[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 65-80.]

Попередня     Головна     Наступна

ДІБРОВА Іван (справж. — Гордий Гаврило Васильович; 21.VII 1881, с. Добринівці, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл. — 6.VI 1917, Відень) — укр. письменник і публіцист. Нар. в сім’ї селянина. Навчався в Чернів. учит. семінарії, 1903 його виключили через політ. неблагонадійність, був під арештом. Літ. діяльність почав 1903. Друкувався в газетах «Буковина», «Народне багатство», «Громадянин», «Іскра», журн. «Промінь» та ін. Автор віршів, оповідань, нарисів і статей (у т. ч. про Т. Шевченка). Зображував тяжке життя селянина, засуджував капіталістич. устрій, показував наростання протесту проти соціального й нац гноблення (вірші «Щастя», 1905; «Весна іде». 1906; «Думка хлібороба», «За землю», «В мужицькій хаті», «І день, і ніч працює хлоп», усі — 1907; «Марта», 1908; «Побіда», 1909, тя ін.). В окремих творах відгукнувся на революційні події 1905 — 07 в Росії.

Тв.: [Твори]. В кн.: Письменники Буковини початку XX століття К., 1958; [Твори]. В кн.: Антологія українського оповідання, т. 2. К., 1960.

Ф. П. Погребенник.

ДІВОВИЧ Семен (pp. і мм. н. та см. невід.) — укр. письменник серед. 18 ст. Навчався у Київській академії і Петерб. ун-ті Був перекладачем Генеральної військової канцелярії в Глухові. 1762 написав у формі діалога великий віршований твір «Разговор Великороссіи с Малороссіею» — один з найпомітніших в укр. л-рі 2-ї пол. 18 ст. на істор. тему. Викладаючи історію боротьби козацтва проти тур.-татарських і польсько-шляхетських нападників, автор доводив, що укр. козацька старшина заслуговує на такі самі привілеї, як і рос. дворянство. Відображено широку панораму життя України 16 — 18 ст., докладно говориться про визвольну війну укр. народу 1648 — 54 і возз’єднання України з Росією, прославляються Богдан Хмельницький, Семен Палій та інші діячі. У діалозі показано автономістські прагнення укр. козацької старшини. Написано «Разговор...» на основі анонімного «Короткого опису Малоросії» (1734) та ін. істор. джерел, силабічним віршем, книжною мовою, наближеною до російської.

Тв.: Петров Н. И. Разговор Великороссіи с Малороссіей (Литературный памятник второй половины XVIII вЂка). «Киевская старина», 1882, № 2; Дополненіе «Разговора Великороссіи с Малороссіей» «Киевская старина», 1882, № 7; Разговор Великороссии с Малороссиею. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983; Із поеми «Розмова Великоросії з Малоросією», 1762 р. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

Літ.: Шолом Ф. Я. Історичний віршований діалог «Разговор Великороссіи с Малороссіею» (1762) Семена Дівовича. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 1. К., 1959.

О. В. Мишанич.

ДІДЕНКО Василь Іванович (3.II 1937, м. Гуляйполе Запорізької області — 14.IV 1990, Київ) — укр. рад. поет. Закінчив 1959 Київський університет. Друкувався з 1953. Автор збірок лірики «Зацвітай, калино» (1957), «Під зорями ясними» (1961), «Заповітна земля» (1965), «Дивосвіти любові» (1969), «Дзвонять конвалії» (1972), «Мережки сонця» (1976), «Вродливий день» (1979), «Червоний вітер» (1982), «Дзвінка фонетика» (1984), «Дивокрай» (1987), «Рання ластівка» (1988). Мелодійність, образність, які йдуть від нар. пісні, — характерні риси віршів Д. Писав і для дітей (збірки «Степовичка», 1965; «Берізка», 1975). Деякі вірші покладено на музику (популярні пісні — «На долині туман», «Полем іду я» композитора Б. Буєвського). Окремі твори Д. перекладено рос., латис., угор. мовами.

Літ.: Іваннсенко В. За велінням празди і краси. «Дніпро», 1966, № 1.

М. І. Карпенко.

ДІДИЦЬКА Марія (pp. і мм. н. та см. невід.) — укр. поетеса. За словами І. Франка, Д. — одна з тих «репрезентанток жіноцтва, яке в 60-х роках почало потрохи будитися до національного самопізнання» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 311). В альм. «Зоря галицкая яко альбум на год 1860» вмістила поетичний цикл «Думки — моїм дітям». У третій «думці», написаній від імені матері-українки, звучать патріотичні мотиви (повчання дочкам любити батьківщину, рідну мову). Циклові притаманний народнопісенний стиль.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

М. Й. Шалата.

ДІДИЦЬКИЙ Богдан Андрійович (псевд. — Богданко, Богдан Будегріш, Шляхтиченко та ін.; 1.II 1827, м. Угнів, тепер Сокальського р-ну Львів. обл. — 19.I 1909, Львів) — укр. публіцист, видавець, письменник і громадсько-культур. діяч. Один з ідеологів «москвофільства» (див. «Москвофіли»). Навчався у Львів. та Віден. ун-тах. У 1853 — 54 редагував газ. «Зоря галицька», 1860 видав альм. «Зоря галицкая яко альбум на год 1860», 1862 — 63 видавав збірник «Галичанин». У 1861 — 71 видавав і редагував газ. «Слово», у якій, зокрема, знайомив галиц. читача з творчістю Т. Шевченка, Ю. Федьковича і С. Воробкевича. У 1862 видав із своєю передмовою збірку поезій Ю. Федьковича. Автор віршів, поем, перекладів та переробок повістей зарубіж. письменників. На істор. матеріалі написано поеми «Конюший» (1853), «Буй-Тур Всеволод» (1860) та ін. Опублікував нариси з історії («Історія Русі», 1867 — 70, та ін.), брошури з питань мови («Про незручність латинської азбуки в писемності руській»; «Спор о рускую азбуку», обидві — 1859), консервативні змістом, написані «язичієм». Писав статті і спогади про М. Шашкевича, Ю. Федьковича та ін. Певний інтерес становлять мемуари Д. — «Своежитьевые записки». Переклав «Слово о полку Ігоревім» (1849), повість П. Хохолоушека «Змій Нотяйський».

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Мороз З. Західноукраїнська історична драма другої половини XIX ст. (Нариси з історії становлення і розвитку). В кн.: Мороз З. На позиціях народності, т. 1. К., 1971.

Ф. П. Погребенник.

ДІДОВИЧ Петро Миколайович (23.Х 1935, с. Голубичі Ріпкинського р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1978. Закінчив 1963 Київ. ун-т. Працює радіожурналістом, з 1984 — заст. голови Черніг. обл. телерадіокомітету. Друкується з 1965. У збірках оповідань «Межі пам’яті» (1968) та «Проміжний вузол» (1986) Д. виявляє глибокий інтерес до внутр. світу людини, її духовності. До другої збірки увійшла й повість «Чорний привид», у якій зображено катастрофічну екол. обстановку в сучас. світі. Твори Д. відзначаються гостротою сюжету, напруженістю діалогів, ліризмом і точністю худож. деталей.

Літ.: Конашевич В. Крок у безмежжя пошуку. «Дніпро», 1969, № 4; Олійник О. Хочеться вірити... «Літературна Україна», 1969, 31 січня; Лютий Г. Не прогаяти справжнього. «Друг читача», 1987, 16 квітня.

О. Г. Астаф’єв.

ДІДРО (Diderot) Дені (5.Х 1713, м. Лангр — 31.VII 1784, Париж) — франц. письменник, філософ-матеріаліст, просвітитель, ідеолог революц. франц. буржуазії 18 ст. Почесний член Петербурзьких АН та AM. Закінчив 1732 Паризький ун-т, здобув звання магістра мист-в. Відмовившись від кар’єри священика, тривалий час вів напівголодне існування. 1749 за вільнодумство, виявлене в трактаті «Лист про сліпих для повчання зрячим», був ув’язнений. Разом з Д’Аламбером видавав «Енциклопедію, або Тлумачний словник наук. мистецтв і ремесел» (1751 — 80), де послідовно проводив думку про безмежні можливості людини в пізнанні природи і життя. Щоб здобути кошти, продав Катерині II свою бібліотеку і рукописи (тепер зберігаються в ленінгр. Публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна). З ім’ям Д. тісно пов’язане становлення теорії і практики реалістич. мист-ва, завдання якого він вбачав у правдивому відображенні істотних явищ соціальної дійсності. Філос.-естетичні ідеї Д. відбились у його прозі. В романі «Черниця» (1760, вид. 1796) викривав реліг. мракобісся. Гол. думка роману «Жак-фаталіст і його пан» (1773; вид. нім. мовою 1792, франц. 1796) полягає у твердженні, що долю Франції визначають не паразитичні класи, а народ, що в світі, поділеному на багатих і бідних, панують зло і безчестя. У філос. повісті «Небіж Рамо» (1762 — 77; вид. нім. мовою 1805 у перекл. И. В. Гете, франц. мовою 1823, повне вид. 1891) відображено крах старої, дворянської Франції під натиском буржуазії. В драматургії запровадив нові жанри: «серйозної комедії» та «міщанської драми» (п’єси «Позашлюбний син», 1757; «Батько родини», 1758). Естетичні праці Д. «Прекрасне» (1751), «Міркування про драматичну поезію» (1771), «Парадокс про актора» (1773 — 78, вид. 1830) та ін. відіграли значну роль в оновленні європ. драми й л-ри взагалі. У філос. поглядах Д. пройшов шлях від деїзму до матеріалізму й атеїзму. Автор численних філос. творів: «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова Д’Аламбера з Дідро» (1769), «Філософські принципи матерії та руху» (1770) та ін. У 1773 — 74 на запрошення Катерини II Д. приїздив до Петербурга, виклав їй свої плани реформ соціально-політ. устрою і нар. освіти в Росії. Перші переклади окремих статей з «Енциклопедії» здійснив 1770 укр. філософ Я. Козельський. За рад. часу твори Д. укр. мовою виходили в перекладі В. Мухина, В. Підмогильного, Є. Старинкевич, 1. Ковтунова, М. Іванова, Ю. Назаренка, М. Терепіенка.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані твори, т. 1 — 2. Х., 1933; Думки про малярство. К. — Х., 1937; Черниця. — Небіж Рамо. К., 1963; Парадокс про актора. К., 1966; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 10 М. — Л., 1935 — 47; Сочинения. т 1 — 2. М., 1986 — 89; Об искусстве, т. 1 — 2. Л — М., 1936; Эстетика и литературная критика. М., 1980; Монахиня. — Племянник Римо. — Жак-фаталист и его Хозяин. К., 1986.

Літ.: Луппол И. К. Дени Дидро. М., 1960; Гачев Д. И. Эстетические взгляды Дидро. М., 1961; Барская Т. Дени Дидро. Л. — М., 1962; Рублевська Л. В. Дені Дідро. К., 1963; Акимова А. А. Дидро. М., 1963; Лавров С. Г Дені Дідро і Україна. «Всесвіт», 1963. № 10; Длугач Т. Б. Дени Дидро. М., 1986.

О. Д. Міхільов.

ДІДУЛА Роман Теодорович (21.XI 1940, с. Сновичі, тепер Золочівського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1970. Закінчив 1965 Львів. ун-т. Працює в пресі. Автор прозових збірок сатири й гумору «Маєте знайомих?» (1973), «Списана гора» (1982). Питання охорони природи порушив в есе «Дерево в місті» (1986), ряді публіцистич. статей. Перекладає твори сучас. польс. письменників (Я. Осенки, Г. Аудерської та ін.). Деякі твори Д перекладено рос., болг., чес. та ін. мовами.

П. К. Медведик.

ДІЄРЕЗА (грец. διαίρεσις — розподіл) — 1) В античному віршуванні пауза у віршовому рядку, що збігається з кінцем стопи або метра і ділить рядок на дві частини, перша з яких має низхідний, а друга — висхідний ритм. Найуживанішою була буколічна Д. після 4-ї стопи дактилічного гекзаметра, напр.:

Музи пастуші, тепер звеселяйтеся, // ода співайте.

(Феокріт, пер. А. Содомори).

2) У силабо-тонічному віршуванні, зокрема в українському, Д. називають стилістичний прийом фонетичного характеру, коли для дотримання віршового розміру нескладові й, в перетворюють на складотворчі або навпаки (Іван — Йван, Україна — Вкраїна), або додають зайвий голосний у слові (напр.: «Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки», А. Малишко). Термін «дієреза» вживають і на означення паузи між словами в рядку, коли словоподіл збігається з поділом на стопи:

Шелест / лісу. / Вітру / свист.

Рветься / з дуба / чорний / лист.

(Л. Первомайський).

В. П. Маслюк.

ДІКІНСОН (Dickinson) Емілі Елізабет (10.XII 1830, м. Амхерст, шт. Массачусетс, США — 15.V 1886, там же) — амер. поетеса. Виховувалася в релігійно-пуританських традиціях. Опублікувала тільки 8 віршів. В останні роки життя уникала будь-якого спілкування з людьми. Перша збірка вийшла посмертно 1890, повне зібрання — 1955. Поезія Д. романтична, з тенденцією до реалістич. форм худож. мислення. Осн. мотиви — філос., інтимний, пейзажний. Творчість Д. помітно вплинула на розвиток амер. поезії 20 ст. Окремі вірші Д. переклали Г. Кочур, Д. Павличко, С. Ткаченко, О. Жомнір, Г. Васильченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вітрила К., 1978; [Вірші]. «Всесвіт», 1980, №. 12; [Вірші]. «Літературна Україна», 1981, 20 січня; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1981.

Літ.: Кашкин И. А. Змили Дикинсон. В кн.: Кашкин И. А Для читателя-современника. М., 1977; Павличко С. Д. Голос людяності й доброти. «Всесвіт», 1980, № 12; Павличко С. Від Емерсона до Дікінсон. «Радянське літературознавство», 1985, № 3.

С. Д. Павличко.

ДІККЕНС (Dickens) Чарлз (7.II 1812, м. Лендпорт, графство Гемпшир — 9.VI 1870, м. Гедсгілл, графство Кент) — англ. письменник. Рано зазнав злигоднів, не мав закінченої освіти. Літ. діяльність почав з газетних нарисів, в яких реалістично змальовував життя лондонської бідноти (зб. «Нариси Боза», 1836). Вже перші худож. твори — гумористич. роман «Посмертні записки Піквікського клубу» (1837), соціальні романи «Пригоди Олівера Твіста» (1838) та «Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі» (1839) — принесли йому світову славу. Розквіт творчості Д. припадає на 40 — 50-і pp. У романі «Життя й пригоди Мартіна Чезлвіта» (1844) Д. піддає критиці амер. псевдодемократію, корупцію чиновників та преси. У соціально-психол. романі «Домбі і син» (1848) створено монументальний за силою худож. узагальнення образ буржуа-власника, усі думки і прагнення якого спрямовані лише на нагромадження капіталу. Автобіогр. характер має роман виховання «Давід Копперфілд» (1850), в якому порушено проблему становлення особистості, розкрито гострі соціальні контрасти, змальовано привабливі образи людей з народу. В умовах реакції 50-х pp. Д. написав низку проблемних романів, у яких сміливо розкрив вади соціальної системи та держ. апарату Англії («Холодний дім», 1853; «Маленька Дорріт», 1857, тощо). В романі «Тяжкі часи» (1854) постає найгостріше соціальне питання капітаяістич. суспільства — конфлікт між працею і капіталом, тут уперше в худож. л-рі зображено робітн. клас, що бореться за свої права. Останні вагомі романи Д. — «Повість про два міста» (1859), «Великі сподівання» (1861), «Наш спільний др.уг» (1865) і «Таємниця Едвіна Друда» (незакін., 1870). Д. часом тяжів до надмірної сентиментальності, ідеалізації патріарх. міщанства («Різдвяні повісті», 1843 — 48). Він увійшов у л-ру як реаліст, майстер тонкого психол. аналізу, широкої соціальної типізації, життєрадісного гумору й нищівної сатири. Його творча спадщина — найбільше досягнення англ. критичного реалізму серед. 19 ст. К. Маркс високо оцінив пізнавальне значення творів Д. та їхню антибурж. спрямованість (див. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 10. К., 1962, с. 620).

З творами Д. був добре обізнаний Т. Шевченко, окремі з них («Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі», «Давід Копперфілд») згадував у повістях «Художник» і «Близнецы». П. Куліш у ст. «Про відношення малоросійської словесності до загальноросійської» (1857) ставив Д. поруч з В. Скоттом, М. Гоголем. Г. Квіткою-Основ’яненком, називав його «найвеличнішим малярем побуту, звичаїв і пристрастей людських» (див. Куліш П. О. Вибр. тв. К., 1969, с. 492). І. Франко зацікавився творчістю Д. ще в гімназії, про що він писав в оповіданні «Гірчичне зерно (Із моїх споминів)», а також в автобіогр. листі до М. Драгоманова (від 26 квітня 1890). Вважав, що Д., разом з Бальзаком, Стендалем, Теккереєм та ін., заклав підвалини нової реалістичної школи в західноєвроп. л-рі (див. Франко І. Зібр. тв., т. 26. К., 1980, с. 133; т. 31. К., 1981, с. 39), був справжнім майстром індивідуалізації та психол. аналізу (див. т. 28. К., 1980, с. 90). І. Франко цінував Д. як борця за права пригноблених (див. т. 26. К., 1980, с. 305 — 306), згадував його в повісті «Лель і Полель», оповіданні «Із записок недужого» та ін. Згадка про героїнь творів Д. є в студії «Новые перспективи и старые тени» (1900) Лесі Українки (див. Українка Леся. Зібр. тв., т. 8. К., 1977, с. 78). В 30-х pp. зі статтями про Д. виступали О. Бургардт, О. Білецький та ін. Перші укр. переклади творів Д. з’явилися у 80-x pp. 19 ст. У Львові 1880 опубл. «Різдвяну колядку» (перекл. з нім. Є. Олесницького) під заголовком «Святий вечір». У «Бібліотеці найзнаменитших повістей» вийшли «Новорічні дзвони» (1882, перекл. І. Белея), «Два міста» (1884), «Олівер Твіст» (1891). Пізніше твори Д. перекладали Н. Суровцева, С. Куликівна, В. Черняхівська, М. Іванов, М. Сагарда, К. Шмиговський, Ю. Корецький, Ю. Лісняк, Р. Доценко, О. Мокровольський, О. Терех, М. Пінчевський, Г. Чекаль та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Повість про двоє міст. Х. — К., 1930; Домбі і син. Х. — К., 1930; Посмертні записки Піквікського клубу. Х. — Одеса, 1937; Давід Коплерфільд. Х. — Одеса, 1939; Тяжкі часи. К., 1970; Великі сподівання. К., 1986; Спіймані на гарячому. В кн.: Книга пригод. К., 1986; Пригоди Олівера Твіста. К., 1987; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 30. М., 1957 — 63; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1982 — 87.

Літ.: Ивашева В. В. Творчество Диккенса. М., 1954; Сильман Т. И. Диккенс. Л., 1970; Шахова К. Смуток і сміх Чарлза Діккенса. «Всесвіт», 1970, № 6; Скуратовська Л. І., Матвєєва І. С. Повість Діккенса і англійська дитяча література. «Радянське літературознавство», 1972, № 11; Уилсон Э. Мир Чарльза Диккенса. М., 1975; Кузик Д. М. Творчість Чарлза Діккенса у сприйнятті ї. Франка. «Українське літературознавство», 1982, в. 38; Лібман З. Я. Чарлз Діккенс. К., 1982; Хомчук Д. М. Ч. Діккенс українською мовою. «Радянське літературознавство», 1983, № 2; Стріха М. Нове наближення до Діккенса. «Всесвіт», 1987, № 7; Гречанюк С. Містери Діккенс, Піквік та інші. В кн.: Гречанюк С. Вічні книги. К., 1988; Фридлендер Ю. В., Катарский И. М. Чарльз Диккенс. Библиография русских переводов и критической литературы на русском языке. 1838 — 1960. М., 1962.

Т. К. Якимович, Р. П. Зорівчак.

ДІККЕНС (Dickens) Чарлз Молодший (6.I 1837, Лондон — 20.VI 1896, там же) — англ. літератор і видавець. Син Ч. Діккенса. Укладач довідників — про Лондон (1879), Париж (1882), Оксфорд і Кембрідж (обидва — 1884) та ін. Видавав твори батька, виступав з публічним читанням їх (США, 1887). З 1869 — заступник редактора літ. тижневика «All the Year Round» («Цілий рік»), 1870 — 94 — його редактор і власник. Тижневик уміщував статті про слов’ян, зокрема українців (4.V 1878 та ін.). Тут опубл. розвідку невід. автора «Південноросійський поет» (5.V 1877) — першу англомовну публікацію про Т. Шевченка у Великобританії. Вона була побудована на матеріалі статті-рецензії «Національний поет Малоросії — Шевченко» Е. А. Дюрана (1876), в ній подано життєпис укр. поета на тлі епохи, підкреслено антикріпосн. характер його творчості, популярність Т. Шевченка.

Р. П. Зорівчак.

ДІКТУНІУС (Діктоніус; Diktonius) Ельмер Рафаель (20.I 1896, Хельсінкі — 23.ІХ 1961, там же) — фін. письменник, перекладач, літ. і муз. критик, композитор. Швед за національністю. Писав швед, і фін. мовами. Вивчав музику і л-ру в Лондоні, Парижі, Празі. У формуванні революц. поглядів Д. на мистецтво важливе значення мало його спілкування з діячем фін. і міжнар. робітн. руху О. В. Куусіненом. У 20 — 30-х pp. Д. брав участь у виданні прогрес. літ. журналів, виступав проти фашизму й реакції. Автор поетич. збірок «Мій вірш» (1921), «Хліб і вогонь» (1923), «Кам’яне вугілля» (1927), «Прикмета» (1942), «Листопадова весна» (1951), «Вірші» (1955) та інших, роману «Янне Куб» (1932), збірок оповідань і нарисів «Громадяни Фінляндської республіки» (т. 1 — 2, 1935 — 40) та «Осіння лазня» (1951), в яких реалістично змальовано нар. життя. Творчість Д. відзначається гострим соціальним критицизмом у прозі та формотворчими пошуками в поезії. Перекладав швед. мовою твори фін. письменників.

Тв.: Рос. перекл. — Колючеє пламя. М., 1969; Рассказы и зарисовки. М., 1979.

Літ.: Карху Э. Г. Эльмер Диктониус. В кн.: Карху Э. Г. Финская лирика XX века. Петрозаводск. 1984; Мишин А. И. Творчество Эльмера Диктониуса и проблеми шведоязычной литературы Финляндии. Петрозаводск, 1987.

Є. І. Нечепорук.

ДІЛЛОН (Dillon) Еміль Джозеф (1854, Дублін — 1933) — ірл. філолог, журналіст. Навчайся у Німеччині. У 1883 — 87 викладав у Харків. ун-ті порівняльне мовознавство і санскрит, 1887 жив в Одесі (співробітничав у газетах «Одесский вестник», «Одесские новости»), З 1890 — в Англії. Займався іраністикою, досліджував слов’ян. та ін. л-ри. Автор однієї з перших опубл. на Україні сходознавчих праць «Армянские этюды» (X., 1884) — про давні вірм. тексти. Написав книжку про М. Горького (1902).

Літ.: Ковалівський А. Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у XVIII — XX віках. В кн.: Антологія літератур Сходу. Х., 1961.

Р. І. Доценко.

«ДІЛО» — газета, орган «народовців». Виходила 1880 — 1939 (1920 — 23 під назвами «Громадська думка», «Українська думка», «Український вістник», «Громадський вістник», «Свобода») у Львові з різною періодичністю. Редакторами були В. Барвінський, Д. Гладилович, Ю. Романчук, І. Белей та ін. У 1880 та 1883 — 85 в «Д.» працював І. Франко, виступав зі статтями і кореспонденціями, що викривали політику польс. шляхти в Галичині, зловживання під час виборів, стосувалися шкільної справи, соціально-екон. проблем. Газета в цілому займала загальнодемокр. позиції, хоча в її діяльності мали місце й угодовські, примиренські мотиви у ставленні до бурж. влади.

В «Д.» широко висвітлювалося суспільно-політ., літ. і культурно-мистецьке життя Сх. Галичини, Закарпаття, Сх. України та зарубіж. країн, розповідалося про становище гал. селян, масову еміграцію, про 1-у світову війну, революції 1905 — 07 і 1917 в Росії, події в Іспанії, внутрішнє життя СРСР, культурне будівництво на Рад. Україні, а також повідомлялося про траг. наслідки колективізації, голодомор 1933, масові репресії творчої інтелігенції тощо. Багато місця «Д.» відводило худож. л-рі. Друкувалися твори І. Франка, Ю. Федьковича. Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, О. Кобилянської, Б. Лепкого, П. Карманського, К. Гриневичевої, І. Вільде, М. Рудницького, переклади творів І. Тургенєва. А. Чехова, В. Короленка, А. Аверченка, М. Горького, Ч. Діккенса, Дж. Голсуорсі, Г. Мопассана, О. Генрі, С. Цвейга, Б. Шоу, П. Меріме, Марка Твена, А. Франса, К. Чапека, Е. Ожешко та ін. Вміщувались статті (М. Возняка, М. Рудницького, І. Свєнціцького та ін.) з історії вітчизн. та зарубіжної класики, а також про українську радянську літературу. Як літературний додаток видавалась «Бібліотека найзнаменитших повістей».

Літ.: Історія української літератури, т. 5. К., 1968; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

М. Ф. Нечиталюк, М. П. Гуменюк.

ДІЛЬБАЗІ Мірварід Паша кизи (18.VIII 1912, с. Ханликлар, тепер Мусакей Казахського р-ну Аз. РСР) — азерб. рад. поетеса, нар. поет Аз. РСР з 1979. Закінчила 1932 Азерб. пед. ін-т (Баку). Автор збірок «Наш голос» (1934), «Провесна» (1937), «Бойові пісні», «Камал Касимов» (обидві — 1942), «Спомини» (1945), «Мрія митця» (1948), «Поезії» (1962), «Коли померзнуть фіалки» (1970), «Материнська любов» (1972), «Партизанка» (1978), «Сніжинка» (1984), «Коли прилітають журавлі» (1989) та ін., в яких багато уваги приділено темі розкріпачення азербайджанки та її участі в сусп. житті. Пише для дітей: «Казки» (1940), «Моїм маленьким друзям» (1956), «Нерозказані казки» (1966), «Любов народжується з нами» (1979) та ін. Відома як перекладач творів Еврипіда, А. Навої, О. Пушкіна, М. Тихонова, С. Баруздіна, А. Церетелі, Зульфії та ін. Помітне місце в творчості Д. займає поезія інтернац. тематики, зокрема про Україну («Пахощі України», «Розмова з Дніпром», «Лише б коріння не усохло», «Слава тому народові», «Я не забула, Україно!», «Роки достатку мого»). Ряд віршів присвятила М. Рильському, написала спогади про нього (зберігаються у музеї М. Т. Рильського у Києві). Переклала кілька поезій Т. Шевченка (баладу «Лілея», вірші «Ой одна я, одна», «Минають дні, минають ночі», «Згадайте, братія моя» та ін.), поему «Мойсей» І. Франка. В перекладі Д. вийшла зб. дит. віршів Г. Бойка «Пісню дівчинка співає» (1963). Окремі твори Д. переклали Л. Забашта, М. Упеник, Ю. Петренко, Л. Рева, Ф. Ісаєв та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Слово до Росії. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; [Вірші]. В кн.: Мій Азербайджан. К., 1979; Рос. перекл. — Лврика. М., 1958; Жаворонок. М., 1971.

М. М. Мірошниченко.

ДІМАКІС (Δημάκης) Мінас (1915, м. Іракліон, о. Кріт) — грец. поет, літературознавець і перекладач. Автор збірок «Пропаща земля» (1939), «Ми спалили свої кораблі» (1946), «На останньому кордоні» (1950), «Темний перехід» (1957) та ін., наук. праці «Остання з наших традицій» (1939), літ.-крит. статей з питань розвитку грец. поезії. До книги творів Т. Шевченка грец. мовою (Афіни, 1964) переклав вільним віршем кілька поезій укр. поета (вступ до поеми «Княжна» — «Зоре моя вечірняя», вірші «Мені тринадцятий минало», «Ой люлі, люлі, моя дитино»).

Т. М. Чернишова.

ДІМАРОВ Анатолій Андрійович (17.V 1922, Миргород, тепер Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1946. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався 1950 — 51 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). 1951 — 53 — Львів. пед. ін-ті, 1953 — 56 — ВПШ (Москва). Друкується з 1944. Перша книжка — зб. оповідань «Гості з Волині» (1949). Автор нарису «Дві Марії» (1951), збірок оповідань та новел «На волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1956), «Через місточок» (1957), повісті «Син капітана» (1958), зб. повістей і оповідань «Жінка з дитиною» (1959) та ін., в яких звертається до подій Великої Вітчизн. війни, проблем повоєн. волин. села, переказів і легенд поліського краю. Це період творчого самовизначення письменника, прикметний поступовим поглибленням соціально-психол. аналізу явищ, реалістич. осягненням життєвих конфліктів, передусім родинно-побутового плану. Д. досліджує причини сімейних драм і трагедій (роман «Його сім’я», 1956), застерігає проти сліпої материнської любові (роман «Ідол», 1961). Здобутком укр. прози 60-х pp. стає роман «І будуть люди» (1964), де з епічною розлогістю, грунтовним розкриттям характерів відтворюється складний і драматичний шлях укр. села в час, позначений культом особи. Наступні твори вирізняються ще місткішим конкретно-аналітичним зображенням сільс. трудівників («Зінське щеня», 1969), негативних явищ і процесів у сім’ї, колективі та суспільстві; урізноманітнюються прийоми худож. осмислення пекучих проблем буття сучасної людини; зазнає змін, стає природнішою зіперта на нар. світосприймання сама авторська розповідь («Містечкові історії», 1983). Письменника глибоко тривожить духовне зміління сучасника, послаблення моральних зв’язків між людьми, гонитва за обездуховленим комфортом, дефіцит доброти, співчуття, милосердя в суспільстві (зб. «Міські історії», 1988). У повістях «На коні і під конем» (1978) і «Вершини» (1986) Д. звертається до автобіогр. матеріалу, в них особливо відчутна контрастність двох точок зору — автора і героя; драм., а то й траг. напруги набувають моральні зіткнення героїв із власним сумлінням. У зб. воєнних повістей «Постріли Уляни Кащук» (1975) Д. розкрив джерела героїч. вчинку звичайної, мирної людини, зробив спробу психол. прояснення «людського виміру» істор. пам’яті. Письменник досягає достовірності зображення завдяки використанню докум. елементів у худож. структурі твору. Роман «Біль і гнів» (кн. 1, 1974; кн. 2, 1980; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1981) — своєрідний худож. літопис героїч. подвигу укр. народу в роки Великої Вітчизн. війни. В ньому відтворено конкретні ситуації на тимчасово окупованій нім.-фашист. загарбниками території, зокрема епізоди партиз. боротьби з ворогом. Життєво логічна мотивація героїч. вчинку, подвижництво і самопожертва як усвідомлене розуміння сенсу буття на землі, непохитна віра в перемогу, в добро і справедливість визначають зміст і гол. особливості цього твору, як і багатьох воєнних повістей («Відьма», «Мажориха», «Сабантуй», «Діти», «Чоботи» та ін.). Автор творів для дітей і юнацтва: казок «Про хлопчика, який не хотів їсти» (1958), «Для чого людині серце» (1963), «Блакитна дитина» (1968), фантастичних повістей «Друга планета» (1980), зб. оповідань і повістей «Син капітана» (1958) та ін. Окремі твори Д. перекладено багатьма мовами народів СРСР і світу.

Тв.: Вибране, т. 1 — 2. К., 1982; Рос. перекл. — Сын капитана. М., 1959; Его семья. К., 1961; Идол. М., 1963; И будут люди. М., 1970; Сельсине истории. М., 1979; Боль и гнев, кн. 1 — 2. М., 1976 — 82; Поселковые истории. М., 1986.

Літ.: Гончар О. Книга про безсмертя героїв. «Вітчизна», 1959, № 4; Костенко А. Своя дорога, свій голос. «Дніпро», 1972, № 6; Зуб І. В епічних вимірах. «Вітчизна», 1974, № 11; Кононенко П. Роман болю і гніву народного. «Дніпро», 1981, № 4. Сиротенко В. П. Авторська позиція в повістях А. Дімарова. «Радянське літературознавство», 1985, № 8; Штонь Г. Анатолій Дімаров. К., 1987.

М. Г. Жулинський.

ДІНКЕВИЧ Йосип Львович [24.XI (7.XII) 1910, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — 24.Х 1966, Київ] — укр. рад. перекладач. Член КПРС з 1931.. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1942 Військ.-політ. академію ім. В. І. Леніна і 1948 Респ. парт. школу (Київ). У 1953 — 57 працював директором вид-ва «Молодь», з 1957 — директором Управління захисту автор. прав УРСР. Рос. мовою переклав романи «Напередодні» Ф. Бурлаки (1959), «Дівчина з передмістя» В. Петльованого (1961), повість «Так народжувались зорі» П. Автомонова (1963), зб. «Оповідання» Н. Рибака (1958) та ін.

В. А. Бурбела.

ДІН ЛІН (справж. — Цзян Бінчжи; 12.Х 1904, повіт Ліньлі, пров. Хунань — 4.III 1986, Пекін) — кит. письменниця і громад. діяч. Член КПК з 1932. Навчалася 1922 — 24 в Шанхайському ун-ті. У 1950 — 53 була директором Центр. ін-ту л-ри. Збірки оповідань «У пітьмі» (1928), «Жінка» (1930), романи «Шанхай навесні 1930 року», «Вей Ху» (обидва — 1930) та «Мати» (1933) — про безправне становище жінки в старому Китаї, про шлях інтелігенції в революцію. У повісті «Вода» (1932) змалювала тяжке життя селянства, у зб. оповідань «Нічні зустрічі» (1932) розповіла про шанхайських робітників. Становище в тилу і на фронті під час нац.-визв. війни проти япон. загарбників зобразила у збірках оповідань «Збережена куля», «Один рік» (обидві — 1938). Роман «Сонце над рікою Сангань» (1948; Держ. премія СРСР, 1952; укр. перекл. О. Іваненко) — про зростання свідомості селян у ході земельної реформи. Виступала як публіцист і літ. критик.

Тв.: Укр. перекл. — Сонце над рікою Сангань. К., 1950; Рос. перекл. — Избранное. М., 1954.

І. К. Чирко.

ДІОП (Diop) Біраго (12.XII 1906, м. Дакар) — сенег. письменник, фольклорист і дипломат, Пише франц. мовою. За фахом — вет. лікар. Був 1961 послом Сенегалу в Тунісі. У книгах «Казки Амаду Кумби» (1947), «Нові казки Амаду Кумби» (1958), «Казки і приказки» (1963), «Казки Ави» (1977) підносить кращі нар. традиції і духовні цінності. Вірші різних років увійшли до зб. «Омани й відблиски» (1960). Автор п’єси «Кістка Мор Лами» (1977), кн. «Відточене перо: спогади» (1978). Окремі вірші Д. переклали Д. Павличко, Ю. Покальчук, М. Москаленко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія Африки Антологія. К., 1983; [Вірші]. «Всесвіт», 1983, № 10; Рос. перекл. — Сказки Амаду Кумба. М., 1961.

Літ.: Эльвова В. А. Писатели Сенегале, 1950 — 1980 гг. Биобиблиографический справочник. М., 1982.

B. І. Ткаченко.

ДІОП (Diop) Давід (9.VII 1927, Бордо, Франція — 1960, Дакар) — сенег. поет і публіцист. Син Б. Діопа. Писав франц. мовою. Освіту здобув у Франції. Вірші «Час страждань», «Виклик насильству», «Мучся, бідний негре» опубл. в «Антології нової негритянської і мальгаської поезії» (1948, франц. мовою), підготовленій Л. С. Сенгором. У зб. «Удари молота» (1956) затаврував злочини колонізаторів, експлуатацію афр. народів, оспівав вільну Африку, братерство людей світу. Характерною рисою політ. поезії Д. є використання прийомів нар. пісні. З 1959 працював у галузі народної освіти в Гвінеї. Загинув в авіакатастрофі. Окремі вірші Д. переклали Вс. Ткаченко, Є. Нарубіна та й. Фельдштейн.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія Африки. Антологія. К., 1983; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: В ритмах там-тама. М., 1961; [Вірші]. В кн.: Голоса африканских поэтов. М., 1968.

Літ.: Эльвова В. А. Писатели Сенегале, 1950 — 1980 гг. Биобиблиографический справочник. М., 1982.

C. І. Ткаченко.

«ДІОПТРА...» — збірка прозових і поетич. текстів, яку видав Віталій 1612 у Єв’е (побл. Вільна).

ДІТЛЕВСЕН (Ditlevsen) Тове Ірма Маргіт (14.XII 1918, Копенгаген — 7.III 1976, там же) — дат. письменниця. Автор збірок віршів «Дівоча душа» (1939), «Маленький світ» (1942) і «Жіноча душа» (1955), збірок оповідань «Повна воля» (1944), «Суддя» (1948), «Парасолька» (1952), роману «Вулиця дитинства» (1943), повістей «Дитину скривджено» (1941), «Для дитини» (1946), «Тринадцятирічна Анналіза» (1958) та ін. Д. звертається до робітн. тематики, подає соціально загострені картини життя найбідніших верств населення. Твори Д. пройняті тонким психологізмом, деякі з них автобіографічні. Видала кн. «Спогади» (т. 1 — 2, 1967). Новелу «Старанний хлопчик» переклала О. Сенюк (Сучасна датська новела К., 1982).

Г. П. Кочур.

ДІХТЯР Олекса Іванович [псевд. — Д. Аскело; 12 (24).II 1886, с. Кустолове, тепер Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — 13.VIII 1936, Полтава] — укр. рад. письменник і перекладач. Нар. в сім’ї селянина. Після закінчення 1906 Новобузької учит. семінарії понад 30 років учителював, з них 25 — у Диканьці. В 1928 — 34 працював методистом і викладачем укр. мови та л-ри в Харків. промакадемії. Був членом-кореспондентом етногр. секції ВУАН (поч. 20-х pp.). Друкувався з 1906 в газетах «Маяк», «Рада», журналах «Літературно-науковий вістник», «Дніпрові хвилі», «Червоні квіти», «Студент революції», «Наше слово» та ін. Автор зб. ліричних і публіцистичних віршів «Десять років» (1917), п’єс «За громадську землю» (1917) та «9-е січня 1905 року» (1929), зб. оповідань за башк, нар. переказами «Убогий Гірей» (1918), оповідання «Пригоди Жаби-квакушки» (1927) тощо. Перекладав дит. твори західноєвроп. і амер. письменників: Е. Де Амічіса («Батьки та діти», 1910; «Шкільні оповідання», 1918; «Дитина полку», «За рідний край», «Маленькі гарібальдійці», «Мати», всі — 1919), Марка Твена («Принц та бідак», 1917), Г. Бічер-Стоу («Томова хатка», 1918) та ін. Виступав зі статтями з питань дит. літератури.

Літ.: Ротач П. Самовідданий трудар літератури. «Вітчизна», 1968, № 10.

П. П. Ротач.

ДІЯ у п’єсі — композиційно завершена частина драм. твору. Див. Акт.

ДІЯНИЧ Василь Васильович (15.VII 1925, с. Тур’я-Бистра, тепер Перечинського р-ну Закарп. обл. — 19.VI 1980, Ужгород) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1944. Учасник партиз. руху на Закарпатті в роки Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 ВПШ (Київ). Вірші дорад. пори — про тяжке життя верховинців, їхню мужність у боротьбі проти окупантів. У збірках «З піснею щодня» (1958), «Там, де річка Тур’я» (1961), «Земле, ти чудесна» (1966), «Смереки осені не знають» (1975) постає сьогодення закарпат. краю. Значне місце в поезії Д. займає тема партиз. боротьби. Багато віршів Д. поклали на музику композитори Д. Задор, І. Мартон та ін.

Літ.: Терещенко Р. В добру путь. В кн.: Карпати, в. 3. Ужгород, 1958.

О. В. Мишанич.

ДЛИГАЧ Лев Михайлович [15 (28).II 1904, Київ — 30.IX 1949, Москва] — рос. рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1943. Мав серед. освіту. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор книжок для дітей «Пожежа у Кицьчиному домі» (1927), «Автобус №6», «Житла», «У лісі» (всі — 1928), «Обід готовий», «Осінь», «Загадки», «Розумниця» (всі — 1929), зб. поем і віршів «Шосте почуття» (1936), кн. «Чорноморські пісні й повісті» (опубл. 1977). Переклав ряд поезій Т. Шевченка. І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, П. Усенка та ін. укр. письменників. Окремі твори Д. переклав М. Дубовик.

Тв.: Укр. перекл. — Автобус № 6. К., 1928; У лісі. К., 1928; Осінь. К., 1929; Обід готовий. К., 1929; Розумниця К., 1929.

І. Д. Бажинов.

ДЛУГОШ (Długosz) Ян (1415, м. Бжезниця, тепер Серадзького воєводства — 19.V 1480, Краків) — польс. історик і дипломат, церк. діяч. Навчався 1428 — 31 в Краків, академії. З 1480 — львів. архієпископ. Гол. праця — «Історія Польщі» (кн. 1 — 12, лат. мовою), доведена до 1480, — поєднує в собі риси середньовіч. хронік з елементами гуманістич. історіографії. Для її написання Д. використав і давньорус. літописи, зокрема ті, що не дійшли до нашого часу (ймовірно, Київ. літописний звід 11 ст. у перемишльській обробці бл. 1100 і перемишльський єпископський звід бл. 1225 — 40). Праця містить численні відомості про Україну. Кн. 1 — 4 вперше надр. у Добромильській друкарні на кошти Я. Щ. Гербурта.

Тв.: Рос. перекл. — Грюнвальдская битва. М. — Л., 1962.

Літ.: Перфецький Є. Перемишльський літописний кодекс першої редакції в складі хроніки Яна Длугоша. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1927 — 28, т. 147, 149.

Я. Д. Ісаєвич.

ДМИТЕРКО Любомир Дмитрович [5 (18).III 1911, м. Винники, тепер Львівської обл. — 2.Х 1985. Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Навчався 1928 — 29 в Кам’янець-Подільському ін-ті нар. освіти, 1930 — на сценарних курсах при Київ. кіноінституті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював редактором на Київ. кіностудії, з 1962 — гол. ред. журн. «Вітчизна». Друкувався з 1928. У зб. віршів «Іду!» та кн. оповідань «Вітер зі Сходу» (обидві — 1930) відобразив боротьбу трудящих за Рад. владу і нове життя на Україні. Ці теми художньо осмислював у поетич. збірках «Товтри» (1931), «Молода земля» (1935), «Книга боротьби» (1939) та ін. У збірках віршів «Слава» (1942) і «На полі бою» (1944) звеличив ратний подвиг рад. народу, його віру в перемогу. Масовий трудовий героїзм, братерство народів, боротьба за мир — така тематична основа збірок віршів «Багряний ранок» (1945), «Вітчизна» (1948), «Добрі сусіди» (1951), «Зоря на обрії» (1957), «Осінь за океаном» (1959), «Причетність» (1975), «Земна вісь» (1977), «Крутий поріг» (1983) та ін. За збірки віршів «Основа» і «Світе мій» (обидві — 1978) удостоєний Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1979). У зб. «Новели» (1955), романах «Розлука» (1957), «Крізь дні і ночі» (1969), «Останні кілометри» (1972), трилогії «Міст через прірву» (1962 — 65), повісті «Кроки на шляху» (1967) Д. відтворює події минулої війни, показує становлення характеру молодого сучасника, розкриває благородні риси рад. людини. Широкі тематичні обрії охоплює драматургія Д. — п’єси «Генерал Ватутін» (1947), «Навіки разом» (1950) та ін. Морально-етичні проблеми порушено в п’єсах «Шляхи людські» (1954), «У золотій рамі» (1957), «Сенсація номер один» (1965), «Суд серця» (1969), «Лавровий вінок» (1973), «Той перший день» (1984) та ін. (поставлені в багатьох театрах України, зокрема Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Луцька). Автор численних нарисів і статей, опублікованих у центр. і респ. пресі та в збірниках «Польські будні» (1949), «Високі завдання» (1953), «Добро і зло Канади» (1962), «З виру життя» (1972). Окремі твори Д. перекладено рос., груз., лит., болг. та нім. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1981 — 82; Рос. перекл. — Песня о мужестве. М., 1943; Планета в теплых ладонях. М., 1966; Последние километры. М., 1975.

Літ.: Кузякина Н. Любомир Дмитерко. К., 1951; Дубина М. І. Творчість Любомира Дмитерка. К., 1977; Зуб І. В. На півстолітнім рубежі. В кн.: Дмитерко Л. Твори, т. 1 К., 1981; Незакінчена розмова. Спогади, літературна спадщина. К., 1987.

М. І. Дубина.

ДМИТРЕНКО Дмитро (псевд. — Осип Буг; pp. н. і см. невід.) — укр. актор і драматург 40 — 60-х pp. 19 ст. Припускають, що родом з Старобільського повіту (тепер Луганської області); в літературі помилково називали Василем. Сценічну діяльність почав у Курському театрі в 40-х pp.; 1846 — 47 брав участь як актор у виставах кріпацького театру І. Хорвата (с. Головіно Грайворонського пов. Курської обл.). З 1848 грав у Харків. і Ставроп. театрах. Автор водевілів «Вечір на хуторі біля Диканьки» (1848, інсценізація оповідання М. Гоголя), «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» (1850), «Панас-викрутас» (1853), «Малоросійські вареники, або Останній день масниці» (1856), «Одна година із козацького побуту» (1866, за оповіданням І. Срезневського), «Українське парубоцтво і дівоцтво, або Вечір на Панасівні» (без дати). Твори Д., за винятком «Кума-мірошника...», не публікувалися, зберігаються у багатьох списках в архівах та відділах рукописів б-к Москви, Ленінграда, Києва, Одеси та ін. міст.

Р. Я. Пилипчук.

ДМИТРЕНКО Микола Андрійович (26.XII 1927, Харків) — укр. рад. перекладач. Член КПРС з 1964. Закінчив 1952 Київ. ун-т. Учителював, був на видавничій роботі. Переклав твори англ. письменників — зб. «Оповідання про Шерлока Холмса» А. К. Дойля (1973), романи «Бистрина» Б. Девідсона (1963), «Морське вовченя, або Подорож у темряві» Т. М. Ріда (1958), «Зима у горах» Дж. Уейна (1983), повість «Хроніка капітана Влада» Р. Сабатіні (1975); а.мер. — зб. «Оповідання» Марка Твена (1955); шріланк. — повість «На Зміїному острові» М. Вікрамасінге (1964); рос. — окремі твори В. Брагіна та ін.

В. А. Бурбела.

ДМИТРЕНКО Олексій Максимович (30.III 1940, смт Решетилівка, тепер Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1965. Закінчив 1966 Київ. ун-т. У 1965 — 75 працював зав. відділом газ. «Літературна Україна», з 1975 — зав. редакцією «Романи й повісті» вид-ва «Дніпро». Друкується з 1959. У романі «Пам’ять Долини смерті» (1976; 2-е доп. вид. — 1987), повістях «АИСТ» (1985, рос. мовою; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1987), «Олександр Стовба» (1986, рос. мовою) Д. звертається до траг. сторінок Великої Вітчизн. війни, розповідає про долю рад. воїнів — учасників війни в Афганістані. Кн. худож.-докум. повістей, оповідань і нарисів «Увіходимо в полум’я...» (1979) — про сталевара з Макіївки, Героя Соціалістичної Праці В. Никитенка, опішнянських гончарів та ін. Осн. мотив книжок «Бо ти на землі — людина...» (1970), «Весло» (1973), «Листок подорожника» (1975; всі три — удостоєні Респ. комс. премії ім. М. Островського, 1976), «Політ без приземлення» (1986) — гостра відповідальність за чистоту духовного світу сучасника, за збереження природи, нетлінних скарбів нар. мистецтва. Співавтор повісті-пошуку про Т. Шевченка «Верховіть черещатого дуба», опублікованої у зб. «В сім’ї вольній, новій» (1984). Портрет с. 71.

Тв.: Без цього не жити... К., 1978; Пам’ять Долини смерті. К., 1987; Рос. перекл. — Чистые плесы. М., 1978; Долина смерти. М., 1990.

Літ.: Дригайло В. У дорозі до людей. «Дніпро». 1978. № 5: Драч І. Про Олеся Дмитренка. В кн.: Драч І. Духовний меч. К., 1983.

В. А. Герасимчук.

ДМИТРІЄВ Микола Андрійович [псевд. і крипт. — Слобожанин; М. Д.; 10(22).IV 1867, Харків — 6 (19).VII 1908, Полтава] — укр. публіцист. видавець і громад.-культур. діяч. Нар. в сім’ї мирового судді. Закінчив 1892 юрид. ф-т Харків. ун-ту. Працював присяжним повіреним у Сумах, з 1894 — секретар «Полтавских губернских ведомостей», з 1905 — співробітник, а згодом редактор-видавець журн. «Рідний край». 1905 на губ. з’їзді вчителів виступив із заявою-вимогою організації нар. школи з укр. мовою викладання; того ж року був делегатом Всерос. з’їзду вчителів і діячів нар. освіти. 1899 видав оповідання «Лихий попутав» Панаса Мирного. Виступав у пресі зі статтями, присвяченими творчості й пам’яті Т. Шевченка («Музика до „Кобзаря“ Шевченка», 1906; «Як справляли перші роковини смерті Шевченка харківські студенти», 1906, та ін.), на громад.-культур. теми, з етногр. розвідками («Кобзарі минулого й будучини», 1907); видавав календарі. Брав активну участь у встановленні пам’ятника І. Котляревському у Полтаві (1903).

Літ.: Северин М. Побратим Панаса Мирного. «Прапор», 1970, № 12; Кукса М. Родовід Дмитрієвих. «Соціалістична Харківщина», 1981, 25 лютого.

П. П. Рогач.

ДМИТРІЄВА Валентина йовівна [29.V (10.VI) 1859, с. Вороніно Балашовського пов. Сарат.. губ. — 18.II 1947, Сочі] — рос. письменниця. Закінчила 1886 курси лікарів у Петербурзі. Була зв’язана з народовольцями-семидесятниками, зазнала репресій. У повістях і оповіданнях Д. зображено пореформене село, порушено проблеми сільс. общини, взаємовідносини рос. інтелігенції з народом, наростання бунтарських настроїв серед селян («По душі, та не по розуму», 1880; «Дружина Ахметкіна», 1881; «Від совісті», 1882; «Своїм судом», 1888; «Митюха-учитель», 1896). Тему революц. боротьби відтворено у повісті «Доброволець» (1889) і романі «Червоний хутір» (1900). Повісті «На царській службі» і «Липочка-попівна» (1901), спрямовані проти царизму, було нелегально видано в Женеві. В пошуках нового героя Д. звернулася до життя робітників, зокрема шахтарів (оповідання «Майна-віра», 1900; «Баба Іван та її хресник», 1903). Автор творів для дітей (оповідання «Малюк та Жучок», 1896), спогадів.

Тв.: Червонный хутор. Х., 1931: Повести в рассказы. Краснодар, 1986; Укр. перекл. — Малюк та Жучок. Х., 1921.

Літ.: Луначарский А. В. Критические этюды («Русска» литература»). Л., 1925; Ласунский О. Г. В. И. Дмитриева. В кн.: Очерки литературной жизни Воронежского края. XIX — начало XX в. Воронеж, 1970; Ласунский О. Г. По следам мемуаров В. И. Дмитриевой. В кн.: Ласунский О. Г. Литературные раскопки. Воронеж, 1972; Ласунский О. Г. Два псевдонима писательницы В. И. Дмитриевой. В кн.: Ласунский О. Г. Вдасть книги. М., 1988.

О. Я. Чебанова.

ДМИТРІЄВ-КАБАНОВ Павло Степанович [25.XII 1907 (7.I 1908), с. Коровіно, тепер Дмитровського р-ну Орлов. обл. — 25.I 1983, Донецьк] — рос. рад. нар. поет. Жив на Україні. Грамоти навчився самотужки. Працював на шахтах рудника Рутченкове (тепер у складі Донецька) та ін. Учасник Респ. наради збирачів фольклору 1957 в Києві. 1947 написав першу пісню «Прняцька похідна». Видав зб. пісень «Заспіваймо, шахтарі» (1953), окремі його поезії надруковано в збірниках «Народні співці Радянської України» (1955), «Народ славить Леніна і партію» (1968). Архів Д.-К. зберігається в ІМФЕ АН УРСР.

Г. Т. Рубай.

ДМИТРУК Володимир Тимофійович [9(22). VI 1906, с. Сковородки, тепер Старокостянтинівського р-ну Хмельн. обл. — 19.IV 1959, Львів] — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1947. Закінчив 1937 Київ. ун-т. У 1937 — 41 працював викладачем Запоріз. пед. ін-ту, з 1944 — Львів. ун-ту. Дослідник історії укр. л-ри 2-ї пол. 19 ст., історії укр. журналістики, а також укр.-болг. літ. зв’язків. Автор книг «Сторінки вікової дружби. З історії українсько-болгарських зв’язків XIX — початку XX століття» (1958). «Нарис з історії української журналістики XIX ст.» (1969), ряду статей.

В. О. Захаржевська.

«ДНЕВНИК РУСЬКИЙ» — одна з перших укр. газет, орган культурно-політ. т-ва «Руський собор». Видавалася щотижня у серпні — жовтні 1848 у Львові (вийшло 9 номерів). Ред. — І. Вагилевич. Друкувалася паралельно латинкою і кирилицею. З-поміж різнотемних матеріалів виділяються вірш Г. Яблонського про учасників Кирило-Мефодйвського братства, ст. «Слово о Русі і єї становищі політичеськім» (під крипт. Ф. Г.), де згадується «мученик української вольності» Т. Шевченко, частина дослідження І. Вагилевича «Замітки о руській літературі» (спроба першого в Галичині нарису історії укр. л-ри). Заборонений австр. урядом.

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

М. Я. Шалата.

«ДНЕПР» — літ. і політ. газета, продовження газ. «Екатеринославский листок» (1882 — 84). Виходив тричі на тиждень 1884 — 85 у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). Видавець і редактор — адвокат О. Бєляєв. Редакція мала власних кореспондентів у Петербурзі, Москві, Парижі, Берліні, Мюнхені, Відні та ін. містах. Висвітлював життя губернії, викривав жорстокий визиск робітників, виступав з критикою реакц. видань. У газеті співробітничали М. Биков, О. Єгоров, І. Манжура, Я. Новицький та ін. Газета вміщувала етногр. розвідки, статті про Т. Шевченка. Укр. мовою друкувалися вірші І. Манжури. За антиурядову спрямованість деяких статей «Д.» було заборонено.

Літ.: Сидоренко О. І. Україномовна преса Росії 1905 — 1907 pp. K., 1987.

О. І. Сидоренко.

«ДНЕПРОВСКАЯ МОЛВА» — громад. і літ. газета. Виходила щотижня 1898 — 1902 у м. Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), перші три номери — під назвою «Приднепровье». Видавець — журналіст і громад. діяч М. Биков. Висвітлювала життя губернії. Тут публікувалися твори місц. літераторів — В. Василенка, С. Жебуньова, Т. Анікієва, Д. Яворницького, О. Цеткіна, М. Бикова та ін. У «Д. м.» уперше опубл. поезії І. Манжури. Вміщено ст. «Про вивчення особистості Т. Г. Шевченка» О. Кониського, матеріали про творчість О. Пушкіна, А. Чехова, В. Короленка, М. Горького та ін. Газета друкувала літ., муз. і театр. огляди. За публікацію не дозволених цензурою матеріалів заборонена.

О. І. Сидоренко.

«ДНІПРО» — респ. вид-во худож. л-ри системи Держкомвидаву УРСР. Бере початок від Всеукрвидаву. засн. 1919. В 1922 перетворено на Державне видавництво України (ДВУ). Після реорганізації 1930 ввійшло під назвою «Література і мистецтво» («ЛіМ») до складу Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ). З 1934 мало назву «Художня література», з 1935 — Держлітвидав України. До 1940 було підпорядковане Наркомосу УРСР. потім — Раднаркому УРСР. У роки Великої Вітчизн. війни входило до складу Укрдержвидаву. З 1946 — знову окреме вид-во під назвою Держлітвидав України. Сучас. назва — з 1964. Видає твори укр. дожовтн. л-ри, укр. рад. письменників, укр. переклади творів письменників народів СРСР і зарубіж. країн, літературознавчі і крит. праці. З 1971 випускає твори укр. письменників іноземними мовами. Виходять серії: з 1957 — «Систематизоване видання української дожовтневої літератури» (понад 100 томів), з 1983 — «Бібліотека української класики „Дніпро“» (понад 40 томів); з 1967 — «Джерела дружби» (50 томів), з 1973 — «Скарбниця братніх літератур» (60 томів); з 1969 — «Вершини світового письменства», «Перлини світової лірики», з 1988 — «Бібліотека історичної прози», «Зарубіжна проза XX ст.». Вид. серії «Романи і повісті», «Літературний портрет» та інші. Випускається альманах «Сузір’я».

Видано 6-томну «Антологію української поезії», антології л-р народів СРСР і зарубіж. країн, багатотомні передплатні видання, тематичні збірники. 1989 — 90 видано твори письменників, що тривалий час замовчувалися, — П. Куліша, О. Олеся, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Хвильового, Л. Курбаса та ін. Випущено «Літопис Руський», «Золотослов», «Світовий сонет». Популярні подарункові та сувенірні видання, оформлені художниками В. Касіяном, М. Дерегусом, А. Базилевичем, Г. Якутовичем, В. Литвиненком, О. Данченком, Н. Лопуховою, В. Куткіним, М. Ульяновою, В. Лопатою та ін. З вид-вом у різний час тісно співробітничали В. Блакитний (Еллан), С. Пилипенко, П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко, М. Стельмах, М. Бажан, П. Панч, В. Земляк, О. Форш, Б. Реріх, Г. Нарбут, М. Прахов та ін. Нагороджено Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1969).

В. В. Хопта.

«ДНІПРО» — щомісячний літ.-худож. та громад.-політ. журнал, орган UK ЛКСМУ. З 1990 видається за участю Укр. фонду культури. Засн. 1927 в Харкові під назвою «Молодняк». З 1935 видається в Києві, 1937 перейм. на «Молодий більшовик». Сучас. назва — з 1944. Гол. редакторами журналу були П. Усенко, А. Малишко, О. Підсуха, Ю. Мушкетик, В. Бровченко, В. Коломієць. З 1984 — М. Луків. Публікує твори письменників (переважно молодих) республіки, систематично знайомить читачів з новинками братніх літератур народів СРСР та зарубіжних країн. Друкуються твори для дітей, висвітлюються культур.-мистецькі події тощо. Тут уперше було опубл. повість «Молодість» О. Бойченка, роман «Народжені бурею» М. Островського (укр. мовою). «Д.» вміщував твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Головка, П. Панча, М. Бажана, В. Собка, О. Донченка, М. Стельмаха, В. Земляка. На сторінках журналу виступають О. Гончар, Ю. Збанацький, Д. Павличко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, М. Вінграновський, Є. Гуцало, В. Дрозд та ін. У «Д.» надр. неопубл. в часи репресій 20 — 30-х pp. та застою кін. 60 — поч. 80-х pp. твори укр. рад. письменників: повість «Любов і Хрещатик» І. Сенченка, вірш. трагікомедію «Змова у Києві» Є. Плужника, п’єсу «Архітектор Шалько» Я. Мамонтова, поезії В. Сосюри, В. Мисика, Б. Антоненка-Давидовича, В. Стуса, щоденники О. Довженка, В. Симоненка. Вміщено дослідження Д. Яворницького про І. Сірка, праці «Відродження нації» В. Винниченка, «Некрополь України» М. Кутинського, «Автобіографію» М. Костомарова та ін., твори письменників укр. діаспори (Є. Маланюка, О. Теліги, І. Багряного та ін.). Ряд творів, вперше опублікованих у журналі, згодом було відзначено Ленінською премією («Поема про море» О. Довженка), Держ. премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (роман «Чотири броди» М. Стельмаха, дилогія «Лебедина зграя» і «Зелені Млини» В. Земляка). 1982 постановою секретаріату ЦК ЛКСМУ встановлено премію ім. А. Малишка, яка присуджується за кращі твори актуальної громадян. тематики, опубліковані на сторінках «Д.». Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1977).

М. В. Луків.

«ДНІПРО» — укр. рад. пересувна радіостанція періоду Великої Вітчнзн. війни. Діяла 1.V 1943 — 5.XI 1944; спочатку у м. Калачі Воронезької області, згодом у Куп’янську Харків. обл., Харкові, з 11.I 1944 — у визволеному Києві. Передачі «Д.» були розраховані на бійців діючих військ, населення прифронтових районів та партизанів. У «Д.» працювали В. Кучер, П. Козланюк, Ю. Гундич, П. Сліпчук, Я. Галан, А. Шиян, М. Шеремет. У передачах, крім укр. письменників, брали участь письменники ін. республік, відомі журналісти, передові робітники, бійці Рад. Армії та партизани. Радіостанція транслювала худож. твори провідних письменників, літ.-муз. композиції, щонедільні сатир. передачі. На базі «Д.» 11.I — 5.XI 1944 діяло Укр. респ. радіомовлення, передачі якого також починалися позивними радіостанції «Д.» (мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий...»).

Літ.: Полковенко В. Українська радянська журналістика у Великій Вітчизняній війні. К., 1975; Козланюк П. Манний Калач. «Україна», 1965, № 18.

В. А. Бурбела.

ДНІПРОВА ЧАЙКА [справж. — Василевська Людмила Олексіївна; 20.Х (1.XI) 1861, с. Карлівка, тепер Зелений Яр Доманівського р-ну Микол. обл. — 13.III 1927, с. Германівка, тепер Красне Друге Обухівського р-ну Київ. обл., похов. у Києві] — укр. письменниця, перекладачка. Нар. в сім’ї священика. Закінчила 1879 гімназію в Одесі, деякий час учителювала. Брала участь у роботі київ. «Просвіти». За пропаганду антиурядової л-ри та допомогу політ. в’язням 1905 була арештована. На формування літ.-естетичних смаків письменниці великий вплив мали Т. Шевченко, О. Пушкін, М. Гоголь, М. Лермонтов, І. Тургенєв, а пізніше — М. Коцюбинський і М. Горький. Д. Ч. пройшла складний шлях ідейних шукань: від нечітко визначених культурницьких ілюзій, через участь у загальнодемокр. русі до прийняття Великої Жовтн. соціалістич. революції. Писати почала рос. мовою (вірш «На смерть Тургенева», надр. в «Одесском вестнике», 1883). Укр. мовою публікувалася з 1885 (одес. альм. «Нива»). Друкувалася в альманахах «Степ», «Перший вінок», «Хвиля за хвилею», журналах «Зоря», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок» тощо.

В своїх оповіданнях письменниця відображала глибокі процеси пролетаризації села («Уночі», 1896 — 1909; «Вольтер’янець», 1896; «На Солоному», 1911), сусп. піднесення напередодні революції 1905 — 07 («Революціонер» та «Месниця», обидва опубл. 1931). В окремих творах («Чи сквиталася?», 1899; «Війна не вгаває, війна клекотить...») проповідувала класовий мир, реліг. самоочищення людини («Хрестонос», 1896). Автор майстерно розкриває духовний світ персонажів на шляхах їхніх пошуків правди («Чи сквиталася?»; «У школі», 1909, та ін.). Еволюціонувала від захоплення етнографізмом («Знахарка», 1885) через поглиблення соціально-психол. колізій («Хрестонос», «Чудний», 1896) до утвердження психологізму як одного з реалістич. принципів мист-ва («Тень несозданных созданий», 1898). Особливе місце у творчій спадщині Д. Ч. посідає цикл поезій під назвою «Морські малюнки» («Дівчина-чайка», 1892; «Суперечка», 1893; «Скеля», 1893; «Буревісник», 1900; «Шпаки», 1901; «Плавні горять», 1902. та ін.), високо оцінений Максимом Горьким. Це здебільшого ритмізовані мініатюри, позначені соціальною символікою, романтич. піднесеністю алегоричних образів, сповнені філос. роздумів про долю народу, роль митця в суспільстві, особисте і громадське, гармонійне і дисгармонійне. Поетич. творчості Д. Ч. властиве багатство тем, образів і мотивів. Уже в перших віршах — «Україно моя мила», «Думка», «Батьку щирий» та ін. висловила палку любов до рідного краю і зневагу до тієї частини ліберальної інтелігенції, якій чужі інтереси народу. Вірші «Вісточка» й «Пісня» (1885) позитивно оцінив І. Франко. У поезії кін. 90 — поч. 900-х pp. домінують громадян. мотиви («Бурун», «Бажання», «Антифони», «Мури», «Слава звитязі, поборотим горе!», «Віра, Надія, Любов», «Не треба у темній коморі»). Д. Ч. — майстер інтимної лірики («Чи любиш ти мене...», «Восени», «Ти, зшиточку чорний...» та ін.). Відомо також 30 ориг. поезій Д. Ч. рос. мовою, написаних протягом 1884 — 97. Чималий її внесок у розвиток дит. л-ри — вірші «Зима», «Весна», «Голосіння дітвори»; оповідання «Буряк», «Краплі-мандрівниці»; казки «Казка про Сонце та його сина», «Грецька казка». Виступала також з статтями й рецензіями в пед. пресі, активно співробітничала в дит. журн. «Дзвінок», цікавилася фольклором. 1884 вона представила на VI археологоетногр. з’їзд, що відбувся в Одесі, три зошити «Українських народних пісень, що їх співають у Дніпровському уїзді Тавричеської губернії». Багато пісень з голосу письменниці записав М. Лисенко, з яким її єднала творча дружба. Д. Ч. — автор лібретто опер М. Лисенка «Козадереза», «Пан Коцький», «Зима й Весна, або Снігова Краля», «Весна-красна» та ін., текстів до романсів М. Лисенка. Переклала ряд творів М. Лермонтова, О. Пушкіна, М. Горького, шведської письменниці С. Лагерлеф (зб. давньоскандинавських легенд «Королеви Кунгахелі» тощо). Листувалася з багатьма культур. і громад. діячами — М. Горьким, М. Коцюбинським, М. Лисенком, А. Кримським, М. Заньковецькою, Оленою Пчілкою, М. Чернявським, Ганною Барвінок та ін.

Тв.: Твори, кн. 1 — 2. К., 1919 — 20; Твори, т. 1 — 2. Х., 1931: Твори. К., 1960; Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в II записах. К., 1974; Вибрані твори. К., 1987.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p. — З остатніх десятиліть XIX віку. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Коваленко-Коломацький Г. Дніпрова Чайка. «Червоний шлях». 1927; № 4. Конощенко А Дніпрова Чайка (Спогади). «Україна», 1927, кн. 5; Покальчук В. Дніпрова Чайка. «Життя й революція», 1927, № 7 — 8; Пінчук В. Г. Дніпрова Чайка. К., 1984.

В. Г. Пінчук.

«ДНІПРОВІ ЗОРІ» — літ.-публіцистичний альманах. Видавався протягом 1956 — 58 в Черкасах (вийшло 4 випуски, перший під назвою «Партія веде»). У худож. творах, статтях і нарисах місцевих авторів, спогадах ветеранів партії відображено минуле і сучасне, повоєнні трудові будні й розвиток культури Черкащини. Публікувалися вірші В. Симоненка, М. Масла, І. Дробного. М. Гірника, К. Дяченка, оповідання І. Рябокляча, Л. Письменної, мемуари Л. Недолі. Альманах мав розділи сатири й гумору, літ. календар, вміщував культурно-мистецьку хроніку. Серед ілюстрацій — репродукції картин нар. художниці УРСР К. В. Білокур, черкас. художників.

Літ.: Лисенко В. Друга книга «Дніпрових зір». «Вітчизна», 1987. № 5; Шепій К. «Дніпрові зорі». «Вітчизна», 1959. № 1.

М. Т. Негода.

«ДНІПРОВІ ХВИЛІ» — ілюстрований журнал. Видавався 1910 — 13 двічі на місяць у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) за ред. К. Котова і Є. Павловської. Висвітлював питання істор. минулого, етнографії і культури України. Опубл. вірші П. Тенянко, К. Котова, Д. Яворницького, Т. Романченка, М. Кузьменка, В. Таргановського, п’єсу «Хавромантій» Т. Сулими (Бичихиної), оповідання В. Чередниченко, Л. Жигмайло, казку «Трьомсин-богатир» 1. Манжури, істор. розвідки Д. Яворницького («Три несподівані стрічі», «Як жило славне запорізьке низове військо», «Як писав Рєпін своїх „Запорожців“» та ін.). Вміщено літ. портрети І. Франка, Лесі Українки, І. Манжури, статті «Останні вірші О. Олеся», «Школа повинна буть національна» і «Вигадки націоналістів про українців» 1. Нечуя-Левицького, «Діти в українській літературі», «Діти в поезії Шевченка» Л. Жигмайло, «Про потребу ознайомлення з українською музикою нашого громадянства» М. Новицького, а також ряд публікацій про театр. життя Катеринослава. Іл. с. 76.

Літ.: Історія української літератури, т. 5. К., 1968; Левченко В. Сторінками давніх видань. «Літературна Україна», 1989. 4 травня.

Ю. В. П’ядик, О. І. Сидоренко.

ДНІПРОВСЬКИЙ (справж. прізв. — Шевченко) Іван Данилович [ін. псевд. — Т., Сам, Кожушко, І. Д., Кобзаренко; 25.II (9.III) 1895, с. Каланчак, тепер смт Херсон. обл. — 1.XII 1934, Ялта; похов. у Харкові] — укр. рад. письменник, перекладач. Закінчив 1923 Кам’янець-Подільський ін-т нар. освіти. Брав участь у 1-й світовій та громадян. війнах. Друкувати вірші почав 1916 рос. мовою. З 1921 писав укр. мовою. Був членом Спілки пролет. письменників «Гарт», літ. орг-ції ВАПЛІТЕ. Один із зачинателів робітничої та ленінської тем в укр. рад. поезії (поеми «Донбас», 1922; «Добридень, Ленін», 1924). Поеми «Плуг» і «Співучі яруги» (обидві — 1924) — з життя тогочасного села. Пізніше виступав переважно як драматург і прозаїк. П’єса «Любов і дим» (1925, окреме вид. — 1926) — про відбудову заводу, боротьбу робітництва за нове життя. Події громадян. війни відображено у п’єсі «Яблуневий полон» (1926, вид. 1930; йшла в багатьох театрах України). В ряді оповідань («Анатема», 1929, та ін.), повісті «Фаланга» (1931) змалював картини народження соціалістич. ладу. Переклав «Листи Леніна до М. Горького» (1925), повість «Війна» М. Тихонова (1933), роман «Мої університети» М. Горького (1933, разом з М. Пилинською) та ін. твори рос. л-ри.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. Х. — Полтава, 1931 — 33; Шахта «Марія». Х., 1931; Яблуневий полон. К., 1964.

Літ.: Наєнко М. Наступ. Творчий шлях Івана Дніпровського. В кн.: Дніпровський І. Яблуневий полон. К., 1985.

С. А. Крижанівський, В. П. Мацько.

«ДНІСТЕР» — кооперативне вид-во. Діяло у 1911 — 20 в Кам’янці-Подільському. Випускало л-ру різного профілю, в т. ч. художню. Зокрема, збірник «Шевченкове свято» (ввійшли матеріали відзначення 50-х роковин від дня смерті Т. Г. Шевченка), повість «Маруся» Марка Вовчка, оповідання В. Стефаника («Камінний хрест» та ін.), окремі твори С. Руданського, оповідання «Золотий жук» Е. По тощо. За рад. часу «Д.» видавав навч. літературу.

«ДНІСТРЯНКА» — літ. альманах. Виданий 1876 т-вом «Академический кружок» у Львові. Організаторами його були І. Франко, І. Белей, В. Левицький (Василь Лукич), А. Дольницький. Матеріали надр. нар. мовою. Серед публікацій — календар (з відомостями про астроном. явища, реліг. свята тощо), оповідання «Лесишина челядь» і «Два приятелі» І. Франка, «Бідний Роман» О. Авдиковського (під псевд. Іван Нетой), повість «Інститутка» Марка Вовчка, вірш «Щаслива» М. Павлика та ін. Вміщено кілька творів зарубіж. авторів (оповідання «Нездара» Ф. Гарта, новела «Повінь» Е. Золя, поезії Ф. Шіллера тощо у перекладі І. Франка, О. Рошкевич та ін.). І. Франко назвав альманах першою ластівкою реалістич. л-ри (див. Франко І. Зібр. творів, т. 27. К., 1980, с. 96).

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики Львів, 1983.

ДОБАХОВА Ольга Пилипівна [12 (25).IX 1910, с. Першки, тепер с. Кирдани Овруцького р-ну Житом. обл. — 7.Х 1982, там же] — укр. рад. нар. поетеса-піснярка, засл. працівник культури УРСР з 1971. Учасниця Великої Вітчизн. війни. У 1949 — 76 була худож. керівником самодіяльного нар. хору с. Кирданів. Збірки «Сяють зоріна Поліссі» (1957), «Серце співає» (1961) — про дружбу, кохання, красу рідної землі, вільне життя. Низку віршів присвячено героям Вітчизн. війни, партизанам. Автор багатьох пісень (слів і музики). Окремі вірші Д. перекладеночес, болг. та ін. мовами.

Тв.: [Твори]. В кн.: З піснею на вустах. К., 1971.

Літ.: Таранченко Ю. Про Ольгу Добахову. В кн.: З піснею на вустах. К., 1971; Клименко О., Опанасюк О., Тен Б. У серцях лишиться назавжди. «Літературна Україна», 1982, 21 жовтня.

Т. О. Гладій, О. М. Таланчук.

Д’ОБІНЬЄ Теодор Агріппа (1552 — 1630) — франц. поет. Див. Обінье Теодор Агріппа д’.

ДОБОЗІ (Dobozy) Імре (30.Х 1917, Будапешт — 1983, там же) — угор. письменник. Автор романів «Новий Туркев» (1952), «Хмари і сонячне світло» (1953), п’єс «Світає», «Злива» (обидві — 1960), «Лебедина пісня» і «Унтер-офіцер та інші...», повістей «Весняний вітер» (1952), «Говорить зброя» (1955), «Буденні історії» (1956), «Косогір» (1961), «Пан сержант» (1970). Більшість з них присвячена проблемам сучасного угор. села, формуванню соціалістич. свідомості. Творчість Д. відзначається громадянськістю, в ній відчутний публіцист. струмінь Окремі твори Д. переклали К. Бібіков, І. Мегела, К. Лустіг та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Конюх. В кн.: Угорське оповідання. К., 1976; Злива. «Всесвіт», 1977, № 11; Унтер-офіцер та інші... — Косогір. К., 1980; Без влади. К., 1982; До самого ранку. «Всесвіт», 1983, № 12; Рос. перекл. — Унтер-офицер и другие... М., 1976; Без власти. М., 1982.

Літ.: Шахова К. О. Імре Добозі. В кн.: Шахова К. О. Двадцять нарисів про угорську літературу. К., 1984.

К. О. Шахова.

ДОБОШ Степан Васильович (9.XII 1912, с. Обава, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл — 23.II 1978, Пряшів, ЧСФР) — укр. літературознавець у Чехо-Словаччині, канд. філол. наук. Член КПЧ з 1948. Закінчив 1937 філос. ф-т Празького ун-ту. Вчителював, завідував кафедрою рос. мови та л-ри на філос. ф-ті (Пряшів) Кошицького ун-ту. Досліджував літ. рух на Закарпатті 19 ст., укр.-словацькі літ. взаємини. Автор монографій «Адольф Іванович Добрянський. Нарис життя й діяльності» (1956), «Юлій Іванович Ставровський-Попрадов Нарис життя і творчості» (1975).

О. В. Мишанич.

«ДОБРА ПОРАДА» — політ., екон. і літ. газета. Видавалася в лютому — березні 1906 у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) щотижня (вийшло 4 номери). Редактор-видавець М. Биков. Газета поширювала серед селян політ. знання, сприяла пожвавленню сел. руху. «Д. п.» домагалася рівноправності усіх мов. Вмістила ряд статей про Т. Шевченка (до роковин поета). У «Д. п.» співробітничали місцеві літератори М. Биков, К. Дьяконов, М. Кузьменко та ін. За антиурядове спрямування газета була заборонена владою.

Літ.: Сидоренко О. І. Україномовна преса Катеринослава періоду революції 1905 — 1907 pp. «Журналістика. Преса, телебачення, радіо», 1985, в. 17.

О. І. Сидоренко.

ДОБРИЛОВСЬКИЙ Юліан (бл. 1760, Волинь — 1825, Львів) — укр. поет і проповідник. Працював (до 1784) у Бучацькому колегіумі, 1793 — 96 — у Кременецькому повіт. уч-щі, був священиком у Кременці, Підгірцях, Бродах, Львові. Брав участь у редагуванні «Богогласника» (1790 — 91). Автор проповідей, ряду духовних і світських пісень. Переклав «з славенскорускаго на простий и посполитый язык рускій» кн. «Науки парохіалнія» (Почаїв, 1792, 1794), в якій зібрано проповіді на всі свята року. В передмові до 2-го видання книги вказав на необхідність користуватися нар. мовою. Д. належать два відомі нині вірші «Дай же, Боже, добрий час» і «Станьмо, браття, в коло», вперше надр. без імені автора у зб. «Pieśnie polskie i ruskie ludu galicyjskiego» («Пісні польські й руські галицького народу») Вацлава з Олеська (1833). Йому приписують і пісню «Тяжко знести тої розлуки», вміщену у тому ж збірнику. Пісні Д. виконувалися на Слов’ян. з’їзді у Празі (1848), були популярними у нар. обробці, друкувалися у багатьох збірниках.

Тв.: Дай же, боже, добрий час. В кн.: Пісні та романси українських поетів, т. 1. К., 1956; (Вірші). В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983.

Літ.: Щурат В. Вибрані праці з історії літератури. К., 1963.

П. К. Медведик, М. М. Сулима.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Аркадій Захарович [10 (23).XI 1911, с. Клекотина, тепер Шаргородського р-ну Вінн. обл. — 10.VI 1969, Київ] — укр. рад. перекладач, кіносценарист. Закінчив 1933 Київ. ін-т нар. освіти. Працював на Київ. студії худож. фільмів. Друкував вірші та оповідання в періодиці 30-х pp. Написав сценарії кінофільмів «Трактористи» (1936, у співавт.) та «Перевірте свої годинники» (1963, у співавт.). Переклав окремі твори Дж. Голсуорсі, А. Сіллітоу, Ж. Гобі, М. Патковського та ін. зарубіжних письменників. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1957.

В. А. Бурбела.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Володимир Анатолійович (17.IV 1918, Харків) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1948. Живе на Україні. Закінчив 1941 Харків. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Повість «Троє в сірих шинелях» (1948; Держ. премія СРСР, 1949) присвячена студентам, їхній участі у післявоєнній відбудові. Героями інших творів Д. виступають учені, міські інтелігенти, школярі («Женя Маслова», 1950; «На все життя», 1957; «Серпень, падають зорі», 1964). Трилогія «Будинок у тупику», «Босоніж по калюжах», «І дух наш молодий» (1960 — 71) дає широку панораму життя довоєнного Харкова. Взаємини в сучасному виробн. колективі відобразив у повістях «За тиждень до відпустки» (1977) і «Поточні справи» (1978). Працює також у жанрі психол. детективу («Остання інстанція», 1974). Автор пригодницької повіст? для дітей «Наріжна кімната» (1962), літ.-крит. і публіцистичних статей. П’єса «Яблунева гілка» (за мотивами повісті «Троє в сірих шинелях») ішла на сценах театрів України. За повістю «Серпень, падають зорі» створено телефільм. Для кращих творів Д. характерні соціально значима гострота конфліктів, тонка психол. розробка характерів. Окремі твори Д. переклали О. Новицький, С. Сулима, О. Уліщенко та ін. Портрет с. 75.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. К., 1988, Укр. перекл. — Троє в сірих шинелях. К., 1949; Новорічні побажання. «Прапор», 1988, № 9 — 12.

Літ.: Брюгген В. Мир писателя и мир героя. «Радуга», 1983, № 4; Михайлин І. Його герої — поряд. «Літературна Україна», 1984, 7 червня; Брюгген В. Володимирові Добровольському — 70. «Літературна Україна», 1988, 21 квітня.

В. О. Брюгген.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Спиридон Петрович [13 (25).XII 1894, с. Єлизаветівка, тепер у складі с. Нововодяного Новоукраїнського р-ну Кіровогр. обл. — 30.XI 1977, Київ] — укр. рад. письменник. Учасник 1-ї світової, громадян. й Великої Вітчизн. воєн. З 1924 виступав у пресі з фейлетонами, нарисами й оповіданнями. В повісті «Залізний кінь» (1929) відобразив драматичні події на Кубані під час колективізації. Будівникам нового життя на селі присвятив роман «Маяк» (1931). У романах «Очаківський розмир» (1965) та «Карасунський Кут» (1968), що становлять дилогію, змалював спільну боротьбу укр. і рос. народів за визволення Півдня України від іноз. поневолення під час рос.-тур. війни 1787 — 91. Автор роману «Тече річка невеличка» (1961), повістей «Шоста ударна» (1929), «Олов’яні солдатики» (1961), зб. оповідань «Заради життя» (1958), п’єси «Кров за кров» (1930) та ін. Написав спогади «Про моє дитинство і братову юність» (1971).

Тв.: Очаківський розмир. — Карасунський Кут. К., 1984.

Літ.: Пивоваров М. Два покоління героїв. «Дніпро», 1962, № 4: Дончик В. Сутність — будівнича. К., 1984; Дончик В Український радянський роман. К., 1987.

В. Х. Косян.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ (Dobrowolski) Станіслав Ришард (14.III 1907, Варшава — 27.XI 1985, там же) — польс. письменник. Вивчав 1926 — 29 філологію і право у Варшав. ун-ті. Один з фундаторів поетич. групи «Квадрига» (1927 — 31). Під час гітлерів. окупації — учасник Руху Опору і Варшавського повстання 1944, в’язень таборів для військовополонених. У 1945 — боєць Війська Польського. Після війни — активний учасник літ., культур. і громад.-політ. життя Польщі. Автор істор.-революц. поеми «Повернення на Повісля» (1935), поеми «Генерал Вальтер» (1949), зб. віршів і оповідань «Варшавський щоденник» (1950), істор.-біогр. повісті «Якуб Ясінський» (1951), істор. повістей «Варшавська карманьйола» (1955), «Петро й Анна» (1957) та «Сага роду» (1971), віршованої драми «Спартак» (1947), циклу публіцист. статей «Свобода, але яка?» (1947), літ. портретів Ю. Тувіма, В. Броневського та ін. Перекладав з рос. л-ри. Дружив з О. Гаврилюком. М. Рильським, опубл. некрологи про П. Тичину і М. Рильського. Окремі вірші Д. переклав О. Лупій.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; Рос. перекл. — Над Вислой рекой. М., 1962; Стихи. М., 1982.

Літ.: Булаховська Ю. Л. Станіслав Ришард Добровольський. К., 1990.

Ю. Л. Булаховська.

ДОБРОВОЛЬЦЬ (Dobrovoljc) Франце (10.III 1907, Любляна) — словен. літературознавець і бібліограф. Вивчав романістику і славістику в ун-тах Любляни й Парижа. У 1948 — 72 — директор Слов’ян. б-ки в Любляні. Гол. об’єкт наук. зацікавлень — життя і творчість класика словен. л-ри І. Цанкара: розвідка «Іван Цанкар, словенський письменник» (1956), «Бібліографія літератури про драматургію Цанкара» (1960), «Цанкарів альбом» (1972). Редактор і упорядник ряду енциклопедичних видань («Лексикон письменників Югославії», т. 1, 1972, т. 2, 1979; «Енциклопедії Югославії» та ін.). Укладач бібліографії словен. україністики та шевченкіани. Матеріали бібліографії друкувалися у словен. періодиці, укр. мовою — в щорічнику «Слов’янське літературознавство і фольклористика».

Тв.: Укр. перекл. — Україністика словенською мовою. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1971, в. 7.

В. Г. Гримич.

ДОБРОВСЬКИЙ (Dobrovský) Иосеф (17.VIII 1753, Дярмат, Угорщина — 6.I 1829, Брно) — чес. славіст, член Королівського т-ва наук у Празі з 1784, почесний член Рос. АН з 1820. Навчався 1768 — 76 у Празькому ун-ті. Один з основоположників слов’янознавства, діяч чес. Відродження. У своїй «Історії чеської мови й літератури» (1792) уперше подав періодизацію чес. мови та л-ри; написав першу наук. граматику чес. мови, багато зробив для вивчення старослов’ян. мови й письма («Глаголиця», 1807; «Основи старослов’янської мови», 1822; «Кирило і Мефодій — слов’янські апостоли», 1823, тощо). Для розвитку чес. віршування велике значення мали правила просодії, які 1795 сформулював Д. 1792 побував у Росії, працював в архівах і б-ках, розшукуючи давні пам’ятки. Видав наук. славістичні збірники «Славин» (1806, 2-е вид. 1808) і «Слованка» (в. 1 — 2, 1814 — 15). У передмові Д. до кн. «Російська мова» А. Пухмайєра є зауваження про деякі риси укр. мови. У зб. «Славин» Д. навів дані про звичаї та обряди слов’ян, зокрема українців, уривок з праць Й. Х. Енгля «Історія України та українських козаків», подав лист з Харкова, підписаний криптонімом — А. Ст. (криптонім О. Стойковича розкрив В. Ганка у перевиданому ним 1834 зб. «Славин»), де повідомлялося про вихід поеми «Енеїда» І. Котляревського. У зб. «Слованка» Д. вмістив інформацію про поему І. Котляревського. Мовознавчі праці Д. були відомі на Україні, вони сприяли появі граматик укр. мови І. Лаврівського, Й. Левицького, И. Лозинського, І. Могильницького та «Граматики слов’яно-руської» М. Лучкая.

Тв.: Із статті «Вергілієва „Енеїда“, перекладена І. Котляревським на малоросійську мову». В кн.: Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях К., 1969.

Літ.: Чабаненко В. А. Йозеф Добровський. «Мовознавство», 1969, № 1; Моисеева Г. Н., Крбец М. М. Памятники Киевской Руси в изучении Йозефа Добровского. В кн.: Славянские литературы. М., 1983.

В. Т. Коломієць, В. Т. Полєк.

ДОБРОДЖЯНУ-ГЕРЯ (Dobrogeanu-Gherea) Константан (справж. — Кац Соломон Абрамович; 21.V 1855, с. Слов’янка, тепер Межівського р-ну Дніпроп. обл, — 7.V 1920, Бухарест) — рум. публіцист, літ. критик і політ. діяч. З 1872 навчався у Харків. ун-ті, брав участь у народницькому русі. 1875 емігрував до Румунії. Один із засновників с.-д. партії робітників Румунії (1893), автор її першої програми, один з фундаторів соціалістич. преси (журн. «Contemporanul» — «Сучасник», 1881 — 89, та ін.). Його «Критичні студії» (т. 1 — 3, 1890 — 97) відіграли значну роль у розвитку реалізму в рум. л-рі, заклали основи рум. матеріалістичної естетики і літ. критики (т. 4 — 5, опубл. 1925 — 27). Був прибічником тенденційного мистецтва і виступав з критикою гасла «мистецтво для мистецтва». Автор праць про творчість М. Емінеску, І. Л. Караджале, Г. Кошбука, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, О. Островського (переклав його драму «Гроза») та ін. письменників. Працю «Тарас Шевченко» (1894, укр. перекл. О. Романця), в якій Д.-Г. підкреслив революц. та інтернац. значення творчості укр. поета, передрукували соціалістичні видання у Франції та Болгарії. Т. Шевченку присвятив також статті «Митці-громадяни» (1894) і «Поет селянства» (1897). Підтримував дружні зв’язки з М. Драгомановим, В. Короленком, С. Степняком-Кравчинським, Ф. Вовком.

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Тарас Шевченко». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Семчинський С. В. К. Доброджяну-Геря — популяризатор творчості Т. Г. Шевченка в Румунії. В кн.: Тарас Шевченко. К., 1961; Богайчук М. Спадщина румунського критика. «Всесвіт», 1987, № 3.

О. С. Романець.

ДОБРОЛЮБОВ Микола Олександрович [24.I (5.II) 1836, м. Нижній Новгород — 17(29).XI 1861, Петербург] — рос. літературний критик, публіцист, революційний демократ. Закінчив 1857 Гол. пед. ін-т у Петербурзі. 1857 став одним з керівників журн. «Современник»; з 1859 редагував його сатир. відділ «Свисток». У журналі опубл. осн. праці, рецензії й нотатки Д. В 1860 — 61 перебував за кордоном (у Франції, Швейцарії, Німеччині, Італії) на лікуванні. Повертаючись на батьківщину, відвідав Одесу і Харків. Революц. демократизм Д. визначав ідейний зміст усієї його сусп.-політ. і літ. діяльності. Разом з М. Чернишевським Д. був ідейним натхненником революц. руху в Росії 50-х pp., ідеологом сел. революції, непримиренним ворогом царизму й кріпосництва. З позицій утопічного соціалізму критикував капіталістичний лад і бурж. демократію. Незважаючи на ідеалістичне розуміння історії загалом, в деяких питаннях наблизився до історичного матеріалізму.

Осн. рушійною силою історичного розвитку вважав нар. маси, хоч і не заперечував ролі особи в історії; історію суспільства розглядав як історію боротьби між трудящими й експлуататорами. Розробляв основи матеріалістичної естетики, виступав за реалістичні принципи л-ри й літ. критики. Осн. статті — «Що таке обломовщина?» (1859), «Темне царство» (1859) та «Промінь світла в темному царстві» і «Коли ж прийде справжній день?» (обидві — 1860), в яких порушувалися питання про неминучість появи в рос. житті й л-рі нового героя — діяча і борця. Свій метод худож. аналізу Д. називав реальною критикою. На її засадах написав, зокрема, ст. «Затуркані люди» (1861), в якій обгрунтував сусп. зумовленість суперечливої психології героїв Ф. Достоєвського. Багато уваги приділяв питанням педагогіки. У віршах розкривав соціальні контрасти, показував страждання народу, пропагував ідею сел. революції («Дума над труною Оленіна», «До Розенталя»). Писав і любовну лірику, сатир. вірші й пародії. З щирою симпатією ставився до укр. народу і його культури. В ст. «Риси для характеристики руського простолюду» (1860) простежував спільність істор. долі рос. і укр. народів, виступав на захист Марка Вовчка від нападок реакц. критики. Автор статті про укр. нар. пісню («Південноросійські пісні», 1858). Високо цінив творчість Т. Шевченка. У ст. «„Кобзар“ Тараса Шевченка» (1860) стверджував близькість його поезії до укр. нар. пісні. При сприянні Д. «Современник» надрукував в перекл. рос. мовою кілька віршів укр. поета. Окремі поезії Д. переклали П. Грабовський («Ми зазмагались непомітно», 1895; «Нащо ви мені руки зв’язали», 1897), М. Комаров («Знов на небі безкрайому хмари густі», 1887).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 9, М. — Л., 1961 — 64; Полное собрание стихотворений. Л., 1969; Литературная критика, т. 1 — 2. Л., 1984: Укр. перекл. — Вибрані педагогічні твори. К., 1950; Вибрані філософські твори, т. 1 — 2. К., 1952 — 53; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

Літ.: Воровський В. В. М. О. Добролюбов. В кн.: Воровський В. В. Літературно-критичні статті. К., 1957; Луньєвич І. М. О. Добролюбов і українська література. К., 1961; Зельдович М., Черняков М. Н. А. Добролюбов. Х., 1961; Никоненко В. Николай Александрович Добролюбов. М., 1985; Брюховецький В. Уроки «реальної критики». «Дніпро», 1986, № 2; Федоровська Л. Високе служіння літературі. «Прапор», 1986, № 2; Н. А. Добролюбов и русская литературная критика. М., 1988; В мире Добролюбова. М., 1989; Рыскин Ю. Николай Александрович Добролюбов. Указатель литературы. 1917 — 1960. М., 1961.

Ю. З. Янковський.

ДОБРОСКОК (Доброскік) Гаврило Васильович (29.II 1879, Харківщина — р. і м. см. невід.) — укр. письменник і культур. діяч. Через переслідування владою за прогрес. погляди виїхав на Пн. Кавказ. Працював у Катеринодарі (тепер Краснодар) директором міської б-ки ім. О. С. Пушкіна. Був організатором шевченківських вечорів (1908 — 11), на яких виступав з доповідями про творчий шлях поета. Домагався дозволу видавати на Пн. Кавказі газету чи журнал укр. мовою. Автор творів з історії Чорномор. козацького війська на Кубані — п’єс «Січовий орел» (1906), «Козацькі прадіди» і «На Кубані» (1909); повісті «За право і вольность» (1910); нарису «Антон Головатий». Д. належать драма «Шинкарка» (1911), присвячена укр. акторові І. Замичковському, вірш «Забуті клейноди» (на смерть М. Аркаса), оповідання «Хам» (1901) і «Крамольник» (1907), статті про життя і творчість Т. Шевченка: «Під враженням дня» (1906), «На спомин Тараса Григоровича Шевченка» (1907), «До пам’ятного дня» (1910) і «Пройшло сто років» (1914). Друкував численні рецензії на гастролі М. Заньковецької й М. Садовського в Катеринодарі. Я. Жарко присв. Д. вірш «Діячам Катеринодару» (1906). Тв.: Хам. Х., 1901: Крамольник. Екатеринодар, 1907; На Кубані. Катеринодар, 1909; Шинкарка. Катеринодар, 1911.

Літ.: Городецкий Б. Доброскок Гавриил Васильевич. Екатеринодар, 1908; Бардадьш В. Библиотека имени А. С. Пушкина. В кн.: Бардадьш В. Этюды о прошлом и настояідем Краснодара. Краснодар, 1978.

В. М. Орел.

ДОБРЯНСЬКИЙ Адольф Іванович [18 (30).XII 1817, с. Рудльово на Пряшівщині, тепер ЧСФР — 18.III 1901, Інсбрук, Австрія] — укр. політ. і громад. діяч, публіцист. Походив з родини священика. Закінчив 1833 філос. ф-т Кошицького ун-ту і 1836 — юрид. ф-т Егерського ун-ту (Угорщина), а також 1840 — Гірничолісову академію у Банській Бистриці. Працював інженером, займався адм. та громад.-політ. діяльністю. Був цивільним комісаром при рос. армії, що придушувала революцію 1848 — 49 в Угорщині. Обирався депутатом угор. сейму. Один з ідеологів «москвофільства» (див. «Москвофіли») та австрославізму на Закарпатті. Підтримував зв’язки з гал. «москвофілами» та рос. ідеологами слов’янофільства. Автор публіцистич. праць «Патріотичні листи» (1873), «Про сучасне релігійно-політичне становище Австро-Угорської Русі» (1885), «Програма для проведення національної автономії в Австрії» (1885), «Календарне питання в Росії і на Заході» (1894), «Плоди вчень гр. Л. Толстого» (1896), підручника «Буквар руський для школ в Галіції» (1848) та ін.

Літ.: Аристов Ф. Ф. Карпато-русские писатели, т. 1. М., 1916; Добош С. Адольф Иванович Добрянский. Братислава. 1956.

В. Л. Микитась.

ДОБРЯНСЬКИЙ Павло Казимирович (6.III 1930, с. Тарасівка, тепер Жмеринського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1967. Закінчив 1959 Львів. мед. ін-т. Виступає в жанрі гумористич. оповідання — збірки «Сиджу собі та й думаю» (1962), «А дзуськи!» (1964), «Сказано-зроблено!» (1968), «Лепеха в раю» (1970), «Оце ситуація» (1972), «Електронна сваха» (1975), «Веселе гроно» (1976), «Лукаві замашки» (1979), «Нептун у коморі» (1980), «Тонка натура» (1982), «Тещина стратегія» (1985). Твори Д. гостро і дошкульно, часом з їдкою іронією викривають вади в нашому повсякденному житті, картають людей з черствою душею й нечистою совістю. Окремі гуморески перекладено рос., білорус., молд., нім. та угор. мовами.

Тв.: Чоколядовий капелюх. Ужгород, 1989; Лепеха в раю. К., 1990; Рос. перекл. — Купите — не пожа леете. М., 1986.

Літ.: Чорногуз О. Веселий світ Павла Добрянського. В кн.: Добрянський П. К. Нептун у коморі. Ужгород. 1980.

Л. М. Кіліченко.

ДОВГАЛЕВСЬКИЙ Митрофан (світське ім’я — Михайло; pp. та м. н. і см. невід.) — укр. письменник і культурно-осв. діяч 1-ї пол. 18 ст. Закінчив 1732 Київ. академію, з 1733 — професор поетики в ній. У 1736 — 37 прочитав лат. мовою курс поетики «Сад поетичний», у якому зведено всі відомості про давню укр. науку поезії, підсумовано художню практику 17 — поч. 18 ст., утверджено барокковий стиль в укр. л-рі (див. Барокко). Автор двох шкільних драм. доданих до його поетики, — різдвяної «Комическое дЂйствіе...» і великодньої «Властотворній образ человЂколюбія божія...» — на традиційні бібл. сюжети. «Комическое дЂйствіе...» — драма про народження Ісуса Христа на 4 яви з прологом, була поставлена в Київ. академії 25 грудня 1736. Кожна ява закінчувалася кантом, що його виконував хор на честь Різдва. «Властотворній образ человЂколюбія божія...» — драму на 5 яв — було поставлено в Київ. академії 10 квітня 1737. У ній розроблено кілька сцен з бібл. історії — створення людини, вигнання її з раю і перемоги Смерті. В останній яві зображено визволення праведних душ Милістю. До кожної з драм додано по п’ять інтермедій, авторство яких невідоме.

Тв.: [Твори]. В кн.: Резанов В. І. Драма українська, в. 3. К., 1925; [Твори]. В кн.: Рєзанов В. І. Драма українська, в. 4. К., 1927; Поетика (Сад поетичний). К., 1973; [Твори]. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983.

Літ.: Українські інтермедії XVII — XVIII ст. К., 1960.

О. В. Мишанич.

ДОВГАЛЮК Петро Микитович [23.XI (6.XII) 1904, с. Гущинці, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — 17.VII 1989, Київ) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1959. Член КПРС з 1932. Закінчив 1934 Харків. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. У 1949 — 65 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Дослідник дожовтневої прогрес. л-ри на західноукр. землях, укр. атеїстичної л-ри. Автор книжок «Українські письменники в боротьбі проти Ватікану» (1953), «Безбожні охоронці бога» (1961), «Апостоли священної облуди» (1963) та ін., один з авторів «Нарисів історії української радянської літератури» (1954), «Історії української літератури» в 2 томах (т. 2, 1957), «Історії української радянської літератури» (1964), «Історії української літератури» в 2 томах (т. 2, 1988), упорядник (і автор передмов) видань творів Я. Галана (1960), С. Тудора (1962), Леся Мартовича (1968), О. Гаврилюка (1970).

Тв.: Рос. перекл. — Атеизм в украинской литературе. М., 1964.

В. А. Бурбела.

ДОВГИЙ Олексій Прокопович (8.VIII 1929, с. Городище, тепер Менського р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1953. Закінчив 1963 ВПШ (Київ). Працював у видавництвах «Дніпро», «Молодь», «Музична Україна», редакції журн. «Ранок». Друкується з 1957. Автор збірок «Земля співає» (1961), «Чересло» (1966), «Кам’яна роса» (1969) «Дереворити» (1971), «Житниця» (1972), «Сівачі» (1973), «Подих яблуні» (1974), «Вересень» (1975), «Колір вогню» (1977), «Пора конвалій», «Влада сонця» (обидві — 1982), «Родина» (1985). Осн. теми — любов до отчого краю, єдність людини і природи. У зб. віршів прозою «Келих троянд» (1989) ідеться про людську красу, добро і любов. Пише також байки, виступає як публіцист. Перекладає твори рос. (С. Маршака, К. Симонова, О. Твардовського), білорус. (М. Богдановича), казах. (Г. Мусрепова), молд. (А. Лупана), авар. (Р. Гамзатова) і груз. (М. Потсхішвілі) письменників. Окремі вірші Д. перекладено рос., білорус., груз., вірм., молд., адиг., англ. мовами.

Тв.: Дереворити. К., 1980; Музика бджоли К., 1989.

Літ.: Соботович В. Світ у росині. «Прапор», 1971, № 10; Гапонова Є. Напруга поетичного слова. «Дніпро», 1973, № 6; Чередниченко Д. Вересневі роздуми. «Літературна Україна», 1977, 4 січня.

В. О. Хитрук.

ДОВГИЙ І КОРОТКИЙ СКЛАДИ — див. Античне віршування.

Попередня     Головна     Наступна