[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 93-106.]

Попередня     Головна     Наступна

КУЛІШ (справж. прізв. — Кулеша) Леонід Пилипович (14.I 1924, с. Пустоварівка, тепер Сквирського р-ну Київ. обл.) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1959 Херсон. пед. ін-т. Працював у пресі, був зав. літ. частиною муз.-драм. театру в Херсоні, викладав у місцевому пед. ін-ті. У збірках віршів і поем «Степові малюнки» (1956), «Щастя» (1959), «Суцвіття» (1964), «Сонце на колоску» (1967), «Степове поліття» (1971), «Високе літо» (1973), «На чистоводі» (1984), «Осіння ластівка» (1987) переважає настроєва лірика. Збірки повістей та оповідань «Калинове намисто» (1975), «З відрами вповні» (1978), «Яблука в росі» (1979), «Криниця безодня» (1980), «Червоні айстри» (1984), «Теплий іній» (1986) — про спадкоємність поколінь, збереження нар. моралі і традицій тощо. Автор худож.-докум. повісті «Степовий гігант» (1976). Окр. поезії перекладено рос., молд., вірм., чеч., черкес, болг. та ін. мовами.

Літ.: Донець Г. Творче літо поета. В кн.: Куліш Л. П. Високе літо. Сімферополь, 1973; Федоровська Л. Роздум у дорозі. «Вітчизна», 1974, № 3; Волинський К. Слово про автора. В кн.: Куліш Л. Червоні айстри. Сімферополь, 1984.

А. М. Тютюнник.

КУЛІШ Микола Гурович [6(18).XII 1892, с. Чаплинка, тепер смт Херсон. обл. — 3.XI 1937, о. Соловки] — укр. драматург. Навч. у міському уч-щі та гімназії (м. Олешки, тепер Цюрупинськ), склав 1913 екстерном іспит за 6 кл. гімназії у Сочі. Закінчивши школу прапорщиків (Одеса), 1915 — 17 перебував на фронті. З лютого 1918 — голова першої в Олешках Ради робіт. і солд. депутатів. Учасник громадян. війни в Україні, був пом. командира Дніпровського рад. полку, з 1920 — нач. штабу Херсон. групи рад. військ. 1923 переїхав до Одеси, працював в органах нар. освіти. З 1925 жив у Харкові, редагував журнали «Червоний шлях», «Літературний ярмарок». Член «Гарту», літ. орг-цій ВАПЛІТЕ (1926 — 28 був президентом) і Пролітфронт. 1926 — 31 — голова Укр. т-ва драматургів і композиторів. Першими опубл. творами були вірші, вміщені 1917 в арм. газеті. У п’єсі «97» (1924, 2-а ред. — 1929) К., спираючись на засади укр. класичної драми, розповів про голод 1921 — 1923 на селі. Глибина соціальних типів, рухливі масові сцени зробили п’єсу визначним твором укр. драматургії. Її прем’єра у Харків. театрі ім. І. Франка (1924, реж. і виконавець гол. ролі — Г. Юра) була подією в культур. житті України. «97», як і п’єси «Комуна в степах» (1924, 2-а ред. — 1931) та «Отак загинув Гуска» (1925, 2-а ред. — 1932, вид. 1960), становлять групу творів, в яких відбито взаємодію людини і нового істор. часу. У психол. драмі «Зона» (1926, на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка 1988 знято однойм. фільм), комедії «Хулій Хурина» (1926, пост. цього ж року на сцені Нового театру в Києві) об’єктом худож. зображення стає соціальне обличчя тогочас міста. Сатир. змалювання чиновництва та бюрократів у творах К. дає підстави віднести їх до «гоголівського напряму» у сучас л-рі (Остап Вишня, М. Булгаков, М. Ердман та ін.). Широку дискусію викликала п’єса «Народний Малахій» (1927, 2-а ред. 1929), яку пост. Лесь Курбас у театрі «Березіль» (1928, Харків). Заклик гол. героя Малахія до «голубого» соціалізму, його порив до здійснення мрій, фанатизм вчинків вступають у конфлікт з прозою буденщини. Драматург порушив проблеми гуманізму, до сприйняття й обговорення яких абсолютна більшість тодішніх критиків і глядачів не була готова. Неприхильно зустріла критика й комедію «Мина Мазайло» (опубл. у журн. «Літературний ярмарок», 1929, № 6; пост. 1929 Лесем Курбасом у театрі «Березіль»), засудивши саму спробу К. торкнутися нац. проблем, нехай лише у мовній сфері.

Зіткнення поетичних мрій і реальності, як всеосяжний, вічний конфлікт, розгортається у лірич. драмі «Патетична соната» (пост. 1931 О. Таїровим у моск. Камерному театрі) — про листопад. події 1917, громадян. війну в Україні. У драмі «Вічний бунт» (1932, опубл. 1983) К. простежив долю поета й романтика Ромена у самому вирі гострих конфліктів на заводі. Духовна катастрофа героя відбивала реальні суперечності часу. Драматург обстоював етичні засади: не брехати й не обдурювати, незмінно захищати скривджених людей, в часи «жорстокої матеріальності» нагадувати про духовні потреби людини. П’єса відзначається гостротою порушених соціально-політичних проблем, наскрізним для драматургії К. конфліктом «людини й часу». Драматизмом позначені п’єси «Маклена Граса» (1933) та «Прощай, село» (під назвою «Поворот Марка» надр. у журн. «Радянська література», 1933, № 4) — заключний твір з трилогії, до якої ввійшли також п’єси «97» і «Комуна в степах». Прем’єра «Маклени Граси» в театрі «Березіль» (1933) стала ост. спільною роботою К. та Леся Курбаса. Рукопис п’єси «Такі», вилучений в квартирі К. під час трусу, знищено в НКВС.

Драматичні твори К. талановито відбили риси і зміст нового соціально-політичного ладу, його особливості та протиріччя, найглибше виявили ті складні колізії епохи, які переважна частина його сучасників не помічала або характеризувала поверхово. Це й стало однією з причин політ. цькування письменника з боку вульгарно-соціол. критики. З 1957 твори К. поступово повертаються до читача і на сцену. Ряд п’єс перекладено рос., лит., латис., болг., польс., чес., англ., нім. мовами, пост. у театрах Росії, Латвії, Литви, Естонії, Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, США Свердловський театр муз. комедії поставив 1988 спектакль за творами М. Куліша та його біографією «Жахливі сновидіння Херсонської губернії». Незаконно репресований 1934. Реабілітований 1956. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: П’єси. К., 1960; Твори. К., 1968; П’єси. — Листи. К., 1969; Твори, т. 1 — 2. К., 1990; Рос. перекл. — Патетическая соната. — Маклена Граса. М., 1964; Пьесы: М., 1980.

Літ.: Острик М. Микола Куліш. В кн.: Українські радянські письменники, в. 4. К., 1960; Кузякіна Н. Б. П’єси Миколи Куліша. К., 1970; Кузякіна Н. Микола Куліш у «Гарті», Урбіно і Вапліте. «Літературна Україна», 1988, 4, 11, 25 лютого, 3 березня; Танюк Лесь. Драма Миколи Куліша. В кн.: Куліш М. Твори, т. І. К., 1990; Бібліографічний покажчик творів М. Г. Куліша та літератури про нього. Херсон, 1972.

Н. Б. Кузякіна.

КУЛІШ Пантелеймон Олександрович [Панько Олелькович; псевд. і крипт. — Панько Казюка, Петро Забоцень, Іродчук, Павло Ратай, Панько Хуторний, Хуторянин, П. Необачний, Данило Юс, Николай М. та ін.; 26.VII (7.VIII) 1819, містечко Вороніж, тепер смт Шосткинського р-ну Сум. обл. — 2(14).II 1897, х. Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Черніг. обл.] — укр. письменник, літ. критик, фольклорист, етнограф, історик, мовознавець, культур.-осв. діяч, перекладач. Чоловік Ганни Барвінок. Навч. 1831 — 36 в Новгород-Сіверській гімназії, 1839 — 40 — на філос. та юрид. ф-тах Київ. ун-ту. З 1841 викладав рос. л-ру, мову та історію у Луцькому, Києво-Печерському та Києво-Подільському дворян. училищах, у гімназії в Рівному. 1843 — 44 в Києві потоваришував з В. Білозерським, М. Костомаровим, Т. Шевченком. З осені 1845 працював у Петербурзі — ст. учителем гімназії і лектором рос. мови Петерб. ун-ту. 1847 відряджений Петерб. АН за кордон для вивчення слов’ян. мов, історії, культури і мист-ва. В березні того ж року був арештований у Варшаві за підозрою щодо участі у Кирило-Мефодіївському братстві. Підозра не підтвердилася; однак за зв’язки з кирило-мефодіївцями, антикріпосницькі й нац.-патріот. ідеї в істор. романі «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад», поемі «Україна» (обидва твори — 1843), нарисі «Повесть об украинском народе» (1846) відбув 5-місячне ув’язнення. Після цього К. вислали до Тули, де він служив у канцелярії губернатора, з жовтня 1849 працював редактором неофіц. частини газ. «Тульские губернские ведомости». Наприкінці 1850 його звільнено із забороною друкуватись і служити в закладах М-ва нар. освіти; 1856 дістав дозвіл на публікацію своїх творів із застереженням цензурі звертати на них особливу увагу. В 2-й пол. 50 — 60-х pp. K. — один з найактивніших учасників і організаторів укр. літ. процесу. 1857 засн. у Петербурзі власне вид-во (див. Куліша П. О. видавництво). Видав «Записки о Южной Руси», альм. «Хата», брав участь в організації, виданні й редагуванні журн. «Основа» (зокрема, вів розділ бібліографії), був одним з провідних співробітників, які визначали напрям журналу. Здійснив (1858 і 1861) дві подорожі до країн Західної Європи. Протягом 1864 — 67 К. працював в Установчому комітеті у Варшаві (чиновник особливих доручень, директор відділення духовних справ). З 1868 жив у Львові, Відні. Брав участь у культуp.-громад. житті Галичини, зокрема в організації і виданні журн. «Правда», був «головним двигачем українофільського руху в Галичині» (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 333). В кінці 1871 повернувся до Петербурга, де 1874 редагував «Журнал Министерства путей сообщения». 1877 оселився на х. Мотронівці. У 40 — 60-х pp. K. — активний діяч укр. нац.-патріот. й антикріпосн. руху. Проповідував просвітницькі ідеї й христ. гуманізм, виступав за самобутність і розвиток нац. культури, нар. освіти. У худож.-публіцист. циклі «Листи з хутора» (1861) ідеалізував хутір як осередок нац. своєрідності й нар. моралі. У ранніх худож. творах і наук.-попул. нарисах «Хмельнищина» (СПБ, 1861) і «Виговщина» («Основа», 1861, № 11 — 12) поетизував козацтво, картаючи його водночас за внутр. чвари. В працях «История воссоединения Руси» (СПБ, т. 1 — 2, 1874; т. 3, 1877), «Отпадение Малороссии от Польши (1340 — 1654)» (т. 1 — 2, 1888; т. 3, 1889), статтях «Мальована гайдамащина» (1876), «Казаки по отношению к государству и обществу» (1877), написаних на основі істор.-архівних джерел, польс. і євр. історіографії та мемуаристики, він оцінив козацькі і сел. повстання в Україні як такі, що руйнували основи укр. державності і культури, підносив культуртрегерську місію польс. та укр. шляхти, міщанства. У зб. публіцист. і худож. творів «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (1879) К. обстоював право укр. народу на самобутній розвиток, застерігав від захоплення урбанізацією і розриву зв’язків людини з природою, доводив переваги патріарх.-хутор. побуту над міською цивілізацією, пропагував єдність моралі й інтелектуально-тех. прогресу. Емський акт 1876, а. також заборона «Хуторской философии...» цензурою і вилучення її з продажу значно похитнули промосковські ілюзії К. 1-ї пол. 70-х pp. У «Зазивному листі до української інтелігенції» (1882) він осудив шовініст. політику рос. уряду, закликав усі верстви укр. народу до нац. згоди і ненасильницької («правом науки і словесності») боротьби за збереження рідного слова, нац. культури. У публіцист. брошурі «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (1882) К. прагнув надихнути на співпрацю укр. і польс. інтелігенцію Сх. Галичини, водночас возвеличив польс. «культурників» — колонізаторів України й осудив сел.-козац. повстання, за що його різко критикували І. Франко, М. Костомаров, Д. Мордовець, «народовці». М. Драгоманов, щоправда, слушно спостеріг у полемічно загострених міркуваннях К. вияв назрілої деміфологізації романт. образу козаччини (Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці, т. 2. К., 1970, с. 348). Суть історіософ. поглядів К. полягала в неприйнятті революц. екстремізму, що загрожував, на його думку, «другою Руїною»; він був переконаний, що «шляхом козащини і гайдамащини нікуди йти», вірив, що Україна зможе стати поряд з передовими країнами Європи тільки завдяки культуротворчим діянням народу, передусім інтелігенції.

Літ. творчість К. почав з обробок укр. нар. казок і фантаст. переказів (уривок з нар. казки «Циган» вид. в альм. «Ластівка» 1841). У пресі дебютував міфол.-етногр. оповіданнями «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе» («Киевлянин», 1840, кн. 1; другий твір в ін. редакції опубл. в «Литературной газете», 1840, № 26). Виразніше виявив творчу індивідуальність у «повести из народных преданий» «Огненный змей» («Киевлянин», 1841, кн. 2). Ці оповідання й істор. роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (ч. 1 — 3, 1843) — романт. притчі про неминучу кару за порушення нац.-патріарх. традицій, звичаїв і обрядів. Незакін. роман «Алексей Однорог» (первісна назва «Северяки»; 1852 — 53) — про вторгнення Лжедмитрія I з польс.-лит. загонами на Сіверську Україну 1604. Найвидатніший прозовий твір К. — соціально-істор. роман «Чорна рада, хроніка 1663 року» (1-а ред. — «Чорна рада, або Нещаслива старосвіщина», 1843 — 46; 2-а ред. — «Чорна рада, хроніка 1663 року», 1857, укр. і рос. — «у вільному перекладі» — мовами). В основі твору лежить істор. подія — Чорна рада 1663 в Ніжині, в якій взяли участь нар. «низи» («чернь» — звідси назва ради). Відомості про неї К. запозичив з літописів Самовидця і Григорія Грабянки. В романі укр. історію подано як боротьбу сил руйнівних («запорозька вольниця») і тих, що виступають за сусп. порядок (ідеалізована старшина городових козаків). Твір побудовано на протиставленні ідеол. і моральних позицій різних персонажів. Авторські симпатії на боці тієї козац. старшини, що бореться за нац. консолідацію, автономну укр. феодальну республіку в складі Моск. держави, і співця-кобзаря, який пропагує моральне самовдосконалення і духовний аристократизм. Поряд з яскравими романт. сценами, опоетизованими картинами козацько-старшин. побуту в «Чорній раді» правдиво зображені соціальні суперечності і станова боротьба в Україні 1663. «Чорна рада» прикметна вальтер-скоттівською поетикою (дві сюжетні лінії — істор. і любовна, істор. і вигадані персонажі, конкретно-істор. коментар, ситуації і структурні типи персонажів), однак має не концентричний, а хронікальний тип сюжету. До кращих творів К. належать його «безпретензіональні ескізи» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 20) — романт. оповідання-ідилії «Орися» (написано 1844, вид. 1857; тут використано сюжетний мотив шостої пісні «Одіссеї» Гомера), «Дівоче серце» (1862), морально-повчальне оповідання «Про злодія у селі Гаківниці» (1861) та ін. У 60-х pp. K. створив українською мовою і кілька оповідань у дусі етнографічно-побутової школи — істор. («Січові гості», «Мартин Гак»), морально-повчальне («Потомки українського гайдамацтва»), гумористичне («Очаківська біда»). На творах, написаних рос. мовою і присвячених соціально-побут. проблематиці, — автобіогр. трилогії «Воспоминания детства» (повісті «История Ульяны Терентьевны», «Яков Яковлевич», обидві — 1852; «Феклуша», 1856), повістях «Майор» (1859), «Другой человек» (1861), «Украинские незабудки» (1862), нарисі «Поездка в Украину» (1862), утопіч. романі «Искатели счастья» (50-і pp., вид. 1903), — позначились ідеї Ж. Ж. Руссо, романт. гіперболізація та ідеалізація у зображенні почуттів, а також реалізм Ч. Діккенса і вплив натуральної школи. Перша віршова спроба К. — незавершена істор. хроніка («епопея») «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», складена з народнопоет. текстів і наслідування нар. дум і пісень. У першій поет. зб. «Досвітки. Думи і поеми» (1862) К. переважно переспівує нац.-патріот. мотиви укр. романт. поезії — ліро-епічні істор. поеми «Солониця (1596)», «Кумейки (1637)», «Дунайська дума (1648 — 1654)», «Настуся (1648)», ліричні вірші. Осібно в збірці стоїть філос.-істор. поема-застереження «Великі проводи (1648)», в якій козацький отаман-культурник вступає в траг. конфлікт з озлобленою повстанською стихією, прагнучи надихнути пригноблених у їхньому справедливому збройному виступі ідеалами гуманізму. К. — «благородний поет„Досвіток“» (Коцюбинський М. Твори, т. 5. К., 1974, с. 258) — наслідував жанрово-стильову манеру укр. поетів-романтиків, насамперед раннього Т. Шевченка, вдавався до народнопоет. стилізацій. Новаторською змістом і формою є зб. віршів «Хуторна поезія» (1882). У ній відбилися нові погляди К. на укр. історію і суспільство. Прологом до збірки є «Історичне оповідання» — спогади про 40-і pp., в яких К. називає Т. Шевченка «національним пророком», вкотре обстоює природне право укр. народу «на свою жизнь» і застерігає від «дикої сили рабства». «Хуторна поезія» — це нац.-культурницький маніфест й істор.-політ. памфлет у 24 віршах (найпоширеніші жанри — маніфест, інвектива, послання, ода). Поет обгрунтовує думку про те, що для блага України треба працювати на ниві культури, плекати рідне слово («Рідне слово»), будити нац. самосвідомість у багатих і вбогих, просвіщати і надихати ідеями гуманізму, нац. рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи, викривати власних і чужих експлуататорів («До кобзи», «Рідне слово», «Епілог»), наголошує на необхідності засвоєння укр. народом європ. культури («До Шекспіра», «До рідного народу»). У козац. війнах проти польс. шляхти К. побачив виступи «руїнників» проти «культурників», закидав Б. Хмельницькому пробудження темних сил юрби. К. полемізував з Т. Шевченком з приводу його поетизації «запорозької вольниці», гайдамаччини і сел. повстань, але високо оцінив його як митця слова, виразника нац. самосвідомості, нар. патріарх.-родинної моралі і — в окремих творах — нац. єдності. Мріючи про укр. правителя-культурника, К. звеличив Петра I («Гімн єдиному цареві») і Катерину II як «освічених монархів» і гнівно затаврував Миколу І. За дегероїзацію козацтва й ідеалізацію царів І. Франко в рецензії на «Хуторну поезію» піддав К. гострій критиці, проте відзначив, «що поєдинчі місця лучаються не раз дуже хороші, а форма у всіх поезіях дуже гарно викінчена» (Франко І. Зібр. тв., т. 26. К., 1980, с. 178). У поет. зб. «Дзвін» (1893) К. значною мірою продовжив мотиви «Хуторної поезії», розробляючи політ., полемічний, сатир. та інтелект.-рефлексійний стилі укр. лірики (хоча подекуди, поєднуючи поезію і публіцистику, втрачав естет. міру). Він застерігав від революц. насильства, сваволі низів, занедбання загальнолюдської моралі («Дума-пересторога»), стверджував месіанську роль творчої і наук. інтелігенції у розвитку людства («Двоє предків»), підносив поета — поборника істини, не залежного ні від кон’юнктури властей, ні від натовпу, — до рівня нац. пророка («Поетові», «Сум і розвага», «Муза»). Найціннішими серед творів «Дзвону» є зразки сповідальної лірики — любовної, інтимної, філос.-психол. («Чолом доземний моїй же таки знаній», «Троє схотінок», «Піонер» та ін.). І. Франко в рецензії на «Дзвін» («Житє і слово», 1894, т. 2) писав, що «їх сміло можемо і з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії... Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою, енергічною мовою, яку отсе на старості літ віднайшов Куліш». М. Зеров назвав другу частину збірки «однією з вершин української лірики взагалі» (Зеров М. Твори, т. 2. К., 1990, с. 278). У романт. філос.-істор. поемах і драмах К. виражає власну історіософську концепцію, подає умовно-символ. картини й образи. Ліро-епіч. поеми «Магомет і Хадиза» (1883) і «Маруся Богуславка (1620)» (вид. 1899, закінчення згоріло під час пожежі в Мотронівці 1885) відбивають наміри К. відкрити христ. Україні етичні й культурні цінності ісламу. У «Марусі Богуславці» він підносить до рівня нац. й естет. ідеалу укр. дівчину-хуторянку як втілення безкорисливої, аж до самозречення, любові. І. Франко відзначив «високу поетичну і язикову стійність» цієї поеми («Літературно-науковий вістник», 1899, кн. 10, с. 1). Зб. «Хуторні недогарки» (вид. 1901) склалася із збережених після пожежі початків ліро-епіч. поем «Уляна-ключниця» (1685 — 1870)», «Сторчак і Сторчачиха (1625)», автобіогр. поеми «Адам і Єва» та драм. поеми «Нагай (Підспів під Вольфганга Гете)». У них порушено проблему соціальних суперечностей в укр. історії і шляхів досягнення станового примирення. Епічна розповідь, відтворення етногр.-побут. деталей тут чергуються з високохудож. лірич. відступами. У поемі «Куліш у пеклі» (1890 — 96) використано «мандрівний сюжет» відвідання пекла. Це гострі, дотепні і жваві за викладом вірш. мемуари, в яких К. згадує свої наук.-політ. розходження і побут. конфлікти з колегами. Безфабульна, лірично-медит. й описова поема «Грицько Сковорода» (90-і pp.) є незавершеною спробою біогр. нарису з викладом давньорус. та укр. історії. В уявленні К. ідеальний нац. поет має поєднувати в собі філос.-етичне просвітительство Сковороди й Шевченкову майстерність у володінні нар. мовою. Разом з тим для пізнього К. характерна орієнтація на відродження в поезії «високого складу» укр. книжної мови, активне використання урочистої й архаїчної лексики. Як драматург К. дебютував незавершеною прозовою п’єсою «Колії. Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні» (1860, 1-й акт). Йому належать дві вірш. містерії: драм. ідилія «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гістьми (Антична народна дивовижа)» (1877) — почасти українізована переробка «Пісні пісень», зразок буколічного (див. Буколіка) дійства, та «Іродова морока» (1877, 2-а ред. — 1879) — «народна вертепна дивовижа», де представлено символічне визволення Запорожцем України з неволі. Найвищим здобутком К.-драматурга є філос.-істор. «Драмована трилогія», написана переважно віршами (п’ятистопним ямбом) у 80 — 90-х pp. (окр. вид. — 1900), за худож. взірець автор взяв п’єси Шекспіра. Її складають романт. «драми ідей»: «Байда, князь Вишневецький. Драма (1553 — 1564)» (1884), «Цар Наливай (1596)» і «Петро Сагайдачний (1621)» (обидві — 1900). В центрі трилогії — нац. і соціальна доля України, її складні взаємини з Росією, Польщею і Туреччиною. Байда з однойм. драми виступає худож. іпостассю автора — шукає правду в короля, султана, царя і після прикрих розчарувань приходить до ідеї «своєї взброєної хати». Моральний ідеал, на який К. орієнтував у трилогії, — первісні гуманістичні настанови Євангелія, незбюрократизовані церквою і костьолом, апостольство любові до ближнього, вільний, самобутній розвиток укр. народу в мирі й дружбі з усіма сусідами, рівноправне єднання України й Росії.

К. — перший професіональний укр. літ. критик, автор літ.-крит. оглядів: «Про відношення малоросійської словесності до загальноросійської» (1857), «Погляд на українську словесність» (1860), «Характер і завдання української критики» (1861), «Простонародність в українській словесності» (1862) та ін.; статей про творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, Климентія Зіновіїва, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського; численних рецензій. К. доводив перспективність укр. л-ри, боровся за її високий худож. рівень, вселяв упевненість у те, що укр. мові підвладні усі роди, види і жанри літ. творчості, орієнтував письменників на вірність нац. традиціям, творче опрацювання фольклор. надбань, народнооповідної манери письма, етногр. правдиве відтворення нац. характеру, сел. побуту, нар. звичаїв і обрядів, на змалювання позитивного героя — заможного хлібороба-хуторянина. Він закликав не обмежуватися наслідуванням Т. Шевченка, а поглиблювати худож. дослідження нар. життя, освоюючи досвід світової л-ри. К. схилявся не стільки до виваженої оцінки літ. явищ, скільки відстоював власні ідейно-естет. погляди. Він підготував до друку і видав з власними коментарями «Записки о жизни Н. В. Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем» (т. 1 — 2, 1856)., «Сочинения и письма Гоголя» (т. 1 — 6, 1857), відредагував і видав 1-у кн. «Народних оповідань» Марка Вовчка (1857). К., за визначенням І. Франка, «перворядна звізда в нашому письменстві», «один з корифеїв нашої літератури» (Франко І. Зібр. тв., т. 32. К., 1981, с. 169; т. 33. К., 1982, с. 293). Він активно виступав як збирач і публікатор укр. фольклору. Його фольклор. матеріали друкувалися у зб. «Народные южнорусские песни» А. Метлинського (1854), в «Чтениях в обществе истории и древностей российских». Упорядкував і 1847 видав зб. істор. переказів і фантаст. казок «Украинские народные предания». За словами І. Франка, «в історії української етнографії ім’я Куліша тривко записане його „Записками о Южной Руси“» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 288). В них К. вжив нову орфографію (т. з. кулішівку), якою заклав основи укр. фонет. правопису. Створив укр. буквар і читанку «Граматка» (1857; 2-е вид. — 1861). Значним надбанням у літ. спадщині К. є його переклади з світової класики. Він переклав 15 п’єс В. Шекспіра («Король Лір», «Ромео і Джульєта», «Багато галасу знечев’я», «Гамлет», «Макбет», «Приборкана гоструха» та ін.; 1882 — 1902, більшість — за ред., з коментарями і передмовами І. Франка); частину роману у віршах Дж. Байрона «Дон Жуан» (1891), його ж поему (відтворена білим віршем) «Чайльд-Гарольдова мандрівка» (1905). К. належать переклади Святого Письма [«П’ять книг Мусієвих», «Йов», обидві — 1869; Псалтир, Євангеліє (1873 у співавт. з І. Пулюєм), перше повне укр. вид. Біблії (1903, у співавт. з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким)]. Створив цикл «Переспіви з великоруських співів», до якого ввійшли зразки пейзажної та етногр.-пейзажної лірики О. Пушкіна, А. Фета, І. Нікітіна, О. Кольцова, О. Толстого, Д. Минаева. З власних перекладів і переспівів ліричних віршів і балад Г. Гейне, Й. В. Гете, Дж. Байрона, Ф. Шіллера підготував зб. «Позичена кобза. Переспіви чужомовних співів» (ч. 1 — 1897; ч. 2 — поч. 3-ї — 1909). Переспівами і перекладами К. культивував в укр. л-рі європ. художні форми. Він одним з перших став на шлях європеїзації худож. форм нової укр. л-ри (жанрових, ритмомелодичних, строфічних). В епічній прозі дав перший зразок укр. істор. роману. В лірич. і ліроепіч. поезії широко запровадив замість коломийкових ритмів такі розміри, як п’яти- і шестистопний ямб, анапест, дактиль, використовував розмаїті види строф, більшість з яких увів в укр. поезію уперше: двовірш, арабський бейт, александрійський вірш, терцину, різні варіанти катрена, п’ятивірш, секстину, септиму, восьмивірш (зокрема складений з александрійських віршів), октаву, спенсерову строфу і онегінську строфу. К. створив філософсько-істор. драму у віршах. Усе це відкрило нові перспективи для дальшого розвитку укр. л-ри. Поезія М. Старицького, І. Франка, А. Кримського, Лесі Українки та ін. виростала переважно з тих пагінців ритмомелодики і строфічної організації, які прищепив укр. віршуванню К. За словами Б. Лепкого, «поки поети пробували переспівувати нібито легкий склад Тарасових віршів, доти не було великого хісна для нашої поезії, а як стали приглядатися до поетичного ремесла Кулішевого — явилися нові справжні Мистці, — одним з перших Іван Франко» (Лепкий Б. Передмова. В кн.: Куліш П. Твори, т. 2, кн. 1. Берлін, 1923, с. 11). Як поет, котрий свідомо орієнтувався на худож. зразки європ. класики, К. виступав предтечею укр. «неокласиків», М. Хвильового. Його «Драмована трилогія» передувала умовносимволіч. драматургії Лесі Українки. Архіви К. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України, Л НБ ім. В. Стефаника АН України, Чернігівському істор. музеї, Ін-ті рос. л-ри (Пушкінському домі) Рос. АН, Публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Петербург). Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Повести, т. 1 — 4. СПБ, 1860; Сочинения и письма, т. 1 — 5. К., 1908 — 10; Твори, т. 1 — 6. Львів, 1908 — 10; Твори, т. 1, 3, 6. X. — К., 1930 — 31; Вибрані твори. К., 1969; Вибрані листи II. Куліша, українською мовою писані. Нью-Йорк — Торонто, 1984; Твори, т. 1 — 2. К., 1989.

Літ.: Чернявський М. Пантелеймон Олександрович Куліш і його оповідання. Бахмут, 1900; Маковей О. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності. Львів, 1900; Шенрок В. П. А. Кулиш. Биографический очерк. К., 1901; Дубове листя. Альманах на згадку про П. О. Куліша. К., 1903; Щурат В. Філософічна основа творчості Куліша. Львів, 1922; Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Ляйпціг, 1923; Пантелеймон Куліш. К., 1927; Записки Наукового товариства імені Шевченка, т. 148. Львів, 1928; Петров В. Пантєлимон Куліш у п’ятдесяті роки, т. 1. Життя. Ідеологія. Творчість. К., 1929; П. О. Куліш (Матеріали і розвідки), «Збірник Філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка», 1929 — 30, т. 22, ч. 1 — 2; Петров В. Романи Куліша. К., 1930; Чижевський Д. Історія укр. л-ри від початків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956; Історія укр. літературної критики. Дожовтневий період. К., 1988; Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20 — 60-х років XIX ст. К., 1988; Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш. К., 1989; Жулинський М. Г. У праці каторжній, в трагічній самоті. В кн.: Куліш П. О. Твори, т. 1. К., 1989; Олійник М. Пантелеймон Куліш. «Літературна Україна», 1989, 29 червня; Білий О. В. Поняття просвітництва в естетиці пізнього П. Куліша. «Радянське літературознавство», 1989, № 8; Нахлік Є. К. Просвітительські ідеї в художньо-історіософській концепції П. Куліша. «Радянське літературознавство», 1989, № 8; Шокало О. «...Благословен день нашого знайомства...». «Україна», 1989, № 36 — 38; Шандра В. С. Документи ЦДІА УРСР у м. Києві про П. О. Куліша. «Архіви України», 1989, № 5; Зеров М. Твори, т. 2. К., 1990; Справа П. О. Куліша. В кн.: Кирило-Мефодіївське товариство, т. 2. К., 1990; Івашків В. М. Українська романтична драма 30 — 80-х років XIX ст. К., 1990; Нахлік Є. Апокаліпсис Пантелеймона Куліша. «Вітчизна», 1990. № 10; Lyckyj G. Panteleimon Kulish, a sketch of his life and times. New-York, 1983; Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. К., 1929; Ямпольський І. До бібліографії праць П. О. Куліша та писань про нього. «Літературний архів», 1931, кн. 1 — 2.

М. Г. Жулинський, Є. К. Нахлік.

КУЛІША П. О. ВИДАВНИЦТВО — укр. вид-во в Петербурзі. Засн. 1857 П. Кулішем (виконував основну ред. работу, друкарнею завідував Д. Каменецький). Видало роман «Чорна рада» П. Куліша (1857), «Народні оповідання» Марка Вовчка (1857), «Кобзар» Т. Шевченка (1860), «Українські оповідання» О. Стороженка (1863), оповідання «Не так ждалося, да так склалося» П. Кузьменка (1861), твори Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Випущено «Граматку» П. Куліша (1857), «Сочинения и письма Гоголя» (т. 1 — 6, 1857), альм. «Хата» (1860). Видавалися журнали «Основа» (1861 — 62; за безпосередньою участю П. Куліша), «Искра» (1859). Вид-во відіграло помітну роль у розвитку літ. процесу в Україні 50 — 60-х pp. Припинило діяльність наприкінці 60-х pp. у зв’язку з посиленням цар. реакції.

Літ.: Книга і друкарство на Україні. К., 1965; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

І. М. Лисенко.

КУЛЬБАК (Володіна) Лідія Андріївна (26.XII 1936, с. Новофедорівка, тепер Пологівського р-ну Запоріз. обл.) — укр. поетеса. Закін. 1958 Крим. пед. ін-т (Сімферополь). Працювала у пресі, вид-вах «Дніпро», «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). У поет. збірках «Я солдата люблю» (1961), «Виросту жницею» (1966), «Свято серця» (1973), «Троянда Турайди» (1977), «Пісні солідарності» (1977), «Зоря» (1981) переважає громадян. лірика: вірші про пореволюц. й повоєнне минуле країни, про людей небуденної вдачі. Чимало творів присвячено морально-етич. та екол. проблемам. У збірках «Дива кольорові» (1983), «Скульптор на риштованні» (1984), «Хроніка Великої Вітчизни» (1987) широко представлена урбаністична тематика. В пошуках нетрадиц. самовираження К. звертається до вільного вірша, версету. Окр. поезії К. перекладено рос., угор. мовами.

Тв.: На чистій землі. К., 1982; Материнське дерево. К., 1989.

Літ.: Гордасевич Г. Поезія звичайного життя. «Вітчизна», 1982, № 5; Гордасевич Г. Три сходинки в безконечність. В кн.: Гордасевич Г. Силуети поетес. К., 1989.

О. І. Никанорова.

КУЛЬБАКІН Степан Михайлович [28.VII (9.VIII) 1873, Тбілісі — 22.XII 1941, Белград] — рос. мовознавець, чл.-кор. Рос. АН з 1919, член Серб. АН з 1925. Закін. 1896 Новорос. ун-т (Одеса). Професор Харків. ун-ту з 1905. 1919 емігрував до Югославії, був професором ун-тів у м. Скоп’є (з 1920) і Белграді (з 1924). Автор праць з історії слов’ян., церковнослов’ян., польс., серб., укр. та ін. мов — «Матеріали й замітки з слов’янознавства» (1905); «Історія слов’ян» (1908); «Давньоцерковнослов’янська мова» (в. 1 — 3, 1911 — 13); «Граматика церковнослов’янської мови за найдавнішими пам’ятками» (1915); «Українська мова. Короткий нарис історичної фонетики й морфології» (1919), «Старослов’янська мова» (1929).

О. І. Білодід.

КУЛЬЖЕНКО Василь Стефанович [29.I (10.II) 1865, Київ — 7.IX 1934, там же] — укр. видавець. Син С. В. Кульженка. Освіту одержав у Полігр. академії в Лейпцігу. Керував фотолітодрукарнею «С. В. Кульженко», де випущено альм. «Нова рада», книжки М. Старицького («Байки. По Крилову», 1910), М. Метерлінка («Всередині», 1908), Ф. Шіллера («Розбійники», 1911) тощо. Організатор (1903) та викладач Київ. школи друкарської справи, при якій створив музей. 1909 — 14 видавав і редагував журн. «Искусство и печатное дело» (назва змінювалась), що популяризував досягнення вітчизн. книжкової графіки. 1924 — 34 викладав на полігр. ф-ті Київ. худож. ін-ту. Написав (під псевд. В. С. Васильєв) кн. про свого батька «Полвека у печатного станка» (1904).

С. І. Білокінь.

КУЛЬЖЕНКО Стефан Васильович [24.XII 1836 (5.I 1837), Київ — 16(29).І 1906, там же] — укр. друкар і видавець-просвітитель. З 1848 працював у київ. друкарнях — учнем, робітником, управителем. 1864 — 74 орендував друкарню І. Давиденка разом з компаньйоном (з 1874 — сам). З 1880 мав власну друкарню, яка була однією з кращих в Україні та Росії. Видав значну кількість книжок, зокрема «Казки Андерсена» в перекл. М. Старицького (1873), «Київ тепер і колись» М. М. Захарченка (1888), «Собор св. кн. Володимира в Києві» (1898), «Старожитності Наддніпрянщини» Б. І. та В. М. Ханенків (т. 1, 4 — 6, 1899 — 1907), окр. твори Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Олени Пчілки. Було випущено зб. перлин укр. поезії «Квіточка», «Иллюстрированный сборник Киевского литературно-артистического общества», антологію «Вік» (т. 1, 1900), декламатор «Розвага», а також журнали, газети, календарі, карти. За високе полігр. оформлення видання К. не раз здобували золоті й срібні медалі на Всеросійських промислових виставках.

Літ.: Васильєв В. С. Полвека у печатного станка. К., 1904.

С. І. Білокінь.

КУЛЬЖИНСЬКИЙ (Кулжинський) Іван Григорович [14(26).IV 1803, м. Глухів, тепер Сум. обл. — 23.III (4.IV) 1884, м. Ніжин, тепер Черніг. обл.] — укр. і рос. письменник, літературознавець, етнограф. З сім’ї священика. Закін. 1823 Черніг. духовну семінарію. Викладав у Ніжин. гімназії вищих наук (1825 — 29; серед його учнів були М. Гоголь та Є. Гребінка), Харків. ун-ті (1829 — 32), навч. закладах Чернігова, Луцька, Немирова та ін.; працював у Тифлісі директором Кавказ, уч-щ. К. належить перша крит. розвідка про укр. л-ру — «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» («Украинский журнал», 1825), в якій високо-оцінено творчість І. Котляревського та ін. письменників, здійснено (в дусі романтич. світобачення) спробу аналізу укр. нар. пісень, відзначено високі естетичні достоїнства укр. мови за її самобутність, засвідчено риси істор. підходу до розуміння укр. нац. характеру і нар. поезії, що було пізніше розвинуто І. Срезневським, М. Костомаровим, П. Кулішем. Автор вірша «Казацкая песня» (1826), повістей «Казацкие шапки» (1826), «Малороссийская деревня» (1827), роману «Федюша Мотовильський» (1833), повісті «Терешко», істор. праць «Рассказы из русской истории для простонародного чтения» (1863), «История Польши» (1864), «Сорокалетие Европы с 1815 — 1855» (1865), ст. «Речь о различии между классической и романтической поэзией» (1830). У 60-х pp. займав реакц. позиції, виступав проти розвитку укр. мови і л-ри (статті «О зарождающейся так называемой малорусской литературе», «Несколько слов о хохломании», обидві — 1863; «Новый взгляд на хохломанство», 1864), критикував перші укр. підручники, перший укр. журн. «Основа» (1861), твори Т. Шевченка і Марка Вовчка.

Тв.: (Автобиография). В кн.: Лицей князя Безбородко. СПБ, 1859.

Літ.: Сперанский М. Один из учителей Н. В. Гоголя. (И. Г. Кулжинский) Нежин, 1906; Данилов В. К характеристика И. Г. Кулжинского и его литературной деятельности. К., 1908; Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. К., 1982; Языков Д. Обзор жизни и трудов покойных русских писателей, в. 4. СПБ, 1888.

Н. М. Жаркевич, І. М. Лисенко.

КУЛЬМІНАЦІЯ (від лат. culmen — вершина) — момент найбільшого напруження в літ. творі, коли найяскравіше виявляються характери дійових осіб, суть конфлікту художнього. Напр., у повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського К. є сцена розгрому панського маєтку селянами. Після К. дія у творі рухається до розв’язки (інколи К. зливається з нею). У великих за обсягом творах, де переплітаються кілька сюжетних ліній, може бути дві і більше кульмінацій.

КУЛЬОР ЛОКАЛЬ (франц. couleur locale) — див. Місцевий колорит.

КУЛЬСЬКА Інна Костянтинівна [29.Х (11.XI) 1909, Петербург — 16.VIII 1993, Київ] — укр. письменниця. Закінчила 1929 Київський театральний ін-т і 1931 Київ. ін-т народної освіти. Була актрисою, вчителювала, працювала у пресі. Учасниця Вел. Вітчизн. війни. Автор збірок віршів для дітей «Перший сніг» (1941), «Струмок» (1946), «Дружна ланка» (1951), «Звідки двійка?» (1956), «Між рясного листя» (1958), «їжачиха» (1959), «Крилата сторожиха» (1962), «Барвисте коло» (1964), «На зупинці Западинці» (1965), «Країно моя, Піонерія!» (1967), «Хоровод чудних пригод» (1979), «Стежка в’ється вгору» (1984), п’єс «Гості з-за річки» (1939), «Щирі дружки» (1951), зб. дит. пісень «Голочка» (1971). Виступала також у жанрах оповідання, казки тощо. Природа, життя школи, сім’ї — осн. теми творчості. Окр. твори К. перекладено рос., білорус., груз., польс., чес. та ін. мовами.

Тв.: Пучок веселих колючок. К., 1990; Рос. перекл. — Мы — огородники. М., 1960; Веселые колючки. М., 1964; Солнечный дождь. М., 1979.

Літ.: Троян Г. Дітям про природу. «Дошкільне виховання», 1963, № 8; Забіла Н. Про поетесу та її творчість. В кн.: Кульська І. Барвисте коло. К., 1964; Бойко Г. Про поетесу та її творчість. В кн.: Кульська І. Хто райдугу дістане? К., 1969; Ярмыш Ю. Детская литература Украиньт. М., 1982; Татаренко В. У барвистому колі. В кн.: Література. Діти. Час, в. 14. К., 1989.

В. А. Костюченко.

«КУЛЬТУРА» — вид-во. Діяло 1920 — 30 у Києві. Випускало худож. л-ру для дітей. Серед видань оповідання «Про хлопця, що боровся з морем» Б. Грінченка (1930), вірш «Ялинка» О. Олеся (1928, 1929, 1930), оповідання «Івасик та Тарасик» (1929), казка «Про двох цапиків» М. Коцюбинського (1930), зб. оповідань та віршів «До світла» І. Франка (1928), поема «Наймичка» Т. Шевченка (1929), вірш «Мацапура» В. Ярошенка (1929), оповідання «Звідки гусята» О. Бакара (1930), «На крижині» А. Шияна (1930), вірші «Весна на селі», «Червона Армія» М. Пригари (1930), «Коло млина» М. Філянського (1930) та ін. «К.» видала також твори багатьох рос. письменників, зокрема оповідання Л. Толстого «Весна» (1929) і «Зимові забави» (1930), «9-е січня» М. Горького (1930), вірші А. Варто «Спека-спекота» (1929) і «Чому?» (1930), «Лиска» П. Лаврової (1928), «Дощик» Саші Чорного (1929), «Швидкісний поїзд» М. Ушакова (1931). Випущено укр. мовою оповідання «Кам’яна доба» Г. Уеллса (1927), «П’єр і Ульф» Х. Бойєсена (1930), «Косма» П. Істраті (1928) і рос. мовою романи «Счастье Теофила» (1928), «Мечта Джошуа» (1929) У. Локка та ін. Після організації 1930 Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ) «К.» було ліквідовано.

Літ.: Молодчиков О. Книга Радянської України. К., 1974.

В. А. Бурбела.

«КУЛЬТУРА» — літ.-наук. збірник, вид. 1923 в Одесі Південним товариством письменників. До. участі в ньому, крім місцевих творчих сил, були запрошені О. Серафимович, С. Сергєєв-Ценський, О. Толстой, К. Треньов та ін. літератори. Випуск присвячений пам’яті В. Короленка, тут уміщено оповідання Н. Осиповича, вірші С. Олендера, уривки спогадів Г. Достоєвської (із вступною статтею Л. Гроссмана), літ.-крит. ст. «Про „Історію мого сучасника“ В. Короленка» К. Бархіна та ін. матеріали. Планувався 2-й випуск «К.» (до 100-річчя пд. заслання О. Пушкіна), але через брак коштів видання припинилося.

Літ.: Зленко Г. Сборник «Культура». «Вечерняя Одесса», 1978, 14 октября.

Г. Д. Зленко.

«КУЛЬТУРА» — щомісячний теор., громад.-політ. та літ. журнал, неофіц. орган КПЗУ. Виходив 1924 — 34 у Львові замість журн. «Нова культура». В «К.» надруковано ряд матеріалів про революційний рух у Західній Україні, громад.-політ. та літ.-мист. процеси, з життя Рад. України тощо. Уміщувалися твори І. Франка, В. Бобинського, Мирослава Ірчана, С. Масляка, С. Тудора, М. Тарновського, Д. Загула та ін. Популяризувалася творчість П. Тичини, В. Сосюри, В. Блакитного, Остапа Вишні, М. Горького, В. Маяковського, В. Брюсова, О. Блока та ін.

Літ.: Трофимук С. М. Розвиток революційної літератури в Західній Україні (1921 — 1939). К., 1957; Цьох Й. Комуністична преса Західної України. (Роль друкованої пропаганди в ідеологічній діяльності КПЗУ) 1919 — 1939 pp. Львів, 1966.

М. І. Дубина.

«КУЛЬТУРА І ЖИТТЯ» — щотижнева газета; видання М-ва культури України та Укр. к-ту профспілки працівників культури. Засн. 1923. Перший ред. — В. Блакитний. Виходила в Харкові під назвами «Література, наука, мистецтво», «Культура і побут» (1924 — 28 — як додаток до газ. «Вісті» ВУЦВК), «Література і мистецтво». 1941 — 43 видавалась у Луганську, Уфі, Москві, Харкові. З 1945 — в Києві (спочатку наз. «Радянське мистецтво»; 1955 — 65 — «Радянська культура»). Тепер. назва — з 1965. Публікує матеріали про мист. життя, розвиток образотв. і нар. мист-ва, музики, театру, кіно, худож. самодіяльності, висвітлює роботу музеїв, клубів, б-к. Друкує статті про реалізацію концепції розвитку укр. нац. культури і культурно-осв. програми для окр. нац. груп населення України. Виступає за збереження пам’яток історії та культури, розширення сфери функціонування укр. мови. Інформує про культурно-мист. життя народів ін. країн. Вміщує матеріали про життя і творчість несправедливо репресованих і забутих укр. письменників, художників, режисерів, акторів. У «К. і ж.» надр. уривки з п’єс «Гріх» В. Винниченка, «Зона» М. Куліша, неопубл. поема «Мазепа» В. Сосюри, оповідання «Сонце сходить» B. Підмогильного, військ. щоденники О. Довженка, листи М. Хвильового до М. Зерова та ін.

В. І. Кравченко.

«КУЛЬТУРА І ПОБУТ» — тижневик, додаток до газ. «Вісті» ВУЦВК. Виходив 1925 — 28 у Харкові. Друкував поезії В. Сосюри, В. Мисика, А. Паніва, М. Семенка, П. Голоти, П. Усенка, О. Близька, О. Донченка, І. Сенченка, М. Гаска, М. Скуби та ін. Регулярно публікував «малу прозу» Мирослава Ірчана (оповідання «Біла малпа»), C. Божка (цикл «Листи з степів»), П. Ванченка (цикл «Донбас»), фейлетони О. Слісаренка (під псевд. Омелько Буц), уривок з роману «Останній Ейджевуд» Ю. Смолича, усмішки Остапа Вишні (цикл «Мистецькі силуети»), гуморески Л. Чернова, Юхима Гедзя. Вміщувалися переклади творів М. Горького («Пісня про Буревісника»), В. Юрезанського, Х. Гільдіна, Янки Купали, М. Зарецького, А. Дударя, Й. Бехера, В. Броневського, Е. Верхарна, А. Негрі. «К. і п.» опубл. проблемні й полем, статті А. Луначарського («Про два покоління в нашому мистецтві»), П. Керженцева («Культурна революція і завдання театру»), М. Хвильового («Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму»), М. Ялового, О. Слісаренка, В. Поліщука. Друк. матеріали про перебування 1928 укр. письменників у Білорусії та білорус. — в Україні. У літ.крит. матеріалах В. Коряка, М. Новицького, Є. Касяненка, Б. Коваленка були вияви вульгарно-соціол. підходу до питань л-ри. Тижневик уміщував рецензії на нові твори А. Головка, В. Сосюри, Ю. Яновського, М. Рильського, Г. Косинки, І. Кочерги, В. Підмогильного, І. Сенченка та ін., а також на укр. переклади з франц., англ., амер., чес., нім., рос. л-р. Опубл. істор.-літ. матеріали про Т. Шевченка, М. Чернишевського, Л. Толстого, І. Франка, Л. Глібова, Ю. Федьковича, А. Тесленка, О. Кобилянську, А. Свидницького, В. Короленка. Спеціальні номери присвячено 60-річчю від дня народження М. Горького (1927, № 40), річниці смерті В. Блакитного (1926, № 49).

Літ.: Історія української літератури, Т..6. К., 1970.

В. О. Дорошенко.

КУЛЬТУРА МОВИ — дотримання усталених мовних норм усної й писемної літ. мови (норми вимови, наголосу, слово- та формовживання й побудови речень), а також уміння використовувати виражальні засоби мови відповідно до мети й змісту мовлення. Наука про К. м. — окр. галузь мовознавства, яка узагальнює досягнення граматики, стилістики, словотвору та ін. розділів мовознавства з метою унормування мови, безпосереднього впливу на функціонування літ. мови. Важливими складовими частинами К. м. є ортологія (вчення про правильність мови), стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Через стилістику К. м. має вихід у літературознавство (дослідження мови худож. твору, його образних засобів). Про К. м. можна говорити з часу виникнення фольклору, появи перших худож. творів писемної мови взагалі. Ще Арістотель висловлював спостереження про правильність мови і поради щодо вибору найдоцільніших мовних засобів (зокрема порівнянь, метафор, синонімів). Багато уваги К. м. приділяв Ціцерон. Його стилістичні засоби використовували Іван Вишенський, Феофан Прокопович. За часів середньовіччя й пізніше К. м. розроблялася в поетиках, риториках, стилістиках, нормативних граматиках, словниках. У 16 — 17 ст. в Україні про К. м. дбали Лаврентій Зизаній, Памво Беринда та ін., які й створили перші словники для лексич., правописного, морфол., стиліст. упорядкування двох наявних тоді різновидів літ. мови (т. з. слов’яноруської і власне укр. книжної мови), на доказ їхньої рівноцінності щодо ін. мов, насамперед польс., давньогрец., латинської. Отже, проблеми К. м. здавна пов’язані також з питаннями мовної політики. Укр. письменники вважали питання К. м. дуже важливими. Про це свідчать, напр., правки І. Котляревського в різних редакціях «Енеїди», спрямовані на більшу зрозумілість мови, на її лексичне, морфол. і фонетичне унормування. Розуміння проблеми діалектної основи літ. мови, усвідомлення необхідності орієнтації на центр. говірки з урахуванням особливостей ін. говірок, а також ін. джерел збагачення літ. мови виразно виявляється в Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. Більшість укр. письменників послідовно підкреслювали необхідність створення укр. перекладних і тлумачних словників. Багато з них брали участь у словниковій роботі для упорядкування лексичного складу літ. укр. мови. Результатом цього став «Словарь української мови» (т. 1 — 4, 1907 — 09) за ред. Б. Грінченка, три чверті складу якого становить унормована певним чином літ. лексика, а чверть — діалектна (відповідно документована). У 20 столітті укр. мова досягла високого рівня нормування в усіх своїх стилях: худож.-публіцист., наук., офіц.діловому, розмовно-побутовому. Цьому сприяли заг. серед. освіта, вища освіта, масові видання худож. л-ри, переклади, періодика, радіо і телебачення, театр тощо. Послідовними поборниками К. м. виступали письменники П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін., в наш час — О. Гончар, Д. Павличко та ін.

Розробляється теорія К. м., стрижнем якої є вчення про мовну норму, її варіанти й критерії. Створено ряд праць, присвячених мові й стилю окремих письменників, зокрема в аспекті К. м. Питаннями К. м. займаються мовознавці, учителі-мовники, літератори. Піднесенню культури мови сприяють спец. радіо- й телепередачі, період. видання тощо. Питання К. м. в Україні розглядалися в працях І. Білодіда, М. Шумила, О. Кундзіча, В. Русанівського, Г. Іжакевича, А. Коваль, В. Коптілова, О. Пономаріва та ін. 1989 у Києві створено Т-во укр. мови імені Тараса Шевченка (з жовтня 1991 — Всеукраїнське товариство «Просвіта»), діяльність якого спрямована, зокрема, на збереження чистоти, самобутності укр. мови, розширення сфери її функціонування, підвищення К. м.

Літ.: Про культуру мови. К., 1964; Коваль А. П. Культура української мови. К., 1966; Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо. К., 1970; Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. К., 1975; Скворцов Л. И. Теоретические основы культуры речи. М., 1980; Коваль А. П. Слово про слово. К., 1986.

М. М. Пилинський.

«КУЛЬТУРА СЛОВА» — респ. міжвідомчий збірник, видання Мовознавства інституту ім. О. О. Потебні АН України. Видається з 1967: спочатку як щорічник під назвою «Питання мовної культури» (в. 1 — 4), з 1970 — «Рідне слово» (в. 5 — 9); з 1976 виходить двічі на рік під тепер. назвою. Вміщуються матеріали про зміни в лексичному складі укр. мови, про скарби нар. слова — діалекти, мову фольклору; подаються відомості з історії слів, фразеологізмів, життя термінів, походження і значення власних назв. Для культури спілкування, культури мови, перекладу художнього практичне значення мають поради щодо складних випадків слововживання, вибору синонімів, вимови й наголошування слів (див. Наголос). Серед постійних рубрик — «Слово в художньому творі».

С. Я. Єрмоленко.

«КУЛЬТУР-ЛІГА» — євр. вид-во. Діяло в 1919 — 31 в Києві. Випустило романи «Мандрівні зорі» Шолом-Алейхема (1927), «Правосуддя» Д. Бергельсона, «Греблі» Г. Орлянда (обидва — 1929), збірки поезій «Прості кроки» (1925) і «Знайдені іскри» (1928) І. Фефера, «Фішка» Х. Вайнермана (1931), п’єси «Повстання» Л. Рєзника (1928), «Останній ведмідь» Н. Лур’є (1929), «Степ горить» А. Вев’юрка (1930) та ін. У перекл. мовою ідиш надр. окр. твори М. Горького, В. Короленка, Л. Толстого, Г. К. Андерсена, Ч. Діккенса, Дж. Лондона, М. Сервантеса та ін.

В. А. Бурбела.

КУЛЬЧИНСЬКИЙ Ігнатій [1707, м. ВолодимирВолинський, тепер Волин. обл., за ін. даними — побл. м. Гродна, тепер Білорусь — 1747 (?)] — укр. і білорус. письменник, церк. і осв. діяч. Навч., імовірно, в Римі. Був генеральним прокуратором Василіан. конгрегації і ректором Василіан. колегії в Римі, протягом 1727 — 35 займався історією церкви. Повернувшись на батьківщину, став гродненським архімандритом (1735). Писав лат. мовою. Найвідоміша його праця — «Специфіка руської церкви» (Рим, 1732) і додаток до неї (Рим, 1734). Книгу перевид. у Почаєві 1759. Автор зб. «Мінея василіанська», який вийшов друком у Вільно 1774. Написав хроніку Гродненської Борисоглібської (Каложської) церкви, склав «Інвентар Гродненського Каложського монастиря... зложений 1738». Вивчав історію і архітектуру гродненського Старого замку.

Літ.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, т. 9. Вильна, 1870; Воронин Н. Н. Древнєє Гродно. В кн.: Материалы и исследования по археологии древнерусских городов, т. 3. М., 1954.

П. К. Яременко.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Михайло Валентинович (19.VIII 1919, Харків — 19.I 1943) — рос. і укр. поет. Навч. 1937 — 39 в Харків. ун-ті, 1939 — 41 — в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Вел. Вітчизн. війни, загинув на фронті. Автор поеми «Безсмертя» (1939, незакін., опубл. 1963), збірок «Саме таке» (вид. 1966), «Рубіж» (вид. 1973). Героїка революц. боротьби, передчуття війни з фашизмом, патріотизм, братерство народів — гол. теми творчості К. Самобутнє образне мислення поета виявилось також у його пейзажній та інтимній ліриці.

Літ.: Шатилов М. Живий з живими. «Прапор», 1962, № 3; Гельфандбейн Г. Потомок Щорса. В кн.: Гельфандбейн Г. Генерал и адъютант. Х., 1966; Поруч з нами. Х., 1968; Глазков Н. Мы из Харькова. В кн.: Воспоминания о Литинституте. М., 1983.

А. Г. Козлова.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Олександр Якович [бл. 1817 — 7(19).IV 1845, Петербург] — рос. письменник, літ. і театр. критик, видавець. Закін. 1838 Харків. ун-т. Редагував газ. «Харьковские губернские ведомости». 1836 у Харкові видав альм. «Надежда», де опубл. повість «Спогади юності». 1842 переїхав до Петербурга, співробітничав у «Литературной газете» та журн. «Отечественные записки». Автор гумор. трактату «Деякі відомості про гру в преферанс, запозичені у різних старожитних і новітніх письменників» (опубл. 1843 під псевд. «кандидат філософії П. Ремізов»), в якому висміяв звичаї тогочас. панства і чиновництва. Повість «Незвичайний двобій» та нариси «Дагеротип» і «Омнібус» (усі — 1845, під псевд. Говорилін) спрямовані проти епігонів романтизму в л-рі. У театр. оглядах та рецензіях відстоював реаліст. принципи театр. мист-ва.

Тв.: Необыкновенный поєдинок. В кн.: Русские повести XIX века 10 — 50-х годов, т. 2. М., 1952.

Літ.: Кулешов В. И. «Отечественные записки» и литература 40-х годов XIX века. М., 1959.

І. Д. Бажинов.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Роман Осипович (псевд. — Гут-Кульчицький; 1908, с. Тисмениця, тепер смт Івано-Франк. обл. — квітень 1945, Чехо-Словаччина) — укр. поет. Закінчив юрид. ф-т Львів. ун-ту. Був безробітним, брав участь у нац.-визв. русі на окупованих Польщею західноукр. землях. У 30-х pp. — в’язень польс. концтабору в Березі-Картузькій. На поч. 40-х pp. учителював на Львівщині. 1944 виїхав до Чехо-Словаччини, загинув там під час звільнення країни від нім.-фашист. окупації. Автор зб. «В огнях і в крові» (Львів, 1926), в якій змалював героїку і трагізм боротьби Укр. січових стрільців за нац. й соціальні ідеали.

В. Т. Полєк.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Юрій Франц (1640, с. Кульчиці, тепер Самбірського р-ну Львів. обл. — 19.II 1692, Відень) — укр. мемуарист. З дрібної укр. шляхти. Працював перекладачем у Бєлгородській (побл. Одеси) Орієнтальній торг. компанії. Знав укр., польс., нім., угор., рум., тур. мови. Автор спогадів «Розповідь очевидця, який у турецькій формі перейшов через ворожий табір і, повернувшись назад, першим приніс звістку» (опубл. 1684, нім. мовою; Відень-Зальцбург). У них розповів факт із своєї біографії про передачу до обложеного тур. завойовниками Відня звістки, що військо польс. короля Яна III Собеського й укр. козаки йдуть на допомогу. Це змінило хід битви, турків було розгромлено. К. — ймовірний перекладач нім. мовою «Листа запорожців до султана», який поширювався серед оборонців міста. К. присвячено наук. розвідки і художні твори, зокрема повість «Кульчицький — герой Відня» І. Филипчака (1933). У Відні 1885 йому споруд. пам’ятник (скульптор І. Пендль).

Літ.: Німчук І. Юрій-Франц Кульчицький і його подвиги. Львів, 1933; Головин Р. Відень, 1683 рік... «Всесвіт», 1983, № 8; Нудьга Г. Запорожці сміються. «Жовтень», 1984, № 3.

Р. П. Головин.

КУМИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра кумиків, одна з л-р Дагестану. Розвивається кумицькою мовою, яка належить до кипчацької групи тюркських мов. Писемній л-рі передував фольклор, багатий на лірич. пісні й епіч. перекази, казки, прислів’я, приказки тощо. Поет-просвітитель М.-Е. Османов уклав «Збірник ногайських і кумицьких народних пісень» (вид. у Петербурзі 1883). Основоположник К. л. — поет Ірчі Казак. Гострим соціальним спрямуванням відзначалися твори М. Алібекова та М.-Е. Османова. В демокр. руслі розвивалася творчість У. Буйнакського, З. Батирмурзаєва та ін. У 20 — 30-і pp. 20 ст. письменники широко розробляли тему освіти (вірші «Гей, сирота! Не йди зі школи» Н. Ханмурзаєва, 1926; «Атака на неосвіченість» А. Аджаматова, 1934; «Про трьох піонерів, які шукають високу мудрість» А. Акавова, 1934). Соціальні перетворення в Дагестані осмислюються в оповіданні «Весна, що прийшла з півночі» Ю. Гереева (1935). Славиться вільна праця у віршах А. Магомедова, оповіданнях А. Аджаматова та ін. Ці ж мотиви — в основі поезій А. Аджієва, А. Аджаматова та ін. У роки Вел. Вітчизн. війни К. л. славить героїзм рад. людей на фронті і в тилу. Патріотизм і дружба народів, боротьба за мир, трудові звершення, засудження пережитків минулого — осн. теми К. л. повоєнних років (поет. збірки «Шукачі щастя», 1948, і «Пісні серця», 1959, А.-В. Сулейманова; «В нас у горах» А. Аджієва, 1959; збірки оповідань «Великий Урал», 1953, та «Сільські дівчата», 1958, і роман «Махач», 1959, І. Керімова та ін.). К. л. 60 — 80-х pp. відзначається широтою тем. діапазону, порушує складні проблеми сучасності. Найзначніші поет. твори — поема «Оленячі роги» А. Аджаматова (1975), збірки «Мить» А. Акаєва (1979), «Каменяр і поет» А. Аджієва (1983), «Зоряне небо» Ш.-Х. Алішевої (1984). В жанрі прози помітним явищем стали твори І. Керімова (збірки повістей і оповідань «Зоря над Каспієм», 1972, «Оповідання Мусалад», 1975), М.-С. Ях’яєва («Три сонця», 1978). Значний внесок у розвиток драматургії зробили А.-П. Салаватов, А.-В. Сулейманов, А. Курбанов, М.-С. Ях’яєв, Г. Рустамов, А. Атаєв. Дит. л-ра представлена творами Б. Астемірова, А.-П. Салаватова, А. Аджієва, І. Асекова, К. Султанова, А. Меджидова. З літературознавчими і літ.-крит. працями виступають К. Султанов, І. Керімов, К. Абуков та ін. Розвиваються кумицько-укр. літ. взаємозв’язки. А. Аджаматов у п’єсі «Сталева пастка» (1943) висвітлює тему дружби двох народів, а поезію «Вуса» (1973) присвятив Т. Шевченкові. 1954 — 58 поети А. Аджієв та І. Керімов переклали «Заповіт», поеми «Сова», «Наймичка» та ін. твори Т. Шевченка. Т. Бейбулатов переклав п’єсу «Загибель ескадри» О. Корнійчука. 1934 у Києві видано антологію даг. поезії (упоряд. Р. Расулов), в якій представлені твори кумиц. авторів.

Літ.: Мусаханова Г. Очерки кумыкской дореволюционной литературы. Махачкала, 1959; Писатели советского Дагестана. Махачкала, 1984.

Г. Г. Ханмурзаєв.

КУМУЛЯЦІЯ (від лат. cumulatio — збирання, нагромадження, посилення) — худож. прийом, який полягає в багаторазовому повторі одних і тих же дій чи елементів твору. К. чітко простежується в обряд. піснях, казках та нар. поезії (пісні «Ой служив я в пана та й першеє літо», «Ой попливи вутко»; казки «Колобок», «Золота рибка», «Коза-дереза» та ін.). До К. вдаються і в худож. л-рі, напр.:

Встав я, — ранній птах, —

Зелене диво лебедило, —

Ходило літо, вітер пах

М’яким зеленим дивом.

Встав я, — ранній сніг, —

Сміялись коні невисоко, —

Дивився радо ніжний світ

М’яким коневим оком.

Встав я, — сніго-птах, —

Ходило біле холодило, —

Тремтіло в річки по боках

Тонке зелене диво.

(М. Вінграновський. «Встав я, — ранній птах...).

Літ.: Пропп В. Я. Кумулятивная сказка. В кн.: Пропп В. Я. Фольклор и действительность. М., 1976.

С. В. Мишанич.

КУНАНБАЄВ Абай (1845 — 1904) — казах. поет-просвітитель. Див. Абай Кунанбаєв.

КУНАЩАК (Кунашевич) Петро (р. і м. н. невід. — 1697) — укр. мемуарист. Жив у Львові. Був крамарем, членом братства Іоанна Богослова, яке допомагало Успенському Ставропігійському братству в культур.-осв. діяльності. Обирався сеньйором — старостою братства. Зберег. його щоденна книга записів витрат 1663 — 96, яка має характер своєрідної родинної хроніки. Щоденник містить різноманітні відомості: про побут, ремесла, книготоргівлю й ужиткове мистецтво тогочас. Львова. Писаний польс. мовою, є окр. вставки укр. мовою, напр., укр. вірш «О смутку!..». Вперше щоденник опубл. В. Лозінський у кн. «Львівський патриціат і міщанство в XVI і XVII ст.» (1890, 2-е вид. 1892). Афоризми, наведені в поч. частині рукопису К., стали темою вірша «Притча про нерозум» І. Франка (зб. «Мій Ізмарагд»). Р. Іваничук використав твір К. при написанні роману «Манускрипт з вулиці Руської». Рукопис зберіг. у ЛНБ ім. В. Стефаника АН України.

Тв.: Родинна хроніка XVII ст. «Жовтень». 1987, № 4.

Літ.: Хомишин М. Я. Вікно в минулий світ. «Жовтень», 1987, № 4.

М. Я. Хомишин.

КУНДЗІЧ Олексій Леонардович [9 (22).IV 1904, с. Павлівка, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — 20.VI 1964, Ялта, похов. у Києві] — укр. письменник. Навч. 1921 — 26 на Вищих пед. курсах (Вінниця), в Кам’янець-Подільському та Харків. ін-тах нар. освіти. Працював у пресі. Належав до літ. орг-ції «Молодняк», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Перша зб. оповідань — «Червоною дорогою» (1926). Оповідання та новели 20-х pp. (зб. «В ущелинах республіки», 1928; «Новели», 1929), перші романи — «De Facto» і «Окупант» (обидва — 1930) — відображають життя міста і села після 1917, проблеми молоді. У творах 30-х pp. (зб. оповідань «Шахтарі», 1932; романи «Моцарт і ботокуди», 1935, і «Родичі», 1936), змальовуючи побут донец. шахтарів, тех. інтелігенції, сільс. трудівників, К. ставить цікаві соціально-психол. та культурні проблеми. Про визволення Зх. України 1939 — повість «Кола йде до Коломиї» (1941, в пізнішій ред. — «Верховинець»). Писав також про боротьбу з нім.-фашист. окупантами, відбудову країни — збірки оповідань «Сила гніву» (1942), «Дорога на Крем’янець» (1946), зб. нарисів «Заводський зошит» (1948). Ряд творів цього періоду був підданий несправедливим ідеол. звинуваченням (оповідання «Українська хата», повість «Як Тарас їхав по Україні»), Виступав як публіцист, літ. критик, теоретик перекладу (збірки статей «Дієзи в ключі», 1956; «Слово і образ», 1966; «Творчі проблеми перекладу», 1973). Переклав роман «Війна і мир» Л. Толстого (1952 — 53), окр. твори М. Лермонтова, М. Горького, Л. Леонова та ін.

Тв.: Шум часу. К., 1967; Твори, т. 1 — 2. К., 1985; Рос. перекл. — У великих истоков. К., 1951; Родичи. М., 1970; Слово и образ. М., 1973.

Літ.: Коптилов В. Олексий Кундзич — теоретик и практик. В кн.: Мастерство перевода. 1969, сб. 6. М., 1970; Корсунська Б. Олексій Кундзіч. К., 1971; Живий Олексій Кундзіч. К., 1977; Поліщук В. «Наше діло — ламати межі...». «Слово і час», 1991, № 11.

А. М. Подолинний.

КУНДІРЕНКО Зінаїда Павлівна (4.Х 1924, с. Великі Сорочинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл.) — укр. перекладачка. З дитинства прикута тяжкою хворобою до ліжка. Закін. 1966 Київ. ун-т. У перекладі К. з нім. мови окр. книжками вийшли: оповідання «Смерть Лоенгріна» Г. Белля (1960), повісті «Таємнича Африка» Г. Фрейберга (1961), «Діаманти Ківі-Ківі» Р. Дауманна (1962), «Каміло» Л. Ренна (1965), «Індіанин» Е. Кляйна (1966), «Дорога до фортеці» Г. Шпрангера (1975) та ін.; з рос. — роман «Перед стрибком» Д. Єрьоміна (1988). Переклала окр. твори С. Сергєєва-Ценського, Г. Соколова, І. Росоховатського, І. Ненашева та ін.

О. І. Губар.

КУНДРАТ Юрій Степанович (18.VII 1935, с. Баєрівці, тепер Пряшівського окр. Сх.-Словац. обл.) — укр. літературознавець і теоретик перекладу в Словаччині. Закін. 1960 Київський пед. ін-т. Викладач кафедри укр. л-ри філос. ф-ту (Пряшів) Кошицького ун-ту. Досліджує укр. л-ру в Чехії та Словаччині, укр. переклади з чес. та словац. мов. (монографія «Український художній переклад в Чехословаччині», 1983). Один з авторів підручників з укр. л-ри для серед. шкіл з укр. мовою навчання та вузів країни.

О. В. Мишанич.

КУНІЦЬКИЙ (Kunicki) Леон (28.VI 1828, м. Седлище, тепер Люблін. воєвод., Польща — 8.I 1873, Варшава) — польс. письменник, художник. Закін. гімназію у Варшаві. Дебютував 1848 в журн. «Album literacki» («Літературний альбом»). Співробітничав у варшав. часописі «Туgodnik ilustrowany» («Ілюстрований тижневик») та ін. Визнання досяг у жанрах малої прози (збірки «Місцеві образки й ескізи», 1852; «Надбузькі картинки й оповіді», т. 1 — 3, 1857; «Гумористичні шкіци — мальовані й літературні», 1868; «Дядькові мандрівки», 1869; «Уривки з хроніки моєї околиці», 1872, тощо). Автор ряду повістей на побутову тематику, зокрема з життя укр. селян: «Данилко Фліс» (1851), «Іванко» (1860), «Історія про неробу Семена» (1862) та ін.

А. М. Подолинний.

КУНЦЕВИЧ Йосафат (світське ім’я — Іван; 1580, м. Володимир-Волинський, тепер Волин. обл. — 13.XI 1623, Вітебськ, Білорусь) — білорус. церк.-політ. діяч, публіцист. Нар. в сім’ї міщанина. Поч. освіту здобув у правосл. школі. Під впливом віленських єзуїтів 1599 прийняв унію. Був ігуменом Віленсько-Троїцького та ін. монастирів, з 1617 — архієпископ полоцький і вітебський. Фанатичний поборник унії в Білорусі та Україні. Вбитий під час повстання 1623 у Вітебську проти унії. Канонізований Ватиканом. Автор полем, богосл. трактатів про хрещення Русі (1604 — 06; написані тодішньою укр. мовою з елементами білорус), де доводив, що руська церква спочатку була католицькою: «О фальшованю письм словеньских...», шести розділів у кн. Л. Кревзи «Оборона єдності церковної» (1617), «Катехізису» та ін.

Літ.: Говорский К. Иосафат Кунцевич, Полоцкий униатский архиепископ. Бильна, 1865; Правда об Иосафате Кунцевиче. Вильна, 1896; Сліпий Й. Свящм. Йосафат Кунцевич. Львів, 1925; Герич Ю. Огляд богословсько-літературної діяльності св. Йосафата Кунцевича. Торонто. 1960.

П. К. Яременко.

КУНЬЯ (Cunha) Еуклідіс да (20.I 1866, м. Кантагалу — 15.VIII 1909, Ріо-де-Жанейро) — браз. письменник, журналіст, громад. діяч, член Браз. академії л-ри з 1903. За фахом військ. інженер. За участь у антимонарх. виступах був звільнений з армії. 1901 заснував соціаліст. групу в СанПаулу. В докум.-публіцист. кн. «Сертани» (1902) К. показав нужденне життя селян, їхню боротьбу проти соціального гніту. Твір сприяв становленню крит. реалізму в браз. л-рі. Ряд статей К. присвятив рос. л-рі (збірки «Контрасти і зіставлення», 1907; «На полях історії», 1909, та ін.). Убитий найманцями реакції. За рішенням Всесв. Ради Миру 1959 відзначалося 50-річчя траг. загибелі К. Вечір пам’яті письменника відбувся і в Києві, з промовою на ньому виступив П. Тичина.

Тв.: Рос. перекл. — Старая проблема. В кн.: Прогрессивные мыслители Латинской Америки (XIX — начало XX в.). М., 1965.

Літ.: Тертерян И. Эуклидес да Кунья — национальный герой Бразилии. М., 1959; Тичина П. [Промова на вечорі з нагоди 50-річчя від дня загибелі Еуклідіса да Куньї]. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 9. К., 1987.

Н. Д. Дроботько.

КУПАЛА Янка [справж. — Луцевич Іван Домінікович; 25.VI (7.VII) 1882, с. В’язинка, тепер Молодечненського р-ну Мін. обл. — 28.VI 1942, Москва; 1962 прах перевезено до Мінська] — білорус. поет, один з основоположників нової білорус. л-ри, нар. поет БРСР з 1925, академік АН БРСР з 1928 та УРСР з 1929. Нар. у сім’ї селянина-орендаря. Закін. 1898 двокласне нар. уч-ще в с. Бєлоруч’ї побл. Мінська. У 1909 — 13 навч. на загальноосв. курсах у Петербурзі, з 1915 — в Моск. міському нар. ун-ті ім. А. Л. Шанявського (Москва). З 1905 працював домашнім учителем, писарем у слідчого, чорноробом на винокурних заводах, у 1914 — 15 — ред. газ. «Наша нива» (Вільно). У 1919 — 41 жив і працював у Мінську. Починав писати польс. мовою. Дебютував поет. зб. «Жалійка» (1908), гол. мотив якої — безпросвітне життя білорус. селянина в умовах соціального і нац. гніту. Наступна зб. поезій «Гусляр» (1910), драм. поеми «Одвічна пісня» (1908) й «Сон на кургані» (1912) свідчили про творче зростання поета, якого наснажували багатовікова історія білорус. народу, його культура, фольклор. Дар лірика, романтика, сатирика, глибокого знавця психології людини, майстра неповторних характерів розкривається у драматургії (п’єси «Павлинка», 1912; «Зруйноване гніздо», «Приймаки», обидві — 1913). К. досяг поет. досконалості в передаванні найтонших нюансів людської душі, нар. мудрості (зб. «Вона і я», 1913).

Історичній долі білоруського народу присвятив збірки «Спадщина» (1922) та «Безіменне» (1925). В 30-і pp. К. стає одним із провідних майстрів сучас. поезії: збірки «Пісня будівництву» (1936); «Від серця» (1940; Державна премія СРСР, 1941); «Білоруським партизанам» (1942); поеми «Над рікою Оресою» (1933); «Місто Борисів» (1934) та ін. Багато його віршів, покладених на музику, стали популярними піснями. 1986 вийшов енциклопедичний довідник «Янка Купала». 1965 встановлено Держ. премію Білорусі імені Янки Купали за видатні твори л-ри, мист-ва і виконавчу майстерність. У Мінську 1945 відкрито літ. музей Янки Купали.

Перекладав твори О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова, І. Крилова, А. Міцкевича, В. Сирокомлі, М. Конопніцької, В. Броневського та ін. поетів. У його перекладі вийшло «Слово о полку Ігоревім» (прозою 1918; у віршах 1921). К. добре знав історію укр. народу, його фольклор і л-ру. В 1928, 1932, 1935, 1938, 1939 бував в Україні. Написав вірш «Україна» (1935). На основі укр. та білорус. фольклору створив поему «Бондарівна» (1913). Т. Шевченкові присвятив дві однойм. поезії «Пам’яті Т. Шевченка» (обидві — 1909), поему «Тарасова доля» (1939), ст. «Великий Кобзар українського народу» (1938). К. був першим перекладачем творів Т. Шевченка білорус. мовою, 1905 — 07 переклав поезії «Думка» («Нащо мені чорні брови») та «Гоголю» (опубл. у його зб. «Жалійка», 1908). Йому належать також переклади Шевченкових поем «Сон», «Катерина», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Кавказ», балади «Тополя», «Причинна», вірші «Минають дні, минають ночі», «На вічну пам’ять Котляревському», «Вітер з гаєм розмовляє», «Перебендя», «До Основ’яненка», «На незабудь Штернбергові» та ін., що увійшли до першого вид. «Кобзаря» білорус. мовою, 1939, яке К. редагував разом з Я. Коласом. Брав участь у підготовці зб. «Письменники народів СРСР — Шевченкові» (1938). П’єси К. йшли на укр. сцені, зокрема «Павлинка» — у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка, «Зруйноване гніздо» — у Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької. К. присвятили свої вірші М. Рильський («Лист до Янки Купали», «Янкові Купалі», «Янка Купала», «Пам’ятник Я. Купалі»), Т. Масенко, С. Крижанівський, Б. Степанюк, О. Ющенко, Л. Забашта, В. Лучук. Ряд творів К. переклали С. Пилипенко, А. Панів, П. Тичина, М. Рильський, В. Свідзінський, М. Бажан, В. Сосюра, М. Терещенко, А. Малишко, І. Муратов, С. Крижанівський, Т. Масенко, М. Нагнибіда, Д. Білоус, Г. Кочур, Д. Павличко, Р. Лубківський. Про творчість К., його зв’язки з укр. культурою писали П. Тичина, М. Рильський, Д. Павличко, Б. Чайковський, П. Охріменко, В. Рагойша і Т. Кобржицька.

Тв.: Збор твораў, т. 1 — 7. Мінск, 1972 — 76; Укр. перекл. — Над рікою Оресою. К., 1936; Вибрані твори. К. — Х., 1937; Вибране. К., 1947; Вибрані твори. К., 1953; Лірика. К., 1967; Вибране. К., 1982; [Твори]. В кн.: Сузір’я, в. 29. К., 1990; Рос. перекл. — Гусляр. М., 1972; Собрание сочинений т. 1 — 3. М., 1982; Избранное. М., 1985.

Літ.: Рильський М. Янка Купала. «Дніпро», 1947, № 6; Мозольков Є. Янка Купала. К., 1952; Рильський М. Поет-рицар. В кн.: Рильський М. Твори, т. 9. К., 1962; Чайковський Б. Незабутня сторінка дружби. К., 1971; Ахрыменка П. Летапіс братэрства. Мінск, 1973; Кабржыцкая Т. В., Рагойша В. П. Карані дружбы. Мінск, 1976; Павличко Д. Сонети Янки Купали. «Ранок», 1982, № 7; Лубківський Р. Соловей Білорусії. «Радянська Україна», 1982. 7 липня; Чабаненко В. Щира дружба, плідна співпраця. «Літературна Україна», 1982, 8 липня; Янка Купала та Якуб Колас і Україна. Суми, 1982; Тичина’ П. Янка Купала. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 9. К., 1987; Драй-Хмара М. Янка Купала. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1989.

P. M. Лубківський.

КУПАЛЬСЬКІ ПІСНІ — один з циклів календарно-обрядової поезії. Співали К. п. у ніч на Івана Купала — з 23 на 24 червня (з 6 на 7 липня за н. ст.). У купальську ніч молодь збиралася коло річки, озера або ставка, стрибала через багаття, водила хороводи, співала пісні, топила або спалювала опудала Купала, Кострубонька чи Марени; дівчата ворожили — плели вінки і пускали їх на воду. К. п. були поширені за часів язичництва й пізніше у слов’ян., прибалт., сканд. та ін. європ. народів. Свято Купала й К. п. згадуються в найдавніших церк. посланнях і повчаннях. Купальський обряд, який широко побутував в Україні, дійшов до наших днів. У давніх К. п. є обрядові мотиви купання-очищення (пісня «Да купався Іван»), чарівні перетворення людей на дерева, рослини («Горох, горох та при дорозі»), хліборобська праця («А в борку, на клинку»). Глибоко ліричні К. п. про кохання й сватання, жартівливі й сатир. — пісні, де дівчата висміюють вади хлопців, а хлопці — дівчат. Мотивами й поетикою К. п. перегукуються з веснянками, весільними піснями, русальними піснями та ін. Укр. К. п. збирали М. Гоголь, Панас Мирний, Іван Білик, П. Чубинський, І. Манжура, Леся Українка та ін. Досліджували їх М. Костомаров, О. Потебня, М. Сумцов.О. Дей та ін. Матеріали укр. купальських обрядів і пісень використали М. Гоголь («Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала»), С. Писаревський («Купала на Йвана»), М. Старицький («Ніч під Івана Купала») та ін. Мотиви К. п. інтерпретували в своїх віршах Я. Головацький («Два віночки»), Б. Грінченко («З папороті квіт»), І. Манжура («На Купала»), Дніпрова Чайка («Під самого Купала»), У. Кравченко («На Купала»), М. Бажан («Ніч на Івана Купала»), Л. Костенко («Ой да на Івана, ой да на Купала») та ін.

Вид.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край.., т. 3. СПБ, 1872; Ігри та пісні. К., 1963; Купальські пісні. К., 1989.

Літ.: Потебня А. А. О купальских огнях и сродных с ними представленнях. М., 1867; Бобкова В. С. Купальські пісні. В кн.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Дей О. І. Звичаєво-обрядова поезія трудового року. В кн.: Ігри та пісні. К., 1963; Дей О. І. Поезія життєвого буяння. В кн.: Купальські пісні. К., 1970; Українка Леся. Купала на Волині. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 9. К., 1977; Чебанюк О. Ю. Пісні трудового року. В кн.: Календарно-обрядові пісні. К., 1987.

В. Ф. Погребенник.

КУПЕР (Cooper) Джеймс Фенімор (15.IX 1789, м. Берлінгтон, шт. Нью-Джерсі — 14.IX 1851, м. Куперстаун, шт. Нью-Йорк) — амер. письменник. Навч. в Йєльському ун-ті. 1806 — 11 служив на флоті, 1826 — 33 перебував у Європі. Першим у л-рі США запровадив жанри істор. та мариністичного роману з авантюрно-пригод. сюжетом і піднесеною героїкою на тлі амер. дійсності. Саме ці риси — пригодництва і романтики — вирізняють роман «Шпигун» (1821), що приніс К. широке визнання; тут змальовано конкретні епізоди війни за незалежність англ. колоній у Пн. Америці. Новатор. характер мають мариністичні романи К., в яких сама стихія ніби стає активним сюжетотворчим чинником («Лоцман», 1823; «Червоний корсар», 1827; «Морська чарівниця», 1830; «Два адмірали», 1842; «На суходолі і на морі», 1844; «Морські леви», 1849). Найбільше досягнення К. — перша в л-рі США пенталогія «Шкіряна Панчоха»: романи «Піонери, або Біля витоків Сасквеганни» (1823), «Останній з могікан» (1826), «Прерія» (1827), «Слідогляд, або Суходільне море» (1840), «Звіробій, або Перша стежка війни» (1841). Герої цієї епопеї: Натті Бампо — білий, вільний мисливець, першовідкривач незайманої природи й своєрідного індіан. світу, який врешті-решт усвідомлює, що торує шлях хижацькій капіталіст. цивілізації; романтизовані образи індіанців — Чингачгука (Великого Змія), його сина Анкеса та ін. Індіан. темі присвячено романи «Долина Віш-тон-Віш» (1829), «Вайандотте» (1843), «Дубовий гай» (1848). Доля особистості за деспот. режиму — у центрі романів на сюжети з європ. історії: трилогія «Браво» (1831), «Гейденмауер, або Бенедиктинці» (1832) та «Кат, або Абатство виноградарів» (1833). Крит. погляд на тогочас. амер. дійсність висловив К. в алегор. романі-памфлеті «Монікіни» (1835), а також у романах «Додому», «Вдома» (обидва — 1838). К. — автор «Європейських нотаток» (т. 1 — 5, 1836 — 38), публіцист. есе. З нагоди одного з перших укр. видань К. (на межі 19 — 20 ст.) І. Франко зазначав, що «Шкіряна Панчоха» «тішиться й досі великою популярністю в цілім цивілізованім світі» (Франко І. Зібр. тв., т. 36. К., 1982, с. 26). Окр. твори К. переклали М. Лебединець, М. Іванов, І. Корунець, Л. Солонько, О. Терех, Є. Крижевич, Р. Доценко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Слідогляд. Х. — Одеса, 1928; Шпигун. Х., 1928; Звіробій. К., 1968; Останній з могікан. К., 1969; Слідопит. К., 1972; Піонери. К., 1980; Прерія. К., 1981; Рос. перекл. — Избранные сочинения, т. 1 — 7. М., 1982. Літ.: Боброва М. Джеймс Фенимор Купер. Саратов, 1967; Уильямс С. Т. Джеймс Фенимор Купер. В кн.: Литературная история США, т. 1. М., 1977; Батурин С. Фенимор Купер. В кн.: Батурин С. С. Джон Стейнбек и традиции американской литературы. М., 1984; Гречанюк С. Романтичні реляції Фенімора Купера. В кн.: Гречанюк С. Вічні книги. К., 1988.

Р. І. Доценко.

КУПРІН Олександр Іванович [26.VIII (7.ІХ) 1870, м. Наровчат, тепер село Пенз. обл. — 25.VIII 1938, Ленінград] — рос. письменник. Навч. 1880 — 88 в Моск. кадет, корпусі, закін. 1890 юнкер. уч-ще в Москві. У 1890 — 94 — на військ. службі у Проскурові (тепер Хмельницький), Волочиську. 1894 вийшов у відставку і переїхав до Києва. Публікував оповідання, нариси, статті, фейлетони, театр. рецензії у газетах «Киевское слово», «Киевлянин», «Жизнь и искусство», «Волинь». До 1901 жив в Україні, здебільшого в Києві, виїздив на Донбас як кореспондент київ. газет. З 1901 — у Петербурзі. Співробітничав у збірниках вид-ва. «Знание», після 1917 брав участь у роботі вид-ва «Всемирная литература». 1919 емігрував, жив переважно в Парижі. Повернувся 1937. Перше оповідання «Останній дебют» опубл. 1889 в журн. «Русский сатирический листок». В оповіданнях «Дізнання» (1894, перша назва — «З віддаленого минулого»), «Нічліг» (1895) реаліст. відтворив армійський побут, порушив гострі моральні питання. Осн. теми повісті «Молох» (1896) — суперечності між працею і капіталом, згубний вплив бурж. моралі на людину. Природа укр. Полісся, де письменник жив 1897, злиденне життя селян, мотиви укр. казок та легенд відображені в оповіданнях «Лісова глушина» (1898), «Срібний вовк» (1901, ін. назва — «Перевертень»), «На глухарів» (1906). У повісті «Олеся» (1898), тематично пов’язаній з попередніми творами, К. пише про велике кохання, поетизує патріарх.-первісне життя людини. Реаліст. картини військ.-бюрокр. системи цар. Росії К. подав у повісті «Поєдинок» (1905, створена на автобіогр. основі). Атмосферою революц. днів овіяні оповідання «Сни» (1905), «Ріка життя», «Марення» (обидва — 1906). В оповіданні «Гамбрінус» (1907) К. утверджував силу духу людини, непереможність вільного творчого начала. В роки реакції в творчості К. з’являються мотиви сумніву і зневіри, фаталістичні настрої (оповідання «Тост», 1906; «Морська хвороба», 1908; «Королівський парк», 1911, та ін.). Але більшість оповідань відзначається демократизмом, гуманістичними настроями, К. оспівує натхненну любов, благородство почуттів (повість «Суламіф», 1908; оповідання «Гранатовий браслет», 1911), виражає протест проти реакції (оповідання «Велетні», 1907, «Анафема», «Чорна блискавка», обидва — 1913, та ін.), привертає увагу суспільства до соціального зла і вад бурж. ладу («Яма», ч. 1 — 2, 1909 — 15, та ін.), сатир. змальовує бурж. ділків, псевдонар. л-ру років війни (оповідання «Гога Веселов», 1916; «Канталупи», «Інтерв’ю», обидва — 1917, та ін.). Твори періоду еміграції сповнені спогадів і роздумів про життя в Росії (романи «Юнкери», 1928 — 32; «Жанета», 1932; оповідання «Ольга Сур», 1929), деякі з них написані на основі істор. анекдотів («Однорукий комендант», 1923; «Тінь імператора», 1928), легендарних сюжетів («Геро, Леандр і пастух», 1929). К. належить серія нарисів «Київські типи» (1895 — 98). Враження від поїздки на заводи Донец. басейну лягли в основу нарисів «Юзівський завод», «У вогні» (обидва — 1896) та ін. У нарисі «Події у Севастополі» (1905) відтворив розправу над матросами повсталого крейсера «Очаков». Глибоке, всебічне знання життя, правдивість і природність оповіді, гострий сюжет, виразність типів, психологізм, ясність і простота стилю, влучність слова надають особливої чарівності новелам, оповіданням, повістям та романам письменника. Окремі твори К. переклали О. Копиленко, Є. Дроб’язко, М. Шумило, Н. Андріанова, І. Кіпніс, М. Лещенко, Б. Рильський та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. І — 6. М., 1957 — 58; Собрание сочинений, т. 1 — 9. М., 1970 — 73; Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1982; Укр. перекл. — Вибрані твори. К., 1950; Оповідання. К., 1953; Анафема. К., 1958; Мирне життя. Ужгород, 1960; Поєдинок. К., 1981.

Літ.: Воровский В. В. А. И. Куприн. В кн.: Воровский В. Литературно-критические статьи. М., 1956; Берков П. Н. Александр Иванович Куприн. М. — Л., 1956; Волков А. А. А. И. Куприн на Украине. «Советская Украина», 1960, № 9; Афанасьев В. А. Александр Ивансвич Куприн. М., 1972; Цященко Т. Про роботу О. І. Купріна в київській пресі. «Радянське літературознавство», 1973, № 9; Куприна К. А. Куприн — мой отец. М., 1979; Волков А. А. Творчество А. И. Куприна. М., 1981; Кулешов Ф. И. Творческий путь А. И. Куприна. Минск, 1983; Хинкулов Л. На рубеже веков (Александр Куприн). В кн.: Хинкулов Л. Золотые ворота Киева. К., 1988.

Н. Є. Крутікова.

КУПРІЯНОВ Ігор Терентійович (29.Х 1937, Вінниця) — рос. і укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1971. Закін. 1962 Луцький пед. ін-т. 1973 — 88 працював в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України та Київському ун-ті. З 1990 — зав. кафедрою українознавства Запоріз. ун-ту. Наук. інтереси К. зосереджені на вивченні рос. л-ри і рос.-укр. літ. зв’язків кін. 19 — поч. 20 ст., творчості сучас. рос. письменників, які живуть в Україні. Йому належать праці про спорідненість ідейно-естет. поглядів рос. і укр. майстрів слова, про творчість М. Некрасова, Марка Вовчка, М. Горького, В. Брюсова, М. Волошина, О. Блока, О. Толстого, М. Рильського, Л. Вишеславського та ін. Один з авторів книжок «Літературно-мистецька Вінничина» (1969), 2-томної «Історії українсько-російських літературних зв’язків» (т. 1, 1987) та ін. Здійснив ряд перших публікацій творів М. Волошина, Є. Васильєвої, М. Рильського, листів І. Франка, В. Брюсова, О. Толстого, О. Білецького та ін.

О. Н. Мушкудіані.

КУПЧАНКО Григорій Іванович (літ. псевд. — Г. И. К., Г. К., Г-й К — о та ін.; 27.VII 1849, с. Берегомет, тепер смт Вижницького р-ну Чернів. обл. — 10.V 1902) — укр. фольклорист, етнограф і письменник. Навч. у Віден. ун-ті. 1888 — 93 видавав газ. «Русска правда». Був членом Рос. геогр. т-ва, за програмою його Пд.-Зх. відділу в 70-і pp. почав збирати на Буковині матеріали з історії, статистики, фольклору й етнографії українців. Видав кілька фольклорно-етногр. збірників, з яких найціннішим є «Сборник песен буковинского народа» (1875, упоряд. — О. Лоначевський). Автор досліджень: «Сільське весілля на Буковині» (1870), «Некоторые историко-географические сведения о Буковине» (1875) тощо. Виступав і як письменник, «публікуючи в різних виданнях дешевої фабрики вірші, повістки та популярні статейки...» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 353).

Літ.: Сінченко Г. І. Купчанко як фольклорист і етнограф. В кн.: Тези доповідей XXII наукової сесії Чернівецького університету. Секція філологічних наук. Чернівці, 1966.

Г. І. Сінченко.

Попередня     Головна     Наступна