[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 77-93.]

Попередня     Головна     Наступна

КРУШЕЛЬНИЦЬКА (Слобода) Марія Степанівна (псевд. — Слободівна, Слободівна Марія, Марія Степанівна; 8.XII 1876, с. Ульгівка РаваРуського пов., тепер Польща — 28.VIII 1935, Харків) — укр. актриса і письменниця. Дружина А. В. Крушельницького, мати І. А. Крушельницького і Т. А. Крушельніщького. Закін. Львів. укр. гімназію. 1893 — 1902 працювала в Руському нар. театрі (Львів), виконувала гол. ролі в усіх п’єсах укр. репертуару, здобула визнання публіки й.критики. Після одруження жила у Відні, Городенці, Коломиї, Рогатині. Брала участь у громад.культур. житті, укладала читанки для сільс. шкіл, створювала театр. гуртки тощо. Допомагала А. Крушельницькому редагувати журнали «Нові шляхи» й «Критика». У липні 1934 переїхала до Рад. України, жила в Харкові. Друкувалася в газетах «Буковина» й «Діло», журналах «Літературно-науковий вістник», «Нові шляхи», альманахах «Жіноча доля», «З-над хмар і з долин» та ін. Автор новел «І хто ж вона була?», «Штука», «Прощання», «Хвилі туги», «Поезії її молодих літ» та ін., що ввійшли до зб. «І хто ж вона була?» (1901), «Також голова родини» (1903), «Прокляття» (1930), драми «Вона» (1911), що порушували проблеми рівноправності жінок з чоловіками, призначення мистецтва й митця в житті народу. Писала поезії в прозі («На дні душі», «Крик тиші», «Моє квіття», «Золото осені»; усі — 1929).

Тв.: І хто ж вона була? Львів, 1901.

Літ.: Лозинський М. [Рец. на кн.: І хто ж вона була? (Книжка Марії Слободівної)]. «Діло», 1901, (17) 30 липня; Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. В кн.: Чарнецький С. Вибране. Львів, 1959; Громова З., Дубина М. Марія Слободівна — акторка і письменниця. «Український театр», 1987, № 5; Погребенник Ф. Життя і смерть Марії Слободівни. «Дзвін», 1990, № 1; Крушельницька Л. Рубали ліс... «Дзвін», 1990, № 3 — 5.

П. К. Медведик.

КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Антін Володиславович (псевд. і крипт. — Антін Володиславич, Л. Журбенко, Педагог, He-педагог, С-ий, Кр. та ін.; 4.VIII 1878, м. Ланьцут, тепер Жешув. воєвод., Польща — 3.XI 1937, Соловки) — укр. письменник, критик, журналіст, перекладач, педагог, громад.-культур. діяч. Чоловік М. С. Крушельницької, батько І. А. Крушельницького та Т. А. Крушельницького. Навч. у Львів. ун-ті. Викладав у гімназіях Львова, Відня, Коломиї, Бережан, Городенки (протягом 8 років був директором укр. гімназії). 1919 — міністр освіти УНР, після падіння якої емігрував до Відня, там засн. вид-во «Чайка». Належав до Русько-укр. радикальної партії, переслідувався польс. владою. Співробітничав 1901 у газ. «Буковина», журн. «Літературно-науковий вістник». Один з редакторів газ. «Прапор» (1907 — 12) — органу укр. нар. учительства в Галичині; видавець та редактор журналів «Нові шляхи» (1929 — 32) і «Критика» (1933). У липні 1932 виїхав в Рад. Україну, жив у Харкові. Виступав у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, драми, літ.-крит., наук.-пед. праці, публіцист. статті, рецензії. Перші п’єси позначені впливом модерніст. течій, розробляють родинно-побутову тематику: драми «Артистка» (1901), «Філістер» («Демон»), «Тривога» (обидві — 1902) та ін. В наступних творах письменник порушує актуальні сусп. теми (п’єси «Герої», 1902; «Чоловік честі», 1903; «Зяті», 1905). У комедії «Орли» (1907) К. висміяв галиц. «патріотів» з «народовського» (див. «Народовці») табору, рабське плазування їх перед владою. Комедію високо оцінив І. Франко, зазначивши, що автор «запустив глибоко зонд в безодню людської безхарактерності, фарисейства та підлоти, ілюстрував її майже вєіма типами, виведеними в комедії, ілюстрував основно і всесторонньо... Страшно робиться за чоловіка, за народну душу, за його будущину» (Франко І. Зібр. тв., т. 37. К., 1982, с. 239). Як романіст К. тяжіє до публіцист. опису, в малих формах (нарис, оповідання, етюд) наближається до соціально-психол. новелістики. Оповідання зб. «Пролетарі» (1900), повість «Буденний хліб» (1900), роман «Рубають ліс» (1914) та ін. дають широку реаліст. картину життя різних верств і прошарків галиц. суспільства кін. 19 — поч. 20 ст. Деякі повісті й романи 20-х pp. засвідчують, що письменник суперечливо оцінював події 1-ї світ. та громадян. воєн (повість «Надаремне», 1921, та ін.). У літ.-наук. працях («Іван Франко», 1909; «Нариси із сучасної української літератури», 1910, польс. мовою), у розвідках про творчість М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Маковея, Марка Черемшини і рецензіях 20 — 30-х pp. дав широку панораму укр. літ. процесу кін. 19 — поч. 20 ст., відстоював принципи реалізму й народності в мистецтві. У публіцист. статтях порушував злободенні проблеми сусп.-політ. життя, висвітлюючи їх (особливо на поч. 30-х pp.) однобічно, в дусі вузькоідеологічних настанов. Переклав повість «Сільська вчителька» Г. Яблочкова, оповідання «Старий слуга» Г. Сенкевича, поему в прозі «Вігілії» під назвою «Із циклу Вігілій» С. Пшибишевського (1899), одноактну драму «В Гірничій Дуброві» Г. Запольської (1902) та ін. твори. 1934 незаконно репресований (загинув у Соловецькому концтаборі). Вирок у справі К. скасовано 1957 за відсутністю складу злочину.

Тв.: Буденний хліб. — Рубають ліс. Львів, 1960.

Літ.: Франко І. Станіслав Пшибишевський. Із циклу Вігілій, переклав Антін Крушельницький. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981; Франко І. Габрієля Запольська. В Гірничій Дуброві, сценічна картина в I акті, переклав за дозволом авторки А. Крушельницький. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981; Франко І. Антін Володиславич. Орли. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Трофимук С. Листи Івана Франка до Антона Крушельницького. «Жовтень», 1958, № 12; Рудницький М. Доля одного таланту. «Вітчизна», 1961, № 7; Погребенник Ф. П. Антін Крушельницький. В кн.: Історія української літературної критики. К., 1988; Крушельницька Л. Рубали ліс... «Дзвін», 1990, № 3 — 5; Дубина М. Антін Крушельницький. Шляхами письменницької долі. «Літературна Україна», 1990, 13 грудня.

Ф. П. Погребенник.

КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Іван Антонович (12.XI 1905, м. Коломия, тепер Івано-Франк. обл. — 17.XII 1934, Київ) — укр. письменник, мистецтвознавець, графік. Син А. В. Крушельницького і М. С. Крушельницької. Навч. у Віден. ун-ті, відвідував лекції у Віден. Академії мистецтв; закін. 1927 Праз. ун-т. Викладав у Стрийській гімназії, керував театр. школою при Муз. т-ві ім. М. Лисенка (Львів). За участь у революц. русі переслідувався білопольськими властями, позбавлений права викладання. Був членом літ. орг-цій «Горно», «Західна Україна», ЛОКАФ. 1932 переїхав в Рад. Україну, брав активну участь у літ. та громад. житті. Перша книжка — зб. поезій «Весняна пісня» (1924). Наступні збірки віршів — «Бурі і вікна» (1930), «Залізна корова» (1932), цикл поезій «Війна» (1932), в яких домінувала революц., антиімперіаліст. тематика. Автор кількох п’єс, зокрема «Любов», «Мури і межі» (обидві — 1932) — про наростання революц.-визв. руху в Зх. Україні; антивоєнної драм. поеми «На скелях (Каверна № 16)» (1931; на конкурсі Наркомосу УРСР 1931 удостоєна першої премії). Випустив «Альманах лівого мистецтва» (1931). Виступав у пресі зі статтями на мистецтвознавчі теми. К. належать ряд графічних.робіт, навіяних народнопісенними мотивами, ілюстрації до творів М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін. Незаконно репресований 1934. Реабілітований 1958.

Тв.: Пісня про руки. К., 1964.

Літ.: Крушєльницька Л. Сонце, палітра, роки. «Жовтень», 1965, № 4; Дубина М. Іван Крушельницький. В кн.: Дубина М. Сурмачі возз’єднання. К., 1976.

М. І. Дубина.

КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Тарас Антонович (псевд. — Чача; 14.III 1909, м. Коломия, тепер Івано-Франк. обл. — 17.XII 1934, Київ) — укр. письменник. Син А. В. Крушельницького і М. С. Крушельницької. Навч. 1927 — 29 у Львів. ун-ті, водночас — у Львів. вищому муз. ін-ті. 1927 — 29 працював диригентом жін. хору у Львові. У липні 1934 переїхав в Рад. Україну, жив у Харкові. Надр. 1933 у львів. журн. «Критика» літ.-крит. фейлетони про творчість М. Рудницького («Видумка і правда з життя Михайла Дуди-Дудницького») і О. Назарука («Казка про творчий шал Добродія А.!»). Опубл. автобіогр. хроніку подорожі по Волині «На тихих водах» (1930), сатир. повість «Будуємо галицький пантеон» (1933). Переклав нім. мовою роман «Нові береги» Г. Коцюби (1934, не опубл.). 1934 незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

П. К. Медведик, В. Т. Полєк.

КРЧМЕРИЙ (Крчмери; Krčméry) Штефан (26. XII 1892, м. Мошовце, тепер Серед.-Словац. обл. — 17.II 1955, м. Пезінок, тепер Зх.-Словац. обл.) — словац. поет, літературознавець, перекладач. Закін. 1915 Братисл. ліцей. З 1919 — секретар Матиці Словацької, гол. ред. журн. «Slovenské pohľady» («Словацькі погляди», 1922 — 32). Ранні твори тяжіють до поезії т. з. словацького модерну. Вірші зб. «Коли народжувалася свобода» (1920) мали антивоєнне спрямування, у збірках «Гербарій» (1929) та «Пісні і балади» (1930) переважала суб’єкт.-медитативна лірика. По смерті письменника вийшли дві його книжки «Ти і Я» (1972) та «Роман без кінця» (1977). Автор ряду праць («Огляд історії та перспектив словацької літератури», 1920; «Люди і книги», 1928; «Сто п’ятдесят років словацької літератури», 1943; «Словацька поезія», 1957; «Естетичні рефлексії», опубл. 1975; «Історія літератури словацької», опубл. 1976). Виявляв інтерес до життя закарп. українців (нарис «Двадцятеро хлопців з Підкарпатської Русі», 1924, не опубл.). Переклав вірш «Втручаніє» О. Духновича («Я русин был, есм и буду»), низку поезій М. Рильського про Закарпаття. 1929 з нагоди виходу праз. видання зб. «Вітер з України» П. Тичини написав статтю про поета. Переклав уривок з драми «Никита Гайдай» Т. Шевченка (опубл. 1953), популяризував творчість поета — статті «Джерело „Анни Данилівни“» (журн. «Slovenské pohľady», 1922), «Про Тараса Шевченка» (1930, не опубл.). Окр. вірші К. переклали М. Рильський, В. Мисик, Л. Первомайський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. Антологія. К., 1964.

Літ.: Мольнар М. Тарас Шевченко у студіях Штефана Крчмери. «Всесвіт», 1987, № 3.

Г. М. Сиваченко.

КРЩОНОВИЧ Лаврентій (бл. 1650 — 1704, Чернігів) — укр. церк. і культур. діяч, поет. Перший період діяльності К. пов’язаний з Вільно. 1675 переїхав до Чернігова, з 1684 — ігумен, з 1697 — архімандрит Черніг. Троїцько-Іллінського монастиря. Поет кола Лазаря Барановича (див. Киево-Чернігівський культурний осередок). Автор панегірика на честь Лазаря Барановича «Redivivus Phoenix illustrissimus ас reverendissimus Lazarus Baranowicz...» («Воскреслий фенікс», 1682 — 84, польс. і лат. мовами). Вірші К. насичені бароковими алегоріями (див. Бароко), зокрема доброчинності Барановича вихваляються через шість персоніфікованих образів. Видав перший на Україні короткий підручник з риторики лат. мовою «Ilias oratoria, sive brevissima summa rhetoriae, in gratiam tyronum eloquentiae collecta...» (1698). Працюючи в кін. 17 — на поч. 18 ст. в друкарні Лазаря Барановича в Чернігові, писав присвяти і передмови церковнослов’ян. мовою до різних видань (напр., вірш на герб Мазепи з присвятою йому в кн. «Молитвослов», 1692). Створив гравюру «Хотинська битва» — фронтиспіс до панегірика «Area Triples Martis...» (1674), виконав окремі гравюри до своїх книг.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Аполлонова лютня. Київські поети XVII — XVIII ст. К., 1982; 3 книжки: «Воскреслий Фенікс». Чернігів, 1683 року. В кн.: Марсове поле, кн. 2. К., 1989.

Літ.: Попов П. М. Панегірик Крщоновича Лазарю Барановичу — невідоме чернігівське видання 80-х років XVII ст. — Маслов С. І. Етюди з історії стародруків. В кн.: Збірник історично-філологічного відділу ВУАН, № 51 (Ювілейний збірник на пошану акад. Д. Й. Багалія). К., 1927; Gębarowicz M. Wawrzyniec-Laurenty Krzczonowicz, nieznany sztycharz drugiej polowy XVII wieku. In: Folia historial arfium. Kraków, 1981; Каменева T. H. Черниговская типография, ее деятельность и издания. «Труды Государственной ордена Ленина библиотеки имени В. И. Ленина», 1959, т. 3.

Р. П. Радишевський.

КРЮБА (Kruba) Еміль (31.V 1935, м. Ярослав Перемишльського воєводства, Польща) — франц. літературознавець, перекладач, професор. Закін. 1963 Париз. ун-т. Член МАУ з 1989. Викладає укр. мову в Нац. ін-ті сх. мов і цивілізацій (Париж) з 1972. У 1963 — 68 викладав франц. мову в Київ. ун-ті і водночас досліджував творчість М. Коцюбинського та Лесі Українки. Автор праць «Михайло Коцюбинський (1864 — 1913) і тогочасна українська проза» (1982), «Національне і культурне відродження в Україні в 1917 — 1930 роках» (1989, у співавт. з ученим-філологом у Франції А. Жуковським). У газ. «Літературна Україна» (1970, 25 липня) опубл. ст. «Поети Франції. Вперше українською». Переклав франц. мовою вірш «Каменярі» І. Франка (надр. у кн. «Le grand briseur de rochers» — «Великий Каменяр». K., 1966), а також повість «Тіні забутих предків» і новели «На камені», «Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Він іде!», «Intermezzo» та «Що записано в книгу життя» М. Коцюбинського, видані окр. кн. «Nouvelles» («Новели». К., 1971). 1988 виступив з промовою на Шевченківському літературно-мистецькому святі «В сім’ї вольній, новій».

Літ.: Корунець І. Михайло Коцюбинський французькою мовою. «Всесвіт», 1973, № 3; Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988.

В. І. Ткаченко.

КРЮКОВ Федір Дмитрович [2(14).II 1870, станиця Глазуновська, тепер Кумилженського р-ну Волгогр. обл. — 20.II 1920, станиця Новокорсунська, тепер Тимашевського р-ну Краснодар. краю] — рос. письменник і громад. діяч. Закін. 1892 Істор.-філол. ін-т (Петербург). Учителював. Був депутатом 1-ї Держ. думи. За протест проти розгону Думи та за участь в організації нар.-соціаліст. (трудової) партії відбував ув’язнення. З 1912 — один з редакторів журн. «Русское богатство». Під час 1-ї світ. війни — військ. кор., 1918 — 20 — ред. газ. «Донские ведомости». Осн. тема творчості К. — життя й побут дон. козацтва. В зб. оповідань і повістей «Козацькі мотиви» (1907) показано тягар царської служби, руйнування і занепад вікового козацького укладу, революційні заворушення в 1905 — 07. Життю учительства, духівництва, чиновництва та військових присвячені оповідання «Картини шкільного життя» (1905), «З щоденника учителя Васюхина» (1907), нарис «Без вогню» тощо. В окр. творах К. звертається до укр. тематики (нарис «У глибині», 1918, та ін.). Виступав як літ. критик.

Тв.: Рассказы, т. 1. М., 1914; Рассказы. Публицистика. М., 1990.

Літ.: Проскурин В. К характеристике творчества и личности Ф. Д. Крюкова. «Русская литература», 1966, № 4; Биографический словарь выпускников Историко-филологического института. Пг., 1917.

І. Д. Бажинов.

КРЮЧКОВА Надія Дмитрівна (5.VIII 1920, м. Веньов, тепер Тул. обл.) — рос. перекладачка. Зак. 1967 Моск. ун-т. Працювала у Держ. вид-ві худож. л-ри (Москва). Переклала твори В. Собка (романи «Перші краплини дощу», 1972; «Почесний легіон», 1972; «Лихобор», 1975; «Друга зустріч», «Рана моя — Берлін», обидва — 1980; «Ключ», 1982), В. Яворівського (повість «Вічні Кортеліси», 1983), Ю. Мушкетика (роман «Вернися в дім свій», 1984; зб. «Обвал», 1989), П. Гуріненка (романи «Днів твоїх небагато», 1984; «Той чорний ранок», 1988), оповідання Є. Гуцала, С. Жураховича та ін.

О. П. Орліченко.

КРЯНГЕ (Creangǎ; справж. прізв. — Штефенеску) Іон [1(13).III 1837 або 10(22).VI 1839, с. Гумулешті повіту Нямц — 31.XII 1889 (12.I 1890), Ясси] — рум. і молд. письменник, почес. академік Рум. академії з 1948. Закін. 1858 духовну семінарію в Яссах, 1865 — пед. курси. Був дияконом і нар. учителем. За конфлікти з церк. владою 1872 позбавлений сану. Автор підручників для поч. школи. У циклі казок («Свекруха з трьома невістками», «Коза з трьома козенятами», «Казка про Білого Арапа», «Казка про лежня» та ін., усі — 1875 — 78), джерелом яких був молд. і східнослов’ян., насамперед укр., фольклор, з позицій сел. демократизму відображав соціальні суперечності тогочас. суспільства. Автобіогр. повість «Спогади про дитинство» (ч. 1 — 4, 1881 — 92; укр. перекл. В. П’янова) — правдива й схвильована художня розповідь, що відтв. атмосферу молд. трудового села серед. 19 ст. і водночас дошкульна сатира на лицемірство церковників. К. — визначний майстер-реаліст, який з великою худож. силою змалював життєві, часом комічні, ситуації. Талант письменника яскраво виявився в стилістиці його творів, що увібрала простоту, гнучкість, виразність молд. розмовної мови. Казки К. перекладав І. Кушнірик. Портрет с. 80.

Тв.: Укр. перекл. — Спогади про дитинство. К., 1957; Казки. К., 1968; П’ять хлібин. К., 1989; Рос. перекл. — Избранное. Кишинев, 1977; Воспоминания детства. — Сказки. М., 1987.

С. В. Семчинський.

КСЕНІЇ (від грец. ξένος — гість, іноземець; ξένιος — подарунок гостеві) — в антич. поезії мініатюра похвального, компліментарного або гумор. змісту. Рим. поет Марціал вперше назвав ксеніями свої двовіршові епіграми. У 19 ст. К. писали Й. В. Гете і Й. К. Ф. Шіллер. Жанром послуговувалися І. Франко (зб. «Епіграми і Ксенії»), Я. Івашкевич (зб. «Ксенії та елегії») та ін.

В. П. Маслюк.

КСЕНЯК Микола Миколайович (4.XII 1933, с. Каменка, тепер Старолюбовнянського окр. Сх.-Словацької обл.) — укр. письменник у Словаччині. Закін. 1959 Вищу школу рос. мови і л-ри в Празі. Вчителює в м. Ружомбероку. Виступає в жанрі поет. і прозової байки. Автор книжок «Байки» (1963), «Байки» (1974), «Сміх і гіркість серця» (1977), «Віночок з терня» (1980). Окр. твори К. перекладено чес. і словац. мовами.

Тв.: Дорогоцінна знахідка. Братіслава — Пряшів, 1985.

О. В. Мишанич.

КУБА (Kuba) Людвік (16.IV 1863, м. Подебради — 30.XI 1956, Прага) — чес. музикознавець, етнограф, фольклорист і письменник, нар. художник Чехо-Словаччини з 1945. Навч. 1879 — 83 в учит. ін-ті (м. Кутна-Гора), 1891 — 93 — в Праз. AM, 1893 — 95 — в академії Жюліана (Париж), 1896 — 1904 — у худож. школі А. Ажбе (Мюнхен). Осн. праця К. — «Слов’янство у своїх піснях» (т. 1 — 15, 1884 — 1929), де вміщено чес., словац., польс., лужиц., болг., макед., рос., білорус., українські (т. 6) та ін. пісні. У збиранні укр. пісень К. багато допоміг А. Степович. К. — автор книжок і статей — «Співучою Україною» (1887), «Лірник», «У Британах», «Південноруський робітничий хор» (усі — 1888), «А. Степович та І. Анненков у нас в 1884 році», «На Галицькій Русі» (обидві — 1922). Був знайомий з І. Франком, О. Кольбергом, Ф. Колессою, листувався з М. Лисенком, П. Чайковським та ін. Малював портрети, пейзажі, натюрморти тощо, чимало — на укр. тематику. Йому належить кн. спогадів «Засохла палітра» (опубл. 1958).

Тв.: Людвік Куба про Україну. К., 1963.

КУБАЦЬКИЙ (Kubacki) Вацлав (7.ІХ 1907, м. Нешава, тепер Влоцлав. воєводства, Польща) — польс. письменник, літературознавець, театр. критик. Закін. 1927 гімназію у Львові, 1932 — Краків. ун-т. З 1949 — професор Познан., з 1953 — Краків. ун-тів. Автор драм. творів «Римська весна», «Якобінське гніздо» (обидва — 1955), роману «Смутна Венеція» (1966), повісті «Сон літньої ночі» (1974), збірок худож. нарисів та оповідань. Дослідник польс. романтич. поезії і драми, зокрема творчості А. Міцкевича, Ю. Словацького, З. Красінського, а також представників «української школи» в польській літературі, зв’язків польс. л-ри з л-рами ін. народів. З юнацьких років цікавився укр. фольклором і л-рою. В розвідці «Тарас Шевченко і польський романтизм» (уривок опубл. у журн. «Всесвіт», 1972, № 3), що є розділом його кн. «Поезія і проза» (1966), вказав на тематичну близькість і спорідненість поезії Т. Шевченка з творчістю С. Гощинського, Б. Залеського, М. Гославського, Т. Падури. В передмові до кн. «„Кассандра“ й інші драми» у польському перекладі (1982) високо оцінив драм. твори письменниці. Укр. тема займає значне місце в монографії К. «З Міцкевичем у Криму» (1977). Про перебування 1958 в столиці України та зустріч з М. Рильським, з яким підтримував дружні стосунки, розповів у нарисі «У Києві» (1959).

Тв.: Рос. перекл. — Римская весна, или Последняя любовь. М., 1957; Грустная Венеция. М., 1972.

Літ.: Козак С. Біля джерел польського українофільства. «Вітчизна», 1967, № 6.

Р. Ф. Кирчів.

КУБЕК Емілій Антонович (23.XI 1857, с. Штефурів, тепер Свидницького окр., Сх. Словаччина — 17.VII 1940, м. Магной-Сіті, США) — укр. лексикограф і письменник. Нар. у сім’ї священика. Закін. 1881 Ужгор. духовну семінарію, був священиком у селах Сх. Словаччини, з 1885 — у с. Снакові. 1904 виїхав у США. Уклав і 1906 видав в Ужгороді «Старославянский-угорский-русский-немецкий словарь». Автор зб. «Народни повисти и стихи» (1915). Свої твори видавав власним коштом. Писав лемківською говіркою. У віршах («Поздравленіє для краєвой Руси», «Ці лем дивитися мі?») відчутні ностальгічні мотиви. Повісті (прозові — «Палко Ростока», «Єдно свіданіє», «Пасхальний дар», «В якому віку женщина наймиліша і найкраща?», «Кому што бог обіцял»; віршовані — «Нова пословиця» й «Убийці, барбари, герої?»), а також роман «Марко Шолтис» (1920) відображують тяжке життя сільс трударів Сх. Словаччини кін. 19 — поч. 20 ст., еміграцію їх до США у пошуках кращої долі, тугу переселенців за рідним краєм.

Літ.: Панько Ю. Емілій Антонович Кубек — лексикограф та письменник. «Дукля», 1985, № 4.

Р. П. Головин.

КУБИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА лра кубинського народу, розвивається ісп. мовою. Відомостей про літ. пам’ятки доколумбового періоду (до 1492) не збереглося. У місцевих індіан. племен (до кін. 16 ст. вони були майже повністю винищені ісп. конкістадорами) існувала усна нар. поезія (зокрема жанр ареїто — епіко-драм. твори героїч. або реліг. характеру). Протягом 16 — 18 ст. К. л. створювали вихідці з Іспанії, які наслідували зразки л-ри метрополії. Культивувалися нар. креольська поезія, що на основі ісп. поетики утверджувала свої форми (десима — десятирядник), та негритянська поезія (сон — пісня-танець). Перший відомий твір К. л. — епіко-героїчна поема «Дзеркало терпіння» С. де Бальбоа (опубл. 1608). Поряд зі світською поезією розвивався й жанр істор. хроніки. З кін. 18 ст. на Кубі поширилися ідеї та л-ра Просвітительства. 1793 виникло Патріот. т-во Гавани (пізніше — Економічне т-во друзів країни), члени якого виступали у жанрах літ.-філос. та політ. публіцистики. До т-ва входили прозаїк Б. П. Феррер, поети М. де Секейра-і-Аранго, М. Х. де Рувалькава та ін. Війна за незалежність ісп. колоній в Америці (1810 — 26) сприяла зростанню нац. самосвідомості народу. Л-ра 1-ї пол. 19 ст. пройнята антиісп. настроями — публіцист. твори революц. просвітителя Ф. Варели-і-Моралеса, поета Х. М. Ередіа-і-Ередіа — зачинателя нац. л-ри, який оспівував ідеї свободи і незалежності Куби (зб. «Поетичні діалоги», 1825). Романтизм став провідним напрямом поезії того часу й існував до 80-х pp. 19 ст. Значну роль у л-рі 30 — 40-х pp. відіграла творчість поета і літературознавця Д. дель Монте-і-Апонте. Навколо нього гуртувалися поети-романтики, чиї вірші закликали до повалення рабства: Пласідо (справж. — Г. де ла Консепсьйон Вальдес; розстріляний за участь в антиісп. змові), Х. Ф. Мансано, Х. Х. Міланес та поетеса, прозаїк і драматург Х. Гомес де Авельянеда. В руслі романтизму виник т. з. сибонеїзм (куб. різновид індіанізму; походить від назви племені, винищеного ісп. конкістадорами), з його ідеалізованим зображенням життя сибонеїв: зб. «Пісні сибонея» Х. Форнаріса (1855), поезії Ф. Поведи-і-Арментероса, Х. К., Наполеса Фахардо (псевд. — Ель Кукаламбе), Х. Л. Луасеса. У творчості поетів М. Теурбе Толона, Х. К. Сенеа, що належали до об’єднання «Лютня вигнанця» (за назвою однойм. збірки віршів, вид. 1858), основною була громадян. лірика; до соціальної і патріот. тематики звернувся P. M. Мендіве. Фундатором романт. прози був Х. Е. Ечеверріа (істор. роман «Антонеллі», 1840). У надрах романтизму виник костумбризм, який став провісником реаліст. л-ри (роман «Франсіско» А. Суареса-і-Ромеро, вид. 1880; твори Г. Бетанкура Сіснероса, Х. М. Карденаса-і-Родрігеса та ін.). Важливим етапом на шляху становлення реаліст. л-ри став роман «Сесілія Вальдес, або Пагорб Ангела» С. Вільяверде (ч. 1 — 2, 1839 — 82), в якому розгорнуто широку панораму соціального життя куб. суспільства 1-ї пол. 19 ст. В сатир. романах Р. Меси «Мій дядько чиновник» (1887) і «Гендляр дон Анісето» (1889) відчувається вплив натуралізму.

Вагомий внесок у розвиток новітньої К. л. поета, філософа і революц. діяча Х. Марті, у творах якого відбилися антиімперіаліст. і антиколон. ідеї (збірки «Вільні вірші», 1882, вид. 1913; «Прості вірші», 1891, та ін.). Х. Марті виступив також як реформатор куб. поезії. Зачинателем куб. модернізму (80-і pp. 19 ст.) був Х. дель Касаль. Риси декадансу в його віршах поєднувалися з пошуками самобутніх форм (збірки «Листопад на вітру», 1890; «Сніг», 1892, та ін.). Посилення політ., екон. і культур. експансії з боку США в кін. 19 ст. зумовили настрої розчарування й песимізму в ранніх поезіях Х. М. Поведи, Ф. Пічардо Мої, Р. Е. Боті. Для прозових творів Х. Кастельяноса, М. де Карріона, К. Ловейри, А. Ернандеса Кати, не позбавлених елементів натуралізму, характерна соціально-крит. тематика. Письменники шукають шляхи революц. оновлення мист-ва. Значну роль у цьому процесі відіграли т. з. група меншості (або «група мінористів», 1923 — 29) на чолі з Р. Мартінесом Вільєною, журн. «Revista de Avarice» («Журнал наступу», 1927 — 30, засн. Х. Марінельйо і А. Карпентьєром). Виразниками революц. ідей були П. де ла Торрієнте Брау (збірки політ. памфлетів «Зразкова в’язниця», 1933, та «Пригоди невідомого кубинського солдата», опубл. 1940), Р. Педросо (зб. віршів «Ми», 1933) та М. Наварро Луна (збірки віршів «Пульс і хвиля», 1929; «Зранена земля», 1936; «Вірші повстанців», 1944). Виникає т. з. афро-кубинський (або негристський) напрям, зумовлений інтересом до побуту негр. населення, його фольклору — поет. збірки «Елегія без назви» (1936) та «Вічний смак» (1939) Е. Бальягаса. Відлуння нар. негр. пісенної і муз. творчості, а також елементи традиц. засобів афро-куб. поезії (звуконаслідування, повтори тощо) є у поезіях Н. Гільєна, твори якого мають яскраво виражений антиімперіаліст. і антимілітарист. характер («Іспанія. Поема у чотирьох зажурах і одній надії», 1937; «Голуб окриленого народу», 1958, та ін.). Засновником нового латиноамер. роману є А. Карпентьєр — автор самобутніх, овіяних поетикою афро-куб. фольклору творів, більшість з яких написані у дусі т. з. магічного реалізму.

Події Кубинської революції 1959 широко відтворюють поети Н. Гільєн («Добрий день, Фіделю», 1960), Ф. Хаміс (зб. «За цю свободу», 1962), Р. Фернандес Ретамар (збірки «Перемога на Плайя-Хірон», 1964; «Наша революція, наша любов», 1976), С. Вітьєр (збірки «Свідоцтва», 1968; «Вказані дати», 1981). До важливих проблем сучасності звертаються поети Е. Дієго (збірки «Зразки світу, або Книга див дона Хосе Северіно Болоньї», 1968; «Крізь моє дзеркало», 1981), П. де Ораа (збірки «Голос землі», 1965; «Нотатки міфології Гавани», 1971), поетеса Р. Л. Родрігес (зб. «Коли жінка не спить», 1985) та ін. У творчості прозаїка Х. Солера Пуїга відображено революц. боротьбу куб. народу — романи «В рік січня» (1963), «Поснулий хліб» (1975), «Світ речей» (1982). Життя куб. суспільства у центрі роману «Робла» (1964), повістей «Знаки на білих стінах» (1972) і «Пригоди Гаспара Переса» (1982) Г. Егурена, романів М. Кофіньйо Лопеса («Остання жінка та близький бій», 1973; «Коли кров схожа на вогонь», 1975; «Кохання в затінку та на сонці», 1981), М. Перейри («Командир Венено», 1984), збірок оповідань О. Х. Кардосо («Я йшов пішки», 1966), Х. Травьєсо («Тривала боротьба», 1982), творів Р. Гонсалеса де Каскорро, Е. Десноеса. У романі «Беззахисна земля» Д. Алонсо (1961) відтворено тяжке життя куб. селянства, багато творів письменниці присвячено молоді. Характерним жанром стала докум.публіцист. проза: романи «180 днів на східному фронті» Ф. Переса Гусмана (1985), «Із щитом у руці» М. Родрігеса Еррери (1988). Здобули популярність твори письменника і фольклориста С. Фейхоо. Серед драматургів відомі Х. А. Рамос, Ф. Валеріо, А. Есторіно, Х. Тріану, П. Альфонсо, Р. Масіас, Е. Кінтеро та ін. Окр. проблемам розвитку К. л. присвячено праці Ф. Лісасо, Х. А. Фернандеса де Кастро, Х. Маньяча Робато, Х. Марінельйо, Х. А. Портуондо, А. Аух’єра та ін. З 1959 діє громад.-літ. орг-ція «Будинок Америк». 1969 тут створено Центр літ. досліджень, з 1960 виходить громад.-літ. журн. «Casa de las Americas» («Будинок Америк»).

До популяризації творів укр. л-ри, зокрема творчості Т. Шевченка, першим звернувся С. Фейхоо. 1964 він виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури у Києві, присвяченому 150-річчю від дня народження укр. поета. 1965 у куб. періодиці опубл. його переклади поезій Т. Шевченка: «Заповіт», «Як маю я журитися», «Не завидуй багатому» та ін. Життя і творчість Т. Шевченка досліджує куб. літературознавець А. Гонсалес Боланос, яка 1970 відвідала Київ. Вона опубл. у журн. «Islas» («Острови», 1973, № 44) велику добірку матеріалів: ст. про укр. поета, уривки з його щоденника, переклади поезій («Перебендя», «Гімн черничий», «Юродивий», уривки з поеми «Гайдамаки» тощо). 1973 в періодиці опубл. поезії Д. Павличка та О. Лупія в перекл. Д. Черісьяна; 1986 — добірка з творів Д. Павличка, Б. Олійника, В. Коротича, О. Лупія, Д. Онковича, С. Жолоб в перекл. А. Марті Фуентеса і М. Жердинівської.

Велика увага до К. л. приділяється в Україні. Значну роль в її популяризації відіграє, зокрема, журн. «Всесвіт». Твори куб. письменників виходять окр. виданнями, друкуються у періодиці. Опубл. збірки «Весна Куби. Вірші та оповідання кубинських письменників» (1962), «Вітчизна або смерть» (1966), «Ритми Гавани» (1979). Поезія та проза Куби, її фольклор представлені також у збірках «Пісні Севастополю» (1971), «Співець» (1972), «Латиноамериканська повість» (1978), «Передчуття» (1979), «Сучасна кубинська повість» (1981), «Світовий сонет» (1983), «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (1984), «Заграва» (1989), зб. «Прислів’я та приказки Куби» (1977). Окр. книжками вийшли поет. збірки «За цю свободу» Ф. Хаміса (1964), «Поезії» Н. Гільєна (у серії «Перлини світової лірики», 1976), «Поезії» Х. Марті (1977), романи А. Карпентьєра, А. М. Родрігеса, С. Фейхоо, твори куб. дитячої л-ри — кн. «Негреня Аполо» І. П. Сото (1963), повісті «Дівчинка з трьома прапорами» Ф. Басульто (1965), «В пошуках чорної чайки» Д. Алонсо (1976) та колект. зб. оповідань «Мене звати Коадовальдо Еррера» (1978). Укр. мовою опубл. поезії А. Аух’єра, Ф. Піти Родрігеса, П. де Ораа, Р. Фернандеса Ретамара, прозові твори Р. Гонсалеса де Каскорро, Г. Егурена, М. Кофіньйо Лопеса, О. Х. Кардосо, А. С. Кардоси, Х. Солер Пуїга, С. Фейхоо та ін. письменників. Серед перекладачів — Д. Павличко, І. Драч, М. Литвинець, В. Харитонов, Л. Олевський, Ю. Покальчук, М. Жердинівська, С. Борщевський, О. Буценко, Г. Латник, А. Перепадя, О. Мокровольський, В. Шовкун, П. Осадчук, Б. Оленів, Ж. Конєва, В. Колодій, Т. Юкова, П. Марусик, Г. Гордасевич, Т. Коломієць, П. Соколовський та ін. Проблемам розвитку К. л., укр.-куб. літ. зв’язкам присвячено праці А. Іллічевського, Ю. Покальчука, В. Харитонова, М. Жердинівської, М. Москаленка.

Літ.: Портуондо Х. Исторический очерк кубинской литературы. М., 1961; Кутейщикова В. Н. Социальная тема в кубинской поэзии XX в. В кн.: Куба. Историко-этнографические очерки. М., 1961; Жердинівська М. Запорука майбутніх успіхів. Огляд сучасної кубинської літератури. «Літературна Україна», 1974, 4 січня; Земсков В. Негристская поэзия антильских стран: истоки, созидатели, история. В кн.: Художественное своеобразие литератур Латинской Америки. М., 1976; Покальчук Ю. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Москаленко М. Кубинська література на Україні. «Всесвіт», 1979, № 1; Мамонтов С. П. Испаноязычная литература стран Латинской Америки XX века. М., 1983.

М. І. Жердинівська.

КУБІЙОВИЧ Володимир Михайлович (23.VIII 1900, м. Новий Санч на Лемківщині, тепер Польща — 2.XI 1985, м. Сарсель, побл. Парижа) — укр. географ, демограф, картограф, громад. діяч, дійсний член НТШ у Львові з 1931. Навч. у Краків. ун-ті, 1928 — 39 працював у ньому, з 1940 — проф. Укр. вільного ун-ту (Прага, Мюнхен), під час 2-ї світ. війни — організатор і кер. Укр. центр. комітету (Краків). З 1945 жив у Німеччині (Мюнхен), з 1952 — у Франції (Сарсель). Був головою Геогр. комісії НТШ у Львові; 1947 — 63 — генеральний секретар НТШ у Європі (Сарсель), з 1952 — його голова. Автор грунтовних праць з проблем антропогеографії, картографії та демографії України: «Територія і людність українських земель» (1935), «Атлас України й сумежних країв» (1937, у співавт.), «Географія українських і сумежних земель» (1938, 1943) тощо. Організатор і гол. ред. «Енциклопедії українознавства» у 2 томах (т. 1 — тематичний, ч. 1 — 3, Мюнхен — Нью-Йорк, 1949 — 52; т. 2 — словниковий, ч. 1 — 10, Париж — Нью-Йорк, 1955 — 84), англомовних видань «Ukraine: A Concise Encyclopedia» (т. 1, 1963; т. 2, 1971) і «Encyclopedia of Ukraine» в 5 томах (т. 1, 1984; т. 2, 1988, Торонто — Буффало — Лондон).

В них вміщено багато його статей про укр. письменників, культур. і громад. діячів. У дослідженні «Українці в Генеральній губернії. 1939 — 1941» (1975), спогадах «Мені 70» (1970), «Мені 85» (1985) розповів про зустрічі та співпрацю з І. Кошелівцем, Б. Кравцівим, А. Фіголем, В. Голубничим, О. Оглоблиним, А. Жуковським, Н. Полонською-Василенко, Ю. Шевельовим (Шерехом) та ін.; про історію підготовки укр. енциклопед. видань.

Тв.: Нарис історії Наукового товариства імені Шевченка (1873 — 1949), Львів, 1991.

Літ.: Маркусь В. В. Кубійович — творець Енциклопедії Українознавства. «Українська думка» [Лондон], 1991, 12 грудня; Кошелівець Г. Володимир Кубійович. «Літературна Україна», 1992, 4 червня.

Б. З. Якимович.

КУБІЛЮС Вітаутас (23.XI 1928, с. Аукштадваріс, тепер Рокишкського р-ну) — лит. літературознавець і критик. Навч. у Вільнюс. ун-ті. Автор збірок статей «Наші письменники» (1958) і «В пошуках нових шляхів» (1964), крит.-біогр. нарисів «Теофіліс Тільвітіс» (1956), «Мачіс-Кекштас» (1958) і «Юлюс Яноніс» (1962), розвідки «Литовська поезія XX ст.» (1982), ряду праць про сучасний літ. процес. Один з авторів «Історії литовської літератури» (т. 1 — 4, 1957 — 65).

Тв.: Укр. перекл. — Сучасна литовська поезія. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963; Квітуче древо литовської поезії. «Вітчизна», 1975, № 12; Сучасна поезія Литви. В кн.: Литовська радянська поезія. К., 1985; Рос. перекл. — Современная литовская поэзия. М., 1969.

КУБОФУТУРИЗМ — див. Футуризм.

КУВАЄВ Олег Михайлович (12.VIII 1934, станція Поназирево Костром. обл. — 8.IV 1975, м. Калінінград Моск. обл.) — рос. письменник. Закін. 1958 Моск. геологорозв. ін-т. Автор книг повістей і оповідань «Запаліть вогнища в океані» (1964), «Диваки живуть на сході» (1965), «Весняне полювання на гусей» (1967), «Птах капітана Росса» (1970), «Дім для бродяг» (1972), «Потрійний полярний сюжет. До вас і одразу назад» (1973), «Кожен день як останній» (1976), «Через триста років після райдуги» (1981) та ін., в яких поєднується романт. світобачення письменника з реаліст. відтворенням життя. В романі «Територія» (1974, про пошуки нового золотоносного р-ну на Крайній Півночі; укр. перекл. С. Пильненького) порушена важлива соціальна і моральна проблематика, поетично змальована самовіддана праця. Драматизм життя людей складної долі — тема роману «Правила втечі» (1975, опубл. 1980). Виступав з дорож. нарисами, докум. оповіданнями і повістями (вид. окр. книжкою «Щоденник прибережного плавання», 1988).

Тв.: Избранное, т. ! — 2. М., 1988; Укр. перекл. — Територія. К., 1978.

Літ.: Шагалов А. Олег Куваев. М., 1984.

Т. П. Заморій.

КУВЕЙТСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Кувейту. Створюється арабською мовою. До 18 ст. розвивалася в заг. руслі араб. л-ри (див. Арабська література середньовічна). Існує багатий фольклор: легенди, оповідання, пісні, приказки та ін. Творчість, переважно поетична, поширювалася усно та в рукописах. Становлення К. л. пов’язують з прибуттям до Кувейту 1843 поета з Басри (Ірак) Абд аль-Джаліля ат-Табатабаї. 2-а пол. 19 ст. позначена розвитком поезії і музики на основі класичних традицій. Осн. її мотиви: релігійні, містичні, відзначення видатних дат і подій. Найзначніші поети того часу — Халід аль-Адасані, Абдаллаг аль-Фарадж. Через відсутність видавничої бази їхні твори друкувалися за межами Кувейту. На поч. 20 ст. в громад. і культур. житті Кувейту активно йшли процеси нац. пробудження. 1915 засн. літ. клуб, з 1919 почав виходити перший журнал «Аль-Кувейт». Помітне місце у К. л. зайняв поет Халід аль-Фарадж, автор «Дивана» (опубл. 1989). Традиц. мотивами пройняті вірші Сакра аш-Шубайба, Саїда ар-Ріфаї, Ахмада аль-Маша’арі.

У 30-х pp. почався новий етап розвитку К. л., пов’язаний із запровадженням освіт. системи та виданням журн. «Аль-Казима» (за назвою місцевості в Кувейті) і ряду журналів за межами країни. З нац.-визвольною програмою (в т. ч. у галузі культури) виступив журн. «Аль-Іман» («Віра»), Поети А. Закарія аль-Ансарі, Рашид ас-Сейф, Махмуд Ш. аль-Айюбі освоювали здобутки нової л-ри. Розвивалася творчість поетів — символіста Ахмада аль-Адвані, автора першої кувейт. вірш. п’єси «Комедія в комедії», модерніста Фагда аль-Аскара. Проза представлена короткими оповіданнями і нарисами Абдаллага ан-Нурі, Фархана Р. аль-Фархана, Абд аль-Азіза Хусейна. Динамічний розвиток К. л. почався у 1961 з проголошенням незалежності Кувейту. Велику роль у консолідації літ. і культур. сил країни відіграє засн. 1958 журн. «Аль-Арабі» («Араб»), що є водночас одним із провідних період. видань араб. світу. Сучас. поезія відзначається різноманітністю змісту й форми. Серед відомих поетів — Мухамед аль-Фаїз, Халід Сауд аз-Зейд, Абдаллаг Сінн, Сулейман аль-Фулайх. До вільного вірша у своїй творчості звертаються Алі ас-Сабаті, Якуб ас-Субай (зб. «Падіння вгору», 1978), Халіф аль-Уак’яна (зб. «Вихід з кола», 1988), Абдаллаг аль-Утайбі, Хамад ар-Ракіб. У прозі з’явилися перші, переважно автобіогр. романи Сулеймана аш-Шатти., Сулеймана аль-Халіфі, Хасана аль-Алі, Таріка Абдаллага. Як новелісти виступають Лейла аль-Осман, Мухамед аль-Аджамі, Фадиль Халафа. Перші кроки робить драматургія, яку представляють Сакар ар-Рашуда, Ганім ас-Саліх, Саліх Муса, Гунайм Фахд аль-Марзука, Мухамед А. ан-Нашамі. Літературознавча наука та видання літ. пам’яток зосереджені в Держ. ун-ті Кувейту. 1967 здійснено випуск тритомної антології «Письменники Кувейту за два століття», підготовленої Халідом Саудом аз-Зейдом. Оповідання «Най» Хаміда аль-Мазіні у перекладі Т. Лебединської опубл. в кн. поезії та прози араб. письменників «Вогненні вітри» (К., 1984).

Ю. М. Кочубей.

КУГАЙ Петро Трохимович (13.VII 1921, с. Павлівка, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — 15.XI 1981, Вінниця) — укр. письменник. В роки Вел. Вітчизн. війни був командиром партиз. загону, який потім виріс у з’єднання. Закін. 1955 Вінн. пед. ін-т і 1966 Київ. ін-т нар. г-ва. Працював у системі нар. освіти, в промисловості, був на комс. і парт. роботі. У співавт. з С. Калиничевим написав докум. повісті «Біля.вовчого лігва» (1974) та «Звіра ще тільки поранено» (1984) — про юних підпільників і партизанів, які діяли під час війни на тер. Вінн. та Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) областей.

Тв.: Рос. перекл. — У «Волчьего логова». М., 1977.

Літ.: Скорський М. Сила народного духу. «Дніпро», 1975, № 6.

Б. В. Хоменка.

КУГУЛЬТІНОВ Давид Микитович (13.III 1922, с. Абганер-Гаханкіни, тепер Городовиковського р-ну Калмикії) — калм. поет, громадський діяч, нар. поет Калмикії з 1969, Герой Соц. Праці (1990). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1960 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Нар. депутат СРСР 1989 — 91. Пише калм. і рос. мовами. Перша зб. «Пісні юності» вийшла 1940. Автор поем «Моабітський в’язень» (1958, про Мусу Джаліля), «Переправа через Дніпро» (1958), «Любов та війна» (1959), «Жива вода» (1960), «Сар-Герел» (1963 — 64), «Бунт розуму» (1965 — 71) та ін.; збірок віршів «Очима серця» (1958), «Я твій ровесник» (1966), «Вік» (1973), «Поклик квітня» (1975; Держ. премія СРСР, 1976), «Пам’ять світу» (1979), «Життя і роздуми» (1983) та ін. К. — поет-романтик, схильний до філос. та громадян. осмислення теми. У творах К. звучать інтернац. мотиви, їхній герой — сильна, мужня людина, патріот.

Переклав окр. вірші Т. Шевченка («Заповіт», «Не женися на багатій» та ін.). Великому укр. поетові присвятив поеми «Три дні» та «Пісня матері». Ряд творів К. переклали А. Малишко, М. Романченко, Ю. Петренко, П. Осадчук та ін. Був незаконно репресований 1945. Реабілітований 1956.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Жива вода. К., 1976; Казка. В кн.: Оповідання письменників автономних республік, областей, національних округів та країв РРФСР. К., 1976; І нині, коли шлях прямий... «Вітчизна», 1988, № 5; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1970; Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1976 — 78; Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1988.

Літ.: Розенблюм Ю. Б. Давид Кугультинов. М., 1969; Слово о Давиде Кугультинове. Элиста, 1983; Бажан М. В степах Джангару. В кн.: Бажан М. Твори, т. 3. К., 1985.

М. М. Плісецький.

КУДАШ (Кудашев) Сайфі Фаттахович [21.IX (З.Х) 1894, с. Кляшево, тепер Чишминського р-ну] — башк. поет, нар. поет Башкирії з 1964. Навч. 1915 — 18 в медресе «Галія» (Уфа). У збірках «Пісні свободи», «Про білобілетників» (обидві — 1917) — революційні, антивоєнні мотиви. Роман у віршах «Кушкаен» (1936), збірки «Пісні плуга» (1926), «Закон щастя» (1937), «Республіка співає» (1940) та ін., ряд поем — про соціальні перетворення в Башкирії. Героїзм народу в роки Вел. Вітчизн. війни показав у збірках «Любов і ненависть», «Заклик» (обидві — 1942), «Від усього серця» (1944), ін. творах. Високі людські пориви, самовіддана праця, глибокі почуття — осн. мотиви збірок «Пісня серця» (1951), «Моя любов» (1956), «Листопад» (1960), «У моєму саду» (1964), «Круча» (1972), «Вершини» (1978), «Слова кохання» (1981).

Автор історико-біографічної повісті «Назустріч весні» (1954, про видатних поетів татар. і башк. народів — Г. Тукая та М. Гафурі), мемуар. книжок «Незабутні хвилини» (1957) і «Слідами юності» (1964). Поеми «Помста» (1941), «Думи опівнічні...» (1942), вірші «Наша дружба», «Вітання», «Живи, Україно» (всі — 1943), «Лист у Київ» (1947), «Братерство» (1954), «М. Т. Рильському» (1958) та ін. присвятив Україні. Написав кілька статей про укр. л-ру, творчість Т. Шевченка («Наш улюблений Кобзар», 1953; «Народний Кобзар», 1957) і Лесі Українки, спогади про М. Рильського, П. Тичину, Петра Панча та ін. Переклав ряд творів Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, Петра Панча, В. Сосюри, І. Кочерги. На слова К. писали муз. твори П. Козицький, Г. Верьовка. Окр. твори К. переклали П. Тичина, В. Сосюра, М. Стельмах, Д. Павличко, В. Лагода, Б. Олійник, А. Кацнельсон, Д. Білоус, І. Гончаренко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Слово матері. Уфа, 1942; Харків. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Країна рідна. К., 1978; Лист до Києва. В кн.: Сузір’я, в. 16. К., 1982; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. Уфа, 1970; Восхождение. М., 1977; Книга судьбы. М., 1983.

Літ.: Рамазанов Г. Сайфи Кудаш. М., 1989.

С. Г. Сафдаков.

КУДЕЙ (Kuděj) Зденек Матей (24.XI 1881, м. Горжице, Сх.-Чес. обл. — 8.VIII 1955, м. Літомишль, Сх.-Чес. обл.) — чес. письменник, перекладач. 1903 виїхав до США, де пробув 6 років. Повернувшись на батьківщину, зблизився з праз. богемою, згуртованою навколо Я. Гашека. 1912 вирушив до Росії, але за кілька днів був затриманий у Києві за «бродяжництво», відбув семимісячне ув’язнення. Про свої мандри письменник згадує в книжці «Гостем у царя-батечка» (1914). Після створення незалежної Чехословацької держави (1918) К. певний час жив на Закарпатті. Роман «Горянська республіка» (1932; в укр. перекл. Ю. Раїка — «Гуцульська республіка», т. 1 — 2, 1937) — про антиугор. повстання, виникнення Гуцульської республіки у Ясині (листопад 1918 — березень 1919), траг. долю повсталих. Автор повістей і оповідань: «На фронті і дома» (1916), «Пригоди Єнди Смоліка в Америці» (1917), «З Нового світу», «Між двома океанами» (обидва — 1918), «Кепська свобода» (1919), «Король волоцюг» (т. 1 — 2, 1923), «Удвох мандрується краще» (т. 1 — 2, 1923 — 24; про спільну з Я. Гашеком подорож по Чехії), «Міністр Матей Кнейп» (1928) та ін. Перекладав романи з англ. та рос. л-р.

Літ.: З історії чехословацько-українських зв’язків. Братіслава, 1959; Шевчук В. І. Україна у творах чехословацьких письменників. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини, в. 2. К., 1961.

М. Неврлий.

КУДІЄВСЬКИЙ Костянтин Гнатович (23.III 1923, м. Цюрупинськ, тепер Херсонської обл. — 3.V 1992, Київ) — російський письменник. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив 1946 Вище військ.-мор. уч-ще (Баку). У 1955 — 58 та 1960 — 62 працював у жури. «Советская Украина» (тепер «Радуга»). У 1965 — 70 — гол. ред. сценарної колегії Держкіно УРСР, гол. ред. Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. Автор збірок повістей та оповідань «Північноморці» (1954), «Та, що обганяє вітер» (1957), «Водорості цвітуть у глибинах» (1959), «Ураган назвіть „Марією“» (1969), «Вікнами у зірки» (1988), романів «Пісня синіх морів» (1962), «Гіркі тумани Атлантики» (1974), «Легенда про Летючого Голландця» (1979; премія ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини», 1980), «Літні сни в зимові ночі» (1984), кіноповісті «Сімнадцятий трансатлантичний» (1972, укр. перекл. С. Пільчевської). Осн. теми творів К. — романтика моря, далеких мандрів, героїзм рад. моряків у боротьбі проти фашистів. За сценаріями К. на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка та Ялт. кіностудії пост. фільми «Та, що обганяє вітер» (1959), «Три доби після безсмертя» (1963), «Падає іній» (1969) та ін. Твори К. перекладались болг., нім., польс., англ., франц., ісп. мовами.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. К., 1983; Горькие туманы Атлантики. К., 1987; Укр. перекл. — Сімнадцятий трансатлантичний. К., 1972.

Літ.: Логвиненко М. Любовь и море. В кн.: Русские писатели Украины. К., 1970; Кисельов й. Автор, герой, стиль. «Вітчизна», 1976, № 4; Слабошпицкий М. Прозаик гриновской школы. «Радуга», 1980, № 12; Клочек Г. Доброта і тривога Лоцманки. «Літературна Україна», 1983, 17 березня; Слабошпицький М. Душа і «плоть» прози. В кн.: Літературні профілі. К., 1984.

М. С. Логвиненко.

КУДІН Олексій Іванович (5.XII 1920, с. Гаврилївка, тепер Вишгородського р-ну Київ. обл.) — укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1951. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1947 Київ. ун-т. Працював у пресі, 1950 — 81 — Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Автор літ.-крит. нарису «Володимир Сосюра» (1956), літ. портретів та передмов до творів В. Сосюри, М. Бажана, Л. Первомайського та ін. Один з авторів «Нарису української радянської літератури» (1954), 2-томної «Історії української літератури» (1957), «Історії української радянської літератури» (1964), 6-го тому «Истории советской многонациональной литературы» (М., 1974), колект. монографій «Література дружби та єднання» (1972), «Етапи великого шляху» (1978), «На передових рубежах епохи» (1979). Брав участь у створенні «Історії міст і сіл Української РСР», «Історії Києва» у 2 томах (1960, т. 2). Один з упорядників та авторів приміток і коментарів до Зібр. тв. П. Тичини у 12 томах (1983 — 90, т. 1). На вірші К. композитори І. Драго, С. Козак, Р. Скалецький, Я. Поляхівський створили низку пісень.

Літ.: Шабліовський Є. Олексієві Кудіну — 60. «Літературна Україна», 1980, 5 грудня; Крижанівський С. Олексієві Кудіну — 70. «Літературна Україна», 1991, 28 лютого.

В. А. Бурбела.

КУДЛИК Роман Михайлович (4.V 1941, м. Ярослав, тепер Польща) — укр. поет. Закін. 1964 Львів. ун-т. Працював у редакціях газет, з 1990 — заст. гол. ред. журн. «Дзвін». Збірки «Розмова» (1963), «Весняний більярд» (1968), «Яблуневі ліхтарі» (1979), «Листя дикого винограду» (1987), «Горішня брама» (1991) виповнені тривогами й болями сучас. світу. Перекладає поезії зі слов’ян. мов, виступає як критик і есеїст. На вірші К. композитори Б. Янівський, В. Івасюк, І. Білозір створили пісні для вистав Київ. укр. драм. театру ім. І. Франка, Львів. укр. драм. театру ім. М. Заньковецької, вокально-інструм. ансамблів республіки, лібрето мюзиклу «Лис Микита» (1986, для Львів. театру юного глядача). У співавт. написав лібрето опери «Одеська балада» (1985, для Львів. театру опери і балету). Окр. вірші К. перекладено рос., білорус., молд., латис., польс., болг., франц., португ. та ін. мовами.

Літ.: Рябчук М. Пора прозорості. «Жовтень», 1980, № 1; Гольберг М. Два джерела. «Київ», 1988, № 11.

І. Д. Красовський.

КУДРАВЕЦЬ Анатоль Павлович (26.III 1936, с. Околиця Кличевського р-ну Могильов. обл.) — білорус. письменник. Закін. 1963 Білорус. ун-т (Мінськ). З 1978 — гол. ред. журн. «Неман». Осн. тема творчості — життя сучас. села, формування людини високих моральних якостей і духовних потреб. Автор оповідань і повістей «На земній дорозі» (1968), «Проводи» (1971), «День перед святом» (1975), «Зими і весни» (1976), «На болоті скрипіли деркачі» (1979); роману «Твір на вільну тему» (1987), кн. нарисів «За чужими далями» (1981). Пише теле- і кіносценарії («Осінні яблука», 1975; «Проводи», 1985, у співавт.). Йому належать також переклади окр. творів І. Франка (оповідання «Грицева шкільна наука», казка «Ріпка»), Григора Тютюнника (оповідання «Оддавали Катрю»). Деякі твори К. переклали М. Львович, О. Стаєцький, Б. Чайковський.

Тв.: Укр. перекл. — Холод на початку весни. «Прапор», 1976, № 12; Микола повернувся. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979; Проводи. В кн.: Сучасна білоруська повість. К., 1984; Два оповідання. «Київ», 1985, № 2; Додому. «Прапор», 1985, № 12.

Літ.: Лецка Є. Братерство. «Київ», 1985, № 2.

В. Я. Буран.

КУДРИНСЬКИЙ Федот Андрійович [крипт. і псевд. — К.ій Ф.; Степанець Богдан; 19.II (3.III) 1867, с. Степань, тепер смт Сарненського р-ну Рівн. обл. — 1933, Ленінград] — укр. і рос. історик, етнограф, фольклорист, літературознавець, письменник. Закін. 1893 Моск. духовну академію. Викладав 1897 — 1904 у Несвізькій учит. семінарії, 1904 — 16 — у Маріїнській жін. гімназії (Вільнюс). Автор істор.-етногр. праць: «Цехові братства в містечку Степані» (1890), «Білоруси» (1904), «Литовці» (1905) та ін. Опубл. істор. розвідки «Імператриця Катерина II і поділ Польщі» (1905), «Риси громадського побуту Литовської Русі XVI ст.» (1907), «Історія розвитку кріпацтва в Росії (у зв’язку з становищем селянства Північно-Західної Росії)» (1911). К. належать фольклорист. дослідження «„Stabat mater dolorosa“ в народній поезії Волинської губернії», «До питання про псування малоруських пісень» (обидва — 1893), «Про Кирика і жадібного попа» (1894), «Сказання про царя Соломона» (1897) та ін.; ст. «Філософ без системи. Спроба характеристики Г. С. Сковороди» (1898), нарис «Т. Г. Шевченко» (не опубл.). Видав «Курс нової російської літератури в органічно-конспективному вигляді» (в. 1 — 2, 1912 — 13). У 90-рр. на основі укр. народних легенд, переказів, повір’їв написав ряд оповідань — «Божий час», «Пан Юсько», «Замчисько», «Дядько земляк», «Пошесть». Життя і побут семінаристів, учнів. молоді та вчительства відтворив у повісті «Нариси Забалдуєвської семінарії» (1900) та оповіданнях, які ввійшли до збірок «Забалдуєвський класик» (1911) і «Перший урок про кохання» (1915).

Тв.: Старцы. К., 1894.

Літ.: Левченко М. Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір. В кн.: Левченко М. З поля фольклористики й етнографії. К., 1927; Семяновіч А. Настаўнік народнага паэта. «Полымя», 1959, № 6; Казбярук У. Новае пра Кудрынскага. «Література і мастацтва», 1960, 6 лютого; Мушынскі М. І. Якуб Колас. Летапіс жыцця і творчасці. Мінск, 1982.

І. Д. Бажинов.

КУДРИЦЬКА (псевдоніми — Катранова, Пірникоза) Антоніна Миколаївна [15 (27).VI 1885, с. Петрашівка, тепер Теплицького р-ну Вінн. обл. — 8.VII 1971, с. Будище Звенигородського р-ну Черкас. обл.] — укр. письменниця, фольклористка, журналістка. Закін. 1907 Вищі жін. курси в Києві. Вчителювала, працювала зав. клубом, зав. бібліотекою, була кор. газ. «Селянська правда». Писала оповідання, вірші, нариси, фейлетони (опубл. в газ. «Рада», журналах «Українська хата», «Шлях», «Плужанин»). Належала до «Плугу». Автор зб. оповідань і нарисів «Дочка молотобойця» (1930) — про події напередодні жовтня 1917, періоду громадян. війни, колективізації. Збирала фольклор, кращі зразки її записів увійшли до багатотомної серії «Українська народна творчість». Численні фольклорні матеріали К. зберіг. у фондах ІМФЕ АН України.

Літ.: Кириченко Ф. Її привітала велика письменниця. «Літературна Україна», 1970, 20 жовтня; Рубай Г. Шість десятиліть з блокнотом фольклориста. «Народна творчість та етнографія», 1970, № 6.

Г. Т. Рубай.

КУДРИЦЬКИЙ Євген Михайлович [19.II (3.III) 1894, м. Коростишів, тепер Житом. обл. — 15.I 1976, Житомир] — укр. мовознавець. Закін. 1917 Київ. ун-т. З 1930 працював у пед. ін-тах Запоріжжя, Полтави, Житомира. Автор праць з історії укр. літ. мови, лінгвостилістики тощо — «Про деякі структурні особливості і закономірності розвитку української літературної мови у другій половині XVIII ст.», «Трактат Г. С. Сковороди „Потопъ зміинъ“», «До питання про ідейний зміст поезії Т. Г. Шевченка „Світе ясний! Світе тихий!“» (усі — 1960), «Латинська мова в поетичній спадщині Г. С. Сковороди» (1965), «Іван Ужевич — український граматист XVII ст. і його праця» (1970). Переклав з лат. мови і підготував до видання «Граматику словенську...» І. Ужевича (опубл. 1970).

Літ.: Жовтобрюх М. А. Євген Михайлович Кудрицький. «Мовознавство», 1976, № 2.

М. А. Жовтобрюх.

КУДРЯВСЬКА Людмила Борисівна (12.ІХ 1943, станиця Пашковська Краснодар. краю, тепер у складі м. Краснодара) — рос. поетеса. Закін. 1965 Ужгор. ун-т, 1977 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Живе в Україні. Автор збірок: «Балада про ромашку» (1964), «Пробудження» (1967), «Проміння крізь долоні» (1972), «Сто тисяч зустрічей» (1976), «Летів птах» (1981), «Забуте слово» (1984), «Вулиця в аеропорт» (1986). Пише також для дітей: книжки «Сосонка» (1975), «Починай рахувати слонів!» (1979), «Хто мовчить за вікном» (1983), «Незвичайний гномик» (1986), «У мене всюди друзі» (1988). Поезія К. глибоко лірична, звернена до морально-етич. тем. Перекладає з ін. літератур, зокрема української (зб. віршів «Пізня краса» Ю. Боршоша-Кум’ятського, 1984; оповідання для дітей «Квітне багульник» І. Січовика, 1984; цикли віршів Ю. Гойди, В. Вовчка, В. Ладижця, В. Панченка, Т. Севернюк, Н. Стефурак та ін.). Окр. вірші К. перекладено укр., угор. та ін. мовами.

Літ.: Ференц Н. [Рец. на кн.: Кудрявская Л. Сто тысяч встреч. Ужгород, 1976]. «Дніпро», 1977, № 3; Пономарёв Г. Певцы навсегда не уходят... «Закарпатская правда», 1985, 3 февраля.

В. С. Поп.

КУДРЯВЦЕВ Михайло Леонідович (9.VIII 1953, Дніпропетровськ) — укр. письменник. Закін. 1976 Дніпроп. ун-т. Був на пед. роботі. Автор поет. зб. «Небесна борозна» (1988), книжок «Українська йога», «Язичництво: Любов, Надія, Віра» (обидві — 1992) та ін.

В. А. Бурбела.

КУЗЕЛЯ Зенон (крипт. — К., З. К., К-я та ін.; 23.VI 1882, с. Поручин, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл. — 24.V 1952, Париж) — укр. фольклорист, етнограф, бібліограф, мовознавець, видавець. Дійсний член НТШ у Львові з 1909. Навч. у Львів. (1900 — 01) та Віден. (1901 — 06) ун-тах. Голова (1902 — 03) укр. студ. т-ва «Січ» (Відень). 1909 — 14 працював у Чернів. ун-ті. 1913 — 14 видавав у Чернівцях газ. «Україна», 1919 — 20 редагував львів. журн. «Шлях». Під час 1-ї світ. війни та пізніше жив в Австрії, Німеччині. В Берліні був (1921 — 23) ред. часопису «Українське слово» та однойм. вид-ва «Української накладні», з 1926 — професор Укр. наук. ін-ту (редагував також його бюлетень «Kulturberichte»). Після 1939 — у Франції, 1949 — 52 був головою Європ. осередку НТШ (м. Сарсель, під Парижем). Один з авторів і видавців «Енциклопедії українознавства» (т. 1, ч. 1 — 3, 1949). Ще студентом К. разом із І. Франком 1905 брав участь у наук.-етногр. експедиції на Бойківщину. Автор розвідок: «Наші сільські оповідачі» (1908), «Борис Грінченко як етнограф» (1910), «Ярмарки на дівчата» (1913) та ін. Досліджував укр.-рум. фольклор. зв’язки. Упорядкував і видав зб. «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» (1906), яку схвально оцінив І. Франко. У «Записках Наукового товариства імені Шевченка» 1903 — 06 друкував бібліогр. огляди етногр. та фольклор. часописів західноєвроп. л-ри, підготував бібліографію до кн. В. Гнатюка «Похоронні звичаї і обряди» (1912). Разом з М. Чайківським упорядкував альм. «Січ» (Львів, 1908), де надр. і свою розвідку «Історія віденської „Січі“». Упорядкував літ.- худож. антологію «Золота Липа», присвячену Б. Лепкому (Берлін, 1924). Уклав «Словник чужих слів», один з укладачів «Українсько-німецького словника» (1943). Нім. мовою видав працю «Україна і церковна унія» (1930), енциклопедичний «Довідник про Україну» (1941).

Літ.: Франко І. Я. Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. В кн.: Франко І. Я. Зібрання творів, т. 37. К., 1982.

Ф. П. Погребенник.

КУЗЕМКО Марія Василівна (26.II 1948, с. Буряківка Заліщицького р-ну Терноп. обл.) — укр. письменниця. Закін. 1991 Терноп. пед. ін-т. З 1990 — нар. депутат України, секретар комісії Верх. Ради України з питань культури і духовного відродження. Була 1989 — 90 головою Терноп. орг-ції Т-ва «Меморіал». Автор зб. оповідань «І жити, і любити» (1988, сюди увійшла й однойм. повість), в якій звернулася до сільс. тематики.

Літ.: Хорунжий А. Обрії душі жіночої. В кн.: Куземко М. І жити, і любити. К., 1988.

КУЗІВ Ілько Степанович (25.VII 1874, с. Денисів, тепер Козівського р-ну Терноп. обл. — жовтень 1916, шт. Пенсільванія, США) — укр. перекладач і фольклорист. З бідної сел. родини. Закін. теол. ф-т Львів. ун-ту. Викладав у Львів. духовній семінарії, був секретарем т-ва «Міщанська читальня „Просвіти“», секретарем правління Руської бурси у Бережанах, де близько зійшовся з Т. Бордуляком і О. Маковеєм. 1901 виїхав до США. Автор праці «Короткий погляд на історію читальні руської духовної семінарії у Львові» (1900). Переклав оповідання словен. письменників «Драма на селі» й «Повірка» Ф. Мешка (обидва — 1900), «Боже благословеніє» Я. Крека (1900), «Івась Буде» Й. Стритаря (1900), роман «Пригоди Гекльберрі Фінна» («Пригоди Гука») Марка Твена, з яким був у дружніх стосунках. Ще гімназистом К. під впливом І. Франка починає збирати фольклор. матеріали: записані ним сотні пісень Тернопільщини зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка та ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН України. Листувався з І. Франком та словенським культурним діячем Я. Шлебінгером, який на пропозицію К. переклав «Кобзар» Т. Шевченка.

Літ.: Яценко М. Феноменально щасливий збирач. В кн.: Українські’ народні пісні в записах Володимира Гнатюка. К., 1971; Гримич В. Від покоління до покоління. «Всесвіт», 1978, № 3; Савак Б. Слово про земляка. «Радянське слово» [Козова], 1984, 24 липня.

Б. М. Савак.

КУЗМІН Михайло Олексійович [6(18).X 1875, Ярославль — 3.III 1936, Ленінград] — рос. письменник. Закін. гімназію, навч. в Петерб. консерваторії. Творчість К. формувалася в руслі символізму, та згодом саме К. дав розгорнуту критику естет, доктрини символістів, закликаючи до класич. ясності образу. Приєднавшись до акмеїстів (див. Акмеїзм), К. поетизує повсякденність. У віршах (збірки «Сіті», 1908; «Осінні озера», 1912; «Глиняні голубки», 1914; «Вожатий», 1918; «Форель розбиває лід», 1928, та ін.) прагнув до невимушеності й природності, «розкріпачення» рос. вірша, вдавався, зокрема, до вільного вірша. Автор романів «Ті, що плаваютьподорожують» (1915), «Тихий страж» (1916), повістей «Крила» (1907), «Чудесне життя Йосифа Бальзамо, графа Каліостро» (1919) та ін., в яких використовував авантюрно-істор. сюжети, обстоював витончений гедонізм. Перекладав твори Дж. Боккаччо, Апулея, В. Шекспіра. Писав музику до своїх віршів (зб. віршів та нот «Куранти кохання», 1910). Вірш К. «З „Олександрійських пісень...“» переклав Б. Якубський.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 9. Пг., 1914 — 18; Укр. перекл. — З «Олександрійських пісень...». В кн.: Антологія російської поезії в українських перекладах. К.-Х., 1925.

Літ.: Зноско-Боровский Е. О творчестве М. Кузмина. «Аполлон», 1917, № 4 — 5; Шмаков Г. Михаил Кузмин. В кн.: День поэзии — 68. Л., 1968; Ермилова Е. О М. А. Кузмине. В кн.: День поэзии. 1981. М., 1981; Азаров В. Разговор двух поэтов. «В мире книг», 1988, № 12; Толмачев М. Он был поэт перворазрядный. «Книжное обозрение», 1988, 8 квітня.

С. Д. Абрамович.

КУЗМ’ЯК Петро (1816, с. Фольварк, тепер Страняни Сх.-Словац. обл., Словаччина — 13.I 1900, с. Руський Керестур, тепер Хорватія) — укр. (руський) письменник та культ.-осв. діяч. Навч. в Ужгор. учит. семінарії. Брав уроки хорового співу у видатного українського диригента К. Матезонського. З 1838 учителював у Шамброні, Якуб’янах та ін. селах Сх. Словаччини. Учасник революції 1848 — 49. 1854 переїхав до Руського Керестура, тут продовжив пед. і фольклорист. діяльність (до 1892). Як диригент поширював у Словаччині й Руському Керестурі укр. і рос. муз. культуру й фольклор. Писав вірші, чимало з них стали нар. піснями. Творчість К. наснажена волелюбними антифеодальними мотивами (вірші «Співай, жайворонку», «Прилетіла зозуленька»). К. вважають основоположником л-ри бачвансько-сримських русинів. Був другом О. Духновича.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Русский Соловей. Ужгород, 1890; [Вірші]. В кн.: Антология поезиї бачванско-сримских русских писательох. Руський Керестур, 1963; [Вірші]. В кн.: Поети Закарпаття. Антологія закарпатоукраїнської поезії (XVI ст. — 1945 p.). Пряшів, 1965.

Літ.: Мольнар М. Хто такий Петро Кузм’як? «Нове життя» [Пряшів], 1966, 11 червня; Рудловчак О. Біля джерел сучасності. Пряшів, 1981.

О. Т. Губко.

КУЗНЕЦОВ Анатолій Васильович (18.VIII 1929, Київ — 16.VII 1979, Лондон) — рос. письменник. Закін. 1960 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював на буд-ві Кахов. та Ірк. ГЕС. 1969, перебуваючи в Англії, попросив політ. притулку. 1957 вийшла повість К. «Продовження легенди. Записки молодої людини», що започаткувала т. з. сповідальну прозу в сучас. рос. л-рі. В основі твору — етико-філос. роздуми юнака про невідповідність книжно-пропаганд. уявлень про світ, на яких він був вихований, і реальної дійсності. Соціально-етич. проблематика характерна і для збірок оповідань «Селенга», «Буяння життя» (обидві — 1961), повісті «У себе вдома» (1964). Повість «Бабин Яр» (журн. варіант, 1966; в еміграції вид. розширену редакцію, доповнену, зокрема, фрагментами, вилученими раніше цензурою) — про одну з найтрагічніших сторінок Києва часів нім.-фашист. окупації. Для дітей написав кн. «В сонячний день» (1960) та ін.

Тв.: Бабий Яр. К., 1991.

Літ.: Сотник Ю. Вмятины от нальцев. «Новый мир», 1957, № 11; Лев Ф. Экзамен на будущее. «Москва», 1958, № 4; Баскаков В. Становление нового человека. «Вопросы литературы», 1959, № 5; Баландин Л. Опыт философского рассказа. «Сибирские огни», 1962, № 6; Стариков Е. Иллюстрации к добрым пожеланиям. «Знамя», 1964, № 7; Сарнов Б. [Анатолій Кузнецов]. «Огонек», 1990, № 30.

КУЗНЕЦОВ Євген Семенович (15.I 1912, м. Керч — 5.I 1994, Донецьк) — рос. поет. Зак. 1932 Феодос. сільськогосп. технікум. Учасник Вел. Вітч. війни. Жив в Україні. Працював у пресі, Донец. обл. радіо. Автор збірок: «Вірші про весняну сівбу» (1933), «Від усього серця» (1940), «Вірші» (1947), «Степова пісня» (1951), «Роки» (1974, 1982) та ін. Осн. теми — героїзм народу в роки війни, життя і праця робітників Донбасу.

М. С. Федорчук.

КУЗНЕЦОВ Фелікс Феодосійович (22.II 1931, с. Тарнозький Городок, тепер Тарнозького р-ну Волог. обл.) — рос. критик, літературознавець, доктор філол. наук. чл.-кор. Рос. АН. Закін. 1953 Моск. ун-т. З 1987 — директор Ін-ту світ. л-ри ім. М. Горького Рос. АН. Перша книга — «Яким бути... Література і моральне виховання особистості» (1962). Автор літ.-крит. досліджень «Тому, хто обдумує, як жити» (1964), «За все відповідальні» (1975), «Світ, час і ти» (1984), «Родовід нашої ідеї» (1986), в яких аналізує морально-етичну і філос.-соціолог. проблематику в творчості сучас. прозаїків, зокрема українських — О. Гончара, П. Загребельного, Григора Тютюнника, Є. Гуцала, В. Дрозда та ін. В істор.-літ. працях «Журнал „Русское слово“» (1965), «Публіцисти 1860-х років» (1969), «Нігілісти?» (1983) досліджує рос. революц.-демокр. критику і публіцистику.

Тв.: Избранное, т. 1 — 2. М., 1981; Из жизни — в жизнь. М., 1987; Самая кровная связь. М., 1987; Размышления о нравственности. М., 1988.

В. С. Брюховецький.

КУЗНЕЦОВ Юрій Борисович (16.IV 1947, Київ) — укр. літературознавець, критик, перекладач, канд. філол. наук з 1985. Закін. 1972 Київ. пед. ін-т. З 1985 — наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Опубл. монографії «Поетика прози М. Коцюбинського» (1989), «Слідами феї Моргани (Вивчення творчості М. Коцюбинського в школі)» (1990, у співавт. з П. Орликом), ряд статей з теорії та історії укр. л-ри кін. 19 — поч. 20 ст. Особливу увагу зосереджує на проблемах поетики худож. твору. Перекладає з нім. мови (праці «Три нариси з теорії сексуальності» та «Про нарцисизм» З. Фрейда, обидві — 1990); з англ. (роман «Бунт розуму» І. Стоуна, 1991, всі — разом з О. Івановим).

О. В. Білий.

КУЗНЕЦОВ Юрій Полікарпович (11.II 1941, станиця Ленінградська Краснодар. краю) — рос. поет. Закін. 1970 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Гроза» (1966), «В мені і поруч — даль» (1974), «Край світу — за першим поворотом» (1976), «Рушаючи в дорогу, душа озирнулась» (1978), «Відпущу свою душу на волю» (1981), «Російський вузол» (1983), «Ні рано, ні пізно» (1985), «Душа вірна невідомим межам» (1986) та ін. Поезії К. притаманні лаконізм, «міфологізм» світообразу. Його лірич. герой схильний до надмірної іронічності та скептицизму, індивідуалістичної замкненості, нетерпимості. Перекладає з ін. л-р, у т. ч. української (ряд поезій В. Сосюри, Є. Плужника, П. Гірника). Окр. твори К. переклали П. Мовчан, О. Довгий, А. Глущак.

Тв.: Избранное. Стихотворения и поэмы. М., 1990; Укр. перекл. — [Вірші]. «Дніпро», 1988, № 6; Гімнастерка. В кн.: Автографи. Одеса, 1988.

Літ.: Косарева Л. «Через дом прошла разрыв-дорога». «Вопросы литературы», 1986, № 2; Слюсарева И. В разорванном тумане. «Юность», 1986, № 5; Кожинов В. Перевод-соперничество. В кн.: Кузнецов Ю. Пересаженные цветы. Избранные переводы. М., 1990.

Е. С. Соловей.

КУЗЯКІНА Наталя Борисівна (5.IX 1928, Київ — 22.V 1994, Петербург) — укр. літературознавець, доктор мистецтвознавства з 1971, професор з 1972. Закін. 1948 Київ. ун-т. 1952 — 61 викладає в Ізмаїл. пед. ін-ті та Одес. ун-ті. 1962 — 68 — в ІМФЕ АН України, 1969 — 72 — у Київ. театр. ін-ті, з 1973 — у Ленінгр. ін-ті театру, музики та кінематографії. Окр. виданнями вийшли праці: «Любомир Дмитерко. Літературно-критичний нарис» (1951), «Нариси української радянської драматургії» (ч. 1 — 2, 1958 — 63), «Драматург Микола Куліш» (1962), «Драматург Іван Кочерга. Життя, п’єси, вистави» (1968.), «Українська драматургія початку XX століття. Шляхи оновлення» (1979), «Леся Українка і Олександр Блок» (1980), «Становлення української радянської режисури (1920 — початок 30-х pp.)» (1984), «Режисери естонського театру 50 — 70-х років (В. Пансо)» (1986), «Режисери театру „Ванемуйне“ 50 — 70-х років» (1988). Новатор. значення мають дослідження з історії вітчизн. драматургії. Праці К., зокрема монографія «П’єси Миколи Куліша. Літературна і сценічна історія» (1970), стали переконливою мистецькою (услід за політичною) реабілітацією М. Куліша, творчість якого тривалий час трактувалася з вульгарно-соціол., антихудож. позицій. Послідовно розвиваючи свою науково-естет. концепцію творчої особистості драматурга, дослідниця вперше всебічно схарактеризувала його п’єси, їхню літ. та сценічну історію, дала об’єктивну оцінку худож. спадщини М. Куліша, її ролі у розвитку укр. драми й театру. Написала грунтовну передмову «Лесь Курбас» до кн. «Лесь Курбас. Статьи и воспоминания о Л. Курбасе. Литературное наследие» (М., 1987).

Літ.: Ніколаєв В. Самостійність дослідника. «Прапор», 1964, № 2; Танюк Л. Мудрость — из поисков. «Дружба народов», 1968, № 9; Костенко А. Чи в замкненому колі? «Літературна Україна», 1981, 27 жовтня; Ткаченко П. «Мы — дети страшних лет России...». «Литературная газета», 1981, 27 мая.

Д. Т. Вакуленко.

КУЗЬМА Орест Леонтійович (25.I 1893, с. Диниска, тепер Дениси Жовківського р-ну Львів. обл. — 16.XII 1968, м. Коломия, Івано-Франк. обл.) — укр. перекладач, педагог, культур. діяч. Нар. в сім’ї вчителя. Вивчав 1913 — 18 філософію і природничі науки у Віден. ун-ті. 1908 самотужки опанував есперанто. З 1922 викладав географію, біологію й мови у навч. закладах Коломиї (польс. жіночій гімназії, чоловічих — польс. і українській). У вересні 1939 був депутатом Нар. Зборів у Львові, які проголосили возз’єднання Зх. України в єдиній Укр. державі. 1939 — 41 — директор 9-річної школи № 1 в Коломиї, у післявоєнні роки — вчитель. Видавав мовою есперанто і редагував журн. «Ukraine Stelo» («Зоря України», 1913, 1914, 1922), який популяризував у світі укр. історію, культуру, л-ру, зокрема творчість Т. Шевченка. 1914 підготував і видав потрійний номер (№ 3 — 5), присвяч. 100-річчю від дня народження Т. Шевченка. Переклав з нім. Франкову «Присвяту» Т. Шевченкові. Автор посібника «Ключ есперанто» (1913) й першого «Повного підручника до науки міжнародної мови есперанто» (1922), де вмістив Шевченкові твори «Заповіт» (переклад Г. Якимчука) і «Катерина» (переклад В. Дев’ятніна), «Стінний календар» А. Кримського (переклад В. Атаманюка). Доп. і видав «Українсько-есперантський словник» К. Вербицького (1922). Написав ст. «Тарас Шевченко. Біографія» (1914). Перекладав мовою есперанто повість Г. Хоткевича «Камінна душа» (не закін.). Учасник всесв. конгресів есперантистів у Кракові 1913 і 1931. Незаконно репресований 1947, реабілітований 1956.

Літ.: Полєк В. Небуденні заслуги Ореста Кузьми. «Всесвіт», 1989, № 3.

Н. М. Гордієнко-Андріанова.

КУЗЬМА Осип Кирилович (18.VIII 1880, с. Білий Камінь, тепер Золочівського р-ну Львів. обл. — 1954, м. Коломия Івано-Франк. обл.) — укр. видавець. Чоловік М. М. Колцуняк (Кузьми). Закін. 1900 Сокальську учит. семінарію. Вчителював у Коломиї. Один з організаторів Видавничої спілки укр. учительства в Коломиї. В 20-х pp. засн. видва «Ока» і «Покутська книгарня». Видав ряд творів укр. і рос. письменників, зокрема роман «Чорна рада» П. Куліша, повісті «Побратими» і «На уходах» А. Чайковського, «В Млаках» М. Дерлиці, «Проти филь» М. Колцуняк (Кузьми), «Запорожці в Сарагоссі» М. Ординціва, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Остання любов Соломона» О. Купріна та ін.

П. І. Арсенич.

КУЗЬМЕНКО Андрій Юхимович [15(28).XI 1914, с. Балаклія, тепер Великобагачанського району Полтавської області — 22.XII 1991, Полтава] — український літературознавець, критик. Закін. 1939 Полтав. пед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Багато років викладав укр. мову й л-ру в школах та вузах Полтавщини. Автор монографій «Іван Матвійович Муравйов-Апостол» (1964), «Друже незабутий» (1989, про укр. художника Я. де Бальмена), ряду статей і рецензій у періодиці та наук. збірниках. Упорядкував щоденникові записи Я. де Бальмена про мандрівку по Криму з його малюнками і видав під назвою «Повести» (X., 1988; включені також знайдені листи художника) і «Я вас слишком искренно люблю» В. Рєпніної (X., 1991; включені, зокрема, повість «Німе кохання» і листи княгині до Т. Шевченка).

А. М. Дяченко.

КУЗЬМЕНКО Віктор Якович (5.XI 1919, м. Єлизаветград, тепер Кіровоград) — укр. поет. Навч. 1938 — 48 в Київ. ун-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Вчителював у школах Херсонщини, працював у пресі, був на парт. роботі. Автор збірок «Степові самоцвіти» (1958), «Земля обітована» (1960), «Вічний вогонь» (1966), «Журавлині ключі» (1969), «Іду землею» (1974), «Серцем з тобою» (1979), «Вахта» (1985). Осн. теми — праця хлібороба, події Вел. Вітчизн. війни. До збірок увійшли також інтимна лірика, байки, епіграми, дитячі вірші. Окр. твори К. перекладено рос., черкес. мовами.

Літ.: Крижанівський С. Серед степу широкого. В кн.: Кузьменко В. Степові самоцвіти. К., 1958; Іванисенко В. Барви слова. «Літературна газета», 1961, 3 січня.

В. В. Громова.

КУЗЬМЕНКО Микола Лаврінович [псевд. — Балакучий, Микола з Січі; 3(15).XI 1862, с. Томаківка Катеринославського пов., тепер смт Дніпроп. обл. — 23.III 1942, Дніпропетровськ] — укр. поет. З сім’ї священика. Навч. у Катериносл. духовній семінарії, звідки був виключений за «неблагонадійність». Учителював у селах Катеринославщини. З 1895 працював в управлінні Катериносл. залізниці. У 20 — 30-х pp. викладав у школах Дніпропетровська. Друкувався в газ. «Добра порада», журналах «Дніпрові хвилі», «Шершень», декламаторі «Розвага», антології «Українська муза», альманахах «Вінок Т. Шевченкові...», «Рідні струни». Писав байки («Суд», «Провчив», «На тім світі»), в яких картав визискувачів трудового народу; вірші сусп.-політ. спрямування («До музи», «Щастя», «Надія», «Рай та пекло», «Дівоча доля»); ліричні поезії («Мимоволі», «Минуле», «Голубки»); сатир. мініатюри («Дурний дурним і пропаде», «Велика наука»); поет. гуморески («На тім світі», «Не всяк і кашу зваре», «Вишнівка»). Видав зб. «Дозвілля» (1899). Відчутний вплив на творчість К. мали С. Руданський та І. Манжура.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1984.

Літ.: Гончарук М. Л. Українська сатира періоду революції 1905 — 1907 років. К., 1966.

А. М. Поповський, О. І. Сидоренко.

КУЗЬМЕНКО (справж. прізв. — Косменко) Петро Семенович (1831, містечко Понорниця, тепер смт Коропського р-ну Черніг. обл. — 1867; за ін. даними — 1874, кол. х. Потітківський, на тер. теперішнього Коропського р-ну Черніг. обл.) — укр. письменник і етнограф. Нар. у сім’ї дяка. Закін. 1859 (після тривалої перерви у навчанні) Черніг. духовну семінарію. Був дяком у Понорниці, деякий час учителював тут. Записував нар. пісні, легенди, різні обрядові сцени. Перші фольклорно-етногр. публікації К. з’явилися в газ. «Черниговские губернские ведомости» («Сила батьківського прокляття», 1854; «Нарис м. Понорниці», 1859). Частину його фольклор. записів використали у своїх збірках І. Рудченко та Б. Грінченко. Ориг. твори — вірші, балади і оповідання, високо оцінені П. Кулішем, друкувалися здебільшого в альм. «Хата» і в журн. «Основа». У романт. поезіях «Три дороги», «Кохання» та ін., сповнених елег. смутку, оспівується щире кохання, розкривається драма нерозділеного почуття, нездійсненої мрії. Вірш «Серденько, бабусю, чи правда, що кажуть» став нар. піснею. У баладі «Поганеє поле» оригінально розроблено нар. переказ та мотив думи про Марусю Богуславку. Утвердження високої моральності становить ідею сентим.-реаліст. оповідання «Не так ждалося, да так склалося», написаного під певним впливом прози Марка Вовчка. Кращі твори. К. привертали увагу читачів щирістю, увагою до людської психології.

Тв.: Не так ждалося, да так склалося. В кн.: Антологія українського оповідання, т. 1. К., 1960; [Вірші]. В кн.: Поети пошевченківської доби. К., 1961.

Літ.: Грінченко Б. Петро Кузьменко. Х., 1908; Покальчук В. Нові знадібки до біографії й творчості Петра Кузьменка. «Літературний архів», 1930, кн. 3 — 4.

Р. С. Міщук.

КУЗЬМЕНКО-ВОЛОШИНА Валентина Федорівна (8.VIII 1944, с. Моринці, теп. Звенигород. р-ну Черкас. обл.) — укр. поетеса. Закін. 1981 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Майстер нар. творчості (декоративний розпис). Автор збірок «Квітка любові» (1977), «Колискова для матері» (1981), «Моринські барвінки» (1987). Звертаючись до вічних тем материнства, любові, краси на землі, К.-В. знаходить особливі душевні інтонації, теплі поет. барви. Окр. вірші К. перекладено рос., кирг., башк. мовами.

Літ.: Донець Г. Пісня з Шевченкового краю. В кн.: Кузьменко В. Ф. Квітка любові. К., 1977; Яновська Л. Я зіграю твої квіточки... «Україна», 1981, № 49; Скуратівський В. [Рец. на кн.: Кузьменко В. Колискова для матері. К., 1981]. «Дніпро», 1982, № 3.

Л. М. Скирда.

КУЗЬМИНСЬКИЙ Костянтин Миколайович [11 (23).V 1857, Сумщина. — не раніше 1928] — укр. письменник. З дворян. Навч. в Чугуївському юнкер. уч-щі. Учасник рос.-тур. війни 1877 — 78. Писав укр. і рос. мовами. Автор істор. поеми «Песнь о мудрой княгине Ольге». (1892). У п’єсі «Щире кохання» (1893, переробка п’єси «Любка, или Сватанье в с. Рихмах» П. Котлярова) широко використано пісенний і муз. фольклор. Морально-етичні питання порушуються у п’єсах «Посох святого отца» (1927) і «Препятствия к совершению брака» (1928). Написав кн. «З побуту акторів у провінції» (1904).

П. О. Лобас.

КУЗЬМИЧ Володимир Савич [14 (27).VI 1904, м. Бахмач, тепер Черніг. обл. — 9.Х 1943, Ташкент] — укр. письменник. Закін. 1929 Харків. ін-т нар. господарства і 1932 Ін-т черв. професури (Харків). Був членом Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, літ. орг-ції «Молодняк», одним з керівників Міжнар. асоціації революц. письменників-есперантистів. Перша книжка — зб. оповідань з життя молоді «Наган» (1927). Наступні збірки — «Міна», «Польот над Кавказом» (обидві — 1929), «Кораблі», «Перший криголам» (обидві — 1931), повісті «Турбіни» (1932), «Океан» (1939) та ін. — про період індустріалізації країни, мужність людей, що освоювали небесні далі. У виробничому романі «Крила» (1930) змалював образи літакобудівників. У роки Вел. Вітчизн. війни надр. ряд оповідань з фронтового життя («Перший бій», «Дружина пілота», «У грозу» та ін.). Незаконно репресований 1942. Реабілітований 1957.

Тв.: Рос. перекл. — Крылья. Х., 1933.

Літ.: Цеховий М. На ширший шлях. «Життя й революція», 1930, № 8 — 9.

М. І. Дубина.

КУЗЬМИЧ Олександр Петрович (псевд. — А. Будянський; 1806 — після лютого 1868) — рос. письменник. Закінчив 1822 Слобідсько-Укр. гімназію (Харків), 1826 — Харків. ун-т. Писав переважно на укр. тематику. У повісті «Монастирська гора» (1842) відтворив життя і патріарх. звичаї укр. села. Події в Україні поч. 18 ст. зобразив у повісті «Козаки» (1843). В істор. романі К. «Зіновій Богдан Хмельницький» (1846) наявні авантюрно-пригод. елементи. Повість «Останні нащадки гайдамаки. Український переказ» (1849) написана за мотивами істор. думи про втечу трьох братів з тур. неволі. В ній К. широко використав уривки з творів Т. Шевченка, зокрема поеми «Гайдамаки», що було своєрідною формою популяризації забороненої тоді творчості Т. Шевченка. Оповідання К. «Набіг в степу» переклав О. Барвінський.

Тв.: Укр. перекл. — Набіг в степу. В кн.: Дерево пам’яті, в. 1. К., 1990.

Літ.: Сиповський В. Україна в російському письменстві, ч. 1 (1801 — 1850 pp.). K., 1928; Дроздовський В. Україна в російському письменстві. «Червоний шлях», 1929, № 1.

І. Д. Бажинов.

КУКОЛЬНИК Нестор Васильович [8(20).IX 1809, Петербург — 8(20).XII 1868, Таганрог] — рос. письменник. Українець за походженням. Закін. 1829 Ніжин. гімназію вищих наук. Видавав «Художественную газету» (1836 — 41), журнали «Дагерротип» (1842) та «Иллюстрация» (1845 — 47). Літ. популярність К. принесла драм. фантазія «Торквато Тассо» (1833). Пізніше звернувся до істор. тематики: п’єси «Рука Всевишнього вітчизну врятувала» (1834), «Князь Михайло Васильович Скопін-Шуйський», «Роксолана» (обидві — 1835) та ін. У цих творах К., розірвавши з ліберальними захопленнями молодості, став на шлях оспівування самодержавства. К. належать твори на теми з італ. життя (оповідання «Антоніо», 1840; «Псіхея», 1841; та ін.), з європ. історії (роман «Евеліна де Вальєроль», 1841), істор. минулого (роман «Два Івани, два Степановичі, два Костилькови», 1844) та сучас. рос. життя (повість «Надійка», 1843). Лірич. талант К. виявився в жанрі пісні. Покладені на музику М. Глинкою, користувались популярністю романси й пісні на слова К. «Колискова», «Прощальна пісня», «Сумнів», «Жайворонок» та ін. Укр. тема порушена у повістях К. «Максим Созонтович Березовський» (1844, про трагічну долю видатного укр. композитора) та «Запорожці» (вид. 1871; в ній негативно, спотворено зображено гайдамацький рух в Україні).

Тв.: Сочинения., т. 1 — 10. СПБ, 1851 — 53; Исторические повести, т. 1 — 6. СПБ, 1894 — 1902; Антонио. В кн.: Русская романтическая новелла. М., 1989.

Літ.: Скабичевский А. Наш исторический роман в его прошлом и настоящем. В кн.: Скабичевский А. Сочинения, т. 2. СПБ, 1890; Туманина Н. Музыка Глинки к трагедии Кукольника «Князь Холмский». В кн.: Глинка М. И. Сборник материалов и статей. М. — Л., 1950; Архипова А. В. Историческая трагедия эпохи романтизма. В кн.: Русский романтизм. Л., 1978.

П. В. Михед.

КУКУЧІН (Kukučin) Мартін (справж. — Матей Бенцур; 17.V 1860, с. Ясенова, Серед.-Словац. обл. — 21.V 1928, м. Покраць, Хорватія; похов. у м. Мартин, Словаччина) — словац. письменник. Закін. 1893 мед. ф-т Праз. ун-ту. З 1894 працював лікарем на о. Браз у Далмації. 1907 — 22 жив у Чилі. Творчість К. заклала підвалини крит. реалізму в словац. л-рі. В оповіданнях і нарисах 80 — 90-х pp. зобразив повсякденне життя селян, у сатир. дусі змалював сільс. багатіїв. Роздумами над долею батьківщини сповнений роман «Будинок під горою» (1903 — 04). Роман-хроніка «Мати кличе» (т. 1 — 5, 1926 — 27) — про життя емігрантів-селян у Пд. Америці. Істор. романи «Лукаш Благосей Красонь» і «Богуміл Валізлость Забор» (обидва — вид. 1929) присвячено знаменній епосі словац. історії — періоду нац. відродження (19 ст.). Писав драми, публіцист. книжки. Захоплювався творчістю (зокрема «українськими повістями») М. Гоголя, перекладав його твори.

Тв.: Рос. перекл. — Новеллы. М., 1961; Дом под горой. М., 1980.

В. А. Моторний.

КУЛАКОВСЬКИЙ Віталій Михайлович (29.I 1924, с. Мостите, тепер Макарівського р-ну Київської області — 21.XII 1990, Київ, похований у Мостищі) — український письменник, кандидат істор. наук з 1968, засл. працівник культури України з 1975. Закін. 1949 Київ. пед. ін-т. Учителював, 1969 — 84 був зав. наук. ред. історії міст і сіл УРСР Гол. редакції УРЕ. У повісті для дітей та юнацтва «Хай славиться Русь» (1965), історичному романі «Володимир Мономах» (1992) зображено події часів Київ. Русі. Повісті «Ой гук, мати, гук» (1972) і «Ріки виходять з берегів» (1985, обидві — у співавт.), роман «Дике поле» (1988) присвячені гайдамацькому рухові. Тему боротьби укр. народу проти соціального та нац. гноблення в 16 — 17 ст. К. розвинув у романах «Северин Наливайко» (1978), «Максим Кривоніс» (1983), «Мартин Пушкар» (1987), «Іван Сірко» (1992), повісті «Золота галера» (1989). Видав посібники «Цікава історія (Стародавній Схід)» (1965), «Цікава історія» (1969, на матеріалах вітчизн. історії) та ін. Автор статей про діячів укр. л-ри та культури, з історії України.

Літ.: Солдатенко І. За піввіку до возз’єднання. «Україна», 1979, № 47; Дмитренко Ю. Луна минувшини. «Друг читача», 1988, 3 березня.

Г. О. Бандура.

КУЛАКОВСЬКИЙ Олексій Єлисейович [4(16). III 1877, 4-й Жехсогонський насліг Ботуруського улусу, теп. Алексєєвський р-н, Саха (Якутія) — 6.VI 1926, Москва] — якут. поет, учений-просвітитель. Основоположник писемної якут. л-ри. Закін. 1897 Якут. реальне уч-ще. 1900 написав перший літ. твір якут. мовою — пісню «Заклинання Баяная». В поемах «Портрети якуток» (1904), «Пісня столітньої старої» (1906), «Скупий багач» (1907) та ін. творах критикує пережитки в побуті і свідомості людей. Роздуми про майбутнє свого народу, роль і місце людини в суспільстві — в центрі поем «Сон шамана» (1910), «Проклятий до народження» (1913). Соціальним перетворенням присвятив поему «Іде літо», вірші «Літак» і «Розповідь старого» (усі — 1924). В публіцист. статтях пропагував зближення з рос. культурою. Автор праць «Матеріали для вивчення вірувань якутів» (1923), «Якутські прислів’я та приказки» (1925). Твори К. були надр. лише за рад. часу.

Тв.: Рос. перекл. — Песня якута. — Стихи и поэмы. М., 1977; Научные труды. Якутск. 1979.

Літ.: Кулаковский (1877 — 1926). Якутск, 1964.

В. Т. Петров.

КУЛАКОВСЬКИЙ Олексій Миколайович [11 (24).XII 1913, с. Кулаки, тепер Солігорського р-ну Мін. обл. — 9.IV 1986, Мінськ] — білорус. письменник. Закін. 1939 Мін. учит. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Багато оповідань, повісті «Невістка» (1956) і «Три зірки» (1963) присвячені людям села, їх взаєминам. Повісті «Загартування» (1949), «Тут я живу...» (1960), «Росте м’ята під вікном» (1966), роман «Васильки» (1979) — про життя міста. В романі-дилогії «Розлучаємось надовго» (1953 — 54) і «Зустрічі на роздоріжжі» (1961 — 62), романі «Шляхи звідані і незвідані» (1972), повістях «До схід сонця» (1957), «Білий Сокіл» (1981) та ін. відображені події Вел. Вітчизн. війни. Переклав оповідання «Модри-камінь» О. Гончара і «Волошки» Ю. Мушкетика. Окр. твори К. переклали Ф. Бурлака, М. Ятко, М. Олійник, Є. Нарубіна та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1949; До схід сонця. «Дніпро», 1957, № 9; Німко. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979; Рос. перекл. — Расстаемся ненадолго. Минск, 1977; Тропы хоженые и нехоженые. — Растет мята под окном. М., 1978; Встречи на росстанях. Минск, 1982; Васильки. М., 1983.

Літ.: Гусак С. А. Аляксей Кулакоускі. Мінск, 1967; Буран В. Через испытания и годы. «Неман», 1973, № 12.

С. А. Андреюк.

КУЛЕБА Григорій Іванович (13.Х 1932, с. Губиниха Новомосковського р-ну Дніпроп. обл. — 14.IV 1990, Київ) — укр. письменник. Закін. 1965 ВПШ (Київ). Працював у пресі, у вид-вах «Дніпро», «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Починав як поет: збірки віршів «Степовий вінок» (1958), «В пору дозрівання» (1960), «Безсмертники» (1963), «Спалахи» (1965), «Родовід» (1968), «Гони» (1971), «Право на хліб» (1973) та ін. Автор збірок повістей і оповідань «Не забудь мого імені» (1975), «Терпка роса» (1979). Обізнаність К. з життям села, увага до його складних проблем виявилися в романі «Скипень» (1985). Для дітей видав збірки віршів «Митько-листоноша» (1960), «Дивна скрипочка» (1975), «Лісовичка» (1979). Переклав ряд поезій з білорус. (Максим Танк), латис. (Е. Межелайтіс) мов.

Тв.: У сяєві дощинки. К., 1985.

Літ.: Речмедін В. В шуканні непротоптаних стежок. «Вітчизна», 1964, № 3; Бурбела В. У білому скипні. «Літературна Україна», 1985, 30 травня; Громова В. Поля наслухати шерех. «Друг читача», 1985, 3 жовтня.

В. А. Бурбела.

КУЛЕНОВИЧ (Куленовић) Скендер (2.ІХ 1910, м. Босанський Петроваць, Боснія — 25.I 1978, Белград) — серб. поет, драматург; чл.-кор. Югослов’ян. академії наук і мист-в (1961), Серб. академії наук і мист-в (1962), АН Боснії і Герцеговини (1966). Навч. на юрид. ф-ті Загреб. ун-ту (не закін.). У 1966 — 78 — гол. ред. вид-ва «Просвіта» у Белграді. Брав участь у нар.-визв. війні в Югославії 1941 — 45. Перші поет. твори опубл. у кін. 20-х pp. (вінок сонетів «Зів’ялі примули»), але як поет здобув визнання в роки антифашист. боротьби. У ліро-епіч. поемі «Стоянка — мати з Княжполя» (1942, опубл. 1945; укр. перекл. З. Гончарука) К. оспівує матерів, які благословили своїх синів на захист вітчизни. Твір визнано одним з кращих в югосл. поезії Руху Опору. Поет широко використовує фольклор. мотиви, звертається до речитативу, голосіння, внутр. монологу. Автор сатир. поеми «Розмова дервішів», п’єс «Вечеря» і «Світло на другому поверсі» (усі — 1950), зб. оповідань «Старий і дитина» (1953), двох однойм. збірок «Сонети» (1968, 1975).

Тв.: Укр. перекл. — Стоянка — мати з Княжполя. В кн.: Гончарук З. Ядран. К., 1986.

Літ.: Гончарук З. Від перекладача [поеми С. Куленовича]. «Всесвіт», 1984, № 1.

Є. М. Пащенко.

КУЛЕШОВ Аркадій Олександрович [24.I (6.II) 1914, с. Самотевичі, тепер Костюковицького р-ну Могильов. обл. — 4.II 1978, Мінськ] — білорус. поет, нар. поет БРСР з. 1968, засл. працівник культури УРСР з 1973. Навч. 1931 — 33 в Мін. пед. ін-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Тематика збірок «Розквіт землі» (1930), «По пісню, по сонце», «Мідний дощ» (обидві — 1932) — рад. дійсність. Збірки «Ми живемо на кордоні» (1938), «В зеленій діброві» (1940) пройняті передчуттям війни. Цикл «Юнацький світ» (1939 — 40) — глибокий роздум про долю молодого покоління. Боротьбі рад. людей проти нім.-фашист. загарбників присвячена поема «Прапор бригади» (1943; Держ. премія СРСР, 1946). У поемах «Нове річище» (1948; Держ. премія СРСР, 1949), «Прості люди» (1949) відтворив повоєнний відбудовний час. Істор.-революц. поема «Грізна пуща» (1955, доп. вид. 1963) — про боротьбу трудящих західнобілорус. земель за возз’єднання в Білорус. державі. Філос. осмислення сучасності, роздуми про долю людини і всього людства звучать у зб. «Нова книга» (1964). Високою громадянськістю, ліризмом позначені збірки «Сосна і береза» (1970), «Моя Бесядь» (1973), «Швидкість» (1978) та ін.

К. активно займався перекладацькою діяльністю. 1938 брав участь у підготовці випуску «Кобзаря» білорус. мовою (до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка), переклав бл. 50 віршів укр. поета періоду заслання («І виріс я на чужині», «Швачка», «У неділеньку у святую», поеми «Сотник», «Якби тобі довелося» та ін.). Переклав також поему «Енеїда» І. Котляревського (вид. 1969), книгу віршів А. Малишка «Заповітна криниця» (Мінськ, 1962), балади «Зернята» М. Нагнибіди, «Іскри» М. Бажана, окр. вірші М. Рильського, Т. Масенка, І. Виргана та ін. Написав статті «Слово про товариша» (для кн. «Про Андрія Малишка»), «Джерела дружби» (до 60-річчя від дня народження А. Малишка) і «Леся Українка» (до 100-річчя від дня народження поетеси). Україні присвятив вірш «Кам’янка». Окр. вірші К. переклали М. Нагнибіда, А. Малишко, П. Дорошко, О. Жолдак, Д. Павличко, Б. Олійник та ін. Нагород. Почес. Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1957). 1979 СП Білорусії встановила літ. премію імені А. С. Кулешова. У с. Самотевичах 1982 відкрито літ. музей А. Кулешова.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1970; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1968; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1989.

Літ.: Березкин Г. Аркадий Кулешов. М., 1960; Ігнатенко Г. Поезія Аркадія Куляшова. К., 1962.

М. П. Кенько.

КУЛИК Василь Степанович (псевд. і крипт. — Булик Василь, Б. В.; 1830, с. Ковалівна, тепер Полтав. р-ну Полтав. обл. — 1870, там же) — укр. поет. Нар. в сім’ї дрібномаєтного поміщика, рід якого походив з козаків. Навч. на мед. ф-ті Харків. ун-ту. Працював аптекарем у Валках на Харківщині та в Полтаві. Захопившись народницькими ідеями, вивчав побут, звичаї, обряди українців Причорномор’я, Криму, Кубані. Був членом Полтав. громади. Друкувався у журналах «Основа» та «Правда». Поезія К. позначена впливом фольклору та творчості Т. Шевченка. У віршах відбивав соціальне розшарування селянства, після реформи 1861 — нові форми визиску трудящих, сподівання народу на кращу долю («Весна на хуторі», «Нетяга»). Окр. вірші — «Україна до синів», «Стоять села», «Столітній запорожець» — пройняті романт. смутком за героїчним минулим рідної землі. В інтимній ліриці відображав людські почуття у світлих, радісних тонах («В мене серце до любові»). Виступав у жанрах вірша-портрета («Захожий косар») та посвяти («На смерть Шевченка»), медитації («Думка»), пісні-романсу («Питання», «Веснянки»), романт. балади («Загублені душі», стала нар. піснею). Йому належить нарис «Дещо з Полтави» (1861), переспів з Р. Бернса «Іван Ячмінь» (1874). Єдина зб. «Писання Василя Кулика» з’явилася у Львові 1894.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Поети пошевченківської доби. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії т. 2 К., 1984.

Літ.: Торчин В. Василь Степанович Кулик. «Правда», 1874, № 11 — 12; Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50 — 60-х років XIX ст. К., 1959; Митропан П. Спогад про діда. «Літературна Україна», 1965, 26 листопада; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986.

П. П. Хропко.

КУЛИК Віктор Григорович (1.I 1938, с. Миколаївка, тепер с. Жовтневе Білопільського р-ну Сум. обл.) — укр. поет. Закін. 1958 Білопільське залізн. уч-ще. Працював бригадиром на залізниці. Автор збірок «Перший цвіт» (1973), «Здрастуй, степ мій» (1976), «На перегонах» (1987) — про красу рідного краю, трудові будні. Вірші К. інтонаційно близькі до укр. нар. пісень.

Літ.: Шумицький С. Щоб словом до людей іти... «Прапор», 1973, № 7.

К. Х. Балабуха.

КУЛИК Іван Юліанович [справж. ім’я та по батькові — Ізраїль Юделевич; псевд. — Р. Роллато, Василь Роленко; 14(26).І 1897, м. Шпола, тепер Черкас. обл. — 10.Х 1937] — укр. письменник, парт. і громад. діяч. Навч. 1911 — 14 в Одес. худож. уч-щі. 1914 виїхав до США продовжити навчання, але змушений був працювати чорноробом. У травні 1917 повернувся в Україну. В грудні 1917 на 1-му Всеукр. з’їзді Рад обраний членом ЦВК Рад. України; очолив Нар. Секретаріат закорд. справ республіки. 1918 — 19 працював у Москві в Наркомнаці РРФСР. З липня 1919 — на підп роботі в Зх. Україні, за що був ув’язнений білополяками. В 1920 — член Галицького ревкому. 1921 — 23 був секретарем Кам’янець-Подільського міськкому КП(б)У і редактором місц. газ. «Червона правда». В 1924 — 26 — радник рад. повпредства у Канаді. Член «Гарту», один з керівників ВУСПП, з 1934 — перший голова СПУ. Був делегатом 1-го з’їзду письменників СРСР, на якому виступив з доповіддю про шляхи розвитку укр. л-ри. Працював з 1934 редактором «Літературної газети», журн. «Радянська література», з 1936 — голова Радіокомітету УРСР, з 1937 — директор Партвидаву УРСР. Автор збірок віршів «Мої коломийки» (1921), «Зелене серце», «Одужання» (обидві — 1923), «В оточенні» (1927), «Змужніла молодість» (1935), в яких поет на той час одним з перших звернувся до індустріальних мотивів («Одужання»). К. тяжіє до раціональної образності, нерідко вдається до незвичних асоціацій і звукових ефектів (вірші «Екскаватори», «Вінніпег», «Прерії»); використовуючи традиц. форми, багато експериментує, бо вважає, що форма має бути динамічною, передавати складність і строкатість сучасного світу. Виступав також у жанрі поеми (переважно на теми життя ін. народів): «Чорна епопея» (1929), «Карачай» (1930), поема-памфлет «16 морців» (1934). Незакін. Віршований роман «Софіївка» (1929 — 33) має автобіогр. характер, у ньому зображено формування світогляду підлітка під впливом революц. подій 1905. Опубл. збірки оповідань і нарисів «Пригоди Василя Роленка (В країні фейкерів)», «Чотирнадцята люлька» (обидві — 1932), «Васька Квасник» і «Записки консула» (обидві — 1934). К. належать кілька публіцист. праць і літ.-крит. статей. У перекладі К. вийшла «Антологія американської поезії» (1928). Переклав також окр. твори Е. Багрицького, М. Тихонова, Н. Бараташвілі, А. Акопяна, В. Броневського, Б. Ясенського, Дж. Тюллі та ін. Окр. твори К. перекладено рос., молд., вірм., болг. мовами. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1957.

Тв.: Твори, т. 1. Х., 1932; Записки консула. К., 1958; Вірші та поеми. К., 1962; Поезії. К., 1967; Рос. перекл. — Стихотворения. Баллады. Поэмы. М., 1959; Записки консула. М. 1964; [Вірші]. В кн.: Ой упало солнце. М., 1991.

Літ.: Білецький О. І. Кулик І. Ю. «В оточенні». В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 3. К., 1966; Корсунська Б. Л. Поезія нового світу. Ідеї та образи української радянської лірики 20 — 30 років. К., 1967; Крижанівський С. А. Іван Кулик. В кн.: Крижанівський С. А. Художні відкриття. К., 1965; Поет революції. Спогади про Івана Кулика. К., 1971.

М. П. Ткачук.

КУЛИК Олександр Павлович (4.VI 1952, с. Хрестівка Чаплинського р-ну Херсон. обл.) — укр. письменник. Закін. 1973 Сімфероп. ун-т і 1984 ВПШ (Київ). Був на партійній роботі. Автор повісті «Доля» (опубл. у колективному зб. «Час зустрічей», 1982), збірок повістей та оповідань «Залітки» (1983), «Велика перерва» (1986, рос. мовою), «Відкритий урок» (1987), «Сезон дощів і сподівань» (1990).

В. А. Бурбела.

КУЛИНЯК Данило Іванович (2.IV 1948, с. Старий Кропивник, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл.) — укр. поет. Навч. 1964 — 65 в Херсон. морехідному уч-щі. Закін. 1972 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Біля вогнища» (1981), «Невідкриті острови» (1985), «Між берегами» (1987), «Телескопи криниць» (1990). Для поезії К. характерне загострене відчуття протиріч, викликаних соціальними та екол. ситуаціями. Написав істор. нарис «Соловецький в’язень» (1991) — про останнього кошового Запоріз. (Нової) Січі П. Калнишевського. Окр. твори перекладено рос., латис., польс. мовами.

Літ.: Гречанюк С. Стежки з вершин впадають у дорогу. «Жовтень», 1982, № 11; Гречанюк С. Імена і займенники, або ще раз про «обойми». В кн.: Гречанюк С. До слова чесного, живого. К., 1987.

В. І. Міщенко.

КУЛИЧЕНКО Леонід Васильович (2.IV 1918, с. Шабельники, тепер Чигиринського р-ну Черкас. обл. — 25.III 1977, Миколаїв) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1948 Кременецький учит. ін-т і 1965 Київ. ун-т. У 1974 — 76 очолював Микол. орг-цію СПУ. Автор нарису «Василь Харлан» (1960), оповідань і повістей (збірники «Біля вогнища», 1960; «Так ніхто не кохав», 1964), роману «Передгроззя» (1967).

Літ.: Слободянюк Б. Слово зі степових джерел. В кн.: Куличенко Л. В. Сад цвіте. Одеса, 1979.

Г. Г. Єжелов.

КУЛІБАЙ (Кулібаєв) Салях Габітович [2(15). VII 1910, с. Нижньотагірово, тепер Баймацького р-ну — 17.Х 1976, Уфа] — башк. письменник. Закін. 1929 гірничотех. школу (м. Баймак). Під час Вел. Вітчизн. війни брав участь у визволенні України. Трудову доблесть рад. людей змалював у збірках віршів «На трудовій горі» (1930), «Дихання чавуну» (1931), поемах «Казка про Ішимбая» (1941), «Після битв» (1949), «Майстри» (1951). Героїзмові рад. воїнів у роки війни присвятив поему «Джигіт з Уралу» (1943). Писав про радість служіння Батьківщині (поема «Серця трьох», 1940), дружбу народів (поема «Про великого друга», 1945). Автор збірок оповідань і повістей, переважно гумористичних («Різні візерунки», 1958; «Гірська пісня», 1965; «Сини Батьківщини», 1972); драм «Зірка» (1942), «В домі друга» (1947), одноактних комедій, творів для дітей. Балади «Старий партизан» (1941), «У карпатському селі» (1944), вірші «В безсонні ночі», «Зараз осінь», «Щоденник», «Під час атаки» та ін. присвячені визволенню України від нім.-фашист. загарбників. Перекладав з рос. літератури, з української — поему «Кавказ» Т. Шевченка, деякі поезії Лесі Українки, П. Тичини, В. Сосюри, М. Стельмаха та ін. Свої переклади віршів Н. Забіли вид. окр. зб. «Про всіх» (1952).

Тв.: Рос. перекл. — Стихи. Уфа, 1952; Думы в пути. М., 1963; Родник. Уфа, 1968; Память жизни. Уфа, 1972; Чудеса привычки. Уфа, 1975.

С. Г. Сафуанов.

КУЛІЄВ Кайсин Шувайович (1.XI 1917, с. Верхній Чегем, тепер Чегемського р-ну Каб.-Балкарії — 4.VI 1985, с. Чегем побл. Нальчика) — балк. поет, нар. поет Каб.-Балкарії з 1967. Навч. 1934 — 39 в Ін-ті театр. мист-ва (Москва). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Образи трудівників створив у лірич. циклі «Мої сусіди» (1939 — 45; опубл. 1957). Вірші років війни — про патріотизм і мужність людей. Тяжке минуле балкарського народу постає у циклі «Пісні ущелин» (1947 — 51). Збірки: «Поранений камінь» (1964), «Мир дому твоєму» (1966), «Книга землі» (1972; Держ. премія СРСР, 1974), «Колоски та зірки» (1979), «Краса зелена» (1980) та ін. Писав також повісті й оповідання. Гуманіст. пафос, доброта, мудрість — осн. риси поезії К. У своїй творчості він синтезував багатовікову балкар. поет. традицію з суто сучас. гуманіст. проблемами, однією з яких є екологічне бачення світу. Його твори перекл. багатьма мовами. Під впливом поезій Т. Шевченка написав твори «Зухра», «Вершники в Чегемі», «Стара пісня», «Вогонь». Переклав вірші Т. Шевченка «Не гріє сонце на чужині», «Маленькій Мар’яні», поему «Сліпий» та ін., присвятив йому вірш «Поет народу» (1939). Не раз бував в Україні, підтримував особисті контакти з укр. письменниками. Лауреат Держ. премії СРСР (1990, посм.). Окр. твори К. переклали М. Бажан, П. Дорошко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коломієць, П. Осадчук, М. Сингаївський, Б. Степанюк, С. Тельнюк, С. Жолоб, С. Йовенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975; Поету майбутнього. В кн.: З вогняних літ. К., 1975; Поезії. К., 1977; Щастя жити на землі. В кн.: Сузір’я, в. 18. К., 1983; [Вірші]. «Дніпро», 1988, № 6; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1987; Поэт всегда с людьми. Статьи, эссе. М., 1986; Была зима. М., 1987.

Літ.: Рассадин С. Б. Кайсын Кулиев. М., 1974; Байрамукова Н. М. Кайсын Кулиев. М., 1975; Эфендиева Т. Е. Кайсын Кулиев. М., 1985; Дементьев В. В. Кайсын Кулиев. Нальчик, 1988.

Ф. А. Урусбієва.

КУЛІНИЧ Андрій Васильович (22.XI 1921, с. Харківці, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл.) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1966, професор з 1968. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1949 Київ. ун-т. З 1952 викладає в Київ. ун-ті (1972 — 87 був зав. кафедрою історії рос. л-ри). К. досліджує історію рос. л-ри, проблеми рос.-укр. літ. зв’язків. Автор книжок «Олексій Сурков» (1953), «Нариси з історії російської радянської поезії 20-х років» (1958), «Російська радянська поезія 30-х років» (1962), «Російська радянська поезія» (1963), «Новаторство і традиції в російській радянській поезії 20-х років» (1967), «Сергій Єсенін» (1980), «Михайло Шолохов» (1984), «Олександр Твардовський» (1988). Портрет с. 94.

Г. О. Бандура.

КУЛІНИЧ Григорій Григорович (7.II 1919, с. Орловець, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл.) — укр. літературознавець і критик, перекладач, кандидат філологічних наук з 1971. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закін. 1947 Київ. ун-т. З 1947 — на видавничій роботі (1966 — 80 — директор вид-ва «Музична Україна»). Автор літ. портрета «Ярослав Галан» (1965), монографії «Ярослав Галан» (1977). Переклав з рос. мови романи «Шукачі» Д. Граніна (1956), «Південноамериканський варіант» С. Залигіна (1983), повість «Військова таємниця» А. Гайдара (1955); з білорус. — романи «Серце на долоні» (1964), «Сніжні зими» (1969), «Атланти і каріатиди» (1980, разом з М. Олійником), «Петроград — Брест» (1989) І. Шамякіна, повість «У Заболотті світає» Янки Бриля (1953), зб. романів і повістей «Пошуки майбутнього» (1991) та ін. Один з упорядників і авторів коментарів видань творів Я. Галана (1953, 1977 — 80).

М. Я. Гон.

Попередня     Головна     Наступна