Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 399-417.]

Попередня     Головна     Наступна





КАНЕВСЬКИЙ Давид Ісакович [псевд. — Ігор Кочубей; 10 (23).III 1916, м. Лохвиця, тепер Полтав. обл. — 26.XII 1944, побл. Будапешта) — укр. радянський поет. Член КПРС. Навчався 1937 — 41 у Харків. ун-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни, був кор. фронтових газет. Автор збірок «Рідна вулиця» (1938), «Льотчики» (1940) і «Поезії» (вид. 1947). Поетич. стиль характеризується ясністю вислову, виразністю образів. Фронтові щоденники К. опубл. в журн. «Дружба народов» (1966, № 6). Написав також низку сатир. творів (фейлетонів, гуморесок тощо).

Тв.: Вибране. Х., 1966; Вітчизна воїнів. К., 1987; Рос. перекл. — Грозовое утро. М., 1969.

Літ.: Первомайський Л. Давид Каневський. В кн.: Поруч з нами. Х., 1968; Силка П. Вітчизна воїнів. «Прапор», 1989, № 1.

Є. В. Шарова.


КАНІВЕЦЬ Володимир Васильович (5.Х 1923, с. Весела Долина, тепер Глобинського р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1952. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1952 Латв. ун-т (Рига). Працював 1953 — 63 у редакціях різних періодич. видань Риги, Києва. Очолював 1966 — 81 Житом. орг-цію СПУ. Друкується з 1953. Пише укр. і рос. мовами. Перші твори К. — п’єси «Після весілля» (1956) та «Жених з орденом» (1958) — присвячені морально-етич. питанням. Цю тематику К. розробляє і в комедіях «Мама збирається заміж» (1983), «Леся Калина — славна дівчина» (1986). В політ. п’єсах «Затоплений острів» (1963), «Міс Америка» (1987) порушує питання боротьби за мир. Трагедія «Операція на совісті» (1988) — про долю репресованих у часи культу особи. П’єси К. поставлено в багатьох театрах країни. У збірках новел і оповідань «Відкриття Тофаларії» (1962), «Листи коханої» (1965), ромам «Вогнища в тайзі» (1963) утверджуються добро і людяність, почуття громадян. обов’язку. На докум. матеріалі К. створив істор. повість «Кармалюк» (1965). Роман «Крах „дисидентки“» (1985) — про складні ідеолог, колізії в сучасному світі. Осн. в творчості К. є ленінська тема. Початковий період революц. діяльності В. І. Леніна показано в п’єсі «Перші барикади» (1980), боротьбу О. І. Ульянова і членів партії «Народна воля» проти самодержавства — у докум. повісті «Олександр Ульянов» (1961) і п’єсі «Смерть на ешафоті» (1982). Ользі Ульяновій присвячено повість «Сестра Оля» (1980). Образ молодого Леніна, те соціальне і родинне оточення, в якому формувався його характер, відтворено в романі «Ульянови» (1967; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1970). Повість «Студент університету» (1970) — продовження роману «Ульянови». В романі «Ранок генія» (1979) К. висвітлює діяльність В. І. Леніна в період розгрому народництва. Про перебування його на засланні в Шушенському — повість «Хлопчик і жар-птиця» (1968). Своєрідним прологом до циклу творів про В. І. Леніна є романи «Провісники» (1976) та «Земля і воля» (1982), присвячені створенню революц. орг-цій «Південноросійський союз робітників» і «Земля і воля». До сторіччя від дня страти О. І. Ульянова К. написав трагедію «На порозі вічності» (1987). Автор драми «Брестський мир» («Брест, 1918 рік», 1987). Опубл. зб. статей і есе «Діалог» (1983). Твори К. відзначаються яскраво окресленими характерами, внутр. напругою зображуваних подій. Окремі з них перекладено рос., білорус., молд., лит., латис., узб., туркм., болг., словац., угор., англ., франц., нім. та ін. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1983 — 84; Рос. перекл. — Предвестники. М., 1986; Первые баррикады. М., 1988.

Літ.: Опанасюк О., Півторадні В. Володимир Канівець. В кн.: Письменники Радянської України, в. 9. К., 1979; Голубєва З. Вірність покликанню. В кн.: Канівець В. Твори, т. 1. К., 1983: Орлик П. И. Послесловие. В кн.: Канивец В. Ульяновы. К., 1984.

Г. Ф. Семенюк.


КАНІВСЬКИЙ МУЗЕЙ-ЗАПОВІДНИК Т. Г. ШЕВЧЕНКА — див. Шевченка Т. Г. музей-заповідник у Каневі.


КАННА Іон [Ион; Іван Іванович; 15(28).І 1902, с. Гоян, тепер Дубоссарського р-ну — 27.I 1979, Кишинів] — молд. рад. письменник. Член КПРС з 1941. Теми громадян. війни, соціалістич. буд-ва — провідні у збірках оповідань «Дві зустрічі» (1937), «Оповідання» (1940). Панорама молд. села напередодні Жовтн. революції постає у повісті «Мати» (1947) і романі «Ранок на Дністрі» (1951, укр. перекл. О. Новицького). Життю повоєнного села присвячені збірки оповідань «На схилах Дністра» (1946), «Вибрані сторінки» (1956), «Дороге слово» (1961) та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Ранок на Дністрі. К., 1954; Рос. перекл. — Избранное. Кишинев, 1956.

О. С. Романець.


КАНОАТ (Каноатов) Мумін (20.V 1932, кишлак Курговад, тепер Калаї-Хумбського р-ну Горно-Бадахш. а. о.) — тадж. рад. поет і перекладач, громад. діяч. Член КПРС з 1962. Закінчив 1956 Тадж. ун-т (Душанбе). Депутат Верх. Ради СРСР 10 — 11 скликань, нар. депутат СРСР з 1989. Автор збірок віршів і поем «Іскри» (1960), «Земні зірки» (1963), «Поема вогню» (1967), «Караван світла» (1970), «Материнське обличчя» (1972), «Голоси Сталінграда» (1973), «Батько» (1975), «Колискова Авіценни» (1978); поеми «Зірка Ісмаїта» (1987 — 89) та ін. Осн. тематика поезії К. — героїко-патріотична. Їй властиві гострота проблем, прагнення до філос. осмислення життя. Переклав окр. твори В. Шекспіра, А. Міцкевича, Ф. Шіллера, Г. Гейне, В. Маяковського, М. Тихонова. У перекладі К. опубл. ряд творів Т. Шевченка — поеми «Катерина», «Сова», вірш «Гоголю» (їх вміщено у зб. творів укр. поета «Заповіт», Душанбе, 1961), М. Рильського, В. Коротича та ін. укр. поетів. Враження від поїздок по Україні відтворив у циклі віршів «Караван світла» (ввійшов до зб. «Земні зірки», 1963). Т. Шевченкові присвятив поему «Дніпрові хвилі» (1964). Деякі вірші К. переклали А. Малишко, Л. Забашта, Валентина Ткаченко, М. Сингаївський, П. Скунць. Лауреат Держ. премії СРСР (1977).

Тв.: Укр. перекл. — Дніпрові хвилі. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Поезії. К., 1982; Любове моя, Україно! — Хвиля братерства. В кн.: Сузір’я, в. 20. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 26. К., 1988; Рос. перекл. — Избранное. М., 1984.

Літ.: Писатели Таджикистана. Душанбе, 1976; Шокало О. О. Мумін Каноат — автор таджицької Шевченкіани. В кн.: Т. Г. Шевченко в інтернаціональних літературних зв’язках. К., 1981.

X. Шодикулов.


КАНОВАС-САМОРАНО (Cánovas Samorano) Марія (1.VIII 1917, Картахена — 28.Х 1987, Барселона) — ісп. перекладачка. Член КПІ з 1936. 1939 — 85 жила в СРСР, закінчила Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). З 1962 працювала в журн. «Советская женщина». Брала участь у підготовці першого видання «Вибраних творів» Т. Шевченка ісп. мовою (1964, Москва). За підрядниками Р. Естрели-Льопіса переклала вірші «Дівичії ночі», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», здійснила поетич. редакцію перекладів поеми «Єретик», балади «Причинна», зроблених А. Гавіною.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


КАНОН (від грец. κανών — палиця, переносно — норма, правило) — один з жанрів християнської гімнографії. Має характер роздуму над змістом релігійного свята чи діяльності ідеального героя і його звеличення, причому головна тема розглядається під різним кутом зору, у виконавця й учасника обряду пробуджуються настрої покути, прагнення наблизитися до ідеалу. Композиція К. суворо визначена; він складається з певної кількості пісень: 8 — 9 (повний К.) чи 2 — 4 (дво-, три-, чотирипіснець). Кожна пісня містить ірмос, кілька тропарів (найчастіше 4 — 5) та приспіви-рефрени, що визначають тематичний зв’язок частин К. і формулюють його ідею. Засоби образного втілення цієї ідеї залежали в кожній пісні від змісту ірмоса. К. входять до складу майже всіх типів богослужебних збірок. Зачинателем традицій жанру вважається Андрій Крітський (бл. 660 — після 726), автор «Великого канону», виконуваного під час великого посту. Видатні зразки К. залишили Іоанн Дамаскин, який розробив ускладнену архітектоніку К., і Косьма Маюмський. Давньорус. (митрополит Іоанн, чернець Григорій, Кирило Туровський) та укр. (Димитрій Туптало) автори, опрацьовуючи загальнохрист. теми, охоче зверталися до сюжетів вітчизн. агіографії (див. Житійна література) і надавали творам патріотич. спрямування.

Канон вплинув і на становлення великих ліро-епічних форм в укр. поезії («Перло многоцЂнное» Кирила Ставровецького, 1646), а згодом стали об’єктом травестіювання (вірші мандрівних дяків).

Ю. А. Ісіченко.


КАНОН — термін, який уживається для означення нормативних правил, моделей, що діють у різних галузях сусп. свідомості і на певних істор. етапах виступають зразком досконалості і критерієм худож. цінності. Культовий характер має система К. у сфері релігії (церк. К.), склад і тексти богослужеб. книг унормовує бібл, К. Система К. є визначальною і для певних періодів розвитку словесної худож. творчості. Л-ра Київ. Русі, що у зв’язку з прийняттям християнства зазнала впливу візант. культури, значною мірою розвивалася на принципах канонічності, які знайшли вияв у спрямованості її жанрів (житія, проповіді, повчання, паломницька література) та унормованості стильової манери. Наскрізь канонізованою була естетика класицизму, що опиралася на зразки антич. і ренесансного мист-ва. К. класицизму найповніше сформульовані у праці франц. теоретика мистецтва Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674). Обов’язковим для письменника, зокрема драматурга, вважалося збереження таких правил, як єдність місця часу й дії, чистота жанру, «три штилі» у мові, зовнішня симетрія й гармонія форм.

К. класицизму проявилися, хоч і менше, ніж у інших європ. л-рах, у літ. процесі на Україні (шкільна драма, панегірична поезія, поетики 18 ст., творчість Феофана Прокоповича, частково І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, К. Думитрашка). Розвиток нових літ. напрямів (романтизм, реалізм) характеризувався процесом деканонізації, відходом від усталених норм і правил, що обмежували як змістові, так і формальні параметри творів л-ри. Водночас як у світовій, так і в новій укр. л-рі продовжували існувати деякі канонічні форми, що прийшли з глибини віків (сонет). Прикметною у цьому відношенні була творчість І. Франка, в якій поряд з нетрадиційними розвивались і нормативні поетичні форми (сонет, октава, тріолет, терцина).

У перші роки становлення радянської худож. культури вульгарно-соціол. пролеткультівська критика робила спроби нав’язати літературі стилі і напрями як обов’язкові К. Нині проблема К. набула значення творчого використання канонічних форм. З К. безпосередньо пов’язане поняття канонічного тексту, вживане у текстології. Канонічним вважається авторський текст у тій його редакції, яка найповніше виражає творчу волю автора, очищений від помилок і перекручень, що могли трапитися в процесі його створення та публікації. Текст цей загальноприйнятий (нормативний) для всіх видань твору. Термін «канонічний текст» нерідко замінюється рівнозначними — «остаточний текст», «основний текст».

Літ.: Афанасьев Н. Каноны и каноническое сознание. «Путь», 1933; Бернштейн Б. М. Традиция и канон. Два парадокса. В кн.: Советское искусствознание ’80, в. 2. М., 1981.

М. Л. Гончарук.


КАНСЬЙОНЕРО, кансьйонейру (ісп. cancionero, португ. cancioneiro — пісенник) — збірники-антології любовно-пісенної, ліричної і сатир. поезії 12 — 16 ст. в Португалії та Іспанії. Найдавніші збірники з творів, написаних галісійським діалектом, — Ажудський (кін. 12 — 13 ст.), Ватіканський та Колоччі-Бранкуті (обидва — копії 16 ст. з оригіналів 14 ст.) — вміщують вірші майже 200 поетів, у яких традиції нар. португ. лірики поєднуються з Прованс, рицарською поезією. З 15 ст. укладаються іспаномовні К.: «Кансьйонеро Баени» (вид. 1851), «Кансьйонеро Стуньїги» (вид. 1872) та ін. 1516 португ. поет-гуманіст Г. Ді Резенді опубл. «Загальний кансьйонеро», що є антологією творів португ. та ісп. мовами серед. 15 — поч. 16 ст. З 16 ст. К. замінили аналогічні їм збірники романсеро.


КАНТ (Kant) Герман (14.VI 1926, Гамбург) — нім. письменник, дійсний член AM НДР з 1969. Під час 2-ї світ. війни служив у вермахті, був (1945 — 49) у полоні в Польщі. Закін. 1956 Берл. ун-т. У романах «Актовий зал» (1965), «Вихідні дані» (1972) показав складний процес соціалістич. будівництва в НДР, формування нової інтелігенції. Події 2-ї світової війни зобразив у романі «Зупинка в дорозі» (1977). Автор збірок оповідань («Трохи південного моря», 1962; «Порушення», 1975; «Третій цвях», 1981; «Бронзовий вік», 1986), повісті «Сума» (1987), публіцистич. кн. «Додаток до документації» (1981). Нагороджений рад. орденом Дружби народів (1986). Окремі твори К. переклали О. Логвиненко, М. Настека, В. Ревуха, М. Тупайло, К. Гловацька.

Тв.: Укр. перекл. — Доручення. «Всесвіт», 1974, № 6; [Оповідання). «Всесвіт», 1977, № 12; Біографія, частина друга. В кн.: Відкриття. К., 1978; Чарівна Еліза. «Всесвіт», 1984, № 6; Актовий зал. К., 1987; Рос. перекл. — Объяснимое чудо. М., 1982; Рассказы и размышления. М., 1984; Актовый зал. — Выходные данные. М., 1987.

Літ.: Затонский Д. В. Герман Кант. В кн.; История литературы ГДР. М., 1982.

Н. М. Матузова.


КАНТ (Canth) Мінна (справж. — Ульріка Вільгельміна; 19.III 1844, Тампере — 12.V 1897, м. Куопіо) — фін. письменниця. Закін. 1863 жін. гімназію. Навчалася 1863 — 65 в учит. семінарії (Юваскюля). Ранні оповідання, а також п’єси «Зухвала крадіжка» (1882) і «В домі Ройнили» (1883) мали моралізатор. характер. Новизною соціальних ідей, сміливістю громадян. позиції позначені драми «Дружина робітника» (1885, про безправне становище жінки) і «Діти гіркої долі» (1888), в якій уперше в фін. л-рі показано пробудження класової свідомості пролетаря. Зазнала впливу етичного вчення Л. Толстого. В п’єсі «Пасторова родина» (1891) звучить критика реліг. ідеології та її служителів. У зв’язку з забороною постановок її п’єс драму «Сюльві» (1893) написала швед. мовою для Швед, театру. Поглиблений психол. аналіз вирізняє драму «Анна-Ліїса» (1895). Започаткувала жанр психол. новели в фін. л-рі («Ханна», 1886; «Підводний камінь», 1887; «Агнес», 1892).

Тв.: Рос. перекл. — Хомсанту. — Сюльви. В кн.: Финская драматургия XIX — XX веков. Л. — М., 1970.

Літ.: Карху Э. Г. Минна Кант. В кн.: Карху Э. Г. История литературы Финляндии. Л., 1979.

Є. І. Нечепорук.


КАНТ (від. лат. canlus — спів, пісня) — жанр давньої одичної поезії, віршований твір, складений з нагоди урочистої події чи свята; хорова пісня без супроводу. На Україні з’явився в кін. 16 — на поч. 17 ст. Авторами та виконавцями К. були вчителі співу, бурсаки, мандрівні дяки, лірники, паломники та ін. Входив до складу вертепу та шкільних вистав. Виконувався на відому чи нову мелодію здебільшого мінорного ладу. Мав куплетну форму, чіткий ритм. Споріднений з духовними піснями, псалмами. Пізніше набув форми романсу. Багато К. увійшло до «Богогласника». Особливо поширився у 18 ст., коли вийшов за рамки реліг.-моралізаторської тематики. К. складали Димитрій Туптало, Г. Сковорода («Ах, ушли ж мои літа, як вихор з круга світа») та ін.

Вид.: Український кант XVII — XVIII століть. К., 1990.

Літ.: Перетц В. Н. Малорусские вирши и песни в записях XVI — XVIII вв. СПБ, 1899; Нудьга Г. Пісні та романси українських поетів, т. 1. К., 1956; Івченко Л. В. Український кант і народна пісня. «Народна творчість та етнографія», 1988, № 3.

М. М. Сулима.


КАНТАТА (італ. cantata, від лат. canto — співаю) — літ. та музичний жанр; у поезії — великий, близький до одичного (див. Ода), ліричний або ліро-епічний твір, написаний з нагоди урочистої події чи свята, на честь видатної особи або героя і розрахований на музичний супровід. Відзначається використанням алегорій та міфол. сюжетів, різноманітністю частин (арії, речитативи), що пишуться неоднаковими поетичними розмірами. На Україні К. поширилась у 18 ст. Кілька музичних К. на слова Т. Шевченка написали М. Лисенко («Радуйся, ниво ненолитая» та ін.), С. Людкевич («Кавказ» та ін.).

М. М. Сулима.


КАНТЕМІР Антіох Дмитрович [10(21).IX 1708, Константинополь — 31.III (11.IV) 1744, Париж, похов. у Москві] — рос. поет, дипломат. Син ученого і політ. діяча Молдавії та Росії Д. К. Кантеміра. В дитинстві жив на Харківщині. Одержав блискучу домашню освіту; навчався у Петерб. АН. З 1732 — посол у Великобританії, 1738 — 44 — у Франції. Один з основоположників рос. класицизму і нової сатир. поезії. Літ. діяльність почав з любовних віршів, політ. епіграм, перекладів з лат. і франц. мов. Писав оди, послання, байки. Автор незакін. поеми «Петрида» (1730), естетич. та філос. трактатів («Міфи про природу і людину» тощо).

Творчо засвоївши традиції рос. та укр. фольклору, антич. і європ. літератур, К. створив дев’ять ориг. сатир. що принесли йому визнання: «На хулящих учення», «На заздрість і гордість дворян злонравних», «До музи своєї» та ін. (написані переважно 1729 — 39; уперше надр. 1749 в Лондоні у франц. перекладі; в Росії опубл. 1762). Викривав зловживання кріпосним правом, обстоював реформи Петра I, утверджував ідеї позастанової цінності людини, виступав проти обскурантизму. Переклав ряд творів Анакреонта, Горація, Фонтенеля, Буало. Перші сатир. спроби К. прихильно зустрів Феофан Прокопович, присвятив йому вірш «Плачет пастушок в долгом ненастье» (1730); між ними зав’язалося віршоване листування. Поезії К. в рукописних списках і збірниках були широко відомі на Україні у 18 ст. Портрет с. 401.

Тв.: Сочинения, письма и избранные переводы, т. 1 — 2. СПБ, 1867 — 68; Соорание стихотворений. Л., 1956; [Вірші]. В кн.: Поэты XVIII века, т. 2. Л., 1972.

Літ.: Белинский В. Г. Кантемир. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 8. М., 1955; Плеханов Г. В. «Ученая дружина» и самодержавне (А. Д. Кантемир). В кн.: Плеханов Г. В. Сочинения, т. 21. М. — Л., 1925; Шолом Ф. Я. Російсько-українські зв’язки в галузі громадсько-політичної поезії XVIII століття. «Наукові записки Київського університету», 1952, т. 11, в. 9; Шолом Ф. Я. Російсько-українські лі. тературні зв’язки в XVI — XVIII ст. Сатири А. Д. Кантеміра та українські сатиричні вірші XVIII ст. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 1. К., 1959; Иванов В. Повесть об Антиохе Кантемире. Л., 1983; Западов А. Подвиг Антиоха Кантемира. М., 1988.

І. І. Доценко.


КАНТИЛЕНА (італ. cantilena, від лат. cantilena — спів, наспів) — у романському середньовіч. фольклорі коротка ліро-епічна пісня, що виконувалася в муз. супроводі. Дружинні К. — можливе джерело «Пісні про Роланда». Збереглися К. переважно в лат. літ. обробці.

М. М. Сулима.


КАНУКОВ Харті Бадійович [5(17).XI 1883, с. Зундове, теп. у складі м. Іловайська Донец. обл. — 7.II 1933, м. Еліста] — калм. рад. поет, громад. діяч, один із зачинателів калм. рад. л-ри. Навчався в учит. семінарії. Під час громадян. війни був червоноарм. командиром. Редактор першої в Калмикії рад. газ. «Красный Калмык». З 1925 — голова ЦВК Калм. а. о. Писав революц. вірші та пісні, що стали народними. Автор антиреліг. поеми «Витівки духівництва» (1929). Переклав «Марсельєзу» К. Ж. Руже де Ліля та «Інтернаціонал» Е. Потьє.

Літ.: Бембеев В. Ш., Бурчинова Л. С. Комиссар. Элиста, 1983.

М. М. Плісецький.


КАНЦЕЛЯРИЗМИ — слова, вирази або синтаксичні звороти, характерні для офіційно-ділового стилю, де використання офіц. формул і штампів доречне й логічно вмотивоване. В худож. л-рі К. можуть бути засобом стилістичної виразності, вживатися для мовної, а також соціальної, профес, психол. характеристики персонажів (напр.: мова возного Тетерваковського у «Наталці Полтавці» І. Котляревського). Використовуються і для досягнення гумор. або комічного ефекту (напр.: «Товариш Затичка розшукує Муху, бере над нею шефство і веде культурно-масову роботу», Д. Вишневський), особливо при контрастному зіткненні К. з одиницями ін. стильового плану — просторіччями, вульгаризмами тощо (напр.: «На Другій лекції, в понеділок, бухгалтерії накручував хвоста в широкому масштабі, щоб не грали в робочий час у шахи й доміно», Є. Кравченко). Вживання К. в ін. випадках є порушенням стиліст. норм, засміченням літ. мови.

В. А. Чабаненко.


КАНЦОНА, кансона (від італ. canzone — пісня) — напівтверда форма італ. поезії (див. Тверді строфічні форми), ліричний жанр середньовіч. поезії трубадурів про рицарське кохання, культ дами в ньому і т. п. Має пісенне походження. Строфа К. складається з двох частин: висхідної (з почерговим розташуванням коротких і довгих віршів) і низхідної (кода). Твір, написаний як К., має 5 — 7 строф і одну коду. В ін. л-рах К. використовується як стилізація. Невелика К. називається канцонетою. Визначним майстром К. був Ф. Петрарка.

М. М. Сулима.


КАНЮК Зіновія (1837, с. Хлівище, тепер Кіцманського р-ну Чернів. обл. — 21.III 1915, м. Вашківці, тепер Вижницького р-ну тієї ж обл.) — укр. нар. поетеса. Мати С. І. Канюка. Закінчила чотирикласну школу в м. Кіцмані. Записувала нар. пісні і легенди, під впливом яких 1878 почала складати вірші, поеми. Друкувалася у віден. газ. «Просвещение», в чернів. газетах «Буковина», «Руська рада» та ін. Вірші К. стилізовані переважно під коломийки. Ряд творів («Над границев стояла, білі руки ламала», «Устим Кармелюк» та ін.) сповнені роздумів про тяжку долю народу, безрадісне життя жінки-трудівниці. Творчістю поетеси цікавився О. Маковей, в архіві якого збереглася рукописна збірка К. «З хвиль журби», підготовлена до друку С. Канюком.

Літ.: Погребенник Ф. Народна поетеса Буковини Зіновія Канюк. «Радянська Буковина», 1976, 16 листопада.

Ф. П. Погребенник.


КАНЮК Сергій Іванович (псевд. і крипт. — Кс. Недоленко, С. Аннюта, С. К., С...; 15.VII 1880, с. Хлівище, тепер Кіцманського р-ну Чернів. обл. — 15.III 1945, м. Маріїнськ, тепер Кемеров. обл.) — укр. рад. громад. діяч, письменник, педагог. Член КПРС з 1918. Закінчив 1901 Чернів. учит. семінарію. Працював учителем, шкільним інспектором, журналістом. Один з організаторів Компартії Буковини (1918), голова її першого ЦК. Редактор газет «Воля народу» (1919 — 20) і «Громада» (1921). Друкувався в газетах «Буковина», «Громада», «Іскра», календарях, в альманасі «На шляху» (1906), в журналі «Літературно-науковий вістник». Підготував і нелег. надрукував «Співанник робочих» (1921), де вмістив у власному перекладі під назвою «Робітнича Марсельєза» пісню «Зречемося світу старого» П. Лаврова. Переслідувався рум. окупац. владою, зазнавав арештів. 1922 нелег. емігрував до СРСР. Працював у Наркоматі освіти та Наркоматі робітничо-сел. інспекції УРСР, у Харків. центр. б-ці (тепер Харків. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка). Належав до орг-ції «Західна Україна». Видав істор.-публіцисти, праці «Під чоботом румунських бояр» і «Буковина в румунській неволі» (обидві — 1930). Автор віршів, оповідань, нарисів, статей з життя і революц. боротьби трудящих Буковини. Кращі твори — оповідання «Гробар», «Жалоба» та ін. — відзначаються правдивістю образів, жвавістю оповіді. Використовував худож. засоби казки (оповідання «Доктор»; «Все людське», обидва — 1905, та ін.). У публіцистич. виступах боровся проти фальсифікації творчості Т. Шевченка (статті «Чи буде суд, чи буде кара?», 1919; «В день великих роковин», 1920; «Нова сім’я. В пам’ять великих роковин смерті Т. Шевченка», 1921), Видав кн. «Тарас Шевченко» (1920), в якій вмістив добірку його революц. творів і свою статтю про поета. Автор праці «Дидактика» (1910), «Букваря» (1921), статей з питань педагогіки. Незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: [Твори]. В кн.: Образки з життя. Львів, 1989.

Літ.: Погребенник Ф. Збірочка революційних пісень. «Жовтень», 1959, № 2; Василиненко П. М. Нема безіменних героїв. [Про С. Аннюту (С. І. Канюка), одного з засновників ЦК Компартії Буковини]. Ужгород, 1967.

Ф. П. Погребенник.


КАНЮКА Михайло Сергійович (8.III 1922, с. Будаївка, тепер у складі м. Боярки Києво-Святошин. р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник, канд. істор. наук з 1970. Член КПРС з 1951. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 Київ. ун-т. Був на журналістській роботі, з 1970 — зав. кафедрою телебачення і радіомовлення, а з 1985 — зав. проблемною лабораторією ф-ту журналістики Київ. ун-ту. Пише укр. та рос. мовами. Автор збірок повістей «Фортеця» (1958), «Життя не прощає» (1963), «Місто гасить вогні» (1968), «Війна після війни» (1971), «Подорож без надії» (1973), «Мужність» (1979), «Повість полум’яних літ» (1981), «Полювання на гігантів» (1989, у співавт.), роману «Опівнічні стежки» (1978), кіносценаріїв «Сповідь» (1963), «Репортаж на пам’ять» (1980), «Пароль знали двоє» (1985), «Слухати у відсіках» (1986), «Дорога в пекло» (1988), «Я йшов на вірну смерть» (1989). Осн. тематика — будні чекістів, прикордонників. Окремі твори К. перекладено кирг., груз., болг. мовами.

Літ.: Автомонов П. Книги, що утверджують подвиг. В кн.: Канюка М. Опівнічні стежки. К., 1982; Кисельов В. Ефект причетності. «Літературна Україна», 1983, 15 вересня.

А. П. Цвид.


КАПЕЛЬГОРОДСЬКА (по чоловікові — Кавалерідзе) Надія Пилипівна [19.ІХ (2.Х) 1904, с. Успенське, тепер Новокубанського р-ну Краснодар. краю — 27.XI 1984, Київ] — укр. рад. письменниця. Дочка П. Й. Капельгородського, дружина І. П. Кавалерідзе. Закінчила 1920 се редню школу в Лубнах. Працювала в Лубен. театрі, з 1924 — актриса Полтав. театру, пізніше — в жіночому хоровому ансамблі при обл. філармонії. Знялась у ряді худож. фільмів. Друкувалася з 1956 (оповідання «Журавлі»). Автор повісті «Петро Запорожець» (1984), оповідань для дітей (збірки «Зірка», 1958; «Перемагають хоробрі», 1967), сценарію худож. фільму «Повія» (за однойм. романом Панаса Мирного; пост. 1961 на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка).

Літ.: Кавалеридзе И. Тени быстро плывущих облаков (Воспоминания Ивана Кавалеридзе). В кн.: Иван Кавалеридзе. К., 1988.

П. П. Ротач.


КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ Пилип Йосипович [псевд. — Успенець, Хлібороб; 14(26).XI 1882, с. Городище, тепер Недригайлівського р-ну Сум. обл. — 21.II 1942! — укр. рад. письменник. Навчався 1897 — 1902 в Полтав. духовній семінарії, звідки був виключений за організацію бунту семінаристів та участь у революц. гуртках. Переїхавши на Кубань, учителював 1903 — 09 у с. Успенському, знову включився в революц. рух, за що був ув’язнений. Пізніше працював у газ. «Терек» (м. Владикавказ), інших північнокавказьких періодичних виданнях. 1910 на загальному сході (нізамі) ногайці обрали його своїм керівником. Протягом 1910 — 17 здійснив ряд важливих господарсько-екон. і культурно-побут. заходів і реформ, спрямованих на збереження ногайського народу, написав 1917 його історію 12 — 20 ст. 1918 повернувся на Україну, працював у пресі.

Перші вірші К. надр. 1905 в альм. «Перша ластівка», згодом — в антології «Українська муза», альм. «Терновий вінок», збірниках «Розвага», «Досвітні огні», «З неволі», журналах «Рідний край», «Нова громада», «Літературно-науковий еістник», газетах «Хлібороб», «Громадська думка», «Рада». Перша книжка — зб. поезій «Відгуки життя» (1907) — перейнята жагою боротьби проти царизму. В тюрмі 1909 К. написав хроніку «Спогади семінариста» («Літературно-науковий вістник», 1910, № 6 — 8). Трагедійна повість «Аш хаду» («Я стверджую», 1917; опубл. 1932) — перший прозовий худож. твір про минуле ногайського народу. Повість справила великий вплив на становлення ногайської нац. л-ри. Сатир. повість «Непорозуміння» (1930) спрямована проти гетьманщини, денікінщини та петлюрівщини.

В історико-революц. романі-хроніці «Шурган» (1932) панорамно, правдиво зображено одну з найтраг. сторінок історії громадян. війни на Терщині та Кубані — героїчну боротьбу Черв. Армії проти денікінців. У романі «Артезіан» (1934; вперше надр. у журн. «Вітчизна», 1974, № 5 — 9) художньо досліджено зрушення у психології селянства на поч. 30-х pp. З роману «Оборона Полтави» (1938) надр. лише дві частини — «В чаду універсалів» (1977) і «Останній Мон-Репо» (1982), в яких відображено боротьбу робітників проти Центр. ради і білогвардійців 1918 на Полтавщині. Автор численних фейлетонів та гуморесок: зб. «Гей, не дивуйте...», «Роздайсь, море!» (обидві — 1927), «Прейскурант отця Максима» (1929) та ін. Для дітей написав п’єсу-феєрію «Чарівна сопілка» (1923), п’єсу «Праця» (1924, вперше надр. 1982). Опубл. ряд крит. розвідок і публіцистич. статей. У творчості К. поєднуються аналітичність і психологізм, об’єктивна розповідь художника-живописця і сатирична публіцистичність. Незаконно репресований 1938, реабілітований 1957. Портрет та іл. с. 403.

Тв.: Вибрані твори. Х., 1932; Твори. К., 1961; Твори т. 1 — 2. К., 1982; Рос. перекл. — Аш хаду. — Шурган. Краснодар, 1984.

Літ.: Сомко Ю., Циганенко Ю. За доби двох революцій. «За марксо-ленінську критику», 1933, № 1 — 2; Остроушко Л. З революційного епосу. «Вітчизна», 1977, № 11; Надъярных Н. С. Сращенный с временем. В кн.: Капельгородский Ф. Аш хаду. — Недоразумение. — Шурган. М., 1982; Бойко Л. С. Пилип Капельгородський. К., 1982; Бойко Л. С. Історико-революційна проза Пилипа Капельгородського. К., 1983; Веленгурин Н. Филипп Капельгородский. Кубанские страницы. В кн.: Веленгурин Н. Пути и судьбы. Краснодар, 1988; Кавалеридзе И. Тени быстро плывущих облаков (Воспоминания Ивана Кавалеридзе). В кн.: Иван Кавалеридзе. К., 1988.

Л. С. Бойко.


КАПІЄВ Еффенді Мансурович [28.II (13.III) 1909, аул Кумух, тепер село Лакського р-ну — 27.I 1944, П’ятигорськ] — даг. рад. письменник. Закінчив 1928 Буйнакський пед. технікум. Учасник Великої Вітчизн. війни. Писав рос., лакською і кумицькою мовами. Автор циклу новел «Поет» (1944), об’єднаних узагальненим образом нар. поета Сулеймана Стальського. Героїзм і єдність рад. людей в роки Великої Вітчизняної війни відтворив у циклі «Фронтові нариси» (1944). 1956 опубл. «Записні книжки» К., куди включено «Дагестанський зошит» (1934 — 40), «Фронтовий щоденник» (1941 — 44). Творчість К. характеризує експресивний стиль, афористичність. Зібрав і переклав рос. мовою пісні горян (збірки «Пісні горян», 1939; «Різьблення на камені», вид. 1946). Йому належать переклади рос. мовою ряду творів даг. письменників.

Тв.: Записные книжки. М., 1956; Избранное. М., 1979; Укр. перекл. — Пісня. В кн.: Оповідання письменників автономних республік, областей, національних округів та країв РРФСР, в. 1. К., 1976.

Літ.: Чудакова М. Эффенди Капиев. М., 1970; Капиева Н. В. Жизнь, прожитая набело. Махачкала. 1985.

Г. Г. Ханмурзаєв.


КАПІЙ Мирослав Дмитрович (псевд. і крипт. — Юрій Луговий, Лугович Юрій, М. К.; 5.V 1888, с. Коцюбинці, тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — 24.III 1949, м. Косів. тепер ІваноФранк. обл.) — укр. письменник і перекладач. Походив з родини вчителя. Закінчив 1914 Львівський ун-т. Викладав іноз. мови в гімназіях Теребовлі (до 1928), Лежайська (Польща, 1928 — 38), Відня (до 1945), серед. школі Косова. Друкувався з 900-х pp. у журналах «Бжола», «Будучність», «Рідний край» та ін., в антології «Українська муза», альманахах «Розвага», «Терновий вінок», «...Не вмре, не загине». К — автор пройнятих тужливим настроєм ліричних віршів (цикл «На цім подолі смутку», 1906), соціально-побут. нарисів, оповідань («З його думок», 1907; «Незабутнім тіням Тарасовим», 1914, та ін.). пригодн.-фантастичної повісті «В країні блакитних орхідей» (1932) тощо. Переклав поему «Демон» М. Лермонтова (1909), повісті «Зоря півдня» (1913), «Чорна Індія» (1930), «Плесом Амазонки» і «Діти капітана Гранта» Жюля Берна, драму «Будівничий Сольнес» Г. Ібсена, окремі оповідання В. Дорошевича, О. Купріна, Р. Кіплінга, М. Конопніцької, вірші Г. Гейне, О. Мірбо та ін. Досліджував творчість І. Вагилевича (праця «Іван Далібор Вагилевич, його життя і письменницька діяльність», 1914, — залишилася неопубл.). Записував нар. пісні, казки, легенди. Зібрані К. фольклорні матеріали зберігаються в ІМФЕ ім М. Т Рильського АН УРСР.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908.

Літ.: Погребенник Ф. Наш земляк — перекладач «Демона». «Вільне життя», 1964, 18 грудня.

Ф. П. Погребенник.


КАПЛІНСЬКІ Яан (справж. — Яан Єржі-Боніфаці; 22.I 1941, Тарту) — ест. рад. поет і перекладач. Закінчив 1964 Тарт. ун-т. Автор збірок «Сліди в струмку» (1965), «Про пил і барви» (1968), «Біла лінія над Вирумаа» (1972), «Повертайся, намистино-сосно» (1984) та ін. Поезії К. притаманні асоціативність, філософічність. У його перекладі опубл. твори з англ., франц., венес., польс., ірл., шотл. л-р. До деяких з них написав післямови. Окремі поезії К. переклали П. Мовчан, Р. Лубківський, Л. Горлач, П. Осадчук, О. Завгородній.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Таллінське небо. К., 1975; Рос. перекл. — Вечер возвращает всё. М., 1987.

Літ.: Каалеп А. Поэзия поколений. О пяти поэтах, «Дружба народов», 1969, № 10; Яан Каплински. В кн.: Эстонская литература. Таллин, 1979.

О. С. Завгородній.


КАПНІСТ Василь Васильович [12 (23).II 1758, за ін. даними 1757, с. Велика Обухівка, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — 28.X (9.XI) 1823, с. Кибинці, там же; похов. у Великій Обухівці] — укр. і рос. письменник. 1770 — 75 служив у Ізмайлов. і Преображен. полках (Петербург), закінчив полкову школу. На знак протесту проти закріпачення укр. селянства вийшов у відставку. Був предводителем дворянства Миргор. повіту (з 1782), Київ. губернії (з 1785), де зробив багато для розвитку театр. справи; деякий час працював у Петербурзі, з 1802 — генеральний суддя Полтав. губернії. Маєток К. був одним з осередків просвітительства на Україні. У Велику Обухівку приїздили Г. Державін, М. Гоголь, М. Гнєдич, тут збиралися майбутні декабристи С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, М. Лорер, М. Лунін, О. Поджіо, П. Пестель, обговорювалися питання сусп. устрою Росії, скасування кріпосного права. Перший твір К. — ода 1775 з приводу укладення миру з Туреччиною. Оди, елегії, анакреонтичні вірші (див. Анакреонтична поезія) увійшли до зб. «Лирическія сочиненія» (1806). В ряді творів, зокрема в «Оде на рабство» (1783, дозволено до друку 1806) виступав проти закріпачення селянства на Україні. За антикріпосницьким пафосом цей твір споріднений з одою «Вольность» О. Радищева й віршем «De Libertate» Г. Сковороди. Найвище творче досягнення К. — викривальна комедія у віршах «Ябеда» (у 1-й редакції «Ябедник». 1793), опубл. і поставлена на сцені 1798. але після четвертої вистави заборонена. Твір, що був гострою сатирою на царські бюрократію і суд, дістав високу оцінку В. Бєлінського та І. Франка. «Українець Капнїст у своїй п’єсі „Ябеда“ перший у Росії дав приклад сміливої політичної сатири і був попередником геніального Гоголя» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 94). Відображав у своїх поезіях природу України, побут і духовні надбання народу («Обуховка», «В пам’ять береста»). Окр. твори К. написано укр. мовою; залишив переспів вірша Г. Сковороди «Ой ти, птичко желтобоко» («Чижик»). К. один з перших переклав рос. мовою «Слово о полку Ігоревім» (опубл. 1950).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 2. М. — Л., 1960; Избранные произведения. Л., 1973.

Літ.: Орлов В. Н. Из литературных отношений С. И. Муравьева-Апостола. В кн.: Литературное наследство, т. 60, кн. 1. М., 1956; Колосова В. П. У рукописному архіві Капніста. «Радянське літературознавство», 1958, № 3; Мацай А. И. «Ябеда» В. В. Капниста. К., 1958; Громова Т. В. В. Капніст у суспільно-літературному житті України кінця XVIII — початку XIX ст. «Радянське літературознавство», 1973, № 11.

В. П. Колосова.


КАПОТЕ (Capote) Трумен (справж. — Стрекфус Пірсонс; 30.ІХ 1924, м. Новий Орлеан, шт. Луїзіана — 25.VIII 1984, Лос-Анджелес) — амер. письменник. Навчався у військ. академії (не закін.). У повістях «Інші голоси, інші кімнати» (1948), «Лугова арфа» (1953), збірках оповідань «Дерево ночі» (1949), «Сніданок у Тіффані» (1958) соціальна критика поєднується з романтизованим зображенням амер. дійсності. В романі «З холодним серцем» (1965, скороч. перекл. рос. мовою «Обыкновенное убийство», 1966) на докум. матеріалі розкрив соціально-психол. коріння злочинності у США. Автор трилогії «Експеримент з множинністю засобів інформації» (1971 — 73), роману «Саморобні домовинки» (1980), зб. оповідань і докум. нарисів «Музика для хамелеонів» (1980), численних сценаріїв і мюзиклів. 1955 письменник відвідав Радянський Союз, написав книгу вражень «Музи буде почуто» (1956). Окр. твори К. переклали М. Скуленко, В. Митрофанов, Д. Костенко. М. Пінчевський.

Тв.: Укр. перекл. — Дерево ночі. «Зміна», 1961, № 1; Лугова арфа. — Сніданок у Тіффані. — З холодним серцем. К., 1977; Діти в день народження. В кн.: Американська новела. К., 1978; Музика для хамелеонів. «Всесвіт», 1987, № 1; Одного різдва. «Всесвіт», 1987, № 12; Рос. перекл. — Один из путей в пай! М., 1967; Голоса травы. М., 1971.

Літ.: Лидский Ю. Я. Трумеи Капоте. В кн.: Лидский Ю. Я. Очерки об американских писателях XX века. К., 1968: Денисова Т. Про романтичне в реалізмі. К., 1973.

Т. Н. Денисова.


КАПРОНІ (Caproni) Джорджо (7.I 1912, м. Ліворно) — італ. поет, публіцист. Учасник Руху Опору. Належить до т. з. другого покоління представників герметизму. Автор збірок віршів «Ніби алегорія» (1936), «Поетичні фантазії» (1941), «Хроністорія» (1943), «Станси фунікулера» (1952), «Енеїв шлях» (1956), «Третя книжка та інше» (1968), «Французька трава» (1979), «Останнє передмістя» (1980), «Чесний мисливець» (1982), «Поетичні твори» (1983) та ін. У поезії К. звучать мотиви усвідомлення необхідності боротьби з усіма проявами фашизму, віра в культуру як важливий інструмент гуманістич. сусп. перетворень. Реалізм худож. мислення К. поєднується з новаторськими пошуками поетич. форм, здатних адекватно відбивати драм. проблеми сучасності. Прозові книжки: «Відкриті дні» (1942), «Крига ранку» (1954), «Лабіринт» (1984). Окремі вірші К. переклала О. Пахльовська.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1983, № 5; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Из современной итальянской поэзии. М., 1981.

Літ.: Пахльовська О. Трагічний кут історії. «Всесвіт», 1983, № 5.

О. Є.-Я. Пахльовська.


КАПУСТІН Володимир Олександрович [9 (22).XI 1909, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ] — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1951, професор з 1973. Член КПРС з 1949. Закінчив 1934 Дніпроп. ун-т. У 1938 — 80 працював у Київ. ун-ті. Автор наук.-популярних брошур «Творчість А. П. Чехова і українська література» (1960), «Герцен і Україна» (1962), статей про Л. Толстого, М. Чернишевського та ін. рос. письменників.

В Я. Звиняцковський.


КАПУСТЯНСЬКИЙ Іван Назарович (псевд. — Іван К-й, Ів. К., Ж. Шунський, Янек; 1894; с. Рокити, тепер с. Жовтневе Семенівського р-ну Полтав. обл. — 1939) — укр. рад. літературознавець, критик, бібліограф. Закінчив 1916 Ніжин. істор.-філол. ін-т, у 20-х pp. — аспірантуру при Харків. ін-ті нар. освіти. Викладав укр. л-ру у вузах Полтави та Харкова. Організував у Полтаві філію Спілки сел. письменників «Плуг». Автор літ.-крит. та бібліогр. праць «Соціальна пісня на українському грунті» (1924), «Учительство в українській літературі», «Валеріан Поліщук» (обидві — 1925), «Плужанська творчість» (1926), «Лекції з історії української літератури» (1929), передмов до книг Л. Піонтек, В. Ярини, Я. Ковальчука та ін. У журналах «Червоний шлях», «Плужанин», «Красное слово», «Шлях освіти», «Шквал», газ. «Вісті» публікував статті про творчість Г. Сковороди, Л. Глібова, І. Франка, П. Тичини, П. Панча, І. Сенченка та ін. Упорядник і редактор творів Л. Глібова (т. 1 — 2, 1927). Архів К. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Репресований 1939. Реабілітований посмертно.

П. П. Ротач.


КАПУТІКЯН Сільва (Сірвард) Барунаківна (20.I 1919, Єреван) — вірм. рад. письменниця. Член КПРС з 1945. Закінчила 1941 Єреван. ун-т, 1949 — 50 навчалася на Вищих літ. курсах при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор поетич. збірок «Дві розмови» (1944), «В ці дні» (1945), «Мої рідні» (1951; Держ. премія СРСР, 1952), «Щиросердна розмова» (1955), «В добру путь» (1957), «Роздуми на півдорозі» (1961), «Вірність» (1975), «Зима йде» (1988) та ін., в яких звертається, зокрема, до теми тяжкої і трагічної долі вірменського народу на поч. 20 ст. Вірші про кохання пройняті громадян. звучанням. Книги дорожніх вражень «Каравани ще в дорозі» (1964), «Меридіани карти і душі» (1976) — про життя зарубіж. вірмен. Пише п’єси, твори для дітей, виступає з публіцистич. статтями (кн. «Мій час», 1979). Не раз бувала на Україні, якій присвятила цикл віршів «Під київськими каштанами» і поезії «В садах під Києвом», «В українському селі» (всі — 1950), «Тарасові Шевченку» (1961). Переклала окремі твори Т. Шевченка («Заповіт»), І. Франка (пролог до поеми «Мойсей»), Лесі Українки (поезії «Хвилина розпачу», «Забута тінь», «Хто вам сказав, що я слабка...»), П. Тичини (вірші «Гаї шумлять», «Арфами, арфами», «Плуг» та ін.), А. Малишка (поезії «Дуб у Нью-Йорку», «В Чікаго») та ін. Ряд творів К. переклали П. Тичина, Д. Павличко, В. Коротич, В. Кочевський, Валентина Ткаченко, О. Ющенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967: [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 7. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. Антологія. К., 1980; Горда любов. К., 1982; Рос. перекл. — Верность. М., 1975; Проза. Ереван, 1979; Кровля Армении. М., 1981; Меридианы карты и души. М., 1982; Часы ожидания. М., 1983, Встречи без расставаний. Ереван 1987; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1989.

Літ.: Суровцев Ю. О сердце и любви. В кн.: Капутикян С. Б. Моя страница. М., 1970; Кочевський В. Поетична душа Вірменії. В кн.: Капутікян С. Б. Горда любов. К., 1982.

С. Г. Амірян.


КАРАБЕЛЕШ Андрій Васильович (24.IX 1906, с. Тибава, тепер Свалявського р-ну Закарп. обл. — 4.IX 1964, м. Мукачеве, тієї ж обл.) — укр. поет. Нар. в сім’ї лісника. Закінчив 1934 Праз. ун-т. Учителював у Хустській і Мукачівській гімназіях, з 1939. жив у Чехії (м. Літомишль). У 1941 — 44 був в’язнем фашист. концтаборів Маутхаузена, Бухенвальда та ін. Після війни — на пед. роботі. 1964 повернувся на Батьківщину. Писав рос. мовою. Поезія К. (збірки «Вибрані поезії», 1928; «У променях світанку», 1929; «В Карпатах», 1955) насичена патріотич., соціальними мотивами, відтворює віковічну боротьбу населення Закарпаття за своє соціальне й нац. визволення. Кн. «На смертельному рубежі. Записки з фашистських концтаборів» (1953) містить спогади К. про страхіття гітлерів. таборів і поетич. твори на теми антифашист. боротьби.

Тв.: [Вірші]. В кн.: На Верховині. Ужгород, 1984.

Літ.: Балега Ю. Література Закарпаття двадцятих — тридцятих років XX століття. К., 1962.

О. В. Мишанич.


КАРАБОВИЧ Тадей Борисович (6.IV 1959, с. Савині Холм. воєводства) — укр. поет у Польщі. З 1980 член Укр. сусп.-культурного товариства (з 1990 — Об’єднання українців в Польщі). Закінчив 1982 ф-т педагогіки та психології, 1985 — ф-т історії Люблін. ун-ту. З 1986 — кореспондент тижневика «Наше слово» (Варшава). Перші вірші писав польс. мовою [журн. «Kamena» («Русалка»), 1980]. Укр. мовою друкується з 1982 — у «Нашому слові», його додатку «Наша культура», «Українському календарі». Автор збірок «Задивлення» (1985, польс. мовою), «Вологість землі» (1986, укр. мовою). Переклав ряд віршів рос. (А. Ахматової, О. Блока), білорус. (Максима Танка), польс. (М. Невинської, Н. Сікори та ін.) поетів; польс. мовою — окремі вірші Д. Павличка, Л. Костенко, Р. Лубківського, М. Сингаївського та ін.

І. Д. Красовський.


КАРАБУТЕНКО Іван Федотович (13.I 1921, с. Покровське, тепер смт Покровського р-ну Дніпроп. обл.) — рос. і укр. критик, перекладач, засл. працівник культури УРСР з 1971. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Моск. ун-т. У 1950 — 86 — відп. секретар ради з укр. л-ри СП СРСР. Автор нарису «Тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб» (1946), співавтор істор.-літ. нарису «Шевченко в Москві» (1989). Виступає з літ.-крит. статтями. Перекладає з укр. л-ри (П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, О. Довженка, Остапа Вишні, О. Гончара, В. Большака, Є. Гуцала, Л. Дмитерка, В. Дрозда, П. Загребельного, М. Іщенка, В. Козаченка, Г. Колісника, О. Мусієнка, Л. Новиченка, Є. Шабліовського, М. Ільницького). Укр. мовою переклав повість «Кіров» С. Синельникова, трилогію «Всі по місцях» В. Тельпугова, ряд оповідань М. Алексєєва, роман «Земля, до запитання» Є. Воробйова. Упорядник зб. статей «Братерське слово» (1975) — про вплив та взаємозбагачення л-р народів СРСР, кількох випусків «Сузір’я».

С. П. Пінчук.


КАРАВАЄВА Анна Олександрівна [15(27).XII 1893, Перм — 22.V 1979, Москва] — рос. рад. письменниця. Член КПРС з 1926. Закінчила 1916 Бестужевські курси (Петроград). У 1931 — 38 — гол. ред. журн. «Молодая гвардия». Учасниця Міжнародного конгресу письменників на захист миру (1935, Париж). Рання проза К. — повість «Двір» (1926), роман «Лісозавод» (1928) — відтворює життя села напередодні колективізації. Трилогія «Батьківщина» (романи «Вогні», 1943, «Розгін», 1948; «Рідний дім», 1950; Держ. премія СРСР, 1951) — про героїку Великої Вітчизн. війни. Ін. твори — істор. повісті «Золотий дзьоб» (1925) і «На горі Маковці» (1941), романи «Лена з Журавлиного гаю» (1938) і «Грані життя» (1963), зб. оповідань «Перше покоління» (1959), книжки нарисів «Повість про вулицю, що пропала» (1936), «Уральські майстри» (1941 — 43), «У Франції 1945» (1946), «На відродженій польській землі» (1952), книга-щоденник «Вічнозелене листя» (1963), мемуари («Світло вчорашнє», 1964), п’єси («Свій дім», 1934) та ін. Опубл. статті про Т. Шевченка («Джерело думки, сили і краси», 1939), Лесю Українку («Гаряче серце Лесі», 1963), О. Корнійчука («У Центральному театрі Червоної Армії», 1942). Оповідання К. «Рижа масть» переклав Д. Калина.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1957 — 58; Золотой клюв. М., 1983; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1988; Укр. перекл. — Рижа масть. Х., 1930.

Літ.: Скорино Л. Анна Караваева. В кн.: Скорино Л. Семь портретов. М., 1956; Стесина С. Всегда в строю. «Молодая гвардия», 1968. № 12; Русские советские писатели-прозаики. Библиографический указатель, т. 2. Л., 1964.

Т. П. Заморій.


КАРАВЕЛОВ Любен Стойчев [бл. 1834, м. Копривштиця — 21.I (2.II) 1879, Русе] — болг. письменник, громад. діяч. Писав болг., а також серб. і рос. мовами. Перейнявшись ідеями нац. відродження батьківщини, збирав і вивчав фольклор, записував нар. звичаї. 1857 приїхав до Росії, став вільним слухачем Моск. ун-ту. З 1867 — в Сербії, з 1869 — в Румунії. Восени 1869 став членом Болг. революц. центр. к-ту, 1872 — його головою. Пізніше перейшов на просвіт. позиції, почав видавати журн. «Знання». Під час рос.-тур. війни 1877 — 78 був перекладачем у Гол. квартирі рос. армії. Перший худож. твір — повість «Отаман болгарських розбійників» — опубл. 1860 рос. мовою. 1861 у Москві видав фольклор. зб. «Пам’ятки народного побуту болгар», 1868 — зб. оповідань і повістей «Сторінки з книги страждань болгарського племені». Надр. серб, мовою повість «Чи винна доля» (1869), оповідання «Сока» (1869), «Покарав її бог» (1870). У віршах К. «Залишіть поля свої і луки» (1869), «Колись і тепер» (1872), «В. Левському» (1873) та ін. помітний вплив творчості Т. Шевченка. Переклав ряд творів укр. поета: уривок з послання «І мертвим, і живим...» (1869), вірші «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «Породила мене мати» (обидва — 1870), «Думка» («Тече вода в синє море»), уривок з поеми «Єретик» (обидва — 1871), поему «Неофіти» (за життя К. не опубл.), кілька оповідань Марка Вовчка. В своїх літ.-крит. і публіцистич. статтях К. неодноразово посилався на Т. Шевченка. Окр. твори К. переклали Д. Білоус, П. Новохацький.

Тв.: Укр. перекл. — Дончо. К., 1953; [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 1. К., 1974; Рос. перекл. — Повести и рассказы. М., 1954; Болгары старого времени. М., 1977.

Літ.: Шелудько Д. Впливи Шевченка на Любена Каравелова. «Записки історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук», 1928. кн. 18; Воробьев Л. В. Любен Каравелов. М., 1963; Лихачева Л. П. Любен Каравелов. Биобиблиографический указатель. М., 1954.

О. В. Шпильова.


КАРАДЖАЛЕ (Caragiale) Іон Лука (30.I 1852, с. Хайманале, тепер с. Іон-Лука-Караджале пов. Димбовіца — 22.VI 1912, Берлін) — рум. письменник, почес. академік Рум. Академії (з 1948, посм.). Визначний представник крит. реалізму в рум. л-рі. Навчався 1868 — 70 в Бухарест. консерваторії. У 80-х pp. зблизився з соціалістич. рухом. З 1904 жив у Берліні. В сатир. комедіях «Бурхлива ніч» (1878), «Пан Леоніда віч-на-віч з реакцією» (1879), «Загублений лист» (1884), «Карнавал» (1885); нарисах, оповіданнях і фейлетонах (книги «Нотатки й нариси», 1892; «Моменти», 1901, та ін.) висміював бурж. мораль і політиканство, демагогію, корупцію, егоїзм і шовінізм. Драма «Напасть» (1890), новели «Великодня свічка» (1889), «Гріх» (1892), «У воєнний час» (1899) — з народного життя. На селянське повстання 1907 в Румунії відгукнувся памфлетом «1907 рік. Від весни до осені», в якому засудив криваву розправу з повсталим селянством, підтримав його справедливі вимоги. К. належить також «химерна» повість «Кір Януля» (1909). П’єси К. ставилися в театрах СРСР, зокрема України (комедія «Загублений лист» ішла в Одес. театрі ім. А. В. Іванова). Окремі твори К. переклали Є. Дроб’язко, С. Семчинський, В. Чемес та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Загублений лист. К., 1952; Тріумф таланту. К., 1978; Рос. перекл. — Комедии. — Юморески. — Рассказы. М., 1963; Потерянное письмо. — Рассказы. М., 1974.

Літ.: Садовник Ш. Ион Лука Караджале. 1852 — 1912. Л. — М., 1964; Константиновский И Д. Караджале. М., 1970.

С. В. Семчинський.


КАРАДЖИЧ (Караџић) Вук Стефанович (26.Х 1787, с. Тржич, Сербія — 26.I 1864, Відень, 1897 прах перенесено до Белграда) — серб. філолог, фольклорист, етнограф та історик, член Віден. АН з 1848, Прус. АН у Берліні з 1850, іноз. чл.-кор. Петерб. АН з 1851. Один з основоположників слов’янознавства, діяч серб. нац. відродження. Освіту здобував самотужки, навчався також у монастирі Троноша, 1804 — 06 — у Карловиях. Працював учителем у Белграді. З 1813 жив у Відні. Там познайомився з В. Копітаром, який став йому вчителем і другом. Під його впливом К. почав записувати фольклор. Опубл. та видав зібраний на тер. Сербії, Чорногорії, Далмації, Хорватії, Воєводини величезний етногр.-істор. і фольклор. матеріал («Малий слов’яносербський пісенник простого народу», 1814; «Сербські народні казки», 1821; «Сербські народні пісні», т. 1 — 4, 1823 — 33; «Сербські народні приказки», 1836, та ін.). Велике значення для сучас. етнографії та історіографії мають свідчення К. про історико-культурне життя південних слов’ян. 181 4 видав «Граматику сербської мови за говором простого народу». Уклав перший «Сербський словник» (1818), до якого додав коротку граматику серб. мови (нім. мовою її переклав і 1824 видав Я. Грімм). Розробив на народнорозмовній основі принципи мовної і правописної реформи, завдяки якій 1850 між сербами й хорватами було укладено угоду про єдину сербохорватську літ. мову. У 1818 — 19 К. подорожував по Росії, відвідав Петербург, Москву, Харків, Київ та ін. міста. Побував у Львові, Чернівцях. Високу оцінку його наук. доробкові дали М. Максимович, М. Карамзін, А. Метлинський, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, О. Бодянський, Т. Шевченко, М. Цертелєв, І. Срезневський, І. Франко. За мотивами виданих К. серб. нар. пісень Т. Шевченко написав вірш «Подражаніє сербському». Пісні із збірників К. перекладали М. Старицький. І. Франко, М. Рильський, Л. Первомайський, І. Ющук та ін. Українською мовою перекладено близько 400 текстів сербохорватських пісень.

Вид.: Сербские народные песни и сказки из собрания Вука Стефановича Караджича. М., 1987.

Літ.: Рыльский М. Вук Караджич. «Славяне», 1954, № 1; Білодід І. К. Вук Караджич в історії українськосербських наукових зв’язків. К., 1965; Гуць М. В. Сербохорватська народна пісня на Україні. К., 1966; Кирилюк Є. П. Вук Караджич і українська культура. К., 1978; Пащенко Є. М. Фольклорні збірки Вука Караджича і порівняльне вивчення українських дум та сербохорватських юнацьких пісень. «Народна творчість та етнографія», 1987, № 4; Гуць М. В. Велетень слов’янської фольклористики. «Народна творчість та етнографія», 1987, № 6; Мишанич О. Вук Караджич і Україна. «Радянське літературознавство», 1987, № 10; Вервес Г. Д., Мегела І. П. Вук Караджич и Тарас Шевченко. В кн.: Вук Караџић. Београд, 1987.

Є. М. Пащенко.


КАРАЗІН Василь Назарович [30.I (10.II) 1773, с. Кручик, тепер Богодухівського р-ну Харків. обл. — 4(16).XI 1842, Миколаїв] — укр. і рос. учений, винахідник, освітній і громад. діяч, публіцист. Склав ряд проектів прогресивних перетворень у Росії, за що зазнав репресій і був висланий на Україну. З ініціативи К. засновано Харків. ун-т (1805) і друкарню при ньому, де організовано випуск перших укр. журналів, створено Філотехнічне т-во (1811 — 18). В 1819 — 20 — віце-президент Вільного товариства любителів російської словесності, 1820 редагував журн. «Соревнователь просвещения и благотворения». У своїх статтях аналізував стан тогочасної літератури, пов’язуючи її завдання з проблемами розвитку науки і культури («Про наукові товариства і періодичні твори в Росії»). К. належить ідея створення істор.-літ. журналу для публікації істор. документів та літ. пам’яток, що реалізована була лише із засн. «Русского архива», «Киевской старини» та ін. Разом з М. Костомаровим та І. Срезневським почав видавати «Молодик», був упорядником і одним з авторів його 3-го випуску (нарис «Погляд на українську старовину», 1842, та ін.). Публікатор творів Г. Сковороди й М. Карамзіна. Автор ряду винаходів у харчовій промисловості.

Літ.-публіцистичною діяльністю К. зайнявся під впливом творчого спілкування з О. Радищевим. Контакти з поетами-радищевцями відбилися на ідейно-худож. особливостях поеми К. «Колокол» (1800-і pp.). Деякі його твори цього періоду вперше надр. в «Полярной звезде» О. Гердена. Виступив як перший укр. наук. публіцист. Будучи вченим-енциклопедистом, друкував праці з історії, економіки, статистики, кліматології, агрономії, селекції, метеорології, хімії, різних галузей промисловості. Незважаючи на монархічні ілюзії, висловив ряд демокр. думок та стихійно-матеріалістичних ідей, що відіграли певну роль у розвитку матеріалізму на Україні. Публіцистичні трактати К. відзначалися художністю, були високо оцінені В. Кюхельбекером (Кюхельбекер В. К. Путешествие. Дневник. Статьи. Л., 1979, с. 256, 266) та О. Герценом («Полярная звезда», 1862, кн. 7, в. 2, с. 49), який назвав їх «політичними рапсодіями». Наук. інтерес становить листування К. з М. Погодіним, В. Анастасевичем, П. Кеппеном та ін. У Харкові К. встановлено пам’ятник.

Тв.: Сочинения, письма и бумаги. Х., 1910.

Літ.: Данилевский Г. П. Украинская старина. Х., 1866; Слюсарский А. Г. В. Н. Каразин, его научная и общественная деятельность. Х., 1955; Мстиславская Е. П. Архив и коллекция И. Е. Бецкого. «Записки отдела рукописей Госуяарственной библиотеки СССР имени В. И. Ленина», 1979, в. 40; Болебрух А. Г. До характеристики світогляду В. Н. Каразіна. «Український історичний журнал», 1987, № 8; Гуревич Л. И. В. Н. Каразин, 1773 — 1842. Биобиблиография. Х., 1953.

І. Я. Лосієвський.


КАРАЇМСЬКА МОВА — мова караїмів, які живуть на тер. Української РСР (Крим, західні області), в Литві, а також у Польщі, ін. країнах. Належить до кипчацької групи тюркських мов. Частина караїмів користується К. м. в побуті. Розрізняють три діалекти: тракайський (північний) і галицький (південний), які зазнали сильного впливу східнослов’ян. мов, та кримський, близький до кримськотатар. мови. Для К. м. використовували давньоєвр., лат. і слов’яно-кириличний алфавіти. Давня караїмська л-ра представлена церковними творами — рукописними перекладами Біблії (переважно 14 ст.), друковані уривки з яких з’явились у 16 ст. Було опубл. (16 — 18 ст.) молитовники, уривки з П’ятикнижжя Мойсея. Зберігся багатий фольклор караїмів. Чимало зразків нар. л-ри (кримським діалектом) опубл. В. Радлов у кн. «Зразки народної літератури північних тюркських племен» (т. 7, 1896), серед них — ліро-епіч. поеми «Ашик Гариб», «Кор-оглу» та ін. Формування світської л-ри (здебільшого вірші й поеми на фольклор. основі) припадає на кін. 19 ст. — поч. 20 ст. (вірші З. Абрагамовича, И. Ерака, Ш. Кобецького, С. Рудковського, A. Фірковича, М. Тинфовича та ін.). Для розвитку караїм. л-ри багато зробив О. Мардкович, який видавав у Луцьку журн. «Карай авазі» («Голос караїма»), перший часопис караїм, мовою (протягом 1934 — 39 вийшло 12 номерів). К. м. вивчали А. Кримський, B. Філоненко, С. Шишман, О. Пріцак, А. Зайончковський та ін. 1989 у Сімферополі створено Караїмське т-во культури.

Літ.: Мусаев К. М. Грамматика караимского языка. М., 1964; Караимско-русско-польский словарь. М., 1974; Гаркавец А. Н. Тюркские языки на Украине. К., 1988; Кочубей Ю. Пристрасний збирач спадщини. (До 200-річчя від дня народження Абрахама Фірковича). «Всесвіт», 1989, № 12.

К. М. Мусаєв.


КАРАКАЛПАЦЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра каракалпаків, які живуть на тер. Каракалп. АРСР, що входить до складу Узб. РСР, а також Хорезм. обл. Узб. РСР. Розвивається каракалп. мовою. Найзначніший жанр багатого каракалп. фольклору — епос: героїчний — «Алпамис» (див. «Алпамиш»), один з найдавніших варіантів «Алпамиса» — «Коблан», «Кирк-киз» («Сорок дівчат»), ліро-епічний — «Маспатша» та ін. З епіч, жанрів розвинені й казки — фантастичні, побутові і про тварин. Найраніші записи каракалп. фольклору датуються серед. 18 ст. Великий внесок у справу збирання й дослідження каракалп. фольклору зробив Чокан Валіханов.

До Жовтн. революції писемна л-ра поширювалася в рукописах (на основі араб. алфавіту). Зачинателем писемної поезії був імпровізатор Жієн Тагай-ули (18 ст.). В поемі «Пограбований народ» він відтворив історію каракалпаків. Йому приписують систематизацію епічних творів «Алпамис», «Кирк-киз» («Сорок дівчат») і «Маспатша». Найбільшого розквіту каракалп. класична поезія досягла у 19 ст. У ній виражався нар. протест проти соціального та нац. гніту, утверджувалися демокр. і гуманістичні ідеї. Найвизначнішим майстром соціальної лірики був Кунхожа (Жиємурат). Тоді ж творив і Ажиніяз Косибай-ули. Вершиною дореволюц. К. л. є творчість Бердаха Каргабая-ули (Бердимурата), який у зображенні долі рідного народу (істор. поеми «Шежире», «Амангельди», «Айдос-бій», «Ерназар-бій» та ін.) підноситься до великих філос. узагальнень. Осн. його твір — поема «Ахмак-патша», де викриваються злочини самодура-хана. З сатир. творами виступав Отеш Алшинбау-ули. Долю бідняків зобразив Омар Сугірімбет-ули; про життя і побут заробітчан із співчуттям писав Аннакул-шаїр. Перший каракалп. байкар Сарибай-шаїр (19 ст.) у бідах свого народу звинувачував багатіїв-експлуататорів. У кін. 19 — на поч. 20 ст. поети з гіркотою пишуть про життя каракалп. народу за царизму: Сик-шаїр Токпан-ули (вірш «В наш час»), Кулмурат-шаїр (поема «Дев’ятнадцять»). В кін. 19 ст. зароджується проза. Її початком вважають листи шаїра Кулимбета до казах. шаїра Абубакіра Кардері (опубл. 1905 в Казані), в яких містяться природознавчі, моралістичні і житейські міркування. Після Жовтня К. л., спираючись на нац. фольклор та здобутки поезії 18 — 19 ст., засвоювала і досвід ін. рад. л-р. Зачинателем рад. каракалп. поезії став нар. поет А. Мурсаєв, який звеличував революц. перетворення в Каракалпакії, відтворив образ В. І. Леніна (вірші «Ленін», «Почалося» та ін.). До праці й навчання закликав у своїх віршах С. Мажитов — просвітитель і організатор перших рад. шкіл у Каракалпакії. Перші здобутки поезії пов’язані також з іменами нар. поетів Каракалпакії та Узбекистану А. Дабилова і С. Нуримбетова. В 20 — 30-і pp. виступили Х. Ахметов, А. Бегімов, Ж. Аймурзаєв, І. Фазилов, А. Мат’якубов, М. Дарібаєв, Д. Назбергенов, А. Шамуратов. Осн. мотивами творчості цього покоління була віра в нове життя, показ тяжкого минулого. Розширення тематичного кола поезії в наступні періоди пов’язане з іменами Н. Жапакова, Т. Джумамуратова,.Б. Каїпназарова, Х. Сеїтова, Х. Туримбетова, І. Юсупова, Т. Сейджанова.

Розвиток драматургії почався у 20-і pp. З одноактними сатир. п’єсами на побут. й морально-етич. теми виступив А. Утепов. Пізніше з’явилися п’єси Ж. Аймурзаєва, А. Бегімова, М. Дарібаєва, Н. Давкараєва, С. Хожаніязова та ін. Народження нац. преси покликало до життя малі прозові форми (фейлетони Т. Сеїтмамутова і Д. Назбергенова, нариси Н. Давкараєва, оповідання А. Бегімова і Ж. Аймурзаєва). У 2-й пол. 30-х pp. у жанрі прози працюють М. Дарібаєв, Р. Мажитов, А. Шамуратов, Т. Нажимов, Х. Сеїтов. Про дореволюц. життя народу та його визвольну боротьбу розповіли перші повісті — «В старій школі» А. Шамуратова, «Каут» Ж. Аймурзаєва, «Одна з тисяч» М. Дарібаєва (всі — окр. вид. 1940). В 50-і pp. з’явилися перші романи — «Дочка рибалки» А. Бегімова (1958, про встановлення і зміцнення Рад. влади в Каракалпакії), «На берегах Амудар’ї» Ж. Аймурзаєва (1958, про життя колгоспників), «В обіймах Арала» О. Айжанова (1958, про самовіддану працю рибалок у роки Великої Вітчизн. війни). Відгомін героїч. і водночас тяжких воєнних літ звучить у романах К. Досанова, А. Таджимуратова. Період колективізації відображено у романі «Останній бій» Т. Каїпбергенова (1960). Новий життєвий матеріал освоюють Х. Сеїтов (роман «Важке щастя», 1958), Т. Каїпбергенов (роман «Крижана краплина», 1964), У. Ходжаніязов. Помітним явищем не лише каракалп., а й усієї рад. істор. прози стали твори Т. Каїпбергенова — ромав-дилогія «Дочка Каракалпакії» (кн. 1 — 2, 1963 — 65), трилогія «Дастан про каракалпаків» (кн. 1 — 3, 1968 — 76), роман-есе «Каракалпак-наме» (1986), роман У. Бекбаулова «Біруні» (1977) — про вченого-енциклопедиста 10 — 11 ст. Літературознавство представлене працями Н. Давкараєва, К. Аїмбетова, І. Сагітова, М. Нурмухамедова, С. Ахметова, Г. Есемуратова та ін. Виходить журн. «Амудар’я».

Каракалп.-укр. літ. зв’язки пов’язані насамперед з ім’ям Т. Шевченка, який 1848 — 49 перебував на тер. сучасної Каракалпакії у складі Аральської описової експедиції. Громадськість Каракалпакії широко відзначає шевченківські ювілеї. Ряд творів Т. Шевченка переклали 1939 поети М. Дарібаєв, Д. Назбергенов, Ж. Аймурзаєв. 1965 вид. «Вибрані твори» Т. Шевченка в перекладі Т. Сеїтжанова, М. Жапакова, М. Дарібаєва, І. Юсупова, Б. Каїпназарова, Т. Кабулова, Ш. Сеїтова, С. Абазова, М. Касимової та ін. Літературознавці Н. Давкараєв, М. Нурмухамедов, П. Сабуров, письменник У. Бекбаулов опубл. статті про творчість Т. Шевченка. До образу Кобзаря зверталися поети С. Нуримбетов, М. Касимова, Ш. Сеїтов, І. Юсупов та ін. Про життя укр. поета в роки заслання та його спілкування з місц. населенням розповідається в романі У. Бекбаулова «Тарас на Аралі» (1964; укр. перекл. С. Тельнюка, 1975). Ім’я Т. Г. Шевченка носить Нукуський ун-т. Укр. тема простежується і в романі У. Бекбаулова «Володимир Каракалпаков» (1987).

Каракалпацькою мовою видано збірки Лесі Українки, П. Тичини, М. Бажана, твори ін. укр. письменників. На Україні видано також роман «Дочка Каракалпакії» Т. Каїпбергенова (1977, перекл. Т. Іваненко). Окр. твори поетів Каракалпакії друкувалися у збірниках «Сузір’я» та в період. виданнях.

Літ.: Поэты Советской Кара-Калпакии. Л., 1955; Давкараев Н. Очерки по истории дореволюционной каракалпакской литературы. Ташкент, 1959; Нурмухамедов М. Краткий очерк истории каракалпакской советской литературы. Ташкент, 1959; Нурмухамедов М. К. Каракалпакская советская проза. Ташкент, 1968; Насруллаєв А. Шевченко і каракалпацька література. В кн.: Збірник праць двадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1973; Нарымбетов Ж. Каракалпакский роман. Ташкент, 1974; Нурмухамедов М. Каракалпакская поэзия. Ташкент, 1977; Очерки по истории каракалпакского фольклора. Ташкент, 1977; История каракалпакской советской литературы. Ташкент, 1981.

І. М. Дзюба.


КАРАЛІЙЧЕВ Ангел Іванов (21.VIII 1902, м. Стражиця — 15.XII 1972, Софія) — болг. письменник. Закін. 1928 Софійський ун-т. Виступав у жанрі оповідання (збірки «Жито», 1925, — про події Вересневого повстання 1923; «Скарби», 1927; «Оманливий світ», 1932; «Вихор», 1938; «Глиняний птах», 1941, тощо). По війні видав збірки оповідань «Народний захисник» (1949), «Будівники республіки» (1950), «Ковадло чи молот. Оповідання й нариси про Г. Димитрова» (1954), кн. «Спогади» (1967). Писав і для дітей (кн. «Казковий світ», т. 1 — 3, 1929 — 30, та ін.). У творах часто використовував мотиви й колізії нар. легенд та оповідань. Окр. оповідання К. переклали М. Грунський, Н. Семанюк. У перекл. В. Іваненко вид. болг. нар. казку в обробці К. — «Дарунок від серця» (К., 1959).

Тв.: Укр. перекл. — Іван Чорний. В кн.: Болгарські оповідання. К., 1950; Марушка. «Зміна», 1957, № 7; Материнське прокляття. «Жовтень», 1971, № 9; Рос. перекл. — Весна. М., 1961.

Літ.: Шептунов І. Ангел Каралийчев. В кн.: Сучасні болгарські письменники. К., 1962.

В. Н. Климчук.


КАРАМАЗОВ Віктор Филимонович (27.VI 1934, м. Чериков Могильов. обл.) — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Закінчив 1958 Білорус. ун-т (Мінськ). Основні теми його творчості — духовний світ сучасника, людина і природа. Автор оповідань і повістей (збірки «Підранок», 1968; «По талому снігу», 1973; «Вдома», 1984), роману «Пуща» (1979) та ін. Дія повісті «Спіраль» (1974) значною мірою розгортається в Криворізькому залізорудному басейні. Виступає в жанрі кінодраматургії (сценарій «Зелені фрегати», 1973, та ін.). Опубл. кн. нарисів «Веселка серед зими» (1978), повість-есе «Дивіться лемурові в очі» (1989), кн. літ. спогадів «Просто згадував я тебе» (1989, де, зокрема, вміщено есе про Т. Шевченка й І. Франка). Окр. твори К. переклав Г. Кулінич.

Тв.: Укр. перекл. — День Бориса й Гліба. В кн.: Сучасна білоруська повість. К., 1984; Рос. перекл. — Жаворонок над полем. М., 1981; Пуща. М., 1983; Тепло родного очага. Минск, 1983; Смотрите в глаза лемуру. М., 1989.

В. Я. Буран.


КАРАМАН (Caraman) Петру (18.XII 1898, с. Вирлезь Текуцького пов. — 9.I 1980, Ясси) — рум. фольклорист, етнограф. Закінчив 1925 Ясський ун-т, спеціалізувався 1925 — 28 із славістики в Краків. ун-ті, де захистив докт. дисертацію «Обряд колядування у слов’ян і румунів» (опубл. 1933). В Ясському ун-ті з 1938 викладав славістику і читав курс лекцій з гуцульської діалектології та етнографії. На поч. 30-х pp. K. зацікавився найдавнішою з відомих укр. нар. пісень — «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш...» («Пісня про Штефана-воєводу»), яку починаючи від лекції «Штефан Великий в українській поезії» (1928) досліджував усе життя і присвятив їй фундам. працю «Старовинна народна пісня про Штефана-воєводу та відповідні лінгво-етнографічні проблеми» (залишилась у рукопису). Концепція К. про специфічний тип укр.-болг.-рум. колядок розроблена в грунтовних дослідженнях «Поколядь на південному сході Європи» (1981), «Колядування у румунів, слов’ян та інших народів» (1983) тощо. Дослідницькій діяльності К. приділив увагу О. Дей у працях «Величальні пісні українського народу» (кн.: Колядки та щедрівки. К., 1965); «Народнопісенні жанри» (в. 1. К., 1977).

Літ.: Ласло-Куцюк М. Україністика в житті і науковій спадщині Петру Карамана. В кн.: Обрії. Бухарест, 1986.

О. С. Романець.


КАРАМЗІН Микола Михайлович [1 (12).XII 1766, с. Михайловка, тепер Бузулуцького р-ну Оренб. обл. — 22.V (3.VI) 1826, Петербург] — рос. письменник, публіцист, історик, критик. Навчався (до 1783) у приватному пансіоні в Москві, слухав лекції в Моск. ун-ті. Видавав «Московский журнал», 1791 — 92; альм. «Аглая», 1794 — 95; редагував часопис «Вестник Европы», 1802 — 03. Один з засновників сентименталізму в рос. л-рі. Відіграв видатну роль у розвитку рос. літ. мови, наблизивши її до розмовної. Автор повістей «Євгеній і Юлія» (1789), «Бідна Ліза», «Наталія, боярська дочка» (обидві — 1792), «Марфа Посадниця» (1803) та ін., роману «Рицар нашого часу» (1802 — 03, незакін.). Написав «Історію держави Російської» (т. 1 — 12, 1816 — 29; від давніх часів по 1611 включно), крит. та публіцист. праці («Декілька слів про російську літературу», 1797; «Що потрібно автору?», «Про любов до вітчизни і народну гордість», обидві — 1802, та ін.). Як критик К. виступав проти естетики класицизму, утверджував принципи сентименталізму в л-рі. Т. Шевченко позитивно висловлювався про стиль його «Листів російського мандрівника» (1791 — 95, окр. вид. — 1801). Деякі факти і сюжети з «Історії» К. відображені у творчості Т. Шевченка, П. Білецького-Носенка, М. Шашкевича. Посилання на К. є у наук. студіях І. Франка.

Тв.: Избранные сочинения, т. 1 — 2. М — Л., 1964; Полное собрание стихотворений. М. — Л., 1966; Избранные статьи и письма. М., 1982; Письма русского путешественника. М., 1988; Записки старого московского жителя. М., 1988; Наталья, боярская дочь. М., 1988; История государства Российского. М., 1988.

Літ.: Погодин М. Николай Михайлович Карамзин по его сочинениям, письмам и отзывам современников, ч. 1 — 2. М., 1866; Канунова Ф. З. Из истории русской повести. (Историко-литературное значение повестей Н. М. Карамзина). Томск. 1967; Эйдельман Н. Я. Последний летописец. М., 1983; Успенский Б. А. Из истории русского литературного языка XVIII — начала XIX века. (Языковая программа Карамзина и ее исторические кории). М., 1985: Осетров Е. И. Три жизни Карамзина. М., 1985; Вацуро В. Э., Гиллельсон М. И. Сквозь «умственные плотины». М., 1986; Лотман Ю. М. Сотворение Карамзина. М., 1987.

І. Я. Заславський.


КАРАПИШ Борислав Тимофійович (1.VIII 1929, с. Руденківка, тепер Новосанжарського р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1959. Закінчив 1964 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Служив у Військово-Мор. Флоті, був робітником, редактором багатотиражної газети, працював у вид-ві «Промінь». Автор збірок оповідань «Флотський комірець» (1957), «Хлопці з Першої Червонофлотської» (1988), повістей «Курсанти» (1960), «Сьогодні ми не на параді» (1963), зб. повістей і оповідань «Це трапилось у нашому місті» (1967), осн. тема яких — становлення характерів молодих робітників. Докум. повість «Вітер співає в щоглах» (1968) і роман «Гарячий рік» (1980, у співавт.) — про будівників Придніпровської ДРЕС.

Літ.: Зиновьев В. Норма достоверности. «Радуга», 1963, № 10.

К. П. Фролова.


КАРАСЛАВОВ Георгій Славов (12.I 1904, с. Дебир, тепер у складі м. Первомая Пловдив. обл. — 26.I 1980, Софія) — болг. письменник і громад. діяч, академік Болг. АН з 1961, Герой Соц. Праці (1964), Герой НРБ (1974). Член БКП з 1924. Закін. 1930 Софійський ун-т. З поч. 20-х pp. брав участь у революц. русі, зазнав переслідувань. У 30-і pp. — один з організаторів антифашист. літ. руху. У збірках оповідань «Сопілка плаче» (1927), «На посту» (1932), повісті «Сількор» (1933) відобразив соціальні процеси на селі, змалював образ борця-комуніста. Реалістич. картина звичаїв, соціальних суперечностей села в роки монархофашист. режиму відтв. у романах «Дурман» (1938) і «Невістка» (1942). Повість «Танго» (1946) присвячена антифашист. боротьбі болг. народу в роки 2-ї світ. війни. Цикл романів «Прості люди» (т. 1 — 6, 1952 — 75) — широка панорама нар. життя від 1-ї світової війни до перемоги соціалістич. революції в Болгарії. Автор п’єс («Габерови», 1955; «Камінь — у болото», 1959; «Голос народний», 1962; «Мати для всіх», 1973), літ.-крит. нарисів («Єлин Пелин», 1949; «Зустрічі й розмови з Николою Вапцаровим», 1961; «Близькі й знайомі», 1968; «Зустрічі й розмови з Георгієм Димитровим», 1971). Писав також для дітей та юнацтва (повість «Ленко», 1957, та ін.). Окр. твори К. переклали В. Пасічний, С. Скирта, Ф. Неборячок, Ю. Чикирисов, Д. Білоус, Л. Горячко, А. Лисенко, О. Кетков. М. Малярчук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Невістка. — Перевал молоді. К., 1955; Відгомін Жовтня. К., 1959; «Камінь — у болото». К., 1960; Ленко К., 1961; Орлиний камінь. К., 1966; Прості люди, ч. 1 — 6. К., 1967 — 84; Горобець — молодець. К., 1978; Танго. В кн.: Добревський Д. Три сходинки до трону. — Караславов Г. Танго. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. М., 1969; Избранное, т. 1-2. М., 1983.

Літ.: Антоненко В. Георгій Караславов. В кн.: Сучасні болгарські письменники. К., 1962: Андреев В. Д. Георгий Караславов. Л., 1972; Мельникова И. Ю. Георгий Караславов. 1904 — 1980. Библиографический указатель и методические рекомендации. М., 1984.

О. Д. Кетков.


КАРАСЬ Петро Прокопович (8.I 1939, с. Коханівка, тепер Полонського р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1962. Закінчив 1961 Київ. ун-т та 1974 ВПШ (Київ). Працює в пресі. Друкується з 1958. У збірках «Озаріння» (1965), «Два крила» (1967), «Червонозем» (1972) і «За правом — жить!» (1985) домінують теми Вітчизни, краси природи. Автор худож.-докум. нарисів «Хмельниччина» (1975), «Ударна ланка» (1985). На слова К. композиторами написано ряд пісень. Окремі твори перекладено рос., болг. мовами.

Літ.: Ільницький М. Сім соло поетичного хору. «Літературна Україна», 1965, 19 листопада; Антонюк В. Папороть цвіте. «Жовтень», 1968, № 8; Дем’янчук Г. У лісі словеснім. 1. Обвугленим серцем. «Літературна Україна», 1973, 23 лютого; Мачківський М. Петрові Карасю — 50. «Літературна Україна», 1989, 9 лютого.

В. А Бурбела.


КАРАСЬОВА Віра Євгенівна (27.V 1905, Київ — 26.III 1983. там же) — рос. рад. письменниця. Навчалася 1924 у Київ. худож. ін-ті, закінчила 1926 спец. пед. курси у Києві. Вчителювала в Ленінгр. обл., працювала в редакціях газ. «Юный ленинец» та журн. «Піонерія». Автор оповідань для дітей — збірки «Синя чашка» (1948), «Теремок» (1955), «Меланка прийшла до школи» (1956), «Тосина вербичка» (1959), «Проліски» (1960), «Терем-теремок» (1974). Період життя В. І. Леніна в Шушенському відтворила у зб. оповідань «Світле віконце» (1970). У книжках оповідань «Маленькі ленінградці» (1960) і «Була війна народна» (1978) зобразила трагедію ленінгр. блокади, яку сама пережила. Перекладала твори укр. письменників — В. Канівця, Є. Гуцала, В. Сухомлинського.

Тв.: Рассказы. К., 1975; Так и было. К., 1985.

Літ.: Козинець Л. Життя для майбутнього. «Літературна Україна», 1983. З лютого; Віра Карасьова. «Літературна Україна», 1983, 7 квітня.

О. І. Пархоменко.


КАРАТАЄВ Мухамеджан Кожаспайович (27.XII 1910, аул Телікуль, тепер Кзил-Орд. обл.) — казах. рад. літературознавець, критик, письменник, академік АН Каз. РСР з 1975. Член КПРС з 1957. Закін. 1933 Казах. пед. ін-т (Алма-Ата). Був (1968 — 80) гол. ред. Казах. Рад. Енциклопедії, у 1981 — 90 зав. відділом казах. рад. л-ри Ін-ту л-ри і мист-ва ім. М. О. Ауезова АН Казахської РСР. Основні праці: «Народжена Жовтнем» (1958), «Казахська література» (1960), «Від домбри до книги» (1969), «Література та естетика» (1970) та ін. Писав про творчість Абая Кунанбаєва, С. Сейфулліна, І. Джансугурова, М. Ауезова, Джамбула Джабаєва та ін. Робітн. класові присвячений роман «Гудок у степу» (1960, у співавт.). Переклав окремі твори М. Горького, М. Шолохова. У статтях «Від Карпат до Тянь-Шаню» (1966), «Радянська багатонаціональна» (1975), «Славний шлях літератури Радянського Казахстану», «Російський Прометей» (обидві — 1979), «Хода до великої дружби» (1982) відобразив роль Т. Шевченка у розвитку казах. л-ри, дружби казах. і укр. народів. Портрет с. 411.

Тв.: Вершины впереди. Алма-Ата, 1972; Свет русской культуры. Алма-Ата, 1975; Новые горизонты. Алма-Ата, 1979; Избранные произведения, т. 1 — 3. Алма-Ата, 1986 — 87.

Б. І Іскаков.


КАРАЧАЄВО-ЧЕРКЕСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра корінних народів Карачаєво-Черкеської а. о. — карачаївців, черкесів, абазинців і ногайців (див. також Ногайська література). Розвивається карач.-балкар. (карачаївська л-ра), кабардино-черкес. (черкеська л-ра), абазин. (абазинська л-ра) і ногайського (ногайська л-ра) мовами. Виникла в роки Рад. влади. До Жовтн. революції худож. творчість народів виражалася у фольклорі, найзначніша пам’ятка якого — нартський епос. У кін. 19 — на поч. 20 ст. спробу створити карач. писемність зробили поет, художник і просвітитель І. Кримшамхалов та поет-просвітитель І. Акбаєв (І. Тебердічі) — автор першої книги карач.-балкар. мовою «Рідна мова» на араб. графічній основі. У 20-х pp. створено писемність рідними мовами на лат. графічній основі. 1936 — на основі рос. алфавіту.

У своєму становленні К.-ч. л. спиралася на традиції фольклору, досвід рос. класич. і рад. л-ри. Героїчне минуле, громадян. війна, боротьба за повноправність жінки, колективізація — осн. тематика творів 20 — 30-х pp. З’явилися збірки карач. поетів — «Нові вірші» (1924) та «Революційні пісні» (1931) І. Каракетова, «Нові пісні» (1927), «Іскри свободи» (1929) та «Вірші й поеми» (1934) А. Уртенова, «Комсомольські пісні» О. Хубієва (1936), «Колгоспна праця» Х. Байрамукової (1939). В л-ру прийшли поети А. Боташева (перша карач. поетеса), К. Кочкаров, Д. Бойкулов, М. Урусов, Х. Бостанов, Т. Борлаков, черкеси А. Охтов, Х. Гашоков. Значного розвитку досягла драматургія (п’єси карачаївців Ш. Ебзеєва, A. К. Батчаєва, «Фатімат» ногайця Х. Булатова, 1932). Опубл. романи черкесів Х. Абукова «На берегах Зеленчука» (1930, у співавт. з В. Чернишовим), М. Дишекова «Заграва» (1934). Видатною подією в К.-ч. л. стала публікація роману «Чорна скриня» Х. Аппаєва (ч. 1 — 2, 1935 — 36), в якому відображено соціальні суперечності дореволюц. суспільства, подано правдиві картини побуту карачаївців. У 50 — 60-х pp. активно працюють карачаївці Х. Байрамукова (поема «Заліхат», 1959; роман «Гори та роки», 1964), О. Хубієв (поезії, роман-трилогія «Аманат», ч. 1 — 3, 1959 — 61), черкеси А. Охтов (повість «Камінь Асіят», 1962; роман «Чумацький шлях», 1968), Х. Гашоков (роман «Батько й син», кн. 1 — 2, 1959 — 68), абазинці Х. Жиров (роман «Дихання гір», 1962), Б. Тхайцуков (роман «Жменя землі», 1967) та ін. У 70 — 80-і pp. К.-ч. л. порушує проблеми сьогодення та історії народу — романи «Чалпан» Х. Байрамукової (1970), «Помста гірського аулу» П. Цекова (кн. 1 — 2, 1978 — 81), «Клятва кохання» К. Джеутанова (1986), «Гармошка» (1985) та «Йшла вулицею людина» (1987) І. Копаєва, «Дім — його бурка» B. Абітова (1987), «Джандра» Д. Лагучева (1987), «Непокірний» О. Хубієва (1988), наук.-фантаст. роман «28 років у льодовій скрині» Д. Кубанова (1982), повість «Де мчав кінь богатиря» М. Ахметова (1973), поетич. зб. «Гори говорять» (1978) і «Сінокіс» (1985) О. Хубієва; «Заглянь у своє серце» А. Ханфенова (1982), «Пісня засвічує зірку» Н. Хубієва (1985). У сучас. поезії і прозі виділяється творчість черкесів Х. Гашокова і А. Охтова. К.-ч. л. поповнилася новими творами карачаївців А. Суюнчева, Н. Кагієва, Н. Хубієва, М. Батчаєва та ін. Для дітей пишуть М. Шамалова, М. Ахметов, А. Ханфенов та ін. Літературознавство і літ. критика представлені працями Л. Бекізової, Х. Хажирокова, М. Хабічева, В. Тугова, А. Караєвої, Н. Байрамукової, Н. Кагієвої, Р. Ортабаєвої, З. Караєвої, Ш. Курмагулової. СП Карачаєво-Черкесії — з 1934.

Літ. зв’язки між карач.-черкес, та українською л-рами почалися в 1-й пол. 20 ст. О. Хубієв, а згодом — У. Алієв переклали деякі твори Т. Шевченка. В їхньому перекладі 1939 у Нальчику опубл. «Вибрані твори» укр. поета. 1989 у перекл. О. Хубієва опубл. поему «Кавказ» Т. Шевченка. Твори Т. Шевченка ногайською мовою перекладали С. Капаєв, Ф. Абдулжалілов, абазинською — М. Чикатуєв, кабарднно-черкеською — А. Ханфенов, Р. Хакандухов. Т. Шевченкові присвячені ст. «Співець свободи» А. Карданова (1961), вірші «Батьківщина поета» В. Абитова, «Твій погляд» А. Кубанова. Вірш «Україні» написав А. Суюнчев. До укр. тематики зверталися в своїй творчості брати Магомет, Осман і Назір Хубієви. Укр. мовою окремі твори Х. Байрамукової, М. Батчаева, А. Кубанова, А. Суюнчева, М. Чикатуева, Н. Хубієва, Ф. Абдулжалілова, С. Капаева, К. Кумратова, Х. Гашокова, К. Дугужіева, А. Ханфенова, Б. Тхайцухова, М. Тлябичевої переклали М. Братан, В. Бойченко, Б. Шевченко, Л. Куліш, М. Василенко, А. Звірик та ін. (увійшли до зб. «Теплі скарби. Вірші поетів Карачаєво-Черкесії», Сімферополь, 1972).

Літ.: Бекизова Л. А. Черкесская советская литература. Ставрополь, 1964; Караева А. И. Очерк истории карачаевской литературы. М., 1966; Тугов В. Б. Очерки истории абазинской литературы. Черкесск, 1970; Караева А. И. О военной прозе и современной карачаевской литературе. Черкесск, 1971; Бекизова Л. От богатырского эпоса к роману. Черкесск, 1974; Борлаков Б. К. Карачаево-балкарская довоєнная драматургия. Черкесск, 1975; Акачиева С. М. Карачаевский роман. Становление и развитие жанра. Черкесск, 1980.

М. А. Хубієв.


КАРАЧОК Василь Онуфрійович (30.VI 1870, с. Чернихів, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл. — 12.III 1944, там же) — укр. поет. Мав поч. освіту. В 1912 — 22 перебував на заробітках у США, згодом повернувся до рідного села. Писати почав під впливом творчості Т. Шевченка та С. Руданського. Автор сатир.гумористичних віршів («Багацька натура», «Жандармська чемність», обидва — 1928; «Вдова», 1930; «Наймит», 1934), пісень, коломийок, поеми «Дума емігранта» — про тяжку долю укр. переселенців у США (опубл. у колективній зб. «Пісні емігрантів», Оліфант, 1914). Цю поему високо оцінив І. Кулик.

Літ.: Кравчук П. І. Діяльність Івана Кулика серед заокеанських українців. «Радянське літературознавство», 1958, № 5.

П. К. Медведик.


КАРБЕЛАШВІЛІ Гіві Луарсабович (17.II 1923, с. Гурджаані, тепер Гурджаанського р-ну) — груз. рад. письменник, перекладач. Член КПРС з 1946. Закінчив 1943 Тбіліс. ун-т і 1946 — Вищу дипломат. школу при МЗС СРСР. Автор зб. оповідань «Жменя землі» (1967), істор. роману «Спопелілі в полум’ї серця» (1979), роману про життя груз. еміграції «Без батьківщини щастя немає» (1982, укр. перекл. І. Лубченка), автобіогр. кн. «Думи і переживання» (1975), зб. нарисів «Що зрівняється з Грузією в місяці жовтні» (1977), літ.-крит. статей (зб. «Проникнення духу», 1987). Переклав окремі твори О. Толстого, Л. Леонова, Г. Севунца, Е. М. Ремарка, Ж. Садуля, В. Гюго та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Без батьківщини щастя немає. К., 1988; Рос. перекл. — Пламенем испепеленные сердца. М., 1981; Без родины счастья нет. М., 1990.

О. П. Синиченко.


КАРБУЛИЦЬКИЙ Володимир Іванович [псевд. і крипт. — Володимир Іванів, Observator, Vigiiax, В. К., вк.; 15 (27).I 1884, с. Горішні Шерівці, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл. — 16.IX 1908, с. Верхні Станівці, тепер Кіцманського р-ну тієї ж обл.] — укр. письменник, перекладач. Брат І. І. Карбулицького. Закінчив 1908 Чернів. ун-т. Працював у редакції газ. «Буковина» (1904 — 07). Матеріальні нестатки, тяжка хвороба позначилися на творчості К. Його вірші пройняті передчуттям близької смерті і нездоланним бажанням жити й творити («Надія», «Песимістці», «Просьба» та ін.). Ліричний струмінь пронизує новели («Немічні», «Скрипка» та ін.). Переклав ряд поезій у прозі І. Тургенєва («Два багачі», «Вдоволений чоловік», «Жебрак» та ін.), оповідання «На хуторі» А. Чехова, «Газетний листок» С. Скитальця, уривок з «Сучасної ідилії» М. Салтикова-Щедріна. Окр. книгами у своєму перекладі видав «Народні оповідання» Л. Толстого (1905), «Три оповідання» М. Горького (1907, написав передмову).

Літ.: Романец А. С. Популяризатор творчества М. Горького на Буковине Владимир Карбулицкий. «Вопросы русской литературы», 1968, в. 1.

О. С. Романець.


КАРБУЛИЦЬКИЙ Іларій Іванович (псевд. і крипт. — Карлик І., Об’єктивний, І. К. та ін.; 17.V 1880, с. Горішні Шерівці, тепер Заставнівського району Чернів. обл. — 30.I 1961, Чернівці) — укр. рад. письменник, педагог і видавець. Брат В. І. Карбулицького. Закінчив 1903 Чернів. учит. семінарію. Працював учителем, журналістом. Протягом 1904 — 07 редагував прогрес. пед. журн. «Промінь» (с. Вашківці, тепер Чернів. обл.), був одним з редакторів газ. «Каменярі», видавав серію популярних книжок «Дешева бібліотека» (Чернівці). Літ. діяльність почав у кінці 90-х pp. Друкувався переважно в газетах «Буковина» (з 1900), «Руська рада» (1906), «Іскра» (1907), «Каменярі» (1909 — 14), в альманаху «На шляху» (1906). журналі «Промінь» та ін. Автор оповідань з життя селянства, інтелігенції, зокрема вчителів: «З дневника молодого учителя», 1900; «Агій з панами», 1901; «Архтемій», 1902; «Прощаю...», 1906; «Як Паламарюк купував рибу», 1909, та ін., антивоєнних нарисів з часів 1-ї світової війни («Бестії і люди», 1931). У творах використовував буковинську говірку, нар. гумор. К. належать праці «Розвій народного шкільництва на Буковині» (1910), статті і розвідки на пед. теми. Переклав новели М. фон Ебнер-Ешенбах «Листок» і «Призначене вартости» (обидві — 1907). Підтримував тісні творчі взаємини з О. Маковеєм, О. Кобилянською (інсценізував її повість «У неділю рано зілля копала») та ін. письменниками. Писав також муз. твори на слова І. Франка, В. Кобилянського та ін. Був незаконно репресований.

Тв.: Мої спомини про Лесю Українку з її побуту на Буковині в 1901 р. В кн.: Спогади про Лесю Українку. К., 1963.

Ф. П. Погребенник.


КАРДЕНАЛЬ (Cardenal) Ернесто (1925, Гранада) — нікараг. поет, публіцист, держ. і громад. діяч. Закін. 1947 Нац. автономний ун-т Мексіки, 1949 — аспірантуру в Колумб. ун-ті (Нью-Йорк). З 1957 — священик. У середині 60-х pp. заснував на о-вах Солентінаме реліг. громаду, члени якої 1977 стали бійцями Сандіністського фронту нац. визволення (СФНВ). Після перемоги нар. революції в Нікарагуа 1979 був міністром культури. У віршах «Місто без жителів» (1946), «Конкістадор» (1947) показано ісп. колонізацію Лат. Америки, знищення старод. індіан. цивілізацій. Гол. тема зб. «Година нуль» (1960) — викриття експансії імперіалізму США у Центр. Америці, боротьба нікараг. народу за нац. і соціальне визволення. Помітне місце в поезії К. посідають філос. роздуми, любовна лірика (збірки «Епіграми», 1961, і «Молитва за Мерілін Монро», 1965). Поема «Національна пісня» (1973) присвячена СФНВ; поема «Пророцтво про Манагуа» (1973) спрямована проти диктатури Сомоси. Серед прозових творів — есе «Євангеліє на Солентінаме» (1976), кн. нарисів «На Кубі» (1972). У віршах кін. 70 — поч. 80-х pp. К. пише про перемогу нар. революції та становлення нового життя («Васлала», «Барикада», обидва — 1980), таврує агрес. політику США щодо Нікарагуа та ін. латиноамер. країн («Офіс 5600», 1986). Творам К. притаманні гуманістична і соціально-крит. спрямованість. Окремі вірші К. переклали П. Марусик, Д. Ернандес, О. Мокровольський, Д. Онкович та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1981, № 2; Барикада. «Літературна Україна», 1S84, 2 серпня; [Вірші] «Молода гвардія», 1S84, 10 листопада; Васлала. В кн.: Заграва. К., 1989; Рос. перекл. — Час ноль. М., 1984.

О. К. Дубина.


КАРДУЧЧІ (Carducci) Джозуе (27.VII 1835, м. Вальді Кастелло — 16.II 1907, Болонья) — італ. поет, учений і громад. діяч. Закін. 1856 Пізан. ун-т. Читав лекції в Болон. ун-ті. У 50 — 80-х pp. був палким прихильником респ. ідей Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді, що відбилося на його творчості. Пізніше змирився з бурж. монархією, у 90-і pp. був сенатором. Збіркою «Юнацькі вірші» (1850 — 60) К. славить нац.-визв. боротьбу італ. народу, зокрема сїцілійців. Зб. «Легке й вагоме» (1861 — 67) — про земні радощі, перемогу людського розуму над реліг. мракобіссям. Всенар. захоплення в Італії викликала добірка віршів «Джузеппе Гарібальді». У зб. «Ямби й еподи» (1867 — 79) К. підніс на п’єдестал шани героїв, полеглих за Італію, затаврував лжепатріотів з панівних класів. Картини природи, пройняті пантеїстич. світовідчуттям, любовні переживання й спогади юності містить зб. «Нові вірші» (1873). У збірках «Варварські оди» (1877 — 93), «Рими й ритми» (1901) зобразив боротьбу середньовічних міських комун, героїку Рисорджименто. Автор наук. праць про найдавніший і новітній періоди історії італ. л-ри («Про розвиток національної літератури», 1868 — 71) і літ.-крит. статей про Данте, Ф. Петрарку, Дж. Боккаччо та ін. Лауреат Нобелів. премії (1906). Присвятив вірш укр. співачці С. Крушельницькій. Окремі вірші К. переклали П. Грабовський, В. Щурат, Я. Бардигола, Д. Паламарчук та ін. Про К. згадували І. Франко, Леся Українка, М. Бажан.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Літературна Україна», 1969, 12 грудня; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; На п’яті роковини різні Ментанської. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. М., 1958.

Літ.: Шепелевич Л. Ю. Историко-литературная деятельность. Дж. Кардуччи. СПБ, 1908; Українка Леся. Два направлення в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио). В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977.

І. В. Корунець.


КАРЕЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА. Розвивається в Карельській АРСР фін. і рос. мовами. Має багатий фольклор, вершиною якого є епос «Калевала». Здавна Карелія славилася талановитими руноспівцями, зокрема в 19 ст. (А. Перттунен, А. Малінен, В. Кіелев’яйнен). У 60 — 70-х pp. 19 ст. від місцевих оповідачів Є. Хамєляйнен, Т. Рябініна, В. Щегольонка, І. Федосової та ін. було записано багато рос. билин, голосінь, казок тощо. Писемна л-ра виникла після Великого Жовтня. До 1920 розвивалася рос. мовою. Першими творами фінномовної л-ри були вірші та нариси Я. Віртанена, Л. Летонм’які, Т. Лаукканена, С. М’якеля, А. Нуммі та ін. письменників, які емігрували до СРСР з Фінляндії після 1918. Тема революції, соціалізму, батьківщини — осн. мотиви їхньої лірики. Пізніше яскраво виявилася нац. своєрідність письменників-карелів А. Тімонена, М. Гіппієва, М. Якколи та ін. Було створено Карел. асоціацію пролет. письменників з трьома секціями: рос. (1926), фін. і карельською (обидві — 1927). У 20 — 30-х pp. почали виходити літ.-художні журнали «Красный клич» (1922), «Ударник слова» (1931) і «Пунакантеле» («Червоне кантеле», 1928, фін. мовою). В 30-х pp. утверджується художній нарис, розвиваються інші прозові жанри (оповідання, повість, роман): кн. нарисів «Підірвані гори» С. Норіна (1932), роман «З-під плуга» Т. Хеймоваара (1934, фін. мовою), дилогія «Аркуш перегортається» Х. Тихлі (1934 — 36, фін. мовою), повість «Сторінки кам’яної книги» О. Ліневського (1939) та ін. Нове життя народу Карелії відтворювали поети М. Рутанен (зб. «Пісні праці», 1933), Ф. Ісаков (зб. «Ранок», 1939) та ін. Значним худож. явищем стає лірика Т. Гуттарі. З драм. творами виступали О. Іванов, Ф. Івачев. Подвиги рад. воїнів і партизан, віра в перемогу, мрія про мир — осн. зміст віршів, нарисів і оповідань воєнних років. Інтенсивно розвивається К. л. в повоєнний час. Помітними творами заявили про себе молоді письменники-фінни У. Вікстрем, Т. Сумманен, росіяни Ф. Трофимов, О. Ліневський і Д. Гусаров, карели А. Тімонен, М. Лайне, Я. Ругоєв, М. Яккола та ін. Тема Великої Вітчизн. війни розкрита в романах Д. Гусарова («Бойовий заклик», кн. 1 — 2, 1953 — 57; «За межею милосердя», 1977), повістях А. Тімонена («Від Карелії до Карпат», 1948), О. Тихонова («Операція „Вакуум“», 1971). З’явилися епічні твори про революцію і громадян. війну в Карелії — О. Ліневського («Біломор’я», 1954; «Вирує Біломор’я». 1958; «Випробування», 1968), М. Якколи («Вододіл», кн. 1 — 3, 1949 — 63, фін. мовою), А. Тімонена («Ми — карели», 1971, фін. мовою). Тему громадян. війни порушив і П. Борисков у п’єсі «У вогняному кільці» (пост. 1957). Про долю фінляндської революції 1918 розповідають романи «Вперед, народе трудовий» (ч. 1, 1957; ч. 2 — 3, 1965) і «Суомі в огні» (1968) У. Вікстрема. Життя і побут людей Пн. Карелії показано в романах А. Степанова («Родичі», 1969; «Яакко Саку — людина з народу», 1973; «Вдови», 1983, всі — фін. мовою). Повісті Д. Гусарова («Ціна людині», 1963), Ф. Трофимова («Віз березових дров», 1959), романи А. Тімонена («Жителі покинутого села», 1977; «Сонце на всіх одне», 1983) відзначаються пильною увагою до сучас. морально-етичних проблем. Громадянським пафосом, соціальною спрямованістю, ліризмом пройняті поезії Я. Ругоєва, М. Гіппієва, Т. Сумманена, І. Саарінена, Б. Шмідта, М. Тарасова, В. Морозова, М. Сисойкова, А. Іванова, В. Брендоєва. В л-ру влилися молоді прозаїки і поети: В. Пулькін (зб. «Кижські оповідання», 1973; повість «Дарування», 1984), Ю. Лінник (поетич. зб. «Посвячення», 1984). Для дітей пишуть З. Журавльова, І. Симаненков, В. Данилов, Л. Левінсон та ін. Розвивається літературознавство і літ. критика (М. Гін, Е Карку та ін.). СП Кар. АРСР — з 1934. Виходять літ.-художні журнали «Север» і «Пуналіппу» («Червоний стяг», фін. мовою).

Плідно розвиваються карело-укр. літ. зв’язки. Ще 1939 переклади окремих творів Т. Шевченка фін. мовою здійснили Ф. Ісаков і В. Ервасті. Пізніше деякі твори Кобзаря переклали М. Гіппієв, В. Бредоєв, Т. Сумманен та ін. Життю і творчості укр. поета присвятили вірш «Шевченко» Я. Ругоев, статті — В. Вальякк («Вірші Шевченка фінською мовою», 1955), З. Кузьміна («Шевченко і Андрузький», 1957, та «Шевченко і Бєлінський», 1968), Н. Мещерський («Тарас Шевченко і Едуард Желіговський», 1964), В. Морозов («Забутий відгук журналу „Современник“ на смерть Т. Г. Шевченка», 1966). В Карелії вийшли переклади «Слова о полку Ігоревім», ряду творів І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, О. Корнійчука, М. Бажана, М. Стельмаха, Я. Галана, С. Голованівського, Л. Первомайського, І. Багмута, О. Гончара, О. Донченка, О. Завгороднього та ін. Український вчений Є. Тимченко переклав і 1901 видав «Калевалу». Цей епос високо оцінили П. Єфименко, 1. Франко, П. Тичина, М. Рильський. Укр. мовою перекладено деякі твори Т. Гуттарі, Я. Ругоєва, А. Тімонена та ін. письменників Карелії. Серед перекладачів — І. Муратов, М. Фіненко, Є. Тимченко, Т. Масенко, О. Жолдак, М. Пригара, О. Завгородній.

Літ.: Виролайнен Л. А., Чистов К. В. Очерки литературы Карело-Финской ССР. Петрозаводск, 1954; Пахомова М. Ф., Полищук Н. С. Летопись литературной жизни Карелии (1917 — 1961). Петрозаводск, 1963; Такала Е., Кабанова Х. Летопись литературной жизни Карелии (1962 — 1966). Петрозаводск, 1968; Очерк истории советской литературы Карелии. Петрозаводск, 1969; Карху Э. В раю «Калевалы». М., 1974; Исакова С. Н. Карелия в художественной литературе. Указатель литературы. Петрозаводск, 1981; Писатели Советской Карелии. Биобиблиографический словарь. Петрозаводск, 1985.

З. М. Кузьміна.


КАРЕМ (Caréme) Моріс (12.V 1899, м. Вавр, пров. Брабант — 13.I 1978, Брюссель) — бельг. письменник, перекладач. Одержав серед. спец. освіту, працював учителем. Писав франц. мовою. Автор поетич. збірок «Особняк» (1926), «Мати» (1935), «Чарівний ліхтар» (1947), «Голос тиші» (1951), «Птахолов» (1959), «Медуа» (1976), сповнених філософських роздумів над людським буттям. Багато поезій К. антивоєнного спрямування (зб. «Пісні», 1975). Пейзажна та інтимна лірика зазнала впливу нар. пісенної творчості. Віршам К. властиві довершеність форми, мелодійність. Багато з них покладено на музику. Писав твори для дітей (вірші «Світ дитинства», «Хлопчик і дівчинка», «Дзига», «У трефовому королівстві» тощо), перекладав байки С. Михалкова. Окремі вірші К. переклали М. Литвинець, О. Жупанський, О. Пархоменко, Вс. Ткаченко.

Тв.: Укр. перекл. — Чи бачив ти? «Барвінок», 1982, № 8; [Вірші]. В кн.: Поклик К., 1984; З любові. «Барвінок», 1985, № 6; [Вірші]. «Зірка», 1989, 29 вересня; Рос. перекл. — Стихи для детей. М., 1967; Избранное. М., 1985.

Я. І. Кравець.


КАРЄВ Григорій Андрійович [1 (14).II 1914, с. Бежбайраки, тепер Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровогр. обл.] — рос. рад. письменник. Живе на Україні. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1954 Військ.-політ. академію ім. В. І. Леніна. Перша книга — зб. віршів «Вимпел» (1945). Сучасне і минуле країни, подвиги моряків у роки війни, їхня нелегка служба на флоті — тематика збірок оповідань «На океанській хвилі», «Екіпаж „Бідового“» (обидві — 1962), «Тайфун» (1963), «Одягнуті в бушлати» (1964), «Мандат капітан-лейтенанта Юникова» (1978), повісті «Синє безгоміння» (1962), зб. віршів «Солоний вітер» (1981). Роман «Палаючий берег» (1966) розповідає про героїчну оборону Одеси в 1941. Будівництво великого морського порту на березі Чорного моря показано у романі «Хліб мій, моя вода» (1984). Роман «Зелені горіхи» (1985) — про проблеми сучас. укр. села. Дітям адресовано зб. докум. повістей і оповідань «Йшли хлоп’ята у вогонь» (1982) та героїчну повість «Твій син, Одесо» (1969; однойм. п’єса, 1972; худож. фільм Одес. кіностудії, 1973).

Тв.: Хлеб мой, моя вода. К., 1984.

Літ.: Шеренговой О. Григорию Кареву — 70. В кн.: Горизонт. Одесса, 1984; Григорий Карев. «Радуга», 1984, № 2; Дузь І. Григорію Карєву — 70. «Літературна Україна», 1984, 23 лютого; Сушинський Б. Григорієві Кареву — 75. «Літературна Україна», 1989, 16 лютого.

В. А. Бурбела.


КАРІГ (Karig) Шара (13.VI 1914, м. Бая) — угор перекладачка й літературознавець. Член УСРП з 1974. Закін. 1964 Будапешт. ун-т. Переклала оповідання «Воля до життя» О. Довженка, «Без права на смерть» Ю. Смолича, «Сестра Ізидора» Ірини Вільде, «Балада про діда» і «Опанас Кроква» В. Симоненка, «Допит» Ю. Щербака та інші. Упорядник і ред. антологій «Українські оповідачі» (1968), «Українські поети» (1971), зб. повістей «Мій знайомий лев» (1976), збірок поезій «Шлях до моря» Лесі Українки (1971), «Балада про кібернетичний собор» І. Драча (1977). В названих виданнях виступає також як автор післямов та біогр. довідок про письменників. Редактор 75-томного видання «Казки народів світу», серед яких — зб. укр. нар. казок «Золотий черевичок» (1974). Часто буває в СРСР, зокрема в Києві (вперше відвідала його 1957). Нагороджена знаком Т-ва рад.-угор. дружби «Золотий вінок» (1972). Перекладає також твори рос., білорус., лит., болг., англ., нім., франц. письменників.

Літ.: Щербак Ю. Шара Каріг. «Всесвіт», 1973, № 4.

А. А. Гедєш.


КАРІМ Мустай (справж. — Карімов Мустафа Сафич; 20.Х 1919, с. Кляшево, тепер Чишминського р-ну) — башк. рад. письменник, нар. поет Башк. АРСР з 1963, Герой Соц. Праці (1979). Член КПРС з 1944. Закінчив 1941 Башк. пед. ін-т (Уфа). Учасник Великої Вітчизн. війни, брав участь у визволенні України. У 195! — 62 — очолював СП Башкирії. У збірках віршів «Загін вирушив у дорогу» (1938), «Весняні голоси» (1941) змалював духовний світ молоді. Героїка і трагізм боротьби народу проти нім.-фашист. загарбників відтворені у поемах «Груднева пісня» (1942), «Ульмасбай» (1944), зб. віршів «Мій кінь» (1943), п’єсі «Весілля продовжується» (1947). Збірки поезій «Повернення» (1947) і «Весняна земля» (1951), п’єси «Одинока береза» (1950) і «Викрадення дівчини» (1959) — про перехід до мирного життя. Теми Батьківщини, дружби народів, боротьби за мир відобразив у поетич. циклі «Європа — Азія» (1951 — 54). У збірках віршів «Ріки розмовляють» (1961), «Коли прилетіли журавлі» (1964), «Рокам услід» (1971; Держ. премія СРСР, 1972), «Чотири пори кохання» (1978) та ін. звучать соціально-філос. мотиви. Автор п’єс «Країна Айгуль» (1967), «Не полишай вогню, Прометею!» (1976), «Піший Махмут» (1981) на морально-етичну тематику; «В ніч місячного затемнення» (1964), «Салават» (1971) — про минуле башк. народу; автобіогр. повісті «Довге-довге дитинство» (1976), творів для дітей (повість «Таганок», 1962, та ін.). Питання відповідальності людини перед Вітчизною, народом, власною совістю порушив у повістях «Помилування» (1986), «Сільські адвокати» (1988). Україні присвятив вірші «Ідуть полки», «Київ», «За Україну», «Пісня вершників», «Знову оживився Донбас», «Вільна Одеса», «Травень над Дністром», «Україні» та ін. Повість «Радість нашого дому» (1951) — про дружбу башк. і укр. народів. П’єси «В ніч місячного затемнення», «Країна Айгуль» — в репертуарах укр. театрів. Автор статей про творчість Т. Шевченка («Той, що став символом нації...», 1961), М. Рильського. Переклав окремі поезії Т. Шевченка («Утоптала стежечку», «Мені однаково, чи буду», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море»), М. Рильського, Б. Чалого та ін. Ряд творів К. переклали М. Сингаївський, Д. Павличко, П. Перебийніс, Б. Степанюк, А. Кацнельсон, П. Сингаївський, Р. Лубківський, В. Коротич, П. Мовчан та ін. К. присвятили вірші Д. Павличко і М. Нагнибіда. Лауреат Ленінської премії (1984). Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1987).

Тв.: Укр. перекл. — Радість нашого дому. К., 1953; Друзі Шавкатова. К., 1954; Той, що став символом нації... В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; В ніч місячного затемнення. К., 1970; Країна Айгуль. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 13. К., 1979: Таганок. К., 1979; Довге-довге дитинство. К., 1985; Коли дід Мороз був маленький. К., 1989; Помилування. К., 1989; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1983.

Літ.: Хренков Д. Мустай Карим. М., 1969; Коротич В. Слово про башкирського побратима. В кн.: Карім М. Мій кінь. К., 1981; Мовчан П. Запоздалое помилование. «Литературное обозрение», 1987, № 4; Ломуноза М. Н. Мустай Карим. М., 1988.

С. Г. Сафуанов.


КАРІМ (спразж. прізв. — Карімов) Фатих [27.XII 1908 (9.I 1909), с. Аєт. тепер Біжбуляцького р-ну Башк. АРСР — 19.II 1945, с-ще Побєда, тепер Калінінгр. обл.] — татар. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув у бою. Автор поетич. збірок «Пісня починається» (1931), «Сьома піч» (1932), «Гамірна зоря» (1933) — про соціалістичне будівництво в країні. Рад. воїнам присвятив поему «Анікін» (1936). Зб. поезій «Любов і ненависть», драма «Шакір Шигаєв» (обидві 1943), повісті «Записки розвідника» (1943), «Весняної ночі» (1944) — з фронтового життя. Дружбі татар. і укр. народів присвятив поезії «Ми разом», «Переправа», «На березі Дніпра», «Хлопець з Волги», поема «Гульсум» (1941 — 42) — з життя донецьких шахтарів. Переклав ряд творів В. Маяковського. Окремі твори К. переклав М. Миколаєнко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Світи мені, Чулпан-зоря. Дніпропетровськ, 1984; Рос. перекл. — Избранные стихи и поэмы. Казань, 1957; Клятва. Казань, 1978.

М. М. Плісецький.


КАРІМ Ханіф [справж. — Карімов Ханіф Карімович; 25.VII (7.VIII) 1910, с. Верхні Кігі, тепер Кігинського р-ну — 26.VIII 1983, Уфа] — башк. рад. письменник. Член КПРС з 1932. Закінчив 1938 Башк. пед. ін-т (Уфа). Учасник Великої Вітчизн. війни У поемах «Дівчина» (1935), «Аул» (1940), «Світла зоря» (1949) змалював нове життя села. В роки Великої Вітчизн. війни створив образи воїнів-визволителів (поетич. збірки «Для кохання немає смерті», 1943; «Дороги війни», 1944). Тему Батьківщини, мирної праці розкриває у поемах «Золотий колос» (1951), «Любов Танхилу» (1958), поетич. збірках «В країні молодості» (1967), «Узори рідної землі» (1978). Писав і для дітей. Вірші «На березі Дніпра» (1944) й «Україна» (1961), оповідання «Гостинець» (1943) — про дружбу укр. і башк. народів. Переклав окремі твори Т. Шевченка, А. Міцкевича, О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Сосюри, В. Вересаєва та ін. Деякі твори К. переклали А. Кацнельсон і К. Дрок.

Тв.: Укр. перекл. — Люблю життя. В кн.: Слава Вітчизні народів-братів! К., 1954; [Вірші]. В кн.: З берегів Агіделі. К., 1970; Гостинець. В кн.: За рідну землю. К., 1970; Рос. перекл. — Избранные произведения. Уфа, 1970; Когда шумят дубы. М., 1973.

С. Г. Сафуанов.


КАРІНТІ (Karinthy) Фрідєш (25.VI 1887, Будапешт — 29.VIII 1938, м. Шіофок) — угор. письменник. У поетич. збірках «Не скажу нікому» (1929), «Послання у пляшці» (вид. 1939) переважає інтимна лірика. Зб. новел «Два кораблі» (1915), повість «Даруйте, пане вчителю...» (1916), гротескно-фантастичні «Капілярія» (1921) і «Подорож навколо власного черепа» (1937), драми «Чарівний стілець» (1917) і «Завтра вранці» (1921), зб. статей «Христос чи Варрава» (1918) викривають фальш бурж. суспільства. Автор кн. пародій «Так ви пишете» (1912), фейлетонів. Окремі твори К. переклали Ю. Шкробинець, К. Бібіков, І. Гречанівський.

Тв.: Укр. перекл. — Муляри. К., 1955; Даруйте, пане вчителю... К., 1966; (Оповідання]. В кн.: Угорське оповідання. К., 1976; Рос. перекл. — Избранное. М., 1987.

Літ.: Кланицаи Т., Саудер Й., Сабольчи М. Краткая история венгерской литературы XI — XX века. Будапешт, 1962; Фаркаш й. Про літературу періоду Угорської Радянської Республіки. «Радянське літературознавство», 1979, № 10.

К. О Шахова.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.