[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 429-444.]

Попередня     Головна     Наступна

ГЛІБОВ Леонід Іванович [21.II (5.III) 1827, с. Веселий Поділ, тепер Семенівського р-ну Полтав. обл. — 29.Х (10.XI) 1893, Чернігів] — укр. байкар, поет, журналіст. Нар. в сім’ї управителя поміщицького маєтку. В 1849 — 55 вчився в Ніжин, ліцеї, з 1856 вчителював на Поділлі, в с. Чорний Острів, з 1858 викладав географію у Черніг. чоловічій гімназії. На громад. і літ. діяльність Г. мали вплив дружні взаємини з О. Маркевичем, революц. діячами І. Андрущенком, М. Кибальчичем. Брав активну участь у культурно-осв. русі, організації недільних шкіл, з 1861 видавав і редагував тижневик «Черниговский листок», де вміщував і власні статті з питань культур.-громад. життя. В 1863 за друкування «неблагонадійних» матеріалів, зв’язок з членами орг-ції «Земля і воля» Г. увільнено з посад редактора і вчителя. Він змушений був виїхати до Ніжина, де перебував під наглядом поліції. У 1867 повернувся до Чернігова, завідував земською друкарнею.

Писати почав рос. мовою. Перша збірка «Стихотворения» вийшла у Полтаві 1847. У 60 — 90-х pp. публікував вірші, фейлетони в газ. «Киевский телеграф», «Черниговской газете», окремі книжки-метелики віршів «на злобу дня» («Красный мотылёк», «Удод» та ін.), в яких, наслідуючи поетів-«іскрівців» (див. журн. «Искра»), засобами сатири викривав поміщиків, лихварів, земських урядовців тощо. Укр. мовою став писати в 50-х pp. (вірші «У степу», «Моя веснянка», «Над Дніпром» та ін.). Започаткував жанр віршованого фейлетону, услід за Т. Шевченком звертався до жанру вірша-роздуму. Вірші «Журба» («Стоїть гора високая»), «Вечір», «Пісня» («Скажіть мені правду, добрі люди»), «Пісня» («Летить голуб понад морем») стали популярними піснями й романсами. Пробував сили в драматургії (п’єси «До мирового», «Типические сцены с живыми картинами» та ін., в яких висміяв провінційне панство, його духовну злиденність). У 1863 видав у Києві першу збірку байок. Друга і третя (1872, 1882) закріпили за ним славу видатного байкаря. Плідно продовжуючи ідейно-худож. традиції І. Крилова, П. Гулака-Артемовського і Є. Гребінки, Г. написав понад 100 байок, в яких виявив себе художником-новатором. Він руйнував традиційні канони, абстрактний раціоналізм і схематизм жанру та утверджував його реалістичні засади. Кращі байки Г., написані в дусі демокр. естетики, засвідчували розуміння поетом сутності антагоністичних суперечностей у тогочасній дійсності. Звертаючись до езопівської мови та конкретної алегорії, Г. дав широку сатиричну панораму потворних явищ сусп. життя. Вже ранні байки (50-і pp.) спрямовані проти кріпосництва, необмеженої влади експлуататорів («Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня»). У байках 60-х pp. («Ведмідь-пасічник», «Громада», «Квіти», «Вовк та Зозуля») Г. розвінчав нові пореформені порядки, з дошкульною іронією показав хижацьке гноблення простої людини тими ж зажерливими поміщиками, антинар. характер запроваджуваних тоді земств, продажність царського суду тощо. Критичне вістря байок 80 — 90-х pp. спрямоване проти утисків трудящої людини царською адміністрацією («Танці», «Лев на облаві», «Жаби»), розтлінної моралі «золотого мішка» («Скоробогатько», «Сила»), псевдонародності ліберальних діячів («Мальований Стовп»), У байках «Муха і Бджола», «Бджола і Мухи», «Собака і Кінь», «Шелестуни» Г. не лише наголошує на моральній вищості нар. мас над експлуататорами, він утверджує ідеал людини-трудівника як гол. сили сусп. розвитку. Г. розширив жанрові можливості байки, урізноманітнив її форми, характер розповіді (введення структурних елементів повісті, новели, драм. сценки, казки та ін.). Уперше в укр. л-рі створив пісенно-баладну байку з сильним ліричним струменем, розвинув жанр реалістичної байки, надав йому сатирично-викривальної гостроти. Поету належить новаторська роль в утвердженні байки як повноправного, естетично значущого явища в системі жанрів укр. л-ри 2-ї пол. 19 ст. Г. здобув визнання і як дит. письменник, автор лірич. поезій, віршованих казок, загадок і відгадок, в яких відкривав юним читачам реальний світ, прищеплював любов до природи, праці, творчості («Веснянка», «Зимня пісенька», «Квіткове весілля», «Пташка»). У с. Чорний Острів відкрито літ.-меморіальний музей-кімнату Г., в Чернігові на його могилі споруджено пам’ятник. Іл. див. на окремому аркуші, с. 334 — 385.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1974; Байки. К., 1976.

Літ.: Бандура О. Вивчення творчості Л. І. Глібова в школі. К., 1958; Гур’єв Б. М. Леонід Глібов. К., 1965; Сиваченко М., Деко О. Леонід Глібов. К., 1969; Пільгук І. І. Леонід Глібов. К., 1977; Деркач Б. А. Леонід Глібов. К., 1982.

Б. А. Деркач.

ГЛІБОВИЦЬКИЙ Микола Павлович (9.XII 1876, с. Черемхів, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 18.XI 1918, с. Лісна Слобідка, тих же р-ну й обл.) — укр. письменник і громад. діяч «москвофільського» (див. «Москвофіли») напряму. Походив з родини священика. Закінчив юрид. ф-т Віден. ун-ту. З 1907 — депутат австр. парламенту. На поч. 1-ї світової війни ув’язнений австр. владою, перебував у тюрмах і концтаборах. Виступав з публіцистич. статтями, видав нарис історії політ. економії. Автор книжок «Оповідання й нариси» (1905), «Етюди й нариси» (1906) — обидві рос. мовою; зб. оповідань «За віру батьків» (1911, укр. мовою), в яких із співчуттям змалював життя галиц. селянства. Деякі твори формою наближаються до поезій у прозі.

Літ.: Лобов Л. Глебовицкий. Литературная характеристика. «Славянские известия», 1909. № 1.

О. Л. Рибалко.

ГЛІКОНІВСЬКИЙ ВІРШ, гліконей (від імені давньогрец. поета Глікона) — в античному віршуванні 8-складовий силабо-метричний вірш, побудований за схемою UU — UU — UU. Застосовувався в ліриці і хорах трагедій, часто в поєднанні із спорідненим з ним ферекратовим віршем, напр.:

О кораблю, вже знов хвиля несе тебе

В море! О, не туди — в гавань мерщій заходь,

В гавань! Глянь же на себе:

Вже без весел боки твої...

(Горацій, перекл. А. Содомори).

М. Л. Гаспаров.

ГЛІНСЬКИЙ (Gliński) Казімеж (13.VI 1850, с. Василівка, тепер Фастівського р-ну Київ. обл. — 1.I 1920, м. Наленчів, тепер ПНР) — польс. письменник, епігон романтизму. Закінчив 1868 гімназію в Бердичеві. Навчався 1868 — 69 у Краків. ун-ті. В 1870 — 82 був приватним учителем у Житомирі, потім у Варшаві. Автор поеми «Отаман Сорока» (1878), повісті «Княгиня Анна. Українська повість з першої половини XVIII ст.» (1911). Драма «Шалапут» (1898) з 1900 під назвою «Шалавило» (укр. перекл.) йшла у львів. мандрівному Руському нар. театрі (постановка Й. Стадника).

Р. Я. Пилипчук.

ГЛОБА Андрій Павлович [14(26).II 1888, м. Ромни, тепер Сум. обл. — 9.II 1964, Москва] — рос. рад. письменник і перекладач. Автор поеми «Уот Тайлер» (1922), трагедії у віршах «Фамар» (1923), ін. драм. творів. Драму «Російська дорога» (1959) присвятив М. Гоголю. Переклав окремі твори Т. Шевченка («Марина» і «Якби ви знали, паничі»), Л. Глібова, І. Манжури, Я. Головацького, М. Чернявського, М. Стельмаха, Л. Забашти. Трагедія Г. «Пушкін» (1936, доповнене вид. 1949) ішла в Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки, ін. театрах України.

Т. Г. Свербілова.

«ГЛОБУС» — ілюстрований журнал. Видавався 1923 — 35 у Києві двічі на місяць. Публікував вірші й оповідання, рецензії, нариси, статті про соціалістич. буд-во, міжнар. події, документи з історії революц. руху тощо. В «Г.» висвітлювалися питання мист-ва, л-ри, вміщувалися переклади творів зарубіж. письменників. Опубліковано вірші М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, В. Поліщука, М. Терещенка, М. Ушакова, розділ з роману «Чад» Я. Качури, оповідання «У ніч» О. Копиленка, «Сарти» Івана Ле, «Юрко», «Язик» і «Кочегар» С. Скляренка, «Цілина» Я. Галана, «Дебют» О. Кундзіча, ліричну комедію «Підеш — не вернешся» І. Кочерги, статті М. Зерова та ін.

М. В. Геращенко.

ГЛОВАЦЬКА Катерина Іванівна (27.IX 1921, м. Охтирка, тепер Сум. обл.) — укр. рад. письменниця, перекладачка, канд. філол. наук з 1959. Закінчила 1945 Київ. ун-т. Автор книжок на античні теми («Міфи Давньої Греції», 1977; «Крилатий кінь», 1983), переказів для дітей «Одіссеї» (1969) та «Іліади» (1974) Гомера, статей про укр. і рос. письменників. Переклала з нім. мови романи «Месник» Г. Вайзенборна (1964), «На Західному фронті без змін» Е. М. Ремарка (1986), «Актовий зал» Г. Канта (1987), зб. повістей «Суддя та його кат. Обіцянка. Аварія» Ф. Дюрренматта (1970), повісті «Золотий фараон» К. Брукнера (1973), «Еміль і детективи» Е. Кестнера (1978), твори польс. письменників.

Тв.: Міфи Давньої Греції. К., 1986.

Літ.: Шанін Ю. Антична квадрига «Веселки». «Всесвіт», 1984, № 6; Рихло П. Скарбниця нев’янучої краси. В кн.: Література. Діти. Час. К., 1985.

А. О. Білецький.

ГЛОСА (icn. glosa, від грец. γλωσσα — мова, говір, діалектизм) — в ісп. поезії середньовіччя та доби Відродження вірш, що починається епіграфом-мотто, в якому визначається тема твору, а потім ця тема розкривається в стількох десятирядкових строфах (децимах), скільки рядків має мотто. Кожен рядок мотто повторюється у відповідній децимі, завершуючи її. Найчастіше вживаний розмір — чотиристопний хорей, а рядки в децимах римуються за схемою аббааввггв. В укр. поезії вдала спроба створення Г. належить М. Ткачу.

В. М. Лесин.

ГЛОСА (грец. γλωσσα — мова, говір; застаріле чи рідковживане слово) — рідковживане, незрозуміле слово чи вислів переважно з класичних творів грец. та рим. письменників, з старод. пам’яток писемності; пояснення, переклад цього слова. За розміщенням у книзі Г. бувають маргінальні (на полях книги поряд з осн. текстом), контекстуальні, або внутрішньорядкові (після пояснюваного слова), і міжрядкові (над або під пояснюваним словом). За характером пояснення розрізняють Г. інтервербальні (лексичний еквівалент, переклад незрозумілого слова), енциклопедичні (подають докладні відомості), етимологічні (розкривають значення слова вказівкою на його походження) і текстологічні, або порівняльно-зіставні (відповідники до пояснюваних слів, узяті з ін. списків цього твору чи з перекладів його ін. мовами). Г. міг створювати сам автор, перекладач або хтось інший. Вперше Г. з’явились у старод. греків у зв’язку з вивченням поем Гомера. Пізніше Г. широко використовували при коментуванні окремих місць Біблії, юрид. текстів. Вони застосовувалися в старослов’ян. і давньорус. рукописах. У пам’ятках укр. писемності Г. трапляються з 15 ст. Багато їх є в пам’ятках 16 — 17 ст. (напр., у Пересопницькому євангелії Г. бл. 220, у Крехівському апостолі — 115). Чимало Г. є у творах письменників 17 — 18 ст. (в Іоаникія Галятовського, Климентія Зіновієвого сина, Михайла Андрелли, Г. Сковороди та ін.). Пояснення незрозумілих і маловживаних слів подаються й тепер у вигляді підтекстових виносок тощо. Г. та їх зібрання — глосарії були попередниками тлумачних, істор. і перекладних словників. Див. також Азбуковники.

В. В. Німчук, Л. С. Паламарчук.

ГЛОСАРІЙ (лат. glossarium — словник, зібрання слів, що потребують пояснення) — зібрання глос. Перші Г. були складені у 3 — 2 ст. до н. е. вченими олександрійської філологічної школи при коментуванні поем Гомера. Згодом набули значного поширення при тлумаченні церк. та юрид. текстів. Розрізняють тлумачні й перекладні Г. Слова в них розміщувалися здебільшого в тому порядку, в якому зустрічалися в текстах пам’яток, рідше — в алфавітному порядку. Г. вважаються попередниками тлумачних, істор. та перекладних словників. У філології складання Г. започаткувало наук. коментування текстів худож. творів, різного виду текстологічні дослідження (див. Текстологія). Тепер невеликі Г. (під назвами «словник», «словник маловживаних слів», «словник рідковживаних слів та діалектизмів» тощо) іноді друкуються при виданні творів, перекладених з ін. мов, літ. та істор. пам’яток, наук. виданні творів письменників.

Л. С. Паламарчук.

ГЛОТОВ Василь Іванович [12(25).XII 1910, с. Приганка, тепер Каменського р-ну Алт. краю] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Навчався в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. В роки Великої Вітчизн. війни — спецкор фронтової газети. У віршах Г. поетизуються будні рад. солдата, викриваються палії війни (зб. «Вчора і сьогодні», 1956), звучать мотиви інтернац. дружби (зб. «Карпатські зорі», 1964). Повісті та нариси Г. («На алтайській цілині», 1955; «Наодинці з совістю», 1965) розповідають про мирну працю будівників ГЕС, хліборобів, шахтарів. Автор віршів для дітей. Переклав окремі твори М. Рильського, А. Малишка, П. Воронька. Укр. мовою деякі твори Г. переклали Д. Павличко, Р. Братунь, Т. Одудько та ін.

Тв.: На просторах Родины. К., 1980; Солдатская хроника. Поэмы. Львов, 1987.

В. О. Мельник.

ГЛУХЕНЬКИЙ Микола Герасимович (псевд. — Максим Денисенко; 14.XI 1928, с. Сегединці, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1959 Київ. ун-т. Автор істор. романів «Коліївщина» (1966) та «Колії» (1968), в яких відтворено широку панораму нар.-визвольного сел. руху на Україні у 18 ст., подано колоритні образи ватажків повсталих мас Івана Гонти, Максима Залізняка, Семена Неживого, Андрія Журби, Микити Швачки. Повість Г. «Михайло Максимович» (1969. серія «Життя славетних») — худож.-біогр. розповідь про видатного укр. вченого-енциклопедиста 19 століття. Перекладає твори рос. (М. Алексєєва, Ю. Бондарева та ін.), білорус. (В. Хомченка, А. Якимовича) та башк. (І. Гіззатулліна) письменників.

В. О. Мельник.

ГЛУШКЕВИЧ Маріан-Костянтин Феофілович (31.III 1877, с. Дидьова, тепер Боберка Турківського р-ну Львів. обл. — 17.VII 1935, Львів) — український поет-модерніст «москвофільського» спрямування (див. «Москвофіли»). Закінчив 1899 юридичний факультет Львівського університету. Працював суддею, адвокатом. Займався наук. діяльністю в галузі права. На поч. 20-х pp. — доцент Львів. таємного ун-ту. Брав участь у громад. житті: був головою студ. т-ва «Друг», «Общества им. М. Качковского» та ін. Писав рос., зрідка українською мовами. Видав збірки поезій «Мелодии» (1903), «Собрание стихов» (1907), «Символы и иллюзии» (1922). У рецензії на зб. «Мелодии» І. Франко, відзначаючи версифікаторський талант і артистичне чуття Г., водночас критикував його твори за абстрактність і штучність.

Літ.: Франко І. М. Ф. Глушкевич. Мелодии. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Аристов Ф. Мариан Феофилович Глушкевич. Львов, 1929.

О. Л. Рибалко.

ГЛУШКО Марія Василівна (18.I 1922, Владивосток) — рос. рад. письменниця. Член КПРС з 1958. Навчалась у Моск. механіко-машинобуд. ін-ті, закінчила 1955 Крим. пед. ін-т (Сімферополь). Живе на Україні. У повістях «Анна Ільїна» (1951), «На все життя» (1956), зб. оповідань «Юлька» (1960), романах «Живіть двічі» (1966) і «Тому що люблю» (1972) Г. розкриває високі моральні якості рад. людей. Становленню характеру молодого робітника присвячені повісті «Нічний тролейбус» (1972), «Важкий день» (1978). Письменниця виявляє активний інтерес до проблем сім’ї, становища жінки в суспільстві (повісті «Олена Миколаївна», 1964 — фільм «Кожного вечора після роботи», Київ. кіностудія ім. О. П. Довженка, 1973; «Не родись красивою», 1967; «Рік активного сонця», 1980 — однойменний фільм, Одеська кіностудія, 1981). Соціально-моральні аспекти стосунків особи й суспільства лягли в основу повістей «Повернення» (1984) і «Каблучка для Анастасії» (1986). Романи «Це мій син» (1958) і «Мадонна з пайковим хлібом» (1987) пройняті різким осудом війни, яка прирікає на страждання дітей.

ГЛУШКО Олександр Кіндратович (14.VIII 1938, с. Покровка Очаківського р-ну Микол. обл.) — укр. рад. письменник, критик, канд. філол. наук з 1975. Член КПРС з 1962. Закінчив 1966 Київ. ун-т і 1975 Академію сусп. наук при ЦК КПРС. З 1986 — гол. ред. журн. «Вітчизна». У зб. нарисів «Вогні маяків» (1970), зб. оповідань «Маслиновий гай» (1981) порушує моральні й етичні проблеми сучас. життя. Істор. роман «Кінбурн» (1988) — про події, що відбувалися на півдні України в останній чверті 18 ст. Автор літ.-критичних праць «На бистрині часу. Ідейно-тематичні шукання радянської новелістики 70-х років» (1980), «З позицій соціального оптимізму. Образ позитивного героя в сучасній радянській прозі» (1983).

Ф. І. Зубанич.

ГЛУШЧЕВИЧ (Глушчевић) Окица (9.III 1858, с. Камена Гора, Герцеговина — 2.XII 1898, Белград) — серб. журналіст, критик, перекладач. Брав участь в антитур. герцеговинсько-боснійському повстанні 1875 — 78. Закінчив 1880 Белград. учител. ін-т, навчався 1880 — 84 в Петерб. ун-ті, висланий з Росії за участь у соціалістич. русі. Перекладав твори Дж. Байрона, М. Лермонтова, М. Некрасова, Л. Толстого, В. Короленка, І. Тургенєва, О. Кольцова та ін. Автор досліджень про їхню творчість, статей на сусп.-політ. теми. З Шевченкових творів переклав «Заповіт» (газ. «Час», 1885, № 7; підписано криптонімом G), поему «Сон» (журн. «Гусле». 1886, № 1, 2. Додаток; підписано псевд. Белезис), «Минають дні, минають ночі» (журн. «Гусле», 1886, № 2. Додаток; підписано псевд. Лара).

В. Г. Гримич.

ГЛУЩАК Анатолій Степанович (8.I 1940, с. Писарівка, тепер Волочиського р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1968. Закінчив 1962 Одес. ун-т. Автор збірок «Мотиви» (1972), «Злітне поле» (1974), «Сонячний вітер» (1977), «Простір» (1984). Переклав ряд творів угор. (А. Йожефа), польс. (Я. Ясинського, С. Пєнтака), болг. (М. Ісаєва, Є. Євтимова) поетів, зб. «Автографи» (1988) — з мов народів СРСР та соц. країн. Упорядник збірників творів укр. і болг. поетів «Його не осягнути словом» (1982), «Жовтнем осяяна» (1987). Окремі вірші Г. перекладено рос., білорус., молд., болг., польс., угор. мовами.

І. М. Дузь.

ГМИРАК Левон [справж. — Бобрович Мечислав; 6(18).IV 1891, маєток Пархвенава, що був на тер. теперішнього Вілейського р-ну Мін. обл. — 30.VI (13.VII) 1915] — білорус. прозаїк, критик, публіцист. Закінчив 1908 гімназію у Вільні, навчався 1908 — 12 у приватній тех.-пром. школі (Варшава). В 1914 був призваний до армії, загинув у бою під Каунасом. Друкувався в газ. «Наша ніва» і зб. «Великодна писанка». Оповідання присвячені проблемам білорус. села («Василеве весілля» та ін.). В 1914 до 100-річчя з дня народження Т. Шевченка в газ. «Наша ніва» надрукував ст. «Тарас Шевченко», в якій подав автобіографію поета, проаналізував мотиви й тематику його творів.

Є. М. Мартинова.

ГМИРЬОВ Олексій Михайлович [17(29).III 1887, Смоленськ — 11(24).IX 1911, Херсон] — рос. поет. Закінчив поч. уч-ще. З 1903 брав участь у робітн. русі, входив до Микол. орг-ції РСДРП. За революц. діяльність кілька разів його арештовували, 1908 засуджений на 6 років каторги. Помер у херсон. тюрмі. Вірші Г. «Заклик», «Набат» — відгук на революцію 1905, героїчну боротьбу миколаївських робітників — використовувались у революц.-пропагандистській роботі. В багатьох творах Г. відбилися думки й настрої робітника-революціонера, сповнені віри в майбутню перемогу народу («З новим роком», 1906; «Буря», «Ув’язнена», «До серця», всі — 1907; «За волю», 1908; «Сокіл», 1909, та ін.). Глибоко ліричні його пейзажні поезії («У вересні», 1907; «На озері», «Сон», обидві — 1908; «До осені», «Хмари», обидві — 1909), вірші, звернені до коханої дівчини («Марусі», «До М.К.», «Не жди мене», всі — 1906; «До Марусі», 1907; «Присвячується тій, хто кохає, як я», 1909). Окремою книгою твори вийшли у рад. час («За решеткой». М., 1926).

Тв.: Гори, мое сердце. К., 1957; Колос молодой. М., 1958; Грома гордые раскаты. Одесса, 1970.

Літ.: Уралов Т. Путь Алексея Гмырева. Херсон, 1960.

І. Т. Купріянов.

ГНАТОВСЬКИЙ Володимир Антонович [8(21).I 1913, с. Кальник, тепер Іллінецького р-ну Вінн. обл. — 8.IX 1977, Київ] — укр. рад. перекладач, критик. Член КПРС з 1950. Закінчив 1941 Київ. ун-т. Серед перекладів з рос. мови — «Оповідання» Л. Толстого (1947), «Оповідання» (1950), «Вибрані твори» (1950) О. Купріна, «Слово про Батьківщину» М. Шолохова (1950), «Про молодь» (1951) та «Про дитячу літературу» (1953) М. Горького, зб. оповідань «Морська душа» Л. Соболева (1954); з узб. мови — романи «Вітер золотої долини» Айбека (1956), «Сестри» А. Мухтара (1960), повісті А. Каххара та ін. Автор літ.-критичних статей про творчість П. Ніщинського, А. Свидницького, Олекси Десняка, А. Барбюса тощо.

В. А. Бурбела.

ГНАТЮК Володимир Михайлович (9.V 1871, с. Велеснів, тепер Монастириського р-ну Терноп. обл. — 6.Х 1926, Львів) — укр. фольклорист, етнограф, літературознавець і громад.-культур. діяч, чл.-кор. Петерб. АН з 1902, академік АН УРСР з 1924. Закінчив 1898 Львів. ун-т. З 1898 — секретар НТШ. Найближчий друг і соратник І. Франка. Автор праць з фольклористики, етнографії, історії л-ри, мовознавства, соціології, демографії тощо. Представник порівняльно-історичного методу в фольклористиці. Нар. творчість вивчав у тісному зв’язку з соціальноекон. умовами життя трудящих, відкидав теорію згасання нар. творчості, приділяв велику увагу фольклорним новотворам («Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності», 1902; «Війна і народна поезія», 1917; «З російської народної поезії», 1919). Поклав початок систематизованому наук. виданню укр. фольклор. та етногр. матеріалів: збірники «Галицько-руські анекдоти» (1899), «Галицько-руські народні легенди» (т. 1 — 2, 1902 — 03), «Коломийки» (т. 1 — 3, 1905 — 07), «Гаївки» (1909), «Колядки і щедрівки» (т. 1 — 2, 1904 — 14), «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (т. 1 — 6, 1897 — 1911) та ін. Досліджував жанри й сюжети укр. фольклору, духовну і матеріальну культуру зх. українців («Руські оселі в Бачці», 1898; «Словацький опришок Яношік в народній поезії», 1899; «Деякі уваги над байкою», 1916; «Українська народна словесність», 1917, та ін.). Як секретар і один з редакторів «Українсько-руської видавничої спілки», один з редакторів «Літературно-наукового вістника» та «Етнографічного збірника», Г. був у числі організаторів укр. літ. процесу кін. 19 — поч. 20 ст. Він популяризував ідеї революц. демократії, наук. комунізму, видавав твори ф. Енгельса. У своїх статтях і рецензіях порушував актуальні питання розвитку л-ри й журналістики, виступав проти декадентства та безідейності, за народність і реалізм («В справі товариства руських письменників», 1898; «Видавнича спілка», 1906; «Молода муза, І. Василь Пачовський. Жертва штуки», 1906; «Рукописні гумористичні часописи», 1920, тощо). Йому належать біографічно-критичні нариси про І. Котляревського, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова, С. Воробкевича, М. Старицького, М. Горького, Г. Успенського, Г. Мачтета, Е. Золя, В. Ягича та ін. Значним внеском в історію л-ри є розшукані ним матеріали й тексти давньої укр. л-ри та статті про неї: «Легенди з Хітарського збірника» (1897), «Угро-руські духовні вірші» (1902), «Кілька духовних віршів (Співаник з Грушова)» (1903), «Віршована легенда про рицаря і смерть» (1908), «Хоценський співаник Левицьких» (1909) та ін. Г. перекладав твори багатьох письменників: Л. Толстого («Смерть Івана Ілліча»), М. Горького («Челкаш»), В. Оркана, П. Тодорова, Джерома К. Джерома, Ю. А. Стріндберга та ін. Його зусиллями видано чимало творів укр. письменників (І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника та ін.), укр. перекладів із світової л-ри (Данте, В. Шекспіра, Дж. Байрона, Е. Золя, Г. Гейне, Мопассана, М. Горького, Л. Толстого, А. Чехова, В. Короленка та ін.), до багатьох з яких він написав передмови. У с. Велесневі 1969 відкрито Гнатюка В. М. музей, а 1971 встановлено Г. пам’ятник.

Тв.: Вибрані статті про народну творчість. К., 1966; Українські народні пісні в записах Володимира Гнатюка. К., 1971.

Літ.: Яценко М. Т. Володимир Гнатюк. К., 1964; Гумецька Л. Л. Володимир Гнатюк і питання української мови. «Мовознавство», 1971, № 3.

М. Т. Сценко.

ГНАТЮК Іван Федорович (27.VII 1929, с. Дзвиняча, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл.) — укр. рад. поет. Навчався 1947 — 48 у Кременецькому пед. уч-щі. Друкується з 1960. Автор збірок «Паговіння» (1965), «Калина» (1966), «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987) та ін. Основні мотиви поезії Г. — уболівання за чистоту людської душі, утвердження чесності, любов до рідної землі, краса рідної природи, творча праця, кохання. Перекладає твори білорус. (Н. Гілевича, А. Вертинського, Г. Буравкіна, С. Понизника та ін.), польс. (В. Броневського, Ц. Норвіда, Л. Стаффа), серболужиц. (Г. Зейлера) поетів. Окремі вірші Г. перекладено рос., білорус., ест., ісп. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Следы. М., 1976.

Літ.: Сеник Л. Кольори почуття. «Вітчизна», 1968, № 2.

П. К. Медведик.

ГНАТЮК Микола Пилипович (16.I 1933, с. Лушків, тепер Замосцьського воєводства, ПНР — 27.II 1975, Київ) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1964. Член КПРС з 1959. Закінчив 1955 Київ. пед. ін-т. З 1958 працював у Головній редакції УРЕ, з 1967 — викладач Київ. ун-ту. Опублікував книжки з історії укр. л-ри, славістики, теорії літ. жанрів: «Літературні роди, види і жанри (підвиди) як змістові форми» (1968, у співавт.), «Українська поема першої половини XIX століття. Проблеми розвитку жанру» (1975) та ін. Питанням шевченкознавства, укр.-рос. літ. єднання присвятив праці «Поема Т. Г. Шевченка „Гайдамаки“» (1963), «І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література» (1968, у співавт.), «М. Горький і П. Тичина» (1970). Автор статей з проблем сучас. літ. процесу.

Тв.: Поема як літературний вид. Х., 1972.

Ф. К. Сарана.

ГНАТЮК Ніна Юхимівна (18.III 1947, с. Безводне Ямпільського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. поетеса. Член КПРС з 1972. Закінчила 1974 Вінн. пед. ін-т. Друкується з 1962. Автор збірок «Пелюстка грому» (1966), «Прощання з березнем» (1972), «Посіяла жито» (1978; Респ. комс. премія ім. М. Островського, 1980), «Час колосіння» (1980), «Дякую долі» (1982), «Шовковиця» (1983), «Поки люблю і вірю» (1985). Поезія Г. відзначається проникливим ліризмом, у ній тонко розкривається світовідчуття молодого сучасника. Окремі твори Г. перекладено рос., груз., кирг. та ін. мовами.

М. М. Потупейко.

ГНАТЮКА В. М. МУЗЕЙ — етногр.-меморіальний музей. Відкритий 1969 у с. Велесневі Монастириського р-ну Терноп. обл. Фонди налічують бл. 4 тис. експонатів: рукописи, книги з автографами В. Гнатюка, листи, фотографії, документи, альбоми, видання його праць та рукописні збірники усної народної творчості (3. Доленги-Ходаковського, Ф. Бодянського), що збереглися в архіві дослідника, фольклор. записи, численні предмети побуту, зібрані під час етногр. експедицій, спогади історика І. Крип’якевича про В. Гнатюка та ін., матеріали про вшанування пам’яті українського вченого тощо. В меморіальних вітальні та робочому кабінеті зберігаються речі, що належали В. Гнатюку та його сім’ї.

Літ.: Герета І. П., Черемшинський О. С. Етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі. Львів, 1982.

О. С. Черемшинський.

ГНЄДИЧ (Гнідич) Микола Іванович [2(13).II 1784, Полтава — 3(15).II 1833, Петербург] — рос. поет, перекладач. Навчався в Полтав. духовній семінарії, Харків. колегіумі, з 1800 — у Моск. ун-ті. Член-кор. Петерб. АН з 1811. Був віце-президентом Вільного т-ва любителів рос. словесності. Підтримував дружні стосунки з Г. Державіним, О. Пушкіним, В. Жуковським, І. Криловим, листувався з І. Котляревським. Волелюбні вірші «Співжиття» (1804), «Перуанець до іспанця» (1805) та ін. насичені гострим політ. змістом. У поемі «Народження Гомера» (1816) та ідилії «Рибалки» (1821) намагався поєднати гомерівський стиль і традиційні форми рос. фольклору. Переклав трагедію В. Шекспіра «Король Лір» («Леар», 1808) і макферсонівські «Пісні Оссіана». Найбільше визнання приніс Г. переклад «Іліади» Гомера (1829), яка, за переконанням самого поета, мала стати дійовим засобом патріотичного виховання сучасників. Застосувавши гекзаметр замість олександрійського вірша, Г. відтворив величний і водночас простий стиль оригіналу. Автор «Історії Малоросії», над якою наполегливо працював у 20-і pp., та віршів «Швидкоплинність юності» (1806) і «Ластівка» (1833) — на укр. фольклорні мотиви. Писав також вірші укр. мовою. В передмові до зб. «Простонародні пісні теперішніх греків» (1824) є теор. роздуми про спорідненість окремих жанрів укр. та еллінського фольклору. Деякий час жив в Одесі. Полтаві заповів свою бібліотеку (1,5 тис. книг; не збереглася). В 1987 у смт Котельві Полтав. обл. Г. встановлено пам’ятник. Портрет с. 433.

Тв.: Стихотворения. Поэмы. М., 1984; Илиада Гомера, переведенная Н. Гнедичем. СПБ, 1892.

Літ.: Лобас П. Рання українська п’єса. «Радянське літературознавство», 1969, № 6; Ротач П. Бібліотека Гнєдича. «Вітчизна», 1975, № 1; Ігнатенко Г. Г. Іскри вогню великого. К., 1975; Ротач П. «Библиотеку мою завещаю...». Дар Н. И. Гнедича Полтаве. В кн.: Альманах библиофила. М., 1978; Буранок О. М. Критические суждения Н. И. Гнєдича о трагекомедии Ф. Прокоповича «Владимир». В кн.: Русская критика и историко-литературный процесс. М., 1983.

Н. М. Жаркевич.

ГНЄДИЧ Павло Олександрович [26.XI (8.XII) 1884, Полтавщина — р. см. невід.] — укр. фольклорист. Навчався в Харків. політехнікумі, закінчив Моск. ун-т. Викладав у гімназії в Кобеляках. Під час 1-ї світової війни перебував на фронті. Дальша доля невідома. В 1912 — 14 записав на Полтавщині бл. 2000 укр. нар. обрядових і необрядових пісень, оповідей, казок, легенд, оповідань тощо (опубл. у зб. «Матеріали з народної словесності Полтавської губернії. Роменський повіт», кн. 1 — 4, 1915 — 16). Записи Г. широко використано в фольклорних збірниках рад. часу.

П. П. Ротач.

ГНИДА Микола Юхимович (псевд. — Тирса, М. Гніденко; 20-і pp. 19 ст., с. Нові Санжари, тепер смт Полтав. обл. — 90-і pp. 19 ст.) — укр. поет. Нар. в кріпацькій сім’ї. Самотужки навчився грамоти. Працював ковалем-механіком. Почав писати під впливом поезії Т. Шевченка. Вірші публікував у журн. «Основа» (1861), дві побутові поеми «Сокільський ярмарок» та «Семен і Настя», в яких відображено нар. погляд на світ, — в літ. збірнику «Хутір» (Кобеляки, 1891). Ін. твори загублені.

Тв.: [Вірші] В кн.: Поети пошевченківськоі доби. К., 1961.

Літ.: Станіславськяй В. Непомітні діячі. В кн.: Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН, № 76, т. 2. К., 1928.

П. П. Ротач.

ГНИДЮК Микола Якимович (25.XII 1918, с. Нова Вижва, тепер Старовижівського р-ну Волин. обл. — 30.XII 1976, Львів) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1956 ВПШ при ЦК Компартії України. Автор докум. повістей «Стрибок у легенду» (1964), «Про що дзвеніли рейки» (1968) та повісті «Гора з горою не сходиться» (1977), де відображено партиз. боротьбу на західноукр. землях, в якій Г. брав безпосередню участь. Йому належить зб. нарисів «Якщо ти комуніст» (1967).

Тв.: Рос. перекл. — Прыжок в легенду. — О чем звенели рельсы. Повести. М., 1975.

В. А. Бурбела.

ГНИЛОМЕДОВ Володимир Васильович (26.XII 1937, с. Кругель, тепер Каменецького р-ну Брест. обл.) — білорус. рад. критик і літературознавець, канд. філол. наук з 1966. Член КПРС з 1962. Закінчив 1959 Брест. пед. ін-т. З 1976 — заст. директора Ін-ту л-ри ім. Янки Купали АН БРСР. Досліджує проблеми теорії л-ри, історії білорус. рад. поезії, взаємозв’язки східнослов’ян. л-р (монографії і збірники літ.-крит. статей «Нарівні з часом», 1976; «Сучасна білоруська поезія. Творча індивідуальність і літературний процес», 1983; «Біля одного вогнища», 1984, та ін.). Ст. «Корінням — у землю, гілками — в небо» — про інтернац. зв’язки білорус. поезії, в ній аналізується поема М. Нагнибіди «Дзвони Хатині». У ст. «Він невмирущий — як народ» йдеться, зокрема, про значення поеми «Ленін» В. Поліщука у розвитку білорус. поетич. ленініани. Розкриваючи питання взаємин білорус. та укр. л-р (стаття «Слова поета»), Г. зазначає важливу роль О. Довженка у творчому зростанні білорус. письменника А. Велюгіна. Автор статті «Плоди нашого братерства» — про переклад укр. рад. поезії білорус. мовою (у його кн. «Класики і сучасники», 1987).

Тв.: Укр. перекл. — Люди революційного обов’язку. «Вітчизна», 1975, № 6: Широкий фронт шукань. «Вітчизна», 1977, № 4.

В. О. Дорошенко.

ГНИЛОСИРОВ (Гнилосир) Василь Степанович [псевд. — А. Гавриш та ін.; 9(21).III 1836, м. Кобеляки, тепер Полтав. обл. — 22.X (4.XI) 1900, Канів] — укр. письменник, журналіст і педагог. Навчався на істор.-філол. ф-ті Харків. ун-ту. Учителював на Харківщині та у м. Звенигородці (тепер Черкас. обл.), завідував 1873 — 95 Канів. міським двокласним училищем. Іще навчаючись в ун-ті, належав до студ. гуртка, члени якого (О. Потебня, В. Мова та ін.) поширювали серед населення укр. книжки. У 1860 — 63 під час канікул розповсюджував книжки і портрети Т. Шевченка по селах Полтав. і Харків. губерній. Враження від перебування в тих місцях описав у нарисі «П’ять день із життя Х-го студента: (Вічній пам’яті Т. Г. Шевченка)» (1862). Писав вірші про Т. Шевченка. Друкувався у журналах «Осноза», «Зоря», «Киевская старина». Окремо видав поему «Закохана» (1893), казку «Царівна-русалка» (1895) та зб. «Оповідання» (1897). Велика заслуга Г. у справі збереження і впорядкування могили Т. Шевченка та заснування в Каневі першого музею Кобзаря — «Тарасової світлиці» (1884). Щоденники 1856 — 80 Г. (опубл. лише фрагменти) та ін. архівні матеріали зберігаються в рукопис. відділі ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР.

Літ.: Науменко В. Памяти В. С. Гнилосырова.«Киевская старина», 1901, № 2; Житецький і. П. Шевченко і харківська молодь. «Україна», 1925, кн. 1 — 2; Бучневич В. Записки о Полтаве. Полтава, 1902: Тарахан-Береза З. П. З історії «Тарасової світлиці». «Радянське літературознавство», 1984, № 7; Тарахан-Береза З. Літописець і хранитель Шевченкової могили. «Дніпро», 1987. № 3.

П. П. Ротач.

ГНОМА (грец. γνώμη — думка, судження, висновок) — 1) В античній трагедії — повчальний вислів, яким закінчувався монолог. У 6 ст. до н. е. існувала т. з. гномічна поезія, видатними представниками якої були Гесіод, Солон, Ксенофан, Архілох. Пізніше вона поширилася в сх. л-рах: перс., араб., індійській. 2) В сучас. поезії — дуже стислий вірш, переважно на 2 — 4 рядки, який містить мудру думку, напр.:

Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

(Л. Костенко).

Див. також Афоризм, Апофегма.

В. М. Лесин.

ГОВІР — різновид загальнонар. мови, що вживається на порівняно обмеженій території і характеризується сукупністю специфічних особливостей у фонетиці, граматиці й лексиці, якими він протиставляється ін. Г. і літературній мові. Часто Г. ототожнюють з діалектом. Г. складається з близькоспоріднених, структурно досить однотипних говірок, що становлять найменші тер. різновиди мови, які вживаються в одному або кількох населених пунктах. Г. об’єднують у найбільші діалектні утворення — наріччя. На укр. мовній території виділяють три наріччя (див. Північні говори, Південно-західні говори, Південно-східні говори). До південно-східного наріччя входять середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори; до південно-західного — лемківський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський і подільський говори; до північного, або поліського, наріччя належать західнополіський, середньополіський і східнополіський говори. Від літ. мови Г. відрізняється функціональною й тер. обмеженістю, існує здебільшого в усній формі, не має стильової диференціації й унормованості, більш варіативний тощо. В худож. л-рі фонетичні, граматичні й лексичні особливості Г. використовуються із стилістичною метою — для відтворення місцевого колориту, точного зображення етнографічних реалій, створення або посилення комічного ефекту, для індивідуалізації мови персонажів тощо.

А. М. Залеський.

ГОВІРНИЙ ВІРШ — інтонаційний тип вірша (поряд з наспівним віршем, ораторським віршем), який передає живе мовлення з його відтінками. Осн. структурною ознакою Г. в. є відносна свобода і неврегульованість гол. характеристик інтонації: мелодики, динаміки, темпу, паузної системи. Співвідношення інтонаційно-синтаксичного і метричного рядів відносно вільне. Довгі й короткі речення різної будови можуть чергуватися без будь-якої системи, що відповідає вільній тематичній композиції твору. Характерна ознака Г. в. — перенесення. Витримана строфічність, як і визначений наперед порядок римування, для нього необов’язкові. В деяких творах трапляються специфічно розмовні лексичні елементи, фразеологічні звороти та пов’язані з різними формами еліптичності (див. Еліпс) експресивні словесно-інтонаційні жести: «Горілки! Меду! Де отаман? // Громада? Соцький? Препогане, // Мерзенне, мерзле парубоцтво, // Ходіте биться? Чи бороться, // Бо я борець!..» (Т. Шевченко, «Титарівна»). Вживається в ліричних, ліро-епічних жанрах, в драм. віршованих творах.

Н. П. Чамата.

ГОГЕБАШВІЛІ Якоб Симонович [15(27).X 1840, с. Варіані, тепер Горійського р-ну — 1(14).VI 1912, Тбілісі] — груз. педагог, публіцист, дит. письменник. Навчався 1861 — 63 в Київ. духовній академії, водночас слухав лекції з природознавства у Київ. ун-ті. Учасник нац.-визвольного руху. Основоположник наук. педагогіки в Грузії; йому належать численні пед. праці, в яких виступав як послідовник К. Ушинського. Створив підручники для нар. шкіл: «Грузинський буквар» (1865), «Ключ до природи» (1868), «Рідна мова» (1876), «Російське слово» (1887). Зачинатель груз. дит. л-ри (автор бл. 150 оповідань). В оповіданнях «Ластівки і пастух», «Райдуга» та ін. відчувається вплив фольклору. Навчаючись у Києві, Г. познайомився з укр. культурою. Присвятив Т. Шевченку статті «Маленька замітка про великого поета», «Тарас Шевченко — великий поет України» (обидві — 1911). Закликав груз. поетів перекладати твори Т. Шевченка. Укр. мовою окремі твори Г. переклав Г. Халимоненко.

Тв.: Укр. перекл. — [Оповідання]. «Піонерія», 1951. № 1; Цар Ерекле та інгілойська дівчинка. В кн.: Маленька скарбничка. К., 1982; Рос. перекл. — Избранные педагогические сочинения. М., 1954; Колыбельная. Тбилиси, 1970.

Літ.: Тавзишвили Г. Яков Гогебашвили. М., 1959.

О. Н. Мушкудіані.

«ГОГОЛІВСЬКИЙ НАПРЯМ» — соціально-критичний напрям у рос. л-рі 40 — 50-х pp. 19 ст., започаткований М. Гоголем. В. Бєлінський писав: «З Гоголя починається новий період російської літератури». Конкретною формою розвитку й утвердження ідейно-худож. принципів Гоголя В. Бєлінський вважав творчість письменників натуральної школи, яка досягла розквіту в 2-й пол. 40-х pp. («Бідні люди» Ф. Достоєвського, «Село», «Антон-Горемика» Д. Григоровича, «Сорока-злодійка», «Хто винен?» О. Герцена, «Звичайна історія» І. Гончарова, «Записки мисливця» і. Тургенєва та ін.). Принципи творчості Гоголя знайшли могутню підтримку у виступах революц.-демокр. критики на чолі з М. Чернишевським і М. Добролюбовим. На думку Чернишевського, саме Гоголю слід віддати «заслугу міцного введення в рос. красне письменство сатиричного — або, як справедливіше буде назвати його, критичного напряму». В полеміці 50-х pp. 19 ст. між революц. демократами і ліберальною «естетичною» критикою виник термін «гоголівський напрям». Ліберальні (О. Дружинін, В. Боткін) і слов’янофільські (А. Григор’єв, Є. Едельсон) літератори повели наступ на гоголівські принципи, протиставляючи їх традиціям Пушкіна. Гоголівський критицизм вони оголосили «однобічним», шкідливим і згубним для суспільства, літ. напрям, пов’язаний з іменем Гоголя, відкидали, протиставляли йому тенденційно трактований ними «пушкінський напрям». Чернишевський і Добролюбов, спростовуючи ці хибні твердження, відстоювали необхідність і плідність гоголівської «ідеї заперечення», маючи на увазі різку, непримиренну критику самодержавства і кріпосництва, високо піднімаючи сусп. роль л-ри. В сучас. літературознавстві відзначається істор. закономірність виникнення «Г. н.», його живий зв’язок з потребами дійсності. Протиставлення «гоголівського» і «пушкінського» напрямів є в принципі неправильним, антиісторичним. Пушкін і Гоголь виступають як основоположники критичного реалізму. Початки сатиричної лінії намітились уже в творчості Пушкіна, її продовжив Гоголь. Терміни «гоголівський напрям» у л-рі і «натуральна школа» пов’язані з певним конкретно-істор. періодом розвитку реалізму, вони не охоплюють повністю значення гоголівських традицій, які зберігають свою життєвість і в наш час. Блискуче розвинувши творчі принципи і образні засоби рос. сатири (зокрема, гротеск, прийоми фантастики), Гоголь зробив великий вплив на наступний розвиток рос., української та ін. братніх л-р, на світову л-ру. Т. Шевченко проникливо відзначив гуманістичність і демократизм позиції Гоголя-сатирика, плідність «Г. н.» в л-рі. У творчості М. Салтикова-Щедріна, О. Герцена та ін. видатних рос. реалістів Т. Шевченко вбачав продовження традицій «безсмертного Гоголя» (щоденник, «Гоголю» та ін.). Близькість до «Г.н.» знайшла відгомін у поетичних («Сон», «Юродивий» та ін.) і прозових (рос. повісті) творах Т. Шевченка. Сатиричні традиції Гоголя творчо сприйняли (Чарко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, героїко-романтичні — С. Васильченко, Ю. Яновський, О. Довженко, О. Гончар, М. Стельмах.

Літ.: Чернишевський М. Г. Нариси гоголівського періоду російської літератури. В кн.: Чернишевський М. Г. Літературно-критичні статті. К., 1951; Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література. К., 1957; Білецький О. Гоголь и Пушкин. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 4. К., 1966.

Н. Є. Крутікова.

ГОГОЛЯ М. В. ЗАПОВІДНИК-МУЗЕЙ. Відкритий 1984 в с. Гоголевому (кол. Василівка) Шишацького р-ну Полтав. обл. Розміщений на території кол. садиби Гоголів-Яновських, де минули дитячі роки М. Гоголя. До складу комплексу входять будинок батьків і флігель, ін. будівлі. На території — могила батьків письменника, пам’ятник М. Гоголю, парк, ставки, вітряк. У будинку і флігелі розміщені меморіальна та літ. експозиції. У фондах музею — понад 2,8 тис. експонатів: документи, особисті речі М. Гоголя та його родичів, фотокопії рукописів, перші видання його творів, ілюстрації до них художників В. Волкова, О. Венеціанова, К. Трутовського, М. Дерегуса, Є. Кибрика та ін.

Літ.: Заповедник-музей Н. В. Гоголя. Х., 1985.

З. А. Мироненко.

ГОГОЛЯ М. В. МУЗЕЙ — літ.-меморіальний музей. Засн. 1929 в с. Великих Сорочинцях Миргородського р-ну Полтав. обл. в кол. будинку лікаря М. Я. Трохимовського, де народився М. Гоголь. У роки Великої Вітчизн. війни пограбований і спалений фашистами. У 1951 в новозбудованому приміщенні музей відновив роботу. У музеї — понад 3 тис. експонатів: перші прижиттєві видання творів письменника, документи, автографи, особисті речі та рисунки М. Гоголя, його твори, видані за роки Рад. влади, картини художників І. Рєпіна, П. Коровіна, М. Клодта, Є. Кибрика, М. Дерегуса та ін., а також численні вироби народних майстрів, присвячені письменникові та його творчості.

Літ.: Брайко Г. С., Литвин М. О. Музей М. В. Гоголя у Великих Сорочинцях. К., 1975; Довгаль И. Ф., Литвин Н. О. Великосорочинский литературно-мемориальный музей Н. В. Гоголя. Путеводитель. Х., 1987.

М. О. Литвин.

ГОГОЛЬ Василь Панасович (Гоголь-Яновський; 1777, х. Купчинський, тепер у складі с. Гоголевого Шишацького р-ну Полтав. обл. — квітень 1825, с. Кибинці, тепер Миргородського р-ну, тієї ж обл.; похований у Гоголевому) — укр. письменник. Батько М. В. Гоголя. Нар. в сім’ї миргород. полкового писаря. Навчався в Полтав. духовній семінарії. Служив на поштамті. В 1805 в чині колез. асесора вийшов у відставку, жив у родовому маєтку в с. Василівні (тепер Гоголеве). У своєму середовищі відзначався як людина освічена, культурна, перейнята почуттям громадян. обов’язку. Під час Вітчизн. війни 1812 писав відозви до поміщиків Полтавщини про набір рекрутів та збирання коштів на військ. потреби. Був організатором, постановником, актором домашнього театру Д. П. Трощинського в с. Кибинцях (1812 — 25). Автор комедій з нар. побуту, поставлених на сцені театру Д. П. Трощинського. З доробку письменника лише твір «Простак, или Хитрость женщины, перехитренная солдатом» був опубл. у журн. «Основа» 1862. Текст комедії «Собака-вівця» не зберігся. Окремі ситуації й типи з комедій батька використав у своїй творчості М. В. Гоголь.

Тв.: Простак. К., 1955.

Літ.: Отец Гоголя, этюды и характеристики. СПБ, 1914; Грицай М. С. Традиція вертепної драми в п’єсах І. Котляревського та В. Гоголя. «Радянське літературознавство», 1963, № 1.

О. І. Карпенко.

ГОГОЛЬ Микола Васильович [20.III (1.IV) 1809, с. Великі Сорочинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — 21.II (4.III) 1852, Москва] — рос. письменник. Дитинство Г. минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. Навчався 1818 — 19 в Полтав. повітовому уч-щі, 182! — 28 у Ніжин. гімназії вищих наук, де разом з ін. гімназистами читав «Полярную звездун, волелюбні вірші К. Рилєєва, поезію О. Пушкіна. Збирав укр. нар. пісні та прислів’я, матеріали до українсько-російського словника.

В 1828 переїхав до Петербурга. Перший опубл. твір Г. — поема «Ганц Кюхельгартен» (1829, під псевд. В. Алов). У 1830 в журн. «Отечественные записки» надруковано повість Г. «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала» — першу з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки» (ч. 1 — 2, 1831 — 32). Вже на поч. творчої діяльності Г. ввійшов у річище рос. демокр. л-ри, що розвивалась у напрямі народності й гуманізму, широко використовував укр. фольклорну й літ. традиції, досвід рос. прози. Заг. колорит повістей романтичний: Г. звертав увагу не так на соціальний побут села, як на поезію життя укр. народу. Картини дійсності переплітаються з фантастикою на фольклорній основі, веселий гумор — із зворушливим ліризмом і високою патетикою. В наступних книгах — «Арабески» і «Миргород» (1835) позитивне нар. начало протиставлене бездуховності поміщицько-чиновницького глухого Миргорода та казенного Петербурга. В повісті «Старосвітські поміщики» показано хисткість патріархальної маєтної ідилії, руйнування побуту старовинних дворян. садиб під тиском нових, бурж. відносин. Середовищу дворянського Миргорода Г. протиставляв величні, героїчні характери людей з народу. В історії укр. народу письменник знаходив високі зразки людського духу, патріотизму, мужності, бойового побратимства, ратної звитяги («Тарас Бульба»). Г. широко використав тут не лише істор. праці й давні літописи, а й нар. епос. На думку В. Бєлінського, в цій повісті Г. «вичерпав... усе життя історичної Малоросії і в чудовому художньому творінні назавжди втілив її духовний образ» (Полн. собр. соч., т. 6. М., 1955; с. 661), Гострі соціальні конфлікти, кричущі суперечності великого міста становлять ідейну сутність повістей «Портрет», «Невський проспект», «Записки божевільного» (всі — із зб. «Арабески», 1835), «Ніс», «Коляска» (обидві — 1836), «Шинель» (1842). У центрі уваги письменника — доля «маленької людини», її конфлікт з несправедливим сусп. ладом, марні поривання до кращого — і загибель. У 1836 О. Пушкін залучив Г. до участі в журн. «Современник», в 1-му номері надрукував його статтю «Про рух журнальної літератури в 1834 і 1835 роках», спрямовану проти реакц. журналістики Ф. Булгаріна й О. Сенковського. Дальший розквіт таланту Г. пов’язаний з його драм. творчістю. В 30-і pp. Г. працював над сатиричною п’єсою «Володимир третього ступеня» та ін. драм. творами. Етапною в історії рос. драматургії і театру стала соціальна комедія «Ревізор» (1836), в якій Г. піддав нищівній критиці тогочасний сусп. лад, затаврував хабарництво, сваволю і неуцтво чиновників царської Росії. Перша вистава «Ревізора» в Петербурзі 1836 викликала гостре невдоволення і нападки реакц. верхів. Г. виїхав за кордон, перебував у Німеччині, Швейцарії, Парижі і довгий час — у Римі. В 1842 вийшло друком 4-томне зібрання творів Г., куди було включено, зокрема, комедії «Одруження», «Гравці» та останні редакції «Ревізора» і повістей «Тарас Бульба», «Шинель», «Портрет». Широка реалістична картина соціальної дійсності постає в поемі-романі «Мертві душі» (1842), де з нещадною правдивістю зображено кріпосницько-поміщицьку верхівку, бюрократичний апарат царської Росії. В ліричних відступах Г. натхненно писав про великі приховані сили народу, висловлював віру в світле майбутнє Росії. «Петербурзькі повісті», комедія «Ревізор» та поема-роман «Мертві душі» започаткували соціально-критичний («гоголівський») напрям у рос. л-рі, який передував натуральній школі.

Останні роки життя Г. були затьмарені духовною кризою. Згубними для письменника виявилися тривале перебування за кордоном, відрив від передових сил рос. суспільства, вплив реакційно-слов’янофільських ідей та консервативно-дворянського оточення. Г. не відмовлявся від соціальної критики, але вихід з нестерпного становища шукав у самовдосконаленні на релігійно-моральній основі та примиренні класових суперечностей. Його книга «Вибрані місця з листування з друзями» (1847) викликала гостру критику В. Бєлінського («Лист до Гоголя», 1847). В 1848 Г. остаточно повернувся на батьківщину, посилено працював над 2-м томом «Мертвих душ» і готував до друку нове видання своїх творів. Тяжка хвороба перервала напружену працю. Незадовго перед смертю Г. у нестямі спалив рукопис 2-го тому.

Твори Г. здобули світову славу. Великий вплив справили вони на рос. л-ру. Гоголівські традиції розвивали і. Гончаров, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, О. Островський, М. Салтиков-Щедрін та ін. Романтичне зображення далекого минулого, поетизація нар. характеру сприяли розробці укр. теми в рос. л-рі 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. (О. К. Толстой, М. Лєсков, В. Короленко, М. Горький, І. Бунін та ін.), вивченню історії та етнографії України. «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород» стали одним з факторів формування нової укр. л-ри, творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, М. Костомарова та ін. У вірші «Гоголю» (1844) Т. Шевченко висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до письменника, а в листі до В. Рєпніної 7.III 1850 писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей». Реалістична гоголівська сатира набула творчого розвитку в укр. л-рі (1. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Лесь Мартович, Остап Вишня та ін.). Укр. переклади творів Г. належать І. Франкові, Лесі Українці, С. Васильченку, Г. Косинці, М. Рильському, Остапу Вишні, П. Панчу та ін. О. Полторацький присвятив великому письменникові трилогію «Повість про Гоголя» (К., 1960).

Своєю діяльністю Г. сприяв культур. єднанню, зміцненню дружби й братерства рос. і укр. народів. Його твори переробляли для укр. театру М. Кропивницький («Ревізор»), М. Старицький (за сюжетами творів Г. написав п’єси «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Різдвяна ніч», «Утоплена»), М. Лисенко створив оперу «Тарас Бульба» (1890). На Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка поставлено худож. фільми «Вій» (1967), «Вечір проти Івана Купала» (1968), «Втрачена грамота» (1972), «Миргород і його мешканці» (1983), докум. фільм «Гоголь». Опера «Тарас Бульба» — в репертуарі Київ. театру опери і балету ім. Т. Г. Шевченка, Львів. оперного театру. В багатьох театрах України здійснено інсценізацію творів «Сорочинський ярмарок», «Вій», «Майська ніч», «Ревізор». Гоголівська тема втілена в укр. образотворчому мистецтві. Відкрито Гоголя М. В. музей у с. Великих Сорочинцях, Гоголя М. В. заповідник-музей у с. Гоголевому, Музей Г. у Ніжині. На Україні пам’ятники Г. встановлено в Миргороді, Ніжині, Полтаві, Великих Сорочинцях, Гоголевому, Диканьці, Шишаках, Харкові, Києві. Іл. див. на окремому аркуші, с. 384 — 385.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 15. М. — Л., 1940 — 52; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 3. К., 1952.

Літ.: Гоголь в воспоминаниях современников. М., 1952: Машинский С. Гоголь в революционные демократы. М., 1953; Рильський М. Наш Гоголь. В кн.: Рильський М. Твори, т. 3. К., 1956: Крутікова Н. Є. Микола Васильович Гоголь. К., 1952; Крутікова Н. Є. Гоголь та українська література. К., 1957; Гуковский Г. А. Реализм Гоголя. М. — Л., 1959; Карпенко А. И. О народности Н. В. Гоголя. К., 1973; Гоголь и совремеиность. К., 1983; Манн Ю. В. Поэтика Гоголя. М., 1978; Манн Ю. В поисках живой души: «Мертвые души». М., 1984; Храпченко М. Б. Николай Гоголь. Литературный путь. Величне писателя. М., 1984; Николаев Д. П. Сатира Гоголя. М., 1984; Венок Н. В. Гоголю. Гоголь и время. Х., 1984; Золотусский И. Поэзия прозы. М., 1987; Бойко І. З., Гімельфарб Г. М. Гоголь і Україна. Бібліографічний покажчик. К., 1952.

Н. Є. Крутікова.

ГОГОЛЬ Михайло Венедиктович (1880, Полтавщина — 1921, Київ) — укр. письменник. Нар. в сел. сім’ї. Навчався в гімназії. Під час солдат. служби на Далекому Сході брав участь у революц. подіях 1905 — 07. Після повернення на Україну деякий час учителював. Літ. діяльність почав 1908. Друкувався переважно в журналах «Рідний край» та «Молода Україна». Автор циклу «Волинські оповідання» («Останні квітки». «Перший мак», «Доля» та ін.), дит. казок («Жаби», 1914, та ін.), байок. Твори Г. — здебільшого про життя селян, написані в реалісгич. манері, в них звучить протест проти соціальної несправедливості. Леся Українка уважно стежила за творчістю Г., високо цінувала його дит. казки виразного соціального спрямування, написані легко, дотепно, в дусі нар. моралі (Українка Леся. Зібрання творів, т. 12. К., 1930, С. 354).

А. І. Костенко.

«ГОД...» — літ.-худож. і громад.-політ. альманах, засн. 1933 М. Горьким. Перша книга наз. «Год XVI» (тобто 16-й рік Великої Жовтн. соціалістич. революції). Під відповідними назвами виходили і наступні щорічники. В 1956 — 64 замість «Г.» виходив альм. «Наш современник» (тепер журнал).

ГОДВІН (Godwin) Вільям (3.III 1756, Вісбіч, Кембрідж — 7.IV 1836, Лондон) — англ. письменник, публіцист, історик, філософ. Закінчив Хокстонський коледж (побл. Лондона), був пастором, але згодом відмовився від сану. Великий вплив на формування світогляду Г. мали твори франц, просвітителів, особливо Ж. Ж. Руссо. У філос. трактаті «Міркування про політичну справедливість» (т. 1 — 2, 1793), на який звернув увагу Ф. Енгельс, Г. виступив з критикою сусп, ладу Англії, намалював утопічну картину ідеального суспільства без приватної власності, стверджуючи ідею соціальної рівності. Автор «готичних» романів «Сент-Леон» (1799), «Флітвуд» (т. 1 — 3, 1805), «Мандевіль» (т. 1 — 3, 1817), соціального роману «Речі, якими вони є, або Пригоди Калеба Вільямса» (т. 1 — 3, 1794), в якому викриває тиранію панівних класів, антинародність бурж. законів, безправ’я людини-трудівника в класовому суспільстві.

Тв.: Рос. перекл. — О собственности. М., 1958; Калеб Уильямс. М. — Л., 1961.

Літ.: Енгельс Ф. К. Марксу [Лист від 17.III 1845 p.]. В кн.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 27. К., 1965.

Б. Б. Бунич-Ремізов.

ГОДЖА Фікрет (справж. — Годжаєв Фікрет Геюш оглу; 25.VIII 1935, с. Котанарх Агдашського р-ну) — азерб. рад. поет. Член КПРС з 1978. Закінчив 1964 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор книжок «Чайка» (1963), «Безсонні ночі» (1970), «Зоряні роздуми» (1978), «Сонячний вітер планети» (1983), «Сторінки життя» (1984), «На роздоріжжі» (1985), «Обличчя людське» (1986). Поезія Г. пройнята високою громадянськістю, глибоким ліризмом. У ній представлена також укр. тематика (вірші «Київські зустрічі», «Каштани», «У музеї Шевченка», «На Крим упав сніг» та ін.). Укр. мовою окремі твори Г. переклали В. Забаштанський, М. Мірошниченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — На Крим упав сніг. «Вітчизна», 1978, № 9; [Вірші]. В кн.: Мій Азербайджан. К., 1979.

М. М. Мірошниченко.

ГОДОВАНЕЦЬ Микита Павлович [14(26).IX 1893, с. Вікнина, тепер Гайворонського р-ну Кіровогр. обл. — 27.VII 1974, м. Кам’янець-Подільський] — укр. рад. поет-байкар. Після закінчення 1909 двокласної учител. школи працював учителем, журналістом. Друкувався з 1913. Автор збірок «Незаможник Клим» (1927), «Парася на парастасі» (1929), «Будяки», «Довгоносики», «У колектив!» (усі — 1930), «Трактор і рало» (1931), «Байки» (1932), «Осел на хаті» (1958), «Заяча математика» (1961), «Вужі під яслами» (1963), «Конвалія і лопухи» (1966), «Талановита Тріска» (1967) та ін., в яких з позицій комуністич. моралі викриваються негативні соціальні явища і типи. Г. майстерно поєднував традиції укр. нар. творчості і класичної байки. Переклав окремі твори Езопа, Лафонтена, Леонардо да Вінчі, І. Красіцького, Дем’яна Бєдного та ін.

Тв.: Байки, т. 1 — 2. К., 1968; Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах М. Годованця. К., 1973; Байки і фрашки. Львів, 1973; Байки. К., 1987; Рос. перекл. — Соловей в курятнике. М., 1960; Медвежьи танцы. М., 1977.

Літ.: Петров Ю. Байкар Микита Годованець. К., 1963; Альперін Ю. Й. Микита Годованець. К., 1973.

С. А. Крижанівський.

ГОЖАЛЧИНСЬКИЙ (Gorzałczyński) Антоній (pp. н. і см. невід.) — польс. літератор і перекладач 19 ст. Навчався (кін. 50-х pp.) у Київ. ун-ті. В 60 — 70-х pp. друкував статті з історії Польщі й України, пройняті співчуттям до пригнобленого укр. селянства. У 1862 в друкарні Київ. ун-ту в перекладі Г. і з його передмовою видано збірку поезій Т. Шевченка, куди ввійшли балада «Тополя», поеми «Катерина», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Наймичка», «Москалева криниця» та ліричні вірші (всього 24 твори). Переклади схвально оцінила газ. «Киевский телеграф» (19.III 1862). Збірку перевидано 1873 у Кракові. Окремі твори з неї передруковувались у польс. журналах 60-х pp. 19 ст. та в книжкових виданнях 30-х pp. 20 ст. Діяльність Г. позитивно оцінював Г. Батталья.

Літ.: Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Попов П. М. Ранній польський перекладач творів Шевченка А. Гожалчинський. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.

ГОЙДА Юрій Андрійович (псевд. — Г. Карпатський; 15.III 1919, с. Зняцеве, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл. — 2.VI 1955, Ужгород) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1945. У 1940 — 44 навчався в Дебрецен. ун-ті (Угорщина). Друкувався з 1939. Писав рос., після війни — укр. мовою. Його творам властива активна громадянська позиція, інтерес до гострих проблем сучасності. Вірші періоду окупації Закарпаття (зб. «Жива синь», 1943) мають антифашистське спрямування. У віршах, поемах, баладах (збірки «Люди моєї землі», 1948; «Сонце над Карпатами», 1951; «Лірика», 1954; «Серце, вічно гори!», 1958, та ін.) Г. відобразив оновлення свого краю, щасливу долю молодого покоління. Зб. «Угорські мелодії» (1955) — одна з основних у творчому доробку поета, в ній з позицій інтернаціоналіста Г. пише про минуле і сучасне угорського народу. Автор творів для дітей. Перекладав з угор. та словац. мов. Ряд віршів Г. перекладено білорус., вірм., молд., лит., угор., чес., польс., нім. та ін. мовами.

Тв.: Поезії. Ужгород, 1962; Весна Верховини. К., 1969; Земле, любов моя. Ужгород, 1979; Рос. перекл. — Рождение сказки. М., 1955; Избранное. М., 1960.

Літ.: Рильський М. Слово про Юрія Гойду. В кн.: Гойда Ю. Поезії. Ужгород, 1962; Поп В. Юрій Гойда. К., 1963.

В. С. Поп.

ГОЙТІСОЛО (Гойтісоло Гай; Goytisolo Gay) Хуан (5.I 1931, Барселона) — ісп. письменник. Вивчав право в ун-тах Барселони і Мадріда. З 1956 жив у Парижі. В 1975 повернувся на батьківщину. Перший роман «Вправність рук» (1954) — про безцільне існування бурж. молоді. У романі «Сум у раю» (1955), в циклі романів «Примарне завтра» («Цирк», 1957; «Свята», «Прибій», обидва — 1958) реалістично відтворено ісп. дійсність часів франкістської диктатури. Роман «Особливі прикмети» (1966) — про трагедію покоління іспанців, що пережили громадян. війну й похмурі роки франкізму. Соціальну спрямованість мають оповідання зб. «Щоб жити тут» (1960), докум. повісті «Землі Ніхара» (1960), «Ла Чанка» (1962). Книга «Народ у поході» (1963) присвячена революц. Кубі. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Р. Естрела-Льопіс, К. Антоненко, В. Шовкун.

Тв.: Укр. перекл. — Прибій. — Острів. К., 1971; Нічна прогулянка. В кн.: Світло у вікні. К., 1986; Рос. перекл. — Печаль в раю. М., 1962; Ловкость рук. — Прибой. — Цирк. — Остров. М., 1964; Особые приметы. М., 1976.

P. Ф. Естрела-Льопіс.

ГОЙТІСОЛО ГАЙ (Goytisolo Gay) Луїс (7.III 1935, Барселона) — ісп. письменник. Брат Х. Гойтісоло. Закінчив 1958 Барселон. ун-т. Учасник антифранкістського руху, був ув’язнений. У першому романі «Околиці» (1958) реалістично описує життя бідняків в Іспанії. Роман «Ті самі слова» (1962) — про духовне спустошення ісп. молоді в умовах фашист. диктатури. Автор циклу «Антагонія» (романи «Перевірка», 1973, — про антифранкістську боротьбу жителів Барселони; «Травнева зелень, що біжить до моря», 1976; «Гнів Ахілла», 1979; «Теорія пізнання», 1980). Укр. мовою окремі твори Г. Г. переклали Р. Естрела-Льопіс, Д. Олександренко.

Тв.: Укр. перекл. — Околиці. «Всесвіт», 1963, № 5; Рос. перекл. — Проверка. М., 1980.

М. І. Жердинівська.

ГОЛАН (Holan) Владимир (16.ІХ 1905, Прага — 31.III 1980, там же) — чес. поет. Ранні збірки «Віяло мрійності» (1926), «Тріумф смерті» (1930), «Подих» (1932), «Веселка» (1934) позначені ускладненою метафоричністю, формалістичними пошуками. Поезія Г. кін. 30-х pp. порушує реальні, злободенні проблеми життя. Тривогою за долю вітчизни, гнівом і ненавистю до фашизму пройняті збірки «Камінь, ти прийдеш...» (1937), «Вересень 1938» (1938), «Сон» (1939), «Пісня трьох королів» (1940). Ряд творів має фантастичне забарвлення (поеми «Перший заповіт», 1940, і «Терезка Планетова», 1943). В повоєнні роки Г. присвячує поезії Рад. Армії (поема «Подяка Радянському Союзові», 1945; збірки «Панахида», 1945, і «Червоноармійці», 1947). Цикли віршів «Моцартіана» (1963), «Ніч з Гамлетом» (1964), «Біль» (1966), «Ніч з Офеліею» (1973) утверджують ідеали гуманізму. Писав вірші для дітей. Перекладав твори Нізамі, Лермонтова, Елюара, Рільке, Арагона та ін. (зб. «Шляхом», 1962). Окремі вірші Г. переклав Г. Кочур.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия ЧССР. XX век. М., 1983.

В. А. Моторний.

ГОЛБШТЕЙН Матвій Абрамович (30.XII 1918, с. Новоукраїнка, тепер місто Кіровогр. обл.) — євр. рад. поет. Навчався 1933 — 36 в Харків. газетному технікумі. Працював у районній газеті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Іскри» (1938), «З гвинтівкою в руках» (1946) — про життя і працю рад. людей, звитягу воїнів Рад. Армії, події Великої Вітчизн. війни. Систематично друкується в журн. «Совєтіш Геймланд» («Радянська Батьківщина»). Окремі вірші Г. перекладено рос. мовою.

Г. І. Полянкер.

ГОЛД (Gold) Майкл (справж. — Ірвінг Граніч; 12.IV 1894, Нью-Йорк — 15.V 1967, Сан-Франціско) — амер. письменник, критик, публіцист. Член Компартії США з 1919. Один з перших пролетарських письменників та основоположників л-ри соціалістич. реалізму в США, продовжувач традицій Дж. Ріда. У зб. віршів і оповідань «120 мільйонів» (1929), п’єсах «Блюз волоцюг» (1928), «Бойовий гімн» (1936, у співавт.; рос. перекл. — «Джон Браун»), циклі віршів «Весна у Бронксі» (1952) змальовано життя і боротьбу амер. трудящих, становлення їх класової свідомості. Найвизначніший твір Г. — автобіогр. роман «Євреї без грошей» (1930, рос. перекл. — «Еврейская беднота»), де він піддає гострій критиці расову і нац. дискримінацію в США. Автор публіцистич. статей «Перетворимо світ» (1936), «Порожні люди» (1941). До образу В. І. Леніна звернувся у нарисі «Мавзолей Леніна» (1925), вірші «120 мільйонів» (1929). Учасник 2-ї Міжнар. конференції революц. письменників у Харкові 1930. Окр. твори Г. переклали П. Петров, В. Мисик, В. Мусієнко.

Тв.: Укр. перекл. — Іст-Сайдсько. Новелі. Х., 1930; 120 мільйонів. Х., 1931; Вільні! В кн.: Американська новела. К., 1978; Рос. перекл. — Проклятый агитатор. М., 1931; Еврейская беднота. М. — Л.,1931; Джон Браун. М., 1937.

Літ.: Марцинкевич В. Сторінки американської ленініани. «Всесвіт», 1985, № 4.

Б. Б. Шалагінов.

ГОЛДІНГ (Golding) Вільям Джералд (19.IX 1911, Сент-Келемб Майне, графство Корнуолл) — англ. письменник. Закінчив 1935 Оксфорд. ун-т. У філос.-алегоричних, притчевих за формою романах «Володар мух» (1954), «Спадкоємці» (1955), «Злодюжка Мартін» (1956), «Вільне падіння» (1959), «Шпиль» (1964), «Піраміда» (1967), «Бог Скорпіон» (1971), «Зримий морок» (1979), «Ритуал посвяти» (1980) Г. роздумує над сенсом буття, шукає шляхів приборкання «темних» людських інстинктів, засуджує суспільство, що породжує війни, морально й фізично пригнічує особистість. Роман «Паперові люди» (1984) — напівпародійне саморозвінчання героя, модного бурж. літератора-естета. Випробування характеру на зламах долі — у центрі роману «Обмежений простір» (1987). Лауреат Нобелівської премії (1983). Укр. мовою окремі твори Г. переклали О. Терех, С. Павличко, Ю. Лісняк.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. «Всесвіт», 1967, № 4; Володар мух. — Шпиль. К., 1988; Рос. перекл. — «Шпиль» и другие повести. М., 1981.

Літ.: Івашова В. Уїльям Голдінг та екзистенціалістський роман. «Всесвіт», 1967, № 4; Павличко С. «Паперові люди». (Англійський філософський роман 80-х років). «Всесвіт», 1986, № 7.

Р. І. Доценко.

ГОЛДСМІТ (Goldsmith) Олівер (10.XI 1728, с. Паллас, Ірландія — 4.IV 1774, Лондон) — англ. письменник, представник сентименталізму, продовжував традиції демократич. крила англ. Просвітительства. Закінчив 1749 Дублін. ун-т. Сатиричні соціально-побутові нариси «Громадянин світу, або Листи китайського філософа з Лондона своїм друзям на Сході» (1762) написав під впливом «Перських листів» Ш. Монтеск’є. В романі «Векфілдський священик» (1766) засуджував сваволю дворянства, ідеалізував патріархальний уклад. Укр. переробка роману належить Б. Дідицькому («Отець Ігнатій, руський приходник з Солом’янки», 1853). Відомий як поет і драматург (поема «Покинуте село», 1770; комедії «Добрячок», 1768; «Ніч помилок», 1773). Окремі вірші Г. переклав П. Грабовський.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1978.

Літ.: Кузьмин Б. О Голдсмите, о Байроне, о Блоке... М., 1977.

Н. Ю. Жлуктенко.

ГОЛЕНИЩЕВ-КУТУЗОВ Арсеній Аркадійович [26.V (7.VI) 1848, Царське Село, тепер м. Пушкін Ленінгр. обл. — 26.I (8.II) 1913, Петербург] — рос. поет, почесний академік Петерб. АН з 1900. Навчався в Моск. ун-ті, закінчив 1871 Петерб. ун-т. Вірші Г.-К. співзвучні громадян. ліриці 70 — 80-х pp. і водночас близькі до ліричної поезії Ф. Тютчева, А. Фета, А. Майнова, Я. Полонського та ін. Демократичні традиції поета виявились у його віршах 70-х pp., на які М. Мусоргський створив вокальні цикли «Без сонця» (1874) та «Пісні і танці смерті» (1875 — 77). Автор поем «Гашиш» (1875), «Три зустрічі» (1882), «Старі промови» (1879) та ін., роману «Далина кличе» (1907). В основу драм. поеми «Смерть Святополка» (1881) покладено літописний мотив. Окремі твори Г.-К. переклали П. Грабовський («Спинись, друже, покинь дорікання гнівні»), С. Волох, В. Щурат.

Тв.: Сочинения, т. 1 — 4. СПБ, 1894; Поэты 1880 — 1890-х годов. Л., 1972; Укр. перекл. — [Вірші] В кн.: Грабовський П. Твори, т. 1. К., 1985.

І. Д. Бажинов.

ГОЛЕНИЩЕВ-КУТУЗОВ Ілля Миколайович [12(25).IV 1904, с. Наталіно Сарат. губ. — 26.IV 1969, Москва] — рос. рад. літературознавець і перекладач. В 1921 виїхав за кордон. Закінчив 1925 Белград. ун-т, з 1934 — його приват-доцент. З 1954 — професор Ін-ту ім. Леніна при Будапешт. ун-ті. Г.-К. належать праці про лат. середньовічну л-ру, творчість Данте, франц. поезію 19 — 20 ст., зв’язки культур Сх. і Зх. Європи. Перекладав твори поетів Далмації. В Парижі видав поетичну зб. «Пам’ять» (1935). У журн. «Српски књижевни гласник» («Сербський літературний вісник», 1939, кн. 57, № 8) опубл. ст. «Тарас Шевченко. З нагоди 125-ї річниці народження поета». Під час 2-ї світової війни брав участь в антифашист. підпіллі і партиз. русі в Югославії. У 1955 повернувся до СРСР. Автор дослідження «Італійське Відродження і слов’янські літератури 15 — 16 ст.», в якому значну увагу приділив впливу Відродження на укр. л-ру, та праці «Гуманізм у східних слов’ян (Україна і Білорусія)» (1963).

Тв.: Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М., 1963; Итальянское Возрождение и славянские литературы XV — XVI веков. М., 1963; Творчество Данте и мировая культура. М., 1971; Славянские литературы. Статьи и исследования. М., 1973.

Ю. В. Пелешенко.

ГОЛИШЕВ Аркадій Олексійович (22.VIII 1923, с. Калугіна, тепер Тугулимського р-ну Свердл. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 Омський пед. ін-т. Директор Літературного музею в Одесі (з 1982). Виступає в жанрі публіцистики. Мирній праці людей, подвигу рад. народу у Великій Вітчизн. війні присвятив книги «Біля порога» (1970), «На посту у тиші» (1972), «На шляхах-дорогах» (1973), «І повернувся в школу вчителем» (1975), «Служу Радянському Союзу!» (1976).

Тв.: Знакомая мелодия. Одесса, 1982; А сердце помнит каждый бой. М., 1984.

В. А. Бурбела.

ГОЛЛАНДСЬКА МОВА — див. Нідерландська мова.

ГОЛЛЕНДЕР (Hollender) Тадеуш (30.V 1910, Лежайськ, тепер Жешувського воєводства — 31.V 1943, Варшава) — польс. поет, перекладач і журналіст. Навчався у Львів. ун-ті. В 1932 — 34 — один із засновників і редакторів львів. журналів «Wczoraj, driś, jutro» («Вчора, сьогодні, завтра») і «Sygnały» («Сигнали»), де вміщував матеріали про польс.-укр. літ. зв’язки, опубл. свій переклад вірша П. Тичини «На майдані», статтю С. Тудора про Т. Шевченка «Кілька схвильованих уваг про генія». В 1936 підготував антологію «З української поезії» у своїх перекладах (вид. 1972). Учасник Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові. Переклав твори Т. Шевченка «Ой виострю товариша» та «Ой люлі, люлі, моя дитино» (опубл. у зб. «Т. Шевченко. Поезії», 1936). З 1937 жив у Варшаві. Під час нім.-фашист. окупації брав участь у Русі Опору, розстріляний гітлерівцями. Автор поетич. збірок «Час, який проминув» (1936), «Люди і пам’ятники» (1938), «Вірші. Сатири. Фрашки» (вид. 1949), редактор і один з авторів «Воєнних анекдотів і дотепів» (вид. підпільно, 1943 — під псевд. Томаш Вятрачний). Укр. мовою окремі вірші Г. переклав Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983.

Літ.: Трофимук С. Тадеуш Голлендер. «З української поезії». «Всесвіт», 1974, № 6.

В. Т. Полек.

ГОЛЛИЙ (Holly) Ян (24.III 1785, с. Борський Мікулаш — 14.IV 1849, с. Добра Вода) — словац. поет, перекладач. Закінчив 1808 Трнавську семінарію. Був сільс. священиком. Автор епічних поем з істор. минулого словац. народу: «Сватоплук» (1833), «Кирило-Мефодіада» (1835), «Слав» (1839). У циклі віршів «Ідилії» (1835 — 36), написаних під впливом античних зразків (ода, елегія), подано яскраві картини словац. природи й нар. побуту, звучать патріотичні мотиви, ідея слов’ян. єдності («До словацького народу», «Плач матері Славії»). Свої твори Г. писав т. з. бернолаччиною — західнословац. діалектом, що його словац. просвітитель А. Бернолак 1790 увів в ужиток як літ. мову. Хоч розвиток словац. літ. мови згодом пішов іншим шляхом і мова Г. нині видається архаїчною, проте висока худож. вартість його творів по праву зробила Г. основоположником нової словац. л-ри. Перекладав з антич. л-ри: «Різні вірші героїчні, елегійні й ліричні» (1824), «Енеїда» Вергілія (1828). Був знайомий з І. Срезневським. Укр. мовою окремі твори Г. переклав Борис Тен.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. К., 1964.

Г. П. Кочур.

ГОЛОБОРОДЬКО Василь Іванович (7.IV 1945, с. Адріанопіль Перевальського р-ну Ворошиловгр. обл.) — укр. рад поет. Навчався 1964 — 65 в Київ. і 1966 — 67 в Донец. ун-тах. Друкується з 1963. Для творчої манери Г. характерні м’який ліризм, одухотворення об’єктів зображення, тонке володіння засобами нар. міфо-поетичної образності (цикли віршів «Летюче віконце», «Золоті глечики груш», «Пастух квітів», «Квітка без назви»). Автор збірки «Зелен день» (1988). Окремі твори Г. перекладено рос., ест., латис., польс., португ., франц. та ін. мовами.

Літ.: Дзюба І. У дввосвіті рідної хати (Кілька слів про поета, який щойно починається). «Дніпро», 1965, № 5; Ільницький М. Барви і тони поетичного слова. К., 1967, Макаров А. Розмаїття тенденцій. К., 1969.

М. М. Сулима.

ГОЛОБОРОДЬКО Юрій Костянтинович (9.I 1927, с. Новотягинка, тепер Білозерського р-ну Херсон. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1959. Закінчив 1956 Дніпроп. ун-т. Опублікував збірки оповідань «Вчителю наш дорогий» (1961, у співавт.), «Обрії пахнуть вітрами» (1966, у співавт.), «Таврійські пастелі» (1977), докум. повість «Дороги в грозах» (1976), в яких змалював рідну природу, людей таврійського краю. Зб. нарисів «Герої твої, Херсонщина» (1980, у співавт.) присвятив землякам — Героям Рад. Союзу. У романі «Великий лиман» (1987) порушено проблеми збереження навколишнього середовища, дбайливого господарювання на землі. Окремі твори Г. перекладено рос., інгуш. та чеч. мовами.

О. І. Петровський.

ГОЛОВАНІВСЬКИЙ Сава Овсійович [16(29).V 1910, с. Єлизаветградка, тепер смт Олександрівського р-ну Кіровогр. обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1942. Навчався 1927 — 29 в Одес. та 1929 — 30 у Харків. сільськогосп. ін-тах. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Друк. з 1926. Перша зб. віршів «Кіньми залізними» (1927) засвідчила тяжіння Г. до поезії, сповненої громадян. окриленості, високої патетики. Автор понад 30 поетич. книжок («Одверто», 1929; «Рапортую», 1931; «Книга поем», 1932; «Фронтовики», 1933; «З листів про дорогу», 1940; «Дорога», 1946; «Близьке й далеке», 1948; «Досвід», 1970; «Біографія берези», 1974; «Синій птах», 1980; «Вічний вогонь», 1986, та ін.), багатьох п’єс («Смерть леді Грей», 1934; «Сонячна сторона», 1955; «Перший грім», 1957; «Дальня луна», 1961, та ін.) на сучасну та істор.-революційну тематику, а також книг нарисів про враження від поїздок до Італії, Німеччини, ін. країн Європи й Америки. На сюжет п’єси Г. «Поетова доля» (1938) композитор В. Йориш написав оперу «Шевченко» (пост. 1940 Київ. театром опери та балету). Романи Г. «Тополя на тому березі» (1965) та «Корсунь» (1972) відтворюють героїзм рад. воїнів під час Корсунь-Шевченківської операції, нескореність народу на окупованих ворогом землях. Г. належать книги статей «Часопис» (1968), «Від нашого кореспондента» (1977), «Меморіал» (1987). Перекладає твори письменників братніх республік і зарубіж. країн. Серед перекладів — поеми «Полтава» О. Пушкіна (1937), «Володимир Ілліч Ленін» В. Маяковського (1939), драма «Рюї Блаз» В. Гюго (1948), роман у віршах «Дон Жуан» Дж. Байрона (1985) та ін. Окремі твори Г. перекладено рос., польс., чес., словац., нім., англ. та ін. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. К., 1981; П’єси. К., 1973; Рос. перекл. — Это касается всех. М., 1959; Стихи. М., 1966; Избранное. М., 1987; Тополь на том берегу, кн. 1 — 2. М., 1980; Мост к людям. М., 1985.

Літ.: Бажан М. Людяне і сутнє. «Літературна Україна», 1980, 30 травня; Соловей Э. Суровая правда свидетельств. «Литературное обозрение», 1981, № 11; Гуріненко П. Високий час творення. «Літературна Україна», 1985, 30 травня.

В. А. Бурбела.

ГОЛОВАТИЙ Антон Васильович [1744 — 8(19).II 1797] — кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1797). За часів існування Нової Січі був полковим старшиною, писарем кошової канцелярії. Після зруйнування Нової Січі (1775) дістав від царського уряду звання капітана рос. армії. Формував Чорноморське козацьке військо, був у ньому військовим суддею, кошовим отаманом. Брав участь у рос.-тур. війні 1787 — 91, перс. поході 1796 — 97. Автор двох віршів: «Ой боже наш, боже, боже милостивий» (1775) та «Ей годі нам журитися, пора перестати» (1792). В них Г., наслідуючи нар. пісні, передав настрої колишніх запорожців, висловив розгубленість і нарікання козаків на долю з приводу зруйнування Нової Січі та радість козацької старшини після одержання «жалованих грамот» на утворення Чорноморського війська на Кубані. Вірші Г. поширювалися у списках, багато разів друкувалися у рос. пісенниках кінця 18 — 19 ст.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983.

Літ.: Квітка-Основ’яненко Г. Головатый (Материал для истории Малороссии). В кн.: Квітка-Основ’яненко Г. Зібрання творів, т. 7. К., 1981.

О. В. Мишанич.

ГОЛОВАТИЙ Геннадій Олексійович (30.I 1940, с. Аксьоново-Зиловське Чернишевського р-ну Читин. обл.) — рос. рад. поет. Живе на Україні. Через тяжку хворобу з дитинства прикутий до ліжка. Середню освіту здобув самостійно. Для збірок «Коли сонце встає» (1965), «Не забути й не згадати» (1968), «Я відкрив» (1977) та ін. характерні оптимістичний погляд на життя, чіткість громадян. позиції, тонкий ліризм.

Тв.: Запретный плод. М., 1979; Бремена жизни. Симферополь, 1982; Два мира — в мире. М., 1987.

В. А. Бурбела.

ГОЛОВАЦЬКИЙ Іван Федорович (1816, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — 9.II 1899, Відень) — укр. поет, журналіст, видавець. Брат Я. Ф. Головицького. Навчаючись у Львів. духовній семінарії, належав до гуртка «Руська трійця». Закінчив мед. ф-т Віден. ун-ту. Працював у Відні лікарем. З 1849 — співробітник газ. «Галичо-руський вістник» у Львові; 1850 — 52 — редактор цієї газ. (під зміненою назвою: «ВЂстник... для русинов Австрийской державы») у Відні. З того часу переходить на «москвофільські» позиції (див. «Москвофіли»). Видав альм. «Вінок русинам на обжинки» (кн. 1 — 2, 1846 — 47), де виступив з циклами сонетів «Торжество», «Семая на чужині весна», з кількома ліричними присвятами і статтею «Загадки руськії». Опублікував у «Зорі галицькії» (1849) рецензію на повість Г. Квітки Основ’яненка «Маруся». Друкувався також у виданнях «Зоря галицкая яко альбум на год 1860» (переклад ні.м. вірша «Тайная любов» невід. автора), «Галичанин» (1862, стаття з порівняльного мовознавства). Підготував і видав 1860 у Відні нім. мовою поетичну хрестоматію «Російська читанка», що складалася в осн. з його перекладів (наведено російський оригінал).

Літ.: Возняк М. С. Два недруковані вірші Івана Головацького. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1910, т. 94, кн. 2; Студинський К. Й. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833 — 47. В кн.: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835 — 49. Львів, 1909.

М. И. Палата.

ГОЛОВАЦЬКИЙ Петро Федорович (1821, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — 26.IX 1853, с. Пистинь, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. журналіст і перекладач. Брат Я. Ф. Головацького. Навчався у гімназіях Львова та Чернівців. Під час революції 1848 — 49 повернувся до Львова, став співробітником газ. «Зоря галицька». Один з організаторів укр. театру в Галичині. Учасник львів. з’їзду «руських учених» (1848), член делегації галичан до австр. цісаря в справі нормалізації «руського питання» (1849). З осені 1849 працював учителем гімназії в Тернополі. Перший перекладач повісті «Тарас Бульба» М. Гоголя укр. мовою (1-е вид. — Львів, 1850; 2-е — Коломия, 1910). Уривки перекладу включалися в галиц. шкільні читанки. У журн. «Правда» (1868) опубліковано вірш Г. «Рости, доню». Автор ряду істор. та геогр. праць (лишилися в рукописах, зберігаються у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР).

Літ.: М. Гоголь в процесах. «Діло», 1914, 21 травня; Головацький П. Ф. В кн.: Особисті архівні фонди відділу рукописів [Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР]. Львів, 1977.

М. Й. Шалата.

ГОЛОВАЦЬКИЙ Яків Федорович (псевд. — Головацький Ярослав, Русин Гаврило, Балагур Яцко, Чепеленько Яцко, Галичанин та ін.; 29.Х 1814, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — 13.V 1888, Вільно) — укр. поет, учений-славіст, педагог і громад. діяч. Один із зачинателів нової укр. л-ри на західноукр. землях. Під час навчання у Львів. духовній семінарії належав разом з М. Шашкевичем та І. Вагилевичем до «Руської трійці». В роки навчання в семінарії та ун-ті (семінаристи одночасно були слухачами філос. ф-ту Львів. ун-ту) багато подорожував по Галичині, Буковині й Закарпаттю, збираючи фольклор і вивчаючи нар. побут. У 1834 — 35 навчався в духовній академії в Кошіце та ун-ті в Пешті. Організував в Угорщині випуск альм. «Русалка Дністровая» (1837). За це, як і М. Шашкевич та І. Вагилевич, зазнав переслідувань. У 1842 — 48 був сільс. священиком. З 1848 — викладач, а в 1863 — 64 — ректор Львів. ун-ту. Після поразки революції 1848 — 49 примкнув до реакційного табору слов’янофілів. У 1867 переїхав до Вільна, де працював головою Археографічної комісії. Перші вірші опублікував у «Русалці Дністровій». У 1846 в Лейпцігу вийшла полемічна брошура Г. «Становище українців Галичини» (нім. мовою). Брав участь у підготовці альм. «Вінок русинам на обжинки» (1846 — 47), де виступив з романтичними віршами, казками та небилицями за фольклорними мотивами, з перекладами серб. нар. пісень та дидактичних «оповідок» В. Даля, з літ. та етногр. статтями. Г. належать статті про І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, М. Шашкевича, І. Вагилевича; розвідки про «Слово о полку Ігоревім», Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського (не опубл.). В 1849 видав свою «Граматику руського язика», а також брошури «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях», «Три вступительнії преподаванія о руській словесності». Опублікував Шашкевичеву «Читанку» (1850). Разом з Б. Дідицьким видавав літ.-худож. зб. «Галичанин» (1862 — 63). Займався істор. дослідженнями, бібліографією. Склав «Географический словарь западнославянских и югославянских земель и прилежащих стран» (1877; вид. 1884). Видав «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (у 3-х част., кн. 1 — 4. М., 1878). Рукописна спадщина Г. зберігається у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР та в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: [Твори]. В кн.: Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Писання. Львів, 1884; Твори М. Шашкевича і Я. Головацького. Львів, 1933; [Твори]. В кн : Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. К., 1982.

Літ.: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835 — 49. Львів, 1909; Кореспонденція Якова Голрвацького в літах 1850 — 62. Львів, 1905; Шалата М. Й. Архіви Якова Головацького. «Українське літературознавство», 1985, в. 45; Петраш О. О. «Руська трійця». К., 1986; Гуменюк М. П., Кравченко Є. Є. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Бібліографічний покажчик. Львів, 1962.

М. В. Шалата.

ГОЛОВАЧ Платон Романович (18.IV 1903, с. Побоковичі, тепер Бобруйського р-ну Могильов. обл. — 29.Х 1937) — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1924. Закінчив 1926 Комуністич. ун-т Білорусії ім. В. І. Леніна (Мінськ). Один із зачинателів білорус. рад. прози. Автор збірок оповідань «Дріб’язки життя» (1927), «Хочеться жити» (1930), повісті «Вони не пройдуть!» (1937), роману «Крізь роки» (1934; укр. перекл. А. Могили) та ін. У 1929 виступив з доповіддю про білорус. л-ру на Всеукр. з’їзді пролет. письменників. Учасник 2-ї Міжнародно конференції революц. письменників у Харкові (1930). Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: Укр. перекл. — Крізь роки. К., 1972; Рос. перекл. — Сквозь годы. М., 1935; Виноватый. — Переполох на загонах. М., 1973.

Т. Б. Ліокумович.

ГОЛОВАЧОВ Василь Васильович (21.VI 1948, м. Жуковка Брян. обл.) — рос. рад. письменник-фантаст. Член КПРС з 1974. Закінчив 1972 Рязан. радіотех. ін-т. Живе на Україні. Автор гостросюжетних повістей «Непередбачені зустрічі» (1979), «Релікт» (1982), «Простір неспокою» (1985), «Непрохані гості» (1987), «Чужинці» (1987) та ін. про дослідження космосу й намагання встановити контакт з позаземними цивілізаціями, необхідність збереження навкол. середовища і відвернення загрози ядерної війни. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Б. Рогоза, О. Тесленко.

Тв.: Непредвиденные встречи. Днепропетровск, 1979; Реликт. Днепропетровск, 1982; Спящий джин. К., 1988; Укр. перекл. — Слід босої ноги. «Дніпро», 1985, № 10; Простір неспокою. К., 1985; Непрохані гості. К., 1987.

Н. М. Жаркевич.

ГОЛОВЕНКО Руслан Васильович (26.ІХ 1938, с. Томичі Бєлогорського р-ну Амур. обл.) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1965. Закінчив 1962 Харків. зоовет. ін-т. Живе на Україні. Автор збірок «Обличчя землі» (1963), «Лівий берег» (1967), «Малинова конюшина» (1972), «Сходи до сонця» (1977), «Лебеді над степом» (1979), «Мить повернення» (1981), «Ліричний момент» (1982), «Миропілля» (1986) та ін. У творчості Г. переважають пейзажна лірика, поетизація сільської праці, тема захисту природи, багато віршів присвячено подвигові рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни.

В. О. Брюгген.

Попередня     Головна     Наступна