[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 251-269.]

Попередня     Головна     Наступна

ЗБАНАЦЬКИЙ Юрій (Григорій) Оліферович [19.XII 1913 (1.I 1914), с. Борсуків, теп. Козелец р-ну Черніг. обл.] — укр рад. письменник, Герой Рад. Союзу (1944). Член КПРС з 1939. Закінчив 1937 Ніжин. пед. ін-т. Учителював, був на парт. та журналіст. роботі. В роки Великої Вітчизн. війни командував партиз. загоном, пізніше — з’єднанням. У 1944 працював в Укр. штабі партиз. руху, 1944 — 45 — в Комісії з історії Великої Вітчизн. війни при ЦК Компартії України, 1945 — 50 викладав (1946 — 49 — декан філол. ф-ту) у Київ. пед. ін-ті. У 1972 — 81 очолював Київ. орг-цію СПУ. Депутат Верх. Ради УРСР 9-го скликання.

Друкується з 1944 року. У збірках оповідань «Над Десною» (1951), «Старший брат» (1952), «Незабутнє» (1953), повістях «Лісова красуня» (1955), «Єдина» (1959), романах «Ми — не з легенди» (1973), «Червона роса» (1981) та ін. показав мужність і героїзм рад. народу у боротьбі проти нім.-фашист. загарбників. Актуальні питання сучас. життя, а в першу чергу, громадянська активність, людяність відображені в повісті «Між добрими людьми» (1955), романі «Хвилі» (1967; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1970). В істор.-біогр. романі «Сеспель» (1961; літ. премія Чуваської АРСР ім. М. Сеспеля, 1967) створив образ мужнього чувас. поета-революціонера. У драмі «Пройти крізь вогонь» (1984) відтв. героїчні сторінки з життя генерала М. П. Кирпоноса. Багато творів присвятив школі і дітям: роман «Малиновий дзвін» (1958; Респ. комс. премія ім. М. Островського, 1959), повісті «Таємниця Соколиного бору» (1949), «Літо в Соколиному» (1953), «Лісова красуня» (1955), «Привітайте мене, друзі!» (1956), «Морська чайка» (1959), «Курячий бог» (1966), «Школярі» (1983), «Пригоди Івана Коструба» (1984) та ін. З. порушує в них проблеми формування світогляду і характеру підлітків, людських взаємин. За роман «Кують зозулі» (1975), повісті «Курилові острови» (1963), «Героподвія» (1966), «Ленінка» (1970) та ін. удостоєний премії ім. Лесі Українки (1975). Повісті «Між добрими людьми», «Морська чайка», «Курячий бог», роман «Сеспель» екранізовані на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. За сценаріями З. пост. кінофільми «Таємниця партизанської землянки», «Чекайте зв’язкового». Твори З. перекладено багатьма мовами народів СРСР і світу.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1984 — 85; П’ятий полюс. К., 1986; Червона роса. К., 1989; Рос. перекл. — Военные рассказы. М., 1969; Мы — не из легенды. М., 1978; Красная роса. М., 1987.

Літ.: Кобилецький Ю. Юрій Збанацький. В кн.: Українські радянські письменники, в. 4. К., 1960; Шлапак Д. Юрій Збанацький. К., 1963; Волинський К. Із спостережень над творчою манерою Юрія Збанацького. В кн.: Література, діти, час. К., 1976; Про Юрія Збанацького. Статті, етюди, есе. К., 1983.

В. Д. Тимченко.

ЗБІГЛЕЙ Йосиф Дмитрович (13.III 1938, с. Стебник, Бардейовського округу, Сх.-Словац. обл.) — укр. поет у Чехо-Словаччині. Закінчив 1962 медичний факультет Кошицького ун-ту. Працює лікарем. Друкується з 1955 — у колективних збірниках поезії «Молоді голоси» (1956, 1958), «Восьмеро» (1963), журн. «Дукля», ін. укр. періодиці Словаччини. Автор збірок «Зелені неони», «Вікна без ніжності» (обидві — 1969), «Закрути» (1983), «Так, неспокій» (1986), «Обережно — сни» (1987). Основна тематика творів — любов до Лемківщини, складні долі людей, їхні проблеми. Інтимна та громадян. лірика поета свідчить про його нахил до філос. осмислення життєвих явищ. У перекладі словац. і чес. мовами вийшла збірка З. «Лише з ласки до людини» (1985).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Відкритий дім. Ужгород — Кошіце, 1982; [Вірші]. «Всесвіт», 1990, № 6.

Літ.: Ковач Ф. Йосиф Збіглей. В кн.; Слово про поезію та поетів. Пряшів, 1978.

І. Д. Красовський.

ЗБІРНИК — видання, що містить твори одного (авторський З.) чи кількох (колективний З.) авторів, наук. матеріали, офіц. документи. Формується здебільшого за певною ознакою (тематичною, жанровою, територіальною і т. п.) установами, орг-ціями, закладами. Відповідно до цього З. поділяються на офіційні, наук., науково-тех., реферативні, фольклорні, літ.крит., літ.-художні (див. також Альманах, Антологія). Бувають З. періодичні і неперіодичні.

Літ.-художні З. в Росії з’явилися в 30 — 40-х pp. 19 ст. 1841 вийшов (окр. зошитами) З. «Наши, списанные с натуры русскими», куди ввійшли нариси В. Даля («Уральський козак»), Г. Квітки-Основ’яненка («Знахар») та ін. З. видавали передові укр. письменники і культурні діячі — І. Срезневський («Запорожская старина»), М. Максимович («Малороссийские песни»), М. Драгоманов («Громада»), П. Куліш («Хата»), І. Франко та М. Павлик («Дзвін», «Молот»), т-ва й орг-ції («Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка»). Виходили також як літ. додатки до періодичних видань («Зерна» та ін.). Випускалися ювілейні З. («На вічну пам’ять Котляревському», «Шевченківський збірник», «Привіт д-ру Івану Франку...» тощо).

З. видаються і в рад. час — фольклорні («Пісні та романси українських поетів»), літ.-художні («Поети шевченківської доби»), наук. («Збірники праць наукових шевченківських конференцій»). На базі ун-тів виходять міжвідомчі З.: «Вопросы русской литературы», «Українське літературознавство», «Проблеми слов’янознавства» та ін. Іл. див. на окр. арк. до статей Альманах і Збірник, т. 1, с. 256 — 257.

Літ.: Голубева О. Д., Рогожин Н. П. Литературно-художественные альманахи и сборники. Библиографический указатель, т. 1 — 4. М., 1957 — 60; Смирнов-Сокольский Н. П. Русские литературные альманахи и сборники XVIII — XIX вв. М., 1965; Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

П. М. Федченко.

«ЗБІРНИК ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОГО ВІДДІЛУ [ВУАН]» — книжкове видання з історії, літературознавства, мовознавства, етнографії, фольклористики, мистецтвознавства. Виходив 1921 — 31 в Києві (105 номерів) у вигляді окр. монографій — «Нарис української історіографії» Д. Багалія (№ 1, в. 1, 1923; в. 2, 1925), «Тюрки, їх мови та літератури. І. Тюркські мови» (№ 105, 1931) та серіями з титульним позначенням «Науковий збірник за рік...». У 1925 — 29 вийшло 6 випусків, де вміщено дослідження про «Слово о полку Ігоревім» В. Перетца, статті П. Филиповича, М. Зерова, В. Петрова, М. Марковського про творчість 1. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Панаса Мирного, Лесю Українку та ін. Надр. зб. «За сто літ» (№ 61, 6 випусків: в. 1, 1927; в. 2 — 3, 1928; в. 4, 1929; в. 5 — 6, 1930), що містить публікації з громад. і літ. життя України 19 — поч. 20 ст. [«Матеріали до життєпису Франка» і «„Терен у нозі“. Ненадрукована поема Ів. Франка» М. Возняка, «З творчості І. Тобілевича (Карпенка-Карого)» А. Музички, «„Киевская старина“ сорок років тому» Г. Житецького та ін.]. Опубл. матеріали «Наукового збірника Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови» (№ 74, 3 випуски: в. 1, 1928; в. 2, 1929; в. 3, 1931), серед яких — праці «Студії над українськими історичними народними піснями XV ст.» І. Франка, «М. Коцюбинський і Л. Толстой» В. Боцяновського, «До питання про джерела Ізборника Святослава 1076 р.» Д. Абрамовича та ін. Листування І. Франка і М. Драгоманова вміщено в «Матеріалах для культурної й громадської історії Західної України» (№ 52, 1928). Опубл. зб. «Шевченко та його доба» (№ 28, 2 випуски, 1925 — 26), що подає статті «Куліш і Шевченко. (До історії взаємовідносин в 1843 — 1844 роках)» В. Петрова, «Шевченко і Некрасов» А. Лободи, «До проблеми ритму Шевченкової поезії» Б. Якубського та ін. Видано також (№ 49, 1927) «Т. Шевченко. Повне зібрання творів, т. 4. Щоденникові записи (журнал)», зб. «Література» (№ 82, 1928) та «Українські народні думи» (№ 56, 1927), дослідження «Західноруські літописи як пам’ятки літератури» Ф. Сушицького (в. 1, 1921; в. 2, 1929), «Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього» Є. Кирилюка (в. 2, 1929) та ін. Видання «Збірника» мають вступні статті, коментарі та примітки.

Літ.: Історія Академії наук Української РСР кн 1. К., 1967; Видання Академії наук УРСР (1919 — 1967). Суспільні науки. Бібліографічний покажчик. К., 1969.

В. Г. Сарбей.

«ЗБІРНИК ПАМ’ЯТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА» (1814 — 1914) — ювілейне видання на честь 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. Видруковане 1915 Українським науковим товариством у Києві. Складається з двох розділів. Перший містить шевченкознавчі праці 1. Стешенка, С. Єфремова, О. Грушевського, Т. С. (Т. Сушицького), К. Широцького; грунтовною розробкою істор. та літ. джерел вирізняється розвідка І. Шпитковського про поему «Гайдамаки» Т. Шевченка. У другому розділі вперше опубл. значну частину слідчих документів Третього відділу у справі Кирило-Мефодіївського братства (упорядник та автор передмови М. Грушевський).

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

В. Л. Смілянська.

«ЗБІРНИК ТВОРІВ ВИДАТНІШИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ» — літ.-худож. альманах. Вийшов 1918 в Одесі двома виданнями. В 1-му опубл. вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, О. Олеся, оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, О. Стороженка, Д. Мордовця, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Винниченка. В 2-му виданні вміщено також укр.-рос. словник найуживаніших слів.

Г. Д. Зленко.

«ЗБІРНИК ФІЛОЛОГІЧНОЇ СЕКЦІЇ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА» — видання Наукового товариства імені Шевченка. Вид. 1898 — 1937 у Львові (12 назв, 23 томи). Надр. дослідження «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» О. Кониського (т. 1, 2), «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство» (т. 2, 3, 7, 10, упорядник М. Павлик), «Про говір галицьких лемків» (т. 5), «Говір батюків» (т. 15) І. Верхратського, «Посмертні писання з поля фольклору й міфології» М. Дикарева (т. 6, упорядник І. Франко), «До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-х pp. XIX в.» Я. Гординського (т. 16), «„Лис Микита“. Критичний розбір поеми Івана Франка» Т. Франка (т. 23), «Львівська духовна семінарія в часах Маркіяна Шашкевича 1829 — 1843» (т. 17 — 18), «П. О. Куліш (Матеріали і розвідки)» (т. 22); публікації матеріалів з творчої спадщини — «Кореспонденція Якова Головацького» (т. 8, 9, 11, 12, упорядник К. Студинський), «Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським» (т. 13, упорядник М. Павлик), «Писання Маркіяна Шашкевича» (т. 14, упорядник М. Возняк). Кращими публікаціями «Збірник...» збагатив укр. філол. науку.

М. О. Мороз.

ЗБІРНИКИ — рукописні (іноді друковані) книги, складені з матеріалів найрізноманітнішого змісту й походження (перекладних і оригінальних). Містять істор. твори, бібл. уривки, повісті, житія, повчання, проповіді, апокрифи, легенди, притчі, байки, афоризми, прислів’я, приказки, вірші, пісні й думи, драми, інтермедії, пародії, листи, урядові та ін. документи, навч. і наук. тексти, лікарські, куховарські поради тощо. З. належали до популярних книг у період античності, в середньовічній Візантії, Болгарії. Побутували як «книжне почитаніє» в Київ. Русі; на Україні, в Росії, Білорусії — в осн. до кін. 18 ст. — для освітніх, реліг., етичних, естетичних, юрид., мед. та ін. потреб. Найраніші відомі З. на Русі — Ізборник Святослава 1073 й Ізборник Святослава 1076. В 11 — 12 ст. перекладено Златоструй, згодом — Златоуст, Маргарит (вид. 1595 в Острозі) — З. поучень Іоанна Златоуста; на поч. 13 ст. — «Пчелу» — книгу афоризмів, зібраних з вел. кількості джерел (Біблії, античної класики та ін.). З 14 ст. дійшла «Златая ціпь» — антологія поучень, де вміщені, зокрема, твори Серапіона та Кирила Туровського, які вписано також в Ізмарагд — З. проповідей наполовину слов’ян. походження, ідеї й теми якого переспівав І. Франко у зб. «Мій ізмарагд». У Давній Русі було перекладено Фізіолог — З. статей про тварин, рослини і мінерали з символічним тлумаченням кожної реалії; багато природничих матеріалів ввібрали різні Шестодневи, що коментували події шести днів «сотворіння світу»; виклад Старого завіту, частково апокрифічний, зустрічається в Палеї історичній та Палеї толковій. З. перекладних житій і легенд — Прологи, Патерики, Четьї Мінеї послужили взірцем для Києво-Печерського патерика, «Четьїх Міней» Димитрія Туптала; житійні та повчальні статті увійшли у «Четьї» 1489, де відчувається сильний струмінь укр. нар. мови. Поради з політики, моралі, гігієни тощо давав З. араб. походження «Тайная тайных» («Арістотелеві врата»). Природничо-істор. матеріали у запитаннях — відповідях становлять зміст апокрифічного «Люцидарія», перекладеного з німецької мови у 16 ст.

Об’єднані тематично різні оповідання, легенди, притчі та ін. увійшли до лат. З. «Велике зерцало» та З. «Римські діяння», перекладених у 17 ст. До З. кін. 15 — поч. 16 ст. входило, поряд із сімома ін. творами, «Слово о полку Ігоревім». З кін. 16 ст. у З. збільшується ориг. матеріал. У «Книжку» зібрав свої твори Іван Вишенський. Понад 20 ориг. полемічно-духовних віршів налічувалося в Загоровському З. поч. 17 ст. У З. Климентія Зіновієва дійшли його поезії та впорядковані ним «приповісті посполиті», в таких же авторських З. відомі твори Івана Величковського, Григорія Сковороди та ін. Надзвичайно поширеними були співаники — З. народних та авторських пісень — світських і духовних; зі співаників узято тексти до «Богогласника» (Почаїв, 1790 — 91) — антології духовної поезії. У Дернівському (кін. 17 — поч. 18 ст.) та ін. З. різного змісту збереглися укр. інтермедії. Велика кількість притч, легенд, апокрифів, учительних текстів є у З. 17 — 18 ст. Степана Теслевцьового, Яремецького-Білахєвича. Павла Кузикевича, у Тухлянському, Хітарському та ін. У З. «Наставленія врачебныя» (кін. 18 ст.), крім лікарських настанов, умішено визначні твори — сатиру «Плач лаврских монахов», пародію «Служба пиворЂзам и пяницам». Вибрана з різноманітних З. творча спадщина становить осн. масу опублікованих пам’яток давньої укр. літератури.

Л. Є. Махновець.

«ЗБІРНИКИ ПРАЦЬ НАУКОВИХ ШЕВЧЕНКІВСЬКИХ КОНФЕРЕНЦІЙ» — наук. видання Літератури інституту ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Виходять з 1954. Протягом 1954 — 88 випущено 27 збірників (збірники 1 — 2, 21 — 22 — здвоєні) наукових конференцій. Вміщують доповіді і повідомлення шевченкознавців України та ін. республік з питань біографії і творчості Т. Шевченка: про його естетичні, філос., істор. погляди, участь у сусп.-визв. русі, ідеол. боротьбу навколо творчої спадщини поета, її зв’язки з літератур. процесом на Україні, з л-рами народів СРСР та зарубіж. країн, про мову і стиль, текстол. підготовку творів Т. Шевченка, інтерпретацію його творів в образотворчому, муз., театр. мистецтві та ін. У «Збірниках...» публікуються також виступи зарубіж. учених, письменників, перекладачів про сприйняття творчості Т. Шевченка в їхніх країнах.

М. М. Павлюк.

ЗВАЙГЗНЕ Бірута (7.II 1931, с. Кейпене, тепер Огрського р-ну) — латис. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1971. Член КПРС з 1960. Закінчила 1953 Латв. пед. ін-т (Рига). Досліджує латис.-укр. літ. зв’язки: статті «Іван Франко і Ян Райніс» (1956), «Мости дружби» (1965), «З історії латисько-українських зв’язків» (1967), «Павло Тичина і країна Райніса» (1971), «Розширюючи національні рамки» (1975) та ін. Автор ст. «Ти вся — трепет, вогонь та ідея» (1971, рос. мовою), присвяченої творчості Лесі Українки. Виступає як публіцист (ст. «Деякі питання розвитку духовної культури сучасного латиського села», 1984, та ін.).

Тв.: Укр. перекл. — З латисько-українських літературних зв’язків. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971.

А. Г. Шпиталь.

ЗВЕРТАННЯ — синтаксична одиниця — слово або сполучення слів, що називають особу чи предмет, до яких звертається той, хто говорить. Поширене в мові худож. л-ри, розмовному, епістолярному, публіцистичному стилях. В українській мові З. виражається іменником у формі кличного відмінка, рідше — називного, іноді й ін. частиною мови, вжитою в значенні іменника. З. може бути поширене одним чи кількома граматично пов’язаними з ним залежними словами («Рідна земле, щаслива й багата, мій уклін тобі, мій тобі спів!», М. Рильський). Речення іноді містить не одне, а кілька З. («Я вас люблю великою любов’ю, моя старенька мамо, тату мій», Д. Павличко). З. здебільшого виступає як назва особи чи людського колективу. Від звичайного З. відрізняють поетичну фігуру риторичне звертання, яким письменник привертає увагу до певного явища, висловлює до нього своє ставлення, досягає сильнішого емоційного забарвлення тощо. Такі З. можуть бути спрямовані до відсутніх людей, персонажів твору, різних предметів і явищ («Ти, земле наша рідная, святая! Ти, батьківщино люба, золотая!», П. Тичина).

М. А. Жовтобрюх.

«ЗВЕЗДА» — літ.-худож. і громад.-політ. журнал, орган СП СРСР. Виходить з 1924 в Ленінграді щомісяця. Гол. редакторами в різні роки були І. Майський, П. Петровський, М. Тихонов, І. Груздєв, В. Саянов, В. Друзін, Г. Холопов. З грудня 1988 — Г. Ніколаєв. У перших двох номерах вперше опубл. праця В. І. Леніна «Про карикатуру на марксизм і про „імперіалістичний економізм“», згодом — його ж ст. «Як організувати змагання» та «Неопубліковані листи до М. Горького». Ім’я Леніна стояло у списку співробітників журналу. В 20 — 30-х pp. на сторінках «З.» переважала істор. та істор.-революц. тематика. Надр. 3-ю книгу епопеї «Життя Клима Самгіна» М. Горького, романи «Міста і роки» К. Федіна, «Божевільний корабель» О. Форш, «Смерть Вазир-Мухтара» Ю. Тинянова, ряд творів Б. Лавреньова, М. Зощенка та ін. З поезіями виступали С. Єс.енін, В. Ходасевич, А. Ахматова, М. Клюєв, Б. Пастернак, М. Заболоцький, О. Прокоф’єв, М. Свєтлов та ін. В роки Великої Вітчизн. війни «З.» виходила в умовах блокади, вміщувала твори про героїзм рад. народу в боротьбі з фашизмом («Ленінградські оповідання» М. Тихонова, поеми «Росія» О. Прокоф’єва, «Пулковський меридіан» В. Інбер, вірші О. Берггольц та ін.). У повоєнний час у журналі переважає сучас. тематика (романи «Шукачі» Д. Граніна, «До нового берега» В. Лаціса, «Хліб — усьому голова» М. Алексєєва та ін.). В постанові ЦК ВКП(б) «Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“» 14.VIII 1946 «З.» було безпідставно звинувачено в друкуванні ідейно й художньо слабких творів, піддано грубим нападкам М. Зощенка, А. Ахматову та ін. письменників. Ця постанова стала відступом від соціалістичних принципів керівництва культурою. ЦК КПРС 21.Х 1988 скасував цю постанову як помилкову.

Протягом останніх років журнал опублікував романи «Перед дзеркалом» В. Каверіна, повісті та оповідання С. Вороніна, В. Шукшина, В. Конецького, художньо-документальні твори «Кар’єра ката (портрет Берії)» А. Антонова-Овсієнка, «Як це було» М. Рослякова (про вбивство С. Кірова), «Це не повинно повторитися (1937)» С. Газаряна, «На берегах Сени» та «На берегах Неви» І. Одоєвцевої та ін. «З.» постійно вміщує статті з питань розвитку науки і культури, істор.-літ. матеріали, літ.-крит. статті, огляди, рецензії. Опубл. дослідження П. Жура «Шевченківський Петербург», «Про друга-брата», присвячені життю і творчості Т. Шевченка. «З.» широко популяризує твори національних (зокрема, укр.) л-р Союзу РСР. Вміщено переклади віршів М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, І. Драча та ін., «Повість полум’яних літ» О. Довженка, худож.-докум. повість «Карпатський рейд» П. Вершигори, п’єсу «Любов на світанні» Я. Галана, «За другим фронтом» В. Собка, «Повість про сина» О. Кошової, повість «Ми — не з легенди» Ю. Збанацького, спогади О. Дейча «Дорогою дружби» про М. Рильського та інші.

Г. К. Холопов.

«ЗВЕНЬЯ» — збірники матеріалів і документів з історії рос. л-ри, мист-ва та сусп. думки 19 — поч. 20 ст. Виходили в Москві зі значними перервами у вид-ві «Academia» [т. 1 — 6 (т. 3 — 4 здвоєний), 1932 — 36; т. 7 не вийшов] та Держлітвидаві (т. 8 — 9, 1950 — 51; підготовлені Літературним музеєм у Москві). Відп. редакторами були В. Бонч-Бруєвич, А. Луначарський, Л. Каменєв, Б. Козьмін. У «З.» друкувалися архівні матеріали і окремі дослідницькі статті, замітки переважно на істор.-літ. теми. Тут уперше видано ряд творів Г. Державіна, П. Вяземського, Г. Успенського, неопубл. статті М. Чернишевського, О. Герцена, М. Лєскова, Д. Писарєва; раннє оповідання М. Салтикова-Щедріна «Глава»; епістолярну спадщину О. Грибоєдова, декабристів; мемуари, дослідження (зокрема, ст. «Як писалася і друкувалася „Крейцерова соната“ Толстого» М. Гудзія). Більшість збірників — тематичні («Пушкін і про Пушкіна», т. 2, 3, 4, 6, 8; «Чернишевський і про Чернишевського», т. 3, 4, 5, 6, 8; «Герцен і про Герцена», т. 6, 8; «Пам’яті Гете», т. 2, тощо). Надр. листи О. Бальзака про його поїздку на Україну (т. 3, 4), лист народника А. Желябова до М. Драгоманова та спогади провокатора О. Петрова про діяльність Кирило-Мефодіївського братства. До публікацій у збірниках подані грунтовні вступні статті й примітки.

Літ.: Острой О. С. Издательство «Academia». В кн.: Книга. Исследования и материалы, в. 18. М., 1969.

Б. І. Черняков.

ЗВІРИК Анатолій Петрович (3.IV 1937, с. Лозове, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменник. Має середню освіту. Автор збірок повістей та оповідань «Квіт папороті» (1963), «Мені потрібна любов» (1966), «Жити ціною життя» (1967), «Народився красивим» (1968), «Бути людиною» (1970), «Рушник на щастя» (1973), «День твого імені» (1977), «Односельчани» (1980), «Дороги» (1983), зб. віршів «Тривоги» (1971). Пише переважно на теми з життя молоді, порушує моральні проблеми її громадянського становлення. Окремі твори З. перекладено рос., абаз., кабард., черкес., карач., балкар., лит. мовами.

Тв.: Луна з мовчазного лісу. К., 1989.

Літ.: Глинський І. Квіт папороті. «Дніпро», 1963, № 10; Потупейко М. Своє слово. «Літературна Україна», 1965, 8 червня; Віденко В. Рифи на творчій бистрині. «Вітчизна», 1973, № 11.

А. М. Подолинний.

ЗВОЛІНСЬКИЙ (Zwoliński) Пшемислав (26.ІХ 1914, м. Опава, тепер у ЧСФР — 4.XI 1981, Варшава) — польс. мовознавець. Закінчив 1937 Львів. ун-т. Працював в ун-тах Вроцлава, Торуня, Кракова, 1953 — 68 — професор Варшав. ун-ту. З 1953 одночасно був керівником Кабінету укр. філології Варшав. ун-ту, з 1968 — директором Ін-ту рос., укр. та білорус. філології, а з 1971 — директор Ін-ту заг. мовознавства цього ж ун-ту. Очолював 1957 — 68 Лабораторію укр. філології Польс. АН. Автор праць з польс. ономастики, словотвору, історії польс. мови, історії славістики. Велику увагу приділяв питанням укр. мови: «Нарис історії української мови» (1956, у співавт. з С. Грабцем і Т. Лером-Сплавінським), «Розвиток української мови від XIV до XVIII ст.» (1957), «Іван Франко як мовознавець» (1958), «Мовна біографія Тараса Шевченка» (1964), «Погляди європейських граматистів XV — XIX ст. на українську та білоруську мови» (1969), «Котляревськіана» (т. 1 — 2, 1971 — 80). Уклав «Українсько-польський словник» (1957, у співавт.).

Т. Б. Лукінова.

«ЗВОН» — літ.-мист. сатир. журнал. Видавався 1905 в Одесі. Вийшло 2 номери. Журнал викривав царизм, його прислужників — чиновництво, поліцію, чорносотенців. Автори деяких віршів пародіювали загальновідомі класичні твори або їхні фрагменти (напр., лист гоголівського Хлестакова до його приятеля Тряпичкіна). У випуску журналу брали участь літератори П. Герцо-Виноградський, О. Федоров, художники В. Заузе, П. Нілус та ін. Після виходу 2-го номера «З.» був заборонений владою. Спроба поновити видання в лютому 1906 не увінчалась успіхом.

Літ.: Демченко Е. П. Сатирическая пресса Украины 1905 — 1907 гг. К., 1980.

Г. Д. Зленко.

ЗВОНАК Алесь [Петро Борисович; 1 (14).II 1907, Мінськ] — білорус. рад. поет. Закінчив 1931 Білорус. ун-т (Мінськ). Поеми «Коршун» (1930), «Загай» (1931), збірники віршів «Бурі в граніті» (1929), «На лінію вогню» (1932), «Моя Вітчизна» (1935) відзначаються романтичною піднесеністю, в них звучить пафос життєствердження. Збірки «Тобі одній» (1957), «Заповітне» (1961), «Розсипи» (1967), «Передчуття» (1974), «-Сонети» (1982), «Рожева чайка» (1985), «Співдружність» (1987) сповнені філос. роздумів про життя, час. Автор п’єси «Гроза буде» (1960, за мотивами трилогії Якуба Коласа «На розстанях»), кіносценаріїв «Якуб Колас» (1962) і «Образи і думи» (1965), кн. літ. портретів і спогадів «Неспокійні серця» (1973), статей про театр і драматургію. Переклав поему «Витязь в тигровій шкурі» Ш. Руставелі (1966, у співавторстві), збірку поезій Д. Кугультінова, ряд творів О. Пушкіна, М. Некрасова, А. Чехова, М. Свєтлова, В. Луговського, О. Прокоф’єва. В його перекл. опубл. окремі вірші М. Рильського, П. Тичини, А. Малишка, В. Сосюри, М. Бажана, Т. Масенка. Деякі вірші З. переклали Є. Доломан, І. Драч. Був незаконно репресований 1936. Реабілітований 1954.

Тв.: Выбраныя творы, т. 1 — 2. Мннск, 1977; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — Тебе одной. Л., 1961; С вами и ваедине. М., 1976.

Б. Й. Чайковський.

ЗВУКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ВІРША — інтонаційна взаємопов’язаність звуків, впорядкована повторюваність звукових елементів віршованої мови. Особливість З. о. в. полягає у канонізації деяких з цих повторів, перетворенні їх у тверді норми (на основі яких будуються системи віршування). В ін. випадках упорядкованість повторів у віршовому тексті може лишатися порівняно вільною (див. Звукопис, Звуконаслідування, Звуковий повтор, Зіткнення, а також Алітерація, Анафора, Асонанс, Евфонія, Епіфора). Докладніше див. Фоніка.

В. П. Лета.

ЗВУКОВИЙ ПОВТОР — осн. елемент звукової організації худож., переважно віршованої, мови, один із засобів емоційно-естетич. впливу на читача. Укр. мова, якій притаманні милозвучність, гармонійне співвідношення голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для словесної інструментовки. Виділяють постійні (регулярні) З. п., серед них — риму, а також непостійні (нерегулярні), вільні З. п., напр., звуковий паралелізм, форми якого розрізняються за якістю звуків, — асонанс (суголосся голосних), алітерація (суголосся приголосних). За місцем у тексті З. п. — це звукова (і часто словесна) анафора (повтор однакових звуків на початку слів, рядків і т. д.), епіфора (повтор однакових звуків наприкінці слів, рядків і т. д.), стих (зіткнення однакових звуків наприкінці одних слів, рядків і т. д. і на початку наступних), кільце (повтор однакових звуків на початку одних слів, рядків і т. д. і наприкінці наступних), інші форми звукопису, звуконаслідування тощо. У різних літературних стилях і течіях З. п. використовуються з більшою чи меншою інтенсивністю; на звукову музичність худож. слова орієнтувалась поезія символістів, зокрема українських (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка, О. Луцький, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків та ін.). Див. також Фоніка.

Літ : Якубський Б. Наука віршування. К., 1922; Холшевников В. Е. Основы стиховедения. Л., 1962; Жирмунский В. Теория стиха. Л., 1975; Гаспаров М. Л. Очерк истории русского стиха. Метрика. Ритмика. Рифма. Строфика. М., 1984; Качуровський І. Фоніка. Мюнхен, 1984.

Н. В. Костенко.

ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ, ономатопея — у худож. мові один із способів звукописання, що полягає в оптимальному зближенні звучання слова і його змісту, імітація звуків природи (грім, дощ, вітер) та ін. за допомогою прямого їх наслідування. Напр., у В. Свідзинського: «Немов хто косою — черк! А вдруге світліше — дзінь!». Або у М. Філянського: «Невеселий, тяжкий гуд: «Ху-до-тут, ху-до-тут, ху-до-тут». Безпосереднє З. в худож. контексті зустрічається рідко; частіше звукові ефекти досягаються шляхом концентрації подібних до зображуваного явища звуків (див. Звукопис). Хрестоматійний приклад З. — з балади Т. Шевченка «Утоплена»: «Хто се, хто се по сім боці / Чеше косу? хто се?.. / Хто се, хто се по тім боці / Рве на собі коси?.. / Хто се? Хто се?» — тихесенько / Спитає-повіє...».

Літ. див. до ст. Звуковий повтор.

Н. В. Костенко.

ЗВУКОПИС — у худож. мові система словеснозвукової інструментовки, вживання однакових або схожих звуків, завдяки яким створюються певні звукові образи, дуже близькі до тих, що сприймаються на слух у реальному житті. Напр., у П. Тичини: «Я стою на кручі — За рікою дзвони: Жду твоїх вітрил я — Тінь там тоне, тінь там десь... Випливають хмари — Сум росте, мов колос: Хмари хмарять хвилі — Сумно, сам я, світлий сон...». З. часом пов’язують із звукосимволізмом, тобто з властивістю звуків, незалежно від змісту слова, передавати ті або інші емоційні відтінки («у» часто трактується як сумний звук, «а» — радісний тощо). Більшість сучасних віршознавців заперечує теорію звукосимволізму, вважаючи, що звуки не мають власного змісту, а тільки увиразнюють емоційність твору. Див. також Звуконаслідування, Звуковий повтор.

Н. В. Костенко.

ЗВЯГІНЦЕВА Віра Клавдіївна [31.Х (12.XI) 1894, Москва — 11.IX 1972, там же] — рос. рад. поетеса і перекладачка. Член КПРС з 1954. Закінчила 1917 драм. школу в Москві, виступала на сценах моск. театрів. Автор збірок «На мосту» (1922), «Московський вітер» (1926), «Російськими дорогами» (1946), «Зимова зірка» (1958), «Вечірній день» (1963), «Сповідь» (1967) та ін. Перекладала з вірм., груз., авар. та ін. мов. Переклала ряд віршів Т. Шевченка («Немає гірше, як в неволі», «По улиці вітер віє», «Ой стрічечка до стрічечки», «Дівча любе, чорнобриве» та ін.; увійшли до багатьох видань творів укр. поета рос. мовою), а також окремі твори Я. Головацького, І. Франка, Лесі Українки, М. Вербицького, М. Старицького, В. Самійленка, О. Маковея, П. Тичини, М. Рильського, В. Чумака, В. Поліщука, В. Сосюри, Є. Плужника, С. Голованівського, Л. Первомайського, Л. Дмитерка, П. Дорошка, М. Нагнибіди, І. Муратова, В. Швеця, Д. Павличка та ін. (увійшли до «Антологии украинской поэзии», т. 1 — 2. М., 1958).

Тв.: Избранные стихи. М., 1968; Моя Армения. Ереван. 1969.

Літ.: Соловей Э. «Музыкой шума земного...». «Знамя», 1969 № 6; Душа, открытая людям. О Вере Звягинцевой. Ереван, 1981.

С. А. Гальченко.

ЗВ’ЯЗКИ І ВПЛИВИ МІЖЛІТЕРАТУРНІ — особливість літ. процесу, що полягає в постійній взаємодії та взаємозбагаченні різних нац. літератур. Генетичні З. і в. м. існують між л-рами, що споріднені походженням, і тому звертаються до спільної спадщини. Напр., відгомони культури Київської Русі є у фольклорі й л-рі східнослов’ян. народів — українського, російського та білоруського. Контактні З. і в. м. виникають незалежно від генетичної спорідненості л-р і бувають: синхронні (Т. Шевченко і рос. революц. демократи), напівсинхронні (східні поеми Дж. Г. Байрона та південні поеми О. Пушкіна), несинхронні (звернення Лесі Українки до антич. і біблійних джерел). Від З. і в. м. треба відрізняти типологічні схожості, коли подібні літ. явища виникають незалежно одне від одного. У явищах З. і в. м. розрізняють: л-ри, що впливають; л-ри, що зазнають впливу (реципієнти); літератури-посередники (напр., засвоєння давньорус. л-рою античних культур відбувалося за посередництвом візант. та давньоболг. літератур). З. і в. м. можуть бути двосторонніми (бінарними), багатосторонніми (виникнення укр. літ. балади — частина ширшого міжліт. процесу становлення слов’ян. літ. балади) і багатоступінчастими, коли до того самого матеріалу послідовно звертаються представники кількох л-р. Напр., літ. історія «Абу-Касимових капців» включає в себе араб. прозову літ. обробку фольклорної казки, вільний франц. перекл. А. Галлана, нім. переклади, укр. віршовану казку І. Франка і тадж. прозову переробку А. Сотника й Н. Табарова.

З. і в. м. мають переважно систематичний характер, відбивають засвоєння нац. л-рою здобутків ін. л-р, що з істор. причин випередили літературу-реципієнта. Передумовою у таких випадках є, за термінологією рос. літературознавця О. Веселовського, «зустрічні течії» в літературі-реципієнті. Можливі поодинокі випадки локальних З. і в. м. («Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові» франц. поета Г. Аполлінера). Основними видами З. і в. м. є: засвоєння певного явища в оригіналі, переклад художній, переробка, запозичення, наслідування, вплив, авторське підкреслення неочевидної взаємодії з ін. л-рою. Засвоєння в оригіналі властиве: фольклорові — міжнар. «мандрівки» казок, прислів’їв, пісень; через рукописи — характерне для середньовіччя (напр., взаємне поширення старослов’ян. рукописів болг., серб., давньорус. ізводів); через друк — відбувається за умов білінгвізму. Переклад (трансплантація тексту в інше мовно-культур. середовище) знайомить читача з творами ін. л-р. Переробка (переспів, переповідання, адаптація) споріднена з перекладом, але тут митець створює по суті новий твір на основі тексту, взятого з ін. л-ри, — відбуваються, отже, худож. зміни на змістово-композиційних та стилістичних рівнях. Різновиди переробки: онаціональнення (європейська байкарська традиція від Езопа до Л. Глібова і М. Годованця); осучаснення («Пам’ятник» Горація в рос. переробках Г. Державіна, О. Пушкіна, В. Брюсова, у польс. — А. Міцкевича, словац. — П. Гвєздослава, й. М. Гурбана, укр. — М. Рильського); міжжанрові переробки (інсценізації гоголівських повістей М. Старицьким, М. Кропивницьким, В. Суходольським, М. Рильським, І. Барабашем). Запозичення сюжетно-образного матеріалу є прочитанням його з нових часових, соціальних та ідейно-худож. позицій, яке майже завжди містить елементи внутрішнього осучаснення, коли не змінюються час і місце дії («Камінний господар» Лесі Українки), і зовнішнього, коли вводяться анахронічні подробиці («Апокрифи» К. Чапека, сатир. комедії Остапа Вишні «Вій» і «Запорожець за Дунаєм»). Наслідування — це засвоєння засобів мист. дослідження світу, літ. техніки, окремих жанрово-стилістичних прийомів, що здебільшого має місце у творах, близьких тематикою до твору-першовзірця (напр., наслідування поетики укр. дум та істор. пісень поетами-романтиками «української школи» в польській літературі). Вплив — це використання основних ідейно-творчих принципів окр. письменників, шкіл чи напрямів: вплив М. Гоголя на серб, комедіографа Б. Нушича; російського реалізму — на світову літературу і т. п.

З. і в. м. неочевидні можуть підкреслюватися авторськими вказівками (Б. Нушич у передмові до комедії «Підозріла особа» вказує, що його комедії написано під впливом М. Гоголя), назвами (спорідненість з «Кобзарем» Т. Шевченка наголошено назвами збірок білорус. поетів — «Смик білоруський», «Дудка білоруська» і «Білоруська скрипочка» Ф. Богушевича, «Скрипка білоруська» А. Цьотки, «Жалейка» і «Гусляр» Я. Купали), підзаголовками [«Пророк (з біблійних мотивів)» Лесі Українки], присвятами (присвята Шафарикові поеми «Єретик» Т. Шевченка), епіграфами тощо. З. і в. м. можуть здійснюватися як заперечення, відсторонення: переосмислення міфа про всесв. потоп як революції в «Містерії-буф» В. Маяковського, внутрішня полеміка І. Франка в казках «Рубач» і «П’яниця» проти дидактичного спрямування нар. оповідань Л. Толстого «Чим люди живуть» і «Грішник, що кається». З. і в. м. як засвоєння набутків світової культури — важливий чинник розвитку кожної з нац. л-р, оскільки нац.-своєрідне великою мірою виникає шляхом засвоєння інонац. творчих досягнень. Переклади, поряд з фольклором, стають поштовхом для збагачення жанрів, стилів, віршування, літ. течій. Перший класичний твір нової української л-ри «Енеїда» І. Котляревського є наслідуванням (травестією) «Енеїди» рим. поета Вергілія. Перший зб. ліричних поезій у новій чес. л-рі — «Відгомони руських пісень» Ф. Челаковського — наслідування укр. і рос. нар. пісень. З. і в. м. посилюються в періоди прискореного розвитку л-р: відоме значення західноєвроп. л-р для рос. л-ри 18 — 1-ї пол. 19 ст., рос. л-ри — для становлення нової болг. л-ри і т. п. Наукова зацікавленість проблемами З. і в. м. виникла наприкінці 18 ст. (Й. Г. Гердер, Й. В. Гете). Протягом 19 — 20 ст. сформувалась окрема літературознавча дисципліна, що досліджує З. і в. м., — порівняльне літературознавство (див. Порівняльно-історичний метод у літературознавстві). Значний внесок у дослідження З. і в. м. зробили М. Драгоманов, І. Франко, О. Білецький та ін.

Літ.: Взаимосвязи и взаимодействйе национальных литератур. М., 1961; Волков А. Р. Форми літературних взаємозв’язків та взаємодій. «Радянське літературознавство», 1962, № 4; Білецький О. І. Українська література серед інших літератур світу. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Сравнительное изучение славянских литератур. М., 1973; Вервес Г. Д. В інтернаціональних літературних зв’язках. Питання контексту. К., 1983; Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 1 — 3. К., 1986 — 88.

А. Р. Волков.

ЗГАРСЬКИЙ Євген Якович (крипт. — Е. З.; Зг. Е., Е. Я. З.; 1834, с. Чертіж, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. — 1892, Відень) — укр. письменник. Нар. у сім’ї священика. Навчався у Львів. та Віден. ун-тах. Працював учителем. За поглядами — «народовець», пізніше — «москвофіл». Друкуватися почав 1854 в газ. «Зоря галицька». У романтичній повісті-притчі з життя верховинців «Анна Смохівська» (1855) розповів історію кохання парубка й дівчини з різних соціальних станів, стверджуючи позастанову цінність особистості. Ліричні вірші, балади, епічні поеми видрукував окремою збіркою «Поезії» (1877). У кращих творах — поемах «Маруся Богуславка» та «Святий вечір» (обидві — 1862) правдиво відобразив події істор. минулого, картини з життя трудового люду. За висловом І. Франка, З. «дав себе знати як визначний епічний поет» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 350). Писав стат.ті з питань л-ри (розвідка про поему «Неофіти» Т. Шевченка, 1868) та етнографії («Народна філософія, списана по народним пословицям і приповідкам», 1867); «Сліди поганської просвіти на Русі ведля народних пісень, повірок, сказок і історических записок» (1868); три статті під спільним заголовком «Деякі вірування руського народу в давніших і теперішніх часах» (70-і pp. 19 ст.). У ряді оповідань, віршів, статей виявились консервативні риси світогляду З., релігійно-моралізаторські тенденції. Тяжів до народної мови, особливо в 60-і pp., хоча користувався й елементами «язичія».

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Євгеній Згарський. «Зоря», 1892, № 4; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986.

Ф. П. Погребенник.

«ЗГОДА» — громад.-політ., літ.-худож. газета. Перший номер вийшов 11 (24).XII 1914 в Києві замість забороненої газ. «Маяк». Фактич. ред. — А. Терниченко, видавець і ред. журн. «Рілля», що виходив перед 1-ю світовою війною. В «З.» надр. статті з міжнар. і внутр. життя країни, про події на фронтах 1-ї світової війни, хроніку. З віршами виступили М. Бачинський, П. Панченко, С. Черкасенко та ін. Вміщено некрологи про С. Бердяєва й Н. Кибальчич. У підготовленому до друку другому номері мали бути опубл. поезії В. Алешка, Ю. Ваврового (Виливчука), Х. Майстренка (Ф. Шелудька), огляди укр. л-ри і преси за 1914, рецензії тощо. Видання припинено цензурою.

Літ.: Ігнатієнко В. Друге число «Згоди». «Бібліологічні вісті», 1930, № 4.

О. Л. Рибалко.

ЗДАНЕВИЧ Борис Іванович (1886, с. Киданівка, тепер Богуславського р-ну Київ. обл. — 2.XII 1966, Київ) — укр. рад. книгознавець. Закінчив 1910 Лазаревський ін-т сх. мов (Москва). В 1919 — 44 — співробітник Всенар. б-ки України при ВУАН у Києві (тепер ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР). Вивчав і формував фонди відділу стародруків, який очолював. Створив цінні колекції, найзначніша — колекція інкунабул (в її складі — фрагменти рідкісних видань, виявлених З. у старих оправах книг). Розшукав і опубл. 1941 невідоме раніше видання й. Гутенберга «Provinciale Romanum» (перелік єпархій католицької церкви), надр. бл. 1456 в Майнці. Склав «Каталог інкунабул (ЦНБ АН УРСР)», виданий 1974.

Літ.: Киселева Л. И. Новый каталог инкунабулов. В кн.: Книга. Исследования и материалы. сб. 30. М., 1975.

В. С. Бабич.

ЗДЕРКОВСЬКИЙ Іван Григорович (псевд. — Олекса Мотиль, Здер., Іоанн Кр., Здерков., Иван из Товстого; 2.I 1823, м. Товсте, тепер смт Заліщицького р-ну Терноп. обл. — 25.IV 1901, с. Конюхів, тепер Стрийського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник. Закінчив 1852 Львівську духовну семінарію. Продовжував традиції «Руської трійці». Під час революції 1848 — 49 в Австрії почав активну громад.-культур. діяльність. Брав участь у з’їзді укр. вчених 1848 у Львові. В 1851 — 52 у газ. «Зоря галицька» та кн. «Сборник приветствований и желаний к употреблению русского юношества» опублікував кілька поезій (автобіогр. «Тямка» і «Коли-м празднував з тобою» та ін.), соціально-побутові оповідання «Рибарська сім’я з-над Дністра», «Облога Корсуня» (за й. М. Міллером), переспів серб. байки «Молода і стара кітка». Виступав з питань мови та л-ри. Одним з перших почав перекладати укр. мовою П. й. Шафарика («Про русалок», 1851).

Літ.: Головацкий Я. Исторический очерк основания Галицко-русской Матицы и справозданье первого собора ученых русских и любителей народного просвещения. Львов, 1850.

Г. В. Дем’ян.

ЗДОБНОВ Микола Васильович [9 (21).X 1888, м. Шадринськ, тепер Кург. обл. — 15.V 1942, Москва] — рос. рад. бібліограф, книгознавець. Закінчив 1915 Моск. нар. ун-т ім. А. Л. Шанявського. Найгрунтовніша праця З. — «Історія російської бібліографії від давнини до початку XX століття» (т. 1 — 2, 1944 — 47, 2-е вид. — 1951, 3-є вид. — «Історія російської бібліографії до початку XX століття», 1955). Підготував «Каталог видань Державного видавництва і його відділень, 1919 — 1925» (1927) та сім доповнень до нього (1927 — 30), бібліогр. посібники «Основи крайової бібліографії» (1925), «Матеріали для Сибірського словника письменників» (1927) та ін. Один з перших дослідників ленінської спадщини в галузі бібліографії («Про ставлення Леніна до бібліографії», опубл. 1958). Автор статей про творчість Т. Шевченка — «Краса, любов і свобода», «35 років у неволі», «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (всі — 1914). Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Русская книжная статистика. М., 1959; Синхронистические таблицы русской библиографии 1700 — 1928 со списком важнейших библиографических трудов. М., 1962; Избранное. М., 1980.

Літ.: Маткова М. В. Н. В. Здобнов (1888 — 1942). М., 1959.

В. С. Бабич.

ЗДОРОВЕГА Володимир Йосипович (9.Х 1930, с. Оліїв, тепер Зборівського району Терноп. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, публіцист, доктор філол. наук з 1970, професор з 1973. Член КПРС з 1958. Закінчив 1953 Львів. ун-т, з 1972 — зав. кафедрою теорії і практики рад. преси, з 1987 — декан ф-ту журналістики цього ун-ту. У книгах «Мистецтво публіциста» (1966), «У майстерні публіциста» (1969), «Вступ до журналістики» (1975), «Пошуки істини, утвердження переконань» (1975), «Слово теж діло» (1979), «Теорія і практика радянської журналістики» (1989, у співавт.) досліджує природу публіцистики, її соціальні функції, місце в системі засобів масової інформації, жанри, поетику публіцистич. творів, психологію літ. творчості. Автор монографії «Сучасна українська комедія» (1959), літ.-крит. нарисів «Віталій Коротич» (1986), «Збагнути день сущий» (1988) та ін., багатьох статей.

Тв.: Слово тоже єсть дело. М., 1979.

Літ.: Сорока М. О. Актуальні проблеми публіцистики. «Комуніст України», 1976, № 10.

В. О. Дорошенко.

ЗЕГАДЛОВИЧ (Zegadłowicz) Еміль (20.VII 1888, м. Бельськ, тепер м. Бельсько-Бяла — 24.II 1941, м. Сосновець Катовіцького воєводства) — польс. письменник. Закінчив 1911 Краків. ун-т. У л-рі пройшов шлях від символізму до реалізму. Збірки віршів «Бескидські колядки» і «Бескидські волоцюги» (обидві — 1923) — про побут і звичаї жителів Карпат. У поемі «Пісня про Сілезію» (1933), романі «Мертве море» (1939), драмі «Картковий будиночок» (1940, вид. 1954) та ін. творах крізь експресивно-натуралістичні нашарування проступають соціальні мотиви, усвідомлення необхідності революц. змін у бурж. Польщі. Учасник Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові, на якому виступив з промовою. Окремі вірші З. переклали Р. Лубківський, Д. Павличко, В. Лучук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1978.

В. І. Лучук.

ЗЕГЕРС (Seghers) Анна (справж. — Нетті Радвані; 19.XI 1900, Майнц — 1.VI 1983, Берлін) — нім. письменниця (НДР), член Нім. AM з 1950. Член КПН з 1928 (з 1946 — член СЄПН). У 1919 — 24 вивчала філологію, історію і мист-во в ун-тах Кельна й Гейдельберга. У 1933 — 47 — в еміграції (Франція, Мексіка). Була членом Всесв. Ради Миру з 1949. Осн. теми творчості — життя трудящих, революц. боротьба пролетаріату під керівництвом комуністич. партії, антифашист. і антимілітарист, рух, визвольна місія СРСР, будівництво соціалізму в НДР. Автор повістей «Повстання рибалок» (1928), «Людина та її ім’я» (1952), «Повернення» (1953), «Справжня блакить» (1967) та ін., романів «Порятунок» (1937), «Сьомий хрест» (1942 — англ. мовою, 1946, — нім. мовою), «Транзит» (1943, опубл. 1948), «Мертві лишаються молодими» (1949), «Рішення» (1959), «Довір’я» (1968) та ін., багатьох збірок новел і оповідань, публіцистич. творів. Праці з теорії л-ри та естетики зібрано в книгах «Листи до читачів» (1970), «Про мистецтво і дійсність» (т. 1 — 3, 1970 — 71), «Статті. Есе. Промови» (т. 1 — 2, 1980). Була делегатом 2-ї Міжнародної конференції революційних письменників 1930 у Харкові. В докум. оповіданні «Селяни з Грушова» (1929) відтворила боротьбу трудящих Закарпат. України за соціальні й екон. права. Розповіла нім. читачеві про соціалістич. будівництво на Україні (нарис «Хіба це примусові роботи?», 1931), героїч. опір укр. народу гітлерів. загарбникам (нарис «Тил — 180 мільйонів», 1941 — 42). На Україні творчість З. досліджували Л. Андросова, О. Боярський, Д. Затонський, Н. Матузова, М. Романюк та ін. Окремі твори З. переклали І. Маненко, П. Факторович, М. Дятленко, М. Кагарлицький, В. Коптілов, О. Логвиненко, Ю. Михайлюк, О. Неживий, В. Василюк та ін. З. — лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1951). Нагороджена рад. орденами Жовтневої Революції і Трудового Червоного Прапора.

Тв.: Укр. перекл. — Повстання рибалок із Санкта-Барбара. Х. — К., 1929; Попутники. К. — Х., 1934; Остання путь Коломана Валліша. К. — Х., 1935; Шлях крізь Лютий К., 1938; Мертві лишаються молодими. К., 1952; Втрачені сини. К., 1958; З ким ти? К., 1961; Легенди про Артеміду та інші новели. К., 1971; Сьомий хрест. К., 1973; Подорож. Історія одного кохання. К., 1973; Про виникнення «Війни і миру». «Всесвіт», 1980, № 11; Три жінки з Гаїті. «Всесвіт», 1981, № 6; Довір’я. К., 1984; Притулок. В кн.: Книга пригод. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1982 — 84; Неизвестные страницы. М., 1987.

Літ.: Мотылева Т. Л. Анна Зегерс. Личность и творчество М., 1984; Волков Е. М. Творчество Анны Зегерс. М., 1987; Кудін М. О. Анна Зегерс. К., 1987; Волгина А. А. Анна Зегерс. Биобиблиографический указатель. М., 1964.

Н. М. Матузова.

ЗЕЄР (Zeyer) Юліус (26.IV 1841, Прага — 29.I 1901, там же) — чес. письменник. Був 1862 — 63 вільним слухачем Праз. ун-ту. У творах З. відбилися роздуми над протиріччями бурж. суспільства, що виявлялися у розриві між ідеалами чес. нац.-визв. руху і соціальною реальністю кін. 19 ст. Критика бурж. дійсності в романах з сучас. життя («Ян Марія Плойгар», 1891; «Дім під зіркою, що тоне», 1897) поєднується з пошуками зразків високої громадянськості, людської гідності у творах з істор. минулого Чехії (поетична зб. «Вишеград», 1880; поема «Прихід Чеха», 1886), ін. країн («Роман про вірну дружбу Аміса та Аміла», 1880), а також у драмах, написаних за мотивами нар. казок і легенд («Радуз і Магулена», 1898; «Шарка», вид. 1906). Автор ліричної зб. «З літопису кохання» (т. 1 — 4, 1889 — 92), вірш. циклу «Каролінгська епопея» (1896), істор. драм («Стара історія», 1883; «Неклан», 1893). Кілька разів (протягом 1873 — 99) приїздив до Росії та на Україну, відвідував Київ, деякий час жив у Криму. Розробляв давньоруську і рос. тематику у романі «Андрій Чернишов» (1876), повісті «Дар’я» (1879), поемах «Пісня про помсту за Ігоря» (1882), «Пісня про горе доброго молодця Романа Васильовича» (1899). Окр. вірші З. переклали М. Пригара, Д. Паламарчук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. Антологія. К., 1964; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология чешской поэзии XIX — XX веков, т. 2. М., 1959.

В. Г. Зінченко.

ЗЕЙДАН Джірджі (14.XII 1861, Бейрут — 21.VIII 1914, Каїр) — араб. письменник, публіцист і вчений. На поч. 80-х pp. емігрував до Єгипту. Навчався 1881 — 82 у Бейрут. мед. коледжі. Засн. 1892 в Каїрі вид-во «Дар аль-Хіляль» (тепер найбільше на Араб. Сх.) та 1895 літ. журн. «Аль-Хіляль» («Півмісяць»), що виходить і нині. Родоначальник жанру істор. роману в новій араб. л-рі. Автор 22 романів, 17 з них становлять «Серію оповідей з історії ісламу», що в хронол. послідовності відтворює епоху араб. середньовіччя (7 — 13 ст.): «Гассанідка» (1895 — 96), «Корейшитка» (1899), «Красуня з Кербели» (1900), «Підкорення Андалусії» (1902), «Карл Великий і Абдуррахман» (1903 — 04), «Сестра Харуна ар-Рашіда» (1906 — 07), «Наречена з Фергани» (1907) та ін. Романи «Мамелюк-утікач» (1891), «Свавілля мамелюків» (1893) присвячені подіям араб. історії 18 — 19 ст., «Домагання закоханих» (1894) — родинно-побутовим проблемам, «Османський переворот» (1911) — тогочасній дійсності. Творчість З., який прагнув до максим. достовірності зображуваного, поєднує риси нар. оповідної прози, традиції повчальної просвітит. л-ри та європ. істор. роману. З. належать фундаментальні праці: «Філософія мови й арабська мова» (1886), «Історія мусульманської цивілізації» (т. 1 — 5, 1902 — 06), «Історія арабської мови» (1904), «Історія арабомовної літератури» (т. 1 — 4, 1911 — 14) та ін. Два романи З. переклали І. й Т. Лебединські.

Тв.: Укр. перекл. — Сестра Харуна ар-Рашіда. К., 1969; Сини Харуна. ар-Рашіда. К., 1974; Рос. перекл. — Сестра Харуна ар-Рашида. Л., 1970; Аль-Амин и аль-Мамун. М., 1977.

Літ.: Араслы Э. Г. Джирджи Зейдан и арабский исторический роман. М., 1967; Долинина А. А. Джирджи Зейдан. В кн.: Долинина А. А. Очерки истории арабской литературы нового времени. Египет и Сирия. Просветительский роман 1870 — 1914 гг. М., 1973; Коцарев Н. К. Писатели Египта. XX век. М., 1975.

В. І. Ткаченко.

ЗЕЙЛЕР (Zejler) Гандрій [1.II 1804, с. Зальценфорст (Слона Борщ), побл. м. Баутцена (Будишина), Німеччина — 15.X 1872, с. Лоза (Лаз)] — серболуж. поет, культур.-освітній діяч, один з основоположників нац. л-ри. Навчався 1825 — 29 в Лейпц. ун-ті. В 1842 — 48 — ред. першої серболуж. газети «Tydźenska Nowina» («Тижнева газета»), один із засновників культурно-осв. орг-ції «Сербська матиця» (1845). Писав верхньолуж. мовою. Автор поетич. циклів «Пори року» (1845 — 60) і «Сербське весілля» (1847), збірок «Сербські байки» (1855) і «Щоб дзвенів світ» (1871), які сповнені демокр. ідей, близькі до фольклору луж. сербів. З. належать фольклорні збірники «Нарис граматики верхньолужицької мови» (1830) та ін. Окремі вірші З. переклали П. Грабовський, І. Гнатюк, Г. Кочур, Р. Кудлик, В. Лучук, І. Сварник та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Жовтень», 1965, № 4; [Вірші]. В кн.: Поезія лужицьких сербів. Антологія. К., 1971.

Літ.: Трофимович К., Моторний В. Нариси з історії серболужицької літератури. Львів, 1970; Моторный В. А., Трофимович К. К. Серболужицкая литература. История. Современность. Взаимосвязи. Львов, 1987.

М. М. Павлюк.

«ЗЕЛЕНА ЛАМПА» — гурток молодих літераторів. Діяв 1918 — 19 в Одесі. До нього входили Е. Багрицький, В. Інбер, В. Катаєв, Ю. Олеша та ін. Гурток влаштовував літ. і театр. вечори, засідання, на яких обговорювалися проблеми худож. майстерності, психології творчості, співвідношення л-ри з суміжними видами мист-ва. Тут читали свої твори, ділилися досвідом літ. роботи І. Бунін, М. Волошин, О. Толстой. Члени «3. л.» були осн. авторами журналів «Жизнь», «Перо в спину», «Огоньки», «Южный огонек», які в цей час виходили в Одесі.

Г. Д. Зленко.

ЗЕЛЕНЕЦЬКИЙ Костянтин Петрович [1812, за ін. даними, 1814 — 12(24).IV 1858, Одеса] — рос. літературознавець, критик, публіцист. Закінчив 1833 Рішельєвський ліцей (Одеса), навчався 1833 — 35 в Моск. ун-ті. В 1837 — 58 — ад’юнкт, згодом професор Рішельєв. ліцею. З 1842 — член Одес. т-ва історії і старожитностей; був чл.-кор. Сербського літ. т-ва в Белграді. Творчу діяльність почав як прозаїк («Чотири повісті», 1837). Автор праць «Теорія поезії» (1848), «Лекції про найголовніші епохи в історії поезії», «Історія російської літератури», «Курс російської словесності» (всі — 1849). Досліджував життя і творчість О. Пушкіна (зокрема, періоду південного заслання поета), друкуючи свої розвідки в моск. журналах («Москвитянин», «Библиографические записки», «Русский вестник»); написав працю «Про художньо-національне значення творів Пушкіна» (1854). 1848 видав альм. «Альціона», в якому вмістив здебільшого власні публіцистичні твори, розвідки, вірші, афоризми. Літ.: Зленко Г. Д. Берег Пушкина. Одесса, 1987.

Г. Д. Зленко.

ЗЕЛЕНІН Дмитро Костянтинович [21.Х (2.XI) 1878, с. Люк, тепер Балезинського р-ну Удм. АРСР — 31.VIII 1954, Ленінград] — рос. та укр. рад. етнограф, фольклорист і діалектолог, чл.-кор. АН СРСР з 1925. 1904 закінчив Юр’євський (тепер Тартуський) ун-т. З 1916 був професором Харків., з 1925 — Ленінгр. ун-тів. Осн. праці — з питань етнографії сх. слов’ян: [«Російське (східнослов’янське) народознавство», 1927, нім. мовою; «„Спасова борода“ — східнослов’янський хліборобський обряд жниварський», 1929; «Про історичну спільність культури російського і українського народів», 1940; «Возз’єднані українці», 1941; «Про київське походження карпатських українців — гуцулів», 1953, тощо]. У рос. фольклористиці помітну роль відіграли укладені З. збірники рос. частівок і казок, його праця «Нариси російської міфології» (в. 1, 1916) та ін. У дослідженнях широко використовував укр. фольклор. Автор рецензій на праці з укр. фольклору Я. П. Новицького, В. П. Милорадовича та ін. Вивчав і рос. говори.

Літ.: Станюкевич Т. В., Торен М. Д. Дмитрий Константинович Зеленин. «Советская этнография», 1954, № 4; Васина А. И., Гаген-Торн Н. И. Дмитрий Константинович Зеленин. «Известия Всесоюзного географического общества», 1966, т. 98, в. 1.

В. Ф. Горленко.

«ЗЕЛЕНОГОРСЬКИЙ РУКОПИС» — збірник стилізацій під нар. героїчний епос, який складається з уривка «Сейм» і героїчної поеми «Любушин суд» (без закінчення), що його створили 1818 філолог і поет В. Ганка та літератор й. Лінда на основі чес. нар. легенд, епічних пісень та історичного епосу сх. слов’ян «Слово о полку Ігоревім». Написаний 10-складовим неримованим віршем. Виданий 1820 як пам’ятка старочес. нар. поезії 10 ст., нібито знайдена в Зеленогорському монастирі. Народнопоетичні стилізації «З. р.» відзначаються нац.-патріотич. мотивами, піднесеним викладом. Як і «Краледворський рукопис», збірник є преромантичним явищем чес. нац. відродження, типологічно близьким до «Творів Оссіана» Дж. Макферсона, окремих текстів «Запорожской старини» І. Срезневського. Тривалий час вважався оригінальним твором. Неавтентичність «З. р.» встановлено у 80-і pp. 19 ст. Відіграв значну роль у поширенні фольклору і становленні романтич. поезії в чес., ін. слов’ян. л-рах, зокрема українській. Привернув увагу багатьох укр. письменників своєю духовною і естетичною спорідненістю з укр. нар. героїчним епосом, як зразок нар. історіографії і джерело нац. самосвідомості чес. народу. Повністю «З. р.» переклали І. Вагилевич (1835), М. Шашкевич (1837 — 43; за винятком ост. рядків «Любушиного суду», перекладених Я. Головацьким), С. Руданський (1860), І. Верхратський (1879), поему «Любушин суд» переклали польс. українофіл, етнограф і фольклорист К. И. Турівський (1835), І. Франко (1873). Ремінісценції з «З. р.» є у вірші «Згадка» М. Шашкевича.

Вид.: Укр. перекл. — Сойм. — Любушин суд. В кн.: Рукопись Короледворська. Зборник старочеських епічних і ліричних пісень. Львів, 1879; Любусин суд. В кн.: Руданський С. Твори, т. 2. К., 1873: Любушин суд. В кн.: Франко І. Зібр. тв., т. 10. К., 1977: Шашкевич М. Сойма. — Любушин суд. — Вагилевич І. Суд Любушин. В кн.: Шашкевич М. Вагилевич І., Головацький Я. Твори. К., 1982.

Літ.: «Любушкин суд» в українськім перекладі Каз. Йос. Турівського з 1835 р. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1919, т. 128: Франко І. Я. Дещо про «Рукопись Короледворську». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 10. К., 1977; Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 1. К., 1987.

Є. К. Нахлік.

ЗЕЛІБ (Seelieb) Артур (7.VII 1878, с. Облазниця, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. — серпень 1958, с. Венцборк, побл. м. Бидгоща, Польща) — польс. і нім. літературознавець, публіцист, перекладач, Навч. у Львів. ун-ті, з якого був виключений за участь у студ. демонстраціях 1901 — 02. Закінчив Лозанн. ун-т (Швейцарія), викладав у ньому, виступав з публ. лекціями про Україну, її історію, культуру. З 1923 жив у Польщі. Разом з К. Злинченком підготував до друку в Лозанні міжнар. збірник революц.-демокр. напряму «Праця і свобода» (1910), де опубл. ст. «Тарас Шевченко», якою супроводилися вірші «Заповіт», «Тече вода в синє море», «Сонце заходить, гори чорніють» у перекладі Ю. Віргінії (за підрядниками З.). 1911 у Лейпцігу вийшла зб. «Вибрані вірші Тараса Шевченка» в перекладі Ю. Віргінії за підрядниками З., куди ввійшли 30 творів укр. поета. Переклав нім. мовою повість «Художник» Т. Шевченка (Лейпціг, 1912; перевид. 1939 у Києві без зазначення перекладача), новелу «Похорон» В. Стефаника та деякі твори ін. укр. письменників. Виступав з доповідями про укр. л-ру. Листувався з І. Франком, В. Гнатюком.

Літ.: Погребенник Я. М. Повість Шевченка «Художник» в перекладі Артура Зеліба. В кн.: Погребенник Я. М. Шевченко німецькою мовою. К., 1973; Погребенник Я. М. У швейцарському виданні. В кн.: В сім’ї вольній, новій, в. 3. К., 1986.

Я. М. Погребенник.

ЗЕЛІНСЬКИЙ Карл Михайлович (1803, м. Радомишль, тепер Житом. обл. — р. і м. см. невід.) — укр. письменник, актор, режисер, антрепренер. Нар. у дворян. сім’ї. З кін. 1830-х pp. — актор Львів. польс. театру, труп О. Ленкавського у Києві, І. Штейна та Л. Млотковського у Харкові, з 40-х pp. з власною рос.-укр. пересувною трупою гастролював в Орлі, Одесі, Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Єлизаветграді (тепер Кіровоград), Миколаєві, Полтаві, Кременчуку та ін. містах. Протягом 1846 — 52 — антрепренер Ставропольського театру. У п’єсі «Свадьба Терпилихи з Тетерваковським, або Рудий Макогоненко опять старостою» (1844) продовжив сюжет «Наталки Полтавки» І. Котляревського, у водевілі «Женщина-патріот, або Полтавський парижанин» (1846, заборонений цензурою) сатир. зобразив представників укр. панства; воєнні події на Кавказі лягли в основу п’єси «Взяття Дарго російськими воїнами в 1845 році, 6-го липня, або Винищення гнізда Шаміля» (1848). Здійснив драм. переробку роману «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова...» Г. Квітки-Основ’яненка (під назвою «Пригоди Столбикова»). «Свадьбу Терпилихи...» ставили трупи З. та І. Дрейсіга.

П. О. Лобас.

ЗЕЛІНСЬКИЙ Корнелій Люціанович [6(18).І 1896, Київ — 25.II 1970, Москва] — рос. рад. літературознавець, критик, письменник. Закінчив 1918 Московський університет. Один з організаторів і теоретиків літературного об’єднання конструктивістів (див. Конструктивізм у літературі) — «Поезія як смисл. Книга про конструктивізм» (1929), статті в збірниках «Обмін всіх» (1924), «Держплан літератури» (1925), «Бізнес» (1929) та ін. У кін. 20-х pp. З. виступив з запереченням теор. принципів, конструктивізму (ст. «Кінець конструктивізму», 1930). Автор праць про творчість М. Горького, С. Єсеніна, О. Толстого, Р. Роллана та ін., статей з загальнотеор. проблем рад. літературознавства та естетики («Про лірику», 1946; «Камо грядеши?», 1960; «Література і людина майбутнього», 1962, та ін.). Досліджував л-ри народів СРСР, зокрема історію укр. л-ри (збірки статей «Літератури народів СРСР», 1957; «Що дають російській літературі народи СРСР», 1965; «Жовтень і літератури народів СРСР», 1967). З. належать повість «Хроніка Ларцевих» (1933), кн. мемуарів «На рубежі двох епох. Літературні зустрічі 1917 — 1920 років» (1960). Виступав із статтями про творчість П. Тичини, О. Довженка, М. Рильського, М. Бажана, О. Копиленка та ін. Один з авторів і редактор «Нарису історії української радянської літератури» (К., 1954).

Тв.: В изменяющемся мире. Портреты, очерки, эссе. М., 1969.

Літ.: Пархоменко М. Многонациональное единство. «Дружба народов», 1959, № 3; Новиченко Л. Певец великой эпохи. В кн.: Новиченко Л. Избранные работы, т. 1. М., 1985.

Н. І. Чорна.

ЗЕЛІНСЬКИЙ (Zieliński) Тадеуш (Тадей Францович; 14.IX 1859, с. Скрипчинці, тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл. — 14.V 1944, м. Унтершендорф, тепер ФРН) — польс. і рос. філолог, перекладач. Член Польс. АН і ряду зарубіж. академій. Закінчив 1880 Лейпц. ун-т. Був викладачем, потім професором Петерб. (1883 — 1914; з 1914 — Петрогр.) і Варшав. (1921 — 35) ун-тів. Досліджував вплив давньогрец. і рим. культур та релігій антич. світу на європ. культуру наступних епох. У працях «Розчленування давньоаттічних комедій», «Казкові комедії» (обидві — 1885), «Ціцерон крізь плин віків» (1897, всі — нім. мовою), «Із життя ідей» (1905, рос. мовою) з’ясував генезис і композиц. закономірність комедій, встановив їх зв’язок з фольклором. У циклі моногр. праць «Релігія стародавньої Греції» (1918, рос. мовою), «Еллінізм і іудаїзм» (т. 1 — 2, 1927), «Релігія Римської республіки» (1933 — 34) провів думку про психол. спадкоємність між антич. релігіями і християнством. Перекладав рос. мовою твори Софокла, Овідія, Ціцерона та ін.

Тв.: Древний мир и мы. СПБ, 1903; История античной культуры, ч. 1 — 2. М., 1915; Древне-греческая религия. Пг.. 1918; Древне-греческая литература эпохи независимости, ч. 1 — 2. Пг., 1919 — 20; Иресиона. Аттические сказки, ч. 1 — 2. Пг., 1921; Религия эллинизма. Пг., 1922.

І. М. Лозинський.

ЗЕЛЬДОВИЧ Мойсей Гораційович (1.VIII 1919, м. Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл.) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1969, професор з 1972. Член КПРС з 1947. Закінчив 1942 Об’єднаний укр. ун-т у м. Кзил-Орді. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1948 викладає в Харків. ун-ті. Досліджує проблеми теорії реалізму, філос. та літ.-естетич. спадщини класиків марксизму-ленінізму, рос. революц. демократів, теорії, історії та методології літ. критики. Автор монографій «Питання теорії реалізму. Про принцип соціальності в реалістичній літературі» (1957), «Чернишевський і проблеми критики» (1968), «Уроки критичної класики. Питання теорії і методології критики» (1976), «Історизм і творчість. Ленінська спадщина і проблеми російської літератури і критики» (1980), «Сторінки історії російської літературної критики» (1984), «У пошуках закономірностей. Про літературну критику і шляхи її вивчення» (1989). Співавтор підручників та навч. посібників з історії рос. л-ри і критики, теорії л-ри для вищої школи.

Л. Г. Фрізман.

ЗЕМКА Тарасій Левонич (Левкевич, Левкович, Львович; 2-а пол. 16 ст. — 13.ІХ 1632, Київ) — укр. осв. і церк. діяч, письменник, перекладач, друкар. Ймовірно, походив з Галичини. Знав грец., лат., старослов’ян. мови. На поч. 17 ст. був, як вважають дослідники, дидаскалом Львів. братської школи, брав участь у Балабанів гуртку. Бл. 1615 Єлисей Плетенецький купив обладнання Стрятинської друкарні для Києво-Печерської друкарні і запросив 3, для участі у підготовці «Анфологіона». У Києві З. поряд з Памвом Бериндою став гол. помічником київ. архімандрита у видавничій справі. Майже до всіх видань Києво-Печерської друкарні, що виходили 1624 — 31, З. писав передмови і післямови («Читателю ієромонах Тарасій Л[евонич] Земка здр[авія] и спа[сенія] зичить», 1625). вивіряв переклади і сам перекладав («Яко звЂзда у мудрых цноту прозначает...», 1625), складав геральдичні епіграми («На клейнот пречестнЂйшаго... Єліссеа Плетенецкого...», 1624; «Епіграмма на презацный и старожитный герб єго милости пана Григоріа Долмата», 1625; «На старожитный клейнот их милостей панов Балабанов», 1627) та епіграми-емблеми (вірші під малюнками). За архімандрита Петра Могили З. став «всего типу правителем», тобто керівником друкарні. Разом з іншими діячами друкарні присвятив Петрові Могилі віршовий панегірик «Імнологія». Один із засновників Київ. братства, 1627 його обрано ігуменом братського Богоявленського монастиря. Брав участь в організації Лаврської школи, вчителював там, сприяв її об’єднанню з братською школою в Києво-Могилянську колегію (див. Київська академія). Іл. с. 259.

Тв.: [Вірші]. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

Літ.: Отроковский В. М. Тарасий Земка, южнорусский литературный деятель XVII века. «Сборник Отделения русского языка и словесности Российской АН», 1921, т. 96.

В. П. Колосова.

ЗЕМКЕВИЧ Ромуальд Олександрович (псевд. — Роман Суниця, Юрій Алелькович; 7.VII 1881, Варшава — 1943 чи 1944, там же) — білорус. історик л-ри, публіцист, перекладач, бібліограф. Досліджував білорус. л-ру (книги «Ян Барщевський, перший білоруський письменник XIX століття», «Адам Гонорій Кіркор», обидві — 1911, та ін.), етнографію, бібліографію. Зібрав колекцію стародруків (у т. ч. «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди та Острозька біблія), рукописів білорус. письменників. У ст. «Тарас Шевченко і білоруси» (опубл. 1911 в газ. «Наша ніва») відзначено факт знайомства Т. Шевченка з Я. Барщевським та ін. білорус. письменниками, їхні творчі зв’язки. Переклав оповідання В. Стефаника «Смерть», «Лист», «Ангел», «Дорога», «Катруся», «Сон», «Синя книжечка» та ін., які 1909 — 10 надр. у газ. «Наша ніва».

Літ.: Погребенник Ф. П. Василь Стефаник у слов’янських літературах. К., 1976.

А. Й. Мальдіс.

ЗЕМЛЯК (справж. прізв. — Вацик) Василь Сидорович (23.IV 1923, с. Конюшівка, тепер Липовецького району Вінн. обл. — 17.III 1977, Київ) — укр. рад. письменник, сценарист. Член КПРС з 1951. Учасник Великої Вітчизн. війни, був командиром партиз. загону. Навчався 1940 — 41 в Харків. авіац. уч-щі, 1949 — 53 — в Житом, сільськогосп. ін-ті. Працював у пресі, був на видавничій роботі. У 1963 — 66 — гол. ред. Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка, 1964 — 69 — керівник її сценарної майстерні. Друкувався з 1945. У перших оповіданнях і нарисах («Родина Сосніних», «Вони залишились невідомими», «Дочка лісника» та ін.) зображує недавнє воєнне минуле. Повісті «Рідна сторона» (1956) і «Кам’яний Брід» (1957) — про складні проблеми оновлюваного після воєнної розрухи села. Правдиво подані життєві колізії, виразні характери, типові конфлікти того часу склали у цих творах досить цілісний образ укр. Поділля, яке З. добре знав. Ідейний пафос повістей — співчуття до нелегкої долі хлібороба, утвердження любові до рідної землі, Батьківщини. Наступні повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966) тематично споріднені з оповіданнями З. кін. 40 — 50-х pp. про партиз. боротьбу на окупованій фашистами Україні. Оперті на реальні факти, об’єднані рядом спільних героїв, вони свідчать про прагнення автора до дедалі глибшого худож. освоєння спостереженого в житті. Умовність, фантазія, індивідуалізована інтерпретація подій і образів виразно позначають письменницький стиль З. До воєнного циклу примикає також повість «Ніч без милосердя» (1973), в центрі якої — двобій жорстокості і доброти, протилежних моральних концепцій, що вимірюються ціною життя. Найбільше визнання здобули романи «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені Млини» (1976), що становлять дилогію (Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1978). Роман «Лебедина зграя» (на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка знято 1980 худож. фільм «Вавілон-XX») по суті утвердив в укр. л-рі цілу течію, умовно названу в критиці химерною прозою. Автор тут постає перед читачем як цілком сформована, оригінальна творча індивідуальність — не лише зі своїм стилем, а й своєю філософією життя і творчості. Укр. Побужжя, сфокусоване в долі села Вавілон, є істотною часткою історії всього народу, починаючи з революц. перетворень у 20-і pp., коли виникали перші комуни, закінчуючи визволенням краю від фашистів у 1944 («Зелені Млини»). Прикметна ознака дилогії — багатство й художня виразність соціально-психол. типажу, колоритних і значних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний з красунею-дружиною Мальвою, брати Соколюки і Харитон Гапочка, Явтушок Голий, його зрадлива дружина Пріся, Паня Ластовенко — ось представники сільської «демократії», серед якої височить схильний до філос. трактування життєвих перипетій Левко Хоробрий із своїм неодмінним супутником цапом Фабіяном. А на другому полюсі — багатії, всілякі Бубели, Гусаки, Раденькі, недобиті денікінці тощо. У всій своїй складності постає в дилогії непримиренна класова боротьба. У планах лишилася задумана З. третя частина твору — «Веселі Боковеньки». Дилогія — видатне явище в укр. л-рі. Це широка і змістовна панорама буття народу на революц. зламі його історії. Народ і батьківщина у трактуванні письменника постають як категорії вічні, високі. За філос. і худож. сутністю твір близький до притчі (це стосується передусім «Лебединої зграї»). З. опублікував трагедію «Президент» (1975) — про героїчне життя і загибель С. Альєнде. У 1956 — 63 написав ряд кіноповістей — «Олесь Чоботар», «Останній патрон» та ін. За його сценаріями поставлено на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка фільми «Люди моєї долини» (1961), «Новели Красного дому» (1964), «Дочка Стратіона» (1965). Впродовж усього творчого шляху З. писав новели і поезії, виступав як публіцист. Осн. твори З. перекладені багатьма мовами народів СРСР, а також болг., польс., чес., нім., рум., угор. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1983 — 84: Рос. перекл. — Родная сторона. М., 1958; Гневный Стратион. М., 1962; Лебединая стая. М., 1977; Впереди фронта. М., 1979.

Літ.: Сивоконь Г. Просторы романтики... — Лойко О. ...И границы жанра. «Литературная газета», 1975, 18 июня; Зарудний М. Володар чарівного коня. В кн.: Земляк В. Чарівний кінь. К., 1978; Загребельный П. Щедрость таланта. В кн.: Земляк В. Лебединая стая. — Зеленые Млыны. М., 1981; Жулинський М. «Я поведу вас у вічність» В кн.: Твори, т. 1. К., 1983; Володар чарівного коня. Спогади, статті, вірші про Василя Земляка. В кн.: Земляк В. Заповіт любові. К., 1983: Скрипник А. Повертаючись до Вавілона... «Літературна Україна», 1988, 13 жовтня.

Г. М. Сивокінь.

ЗЕМЛЯКОВ Леонід Федорович [16 (29).IV 1913, Баку — 2.I 1989, Одеса] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив 1931 школу мор. радистів Радторгфлоту в Одесі. Учасник нац.-революційної війни в Іспанії 1936 — 39 та Великої Вітчизн. війни. Жив на Україні. Автор оповідань (збірки «В океані», 1951; «Так тримати!», 1952; «Душа корабля», 1954), повістей «Таємниця загиблого корабля» (1956), «Бурштинове намисто» (1958). Осн. тема — звитяга рад. моряків.

Г. Д. Зленко.

ЗЕМПЛЕНІ (Zempléni; справж. прізв. — Імпреї) Арпад (11.VI 1865, м. Тайя — 13.Х 1919, Будапешт) — угор. письменник і перекладач. Закінчив 1895 Будапешт. ун-т. Автор збірок «Поезії» (1891), «Нові вірші», «Вибрані поезії» (обидві — 1897), «Туранські пісні» (1910) та ін., оповідань (зб. «Маленькі люди», 1899), вірш. роману «Дідó» (1901). У творчості З. відчутні елементи романтизму. Перекладав твори франц., італ. поетів. Займався обробкою легенд і переказів вогулів (давня назва народу мансі). До творчості Т. Шевченка звернувся за порадою угор. та укр. філолога Г. Стрипського. В перекладі З. опубл. поема «Кавказ» і балада «Чого ти ходиш на могилу?» — в журн. «Ukrania» («Україна», 1916, № 11 — 12, 19 — 20), вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «Минають дні, минають ночі», «Садок вишневий коло хати», «N.N.» («Сонце заходить, гори чорніють») — в журн. «Budapesti Szemle» («Будапештський огляд», 1917, т. 169), тут же вміщено його ст. «Із поезій Тараса Шевченка».

Літ.: Васовчик В. Ю. Арпад Земплені — перекладач поезій Шевченка на угорську мову. В кн.: Тези доповідей до конференції, присвяченої XX-річчю Ужгородського державного університету. 1965. Серія літературознавство. Ужгород, 1965.

І. П. Мегела.

ЗЕНКЕВИЧ Михайло Олександрович [9 (21).V 1891, с. Миколаївський городок, тепер Татишевського р-ну Сарат. обл. — 16.IX 1973, Москва] — рос. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1947. Закінчив 1915 Петрогр. ун-т, продовжував освіту в ун-тах Берліна та Ієни. Учасник громадян. війни. Ранні вірші позначені впливом акмеїзму. Автор збірок «Дика порфира» (1912), «Чотирнадцять віршів» (1918), «Нива танків» (1921), «Набирання висоти» (1937), «Крізь грози літ» (1962) та ін.; поеми «Машинні жнива» (1931). Один з родоначальників рад. школи поетич. перекладу (збірки поезій В. Гюго, Ф. Фрейліграта, П. Негоша, Ф. Прешерна, книги «Поети Югославії», 1957; «Поети XX століття», 1965; «Американські поети», 1969). Перекладав твори І. Франка, М. Старицького, В. Самійленка, А. Кримського, М. Бажана, А. Малишка, Л. Забашти та ін. (увійшли до «Антологии украинской поэзии», т. 1 — 2, М., 1958). Написав біогр. кн. «Брати Райт» (1933).

Тв.: Избранное. М., 1973.

Літ.: Волков А. Михаил Зенкевич. В кн.: Зенкевич М. Сквозь грозы лет. М., 1962.

А. М. Полотай.

ЗЕНКЕВИЧ Павло Болеславович (27.VII 1886 — 1942) — рос. рад. перекладач, театр. діяч: Закінчив Царськосельську класич. гімназію, навчався у Петерб. ун-ті, консерваторії, закінчив театр. школу. Працював актором у Вільно, Батумі, Ростові-на-Дону, Москві, Одесі, Херсоні, писав музику для спектаклів, драм. інсценізації. З 1921 жив у Москві. У 20 — 30-і pp. перекладав твори укр. письменників: М. Куліша (п’єси «Вічний бунт», «97», «Комуна в степах», «Прощай, село», «Закут», «Маклена Граса», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Отак загинув Гуска»), І. Микитенка (п’єси «Бастілія божої матері», «Справа честі», «Диктатура», «Дівчата нашої країни», «Дні юності», «Світіть нам, зорі», «Соло на флейті», роман «Ранок»), Ю. Яновського (романи «Вершники», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», оповідання «Мамутові бивні», «Роман Ма», «Туз і перстень», п’єси «Дума про Британку», «Завойовники» та ін.), Остапа Вишні, A. Головка, О. Гаврилюка, І. Дніпровського, М. Йогансена, О. Копиленка, О. Корнійчука, Г. Косинки, Я. Мамонтова, П. Панча, І. Сенченка, С. Скляренка, Ю. Смоляча та ін. Незаконно репресований 1936. Реабілітований 1956.

Літ.: Дейч О. Друг української літератури. «Культура і життя», 1966. 2 червня; Смолич Ю. На ниві великого братерства. «Літературна Україна:», 1966, 27 травня; Полотай А. М. Матеріали українських письменників в архіві ГЕ. Б. Зенкевича. «Радянське літературознавство», 1969, № 1.

А. М. Полотай.

«ЗЕРКАЛО» — ілюстрований гумористично-сатир. журнал. Виходив 1882 — 1909 (1883 — 85 під назвою «Нове зеркало») з перервами (1886 — 88, 1895 — 97) у Львові двічі на місяць. Першим ред. «З.» був К. Устиянович, потім — B. Нагірний, К. Паньківський, Є. Олесницький та ін.; 1889 — 94 — В. Левицький (Василь Лукич), І. Криловський, 1898 — 1909 — О. Дембицький, Ф. Коковський. «З.» висміювало плазування частини укр. інтелігенції перед польс. шляхтою, критикувало консервативно-реакц. «москвофільство» (див. «Москвофіли»), викривало виборчі махінації. Друкувалися матеріали про злиденне життя галицьких селян, жорстоку розправу царських жандармів над учасниками революц. виступів 1905 — 07 в Росії, розвінчувались австр. закони про пресу. У 1882 — 85 в «З.» (під псевд. Мирон) друкувалися сатир. твори І. Франка («Воронізація», «Дрогобицька філантропія», «Сучасний літопис», «Пані Февросія» та ін.), К. Устияновича, В. Коцовського, І. Грабовича, С. Яричевського, В. Масляка, С. Руданського, Б. Грінченка, Я. Щоголева, В. Самійленка, П. Думки, О. Маковея та ін. Опубл. переклади з рос. (M. Добролюбов), нім. (Г. Гейне), угор. (Ш. Петефі) та ін. літератур. Ряд матеріалів «З.» конфіскувала цензура.

Літ.: Історія української літератури, т. 4, кн. І; т. 5. К., 1968-69.

М. П. Гуменюк.

«ЗЕРКАЛО» — літ. журнал. Виходив щомісяця з листопада 1935 в Коломиї за ред. І. Михайлюка. Згуртував навколо себе молоді літ. сили, вміщував матеріали з життя робітників і селян, інформацію про Рад. Україну, вихід нових книг тощо. У «З.» було опубл. вірші поетів Покуття Д. Осічного, М. Петрука, В. Костюка, робітника М. Мицька, оповідання І. Михайлюка, Л. Дичука, М. Зоряного (М. Марчука) та ін. Журнал друкував твори укр. і рос. рад. письменників. Вихід «З.» схвально зустрів к-т по організації Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові. Від імені к-ту до Коломиї приїжджали Я. Галан, П. Козланюк, О. Гаврилюк, подавали допомогу журналові, використовували його як трибуну в боротьбі проти фашизму (тут надр. статті «Стаємо в ряди», «Фашизм проти культури» Я. Галана). У лютому 1936 влада заборонила видання.

Літ.: Лесин В., Романець О. Вихованець «вікнівців». В кн.: Михайлюк І. Колоски. Львів, 1959; Олексюк М. М. Прогресивна преса Західної України в боротьбі на захист СРСР (20 — 30-ті роки). К., 1973.

П. І. Арсенич.

«ЗЕРНА» — літ.-наук. збірник. Видавався 1887 — 88 у Чернівцях як додаток до газ. «Буковина» (вийшло 2 випуски). У «З.» уміщено твори письменників демокр. напряму, популярні статті з історії Буковини, матеріали на громад.культурні теми. Опубл. добірку болг. народних пісень (переклад І. Франка), оповідання Ю. Федьковича («Максим Чудатий» та ін.), Є. Ярошинської («Вірна любов», «Борба і побіда»), С. Воробкевича («Панна Вероніка»), вірші «Привіт Буковині» і «Веселка» В. Самійленка, «Весна» Перебенді (О. Кониського), «Моє щастя» Чайченка (Б. Грінченка), твори П. Кирчіва, О. Поповича, С. Мартиновича та ін.

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

Ф. П. Погребенник.

ЗЕРНИКАВ Адам [11 (21).ІХ 1652, м. Кенігсберг, тепер Калінінград — після 1692, Київ) — укр. письменник, учений та культур. діяч. Походив з нім. родини золотаря. Здобув інж. освіту, вчився 1673 — 76 також в Іенському ун-ті. Під час навчання зацікавився православ’ям, якому вирішив присвятити життя. Для поглиблення реліг. знань працював у б-ках Англії, Франції та Італії (1678 — 79). 1680 прибув до Чернігова. Тут перейшов з лютеранської віри в православну (обряд відправляв Лазар Баранович). Їздив до Києва та Москви. Як інженер брав участь у спорудженні оборонних об’єктів (Чернігів, Батурин). 1683 постригся в монахи. Автор 19 трактатів лат. мовою з питань теології, а також автобіографії. Найвідоміший твір — «Про походження святого духа від святого отця» (написаний 1682 для Інокентія Гізеля; виданий разом з ін. 1774 — 75 у Кенігсберзі київ. митрополитом Самуїлом Миславським; перекладений і виданий 1797 грец. мовою у Петербурзі; рос. переклад був підготовлений до вид., але не опубл.). Він заснований на положеннях сх. патристики (див. Патристична література) і полемічно спрямований проти католицизму. Феофан Прокопович під впливом досліджень З. склав однойменний богосл. трактат «Про походження святого духа від святого отця» (1772).

Літ.: Адам Зерникав (Обозрение рукописи, содержащей в себе автобиографию его). «Труды Киевской духовной академии», 1860, кн. 3.

М. М. Сулима.

ЗЕРОВ Микола Костянтинович [14 (26).IV 1890, м. Зіньків, тепер Полтав. обл. — 3.XI 1937, Соловки] — укр. рад. літературознавець, поет, перекладач. Закінчив 1914 Київ. ун-т. Учителював у Златополі (1914 — 17), Києві (1917 — 20), Баришівці (1920 — 23). Викладав 1918 — 20 у Київ. архітектурному ін-ті, 1923 — 25 — Київ. кооп. технікумі; з 1923 — професор, з 1930 — зав. кафедрою Київ. ін-ту нар. освіти, 1930 — 33 читав також курс теорії перекладу (з 1932 — зав. кафедрою) в Укр. ін-ті лінгвістичної освіти (Київ). У 1919 — 20 — редактор журн. «Книгарь». Літ. діяльність почав 1912. Друкувався в журналах «Літературно-науковий вістник», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Зоря» та ін. Належав до літ. групи «неокласиків». Автор зб. поезій «Камена» (1924), нарисів «Леся Українка», «Нове українське письменство» (обидва — 1924), збірок літ.-крит. статей «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1928), статей з питань теорії поетич. перекладу («У справі віршованого перекладу», «Брюсов — перекладач латинських поетів»), про творчість укр. рад. письменників (П. Тичини, В. Блакитного, М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського, О. Слісаренка та ін.), передмов до творів Г. Квітки-Основ’яненка, Леся Мартовича, Ю. Федьковича, А. Свидницького, І. Франка, Лесі Українки, П. Куліша, Я. Щоголева, М. Коцюбинського, В. Кобилянського та ін. Видав курс лекцій з історії укр. л-ри — «Українське письменство XIX в.» (1927), які він читав в ін-ті. З. звертається до осмислення загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, його поетична творчість відзначається культурологічною насиченістю, тяжінням до прозорості й чіткості вислову. З. — майстер сонета, який довів до високого ступеня досконалості. Упорядкував антології «Нова українська поезія» (1920), «Слово» (1923, перевид. 1929 під назвою «Сяйво»), «Байка і притча в українській літературі XIX — XX в.» (1931). Брав участь у літ. дискусії 1925 — 28, яку започаткував М. Хвильовий, вимагаючи підвищення культурного та худож. рівня літ. твору. Літературознавчі праці З. відзначаються всебічністю та грунтовністю аналізу, надзвичайною ерудицією автора, яскравістю викладу. В перекладі З. вийшли: з лат. мови — «Антологія римської поезії» (1920); польс. — драма «Мазепа» Ю. Словацького (1926); рос. — повість «Огненний змій» П. Куліша (1927); ідиш — зб. «Народні оповідання» І. Переца (1920, разом з О. Гером), а також окремі твори П. Беранже, Ш. Леконта де Ліля, Ш. Бодлера, Ф. Петрарки, Дж. Байрона, І. Красіцького, А. Міцкевича, О. Пушкіна, М. Гоголя, А. Чехова, Янки Купали та ін. Переклав рос. мовою ряд поезій Лесі Українки, українською — лат. вірші Г. Сковороди. Багато віршів З., зокрема жартівливих, залишились неопубл. Зазнав нещадного цькування з боку вульгаризаторських критиків (В. Коряк, С. Щупак, Я. Савченко та ін.), що прикривалися «лівою» фразою. Незаконно репресований 1935. Ув’язнення відбував на Соловках. Там, не полшпаючи літ. праці, завершив переклад «Енеїди» М. П. Вергілія (повністю не знайдено); Реабілітований 1958. Рукописи творів З. зберіг. в ЦДАМЛМ УРСР, ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР. Іл. див. на окр. аркуші, с. 112 — 113.

Тв.: Вибране. К., 1966; Шевченко і Аскоченський. «Радянське літературознавство», 1989, № 3; Твори, т. 1 — 2. К., 1990.

Літ.: Білецький О. [Рец. на кн.: Зеров М. Камена]. «Червоний шлях», 1924, № 6; Рильський М. Микола Зеров — поет і перекладач. «Жовтень», 1965, № 1; Кочур Г. Микола Зеров. «Літературна Україна». 1965, 27 квітня; Кочур Г. Майстри перекладу. «Всесвіт», 1966, № 4; Кузьма Ю. М. Римські поети епохи Августа в перекладах М. Зерова. «Іноземна філологія. Питання класичної філології», 1970, в. 20, № 8; Зерова С. Ф. Жизнь, ограненная в сонет... «Радуга», 1988, № 1; Брюховецький В. «Б’ють молоти, нові часи кують». «Вітчизна», 1988, № 3; Брюховецький В. Зеров і Шевченко. «Радянське літературознавство», 1989. № 3; Луценко Ю. Біля джерел. «Вітчизна», 1989, № 5; Сулима Н. От ранних дней. «Радуга», 1989, № 5; Білокінь С. Микола Зеров. В кн.: Письменники Радянської України, в 14. 20 — 30 роки. К., 1989; Москаленко М. П’ять сонетів Миколи Зерова. «Україна», 1989, № 32; Івашко В. Микола Зеров і літературна дискусія (1925 — 1928). «Слово і час», 1990, № 4; Брюховецький В. Микола Зеров. К., 1990.

Г. П. Кочур.

«ЗЕМЛЯ» — літ. альманах. Видавався 1908 — 16 «Московським книговидавництвом письменників» за участю Л. Андрєєва, В. Винниченка, О. Купріна, Ф. Сологуба та ін. Вийшло 19 книг. Альманах пропагував анархо-індивідуалізм, еротику, песимізм, спотворено відобразив події революції 1905 — 07. Публікації «З.» різко засуджували Л. Толстой, М. Горький, М. Ольмінський. Разом з тим тут були надр. високохудожні твори О. Купріна (повісті «Гранатовий браслет», «Суламіф»), О. Серафимовича (оповід. «Донька»), І. Буніна (цикл нарисів «Тінь птаха» та поезії). В «З.» В. Винниченко опубл. романи «Чесність з собою», «Сильніше смерті», «Заповіти батьків», «Хочу!» (випуски 5, 9, 14, 18).

Літ.: Голубева О. Д. Из истории издания русских альманахов начала XX века. В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 3. М., 1960; Русская литература конца XIX — начала XX в. 1908 — 1917. М., 1972.

Г, Д. Зленко.

«ЗЕМЛЯ И ФАБРИКА» («ЗиФ») — держ.-акціонерне видавниче т-во. Засн. 1922 у Москві й очолене поетом В. Нарбутом. Спочатку було універсальним, з 1926 — вид-во худож. л-ри. Перша книга «ЗиФ» — «Заборонений Кобзар» Т. Шевченка (1922), куди ввійшли заборонені царською цензурою вірші у перекл. І. Бєлоусова. Тут видано окремі твори і зібрання творів Ф. Гладкова, І. Еренбурга, К. Треньова, О. Невєрова, Дем’яна Бєдного, В. Шишкова, класиків зарубіж. л-ри — А. Франса, Е. Золя, Дж. Лондона, Дж. Конрада, а також мемуари, праці з літературознавства і критики. 1925 виходила серія «Робітничо-селянська бібліотека», в якій опубл. окремі твори А. Чехова, В. Короленка, Л. Толстого, М. Салтикова-Щедріна; з 1926 — серії «Библиотека исторических романов», «Школьная серия», «Библиотека сатиры и юмора», пригодн. і наук.-фантастич. л-ра та ін. «ЗиФ» видавало художні, літ.-громадські і наук.-популярні журнали: «30 дней», «Вокруг света», «Всемирный следопыт», альманахи «Земля и фабрика», «Ровесники» та ін. 1930 ввійшло до складу Держ. вид-ва худож. літератури.

Літ.: [«Земля и фабрика»]. Полный указатель изданий (1922 — 1927). М. — Л., 1927; Ростовская Н. Книжные серии издательства ЗИФ. «Книжная торговля», 1968, № 4.

Ю. В. Войцехівський.

«ЗЕМСКИЕ СБОРНИКИ» — періодичні видання земств у ряді губерній Росії. На Україні виходили «Земский сборник Черниговской губернии» (1869 — 1916) і «Сборник Херсонского земства» (1868 — 1906). Поряд з висвітленням діяльності земських установ і стат. матеріалами на сторінках них видань (особливо «Земского сборника Черниговской губернии») з’являлися також літ.-крит., істор.-краєзнавчі, етногр. і фольклор. публікації. В редакції «Земского сборника Черниговской губернии» в різний час працювали М. Вербицький, П. Єфименко, Г. Коваленко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, І. Коновал (Вороньківський; 1904 склав «Указатель статей, помещенных в „Земском сборнике“ с 1869 по 1903 год»). Тут були надр. статті про життя і творчість І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Куліша, Ганни Барвінок, Л. Глібова, М. Гоголя, О. Маркевича та ін., некрологи про О. Кониського, Л. Толстого тощо. Окремими додатками було видано «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895, 1897, 1899) і зб. «Из уст народа» Б. Грінченка (1900), його бібліогр. покажчик «Литература украинского фольклора. 1777 — 1900» (1901), а також «Сборник материалов по малорусскому фольклору (Черниговской, Волынской, Полтавской и некоторых других губерний)» О. Малинки (1902). Протягом 1896 — 1904 «Записки Наукового товариства імені Шевченка» містили огляди «Земского сборника Черниговской губернии». Серед матеріалів, опубл. в «Сборнике Херсонского земства», значну наук. цінність становлять істор.-стат. описи окр. повітів, волостей та містечок Херсон. губернії.

Літ.: Дудко В. По сторінках «Земского сборника...». «Вітчизна», 1986, №. 5.

В. І. Дудко, Н. С. Стаценко.

ЗИДАРОВ Камен (справж. — Тодор Сибев Манев; 16.IX 1902, с. Драганово, тепер Ловечської обл. — 10.XII 1987, Софія). — болг. письменник, Герой Сой. Праці (1974). Член БКП з 1944. З 1942 навчався в Софійському ун-ті. У збірках віршів «Тиша» (1936). «Антена» (1938), «Вересневі пісні» (1945), «Вибрані поезії» (1964) та ін. порушено соціально-етичні проблеми. Автор п’єс: істор.-революційних — «Царська милість» (1949, поставлена 1981 Житом. муз.-драм. театром), «Блокада» (1960), «Соната життя і смерті» (1985); історичних — «Іван Шишман» (1962, поставлена 1969 Терноп. муз.-драм. театром), «Калоян» (1969), «Боян-чарівник» (1972); з сучас. життя — «Ляпас» (1967), «Любов Адріани Орлової» (1968), «Зустріч у Римі» (1976). Йому належать також біогр. нарис «Людмил Стоянов» (1948), спогади й роздуми «Зірки з великої плеяди» (кн. 1 — 2, 1973 — 78). Виявляв значний інтерес до укр. культури. 1939 з нагоди ювілею Т. Шевченка виступив з літ.-крит. статтями в спец. (у вигляді газети) виданні «Тарас Шевченко» та газ. «Заря» (18.III 1939), де характеризував укр. поета як співця свободи. Один з авторів листа групи болг. письменників (травень 1939) до СП СРСР, в якому йшлося про вплив Т. Шевченка на болг. л-ру 2-ї пол. 19 ст. Написав ст. «Боротьба за мільйони сонячних днів» (1940) — про постановку п’єси «Платон Кречет» О. Корнійчука на болг. сцені. Переклав «Заповіт», уривки з вірша «До Основ’яненка» та поеми «Єретик», опубліковані у періодич. виданнях і кн. «Слов’янські поети» (Софія, 1946). У цій же книжці вмістив свої переклади віршів П. Тичини і М. Рильського. До зб. З. «Вибрані переклади» (1982) увійшли і твори Т. Шевченка. Окремі вірші З. переклали П. Тичина, Д. Білоус, Н. Тихий, Н. Забіла, А. Кацнельсон.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Рос. перекл. — Облава. М., 1961.

Літ.: Пономарева Н. Н. Современная болгарская драматургия. М., 1974.

В. О. Захаржевська.

ЗИЗАНІЙ (Зизаній-Тустановський) Лаврентій Іванович [справж. прізв. — Кукіль (у перекладі грец. мовою — Зизаній); р. н. невід., с. Потелич, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл. — не пізніше 1634, м. Корець, тепер Ровен. обл.] — укр. письменник і перекладач, філолог, церк. діяч. Брат Стефана Зизанія. Походив з бідної шляхти чи міщан. сім’ї. Викладав у брат. школах Львова (до 1591), Бреста (1592 — 94), Вільна (1595 — 97). Був домашнім учителем у родинах князів Богдана Соломирецького (1597 — 1600) у Баркулабові (Білорусія) та О. Острозького (1600 — 02) у м. Ярославі (тепер Польща). З 1612 — протопіп у Корці, активний діяч антикатол. руху. В 20-х pp. прибув до Києва, працював у Києво-Печерській друкарні редактором, перекладачем. В 1626 — 27 відвідав Москву, вів теол. диспут з працівниками Друкарського двору. 1596 у Вільні надр. його «Грамматіку словенску съвершеннаго искуства осми частій слова и иных нуждных», де розглядалася й теорія віршування, а також буквар «Наука ку читаню і розумЂню писма словенскаго: ту тыж о святой троици и о въчдовЂченіи господни» (1596), до якого додано «Лексис, сирЂчь реченія въкратъцЂ събранны и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы Л. Z.» — церковнослов’ян.-укр. словник (1061 термін). Автор віршів про користь граматики (опубл. 1596), «Поученія при погребі Софії, княгині Чарториської» (1618), ймовірно, вірша «На герб... панов Долматов» (опубл. 1623). Уклав «Катехизис» (Москва, 1627), що містив природничо-наук. відомості і спроби раціоналіст. тлумачення церк. догматів. «Катехизис» був заборонений церк. владою. Для Києво-Печерської друкарні звірив з грец. оригіналом текст твору Іоанна Златоуста «БесЂды на 14 посланій...» (1623), переклав з грец. на церковнослов’ян. мову Андрія Кесарійського «...Андреа архієпископа Кесаріа Каппадокійскіа тлъкованіе на апокаліпсій... Іоанна Богослова...» (1625), відредагував з Кирилом Замойським церковнослов’ян. переклад Біблії (не надр.).

Тв.: Лексис. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978; Грамматіка словенска. К., 1980.

Літ.: Возняк М. Причинки до студій над писаннями Лаврентія Зизанія. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1908, т. 83; Ботвинник М. Лаврентий Зизаний. Минск, 1973; Німчук В. В. Систематичний підручник церковнослов’янської мови «Грамматіка словенска» Л. Зизанія. В кн.: Зизаній Л. Граматика словенська. К., 1980; Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981.

Я. Д. Ісаєвич.

ЗИЗАНІЙ (Зизаній-Тустановський) Стефан Іванович [справж. прізв. — Кукіль (у перекладі грец. мовою — Зизаній); р. н. невід., с. Потелич, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл. — 1600, Молдавія] — укр. письменник і осв. діяч. Брат Лаврентія Зизанія. Походив з бідної шляхет. чи міщан. родини. Не пізніше 1577 став ректором Львів. міської укр. школи, 1586 реорганізованої у братську школу, ймовірно був співавтором її статуту. З 1592 — проповідник при братстві білорус. міщан Вільна і вчитель братської школи, керівник масових виступів проти унії і верхівки правосл. духівництва, за що зазнав переслідувань з боку польс.-шляхетської влади. Ставши 1599 ченцем (під іменем Сильвестра), виїхав до Молдавії, де був убитий під час військ. виступів проти турецького панування.

Склав «Катехизис» (Вільно, 1595). Автор трактатів «Ізложение о вЂрЂ...» (Вільно, 1596), «Казаньє святого Кирилла патріаръхи ієрусалимъского, о антіхристЂ...» (Вільно, 1596; укр. і польс. мовами), у яких з великою публіцистич. майстерністю викривав зловживання церковників, закликав протистояти наступові католицизму. З ряду питань висловлював погляди, близькі до ідеології діячів радикального крила Реформації. «Казаньє...» було перекладено в Росії з укр. книжної мови на церковнослов’ян. і опубл. в Москві 1644.

Тв.: Herb jaśnie oświeconego welmożnego pana... Ostrozskiego... В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

Літ.: Яременко П. К., Стефан Зизаній — український письменник-полеміст кінця XVI ст. «Радянське літературознавство», 1958, № 2; Паславський І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст. К., 1984.

Я. Д. Ісаєвич.

ЗИМА Олександр Вікторович (8.III 1937, с. Рибальче, тепер Голопристанського р-ну Херсон. обл. — 3.V 1986, Київ) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1959. Закінчив 1964 Львів. ун-т. Був на журналіст. та видавничій роботі. Друкувався з 1965. Про своїх сучасників — жителів степового краю розповів у романі «Мідний серпень» (1982), повісті «Змійові кучугури» (1971) та книгах оповідань «Хліб для подорожнього» (1971), «День молодого сонця» (1973). Важливі питання господарювання на землі порушив у худож.-докум. повісті «Степовики» (1979), проблемі збереження причорноморської природи присвятив повість «Жолуді на піску» (1983). У повісті «Терези» (1983), наук.-фантаст. романі «День на роздуми» (1987) зобразив світ людей науки. Автор казок для дітей — збірки «Малий поводир» (1985), «Зачарований хлопчик» (1988). Окремі твори З. перекл. рос., груз., узб., казах. мовами.

Літ.: Климченко С. На кому земля тримається. «Літературна Україна», 1983, 28 липня; Васильківський О. Хліб для подорожнього. В кн.: Зима О. День на роздуми. К., 1987.

Г. О. Бандура.

ЗИМНИЙ (справж. прізв. — Писаревський) Леонід Якович [5 (18).II 1907, м. Костянтиноград, тепер Красноград Харків. обл. — 22.V 1942. під м. Барвінковим Харків. обл.] — укр. рад. поет. Освіту здобув самотужки. Учасник Великої Вітчизн. війни, був військ. кореспондентом, загинув на фронті. Автор поетич. збірок «Не в дні ювілею» (1930), «Пісенник» (1937), віршованих оповідань «Магнітобуд», «На-гора», «Риба» (всі — 1932), зб. нарисів «Герої комсомольського плем’я» (1934, у співавт. з Я. Гримайлом), поеми «Штурм шахт» (1931), в яких переважає героїко-революц. тематика, ряд творів має типово виробничий характер. У віршах зб. «За Радянську Україну» (1942) розкриваються драматичні колізії Великої Вітчизн. війни.

Тв.: Поезії. К., 1956.

Літ.: Гончаренко І. Воїн-співець. В кн.: Зимний Л. Поезії К., 1956; Гончаренко І. Недоспівана пісня. В кн.: Вінок слави, т. 1. К., 1970.

Б. А. Буркатов.

ЗИМОРОВИЧ (справж. прізвище — Озимек) Симеон (Симон, Шимон: 1608 чи 1609. Львів — 21.VI 1629, Краків) — польський і український поет. Брат Юзефа Бартломея Зиморовича. Нар. у сім’ї ремісника. Вірменин за походженням. Заг. освіту здобув у Львові. Був помічником писаря, потім лавником у міській управі Львова. З нагоди весілля брата написав і подарував йому збірку із 70 любовних віршів «Roksolanki, to jest Ruskie panny» («Роксоланки, або Руські панни»; вид. Ю. Б. Зиморовичем 1654 у Кракові). У «Роксоланках» оспівував русинів, руську землю і її тодішню столицю Львів, талановито поєднавши популярні мотиви польс. міщанської лірики з мотивами укр. та італ. пісень. Творчість З. — помітне явище в давній укр. і польс. ліриці.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні XVI — поч. XIX ст. К., 1984.

В. О. Шевчук.

ЗИМОРОВИЧ (справж. прізвище — Озимек) Юзеф Бартломей (Бартоломей, Варфоломей Йосиф; 20.VIII 1597, Львів — 14.Х 1677, там же) — польський і український поет і історик. Брат Симеона Зиморовича. В 1640 — 60 — бургомістр Львова. Автор панегіричних та істор. творів лат. мовою, віршів польс. мовою. У поемі «Пам’ятка турецької війни» (1623) прославляв подвиги запорожців у битві під Хотином 1620 — 21. У циклі віршів «Sielanki nowe Ruskie» («Селянки нові руські», вид. 1663 анонімно) яскраво відображено побут укр. села. Водночас у цьому творі, а також у хроніці Львова (зберег. шість рукописів хроніки, які опубл. частково 1837, 1899) хід визв. війни укр. народу 1648 — 54 висвітлено тенденційно, з позицій польс. феодалів. 1654 видав зб. віршів брата Симеона З. «Roksolanki, to jest Ruskie panny» («Роксоланки, або Руські панни»).

Літ.: Франко І. Хмельниччина 1648 — 1649 років у сучасних віршах. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Кирчів Р. Ф. Український фольклор у старопольській літературі, В кн.: Славістичний збірник. К., 1963; Хомишин М. Я. В. Зиморович про питання історії Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. В кн.: Київська Русь: культура, традиції. К., 1982.

М. Я. Хомишин.

ЗІГМОНТЕ Дагнія (7.VII 1931, Рига) — латис. рад. письменниця. Автор романів «Діти і дерева тягнуться до сонця» (1958), «Будь стійкою, Юта!» (1959), «Морські ворота» (1962), «Повинна бути Ховалінга» (1966), «Відьмин дім ремонтується» (1969), «Кінець синіх гномиків» (1973), «Коршун над хутором Загерієші» (1979), «Журавлі з болота Велетня» (1980), «Укус бджоли» (1985), «Прокляття», «Синій птах Ідальго» (обидва — 1989). Опубл. збірки гумористич. оповідання «Закони Хаммурапі» (1968), «Тернистий шлях графині Ізабелли» (1974), зб. оповідань «Чебрець» (1969), збірки новел «Дихання озера» (1965), «Вечір Шпаків» (1976), «Як дивно, що йде сніг» (1981), кн. літ. переказів «Совісний меч» (1988). Пише і для дітей (зб. оповідань «Пілот», 1978; «Чужий», 1984; «Весілля гусениці», 1988. та ін.). За її сценаріями поставлено ряд фільмів («Блюз під дощем», 1982; «Вікторія», 1988, та ін.). Для творів З. характерні тонкий психологізм, романтична символіка, увага до складних душевних колізій. Окремі твори З. переклала І. Липовецька.

Тв.: Укр. перекл. — Будь стійкою, Юта! К., 1962; Інтелігентна людина. В кн.: Сузір’я, в. Б. К., 1971; Рос. перекл. — Дети и деревья тянутся к солнцу. — Морские ворота. М., 1962; Проклятье. Рига, 1987; Ястреб над бором. М., 1988.

А. Г. Шпиталь.

ЗІЄДОНІС Імант (3.V 1933, с. Рагаціємс, тепер Тукумського р-ну) — латис. рад. письменник, нар. поет Латв. РСР з 1977. Член КПРС з 1962. Закінчив 1959 Латв. ун-т (Рига), 1964 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок віршів «Пісок землі і мрії» (1961), «Динаміт серця» (1963), «Входжу в себе» (1968), «Протяг» (1975), «Напад метеликів» (1988), ліро-епічної «Поеми про молоко» (1977), поеми «Колосдвійчатка» (1981). Осн. зміст творів З. — праця людей, їхня моральна чистота, становлення особистості; їм властива полемічна гострота. Діалектичну єдність праці, думки і краси відтворює зб. філос. мініатюр «Єпіфанії» (кн. 1 — 2, 1971 — 74). У книгах нарисів «Щоденник поета» (1965), «Пінистим шляхом» (1967), «Курземіте» (кн. 1 — 2, 1970 — 74), «Як би там не було» (1985) зображує труд. будні народу, порушує проблеми сусп. відповідальності людини за майбутнє людства. Публіцистичну кн. «Перпендикулярна ложка» (1972) створив у співавт. з В. Коротичем. Пише і для дітей (збірки «Різнокольорові казки», 1973; «Що таке колгосп?», 1983). Співавтор кіносценаріїв «Репортаж одного року» (1965), «Вій, вітерець!» (1974). Склав антологію латис. поезії рос. мовою «Поети Латвії» (1974), збірники латиських народних пісень «Що дівчата знати мусять» (1981), «Що хлопці знати мусять» (1984). Переклав окр. твори О. Пушкіна, О. Блока, І. Драча, В. Коротича та ін. Написав вірш «До підніжжя пам’ятника Тарасу Шевченку». Ряд творів З. переклали В. Струтинський, С. Зінчук, В. Коротич, В. Лучук, Ю. Петренко, П. Мовчан, Л. Копилова, І. Липовецька, А. Шпиталь.

Тв.: Укр. перекл. — Морський хліб. К., 1965; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Про В’єтнам, поштову скриньку та про ворота свого будинку. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; [Твори]. В кн.: Вітрила’87. К., 1987; Жовта казка. «Прапор», 1987, № 2: Кольорові казки. К., 1988; Рос. перекл. — Избранная лирика. М., 1969; У каждого колодца своє эхо. М., 1972; Мед течет в море. М., 1975; Цветные сказки. Рига, 1981; Курземите. Рига, 1982; Избранное. Стихотворения. Эпифании. Поэма. М., 1983; Поэма о молоке. — Поэма о хлебе. Рига, 1987; Сказки. М., 1987; Разные и проказные сказки. Рига, 1988.

Б. К. Звайгзне.

ЗІЛИНСЬКИЙ (Zilinskyi) Орест (12.IV 1923, с. Красна, тепер Польща — 16.VII 1976, біля с. Трнава, Сх.-Словацька обл., похов. у м. Свиднику) — чес. філолог-славіст, критик, бібліограф. Закінчив 1949 Праз. ун-т. Досліджував укр. л-ру, зокрема укр.-чес. і укр.-словац. зв’язки, проблеми взаємовпливів слов’ян. пісенного і муз. фольклору. Упорядкував збірники укр. народної пісні («Україна співає», 1950), укр. поезії («Перемагать і жить», 1951); «Українські поети» (1965, в антолог. серії «Молода радянська поезія»). Редактор зб. «Сто п’ятдесят років чесько-українських літературних зв’язків. 1814 — 1964» (1968). Написав передмови до видань творів укр. письменників у чес. перекладах: «Знак терезів» М. Рильського (1947), «Енеїда» І. Котляревського (1955), «Подарунок на іменини» М. Коцюбинського (1964), «Чотири шаблі» Ю. Яновського (1966). Автор наук. розвідок, опубл. у чес. періодиці, зокрема про творчість І. Котляревського («Сто п’ятдесят років „Енеїді“ Котляревського», 1948), Т. Шевченка («Про долю Шевченкового „Єретика“», 1955), укр.-чес. літ. зв’язки «Прогресивні традиції українсько-чеських літературних взаємин в 20-і роки» (1963) та ін. Стаття З. «Про взаємовідносини між українськими, чеськими та словацькими народними піснями» увійшла до кн. «З історії чехословацько-українських зв’язків» (1959). Окр. виданням опубл. книжка З. «Тарас Шевченко у чеській культурі. Бібліографія» (1962, разом з Е. Велінською). У 60-х pp. не раз приїздив до Києва. Підтримував творчі стосунки з М. Бажаном, М. Рильським, П. Тичиною, друкувався в укр. рад. пресі. У чес. період. виданнях опубл. ряд рецензій на праці укр. вчених.

Тв.: Коли Шафарик одержав Шевченкового «Єретика»? «Радянське літературознавство», 1963, № 2; Українська література в чеських перекладах. «Радянське літературознавство», 1963, № 4; Український фольклор у слов’янських літературах. К., 1963 [у співавт.].

Літ.: Копиленко Л. Орест Зілинський. В кн.: Копиленко Л. На світових обширах. К., 1971.

М. Неврлий, В. І. Шевчук.

Попередня     Головна     Наступна