[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 362-380.]

Попередня     Головна     Наступна

К

КААЛЕП Айн (4.VI 1926, Тарту) — ест. рад. поет, перекладач, засл. письменник Ест. РСР з 1986. Закінчив 1956 Тартуський ун-т. Автор збірок віршів «Самаркандський зошит», «Досвітні пейзажі» (обидві — 1962), «Озерні пейзажі» (1968), «Скляні пейзажі» (1971), «„Смерть Пана“ та інші вірші» (1976), «„Золота Афродіта та інші вірші» (1986), які відзначаються інтелектуальністю, різноманітністю поетич. форм. Літературознавчі праці К. увійшли до зб. «Про рідний край і світову літературу» (1984). Перекладає твори з антич., укр., франц., нім., ісп. та ін. л-р. Видав зб. своїх перекладів «Дзеркальні пейзажі» (кн. 1 — 2, 1976 — 80), до кн. 1-ї увійшли переклади з укр. л-ри (окр. твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки). Опубл. вірші «Морська подорож Шевченка до Таллінна» (1961, укр. перекл. Д. Павличка) і «Тарас Шевченко. „Солдат і смерть“» (1973), ст. «Великий революційний демократ України» (1954) та нарис-роздум «Маленький урок у великого Кобзаря» (1964). Окр. вірші К. переклали Ю. Скіф, В. Лучук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Про Леніна. «Жовтень», 1967, № 11; Сміх. «Жовтень», 1967, № 4; Рос. перекл. — Земные пейзажи. М., 1976.

С. Г. Ісаков.

КАБАК Ністор Петрович [10 (23).XI 1913, с. Стара Кульна, тепер Котовського р-ну Одес. обл. — 1937, за ін. відомостями — 10.VII 1941] — молд. рад. поет. Закінчив 1935 Тирасп. пед. ін-т. Автор збірок «Перша борозна» (1932), «Спалахи вогню» (1934), «Вірші», «Від усього серця» (обидві — 1935). У Києві 1935 написав один з найзначніших своїх творів — поему «Бунтівничі серця». Любов’ю до України, мотивами дружби молд. і укр. народів пройняті вірші «На березі Дніпра», «Цвітуть каштани», «Ніструл», «Серце тріпоче». Переклав «Заповіт» і вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий...» Т. Шевченка. Деякі твори К. переклали А. М’ястківський, І. Коперник. Незаконно репресований 1937. Реабілітований посмертно.

Тв.: Укр. перекл. — Республіка. «Літературна газета», 1935, 18 липня; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. Антологія. К., 1975; Рос. перекл. — Песня полей. Кишинев, 1959.

О. С Романець.

КАБАЛЮК-ТИСЯНСЬКА (справж. прізв. — Кабалюк) Марія Миколаївна (12.Х 1911, с. Кваси, тепер Рахівського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. народна поетеса. Нар. у сім’ї лісоруба. Навчалася 1930 — 32 в Ужгор. жіночій учит. семінарії. У 1929 — 71 (з перервами). вчителювала в селах Тячівського та Рахівського р-нів. Друкується з 1927. У віршах і коломийках славить чарівну красу рідного краю, його людей, їхні високі духовні пориви. Твори К.-Т. опубл. в пресі, колект. збірниках «Гірські квіти» (1962), «Поети Закарпаття» (1965), «Пісне наша — доле наша» (1967) та ін.

Літ.: Балега Ю. Гірська квітка. В кн.: Кабалюк-Тисянська М. М. Дзвеніть, співаночки. Вірші та коломийки. Ужгород, 1973.

В. С. Поп.

КАБАРДИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра кабард. народу, який живе в Каб.-Балк. АРСР. Розвивається кабардино-черкеською мовою. Одним із джерел кабардинської літератури є фольклор, представлений нартським епосом, казками, повір’ями, піснями, приказками, поезією джегуако-адигських кобзарів. На поч. 19 ст. кабардинський поет і філолог Ш. Ногмов склав перші кабард.-черкес. азбуку і граматику («Початкові правила кабардинської граматики», 1843), словник кабард.-черкес. мови, збирав істор. пісні та повір’я. Просвітителі Н. Цагов і А. Димов в 1913 — 18 видають кабард.-черкес. мовою азбуки, книжки з історії рідного народу («Мусульманська історія», 1917; «Історія адигів», 1918), житійну л-ру, першу кабард. газету «Адигський голос» (1917 — 18), збирають і публікують зразки фольклору та ін.. До Жовтн. революції письменники друкували свої твори в основному російською (С. Казигірей, С. Хангірей, К. Атажукін та ін.) або араб. (А. Хатана, М. Меретуко та ін.) мовами. Зачинателями кабард. писемної поезії в кін. 19 — на поч. 20 ст. став Б. Пачев, який свої перші вірші записував за допомогою створеного ним на основі араб. графіки алфавіту. Кабард. л-ра як нац. явище виникла в роки Рад. влади з появою писемності 1923 кабард.-черкес. мовою. Її першими представниками були поети І. Кліжбієв, П. Шекіхачев, Т. Борукаєв, П. Кешоков, М. та П. Пшенокови, М. Афаунов та ін., прозаїки Дж. Налоєв, З. Максидов, С. Кожаєв, М. Канукоєв, драматурги М. Тубаєв, А. Шортанов, З. Кардангушев та ін. Основоположником кабард. рад. л-ри став Алі Шогенцуков, автор першого епіч. твору — роману у віршах «Камбот і Ляца» (1938, про побут і звичаї старої Кабарди, боротьбу народу за своє соціальне і нац. визволення). У передвоєнні роки в л-ру прийшов А. Кешоков, творець сучас. кабард. філос. лірики і психол. роману, з нарисами виступив Х. Теунов, розвивається драматургія (п’єси «Мажид і Мар’ят» М. Тубаєва, пост. 1930; «Каншоубі і Гошагаг» З. Кардангушева, пост. 1939; «Аул-Батир» А. Шортанова, пост. 1940). В роки Великої Вітчизн. війни вийшли колект. збірники віршів, нарисів, оповідань — «Всі беріться за зброю!» (1941), «В ім’я Батьківщини» (1942), «На фронтах війни» (1943) та ін. Поеми високого патріот. звучання створили Алі Шогенцуков, А. Кешоков. У повоєнні роки з поезіями виступили А. Кешоков, Б. Куашев, Адам Шогенцуков, Ф. Балкарова, З. Тхагазитов, Л. Губжоков та ін., з прозовими і драм. творами — А. Шортанов (перший у К. л. роман — «Горці», кн. 1 — 4, 1954 — 88; п’єса «В одній сім’ї», 1955), З. Аксиров (п’єса «Даканаго», 1948), Х. Каширгов (роман «Джерело щастя», 1957), Х. Теунов, Х. Хавпачев, С. Кушхов, А. Налоєв та ін. Явищем у літ. житті республіки стала істор.-революц. дилогія «Вершини не сплять» А. Кешокова («Чудова мить», 1960; «Зелений півмісяць», 1966), центр. тема якої — революц. події і громадян. війна в Кабардино-Балкарії. Вийшли також роман «Рід Шогемокових» Х. Теунова (1967), повісті (зокрема «Назву твоїм ім’ям», 1960) та оповідання Адама Шогенцукова, Б. Карданова та ін. У 70 — 80-і pp. опубл. романи «Зламана підкова» (1973) і «Шабля для еміра» (1981) А. Кешокова, «Ореол» (1976) і «Життя прожити — не поле перейти» (1988) Х. Каширгова, «Вершники світанку» А. Налоєва (1977). З поетич. творами виступають А. Кешоков, Адам Шогенцуков, З. Налоєв, З. Тхагазитов та ін. Актуальним проблемам сучасності присвячені п’єси С. Кушхова, М. Місакова, М. Тубаєва, істор. тематику порушують драматурги А. Шортанов, З. Аксиров та ін. В л-ру прийшли поети Х. Бештоков, А. Оразаєв, Х. Кажаров, А. Біцуєв, Б. Кагермазов, М. Кештов, Р. Ацканов, прозаїки З. Налоєв (романи «А тополі все ще ростуть», 1976; «Азамат», 1984), П. Місаков, К. Ельгаров, Б. Журтов, С. Хахов, Х. Шекихачев (роман «Терек свідчить», 1987), А. Кушхаунов, драматург Б. Утижієв, критики М. Сокуров, М. Кармоков, З. Налоєв, А. Хакуашев, П. Шевлоков, Х. Кажаров, Ю. Тхагазитов, А. Гутов та ін СП Каб.-Балк. АРСР створена 1934. Виходять альманах «Кабарда» (кабард.-черкес. та рос. мовами), журн. «Ошхамахо» (кабард.-черкес. мовою).

Між кабардинською й українською л-рами існують давні зв’язки. Укр. вчений Л. Лопатинський ще до революції досліджував кабард. мову та фольклор. В Кабарді (х. Долинськ, тепер у межах м. Нальчика) 1906 — 07 жила і творила Марко Вовчок. В Нальчику в будинку Марка Вовчка створено музей письменниці, на садибі встановлено їй пам’ятник. Адам Шогенцуков, З. Тхагазитов, А. Шомахов присвятили Марку Вовчку свої вірші. Твори укр. письменниці друкувалися в періодиці, збірниках, вийшли окр. кн. «Оповідання» (1959). 1939 в перекл. Алі та Адама Шогенцукових і А. Кешокова вийшла зб. творів Т. Г. Шевченка кабард. мовою. З 30-х pp. поезію Т. Шевченка починають вивчати в кабард. школах. У республіці святкуються шевченківські ювілеї. Глибока повага до укр. поета висловлена у віршах «Тарас Шевченко» Алі Шогенцукова, «Тарас Шевченко» А. Кешокова та ін. У періодичних виданнях надр. статті «Великий поет України» (1949) та «Світла любов і глибока людяність» (1964) Адама Шогенцукова, «Великий народний поет» К. Ельгарова (1961), «Безсмертний поет» М. Сокурова (1961) та ін. У перекладі кабард.-черкес. мовою вийшли збірники «Поети України» (1954), «Смарагдове намисто» (1972), «Подільські ластівки» (1981), двотомник укр. поезії і прози «Дорога Україно» (1955 — 56) — до 1-го тому ввійшли твори Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Марка Вовчка, до 2-го — П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського, В. Сосюри, A. Малишка, М. Нагнибіди, П. Воронька, С. Олійника, І. Неходи, П. Усенка, А. Пашка, О. Гончара, Ю. Яновського, С. Жураховича, Остапа Вишні, І. Рябокляча, О. Васильківського. У періодиці друкувалися також переклади деяких творів Марка Черемшини, А. Бортняка, Л. Пастушенка, Н. Гнатюк, М. Тарновського, М. Рябого, М. Каменюка, В. Козак, B. Кобця, В. Гарвасюка, М. Чорного та ін. 1956 в перекладі журналіста Х. Ширитова кабард. мовою надр. роман «Прапороносці» О. Гончара. Нурі Шогенцуков переклав п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, поезію «Гімн» І. Франка. На Україні 1974 — 75 опубл. дилогію «Вершини не сплять» А. Кешокова, 1976 — повість «Весна Софіят» Адама Шогенцукова, окремі твори Ф. Балкарової, Х. Теунова, Алі Шогенцукова та ін. Твори кабард. письменників виходили у збірниках «Березова криниця» (К., 1972), «Вершини» (Одеса, 1975), «У братньому колі» (Одеса, 1984), «Побратимська вірність» (Одеса, 1989). Укр. мовою ряд творів кабард. л-ри переклали М. Упеник, О. Новицький, З. Біленко, Л. Горлач, В. Митрофанов, М. Нагнибіда, П. Засенко, С. Наливайко, В. Гнатовський, І. Глинський, Л. Пастушенко, Н. Гнатюк, І. Стативка, Д. Дереч та ін.

Літ.: Теунов Х. И. Литература и пнсатели Кабарды. М., 1958: Кашежева Л. Н. Кабардинская советская проза. Нальчик, 1962; Очерки истории кабардинской литературы. Нальчик, 1968; Налоєв З. М. Послевоенная кабардинская поэзия (1945 — 1956). Нальчик, 1970; Мусукаева А. Поиски и свершения. Нальчик, 1978; Хакуашев А. Х. Адыгские просветители. Нальчик. 1978; Шевлоков П. Правда жизни. Нальчик, 1982; Хашхошева Р. Х. Адыгские просветители второй половини XIX — начала XX века. Нальчик, 1983; Тхагазитов Ю. М. Адыгский роман. Нальчик, 1987; Писатели Кабардино-Балкарии. Биобиблиографический указатель. Нальчик. 1978.

З. М. Налоєв.

КАБІР (бл. 1440 — бл. 1518; с. Магхар, побл. м. Бенареса) — інд. поет. За переказами був неписьменним, займався ткацтвом. Складав вірші мовою гінді. Творча спадщина К. дійшла до нашого часу в усній (частково у поєднанні з фольклором) і писемній формі. Вірші і гімни К. (їх відомо бл. 80) включено до священної книги сикхів «Адігрантх» («Споконвічна книга», кін. 16 — поч. 17 ст.) — антології середньовічної реформаторської поезії народів Пн.-Зх. Індії. У своїх творах К. відбивав настрої знедоленої людини-трудівника, виступав проти кастової системи, фанатизму, за єдність індусів і мусульман; виходячи з наївно-матеріалістичних уявлень, робив спробу окреслити соціальний ідеал. Демократизм поезії К. тісно пов’язаний з ідеями релігійно-реформаторського руху бгакті (поширювався в Індії у 12 — 17 ст.).

Тв.: Рос. перекл. — Лирика. М., 1965.

Літ.: Баранніков А. П. Короткий начерк новоіндійських літератур. Х. — К., 1933; Гафурова Н. Б. Кабир и его наследие. М., 1976; Серебряков И. Д. Литературы народов Индии. М., 1985.

І. Д. Серебряков.

КАБІЧЕК (Kabíček) Ярослав (U.X 1931, с. Велетін, Середньо-Чеська обл.) — чес. поет-перекладач. Закінчив 1954 Праз. ун-т. Як перекладач узяв участь в антологічній серії «Молода радянська поезія» (книжки «Російські поети», 1963; «Українські поети», 1965; «Грузинські поети», 1967). В його перекладі вийшли окр. виданнями твори А. Бєлого, А. Фета, О. Твардовського, Е. Межелайтіса. Автор статей «Шевченко — кобзар свого народу» [журн. «Svět sovětu» («Радянський світ», 1964, № 11)] і «Осінь 1860» [журн. «Kulturní tvorba» («Культура і творчість», 1964, № 10)] — про останню осінь життя поета. Разом із статтями було опубл. переклади віршів («Якби зострілися ми знову», «В неволі, в самоті немає», «Готово! Парус розпустили», «І Архімед і Галілей», «І тут, і всюди — скрізь погано» та ін.), які пізніше ввійшли до кн. вибраних Шевченкових творів «Білі хмари, чорні тучі» (1977). У перекладі К. видані збірки поезій «Теліжинське літо» (1964) і «Дівочі пальці» (1971) І. Драча, «Можливості» В. Коротича (1976). Упорядкував антологію «Форма вітру. Десять сучасних українських поетів» (1975), для якої переклав твори М. Бажана, В. Мисика, М. Нагнибіди, П. Воронька, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, М. Вінграновського, В. Коротича, Р. Лубківського.

К. перекладає також твори українських письменників ЧСФР Лауреат премії ім. і. Франка АН УРСР (1985).

Літ.: Житник В. К. Деякі питання відтворення поетики Т. Г. Шевченка в чеських перекладах. В кн.: Т. Г. Шевченко в інтернаціональних літературних зв’язках. К., 1981.

В. К. Житник.

КАБО-ВЕРДЕ ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Республіки Кабо-Верде. Розвивається креол. (на португ. основі) і португ. мовами. Креоломовній л-рі властиві близькі до фольклору поетичні форми — морна (пісня-танок) та ін. До фундаторів нац. креол, л-ри належать поети Е. Тавариш, Ш. да Круш і П. Кардозу, який уперше в К.-В. л. порушив соціальні проблеми (збірки «Сад Гесперид», 1926; «Діти землі», 1930). Для творчості сучас. креоломовних поетів Каобердіано Дамбари (зб. «Ніч», 1964) і Каобердіано Куноті характерні громадян. пристрасність і революц. активність. З прози набув поширення тільки жанр т. з. історій (короткі гумор. оповідання з повчальною кінцівкою, в яких висміюються різні вади й недоліки).

Л-ра португ. мовою мала спочатку елітарний характер. Власне нац. поезія і проза з’явилися після виникнення 1936 культур. руху, пов’язаного з заснуванням першого літ. журн. «Claridade» («Світло»), навколо якого об’єдналися, зокрема, Ж. Барбоза і Б. Лопіш. Соціальні причини масової еміграції креолів з архіпелагу Кабо-Верде показано в поезії Ж. Барбози (збірки «Архіпелаги», 1935; «Середовище», 1941; «Записки острів’янина», 1955). Початок нового етапу в розвитку К.-В. л. пов’язується зі створенням групи «Certeza» («Впевненість», 1944). Творчість її учасників (поезії А. Фонсеки, Г. Маріану, О. Мартінша та ін.) засвідчила процес усвідомлення нац. і культур. самобутності країни, вихід на загальноафр. проблематику. Під впливом афр. нац.-визв. руху в 50-х pp. в л-рі посилюються крит. тенденції, що виявилося в опубл. 1958 «Культурному додатку» до журн. «Boletim Cabo Verde» («Бюлетень Кабо-Верде»). Антиколон. спрямованістю набув популярності роман «Голодні» Л. Роману ді Мелу (1962). Серед найкращих надбань нової К.-В. л. — романи «Злива» (1956) і «Обпалені східним вітром» (1960) М. Лопіша, «Час відплиття» (1962) і «Ордер на арешт» (1973) М. Феррейри, повісті «Блудна дочка» (1956) і «Ніч вітрів» (1970) А. А. Гонсалвіша. Після проголошення незалежності країни (1975) у К.-В. л. дедалі більшого значення набуває розробка нових проблем — перебудови суспільства, ліквідації пережитків колоніалізму. Укр. мовою вірші О. Алкантари, М. Лопіша, Ж. Барбози, О. Мартінша, К. Дамбари, А. Нуньїша в перекладах Ю. Покальчука і М. Жердинівської опубл. у журн. «Всесвіт» (1974, № 11), зб. «Поезія» (1980, в. 4), антології «Поезія Африки» (К., 1983). В. Шовкун переклав романи «Злива» і «Обпалені східним вітром» М. Лопіша (окр. вид. — К., 1977).

Літ.: Ряузова Е. А. Португалоязычные литературы Африки. М., 1972; Жердинівська М. Португаломовна поезія Африки. «Всесвіт», 1974, № 11; Ряузова О. Мануел Лопіш і його роман «Обпалені східним вітром». «Всесвіт», 1977, № 10; Ряузова Е. А. Роман в современных португалоязычных литературах. М., 1980; Григорович А. А., Грибанов В. В. Кабо-Верде. М., 1988.

С. І. Ткаченко.

КАВА Віктор Іванович (1.I 1937, с. Поділ, тепер Срібнянського р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1975. Закінчив 1959 Київ. ун-т. Працював у вид-ві «Веселка», зав. відділом журн. «Барвінок». З 1983 — відповідальний секретар комісії СПУ по роботі з молодими авторами. Автор книжок для дітей — збірок оповідань та повістей «Прогуляний день» (1963), «Історія одного велосипеда» (1966), «Так пахла тиша» (1971), «На те літо, після війни» (1979), «Усмішка» (1980), «Троє і весна» (1985); повістей «Червона вулиця» (1969), «Маркіян» (1973), «Будь обережна, Марійко!» (1976), «Осіння стежка» (1977), «Три червоні гвоздики» (1986, разом з В. Замлинським). Видав також збірки оповідань та повістей для дорослих — «День ясний і ночі горобині» (1980), «Сипле квіт черемха» (1987). Осн. теми — діти і війна, повоєнна відбудова, школа, краса рідного краю, життя В. І. Леніна та його соратників, визначних людей України. Лауреат премії ім. Лесі Українки (1985). Твори К. перекладено багатьма мовами народів СРСР, світу.

Тв.: Рос. перекл. — Вечерние тени. М., 1967; Красная улица. М., 1971; Так пахла тишина. М., 1978; Осенняя стежка. М., 1981; Трое и весна. М., 1988.

Літ.: Бичко В. Найвище звання. «Літературна Україна», 1977, 14 січня; Ефимов А. Утверждение высоких идеалов. «Радуга», 1977, № 6; Виктор Кава. «Детская литература», 1978, № 6; Лиханов А. Дєревенская акварель. В кн.: Кава В. Осенняя стежка. М., 1981; Ярмыш Ю. Виктор Кава. В кн.: Ярмыш Ю. Детская литература Украины. М., 1982; Збанацький Ю., Горлач Л. Повносилий полудень роботи. «Літературна Україна», 1987, 1 січня; Дончик В. Вірність дитинству. В кн.: Кава В. Ніколи не забудеться. К., 1987.

В. А. Костюченко.

КАВАБАТА Ясунарі (11.VI 1899, Осака — 16.IV 1972, Дзусі) — япон. письменник, член Япон. AM з 1953. Закін. 1924 Токійський ун-т. У 20-х pp. брав активну участь у літ. житті, був близький до модерніст. групи неосенсуалістів. Перший значний твір К. — оповідання «Танцівниця з Ідзу» (1926). Повісті «Веселі дівчата Асакуса» (1929) і «Країна снігу» (1937) засвідчили схильність письменника до психологізму, фіксації підсвідомого й замилування старовиною. Автор повісті «Тисяча журавлів» (1951), романів «Стогін гори» (1953), «Давня столиця» (1961), оповідань і есе. У творах К. відбито класичне уявлення японців про прекрасне, вони відзначаються внутр. ліризмом. Особливості худож. мислення К. пов’язані з естетикою дзен, що заперечує розумове сприйняття світу і стверджує принцип природності й безпосередності. Витончена простота — осн. риса стилю К., у творчості якого помітний вплив давньої япон. л-ри, зокрема поезії хокку. Лауреат Нобелів. премії (1968). Окремі твори К. переклали І. Дзюб, М. Федоришин.

Тв.: Укр. перекл. — Країна снігу. К., 1976; Німий. «Всесвіт», 1985, № 3; Рос. перекл. — Тысячекрылый журавль. — Снежная страна. — Новеллы, рассказы, эссе. М., 1971; Избранные произведения. М., 1985.

Літ.: Яденко Б. Пам’яті Кавабата Ясунарі. «Всесвіт», 1972, № 8; Федоренко Н. Т. Кавабата Ясунари. М., 1978; Федоренко Н. Т. Кавабата Ясунари. — Краски Еремени. — Очерки. М., 1982; Алексеев В. П. Кавабата Ясунари. Библиографическнк указатель М., 1973.

Б. П. Яценко.

КАВАЛЕРІДЗЕ Іван Петрович [1(13).IV 1887, х. Ладанський, тепер с. Сильченкове Талалаївського р-ну Черніг. обл. — 3.XII 1978, Київ] — укр. рад. скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, нар. арт. УРСР з 1969. Навчався 1907 — 09 в Київ. худож. уч-щї, 1909 — 10 — в Петерб. AM, 1910 — 11 — у приватній студії Н. Аронсона в Парижі. Автор пам’ятників княгині Ользі в Києві (1911, у співавт.), Т. Шевченкові у Ромнах Сум. обл. (1918), Полтаві (1925), Сумах (1926), Г. Сковороді в Лохвиці Полтав. обл. (1922). У повоєнні роки створив скульптурні композиції «В. І. Ленін і М. Горький» (1952), «Лев Толстой» (1965), пам’ятник Григорію Сковороді в Києві (1977).

Як кінорежисер і драматург К. продовжував і розвивав такі ж ідеї та образи, які втілював у скульптурних композиціях і портретах, теж тяжіючи до узагальнення й символічності, історизму і проблемності, худож. багатогранності. За власними сценаріями поставив фільми: на Одес. кіностудії — «Злива» («Офорти до історії гайдамаччини», 1929), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931), «Коліївщина» (1933); на Київській кіностудії — «Прометей» (1936), «Наталка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958, у співавт.), за сценарієм Н. Капельгородської — «Повія» (1961). Написав п’єси «Вотанів меч» (1966), «Перекоп» (пост. 1967), «Перша борозна» (1969, про діяча революц. руху в Росії П. К. Запорожця), трагедію-притчу з життя Г. Сковороди — «Григорій і Параскева» (1972), в яких осн. увага зосереджена на філос. осмисленні історії та ролі особи в ній (ішли в театрах Харкова, Сум, Тернополя). Залишив спогади, уривки з яких опубл. в журн. «Україна» (1988, № 39 — 40).

Тв.: П’єси. К., 1976.

Літ.: Німенко А. В. Кавалерідзе-скульптор. К., 1967; Зінич С. Г., Капельгородська Н. М. Іван Кавалерідзе. К., 1971; Иван Кавалеридзе. Сборник статей и воспоминаний. К., 1988.

Д. Т. Вакуленко.

КАВАЛЕЦЬ (Kawalec) Юліан (11.Х 1916, с. Вжави, побл. м. Тарнобжега) — польс. письменник. Навчався у Краків. ун-ті. У збірках оповідань «Стежки серед вулиць» (1957), «Звалений в’яз» (1962), «Чорне світло» (1965), «Весільний марш» (1966), повістях «Приписаний до землі» (1962), «На сонці» (1963), «Танець яструба» (1964), «Шукаю дім», «Волання» (обидві — 1968), «Перепливеш річку», «Сірий ореол» (обидві — 1973), «Украсти брата» (1982), автобіографічному романі «Серед брам» (1989) відобразив глибокі зміни, що відбулися в житті й свідомості польс. селянина після 1945, процес урбанізації з його драм. ускладненнями. Екол. проблеми порушив у зб. оповідань «Велика святкова забава» (1974), повісті «Будяк» (1977). Автор зб. нарисів «Хвала рукам» (1969). Окремі твори К. переклали Д. Андрухів, Г. Заєць, В. Неділько, В. Березняк, В. Врублевська, О. Медущенко, О. Лєнік та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Шрам на серці. «Всесвіт», 1960, № 12; Син. «Всесвіт», 1974, №. 4; Танець яструба. К., 1974; Перепливеш річку. «Всесвіт», 1975, № 1; Вбрання для гостини. «Всесвіт», 1985, № 4; Рос. перекл. — Повести. М., 1984; Избранное. М., 1986.

Літ.: Вєдіна В. Обличчям до людини (Про творчість Юліана Кавальця). «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1968, в. 4; Загайкевич Н. Юліан Кавалєц і його тематика. Розмова з письменником. «Всесвіт», 1972, № 4; Пиотровская А. Юлиан Кавалец. В кн.: Писатели Народной Польши. М., 1976; Вєдіна В. П. Юліан Кавалець. В кн.: Письменники соціалістичних країн Європи і сучасний літературний процес. К., 1982.

В. П. Вєдіна.

КАВАЛЬКАНТІ (Cavalcanti) Гвідо (бл. 1255, Флоренція — 1300, там же) — італ. поет. Один з найвизначніших представників поетич. школи «дольче стиль нуово». Брав активну участь у політ. житті, зазнав переслідувань. Був високо освіченою людиною свого часу. Данте називав себе учнем К. Осн. тема сонетів та балад К. (збереглося бл. 50) — витончене шляхетне кохання до жінки, яке допомагає осягнути глибинну мудрість і високість духу. Складна філос. мова канцочи «Донна просить мене» тривалий час була об’єктом наук. досліджень сучасників К., а згодом філософів-неоплатоніків. Окремі балади К. позначені впливом нар. поезії («Зустрів я у лісі пастушку»). Ностальг. сумом овіяні балада «Тому що я не сподіваюсь повернутись» та ін. твори, написані на вигнанні. Глибина й драматизм почуття, тонкість психол. нюансів поезії К. вплинула на творчість Ф. Петрарки. К. згадував І. Франко у праці «Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків...».

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Хрестоматия по зарубежной литературе. Литература средних веков. М., 1953.

Літ.: Де Санктис Ф. История итальянской литературы, т. 1. М., 1963; Франко І. Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків... В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978; Шаповалова М. С. Відродження в Італії. В кн.: Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів 1982.

О. Є.-Я. Пахльовська.

КАВАФІС (Καβάφης) Константинос (29.IV 1863, Александрія, Єгипет — 29.IV 1933, там же) — грецький поет. Навчався 1880 — 82 в комерційному лицеї «Гермес» (Александрія). Віршувати почав у 19-річному віці спочатку англ. та франц. мовами. Автор двох, однойм. збірок «Вірші» (1904, 1910), зб. «Вірші 1919 — 1932 pp.» (1933). К. належить також ряд статей та есе з питань грец. історії, культури, поезії. Формування поетич. стилю К. йшло через відхід від романтич. та символістських позицій, до поглиблення реалістичних тенденцій. У поезіях К. розробляється міфол. та істор. (переважно доби еллінізму, Візантії, пізньорим. періоду) тематика тощо. Його твори перекл. багатьма мовами світу. Окр. вірші К. переклали Г. Кочур, О. Пономарів та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вітрала-69. К., 1969; Рос. перекл. — Лирика. М., 1984.

Літ.: Ильинская С. Б. Константинос Кавафис. М., 1984.

І. П. Бетко.

КАВЕЛІН Лев Олександрович, архімандрит Леонід [22.II(6.III) 1822, с. Грива, тепер Козельського р-ну Калуз. обл. — 22.X(3.XI) 1891, Сергіїв Посад, тепер м. Загорськ Моск. обл.] — рос. археограф, історик, церк. діяч. Закінчив 1840 Моск. кадет. корпус. Служив у лейб-гвардії Волинському полку (1840 — 52). Брав участь у редагуванні журн. «Маяк», друкувався у ньому і журн. «Иллюстрация» (художні твори, переклади). З 1852 — послушник Оптиної пустині, 1857 прийняв чернецтво під ім’ям Леонід. З 1863 — начальник рос. духовної місії в Єрусалимі (з посвятою в архімандрити), з 1865 — настоятель церкви при рос. посольстві в Константинополі, з 1869 — архімандрит Воскресенського монастиря Новий Єрусалим під Москвою, 1877 — 91 — намісник Троїце-Сергієвої лаври. Автор публікацій з східнослов’ян. л-р, зокрема присвячених давньорус. житійній і ораторській прозі, творам Серапіона, Кипріана, Григорія Цамблака, Симеона Полоцького та ін., упорядник видань аскетич. творів Феодора Студійського, Ісаака Сіріна, авви Марка та ін. у рос. перекладі.

Виявляв зацікавлення українською етнографією і фольклором. Особливу цінність становлять описи монастирських і приватних зібрань рукописів, передусім зібрання О. С. Уварова; певне значення має довідкова праця з вітчизн. агіографії «Свята Русь» (1891).

Тв.: Исследование народных преданий Малороссии о Купале. «Маяк», 1844, т. 15; Систематическое описание славяно-российских рукописей собрания графа А. С. Уварова, ч. 1 — 4. М., 1893 — 94.

Літ.: Корсаков Д. А. Архимандрит Леонид (Кавелин). «Журнал министерства народного просвещения», 1891, № 12.

Ю. А. Ісіченко.

КАВЕРІН (справж. прізв. — Зільбер) Веніамін Олександрович [6(19).IV 1902, Псков — 2.V 1989, Москва] — рос. рад. письменник. Закінчив 1923 Ін-т живих сх. мов (Петроград) і 1924 Ленінгр. ун-т. На поч. 20-х pp. входив до групи «Серапіонові брати». Під час Великої Вітчизн. війни — кор. ТАРС і газ. «Известия» на Північному фронті. Ранні твори (збірки фантаст. новел «Майстри і підмайстри», 1923; «Бубнова масть», 1927; роман «Дев’ять десятих долі», 1926; детект. повісті «Кінець Хази» і «Велика гра», обидві — 1926) позначені ексцентризмом фабули, впливом нім. романтизму. Осн. риси наступної творчості К. — реалістичне відображення дійсності, драматизм у розробці морально-філос. проблематики, поєднання тонкого психологізму із захоплюючим сюжетом (романи «Здійснення бажань», кн. 1 — 2, 1934 — 36; «Два капітани», кн. 1 — 2, 1938 — 44; Держ. премія СРСР, 1946; «Відкрита книга», ч. 1 — 3, 1949 — 56; «У старому домі», 1971). Воєнні враження відбилися у збірках оповідань «Будинок на пагорку» (1941), «Ленінград» (1942), «Ми стали іншими» (1943), повісті «Сім пар нечистих» (1961), романі «Наука розставання» (1983). Тема науки, проблеми художника і суспільства — в центрі романів «Художник невідомий» (1931), «Подвійний портрет» (1966), «Перед дзеркалом» (1972), «Двогодинна прогулянка» (1978), «Над потаємним рядком» (1989). Виступав і в інших жанрах — есе, п’єси, казки, кіносценарію. Залишив книги спогадів «У старому домі» (1971), «Освітлені вікна» (1974 — 76), «Вечірній день» (1980), «Письмовий стіл. Спогади і роздуми» (1985), «Епілог» (1989; написана у середині 70-х pp.). Автор ряду праць («Барон Брамбеус. Історія Осипа Сенковського, журналіста, редактора „Библиотеки для чтения“», 1929; «Нове бачення. Книга про Ю. Тинянова», 1988, у співавт.). Багато творів К. екранізовано. Окремі твори К. переклали О. Ільченко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1980 — 83; Летя. щий почерк. М., 1986; Самое необходимое. М., 1987; Литератор. М., 1988; Косой дождь. М., 1988; Силуэт на стекле. М., 1988; Укр. перекл. — Облога палацу. Х. — Одеса, 1930; Непереможний. Х. 1930; Будинок на пагорку. К., 1945; Два капітани. К., 1949.

Літ.: Новикова О. И., Новиков В. И. В. Каверин. Критический очерк. М., 1986.

Т. П. Заморій.

КАГАН Абрам Якович [27.XII 1900 (9.I 1901), м. Бердичів, тепер Житом. обл. — 17.XII 1965, Київ] — євр. рад. письменник. Закінчив 1919 Бердичів. комерц. уч-ще. Вчителював, працював у пресі. Друкувався з 1921. Перша книжка — зб. віршів «Рубці» (1923). Автор новел «Уламки» і «Свиня» (обидві — 1930); п’єс «Енергія» (1932), «Молоко» (1939), в яких порушено актуальні проблеми тогочасного життя; автобіогр. роману «Ари Ліберман» (1935), повісті «Біля річки Гнилоп’ятки» (1936), романів «Шолом-Алейхем» (1963) і «Злочин і совість» (1965). Укр. мовою окремі твори К. переклали Є. Райцин, А. Каинельсон, О. Пархомовська, А. Вольфсон-Кудієвська.

Тв.: Укр. перекл. — Арн Ліберман. Х., 1935; Вибране. К., 1958.

І. Т. Мазорє.

КАГАНЕЦЬ Карусь [справж. — Костровицький Казимір Карлович; 29.I (10.II) 1868, Тобольськ — 20. V 1918] — білорус. письменник, перекладач, художник і скульптор. З 1874 жив у Білорусії. Навчався 1885 — 88 у міському уч-щі (Мінськ) і Моск. училищі живопису, скульптури та архітектури. За агітац. діяльність двічі був ув’язнений. У своїх творах орієнтувався на фольклор. Написав кілька побут. та істор. драм. сатир. водевіль «Модний шляхтич» (пост. 1910 у Вільні, Полоцьку). У поезії відображав сел. працю, нар. побут, істор. минуле, порушував соціальні і нац. питання («На сплав», «Наш поклик», «Плач білоруса»). Обробляв нар. казки і легенди, писав для дітей. Переклав білорус. мовою окремі вірші Ю. Б. Залеського. Автор (чи один з авторів) «Білоруського букваря» (СПБ, 1906, вид. анонімне). Виступав як публіцист. Багато творів не опубліковано. Займався скульптурою, різьбленням по дереву і кості, малюванням, худож. оформленням книжок. Вірш «Кобзар», графічні малюнки «На розпутті» та «Білоруський лірник» навіяні творчістю Т. Шевченка.

Б. Й. Чайковський.

КАГАРЛИЦЬКИЙ Микола Федосійович (6.I 1937, с. Черняхів Кагарлицького р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник, мистецтвознавець, перекладач. Закінчив 1961 Київський університет. Учителював, працював у вид-вах «Дніпро», «Мистецтво», редакції газ. «Літературна Україна». З 1962 виступає з публіцистичними, літературознавчими статтями, творчими портретами діячів культури (М. Бажана, О. Гончара, Я. Баша, І. Драча, В. Забаштанського, М. Заньковецької, П. Саксаганського, Л. Руденко, І. Козловського, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, С. Турчака, Н. Матвієнко, І. Гончара, Г. Якутовича та ін.). Автор докум. нарису «Оксана Петрусенко» (1973) та однойм. біогр. повісті (1983). Опубл. зб. літ.-крит. нарисів та есе «Наодинці з совістю» (1988), до якої увійшла повість-есе про Катерину Білокур «Квіти мої, діти». Упорядник, автор вступних статей і коментарів до збірок спогадів «Оксана Петрусенко» (1980), «Михайло Донець» (1983). З болг. мови переклав зб. нарисів «Коли мовчать слова» (кн. 1 — 2, 1968 — 69), з нім. — зб. «Легенди про Артеміду та інші новели» А. Зегерс (1971).

Тв.: Рос. перекл. — Оксана Петрусенко. М., 1989.

Літ.: Головащенко М. Для нас і для нащадків. «Культура і життя», 1983, 17 липня; Шахова Л. Виток духовності. «Сільські вісті», 1988, 20 жовтня.

О. Г. Астаф’єв.

КАДИРІ Абдулла (псевд. — Джулкунбай, Дунбуль та ін.; липень 1894, Ташкент — 1937) — узб. рад. письменник. Один із зачинателів узб. худож. прози. Навчався 1924 — 25 у Вищому літ.-худож. ін-ті ім. В. Я. Брюсова (Москва). У перших творах, написаних 1915 — 16 (оповідання «Розпусник», драма «Нещасний наречений» та ін.), змалював узб. побут. Оповідання «Мій батько і більшовик» (1922) пройняте симпатією до партії комуністів. У циклах сатир. оповідань «З пам’ятної книжки» (1923), «Про що говорить упертий Ташпулат?» (1924) та ін., використовуючи традиції нар. гумору, письменник висміює антиподів нового життя — спекулянтів, нероб, бюрократів. Повість «Абід-Кетмень» (1934) — про колективізацію в республіці. В істор. романах «Минулі дні» (1922 — 26), «Скорпіон з вівтаря» (1928) змалював. тяжке життя узб. трудящих у минулому. Переклав окремі твори Л. Толстого, М. Лермонтова, М. Гоголя, А. Чехова.

Тв.: Рос. перекл. — Скорпион из алтаря. М., 1964; Минувшие дни. Ташкент, 1984.

Н. М. Андрійченко.

КАЗАК (Kasack) Герман (24.VII 1896, Потсдам — 10.I 1966, Штутгарт) — нім. письменник (ФРН). З 1953 — президент Нім. академії мови й л-ри в Дармштадті. З 1914 вивчав германістику та філософію в Берлін., потім — у Мюнхен. ун-тах. Збірки віршів «Людина» (1918) і «Острів» (1920), драма «Трагічна місія» (1920) мають експресіоністич. характер. Роман «Місто за річкою» (1947), написаний під впливом Ф. Кафки, у символіко-метафорич. формах зображує тоталітаризм, зокрема нацист. гатунку. У повістях «Ткацький верстат» (1949) і «Фальшивки» (1953), романі «Великий невід» (1952) засудив нацизм, відобразив процес нівелювання людини в капіталістич. суспільстві. Автор кн. «Мозаїка» (1956), до якої ввійшли його літ.-крит. праці про нім. письменників.

Л. С. Кравченко.

КАЗАКЕВИЧ Еммануїл Генріхович [11 (24).II 1913, м. Кременчук — 22.ІХ 1962, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив 1930 Харків. машинобуд. технікум. Учасник Великої Вітчизн. війни. Перші твори — вірші, пісні, поеми — написав мовою ідиш (зб. «Великий світ», 1939). Провідне місце у творчості К посідає тема Великої Вітчизн. війни. Повість «Зірка» (1947; Держ. премія СРСР, 1948) — про подвиги розвідників, звитягу рад. воїнів. У повісті «Двоє в степу» (1948) складні моральні проблеми розв’язано з гуманістичних позицій. Завершальний етап війни і події повоєнного життя відображено в романах «Весна на Одері» (1949; Держ. премія СРСР, 1950) та «Будинок на площі» (1956). У центрі повісті «Синій зошит» (1961; однойм. кінофільм, 1964) — образ В. І. Леніна. В оповіданні «При світлі дня» (1961) простежено морально-психол. витоки потворних соціальних процесів у житті рад. суспільства. Кращим творам К. притаманні психологізм, пластичність образів та ліризм оповіді.

Виступав як публіцист, критик, перекладач. Переклав мовою ідиш ряд творів О. Пушкіна, М. Лермонтова. «Вибрані твори» В. Маяковського у перекладі К. опубл. Держнацменвидав України (X. — К., 1934). Окремі твори К. переклали М. Дубинський, М. Лук’янченко, О. Новицький.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3, М., 1985 — 88; Весна на Одере. — Повести. М., 1988; Укр. перекл. — Зірка. К., 1953; Синій зошит. К., 1965; Весна на Одері. К., 1974.

Літ.: Бочаров А. Эммануил Казакевич. М., 1965; Воспоминания о Эм. Казакевиче, М., 1984.

Г. О. Васильєва.

КАЗАКОВ Міклай (справж. ім’я та по батькові — Микола Іванович; 15.I 1918, с. Кутюк-Кінер, тепер Моркинського р-ну — 12.II 1989, Йошкар-Ола) — мар. рад. поет, перекладач, нар. поет Мар. АРСР з 1960. Член КПРС з 1943. Закінчив 1955 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор понад 30 книг віршів і поем, 1950 вийшла збірка творів К. у рос. перекладі — «Поэзия — любимая подруга» (Держ. премія СРСР, 1951). Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, М. Ісаковського, Ф. Петрарки, Р. Бернса. Україні присвятив вірші «Тарас Шевченко», «Подали ми руку братству», «Тобі, Україно», «Великий Кобзар», «Леся Українка», «Теплохід „Максим Рильський“», «Рідна пісня», «Квітни, слався, Україно!» та ін. Першим серед мар. письменників почав перекладати твори Т. Шевченка (вірші «Заповіт», «Ой три шляхи широкії», поема «Кавказ», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» та ін.).

К. написав ряд статей про Т. Шевченка («Могутній поет України», «Рідна Україно», «Він збагатив марійську поезію» та ін.). Йому належать також переклади деяких творів Лесі Українки, М. Рильського, П. Воронька. Окремі твори К. переклали С. Зінчук, Ф. Скляр та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Осінні мотиви. В кн.: Сузір’я в. 1. К., 1967; Я іду по станиці. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — В стороне моей Марийской. М., 1968; Дорогой жизни. Йошкар-Ола, 1975; Поющее дерево. М., 1978; Избранное. М., 1984.

Літ.: Власенко А. Певец дружбы народов В кн.: Казаков М. Избранное. М., 1984.

К. К. Васін.

КАЗАКОВ Юрій Павлович (8.VIII 1927, Москва — 29.II 1982, там же) — рос. рад. письменник. Закінчив 1951 Моск. муз. уч-ще і 1958 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Вже у ранніх оповіданнях (збірки «Тедді», 1957; «Манька», «Арктур — гончий пес», обидві — 1958; «На полустанку», 1959; «По дорозі», 1961) виступив як продовжувач традицій рос. класич. л-ри. У центрі уваги письменника — трудівник, наділений тонким відчуттям природи, життєвою мудрістю (збірки «Голубе і зелене», 1963; «Запах хліба», 1965; «Двоє в грудні», 1966; «Осінь у дубових лісах», 1969; «Уві сні ти гірко плакав», 1977, та ін.). Повість «І народився я на Новій Землі» (1972) присвячена життю і творчості ненец. художника і громад. діяча Тико Вилки. У філос.-публіцист. кн. «Північний щоденник» (1960 — 73) розповів про мужність, душевну силу і красу поморів. Виступав з статтями на захист природи, за збереження культурно-істор. пам’яток. Враження від перебування на Закарпатті відбилися в нарисі «Закарпатська проблема» (1986). Писав також оповідання для дітей, кіносценарії і одноактні п’єси, перекладав з л-р народів СРСР. Творчості К. властиві поєднання ліризму і суворого реалізму, сповідального автобіографізму і публіцистичності, пластичність зображення і муз. ритм оповіді. Окремі твори К. переклали З. Смоктій, М. Шумило та ін.

Тв.: Поедемте в Лопшеньгу. М., 1983; Избранное. М., 1985; Две ночи. М., 1986; Во сне ты горько плакал. М., 1987; Укр. перекл. — Прочанин. К., 1961; Арктур — гончий пес. В кн.: Російське радянське оповідання. К., 1975.

Літ.: Кузьмичев И. Юрий Казаков. Л., 1986.

І. Д. Бажинов.

КАЗАКОВА Римма Федорівна (27.I 1932, Севастополь) — рос. рад. поетеса. Член КПРС з 1977. Закінчила 1954 Ленінгр. ун-т. Працювала в Хабаровську лектором, редактором студії кінохроніки. Вже в перших збірках — «Зустрінемося на Сході» (1958) і «Там, де ти» (1960) — лірич. героєм виступає людина сильна й мужня, залюблена в життя, свою працю, правдолюб. Наступні збірки — «В тайзі не плачуть» (1965), «Повірити снігу» (1967), «Пам’ятаю» (1974), «Начисто» (1977), «Країна Любов» (1980), «Вірші» (1985) та ін. Значне місце в творчості К. займає любовна лірика. Деякі вірші покладено на музику. Перекладає поезію народів СРСР та зарубіж. країн. В її перекладі видрук. зб. «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» І. Жиленко, деякі вірші І. Драча, В. Коротича. Окр. твори поетеси переклала Л. Кульбак.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1985; Укр. перекл. — Малахів курган. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972.

Літ.: Михайлов А. «Рыцари немедленного действия». «Знамя», 1970, № 8.

М. М. Радецька.

КАЗАНДЗАКІС (Καζαντζάκης) Нікос (18.II 1883, м. Іракліон, о. Кріт — 29.Х 1957, Фрайбург, ФРН) — грец. письменник. Навчався 1907 — 08 у Париз. ун-ті. З 1947 в еміграції (Франція, ФРН). Автор поеми «Одіссея» (1938), істор.-філос. драм «Прометей» (1942), «Каподістрія», «Константан Палеолог» (обидві — 1944), романів «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса» (1946), «Христа розпинають знову» (1950), «Остання спокуса» (1952), «Капітан Міхаліс. Свобода або смерть», «Юродивий» (обидва — 1953), «Присвята Ель Греко» (опубл. 1961). Не раз бував у Рад. Союзі, написав «Історію російської літератури» (т. 1 — 2, 1930), У кн. «Що я бачив у Росії» (1928) окр. розділи присвятив перебуванню в Одесі й Києві. Спільно з П. Істраті написав сценарій за його повістю «Кіра Кіраліна», за яким на кіностудії ВУФКУ знято 1928 фільм «Двічі продана». В рад. пресі опубл. нариси К. «Мурманськ — північне місто», «На острові Кріт», сценарій «Ленін» (усі — 1929). Лауреат Міжнар. премії Миру (1956). Окр. твори К. переклали І. Гречанівський, І. Каввадіас, В. Мочос, Я. Мочос, В. Степаненко і Т. Чернишова, А. Чердаклі.

Тв.: Укр. перекл. — Христа розпинають знову. К., 1958; Капітан Міхаліс. К., 1975; У Кноському палаці. — Александр Македонський. К., 1986; Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса. К., 1989; Рос. перекл. — Христа распинают вновь. М., 1962.

Літ.: Білецький А. О. Роман Нікоса Казандзакіса «Христа розпинають знову». В кн.: Казандзакіс Н. Христа розпинають знову. К., 1958; Білецький А. Про давній Кріт, про Александра Македонського і Нікоса Казандзакіса. В кн.: Казандзакіс Н. У Кноському палаці. — Александр Македонський. К., 1986.

О. Д. Пономарів.

КАЗАННЯ, проповідь — жанр давньої укр.л-ри. Див. Ораторсько-проповідницька проза. Учительна література.

КАЗАНОВА (Casanova) Джованні Джакомо (2.IV 1725, Венеція — 4.VI 1798, замок Дукс, тепер ЧСФР) — італ. письменник і мемуарист. Прожив бурхливе, сповнене пригод життя, об’їздив Європу, відвідав 1758 Росію, не раз відбував ув’язнення. Протягом 40 років вів інтриги при дворах європ. монархів. Деякий час був агентом інквізиції. Автор істор. праць («Історія заворушень у Польщі», 1774 — 75, тощо), фантаст. романів «Едуард і Єлизавета, або Подорож до центру Землі» (1787), «Ікосамерон» (1788). 1788 опубл. «Історію моєї втечі» — частину вид. поем. «Спогадів із в’язниці Піомбі» (1-е вид. нім. мовою, перекл. з франц. оригіналу, ч. 1 — 12, 1822 — 28; рос. перекл. — «Мемуары», 1887). Мемуари К. відзначаються відвертістю в описі свого інтим, життя, тверезістю оцінок істор. подій. Неперевершений авантюрист, К. став у зарубіж. л-рі персонажем багатьох прозових, поетич. і сценіч. творів.

Літ.: Цвейг С. Три певца своей жизни. Казанова — Стендаль — Толстой. В кн.: Цвейг С. Собрание сочинений, т. 6. Л., [1929].

І. В. Корцнець.

КАЗАНЦЕВ Олександр Петрович [28.VIII (10.IX) 1906, м. Акмолінськ, тепер Цілиноград] — рос. рад, письменник. Член КПРС з 1954. Закінчив 1930 Томський технол. ін-т. У перших творах — наук.-фантаст. романах «Палаючий острів» (1941), «Арктичний міст» (1946), «Мол „Північний“» (1952; нова ред. «Підводне сонце», 1970) порушуються питання ставлення до природи, звучить пересторога проти нерозумного використання наукових винаходів. У творах на космічну тему (повісті «Планета бур», 1959; «Місячний шлях», 1960; романи «Фаети», кн. 1 — 3, 1971 — 73; «Сильніше за час» 1973, та ін.) фантастика К. виступає як засіб доведення певних гіпотез та припущень. Ідея «палеоконтакту» стала композиційним стрижнем дилогії «Вируюча пустка» (1986). К. звертається також до жанру роману-мрії («Купол Надії», 1980), авантюрно-пригодницького роману на істор. тлі («Гостріше од шпаги», 1984). Автор збірок оповідань («Проти вітру», 1950; «Звичайний рейс», 1951; «Гість із космосу», 1958), книжок публіцистики («Богатирі ланів», 1955; «Земля кличе», 1957; «Щаблі прийдешнього», 1962), п’єс, кіносценаріїв та ін. Окр. твори К. переклали Ю. Герасименко, В. Іванина та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1977 — 78; Пылающий остров. М., 1987; Клокочущая пустота. М., 1988; Укр. перекл. — Розумляни. «Знання та праця», 1969, № 1 — 9; Дзвін Сонця. К., 1988.

Літ.: Брандис Е. П. Советский научно-фантастический роман. Л., 1959; Семибратова И. В. Фантастика ума и грез. В кн.: Казанцев А. Клокочущая пустота. М., 1986; Писатель-фантаст Александр Петрович Казанцев. М., 1986.

Н. І. Чорна.

КАЗАХСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра казах. народу. Розвивається казахською мовою. Перші писемні пам’ятки спільнотюркського походження датуються 8 — 9 ст. (т. з. орхоно-єнісейські рунічні написи на камені, що розповідають про життя і походи великого Кюль-Тегина і Тоньюкука). У 10 — 11 ст. на тер. Пд. Казахстану жив і творив середньоаз. поет, учений і мислитель Юсуф Баласагунський. Його поема «Знання, що дає щастя» (1069) — пам’ятка світового значення. Ін. писемна пам’ятка «Огуз-наме» створена в 13 — 14 ст. Багатством і різноманітністю відзначається фольклор казах. народу (пісні, казки, легенди, дастани, приказки і прислів’я, загадки та ін.). У героїч. нар. епосі, особливо в найдавніших поемах «Кобландибатир», «Єр-Таргин», «Алпамис» (див. «Алпамиш»), «Камбар-батир» та ін., прославляються нар. богатирі — захисники рідного краю від чужоземних загарбників. Осн. теми ліро-епіч. поем «Киз-Жибек», «Кози-Корпеш і Баян-Слу» та ін. — вірне, самовіддане кохання, волелюбність казах. народу. Широко відомі були поемидастани, основою яких є сх. сюжети, а також на істор.-біогр. теми (про Александра Македонського, Фірдоусі, Ібн-Сіну та ін.). Однією з особливостей творення і виконання казах. усної нар. поезії є айтис — змагання нар. співців в імпровізації (айтис Біржана і Сари). Зародження власне К. л. пов’язане з легендарними іменами Асан-Кайги, Коркута, Сипира-жирау (10 — 13 ст.). З-поміж представників акинської поезії 14 — 18 ст. відомі Шалкииз-жирау. Доспамбетжирау, Жиембет-жирау та ін. В кін. 18 — на поч. 19 ст. після приєднання значної частини Казахстану до Росії почався новий етап у розвитку казах. культури, в т. ч. л-ри, яка прилучилася до рос. передової думки і демокр. культури. З визвольними ідеями, закликом до боротьби з феодалами-гнобителями за соціальну справедливість виступили акини Махамбет Утемісов, Шерніяз Жарилгасов. Їхня творчість мала демокр. характер. Суперечливі тенденції розвитку казах. суспільства, гнобленого царськими колонізаторами і місцевими баями, відобразили акини Шортанбай Канаєв, Дулат Бабатаєв, Мурат Монкін. У серед. 19 ст. виникло казах. просвітительство. Визначними його представниками були просвітитель-демократ, історик, етнограф і фольклорист Ч. Валіханов та педагог, письменник і етнограф І. Алтинсарін, який на основі рос. графіки склав проект казах. алфавіту. У 2-й пол. 19 ст. стали відомими твори акинів Біржана Кожагулова, Асета Найманбаєва, Джамбула Джабаєва, поетеси Сари Тастанбекової. Почала розвиватися нова казах. писемна худож. л-ра — л-ра крит. реалізму, її основоположником, а також творцем нац. літ. мови був поет-просвітитель Абай Кунанбаєв, лірика і сатира якого відтворювала життя казах. суспільства того часу (сатир. твори «Кулембако», 1888; «Управитель начальству радий», 1889; філос.-дидактичний цикл «Повчання», 1890 — 98, опубл. 1918). Демокр. традиції просвітителів продовжили поети Ш. Кудайбердиєв, Акилбай Кунанбаєв, М. Кунанбаєв, А. Корамсін. У цей же час творили поети Ш. Букєєв, Н. Наушабаєв, А. Кердері та ін. На поч. 20 ст. поети М. Калтаєв, М. Ж. Копєєв закликали до рівності та свободи. Демокр. ідеї проголошували письменники С. Кобєєв, Т. Торайгиров, С. Донентаєв, М. Сералін та ін. Зачинателями казахської радянської л-ри були С. Сейфуллін, І. Джансугуров, Б. Майлін, М. Ауезов, С. Муканов. У кін. 20-х і протягом 30-х pp. провідне місце в К. л. належало поезії (А. Байтурсунов, М. Жумабаєв, Ж. Аймаутов, І. Байзаков, Т. Жароков, А. Тажибаев, Г. Орманов, А. Токмагамбетов та ін.). Тоді ж опубл. значні прозові твори: повість «Плоди» С. Сейфулліна (1935), роман «Загадковий стяг» С. Муканова (1938; наступні вид. — «Ботагоз»), повісті й оповідання М. Ауезова, Г. Мусрепова, Г. Мустафіна, С. Ерубаєва та ін. В драматургії з’являються п’єси на сюжети нар. ліро-епіч. поем (М. Ауезов, Г. Мусрепов). Провідне місце зайняли п’єси на сучас. тематику (Б. Майлін, І. Джансугуров, А. Тажибаєв, Ш. Хусаїнов). Під час Великої Вітчизн. війни з поетич. творами патріотич. тематики виступили Х. Бекхожин (зб. «Похід», 1944), Джамбул Джабаєв («Ленінградці, діти мої»), А. Тажибаєв (зб. «Лади», 1942), Т. Жароков, К. Аманжолов, А. Сарсенбаєв та ін.; з драматичними — М. Ауезов («В час випробувань», 1942; «Кобланди», 1945), Ш. Хусаїнов. У повоєнні роки К. л. відображала бурхливе життя республіки, індустр. будівництво, освоєння цілинних земель, духовне зростання людей тощо. Велике визнання здобув роман-епопея «Шлях Абая» (1-а кн. «Абай», т. 1 — 2, 1942 — 47; Держ. премія СРСР, 1949; 2-а кн. «Шлях Абая», т. 1 — 2, 1952 — 56; Ленінська премія, 1959), присвячений казах. поету-просвітителю Абаю Кунанбаєву. Вийшли також романи «Сир-Дар’я» С. Муканова (1947 — 48), «Караганда» Г. Мустафіна (1952), «Пробуджений край» Г. Мусрепова (1953), «Кров і піт» А. Нурпеїсова (кн. 1 — 3, 1961 — 70), роман «Грізні дні» (1956) та повість «Сповідь степів» (1965; укр. перекл. — «Буран») Т. Ахтанова та ін. Набули розвитку епічні форми поезії — сюжетні та ліричні поеми, роман у віршах. Осн. теми — історія народу, творча праця людей, їхній духовний світ (X. Бекхожин, А. Тажибаєв, Т. Жароков, Х. Єргалієв, Д. Мулдагалієв, С. Мауленов, Д. Абілєв, О. Сулейменов). Соціальні та морально-етичні конфлікти — в центрі уваги драматургів Ш. Хусаїнова, А. Тажибаєва. Істор. п’єси пише С. Муканов. К. л. 70 — 80-х pp. глибше вникає в сусп. процеси. З’являються романи «Золоті коні прокидаються» (1976) і «Золота орда» (кн. 1 — 3, 1979 — 83) І. Єсенберліна, «Морські наспіви» (1977) та зб. оповідань «Слідами героїв» (1974) А. Сарсенбаєва, збірки оповідань і повістей «Все життя попереду» (1974) і «Долі скакунів» (1975) Т. Алімкулова, «Жменя землі» А. Кекільбаєва (1974), повісті «Трон Рудакі» А. Алімжанова (1974) і «Коли листи заговорять» А. Тажибаєва (1980), драм. поема «Клятва» (1973) і п’єса «Батько й син» (1979) Т. Ахтанова. З поетичними творами виступає Т. Молдагалієв (збірки віршів і поем «Листи, листи», 1974; «Промінь з гір», 1979; «Двадцять п’ята весна», 1980). Значний внесок у критику й літературознавство зробили К. Джумалієв, Є. Ісмаїлов, М. Габдуллін, Б. Кенжибаєв, З. Ахметов, Є. Лизунова, Т. Беїсов, Р. Бердибаєв, М. Каратаєв, М. Базарбаєв та ін. СП Казахстану засн. 1934. Виходять літ. журнали «Жулдиз» («Зоря») і «Простор». Казах.-укр. літ. зв’язки мають давню історію від часів майже 7-річного перебування Т. Шевченка на засланні в Казахстані. Образи казахів, картини казах. природи укр. поет втілив у своїй літ. і малярській творчості, зокрема в поезіях «У бога за дверми лежала сокира» і «Сон» («Гори мої високії»), у повістях «Близнецы», «Варнак», «Несчастный» і «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін. творах. Першим літ. пам’ятником Т. Шевченкові в Казахстані були народні легенди про засланого поета Тарази. Його величний образ змальовано в багатьох творах — «Пісня про життя» і «Тарас» Джамбула Джабаева, тетраптиху «На землі Тараса» С. Мауленова, триптиху «Тарас Шевченко» М. Алімбаєва, поезіях «Ніч Шевченкового міста» Ф. Унгарсинової, у віршах Г. Орманова, А. Тажибаєва, А. Токмагамбетова. Його творчості присвятили свої статті С. Сейфуллін («Пам’яті Т. Г. Шевченка», 1926), A. Тажибаєв («Тарас і наш поет», 1936; «Незабутня велика людина», 1939), Т. Жароков («В казахському колгоспному аулі читають „Кобзар“», 1937; «Шевченко в Казахстані», 1939), М. Ауезов («Брат наш, друг наш», 1961), Г. Мусрепов, Г. Мустафін, С. Муканов, К. Нурмаханов, Х. Бекхожин, С. Сеїтов, Є. Лизунова, Б. Іскаков та ін. Т. Беїсов написав монографію «Т. Г. Шевченко в Казахстані» (1952). Казах. мовою видано твори Т. Шевченка у перекладі А. Тажибаєва, М. Даулетбаєва, С. Муканова, К. Аманжолова, Д. Абілева, Х. Бекхожина, М. Алімбаєва, Б. Іскакова, С. Бегаліна та ін. У республіці вийшли, крім «Кобзаря» 1935, вибрані твори укр поета (1939 1949, 1954, 1961, 1964, 1968). На Мангишлаці, де жив поет у засланні, ств. меморіальний музей Т. Шевченка, споруджено йому пам’ятник. Іменем Кобзаря названо 2 міста у Казахстані (Форт-Шевченко, Шевченко), худож. галерею в Алма-Аті. Святами братерства і дружби стали декади укр. л-ри і мист-ва в Казахстані (1962, 1966, 1989) і казах. л-ри і мист-ва на Україні (1972, 1988). казах. мовою видано також окр. твори І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, повість «В тяжкій боротьбі» В. Василевської, романи «Прапороносці», «Перекоп», «Тронка» О. Гончара, роман «Кров людська — не водиця» М. Стельмаха, романи «Зоря на Ханпу» Олесі Кравець та «Нам спокій тільки сниться» B. Собка, повість «Зорі на Верховині» А. Турчинської та ін. З глибокою симпатією писали про Україну А. Сеїтов у віршах «Живи, Україно», «Харків», «Спогад про воду Дніпра», Б. Канап’янов у зб. поетич. публіцистики «Лелека над Прип’яттю». На Україні вийшли переклади творів Абая Кунанбаєва, М. Ауезова, Джамбула Джабаєва, С. Муканова, Г. Мусрепова, Г. Мустафіна, Х. Єргалієва, С. Сеїтова, Ж. Саїна, К. Кайсенова, Т. Молдагалієва, А. Алімжанова, І. Джансугурова, С. Мауленова, Д. Мулдагалієва, Р. Сейсенбаєва та ін. 1989 випущено збірки сучас. малої прози «Біля світлого джерела» і поезії «Степові ритми Казахстану».

Серед перекладачів К. л. — Ф. Моргун, А. Іщук, Г. Книш, З. Гончарук, П. Сингаївський, С. Литвин, В. Моруга, С. Клименко. Казахстану присвятили свої твори О. Десняк, О: Донченко, Т. Масенко, Ю. Смолич, І. Сенченко, Н. Забіла.

Літ.: Очерк, истории казахской советской литературы. М., 1960; Каратаев М. Казахская литература. М., 1960; Ауэзов М. О. Мысли разных лет. Алма-Ата 1961; Брат наш, друг наш. Алма-Ата, 1964; Лизунова Е. В. Современный казахский роман. Алма-Ата, 1964; История казахской литературы, т. 1 — 3. Алма-Ата, 1968 — 79; Казахская литература и ее интернациональные связи. Алма-Ата, 1973; Каратаев М. Казахская литературная критика на современном этапе. Алма-Ата, 1974; Базарбаев М. Эстетическое богатство нашей литературы. Алма-Ата, 1976; Кирабаев С. С. Революцией призванный. Исследования и статьи о казахской литературе. Алма-Ата, 1980; Турекулов Н. Современный казахский фольклор. Алма-Ата, 1982; Кирабаев С. Высокое назначение. Алма-Ата, 1985.

М. Б. Базарбаєв.

КАЗАХСЬКА МОВА — мова казахів, які живуть в СРСР — в Каз. РСР (осн населення), РРФСР, Узб. РСР, Туркм. РСР, Кирг. РСР, Тадж. РСР та ін., а також за кордоном (КНР, МНР, Афганістан, Туреччина, Іран, Пакистан). Належить до кипчацької групи тюркських мов. В СРСР К. м. розмовляє бл. 8,2 млн. чол. (1989, перепис). К. м. характеризується відносною монолітністю, не має різких діалектних відмінностей. Розвитку К. м. сприяла багатовікова народнопоетич. творчість (видатні казах. акини Махамбет Утемісов, Джамбул Джабаєв та ін.). Сучасна літ. К. м. почала формуватись у 2-й пол. 19 ст. Велику роль у її становленні відіграла діяльність Абая Кунанбаєва, І. Алтинсаріна, С. Торайгирова та ін. До 1929 для К. м. використовували арабське письмо, 1929 — 39 алфавіт базувався на лат., з 1940 — на рос. графіч. основі. К. м. розвивається казахська література.

Літ.: Современный казахский язык. Фонетика и морфология. Алма-Ата, 1962; Балакаев М. Б. Казахский литературный язык. Алма-Ата, 1987; Русско-казахский словарь. М., 1954; Сарыбаев Ш. Ш. Библиографический указатель литературы по казахскому языкознанию, ч. 1 — 5. Алма-Ата, 1965 — 87.

Ш. Ш. Сарибаєв.

КАЗБЕГІ (псевд. — Мочхебарідзе) Олександр Михайлович [8 (20).І 1848, с. Степанцмінда, тепер смт Казбегі — 10 (22).XII 1893. Тбілісі, похов. у Казбегі] — груз. письменник. З дворян. Навчався 1867 — 70 в Петровській землеробській та лісовій академії (тепер Моск. сільськогосп. академія ім. К. А. Тімірязєва). Повернувшись додому, протягом семи років був чабаном, пізнав звичаї горянської громади, з 1879 жив у Тбілісі. Автор роману «Елгуджа» (1881), повістей «Елісо», «Батьковбивця» (обидві — 1882), «Ціко» (1883), «Хевісбері Гоча» (1884), «Пастир» (1885), в яких змальовував життя горян, їхню боротьбу проти соціального гніту. Жорстокості, бездушності місцевих феодалів та царських чиновників К. протиставив велич і духовну красу простих людей, котрих він зображає з глибоким проникненням у психологію, своєрідність нац. характеру. Писав також поетичні твори, п’єси («Один з нещасних», пост. 1880; «Арсен», пост. 1882; «Муки цариці Кетеван», пост. 1889, та ін.), літ.-крит. статті, етногр.-публіцист. нариси. Вів активну театр. діяльність. Переклав ряд творів В. Шекспіра, О. Грибоєдова, М. Лермонтова. Окремі твори К. переклали Є. Адельгейм, Й. Дінкевич та ін. Портрет с. 369.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1952; Рос. перекл. — Избранное. Тбилиси, 1974.

Літ.: Джибладзе Г. Казбеги и современность. — Эстетика Казбеги. В кн.: Джибладзе Г. Романтики и реалисты в грузинской литературе XIX века. Тбилиси, 1963; Аккерман Н. Г., Сапатова Т. С., Гикашвили Н. В. Александр Казбеги. Рекомендательный указатель литературы. Тбилиси, 1974.

О. Н. Мушкудіані.

КАЗИДУБ Михайло Васильович (29.XI 1942, с. Вереміївка, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1971. Закінчив 1967 Полтав. сільськогосп. ін-т і 1981 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Працював у пресі, з 1984 — директор Полтав. клубу письменників. Друкується з 1961. Автор збірок «Екзамен» (1966), «Кроки» (1970), «Багаття на вітрах» (1973), «Джерела» (1976), «Промені літа» (1982), «Світ-світлиця» (1987). Тематика — хліборобська праця, відлуння війни, мир. У творах К. переважає медитативна лірика, відчутні народнопісенні мотиви. Окр. вірші перекл. рос., туркм., чувас., чечен., інгус., болг. мовами.

Літ.: П’янов В. Михайло Казидуб. «Дніпро», 1967, № 3; Дениско Г. Указати стежку серцю... «Прапор», 1987, № 10.

А. М. Дяченко.

КАЗІН Василь Васильович [25.VII (6.VIII) 1898, Москва — 1.Х 1981, там же] — рос. рад. поет, перекладач. Закінчив 1918 реальне уч-ще. Один з організаторів та активних учасників літ. об’єднання «Кузница». У роки Великої Вітчизняної війни служив в авіац. частинах. Уже перші твори К. привернули увагу життєрадісністю, поетизацією праці (вірші «Робочий травень», 1918; «Рубанок», 1920). Автор поеми «Лисяча шуба і любов» (1926), в якій висміяв користолюбство. До образу вождя революції звертався в поемі «Великий почин» (1956), віршах «У квартирі Леніна» (1957), «В бібліотеці Леніна» (1969), «Іскра» (1971). Збірки «Вірші» (1956), «Лірика» (1960) і «Обличчя любові» (1984) відзначаються простотою, інтимністю інтонацій. Відомий як перекладач із зарубіж. л-р та л-р народів СРСР. Переклав, зокрема, ряд творів І. Неходи. Окр. поезії К. переклали М. Бажан, Т. Слюсаренко.

Тв.: Избранное. М., 1978; Избранное. М., 1985; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія російської поезії в українських перекладах. Х., 1925.

Літ.: Полякова Л. Поэзия рабочего мая. Очерк творчества Василия Казина. М., 1977.

О. В. Бобир.

КАЗІНЦІ (Kazinczy) Ференц (27.Х 1759, с. Ершем’єн — 22.VIII 1831. м. Сегхалом) — угор. письменник, просвітитель. 1794 за участь в антиуряд. змові «угорських якобінців» був засуджений до страти, заміненої на довічне ув’язнення. Дочасно звільнений (1801), відійшов від політ. діяльності. Зі спадщини К. найвідоміші зб. епіграм «Терен і квіти» (1811), книжки «Спогади мого життя» (1828), «Щоденник мого ув’язнення» (вид. посмертно 1831), листування. Перекладав твори класиків європ. л-ри. Заснував і редагував перші угор. літ.-громад. журнали «Magyar Muzeum» («Угорський музей»), «Orpheus» («Орфей»). Боротьба К. за оновлення угор. літ. мови відображена в його праці «Ортологи й неологи в нас і в інших народів» (1819). Творчість К. відіграла важливу роль у становленні нац. угор. л-ри і літ. мови.

Тв.: Рос. перекл. — (Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XIX века. М., 1977.

Літ.: Кланицаи Т., Саудер И., Сабольчи М. Краткая история венгерской литературы XI — XX века. Будапешт, 1962; Саудер И. Европейский классицизм и венгерская литература XVIII века. В кн.: Проблеми Просвещения в мировой литературе. М., 1970: Мешко І. М. Громадсько-політичний рух і суспільна думка в Угорщині на рубежі XVIII — XIX ст. Львів, 1971; Європейский романтизм. М., 1973.

К. О. Шахова.

КАЗКА Аркадій Васильович [11 (23).IX 1890, м. Седнів, тепер смт Черніг. р-ну Черніг. обл. — 1929, Одеса] — укр. рад. поет. Закінчив 1910 Черніг. реальне уч-ще. Навчався в Київ. комерц. ін-ті, звідки за революц. діяльність був виключений і висланий до Саратова. Закінчив 1917 Саратов. ун-т. Вчителював на Катеринославщині, в Києві, Одесі. В Чернігові відвідував літ. «суботи» М. Коцюбинського, дружив з П. Тичиною, В. Мисиком. З 1919 друкувався в журналах «Літературно-науковий вістник», «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й революція». Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Для поезії К. характерні традиц. манера письма, схильність до таких поетич. форм як сонет, рондо, тріолет. Поет вітав народження нового світу (вірші «Буря», «Айстри»), відобразив події громадян. війни на Україні, осмислював велич революц. доби (поеми «Стежечка», «Великдень», «Сон старого кобзаря»). Написав спогади «У Коцюбинського в Вінниці» («Плуг». 1929, № 8 — 9). Перекладав твори рос. поетів (І. Буніна та ін.), оперні арії, романси. Незаконно арештований 1929, покінчив життя самогубством у в’язниці.

Тв.: [Вірші]. В кн.: День поезії. К., 1965; Васильки. К., 1989.

Літ.: Тельнюк С. Залюблений у життя. «Літературна Україна», 1970, 18 вересня; Мисик В. Завжди з людьми. «Прапор», 1970, № 2; Мисик В. Вчитель. В кн.: Мисик В. Зустрічі. Х., 1982.

І. М. Лисенко.

КАЗКА — один з осн. жанрів усної народнооповідальної творчості. К. близькі до сказань, саг, переказів, легенд, епічних пісень. Відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Термін «казка» як рівнозначний поняттям «баснь», «байка» вперше тлумачиться в словниках Лаврентія Зизанія «Лексис, сирЂчь реченія, въкратцЂ събранны и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы Л. Z.» (1596) і Памва Беринди «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлькованіє» (1627). Сюжети, близькі до казкових, зустрічаються в літописній л-рі Київ. Русі 10 — 12 ст.: К. про білгородський кисіль, про Микиту (Кирила) Кожум’яку та ін. Свідчення про власне російські, українські й білоруські К. належать до 17 ст. (напр., збірка легенд про чудеса Богородиці «Небо новоє» Іоаникія Галятовського, 1666). Найголовніша жанрова особливість К. — художня вигадка і розважальність. Сюжет К. завжди викінчений, динамічний; фізичні й духовні якості персонажів гіперболізовані. Ідея торжества добра над злом у К. утверджується оптимістично: добро неминуче перемагає, і все завершується щасливою кінцівкою. За змістом К. поділяються на кілька різновидів. Це — К. про тварин (генетично найдавніші), гол. персонажі в яких — звірі що уособлюють певні людські риси (лисиця — хитрість, улесливість; заєць — боягузство; ведмідь — вайлуватість та ін.). Частина цих К має виразне дидакт. спрямування і по суті є своєрідними нар. байками. Серед К. про тварин сформувався такий жанровий різновид як кумулятивна казка — твори для дітей, що виховують логічне й аналітичне мислення, послідовність запам’ятовування («Коза з горіхами» «Горобець і бадилинка» та ін.). Давніми є також фантастичні (чарівні, героїчні, пригодницькі) К., де органічно поєднані міфічне фантастичне та героїчне начала. Сили зла й неправди тут уособлюються в таких істотах як змій лиха чарівниця, але переважають персонажі: син бідняка, син удовиці, падчерка, сирітка працьовитий селянин, гноблений паном, та ін. з виразним соціально-становим спрямуванням. У героїчних К. діють безстрашні народні богатирі Вернигора, Вернидуб, Котигорошко та ін. Жанровий різновид — соціально-побутові К., що відбили процеси соціального розшарування експлуататор. суспільства, його антагоніст конфлікти. Більшість соціально-побутових К відзначається гострою викривальністю, чітким розмежуванням персонажів, що репрезентують річні класові сили («Про Правду і Кривду» «Як мужик пана обдурив», «Допомога Довбуша бідакові» та ін.). Окрема група цього різновиду — К. антицерковні. Позитивні персонажі (кмітливий селянин, розважливий наймит і т. д.) виражають інтереси трудового народу, не сприймають церк. догм, реліг. забобонів («Піп і наймит», «Аби гроші — гріха не буде» тощо). Із соціально-побутовими К органічно пов’язані К.-новели і К.-притчі, поширені у фольклорі багатьох народів; сюжети їх про вередливих, язикатих жінок, зажерливого чоловіка, винахідливого злодія тощо («Язиката Хвеська», «Трапила коса на камінь» та ін.) К.-притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду що утверджує справедливість осн. норм нар. моралі («Ківш лиха», «Про клепки і бочку» та ін ).

Перші публікації К. з’явилися в 19 ст зокрема надр. два випуски «Народних південноросійських казок» І. Рудченка (1869, 1870) «Малоруські народні перекази і оповідання» М. Драгоманова (1876) та ін. К. збирали і вивчали П. Куліш, Є. Гребінка, П. Чубинський, І. Франко, В. Гнатюк, А. Димінський, Д Яворницький, Г. Сухобрус, М. Зінчук, П. Лінтур, І. Чендей, С. Пушик, Ю. Ярмиш, І Березовськии, Л. Дунаєвська, О. Бріцина та ін К. відіграла важливу роль у розвитку багатьох жанрів худож. л-ри, зокрема дитячої На Україні К. широко використовували Т Шевченко І. Франко, Леся Українка, С. Руданський, Б. Грінченко, Олена Пчілка, В. Королів-Старий та ін., в рад. час — О. Іваненко, М Годованець, О. Ковінька, А. Косматенко, Н. Забіла, М Пригара, В. Симоненко, Ю. Ярмиш та ін. З 1976 К. друкуються в серії «Українська народна творчість», а з 1984 — у багатотомній «Бібліотеці української усної народної творчості». Під час публікацій К. використовується світовий індекс сюжетів, прийнятий у міжнар Фольклористиці (покажчик Аарне — Томпсона).

Виконавці та поширювачі К. — нар. оповідачі казкарі. На Україні в дорад. період відомими казкарями були Р. Чмихало, Х. Провора, І. Розсолода, А. Грицуняк, Т Гринишин, А. Крицький та ін.; за рад. часу — С. Пуздрач, К. Дерев’янченко, А. Крупій, А. Калин, В. Королович, М. Галиця, Ю. Ревть та ін. Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Вид.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским, т. 2. Малорусские сказки. СПБ, 1878; Українські народні байки (Звіриний епос). «Етнографічний збірник», 1916, т. 36 — 37; Дідо-всевідо. Закарпатські народні казки. Ужгород, 1969; Казки про тварин. К., 1979; Народные русские сказки А. Н. Афанасьева, т. 1 — 3. М., 1984 — 85; Казки народів СРСР. К., 1987; Сказки народов мира, т. 1 — 2. М., 1987 — 89; Соціально-побутова казка. К., 1987; Чарівна торба. Ужгород, 1988; Українські народні казки. К., 1988; Казки народів світу. К., 1989.

Літ.: Новиков Н. В. Образы восточнославянской волшебной сказки. Л., 1974; Пропп В. Я. Морфология сказки. М., 1969; Ярмиш Ю. Ф. У світі казки. К., 1975; Шабліовський В. Є. Ритм фантастичної казки. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1986, в. 15; Дунаєвська Л. Ф. Українська народна казка. К., 1987; Бріцина О. Ю. Українська народна соціально-побутова казка (специфіка та функціонування). К., 1989.

І. П. Березовський.

КАЗКА ЛІТЕРАТУРНА — жанр, що спирається на основні закони фольклорної казки; худож. твір, в якому використано нар. казковий сюжет, образи, органічно поєднано елементи дійсності та худож. вигадки, домислу. Майстерно інтерпретовані нар. казки в зарубіж. л-рах: дат. («Снігова королева», «Стійкий олов’яний солдатик» Г. К. Андерсена), нім. («Дитячі і родинні казки» братів Грімм), франц. («Казки мзтінки моєї Гуски» Ш. Перро), чес. («Срібна книга казок» і «Золота книга казок» Б. Немгювої), швед. («Малий і Карлсон, що живе на даху», «Пеппі Довгопанчоха» А. Ліндгрен), італ. («Пригоди Піноккіо» К. Коллоді, «Пригоди Цибуліно» Дж. Родарі) та ін. К. л. посідає значне місце у рос. класич. та сучас. л-рі. Широко відомі «Казка про рибака і рибку», «Казка про мертву царівну та про сімох богатирів» і «Казка про попа і наймита його Балду» О. Пушкіна, «Горбоконик» П. Єршова, «Казки» М. Салтикова-Щедріна, «Казки про Італію» М. Горького, «Дванадцять місяців» С. Маршака, «Мийдодір», «Муха-цокотуха» К. Чуковського, роман-казка «Три товстуни» Ю. Олеші та ін. Укр. К. л. починає плідно розвиватись у 1-й пол. 19 ст. Мотиви соціальнопобут. нар. казок відчутні у творах І. Котляревського («Енеїда», «Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка («Пархімове снідання», «Купований розум»), Т. Шевченка («Наймичка») та ін. З жанром К. л. пов’язана творчість В. Забіли («Багатий і бідний»), О. Бодянського (зб. «Наські українські казки»), Марка Вовчка («Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка», «Ведмідь»), Панаса Мирного («Казка про Правду та Кривду»), С. Руданського («Цар-Соловей», «Вовк, собака і кіт»), Ю. Федьковича («Голодний чорт, або Дорога до пекла», «Бідний Михась»), І. Франка («Коли ще звірі говорили», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім»), Лесі Українки («Лелія», «Осіння казка», «Лісова пісня»), М. Коцюбинського («Хо», «Про двох цапків», «Дві кізочки») та ін.

У процесі розвитку К. л. розгалузилась на худож. переказ нар. сюжету, казку за фольклор. мотивами і власне авторську казку, в якій використовуються осн. закони жанру, без запозичення фольклор. сюжетів та образів У К. л., як і в народній, предмети, рослини, тварини, явища природи і поняття здебільшого олюднюються, широко використовуються метафори, порівняння та ін. Однак авторська К. л. змістом, героями і проблемами більш сучасна. Багаті творчі традиції має К. л. в укр. рад. л-рі. У 20 — 30-х pp. помітний внесок до казкової скарбниці зробили П. Тичина («Івасик-Телесик»), В. Поліщук («Бездрик-кумедрик та комашка-горупашка»), О. Донченко («Казка про павука, горобця та шуліку», «Казочка про ледаря Мамулу Тюхтійовича, про дїда-мироїда та про скарб колгоспний»), Петро Панч («Казка про двох братів та їх сестричку Івону») та ін. Незважаючи на намагання вульгарно-соціологічної критики (серед. 20 — поч. 30-х pp.) вилучити з літ. процесу казку як жанр, К. л. набула розвитку. В цьому жанрі активно працювали Н. Забіла («Хатинка на ялинці», «Казка про півника та курочку і про хитру лисичку», «Пригода з автобусом»), О. Іваненко («Лісові казки», «Кисличка», «Джмелик», «Едельвейс»), М. Трублаїні («Про дівчинку Наталочку і сріблясту рибку»), Л. Первомайський («Казка про Івана Голика»), А. Шиян («Івасик-Телесик») та ін. В 50 — 60-х pp. у жанрі К. л. виступають М. Стельмах («В їжаковім вітряку»), П. Воронько («Чотири вітри», «Казка про Чугайстра»), В. Бичко («П’ять казок», «Лісова перепустка»), Григір Тютюнник («Степова казка»), В. Симоненко («Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки»), В. Близнець («Земля Світлячків») та ін. До жанру звертаються В. Нестайко, Ю. Збанацький, Д. Павличко, В. Малик, Т. Коломієць, А. Костецький, Я. Стельмах та ін. укр. письменники.

Літ.: Ярмиш Ю. У світі казки. К., 1975; Аникин В. П. Русские писатели и сказка. В кн.: Сказки русских писателей. М., 1980; Нагибин Ю. О сказках и сказочниках. В кн.: Литературные сказки зарубежных писателей. М., 1982.

Ю. Ф. Ярмиш.

КАЇПБЕРГЕНОВ Тулепберген (7.V 1929, аул Шортанбай, тепер Кегейлійського р-ну Каракалп. АРСР) — каракалп. рад. письменник, нар. письменник Каракалп. АРСР з 1974. Член КПРС з 1954. Закінчив 1955 Каракалпацький пед. ін-т ім. Т. Г. Шевченка (Нукус). Повісті «Секретар» (1956) і «Спасибі, вчителю» (1959) присвятив післявоєнному життю каракалп. народу, процесам оновлення, що відбувалися після XX з’їзду КПРС. У романі-дилогії «Дочка Каракалпакії» (кн. 1 — 1963, кн. 2 — 1965; укр. перекл. Т. Іваненко) показав соціальне і нац. пробудження свого народу, долю жінки, формування її громадян. активності в роки революції та соціалістич. будівництва. Дореволюц. історію каракалп. народу відтворив у трилогії «Дастан про каракалпаків» («Сказання про Маман-бія», 1968; «Нещасні», 1971; «Незрозумілі», 1976; Держ. премія СРСР, 1986). Осмислюючи минуле свого народу, звертався в романі до взаємин предків каракалпаків («чорних клобуків») з Київ. Руссю. Про минуле й майбутнє свого народу роздумує в романіесе «Каракалпак-наме» (1986). Інші твори — романи «Останній бій» (1960) і «Зіниця ока» (1987), повісті «Крижана краплина» (1964), «Ночі без сну» (1965). Прозі К. властиве поєднання фольклор. традицій епічності з сучасними засобами психол. аналізу.

Тв.: Укр. перекл. — Дочка Каракалпакії. К., 1977; Рос. перекл. — Повести. М., 1978; Каракалпак-намэ. М., 1989; Последний бой. Алма-Ата. 1989; Ледяная капля. М., 1990.

Літ.: Шермухамедов П. Мир писателя: его книги его народ. Нукус, 1982.

І. М. Дзюба.

КАЇРБЕКОВ Гафу (15.VIII 1928, аул Шубалан, тепер Джангільдинського р-ну Кустанайської обл.) — казах. рад. письменник, перекладач Член КПРС з 1960. Закінчив 1952 Казах. пед. ін-т (Алма-Ата). Автор поеми «Степовий дзвін» (1961), збірок віршів «Підземні зорі» (1965), «Золота колиска» (1969), «Крилаті роки» (1973), «Білі вітри степів» (1975), «Зоряні долі» (1980), «Рівнодення» (1986), «Чубалан» (1989), в яких переважають цілинні мотиви. Казахстан у роки Великої Вітчизн. війни — осн. тема повістей «Біле вітрило», «Червоне море» і «Елтінжал» (усі — 1978). Переклав окремі твори А. Міцкевича, Щ. Петефі, Рудакі, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Короленка, С. Єсеніна, М. Ісаковського та ін. Виступає з публіцист. статтями (кн. «На одному кораблі», 1979).

1972 у складі делегації письменників братніх, республік побував на Днях рад. л-ри в Одесі: створив цикл віршів «З одеського зошита», що ввійшов до зб. «Тургайські хвилі» (1975); 1988 — учасник Днів л-ри і мист-ва Каз. РСР на Україні. К. — редактор «Вибраних творів» Т. Шевченка казах. мовою (1954), переклав окремі вірші поета («За сонцем хмаронька пливе», «Добро, у кого є господа» та ін.), кн. «Оповідання» І. Франка (1955), добірку віршів «Серця народів» М. Рильського. Написав вірші «Акин Тарас» (1960) — про Т. Шевченка, «Ми святкуємо день дружби» (1954), ряд статей, присвячених Україні. Кілька творів К. переклали С. Тельнюк, М. Сингаївський, С. Вігучин та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Акин Тарас. «Вітчизна», 1964, №. 3; Побратими. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Пшенична зернина. «Хлібороб України», 1971, № 1; Хвилі Тоболу. В кн.: Степові ритми. Сучасна поезія Казахстану. К., 1989; Рос. перекл. — Родные травы. М., 1972; Белые ветры стеней. М., 1979; Крылатые годы. М., 1984.

Літ.: Кайшибаєва Р. Брат наш, друг наш. «Радянське літературознавство», 1972, № 12; Братерства й дружби карб новий. «Літературна Україна», 1988, 15 березня.

О. Г. Астаф’єв.

КАЙЗЕР (Kaiser) Георг (25.XI 1878, Магдебург — 4.VI 1945, м. Аскона, Швейцарія) — нім. драматург. Один з представників нім. експресіонізму, 3 гуманістич. позицій заперечував бурж. лад, висловлював протест проти війни (істор. драма «Громадяни Кале», 1914; п’єса «З ранку до півночі», 1916) У драмах «Корал» (1918), «Газ» (ч. 1 — 2, 1918 — 20) поглиблюється соціальний критицизм. Після фашист. перевороту 1933 драми К. в Німеччині заборонено. З 1938 К. в еміграції (Нідерланди, Швейцарія). Антимілітарист., антифашист. спрямування мають п’єси «Клавіттер», «Солдат Танака» (обидві — 1940), комедія «Наполеон у Новому Орлеані» (1941). Автор романів «Досить» (1932), «Вілла Ауреа» (1940), драм. трилогії «Двічі Амфітріон», «Пігмаліон», «Беллерофон» (вид. 1948). Драма «Газ» у 20-х pp. ішла на сцені театру «Березіль» (прем’єра відбулась 1923).

Тв.: Рос. перекл. — Драмы. М. — Пг., 1923; Коралл. Одесса, 1923.

Літ.: Луначарский А. В. Георг Кайзер. В кн.: Луначарский А. В. Собрание сочинений, т. 5. М., 1965.

А. Г. Баканов.

КАЙНДЛЬ (Kaindl) Раймунд Фрідріх (31.VIII 1866, Чернівці — 15.III 1930, Грац, Австрія) — австр історик, етнограф і фольклорист. Закін. 1891 Чернів. ун-т. У 1896 — 1915 — професор цього ун-ту, з 1915 — ун-ту в Граці. Член Наук. товариства ім. Шевченка у Львові. Осн. праці: «Історія Буковини» (т. 1 — 3, 1888 — 93), «Русини на Буковині» (в співавт. з А. Монастирським, 1889), «Гуцули» (1894), «Підданство в Буковині в роки 1848 та 1849» (1899), «Історія німців Прикарпаття» (т. 1 — 3, 1907 — 11), «Історія Чернівців» (1908). Дотримувався погляду про позитивний вплив нім. колоністів на культуру й побут корінного населення тих регіонів, утверджував думку про автохтонність українців на Буковині, доводив, що з 4 ст. постійним населенням сх. частини Прикарпаття були слов’яни. К. досліджував життя, звичаї, вірування, традиції, збирав і вивчав укр. народнопоетичну творчість («Календар свят у русинів і гуцулів», 1896; «Фольклорні матеріали», 1898; «Русинські казки й міфи на Буковині», 1899; «Приповідки та мовні звороти на Буковині й у Галичині», 1902 — 03, у співавт., тощо). Його етногр.-фольклорні дослідження схвально оцінили у своїх рецензіях І. Франко, В. Гнатюк та ін. К. належать також критичні огляди етногр.-фольклорних праць І. Франка, В. Гнатюка, В. Шухевича, О. Роздольського та ін.

Літ.: Франко І. Лук’ян Кобилиця. Епізод із історії Гудульщини в першій половині XIX в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 47. К., 1986.

М. О. Мороз.

КАЙТУКОВ Георгій Харитонович [29.Х (11.XI) 1911, с. Ход, тепер Алагірського р-ну Пн.-Осет. АРСР] — осет. рад. поет і перекладач, нар. поет Пн.-Осет. АРСР з 1971. Член КПРС з 1940. Закінчив 1932 Пн.-Осет. пед. ін-т (м. Владикавказ). Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «До боротьби» (1931), «Крилаті роки» (1932), в яких відобразив зміни на осет. землі за Рад. влади. Фронтові будні показав у зб. «В дні війни» (1944). Збірки «Вірші і поеми» (1948), «Зброя миру» (1951), «Вершини» (1952), «Весняні пісні» (1958), «Дякую, люди!», «Добре мати друга» (обидві — 1960), «Продовження життя» (1967), «Моє багатство» (1972), «Чудесне вогнище» (1974) та ін. присвячені мирній праці, дружбі народів. Написав вірш «Радянській Україні». Перекладає з л-р народів СРСР та західноєвроп. поезії. Серед перекладених ним творів — поеми «Катерина» і «Сон», вірші «Заповіт», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Якось-то йдучи уночі» та ін. поезії Т. Шевченка, поеми «Давня казка» та «Осіння казка» Лесі Українки. Підтримував дружні стосунки з П. Тичиною, М. Рильським, М. Бажаном, С. Борзенком, К. Герасименком та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Густі В. П. Обличчя. Ужгород, 1985; Рос. перекл. — Вершины. М., 1952; Спасибо, люди! М., 1959; Отечество пою. Грозный, 1984; Избранное. М., 1985.

Літ.: Лукашенко М., Сагутонов З. Георгий Кайтуков. Орджоникидзе, 1960.

І. А. Луценко.

КАЙЮА (Caillois) Роже (3.III 1913, м. Реймс — 21.XII 1978, Париж) — франц. письменник і філософ, член Франц. академії з 1971. Закін. 1936 Вищу практичну школу (Париж). У 1941 — 47 — ред. журналів «Les Lettres Francaises» («Французька література») і «France libre» («Вільна Франція»), 1952 — 78 — гол. редактор міжнар. журн. «Diogène» («Діоген»), що видається в Парижі ЮНЕСКО та Міжнар. радою філософії і гуманітарних наук. Автор книг з питань філософії і л-ри: «Могутність роману» (1940), «Сізіфів камінь» (1945), «Поетика Сен-Жона Перса» (1954), «Клітинки шахівниці» (1970), «Спрут» (1973), «Підступи до уявного» (1974), «Альфа-потік» (1978) та ін. Виступав із статтями про Т. Шевченка: «Неприборканий», «Шевченко — бунтар і в’язень», «Над пустельними берегами Аральського моря» (усі — 1964). За сприянням К. видана 1964 у франц. перекладі Е. Гільвіка збірка поезій Т. Шевченка. ЮНЕСКО за участю К. організовувала виставки творів Т. Шевченка. Брав участь у роботі Міжнародного форуму діячів культури у Києві (1964) з нагоди 150-річчя від дня народження Т. Шевченка.

Тв.: Рос. перекл. — Неукротимый. «Правда Украины», 1964, 16 мая.

Ю. М. Кочубей.

КАЛАДЗЕ Карло Ражденович [10 (29).III 1904, м. Кутаїсі — 11.XII 1988, Тбілісі] — груз. рад. поет, драматург. Член КПРС з 1939. В поемах «Виклик Сходу» (1929), «Учардіоні» (1932), «Епос гір» (1934), зб. поезій «Хертвіські світанки» (1937) відобразив соціалістичні перетворення в Грузії. Боротьбі рад. народу проти нім.-фашист. загарбників присвятив поетич. цикл «Зустрічі на ратному полі» (1942), поему «Сонце сходило в диму згарищ» (1943). Поема «Батько» (1964) — про складні морально-етичні проблеми, спадкоємність поколінь. Роздумами про минуле й сучасне Грузії сповнені поема «Думи» (1970), зб. «Тільки вибране, тільки нове» (1976). Автор багатьох лірич. поезій, п’єс («Як це було», 1929; «Хатідже», 1933, та ін.).

Україні К. присвятив поетичний цикл «Хіба далеко береги Дніпра?», вірші «Леся Українка в Сурамі», «Звук пандурі», «Дві радості» та ін. Переклав окремі твори Т. Шевченка (вірш «Ми восени таки похожі...»), М. Бажана (вірші «Танцівниця», «Джерело»), С. Олійника (зб. «Вірші»). Ряд творів К. переклали М. Нагнибіда, М. Бажан, Б. Олійник, Л. Костенко, І. Драч, Р. Чилачава, С. Йовенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Рогор. Х. — К., 1932; Таємниця голуба. К., 1951; Назустріч весні. К., 1968; Грузинські вежі. К., 1978; [Вірші]. «Всесвіт», 1982, № 11; Рос. перекл. — На холмах Грузин. М., 1971; От Черного моря до белых вершин. М., 1974; Избранное. М., 1984.

Літ.: Маргвелашвили Г. Г. Карло Каладзе. Тбилиси, 1958; Жгенти Б. «Родина моя, с тобой мои думы» (О лирических поэмах Карло Каладзе). В кн.: Жгенти Б. Сильна единством. М., 1984; Бажан М. Животворність слова. В кн.: Бажан М. Твори, т. 3. К., 1984.

Р. Ш. Чилачава.

КАЛАМБУР (франц. calembour — гра слів) — переважно комічне переосмислення слів і виразів на основі їх багатозначності (омонімії, антонімії, синонімії) або співзвучності. Напр.:

Цей критик розсмішив мене —

І то ж бува в житті курйозне:

Писав серйозно про смішне,

А вийшло смішно про серйозне.

(Д. Білоус. Серйозно про смішне).

Або: «Що вони роблять, коли нічого не роблять?» (Ю. Івакін); «Здибались два рибалки. — Що ти зловив? — Щупака. — А я видру. — А, ти мене видреш, то я кину, — та й кинув щупака у воду» (нар. творчість). Хоча й меншою мірою, К. вживається також у творах траг. змісту. Напр., у вірші «Ван Гог» Л. Костенко: Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути. Він — це значить я.

Боже — вільний...

Боже, я — вільний!

На добраніч, Свободо моя!

Г. К. Сидоренко.

КАЛАМБУРНА РИМА (франц. calembour — гра слів) — складена рима, побудована на каламбурі, а також на домислюванні слів чи їхніх частин; напр.: «Благодареники за вареники» (нар. творчість). Залежно від основи, на якій грунтується К. р. (омоніми, синоніми, антоніми), розрізняють К. р. омонімічну, синонімічну, антонімічну. Завдяки звуковій точності складених рим досягається комічний ефект, тому К. p. вживається переважно в гумор. і сатир. творах.

Літ.: Щербина А. А. Сущность и искусство словесной остроты (каламбура). К., 1958.

Г. К. Сидоренко.

КАЛАНДАДЗЕ Ана Павлівна (15.XII 1924, с. Хідіставі, тепер Чохатаурського р-ну) — груз. рад. поетеса. Закінчила 1946 Тбіліс. ун-т. Автор збірок, які виходили під назвою «Вірші» (1953, 1957, 1960, 1967, 1973, 1976, 1982, 1985, 1989). У поезії К. органічно поєднується висока патетика й інтимність переживань лірич. героя. Осн. теми — героїчне минуле груз. народу, мирна праця, людина у взаєминах з природою і суспільством, краса рідної землі. Цикл віршів К. присвятила Чехо-Словаччині. Виступає також у жанрі оповідання, есе (зб. «Однотомник», 1987). Переклала пісню «Весна люба, ах, прийшла!..» Г. Сковороди, Окремі вірші К. переклали С. Жолоб, Н. Забіла, Л. Грицик, Г. Халимоненко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961: [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в 25. К., 1986; Високе небо Грузії. К., 1987; Рос. перекл. — Летите, листья. Тбилиси, 1959; Зеленая свирель. М., 1961; Мравалжамиер. М., 1972; Тень яблони. М., 1987.

Літ.: Асатиани Г. Крылья и корни. М., 1981.

О. П. Синиченко.

КАЛАЧИНСЬКИЙ Михась [Михайло Іванович; 30.XII 1916 (12.I 1917), с. Крупки, тепер смт Мінської області — 10.VIII 1990, Мінські — білоруський радянський поет. Член КПРС з 1942. Закінчив 1936 курси при Комуністич. ін-ті журналістики (Мінськ). Під час Великої Вітчизн. війни — військ. журналіст. У збірках «Сонце в блакиті» (1949), «Назустріч життю» (1951) славить героїзм рад. воїнів у боротьбі проти нім.-фашист. загарбників. Збірки «Жнива» (1956), «Грона горобини» (1964), «Книга дружби» (1975), «Суцвіття» (1977) — про самовіддану працю, братнє єднання народів СРСР. Автор поем для дітей: «Костя-чекіст» (1938), «Пригоди Потапка» (1951), «Лісові казки» (1967), «Луна землі» (1978). Кілька віршів К. покладено на музику. До 100-річчя від дня смерті Т. Шевченка написав вірш «Живий Тарас». Переклав ряд поезій М. Рильського, присвятив йому вірш «На Свіслочі». Окр. твори К. переклали М. Нагнибіда, Є. Бандуренко, Б. Степанюк. О. Ющенко, Ю. Петренко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; Ровесники. К., 1965; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Лісова колиска. К., 1979; Рос. перекл. — Из чистых родников. Л., 1955; Навстречу жизни. Л., 1962; Заповедь верности. Минск, 1987.

«КАЛЕВАЛА» — карело-фін. нар. епос, звід епічних, весільних, заклинальних текстів. В епосі є фантастичні й героїчні сюжети, реалістично зображено побут і звичаї народу, прославляється його творча праця. «К.» склав фін. фольклорист Е. Ленрот на основі карел., фін., іжорських рун, записаних від А. Перттунена та ін. оповідачів у 1-й пол. 19 ст. Першу композицію «К.» (з 32 рун) Е. Ленрот видав 1835, другу (з 50 рун) — 1849. Нову композицію 1949 опубл. О. В. Куусінен. Епос перекл. рос., англ., нім., франц., швед., япон. та ін. мовами світу. Укр. мовою епос переклав і видав (1901) Є. Тимченко, окр. уривки — М. Драй-Хмара. Іл. с. 415.

Вид.: Укр. перекл. — Калевала. Х., 1928; Калевала. Народження і одруження Ільмарінена. — Ільмарінен і смерть. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1989; Рос. перекл. — Калевала. М., 1977; Калевала. Петрозаводск, 1989.

Літ.: Евсеев В. Я. Истор. основы карело-финского эпоса, кн. 1 — 2. М. — Л., 1957 — 60.

Д. В. Павличко.

«КАЛЕВІПОЕГ» — ест. нар. епос. У ньому зображено подвиги нар. героя Калевіпоега — богатиря, правителя давніх естів, борця за справедливість і волю проти ворожих сил. Останні епізоди епосу стосуються періоду вторгнення в країну хрестоносців (поч. 13 ст.). В естонці» широко побутували різні оповіді про Калевіпоега. Записувати їх почав Ф. Фельман. Зібрав, опрацював і склав у єдиний епічний твір. Ф. Крейцвальд. Опубл. «К.» 1857 — 61. Укр. мовою уривки з епосу перекл. Є. Тимченко, повністю почали перекл. в 30-і pp. Ян Ряппо й Анфіса Ряппо, яка й завершила 1967 цю працю.

Вид.: Укр. перекл. — Калевіпоег. Спів VI. «Українська література», 1945, № 12; Калевіпоег. К., 1981; Рос. перекл. — Калевипоэг. М., 1956; Калевипоэг. Таллин, 1986.

Літ.: Эстонский фольклор. Таллин, 1980.

Д. В. Павличко.

КАЛЕНДАР (від лат. calendarium, букв. — боргова книга, у якій вказувалися перші дні кожного місяця — календи, коли боржники у Старод. Римі мали сплачувати проценти) — друковане видання, що містить відомості прорік, місяці й числа, дні тижня, осн. свята, інколи — окремі астрон. дані. К. випускають у вигляді книжок, журналів, плакатів, сувенірних і рекламних альбомів, зшитків (відривні або перекидні) тощо. Як один з каналів масової інформації популяризує також знання з різних галузей життя, публікує літ. твори, ілюстр. матеріали. Терміном «календар» означається і система лічення тривалих проміжків часу, в основі якої лежить періодичність зміни явищ природи, пов’язана з рухом небесних світил. Найдавніші з відомих К. — рим. місячні чисельники, що датуються 354 н. е. Попередниками східнослов’янських К. — місяцесловів є календарні орнаменти на глиняному посуді черняхівської культури (2 — 5 ст.) у вигляді геометричних фігур, розмішених у певній послідовності. У Київ. Русі за язичницьких часів роль К. відводилася ритуальним фібулам (металевим застібкам для одягу) з зображенням макрокосму, а після запровадження християнства (988) — святцям, Четьям-Мінеям, що містили молитви на кожен місяць і день. В Остромировому євангелії 1057 на початку окремих текстів зазначали день тижня та відповідне ім’я святого. Ізборник Святослава 1076 давав поради й повчав, що робити у «щасливі» й чого уникатив «чорні» дні. Подібні відомості вносилися до апокрифів. З часу прийняття християнства на Русі утвердилося літочислення «від створення світу». Вважалося, що від його початку до «Різдва Христового» минуло 5508 років. Новий рік святкували по-різному: 1 березня — у світському житті, 1 вересня — у церковному. Петро I спец. указом повелів з 1 січня вважати рік 7208/1699 — «від Різдва Христового» 1700 роком, тобто запровадив у Росії юліанський К., введений 46 до н. е. рим. імператором Юлієм Цезарем. Цей К. став офіційно діяти і на тер. України. Найдавніші літ. пам’ятки свідчать, що назви місяців у слов’ян. К. пов’язувалися з явищами природи, певним геогр. місцем. Січень, напр., звався січень (у місцевостях, де в цю пору наставав час рубати ліс), просинець — у пд. районах (де синіло, світлішало небо), студень — на півночі, де стояли люті морози. У більшості назв місяців в укр. К. збереглися до наших днів старослов’ян. язичницькі корені. З назвами місяців були зв’язані різні нар. звичаї, обряди, прислів’я, приказки, прикмети, господарські роботи. Перший друкований К. у Європі на 1448 видав нім. нар. мовою Й. Гутенберг. Першою спробою друкованого К., автором якого був український учений, вважається книжка «Прогностична оцінка 1483 року», випущена латинською мовою магістром Юрієм Дрогобичем (Котермаком) у Римі. Цей К. містив елементи астроном, знань, науково обгрунтований прогноз двох місячних затемнень, характеризував політ. становище в Європі, в т ч. на Україні. 1581 в Острозькій друкарні Івана Федорова вийшов короткий поетичний К. — «Хронологія» Андрія Римші. У ньому зазначено осн. церк. свята, кожному місяцю присвячено вірші, подано його назви трьом» мовами: лат., іврит («по-гебрейську») і «простою» (тогочасною білорус.-укр. літ. мовоюі де зустрічаються укр назви місяців. 1700 Києво-Печерська друкарня випускає перший на території Рос держави «Календарь, или МЂсяцословъ». Згодом тут надр. «Полный христианский мЂсяцеслов з присовокупленіем разных статей російской истории, к киевской єпархій относящихся», у якому, крім церковних відомостей, подано покажчик київ. князів, моск. володарів, статті з історії, про церкви, монастирі тощо. 1720 Петро I заборонив поширювати україномовні К. і надалі повелів видавати місяцеслови, як і ін. л-ру на Україні, лише рос. мовою. Відтоді почалися відкриті утиски укр. культури царизмом. 1738 цар. уряд наказав спалити всі К., ввезені зі Львова, а народу «в Києві й усій Україні вживати російські календарі». З 1727 їх видавала переважно Рос. Академія наук. На західноукр. землях К. розвивався як двомовне видання («Календар новий : львівський польський і руський на 1774 p.», почаївський «Календар польський і руський на 1775 р.»). Перші К. живою укр. мовою вийшли 1850 у Львові, Пряшеві, Перемишлі, а 1904 — і в Києві (під назвою «Веселка»). Це знаменувало початок інтенсивного розвитку україномовної преси. 1865 завдяки реформі преси в Росії було здобуто право на випуск приватних К. Тоді ж видавець А. Андріяшев започаткував «Киевский народний календарь», що виходив по 1917. Подібні приватні К. виходили в Одесі («Новороссийский календарь», 1867), Житомирі («Волынский народный календарь», 1885 — 1906), Харкові («Южно-русский сельскохозяйственный календарь», 1910 — 15) та ін. містах. На Зх. Україні «Народний календар» випускало львів. т-во «Просвіта» (1870 — 1939, з 1880 — «Календар „Просвіти“»). У К. «Фуркало» (Коломия, 1869) уперше почали друкувати гумор. твори. На Закарпатті 1867 видано «Місяцослов», на Буковині 1874 — «Місяцеслов буковино-руський» (1886 — 1918 виходив як «Буковинський православний календар»). У підготовці багатьох випусків просвітянського К., редагованого В. Лукичем (Левицьким), брав участь І. Франко. Тут друкувалися поезії Т. Шевченка, С. Руданського, уривки з творів І. Нечуя-Левицького, О. Кониського та ін. І. Франко назвав цей К. «найбільш популярною українською книжкою в Галичині» (Франко І. Зібр. тв., т. 27. К., 1980, с. 99). Аналогічний К. київської «Просвіти» виходив 1907 — 08. У ньому опубліковано статті «Іван Котляревський», «Де ми і скільки нас» Б. Грінченка, «Про Тараса Шевченка» В. Доманицького. 1909 в Києві почав виходити одривний К. вид-ва «Час». Своєрідною антологією укр. поезії став полтав. «Календар „Україна“ на 1914» Г. Маркевича. Змістовні видання з’явилися у Львові — «Робітничий календар» (1914 — 19) і «Селянський кооперативний календар „Товариш“» (1915 — 16). До возз’єднання з Рад. Україною на Буковині, Закарпатті виходили К., які вміщували чимало новинок худож. л-ри. У «Календарі на переступний рік 1928» (Ужгород, 1927) надр. вірші Ю. Федьковича, Марійки Підгірянки, О. Духновича, В. Гренджі-Донського та ін. Газ. «Карпатська правда» (Ужгород) видавала 1921 — 38 «Календар „Карпатської правди“», де знайомила трудящих Закарпаття з життям СРСР, зокрема Рад. України, вміщувала твори укр., чес., угор. письменників.

Після Жовтн. революції особливої гостроти набула необхідність календарної реформи. 24 січня 1918 В. І. Ленін підписав «Декрет про введення у Російській Республіці західноєвропейського календаря». Юліанський календар (старий стиль) було замінено на григоріанський (новий стиль). 1918 вийшли перші рад. К. «Советский календарь на 1919 год» і «Отрывкой советский календарь на 1919 год». З 1920, за рішенням ВУЦВК, починається систематичний випуск К. на Україні: відривних, настінних, кишенькових чисельників тощо. У 1944 — 49 Політвидав України випускав «Календар-довідник», пізніше — «Народний календар»; з 1957 тут виходить «Календар знаменних і пам’ятних дат», який подає короткі біографії та списки творів відомих письменників, л-ру про них. К. подібного типу виходять у ряді областей республіки: «Календар пам’ятних дат Волині» (Луцьк), «Календар знаменних і пам’ятних дат Закарпаття» (Ужгород) та ін. В Ужгороді виходить К. «Карпати» угор. мовою, який, крім творів угор. письменників, уміщує переклади з укр. л-ри. До 150-річчя від дня народження Т. Шевченка (1964) вид-во «Радянська Україна» випустило «Шевченківський календар»; у вид-ві «Дніпро» у формі К. вийшов «Літературний щоденник» (упоряд. М. Терещенко, 1966).

З 1946 випуск К. здійснює спеціаліз. Редакція укр. календарів та худож. листівок вид-ва «Радянська Україна». Щороку тут виходять відривні К. «Промінь» і «Нива», де вміщуються твори класиків укр. л-ри, багатонац. рад. та зарубіж. письменства. Календарі випускає також укр. діаспора. В 1894 — 1914 у США виходив «Календар Руського народного союзу в Америці». Значний матеріал про укр. письменників опубл. у К., що виходили для укр. населення за кордоном: «Календар для американських русинів на рік 1910» (Нью-Йорк); «Український народний календар „Світло“» (Буенос-Айрес, 1941) та ін., або виходять у наш час: «Лемківський народний календар» (США), «Український календар» (Польща), «Народний календар» (ЧСФР) та ін.

Літ.: Срезневский И. И. Северные резные календари. СПБ, 1874; Пчілка Олена. Українські календарі. «Рідний край», 1907, № 12; Селешников С. И. История календаря и хронология. М., 1972; Стрельський В. І., Титаренко П. Г. Історія календаря. К., 1975; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Рыбаков Б. А. Календарные «черты и резы». В кн.: Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. М., 1987; Довгич В. А. Українське слово і цензура. «Соціалістична культура», 1989, № 9.

В. А. Довгич, Г. М. Яроменок.

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ — найдавніший вид усної поетичної творчості, поширеній у всіх народів світу. К.-о. п. слов’ян виникла в дохрист. добу. Вона розвивалася в тісному зв’язку з працею і побутом людей, супроводила різні свята. Цикли К.-о. п. пов’язані з певним періодом року (колядки, щедрівки, веснянки, русальні лісні, купальські пісні, петрівчані пісні тощо) або з відповідною трудовою діяльністю (косарські пісні, гребовицькі пісні, обжинкові пісні). Первісно обряди й пісні, яким у давнину приписувалася магічна сила, покликані були вплинути на сувору природу, умилостивити її, принести людям здоров’я, добробут, щастя. І хоч ця віра згодом похитнулася, натомість утвердилися любов і повага до поетич. слова, зокрема до обрядових пісень, бо вони відповідали атмосфері урочистості й святковості, створювали радісний настрій, давали естетичну насолоду. Кожному циклові К.-о. п. притаманні свої провідні мотиви: в колядках і щедрівках, обжинкових піснях величається господар-хлібороб, прославляється його доброта, щедрість, пророкується небувалий урожай збіжжя, приплід худоби, родинне щастя, а у веснянках та купальських — оспівується вірне кохання, врода, беруться на кпини невдатні парубки та дівчата. Окремі цикли К.-о. п. з часом зазнавали впливу христ. релігії, яка намагалася пристосувати їх до своїх свят. Проте й надалі в них домінували безрелігійні мотиви. Частина високохудож. творів разом з відповідними обрядами дійшла до наших днів, стала основою сучас. новорічних колядок, колг. обжинків, весняних розваг молоді тощо. Процес розвитку сучас. обрядовості відображено в збірниках «Нові часи — нові звичаї» (Ужгород, 1962), «Народні традиції сьогодні» (Львів, 1963), книзі «Щедрий вечір» В. Юхимовича (1964), журналі «Народна творчість та етнографія». К.-о. п. активно збирали, використовували в своїй творчості Ю. Федькович, М. Старицький, Б. Грінченко, Леся Українка, І. Франко, І. Манжура, П. Тичина, М. Стельмах, В. Земляк, Р. Федорів, І. Чендей, С. Пушик та багато інших письменників.

Вид.; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским, т. 3. СПБ, 1872; Головацкий Я. Ф. Народные песни Галицкой и Угорской Руси, ч. 2 — 3. М., 1878; Гринченко Б. Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях, т. 3. Чернигов, 1899; Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року. К., 1963; Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. К., 1965; Календарно-обрядові пісні. К., 1987.

Літ.: Потебня А. А. Объяснение малорусских и сродных народных песен, т. 2. Колядки и щедровки. Варшава, 1887; Українська народна поетична творчість. К., 1965; Круть Ю. З. Хліборобська обрядова поезія слов’ян. К., 1973; Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народнопоетична творчість. К., 1983.

Ю. З. Круть.

КАЛЕНИЧЕНКО Ніна Луківна (9.III 1922, м. Миргород, тепер Полтав. обл.) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1966. Закінчила 1948 Київ. ун-т. У 1953 — 87 працювала в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Друкується з 1953. Досліджує особливості літ. процесу на Україні 19 — поч. 20 ст. — книги «Українська проза початку XX ст.» (1964), «Українська література XIX ст. Напрями. Течії» (1977), «Соціально активна особистість в українській демократичній літературі кінця XIX — початку XX ст.» (1979), «Українська література кінця XIX — початку XX ст. Напрями. Течії» (1983). Автор нарисів про М. Коцюбинського — «Михайло Коцюбинський. — Життя і творчість» (1956), «Великий сонцепоклонник» (1967), «М. М. Коцюбинський. Нарис життя і творчості» (1984) та ін., в яких поєднала соціологічний метод дослідження з художньо-естетичним аналізом літ. явищ. Одна з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т. 4 — 5, 1968 — 69) та «Історії української літератури» у 2 томах (1988). Брала участь у підготовці видань «Творів» М. Коцюбинського у 6 (1961 — 62) і 7 (1973 — 75) томах та Зібрання творів І. Франка у 50 томах.

Літ.: Надъярных Н. Следуя научной истине. «Вопросы литературы», 1978. № 8; Дігтяр С. І. [Рец. на кн.: Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст. Напрями. Течії. К., 1977]. «Радянське літературознавство», 1979, № 7; Жук Н. Й. [Рец. на кн.: Калениченко Н. Л. Соціально активна особистість в українській демократичній літературі кінця XIX — початку XX ст. К., 1979]. «Радянське літературознавство», 1979, № 12; Викова Л. [Рец. на кн.: Калениченко Н. Л. Михайло Коцюбинський. Нарис життя і творчості. К., 1984]. «Радянське літературознавство», 1985, № 9.

Л. З. Мороз.

КАЛИН Андрій Степанович (3.V 1908, с. Горінчове, тепер Хустського р-ну Закарп. обл. — 11.XII 1979, там же) — укр. рад. казкар. Рано лишився сиротою. Грамоти навчився за рад. часу, працював у колгоспі. Від К. записано понад 120 ориг. казок, переважно фантастично-героїч. та соціально-побутових. Опубл. у збірках: «Закарпатські казки Андрія Калина» (1956), «Дідо-Всевідо» (1969), колект. збірнику «Казки одного села» (1979) та ін. Їхніми героями є здебільшого знедолені трудівники, шукачі щастя, яким протиставлено багатіїв-ненажер, нероб, лукавих користолюбців. Мова казок К. насичена приказками та прислів’ями, в ній багато діалектизмів.

Тв.: Дванадцять братів. Ужгород, 1972; Рос. перекл.: — Закарпатские сказки. Ужгород, 1957.

В. Л. Микитась.

КАЛИНЕЦЬ Ігор Миронович (9.VII 1939, м. Ходорів, тепер Львів. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1962 Львів. ун-т. Працював у Львів. облдержархіві. З 1981 — бібліотекар. Перша книжка — зб. «Вогонь Купала» (1966). За рубежем вийшли збірки «Поезії з України» (1970), «Підсумовуючи мовчання» (1971), «Коронування опудала» (1972) та ін. Пейзажна і любовна лірика К. характеризується образною своєрідністю, що йде від переосмислення фольклору, нар. мистецтва. Поезії К. видані окремими книгами нім. і франц. мовами. У 70-х pp. зазнав несправедливих репресій.

Літ.: Ільницький М. Чисті тони купальського вогню. «Літературна Україна», 1967, 24 лютого: Іванишин В. На лезі думки. «Вітчизна», 1968, № 4; Карий М. Ясність обличчя. «Прапор». 1968, № 7; Глинчак В. На світ крізь вітражі. «Дніпро», 1968, № 9.

В. І. Лучук.

КАЛИНЕЦЬ Сильвестр Михайлович (14.I 1886, м. Ходорів, тепер Львів. обл. — 1946, м. Курітіба, Бразилія) — укр. письменник і фольклорист у Бразилії. Мав поч. освіту. Жив у Відні, Львові, Ходорові, працював листоношею. 1931 виїхав до Бразилії, де засн. укр. вид-во «Парана». Автор кількох книг поезій («З-під рідної стріхи», «Торбина сміху людям на втіху», обидві — 1921, «Серед граду куль», 1934, та ін.), зб. «Байки» (1938), поем «По другім світі» (1922), «Сватання в нецках», «Знахарка Солоха» (обидві — 1923) і «Вуйко з Америки» (1930), оповідань «Посеред бур життя» (1911) і «Було, та мохом поросло» (1922), насичених нар. гумором повістей «Княжна Галя. Повість з часів перед хрещенєм Руси» (1905) та «По дорозі щастя» (1911), драм «Розбійники» (ін. назва «Опришки», 1936) і «Татари» (1938), п’єси «Літературна комедія» (1936) та ін. Збирав фольклор («Ілюстровані народні казки», 1904; «Легенди», «Щедрівки», обидві — 1921). Перший у Лат. Америці перекладач творів Т. Шевченка португ. мовою. 1936 видав кн. «Тарас Шевченко, його життя й твори» з коротким оглядом історії і культури укр. народу, нарисом про життя і творчість Кобзаря та 19 перекладеними поезіями. Переказав з нім. книгу P. E. Распе про барона Мюнхгаузена під назвою «Пройдисвіт Хвальницький і його пригоди на суші і на морі» (1904).

Р. П. Головин.

КАЛИНИЧЕВ Станіслав Сергійович (14.XI 1931, Донецьк) — рос. рад. письменник, засл. працівник культури УРСР з 1981. Член КПРС з 1961. Закінчив 1954 Ленінгр. ун-т. Працює в пресі, з 1972 — власний кор. журн. «Огонёк» по УРСР. Пише рос. і укр. мовами. Кн. «Оповідання нашої вулиці» (1958), повісті «Романтики» (1960), «Зустрінемося у понеділок» (1961), збірки нарисів «Знизу воно видніше», «Крапля з білого моря» (обидві — 1961), «Володар вогню» (1962), «Родинні коштовності» (1976) та ін. присвячені робітничій молоді. Докум. повісті «Біля вовчого лігва» (1974, у співавт.) та «Звіра ще тільки поранено» (1984, у співавт.) — про героїзм рад. молоді в роки Великої Вітчизн. війни. Морально-етичні проблеми порушено в повістях «П’ята пелюстка бузку» (1980) й «Виклик долі» (1985). Роман «Невінчана губернія» (1988) — про зародження робітн. класу на Донбасі. За сценарієм К. поставлено фільм «Прелюдія долі» (1985). Твори К. перекладено польс., болг., чес. мовами.

Тв.: Сувенир. К., 1962; Пока следы тают. К., 1973; Люди добрые. М., 1978; Год неспокойного солнца. К., 1978.

Літ.: Хинкулов Л. Приметы человека и времени. «Радуга», 1978, № 5; Федоровская Л. Особый дар, особая судьба. «Радуга», 1986, № 2.

Ю. С. Чикирисов.

КАЛИНОВИЧ Іван Титович (25.XI 1884, Львів — 11.XI 1927, там же) — укр. бібліограф, видавець, перекладач, громад. діяч. Навчався у Терноп. і Заліщицькій учит. семінаріях. Брав участь у діяльності масової легальної революц. орг-ції трудящих Зх. України «Сельроб», редагував її орган — газ. «Наше слово». Був секретарем Бібліогр. комісії Наукового товариства імені Шевченка. Укладач бібліогр. праць «Переклади з української мови» (1912), «Переклади з української літератури» (1916 — 17), «Преса з приводу смерті Івана Франка» (1916), «Поазбучний спис творів М. Ячкова...» (1917). К. належить перша спроба бібліографування праць В. І. Леніна («Твори В. Леніна в українськім виданню», 1920). 1914 організував вид-во «Всесвітня бібліотека». Писав вірші, друкував їх у дит. журналах, виступав зі статтями в газетах «Діло», «Громадський голос», «Руслан» та ін. (під псевд. Демко Любий). Перекладав твори Максима Горького, В. Короленка, С. Жеромського, Я. Врхліцького, Б. Келлермана, Г. Манна та ін. У рукопис. спадщині К., яка зберіг. у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР, — бл. 300 тис. бібліогр. карток, листи до В. Бобинського, М. Вороного, А. Крушельницькото та ін.

Літ.: Калинець І., Кущ О. Упорядкування документальних матеріалів особистого фонду І. Т. Калиновича. «Архіви України», 1971, № 1.

М. П. Гуменюк.

Попередня     Головна     Наступна