[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 399-412.]

Попередня     Головна     Наступна

ГВАТЕМАЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра гватемал. народу, розвивається гол. чин. ісп. мовою. На тер. Гватемали здавна жили індіанські племена майя та кіче, які мали високорозвинену культуру, ієрогліфічну писемність. У колоніальний період пам’ятки давньої культури індіанців нещадно знищувалися. До наших часів дійшли (здебільшого у пізніших записах) нар. епос індіанців кіче «Пополь-Вух» (записаний латин. шрифтом бл. 1550 — 55, опубл. 1861), «Літописи какчикелів» (записані у 17 ст., опубл. 1855), драма «Рабіналь-Ачі» (записана 1862), книга пророцтв «Чілам Балам» (знайдена на поч. 20 ст.). Деякі відомості про стародавню л-ру індіанців були в реляціях та хроніках ісп. конкістадорів і священиків, зокрема в «Повідомленнях про справи на Юкатані» єпископа Д. де Ланди (1566). З 16 ст. Г. л. створюється ісп. мовою, наслідуються зразки л-ри метрополії. В 17 — 18 ст. розвивається жанр істор. хроніки. «Історична хроніка Гватемали» Ф. А. де Фуентеса-і-Гусмана (1687) містила докладні відомості з історії, археології, фольклору майя і кіче. У 18 ст. Ф. Хіменес написав «Історію провінції Сан-Вісенте де Чіапа і Гватемали», куди включив власний переклад ісп. мовою епосу «Пополь-Вух», започаткувавши тим самим широке вивчення цієї пам’ятки. В кін. 18 ст. було створено хроніку «Стислий опис міста Гватемали» Д. Хуарреса. У сатирич. памфлетах адвоката А. Пас-і-Сальгадо «Наука сутяжникам» і «Кінський хвіст» (обидва — 1742) висміювалась система судочинства колоніального періоду. Після проголошення незалежності країни (1821) в Г. л. розвиваються романтичні тенденції. Основи нац. л-ри заклали поет Х. Батрес Монтуфар, чиї вірші відзначались бойовим і громадян. пафосом (зб. «Гватемальські легенди», 1843 — 44), філософ і письменник Х. А. де Ірісаррі (крутійський роман «Мандрівний християнин», 1847; зб. «Сатиричні та бурлескні вірші», 1867). Помітне місце займала творчість Х. Мілья-і-Відаурре, автора істор. романів «Дочка правителя» (1866) та «Назареяни» (1867). Пізніше він став основоположником костумбризму в Г. л. (зб. побутових нарисів «Картини звичаїв», 1865). Один з кращих творів цього напряму — антиклерикальна повість Ф. Лаїнф’єсти «З пташиного польоту» (1879). В кін. 19 ст. в Г. л. поширюється модернізм, одночасно під впливом європ. критичного реалізму розвивається реалістич. роман — «Конфлікти» Р. А. Саласара (1898), серія романів Е. Мартінеса Собраля «Сторінки життя» (1900 — 02). До соціальних проблем звернувся М. Сото Холл, автор першого в Центр. Америці антиімперіалістич. роману «Проблема» (1899), роману «Тінь Білого дому» (1927), публіцистич. нарисів «Нікарагуа та північноамериканський імперіалізм» (1928). Шляхи до створення самобутньої нац. л-ри шукають поет і прозаїк Р. Аревало Мартінес, прозаїк К. Вільд Оспіна, поети Ф. Еррера, Ф. Кальдерон Авіла та ін. Під впливом гватемальської революції 1944 — 54 зміцнюються позиції прогрес. л-ри. Виникає літ. група «Будинок культури», одним із засновників якої був Л. Кардоса-і-Арагон, автор кн. репортажів про СРСР «Повернення в майбутнє» (1948), зб. віршів «Маленька симфонія нового світу» (1948), кн. нарисів «Гватемальська революція» (1955) та ін. Один з провідних письменників Гватемали 20 ст. — М. А. Астуріас, у творах якого відображено життя і боротьбу гватемал. народу (зб. оповідань «Уїк-енд у Гватемалі», 1956; романи «Сеньйор Президент», 1946; «Скорботна п’ятниця», 1372, та ін.). Організатором молодіжного літ. об’єднання «Світанок», що пропагувало нац., демократичне та реалістичне мистецтво, став письменник і публіцист, згодом (1972 — 74) Ген. секретар Гватемальської партії праці У. Альварадо Арельяно, автор поеми «Сонячні тіні» (1947), п’єс «Цар Атанасіо», «Конспіратор» (обидві — 1959), марксистських літературознавчих праць. Р. Лейва в поемі «Ода Гватемалі» (1953) оспівав боротьбу народу за свободу, присвятив СРСР цикл поезій «Жовтневий вечір»; з патріотич. творами виступав прозаїк і драматург М. Галіч. Після контрреволюц. перевороту 1954 більшість прогрес. письменників опинилась у вигнанні. В умовах підпілля в країні розвивається революц. поезія. Її представники — О. Р. Кастільйо (зб. «Вирушаймо, батьківщино, у путь», 1965), Р. Обрегон Моралес (зб. «Кодекси», 1968) та ін. Визвольній боротьбі народу присвячені поетичні збірки О. Р. Гонсалеса («Ясний вечір», 1953), Е. Хуареса Толедо («Народ і поезія», 1967). Формування класової свідомості, боротьбу жінок за свої права відображено у романі «Свідоцтво. Моє ім’я Рігоберта Менчу» Е. Бургос Дебре (1983). В 70-х pp. виникло літ. угруповання «Нова ознака», яке об’єднало прогресивних поетів К. Ф. Агілеру, Л. А. Аранго, Ф. Моралеса Сантоса. Укр. мовою перекладено окремі твори М. А. Астуріаса; вірші О. Рене Кастільйо і Р. Обрегона Моралеса увійшли до зб. «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (К., 1984). Серед перекладачів — П. Соколовський, Ю. Покальчук, С. Борщевський, М. Мірошниченко.

Літ.: Покальчук Ю. Б. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; История литератур Латинской Америки. М., 1985.

М. І. Жердинівська.

ГВЕТАДЗЕ Ражден Матвійович [29.VII (10.VIII) 1897, с. Ціхіа, тепер у складі Ткібульської міської Ради — 1.XII 1952, Тбілісі] — груз. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Рання творчість позначена символістськими мотивами (поетич. збірки «Бліді бурштини», 1920; «Ночі», «Месія ослів», обидві — 1921). Відійшовши від символізму, Г. створив реалістичні романи «Тео» (1929), «Багаття» (1931), в яких змалював картини боротьби за Рад. владу в Грузії. Збірки новел «Лашаурські вечори» (1935) та «Білоруські новели» (1935) характеризуються глибиною проникнення у психологію людини. Подіям Великої Вітчизн. війни присвятив цикл «Правдиві новели» (1943), повість «Життя починається спочатку» (1949), поетич. твори. Переклав інд. епос «Рамаяна», вірм. епос «Давид Сасунський», деякі твори М. Некрасова, поему «Мойсей» І. Франка (разом з К. Лордкіпанідзе), драму «Лісова пісня» та вірші «Вечірня година» і «Скрізь плач, і стогін, і ридання» Лесі Українки, повість «Нові Потоки» В. Козаченка (вид. 1951). Укр. мовою поему Г. «Сестри Мерквіладзе» переклав М. Бажан (1961).

Тв.: Укр. перекл. — Сестри Мерквіладзе. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Стихи и поэмы. Тбилиси, 1942; Повести. Тбилиси, 1950; Лашаурские вечера. Повести и рассказы. Тбилиси, 1965.

Р. Ш. Чилачаеа.

ГВЄЗДОСЛАВ (Hviezdoslav; справж. прізв. — Орсаг) Павол (2.II 1849, м. Вишній Кубін — 8.XI 1921, м. Дольний Кубін) — словац. поет. У 1870 — 72 вивчав право у Вищій пед. школі (Пряшів). Основоположник нової словац. л-ри. Дотримувався демокр. поглядів, виступав за єдність словац. і чес. народів. Автор зб. «Поетичні первістки» (1868), ліричних циклів «Сонети» (1882 — 86), «Літня порість» (1885 — 95), «Весняні прогулянки» (1898), «Літні мандрівки» (1893 — 95), «Псалми і гімни» (1885 — 95). Значне місце у Г. посідають ліро-епічні поеми з життя селянства «Дружина лісника» (1884 — 86), «Єжо Влколінський» (1890), «Габор Влколінський» (1897 — 99), епічні твори на біблійні сюжети «Агар» (1883), «Рахіль» (1891), «Каїн» (1893). На поч. 20 ст. Г. написав ліричні цикли «Печалі» (1903 — 06), «Відгомони» (1909 — 1911), а також ряд баладних творів. В трагедії «Ірод і Іродіада» (1909) в алегоричній формі засуджується свавілля панівних класів. Гуманістичну, антивоєнну спрямованість мав останній поетич. цикл «Криваві сонети» (1914, вид. 1919). Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Міцкевича, В. Шекспіра, Ш. Петефі. Укр. мовою окремі твори Г. переклали М. Бажан, М. Рильський, А. Малишко, Д. Павличко, Борис Тен, Р. Лубківський, А. Патрус-Карпатський. У 1974 Спілкою словац. письменників була встановлена премія ім. Гвєздослава за переклади і популяризацію словац. л-ри за кордоном. Серед її лауреатів — Д. Павличко, Г. Сиваченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. К., 1964; Воля. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; Криваві сонети. Ужгород — Кошіце, 1986; Рос. перекл. — Стихи. М., 1979.

Літ.: Токсина И. В. Павол Орсаг-Гвездослав. Биобиблиографический указатель. М., 1974.

Г. М. Сиваченко.

ГВІНЕЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Гвінейської республіки. Гвінея має багатий фольклор: легенди, казки, байки, прислів’я, приказки. У народу малінке збереглися легенди в переказах нар. співців — гріотів, у фульбе існує й писемна традиція рідною мовою. Популярні касиди (поеми на істор. та реліг. теми) і джерфі (невеликі поетичні твори, теми яких — війни, кохання). Для сучас. Г. л. характерні художня переробка фольклору, наповнення традиційних форм політ. змістом. Новим явищем стали поеми в прозі творця сучас. афр. театру К. Фодеби. На основі давніх нац. традицій виникла Г. л. франц. мовою. Серед її представників — поети Рай Отра (Мамаду Траоре; зб. «До свободи», 1955) і К. Ненекхалі-Камара (зб. «Лагуни», 1955). Нац.-визвольну боротьбу народів Гвінеї у 20 ст. відображено в романах К. Лея «Чорний хлопчик» (1953), «Погляд короля» (1954) і Е. Сіссе «Ассіату в вересні» (1959). Як письменник виступав президент країни А. Секу Туре. Укр. мовою окремі вірші К. Ненекхалі-Камари, Рая Отри (Мамаду Траоре), К. Фодеби у зб. «Поезія Африки» (К., 1983) переклали В. Ткаченко та О. Масикевич.

Літ..: Потехина Г. И. Очерки современной литературы Западной Африки. М., 1968; Фольклор и литература народов Африки. М., 1970; Современные литературы Африки. Северная и Западная Африка. М., 1973; Генезис романа в литературах Азии и Африки. М., 1980; Развитие жанров в современных литературах Африки. М., 1983.

С. І. Ткаченко.

ГВІНІЦЕЛЛІ, Гуініцеллі (Guinizelli) Гвідо (між 1230 і 1240, Болонья — 1276, Монселіче) — італ. поет, засновник поетич. школи «дольче стиль нуово». Маніфестом нового напряму назвав І. Франко його канцону «У серці благородному завжди живе любов», в якій оспівано кохання до жінки, що звеличує душу не менше, ніж реліг. почуття. Єретична на той час думка Г. про те, що благородство людини залежить від її моральних якостей, а не від походження, дає підстави вважати його попередником Відродження. Данте назвав Г. батьком італ. поезії і своїм учителем.

Літ.: Франко І. Данте Алігіері. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978.

О. Є.-Я. Пахльовська.

ГЕ Баоцюань (15.II 1913, повіт Дунтай, пров. Цзянсу) — кит. літературознавець, перекладач, громад. діяч. Член КПК. з 1938. Закінчив 1932 Шанх. ун-т. У 1935 — 37, 1949 — 54 жив у Москві. Почесний доктор Моск. ун-ту з 1987. Тривалий час працював у газ. «Сіньхуа жібао» та ін. парт. періодич. виданнях. Написав ряд книг про Рад. Союз. Перекладач творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, Рудакі, а також багатьох рад. поетів і поетів ін. соціалістич. країн. Автор передмов до збірок перекладів. У 1956 опублікував переклади кількох віршів І. Франка («Вічний революціонер» та ін.) і ст. «Великий український письменник Іван Франко», «Поет і прозаїк Іван Франко», «Пам’яті великого українського письменника». Упорядник, автор передмови і один з перекладачів збірки творів І. Франка. В 1961 надрукував статті «Великий поет українського народу Шевченко», «Шевченко і Тайпінська революція» та ін. Упорядкував зб. віршів Т. Шевченка (Шанхай, 1983), до якої увійшли 24 твори в його перекладах (балада «Причинна», поеми «Катерина», «Тополя», «Іван Підкова», вірші «Перебендя», «О люди! люди небораки!», «Заповіт» та ін.), написав передмову до книги. Переклав окремі вірші Лесі Українки, П. Тичини, оповідання М. Черемшини, В. Стефаника, твори О. Корнійчука, В. Василевської. У 1937, 1949 і 1987 бував у Києві. 1986 в КНР встановлено держ. премію імені Г. за кращі літ. переклади. Лауреат літ. премії ім. І. Я. Франка (1988).

Тв.: Укр. перекл. — Українська література в Китаї. «Всесвіт», 1987, № 8.

Літ.: Ге Баоцгоань у Києві. «Літературна Україна», 1987, 12 лютого.

І. К. Чарко.

ГЕ Григорій Григорович [27.IX (9.X) 1867, Херсон — 1942, Ленінград (?)] — рос. драматург і актор, засл. артист Республіки з 1924, Герой Праці. Син Г. М. Ге, племінник художника М. М. Ге. Закінчив драм. школу Л. Д. Коров’якова в Петербурзі. Сценіч. діяльність почав 1887. У 1887 — 1929 — актор Александринського театру (з 1920 — Ленінгр. драми ім. О. С. Пушкіна), 1929 — 34 працював у Ленінгр. пересувній трупі, керував 1934 Театром актора в Ленінграді. Як декламатор гастролював у різних містах країни, в т. ч. в Одесі, Вінниці, Житомирі, Лубнах, Шепетівці, Козятині. Автор соціально-побут. та істор. п’єс: «Набат» (1897), «Страта» (1897), «Босяк і регент» (1902), «Свобода мистецтва» (1904), «Новий Гамлет» (1913), «Чи варто жити» (1918), «Щоденник сатани» (1922) та ін., що йшли, зокрема, в Харкові та Одесі.

Тв.: Сборник пьес, т. 1 — 4. СПБ. 1912; Вечера психодрамы. Л., 1929;

Літ.: Поездки заслуженного артиста республики, Героя труда Ге Г. Г. за период 1929 — 1932 гг. Херсон, 1932.

П. О. Лобас.

ГЕ Григорій Миколайович [псевд. — Лядава, Григір; 25.I (6.II) 1830, Воронеж — 2(15).XI 1911, Миколаїв] — укр. і рос. письменник, культур. діяч. Брат художника-передвижника М. М. Ге. Гімназичну освіту здобув у Києві. Закінчив 1854 Петерб. школу гвард. підпрапорщиків та кавалерійських офіцерів. Вийшовши у відставку (1855), працював мировим посередником у селах Поділля. Пізніше жив у Херсоні і Миколаєві. У 60 — 70-і pp. став ініціатором заснування і першим директором першої громад. б-ки в Херсоні (1871 — 73). Писав укр. і рос. мовами. Враження від безпосереднього знайомства з життям подільських сіл, складних і напружених взаємовідносин селян і поміщиків лягли в основу його докум. нарисів, уривки з яких надруковані 1862 в «Основі». П’єса «Жена» (1868) присвячена морально-етичним питанням. У п’єсі «Ганнуся» знайшли відображення прогрес. ідеї різночинців 60-х pp. У п’єсах «Каникулы» (1868) і «Шквал» (1892) розроблялась тема життя інтелігенції, її ставлення до прогрес. ідей часу (п’єса «Шквал» ішла на сценах театрів Миколаєва, Харкова). У романі «Софья Малич (Между старым и новым)» зображено важке життя євр. населення, що емігрувало з України до Зх. Європи та Америки. Г. був організатором і активним учасником літ.драм. гуртка й аматорського театру в Миколаєві. Досліджував історію міста. Залишив спогади про М. Ге.

Тв.: Жена. Херсон, 1868; Ганнуся. Херсон, 1870; Софья Малич. СПБ, 1888; Воспоминания о Н. Н. Ге как материал для его биографии. «Артист», 1894, № 43 — 44.

П. О. Лобас.

ГЕ Іван Миколайович [псевд. і крипт. — Бертольді; Б.-ді-І.; 12(24).VI 1841, Воронеж — 31.VI (12.VII) 1893, Київ] — укр. письменник, актор, режисер. Брат Г.М. Ге. Навчався в Київ. гімназії. Перебував на військ. службі. Вийшовши у відставку, в 70 — 80-і pp. жив на Херсонщині. Викладав на заснованих ним в Одесі та Києві драм. курсах. Писав рос. мовою. Драматургічну спадщину Г. становлять 25 п’єс — оригінальні твори, переробки та переклади. У своїх п’єсах «Мотивы скорби» (1878), «Второй брак» (1879), «Виновные, но несудимые» (1879), «Карьерист» (1880), «На новых началах» (1881), «Мираж» (1883), «Самородок» (1885), «Осколки минувшего» (1891), «Идеалисты и практики» (1893) та ін. порушував злободенні соціальні та морально-етичні питання.. Більшість п’єс була надрук., окремі ввійшли до репертуару столичних та провінційних театрів 70 — 90-х pp. 19 ст. Писав оповідання, повісті, нариси. Автор літ.-критичних статей «Замок печали и скорби», «Вильям Шекспир» та ін.

П. О. Лобас.

ГЕББЕЛЬ (Hebbel) Крістіан Фрідріх (псевд.: доктор Й. В. Франц; 18.III 1813, Вессельбурен, Гольштайн — 13.XII 1863, Відень) — нім. письменник. Навчався 1836 — 39 в Гейдельб. і Мюнхен. ун-тах. Літ. діяльність почав як поет і новеліст. Провідна тема драматургії Г. — трагічне становище людини, її загибель у зіткненні з навколишнім світом. Стверджував право індивіда на бунт проти «світової волі», яка виступає у вигляді держави, церкви, суспільства, що узаконюють грабіж, убивства, несправедливість. У драмі «Марія Магдалина» (1844) реалістично відобразив тогочасну нім. дійсність. Під час революції 1848 — 49 виявився суперечливий характер політ. поглядів Г.: підтримуючи боротьбу з реакц. режимом, він водночас виступав за конституційну монархію. Як теоретик мист-ва вищою його формою вважав драму. Автор драм на міфол., бібл. та істор. сюжети («Юдіф», 1840; «Ірод і Маріамна», 1850; «Агнеса Бернауер», 1851), драм. трилогії «Нібелунги» (1862), багатьох новел, ліричних поезій, статей з теорії драми тощо. Укр. мовою новелу «Одна ніч у лісництві» переклав В. Бобинський (1919).

Тв.: Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1978.

ГЕБНЕР (Goebner) Рольф (30.Х 1942, м. Цвіккау, тепер НДР) — нім. літературознавець-славіст (НДР). Закінчив 1966 Ростоцький ун-т. Захистив дисертацію «Українське радянське оповідання. Дослідження еволюції жанру» (1978). Вивчає укр. рад. л-ру в контексті л-р країн соціалістич. співдружності, популяризує в НДР здобутки укр. рад. л-ри й мист-ва. Автор праць «До історії українського оповідання» (1980), «Проза має бути поетичною. Романтичні традиції в творчості Олеся Гончара» (1982), передмови до збірки віршів Т. Шевченка нім. мовою (Берлін, 1987).

Тв.: Укр. перекл. — Історія народу — в центрі уваги митця. В кн.: Про Олеся Гончара. К., 1978; Моя Україна почалася з «Кобзаря». «Всесвіт», 1984, № 1; Його художній метод. Становлення і формування поетичного світобачення в діалозі з часом. В кн.: Довженко і світ. К., 1984.

М. А. Ігнатенко.

ГЕВЕШІ (Heveši) Маріан(12.I 1947, м. Гуменне, Східно-Словацька обл.) — словац. перекладач. Закінчив 1975 ун-т ім. П. Й. Шафарика (Кошіце). В перекладі Г. вийшли книги поезій І. Франка («Чому не смієшся ніколи», 1979), П. Тичини («Золотий гомін», 1974, обидві — спільно з Я. Замбором), В. Коротича («Дзеркало», 1983). До антології «Сто жінок» (1975) переклав вірші Лесі Українки, Л. Костенко, Г. Гордасевич; до збірки укр. рад. поезії «Чистими руками» (1980) — твори І. Драча, В. Коротича та М. Вінграновського (спільно з Я. Замбором). Брав участь у підготовці «Антології радянської поезії XX ст.» (1981). Переклав повість В. Нестайка «Незнайомець з тридцятої квартири» (1975), багато укр. нар. казок. Перекладає також з рос. (М. Лермонтов, А. Ахматова, М. Цвєтаєва та ін.), білорус., польс., англ., тур. літератур.

Л. Бабота.

ГЕГЕЛЬ (Hegel) Георг Вільгельм Фрідріх (27.VIII 1770, Штутгарт — 14.XI 1831, Берлін) — нім. філософ-ідеаліст, представник класичної нім. філософії, який уперше в історії світової філос. думки розробив на ідеалістич. основі систему принципів діалектич. способу мислення. За світоглядом і політ. спрямованістю філос. творчості Г. — бурж. мислитель епохи революц. ломки феод. ладу і утвердження капіталізму в Зх. Європі. Водночас у філософії Г. відбились екон. і політ. відсталість Німеччини кін. 18 — поч. 19 ст., прагнення нім. буржуазії до компромісного, реформістського розв’язання протиріч між феод. ладом і потребами бурж. розвитку. К. Маркс, Ф. Енгельс і В. І. Ленін піддали всебічній критиці ідеалізм та консервативні, а часом і реакційні сусп.-політ. погляди Г., розкрили гол. суперечність його філософії — між діалектич. методом та ідеалістич. системою. Розробляючи осн. принципи своєї філос. системи, Г. мав на меті створення універсальної науки про «абсолютну ідею», науки, що включала б пояснення сутності бога як буття цієї «абсолютної ідеї» в сфері чистої думки («Наука логіки»), пояснення природи як втілення і продукту несвідомої творчості «абсолютної ідеї», її «інобуття» («Філософія природи»), і, нарешті, пояснення сусп. життя як вияву свідомої творчості «абсолютної ідеї» та процесу її самопізнання в сусп. свідомості («Філософія духу»). У вченні про форми сусп. свідомості (мист-во, релігію і філософію) прагнув розкрити істор. динаміку і діалектичні закономірності їхнього розвитку, властиві їм внутр. суперечності. У «Лекціях з естетики» Г. виклав свої погляди в галузі теорії мист-ва, узагальнивши істор. розвиток худож. культури людства починаючи від міфології старод. народів. Цей розвиток він розглядав як процес пізнання «абсолютним духом» своєї сутності засобами чуттєвого споглядання, за допомогою яких ця сутність осягається у формі естетичного ідеалу краси. Г. стверджував, що між ідейним змістом мист-ва і його худож. формою завжди наявна глибока діалектична суперечність, яка й зумовлює його розвиток. Він виділяв три істор. епохи цього розвитку: 1) доба символічного мист-ва, коли його духовний зміст виражався ще в абстрактній символічній формі, а домінуючим видом мист-ва була архітектура (Старод. Схід); 2) доба класичного миства, коли духовний зміст виражався в адекватній йому худож. формі досконалого людського образу, а домінуючим видом мист-ва виступала скульптура (античне мист-во); 3) доба романтич. мист-ва, коли розвиток духовного змісту почав переростати можливості чуттєво-образної худож. форми, а домінуючими видами мистецтва стали живопис і поезія (Відродження і Новий час). Цим, на думку Г., завершуються якісні зміни в мист-ві, його розвиток вичерпує ється. Проблеми естетики Г. розв’язував гол. чин. на матеріалі різних видів мист-ва, у т. ч. худож. л-ри. Особливо продуктивним було його прагнення розглядати л-ру, як і мист-во в цілому, в її істор. розвитку, а також підкреслення її пізнавальної цінності. Разом з тим на трактуванні Г. сутності і функції л-ри позначилась глибока суперечність між його діалектич. методом і метафізичною, консервативною філос. системою. Філос. принципи методу Г., якщо їх абстрагувати від містики, вимагають розглядати все в русі й розвитку, бачити в усьому наявність суперечностей, які зрештою ведуть до заміни нижчого вищим, старого новим. Філос. система Г. увічнювала тогочасні сусп.-істор. форми буття, претендуючи на осягнення абсолютної істини. Внаслідок своєї внутр. суперечливості філософія Г. використовувалась як прогресивними, так і консервативними, реакційними сусп. силами. Багато зробили для матеріалістич. переробки діалектич. методу Г. російські та українські революц. демократи (В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський, І. Франко, Леся Українка та ін.). Філософія Г., його діалектика є одним з теор. джерел філософії марксизму. Досягнення естетики Г. творчо, на діалектико-матеріалістичній основі, використовує сучас. марксистсько-ленінська естетична наука.

Тв.: Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 14. М. — Л., 1929 — 59.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори: т. 20. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг; т. 21. Енгельс Ф. Лгодвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії; т. 23. Маркс К. Капітал, т. 1; Ленін В. 1. Повне зібрання творів: т. 23. Три джерела і три складові частини марксизму; т. 29. Філософські зошити; т. 45. Про значення войовничого матеріалізму: Бакрадзе К. С. Система и метод философии Гегеля. Тбилиси, 1958; Овсянников М. Ф. Философия Гегеля. М., 1959; Шинкарук В. И. Логика, диалектика и теория познания Гегеля. К., 1964; Шинкарук В. И. Единство диалектики, логики и теории познания. К., 1977.

В. І. Шинкарук.

ГЕДЗЬ Юхим [ін. псевд. — Олесь Ясний; справж. — Савицький Олексій Васильович; 18(30).III 1896, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл. — 1937] — укр. рад. письменник. Навчався у Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М. В. Лисенка. Друкувався з 1923. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг». У збірках оповідань та гуморесок «Автор Троянденко», «Буває й таке» (обидві — 1927), «Принципіяльно», «Троглодити», «Завзятий середняк» (усі — 1929), «Конкурс на гопак», «Столичний гість» (обидві — 1930), «Тихою сапою» (1933) та ін. висміював пережитки приватновласницької психології та моралі, виступав проти бюрократизму, релігії, показував ентузіазм рад. людей у будівництві нового життя. Зростанню класової свідомості селянина присвячено цикл гуморесок про Мирона Гречку («Ті ж і Мирон Гречка», 1930). Автор п’єс «Віз ламається — чумак ума набирається» (1928), «Шевченкова мова» (1929), «Молодість» (1936) та ін.

Тв.: Перший іспит. Х., 1931; Комедії. Х., 1931.

Літ.: Дузь І. Гуморески Юхима Гедзя. «Праці Одеського державного університету. Серія філологічних наук», 1961, т. 151, в. 11; Полторацький О. Незабутній предок. «Радянське літературознавство», 1969, № 12.

М. Ф. Пономаренко.

ГЕЄВСЬКИЙ Степан Лукич [крипт. — С. Г.; 28.XI (10.XII) 1813, побл. м. Зінькова, тепер Полтав. обл. — 26.I (7.II) 1862, там же] — укр. письменник. Нар. в дрібнопоміщицькій сім’ї. Закінчив юрид. ф-т Харків. ун-ту. В 1834 — 53 працював у канцелярії Харків. губернатора, викладав л-ру й географію в Харків. губ. гімназії. Видав збірку романтич. віршів «Сочинения и переводы в стихах» (1835) — переважно перекладів з європ. поетів (А. Міцкевича, В. Гюго, А. Ламартіна та ін.). Автор повістей і оповідань «Воспитанница» (рукопис втрачено), «Своя семья», «Спектакль в старинном театре», драми «Карл Мартел» (уривок, 1840; усі — неопубл.). У комедії «Бурсак-учитель» (1840) Г., продовжуючи традиції Г. Квітки-Основ’яненка, сатирично змалював життя і побут тогочасного панства. П’єса входила до репертуару Харків. театру. Г. належать істор.-етногр. розвідки — «Про українських чумаків» (1845), «Спогад про Україну» (1846), «Про дідів і бабів» (1846) та ін. У 1893 — 94 журн. «Киевская старина» опублікував повість Г. «Автобіографія Степана Лукича Геєвського», в якій ідеться про його учнівські і студентські роки.

Літ.: Сумцов М. Степан Лукич Геєвський. Х., 1890; Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1965, № 3.

П. О. Лобас, П. П. Ротач.

ГЕЗЕЛЛЕ (Gezelle) Гвідо П’єр Теодор Йозеф (1.V 1830, Брюгге — 27.XI 1899, там же) — бельг. поет, фольклорист, член Королівської флам. академії мови і л-ри. Одержав теологічну освіту. Боровся за оновлення нац. культури. Писав нідерл. мовою. Лірика Г. — злет нідерландомовного романтизму. У збірках «Цвинтарні квіти», «Поетичні вправи» (обидві — 1858), «Маленькі вірші» (1860), «Вірші, пісні, молитви» (1862) оспівував батьківщину, красу природи, розкривав світ інтимних почуттів. Збірки «Вінок часу» (1893), «Останні вірші» (вид. 1901) — зразок імпресіоніст. лірики. Писав реліг. гімни. Переклав 1886 «Пісню про Гайавату» Г. У. Лонгфелло. Вивчав нац. фольклор, нар. мову.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XIX века, М., 1977.

Є. І. Нечепорук.

ГЕЙ Василь Степанович (14.I 1942, с. Заболоття Любомльського р-ну Волин. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1974 Укр. полігр. ін-т ім. І. Федорова. Друкується з 1962. Перша збірка — «Закон вірності» (1973). Окриленість, романтичне бачення світу, вірність батьківським заповітам, осмислення духовних витоків народу, взаємодії людини і природи характеризують збірки «Крила Світязя» (1978), «Витоки» (1979), «Кольори вересня» (1985), «Краплі на листі» (1987). Перекладає з білорус. та польс. мов.

Тв.: Вічно пам’ятати. К., 1983.

В. А. Бурбела.

ГЕЙ (Gay) Джон (10.IX 1685, Барнстепл — 4.XII 1732, Лондон) — англ. поет і драматург. Освіту здобув самотужки. Ранні твори написані під впливом класицизму. В пізніших — дедалі виразніші реалістич. тенденції (поема «Сільські розваги», 1713). Критичне ставлення Г. до панівної верхівки Англії відбилося в ряді п’єс («Могоки», 1711, та ін.), байках (т. 1 — 2, 1728 — 38). Комедія «Опера жебрака» (1728) та її продовження «Поллі» (1729) належать до жанру т. з. баладних опер, поширеного в англ. драматургії 18 ст. Це були пародії з елементами соціально-політ. сатири, в яких Г. критикував представників закону, панівну верхівку суспільства, політ. корупцію, колоніалізм. Мотиви творів Г. використав Б. Брехт. Укр. мовою байку «Заяча дружба» переклав В. Мисик («Дніпро», 1986, № 10).

Б. Б. Бунич-Ремізов.

ГЕЙБЕРГ (Heiberg) Петер Андреас (16.XI 1758, Вордінборг — 30.IV 1841, Париж) — дат. письменник. На формування світогляду Г. вплинули просвітит. філософія та ідеї Великої франц. революції. У романі «Пригоди банкнота вартістю в один ригсдалер» (1787 — 93), комедіях «Віртуози» (1789), «Китайські подорожні» (1790), «Ці „фони“ та „вани“» (1792), сатиричних віршах різко критикував панівні класи, держ. лад. Значного резонансу набув його словник «Мовознавство» (1798), в якому пояснення до слів мали сатир. спрямованість. За критику на адресу уряду Г. було вислано з Данії. З 1800 жив у Парижі, де 1830 видав «Спогади».

Г. П. Кочур.

ГЕЙДЕЛЬБЕРЗЬКІ РОМАНТИКИ — група нім. письменників 1-ї пол. 19 ст. (А. Арнім, К. Брентано, брати Я. і В. Грімм, Й. Ейхендорф, Й. Геррес та ін.). Одним з напрямів їх діяльності було збирання і публікація фольклор. пам’яток. В опубл. 1805 — 08 Арнімом і Брентано кількатомному зб. нар. пісень «Чарівний ріг хлопчика» показано багатство і своєрідність нім. народнопоетичної традиції, на грунті якої розвивалася нім. лірика 19 ст. Фольклористична, літ. («Дитячі і родинні казки», 1812) і наук. діяльність братів Грімм стала невід’ємною частиною нім. і світової культури. До Г. р. примикали і такі письменники, як Е. Т. А. Гофман, А. Шаміссо, В. Мюллер. З 1809 центр нім. романтизму перемістився з Гейдельберга в Берлін, куди переїхали Арнім і Брентано.

Літ.: Берковский Н. Я. Романтизм в Германии. М., 1973.

З. І. Березинська.

ГЕЙДЕНСТАМ (Heidenstam) Карл Густав Вернер фон (6.VII 1859, Ольсхаммар, Еребру — 20.V 1940, Евралід, Естерйотланд) — швед. письменник, член Швед. академії з 1912. Навчався живопису в Парижі. Очолював неоромантичний напрям у швед. л-рі. В критичному трактаті «Ренесанс» (1889) виступив проти натуралізму, заперечував сусп. призначення л-ри. Автор лірич. збірок «Пілігримство й мандрівні роки» (1888), «Вірші» (1895), «Народ» (1902), «Нові вірші» (1915), «Останні вірші» (вид. 1942). Прозові твори — переважно на істор. теми: романи «Ганс Альєнуо (1892), «Древо Фолькунгів» (т. 1 — 2, 1905 — 07), збірки новел «Карл XII та його вояки» (т. 1 — 2, 1897 — 98), «Святий Юрій і змій» (1900), повість «Проща святої Біргіти» (1901). Написав кн. спогадів «Коли цвіли каштани» (вид. 1941). Засуджував фашизм. Лауреат Нобелівської премії (1916). Укр. мовою окремі новели Г. переклали І. Франко («Шведи на Україні», «Чиста біла сорочка», «Гляди, отсе мої діти»; опубл. в журн. «Літературно-науковий вістник», 1898, № 1 — 2, з передмовою), О. Гаморак («Мазепа і його посол», 1917).

Г. П. Кочур.

ГЕЙДУК (Heyduk) Адольф (7.VI 1835, м. Ріхмбург, тепер Пршедграді, Східно-Чеська обл.^: — 6.II 1923, м. Пісек, Південно-Чеська обл.) — чес. поет. У 50-х pp. навчався в політех. ін-тах Праги і Брно. Автор відомого циклу «Циганські мелодії», який увійшов до зб. «Вірші» (1859). Значний відгомін у поезії Г. знайшла тема Словаччини: у зб. «Цимбали і скрипки» (1876) він висловлює шану і любов до братнього народу, співчуває його визвольній боротьбі. Глибокий патріотизм Г. особливо виявився в збірках «Стріли і промені» (1888) і «Пісні волинщика з Шумави» (1899). Критичним ставленням до бурж. дійсності пройнята зб. «Ритурнелі» (1902). У збірках «Пісні», «З поїздки на Кавказ» (обидві — 1885), «Зів’яле листя» (1886), «Чорні троянди» (1900), «Казки душі» (1901) оспівуються інтимні людські взаємини, ідилія родинного життя тощо. Автор кн. «Літературні спогади» (1911). Укр. мовою окремі твори Г. переклали П. Грабовський, С. Крижанівський, С. Панько.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

В. А. Моторний.

ГЕЙЄРМАНС (Heijermans) Герман (псевдоніми — Самуел Фалкланд, Іван Єлакович; 3.XII 1864, Роттердам — 22.XI 1924, Зандворт) — нідерл. письменник. Брав участь у с.-д. русі, з 1910 — перейшов на реформістські позиції. Найвідоміший з романів «Місто діамантів» (1898, опубл. 1904) має гостру соціальну, антибурж. спрямованість. У драмах «Агасфер» (1893), «Гетто» (1899), «Сьома заповідь» (1900), «Усіх скорботних» (1905) Г. викривав бурж. мораль. П’єси «Загибель „Надії“» (1901), «Квітучий травень» (1903), «Глюкауф!» (1911) — про боротьбу трудящих за краще життя. Деякі драми позначені впливом натуралізму й символізму. В кращих п’єсах Г. реалістично змальовано капіталістичну дійсність. Прем’єра п’єси «Загибель „Надії“» (в укр. перекл. С. Паньківського «Надія») відбулася у Києві 1908 у театрі М. Садовського. Її постановкою М. Садовський уперше ввів у репертуар укр. театру робітничу тематику. П’єса йшла також в театрах Одеси, Харкова, в рад. час — на сцені укр. драм. театру ім. І. Франка.

Тв.: Укр. перекл. — Надія. Х. — К., 1924; Рос. перекл. — Седьмая заповедь. Ялта. 1904; Гибель «Надежды». М., 1954.

ГЕЙНЕ (Heine) Генріх (13.XII 1797, Дюссельдорф — 17.II 1856, Париж) — нім. поет, публіцист. Навчався 1819 — 24 в ун-тах Бонна, Геттінгена, Берліна. В 1825 одержав диплом доктора права. З 1831 жив у Парижі. У 20-х pp. захопився ідеями Великої франц. революції і Просвітительства. Зб. «Книга пісень» (1827) стала видатним явищем нім. романтизму, «Подорожні картини» (т. 1 — 4, 1826 — 31) — зразок нового художньо-публіцистич. жанру в нім. прозі. Вітав Липневу революцію 1830 у Франції. В 30-х pp. ознайомився з творами франц. соціалістів-утопістів, але не поділяв їхніх теорій щодо мирної перебудови експлуататорського суспільства. Одним з перших усвідомив революц. характер діалектич. методу Г. В. Ф. Гегеля. Викривав бурж. лад (публіцистична кн. «Французькі справи», 1832, та ін.), феодалізм, монархію, церкву (праці «До історії релігії і філософії в Німеччині», 1834; «Романтична школа», 1836, та ін.). На поч. 40-х pp. ознайомився з ідеями комунізму, виступив як політ. поетсатирик (зб. «Сучасні вірші», 1843 — 44; вірш «Ткачі», 1844, поема «Німеччина. Зимова казка», 1844). У 1843 зав’язалася тісна дружба Г. з К. Марксом, який мав на нього великий вплив. До кінця життя Г. залишався революц. демократом, борцем проти реакції (збірки віршів «Романсеро», 1851; «Поезії 1853 і 1854 років», 1854; публіцистична кн. «Лютеція», 1854, та ін. поетичні і прозові твори).

На Україні переспіви й переклади поезій Г. з’являються з 1853. З ними виступили Б. Дідицький (романс «Жена»), П. Куліш («Як увечері блукаю»), Ю. Федькович («Сокільська княгиня»), М. Старицький («Сосна», «Снилась мені дівчинонька», «Лети ж, моя пісне, від мене на волю», «У милої в косах барвінок рясний»), М. Славинський (трагедія «Раткліф», вірш «Коли розлучаються двоє», балади) та ін. Великий внесок в освоєння творчості Г. на Україні зробили І. Франко (переклав ряд лірич. і сатир. віршів, поему «Німеччина. Зимова казка», 1886 — 92) і Леся Українка (1892 переклала «Книгу пісень» і 1900 — поему «Атта Троль»). Твори Г. перекладали П. Грабовський («Ткачі», «Ми, бургомістри та сенат...», «Нас омертвячив сон страшний», «Китайський цісар», «Вони кохалися удвох», «Щодня надвечір ходила», «На дальнім небосхилі», «Вітер стогне, завиває...», «Лорелея»), Б. Грінченко («Північне море»), А. Кримський (переклав понад 30 творів, зокрема поеми «Віцлі-Пуцлі», «Поет Фірдовсій» та ін.). У перекладі Д. Загула і В. Кобилянського вийшла «Книга пісень» (т. 1 — 2. К., 1918 — 19), в перекладі Д. Загула — «Сатира та інші політичні поезії» (К. — Х., 1923) і «Вибрані твори» Г. (т. 1 — 4. Х. — К., 1930 — 33). Після 1945 з’явились переклади’ П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, Л. Первомайського, Д. Павличка, С. Голованівського, М. Пригари, Н. Забіли та ін. В УРСР твори Г. видавались понад 20 разів. Багато його віршів покладено на музику укр. композиторами (М. Лисенко, С. Людкевич, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін.). Деякі з них стали укр. нар. піснями («Коли розлучаються двоє», «Я прагну усю мою тугу» та ін.). В УРСР творчість Г. досліджували О. Білецький, І. Гофман, Н. Матузова, Ю. Меженко, С. Родзевич, Б. Шайкевич та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1956; Вибрані твори, т. 1 — 4. К., 1972 — 74; Афоризми. «Всесвіт», 1977, № 12; [Твори], В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978; [Твори]. В кн.: Українка Леся. Переклади з Генріха Гейне. Львів, 1981; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1980 — 83.

Літ.: Дмитриев А. Генрих Гейне. М., 1957; Шиллер Ф. П. Генрих Гейне. М., 1962; Дейч А. И. Поэтический мир Генриха Гейне. М., 1963; Гиждеу С. П. Генрих Гейне. М., 1964; Гофман И. А. Тема революции в «Книге ле Гран» Генриха Гейне. Львов, 1974; Гиждеу С. П. Лирика Генриха Гейне. М., 1983; Матузова Н. М. Генріх Гейне. К., 1984; Стадников Г. В. Генрих Гейне. М., 1984; Левинтон А. Г. Генрих Гейне. Библиография русских переводов и критической литературы на русском языке. М., 1958.

Н. М. Матузова.

ГЕЙНЕСЕН (Heinesen) Вільям (15.I 1900, м. Торсхавн, Фарерські о-ви) — дат. письменник. Член Датської академії з 1961. Навчався 1916 в комерц. уч-щі в Копенгагені. Творчість Г. пов’язана з Фарерськими о-вами, сувору природу яких він оспівав у збірках віршів «Арктичні елегії» (1921), «Сінокіс поблизу моря» (1924), «Темне сонце» (1936), «Гімни і пісні гніву» (1961), «Панорама з веселкою» (1972). В реалістич. романах «Вітряний світанок» (1934), «Ноатун» (1938), «Пропащі музиканти» (1950) зображено життя простого народу. Гостра соціальна критика характерна для роману про 2-у світову війну «Чорний казан» (1949). Автор істор. роману «Добра надія» (1964) — про опір фарерського народу колон. гнобленню у 17 ст., збірок новел «Зачароване світло» (1957), «Ліки на лихих духів» (1967), «Дон Жуан із фабрики риб’ячого лою» (1970), кн. спогадів «Башта на краю світу» (1976). Творам Г. властиві гуманізм, тонкий гумор. Українською мовою оповідання Г. «Як на Гамалієля найшла мана» переклала О. Сенюк («Сучасна датська новела». К., 1982).

Тв.: Рос. перекл. — Волшебный свет. М., 1961; Черный котел. — Пропащие музыканты. М., 1975.

Літ.: Кристенсен С. М. Вильям Хейнесен. В кн.: Кристенсен С. М. Датская литература 1918 — 1952 годов. М., 1963.

ГЕЙНЧ (Гейч) Кароль Август (1810, Житомир — після 1860) — укр. і польс. драматург і театр. діяч. Писав укр. і польс. мовами. Найпомітніший твір — етногр.-побутова віршована драма «Поворот запорожців з Трапезунда» (1842). Автор широко використовує нар. мову, пісні. На композиції та образах твору позначився вплив п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Кухаренка, К. Тополі, Т. Падури. Польс. мовою написано віршовані комедії «Витівки уланів» і «Тогочасна молодь» (обидві — 1841), у них сатирично зображено життя польс. шляхти. П’єси ставилися у театрах Житомира і Бердичева, їх схвально зустріла критика (відгуки М. Грабовського, І. Вагилевича).

Тв.: Поворот запорожців з Трапезунда. В кн.: Українською музою натхненні. К., 1971.

Літ.: Марковський М. «Powrót Zaporoźców z Trebizundu» К. Гейнча, мало відомий твір польсько-української романтики. «Україна», 1926, кн. 5; Абрамович П., Гнатюк В. Ще про Гейнча (Гінча). В кн.: За сто літ, кн, 2. К., 1928; Лобас П. О. Забутий драматург. «Літературна Україна», 1970, 1 вересня.

П. В. Білоус.

ГЕКЗАМЕТР, гексаметр (грец. ‛εξάμετρος — шестистопний) — в античному віршуванні 6-стопний дактиль ( — U U); в кожній стопі, крім п’ятої, два короткі склади можуть змінюватися одним довгим, утворюючи спондей (— —). Як правило, має цезуру — одну (звичайно після першого складу 3-ї стопи; в грец. Г. можлива і після 2-го складу 3-ї стопи) або дві (після 1-го складу 2-ї і 4-ї стоп). Цезура ділить вірш на два піввірші: перший з низхідним, другий з висхідним ритмом. У середньовічній лат. поезії піввірші Г. інколи римувались (див. Леонінський вірш). Схема Г. (з найбільш частою цезурою):

— U—U — U—U — | U—U — U—U — U—U — U.

Г. — найуживаніший розмір антич. поезії, застосовувався в епосі (Гомер, Вергілій), ідилії (Феокріт), гімнах, сатирах, посланнях; у поєднанні з пентаметром (т. з. елегійний дистих) — в елегіях, епіграмах. У поезії нового часу Г. вважається розміром величним, поважним і повільним, вживається здебільшого в стилізаціях антич. тем і жанрів («Пори року» К. Донелайтіса, «Герман і Доротея» Й. В. Гете, «Еванджеліна» Г. В. Лонгфелло). В рос. поезії з’явився вперше у В. Тредіаковського (1776), дістав визнання з перекладом «Іліади» М. Гнєдича (1829), досяг розквіту у В. Жуковського, згодом вийшов з ужитку, зберігаючись лише в перекладах.

Укр. Г., що з’явився наприкінці 19 ст., — це мішаний дактило-хореїчний шестистопний розмір. Особливістю його є анакрузи, запроваджені Лесею Українкою. Г. користувалися (переважно в перекладах з Гомера) С. Руданський, П. Нішинський, І. Франко, В. Самійленко, Борис Тен, В. Содомора. Г. написав П. Тичина свій твір «Шабля Котовського». Зрідка використовується сучас. поетами. Приклад римованого Г. у М. Вінграновського:

В небо піднявшися, осінь // проїдалася в небі з Москвою,

Падали стиглі червінці // на скроні землі молодої.

Літ.: Денисов Я. Основания метрики у древних греков и римлян. М., 1888; Тен Б. Нотатки про ритміку гекзаметра. «Мовознавство», 1967, № 3 — 4.

М. Л. Гаспаров.

ГЕЛЛЕР (Heller) Джозеф (1.V 1923, м. Бруклін) — амер. письменник. Закінчив 1948 Нью-Йорк. ун-т. Пізніше навчався в Колумб. та Оксфорд. ун-тах (Англія). Роман «Пункт-22» (1961) має антимілітарист. спрямування (за його мотивами Г. створив 1967 п’єсу «Ми бомбардували Нью-Гейвен»). У романах «Щось трапилось» (1974) і «Чисте золото» (1979) Г. показує духовну деградацію амер. буржуа. В гротескно-сатирич. традиції написано роман «Знає бог» (1984), сюжет якого є переспівом і пародією біблійних міфів. Окремі твори Г. переклав М. Мещеряк.

Тв.: Укр. перекл. — Синдикат «Менд М». «Вітчизна», 1968. № 8: Рос. перекл. — Уловка-22. М., 1967.

Літ.: Маланчук Л. В. Сатирическая проза Джозефа Хеллера. В кн.: Проблемы новейшей литературы США. К., 1981.

Т. Н. Денисова.

ГЕЛЬДЕРЛІН (Hölderlin) Йоганн Хрістіан Фрідріх (20.III 1770, Лауфен — 7.VI 1843, Тюбінген) — нім. поет. Визначний представник раннього романтизму. Вивчав 1788 — 93 теологію в Тюбінген. семінарії. Ранні твори («тюбінгенські гімни») позначені впливом Ф. Г. Клопштока і Ф. Шіллера. Вірші, що написані під впливом Великої франц. революції 1789 — 94, спрямовані проти нім. деспотизму. В «Гімнах до ідеалів людства» (1790 — 97) відтворив одвічне прагнення людей до свободи. В романі «Гіперіон, або Самітник у Греції» (1797 — 99), трагедії «Смерть Емпедокла» (1798 — 99) тогочасній соціальній дійсності протиставлено мрію про гармонійне суспільство, прообразом якого Г. вважав стародавню Елладу.

Творчість письменника, яка була перехідним етапом від просвітительства до романтизму, благотворно відбилася на розвитку нім. і світової поезії. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали М. Бажан, В. Мисик, П. Тимочко, В. Коптілов.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1970, № 3; 1979. № 9; Щоб вічний мир прийшов. «Жовтень», 1978, № 5; Поезії. К., 1982; Рос. перекл. — Сочинения. М., 1969.

Літ.: Дейч А. Судьбы поэтов: Гельдерлин, Клейст, Гейне. М., 1987.

Т. В. Лучук.

ГЕЛЬМОНД Самуїл Ізраїльович [28.Х (10.XI) 1907, с. Горошки, тепер смт Володарськ-Волинський Житом. обл. — серпень 1941, побл. с. Васине Знам’янського р-ну Кіровогр. обл.] — євр. рад. поет. Закінчив 1930 Моск. пед. ін-т. Учителював у Черкасах і Одесі. Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув у бою. У віршах і поемах («Привіт Москві», «Моя шинель», «Синові», «Балада про кіннотника та його коня», «Україна», «Над могилою червоного партизана» та ін.) оспівав рад. патріотизм, боротьбу за мир. Герой творів Г. — молода людина, активний будівник нового життя. Окремі твори Г. укр. мовою переклали А. Кацнельсон, К. Дрок, М. Подолян, О. Жолдак та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. В кн.: Гельмонд С., Діамант Г. Поезії. К., 1959.

Г. І. Полянкер.

ГЕЛЬНЕР (Gellner) Франтішек [19.VI 1881, м. Млада-Болеслав, Середньо-Чеська обл. — 13(?). IX 1914, Галичина] — чес. письменник, журналіст. Навчався живопису у Дрездені, Мюнхені, Парижі. Автор поетич. збірок «Після нас хоч потоп!» (1901), «Радощі життя» (1903), «Нові вірші» (вид. 1919). У зб. «Дорога у гори та інші оповідання» (1914) виступив як гуморист і сатирик — викривач продажної бурж. моралі, святенництва, міщанства тощо. Загинув під час першої світової війни. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали Г. Кочур, В. Лучук, В. Симоненко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964.

В. А. Моторний.

ГЕЛЬСТЕД (Gelsted) Отто (справж. — Ейнар Єппесен; 4.XI 1888, Міддельфарт — 22.XII 1968, Копенгаген) — дат. поет, критик, перекладач. Член Компартії Данії. Дебютував зб. віршів «Вічні речі» (1920). Збірки «До світла» (1931) і «Вибрані вірші» (1938) мали антифашист. спрямування. В 1943 емігрував до Швеції, де створив цикл «Емігрантські вірші» (1945), присвячений борцям Руху Опору. Автор збірок «Роки свободи» (1947), «Пісні днів холодної війни» (1952), «Вірші з сонячного берега» (1961), збірок статей «Самотні пагорби» (1929), в якій відбилися враження від поїздки до СРСР; «Добридень, життя» (1958), ряду літературознавчих праць. Переклав «Іліаду» й «Одіссею» Гомера. Вірш Г. «Чорні круки» (перекл. Г. Кирпи) опубл. у зб. «Поклик» (К., 1984).

Тв.: Рос. перекл. — Стихи. М., 1958.

Літ.: Кристенсен С. М. Отто Гельстед. В кн.: Кристенсен С. М. Датская литература 1918 — 1952 годов. М., 1963; Переслегина Э. В. Отто Гельстед. Биобиблиографический указатель. М., 1976.

ГЕЛЬФАНДБЕЙН Григорій Михайлович [28.IV (11.V) 1908, Херсон] — укр. рад. критик. У 1925 — 26 навчався в Харків. ін-ті нар. освіти. Дослідник історії укр. рад. л-ри, театру. Автор книг «Молода поезія» (1936), «Життя народу — життя літератури» (1963), біогр. нарисів про укр. артистів «Д. І. Антонович», «І. О. Мар’яненко», «А. М. Смерека» (всі — 1948), літ. есе «Маяковський у Харкові» (1963) та «Генерал і ад’ютант» (1966, про перебування в Харкові Мате Залки, Т. Драйзера, А. Барбюса та ін.), нотаток з літ. минулого Харкова, статей з питань сучасної укр. рад. літератури.

В. О. Брюгген.

ГЕММЕР (Hemmer) Ярл (18.ІХ 1893 — 6.XII 1944) — фін. письменник, перекладач. Навчався в Хельсінк. ун-ті, в студентські роки побував у Росії. Писав швед. мовою. Автор поетич. збірок «Голоси» (1914), «Над пітьмою» (1919), «Чекання» (1922), «Вітер з півночі» (1936), «Дзвін у морі» (1939) та ін.; збірок оповідань «Перетворення» (1918), «Оні Кокко» (1920); роману «Людина та її сумління» (1931). Багато поезій Г. покладено на музику. Переклав вірші Т. Шевченка «Мені однаково, чи буду...» і «Ой діброво — темний гаю!», що були надруковані 1919 в журн. «Ord och Bild» («Слово і образ»).

ГЕНИК Кирило Іванович (1857, с. Нижній Березів, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл. — 5.II 1926, Вінніпег, Канада) — укр. громад.-культур. діяч, журналіст. У 1878 склав у Львові екзамен на вчителя. Вчителював у Нижньому Березові. Підтримував дружні стосунки з І. Франком, М. Павликом, допомагав їм матеріально. Під впливом І. Франка заснував школу в рідному селі (1882). В 1896 виїхав до Канади. Був одним із засновників першої в Канаді укр. читальні (1899) і газ. «Канадійський фермер» (1903). Публікував статті про життя і діяльність українців-емігрантів, пропагував творчість Т. Шевченка, І. Франка та ін. письменників. Культур.-осв. та громад. діяльність Г. позитивно оцінив П. Кравчук у кн. «Канадський друг Івана Франка» (Торонто, 1981).

П. І. Арсенич.

ГЕНИК-БЕРЕЗОВСЬКА (Genyk-Berezovská) Зіна (11.IV 1928, с. Солописки, побл. Праги) — чес. літературознавець, перекладачка. Закінчила 1953 Праз. ун-т. Досліджує укр. л-ру, чесько-українські літ. зв’язки: праці — «Поет Іван Франко» (1956), «Чеська україністика і білорусистика в роках 1945 — 1960» (1960, у співавт.); «Шевченко і європейський романтизм» (1965), «Довженкова „Поема про море“» (1960), «„Вершники“ Ю. Яновського» (1963) та ін., статті про Г. Сковороду, І. Котляревського, Т. Шевченка, Лесю Українку, М. Коцюбинського, укр. літ. барокко, укр. л-ру в ЧССР. Переклала чес. мовою окремі твори Г. Сковороди, В. Стефаника, Вал. Шевчука, М. Кравчука, С. Жураховича. Брала участь у впорядкуванні антології укр. оповідання чес. мовою (1986).

О. В. Мишанич.

ГЕНІЮШ Лариса Антонівна [27.VII (9.VIII) 1910, маєток Жлобовці, тепер с. Злобовщина Вовковиського р-ну Грод. обл. — 7.IV 1983, смт Зельва тієї ж обл.] — білорус. рад. поетеса. Закінчила 1928 Вовковиську гімназію. Через родинні обставини 1937 переїхала до Чехословаччини. З 1948 жила в СРСР. Автор збірок «Від рідних нив» (1942), «Неводом з Німану» (1967), «На чебреці настояно» (1982), творів для дітей (збірки «Казки для Михайлика», 1972; «Доброго ранку, Олесь», 1976). Поезії Г. пройняті любов’ю до народу, рідної мови, турботою про спадкоємність нар. традицій, відзначаються драматизмом, гостротою переживань. До 100-річчя з дня народження Лесі Українки опублікувала ст. «Вогонь її пісень» («Жовтень», 1971, № 2), в якій писала про вплив на свою творчість укр. поетеси. Укр. мовою вірші Г. перекладали І. Гнатюк, Р. Лубківський, В. Лучук, О. Сенатович.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Жовтень», 1964, № 9; 1970, № 3; [Вірші]. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972.

О. Л. Рибалко.

ГЕННАДІ Григорій Миколайович [18(30).III 1826, Петербург — 26.II (9.III) 1880, там же] — рос. бібліограф, книгознавець, літературознавець. Закінчив 1847 юрид. ф-т Петерб. ун-ту. Автор бібліогр. праць з історії л-ри і театру, археології, історії, бібліографії. Цінність становлять покажчики Г. «Російські книжкові рідкості» (1872) і «Список російських книг, надрукованих за межами Росії» (1875). Найзначніша праця — «Довідковий словник російських письменників і вчених, що померли у 18 і 19 століттях, і Список російських книг з 1725 по 1825» (1876 — 1908). Тут містяться широкі відомості про укр. письменників, учених, громадсько-культур. і реліг. діячів (П. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, Є. Гребінку, Г. Квітку-Основ’яненка, А. Метлинського, І. Рижського, Петра Могилу, Інокентія Гізеля та ін.), у статтях про письменників подаються короткий життєпис і бібліографія. В журн. «Русский архив» опублікував біогр. нарис про Т. Шевченка (1864).

Літ.: Бабинцев С. М. Архив Г. Н. Геннади. «Советская библиография», 1955, сб. 39; Равич Л. М. Г. Н. Геннади. М., 1981.

І. Д. Бажинов.

ГЕНСЬОРСЬКИЙ Антон Іванович (30.I 1890, с. Болестрашичі, тепер Перемишлянського р-ну Львів. обл. — 15.VI 1970, Львів) — укр. рад. мовознавець, канд. філол. наук з 1957. Член КПРС з 1950. Закінчив 1913 Петерб. ун-т. Працював 1945 — 70 в Ін-ті сусп. наук АН УРСР у Львові. Автор праць з давньорус. та староукр. мов. З них основні: «Значення форм минулого часу в Галицько-Волинському літописі» (1957), «Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні й стилістичні особливості)» (1961). Один із укладачів і редакторів «Польсько-українського словника» (т. 1 — 2, 1958 — 60).

І. Є. Грицютенко.

ГЕОНІМ — вид псевдоніма.

ГЕОРГІЄВ Владимир (3.II 1908, с. Габаре, тепер Врачанського округу — 14.VII 1986, Софія) — болг. мовознавець, академік Болг. АН з 1952; у 1959 — 72 її віце-президент, Герой Соц. Праці (1969), почесний доктор кількох ун-тів, зокрема Київського (з 1983). Член БКП з 1945. Закінчив 1930 Софійський ун-т, професор цього ун-ту з 1945. Голова Міжнар. комітету славістів (1958 — 63, 1983 — 86). Автор праць з індоєвроп. та заг. мовознавства, славістики, балканістики й болгаристики. З них основні: «Догрецьке мовознавство» (ч. 1 — 2, 1941 — 45), «Розвиток вокальної системи слов’янських мов» (1964), «Вступ до історії індоєвропейських мов» (1966), «Основні проблеми слов’янської діахронної морфології» (1969), «Проблеми болгарської мови» (1985).

Г. П. Півторак.

ГЕОРГІЄВ Ємил Іванов (10.II 1910, м. Шумен — 1.V 1982, Софія) — болг. літературознавець, академік Болг. АН з 1977. Член БКП з 1945. Закінчив у Софії 1931 муз. академію, 1938 — ун-т. В 1947 — 76 — професор, зав. кафедрою слов’ян. л-р Софійс. ун-ту. В 1976 — 82 — директор Центру болгаристики при Болг. АН. Автор багатьох розвідок про Кирила і Мефодія. У працях «Нариси з історії слов’янських літератур» (ч. 1 — 2, 1958 — 63), «Загальне й порівняльне слов’янське літературознавство» (1965), «Основи славістики й болгаристики» (1979), «Колиска старої і нової болгарської писемності» (1980) досліджував зв’язки болг. л-ри з рос. і західноєвроп. л-рами, питання типології л-р, ролі й значення нац. л-ри у світовому худож. процесі, високо оцінював славістичну діяльність Ю. Венеліна, О. Бодянського, І. Франка, І. Свєнціцького та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. София, 1952.

В. Н. Климчук.

ГЕОРГІЙ АМАРТОЛ (грец. ‛αμαρτωλός — грішник), Георгій Мніх (pp. н. і см. невід.) — візант. історіограф 9 ст. Автор хроніки, яку завершив близько 867. Вона охоплює всесвітню історію від «створення світу» до 842. За джерела хроніки правила Біблія, а також попередня візант. хронографія, зокрема хроніка Іоанна Малали. Складається з невеликого вступу і чотирьох книг. У 1-й коротко розповідається про гол. етапи життя людства до часів Александра Македонського; 2-й — про біблійну історію, сх. царів і Юлія Цезаря; в 3-й — про рим. та візант. історію; в 4-й — повідомлення з історії Візантії поєднуються з відступами богословського змісту. В описі подій 8 ст. Г. А. спирається на усну традицію, тогочасні житійні та полемічні твори, висвітлюючи історію з ортодоксальних церк. позицій. Хроніка відіграла істотну роль у розвитку літописання та хронографії сх. слов’ян. Сліди її у східнослов’ян. оригінальних і компілятивних творах дозволяють стверджувати, що вона була перекладена церковнослов’ян. мовою в 10 — 11 ст. Про місце перекладу й етнічну належність перекладачів — Болгарія чи Русь, пд. чи сх. слов’яни — в науці точаться суперечки. Повні східнослов’ян. списки хроніки датуються 13 — 17 ст. Великі фрагменти з неї увійшли в різні хронографічні компіляції, зокрема в Еллінський і Римський літописець, що створювався впродовж 13 — 15 ст.

Тв.: Истрин В. М. Книги временныя и образныя Георгия Мниха. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование и словарь, т. 1 — 3. Пг. — Л., 1920 — 30.

Літ.: Попов А. Обзор хронографов русской редакции, в. 1. М., 1866; Шестаков С. О происхождении и составе Хроники Георгия Монаха (Амартола). Казань, 1891; Творогов О. В. Беллетристические элементы в пєреводном историческом повествовании XI — XIII вв. В кн.: Истоки русской беллетристики. Л., 1970; Творогов О. В. Византийские хроники в Древней Руси. В кн.: Русская и грузинская средневековые литературы. Л., 1979; Мещерский Н. А. Источники а состав древней славянорусской переводной письменности IX — XV веков. Л., 1978; Творогов О. В. Хроника Георгия Амартола. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы, т. 39. Л., 1985.

В. І. Крекотень.

ГЕОРГІЙ ЗАРУБСЬКИЙ — давньорус. письменник. Жив у 12 чи на поч. 13 ст. Чернець Зарубського монастиря, що існував до монголо-татар. навали неподалік теперішнього Трахтемирова на Переяславщині. Єдиний відомий твір — «ПовчЂньє къ духовному чаду» (найдавніший список 13 ст.), адресоване якомусь заможному юнакові. За жанром це дидактичне послання, що тяжіє до стильових тенденцій повчальної ораторської прози. Пропагуються христ. етичні норми, наближені певною мірою до правил нар. моралі. Особливо наголошується на потребі виконувати поради духовного наставника, читати Псалтир, патристичні й житійні твори. Г. З. протиставляє дві культури — христ. та язичницьку, гостро засуджує світські розваги: скомороші забави, нар. музику. Зустрічаються елементи алегоричної образності, мова помірно метафоризована.

Літ.: Срезневский И. И. Поучение зарубского черноризца Георгия в списке XIII в. В кн.: Срезневский И. И. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. СГІБ, 1867.

Ю. А. Ісіченко.

ГЕОРГІЙ СИНКЕЛ — візант. історіограф 8 — 9 ст. Автор хроніки (’Εκλογηχρονοραφίας), в якій виклав всесвітню історію «від Адама» до поч. 4 ст. н. е. — часів рим. імператора Діоклетіана, спираючись на Біблію, твори античних авторів, зокрема Йосифа Флавія, александрійського історика Панодора та його учня Анпіана і твори Григорія Назіанзина та Іоанна Златоуста. Виклад дохристиянських подій насичено міфами й апокрифічними подробицями. Досить докладно переказано євангельські сюжети. Далі розповідь ведеться сухо, зводиться до переліку фактів. Хроніка цінна хронологічною точністю. Її східнослов’ян. переклад відомий лише у списках та уривках 15 ст. Дослідники припускають, що переклад здійснено за часів Київ. Русі одночасно з перекладом хроніки Георгія Амартола, оскільки обидва твори містяться в одних і тих же рукописах.

Літ.: Истрин В. М. Исследования в области древнерусской литературы, І — V. СПБ, 1906; Мещерский Н. А. Источники и состав древней славянорусской переводной письменности IX — XV веков. Л., 1978.

В. І. Крекотень.

ГЕОРГІКИ (грец. γεωργικά від γεωργικός — землеробський) — в античній л-рі епічні твори повчального характеру, присвячені землеробській праці. Відомі «Георгіки» давньогрец. поета Нікандра Колофонського (3 — 2 ст. до н. е.) в двох книгах (збереглися фрагменти) і поема «Георгіки» Вергілія в 4-х книгах: перша книга — про землеробство, друга — про садівництво, виноградарство і лісівництво, третя — про скотарство і четверта — про бджільництво. В своєму творі Вергілій використав поему Гесіода «Роботи і дні». Твір звеличує землеробську працю, її радощі, оспівує природу, сільське життя і побут. Вільний переклад поеми укр. мовою здійснив О. Шухевич («Переводи і наслідування Осипа Шухевича, посмертне видання». Львів, 1883), окремі розділи твору переклав М. Зеров.

В. П. Маслюк.

ГЕОРГІЦЕ Іон Теодосійович (2.IV 1939, с. Ларга, тепер Бричанського р-ну) — молд. рад. поет. Член КПРС з 1968. Закінчив 1963 Чернів. ун-т. Щедрість рідної землі, багатство духовного світу людини, велич праці — осн. тематика збірок «Ранкові тривоги», «Яблука розбрату» (обидві — 1969), «Піжмурки» (1971), «Край поля» (1972), «Зелений шелест» (1974), «Постійні висоти» (1979), «Просто» (1981), «З порога батьківської хати» (1986), зб. віршованих казок «Лісові ягідки» (1985) та ін. Автор драм. поеми «Зодія однорога» (1983), в якій змалював істор. постать Д. Кантеміра. Один з упорядників і перекладачів, автор передм. до антології «Українські поети» (1972), книг «Українські народні казки» (1985), «З української лірики» (1986). Написав передм. до укр. видання антології молд. л-ри і фольклору «Дойна» (К., 1985). Йому належать переклади творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Симоненка, Б. Олійника, М. Вінграновського, Л. Костенко, Д. Павличка та ін. Переклади Г. надруковано у збірках «Світло серця. Українські поети», «Збратані ліри», «Вінок сонця» (всі — 1979), «Дерево дружби» (1984).

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Весняні кодри. Молода поезія Молдавії. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. К., 1975.

О. С. Романець.

ГЕРАСИМЕНКО Володимир Якович [15(28).VII 1895, с. Вовковинці, тепер смт Летичівського р-ну Хмельн. обл. — 26.IX 1984, Київ] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1960. Закінчив 1922 Кам’янець-Подільський ін-т нар. освіти. У 1944 — 48 та 1958 — 66 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджував проблеми критичного реалізму, історію вітчизн. л-ри, взаємозв’язки і взаємодію нац. л-р. Вивчав літ. спадщину С. Руданського і А. Свидницького, упорядник кількох видань їхніх творів. Писав про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Марка Вовчка, Л. Глібова, Ю. Федьковича, Л. Толстого, М. Горького. Опублікував ряд праць з фольклору, етнографії, історії журналістики, серед яких «Кармалюк в українській народній пісні» (1926), «Українські альманахи 80 — 90 років XIX ст. в Одесі» (1928) та ін. Автор окремих розділів 8-томної «Історії української літератури» (т. 3, 4).

Тв.: Максим Горький и журнал «Жизнь юга». Стерлитамак, 1943; Боротьба за критичний реалізм в українській літературі (До проблеми критичного реалізму). К., 1958; Анатолій Свидницький. К., 1959; Степан Руданський. К., 1985.

Ф. К. Сарана.

ГЕРАСИМЕНКО Кость (Костянтин) Михайлович [28.IV (11.V) 1907, с. Прихідьки, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл. — 26 або 27.IX 1942] — укр. рад. поет і драматург. Закінчив 1927 Пирятинські пед. курси. Вчителював у Донбасі, служив у Червоній Армії, працював на Київ. кінофабриці. В роки Великої Вітчизн. війни — військ. кореспондент, загинув на Пн. Кавказі. Друкувався з 1925. Перша збірка — «Зріст» (1933). У збірках «Вересень» (1935), «Пам’ять» (1938), «Дорога» (1939), «Портрет» (1941), «На Південному фронті» (1942, рос. мовою) вміщено вірші героїко-патріотич. звучання. Твори Г. відзначаються високою емоційністю, задушевністю, філос. зосередженістю поетич. думки. Автор п’єси «При битій дорозі» (1939, за поемою Т. Г. Шевченка «Катерина») та лібретто до опери «Наймичка» (1940, у співавт. з композитором М. Вериківським). Написав драм. поему «Легенда» (1940, пост. 1941 на сцені одес. Театру Революції, опубл. 1957 під. назвою «Легенда про матір»), присвячену подіям громадян. війни, боротьбі за утвердження Рад. влади на Україні (1941 відзначена премією на Всесоюзному конкурсі на кращу п’єсу). Виступав з нарисами, оповіданнями, літ.-крит. статтями та перекладами поезій А. Міцкевича, В. Маяковського, П. Безпощадного. Окремі твори Г. перекладено рос., білорус., молд., болг., англ. мовами.

Тв.: Вибране. К., 1955; Поезії. К., 1966; Пам’ять. К., 1977; Поезії. К., 1985; Рос. перекл. — Рассказ про песню. М., 1958.

Літ.: Рильський М. Поети-бійці. «Вітчизна», 1952, № 6: Савченко М. Поет-воїн. «Вітчизна», 1962, № 9; Мельничук Б. Кость Герасименко. В кн.: Письменники Радянської України, в. 9. К., 1979.

Б. І. Мельничук.

ГЕРАСИМЕНКО Юрій Георгійович (20.X 1927, Харків — 17.I 1985, там же) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1956. Закінчив 1951 Харків. ун-т. Друкувався з 1944. У поетич. збірках (перша — «Повноліття», 1952) Г. звеличується моральна цільність і краса рад. людини-трудівника, героїчні риси її характеру, інтернаціоналізм. Автор фантастичної повісті «Коли вмирає Безсмертний» (1964), зб. фантастичних повістей та оповідань «Кожен побачить сонце» (1965), повісті-казки «Наталка і Великий Вітер» (1967), докум. повісті «Ой, видно село» (1981), книжки літ.-критичних нарисів «Знай високе місце своє» (1979) та ін. Перекладав твори рос., вірм. і туркм. письменників.

Тв.: Вибране. К., 1973; Поезії. Х., 1977; Березень Х., 1978; Мій вітер. Х., 1984; Двоє у світі.X., 1985; Рос. перекл. — Земля отцов. М., 1960; Ясеница, М., 1964; Дорошев яр. М., 1973.

Літ.: Стрельбицький М. Ствердження авторитету. «Прапор», 1980; № 11; Катаєва Р. Вітер надії. «Прапор», 1984, № 10.

В. В. Кочевський.

ГЕРАСИМОВИЧ Андрій (pp. н. і см. невід.) — укр. поет 2-ї пол. 17 — 1-ї чв. 18 ст. Ймовірний автор «Плачу Малої Росії».

ГЕРАСИМОВИЧ Володимир Денисович (псевд. і крипт. — В.Г., Г-ч, В., Василь Трохимович, Кирик, Шпирка; 1.Х 1870, м. Золочів, тепер Львів. обл. — 14.VIII 1940, с. Терпилівка, тепер Підволочиського р-ну Терноп. обл.) — укр. письменник і етнограф. Закінчив 1892 теол. ф-т Львів. ун-ту. Був священиком у Крехові, Красові, Тернополі, з 1899 — у с. Терпилівці. З численних фольклорно-етногр. розвідок Г. опубліковано «Народні звичаї, обряди та пісні в селі Крехові Жовківського повіту» (журн. «Правда», 1893, 1894). Автор оповідань «Домовик» (1895), «Візитація» (1924) та ін. і п’єс «Воєнні промисловці» (1917), «Мамона» (1922), «Бантикур умер» (1924), «Клопоти війта Смоктуна» (1934), «На колесі щастя» (1936) та ін., в яких з симпатією змальовував життя і звичаї сільс. трудівників, висміював урядовців, лихварів, осуджував неробство, пияцтво. Перекладав твори Л. Толстого («Крейцерова соната», 1902), І. Тургенєва («Перша любов», 1910), М. Салтикова-Щедріна, Е. Ростана («Самарянка», 1930), чес. письменника К. Райса та ін. Підтримував зв’язки з І. Франком, О. Маковеєм, Т. Бордуляком, В. Гнатюком, Ф. Ржегоржем.

П. І. Арсенич.

ГЕРАСИМЧУК Дмитро Костянтинович (12.IX 1942, с. Козиряни Кельменецького р-ну Чернів. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1973. Закінчив 1967 Львів. ун-т. Друкується з 1964. Автор зб. новел «Снять квітами зорі» (1967), повістей «Дана» (1967), «Тепле літо» (1973), «Вітер з поля» (1977), «Червоний виноград» (1985), збірок повістей та оповідань «Чому біжить останній...» (1981), «Літак зі Львова» (1984), роману «Ріка» (1987) та ін., в яких відобразив сучас. буковинське село, моральні проблеми життя робітників, творчої інтелігенції. Твори Г. психологічно насичені, динамічні в розгортанні сюжету. П’єси «Бригантина» (інсценізація Г. однойменної повісті О. Гончара) та «Моя єдина любов» пост. 1977 Львів. ТЮГ. Окремі твори Г. перекладено рос., білорус., вірм., груз., лит., молд., болг., угор. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Ветер с поля. М., 1980; Почему бежит последний... М., 1985.

Літ.; Петренко М. Літак у витворений світ. «Жовтень», 1985, № 2.

П. К. Медведик.

ГЕРАСИМ’ЮК Василь Дмитрович (18.VIII 1956, Караганда) — укр. рад. поет. Закінчив 1978 Київ. ун-т. Друкується з 1972. Автор збірок «Смереки» (1982), «Потоки» (1986). Вірші насичені карпатським колоритом, характеризуються багатоплановою образністю, нерозривністю громадян. та інтимних мотивів.

А. Г. Шпиталь.

ГЕРБЕЛЬ Микола Васильович [26.XI (8.XII) 1827, Твер, тепер Калінін — 8(20).III 1883, Петербург] — рос. перекладач, видавець. Навчався в Київ. гімназії, закінчив 1847 Ніжин. ліцей. Був причетний до таємного т-ва народників «Земля і воля», деякий час зберігав його архів і друкарський шрифт. За редакцією Г. вийшли твори О. Пушкіна (в т. ч. заборонені цензурою), переклади з Ф. Шіллера, В. Шекспіра, Дж. Байрона та ін. Переклав «Слово о полку Ігоревім» (1854). Під час навчання в ліцеї познайомився з Т. Шевченком. У 1856 опубл. перший рос. переклад творів укр. поета — вірш «Думка (Нащо мені чорні брови)». Видав 1860 «Кобзар» у перекладі рос. поетів (О. Плещеєва, М. Михайлова, М. Курочкіна, М. Берга, В. Крестовського, Л. Мея), де вмістив бібліографію творів Т. Шевченка, перекладених рос. мовою (доповнені й доопрацьовані вид. 1869 і 1876). Серед його перекладів — поема «Гайдамаки», балади, ліричні вірші. У виданій за редакцією Г. антології «Поезія слов’ян» (1871), поряд з творами болг., серб., хорват., польс. і лужицьких поетів, подано переклади з І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Костомарова, Л. Глібова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Шашкевича, Я. Головацького, Ю. Федьковича та ін. Тут вміщено й оглядову ст. М. Костомарова «Малоруська література» та біогр. довідки про укр. поетів. Портрет с. 409.

Літ.: Доманицький В. Ucrainica в альбомі Н. Гербеля. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1908, кн. 3; Багрий А. В. Т. Г. Шевченко в русских переводах. Баку, 1925; Федорович І. Перший перекладач «Кобзаря» Микола Гербель. «Україна», 1946, № 3; Терлецький В. Альбом М. В. Гербеля. «Архіви України», 1972, № 3; Павлюк М. М. Шевченко і Гербель. В кн.: Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. К., 1976; Левин Ю. Д. Русские переводчики XIX века и развитие художественного перевода Л., 1985.

М. М. Павлюк.

ГЕРБЕРТ, Херберт (Herbert) Ксав’є (Зев’є) Альфред Френсіс (1901, м. Порт-Хедленд, шт. Зх. Австралія — 1984, м. Керне, шт. Квінсленд) — австрал. письменник. Закінчив Мельбурн. ун-т. У романі «Капрікорнія» (1938) змалював тяжке становище аборигенів, їхні складні стосунки з білими австралійцями. В соціально-психол. романі «Жінки солдатів» (1961) розкрив психологію взаємовідносин людей під час війни, в трилогії «Бідолашна моя країна» (1975) відтворив життя і проблеми Пн. Австралії. Автор зб. оповідань «Більше, ніж життя» (1963), автобіографії «Бешкетник» (1963). Своєю творчістю сприяв розвитку австрал. реалістичного соціального роману.

Тв.: Рос. перекл. — Кайек-певец. В кн.: 40 австралийских новелл. М., 1957.

Літ.: Зернецкая О. В. Австралийский социальный роман 30-х годов XX века. К., 1982.

О. В. Зернецька.

ГЕРБОВНИКИ — збірники з малюнками і описами гербів та родоводами їхніх власників. З’явилися в середньовіччі, коли на рицарських турнірах герольди-глашатаї представляли учасників, орієнтуючись тільки на зображення їхніх гербів. Нерідко ці представлення велись у віршовій формі. Один з найраніших Г. — Цюріхський (14 ст.). У Польщі були відомі Г., складені І. Длугошем (15 ст.), В. Папроцьким (16 ст.), С. Окольським та В. Віюк-Кояловичем (17 ст.), К. Несецьким (1728 — 43; 4 томи). В них знайшли відображення і роди укр. шляхти. В Росії Г. з’явилися в кін. 16 — на поч. 17 ст. і особливо поширилися в 17 — 18 ст. Г. є цінним довідковим матеріалом для вивчення давньої л-ри, зокрема геральдичної поезії.

Літ.: Лукомский В. К., Модзалевский В. Л. Малороссийский гербовник. СПБ, 1914.

В. П. Колосова.

ГЕРБУРТ (Herburt) Ян Щасний (псевд. — Андрій Мачульський, Петро Гжегожкович; 1567 — 31.XII 1616, м. Добромиль, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл.) — польс. і укр. письменник, видавець. Навчався 1579 — 83 в Краків. академії, потім (1583 — 86) у Німеччині, Франції та Голландії. З 1587 виконував різні дипломатич. місії в європ. країнах. У 1603 оселився в Добромилі. В 1607 — 09 за участь в антикоролівському бунті був ув’язнений. Писав політ. памфлети (надруковані на поч. 20 ст.). Заснував 1611 в Добромилі друкарню, в якій видав хроніки В. Кадлубека, Я. Длугоша і «Аннали» С. Оріховського. Виступав проти єзуїтів та Брестської унії 1596, захищав православ’я. В публіцистич. трактаті «Слово про руський народ» (1611) відстоював інтереси укр. народу. Антикоролівські й антифеодальні мотиви наявні в сатирі «Ракуська практика» (збереглася не повністю), в діалозі віршами і прозою «Геркулес з Фортуною і Доброчинністю» (1612, попередня назва — «Розмова Гриця з Фортуною»). Діалог надруковано разом з його твором «Образ мученицької Речі Посполитої» (під псевд. Петро Гжегожкович) та «Геркулесом слов’янським» К. М’ясковського. Важливу функцію у творі відіграє укр. колорит (укр. нар. пісня «Пастуше, пастуше...», укр. нар. прислів’я тощо).

Р. П. Радишевський.

ГЕРВЕГ (Herwegh) Георг (31.V 1817, Штутгарт — 7.IV 1875, Баден-Баден) — нім. поет. У 1835 — 36 вивчав теологію і юриспруденцію в Тюбінген. ун-ті. Співробітничав у прогресивній пресі, зокрема в «Рейнській газеті». Спілкувався з К. Марксом і Ф. Енгельсом. У зб. «Вірші живої людини» (т. 1 — 2, 1841 — 43) відбилося демократичне піднесення в Німеччині. У вірші «Партія» (1842) Г. відстоював ідею партійності мист-ва як служіння силам прогресу. В сатир. поезіях, статтях, фейлетонах 1845 — 75 викривав ворогів революції, нім. капіталізм, мілітаризм, шовінізм, закликав робітн. клас до боротьби, розкривав його істор. місію. Автор гімну (1863) для Загальнонімецького робітничого союзу. З 1866 — почесний кореспондент I Інтернаціоналу. Укр. мовою окремі твори Г. переклали І. Франко, П. Грабовський, Л. Горлач.

Тв.: Укр. перекл. — В’язень. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978; Старі і молоді. В кн.: Грабовський П. Твори, т. 1. К., 1964; Люлечки-люлі. В кн.: Грабовський П. А. Твори, т. 2. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; Рос. перекл. — Избранное. М., 1958.

Літ.: Серебряков М. В. Поэт Гервег и Маркс. Л., 1949; Николаева Т. С. Поэзия немецкой революции 1848 года. Саратов, 1961.

Н. М. Матузова.

ГЕРГЕЙ, Гергель (Qergely) Шандор (2.II 1896, Шопронкерестур — 14.VI 1966, Будапешт) — угор. письменник. Член Компартії Угорщини. У 1931 — 45 жив в СРСР. У 1922 видав зб. новел «Пустеля». Романи «Мир» (1924; у рос. перекл. — «Ночь над Будапештом», 1937), «Дивовижне життя Ахрема Фіцка» (1925) позначені елементами натуралізму. Романи «Будують міст» (1927), «Шашіль» (1929), «Щось готується» (1931), «Гримить барабан» (1934) — про підпільну діяльність угор. комуністів. Автор істор. трилогії «Дєрдь Дожа» (1936 — 54), романів «Спекотне літо» (1952), «Тернистий шлях» (1955). Окр. твори Г. переклали І. Чендей, Д. Меденцій, К. Лустіг, С. Панько та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Гримить барабан. К. — Х., 1937; Панський суд. К., 1965; Жужа. «Всесвіт», 1975, № 4; Діошдєрський щоденник. В кн.: Творці нового світу. К., 1977; Генерал. «Всесвіт», 1985, № 5; Рос. перекл. — Древоточец. М., 1933; «1514». М., 1937; Тернистый путь. М., 1959; Бьет барабан. М., 1961.

ГЕРДЕР (Herder) Йоганн Готфрід (25.VIII 1744, Морунген, Сх. Пруссія — 18.XII 1803, Веймар) — нім. філософ, історик, письменник, перекладач. Вивчав 1762 — 64 теологію і філософію в Кенігсб. ун-ті. З 1776 жив у Веймарі. Дружив з Й. В. Гете. Теоретик літ. руху «Буря і натиск». Зробив визначний внесок у розвиток нім. і світової істор. та історико-літ. думки 18 — 19 ст., в дослідження усної нар. творчості, порівняльно-істор. вивчення л-р, створення концепції світової л-ри. Висунув принципи історичного розуміння природи і суспільства, історичного підходу до явищ літератури, рівноправності народів у їх художньому самовираженні. В 1778 — 79 видав зб. «Народні пісні» (2-е вид. — «Голоси народів у піснях», 1807), де були вміщені пісні народів світу, в т.ч. слов’янських. Автор праць з естетики (книги «Пластика», 1778; «Каллігона», 1800). Розглядав прекрасне як відображення реальної дійсності. В книгах «Ідеї до філософії історії людства» (1784 — 91) та «Листи щодо заохочення гуманності» (1793 — 97) спробував створити універсальну історію всіх часів і народів. У худож. спадщині Г. — переробка антич. і бібл. міфів (драми «Брут», «Філоктет», обидві — 1774; «Розкутий Прометей», 1802), політ. сатири, послання. Обстоював ідею дружби нім. і слов’янських народів. У «Щоденнику моєї подорожі за 1769 рік» (вид. 1846) писав: «Україна стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і ЇЇ великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя». Співчував рухові слов’янського відродження. Творчість Г. вивчали М. Максимович, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, І. Франко та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Избранные сочинения. М. — Л., 1959; Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Літ.: Гулыга А. В. Гердер. М., 1975.

Є. І. Нечепорук.

ГЕРМАН Юрій Павлович [22.III (4.IV) 1910, Рига — 16.I 1967, Ленінград] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1958. Навчався 1929 — 30 в Ленінгр. технікумі сценічного мистецтва. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Роман Г. «Вступ» (1932) схвально оцінив М. Горький. Осн. твір — трилогія «Справа, якій ти себе присвятив» (1957), «Дорога моя людино» (1961), «Я відповідаю за все» (1964). Вона, як і роман «Наші знайомі» (1934 — 36), повісті «Лапшин» і «Олексій Жмакін» (1937 — 38, пізніше об’єднані в роман «Один рік», 1960), «Атестат» (1944), «Підполковник медичної служби» (1949 — 56), п’єси «В темну осінню ніч» (1951), «Біле море» (1958) та ін., докум. повісті — про духовне становлення рад. людини. Автор істор. роману про епоху Петра I «Росія молода» (1952), повістей, кіносценаріїв — «Семеро сміливих» (1936), «Пирогов» (1947; Держ. премія СРСР, 1948), «Бєлінський» (1951), «Справа Румянцева» (1956), «День щастя» (1962) — всі у співавт., «Вірте мені, люди» (1964) та ін., творів для дітей, численних статей про літературу. Творчість Г. відзначається різноманітністю і виразністю характерів, гострою сюжетністю, невимушеністю і щирістю авторських інтонацій. Укр. мовою твори Г. перекладали О. Пархомовська, З. Біленко, К. Литвинчук та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. Л., 1975 — 77; Укр. перекл. — Вступ. К. — Х., 1935; Оповідання про Фелікса Дзержинського. К., 1957; Справа, якій ти себе присвятив. К., 1966; Дорога моя людино. К., 1969; Я відповідаю за все. К., 1972.

Літ.: Левин Л. Дни нашей жизни. М., 1981.

Л. І. Шевченко.

ГЕРМАНОВ Андрей Димитров (17.VI 1932, с. Яворово, тепер Варненської області — 15.V 1981, Софія) — болг. поет. Член БКП з 1962. Закінчив 1955 відділення рос. філології Софійського ун-ту. Збірки віршів «Робітничий поїзд» (1962), «Родовий герб» (1964), «Перетворення» (1968), «Міст» (1970), «Острови» (1972), «Чотиривірші» (1974), «Вибухова зона» (1977), «Самовбивчо ми живемо» (1979), «Душа незахищена» (1982) відзначаються романтич. схвильованістю, сповнені філос. роздумів над вічними проблемами буття, спрямовані проти міщанства й бездуховності. Популяризував твори рос., білорус., та укр. поетів. Йому належать переклади віршів Е. Багрицького, О. Твардовського, Р. Рождественського. В перекладі Г. видано «Вибрані поезії» М. Бажана (1963), «Вірші» А. Малишка (1964, разом з І. Давидковим), «Вибрані поезії» В. Сосюри (1965). Твори цих поетів, а також перекладені Г. вірші П. Тичини, М. Рильського, П. Воронька, Д. Павличка, І. Драча, Р. Лубківського, В. Коротича, Д. Білоуса, В. Симоненка, М. Сингаївського, В. Лучука та ін. вміщено у збірниках «Українська радянська поезія» (1960), «Зустрічі в Болгарії» (1967), «Усмішка Дніпра» (1976). Посмертно вийшла кн. «Час для творчості. Інтерв’ю. Статті» (1986). Окремі вірші Г. переклали Д. Павличко, Р. Лубківський, Д. Білоус, М. Сингаївський, Є. Бандуренко, В. Моруга, А. Глущак та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Кремиковці. В кн.: Творці нового світу. К., 1977; [Вірші]. В кн.: Шипкинська висота. Варна — Одеса, 1978; Знамено Леніна. В кн.: Світло на віки. Одеса — Варна, 1980; [Вірші]. «Дніпро», 1981, № 9; [Вірші]. В кн.: Бандуренко Є. Південна сторона. Одеса, 1982; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Сингаївський М. Лоза і камінь. К., 1984; [Вірші]. «Дніпро», 1985, № 9; Рос. перекл. — Избранная лирика. М., 1984.

Літ.: Захаржевська В. О. Жанрово-стильові особливості сучасної болгарської поезії. В кн.: Література правди і прогресу. К., 1974.

В. О. Захаржевська.

ГЕРМАНОВИЧ Іван (pp. н. і см. невід.) — укр. перекладач 17 ст. Був священиком у м. Краківці (тепер смт Яворівського р-ну Львів. обл.). У 1665 переклав укр. мовою з латинської частину збірника житій візант. автора Симеона Метафраста. Рукопис перекладу зберігається у фондах Бібліотеки Національної у Варшаві.

Я. Д. Ісаевич.

ГЕРМЕНЕВТИКА [грец. ‛ερμηνευτική (τέχνη) — мистецтво тлумачення] — вчення про способи тлумачення текстів, переважно давніх; розкриття істинного смислу, закладеного автором у літ. творі, який дійшов до нас у викривленому або неповному вигляді. Г. споріднена з інтерпретацією рукописних і друкованих текстів нової л-ри, текстологією. В наук. прочитанні і тлумаченні текстів Г. керується філол. принципами дослідження з урахуванням конкретних істор. реалій, культурної ситуації, в яких ці тексти виникли. Термін уперше вжитий у 16 ст. при дослідженні священних текстів (Hermeneytica Sacra), однак Г. тут була не стільки методом істор. пояснення, скільки інструментом утвердження ідеологічної програми церкви. Особливе місце Г. посіла в ідеологічній практиці Реформації, де вона втрачала свій схоластичний характер і підпорядковувалась завданням переоцінки самого мирського світоустрою. Ця тенденція в Г. виявилася ще у часи освоєння Біблії слов’янами від Кирила та Мефодія, а пізніше — у тлумаченнях Нового Завіту Іоанном Златоустом, виданих на Україні на поч. 17 ст. в перекладах Лаврентія Зизанія, Захарії Копистенського, Памва Беринди. Перетворення Г. в укр. полемічній л-рі (16 — 18 ст.) відбувалося в руслі поєднання теол., істор.-докум. і політ. матеріалу, спрямованого на боротьбу з уніатською експансією (Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський).

Сучасна Г. включає в себе широке коло питань, пов’язаних з вивченням пам’яток л-ри і мист-ва. Використовуючи порівняльно-істор. метод вивчення творів, вона відкриває широкі перспективи для конкретних теор.-літ. досліджень, вводить у наук. обіг додатковий культурологічний матеріал.

М. М. Гнатюк.

ГЕРМЕТИЗМ (італ. ermetismo, від ermetico — замкнений) — напрям в італ. поезії, що виник і сформувався між двома світовими війнами. Визначні представники: Д. Унгаретті, Е. Монтале, С. Квазімодо. До т. з. другого покоління герметиків належать А. Гатто, Л. Сінісгаллі, М. Луці, В. Серені, Д. Капроні та ін. Г. генетично пов’язаний з поезією Дж. Леопарді, франц. символізму. Осн. теми поезії Г. — трагізм людського буття, самотність людини, її стоїцизм і мужність в одвічній боротьбі зі злом. У проникненні в «глибинне я» особистості, від творенні сокровенних порухів душі герметики вбачали порятунок людини від насильства, нівеляції, знецінення духовного світу. Автономність худож. творчості вони розглядали як форму протесту проти наступу фашист. ідеології на культуру. Для поетики Г. характерні ускладненість поетич. образів, асоціацій, фрагментарність у відображенні реальності, фіксація неминущої сутності минущих почуттів, експериментування у сфері ритмо-мелодичної структури вірша, розширення діапазону метафори, символу, за яким визнається домінантна роль у худож. інтерпретації світу. Звідси — лаконізм і водночас філос. глибина, афористичність поезії Г. У роки 2-ї світової війни в поезії Г. відбувся злам: вселюдська і нац. трагедія осмислюється в глобальних реалістич. образах, позначених глибоким драматизмом світовідчуття. Г. вплинув на розвиток усієї сучасної італ. поезії.

Літ.: Пахльовська О. Поезія духовного опору. В кн.: Вітрила-85. К., 1985.

О. Є.-Я. Пахльовська.

ГЕРОДОТ (’Ηρόδοτος; бл. 484 до н.е., Галікарнас, Мала Азія — бл. 426 до н.е., Фурії, Італія) — давньогрец. історик. Один з основоположників істор. науки. Твір Г. «Історія» (тодішнє значення цього слова — дослідження) складається з дев’яти книг (пізніше александрійські філологи кожну з них назвали ім’ям однієї з дев’яти муз). До «Історії» включено описи життя народів, що були сусідами греків, їхніх звичаїв, пов’язаних з ними легенд та міфів, розповіді про греко-перські війни 500 — 449 до н. е. Доведена до 478 до н. е. 4-а книга є найціннішим джерелом з історії, етнографії та географії Пн. Причорномор’я. Водночас твір Г. є важливим явищем у розвитку худож. прози — окремі епізоди «Історії» сприймаються як новели. Укр. мовою перекладалися, починаючи з 1866, уривки з «Історії» для шкільних хрестоматій (В. Ільницький та ін.). В 1912 розповідь про скіфів з 4-ї книги переклав І. Франко, 1937 — Т. Коструба, 1967 — А. Білецький. У 1984 новели з «Історії» опубліковано в зб. «Дамоклів меч» у перекладах Й. Кобіва та Ю. Цимбалюка. Портрет с. 414.

Тв.: Укр. перекл. — Опис Скіфії. В кн.: Історія України в документах і матеріалах, т. 1. К., 1939; Рос. перекл. — История в девяти книгах. Л., 1972.

Літ.: Лурье С. Я. Геродот. М. — Л., 1947; Доватур А. Повествовательный и научный стиль Геродота. Л., 1957: Болтенко М. Ф. Herodoteanea. «Праці Одеського університету», 1959, т. 149. Серія історичних наук, в. 7; Матеріали з археології Північного Причорномор’я, в. 3 — 4. Одеса, 1960 — 62; Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. М., 1975.

Г. П. Кочур.

Попередня     Головна     Наступна