[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 187-207.]

Попередня     Головна     Наступна

ЛІНДГРЕН (Lindgren) Астрід Анна Емілія (14.XI 1907, м. Віммербю, лен Смоланд) — швед. письменниця. Пише переважно для дітей. Твори Л. написані у лірич. манері, герої їх — відверті і безпосередні. У повістях «Брітт-Марі полегшує серце» (1944), «Пеппі Довгапанчоха» (1945 — 52; однойм. п’єса, 1954), «Крихітка Нільс Карлсон» (1949), «Міо, мій Міо» (1954), «Три повісті про Малого і Карлсона, що живе на даху» (1955 — 68). Л. вдало поєднує казкові фантаст. риси з елементами реального життя сучас. міста чи країни. Повісті детект. жанру «Знаменитий детектив Блюмквіст» (1946), «Расмус-волоцюга» (1956), трилогії «Еміль з Леннеберги» (1963), «Нові витівки Еміля з Леннеберги» (1966), «Живий іще Еміль з Леннеберги» (1970) порушують гострі соціальні проблеми. У повістях для дорослого читача («На острові Сальткрока», 1964; «Брати Лев’яче Серце», 1973; «Роня, дочка розбійника», 1981), циклі книжок про чарівну країну Монісманію Л. закликає до боротьби за справедливість, обстоює ідеали гуманізму. Двічі нагороджена Міжнар. золотою медаллю Г. К. Андерсена (1958, 1982). П’єси Л. «Пеппі Довгапанчоха», «Малюк і Карлсон», «Ковбаска, Буман та інші» йдуть на укр. сцені (Чернігів, Харків, Київ та ін.). Окр. твори Л. переклала О. Сенюк.

Тв.: Укр. перекл. — Малий і Карлсон, що живе на даху. К., 1963; Карлсон прилітає знову. К., 1965; Знаменитий детектив Блюмквіст. К., 1968; Нові пригоди Карлсона, що живе на даху. К., 1971; Пеппі Довгапанчоха. К., 1977; Брати Лев’яче Серце. К., 1985; Роня, дочка розбійника. К., 1987; Міо, мій Міо. — Расмус-волоцюга. — Брати Лев’яче Серце. К., 1990; Рос. перекл. — Расмус-бродяга. Л., 1963; Приключения Эмиля из Леннеберги. М., 1977; Три повести о Малыше и Карлсоне. К., 1988.

Літ.: Брауде Л. Сказка и действительность в творчестве Астрид Линдгрен. В кн.: О литературе для детей, в. 8. Л., 1963; Брауде Л. За большую человечность, за лучшее понимание людей. В кн.: Линдгрен А. На острове Сальткрока. Л., 1986; Костецький А. «Поки є діти — будуть казки!..». В кн.: Ліндгрен А. Пеппі Довгапанчоха. — Малий і Карлсон, що живе на даху. К., 1990; Ерхов Б. А. Художественная литература скандинавских стран в русской печати. Библиографический указатель, в. 1, М., 1986.

Е. А. Жежерун.

ЛІНДСЕЙ (Lindsay) Джек (20.Х 1900, Мельбурн, Австралія — 8.III 1990, Кембридж, Великобританія) — англійський письменник, літературознавець, перекладач. Закін. Квінсленд. ун-т (Австралія). З 1926 жив у Великобританії. Романи «Ми повернемося» (1942), «Понад страх» (1943), зб. віршів «Другий фронт» (1944) мають антифашист. і антимілітар. спрямування. У романах, написаних на матеріалах з античної («Рим продається», 1933; «Цезар помер», 1934; «Останні дні з Клеопатрою», 1935; «Ганнібал голосує», 1940) та англ. історії («1649. Історія одного року», 1938; «Люди сорок восьмого року», 1948; «Багаття у Смітфілді», 1950; «Великий дуб», 1957; «Артур і його час», 1958; «Місто-потвора. Лондон часів Д. Дефо 1688 — 1730», 1978), показав роль народу як вирішальної сили істор. розвитку. В епопеї «Британський шлях» (романи «Зраджена весна», 1953; «Приплив, що наростає», 1954; «Твій дім», 1957; «Маски та обличчя», 1963) відтв. життя різних верств англ. суспільства серед. 20 ст. Л. належить автобіогр. трилогія «Життя зрідка говорить» (1958), «Бурхливі двадцяті» (1960), «Фанфроліко та інші» (1962). Виступав як публіцист. Автор літературозн. монографій «Вільям Блейк: творча воля і поетичний образ» (1929), «Джон Беньян: творець міфів» (1937), «Чарлз Діккенс» (1949), «Джордж Мередіт. Його життя і творчість» (1956), «Світове значення радянської літератури» (1958), істор. досліджень («Марк Антоній: його світ і сучасники», 1936; «Герой дев’яти днів: Уот Тайлер», 1964), мистецтвозн. праць. Зробив ряд перекладів з античної і слов’ян. л-р. У перекл. Л. вийшли, зокрема, антології «Російська поезія 1917 — 1955» (1957) та «Сучасна російська поезія» (1960). Переклав кілька поезій Т. Шевченка — «Заповіт», «Якби ви знали, паничі», «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), «Садок вишневий коло хати», «І золотої й дорогої...», «Ой діброво — темний гаю» (опубл. у журн. «The International Literature» — «Інтернаціональна література», 1939, № 3). У кн. «Світ майбутнього. Щоденник подорожі по Радянському Союзу» (1950) розповів також про Україну, свої зустрічі з О. Корнійчуком, О. Підсухою; окр. розділ присвячено укр. нар. мист-ву. З укр. тематикою пов’язаний поет. цикл «Три листи до Миколи Тихонова» (1950). Окр. твори Л. переклали М. Угляренко, П. Шарандак, П. Комишанченко.

Тв.: Укр. перекл. — Бунт синів. К., 1964; Втікачі. К., 1978; До читачів «Всесвіту». — Нотатки про мою концепцію роману. — Моя данина Толстому.. «Всесвіт», 1979, № 11; Рос. перекл. — Адам нового мира. Л., 1940; Весна, которую предали. М., 1955; Люди сорок восьмого года. М., 1959; Твой дом. М., 1961; Маски и лица. М., 1965; Беглецы. — Восстание на золотых приисках. Л., 1984; Ганнибал. — Подземный гром. М., 1989.

Літ.: Лопирьов М. Герої, яким належить майбутнє. «Всесвіт», 1961, № 1; Карбівнича Л. Джек Ліндсей — теоретик літератури. «Всесвіт», 1979, № 11; Карбивничая Л. С позиций рабочего класса. О революционно-гуманистической концепции мира в эстетике Джека Линдсея. «Донбас», 1980, № 1; Карбивничая Л. В авангарде художественного прогресса. «Донбас», 1984, № 4; Зорівчак Р. Шевченко в англомовному світі. В кн.: Шевченко і світ. К., 1989.

Р. П. Зорівчак.

ЛІНИЦЬКИЙ Варлаам (р. і м. н. та см. невід.) — укр. письменник. Був ієромонахом Києво-Печер. лаври. 1712 — 14 здійснив подорож до Палестини. Автор паломницького твору «Перегринація, или Путник» (1714), написаного слов’яноруською мовою з українізмами. Жвавістю оповіді відзначаються епізоди зустрічі паломників жителями Єрусалима, урочистого поклоніння святиням тощо.

Літ.: Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Нежин. К., 1914.

М. М. Сулима.

ЛІНТУР Петро Васильович (4.V 1909, с. Горонда, нині Мукачів. р-ну Закарп. обл. — 3.II 1969, Ужгород) — укр. фольклорист, літературознавець. Закін. 1937 Праз. ун-т. Учителював у Хуст. гімназії. 1944 був обраний заст. голови Нар. Ради Закарп. України. З 1953 — доцент Ужгор. ун-ту. Досліджував укр.-рос. літ. зв’язки, укр.-слов’ян. пісенні паралелі, а також зародження нар. балад і побутування казкового епосу. Зібрані Л. фольклорні матеріали опубліковані у книгах «Закарпатські казки Андрія Калина» (1955), «Народні балади Закарпаття» (1959, 1966), «Казки зелених гір» (1965), «Як чоловік відьму підкував» (1966), «Три золоті слова» (1968), «Дідо-Всевідо» (1969), «Казки одного села» (1979), «Зачаровані казкою» (1984) та ін. Ряд підготовлених Л. фольклорних збірників з його передмовами видано рос. і нім. мовами.

Літ.: Сенько І. М. Невтомний збирач народних скарбів. В кн.: Зачаровані казкою. Ужгород, 1984.

В. С. Поп.

ЛІНЬОВА Євгенія Едуардівна [дівоче прізв. — Папріц; 28.XII 1853 (9.I 1854), м. Брест-Литовськ, тепер Брест — 24.I 1919, Москва] — укр. і рос. співачка, фольклористка, перекладачка. Навч. співу в Петерб. консерваторії, а також у Відні. Брала участь у роботі нелег. моск. «Товариства перекладачів і видавців». 1884 емігрувала за кордон. У США організувала хор, пропагувала укр. та рос. нар. пісні. Про виступи хору Л. писав М. Коцюбинський у нарисі «Вироби селянок з Поділля на виставі в Чикаго» (1892). Повернулася 1896 в Росію. 1897 — 1914 здійснила ряд фольклор. експедицій (Росія, Україна, Кавказ). Вперше у вітчизн. фольклористиці застосувала 1897 фонограф. 1903 на Полтавщині записала понад 120 пісень. Записи на фоногр. валиках укр. нар. пісень (календарних, весільних), пісні на слова Т. Шевченка «Летить галка через балку», думи «Невільницький плач», нар. пісні «Брат продає сестру татарину» (обидві — від кобзаря М. Кравченка), хорв. і словен. пісень (записаних у Югославії) та ін. творів зберіг. в Ін-ті рос. л-ри Рос. АН (Пушкінський дім).

Літ.: Канн-Новикова Е. Собирательница русских народных песен Евгения Линева. М., 1952; Лавров С. Г. Є. Е. Ліньова і українська пісня. «Народна творчість та етнографія», 1965, № 2; Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 5; Самедов В. Ю. Е. Э. Паприц и московское «Общество переводчиков и издателей». «История СССР», 1970, № 5; Правдюк О. А. Українська музична фольклористика. К., 1978.

О. А. Правдюк.

ЛІПАТОВ Віль Володимирович (10.IV 1927, Чита — 30. IV 1979, Москва) — рос. письменник. Закін. 1952 Томський пед. ін-т. У перших оповіданнях, а також ряді повістей («Шестеро», 1958; «Свій тягар не тягне», 1959; «Глуха М’ята», 1960; «Смерть Єгора Сузуна», 1963; «Чужий», 1964, та ін.) Л. порушив насущні морально-етичні проблеми. Людина і час, людина й мета її життя, особа і колектив — в центрі повістей «Сільський детектив» (1967), «Ліда Вараксіна» (1968), «Сіра миша» (1970), «Ще до війни» (1971), «Житіє Ванюшки Мурзіна, або Любов у Старо-Короткіні», «Повість без назви, сюжету та кінцівки...» (обидві — 1978), роману «Ігор Савович» (1978). У повісті «Сказання про директора Прончатова» (1969) та романі «І це все про нього...» (1974; однойм. телефільм, 1978) Л. нетрадиційно вирішує питання про місце людини на виробництві, боротьбу проти пристосуванства. Автор кн. нарисів та публіцист. листів «Здалеку довго...» (1974), теле- і кіносценаріїв. Окр. твори Л. переклали І. Щербина, О. Гуреїв, О. Бандура, Г. Крижанівський.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1982 — 84; Укр. перекл. — Стрижень. К., 1963; Чорний яр. — Чужий. К., 1968; Сільський детектив. К., 1970; І це все про нього... К., 1980.

Літ.: Макаров А. Н. Виль Липатов. В кн.; Макаров А. Н. Лит.-критические работы, т. 2. М., 1982.

Л. І. Шевченко.

ЛІПОМЕТРІЯ (від грец. λείπω — залишаю, відмовляюсь і μέτρον — міра) — пропуск одного або двох складів у стопі метричного вірша. Можлива в будь-якій стопі ритмічного ряду. Зразок Л.:

...як сурми там десь плакали,

тарілки тихо дзвякали,

і барабан все глухо бив:

— Ти славно —

вік —

одробив...

(П. Тичина. «Похорон друга»).

Якщо пропущений один склад — це каталекса грец. κατάληξίς — закінчення, кінець), якщо ж два — брахікаталекса, або подвійна каталекса. У дактилічному гекзаметрі остання стопа завжди каталектична, тобто він закінчується трохеєм ( — U) або спондеєм ( — — ). Див. також Каталектика.

В. П. Маслюк.

ЛІР (Lear) Едвард (12.V 1812, Лондон — 30.I 1888, м. Сан-Ремо) — англ. поет і художник, мандрівник. Освіту здобув самотужки. Опанував кілька мов, займався біологією, орнітологією. З 1837 жив у країнах Пд. Європи та Сходу. З 1831 ілюстрував книжки з природничої історії, згодом став пейзажистом. Виступав у своєрідному літ.-мист. жанрі, в якому гумористичні, підкреслено алогічні вірші, а також оповідки, жартівливі поради тощо органічно поєднані з гротеск. малюнками; збірки «Книжка небилиць» (1846), «Нові небилиці» (1872), «Нісенітні пісеньки, оповідки, ботаніка й абетки» (1876), «Кумедні віршики» (1877). Поезія Л. сприяла збагаченню образотв. засобів англ. л-ри. Враження від мандрів по Італії, Греції, Індії виклав у знижках дорожніх нотаток (ілюстрував власними малюнками). До зб. «Небилиці», виданої в Україні в перекл. 0. Мокровольського (1980, доп. вид. — 1989), ввійшли власне небилиці та ін. за формою чи будовою, але так само абсурдні, іноді ще й ліризовані, поезії-балади, поезії-казки («Джамблікиджамблі», «Пип скрубіозний»). Окр. твори Л. перекл. також В. Бойченко.

Тв.: Укр. перекл. — Небилиці. К., 1989.

Літ.: Доценко Р. І. Подорож у країну навпаки. «Всесвіт», 1981, № 12.

Р. І. Доценко.

«ЛІРВАК З-НАД СЯНА» — літ. збірник, вид. 1852 у Перемишлі П. Леонтовичем та ін. У ньому вміщено поезії П. Кульчицького, С. Осташевського, П. Леонтовича, його ж оповідання «Чиє серце, того правда» тощо. У статтях «Кілька слів о формах нашого язика і о писовні» П. Леонтовича, «Витяг з рукопису „Критика“» Й. Лозинського та ін. обстоювалося вживання нар. мови в письменстві, підкреслювалися її милозвучність, багатство форм. Їх автори виступали проти засилля церковнослов’янщини в творах галиц. письменників, посилаючись, зокрема, на мовно-літ. практику східноукр. письменників і вчених — І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича, О. Бодянського. Збірник сприяв утвердженню нар. мови в укр. л-рі Галичини.

Літ.: Студинський К. Павло Леонтович. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1921 — 25, т. 131 — 132; 136 — 137; Жижкевич Я. Лірвак з-над Сяна. В кн.: Український календар. 1975. Варшава, 1974; Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

О. Л. Рибалко.

ЛІРИЗМ — одне з пафосно-стильових начал в естет. сприйнятті й відображенні дійсності: у худож. л-рі характеризує переважно твори лірики, менше — прозового епосу, драматичні, може бути також в есе, працях філос. змісту, публіцистичних творах, мемуарах тощо. Л. — це відкритість суб’єкта твору потенційному читачеві у викладі переживань, почуттів, у відображенні подій, ситуацій і т. п., орієнтована на емоційну співучасть читача. Звідси специфічна настроєвість Л. (схвильованість, зворушливість), що може виражатися як прямо (у лірич. відступах, зверненнях і т. п.), так і опосередковано, коли Л. наявний гол. чин. у підтексті. Л. може виступати у межах одного твору в різноманітних поєднаннях з гумором, інвективою. Задаючи емоційну наснагу медитації, Л. послаблюється в її абстрактно-розмислових різновидах. Взаємодіючи з описом, захоплюючи в свою стихію худож. деталь, Л. (у лірич. творі) насамперед доносить враження і оцінки з боку суб’єкта, не даючи худож. дослідження об’єкта. У прозових і драм. творах Л. виявляється по-різному: у фрагментах авторського мовлення (наприклад: «Fata morgana» M. Коцюбинського, «Життя Арсеньєва» І. Буніна, «У пошуках змарнованого часу» М. Пруста), в мові окр. персонажів («Три сестри» А. Чехова); тією чи ін. мірою підпорядковує собі виклад («Пер Гюнт» Г. Ібсена, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Вершники» Ю. Яновського, «Старий і море» Е. Хемінгуея); визначає будову твору, здебільшого вірша прозою («Гімни до Ночі» Новаліса, «Записки вдівця» П. Верлена, «Senilia» І. Тургенєва, «Розгублені листочки» Уляни Кравченко, «Хвиля» Дніпрової Чайки, «У воздухах плавають ліси» В. Стефаника, «Листи» Катрі Гриневичевої та ін.). В істор. розвитку л-ри очевидною є тенденція до посилення в Л. рис індивідуалізованого світосприйняття. В окр. стильових течіях л-ри 20 ст. Л. обтяжується іронією, скепсисом, має місце пошук нетрадиц., непрямих форм вираження ліризму.

М. П. Бондар.

ЛІРИКА (від грец. λύρα — муз. інструмент, у супроводі якого виконувалась мелічна поезія) — один з родів худож. л-ри (див. Рід літературний). Лірика об’єднує переважно віршові твори, що, проте, не виключає віднесення до Л. ряду прозових творів (див. Вірш прозою). Твори Л. переважно невеликі обсягом, для них характерний т. з. лірич. сюжет суб’єкт. переживання. Вираження й зображення в Л. грунтується на поет. властивостях слова (див. Поетика); написані віршем ліричні та ліро-епічні твори означуються терміном поезія. Пафосно-стильовим началом Л. є ліризм. Л. відображає внутр. світ людини — думки, настрої, почуття і переживання в особистісному зрізі, в усвідомленні своєї долі, життя, часоплину, всесвіту. Суб’єктом лірич. твору виступає ліричне «я» автора (див. Автор, Образ автора у літературному творі). Відтворення предметності зовн. світу, осягнення явищ і закономірностей дійсності у Л. підпорядковані переважно внутрішньому стану суб’єкта, хоча в окр. жанрах і формах можуть набувати самостійного значення. Лірич. твір відзначається експресивністю, співвіднесенням людського «я» з найрізноманітнішими смисловими категоріями, націленістю на масштабне худож. узагальнення за незначного обсягу тексту. Поет. природу багатьох різновидів Л. визначає інтенсивна образність (іносказання, метафора, метонімія, символ тощо).

В різний час і за різними критеріями виділено такі жанри Л., як пісня, гімн, епіталама, пеон, дифірамб, елегія, ідилія, мадригал, послання та ін. (послідовна класифікація лірич. жанрів можлива лише в рамках системи жанрів). Залежно від жанрів і стилів, твори Л. мають різний ступінь наближення до психол. і реально-предметної конкретності. Проте як в індивідуалізованих, так і в неособових, загальних, зокрема фольклорних формах Л. відбиваються особливості внутр. світу людини. Лірич. суб’єкт, рідко виступаючи завершеним характером у тексті лірич. твору чи зводі творів (цикл, зб. віршів), має різнобічні характеристики, суттєві для означення взаємин людини і світу. Л. притаманне розмаїття форм вираження авторської свідомості. З окр. твору, а частіше — зводу творів, а то й усієї творчості поета постає образ ліричного героя, нерідко підсилений рядом біогр. та емпіричних реалій, які різною мірою відповідають життєвому досвідові самого автора. Формами вираження автор. свідомості у Л. є лірич. персонаж (у т. з. рольовій Л.), лірич. оповідач, авторське звернення та ін. Основою викладу в Л. є вираження, представлене в структурі лірич. жанру як емотивне та медитативне начала. У худож. структурі Л., поряд з названими, містяться також описові, діалогічні та оповідні елементи, які в тому чи тому поєднанні породжують свої жанрові різновиди (напр., вірш-новела), а при значному посиленні самостійності утворюють перехідні між Л. і епосом, Л. і драмою жанри (балада, ліро-епічна поема, драм. поема тощо).

Крім жанрового, побутує і проблемно-тематичне членування Л., що передбачає такі її різновиди, як громадянська, філософська (більш точно: філософічна), інтимна, пейзажна та ін. Для Л. характерне розмаїття істор. форм. Спершу лірич. елементи (вигуки, заклинання, декламації окр. слів і фраз) існували у синкретичному хоровому дійстві племені — невіддільно від музики, танцю, пантоміми. Важливе значення мали загальнопоет. особливості Л. — ритм, варіативний повтор, співзвучність мовних фрагментів, здатність слова бути засобом навіювання у магічних ритуалах, міфовідтворювальних та реліг. обрядах. З часом виникли гімни тотемам і богам, молитви, еротичні та весільні пісні, плачі, пісні, що супроводжують життєво важливі моменти діяльності роду. З письмово зафіксованих найдавніших літ. творів, де почала вичленовуватися Л., відомі «Тексти пірамід» (27 — 24 ст. до н. е.), «Пісня арфіста» (між 21 — 17 ст. до н. е.; пов’язана з культом Озіріса), розмаїта любовна Л. давньоєгип. л-ри, пісні про бойові звитяги Гільгамеша та любовні пісні, пісні-діалоги в л-рі Шумеру (на рубежі З і 2 тис. до н. е.), окр. реліг.-філос. гімни та заклинання з давньоінд. «Рігведи» й «Атхарваведи» (кін. 2 — 1-а пол. 1 тис. до н. е.), твори з «Книги пісень» («Шицзінь», 11 — 6 ст. до н. е.), складеної в Китаї. В Л. давньогрец. (7 — 6 ст. до н. е.) та китайській (творчість Цюй Юаня, 4 — 3 ст. до н. е.) сформувалися перші уявлення про індивідуальне авторство, відбувся переломний процес відокремлення лірич. тексту від музики. Джерелом багатьох мотивів, жанрових і стильових форм європ. поезії пізніших епох стала монодична (серед її різновидів — пісня) та хорова Л. Старод. Греції (Архілох, Теогнід, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Піндар), спадкоємцем якої була давньорим. Л. (Катулл, Горацій, Овідій, Марціал). У візант. і західноєвроп. Л. середніх віків, орієнтованій переважно на культові реліг. потреби, виникли жанри літургійної поезії грецькою (Роман Солодкоспівець, Андрій Критський, Іоанн Дамаскин, відомі на Русі в 11 — 13 ст. у старослов’ян. перекладах) та лат. (Франциск Ассізький) мовами; у них відбито високі моральні критерії, виражено почуття т. з. благодаті — буття людини в Богові. У добу пізнього середньовіччя як у поєднанні, так і в протиставленні реліг. та світської (рицарської, любовної, застольної Л.) розвивається Л. вагантів, трубадурів, труверів, мінезингерів, мейстерзингерів. У 10 — 15 ст. переживає розквіт гуманістична перська поезія (касиди й газелі Рудакі, Омара Хайяма, Сааді, Джалаледдіна Румі, Гафіза, Джамі). Вільна від теол. догм, ренесансна концепція людини постає в Л. європ. поетів Ф. Петрарки, Ф. Війона, Т. Тассо, Е. Спенсера. Діяльністю франц. поет. школи 16 ст. «Плеяда» (П. де Ронсар, Ж. Дю Белле та ін.) було піднесено роль худож. образу в Л., значно збагачено її жанрові різновиди. Поглиблена увага до нац. джерел, розширення людинознавчої проблематики, діалектика душі характеризує лірику Й. В. Гете, Ф. Шіллера, В. Блейка, Р. Бернса. У Л. романтизму (кін. 18 — поч. 19 ст.) утверджується принципово нове розуміння особистості, домінантної функції творчого начала, розкривається розбіжність між внутр. поривом героя і дійсністю, що надовго визначила основу конфлікту художнього (Дж. Байрон, П. Б. Шеллі, Дж. Кітс, Й. Х. Ф. Гельдерлін, Новаліс, Н. Ленау, Дж. Леопарді, В. Гюго, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Н. Бараташвілі). Здобутком Л. 19 ст. є продовження романт. лінії водночас із подоланням моментів її однобічності, наступне худож.-філос. і худож.-психол. осягнення світу, в т. ч. засобами реаліст. письма, ритмічне й інтонаційне урізноманітнення вірша (Г. Гейне, У. Уїтмен, Ш. Бодлер, П. Верлен, Е. Верхарн). Зразки пейзажної Л. явила у 60 — 70-х pp. 19 ст. франц. група «Парнас» (Ш. Леконт де Ліль, Ж. М. де Ередіа та ін.). Загальноєвроп. рівня сягають самобутні надбання золотого і срібного віку рос. поезії (О. Пушкін, Ю. Лермонтов, Ф. Тютчев, A. Фет). На рубежі 19 і 20 ст. у світ. л-рі відбуваються значні філос. та естет. переорієнтації (див. Символізм, Модернізм). Л. 20 ст. притаманні новий рівень опанування й актуалізації нац. фольклору й міфу (Р. Тагор, Ф. Гарсіа Лорка, П. Неруда), інтелект. переосмислення мотивів і жанрів мас. культури (Б. Брехт), відображення трагізму звичайної людини в умовах звуження сфери її свободи й емоц. життєвиявлення (Г. Аполлінер, Р. М. Рільке, Е. Л. Паунд, Т. С. Еліот). Розширення виражальних і зображальних можливостей Л. реалізувалось у таких течіях рос. поезії, як символізм, імажинізм, акмеїзм, футуризм; у творах О. Блока, А. Бєлого, С. Єсеніна, О. Мандельштама, А. Ахматової, B. Маяковського, В: Хлєбникова, Б. Пастернака, М. Цвєтаєвої, О. Твардовського, Є. Євтушенка, Р. Рождественського, А. Вознесенського, Й. Бродського та ін.

Із світовою Л. художньо й історично тісно пов’язане становлення укр. лірики. Зародками Л. східнослов’ян. народів 9 — 12 ст. були лірич. елементи в календарно-обрядовій поезії, відголоски яких збереглись у народнопісенній творчості. Лірич. елемент пізніше інтегрувався також у проповіді, повчанні, героїч. та морально-дидакт. повісті. Першим з відомих лірич. творів укр. мовою є пісня «Стефан-воєвода» («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»), записана не пізніше 1571 р. У 16 — 18 ст. укр. Л. розвивається як у фольклорній (переважно народна пісня), так і в писемній книжній традиції та їх взаємодії (твори Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Феофана Прокоповича, Федора Кастевича, Семена Климовського, легендарної поетеси 17 ст. Марусі Чурай та ін.). Підсумком кількасотлітнього розвитку духовної Л. став зб. «Богогласник» (1790). Л. морально-філос. плану склала збірку «Сад божественних пЂсней» Г. Сковороди.

Становлення Л. в новій укр. л-рі пов’язане з іменами І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського та Л. Боровиковського. До 30-х pp. 19 ст. Л. не займала помітного місця в системі укр. поезії, де домінували епіч. поеми, балади, байки. Перед шевченківська доба представлена романтичною Л. (М. Шашкевич, М. Костомаров, А. Метлинський, В. Забіла та ін.). Явищем, що визначило шлях розвитку укр. Л., вплинуло на визначення суттєвих її характеристик як роду л-ри, стала творчість Т. Шевченка, зокрема його інтимно-психол. Л. періоду заслання. У 60 — 80-х pp. 19 ст. в укр. Л. виокремилися описові жанри, серед яких — пейзажна та побутова Л. (О. Кониський, І. Манжура, В. Мова, Л. Глібов, М. Старицький). Фактично впродовж 19 ст. розвивалася укр. романтична Л. (М. Петренко, Ю. Федькович, С. Воробкевич, Я. Щоголів, П. Куліш). Різнобічну особистість, глибину її емоційного життя розкрито у ліриці І. Франка (збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Із днів журби»), В інтелектуально-філос. ліриці Лесі Українки опоетизовано силу людського духу, суспільний обов’язок людини. Героїко-страдницьке начало в людині, крах народницьких ілюзій — тема лірич. поезій П. Грабовського. Початок 20 ст. ознаменований пошуками в Л. нових рис особистості, урізноманітненням форм відображення навколишнього світу та його емоційного сприйняття лірич. суб’єктом (інтимна, пейзажна, філос. лірика М. Чернявського, В. Щурата, Б. Лепкого, М. Філянського, А. Кримського, М. Рудницького). Окр. рисами декадансу (моделювання образу патетичного страждання), спорідненістю з європ. символізмом позначена поезія П. Карманського, певним внутр. скептицизмом — любовна лірика О. Маковея, В. Пачовського. Творчість М. Вороного, Г. Чупринки збагатила укр. Л. новими виражально-ритмічними засобами. У ліриці О. Олеся розкрито драматизм почуття вразливого, життєво активного героя, який болісно переживає криваві конфлікти революції і громадян. війни, тужить за рідною землею, опинившись в еміграції. Тема нац. визволення звучить у ліриці С. Черкасенка, Є. Маланюка, Б. Кравціва. Л. 20-х pp. зберігає здобутки попередніх десятиліть, водночас в ній пульсує і досвід соціальних катаклізмів доби. Революц. символізм із сподіваннями на оновлення життя (В. Чумак, В. Блакитний, В. Поліщук) іде поряд з осторогою перед страшною ціною, якою оплачене невідоме майбутнє (Є. Плужник). Проникливо відобразив неоднозначність «нового дня» П. Тичина з його космічно-планетарним, суголосним часові баченням дійсності та людини в ній. Плідні пошуки в галузі форми здійснювали М. Семенко та Б. І. Антонич. Прикметна ясністю почуття, усебічною виваженістю слова лірика М. Рильського. Поезією широких емоцій, почуттів і пристрастей захопив читача В. Сосюра. Для лірики М. Бажана і Л. Первомайського характерні інтелектуально-раціоналістичні роздуми, увага до виразної предметної деталі, що нерідко набуває символічного звучання. Тонке світовідчування, колоритний пейзаж властиві ліриці В. Свідзинського та В. Мисика. Пошуки шляхів проникнення в душу сучасника відчутні в поезії Н. Лівицької-Холодної, Т. Осьмачки, О. Теліги. У 40 — 50-х pp. звучить в укр. Л. тема війни та повоєнної відбудови (поети старшого покоління, молодші — А. Малишко, І. Муратов, П. Воронько та ін.). В кін. 50 — на поч. 60-х pp. в укр. Л. прийшло нове покоління поетів. Філос. домінанту в Л. вніс Д. Павличко, культивуючи фіксовані строфічні побудови (сонет, білий сонет, рубаї). Філігранність психол. тем, роздуми над долею народу характеризують лірику Л. Костенко. Громадян. звучання, сповнене протесту проти тоталітаризму й ідеол. одурманювання людини, притаманне ліриці В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, М. Руденка. Експресія, своєрідність форми, ускладнена метафоричність, видобута, як правило, з фольклор. пластів, окреслюють лірику І. Драча. В поезії П. Мовчана, Б. Нечерди, Е. Андієвської, Б. Бойчука, для яких характерні метафоричність та експеримент у формі, тонко спостережені подробиці навколишнього світу. Внутр. світ особистості, котра прагне осягнути смисл сьогодення, постає у медитативній ліриці М. Вінграновського, Б. Олійника. Наприкінці 70 — 90-х pp. з’явилися нові тенденції в розвитку укр. Л.: іронічно-пародійне осмислення застарілих ідеол. догм, неприйняття афектованої розчуленості, введення «низової» лексики, естет. гра з оксюмороном, «поезія абсурду». Широко впроваджуються вільний вірш, приблизна рима тощо.

Літ.: Овсянико-Куликовский Д. Н. Лирика — как особый вид творчества. В кн.: Вопросы теории и психологии творчества, т. 2, в. 2. СПБ, 1910; Гинзбург Л. Я. О лирике. Л., 1974; Поспелов Г. Н. Лирика. Среди литературных родов. М., 1976; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981.

М. П. Бондар.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП — термін на означення автор, мови в худож. творі, коли письменник, відходячи від сюжетної розповіді, вступає у пряму розмову з читачем, коментуючи ті чи ті вчинки героїв, їхні долі, хід розвитку подій тощо. Такі відступи посилюють ліризм оповіді, хоч за змістовим наповненням бувають не лише ліричними, а й сатиричними, іронічними, гумористичними, філософськими. Напр., у поемах «Катерина» та «Наймичка» Т. Шевченка розповідь про страждання знедолених матерів доповнюється автор. уболіваннями-роздумами над їхніми долями: Романам «Людолови» З. Тулуб, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Прапороносці» О. Гончара характерні публіцист.-філософські відступи і т. д.

ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ — див. Герой ліричного твору.

ЛІРИЧНІ ПІСНІ — вид народнопоетичної творчості, який об’єднує різні змістом і жанрами групи пісень, де переважає почуттєве, особистісне сприйняття світу. Це пісні про кохання, сімейно-побутові та більшість соціально-побутових (козацькі, стрілецькі й рекрутські, бурлацькі й чумацькі, наймитські й заробітчанські). Вони, як правило, невеликі, часто викладені у формі монолога або розповіді про третю особу. До найтиповіших вира зових засобів Л. п. належать поетичні паралелізми, здрібнілі форми іменників, дієприслівників, прикметників, зачини з вигуку «ой», рефрени «гей», «ей» («Ой вишенька, черешенька у саду, гей, породила мене мати на біду»); звертання до природи, до коханої людини; нерідкі імперативні звертання, що мають характер заклинань («Ой попливи, вутко, до ненечки хутко, нехай мене відвідає, на серденьку нудно»); градації поет. тропів («Вже сонце низенько, вже вечір близенько, прийди, прилини, моє серденько»). Виразності нар. Л. п. сприяє мелодія, здебільшого розспівна. Поет. тропи та муз. інтонації, вироблені у Л. п., загалом притаманні всьому укр. фольклору, ритміка та мелодична структура дуже багаті. У них переважає чотиривірш з різноманітною силабічною будовою та строфікою, що формуються під впливом специфічних рис виконавства — сольного чи хорового. До Л. п. зверталися у своїй творчості Т. Шевченко, М. Рильський, М. Стельмах, П. Тичина, Д. Павличко, Л. Костенко, М. Сингаївський, багато ін. укр. поетів, композитори М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, Л. Ревуцький, П. Майборода та ін.

Літ.: Колесса Ф. Ритміка українських, народних пісень. Львів, 1907; Народні пісні на слова Тараса Шевченка. К., 1961; Комаринець Т. Шевченко і народна пісня. К., 1963; Кінько А. М. Ліричні пісні. В кн.: Українська народна поетична творчість. К., 1965; Нудьга Г. А. Слово і пісня. К., 1985.

С. Й. Грица.

ЛІРНИКИ — нар. співці й музиканти, що супроводжують свій спів грою на лірі. Починаючи з XV ст. Л. були в Україні, Білорусії, Росії, Литві, Молдові, Польщі. В Україні (Поділля, Волинь, Київщина, Прикарпаття та ін.) у містах та великих селах існували лірницькі школи, де навчалися переважно сліпі юнаки. Навчання тривало до 6 років. У репертуарі Л. були церк.-моралізаторські канти і псалми, пізніше — укр. нар. жартівливі, сатир., історичні пісні та думи. Лірники-професіонали об’єднувались у спільні з кобзарями та бандуристами братства (цехи), користувалися арго. Л., як і кобзарі, часом зазнавали переслідувань з боку влади (польс. шляхти, рос. царату). Багато нар. співців було репресовано в роки кривавої сталінщини. Відомими Л. 19 — 20 ст. були І. Скубій, Ю. Зозуля, А. Никоненко, A. Скоба, Н. Колесник, у наші дні А. Гребінь, П. Чемерський, В. Нечепа, М. Хай. Л. демонстрували своє мистецтво на 12-му археол. з’їзді (Харків, 1902), на 1-й Респ. нараді кобзарів і лірників (1939), Всесоюз. нараді з питань вивчення епосу східнослов’ян. народів (1955) та ін. Л. виступають переважно самостійно. Творчість Л. вивчали B. Гнатюк, В. Горленко, В. Данилов, М. Лисенко, М. Сумцов, О. Малинка, О. Правдюк та ін. Яскравий образ Л. змалював у поезії «Лірникові думи» C. Руданський.

Літ.: Студинський К. Лірники. Львів, 1894; Малинка А. Лирник Евдоким Микитович Мокровиз. «Киевская старина», 1894, № 9; Гнатюк В. Лірники. Львів, 1896; Маслов С. Лирники Полтавской и Черниговской губерний. В кн.: Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 13, ч. 2. Х., 1902; Малинка А. Н. Сведения о кобзарях и лирниках. В кн.: Труды Двенадцатого археологического съезда в Харькове. 1902, т. 3. М., 1905; Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980; Шумський С. Лине дума над Сіднеєм. «Україна», 1990, № 35.

М. П. Полотай.

ЛІРО-ЕПОС — поетичні й прозові худож. твори, в яких органічно поєднані принципи епічного зображення з лірйч. вираженням. Ліричності набуває кожен поет. розповідний твір завдяки емоц. експресії, що виражає ставлення автора до зображеного. У межах Л.-е. за характером взаємодії епічного та ліричного начала вирізняються два жанрові різновиди — епіко-розповідні та лірико-розповідні твори. Епіко-розповідним властива прозаїчна орієнтація: розвинена фабула, конкретність і пластична зображальність деталей, індивідуалізація характерів, значний обсяг тексту, епічна тональність, перевага розповіді над дією (поеми «Панські жарти» І. Франка, «Анна Снєгіна» С. Єсеніна, «Марина» М. Рильського). До цього ряду належать також віршована повість (на відміну від поеми, що поетизує свій предмет, вона малює долю звичайної людини в її буденності), віршована казка, гумореска, байка.

Лірико-розповідним творам притаманна ліричність як принцип поетичної структури: позафабульні ліричні відступи можуть заповнювати подійні проміжки зверненими до читача чи персонажа повідомленнями, застереженнями, передбаченнями, ліричним коментарем, демонструванням «механізму розповіді» тощо. Ліричній манері викладу властиві ліричні запитання й вигуки, описи, повтори. Епічна фабула ліризується, втрачаючи конкретність і деталізованість, набуваючи узагальненості, підпорядковуючись насамперед рухові авторського переживання, втіленого в образній асоціативності, емоційних зіставленнях і контрастах інтонаційних тем навколо персонажів, у ліричних повторах, обрамленні сюжету тощо. Такими, зокрема, є балади — від фольклорної до літературної (Л. Боровиковського, М. Костомарова, А. Метлинського, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, І. Франка, М. Чернявського, М. Вороного, В. Бобинського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, Д. Павличка, І. Драча); поеми — романтична, т. з. байронічна («Кавказький бранець» і «Бахчисарайський фонтан» О. Пушкіна), істор. та соціально-побутова («Гайдамаки», «Сова», «Княжна», «Варнак», «Москалева криниця» Т. Шевченка, «Мойсей» та «Іван Вишенський» І. Франка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Прометей» А. Малишка, «Політ крізь бурю» та «Нічні роздуми старого майстра» М. Бажана); вірш. роман «Маруся Чурай» і поема-балада «Скіфська одіссея» Л. Костенко та ін. Прозовий Л.-е. — це лірична проза (див. у ст. Проза).

Літ.: Нудьга Г. А. Українська балада (З теорії та історії жанру). К., 1970; Поспелов Г. Н. Лирика. Среди литературных родов. М., 1976; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986; Мазепа Н. Р. Развитие современной советской поэмы. К., 1986.

В. Л. Смілянська.

ЛІСНЯК Василь Андрійович [17(30).I 1908, с. Вербове, тепер Пологівського р-ну Запоріз. обл. — 11.XI 1963, Запоріжжя] — укр. поет. Закін. 1932 робітфак при Київ. худож. ін-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював у пресі. Автор збірок «Степові пісні» (1949), «Люблю село» (1955), «Широкі простори» (1957), «Краса людська» (1960), «Уміння жити» (1962), в основі яких — враження воєнної пори, краса рідного краю.

Тв.: Зоряний світанок. К., 1964; [Вірші]. «Прапор», 1984, № 2.

Літ.: Ребро П. П. Із тими, хто сіє і жне. В кн.: Лісняк В. А. Борозна. Дніпропетровськ, 1969.

Л. Б. Стрюк.

ЛІСНЯК Юрій Якович (15.V 1929, с. Ківшувата, тепер Таращанського р-ну Київської області — 23.II 1995, Київ) — укр. перекладач. Закінчив 1965 Український поліграфічний інститут. У перекладі Л. вийшли: з англ. мови — романи «Тяжкі часи» Ч. Діккенса (1970), «Джеррі — островик», «Майкл, брат Джеррі», «Маленька господиня Великого Будинку» (всі — 1972) Дж. Лондона, «Мобі Дік, або Білий Кит» Г. Мелвілла (1984), «Смерть героя» Р. Олдінгтона, «Шпиль» В. Д. Голдінга (обидва — 1988), повість «Троє в одному човні (як не рахувати собаки)» Джерома К. Джерома (1974), комедії «Приборкання норовливої» та «Сон літньої ночі» (обидві — 1985), драма «Перікл, цар Тірський» (1987) В. Шекспіра та ін.; з нім. — романи «Гараж пана Якобса» В. Шрайєра (1962, разом з З. Кундіренко), «Весілля на Леннекені» Г. Нахбара (1963), «Ми не порох, що летить за вітром» М. В. Шульца (1964), «Копійчаний роман» Б. Брехта (1965), «Тім Талер, або Проданий сміх» (1968) та зб. повістей «Мій прадідусь і я» (1989, разом з Є. Горевою) Д. Крюса, «Груповий портрет з дамою» Г. Белля (1972, разом з Є. Поповичем), «Оберон» К. М. Віланда (1972, разом з Т. Франком), «Молоді літа короля Генріха IV» (1975) і «Літа зрілості короля Генріха IV» (1985) Г. Манна, повість «На слизькій стежці» Г. Бастіана (1967), цикл нарисів «Англійські фрагменти» (з т. 4 «Подорожніх картин», 1973), трактат «Романтична школа» (1973), публіцист. кн. «Лютеція» (1974) та розвідка «Боги у вигнанні» (1974) Г. Гейне, зб. «Німецькі прислів’я та приказки» (1975); з франц. — романи «Харчівня „Королева Гусячі Лапки“», «Злочин Сільвестра Бонара» (обидва — 1976), «Острів пінгвінів», «Повстання ангелів» (обидва — 1977) А. Франса; «Шагренева шкіра» О. де Бальзака (1990); з чес. — романи «Скалаки» А. Ірасека (1967), «Війна з саламандрами» (1978), «Фабрика Абсолюту» (1987), збірки «Оповідання з однієї кишені», «Оповідання з другої кишені» (обидві — 1987), драми «Мати» (1978), «Біла пошесть» (1987), а також ряд апокрифів, афоризмів і мікробайок К. Чапека, зб. «Чеські і словацькі прислів’я та приказки» (1975, разом з М. Гайдаєм), понад 70 оповідань, нарисів і фейлетонів Я. Гашека та ін. твори. Переклади Л. відзначаються багатством і образністю мови, максимальним наближенням до духу й форми оригіналу, стилю письменника. Автор ряду передмов і статей. Працював і як художникграфік. Лауреат премії ім. М. Т. Рильського (1991).

Літ.: Перепадя А. І подив перед світом... «Літературна Україна», 1989, 15 червня; Шовкун В. Майстер української гільдії тлумачів. «Літературна Україна», 1991, 14 березня.

Б. В. Хоменко.

ЛІСОВИЙ Павло Миколайович (23.IХ 1923, с. Коржівці, тепер Деражнянського р-ну Хмельн. обл.) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1972. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1951 Ужгор. ун-т, де з 1952 працював викладачем. З 1974 — у Вінн. пед. ін-ті: проректор з наук. роботи, професор кафедри укр. л-ри. Автор досліджень з історії укр. літ. краєзнавства: «Близький і дорогий» (1961), «Через Бескиди» (1972) — про поширення творів Т. Шевченка та І. Франка на Закарпатті. Один з авторів «Історії української літератури» (т. 1 — 2, 1957) та путівника «Музеї Вінничини» (1979).

А. М. Подолинний.

ЛІСОВИЙ (справж. прізв. — Свашенко) Петро Андрійович [10(22).VI 1891, с. Деркачі, тепер м. Дергачі Харків. обл. — 17.I 1943] — укр. письменник. Навч. в Уман. сільськогосп. уч-щі. Учасник 1-ї світ. та громадян. воєн. Працював агрономом, журналістом (з 1924 у газ. «Вісті ВУЦВК»), був на рад. роботі. Автор збірок оповідань і нарисів «В революцію» (1925), «Нетрі села», «Кубань» (обидві — 1928), «Правда. Казка» (1929), «З олівцем по Україні», «З дороги», «Край чорного золота», «У Донських степах», «Українська Ніагара», «Чудотворці» (всі — 1930), «Бризки крові», «Демонстрація» (обидві — 1931), «Світовий рекорд» (1933). У романах «Микола Ярош» (1929) і «Записки Юрія Діброви» (1930) відображено революц. події 1905, 1917. Написав повісті-хроніки «Наші слобожани» (1930) і «За Збручем» (1932), фантаст. повісті «Червона ракета» (1932), «Гаррі Сміт, або Янкі в українських преріях» (1933). Безпідставно репресований 1935. Вирок скасовано 1956 за відсутністю складу злочину.

Літ.: Власенко В. Петро Лісовий (1891 — 1943). В кн.: Лісовий П. А. Наші слобожани. К., 1960.

М. М. Драган.

ЛІСОВСЬКА Марія Павлівна (28.VIII 1922, с. Лиски, тепер Прилуцького р-ну Черніг. обл. — 10.III 1981, Донецьк) — укр. письменниця. Закін. 1946 Харків. ун-т. 1946 — 76 вчителювала. В співавт. з К. Тесленком опубл. збірки оповідань «Скільки житиму — любитиму» (1959), «Відлуння серця» (1972), повісті «На морі слідів не лишається» (1960), «Крізь громовицю» (1961), «Різноцвіття» (1966), «Незгасимі зоряниці» (1978). У творах переважають морально-етичні, екологічні мотиви, шкільна тема.

Тв.: Рос. перекл. — Неугасимые зарницы. М., 1985 [у співавт.].

М. С. Федорчук.

ЛІСОВСЬКИЙ Микола Михайлович [1(13).I 1854, Москва — 19.ІХ 1920, там же] — рос. бібліограф, книгознавець. Був ред. журналів «Российская библиография» (1881 — 82) і (1884 — 94) «Библиограф». Автор грунтовної праці «Російська періодична преса. 1703 — 1900 pp.» [вийшла окр. виданням під назвою «Библиография русской периодической печати 1703 — 1900 гг. (Материалы для истории русской журналистики)». Пг., 1915], в якій охоплено і періодику України. Укладач кн. «Статистика періодичної преси. 1703 — 1880» (1895), ряду бібліогр. покажчиків з музики, театру тощо. Один з основоположників рос. книгознавства. Першим розробив і читав з 1913 курс книгознавства в Петрогр. і Моск. ун-тах. Л. належать статті «Бібліографія і бібліографічне товариство» (1884), «Матеріали до словника російських книгознавців» (1891), «Книгознавство як предмет викладання, його сутність і завдання» (1915), в яких розробляв теор. основи книгознавства. В архіві І. Левицького (ЛНБ ім. В. Стефаника АН України) зберіг. лист Л. з проханням надіслати «Галицько-руську бібліографію».

Літ.: Федоров И. В. Н. М. Лисовский (1854 — 1920). М., 1953.

В. С. Бабич.

ЛІСОВСЬКИЙ Олексій Миколайович [12(24).II 1861, с. Мачухи, тепер Полтав. р-ну Полтав. обл. — 1934, Краснодар] — укр. письменник, етнограф і громад.-культур. діяч. Нар. в сім’ї землеміра. Закін. 1886 юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса). Служив в Одес. і Харків. судових палатах. З 1890 був у Миргороді секретарем земського з’їзду; 1892 — 98 — секретарем Полтав. губерн. земської управи. Один з організаторів Т-ва любителів симф. музики (1897). За подання губернатору протесту проти арешту прогрес. діячів висланий з Полтави. З 1899 працював в управлінні Катериносл. залізниці. 1905 організував страйк залізничників, за що його було ув’язнено. Вийшовши 1906 з в’язниці, зайнявся культур.-осв. діяльністю, читав лекції на істор.-літ. і музикознавчі теми в різних містах Росії. Перед 1-ю світ. війною оселився в Катеринодарі (тепер Краснодар), працював в управлінні Кубан. залізниці. Автор п’єси «Хто батька покидає, того Бог карає» (1892), досліджень «Нариси вивчення малоросійських дум» (1890), «Головні мотиви в поезії Т. Г. Шевченка» (1896), «Про малоросійські народні думи» (1901), «Про малоросійський національний тип» (1902), «Біографія і характеристика кобзаря Т. М. Пархоменка» (1903). За нарис «По Катерининській залізниці» (1903) удостоєний Петровської премії Російської АН. Виступав з публіцист. статтями. Переклав рос. мовою частину «Пісні про Гайавату» Г. У. Лонгфелло (1894). За ред. Л. видано «Описание Криворожского рудного бассейна» (1893). Рукопис. архів Л. загинув у Ленінграді під час Вел. Вітчизн. війни.

Тв.: Збірник творів. Суми, 1901; XIX век в литературе и в жизни (Конспект лекций). Сезон 1911 — 1912 гг.

Літ.: Степовим А. [Рец. на кн.: Лисовский А. М. Опыт изучения малоруських дум. Полтава, 1890]. «Киевская старина». 1891, № 9; Стешенко И. [Рец. на кн.: Лисовский А. М. Главные мотивы в поэзии Т. Г. Шевченко. Полтава, 1896]. «Киевская старина», 1896, № 10; Иваненко Д. И. Записки и воспоминания. Полтава, 1909; Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 5.

П. П. Ротач.

«ЛИСТОК» — літ. журнал «москвофільського» (див. «Москвофіли») напряму. Виходив 1885 — 1903 в Ужгороді двічі на місяць. Редактор — Є. Фенцик. Осн. місце в журналі посідала церк.-реліг. тематика. Друкував також худож. і публіцист. твори, статті з історії, літератури, фольклору та етнографії, шкільної справи. Відстоював ідею слов’ян. єдності, але упереджено ставився до укр. культури. Тут уперше опубл. ряд творів О. Духновича, О. Павловича, Є. Фенцика, І. Сильвая, Ю. Ставровського-Попрадова та ін. закарп. письменників. Уміщено матеріали про окремі давньорус. літ. пам’ятки тощо. «Л.» пропагував творчість рос. письменників. 1891 — 1903 виходив «Додаток к „Листку“», що містив «корисні знання». Це були писані мовою, близькою до народної, худож. твори, повчальні оповідання, наук.-популярні статті, етногр. записи, госп. поради.

Літ.: Історія української літератури, т. 4, кн. 2. К., 1969; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

О. В. Мишанич.

ЛІТВІНЮК (Litwiniuk) Єжи (30.III 1923, м. Кременець, тепер Терноп. обл.) — польс. письменник, перекладач. Закін. 1949 Варшав. ун-т. Протягом 1944 — 47 жив у Рад. Союзі. Автор збірок лірич. і сатир. поезій «Дірка в мості» (1952), «Долоня або кисть» (1953), «Котячі лоби» (1972) та ін. Перекладає твори рос., білорус., ест., латис., фін. письменників. Переклав ряд поезій Т. Шевченка («Не кидай матері! — казали», «Косар», «І станом гнучим і красою» та ін.) — увійшли до збірок «Тарас Шевченко. Вибрані поезії» (Варшава, 1972; Вроцлав, 1974), Лесі Українки (драмуфеєрію «Лісова пісня» та ін.), П. Тичини (поемуораторію «Золотий гомін»), М. Рильського (фрагменти поеми «Мандрівка в молодість»), Д. Павличка, І. Драча, В. Симоненка (вірші «Я..», «Маленькі сонця»), оповідань Вал. Шевчука, Є. Гуцала, а також низку укр. нар. пісень. Окр. вірші Л. переклали Д. Павличко, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979.

Р. Ф. Кирчів.

ЛІТЕРАТОРІВ БУДИНОК ІМЕНІ ВАСИЛЯ БЛАКИТНОГО у Харкові — літ. клуб укр. письменників. Діяв у 1926 — 34. У Будинку відбувалися літ. дискусії, збори об’єднань «ВАПЛІТЕ», «Нова генерація», «Плуг», «Гарт», ВУСПП та ін., концерти, худож. виставки. Тут виступали М. Хвильовий, М. Йогансен, М. Куліш, Лесь Курбас, П. Тичина, М. Горький, В. Маяковський та ін. 1930 у цьому приміщенні відбулася Міжнародна (друга) конференція революційних письменників. Після перенесення столиці України до Києва діяльність клубу 1934 припинилася.

Літ.: Смолич Ю. Розповідь про неспокій, ч. 1. К., 1968.

І. М. Лисенко.

ЛІТЕРАТУРА [лат. lit(t)eratura — написане, від lit(t)era — буква] — твори писемності. У широкому значенні термін «література» вживається щодо всіх писаних і друкованих творів, залежно від змісту яких розрізняють Л. художню, наукову, публіцистичну, технічну, довідкову, мемуарну і т. д.; у вужчому і здебільшого — лише щодо творів худож. писемності. Л. художня є одним з видів мистецтва — особливої форми суспільної свідомості, в основі якої лежить образне відтворення дійсності (див. Образ художній). Специфічна ж ознака Л. порівняно з ін. видами мистецтва полягає в тому, що її образи створюються засобами мови. Л. — мистецтво слова. Художня словесність зародилася ще в докласовому суспільстві — як уснопоетична творчість народу (фольклор), прямо й безпосередньо пов’язана з його трудовою діяльністю та побутом. У ній яскраво виражалися народні інтереси, прагнення, ідеали, і це зумовило її істотний вплив на професійну художню л-ру. А проте усна народна творчість була тільки свого роду передісторією власне л-ри, яка, користуючись писемною мовою, звільняється від характерних для фольклор. типу худож. словесності рис (колективність творення, імперсональність, варіантність, синкретизм та ін., а також неподільна злитість з реліг.-міфол. уявленнями мас). Саме викликана істор. суспільними потребами поява писемності стала передумовою виникнення художньої л-ри як такої. Дальший процес її формування зв’язаний з розвитком книгодрукування (його початок в Україні відносять до 1574, коли І. Федоров видав у Львові Апостол і першу слов’ян. «Азбуку»).

Худож. літературі властива поліфункціональність. Вона «конструює» нову дійсність і дає їй різнобічну характеристику, виконує виховні й гедоністичні завдання, є засобом комунікації тощо. Всі ці функції Л., існуючи в своїй єдності, сприяють збагаченню знань людини про навколишній світ і про саму себе, осягненню нею справжньої сутності й ціннісної значущості зображуваного. Матеріалістична естетика з цілковитою підставою вбачає в л-рі могутнє знаряддя пізнання дійсності, й притому — в найрізноманітніших і найскладніших її виявах. Уся практика Л. засвідчує, що вона має можливість достовірно відтворити й глибоко осмислити і людське життя, і природу, і речі, що оточують нас, і соціально-економічні явища, минувшину та сучасність. Однак Л., на відміну від науки і подібно до кожного з мистецтв, пізнає реальність, оперуючи нелогічними абстракціями (поняттями, судженнями, умовиводами), а індивідуалізованими, конкретно-чуттєвими образами, що одночасно діють на розум і емоції людини. Вона осмислює дійсність під естет. кутом зору, тобто прикладає до зображуваного мірку краси — оцінює його як прекрасне чи потворне, високе чи низьке, трагічне чи комічне (див. Естетичні категорії); не випадково поряд з поняттям «художня література» побутує давній термін «красне письменство». Це художнє пізнання, що є близьким, але аж ніяк не тотожним пізнанню науковому. «...Мистецтво доводить до свідомості істину у вигляді чуттєвого образу, і притому такого чуттєвого образу, який у самому своєму прояві має вищий, більш глибокий смисл і значення. Мистецтво, однак, не прагне осягти шляхом цього чуттєвого втілення як такого, поняття в його загальності, бо якраз єдність цього поняття з індивідуальним проявом і становить сутність прекрасного та його художнього відтворення» (Гегель. Соч., т. 12. М., 1938, с. 105). Отже, мистецтво не копіює життя, а прагне збагнути суть його явищ і з цією метою узагальнює їх за допомогою творчої уяви, домислу, але не абстрагується від індивідуального (див. Типізація художня), внаслідок чого об’єктивна істина постає як художня правда. Твори л-ри й мист-ва не можуть не містити — незалежно навіть від суб’єктивних намірів їх авторів — і певну, соціально зумовлену, ідейну оцінку відображуваного (див. Ідейність літератури, Ідея художня). Проте ідея в худож. творах знов-таки невіддільна від образу, вона мовби просвічує крізь багатство індивідуального, конкретно-чуттєвого і відтак теж справляє емоційно-естет. вплив на читача, глядача, слухача. Точно висловився з цього приводу І. Франко: «Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ, автор обрисовує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які дає йому поетична техніка, викликати його по змозі в такій самій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача» (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 272). Відрізняючись від науки, як художньо-образна форма освоєння реальності, Л. водночас посідає особливе місце і серед мистецтв, оскільки вона спроможна повніше й багатогранніше, ніж будь-яке з них, відображати життя. Це пояснюється тим, що матеріальним носієм образності в л-рі є слово, адже слово — «орган думки» (О. Потебня), а нема таких сфер та явищ дійсності, яких не можна було б охопити думкою. Щоправда, Л. поступається, приміром, живописові у візуальній наочності худож. зображення чи музиці — за силою безпосереднього емоц. впливу на людей; чуттєве сприйняття літ. образів має опосередкований характер, воно не відбувається без осягнення конкретного предметно-понятійного значення слів та словосполучень, в яких знаходять своє втілення ці образи. Натомість Л. безумовно переважає і живопис, і музику іншим, про що говорив В. Бєлінський, кваліфікуючи мистецтво слова як «найвищий рід мистецтва»: «Поезія виражається у вільному людському слові, яке є і звуком, і картиною, і певним, ясно вимовленим уявленням. Тому поезія містить у собі всі елементи інших мистецтв...» (Белинский В. Полн. собр. соч., т. 5. М., 1954, с. 7, 9).

Завдяки слову л-ра досягає надзвичайно високого ступеня смислової визначеності картин життя, які пропонуються нею. Більше того, письменник може (у ліричних відступах, наприклад) і прямо виражати свої думки та переконання, що взагалі є недоступним для живописця, скульптора, композитора. Жодне з мистецтв, крім Л. (за винятком хіба що т. з. мистецтв синтетичних — театру, кіно) з її найбільш насиченими думкою словесними образами, не в змозі також повною мірою відтворити життя як процес, в його русі й розвитку. Але, констатуючи наявність у Л. особливо великих ідейно-естет. потенцій, слід передусім згадати відоме горьківське її визначення — «людинознавство». Бо саме людина в її цілісності становить гол. предмет худож. пізнання, й універсальність того використовуваного л-рою для створення своїх образів матеріалу, яким є мова, слово, дозволяє Л. дати воістину всеосяжне уявлення про людину, якнайглибше розкрити її сутність. Слову — і тільки йому — Л. зобов’язана здатністю проникати в усі сфери людського буття і зображувати його в просторово-часовому плані; показувати людину в її взаєминах з іншими людьми, з суспільством, з природою; створювати образ людини як неповторної особистості (за допомогою виразних деталей описуючи її зовнішність і в усіх найтонших відтінках аналізуючи людські думки, почуття, настрої); давати людині вичерпну мовну характеристику. Ці свої практично безмежні можливості щодо художнього дослідження людини Л. реалізує, послідовно звертаючись до таких засобів словесної виразності, як епітет, порівняння, метафора, гіпербола, літота, алегорія, символ та ін. Разом з тим Л. не цурається й прийомів, характерних для наук.-теор. мислення, якщо це сприяє виконанню нею своїх «людинознавчих» завдань (так само як у наук. або публіцист. працях часто використовується образне слово — зокрема, для посилення популярності й емоційності викладу).

Виходячи з того, які саме сторони людського життя і як змальовує Л., традиційно (починаючи з Арістотеля) виділяють три осн. літ. роди (див. Рід літературний): епос, лірику і драму. В епосі дійсність відтворюється переважно через розповідь про зовнішні події та факти, про поведінку і вчинки людей, показаних у різноманітних обставинах. У центрі спостережень лірики — людські переживання і настрої, внутрішнє життя особистості. Драму відзначають безпосереднє зображення зовнішньої дії та першочергова увага до висловлювань, мовних партій персонажів. Звідси — відмінності між способами створення типових характерів, сюжетно-композиційними рішеннями, лексико-синтаксичними прикметами мови і т. д. у літературних родах. Це, однак, не означає, нібито вони розділені якоюсь непрохідною стіною: в літературно-художніх творах можуть органічно поєднуватися, скажімо, риси епосу і лірики (класичний приклад — «Слово о полку Ігоревім»). У свою чергу літературні роди класифікуються за окр. видами (див. Вид літературний): роман, повість, оповідання, казка та ін. — в епосі; пісня, романс, елегія, ода, сонет — у ліриці; драма, трагедія, комедія, водевіль — у драмі. Певною ж модифікацією виду є жанр, або підвид: соціально-психологічний роман, лірична пісня, сатир. комедія і т. д.; (термін «жанр» нерідко вживається і у значенні «вид»).

Мистецтво слова демонструє розмаїття не тільки форм і стилів, а й худож. методів, які характеризують той чи той літ. напрям і всі існуючі в його межах течії (див. Стиль художній, Метод художній, Напрям і течія літературні). Творчість кожного видатного письменника позначена, поряд з неповторними рисами притаманної йому стильової манери, й особливостями його худож. мислення, тобто саме методу. Але індивідуальний метод такого письменника не протистоїть загальним ідейно-естет. принципам, характерним для відповідного його творчому кредо напряму, а лише дає свою інтерпретацію цих принципів. До найзначніших літ. напрямів, що виникли на певних істор. етапах, належать бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм. Вони по-різному розвиваються в л-рах різних країн, виступаючи завжди в своїй національній визначеності.

Л. кожного народу, в т. ч. українському красному письменству (див. Українська література, статті про ін. національні л-ри), неодмінно властива національна специфіка. І ця специфіка визначається не тільки мовою, на якій твориться дана Л. (важливо підкреслити, до речі, що, вбираючи в себе невичерпні багатства нац. мови, Л., зі свого боку, найактивніше впливає на неї, дійово сприяє її розвиткові). Своєрідність істор. шляху народу і його соціального буття, відмітні ознаки його способу життєдіяльності й духовної культури, особливості традицій і звичаїв, а також природного середовища, в якому він живе, — все це становить джерело нац. самобутності л-ри, так чи інакше відбиваючись і на формі, і на змісті її творів. Причому виразно виявлене нац. начало в л-рі є одним з показників такої естет. зрілості, яка зумовлює не тільки внутрішньонаціональне її значення; кожна Л., котра вносить своє, особливе, у світову художню скарбницю, по праву включається в інтернаціональний культурний контекст. Воднораз національно-своєрідне й інтернаціональне, загальнолюдське взаємодіють і в самій л-рі, коли вона, говорячи про життя і прагнення свого народу, порушує корінні питання епохи, що хвилюють усе людство. «Кождий чільний сучасний писатель — чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, — писав І. Франко в статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах», — являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якмога глибше і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі» (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 34). Тим-то суттєвим фактором поступального руху кожної нац. л-ри є її взаємозв’язки з ін. л-рами, освоєння нею інонац. творчого досвіду (див. Національне та інтернаціональне в літературі, Зв’язки і впливи міжлітературні). Сукупність л-р усіх народів світу утворює системну єдність — світову літературу. Див. також: Література та інші види мистецтва, Літературознавство, Критика літературна.

Літ.: Белинский В. Г. (Общее значение слова литература). В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954; Українські письменники про літературу та мову. К., 1961; Теория литературы, [кн. 1 — 3]. М., 1962 — 65; Арістотель. Поетика. К., 1967; Буало Н. Мистецтво поетичне. К., 1967; Гегель Г. В. Ф. Эстетика, т. 1 — 4. М., 1968 — 73; Теорія літератури. К., 1975; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Белецкий А. И. О специфике литературного искусства. «Радянське літературознавство», 1984, № 12.

І. О. Дзеверін.

«ЛІТЕРАТУРА. ДІТИ. ЧАС» — збірник літ.-крит. статей про дит. л-ру. Виходив 1975 — 90 щорічно (15 випусків) у вид-ві «Веселка». Осн. рубрики — «Література для дітей і сучасність», «Огляди. Розвідки», «Золоті зерна класики», «Рідна мова», «Літературні портрети», «У наших друзів». У різні роки редколегію очолювали В. Дончик, М. Острик, М. Наєнко. Уміщувалися розвідки з історії дит. л-ри, статті про розвиток сучас. укр. л-ри для дітей та юнацтва, про творчість укр. дит. письменників, бібліогр. матеріали тощо.

Літ.: Костюченко В. Українська радянська література для дітей. К., 1984.

В. Г. Пугач.

«ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО» (ЛІМ) — видавництво. Засноване 1930 в Харкові у складі Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ). З 1932 — вид-во худож. л-ри, з 1934 має назву «Художня література» (діяло при Наркомосі УРСР), з 1935 — Держлітвидав України, з 1964 — «Дніпро». Серед випущених книг — багатотомні зібрання творів Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, М. Кропивницького, М. Коцюбинського; твори сучас. укр. письменників, перекладна л-ра, літературознавчі праці. Виходили серії «Романи й повісті», «Бібліотека сучасної радянської літератури», «Масова художня бібліотека» та ін.

О. Л. Рибалко.

«ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО» — літ. мист. до даток до газ. «Вісті». Виходив 1929 — 30 в Харкові щотижня. В «Л. і м.» вміщено вірші, фейлетони, репортажі В. Сосюри, М. Семенка, М. Гаска, О. Близька, М. Бірюкова, уривки з вірш. повісті «Василь Найда» С. Голованівського, оповідання П. Крижанівського, В. Штангея, Е. Зорича, фейлетони Остапа Вишні, Юхима Гедзя, Іони Вочревісущого (М. Новицького), уривки з романів «В степах» С. Божка, «Мехзавод» Л. Смілянського та ін. Надр. уривки з промови М. Скрипника з питань культурно-мист. процесу в Україні, статті М. Новицького, О. Полторацького, А. Єрмоленка про нові літ. твори тощо. Публікувалися огляди, статті на теми театр., муз. та образотв. життя. Подано інформації про з’їзди літ. орг-цій ВУСПП, «Молодняк», «Західна Україна», діяльність «Плугу», хроніка про Тиждень укр. л-ри в Москві і Міжнародну (другу) конференцію революційних письменників в Харкові 1930, матеріали обговорення проектів пам’ятника Т. Шевченку в Каневі, М. Коцюбинському у Вінниці.

В. О. Дорошенко.

«ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО» — літ. художній і громад.-політ. журнал. Виходив 1940 — 45 у Львові. Див. «Дзвін».

«ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО» — газета. Виходила 1941 — 45. Див. «Літературна Україна».

«ЛІТЕРАТУРА І СУЧАСНІСТЬ» збірник літ. крит. статей. Виходив 1968 — 88 щороку у вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Упорядники — І. Зуб, М. Логвиненко, А. Макаров, А. Янченко, В. Мельник, М. Слабошпицький та ін. Рубрики: «З літературного процесу», «Поезія і критика», «З дискусійних розмов», «Світ письменника». Вміщувалися статті літературознавців і критиків про сучас. літ. процес, актуальні проблеми і тенденції розвитку укр. худож. прози, поезії, драматургії, публіцистики. Серед авторів — Л. Новиченко, І. Дзеверін, І. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, Г. Сивокінь, М. Ільницький, В. Фащенко, А. Погрібний, В. Панченко, Л. Бойко та ін. У випусках збірника подавалися щорічні бібліогр. покажчики поточних видань творів укр. письменників (у т. ч. іноз. мовами).

В. Г. Пугач.

«ЛІТЕРАТУРА, НАУКА, МИСТЕЦТВО» літ. і наук.-мист. додаток до газ. «Вісті». Виходив 1923 — 24 в Харкові щотижня. Вміщувалися поезії В. Блакитного, В. Сосюри, М. Бажана, В. Поліщука, М. Йогансена, В. Алешка, Олени Журливої, Т. Масенка, П. Усенка, П. Голоти, Гео Коляди та ін., оповідання М. Хвильового, Петра Панча, 0. Копиленка, К. Гордієнка, гуморески і фейлетони Остапа Вишні, літ.-крит. статті М. Семенка, Ю. Смолича, Ю. Меженка, В. Коряка та ін. Опубл. переклади з ін. л-р (М. Голодного, М. Тихонова, Михася Чарота, А. Барбюса, О’Генрі, М. Дюамеля та ін.), ряд статей Мирослава Ірчана про укр. л-ру в США й Канаді. Подавалися бібліографія, літ.-мист. хроніка. Надр. серію дружніх шаржів Сашка (О. Довженка) на укр. письменників.

В. О. Дорошенко.

ЛІТЕРАТУРА ТА ІНШІ ВИДИ МИСТЕЦТВА. Художня література є одним з видів мистецтва — словесним, поряд із живописом, скульптурою, музикою, хореографією, театром, кіно, архітектурою, прикладним мист-вом та ін. Існує також погляд на л-ру як на форму духовно-практич. діяльності, споріднену з мистецтвом, але водночас настільки специфічну, що це дозволяє вбачати в ній якісно відмінне утворення. Звідси поширене словосполучення «література і мистецтво» (в переліку форм духовно-практичної діяльності людей) як у наукових працях, так і в розмовному вжитку.

Хоч види мистецтва відрізняються одне від одного і «будівельним матеріалом», і худож. мовою, і превалюючими функціями, їм, разом з тим, притаманні спільні закономірності розвитку, певні риси й тенденції не лише на функціональному, а й на естет.-художньому рівнях. На цьому засновуються такі істор.-типологічні категорії, як художні напрями, течії та стилі, що поширюються на всю (або частину) систему мистецтв певної епохи. В цих утвореннях складаються свої системи взаємозв’язків і взаємодії між різними видами мистецтва, встановлюється своя ієрархія між ними, яка обумовлюється місцем і роллю того чи того мистецтва на даному етапі худож. процесу. Ті, що опиняються на чільних місцях у цих системах, помітно впливають на ін. мистецтва, активізуючи в них ближчі їм тенденції та структури худож. мислення і творчості. Таким, напр., був вплив пластики (скульптури) на ін. мистецтва в античності, або ж дія живопису в худож. культурі Відродження й бароко.

Превалювання того чи того мистецтва в певну епоху (звичайно, в межах конкретного культур.-істор. регіону) зумовлюється комплексом причин суб’єкт, і об’єктивного характеру, передусім стадією сусп. та худож. розвитку і мірою відповідності того чи того мистецтва провідним духовно-практ. потребам і прагненням епохи, його здатністю найбільш адекватно виражати іманентність її духовної культури. При цьому необхідно враховувати, по-перше, поліфункціональність мистецтва (функції креаційно-перетворююча, комунікативно-інформаційна, пізнавальна, оціночно-орієнтаційна, естетико-гедоністична) і, по-друге, те, що деякі його види характеризуються переважанням певної функції, і це робить їх більш відповідними потребам та прагненням тієї чи тієї доби.

Література виділяється в системі мистецтв тим, що поєднує весь комплекс їхніх функцій, але ці її можливості повністю реалізуються на відносно високих етапах худож. розвитку. З такою особливістю л-ри пов’язана її здатність охоплювати всі сфери й аспекти буття, її зображально-виражальна універсальність, хоча в чуттєвій повноті й конкретності відображення певних його сторін вона поступається ін. мистецтвам (напр., скульптурі — в пластичності зображення, живопису — в його візуальній наочності й багатобарвності, музиці — в емоц. наснаженості і т. д.). Відображення за допомогою засобів словесного мист-ва в тій чи тій мірі знакове, більш узагальнене й абстраговане в передачі чуттєвої реальності, але водночас різнобічніше, універсальніше, позначене специфіч. синтетичністю; воно спроможне поєднувати те, що ін. мистецтва можуть виразити лише спільними зусиллями. Ця універсальність забезпечується особливою структурою літ.-худож. образу, який здатен зливати в органічну єдність пластично-живописні, звукові, ментальні та ін. елементи. Разом з тим л-ра в освоєнні різних аспектів чуттєвої реальності спирається на ін. мистецтва, «вчиться» у них, «перекладаючи» їхню образну мову й трансформуючи її відповідно до своїх законів та потреб, чим збагачує і вдосконалює свої зображально-виражальні можливості. В цьому й полягає один з найважливіших аспектів взаємозв’язків та взаємодії л-ри з ін. мистецтвами.

Як писав О. Потебня, «творча думка живописця, скульптора, музиканта невиразима словом і звершується без нього, хоч і передбачає значний рівень розвитку, який дається тільки мовою» (Потебня А. А. Мысль и язык. К., 1926, с. 106). Інша річ література, одна з найістотніших особливостей якої — глибока пов’язаність зі сферою ментальності, органічна включеність у цю сферу. Адже «будівельним матеріалом» і засобом вираження в л-рі є слово, а слово, мова — це дійсність думки, її реалізація. За своєю структурою літ.-худож. образ — це поєднання в різноманітних зв’язках і співвідношеннях конкретно-чуттєвого і ментально-пізнавального змісту. В ньому опредмечуються думки та осмислюються речі, в єдності й взаємопереплетенні цих планів розгортається літ. твір. З цієї єдності й випливає необмеженість (порівняно з ін. мистецтвами) охоплення буття в л-рі, її універсальність, тобто здатність висловлювати в худож. цілісності різнорідний зміст — предметно-пластичний, емоц., ментальний. Названа здатність л-ри забезпечується багатошаровістю структури слова.

На різних етапах літ. процесу в творах спостерігається різне співвідношення предметно-чуттєвого і ментально-пізнавального змісту, але з тенденцією поступового й неухильного зростання питомої ваги останнього. Превалювання предметно-чуттєвого й емоц.-сугестивного змісту на ранніх етапах цілком природне, оскільки тоді чуттєво-практичне освоєння людиною світу переважало ментально-пізнавальне, що й надавало л-рі відповідного характеру й функціональності. Цим же обумовлене й превалювання на ранніх етапах зображальних мистецтв і музики, адекватніших даній стадії освоєння людиною світу, і їхній переважаючий вплив на л-ру. На більш ранніх етапах розвитку словесне мист-во найтісніше було пов’язане з ритміко-музикальною стихією і значною мірою їй підпорядковане. В час розпаду первісного синкретизму воно лишалося включеним у ритуал чи обрядове дійство і підпорядковувалося їхній ритміко-муз. організації; відповідно більшого значення набував сугестивно-евокаційний потенціал слова, тобто його здатність навіювати, викликати потрібні уявлення і душевний стан. Велике значення музики для розвитку л-ри зберігається й пізніше. Загальновідома її роль у становленні лірич. жанрів у давньогрец. та ін. л-рах. Ці жанри виникали з культової та обрядової фольклор. пісні й тривалий час зберігали тісний зв’язок з традиц. ритміко-мелодійними типами пісень і характером їх виконання — наспівним, з притаманним тільки даному жанру муз. супроводом. Значною була роль музики і в становленні драм. жанрів у давньогрец. л-рі, зокрема трагедії та комедії. «Народження трагедії з духу музики» — так назвав Ф. Ніцше свою першу велику працю (1872), в якій розглядається даний процес. Безпосередньо трагедія вийшла з хорової лірики і в своїй структурі поєднувала драм. і музикально-лірич. елементи. Невипадково ж спроба відродити «справжню», тобто античну трагедію класич. пори в Італії 2-ї пол. 16 ст. призвела до неочікуваного результату — появи опери, нового муз.-драм. жанру. Щодо образотв. мист-ва, то взаємозв’язок і взаємодія л-ри з ним найраніше виявилися і найактивніше відбуваються в епіч. поезії. Тут слід зазначити, що літ. роди — епос, лірика й драма — залежно від їхнього предмета й способу зображення виявляють різну міру близькості до ін. мистецтв і різну потенц. готовність до взаємодії з ними.

Атрибутивна функція епосу — розповідати про те, що відбувається в зовн. світі; лірики — виражати внутр. світ людини; драми — показувати і вчинки, і переживання людей в їх наочному, «фізичному» втіленні. Звідси певна гомогенність епосу з образотв. мист-вом, яке за своєю природою є мист-вом просторовим, що відображає об’єктивно суще в живописно-пластич. образах; лірика виявляє субстанційну близькість до музики, цієї одухотвореної чуттєвості; драма, поєднуючи об’єктивність епосу і суб’єктивність лірики, наближається до видовищ. мист-в, передусім театру, та й реалізується вона вповні як твір мист-ва на театр. сцені. Епіка — розповідне мистецтво, а розповідь передбачає погляд зі сторони, об’єктивізацію того, про що йдеться, в часі й просторі. Це відкрило перед словесним мист-вом нові горизонти й можливості в худож. освоєнні світу, наповнило його багатим предметно-чуттєвим змістом. Невіддільними складниками епіч. структури стають розповідь і опис, зображення людини в об’єкт. світі речей, явищ, різних форм і виявів буття. Цим зумовлене внутр. тяжіння епіки до образотв. мист-ва, до пластики й живопису, а необхідність удосконалення зображальності змушувала її оволодівати майстерністю живописання словом, що яскраво виявилося вже в антич. л-рі від Гомера до Вергілія. В новий час ці тенденції особливо даються взнаки в епохи, позначені превалюванням живопису в системі мистецтв, — Відродження, бароко і класицизму. Названі періоди характеризуються блискучим розквітом живопису і його досить інтенсивним впливом на л-ру, що виявлялося в різних формах і на різних рівнях: у поширенні жанрів описової, ландшафт., алегор. поеми, «фігурних віршів», емблематики тощо — на жанровому рівні, в розвиненості опис. елементу, в «декоративному» використанні метафори та ін. тропів як окрас стилю — на стильовому рівні, в заг. прагненні представляти ментальні уявлення та поняття в предметно-наочній формі. Теор. узагальненням усіх цих тенденцій була відома теза «поезія є живопис, що говорить, а живопис є німа поезія», яку розвивали теоретики ренесансу, бароко та класицизму і яка не піддавалася сумніву аж до Г. Е. Лессінга, котрий спростував її у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису й поезії» (1766). Присутня вона і в записах курсів поетики, які читалися в Києво-Могилянській академії у 2-й пол. 17 — 1-й пол. 18 ст. Як зазначалося, література, будучи словесним мистецтвом, особливим чином пов’язана з ментальністю і, єдина серед мистецтв, є її безпосереднім худож. вираженням. А це означає, що її роль і значення в худож. процесі зростали в міру того, як у мистецтві змінювалося співвідношення між предметно-чуттєвим і ментально-пізнавальним освоєнням світу, зростала частка останнього. Лише із зростанням цього елементу в худож. процесі л-ра реалізує повною мірою закладені в ній універсальні зображально-виражальні можливості і виходить на чільне місце в системі мистецтв, дедалі інтенсивніше впливає на ін. мистецтва. Цей процес був тривалий та складний. Глибинною його основою став вихід на перший план пізнавальної функції в усій духовно-практичній діяльності людини. В сучас. науці існує думка, що рішучий перелом у статусі л-ри серед ін. мистецтв стався у 18 ст., а на провідне мистецтво, що інтенсивно впливає на інші, вона перетворилася в 19 ст. Вона вже уявлялася універсальним мистецтвом, своєрідним еквівалентом всіх мистецтв, що поєднує в собі їхні завдання і можливості.

Особливе становище л-ри серед мистецтв у 19 — 20 ст., її переважаючий вплив на них безперечні. В ін. мистецтвах спостерігається активізація, посилений розвиток тих сторін і можливостей, що зближають їх з л-рою. Так, живопис 19 ст., передусім реалістичний, ніби розповідає, а разом з тим і аналізує зображувані життєві явища. У Г. Курбе й Ж. Ф. Мілле, в І. Рєпіна та ін. передвижників, у А. Менцеля компоненти картини стають «мовлячими», а вся вона — включеною в певний сюжет. Аналітичністю відзначаються деякі течії живопису 20 ст. П. Пікассо проголошує, що він зображує світ не таким, яким його бачить, а таким, яким його мислить. Словом, худож. мова живопису виявляє тенденцію до уподібнення худож. мові л-ри й переймання її специфіч. функцій. У муз. мистецтві дія л-ри з особливою виразністю виявилася у виникненні програмної музики і в посиленому розвитку її в 19 — 20 ст. «Олітературення» широко охопило також театр, залежний від літ. основи, драматургії, виявляючись по-різному в худож. системі Станіславського, в «епічному театрі» Б. Брехта, в поет. театрі Ф. Гарсіа Лорки і т. д.

Проте не слід спрощувати взаємозв’язки і взаємодію л-ри з ін. мистецтвами в 19 — 20 ст. і зводити ці процеси до неподільного панування літератури. Насправді ж її зростаючий вплив на ін. мистецтва викликав і активну протидію, прагнення подолати «літературщину» й повернутися до іманентних кожному мист-ву засобів і форм худож. вираження. Так, у живопису першою масштабною реакцією на олітературення був імпресіонізм з його запереченням сюжетності, з його установкою на колір і світло як єдині виражальні засоби. Ця лінія повернення до іманентності знаходить продовження в різних течіях живопису 20 ст., досягнувши логіч: завершеності в абстракціонізмі. Аналогічні тенденції виявляються і в ін. мистецтвах: у музиці — це гостра реакція на програмовість і повернення до адекватних її природі структур і засобів худож. мови; того ж прагне й театр, активізуючи арсенал театральності, вироблений віками.

Необхідно брати до уваги й те, що відносини і взаємодія між л-рою та ін. мистецтвами в різних худож. напрямах і течіях 19 — 20 ст. далеко не однакові. При заг. домінуванні л-ра не тільки «вчить» ін. мистецтва, а й сама продовжує «вчитися» у них, що по-різному відбувається в різних худож. напрямах і в різних літ. родах та жанрах. Домінування л-ри, що визначилося з 18 ст., похитнулося в добу романтизму, особливо раннього. Романтики проголосили музику «найромантичнішим мистецтвом», що найповніше відповідає їхнім прагненням. У л-рі, особливо в лірич. поезії, оживає «дух музики», музикально-пісенні орієнтації, які нерідко стають осн. структурними елементами. Музика в цей час набуває бурхливого розвитку. Слід також зазначити, що імпресіонізм у л-рі розвивався під безсумнівним впливом імпресіонізму в живописі. Однак це швидше винятки, тому що в худож. процесі 19 — 20 ст. домінуюча роль належить л-рі. Помітним явищем у худож. процесі 20 ст. стає взаємозв’язок і взаємодія л-ри з новітнім мистецтвом — кіно. За своєю природою кіномистецтво візуальне й видовищне, але для його розвитку визначальне значення мала л-ра, особливо відтоді, як з’явилося звукове кіно, ставши також словесним мистецтвом. Водночас відбувається і зворотний процес, література засвоїла чимало з худож. арсеналу кінематографа: техніку монтажу, чергування планів, швидку зміну ракурсів тощо. Разом з тим нестримний розвиток у наш час кіно, телебачення, аудіо- й відеозасобів якоюсь мірою похитнув гегемонію л-ри, породив думки про початок нової ери в історії мистецтв, коли літературі вже не належатиме провідна роль.

Літ.: Потебня А. А. Мысль и язык. К., 1926; Дмитриева Н. А. Изображение и слово. М., 1962; Гачев Г. Д. Жизнь художественного сознания, ч. 1. М., 1972; Каган М. С. Морфология искусства. Л., 1972; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения. стили К., 1985.

Д. С. Наливайко.

ЛІТЕРАТУРИ ІНСТИТУТ імені Т. Г. Шевченка НАН України — наук.-дослідна установа. Почав діяльність 1926 у системі Наркомосу УРСР в Харкові (з філіалами в Києві та Одесі) як Шевченка Тараса інститут. На його базі 1936 в складі АН України було утворено Ін-т укр. л-ри ім. Т. Г. Шевченка (1939 — 41 діяло Львів. відділення ін-ту). Під час Вел. Вітч. війни він об’єднався в Уфі з Ін-том мовознавства в Ін-т мови та л-ри. Як окр. академ. установа поновив свою роботу 1944 у Києві, з 1952 — сучас. назва. Директорами ін-ту в різні роки були Д. Багалій, Є. Шабліовський, П. Тичина, О. Білецький, М. Шамота, І. Дзеверін, з 1991 — М. Жулинський. Ін-т здійснює дослідження історії укр. л-ри від найдавніших часів до наших днів, а також питань розвитку літератур народів світу. Вивчає проблеми теорії та соціології л-ри; аналізує й опрацьовує рукописи укр. класиків, видає зібрання їхніх творів. Особлива увага приділяється вивченню життя і творчості Т. Шевченка. До пріоритетних напрямів діяльності ін-ту належить і дослідження творчої спадщини І. Франка. Ін-т має відділи: давньої укр. л-ри; нової укр. л-ри; шевченкознавства; укр. л-ри 20 ст.; теорії л-ри; рукописів і текстології; рос. л-ри; слов’янознавства і балканістики; світ. л-ри і компаративістики. З 1991 відн. Львів. від-ня ін-ту. Найзначніші колект. праці — «Історія української літератури» (т. 1 — 8, 1967 — 71), Шевченківський словник (т. 1 — 2, 1976 — 77; разом з Гол. редакцією Укр. Рад. Енциклопедії; Держ. премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1980), «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (1975), «Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVIII ст.» (1981), «Історія української літератури» (т. 1 — 2, 1987 — 88), «Історія українсько-російських літературних зв’язків» (т. 1 — 2, 1987), «Взаимодействие формы и содержания в реалистическом художественном произведении» (1988), «Історія української літературної критики. Дожовтневий період» (1988), «Действенность художественного слова» (1989), зб. «Питання текстології» (в. 1 — 6, 1968 — 1990), «Історія укр. літератури XX ст.» (т. 1 — 4, 1993 — 94), «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» у 5 томах (т. 1 — 2, 1987; т. 3, 1988; т. 4, 1991). Разом з вид-вом «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана здійснюється випуск 5-томної Української Літературної Енциклопедії (т. 1, 1988; т. 2, 1990; т. 3, 1995). Науковцями ін-ту опубл. чимало індивідуальних монографій, розвідок і статей з важливих питань теорії та історії л-ри, творчості окр. письменників. Ряд із цих праць удостоєно Ленін. премії (Є. Кирилюк, Є. Шабліовський — за цикл досліджень творчої спадщини Т. Г. Шевченка, 1964), Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка («Не ілюстрація — відкриття» Л. Новиченка, 1968; «Гуманізм і соціалістичний реалізм» М. Шамоти, 1978; «Чернишевський і Україна» Є. Шабліовського, 1979; «Бо то не просто мова, звуки...» І. Дзюби, 1991; «Із забуття — в безсмертя» М. Жулинського, 1992), ін. премій.

Ін-т брав участь у підготовці Повн. зібр. тв. Т. Шевченка (т. 1 — 10, 1939 — 64; т. 1 — 6, 1963 — 64), нині працює над 12-томним академ. Повним зібр. тв. Т. Шевченка (тт. 1 — 3, 1989 — 92; разом з ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН України). Ін-т л-ри видав також: зібрання творів І. Франка (т. 1 — 20, 1950 — 56; т. 1 — 50, 1976 — 86, Держ. премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1989), І. Котляревського (т. 1 — 2, 1952 — 53), Г. Квітки-Основ’яненка (т. 1 — 5, 1978 — 80), І. Нечуя-Левицького (т. 1 — 10, 1965 — 68), Панаса Мирного (т. 1 — 7, 1968 — 71), Марка Вовчка (т. 1 — 7, 1964 — 67), П. Грабовського (т. 1 — 3, 1959 — 60), Лесі Українки (т. 1 — 12, 1975 — 79), М. Коцюбинського (т. 1 — 6, 1961 — 62; т. 1 — 7, 1973 — 75), П. Тичини (т. 1 — 6, 1961 — 62; т. 1 — 12, 1983 — 90), М. Рильського (т. 1 — 10, 1960 — 62; т. 1 — 20, 1983 — 90) та ін. Разом з вид-вом «Наукова думка» ін-т випускає «Бібліотеку української літератури» (протягом 1982 — 93 вийшло 50 томів) — кращі твори видатних письменників України. Видання здійснюється на основі вивчення архівів класиків укр. л-ри: рукопис. фонд ін-ту налічує понад 80 тис. од. зб. Колектив ін-ту тісно співпрацює з літературознавцями вузів України, підтримує творчі зв’язки зі спорідненими установами багатьох зарубіж. країн. Співробітники ін-ту — автори колект. праць «История советской многонациональной литературы» (т. 1 — 6, 1970 — 74) та «История всемирной литературы» (т. 1 — 7, 1983 — 91) Ін-ту світової л-ри ім. М. Горького Рос. АН. Ін-т бере діяльну участь у роботі Міжнародної асоціації україністів (МАУ), Міжнар. асоціації вивчення і поширення слов’ян. культур, Українського комітету славістів (УКС), Респ. асоціації українознавців (Україна) та ін., проводить симпозіуми, наукові конференції, в т. ч. Шевченківські (з 1952), матеріали яких вміщуються у «Збірниках праць наукових Шевченківських конференцій». Разом з СПУ видає журн. «Слово і час» (до 1990 — «Радянське літературознавство»). Ін-т здійснює підготовку наукових кадрів. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Літ.: Білецький О. І. Українське літературознавство за сорок років (1917 — 1957). К., 1957; Кирилюк Є. П. Деякі питання розвитку літературознавства в Академії наук УРСР. «Вісник Академії наук Української РСР», 1969, № 3.

П. М. Рудяков.

ЛІТЕРАТУРИ НАРОДІВ КРАЙНЬОЇ ПІВНОЧІ І ДАЛЕКОГО СХОДУ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ — л-ри народностей, більшість з яких живе в тундровій і тайговій зонах Сибіру та Дал. Сходу. До них належать мансі (вогули) і ханти (остяки), нанайці (гольди), ненці (самоїди, юраки), нівхи (гіляки), удеге, чукчі (луораветлани), евенки (тунгуси), евени (ламути), ескімоси, юкагіри (одули) та ін. За часів цар. Росії вони були найвідсталішими в екон. і культур. відношенні. Не маючи писемності, виявляли своє обдаровання в фольклорі, який є винятково цінним джерелом для пізнання їхньої труд. діяльності, історії, психології. Міфи народів Крайньої Півночі і Дал. Сходу в фантаст. формі відображають їхні уявлення про походження Землі, небесних тіл, людей, тварин. Перекази розповідають про міжплеменні битви, мисливські промисли. Духовне багатство народів засвідчують їхні пісні (в т. ч. пісні-імпровізації) — лірич., обрядові, шаманські та ін. У казці повніше, ніж в ін. жанрах, відображені праця і побут жителів суворого краю, їхні мрії про подолання стихії, боротьба з гнобителями, славляться мужність, кмітливість, наполегливість людини, виражено нар. оптимізм. У казках фантастика безпосередньо сусідить з реаліст., побут. началом, у багатьох з них звучать соціальні мотиви. Системат. збирання фольклору, вивчення і публікація в кін. 19 ст. зв’язані насамперед з іменами політ. засланців, які стали пізніше відомими вченими — В. Г. Богораза (Тана), В. І. Іохельсона, Л. Я. Штернберга. Були випущені збірники чукот., юкагір., нівхського (гіляцького) фольклору. За рад. влади при ВЦВК СРСР був ств. Комітет сприяння народностям пн. окраїн (1924 — 35). У Ленінграді та деяких містах Сибіру для пн. населення відкрилися спец. навч. заклади. Пн. народи одержали писемність рідними мовами (більшість з них з 1931 — на основі лат., а з 1937 — рос. алфавіту), для них були складені букварі, підручники. Виникає спец. галузь науки — північнознавство. Зароджується л-ра нац. мовами. З 1961 відбуваються конференції літераторів Півночі і Дал. Сходу, на яких розглядаються актуальні проблеми пн. л-р та фольклору. Див.: Евенкійська література, Евенська література, Ескімоська література, Нанайська література, Ненецька література, Нівхська література, Удегейська література, Ханти-мансійська література, Чукотська література, Юкагірська література.

Вид.: Сказки народов Севера. М. — Л., 1959.

Літ.: Языки и письменность народов Севера, ч. 1 — 3. М. — Л., 1934 — 37; Творчество народов Дальнего Севера. Магадан, 1958; Комановский Б. Л. Самые молодые литературы. М., 1973; Николаев К. Голоса новой Чукотки. Литература народностей Крайнего Северо-Востока. Магадан, 1980; Санги В. От исторических преданий до исторических романов. «Дружба народов», 1981, № 4; Лебедева Ж. К. Эпические памятники народов Крайнего Севера. Новосибирск, 1982.

В. Г. Пугач.

ЛІТЕРАТУРИ УКРАЇНИ МУЗЕЙ у Києві. Ств. за постановою РМ УРСР 1981, відкритий для відвідування 1986. Розміщений у кол. навч. корпусі Колегії Павла Галагана, де частково збережено інтер’єр б-ки. Фонди налічують майже 50 тис. експонатів. В експозиції за тематико-хронол. принципом відображено істор.-літ. процес в Україні з часів Київ. Русі до сьогодення. В 14 залах розміщено понад 5 тис. рукописів, стародруків, автографів, фотографій, пам’ятних речей, документів, афіш, листів та особистих речей письменників. Серед експонатів — «Апостол» Івана Федорова (оригінал друкованої в Україні 1574 книги, Львів), рукописна книга поч. 17 ст. «ЛЂствица райская» Іоанна Ліствичника, Євангеліє учительне (Крилос, 1606); першодруки та прижиттєві видання творів класиків укр. л-ри І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки та ін. Обладнано мемор. куточки А. Головка, Остапа Вишні, О. Довженка, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, Ю. Смолича, М. Стельмаха, А. Малишка, Ю. Яновського. На базі музею діє Коорд. і науково-метод. центр літ. музеїв республіки.

Літ.: Голець Я. Адреса свята: Київ, вулиця Леніна, № 11. «Літературна Україна», 1986, 10 липня; Скороходько Л. Музей приймає гостей. «Друг читача», 1986, 10 липня; Мірошниченко Л. Дім для слова. «Вітчизна», 1987, № 8.

Г. О. Сорока.

«ЛІТЕРАТУРНА БІБЛІОТЕКА» — серія творів укр. та зарубіж. л-ри. Випускала 1922 — 1931 «Книгоспілка». Серед виданих книг — «Кобзар» (1927). Твори І. Франка (т. 1 — 29, 1925 — 30), Лесі Українки (т. 1 — 7, 1923 — 25; т. 1 — 12, 1927 — 30), М. Коцюбинського (т. 1 — 7, 1929 — 30), О. Досвітнього (т. 1 — 5, 1930 — 31), Гі де Мопассана (т. 1 — 10, 1927 — 30), А. Франса (т. 1 — 2, 1930), Е. Золя (т. 1 — 18, 1929 — 30) та ін.; збірки гуморесок Остапа Вишні [«Вишневі усмішки (сільські) », 1924, і «Вишневі усмішки закордонні», 1930] та В. Чечвянського («Оздоровлення апарату», 1930), твори Ю. Яновського (зб. оповідань «Кров землі», 1927, і роман «Майстер корабля», 1928), В. Підмогильного (роман «Місто», 1928), О. Слісаренка (повість «Бунт», 1928) та ін. Серед авторів передмов — Д. Багалій, М. Возняк, Д. Загул, О. Дорошкевич, П. Филипович, С. Савченко та ін.

Літ.: Каталог українських видань [«Книгоспілки»]. Х. — К., 1926.

В. Г. Пугач.

«ЛІТЕРАТУРНА ВІННИЧЧИНА» — літ. худож. альманах. Виданий 1936 Будинком л-ри і мистецтв ім. М. Коцюбинського у Вінниці. Відп. редактор — М. Капцан. Вміщено твори молодих авторів — драм. поема «Божевілля Камо» О. Левади, вірші К. Андрійчука, В. Речмедіна, В. Тарноградського, оповідання і нариси Я. Солодченка, С. Московченка, М. Уласюка, дві легенди про Устима Кармалюка, літ.-крит. статті («Горький і Коцюбинський» Б. Фарбера і Д. Зінчука та ін.).

Б. В. Хоменко.

«ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА» — див. «Літературна Україна».

«ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА» — літ.-крит. і теор. журнал, орган СПУ. Був продовженням журналів «Критика» (1928 — 32) та «За марксо-ленінську критику». Виходив у Києві 1935 — 40 щомісяця. В різний час видання очолювали С. Щупак, А. Головко, І. Стебун. Вміщувалися статті з теорії, історії, розвитку сучас. укр. л-ри, взаємозв’язків з ін. л-рами. Протягом перших трьох років «Л. к.» публікувала багато матеріалів про фольклор, сучас. укр. театр, кіно, образотворче мист-во. Журнал у дусі офіційної ідеології обстоював партійність л-ри, соціалістичний реалізм. Його постійними авторами були О. Білецький, Я. Мамонтов, Б. Якубовський, Б. Коваленко, Л. Підгайний, Ф. Якубовський, І. Пільгук, Є. Кирилюк та ін. В результаті репресій 1937 — 38, коли майже всі провідні критики вибули з літ. процесу або припинили творчу діяльність, журнал став занепадати. 1938 вийшло лише 2 номери. В 1939 — 40 часто друкувалися матеріали, в яких укр. письменникам навішувалися негативні політичні ярлики.

Літ.: Історія української літератури, т. 7. К., 1971; Історія української літератури, т. 2. К., 1988.

С. А. Крижанівський.

ЛІТЕРАТУРНА МОВА — мова літератури як вияву духовної діяльності народу. Розвивається насамперед у писемній формі. Поняття Л. м. і писемна мова не збігаються. Так, писемність на тер. Наддніпрянщини засвідчують пам’ятки матеріальної культури з 4 ст., тоді як про систематично створювану л-ру, а, отже, й нормовану Л. м. на Русі можна говорити з 10 — 11 ст. Нормування Л. м. здійснюється спершу в якійсь одній сфері її переважного вживання (найчастіше це правові внутрідерж. відносини і дипломатичне листування). Згодом Л. м. проникає в ін. сфери — худож. творчість, культ, історіографію, науку, виробництво тощо. Велике значення для розвитку Л. м. має худож. л-ра, в якій використовуються елементи всіх ін. функціональних стилів і найповніше розкривається значення слів. Сучасні Л. м. поділяються на старо- й молодописемні мови. В цар. Росії, де налічувалося бл. 130 мов, статус літературних мали тільки 20, до того ж право на всебічний розвиток і на держ. підтримку мала тільки рос. мова. Такі старописемні мови, як українська, білорус., узб., груз., вірм., азерб. та ін., розвивалися повільно, долаючи офіц. перешкоди, а то й заборони. В колишньому СРСР розвинулося близько 50 літ. молодописемних мов. В історії старописемних Л. м. виділяють два періоди: донаціональний і національний. У донац. період Л. м. за походженням може не збігатися з мовою народності, яку вона обслуговує. Напр., середньовічні л-ри народів Зх. Європи на початку їхнього розвитку обслуговувала лат. мова як міжнародна Л. м. У сх. і пд. слов’ян вживалася як міжнар. Л. м. старослов’янська мова. Проте ще задовго до формування народностей унації Л. м. увібрали в себе багато народнорозмовних компонентів. У тих випадках, коли міжнар. Л. м. була незрозумілою для народу, який вона обслуговувала, розвивалася нова Л. м., що повністю базувалася на нар. грунті, хоч і використовувала деякі компоненти, особливо лексичні, міжнар. мови (чес. чи польс. Л. м., що заступили собою у відповідних народів латинь). Якщо міжнар. Л. м. була споріднена з мовами народів, які обслуговувала, вона відігравала одну з провідних ролей у формуванні місцевих Л. м. (таку, напр., роль відіграла старослов’ян. мова для формування рос., укр. і білорус., а також південнослов’ян. донаціональних Л. м.). У нац. період осн. джерелом розвитку Л. м. стає народнорозмовна мова. При цьому використовуються й ін. джерела: народнопоетична мова, міжнар. мови, Л. м. ін. народів (переважно того самого історичного культурного регіону).

Здебільшого кожна нація (або народність) має свою Л. м.: українці — українську, росіяни — російську, грузини — грузинську, французи — французьку і т. д. Буває, що одна нація або народність має дві Л. м. (напр., паралельно функціонують дві норв. Л. м. — риксмол і лансмол; мордовські — мокша й ерзя мови). В країнах, осн. населення яких — нащадки переселенців, Л. м. в основному ті ж самі, що і в колишніх метрополіях (більшість населення Пд. і Центр. Америки говорить ісп. і португ. мовами, Пн. Америки — англ. і французькою, Австралії і Нової Зеландії — англійською). Щоправда, в Л. м., які обслуговують декілька націй (полінаціональні Л. м.), з’являються місцеві особливості, що веде до виникнення варіантів Л. м. (амер., австрал. та ін. варіанти англ. мови, канад. варіант франц. мови та ін.). На відміну від старописемних, джерелами розвитку молодописемних Л. м. є народнорозмовна й народнопоетична мови. Проте у виробленні своїх норм молодописемні Л. м. орієнтуються на одну із старописемних. В Рос. Федерації, наприклад, орієнтиром для нормування молодописемних мов стала рос. мова.

Укр. Л. м. належить до старописемних. Вона розвинулася на базі давньоруської мови, або спільносхіднослов’ян. Л. м., початки якої у діловому стилі сягають 9 — 10 ст. Жодна ориг. пам’ятка тих часів не збереглася. Є лише внесені до «Повісті временних літ» копії договорів Русі з Візантією 911, 944, 971, написані давньорус. мовою із старослов’ян. елементами (можливо, це пізні переклади з грец.). Найдавнішими книгами, створеними на Русі, є Остромирове євангеліє 1056 — 1057, Ізборник Святослава 1073, Ізборник Святослава 1076, Архангельське євангеліє 1092 та ін. Усі вони написані старослов’ян. мовою, що прийшла на Русь у кін. 10 ст. разом з християнством. Цією мовою писалися й ориг. твори («Слово о законЂ і благодати» Іларіона). Старослов’ян. мова, набувши східнослов’ян. рис, стала другою Л. м. Київ. Русі. Згодом (але не водночас у різних східнослов’ян. народностей) вона локалізувалась у сфері культу, Діставши назву церковнослов’ян. мови. Ця мова також стала одним із джерел давньорус. Л. м. Чимало старослов’янізмів у «Слові о полку Ігоревім» та ін. Давньорус. Л. м. 12 — 13 ст. була своєрідним сплавом давньорус. (представленої раніше в грамотах і «Руській правді», а також у народнорозмовній мові) і старослов’ян. мов. Залежно від теми оповіді давньорус. мова у межах того самого тексту (насамперед літописного) могла змінюватися старослов’янською і навпаки. З утворенням трьох східнослов’ян. народностей — укр., рос. і білоруської — культурні, народногосп., внутрішньоправові й зовнішньополіт. потреби кожної з них продовжувала обслуговувати давньорус. Л. м. Проте на єдину Л. м. впливали місцеві розмовні мови, вносячи до неї свої особливості на всіх рівнях — фонетичному, граматичному й лексичному. Протягом 14 — 15 ст. переважно на базі мови ділових документів сформувалися донаціональні східнослов’ян. Л. м.: укр., рос. і білоруська. В них активно входили нові слова. Напр., рос. юрид. термінологія поповнювалася такими словами, як «деревня», «подъячий», «протор», «боровщик», «доводчик» тощо; укр.-білоруська — словами «господарство», «дЂдизна», «достаток», «завЂдати», «нащадок» та ін. Збагачення словникового складу Л. м. відбувалося й за рахунок нар. назв живої і неживої природи, рельєфу, побуту тощо (староукр. «бчола», «вольшина», «верховина», «діл», «зброя» та ін.). Позначилися на лексиці донаціональних Л. м. і зв’язки з ін. спорідненими мовами. Так, в укр.-білорус. Л. м. з чес. і польс. джерел входять слова «бровар», «власность», «ґрунт», «єднати», «келих», «кошт» та ін.

У середині 16 ст. в укр.-білорус. Л. м. розвинулося чимало рис, які збігаються з відповідними явищами або укр., або білорус. народнорозмовних мов. На укр. землях давня спільна Л. м. у зв’язку з поширенням її на національно однорідній території і більшою стилістичною диференційованістю (ширше коло полемічної л-ри, розвиток козац. літописання) активніше користувалася нар. морфол. і синтакс. формами, тобто була менш консервативною. Традиц. мовна оболонка дедалі більше руйнувалася і під тиском діалектних форм (чого майже не було помітно на тер. Білорусі), і під впливом громад.-політ. і культур.-осв. практики, що вимагала значного розширення успадкованого від попередніх епох лексичного складу. При збереженні спільної для всіх сх. слов’ян лексики на позначення осн. понять, що стосуються людини, її побуту, сусп. життя і навколишнього світу (чоловік, діти, зять, дід, баба, сирота, сусід, село, селище, город, віл, корова, річка, ліс, сад і т. д.), укр. джерела засвідчують специфічно нар. лексику, яка частково доповнює, а частково й замінює спільносхіднослов’янську (шати, податки, ручница, угода, прозвище тощо). У пам’ятках того часу широко представлені нар. назви місцевості, шляхів сполучення, рельєфу (байрак, шлях, яр, пасіка, лука та ін.), будівель і транспортних засобів (млин, байдак, дубовка) тощо. Серед фонетичних рис нар. мови, які масово виявлялися в текстах, незважаючи на традиц. орфографію, також звучання Ђ як і (всих, произд), перехід о та е в і (килько, пич), чергування у з в (вчил), перехід л у в (довго, човен, уступив) та ін. Найвиразнішими морфол. рисами укр. мови, які широко відбилися в творах того часу, було вживання флексії -ови (-еви) у давальному відмінку іменників чол. роду (монастиреви, сотникови, отаманови), поширеність форм давноминулого часу (ходив був), майбутнього часу на -му, -меш, -ме. Усе це дає підстави твердити, що в 1-й пол. 17 ст. укр. й білорус. донаціональні Л. м. уже чітко розрізнялися.

Східнослов’ян. народи 16 — 17 ст. продовжували користуватися і старослов’янською мовою, яка на укр. та білорус. землях уживалася переважно в реліг. л-рі, а в Росії — також у худож. і публіцист. л-рі.

18 ст. для укр. Л. м. є перехідним між донац. і нац. періодами. В цей час різко скоротилася сфера вживання укр. Л. м. У діловодстві, у філос., частково й історіогр. та худож. л-рі її заступила рос. або слов’яноруська (частково українізована церковнослов’янська), разом з тим активно зростав сусп. інтерес до народнорозмовної мови, яка -ставала одним з осн. засобів розвитку поет. творчості. Напр., Г. Сковорода, який у філос. творах прагнув користуватися спільносхіднослов’ян. мовою з орієнтацією на тогочасну рос., у поезії ближче тримався народнорозмовної укр. мови. Від поч. 18 ст. укр. поети дедалі частіше брали за зразок народнопоет. творчість. Так, Климентій Зіновіїв, не пориваючи з традиціями донац. Л. м., виявляв велику увагу до народнорозмовної фразеології. Іван Некрашевич, який добре володів нормами староукр. Л. м., у своїх гумор. віршах орієнтувався на нар. слово- й формовживання, хоч і не уникав узвичаєних у Л. м. латинізмів і полонізмів.

Синтез худож. досвіду, нагромадженого л-рою і фольклором, привів до становлення нової нац. укр. л-ри; водночас формувалося нове ставлення до народнорозмовного джерела як основи нац. Л. м. Подією, що привернула увагу до укр. мови як до засобу худож. творчості цілого народу, було видання «Енеїди» І. Котляревського (1798). Після цього донац. Л. м., переобтяжена церковнослов’янізмами, відірвана від живомовної творчості, залишилася тільки в карпаторус. і галиц. літ. традиціях. Тут майже до поч. 20 ст. поряд з укр. Л. м. уживалося «язичіє».

Нова укр. Л. м., утверджена в творчості І. Котляревського, продовжена в поезії Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, у прозі і драматургії Г. Квітки-Основ’яненка, успадкувала від старої орієнтацію на традиц. орфографічні норми, які кожен з письменників намагався по-своєму вдосконалювати, на вживання найтиповіших для укр. мовлення, переважно спільносхіднослов’ян. морфол. форм. У ній залишилися (в обмеженій кількості) слова церковнослов’ян. походження на означення певних реалій чи абстрактних понять; стилістичні церковнослов’янізми та полонізми зникали. Помітне місце займають вони у творах, написаних новою укр. Л. м. в Зх. Україні, зокрема в «Русалці Дністровій». Отже, хоч нова укр. Л. м. становить якісно відмінне від староукр. Л. м. явище, все ж вона як у процесі свого творення, так і пізніше — аж до нашого часу (особливо в галузі лексики) спирається на староукраїнську мову. На початку свого виникнення нова укр. Л. м. значною мірою залежала від діалектної бази мови письменника. У творчості Т. Шевченка вона виразно спиралася на наддніпрянський (право- і лівобережний) говірковий масив як у лексиці, так і в фонетиці та граматиці. Остаточно укр. Л. м. склалася на базі середньонаддніпр. говору пд.-сх. наріччя, ввібравши елементи пд.-зх. й пн. наріч. Елементи ін. говірок стали сприйматися або як стилізація під місцеву нар. мову, або як спеціальні, локальні мовні елементи. Творчість Т. Шевченка засвідчила також якісно новий підхід до використання фольклору. Поет не наслідував фольклор, а лише, як творець нового, послугувався виробленою в ньому образно-мовною системою. Творчість Т. Шевченка сприяла появі нових імен в укр. л-рі (Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, М. Коцюбинський, А. Тесленко, В. Стефаник, С. Васильченко та ін.), розвиткові та нормалізації укр. Л. м. Але на перешкоді цьому стала цар. політика придушення націй. На тер. України, в складі Росії, обмежувалися книгодрукування, публічні виступи, вживання укр. Л. м. в науці й публіцистиці (див. Валуевський циркуляр 1863 та Емський акт 1876). Наслідком цього був брак науково усталеної термінології (особливо в природничій сфері), неусталеністьсинтакс. структур. Водночас Л. м. продовжувала розвиватися у Зх. Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття). Замість малозрозумілої церковнослов’янської в л-ру впроваджувалась нар. мова, створювалися посібники. З 1873 почало діяти Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке видавало «Записки», що певною мірою компенсувало створення наук. термінології укр. Л. м. Разом з прогрес. письменниками Т-во зміцнювало підвалини переслідуваної царизмом Л. м. Після відновлення укр. державності в 1917 становище укр. мови докорінно змінилося: вона стала мовою укр. нації, мовою держ. установ, законодавства, науки, культури і освіти. У 20-і pp. 20 ст. було проведено українізацію держ. установ, уточнено принципи укр. правопису. Але внаслідок грубих порушень і спотворень нац. політики в СРСР відбувалися і негативні тенденції: звузилася сфера функціонування Л. м., знижувався її престиж, утратився нац.-мовний характер нар. освіти. Лише 1989 було прийнято Закон про мови в Українській РСР, який затвердив державність укр. мови. Велику роль у загальному розвитку Л. м. відіграє мовна практика таких письменників, як М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, A. Малишко, О. Довженко, М. Куліш, І. Кочерга, Петро Панч, Б. Антоненко-Давидовим, О. Гончар, М. Стельмах, Григір Тютюнник, І. Драч, Д. Павличко та ін.

Літ.: Курс історії української літературної мови, т. 1 — 2. К., 1958 — 61; Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови, ч. 1 — 2. К., 1959 — 61; Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови. К., 1977; Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. К., 1985.

В. М. Русанівський.

«ЛІТЕРАТУРНА НЕДІЛЯ» — літ.-худож. журнал «Подкарпатского общества наук». Виходив з травня 1941 по жовтень 1944 (під час окупації Закарпаття фашист. Угорщиною) двічі на місяць. «Л. н.» підтримувала провокаційну версію окупац. влади про те, що населення Закарпаття — це окр. народ (русини), майбутнє якого «під опікою святостефанської корони» в межах Угорщини. Друкувалися укр. мовою твори Ф. Потушняка, 0. Маркуша, Ю. Боршош-Кум’ятського та ін., переклади, записи нар. пісень, етногр., істор. та мовознавчі статті.

О. В. Мишанич.

«ЛІТЕРАТУРНА ОДЕСА» — літ.-худож. і громад.-політ. альманах Одес. орг-ції СПУ. Виходив 1949 — 59 переважно двічі на рік (вид. 23 випуски). Редакторами у різний час були Є. Бандуренко, Г. В’язовський, І. Гайдаєнко, М. Сиротюк. Надр. повісті «Завтра — океан» О. Батрова, «Родич» B. Логвиненка, «Віч-на-віч зі смертю» Ф. Мар’єнка, «Оксанина весна» Я. Сікорського, «Падіння Хаджибея» Ю. Трусова, «У нас в редакції» Ю. Усиченка, оповідання Б. Андрійченка, Л. Землякова, І. Мавроді, М. Майорова, О. Сизоненка, п’єси «Останній сигнал» і «Зоря ісламу» І. Гайдаєнка, нариси В. Лясковського, вірші Є. Бандуренка, В. Березінського, А. Бортняка, В. Гетьмана, В. Мороза, Б. Нечерди, С. Стриженюка, Н. Щербань та ін., літ.-крит. статті І. Дузя, С. Ковганюка, М. Левченка, А. Недзвідського, М. Сиротюка, В. Фащенка. Вміщені в «Л. О.» твори значною мірою розкривають багатогранне життя південноукр. краю. В публікаціях з істор. минулого йдеться про зародження книгодрукування і театру в Одесі, поширення творів Т. Шевченка та ін. Іл. с. 201.

Г. Д. Зленко.

«ЛІТЕРАТУРНА ПОЛТАВЩИНА» — біобібліогр. словник краєзн. характеру. Автор — П. Ротач. Містить довідкові матеріали про письменників, які народилися або діяльність яких пов’язана з Полтавщиною: понад тисячу персоналій. Подано також відомості про місцеві літ. орг-ції, об’єднання, вид-ва, періодичні видання тощо. Використано архівні (в т. ч. маловідомі) джерела, спогади сучасників та ін. Значна частина матеріалів словника вперше опубл. у газ. «Комсомолець Полтавщини» (1962 — 63), журн. «Архіви України» (1965 — 71) і привернула увагу дослідників укр. л-ри та громадськості. Однак безпідставні звинувачення автора в «тенденційності» та «націоналізмі» стали причиною припинення публікацій.

Літ.: Бамдас С. Литературная Полтава. «Вопросы литературы», 1969, № 3.

М. Ф. Пономаренко.

«ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА» неперіодичні збірники Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Випускаються з 1956. Вийшло 4 випуски, присвячені творчості І. Франка. У 1-му (1956) опубл. його незавершені худож. твори, переклади з староінд., рос., чес., англ. л-р, літ.-крит. та публіцист. статті, листи до укр., рос., чес., польс. письменників, діячів культури, вчених. 2-й і 3-й (1962, 1963) випуски містять переспіви з старогрец. поетів, вірш. твори за мотивами історії Старод. Риму, над якими І. Франко працював в ост. роки життя. У 4-му (1967) надр. переклади балад і пісень з л-р народів світу, ряду творів Овідія, староараб. поетів, літературозн. та публіцист. праці. Відп. ред. перших двох випусків — акад. О. Білецький; 3-го і 4-го — І. Басс. У підготовці збірників брали участь літературознавці М. Грудницька, М. Деркач, М. Дяченко, І. Журавська, А. Каспрук, Т. Франко та ін. Випуски «Л. с» були важливим етапом у підготовці 50-томного Зібрання творів І. Я. Франка.

М. Л. Гончарук.

«ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА» газета письменників України. Засн. 1927 у Києві під назв. «Літературна газета». З грудня 1930 виходила в Харкові, з 1934 — у Києві. В 1941 — 45 наз. «Література і мистецтво», видавалася у Ворошиловграді (тепер Луганськ), Уфі, Москві, Харкові, з 1944 — у Києві. В 1945 — 62 знову наз. «Літературна газета», тепер. назва — з 1962. Виходить щотижня. Гол. редакторами в різні роки були Іван Ле, П. Усенко, І. Кочерга, Л. Новиченко, А. Хижняк, Д. Цмокаленко, П. Загребельний, І. Зуб, В. Виноградський, А. Хорунжий, П. Перебийніс, з 1981 — Б. Рогоза. Серед осн. рубрик — «Поезія», «Проза», «Письменницький роздум», «Актуальне інтерв’ю», «Публікації „ЛУ“», «Незабутні» та ін. З 1989 чільне місце на шпальтах видання посіла рубрика «Сторінки призабутої спадщини», яку вів М. Жулинський. Висвітлює літ. і громад.політ. життя України, зв’язки укр. л-ри та культури з ін. нац. л-рами і культурами, вміщує переклади творів зарубіж. письменників, культ.-мист. хроніку. Газета проводить дискусії та обговорення з питань розвитку укр. поезії, прози, драматургії, публіцистики, літ. критики. «Л.У.» відіграла велику роль у популяризації творчості корифеїв укр. л-ри П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, О. Гончара, М. Стельмаха, А. Головка, Ю. Смолича та ін.; сприяла творчому становленню Г. Тютюнника, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, Л. Костенко та ін. В 60 — 70-х pp. «Л. У.» відкрила читачеві І. Драча, М. Вінграновського, В. Коротича, Б. Олійника, Р. Третьякова, Р. Лубківського, П. Мовчана, П. Осадчука, Є. Гуцала, Григора Тютюнника, В. Дрозда, С. Тельнюка, С. Пушика та ін. У 80-х pp. газета активно виступила за відродження нац. державності, надання укр. мові статусу державної, за демократизацію сусп. і культ. життя в республіці, повернення в духовну скарбницю народу надбань незаслужено забутих укр. письменників.

Опубліковано ряд гостропубліцистичних статей з питань екології, зокрема вперше в республіці в березні 1986 надр. (за місяць до аварії) матеріал-застереження Л. Ковалевської про критичний стан Чорнобильської АЕС. Серед публікацій, що мали відчутний резонанс, — поеми «Чорнобильська мадонна» І. Драча, «Сім» Б. Олійника, поема-видіння «Самогубче дерево» О. Забужко, уривки з поем «Важкий плуг Плужника» Л. Забашти, «Чайна церемонія» І. Жиленко, істор. роману у віршах «Чисте поле» Л. Горлача, літ.крит. статті І. Дзюби, М. Жулинського, В. Брюховецького, А. Макарова, А. Погрібного, М. Ільницького, В. Фащенка та ін., публіцист. статті С. Плачинди, О. Підсухи, Д. Міщенка, Ю. Щербака, С. Колесника, О. Дмитренка та ін. Під рубрикою «Постаті» надр. істор. (про П. Конашевича-Сагайдачного, П. Дорошенка, І. Сірка, М. Костомарова, М. Грушевського, Ю. Коцюбинського) та літературознавчі (про В. Винниченка, М. Хвильового, В. Бобинського, А. Крушельницького та ін.). статті. Вміщено уривки з праць «Історія Русів», «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Нарис історії України» Д. Дорошенка, матеріали Народного руху України, Т-ва укр. мови ім. Тараса Шевченка (з 1991 — Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка), Укр. екологічної асоціації «Зелений світ», ін. громад. орг-цій, про голодомор 1933 та репресії 20 — 30-х і 50 — 70-х pp. в Україні. Серед творів незаконно репресованих письменників — поезії В. Стуса, І. Світличного, Т. Мельничука, М. Руденка, статті Є. Сверстюка. Надруковано уривки з щоденників В. Винниченка, Остапа Вишні, О. Довженка, М. Драй-Хмари, листи С. Єфремова та ін. З неопубл. творчої спадщини в «Л. У.» вперше надр. поезії Б. І. Антонича, І. Муратова, В. Симоненка, стаття «До юного поета» П. Тичини та ін. Газета постійно подає твори укр. письменників за рубежем (Б. Бойчука, С. Гординського, Ю. Коломийця, О. Лапського, Яра Славутича, Б. Рубчака, М. Ревакович, О. Стефановича та ін., уривки з роману «Марія» У. Самчука і культурологічної праці «Малоросійство» Є. Маланюка). Під рубрикою «Орбіта братніх літератур» вийшли переклади поезії А. Ахматової, Б. Пастернака, А. Церетелі та ін.

В. В. Плющ.

«ЛІТЕРАТУРНЕ ПОДІЛЛЯ» — літ.-худож. та громад.-політ. альманах Хмельн. обл. літ. об’єднання. Виходив 1956 — 58 у Хмельницькому (3 випуски, 1-й — під назвою «Хмельницький альманах»). Друкувалися худож. та публіцист. твори письменників В. Баженова, М. Годованця, П. Карася, І. Сочивця, Г. Храпача, ін. місцевих авторів, літ.-крит. статті, рецензії, розвідки з історії л-ри і фольклору.

Л. І. Гольденберг.

«ЛІТЕРАТУРНЕ ПРИДНІПРОВ’Я» літ. музей у Дніпропетровську. Ств. 1983 на основі н.-Д. відділу л-ри Дніпроп. істор. музею ім. Д. Яворницького. З 1988 — у будинку кол. канцелярії колоністів Пд. України, збудованому на поч. 19 ст. У фондах — понад 7 тис. експонатів: рукописи, фотографії, особисті речі, видання творів письменників, екслібриси, картини тощо. В експозиціях відображено літературний процес на теренах Придніпров’я. Тут представлені матеріали українських (М. Вороного, Б. Грінченка, М. Кропивницького, Г. Епіка, А. Казки, І. Манжури, В. Поліщука, В. Підмогильного, В. Мисика, П. Усенка, В. Самійленка, Д. Яворницького та ін.) і рос. (О. Пушкіна, І. Буніна, М. Голодного, М. Свєтлова, С. Сергєєва-Ценського та ін.) літераторів. Експонуються період. видання: газети «Степь», «Приднепровский край», «Днепровская молва», журнали «Дніпрові хвилі», «Літературний ярмарок», «Гарт», «Штурм» та ін., збірки фольклор. матеріалів.

А. М. Поповський.

«ЛІТЕРАТУРНЕ СЛОВО» — літ. додаток до газ. «Руске слово». Виходить з 1964 у Новому Саді (Сербія) щомісяця. Вміщує худож. твори переважно молодих авторів, літ.-крит. і істор.-літ. статті, огляди, рецензії, фольклор. записи, пісні з нотами. Постійно друкує у перекладах на мову югосл. русинів твори української (зокрема П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, А. Малишка, І. Муратова, Р. Братуня) та ін. літератур.

О. В. Мишанич.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ АРХІВ» — літературознавчий журнал Ін-ту Тараса Шевченка. Вид. 1930 — 31 у Харкові раз на два місяці (вийшло 11 номерів). Відп. ред. — С. Пилипенко. В «Л. а.» вперше опубл. окр. листи П. Куліша, І. Франка, М. Старицького, Я. Полонського, записні книжки Дніпрової Чайки, спогади про П. Грабовського, Грицька Григоренка, Г. Михайличенка. В статтях О. Білецького, М. Возняка, В. Гнатюка, Є. Кирилюка та ін. порушувалися важливі проблеми історії укр. л-ри. Надр. (1931, № 4 — 5) матеріали Міжнародної (другої) конференції революційних письменників у Харкові (1930). Журнал вміщував інформацію про роботу кабінетів Ін-ту Тараса Шевченка, діяльність письменницьких організацій в Україні, про літературні події за кордоном. «Л. а.» перестав виходити через необ’єктивні нападки вульгарно-соціол. критики.

С. А. Гальченко.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ГЕРОЙ — див. Герой художнього твору.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖОВТЕНЬ» — літ. худож. і громад.-політ. журнал Одес. орг-ції СПУ. Засн. на базі реорганізованих журналів «Металеві дні» і «Шквал». Виходив 1934 — 35 щомісяця. Відп. редактором був П. Байдебура. Надр. осн. документи, пов’язані зі створенням СП СРСР та СПУ. Публікував твори місцевих авторів Д. Надіїна, Є. Павличенка, В. Стрельченка та ін., а також вірші М. Рильського, В. Сосюри, оповідання Петра Панча, статті на мист. теми, рецензії, хроніку культур. життя.

Г. Д. Зленко.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖУРНАЛ» видання СПУ та Харків. письменницької орг-ції; з 1937 — літ.-худож. і крит. журнал, орган СПУ. Був продовженням журн. «Червоний шлях». Виходив 1936 — 41 у Харкові щомісяця. Редактор — П. Ходченко. Вміщував переважно твори харків. письменників — Ю. Смолича, М. Дукина, Т. Масенка, М. Трублаїні, В. Мисика, І. Виргана, А. Копштейна, Б. Котлярова, М. Нагнибіди, Г. Коцюби, В. Ткаченко, Д. Каневського, І. Чумаченка та ін. Опубл. розділи з поеми «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі в перекл. М. Бажана. Іл. с. 207.

С. А. Крижанівський.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ЗАПИС — стилістично й композиційно оформлений запис оповідного матеріалу чи живої розповіді «бувалої» людини (нерідко істор. особи). Як правило, Л. з. здійснюється профес. літератором. Стиль Л. з. має відповідати індивідуальності оповідача, хоч на записах позначається також індивідуальність літ. записувача. Л. з. набув поширення після Вел. Вітчизн. війни у воєнно-мемуарних та художньо-докум. творах: «Небо війни» О. Покришкіна (1966, літ. запис A. Хорунжого), «Вірність Вітчизні» І. Кожедуба (1967, літ. запис А. Худадової) та ін. Див. також Мемуари.

В. Д. Тимченко.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ІНСТИТУТ імені О. М. Горького — вищий навч. заклад у Москві. Засн. 1932, відкритий 1933. З 1954 при ін-ті діють 2-річні Вищі літ. курси. Осн. форма навчання — творчі семінари (прози, поезії, драматургії, критики, худож. перекладу) з питань літ. майстерності, які ведуть досвідчені літератори. В ін-ті працювали К. Федін, К. Паустовський, Л. Леонов, І. Сельвінський, Вс. Іванов, В. Луговськой та ін.; тепер — В. Розов, А. Битов, В. Гусєв, А. Приставкін, Є. Сидоров, Л. Озеров, Т. Бек, Є. Винокуров та ін. рос. письменники. Серед вихованців ін-ту — українські письменники: П. Воронько, Л. Костенко, П. Мовчан, М. Негода, С. Пушик, Ю. Сердюк та ін. Вищі літ. курси закінчили М. Гірник, М. Клименко, А. Крижанівський, B. Сидоренко, Я. Стельмах, Б. Харчук, І. Чендей та ін. Ін-т видає щорічний зб. наук. праць «Писатель и жизнь», серію книжок «Писатели о творчестве», колект. збірники прози («Начало») і поезії («Тверской бульвар, 25») студентів і слухачів ін-ту.

Літ.: Воспомннания о Литинституте. М., 1983.

ЛІТЕРАТУРНИЙ МУЗЕЙ в Одесі. Засн. 1977, відкрився 1984. Розміщений у кол. палаці князів Гагаріних, де 1898 — 1919 відбувалися засідання місцевого Літературно-артистичного товариства. Експозиція займає 24 зали; тут у хронол. послідовності висвітлюються літ. процеси на Півдні України. У фондах — понад 30 тис. експонатів: прижиттєві видання творів, рукописи, документи, періодика, особисті речі письменників, чиє життя і творчість пов’язані з Одесою, — О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого, А. Чехова, І. Буніна, О. Купріна, Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського, А. Ісаакяна, О. Ширванзаде, К. Паустовського, М. Горького, В. Маяковського, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, І. Микитенка, М. І. Жука, І. Ільфа, Є. Петрова, Е. Багрицького, Ю. Олеші, В. Інбер, К. Симонова, В. Сарояна та ін. Є тут матеріали про сучасне літ. життя краю. Має філіал — Пушкіна О. С. музей в Одесі.

Літ.: Скалій Р. Скарбниця духовних надбань. «Літературна Україна», 1984, 20 вересня; Одесский государственный литературный музей. Путеводитель. Одесса, 1986.

А. О. Голишев.

ЛІТЕРАТУРНИЙ МУЗЕЙ у Москві. Утворений 1934 після об’єднання Літературного музею при Всесоюз. б-ці ім. В. І. Леніна (1921 — 33) та Центр. музею худож. л-ри, критики й публіцистики (1930 — 33) з ініціативи В. Бонч-Бруєвича, який став першим директором музею. Під його керівництвом зібрано, зокрема, архіви О. Пушкіна (1937 передано Всесоюз. музею О. Пушкіна у Ленінграді), І. Тургенєва, Л. Толстого, О. Герцена, Ф. Тютчева, М. Некрасова та ін. письменників, академіка І. Срезневського, М. Телешова та ін., створено фольклор. відділ, зібрано колекцію лубків (див. Лубочна література) тощо. 1941 рукопис. фонд музею передано в Центр. держ. архів л-ри і мист-ва СРСР. У фондах музею — книги, меморіальні речі, образотворчі матеріали з історії л-ри. У Л. м. зберіг. і матеріали з історії укр. л-ри, зокрема офорти Т. Шевченка, деякі особисті речі Марка Вовчка, автографи М. Рильського, В. Сосюри, Остапа Вишні, Петра Панча, О. Гончара, П. Воронька та ін. Музей видає каталоги своїх фондів та щорічні наук.метод. збірники з питань роботи інших літ. музеїв. Має філіали: музеї-квартири Ф. Достоєвського, О. М. Толстого, будинки-музеї А. Чехова, М. Пришвіна, М. Лермонтова, музей О. Герцена, мемор. кабінет А. Луначарського (всі — в Москві).

Літ.: Литературный музей. Москва. Русская литература XVIII — XIX веков. Путеводитель. М., 1977; Юрьєв О. Гонец в будущее. «Огонек», 1984, № 38.

Н. К. Пушкарьова.

ЛІТЕРАТУРНИЙ МУЗЕЙ ПРИКАРПАТТЯ. Відкрито 1986 в Івано-Франківську. У фондах — понад 3 тис. експонатів. Експозиція розкриває літ. процес на Прикарпатті від Галицько-Волинського літопису, видань Стрятинської, Крилоської, Львів. друкарень до наших днів, факсиміл. видання Ізборника Святослава 1073 та «Київського псалтиря» 1397. Висвітлено діяльність Івана Вишенського, Івана Княгиницького, Стефана Зизанія, роль М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького у «Руській трійці», у виданні альманаху «Русалка Дністровая», значення творів Т. Шевченка для розвитку демокр. культури в Зх. Україні. Велике місце відведено творчості І. Франка, експонуються прижиттєві видання його творів, листи. Матеріали музею розповідають про діяльність В. Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Н. Кобринської, Марійки Підгірянки, Я. Галана, Ірини Вільде, Д. Павличка, Р. Іваничука та ін. письменників, фольклориста В. Гнатюка. Грунтовно висвітлюється перебування на Прикарпатті М. Драгоманова, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, О. Олеся, В. Самійленка, О. Довженка та ін. Представлені твори зарубіж. письменників, випущені видавництвами краю. Докладно експонуються період. видання різних часів — «Вікна», «Плуг», «Зеркало», «Нові шляхи» та ін.

Літ.: Дорошенко Я. Літературний музей. «Прикарпатська правда», 1986, 18 травня; Шокалюк М. Літературний музей Прикарпаття. «Літературна Україна», 1986, 5 червня; Смирнов В. В. Літературний музей Прикарпаття. Путівник. Івано-Франківськ, 1989.

П. І. Арсенич.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОРТРЕТ — жанр літ. крит., наук.-популярного нарису про життя і творчість письменника. Л. п. близький до наук. біографії, від якої відрізняється стислішим і доступнішим для широкого кола читачів викладом. В історії л-ри та літ.-крит. збірниках Л. п. традиційно називають окр. розділи, де розповідається про життя і творчість лише одного письменника. З 1957 вид-во «Дніпро» майже щороку друкує невеликі обсягом книги літ.-крит. нарисів про укр. майстрів слова в серії «Літературний портрет»: «Павло Тичина» Л. Новиченка, «Іван Петрович Котляревський» П. Хропка, «Андрій Головко» П. Орлика, «Володимир Сосюра» В. Моренця та ін.

В. П. Лета.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРИЗОВ» — літ.-худож. журнал Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Вид. з липня 1931 по червень 1932 у Харкові двічі на місяць (вийшло 24 номери). Виходив під лозунгом «призову робітників-ударників у літературу», ставив своїм завданням «організовувати і направляти масовий літературний рух, друкувати кращі зразки пролетарської творчості». З першими творами виступили тут Я. Баш, І. Муратов, В. Собко, О. Гуреїв, друкувалися І. Калянник, Д. Вишневський, І. Плахтін, самодіяльні літератори з середовища робітників, сільс. молоді та ін. Припинив існування після постанови ЦК ВКП(б) від 23.IV 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій».

С. А. Крижанівський.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС — рух літ.-худож. творчості в усій сукупності явищ, фактів, головних і другорядних тенденцій, що детерміновані закономірностями розвитку л-ри та її істор., нац. і соціального функціонування. Ретроспективно Л. п. збігається з історією літератури (див. Літературознавство). Першорядні складові Л. п. — творча індивідуальність письменника (див. Індивідуальність творча), конкретні худож. твори та їх осмислення поточною літ.-худож. критикою (див. Критика літературна). Об’єктом історико-літературного осмислення Л. п. стає в епоху романтизму.

У вжитку критики та літературознавства поняття «літературний процес» утвердилося протягом 19 — 20 ст. й особливо активно використовується в останні десятиліття. Л. п. діалектично поєднує в собі традиції і новаторство (див. Традиції і новаторство в літературі), систему літ. жанрів у динаміці, розвиток ідейно-худож. тенденцій, концептуальну розробку проблем героя, характеру, конфлікту, а також стилів, поетики тощо. Нові явища в Л. п. виникають поступово або стрибкоподібно, коли під впливом внутрішньоліт. та сусп. чинників у л-рі народжується ін. якість. Л. п. виявляє тісний зв’язок з ідеол. і філос. домінантами часу, а також з досягненнями інших мист-в, науки, мови й культури. Під час дослідження Л. п. зважають і на супутні явища, що стосуються літ.-худож. творчості. Зокрема, учасником Л. п. є літ. критика, що розпізнає й характеризує напрям і течію літературні, обстоює перспективні, з її погляду, тенденції. Літературознавство намагається осягнути сутність Л. п. з урахуванням істор. досвіду л-ри, пропонуючи письменникові, критикові, читачеві науково вивірені даності того, що характеризує Л. п. у його цілісності й видозмінах. Періодизація Л. п. виділяє в ньому найхарактерніші етапи.

Істотне місце в Л. п. належить адресатові літ. творчості, тобто читачеві. Письменник у ньому вбачає або однодумця, або опонента. Непоодинокі випадки, коли твір не знаходить належного визнання у час своєї появи і як факт Л. п. визначається згодом, стаючи явищем історії л-ри або пізнішого Л. п. (напр., рос. повісті Т. Шевченка, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, «Люборацькі» А. Свидницького та ін.). Л. п. тісно пов’язаний, особливо в 20 столітті, із засобами популяризації та інформації, що впливають на соціальний резонанс літ.-худож. творчості. Суттєвим фактором Л. п. є форми організації літ. життя, письменницькі з’їзди, конференції, ухвалені ними програми (іноді — маніфести літературні) тощо.

Літ.: Лихачев Д. С. Развитие русской литературы X — XVIII веков. Эпохи и стили. Л., 1973; Историко-литературный процесс. Проблемы и методы изучения. Л., 1974; Бушмин А. С. Преемственность в развитии литературы. Л., 1975; Неупокоева И. Г. История всемирной литературы. Проблему системного и сравнительного анализа. М., 1976; Благой Д. Д. Литературный процесс и его закономерности. В кн.: Благой Д. Д. От Кантемира до наших дней, т. І. М., 1979; Сивокінь Г. М. Художній твір і літературний процес. К., 1986; Історія української літератури, т. 1 — 2. К., 1987 — 88.

Г. М. Сивокінь.

ЛІТЕРАТУРНИЙ РІД — див. Рід літературний.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ РІЧНИК УКРАЇНСЬКИХ І ПОЛЬСЬКИХ АВТОРІВ» («Noworocznik literacki autorov polskich i ukraińskich») — збірник худож. творів. Вид. у Києві 1909 з ініціативи та під ред. Т. Міхальського (йому належить і вступна стаття) та Е. Лігоцького. Матеріали надр. укр. і польс. мовами. Укр. л-ра представлена віршами Лесі Українки («Відгуки», «Свята ніч»), М. Вороного (з циклу «Разок намиста»), М. Чернявського («На тундрі»), Дніпрової Чайки («Дивний ткач», «Снище»), Н. Кибальчич («Останні»), поезіями в прозі Г. Хоткевича («З гір потоки!», «Два шуми», «Збуджена», «Село»), новелами М. Коцюбинського («Хмари», «Утома», «Самотній») та ін. З польс. л-ри вміщено лірич. твори поетів і прозаїків, які переважно жили в Україні, — Т. Міхальського, В. Бунікевича, С. Гавінського, В. Корейво, Е. Лігоцького, С. Пручинської та ін. Збірник мав сприяти творчій співпраці українських і польських письменників. Кошти від реалізації призначалися на вшанування пам’яті Т. Шевченка і Ю. Словацького.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

Ф. П. Погребенник.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ ЩОДЕННИК» — довідкове видання. Випущене 1966 вид-вом «Дніпро». Укладач — М. Терещенко. В ньому за календарнохронол. принципом подано окр. факти з життя і творчості 1486 відомих письменників усіх народів і часів. Найвидатніші літ. постаті супроводжуються портретами. Особлива увага звернена на точність дат (виправлено, напр., дати нар. О. Грибоєдова, М. Некрасова, Марка Вовчка, І. Карпенка-Карого та ін.).

В. Г. Пугач.

«ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК» — незалежний журнал. Вид. у Харкові щомісяця: з грудня 1928 по 1929 (вийшло 13 книг). Найактивнішими його авторами були кол. члени ВАПЛІТЕ. Редакція «Л. я.» залучала до співпраці письменників різних стильових течій та орієнтацій, намагалася протистояти спробам вульгарної політизації л-ри. Тут друкувалися як М. Хвильовий, М. Яловий, М. Куліш, О. Досвітній, так і їхні опоненти — вусппівці І. Кулик, І. Микитенко, члени Спілки сел. письменників «Плуг» та літ. орг-ції «Західна Україна». Опубл. також твори М. Бажана, М. Рильського, Ю. Яновського, М. Йогансена, О. Близька, І. Сенченка, Г. Косинки, Остапа Вишні, Петра Панча та ін. Подавався літературний календар. Іл. с. 209.

Літ.: Неврлі М. «Літературний ярмарок». В кн.: Український календар. 1968. Варшава, 1967; Історія української літератури, т. 2. К., 1988.

Ю. І. Ковалів.

ЛІТЕРАТУРНІ ГАЗЕТИ — період. видання, які висвітлюють літ. процес, друкують худож. твори, літ.-крит., літературознавчі та публіцист. статті, рецензії, хроніку літ. життя, ін. матеріали. Перша літ. газета в Україні — «Харьковские известия» (1817), яка вміщувала, зокрема, твори Г. КвіткиОснов’яненка. У 70-х pp. 19 ст. виходили «Киевский вестник», «Киевский листок», на сторінках яких публікувалися твори укр. та рос. письменників, переклади із зарубіж. л-р. Літ. життя в Сх. Україні широко висвітлювали газети 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст.: «Громадська думка», «Жизнь а искусство», «Киевский телеграф», «Одесский вестник» та ін. В Зх. Україні виходили «Громадський голос», «Буковина», «Діло», «Нива», «Слово» та ін. Газети друкували твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, і. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Павлика, Ю. Федьковича, О. Маковея, А. Тесленка, В. Самійленка та ін., переклади із зарубіж. л-р, відіграли важливу роль у розвитку укр. л-ри та мови. У 20-х pp. 20 ст. газ. «Вісті» випускала літ. додатки «Література, наука, мистецтво», «Культура і побут», «Література і мистецтво» з творами В. Сосюри, М. Бажана, В. Поліщука, М. Хвильового, М. Йогансена, Петра Панча, К. Гордієнка, П. Усенка та ін. З 1927 виходила «Літературна газета» (у 1941 — 45 — під назвою «Література і мистецтво», з 1962 — «Літературна Україна»). Див. також статті про окр. газети.

Літ.: Ігнатіенко В. Бібліографія української преси. 1816 — 1916. X. — К., 1930; Федченко П. Матеріали з історії української журналістики, в. і. Перша половина XIX ст. К., 1969; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. Г. Пугач.

Попередня     Головна     Наступна