[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 207-226.]

Попередня     Головна     Наступна

ЛІТЕРАТУРНІ ГУРТКИ ТА ОБ’ЄДНАННЯ в Україні — творчі осередки, що гуртуються довкола мецената, видатного культур. діяча, навч. закладу, друкарні, певного видання, монастиря, салону тощо. Поняття «гурток» ідентичне поняттям «коло» (коло Лазаря Барановича та ін.) і «атеней» (Києво-Могилянський атеней, Чернігівський атеней та ін.). Серед найдавніших осередків — гурток книжників вел. князя Ярослава Мудрого, гуртки вел. князів Володимира Мономаха, Святослава, при Києво-Печерському й Видубицькому монастирях та ін. В 16 ст. виникли гуртки В. Загоровського, А. Курбського, К. Острозького. В 1-й пол. 17 ст. гуртки з’являються у Львові і Києві, в 2-й пол. 17 ст. — в Чернігові. Фактично літ. гуртками були класи поезії в колегіях (Чернігівській, Переяславській, Харківській) і братських школах (Львівській, Луцькій та ін.), Київській академії. У 18 ст. з’являється літ. гурток Г. Сковороди в Острогозьку. У 80-х pp. 18 ст. І. Фальківський засн. гурток — «Вольное пиитическое общество».

В 19 ст. формуються літ. салони. Перші з них виникли у Харкові в 20-х pp. У будинку дружини губ. прокурора Любовникової збиралася місцева інтелігенція — професори, студенти, бував Г. Квітка-Основ’яненко. Літ. читання відбувалися також в ад’юнкта рос. словесності Р. Гонорського. Літ. гурток утворили майбутні представники «Української школи» в польській літературі Б. Залеський, С. Гощинський і М. Грабовський, які навч. в Уман. василіанській школі. В 30-х. pp. у Львові діяв гурток М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича «Руська трійця». У той період укр. літ. гуртки виникали й за межами України. В 30-х pp. у Відні при укр. греко-катол. церкві св. Варвари утворився філол. гурток П. Паславського, до якого входили Й. Левицький, A. Добрянський, М. Лучкай, а також славісти B. Копітар, В. Караджич. У Москві О. Бодянський, М. Максимович, М. Гоголь зустрічалися в будинку Аксакових на т. з. «варениках». У 50-х pp. при редакції газ. «Черниговские губернские ведомости» утворився літ. гурток, членами якого були Марко Вовчок, О. Марковим, О. Шишацький-Ілліч, М. Білозерський. У Петербурзі в 50-х pp. П. Куліш, Марко Вовчок, Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський, Л. Жемчужников збиралися в Карташевської В. Я. літературному салоні. Тут у кін. 50-х pp. організувалася «Громада» (див. Громади), яка видавала укр. книжки, з 1861 — журн. «Основа». В 1859 «Громада» виникла в Києві (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький та ін.), 1863 — в Галичині (В. Шашкевич, Є. Згарський, Ф. Заревич, В. Качала, К. Климкович, Д. Танячкевич та ін.), видавала журнали «Вечерниці», згодом — «Мета», «Нива», «Русалка». В 60-х pp. А. Свидницький організував у Козельці та Миргороді т. з. літ. «куріні». Своєрідними гуртками були відомі «вівторки» М. Костомарова у Петербурзі, де сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В. Горленко та ін.).

В 70-х pp. у Львові з’явилося студ. т-во «Академический кружок», членами якого були І. Франко, М. Павлик та ін. У кін. 70-х — на поч. 80-х pp. Олена Пчілка організувала «Невеликий гурток Волинський», який видав, зокрема, «Співомовки» С. Руданського (1880). У 80-х pp. на квартирі В. Василенка збирався «Полтавський гурток» (Панас Мирний, Я. Жарко, В. Горленко та ін.). Він існував і в 90-х pp. (Г. Маркевич, Л. Падалка, М. Дмитрієв), мав характер літ. студії. У 80-х pp. гурток збирався у В. Науменка (редактора «Киевской старини»). Літ.-артист. вечори влаштовувалися Єлизаветградським гуртком на чолі з І. Карпенком-Карим. При т-ві «Академічне братство» у 80-х pp. діяли літ.-істор. гурток та «Гурток влаштування вакаційних мандрівок по краю», які пропагували укр. л-ру та мист-во, організовували концерти, літ.-муз. вечори, читання рефератів (у їх діяльності активну участь брав І. Франко). У 1884 — 85 існував «Гурток львівських гімназистів», який мав свою б-ку, видавав гектографічно часописи (О. Маковей, Л. Лопатинський, В. Будзиновський, Ю. Бачинський, К. Студинський та ін.). 1884 у Чернівцях засн. літ. т-во «Руська бесіда» (голова — Є. Пігуляк, активну участь брали І. Воробкевич, Ю. Федькович), яке випускало «Ілюстровану бібліотеку для молодіжі, міщан і селян», видавало календарі тощо. У 80-х pp. студенти Київ. ун-ту утворили гурток «Хрестоматія» (очолили історик Я. Шульгин та педагог Т. Лубенець), який ставив за мету створювати укр. підручники. Було видано колект. збірники літ. творів «Читанка» і «Веселка» (остання вийшла 1887 у Львові за допомогою І. Франка). Київ. студ. молодь гуртувалася в 90-х pp. у «Літературній Громаді», що збиралася на квартирах М. Старицького, Олени Пчілки, М. Лисенка (входили Леся Українка, Л. Старицька-Черняхівська, О. Романова, М. Косач, Грицько Григоренко, М. Славинський, В. Самійленко та ін.). На початку 20 ст. виникають літ. гуртки при редакціях журналів «Дзвін», «Дніпрові хвилі», «Літературно-науковий вістник», «Сяйво», «Українська хата», «Книгарь», «Музагет»; літ. гурток утворився в с. Баришівка під Києвом (М. Зеров, П. Филипович, О. Бургардт — пізніші неокласики). В Галичині група молодих письменників об’єдналась у гурток «Молода муза». Після відновлення української державності (1917) літературна громадськість гуртувалася у формі літ. організацій, спілок (деякі видавали свої часописи), студій та ін. (див. окр. статті). Форми літ. студій, літ. гуртків та літ. об’єднань збереглися й тепер.

Літ.: «Буковинські общества руські». В кн.: Буковина. Чернівці, 1885; Горленко В. Две поездки с Н. И. Костомаровим. «Киевская старина», 1886, № 1; Маслов С. Українська друкована книга XVI — XVIII ст. К., 1925; Богаєвський А. Анатоль Свидницький у Миргороді. В кн.: Література. К., 1928; Махновець Л. Григорій Сковорода. К., 1972; Шевчук В. Співці київського Парнасу. В кн.: Наука і культура. Україна, 1980. К., 1981; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Шевчук В. Із вершин та низин. Книжка цікавих фактів із історії української літератури. К., 1990.

В. О. Шевчук.

ЛІТЕРАТУРНІ ЖУРНАЛИ — період. видання, які вміщують ориг. і перекладні худож. твори різних жанрів, висвітлюють розвиток літ. процесу. Здебільшого Л. ж. є водночас і громад.-політичними, друкують публіцист. твори, матеріали з питань внутр. і міжнар. політики, економіки, історії, соціології, екології, розвитку ін. видів мист-ва тощо. В Україні літ. журнали з’явилися на поч. 19 ст. — «Украинский вестник», «Харьковский Демократ», «Украинский журнал» та ін. 1861 почав виходити перший україномовний журнал «Основа». В цих часописах чільне місце займали твори П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова, А. Свидницького, С. Руданського та ін. В Зх. Україні в 2-й пол. 19 ст. виходили журнали «Вечерниці», «Галичанин», «Громадський голос», «Друг», «Житє і слово», «Літературно-науковий вістник», «Мета» та ін. На поч. 20 ст. видавалися журнали «Дзвін», «Рідний край», «Українська хата» та ін.; 1919 з’явився літ. журнал «Мистецтво», навколо якого гуртувалися В. Чумак, П. Тичина, В. Еллан-Блакитний та ін. письменники. Органом укр. символістів був журн. «Музагет». Виходили громад.-політ. і літ.-худож. журнали «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Літературний журнал», «Життя й революція». Ряд журналів («Гарт», «Літературний призов» та ін.) були органами Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Спілка сел. письменників «Плуг» випускала журн. «Плужанин» (після 1927 — «Плуг»), літ. орг-ція «Західна Україна» — однойм. журнал. Молодих літераторів об’єднували журнали «Молодняк», «Молодий більшовик» тощо. Видавалися також «Нова генерація», «Літературний ярмарок» — у Харкові, «Літературний Жовтень» — в Одесі, «Зоря» — в Дніпропетровську, «Вікна» і «Нові шляхи» — у Львові тощо. У повоєнний час істотно змінюється спектр літ. журналів — виходять «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»), «Радуга», «Прапор» (з 1991 — «Березіль»), «Радянське літературознавство» (з 1990 — «Слово і час»), «Донбас», «Всесвіт». 1983 до них долучився «Київ». 1991 з’явилися перші номери журналів «Тернопіль», «Волинь», відродженого «Літопису „Червоної Калини“» та ін. Див. також статті про окр. літ. журнали.

Літ.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. К., 1959: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Здоровега В. Збагнути день сущий. К., 1988.

В. Г. Пугач.

ЛІТЕРАТУРНІ МУЗЕЇ — наук.-дослідні та культур.-осв. установи, які збирають, зберігають, вивчають і пропагують матеріали, пов’язані з життям і діяльністю окр. письменників, або істор.-літ. процесом у цілому. Поділяються на істор.-літературні (Літератури України музей, Літературний музей в Одесі та ін.) і літ.-меморіальні, присвячені здебільшого діяльності одного письменника. Літ.-мемор. музеї, крім літ. експозиції, включають мемор. комплекси, садиби або квартири, особисті речі тощо. Садиби, які знаходяться у природному середовищі, пов’язаному з життям і творчістю літератора, мають статус музеїв-заповідників (Карпенка-Карого І. К. заповідник-музей «Хутір Надія» та ін.). В Україні діють Л. м. представників красного письменства інших народів (Гурамішвілі Д. музей у Миргороді, Залки Мате музей у с. Біликах на Полтавщині; Пушкіна О. С. музей в Одесі, Шолом-Алейхема музей у Переяславі-Хмельницькому Київ. обл. та ін.). Є Л. м. однієї книги: «Кобзаря» Т. Г. Шевченка у Черкасах, альманаху «Русалка Дністровая» у Львові. Діє також мережа народних Л. м. на громад. засадах, окремі з яких, згодом набувають статусу державних.

Г. В. Болотова, А. М. Полотай.

ЛІТЕРАТУРНІ ФОНДИ — громад. організації при спілках (об’єднаннях) письменників. Осн. завдання — створення необхідних матеріально-побут. умов для життя, творчої праці та відпочинку літераторів. У кол. Рад. Союзі діяв (з 1934) Л. ф. при СП СРСР, який продовжував традиції Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим у Росії (1859 — 1918). Після розпаду СРСР у Москві утв. (1992) Л. ф. при Міжнар. співдружності письменницьких спілок. Має будинки літераторів, творчості, санаторії, поліклініки, книжкові магазини тощо.

Літературний фонд при СП України (Укрлітфонд) протягом 1934 — 91 функціонував як філія Л. ф. при СП СРСР. Після X з’їзду СПУ (квітень 1991), коли укр. респ. письм. орг-ція вийшла зі складу СП СРСР, Укрлітфонд став структурним формуванням Спілки письменників України, набув повноправного статусу. Діяльність Л. ф. спрямовується правлінням; його головою, як правило, є відповідальний секретар СПУ. Поточну роботу здійснює виконавчий апарат на чолі з директором. Фонд має регіональні відділення у Львові, Харкові, Донецьку й Одесі, поліклініку (Київ), пансіонат «Нафтуся» (Трускавець), будинки творчості в Одесі, Ірпіні (Київ. обл.), кілька будинків та клубів літераторів у найбільших містах України, книгарню «Сяйво» в Києві тощо.

Літ.: Іскорко-Гнатенко В. В ім’я творчості. «Літературна Україна», 1984, 22 листопада.

ЛІТЕРАТУРНО-АРТИСТИЧНЕ ТОВАРИСТВО в Одесі — об’єднання письменників, художників, музикантів. Існувало 1898 — 1919. Осн. мета — пропаганда нових творів л-ри й мист-ва. На засіданнях читалися вірші, оповідання, доповіді, реферати. Т-во влаштовувало виставки творів образотв. мист-ва, організовувало театр. вистави, видало альм. «Наши вечера» (1903). У його діяльності активну участь брали О. Андрієвський, І. Бунін, В. Воровський, О. Кіпен, М. Кропивницький, О. Купрін, О. Толстой, О. Федоров, В. Жаботинський та ін.

Літ.: Литературно-артистическое общество. «Одесские новости», 1919, 12 января, 27 февраля, 12 марта.

Г. Д. Зленко.

ЛІТЕРАТУРНО-АРТИСТИЧНЕ ТОВАРИСТВО у Києві — об’єднання письменників, художників, музикантів. Існувало в 1895 — 1905. Осн. метою ставило пропаганду нових творів л-ри і мист-ва. Мало три відділи: літ., худож., муз. Влаштовувало літ. бесіди, читання, літ.-муз. вечори, творчі конкурси, худож. виставки, концерти, відзначення ювілеїв видатних діячів культури тощо. В діяльності т-ва брали участь відомі діячі укр. та рос. культур: Леся Українка (в різний час виступала з рефератами «Два направлення в новейшей итальянской литературе», «Малоросійські письменники на Буковині», «Новітня суспільна драма», доповіддю про творчість Г. Гейне), М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Лєвицький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Олена Пчілка, Л. Старицька-Черняхівська, М. Мурашко, М. Соловцов, Є. Неделін, М. Рощин-Інсаров, О. Купрін та ін. Як переможці творчих конкурсів Леся Українка, М. Лисенко були відзначені золотими жетонами т-ва. 1905 заборонене цар. владою. 1908 вийшов альманах т-ва «Терновий вінок», в якому вміщено вірш «Лорі» М. Старицького, поема «Жертва» М. Чернявського, п’єса «Старі сучки й молоді парості» М. Кропивницького та ін.

Літ.: Устав Киевского литературно-артистического общества. К., 1895; Иллюстрированный сборник Киевского литературно-артистического общества. К., 1900.

М. Г. Лабінський.

«ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИЙ АЛЬМАНАХ» — видання укр. символістів. Випущений 1918 у Києві групою символістів «Біла студія» у вид. т-ві «Грунт». Редактор — Я. Савченко. Опубл. поезії Я. Савченка, Д. Загула, П. Савченка, О. Слісаренка та ін. В альманасі надр. повний цикл поезій «Енгармонійне» П. Тичини і футурист. вірші М. Семенка («Вінок тремтячий» та ін.), що засвідчило прагнення видавців вийти за межі «чистого» символізму. Вміщено «Театральний лист» Л. Курбаса — своєрідну програму діяльності Молодого театру. «Л.-к. а.» не відзначався цільністю ідейно-естет. спрямування: тут, зокрема, опубл. різкий виступ проти кумирів модернізму («Творчість Чупринки» Я. Савченка) і статтю на захист естетизму в мист-ві («Шукання» Д. Загула) тощо.

Літ.: Півторадні В. Українська література перших років революції (1917 — 1923 pp.). К., 1968; Родько М. Д. Українська поезія перших пожовтневих років. К., 1971.

В. О. Мельник.

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ КЛУБ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА — об’єднання укр. письменників Австралії. Засн. у Мельбурні 1954 журналістом І. Дурбаком. 1956 — 65 не діяв, відн. 1966 під тепер. назвою, з 1967 клуб очолює Д. Нитченко. Серед членів об’єднання — З. Когут, Б. Коваленко, А. Грушецька, Н. Грушецький, В. Цибульський, Л. Кириленко, З. Ботте, Л. Богуславець, І. Білинська, М. Підріз, Г. Вишневий, Ю. Ткач та ін. Проводить літ. вечори, організовує творчі конкурси літераторів, зустрічі з відомими письменниками, митцями тощо. Випускає з 1954 альм. «Новий обрій», видав зб. «З-під евкаліптів. Українські поети в Австралії» (1967), «Антологію української прози» (1983, англ. мовою) тощо.

І. М. Лисенко.

«ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВА БІБЛІОТЕКА» — 1) Серія книг, здійснена 1889 — 98 І. Франком. Складалася з двох частин — першої (1889 — 97, 15 назв) і другої, «нової» (1894 — 98, 11 назв, гол. чин. передруків з журн. «Житє і слово»). У першій частині видано: вірш «Перебендя» Т. Шевченка (переднє слово І. Франка), зб. «Листочки до вінка на могилу Шевченка», легенду «Смерть Каїна» і дослідження «Іван Вишенський і його твори» І. Франка, зб. поезій «На новий шлях» Уляни Кравченко, оповідання «В обіймах старшого брата» А. Кримського; праці «Австро-руські спомини», «Чудацькі думки про українську національну справу» М. Драгоманова, «Шевченкові ідеали і українська дійсність» П. Тучапського та ін. У другій («новій») частині вийшли: повість «Для домашнього огнища», драми «Сон князя Святослава» і «Кам’яна душа» І. Франка та в його перекладі поема «Гімн Діві Неба» М. Чернишевського і драма «Едіп-цар» Софокла; старофранц. епос «Пісня про Роланда» (переклад В. Щурата), праця «Знесення панщини в Галичині» О. Терлецького та ін.

2) Серія книжкових видань («мала», 1901 — 17) «Українсько-руської видавничої спілки», яку редагував В. Гнатюк за участю І. Франка та ін. Пропагувала реалістичні твори відомих укр., рос. і західноєвроп. письменників, наук.-попул. праці з природо- та суспільствознавства. Вийшло 117 назв у 162 випусках. Паралельно з «Л.-н. б.» вид. так звана велика серія «Белетристична бібліотека», в якій надр. понад 150 книжок укр. і світової л-ри (в укр. перекладах).

Літ.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика, К., 1959; Дей О. І. З історії українських революційно-демократичних видань: («Літературно-наукова бібліотека» Івана Франка). «Радянське літературознавство», 1964, № 6; Книга і друкарство на Україні. К., 1965.

М. О. Мороз.

«ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСТНИК» — перший всеукр. літ.-наук. і громад.-політ. щомісячний журнал. Засн. 1898 Науковим товариством імені Шевченка у Львові замість журн. «Зоря» з нагоди 100-літнього ювілею нової укр. л-ри; з 1906 — видання «Українсько-руської видавничої спілки». 1898 — 1906 виходив у Львові, провідна роль у редакції належала М. Грушевському, І. Франку, О. Маковею, В. Гнатюку. 1907 — 14 та 1917 — 19 видавався у Києві (до 1910 мав дві редакції: київську — редактор М. Грушевський і львівську — редактор В. Гнатюк; 1914 закритий цар. владою, відновлений у жовтні 1917). До 1912 ред. був М. Грушевський, 1913 — 14 — Л. Старицька-Черняхівська. 1922 — 39 журнал знову виходив у Львові (з 1933 під назвою «Вісник»), ред. — Д. Донцов.

В різні роки журнал мав відділи «Новини нашої літератури», «З життя і письменства», «Із чужих літератур», «Хроніка і бібліографія», рубрики «З російської України», «З біжучої хвилі», «З російського життя», «Дискусії» та ін. Журнал сприяв демократизації громад. і культур. життя, висвітлював визв. рух у Росії, в Україні, пропагував ідеї соціальної і нац. рівності, гуманізму, виступав проти реакції. «Л.-н. в.» відіграв значну роль у розвитку гуманітарних наук в Україні, зміцненні зв’язків укр. л-ри з ін. л-рами, в утвердженні єдиної укр. літературної мови. До відновлення української державності (1917) був основним період. виданням, де публ. твори укр. л-ри, навколо якого об’єднувалися кращі письменники Сх. України, Галичини й Буковини. Літ. обличчя журналу визначали твори І. Франка (цикли поезій «Вольні вірші» і «З нових співомовок»; оповідання «Щука», «Полуйка», «Терен у нозі»), Лесі Українки (поезії «Східна мелодія», «Єреміє, зловісний пророче, в залізнім ярмі», «Мрії», «У кождого люду, у кождій країні» та ін.; оповідання «Над морем»), Панаса Мирного (уривок з роману «Повія»), М. Коцюбинського (новели «Він іде!», «На камені»), О. Кобилянської (повісті «Земля», «Через кладку»), О. Маковея (оповідання «Зуб мамута», літ.-крит. статті «Андрій Чайковський», «З життя і письменства»), Леся Мартовича (оповідання «Мужицька смерть», «Грішниця»), В. Стефаника (новели «Камінний хрест», «Палій», «Вечірня година»), B. Винниченка (драма «Дисгармонія»), О. Олеся (вірші «Моїй матері», «Хто сміється в той час, як повинно ридати», «На чужині»), А. Кримського (цикл поезій «Од весни до зими»), ряд віршів П. Тичини, М. Рильського, М. Терещенка, В. Кобилянського, Д. Загула, Г. Чупринки, С. Черкасенка. Тут друкувалися також твори Г. Хоткевича, М. Грушевського, О. Кониського, М. Вороного, М. Яцківа, А. Крушельницького, Х. Алчевської, М. Жука, А. Бобенка, П. Капельгородського, C. Яричевського, П. Карманського та ін., літ. спадщина М. Кропивницького, П. Грабовського, І. Манжури,.В. Мови та ін. В «Л.-н. в.» опубл. праці «Із секретів поетичної творчості», «З остатніх десятиліть XIX в.», «Старе й нове в сучасній українській літературі», статті про Лесю Українку, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, огляди зарубіж. л-р І. Франка; статті «П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики» М. Грушевського; «Театральне мистецтво і український театр» М. Вороного; ряд статей і рецензій С. Єфремова, В. Гнатюка, А. Кримського, С. Русової, В. Коцовського, М. Могилянського, М. Сріблянського та ін. Широко були представлені переклади з рос. (І. Тургенєва, М. Некрасова, А. Чехова, М. Горького, В. Короленка, Л. Андреєва), груз. (І. Чавчавадзе), білорус. (М. Богдановича), амер. (Марка Твена), нім. (Г. Гейне, Г. Гауптмана), польс. (Е. Ожешко, Ю. Словацького), франц. (А. Доде, А. Франса) та ін. літератур. 1992 випуск «Л.-н. в.» відновлено (Київ). Іл. с. 209.

Літ.: Історія української літератури, т. 5. К., 1968; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Історія української літературної критики. К., 1988.

П. М. Федченко.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО — наука про худож. літературу (див. Література), яка об’єднує дві провідні галузі: історію л-ри і теорію л-ри. Історія літератури досліджує зародження, розвиток і зміну літ. напрямів і худож. стилів, їхню взаємодію, життя і творчість письменників. Теорія літератури вивчає природу і функції худож. слова, сутність та взаємозалежність осн. елементів літ. твору як худож. цілісності. Внутр. складовою частиною Л. є поетика. У площині теорії л-ри формується заг. поетика, що вивчає структуру будь-якого худож. твору. На стику і взаємодії історії й теорії л-ри розвивається істор. поетика, об’єкт дослідження якої — еволюція худож. структур та їхніх елементів (жанрів, сюжетів, поет. прийомів і т. ін.). Сучас. Л. становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною (багато дослідників зараховують її до Л.). Тісно пов’язане Л. також з низкою допоміжних літературознавчих дисциплін — історіографією, бібліографією літературною, джерелознавством, статистикою, стилістикою, текстологією, палеографією та ін., взаємодіє з багатьма науками — естетикою, філософією, історією, соціологією, герменевтикою, що становлять його теор.-методол. основу. З мистецтвознавством і фольклористикою Л. співвідносне за предметом та завданням дослідження; історія, психологія, соціологія, етика багато в чому мають подібну до Л. загальногуманітарну спрямованість. Дедалі частіше використовуються в Л. методи природничо-мат. наук. Особливо тісні зв’язки Л. з мовознавством — на грунті співмірності гносеологічних функцій слова і худож. образу.

Первісні елементи Л. сягають найдавніших часів, коли вони були складовими окр. міфол. уявлень. У Європі перші концептуальні побудови, співвідносні з сучасним Л., належать антич. мислителям — Платону, який розглядав естет. проблеми з літературознавчим спрямуванням, та Арістотелю, котрий розробляв наук. апарат теорії л-ри, стилістики і поетики. Його трактат «Поетика» поклав початок системат. викладу її основ. Поетики пізнішого часу поступово набували нормативного характеру («Наука поезії» Горація та ін.). Одночасно створювалися риторики та гомілетики, в яких чимало місця відведено розгляду літературозн. проблем. У країнах давнього Сходу також були наявні концепції л-ри в руслі розвинених філос. та психол. учень (напр., конфуціанство і даосизм у Китаї). Перехід від антич. традиції до сучас. літературозн. концепцій відбувався через культуру Візантії і латиномовну л-ру західноєвроп. народів. У середні віки Л. мало переважно бібліогр. та коментатор. характер, хоча здійснювалися дослідження і в галузі поетики, риторики та метрики. В епоху Відродження почався потужний рух за утвердження новоєвроп. мов як матеріалу поезії («Про народну мову» Данте, 1304 — 08; «Оборона й прославлення французької мови» Дю Белле, 1549, та ін.). Хоча ренесансна культура виникла на грунті античності, утвердження нових принципів часто входило в суперечність із спробами використовувати у незмінному вигляді елементи антич. поетики, пристосувати їх до вимог часу («Роздуми про поетичне мистецтво» Тассо, 1587). У цей період було створено кілька «Поетик» (найзначніша серед них — Ю. Ц. Скалігера, опубл. 1561), які відчутно впливали на весь наступний розвиток Л. З кін. 16 ст. спостерігається тенденція до систематизації законів мист-ва, що особливо увиразнилася в часи панування класицист. теорії з її нормативністю («Мистецтво поетичне» Н. Буало, 1674). Водночас уже в 17 ст. виникло різке неприйняття жорсткого регламентування творчості, що згодом найвиразніше відбилося у трактаті «Гамбурзька драматургія» Г. Е. Лессінга (1767 — 69) і підготувало грунт для утвердження романтизму. В епоху Просвітительства запанував принцип історизму («Нарис про драматичну поезію» Д. Драйдена, 1668; «Життєписи найвидатніших англійських поетів» С. Джонсона, 1779 — 81), були створені перші істор.-літ. курси («Історія італійської літератури» Д. Тирабоскі, 1772 — 82; «Ліцей, або курс давньої і нової літератури» Ж. Лагарпа, 1799 — 1805).

Наприкінці 18 ст. у наук. обіг вводяться й інтенсивно вивчаються фольклор. пам’ятки. Розвивається теорія про неможливість прямолінійного порівняння л-ри різних епох, про несумірність худож. принципів і критеріїв, застосовуваних у різні часи («Шекспір» Й. Г. Гердера, 1773). Утверджуються романтичні погляди на особливості кожної культури, які виражають нац. дух народу й епохи. Романтики (Ж. П. Ріхтер, А. і Ф. Шлегелі, К. Зольгер, Ф. Шеллінг та ін.) наголошували на постійній змінності й оновлюваності мист-ва. До 18 ст. належать і перші спроби створення різних широкоохоплюючих філос. систем, за допомогою яких можна було набути універсальні знання про закони розвитку л-ри і мист-ва. Г. Гегель поклав в основу такої системи концепцію руху худож. форм — символістичної, класицистичної і романтичної, які з діалектичною закономірністю змінювали одна одну. І. Кант обгрунтовував природу естетичного та її відмінність від морального і пізнавального. Ф. Шеллінг заглиблювався у невичерпну символістичну природу худож. образу і т. ін.

Зародки укр. теор.-літ. думки належать до епохи Київ. Русі. Уже в 10 ст. на основі рецепції візант. культурного досвіду та худож. канону середньовіччя відбувається формування ориг. системи літ. моделей на грунті етико-естет. синкретизму. З 2-ї пол. 16 ст. в Україні в руслі ренесансно-гуманіст. концепції літ. тексту пропонується його інтерпретація, здійснюються перші укр. переклади з Біблії. Важливу роль у розвитку Л. в Україні відіграли Львів., Вілен. та Київ. братські школи, Острозька школа. У граматиках Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та ін. помітна увага приділяється теорії віршування. Відбуваються засвоєння й актуалізація антич. досвіду. Першою теор.-літ. дискусією в Україні можна вважати різні погляди на колізії етичного й естетичного в полемічній літературі (Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Христофор Філалет, Захарія Копистенський, Петро Могила, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Михайло Андрелла, Іван Вишенський та ін.). Дальший розвиток літературознавчої думки (17 — 18 ст.) пов’язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії (Див. Київська академія), а згодом Львів. ун-ту, Черніг., Харків. і Переяслав. колегіумів, василіанських шкіл. Створюється низка латиномовних поетик і риторик, у яких розробляються літературозн. поняття і категорії, досліджується система жанрів (Іоаникій Галятовський, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Гедеон Слонимський, Феофан Прокопович, Тихін Александрович та ін.). Велика увага приділяється виражальним засобам у проповідях та худож. творах. Завершує цей період розвитку укр. літературознавчої думки етико-естет. система поглядів Г. Сковороди.

З 19 ст. майже завжди теор. ідеї і концепції укр. учених постають на стику суспільно-політ. і власне літературозн. площин аналізу. Розвиток теор. концепцій здійснювався переважно, на терені літ. критики. У першій чверті 19 ст. відбувалася дискусія про укр. мову і культуру на сторінках харків. періодики («Украинский вестник», «Украинский журнал»). У ній досить виразно окреслилося соціол. спрямування укр. літ. теорії з наданням переваги нац. особливостям перед соціальними. Для розвитку теорії словесності багато зробили харків. вчені І. Рижський, І. Кронеберг, Р. Гонорський, Є. Філомафітський, О. Склабовський, І. Кульжинський та ін. Але якщо рос. літературознавство підпадало під вплив нім. філос. систем і, переборюючи їх, формувало свою т. з. філософську критику, укр. вчені і письменники в умовах русифікаторської політики самодерж. Росії та полонізаторських устремлінь Польщі мусили доводити насамперед право укр. л-ри на існування (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський, Т. Шевченко, М. Шашкевич, Я. Головацький, 1. Вагилевич та ін.). А проти неї боротьба велася не лише з табору рос. шовіністів, а й з боку деяких революц. демократів (В. Бєлінський). Лише згодом, коли укр. діячі відстояли право на розвиток рідної л-ри, вони дістали підтримку М. Чернишевського, О. Герцена та М. Добролюбова.

У 19 ст. в загальноєвроп. масштабі формуються новітні літературознавчі методології. Посилена увага романтиків до фольклору викликала наук. зацікавлення питаннями нар. демонології і міфології, що спричинило появу міфологічної школи в фольклористиці й літературі (брати Я. і В. Грімм, А. Кун, М. Мюллер, В. Шварц, В. Мангардт, Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв та ін.). Проблем, що стояли в центрі уваги представників міфол. школи, в Україні торкалися О. Котляревський, М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш, М. Костомаров. Потяг до вивчення фольклору стимулював різноспрямовані, проте об’єднані заг. ідеєю, дослідження в руслі порівняльно-істор. літературознавства (Т. Бенфей, О. Веселовський, О. Пипін, О. Бодянський, І. Срезневський, І. Франко, М. Дашкевич, М. Драгоманов“, М. Сумцов, О. Потебня та ін.), яке особливого розвитку набуло у 20 ст. (Ф. Бальдансперже, П. ван Тігем, В. Фрідеріх, Р. Уеллек, К. Вайс, Г. Вайда, А. Кримський, П. Филипович та ін.). Уперше про неповторну індивідуальність письменника почали говорити представники біографічного методу у літературознавстві (Ш. Сент-Бев, І. Тен, Г. Брандес, Р. де Гурмон, Ю. Айхенвальд). У 2-й пол. 19 ст. набуває авторитету культурно-історична школа, основоположник якої І. Тен під впливом позитивіст. концепцій обстоював тезу про триєдність: раси (вродженого нац. темпераменту), середовища (природи, соціальних обставин) й істор. моменту (рівня культури, традицій) як визначальних обставин, що впливають на худож. твір. Цієї теорії, з різними нюансами, дотримувалися Ф. Брюнетьєр, Ф. де Санктіс, М. Менендес-і-Пелайо, В. Шерер, М. Тихонравов, О. Пипін, М. Стороженко, Я. Головацький, М. Дашкевич, М. Петров, П. Житецький, Г. Гетнер, Г. Лансон, Г. Брандес та ін. Недооцінка особливостей природи худож. твору, специфіки гуманітарного знання, паністоризм і позитивізм культурно-істор. школи викликали критику з боку представників духовно-істор. школи, що склалася на основі «філософії життя» (В. Дільтей) та естетики романтизму (Ф. Штріх, Г. Корф, П. Клукхон, О. Вальцель). Ця теорія справила певний вплив на розвиток герменевтики (Ф. Шлеєрмахер, В. Дільтей, М. Бахтін та ін.), екзистенціалістського літературознавства (М. Хайдеггер, Е. Штайгер, К. Ясперс та ін.) і феноменологічної школи у літературознавстві (Н. Гартман, М. Гейгер, А. Пергер, Р. Інгарден, Ю. Клейнер та ін.). В ост. третині 19 ст. спробу усунути недоліки культурно-істор. школи та біогр. методу зробили представники психологічної школи в літературознавстві (В. Вундт, Е. Геннекен, І. Фолькельт). Визначний внесок у розвиток психол.-лінгвіст, методу в укр. Л. належить О. Потебні, чию ідею про «внутрішню форму» слова продовжували розвивати його учні, об’єднані в «харківській школі» (Д. Овсянико-Куликовський, О. Білецький, А. Горнфельд, К. Тіандер, Б. Лезін, В. Владимиров, Ф. Сушицький, О. Вєтухов, В. Харцієв та ін.). У 20 ст. активно розвиваються різноманітні літературознавчі методи, засновані на психоаналізі (З. Фрейд, К. Юнг, Ж. П. Сартр, А. Мальро, Ж. Лакан, Р. Барт та ін.). Як заперечення інтуїтивізму та імпресіонізму в л-рі, як ігнорування спефиціки мист-ва виникає формальний метод у літературознавстві, одне з відгалужень якого — ОПОЯЗ (С. Бернштейн, О. Брик, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов та ін.) і моск. лінгвістичний гурток (Г. Винокур, Р. Якобсон, а також Б. Томашевський і В. Виноградов). Через дослідження праз. лінгвістичного гуртка (В. Матезіус, Я. Мукаржовський, Б. Гавранек та ін.) формальна школа істотно вплинула на зародження та розвиток «нової критики» і структуралізму, що наслідували також ідеї Т. Еліота. З кін. 19 ст. розвивається методол. система марксист. літературознавства. (Ф. Мерінг, П. Лафарг, Г. Плеханов, В. Ленін, А. Луначарський, В. Воровський, М. Ольмінський та ін.), яке, різко критикуючи позитивістські, суб’єктивно-ідеаліст., формаліст. концепції аналізу літ. явищ, оголосило примат соціологічного підходу до миства. Було прагнення визначити залежність худож. твору від реальної дійсності, наголошувати на сусп. ролі л-ри, але на ділі це нерідко призводило до вульгарного соціологізму та гносеологізму при розгляді літ. явищ та літ. процесу в цілому, пізніше — до конструювання догм. принципів теорії соціалістичного реалізму, яка, починаючи з 20-х pp., відчутно гальмувала розвиток і укр. рад. Л. Внаслідок істор. обставин укр. Л. мало великий досвід соціол. підходів до трактування красного письменства, а нерідко брало на себе функції оборонця укр. культури взагалі. Вже перші концепції укр. Л. («література для домашнього вжитку» М. Костомарова, «етнографічної достовірності» П. Куліша) мали виразне соціол. спрямування, так само як згодом і ліберально-народницький напрям (Б. Грінченко, В. Горленко, В. Щурат, Олена Пчілка, І. Стешенко, В. Доманицький та ін.) чи діяльність укр. революц. демократів (І. Франко, П. Грабовський, М. Павлик, В. Гнатюк та ін.) або вчених і письменників, близьких до соціаліст. ідей (М. Драгоманов, В. Винниченко). Соціологізм панував і в публіцист. працях С. Єфремова та його послідовників (Д. Дорошенко, Ф. Матушевський, О. Лотоцький, Г. Шерстюк, A. Ніковський та ін.), і у виразно позитивіст. концепціях історії л-ри М. Грушевського, О. Грушевського, О. Огоновського, М. Возняка, В. Дорошенка, І. Дичка, І. Лизанівського, І. Копача та ін., і в політизованому літературознавстві Д. Донцова. Але ці різновиди соціол. шкіл відрізняються від суто класового соціологізму, що утвердився в укр. Л. як домінанта концепції соціаліст. реалізму. В 19 — на поч. 20 ст. соціологізм укр. Л. був зумовлений об’єктивною сусп.-політ. потребою захисту укр. л-ри. Згодом він штучно насаджувався, витісняючи всі ін. літературозн. думки. Філос. обгрунтування худож. творчості давали М. Грот, В. Лесевич, А. Линниченко, П. Павлов, М. Колосов. Провісниками теор. концепції О. Потебні, як і «харківської школи», були прихильники психол. поетики — М. Тулов, П. Аландський, П. Сокальський. Еволюційну концепцію розвитку л-ри обстоювали М. Дашкевич, М. Драгоманов, І. Франко, В. Перетц, М. Грушевський, М. Сумцов, Ф. Колесса. Теор. концепція укр. модернізму розроблялася у працях М. Вороного, М. Євшана, О. Луцького, М. Яцківа, В. Пачовського та ін. Значний вплив на укр. Л. справила філол. школа B. Перетца (М. Гудзій, О. Білецький, С. Маслов, Є. Тимченко, В. Адріанова-Перетц, І. Огієнко, О. Грузинський, С. Щеглова, Ф. Сушицький, C. Бугославський, В. Отроковський, О. Дорошкевич та ін.).

Майже до кін. 20-х pp. в укр. Л. відбувався плідний пошук нових підходів до вивчення історії та теорії л-ри. Було створено ряд праць з історії укр. л-ри, підручників і посібників для шкіл (М. Зеров, П. Филипович, А. Шамрай, М. Плевако, І. Айзеншток, О. Дорошкевич та ін.). Розвивалося марксистсько-ленінське Л., в якому на перший план виступали не естетичні, а класові оцінки (В. Коряк, С. Щупак, Ф. Якубовський та ін.). Великий внесок у Л. зробили «неокласики» (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, близький до них В. Петров). Спробу подолати однобічність формальної школи здійснили представники т. з. формально-соціологічного методу (Ю. Меженко, М. Доленго та ін.). Вивчення форми і змісту худож. твору в єдності обстоював Г. Майфет. У галузі соціології л-ри і вивчення читача працювали П. Филипович, Б. Борович, А. Машкін, П. Петренко, Ф. Шміт, Б.. Якубський. Але з кінця 20-х pp. поступово перемагала тенденція до вульгаризації соціол. аналізу і до ліквідації всіх ін. літературознавчих шкіл. Це призвело до збіднення методол. апарату укр. Л., до однолінійної його уніфікації. Проте навіть у тяжких умовах ідеологізації науки укр. Л. досягло певних успіхів у галузі дослідження укр. та рос. давніх (В. Перетц, В. Рєзанов, М. Гудзій, О. Білецький, B. Перлін) і зарубіж. (С. Родзевич, М. Калинович, C. Савченко) літератур. 1926 організовано Наук.дослідний інститут Тараса Шевченка (з 1936 — Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, з 1952 — Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР; див. Літератури інститут імені Т. Г. Шевченка АН України), де зосереджувалися літературозн. дослідження. 1939 відкрилася Львів. філія ін-ту, в якій працювали такі видатні вчені, як М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, М. Рудницький, Ф. Колесса, М. Деркач. У 30-х pp. в укр. Л. прийшли Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, Л. Новиченко, І. Пільгук, С. Шаховський, Ю. Кобилецький, С. Крижанівський та ін. Наприкінці 30-х pp. багато укр. літературо. знавців було або репресовано, або змушено покинути Україну. Певне піднесення рівня літературозн. досліджень помітне з кін. 50-х pp. 1957 починає виходити журн. «Рад. літературознавство» (з 1990 — «Слово і час»). Пожвавлюється вивч. давньої і нової укр. л-ри (С. Маслов, М. Сиваченко, О. Засенко, Л. Махновець, Г. Нудьга, В. Крекотень, Я. Ісаєвич, О. Мишанич, М. Бернштейн, П. Волинський, З. Мороз, О. Бабишкін, Т. Комаринець, І. Денисюк, Н. Калениченко, П. Федченко, П. Хропко, Н. Жук, М. Яценко, Ф. Погребенник та ін.). Відроджується шевченкознавство (М. Рильський, Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, Ю. Івакін, В. Смілянська, Н. Чамата, В. Бородін, М. Гаско та ін.). Розгортаються франкознавчі дослідження (О. Білецький, О. Дей, О. Мороз, І. Дорошенко та ін.). Зростає число теор.-літературознавчих праць (М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, В. Іванисенко, В. Лесин, Г. Сидоренко, О. Шпильова, Г. В’язовський, К. Фролова та ін.). Серед дослідників сучас. укр. л-ри — Л. Новиченко, І. Дзеверін, Л. Коваленко, П. Довгалюк, В. Фащенко, Г. Сивокінь, В. Стус, І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Дончик, М. Острик, М. Ільницький, З. Голубєва та ін. Істор.-літ. і теор. проблеми соціаліст. реалізму вивчали М. Шамота, С. Крижанівський, І. Дзеверін, М. Острик, К. Волинський, Б. Буряк та ін. Рос. літературі присвячені праці Н. Крутікової, Д. Чалого, Н. Мазепи, А. Кулінича, Т. Маєвської, Ю. Корзова та ін. У галузі зарубіжної літератури працюють Д. Затонський, І. Вервес, Д. Наливайко, В. Чичерін, Т. Якимович, К. Шахова, Т. Денисова, Р. Зорівчак та ін. У 70 — на поч. 80-х pp. внаслідок порушень законності значна група укр. літературознавців і критиків — І. Світличний, Ю. Бадзьо, Є. Сверстюк, І. Дзюба, В. Стус, М. Коцюбинська, В. Іванисенко, Г. Нудьга, М. Вальо та ін. — була репресована або відлучена від наук. праці, що завдало укр. Л. великої шкоди. За ост. два десятиліття у Л. з’явилася нова когорта дослідників — у галузі давньої л-ри (Ю. Ісіченко, М. Трофимук, Г. Павленко, М. Сулима та ін.), нової укр. л-ри (Р. Міщук, Є. Нахлік, Т. Гундорова та ін.), новіт. укр. л-ри (В. Мельник, М. Жулинський, Г. Штонь, Ю. Цеков, Ю. Ковалів, Т. Салига, С. Іванюк, В. Агеєва, В. Моренець та ін.), теорії л-ри (А. Погрібний, М. Ігнатенко, В. Гром’як, О. Білий, Л. Світайло, Р. Піхманець, Е. Соловей, О. Забужко та ін.), л-р народів кол. СРСР (О. Гайнічеру, Т. Пушкаренко, Т. Носенко, А. Шпиталь, О. Мушкудіані, Р. Чилачава, В. Звиняцківський та ін.), зарубіж. л-ри (В. Діброва, О. Пахльовська, С. Павличко, П. Рудяков, Г. Сиваченко та ін.). Літературознавство розвивається і в укр. діаспорі — Д. Чижевський, Ю. Шерех, Г. Костюк, Л. Білецький, Ю. Лавріненко, С. Гординський, П. Одарченко, І. Костецький, І. Качуровський, І. Фізер, В. Державин, Я. Розумний, Ю. Бойко, Ю. Луцький, Г. Грабович, О. Ільницький, М. Тарнавський, М. Павлишин, Н. Пилип’юк, І. Кошелівець та ін.

Літ.: Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики, т. 1. Прага, 1925; Филипович П. Українське літературознавство за 10 років революції. В кн.: Література, зб. 1. К., 1928; Білецький О. Українське літературознавство за сорок років (1917 — 1957). К., 1957; Сивокінь Г. Давні українські поетики. Х., 1960; Пасічний В. Розвиток теоретико-літературної та естетичної думки у XIX — першій половині XX століття. Х., 1974; Гром’як Р. Естетика і критика. К., 1975; Академические школы в русском литературоведении. М., 1975; Осьмаков Н. Психологическое направление в русском литературоведении. Д. Н. Овсянико-Куликовский. М., 1981; Франко І. Етнологія та історія літератури. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981; Крупчанов Л. Культурно-историческая школа в русском литературоведении. М., 1983; Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983; Франко І. Задачі і метод історії літератури. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 43. К., 1984. Проблеми лит. теории в Византии и лат. средневековье. М., 1986.

В. С. Брюховецький.

«ЛИТЕРАТУРА И ЖИЗНЬ» — газета. Див. «Литературная Россия».

«ЛИТЕРАТУРНАЯ ГАЗЕТА». Виходила в Петербурзі з січня 1830 по червень 1831 раз на 5 днів. Редактор-видавець А. Дельвіг, з грудня 1830 — О. Сомов. Створена за ініціативою та діяльною участю О. Пушкіна. Об’єднувала письменників, які гуртувалися навколо альм. «Северные цветы» і прагнули продовжувати традиції декабрист. л-ри і журналістики. Відіграла важливу роль у становленні і розвитку літ. критики в тогочасній рос. л-рі. Найактивнішими авторами були О. Пушкін, A. Дельвіг, П. Вяземський, Є. Баратинський, Ф. Глинка, О. Сомов та ін. «Л. г.» приділяла увагу і питанням укр. історії та культури. Надр., зокрема, уривки з повісті «Страшний кабан» М. Гоголя, роман «Монастирка» А. Погорєльського (в ньому реаліст. зображено побут укр. панства), кілька творів з циклу «Малоросійські бувальщини і небилиці» О. Сомова. Вміщено рецензії на альм. «Денниця», «Одесский альманах» (1831) тощо.

Літ.: Блинова Е. М. «Литературная газета» А. А. Дельвига и А. С. Пушкина. 1830 — 1831. М., 1966.

І. Д. Бажинов.

«ЛИТЕРАТУРНАЯ ГАЗЕТА» — вільна трибуна письменників (до 1990 — орган правління СП СРСР). Вид. з 1929 у Москві (1942 — 44 під назвою «Литература и искусство») один раз, з 1947 — двічі, з 1950 — тричі на тиждень, з 1967 — раз на тиждень. Гол. редакторами в різний час були О. Фадєєв, К. Симонов, В. Кочетов, С. Смирнов, B. Косолапов, О. Чаковський, Ю. Воронов, Ф. Бурлацький та ін.; з вересня 1991 — А. Удальцов. Вміщує літ.-крит. статті, рецензії, діалоги, бесіди, ін. матеріали про розвиток сучас. л-ри, в т. ч. зарубіжної. Досить грунтовний розділ публіцистики — на теми соціології і побуту, економіки, науки, моралі і права, міжнар. життя. Одна з визначальних рис «Л. г.» — орг-ція дискусій з актуальних, гострих проблем сучас. л-ри, сусп.політ. життя. Друкуються поезії, оповідання, уривки з повістей та романів, гуморески, літ. пародії тощо. «Л. г.» приділяє постійну увагу проблемам укр. л-ри, укр. темі. В різні роки авторами газети були П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, А. Головко, Ю. Яновський, М. Стельмах, Л. Первомайський, А. Малишко, C. Голованівський, О. Білецький, Є. Кирилюк та ін.; у наш час — О. Гончар, П. Загребельний, Д. Павличко, Ю. Мушкетик, І. Драч, М. Вінграновський, В. Дрозд, Ю. Щербак, В. Яворівський, Є. Гуцало, Б. Олійник, А. Дімаров та ін. Зі статтями й оглядами з питань розвитку сучас. укр. л-ри в «Л. г.» виступають Л. Новиченко, І. Дзеверін, І. Дзюба, М. Жулинський, В. Дончик, Д. Затонський, М. Ільницький, В. Фащенко, Г. Сивокінь, А. Погрібний та ін.

Г. Й. Кіпніс.

ЛИТЕРАТУРНАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ — довідково-тлумачне видання, випущене 1929 — 39 (т. 1 — 9, 11; т. 10 і 12 не вийшли) вид-вом «Советская энциклопедия» (Москва) під ред. В. Фріче, потім — А. Луначарського, М. Скрипника. Містить матеріали з історії рос. л-ри, л-р ін. народів світу; про літ. орг-ції, вид-ва, журнали, газети, альманахи тощо; з питань теорії л-ри та ін. Значне місце відведено статтям-персоналіям, у т. ч. про укр. письменників — Івана Вишенського, Г. Сковороду, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, М. Драгоманова, М. Коцюбинського, С. Єфремова, М. Зерова, Д. Донцова, В. Підмогильного, Г. Косинку, В. Стефаника, О. Кобилянську, Г. Михайличенка, В. Чумака, Ю. Яновського, П. Тичину, М. Рильського, М. Бажана та ін. У ст. «Українська література» дається характеристика етапів її істор. розвитку, аналіз рос.-укр. літ. зв’язків. Опубл. статті про укр. літ. спілки, орг-ції, журнали, газети тощо; укр. думи та істор. пісні, коломийки тощо. Серед авторів — укр. письменники і літературознавці Г. Майфет, К. Буревій, О. Білецький, І. Лейтес, І. Айзеншток та ін.

В. Г. Пугач.

«ЛИТЕРАТУРНАЯ РОССИЯ» газета письменників Росії. Виходить з 1958 в Москві: до 1963 під назвою «Литература и жизнь», тричі на тиждень; під сучас. назвою — з 1963, щотижня. Гол. редакторами в різні роки були К. Поздняєв, С. Вікулов, М. Колосов, з 1989 — Е. Сафонов. Висвітлює літ. життя письменницьких орг-цій Рос. Федерації. Вміщує нові твори (або уривки з них) письменників, нариси, крит. і публіцист. статті, рецензії, літ. хроніку. В «Л. Р.» друкуються також твори письменників ін. нац. л-р. Укр. л-ра представлена творами О. Гончара, А. Малишка, В. Собка, Ю. Мушкетика, В. Симоненка, В. Стуса, А. Кравченка та ін.

В. Г. Пугач.

«ЛИТЕРАТУРНАЯ УЧЕБА» — 1) Літ.-крит. журнал. Виходив з 1930 в Ленінграді, 1935 — 41 — у Москві щомісяця. Засн. М. Горьким для початкуючих письменників. Друкував статті з теорії та історії л-ри, техніки літ. праці. Приділялася увага нац. л-рам, у т. ч. українській. Вміщено статті «Боротьба за Шевченка» Ю. Блохіна, «Натхнення і праця в творчості Шевченка» І. Айзенштока, «Особливості метрики і ритміки Шевченка» О. Квятковського, «Українізми в мові Гоголя» В. Чапленка та ін., розвідку «Козацькі романи A. Первенцева» І. Замошкіна, огляд «Пушкін в літературі і мистецтві України», літ. портрети Лесі Українки, Г. Данилевського, В. Наріжного тощо. 2) Літ.-фїлос. журнал. Виходить з 1978 у Москві, до 1987 раз на два місяці, з 1987 — щомісяця, з 1991 — раз на два місяці. Продовжує традиції довоєнної «Л. у.» — підготовку літ. зміни. Відп. редактори — О. Михайлов, з 1987 — B. Малютін. Поряд з творами літ. молоді та їх крит. розглядами журнал вміщує теор. й істор.-літ. розвідки, наук.-популярні статті з питань психології і методики худож. творчості, поетики, естетики та філософії. Опубл. переклади з укр. л-ри: оповідання «Я (Романтика)» М. Хвильового, повісті «Жив-був Іван» В. Положія, «Стороною дощик іде» В. Шкляра, поезії Ю. Буряка, І. Римарука, В. Герасим’юка, С. Майданської, Г. Турелик та ін., літ.-крит. статті «Ресурси поетичного слова» П. Мовчана, «Над рядками П. Тичини» та «Погляд зсередини» Н. Білоцерківець, «Право глибини (Про вірші В. Затуливітра)» Я. Мельника, «На зльоті почуттів» В. Панченка, есе «Микола Бажан» І. Драча, розвідка «Проблеми ритміки „Слова о полку Ігоревім“» С. Пінчука та ін.

Літ.: Максимова В. А. Журналы А. М. Горького. В кн.: Очерки истории русской советской журналистики. 1917 — 1932. М., 1966.

І. Д. Бажинов.

«ЛИТЕРАТУРНЫЕ ВЕЧЕРА» альманах. Вийшов в Одесі двічі — 1849 («Вечер первый») і 1850 («Вечер второй») коштом випускника Рішельєвського ліцею М. Фумелі. Містить прозові й поетичні твори вихованців цього закладу та літераторів, що жили тоді в Одесі (повісті «Мориць Сефарді», «Історія торгового дому Фірліч і комп.» О. Рабиновича, «Ентузіаст», «Практична людина» Є. Колбасіна, добірки віршів Я. Полонського й М. Щербини тощо). Опубл. оглядову статтю «Дмитрій Ростовський, кн. Кантемір, М. Ломоносов, М. Карамзін» літературознавця К. Зеленецького.

Літ.: Смирнов-Сокольский Н. П. Русские литературные альманахи и сборники XVIII — XIX вв. Библиографический указатель. М., 1965.

Г. Д. Зленко.

«ЛИТЕРАТУРНЫЕ ЛИСТКИ» — перший літ. і наук. журнал в Одесі. Виходив 1833 — 34 як додаток до газ. «Одесский вестник». До серед. 1833 видавався щотижня; потім через слабку полігр. базу і брак коштів номери часто здвоювалися, один вийшов потрійний, а чотири випуски містили по чотири номери (всього 40). Редагував «Л. л.» М. Розберг (згодом — літературознавець, академік Петерб. АН). Журнал вміщував статті з естетики, філології, природничих наук. але осн. місце посідали в ньому твори рос. і зарубіж. письменників. Опубл. поезії О. Полежаева та його переклади з В. Гюго й А. де Ламартіна, кілька віршованих творів А. Подолинського («Життя», уривки з «Хотина» й «Русалки»). Надр. переклади з О. де Бальзака (повісті «В’язень» і «Дивний дім», оповідання «Три сестри»), О. Дюма-батька (повість «Картезіанський монастир», оповідання «Маскарадний бал»), В. Скотта (повість «Два гуртоправи»), Е. Т. А. Гофмана (повість «Дон Жуан»), А. де Віньї, А. Міцкевича, Щ. Нодьє, Е. Сю та ін.

Літ.: Зленко Г. Первый одесский журнал. «Вечерняя Одесса». 1986, 20 декабря.

Г. Д. Зленко.

«ЛИТЕРАТУРНЫЕ ПАМЯТНИКИ» — серія книжок, яку випускає з 1948 у Москві академічне видавництво «Наука» за ініціативою визначних учених С. Вавилова та В. Волгіна. В серії виходять вивірені за рукопис. і друк. джерелами видатні твори світ. л-ри, коментарі до них тощо. Зарубіж. твори, як правило, публікуються в нових перекладах. Книжки супроводжуються статтями про історію написання твору, його місце і значення в творчості письменника, в нац. л-рі. У «Л. п.» вийшли «Твори» Івана Вишенського (1955, включено також поему «Іван Вишенський» І. Франка укр. мовою), «Тарас Бульба» М. Гоголя (1963), «Новели» В. Стефаника (1983) та ін.

Літ.: Литературные памятники. М., 1984.

М. М. Сулима.

«ЛИТЕРАТУРНЫЙ ВЕСТНИК» — критико-бібліогр. та істор.-літ. журнал Рос. бібліогр. т-ва. Виходив у Петербурзі 1901 — 04 (ост. № 4 за 1904 випущений 1907)’ 8 разів на рік. Ред. — А. Лященко (до 1902 разом з М. Мазаєвим). Вміщував істор.-літ. розвідки, рецензії, річні огляди літ.-худож. журналів, бібліогр. покажчики, хроніку громад.-культур. та літ.-мист. життя. «Л. в.» висвітлював питання з історії укр. л-ри та культури. В оглядах зверталася увага на худож. явища в укр. л-рі, публікацію творів Т. Шевченка та ін. укр. письменників. Опубл. рецензія В. Перетца на розвідку «До питання про генетичний зв’язок „Москаля-чарівника“ і „Простака“» М. Кочубея (про водевіль «Постій, або Коли один втрачає, то другий користується» як можливе джерело мандрівного сюжету, покладеного в основу «Москаля-чарівника» І. Котляревського та «Простака, или Хитрости женщины, перехитренной солдатом» В. Гоголя-Яновського), стаття про діяльність редакторів газети «Саратовские губернские ведомости» М. Костомарова та Д. Мордовцева, некролог про О. Кониського та його листи до М. Петрова тощо. Серед авторів — В. Боцяновський, С. Венгеров, В. Каллаш, М. Коробка, Є. Ляцький та ін.

І. Д. Бажинов.

«ЛИТЕРАТУРНЫЙ ДОНБАСС» — літ.-худож. та громад.-політ. журнал Донец. письменницької орг-ції. Виходив 1932 — 39 у Донецьку щомісяця як продовження журн. «Забой», з 1936 — раз на два місяці; 1932 — 33 — укр. мовою, з 1933 — рос. мовою. Редакторами в різний час були Ф. Байдаченко, Г. Баглюк, П. Чебалін та ін. «Л. Д.» вміщував твори укр. (П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського, Л. Первомайського, М. Рудя) та рос. (Вс. Іванова, Я. Смелякова, М. Матусовського, М. Ушакова) письменників, нариси про шахтарів, істор.-літ. розвідки, літ.-крит. статті, бібліогр. матеріали тощо. У 1946 — 58 виходив як літ.-худож. альм. Донец. орг-ції СПУ (34 номери); з 1958 — перейм. в альм. «Донбас», з 1968 — в журн. «Донбас».

Літ.: Непран Н., Пальм А. Октябрь, Донбасс, литература. В кн.: Литературный Донбасс, кн. 34. Сталино, 1957; Історія української літератури, т. 7. К., 1971.

Л. І. Гольденберг.

ЛИТЕРАТУРНЫЙ ЭНЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ СЛОВАРЬ (ЛЭС) — довідково-енциклопедичне видання. Випущений 1987 у Москві вид-вом «Советская энциклопедия» під ред. В. Кожевникова і П. Ніколаева. Складається з двох частин. Перша містить бл. 1,7 тис. статей про терміни і поняття, якими користується сучас. літературознавство, літ. критика і фольклористика; статей про нац. л-ри, найважливіші літ. і фольклор. пам’ятки, напрями, течії, школи в л-рі та літературознавстві, літ. орг-ції, об’єднання, про вітчизн. літ. газети, журнали, вид-ва та ін. Друга частина включає майже 8 тис. коротких біобібліогр. довідок про письменників народів світу від давніх часів до сучасності. У ЛЭС надр. статті про укр. л-ру, літ. журнали і газети, довідки про провідних укр. письменників усіх часів.

В. Г. Пугач.

«ЛИТЕРАТУРНЫЙ КРИТИК» — теор. і літ. крит. журнал. Виходив 1933 — 40 у Москві щомісяця. Відп. ред. — П. Юдін, М. Розенталь. Осн. рубрики — «Щоденник критика», «Критика критиків», «Трибуна», «Фольклор», «Мова й література». Виступав за освоєння класич. і створення нової естетики, підвищення філос.-естет. рівня літ. критики тощо, критикував ідейно-методол. позиції РАПП, боровся з вульгар. соціологізмом, поверховістю та ілюстративністю в л-рі. Відіграв помітну роль у літ. дискусіях 30-х pp. (зокрема, навколо роману «Тихий Дон» М. Шолохова), захищав А. Платонова від безпідставної критики тощо. До 125-річчя від дня народження Т. Шевченка надруковано статті «Т. Г. Шевченко» П. Альтмана, «Шевченко і народна пісня» Д. Ревуцького, «Нові матеріали про Шевченка» Н. Нечаєвої (усі — 1939, № 3), а також «Про творчість Івана Ле» П. Колесника (1934, № 11), «Проза Юрія Яновського» Г. Скульського (1940, № 5 — 6) та ін. З 1936 при «Л. к.» виходив журн. «Литературное обозрение». Постановою ЦК ВКП(б) «Про літературну критику і бібліографію» (2.XII 1940) видання було припинено як «відособлене від письменників і літератури».

В. Г. Пугач.

«ЛИТЕРАТУРНЫЙ СБОРНИК, издаваемый Галицко-русскою матицею» — неперіодичне літ.наук. видання «москвофілів». Виходив 1869 — 97 у Львові як продовження «Наукового сборника» (1865 — 68) спочатку щокварталу, далі — здебільшого щороку (1874 — 84), 1891 — 95 не видавався. Матеріали друкувалися рос. мовою, «язичієм» і деякі укр. мовою (вірші І. Верхратського, фольклор. твори). Опубл. ряд худож. творів, літ.-крит. статей, рецензій. Але в основному вміщувалися наук., істор., археол., істор.-краєзнавчі, етногр. праці. Вміщено спогади Я. Головацького про М. Шашкевича, І. Вагилевича, літ. і етногр.-фольклорист. діяльність «Руської трійці», автобіогр. матеріали М. Устияновича, Й. Лозинського.

Р. Ф. Кирчів.

«ЛИТЕРАТУРНЫЙ СОВРЕМЕННИК» — літ.-худож. та громад.-політ. журнал. Виходив 1933 — 41 в Ленінграді щомісяця. Засн. М. Козаковим. Уміщував твори рос. письменників, переклади з ін. нац. л-р світу, літ.-крит. і бібліогр. матеріали. Опубл. біогр. повість «Тарас Шевченко» М. Зощенка (1939, № 2 — 3), статті «Голос Шевченка» Ю. Тинянова, «Щоденник поета» Є. Тарле, «Шевченко у моєму житті» М. Піксанова та «Спогади про Шевченка» М. Шмідтгофа (усі — 1939, № 3), рецензію С. Цимбала на п’єсу «Платон Кречет» О. Корнійчука (1936, № 4) тощо.

В. Г. Пугач.

«ЛИТЕРАТУРНОЕ НАСЛЕДСТВО» — неперіодичні збірники. Виходять з 1931 у Москві: спочатку як журнал РАПП та Ін-ту л-ри і мови Комуністичної академії (в. 1 — 2), з 1939 — орган Інституту рос. літератури (Пушкінський дім), з 1950 — Відділення л-ри і мови АН СРСР, з 1960 — Світової літератури Інституту імені М. Горького Рос. АН. На початок 1991 вийшло 104 випуски. Гол. ред. в різні роки були І. Іполіт (Ситковський), П. Лебедєв-Полянський, В. Виноградов та ін.; з 1968 — В. Щербина. «Л. н.» публікує невидані раніше докум. матеріали з історії літератури й суспільної думки; вміщує дослідження, статті, огляди, повідомлення, бібліогр. покажчики; відтворює рідкісні автографи, портрети, малюнки, фотографії тощо. У перших випусках ішлося, переважно, про естет. погляди ідеологів марксизму. Пізніше збірники присвячувалися видатним рос. письменникам О. Пушкіну, Л. Толстому, М. Горькому та ін.; взаємозв’язкам літератур тощо. В «Л. н.» надрук. статті «Доля літературної спадщини Т. Г. Шевченка» І. Айзенштока, «Невідомий портрет Гоголя роботи Т. Г. Шевченка» А. Вейнберга (обидві — в. 19 — 21, 1935), вступне слово А. Луначарського на шевченківському вечорі в Москві 14.III 1927 (з передмовою О. Дейча; в. 82, 1970), листи Марка Вовчка 1859 — 64 (передмова і коментарі Н. Крутікової; в. 73, 1964), статті «М. К. Заньковецька. Із спогадів» О. Борщаговського, «Чехов-художник» М. Рильського, спогади М. Заньковецької про А. Чехова (всі — в. 68, 1960), публікацію «Невідомі інтерв’ю і виступи Маяковського на Україні на початку 1924 p.» C. Кемрада (в. 65, 1958); «Про те, як я працював над книгою («Люди з чистою совістю»)» та автобіографію П. Вершигори; кіноповість «Україна в огні» О. Довженка (з передмовою Ю. Барабаша), фронт. поезії «Танкіст», «Думи про Батьківщину», «Словацький партизан», «Знамено полку» О. Гончара (усі — в. 72, 1966) та ін.

Літ.: Андроников И. Издание високого класса. «Вопросы литературы», 1972, № 4; Ломунов К. Уникальное издание. К 50-летию «Литературного наследства». «Вопросы литературы», 1981, № 12.

В. Г. Пугач.

«ЛИТЕРАТУРНОЕ ОБОЗРЕНИЕ» — критико-бібліографічний журнал. Виходить з 1973 в Москві щомісяця. Гол. редактори — Ю. Суровцев, Л. Лавлинський (з 1977). «Л. о.» висвітлює питання розвитку сучасної рос. літератури, інформує про помітні явища і тенденції в зарубіж. л-рах. Осн: рубрики: «Життя — книжка — життя», «Огляди», «Діалоги», «Класика: як ми її бачимо», «Література і читачі», «Літературний архів». «Л. о.» приділяє увагу й сучас. укр. л-рі, публікуючи проблемні статті, огляди, рецензії І. Дзюби, Д. Затонського, М. Жулинського, Л. Новиченка, А. Погрібного, М. Ільницького, В. Панченка, М. Стрельбицького та ін.

Г. М. Сивокінь.

ЛІТНЕВСЬКИЙ Геннадій Євгенович (10.XI 1951, м. Іртиськ Павлодар. обл. Казахстану — 14.V 1989, тер. Румунії, похов. у Києві) — укр. поет. Закін. 1973 Запоріз. пед. ін-т. Був на пед., журналіст., комс. роботі. Автор збірок «Листи до запитання» (1979), «Літо» (1983) та «Полюси» (1988). Твори Л. сповнені лірично-філос. роздумів, спогадів про дитинство, юність. За оповідання «Загублений ключ», надр. 1990 в журн. «Піонерія» (тепер «Однокласник»), удостоєний премії ім. М. П. Трублаїні (1991).

Літ.: Матушек О. «Життя моє — така коротка хвиля...», «Дніпро», 1991, № 11 — 12.

В. А. Бурбела.

«ЛІТОПИС ГАЗЕТНИХ СТАТЕЙ» держ. бібліогр. покажчик України, видання Нац. наук.-виробничого об’єднання «Книжкова палата України» (до 1992 — Книжкова палата УРСР ім. Івана Федорова). Вид. з 1937 під назвою «Літопис друку. Газетні статті» двічі на місяць; у 1939 — 40 — тричі на рік; 1941 вийшло 22 номери; в 1942 — 45 не виходив; матеріали за 1944 вийшли 1950, а за 1945 — в 1949 під назвою «Літопис друку УРСР. Газетні статті. Систематичний покажчик»; з 1954 — сучасна назва. Реєструються всі найважливіші статті, докум. матеріали, опубл. у загальноукраїнських газетах, а з регіональних і обласних газет — лише матеріали, що стосуються даного регіону, області; фіксуються і твори худож. л-ри, вміщені в цих виданнях. Матеріали систематизуються за єдиною класифікацією літератури для книговидання і подаються у відповідних галузевих розділах. Усередині розділів є також тимчасові тематичні рубрики, в яких відображаються матеріали про важливі події політ., екон. і культур. життя, ювілеї видатних діячів тощо. Кожен номер має допоміжні покажчики: іменний, географічний, список газетних видань. В ост. номері річного комплекту подається «Список тимчасових тематичних рубрик», застосованих у «Л. г. С.» протягом року.

Ю. Б. Медведєв.

«ЛІТОПИС ЖУРНАЛЬНИХ СТАТЕЙ» — держ. бібліогр. покажчик України, видання Нац. наук.-виробничого об’єднання «Книжкова палата України» (до 1992 — Книжкова палата УРСР ім. Івана Федорова). Вид. з 1936 під назвою «Літопис друку. Журнальні статті» щомісяця; 1942 — 45 не виходив, матеріали за ці роки надр. 1949, а за 1945 — у 1948 під назвою «Літопис друку УРСР. Журнальні статті. Систематичний покажчик»; під сучас. назвою — з 1954, двічі на місяць. Реєструються публікації різногалузевої тематики і твори худож. л-ри, надр. у журналах, періодичних збірниках, збірниках, що продовжуються, і бюлетенях, які випускаються в Україні (за винятком вузьковідомчих видань). Матеріали систематизуються за єдиною класифікацією літератури для книговидання і подаються у відповідних темат. розділах. Кожний номер має допоміжні покажчики: іменний, географічний, а також список журн. видань. В ост. номері річного комплекту подається зведений список журналів, збірників і бюлетенів, статті з яких ураховано в «Л. ж. с.» протягом року.

Ю. Б. Медведєв.

«ЛІТОПИС КНИГ» — держ. бібліогр. покажчик України, видання Нац. наук.-виробничого об’єднання «Книжкова палата України» (до 1992 — Книжкова палата УРСР ім. Івана Федорова). Є продовженням загального бібліогр. покажчика «Літопис українського друку» (1924 — 30, 1935, 1936). Виокремився 1936 — під назвою «Літопис друку. Книги» (виходив з перервами), сучасна назва — з 1954. Випускається двічі на місяць. Осн. завдання — повна і своєчасна інформація про видання в Україні книг, брошур, авторефератів дисертацій. Здійснює первісну бібліогр. реєстрацію. Матеріали розміщуються за єдиною класифікацією літератури для книговидання в країні. Окр. розділами подаються також філол. науки і худож. л-ра. В кожному номері «Л. к.» є допоміжні покажчики: іменний (авторів, перекладачів, упорядників, титул. редакторів, художників, ілюстраторів), предметний, географічний, перелік мов (крім укр.), якими надр. книги, тощо. У ост. номері року вміщується покажчик серій, випуски яких зареєстровано в «Л. к.».

Ю. Б. Медведєв.

«ЛІТОПИС РЕЦЕНЗІЙ» — держ. бібліогр. покажчик України, видання Нац. наук.-виробничого об’єднання «Книжкова палата України» (до 1992 — Книжкова палата УРСР ім. Івана Федорова). Вид. з 1936 щомісяця; до 1940 — під назвою «Літопис друку. Рецензії»; в 1940 — 41 наз. «Бібліографія рецензій»; 1942 — 47 не виходив; 1948 — 50 наз. «Літопис друку. Рецензії»; з 1954 — сучасна назва. Реєструються опубліковані в період. пресі і збірниках України рецензії та ін. крит. матеріали (статті, огляди, замітки тощо). Матеріали систематизуються за єдиною класифікацією літератури для книговидання і подаються у відповідних темат. розділах. У кожному номері — допоміжні покажчики: іменний, назв рецензованих видань, список період. видань і видань, що продовжуються, рецензії з яких включено до «Л. p.».

Ю. Б. Медведєв.

«ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ» — козацько-старшин. літопис, видатний твір укр. істор. прози. Авторство ймовірно належить Р. Ракушці-Романовському (бл. 1623 — 1703), генеральному військ. підскарбієві (1663 — 68), згодом брацлав. протопопу і священику Миколаївської церкви в Стародубі. Літописець дотримувався козацько-старшин. поглядів, з погордою ставився до простого народу, нижчого козацтва, неприязно відгукувався про запорожців, називаючи їх свавільниками, усі військ. заслуги приписував реєстровому козацтву. «Л. С.» охоплює події в Україні 1648 — 1702, в центрі його — нар.-визв. війна під керівництвом Б. Хмельницького. До 1676 розповідь ведеться у вигляді окр. розгорнутих оповідань, з 1677 — коротких порічних записів. Джерелом «Л. С.» були попередні твори про визв. війну, докум. матеріали, праці польс. істориків, нар. істор. перекази, спогади учасників подій, власні спостереження і записи Самовидця. Початок війни автор традиц. пов’язує з особистою образою, заподіяною Хмельницькому польс. шляхтою; причину вбачає у соціальних і реліг. утисках, здійснюваних Польщею на укр. землях. Показуючи всенар. характер війни, заслуги Б. Хмельницького та його соратників, він негативно оцінює дії І. Виговського, П. Дорошенка, П. Тетері та ін. гетьманів, які відступили, на погляд автора, від рішень Переяславської ради 1654. Літописець виступає проти тодішніх ворогів України — корол. Польщі, султ. Туреччини і Крим. ханства, гостро засуджує їхніх прибічників серед козац. старшини. Він прихильно описує возз’єднання України з Росією. Виражаючи автономістські погляди козац. старшини, автор виступав проти заходів цар. уряду, спрямованих на ущемлення козац. самоврядування, його прав і вольностей, не підтримував збільшення кількості цар. воєвод в Україні, порядок обкладання і збирання нових податків. «Л. С.» написано укр. книжною мовою 2-ї пол. 17 ст. з наближенням до народної, простим і зрозумілим стилем, з використанням народно-поет. лексики, фразеології, прислів’їв і приказок тощо. Поширювався в списках, уперше його вид. 1846. Авторство, зміст і джерела твору дослідив М. Петровський. «Л. С.» використовували в істор. творах П. Куліш, М. Старицький, Іван Ле, Петро Панч, Н. Рибак, П. Загребельний. Іл. див. на окр. аркуші до ст. Літописи, с. 176 — 177.

Тв.: Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти. М., 1846; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник: Хмельницкой, «Краткого описання Малороссии» и «Собрания исторического». К., 1878; Літопис Самовидця. К., 1971.

Літ.: Багалій Д. Нарис української історіографії, т. 1, в. 2. К., 1925; Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть. І. (Досліди над літописом Самовидця). Х., 1930; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Литвиненко М. А. Джерела історії України XVIII ст. Х., 1970.

О. В. Мишанич.

«ЛІТОПИС УКРАЇНСЬКОГО ДРУКУ» — держ. бібліогр. покажчик, видання Книжкової палати УРСР. Під такою назвою виходив у Харкові 1924 — 30, із змінною періодичністю від 4 до 52 випусків на рік. У ньому реєструвалися книги, брошури, нотні, образотворчі й період. видання, які випускалися в республіці. У 1931 — 34 не виходив, матеріали за ці роки видано річниками (1936) під назвою «Літопис друку — систематичний покажчик». 1935 випускався щомісяця під назвою «Літопис друку УРСР», а з 1936 — «Літопис друку. Книги» («Літопис книг»). У 1942 — 45 не виходив, матеріали за ці роки видрукувані 1952 під назвою «Літопис друку УРСР. Книги. Систематичний покажчик». Починаючи з 1936 виходять (у різні роки) окр. серії: «Літопис друку. Журнальні статті» («Літопис журнальних статей»), «Літопис друку. Газетні статті» («Літопис газетних статей»), «Літопис друку. Рецензії» («Літопис рецензій»), «Літопис друку. Твори образотворчого мистецтва», «Літопис музичної культури» («Літопис нот»), «Літопис листівок», «Літопис образотворчого мистецтва і листівок», «Літопис періодичних видань УРСР» та ін.

Ю. Б. Медведєв.

«ЛІТОПИС „ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ“» — 1) істор.-мист. ілюстр. щомісячний журнал. Виходив з жовтня 1929 до серпня 1939 у львів. вид-ві «Червона Калина» за ред. Л. Лепкого та В. Софронова-Левицького. Засн. ветеранами Укр. січ. стрільців і Укр. Галицької Армії. Висвітлював історію визв. змагань укр. народу 1914 — 21, ратну славу його військ. формувань тощо. Вміщував статті, мемуар. та бібліогр. матеріали з укр. воєнної історії, докум. фотографії, малюнки. Надрук. вірші Б. Лепкого («Прогуділа хуртовина над полями», «Різдв’яний спомин»), Р. Купчинського («Дзядзьо»), О. Бабія («Емігрантам», «Під Крутами»), Є. Маланюка («Провесна»), О. Олеся («Я бачу вас, святі могили»), С. Гординського («Сучасникам»), Ф. Невестюка («Сумовито гляджу на німі могили»), оповідання і повісті «Легенда про народження Палія», «В підкови крешуть коні» М. Матіїва-Мельника, «Холодний Яр» Ю. Горліса-Горського, істор. матеріали І. Крип’якевича, М. Угрина-Безгрішного, Т. Коструби, А. Лотоцького та ін.; репродукції картин художників О. Куриласа, М. Самокиша, О. Сорохтея та ін. 2) Істор.-краєзн. журнал. Виходить з травня 1991 у Львові (спочатку — щомісячний, а з лютого 1992 — двомісячний). Шеф-ред. — О. Ходак. Серед помітних публікацій: історичні повісті «Перші стежі» О. Бабія, «Олекса Довбуш» Г. Смольського, поезії О. Теліги, Р. Купчинського, О. Маковея, О. Олеся, Є. Маланюка, Н. Лівицької-Холодної, дослідження «Закарпатська Україна, 1939-й» Ю. Шанти, документи про збірки й колекції Оссолінеуму тощо.

Літ.: Федорів Р. Воскресіння з мертвих. «Літопис Червоної Калини», 1991, № 1; Ходак О. Нове житгя «Літопису Червоної Калини». «За вільну Україну», 1991, 22 травня.

Б. З. Якимович.

ЛІТОПИСИ — істор.-літ. твори Київ. Русі, а згодом України, Росії та Білорусі. Аналогами є старод. пам’ятки (аннали, хроніки, хронографи) у різних країнах (Єгипет, Ассірія, Персія, Китай, Візантія та ін.). Л. виникли в кін. 10 ст. Назва походить від слів «въ лЂто», якими починався опис подій певного року. Попередниками Л. були короткі записи, що велися при княжих дворах, різні порічні нотатки, свідчення сучасників тощо. Між 1054 — 60 зведення істор. відомостей було укладено в Києві, у Софійському соборі, згодом його доповнено наступними подіями у зведеннях Никона (1072 — 73) та Іоанна (1093 — 95) — ігуменів Києво-Печерського монастиря. Все це на поч. 12 ст., додавши нові матеріали, Нестор-літописець скомпонував у «Повість временних літ». Несторів звід відомий у редакції Сильвестра (1116), яка закінчується розповіддю до 1110 (збереглась у Лаврентпвському літописі, 1377, та ін.), а також у редакції 1118 — 19, де мовиться про події до 1117 включно і яка дійшла в Іпатіївському спискові літопису (1425) тощо. Про діяння 1118 — 99, переважно в Київ. землі, йдеться в Київському літописі, остаточно упорядкованому ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм. Закінчується Іпат. список Галицько-Волинським літописом, що охоплює події 1205 — 90. Лаврентіївський літопис продовжує розповідь про події з 1111 до 1305, що мали місце гол. чин. у Володимиро-Сузд. землі. В 11 ст. розпочалося літописання в Новгороді, згодом у Чернігові, Переяславі, ВолодимиріВолинському, Галичі, Холмі, Пскові, пізніше виникають літописні зведення у Москві. В 14 — 15 ст. у зв’язку з татаро-монг. навалою занепадає сусп. й культур. життя, у т. ч. літописна ориг. творчість, хоча переписування Л. продовжується.- У 15 ст. виник колективний Західноруський (Литовський) літопис (повна ред. — 1560-і pp.), де частина матеріалів стосується України. В 1-й пол. 16 ст. складено Короткий Київський (Супрасльський) літопис, який у порічній формі розповідає про події з 862 по 1516. У 1592 — 1608 в с. Баркулабові біля Орші Федір Филипович (імовірно) створив Баркулабівський літопис. Нове піднесення літописно-мемуар. діяльності припадає на поч. 17 ст., коли активізувалася боротьба укр. народу за свою державність, нац. і соціальне визволення. Бл. 1623 — 27, ймовірно Захарією Копистенським, в Густинському монастирі біля м. Прилук складено Густинський літопис, скопійований тут же в 1670 ієромонахом Михаїлом Лосицьким. У кінці 17 — на поч. 18 ст. виник Л. «Літописці Волині і України». В серед. 17 ст. з’являються невеликі Л. локального характеру: Острозький [складений мешканцем (ім’я невід.) м. Острога на Волині], Львівський літопис (ймовірно автор Михайло Гунашевський), складений кимось у м. Хмільнику на Вінниччині Хмільницький літопис. У 1672 — 73 на основі «лЂтописцов стародавних» Феодосій Сафонович уклав фундамент. твір «Кройнику» — про події в Україні до 1289, історію Литви (до 1529) і Польщі (до 1693). Густин. літопис та «Кройника» належать до осн. джерел «Синопсиса» — єдиного опубл. «по благословенію» Інокентія Гізеля (1674) істор. твору. 1699 ієромонах Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові Леонтій Боболинський закінчив «ЛЂтописец си ест Кройника» (опубл. частково), ведучи мову від «сотворіння світу», про визв. боротьбу в Україні і події до кін. 17 ст. З кін. 17 — 1-ї пол. 18 ст. дійшла ще одна група лаконічних Л.: Добромильський (складений священиком Симеоном Коростенським у м. Добромилі) — про події 1648 — 1700; анонім. Чернігівський літопис; монастирські Л. — Густинського монастиря літопис (1600 — 40), Підгорецький (1583 — 1715), Межигірський літопис (1608 — 1700, ймовірний автор Ілля Кощаковський). Літопис про події «от начала миробытия до Рождества Христова» та келійні записки залишив Дмитро Туптало. З кін. 17 — поч. 18 ст. дійшли три найзначніші козацькі Л. — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Грабянки (1710) — про період від виникнення козацтва до 1709 та Л. Самійла Величка (1720) — про події в Україні 1648 — 1700; в усіх цих Л. особливо підноситься постать Б. Хмельницького. У 30-х pp. 18 ст. невід. автор склав «Краткое описание Малороссии» про події від Київ. Русі до скасування гетьманства в 1734 (опубл. 1777 В. Рубаном під назвою «Краткая лЂтопись Малыя России» з додатками відомостей до 1770). Це видання невід, духовна особа в 1777 — 92 використала для короткої «ПовЂсти о том, что случилось на УкраинЂ»: В 1765 «Краткое описание о козацком малороссійском народЂ» скомпонував Петро Симоновський, ведучи мову від найдавніших часів до 1751. «ЛЂтописец или описание краткое знатнЂйших дЂйств и случаев» в Україні з 1506 по 1737 залишив, ймовірно, Яків Лизогуб. «Собрание историческое» про події в Україні в 14 — 16 ст. склав 1770 в Прилуках полковий обозний Степан Лукомський. Літописно-істор. праці про Україну писали також зарубіж. автори — Г. Боплан, П. Шевальє, Я. Юзефович, О. Рігельман, С. Зарульський, К. Гаммерсдорфер, Й. Х. Енгель та ін. За характером до Л. належать пам’ятки мемуар. л-ри — щоденники-діаріуші Афанасія Филиповича (про часи Хмельниччини), Миколи Ханенка, Якова Маркевича та ін. Ств. наприкінці 18 ст. анонімна «История русов» завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової укр. істор. науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (т. 1 — 4).

Докладні Л. є, як правило, синкретичними пам’ятками; істор. відомості викладені тут переважно в образному стилі, мають літ.-худож. значення, включаються в історію красного письменства. Провідна ідея Л. — патріотизм, любов до своєї землі й народу, боротьба за укр. державність і нац. незалежність. Написані вони укр. авторами переважно розмовною мовою певного періоду, частково — рос. та ін. У них використано нар. перекази, легенди, приказки, ін. окр. твори. Л. 10 — 13 ст. містять «Хвалебну пісню Борису і Глібу», повість київ. боярина Василя (помилково B. Волинянина) про осліплення Василька Теребовльського, твори Володимира Мономаха, повість про похід Ігоря на половців у 1185 Володимира Ярославича (використана ним же як автором «Слова о полку Ігоревім»), «Слово о законі і благодати» та ін. Багато літературних пам’яток (віршів, пісень, повістей та ін.) вміщено в пізніших, особливо козацьких Л. Кількість списків Л. — різноманітна: від поодиноких до десятків і сотень копій різного часу. Сюжети, теми, образи, фразеологія Л. використовувалися в давній (Феофан Прокопович), а особливо в новій укр. л-рі (І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, Б. Лепкий, М. Чернявський, О. Довженко, З. Тулуб, І. Кочерга, Петро Панч, C. Скляренко, П. Загребельний, Р. Федорів, Р. Іваничук, Л. Горлач, О. Коломієць, Вал. Шевчук та ін.), а також у рос. і білорус. л-рах. Про Л. існує велика наук. л-ра (праці В. Татищева, М. Карамзіна, М. Костомарова, М. Максимовича, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Крип’якевича, Д. Лихачова та ін.). Іл. на окр. аркуші, с. 288 — 289.

Вид.: Полное собрание русских летописей, т. 1 — 38. СПБ — М. — Л., 1841 — 1989; Повесть временных лет, ч. 1 — 2. М. — Л., 1950; Літопис Самовидця. К., 1971; Літопис руський. К., 1989; Величко С. В. Літопис, т. 1 — 2. К., 1991; Сафонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. К., 1992.

Літ.: Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПБ, 1908; Багалій Д. Нарис української історіографії, т. 1, в. 1 — 2. К., 1923 — 25; Приселков М. Д. История русского летописания XI — XV вв. Л., 1940; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Дмитриева Р. П. Библиография русского летописания. М. — Л., 1962; Казакевич А. Н. Советская литература по летописанию (1960 — 1972 гг.). В кн.: Летописи и хроники. 1976 г. М. Н. Тихомиров и летописеведение. М., 1976.

Л. Є. Махновець.

«ЛІТОПИСЦІ ВОЛИНІ І УКРАЇНИ» — збірник, до якого входять 12 творів з історії давніх часів до поч. 18 ст. Написаний між 1690 — 1707 ймовірно ченцем Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Іллею Кощаковським (можливо, він автор і Межигірського літопису). В основу збірника покладено літопис. звід 1620 уставника Успенської церкви на Подолі (Київ) Кирила Івановича, в якому викладена політ. історія Київ. Русі, гол. чин. Київ. та Смол. князівств, Києво-Печерської лаври, а також історія України 14 — 16 ст. 1621 звід був доповнений київ. міщанином Б. Баликою, зокрема його істор.-автобіогр. повістю «О Москві и о Дмитрію, царику московском ложном». До збірника включено також матеріали з історії Росії, Литви та Польщі 14 — 17 ст., історії укр. козацтва, про визв. війну укр. народу 1648 — 54 і боротьбу проти тур.-татар. агресії та гніту магнатської Речі Посполитої. Укладачі збірника використали давньорус, укр. та рос. літописи, т. з. літописи Вел. Лит. князівства, польс. хроніки М. та Й. Бєльських, О. Гваньїні, М. Стрийковського, свідчення очевидців, спогади авторів, котрі виступають тут палкими патріотами вітчизни. Збірник написаний мовою, близькою до укр. нар. мови 17 ст. Оскільки ряд використаних у збірнику джерел втрачений, завдяки «Л. В. і У.» збереглося чимало ориг. відомостей. Матеріали збірника опубл. лише частково. Пам’ятка зберіг. в ЛНБ ім. В. Стефаника АН України у Львові.

Вид.: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888.

Літ.: В. А. [Антонович В. Б.]. Записки киевского мещанина Божка Балыки о московской осаде 1612 года. «Киевская старина», 1882, № 7; Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. Днепропетровск, 1978.

Ю. А. Мицик.

ЛІТОТА (від грец. λιτότης — простота) — 1) Худож. прийом, протилежний гіперболі. Містить применшення ознак або якостей зображуваних предметів, явищ. Як словесна структура, Л. буває порівнянням («сама ще така, як вузлик», Марко Вовчок), метафорою («хата на курячих ніжках»), епітетом («хлопчик-мізинчик»). Худож. своєрідність Л. часто пов’язана з особливостями нац. л-ри, ідіоматичними виразами фольклор. походження («з макове зернятко», «як кіт наплакав»). Л. поширена у розмовній мові («з’їв крихту хліба», «до села — рукою подати»). Як і гіпербола, Л. сприяє емоційному виділенню якоїсь характерної ознаки, може мати певний смисловий підтекст.

2) Стилістична фігура, що подає визначення у формі подвійного заперечення («О не даремно, ні, в степах гули гармати...» В. Сосюра) або замінює будь-який вираз іншим, з часткою «не»: «згоден — не заперечую», «з участю — не без участі».

Л. О. Ставицька.

«ЛИТСТРОЙ» — літ.-худож. журнал. Виходив у січні — грудні 1933 (щомісяця) в Харкові замість журн. «Красное слово». Див. «Радуга».

ЛІТУРГІЙНА ДРАМА — жанр доби Середньовіччя, переважно західноєвроп., що сформувався в процесі театралізації католицької літургії. Худож. структура Л. д. визначається літург. контекстом. Твори, переважно латиномовні, мали діалогічну форму. Виконувалися кліриками. У Л. д. в основному розроблялися мотиви Євангелія, які склали два цикли: різдвяний (дійства про віфлеємських пастирів, волхвів, пророків, побиття немовлят; Бенедиктбейренське різдвяне дійство) та великодній (дійства про «страсті Христові», відвідини місця його поховання, ходіння до Еммауса та ін.). Поступово розширювалася й збагачувалася тематика Л. д., співвідносячись з ін. датами церк. календаря. Виникли житійні (про св. Миколая), біблійні (про Йосифа; Ісаака, Ревекку та їхніх дітей; Даниїла), есхатологічні (про мудрих і нерозумних дів, антихриста) та ін. дійства. Л. д. 13 ст., виконання якої майже втратило залежність від церк. ритуалу, характеризується перенесенням вистав на міський майдан, нар. мовою, світським складом акторів. До цих, уже напівлітургійних, драм відносять дійства про Воскресіння, Адама, волхвів. Л. д. передувала появі містерії, елементи якої присутні в укр. шкільній драмі.

Літ.: Андреев М. Л. Литургическая драма. В кн.: Андреев М. Л. Средневековая европейская драма. Происхождение и становление (X — XIII вв.). М., 1989.

Ю. А. Ісіченко.

ЛІТУРГІЙНА ПОЕЗІЯ (від грец. λειτουργία — громад. повинність, держ. служба, служіння), літургійні гімни — поет. твори, складовий компонент літургії — гол. церк. відправи в християнстві. Має переважно христологічний характер, насичена символами, метафорами. Відповідно до ролі в церк. відправі й особливостей худож. структури виділяють літургійні тропарі, кондаки, стихири тощо, а також складніші жанрові форми — канони й акафісти. В Україні спершу побутували старослов’ян. переклади візант. Л. п. (Роман Солодкоспівець, Андрій Критський, Іоанн Дамаскин). Авторами ориг. творів були Григорій Печерський, Кирило Туровський, Петро Могила, Димитрій Туптало. Україномовна традиція Л. п. започаткована 1918 — 21 В. Липинським, В. Чеховським та ін. у зв’язку з відродженням Укр. автокефальної православної церкви. Художня досконалість і змістова багатозначність таких творів, як «Te Deum» Амвросія Медіоланського, «Єдинородний сине», «Іже херувими», привертали до них увагу багатьох композиторів, серед них — М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. Вплив Л. п. позначився на ін. жанрах укр. поезії, пов’язаної з христ. богослужебним обрядом, на низці творів духовної лірики 17 — 18 ст. [«Богогласник», твори Кирила Ставровецького (Транквіліона), Іоанна Максимовича]. Інколи термін Л. п. вживають як синонім гімнографії.

Літ.: Прохоров Г. М. К истории литургической поэзии: гимны и молитвы патриарха Филофея Коккина. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР, в. 27. Л., 1972; Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977.

Ю. А. Ісіченко.

ЛІХТЕНБЕРГ (Lichtenberg) Георг Крістоф (1.VII 1742, м. Обер-Рамштадт — 24.II 1799, м. Геттінген) — нім. письменник епохи Просвітительства, вчений-фізик, почесний член Петерб. АН з 1795. Навч. 1763 — 66 у Геттінген. ун-ті, працював у ньому професором (з 1769). В публіцистиці та худож. критиці виступав проти феод. пережитків, поділяв ідеї Вел. франц. революції, стверджував принципи реаліст. мист-ва: «Листи з Англії» (1776 — 78), сатир. твори «Докладні пояснення до гравюр на міді Гогарта» (1794 — 99), «Написи до гравюр на міді Ходовецького». В знаменитих «Афоризмах» (1762 — 99, вид. 1902 — 08) в блискучій, дотепній формі висловлено думки Л. про сучасну йому епоху, проблеми миства, л-ри, науки, питання моралі. Залишив щоденник (з 1764) та бл. 800 листів.

Тв.: Рос. перекл. — Афоризмы. М., 1965.

Літ.: Тронская М. Л. Немецкая сатира эпохи Просвещения. Л., 1962.

А. Г. Баканов.

ЛІ ЦІНЧЖАО (1084, м. Цзінань, пров. Шаньдун — бл. 1151) — кит. поетеса. Одержала класич. освіту. Автор пейзаж. і анакреонт. романсів (ци), віршів у жанрі ші, а також громадян. лірики. Збереглося бл. 50 віршів Л. Ц. і кілька статей про поезію і театр, зокрема трактат «Розвідки про романс». У лірич. віршах раннього періоду оспівується чарівність природи, кохання. У пізніших творах відображено почуття тривоги за долю країни, невдоволення бездіяльністю, егоїзмом царедворців, спогади про недавню могутність батьківщини. Творам Л. ІД. властиві ліризм, довершеність форми й образність мови. Окр. вірші Л. Ц. переклав М. Литвинець.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія, в. 1. К., 1984; Рос. перекл. — Строфы из граненой яшмы. М., 1974.

І. К. Чирко.

ЛІЧИЛКА — жанр дит. фольклору, один із засобів розподілу ролей під час гри чи визначення порядку (послідовності) участі в ній. Неодмінною рисою Л. є перелік кола учасників персонально чи в ін. спосіб (по виставлених кулаках, покладених на коліно пальцях тощо). Виконуються у чіткому, карбованому ритмі, який не завжди збігається із звичайним читанням. Походження Л. пов’язане з давніми віруваннями і уявленнями людини, зокрема з вірою в числа, магію лічби. Чимало Л. не мають логічного змісту, сюжету. В їх основі — лічба у справжньому («Раз, два, три — коника бери!») чи спотвореному звучанні числівникових форм (у т. ч. запозичених з ін. мов), численні асемантичні звукосполучення («Екете, бекете, цукете, мекете»). Окр. твори мають фрагментарний деформований сюжет («Еники-беники їли вареники») ; у деяких зберег. згадки про події далекого минулого та реалії, що давно зникли: князь, воєвода, цар («Обре, обре, заховайся добре...»). Сюжетні Л., що є найпізнішим шаром жанру, лаконічні, з простим змістом («Попіл, попіл, попільниця, а де твоя журавлиця?», «Тут циганка ворожила, кусень сала положила»). Форми і прийоми Л. активно використовуються в укр. дит. поезії (Г. Бойко, Н. Забіла, Т. Коломієць, В. Лучук та ін.). Напр.:

Раз, два — дерева,

Три, чотири — вийшли звірі,

П’ять, шість — пада лист.

Сім, вісім — птахи в лісі.

Дев’ять, десять — це сунички

Підвели червоні личка.

(Н. Забіла).

Вид.: А де ж наша зозулиця? Укр. нар. лічилки. К., 1980; Лічилки. В кн.: Дит. фольклор. К., 1986.

Г. В. Довженок.

ЛІЧКОВА (Ličková) Марта (19.II 1926, с. Бадань, окр. Ж’яр-над-Гроном) — словац. перекладачка. Закін. 1945 Торг. академію в м. Банська Бистриця. Перекладає з укр., рос., нім., угор. мов. У перекл. Л. вийшли твори І. Франка (зб. оповідань «Галицькі образки», 1956; повісті «Борислав сміється» і «Boa constrictor», 1958; «Перехресні стежки» і «Основи суспільності», 1959), П. Загребельного (оповідання «Вчитель», 1958), Панаса Мирного (роман «Повія», 1960), Остапа Вишні (оповідання «Зенітка», 1960), О. Донченка (повість «Лукія», 1962), О. Довженка (докум. повість «Загибель богів», 1965, ориг. назва — «Україна в огні»), М. Стельмаха (романи «Кров людська — не водиця», 1960, з післямовою Л.; «Правда і кривда», 1963), Ю. Яновського (оповідання «Шаланда в морі», 1961; романи «Вершники», 1962; «Чотири шаблі», 1965), І. Микитенка (п’єса «Соло на флейті», 1962), В. Гжицького (п’єса «Засуджені без суду», 1968, за повістю «Ніч і день»).

Літ.: Шевчук В. Сучасні українсько-чехословацькі літературні зв’язки 1945 — 1960. К., 1963.

М. Неврлий.

ЛОБАНОВ Леонід Григорович (23.II 1921, с. Новопокровка, тепер Пн.-Казахст. обл. — 25.V 1982, Київ) — рос. поет. Закінчив 1947 Київ. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни, був тяжко поранений, втратив зір. Жив в Україні. Перша зб. «Світло» вийшла 1947. У творах Л. центр. місце посідає тема війни: збірки «Ранок Вітчизни» (1950), «Такі не здаються» (1957), «Дорогами громовиць» (1958), «Мужність» (1959), «Зриме диво» (1963), «Проба життям» (1968), «Вірю, люблю, стверджую» (1969) та ін. Поеми «В години розпуття», «Червень сімнадцятого року» (обидві — 1967), «Додому» (1970) — про переддень листопад. подій 1917 в Росії. Писав і для дітей (зб. «Бути хвалькуватою не хочу», 1971, та ін.). Укр. мотиви відбилися в ряді віршів Л.: «Т. Г. Шевченко», «Україно, моя Україно», «Бруньки київських каштанів», «Ми йшли чорнобильським шляхом» та ін. Вірш «Я кохаю тебе палко, зле» написаний під впливом поезії «Так ніхто не кохав» В. Сосюри. Окр. вірші Л. перекл. укр. мовою.

Тв.: Под пальцами трепещут лепестки. К., 1973.

Літ.: Самійленко А. Слово поета-воїна. «Дніпро», 1948, № 2; Шевелев Н. «Опаленный дыханием молний...». «Радуга», 1967, № 6; Кравець О. По крутой дороге. [К 60-летию со дня рождения поэта]. «Радуга», 1981, № 7.

Л. С. Литвиненко.

ЛОБАЧ-ЖУЧЕНКО Борис Борисович [4(16).XI 1899, Петербург — 20.ІХ 1995, Москва] — російський і український літературознавець, педагог. Правнук Марка Вовчка та О. В. Маркевича. Навч. 1913 — 18 у Мор. корпусі (Петербург), 1918 — 19 — у Вищому тех. уч-щі (Москва). З 1919 служив у Черв. Армії. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Понад 25 років викладав у різних військ. і тех. закладах. Автор праць з військ.-тех. питань, посібників з вітрильного спорту (деякі у співавт.). Опрацював родинний архів Марка Вовчка, провів грунтовні пошуки фактів з життя і діяльності письменниці. Матеріали досліджень лягли в основу книжок «Літопис життя і творчості Марка Вовчка» (1969; доп. вид. — 1983), «Марко Вовчок на Кавказі. Слідами сімейного архіву» (1976), «Про Марка Вовчка. Сторінки до біографії письменниці» (1979), «Про Марка Вовчка. Спогади, розшуки, знахідки» (1987), в яких автор заповнив істотні прогалини в біографії і творчості письменниці, виправив чимало помилок, допущених в ін. виданнях. У дослідженнях Л.-Ж. розкрито й уточнено зв’язки Марка Вовчка з широким колом сучасників (Т. Шевченком, П. Кулішем, В. Доманицьким, І. Тургенєвим, О. Герценим, М. Бакуніним, П. Лавровим, П. Ж. Сталем та ін.), викладено маловідомий період її життя — 90-і pp., висвітлюється революц. діяльність її сина Б. О. Маркевича у 80-і pp. тощо. Склав бібліогр. покажчик «Марко Вовчок у колі сучасників» (1983, у співавт.). Упорядкував і прокоментував (у співавт.) «Листи до Марка Вовчка» (т. 1 — 2, 1979) і «Листи Марка Вовчка» (т. 1 — 2, 1984).

Тв.: На перекрестках судьбы. «Радуга», 1990, № 11.

Літ.: Крутікова Н. Є. [Рец. на кн.: Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. К., 1969]. «Радянське літературознавство», 1970, № 2; Крутікова Н. Є. [Рец. на кн.: Лобач-Жученко Б. Б. Марко Вовчок на Кавказе. Нальчик, 1976]. «Радянське літературознавство», 1977, № 5; Брандіс Є. Про внука Марка Вовчка. В кн.: Лобач-Жученко Б. Б. Про Марка Вовчка. К., 1979; Калениченко Н. Л. Надруковано вперше. «Літературна Україна», 1980, 29 лютого; Карклинь Г. Потомок Марко Вовчок. «Радуга». 1989, № 8; Никитюк Т. Життя прожити... «Літературна Україна», 1989, 21 грудня; Зимомря М. Кровно пов’язаний з Україною. «Дзвін», 1990, № 1.

О. В. Горбовець.

ЛОБИСЕВИЧ Опанас Кирилович (1732 — 1805) — укр. письменник 18 ст., один з попередників І. Котляревського. Нар. у містечку Погар на Чернігівщині (тепер смт Брян. обл.) в сім’ї козацького старшини. Навч. 1747 — 52 у Київській академії, 1754 — 60 — в ун-ті при Петерб. АН. Був перекладачем (до 1764) у канцелярії графа К. Розумовського, з ним подорожував по європ. країнах. Бл. 1776 у чині полковника вийшов у відставку і оселився на Новгород-Сіверщині. Літ. діяльність почав 1759 рос. перекладами з лат. мови, які публ. у петерб. журналах «Трудолюбивая пчела» (1759) та «Всякая всячина». Перед 1794 переробив укр. мовою у бурлескно-травестійному стилі (див. Бурлеск, Травестія) Вергілієві еклоги (з «Буколік») — «Виргилиевы пастухи, в малороссийский кобеняк переодетые» — і надіслав їх Георгію Кониському (твір не зберігся). В листі до нього від 30.IX 1794 запевняв, що почав писати укр. мовою свідомо «для чести нации, матери нашей, всегда у себя природою и ученостью великих людей имевшей», що «запах думок», висловлених рідною мовою, «єсть найсладчайший».

Літ.: Петров Н. Один из предшественников Ив. Петр. Котляревского в украинской литературе XVIII века Афанасий Кириллович Лобысевич. СПБ. 1904; Зеров М. Нове українське письменство. К., 1924; Оглобин О. Опанас Лобисевич. 1732 — 1805. Мюнхен — Нью-Йорк, 1966.

Г. А. Нудьга.

ЛОБОДА Андрій Митрофанович [14(26).VI 1871, м. Свенцяни, тепер Швенчоніс, Литва — 1.I 1931, Київ] — укр. фольклорист, етнограф і літературознавець, академік АН УРСР з 1922, чл.-кор. АН СРСР з 1924. Закін: 1894 Київ. ун-т. З 1904 — професор цього ун-ту. Один з ініціаторів повторного відкриття (1906) і професор Вищих жін. курсів у Києві, з 1915 гол. ред. «Университетских известий». 1921 — 30 — голова Етнографічної комісії ВУАН, гол. ред. «Етнографічного вісника» (1925 — 30), багато років був секретарем Історичного товариства Нестора-літописця. Досліджував слов’ян. епос у працях: «Білоруська народна поезія і російський билинний епос» (1895), «Російський богатирський епос» (1896), «Російські билини про сватання» (1902), «Банович Страхиня» (1894), про серб. епос та ін. Автор «Лекцій з народної словесності» (1910) — першого в Україні своєрідного посібника з нар. творчості. Займався проблемами збирання та вивчення фольклору: «З пісень на Україні про світову війну 1914 — 1918 pp.» (1927), «Від частушки до пісні „довгої“» (1928) та ін. Приділяв увагу питанням укр. етнографії: статті «П. О. Куліш — етнограф» (1919), «Сучасний стан і чергові завдання української етнографії», «Краєзнавство на Україні» (обидві — 1925), «Доля етнографії на Україні в 1917 — 1925 pp.» (1926), «Заклик В. Гнатюка записувати етнографічні матеріали» (1927). Л. належать праці «До питання про давньоруську освіченість у дотатарський період» (1903), «Причинки до характеристики давнього київського бурсацтва» (1908), «До літературної історії Кулішевих „Записок о Южной Руси“» (1923), «З життя на Україні 20 — 30-х років XIX ст.» (1927); розвідки про творчість Т. Шевченка, О. Пушкіна, діяльність М. Максимовича та ін. Л. був прихильником істор. вивчення фольклору, відкидав постулати міфологічної школи, хоча користувався прийомами міграційно-порівн. аналізу, прагнув розкрити соціально-істор. і культурно-побут. основу твору. Нагороджений 1927 Вел. золотою медаллю Всесоюз. геогр. т-ва за значний внесок в укр. народознавство, розвиток краєзнавчого руху.

Тв.: Русские былины о сватовстве. В кн.: Слов’янська фольклористика. К., 1988.

Літ.: Академік Андрій Лобода. 1894 — 1924. Його життєпис і спис наукових праць. «Записки Історично-філологічного відділу ВУАН», 1924, кн. 4; Перетц В. Н. А. М. Лобода. «Известия ДН СССР. Серия 7. Отделение общественных наук», 1931, № 5; Попов П. М. Академік А. М. Лобода як фольклорист. «Народна творчість та етнографія», 1959, № 2.

І. П. Березовський.

ЛОБОДА Віктор Васильович [18(30).І 1824, Миколаїв — 7(19).III 1889, Петербург] — укр. письменник, етнограф. З давнього козацько-дворян. роду. Закін. 1843 Петерб. ін-т шляхів сполучень. Керував інж. роботами під час прокладання залізниць в Україні та Білорусі (1843 — 55), пізніше був нач. телеграфних станцій ряду міст, зокрема Полтави (1859 — 61). Належав до активних діячів Полтав. громади, брав участь у відкритті недільних шкіл, жін. гімназії, організації публ. читань укр. мовою тощо. 1862 був арештований за участь у підп. революц. орг-ції (влилась у «Землю і волю») й «українську пропаганду». Після 5-місячного ув’язнення засланий до Перм. губернії без права повернутися в Україну. Звільнившись, довгі роки працював за межами батьківщини.

Автор комедії «Пройдисвіт-шкубент» (1857). Матеріали етногр. експедиції по Дністру лягли в сюжетну основу зб. оповідань і нарисів «Записки інженера» (1856 — 57), «Вечір двох сусідських хаток м. Бельця» (1857). Соціальна та правова нерівність різних сусп. верств розкрита в нарисі «Сортування людей при вході до церкви» (1861). До питань укр. історії і культури, права укр. народу на розвиток нац. мови й освіти привернув увагу в «Листах до видавця» (1857 — 59), наук.-публіцист. статтях «Про байдужість нашу до власної народності» і «Про викладання українською мовою» (обидві — 1861). Значна частина творів Л. лишилася неопублікованою.

Літ.: Гніп М. Громадський рух 1860 pp. на Україні, кн. 1. Полтавська громада. Х.. 1930; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 5; Деятели революционного движения в России. Биобиблиографический словарь, т. 1, ч. 2. М., 1928.

П. О. Лобас.

ЛОБОДА Стефанія Матвіївна (псевд. — С. Крапивина; 1827, Київщина — 27.I 1887, Петербург) — рос. і укр. письменниця. Дружина В. В. Лободи. З польск. поміщ. родини. В кін. 50 — на поч. 60-х pp. мешкала в Полтаві, брала активну участь у літ.-громад. житті міста. З 1871 жила в Петербурзі. В творчості Л. домінувала укр. тематика. Виступала в рос. пресі (журналах «Пчела», «Нева», «Семейные вечера» та ін.) з повістями, оповіданнями, нарисами: «Щоденник княгині Хмурової» (1875), «Мовчальник» (1875), «Ластівчине горе» (1878), «Діонисія Федорівна» (1880), «Зневага. З малоросійського побуту». Залишила спогади «Кілька слів про Тараса Шевченка» («Пчела», 1875, № 42; записані зі слів її сестри В. Пашковської в Києві), «Моторошний вечір з життя Т. Г. Шевченка» («Пчела», 1878, № 5; деякі дослідники висловлюють сумнів у достовірності викладених у них фактів), «Сторіночка зі спогадів про Полтаву» («Семья и школа», 1877, № 9, кн. 1), а також розповіді про своє перебування у Сербії й Чорногорії в 60-х pp. Писала і для дітей: етногр. нариси «Різні картинки» (1878, один присвячено Полтаві), зб. оповідань «Троянди й колючки» (1884) та ін. Перекладала рос. мовою твори Е. Ожешко, Ю. Крашевського.

Тв.: Кілька слів про Тараса Шевченка. Х. — К., 1931.

Літ.: С. М. Лобода [Некролог]. «Исторический вестник», 1887, т. 27, кн. 3; Тарасенко М. Нариси Крапивиної про Шевченка. В кн.: Крапивина С. Кілька слів про Тараса Шевченка. Х. — К., 1931; Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 5; Жур П. Третя зустріч. К., 1970.

І. М. Лисенко, М. М. Павлюк.

ЛОБОДОВСЬКИЙ (Łobodowski) Юзеф (псевд. — Кравченко, Маїнський, Марієнгольц; 19.III 1909, с. Пурвішки, тепер Сувалківського воєвод., Польща — 18.IV 1988, Мадрид) — польс. письменник, перекладач. Дитинство Л. (з 1914) минуло на Кубані. З 1922 жив у Любліні, навч. у місц. Катол. ун-ті, з 1939 — у Франції, з 1941 — в Іспанії. Відомий здебільшого як поет — збірки «Сонце крізь шпаринки» (1929), «Зоряний псалтир» (1931), «Розмова з Батьківщиною» (1935), «Демонам ночі» (1936), «Касиди й газелі» (1961), «На півдорозі» (1972) та ін. Автор повістей, що містять спогади про дитинство («Очерети», 1955; «У станиці», 1958; «Шлях назад», 1961) та юність («Діяльність Юзефа Закревського», ч. 1 — 4, 1965 — 70).

Поет. ідеал пов’язав з Україною, яку назвав першою батьківщиною (свій рід виводив від козацького гетьмана Григорія Лободи). У зб. віршів «Молитва на війну» (1947) оплакав трагедію М. Хвильового, М. Скрипника, А. Крушельницького та ін. діячів укр. культури, що загинули в роки сталінщини. До укр. тематики звертався в численних творах — збірки поезій «Кінь отамана Лободи» (1936), «Золота грамота» (1954, містить паралельно польс. оригінал і укр. переклади С. Гординського), вірші «Пісня про Україну», «Полісся», «Волинські думи», «Гуляйполе», «Київські ворота», «Дума про отамана Петлюру», «Юрію Косачеві», «Т. Шевченко», «Українським поетам» та ін., поема «Похвала Україні» (укр. перекл. С. Гординського) та ін. Низку поезій присвятив укр. греко-катол. церкві («Видіння», «Митрополит Андрей Шептицький», «Два велети слуги Божого Андрея і його наставника мученика Йосипа Сліпого»). В поезії Л. чимало образів з укр. фольклору: Мавка, Купала, вовкулаки, примари тощо. Переклав окр. вірші Т. Шевченка, Лесі Українки та ін. укр. поетів (С. Гординського, Л. Полтави, Яра Славутича тощо). На основі власних перекладів уклав 4-томну «Антологію української поезії» (рукопис втрачений у Варшаві під час війни). Низку перекладів опубл. у зб. «Банкет зачумлених» (1954). Надр. у польс. і укр. періодиці, зокрема в польс. журн. «Kultura» («Культура», Париж), ряд статей про Лесю Українку, М. Ореста, І. Багряного, Б. Бойчука та ін. укр. письменників, про репресії в Україні 30-х pp. Окр. вірші Л. переклали С. Гординський, Л. Полтава, Б. Кравців, В. Лесич, Яр Славутич, Л. Храплива-Щур та ін. О. Тарнавський написав розвідкуспогад «Юзеф Лободовський».

Тв.: Укр. перекл. — Похвала Україні. «Україна», 1992, № 34.

Літ.: Лужний Р. Йосиф Лободовський. «Сучасність», 1989, ч. 7 — 8; Доценко Р. «За вашу і нашу свободу». «Україна», 1992, № 34.

Р. П. Головин.

ЛОВЕНГАРДТ Антон Сигізмундович [псевд. — А. С. Ангаров, А. Береговий, Лорд Кларенс, Містер Кларенс, Нелюдимов, А. Южний; 1 (13).V 1875, Одеса — після 1941, там же] — рос. письменник, журналіст, видавець. Навч. в Одес. реальному уч-щі св. Павла, гімназії. Працював у редакціях одес. газет. Мандрував по Росії, Зх. Європі, Бл. Сходу. Виступав у пресі з дорожніми оповіданнями і нарисами, частина з яких увійшла до його кн. «В осінній імлі» (1901), вміщена у зб. «Южный край» (1899) та ін. Видав кн. оповідань «Біля ешафота» (1927). Образ Л. відтворено в повісті «Час великих сподівань» К. Паустовського.

Літ.: Зленко Г. Этот загадочный Ловенгардт. «Вечерняя Одесса», 1987, 26 сентября; Уже не загадочный Ловенгардт. «Вечерняя Одесса», 1988, 30 января.

Г. Д. Зленко.

ЛОВЕЦЬКИЙ (справж. прізв. — Левицький) Павло Федосійович [19.I (1.II) 1911, с. Куцеволівка, тепер Онуфріївського р-ну Кіровогр. обл. — 29.Х 1975, м. Мелітополь Запоріз. обл.] — укр. письменник. Закін. 1931 Новочеркас. вет.-зоотех. ін-т, 1940 Ростов. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював вет. лікарем. Автор збірок оповідань і нарисів «На власні очі», «Перші стежкидоріжки» (обидві — 1962), «Билиці з дивокраю» (1964), «Гомін Зеленого Клину» (1968), «Гори кличуть у гості», «Крізь марева степів» (обидві — 1972). Твори Л. — переважно автобіогр. характеру, про природу України, Кубані, Казахстану, Далекого Сходу. Вони поєднують у собі риси наук.-пізнавальної, мандрівної і пригод. літератури.

Літ.: Гончар О. Очима природолюба. «Радянська Україна», 1973, 13 січня.

А. М. Подолинний.

ЛОВІНЕСКУ (Lovinescu) Єуджен (31.XI 1881, м. Фелтічені — 15.VII 1943, Бухарест) — рум. історик і теоретик л-ри, письменник. Закін. Ясський ін-т. Навч. також у Парижі. Видавав (1919 — 22, 1926 — 27) журн. «Збуреторул» («Демон»), який відіграв значну роль у літ.-громад. житті Румунії. Один з найвизначніших дослідників нац. л-ри. Осн. праці: «Історія нової румунської цивілізації» (т. 1 — 3, 1924 — 25), «Історія сучасної румунської літератури» (т. 1 — 5, 1926 — 29), «Критика» (т. 1 — 10, 1909 — 29), монографії про К. Негруці, Г. Асакі та ін., а також кн. «Спогади» (т. 1 — 4, 1930 — 41). Автор п’єс «З-за порогу» (1906), «То хто був!» (1910), зб. оповідань «Новели» (1907), «Сценки і фантазії» (1911), романів про М. Емінеску («Міте», 1934; «Білявка», 1935) та ін.

О. С. Романець.

ЛОВІНЕСКУ (Lovinescu) Хорія (20. VIII 1917, Фелтічені — 17.IX 1983, Бухарест) — рум. драматург. Закін. 1939 Бухарест. ун-т. Популярність Л. принесли драми «Світло з Ульмів» (1952) і «Зруйнована цитадель» (1954; 1961 ставилася у Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької). В центрі творів Л. — людина й сім’я, проблеми моралі, гуманізму й захисту миру. П’єси «Готель на перехресті» (1957), «Сестри Бога» (1959), «Лихоманка» (1962), «Смерть художника» (1964, укр. перекл. І. Кушнірика), «Петру Рареш» (1967), «Четверта пора року» (1969), «І я був у Аркадії» (1971), «Людина, яка...» (1972), «Остання гонка» (1976), «Гра життя й смерті в пустелі з попелу» (1978), «Ніч тіней» (1980), «Місто майбутнього» (1981) та ін. написані здебільшого в реаліст. манері точного психол. спостереження конкретних істор. і соціальних явищ. Водночас Л. тяжіє до загальнофілос. осмислення життя, користуючись образами-символами, засобами експресіонізму, вдаючись до притчі.

Тв.: Укр. перекл. — Смерть художника. К., 1973; Рос. перекл. — Гостиница на перекрестке. В кн.: Современные румынские пьесы. М., 1959; Лихорадка. В кн.: Современная драматургия, кн. 28. М., 1962; Смерть художника. В кн.: Современная румынская пьеса. М., 1981.

С. В. Семчинський.

ЛОГАЕДИ (грец. λογαοιδικός — прозово-віршовий) — в античному (метричному) віршуванні вірші, утворені поєднанням 4-морних стоп (дактиль, анапест) з 3-морними (ямб, хорей). Метрична схема: -'- U -'- U U -'- / — U U U U -'-

Напр., в оді Горація «До мецената» (переклад А. Содомори):

Глянь, нащадку ясний давніх володарів,

Меценате, хвало й захисте, любий мій...

Ритм Л. не такий рівний, як у звичайному вірші, що складається з однорідних стоп, звідси й визначення — «прозовірші». У тонічному віршуванні ця назва перейшла на поезії, в яких наголоси розташовані всередині віршового рядка з нерівномірною довжиною складів, причому такий порядок наголосів повторюється. Вживаються Л. переважно в перекладах з антич. та сх. поезії. Найпоширенішими Л. є гліконівський вірш, а також вірші, що утворюють алкееву строфу і сапфічну строфу.

М. Л. Гаспаров.

ЛО ГАТТО (Lo Gatto) Етторе (20.V 1890, Неаполь — 16.III 1983, Рим) — італ. учений-славіст, перекладач. Був професором слов’ян. філології в ун-тах Неаполя і Падуї та рос. л-ри й мови в Рим. ун-ті. Автор «Історії російської літератури» (т. 1 — 7, 1927 — 45), «Історії російського театру» (т. 1 — 2, 1944), «Історії сучасної російської літератури» (т. 1 — 2, 1958) та ін. Досліджував також польс., чес., болг., нім. л-ри. Пропагував укр. л-ру. Опубл. ряд статей і розвідок про Т. Шевченка як нац. поета світового значення в журналах «Europa Orientale» («Східна Європа», 1921, № 3) та «Rivista di letterature slave» («Огляд слов’янських літератур», 1927, т. 3), в «Італійській енциклопедії науки, літератури та мистецтва» (т. 31, 1936) та «Енциклопедії Мотта» (т. 7, 1959). В кн. «Історія сучасних літератур Європи та Америки» (т. 5, 1958) вмістив нарис про укр. л-ру. У ст. «Україна» («Енциклопедія Мотта», т. 8, 1960) високо оцінив укр. літературу. Л. Г. належать численні переклади творів слов’ян. письменників. Відвідував Рад. Союз, був у Києві (1931, 1960).

Літ.: Пахльовська О. Є.-Я. Українсько-італійські літературні зв’язки XV — XX ст. К., 1990.

М. І. Литвинець.

ЛОГАЧОВ Віктор Степанович (1.VIII 1941, х. К. Маркса, тепер Динського р-ну Краснодар. краю) — рос. письменник. Закін. 1974 Моск. поліграф. ін-т. Працював у пресі Донеччини, з 1989 — гол. ред. журн. «Донбас». Автор збірок повістей «Не за тридев’ять земель» (1978), «Як по річці, по ріці...» (1981), «Перед світлим домом» (1984), «Одкровення після півночі» (1990), романів «Ізлуки» (1987), «Опівдні, на Білих ставах» (1990). Осн. тематика творів Л. — складність людських взаємин, морально-етич. атмосфера сучас. села.

М. С. Федорчук.

ЛОГВИН Юрій Григорович (5.II 1939, м. Кременчук Полтав. обл.) — укр. письменник, художник. Закінчив 1965 Київ. худож. ін-т, 1970 — Творчі майстерні АМ СРСР, 1973 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Один з героїв першої книжки Л. — зб. новел «Мирон Швачка і кінь Сивко» (1968) — прадавній художник Оврул (його образ зустрічається і в ін. творах Л.). Наступні твори — зб. новел «Далека веселка» (1970), повісті «Далеким шляхом» (1969), «Знайомий лев. Письмена минулих днів» (1972), збірки повістей та оповідань «Колір для неба» (1978), «Летить галка через балку» (1981), «Мчали коні» (1984), «Сніжний місяць березень» (1986), роман «Таємниця одного діаманта» (1989). Для дітей написав книжки «Північне сяйво» (1961), «Вогонь на скелі» (1965), «Алімореплавець» (1982). Характерна риса творів Л. — поєднання сучасності та істор. ремінісценцій. Окр. твори Л. перекладено рос. мовою. Як художник працює в галузі книжкової графіки («Сковорода» П. Тичини, 1971; «Избранное» Г. Сковороди, 1972; «Избранное» М. Яцківа, 1973, та ін. книги).

Тв.: Рос. перекл. — Цвет неба. М., 1989.

Літ.: Дзюба І. Барви людської буденності. «Літературна Україна», 1982, 19 серпня.

В. О Хитрук.

ЛОГВИНЕНКО Віталій Андрійович (28.I 1928, с. Дическулове, тепер Новоукраїнського р-ну Кіровогр. обл. — 15.IX 1990, Київ) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Навч. 1946 — 49 у Миколаїв. військ.-мор. авіаучилищі і 1951 — 53 у Моск. військ. ін-ті іноз. мов. Служив на Чорномор. флоті. 1962 — 63 був гол. ред. вид-ва «Маяк», 1964 — 68 очолював Одес. орг-цію СПУ. Автор збірок оповідань та повістей «На морі Чорному» (1958), «Севастопольські маки» (1959), «Давні рани» (1961), «Сузір’я» (1963), «Плоть від плоті» (1964), «Біоструми» (1970), «Ятрань» (1978), «Небесні меридіани» (1980), «Полундра», «Висока мати» (обидві — 1983), романів «Літа молодії» (1957), «Вінчання» (1965), «Рубікон» (1966), «Важка вода» (1972), «Росава» (1975), «Мертвий якір» (1980), «Холодна вись» (1981), «Чорні бушлати» (1983), «Створи» (1984), «Гавань» (1988). Твори присвячено темі захисту Вітчизни, подвигу чорномор. моряків і пілотів у роки війни, проблемам екології та життя сучас. села. За романи «Мертвий якір» і «Холодна вись» удостоєний 1982 премії імені А. В. Головка.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1986; Рос. перекл. — Девич-трава. М., 1969; Росава. — Годы молодые. М., 1986.

Літ.: Волинський К. Слово про Віталія Логвиненка. В кн.: Логвиненко В. А. Твори, т. 1. К., 1986.

В. П. Лета.

ЛОГВИНЕНКО Іван Михайлович (25.VI 1922, с. Ольшаниця, тепер Рокитнянського р-ну Київ. обл.) — укр. письменник, канд. юрид. наук з 1970. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1962 Київ. ун-т. Працював у правоохоронних органах, був на наук.-пед. роботі. Збірки повістей і оповідань Л. «Другий екзамен» (1967), «Без страху та докору» (1974), «Діалог ціною життя» (1980), «На світанку» (1985) — переважно детективного характеру. Подвиги юних месників у Вел. Вітчизн. війні — в основі повістей «Завтра на світанку» (1968) і «Багряні зорі» (1970). Подіям часів громадян. війни в Україні присвячено романи Л. «На чужому березі» (1987) і «Спокута» (1991). Автор наук.-популярних книжок про криміналістику («У пошуках істини», 1977; «В обіймах Феміди», 1988), а також багатьох статей на цю тему.

Літ.: Гуцало Є. Сильні духом. В кн.: Логвиненко І. На світанку. К., 1985; Плачинда С. Той смертний бій. «Київ», 1990, № 6.

В. А. Бурбела.

ЛОГВИНЕНКО Михайло Семенович (16.ІХ 1921, с. Бузинове, тепер Іванівського р-ну Одес. обл.) — укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1961. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1949 ВПШ (Київ) і 1953 Київ. пед. ін-т. 1957 — 71 — заст. ред. «Робітничої газети», 1971 — 84 — ст. наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Автор книжок «Микола Островський — художник слова» (1956), «Публіцистика Миколи Островського» (1959), «Правда і характер. Думки про сучасну прозу» (1962), «Прапороносець епохи. Образ комуніста в українській радянській літературі» (1963), «Література і наука» (1965), «Людина в суспільстві і літературі» (1969), «Натан Рибак» (1972), «Художник у сучасному світі» (1973), «Романи Вадима Собка» (1978), «Вірність прапору і серцю» (1981) та ін.

Літ.: Кононенко П. Михайлові Логвиненку — 70. «Літературна Україна», 1991, 26 вересня.

М. І. Дубина.

ЛОГВИНЕНКО Олексій Потапович (31.III 1946, с. Товмач Шполянського р-ну Черкас. обл.) — укр. перекладач. Закін. 1970 Київ. ун-т. Був на видавничій роботі, 1987 — 93 — у журн. «Всесвіт». Переклав з нім. мови роман «Зліва, де серце» (1975) та повість «Карл і Анна» (1975) Л. Франка, романи «Урок німецької» З. Ленца (1976), «Тінко» Е. Штріттматтера (1979), «Ми, Майзегайєри» Г. Гартунга (1979), «Робота душі» М. Вальзера (1984), «Тунель» Б. Келлермана (1986), «Правосуддя» Ф. Дюрренматта (1987), «Дбайлива облога» Г. Белля (1989), повісті «Рятуйте мене, хто може!» Г. Крушеля (1972), «Жінка-лівша» П. Гандке (1980), «Сіддхартха» Г. Гессе (1990); з англ. мови — романи «Пертська красуня» В. Скотта (1983), «Дзвінок у двері» Р. Стаута (1983), «Над прірвою в житі» Дж. Селінджера (1984), зб. оповідань «Безодня» Г. Уеллса (1988). Один з перекладачів з англ. мови романів. «Вибори» Ш. Маркмана (1984), «Хліб по воді» І. Шоу (1985). Переклав ряд драм. творів для укр. театрів, зокрема п’єси «Матч» Ю. Гроса, «Фізики» Ф. Дюрренматта, «Рятуйте, мене женять» Ф. К. Крьоца, «Кохання під в’язами» Ю. О’Ніла, «На той рік у ці самі дні» Б. Слейда, «Пан Бідерман та палії» М. Фріша та ін. За переклад з нім. мови роману «Останній світ» К. Рансмайра (1992) удостоєний премії ім. М. О. Лукаша (1993).

Г. О. Бандура.

ЛОГВИНЕНКО-СЛАВУТА Анатолій Андрійович (24.II 1937, с. Врадіївка, тепер смт Врадіївського р-ну Микол. обл.) — укр. поет. Закін. 1961 Одес. ун-т. Працював на Ялт. студії худож. фільмів, у пресі, з 1987 — заст. директора бюро пропаганди худож. л-ри СПУ, з 1989 — заст. голови Укр. фонду культури. До збірок «Багряна голубінь» (1964), «Моряна» (1973), «Пульс землі» (1974), «Сонячний вітер» (1980) увійшли вірші громадян. звучання, інтимна лірика. Цикл віршів «Благословенні береги Тавріди» (у зб. «Сонячний вітер») — про красу Криму, степового Півдня. Автор кіноповісті «Сіль» (1980), сценарію худож. фільму «На вагу золота» (пост. 1984 на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка). Окр. твори Л.-С. перекладено рос., казах., болг., польс. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Пульс земли. М., 1987.

В. О. Хитрук.

ЛОГОГРИФ (від грец. λόγος — слово та γρτφος — заплутана мова, загадка) у віршуванні та риториці — 1) один із найдавніших стилістичних прийомів, що полягає у послідовному відкиданні складів від якогось слова, в результаті чого утворюється ланцюг ін. слів, вірш або фраза. Напр., «Amore, more, ore, re sis mini amicus» («Любов’ю, характером, молитвою, справою будь мені другом»). Л. близький до луни. Характерний для курйозного віршування. Зразки Л. подано в давніх укр. поетиках, зокрема в «Київській поетиці 1637 року». В сучас. поезії Л. трапляється рідко і має здебільшого експеримент. характер.:

Осінь

інь

нь

(Б. І. Антонич. «Осінь»).

Автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги

berceus кару

berceus

селі

елі

лілі

(М. Семенко. «Місто»).

2) Словесна гра, яка полягає в складанні з літер одного довгого слова кількох інших, коротших слів.

Літ.: Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Х., 1960; Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVIII ст. К., 1981.

М. М. Сулима.

«ЛОГОС» — літ. група у Львові. Існував 1927 — 31. До нього входили молоді укр. літератори, що гуртувалися навколо журн. «Поступ». Серед членів групи — О. Петрійчук, С. Семчук, Г. Лужницький (Меріям), В. Лімниченко, Р. Сказинський та ін. У зв’язку з припиненням 1931 видання журналу «Л.» самоліквідувався і більшість його членів відійшла від літ. творчості.

І. М. Лисенко.

ЛОДІЙ Петро Дмитрович [4(15).V 1764, с. Збой, тепер Гуменського окр., Сх. Словаччина — 10(22).VI 1829, Петербург] — укр. просвітитель, філософ, юрист і поет. З родини священика. Закін. 1787 Львів. ун-т, був у ньому професором філософії (1787 — 1802). Викладав філософію й математику у Краків. (1802 — 03) ун-ті, теорію й практику філософії у Петерб. пед. ін-ті (1804 — 19), теорію заг. права у Петерб. ун-ті (1819 — 29). У філософії відстоював з позицій деїзму ідеї матеріаліст, сенсуалізму. Осн. філос. праці — «Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного от ложного» (1815) і «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» (1828). Переклав з нім. мови підручник філософії Х. Баумайстра «Наставления любомудрия нравоучительного...» (Львів, 1790). Автор двох панегіриків, написаних силабічним віршем (див. Силабічне віршування): «Ономастікон превелебнЂйшому господину Николаю Скородинскому...» (Львів, 1790) — єпископ. наміснику, пізніше єпископу, і «Ономастікон превелебнЂйшому господину Антонію Ангеловичу...» (Львів, 1791) — з приводу «тезоіменитства» львів. каноника (обидва були керівниками руського ф-ту при Львів. ун-ті). У них Л. славить розвиток освіти рідною мовою, сподівається на розквіт в Україні науки, мистецтва, поезії.

Літ.: Возняк М. До характеристики Петра Лодія. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1913, т. 113; Мишанич О. В. Література Закарпаття XVII-XVIII ст. К., 1964.

О. В. Мишанич.

ЛОЗИНСЬКИЙ Іван Миколайович (1.V 1927, с. Ляшки Муровані, тепер с. Муроване Старосамбірського р-ну Львівської обл. — 23.VII 1992, Львів, похов. у с. Муроване) — укр. літературознавець, бібліограф. Закін. 1951 Львів. ун-т 1960 — 92 працював у Львів. обл. наук. бібліотеці. Автор статей «Юліан Тувім в еміграції» (1957), «Твори Карла Гавлічека-Боровського в інтерпретації та перекладах І. Франка» (1959), «Анрі Барбюс на Україні» (1973), «Над строфами Байрона» (1974), «Єлин Пелин в українському трактуванні» (1977), «Ян Кохановський і східне слов’янство» (1984), «І. Франко і Я. Врхліцький» (1986), «Славнозвісний на Україні [В. Гюго]» (1987), бібліогр. покажчика «Львівський період життя і творчості Тадеуша Боя-Желенського (1939 — 1941)» (1984) та ін.

Літ.: Полєк В. Сторінка яскравого життя. «Всесвіт», 1985, № 7.

Р. П. Головин.

ЛОЗИНСЬКИЙ Йосип Іванович (псевд. і крипт. — Гриць Самоук, Л. из Перемышльского, Л. из П., Л-скій Йосиф та ін.; 20.XII 1807, с. Вірки, тепер Жешув. воєвод., Польща — 11.VIII 1889, м. Яворів, тепер Львів. обл.) — укр. мовознавець, етнограф, публіцист. Здобув теол. освіту 1830 у Львів. ун-ті. Був священиком у м. Медиці (тепер Польща) з 1836, Яворові — з 1848. 1834 виступив з проектом реформи укр. алфавіту (див. «Азбучна війна») за впровадження латинського (т. з. абецадла), що викликало протест укр. громадськості. В серед. 40-х pp. відмовився від свого проекту, став прихильником гражданського шрифту. Брав участь у Соборі руських вчених у Львові (1848). Написав «Граматику язика руского (малоруского)», надр. польс. мовою 1846, в якій обстоював принцип народності укр. л-ри, навів багато прикладів з укр. фольклору. Автор статей «О образованню языка руского» (1849), «Гадки о власності» (1862). 1835 видав зб. укр. весільних пісень «Рускоє весілє» (латинкою) з коментарями і передмовою; 1841 у Львів. духовній семінарії було інсценізовано укр. нар. весілля за збірником Л. Надр. в альм. «Зоря галицкая яко альбум на год 1860» ст. «Галагівка», де описав 16 весняних (великодніх) ігор і пісень до них. У ряді праць з історії сусп. ладу у Галичині підкреслював необхідність орієнтації на нар. традиції в громад. і культур. житті, розглядав нар. мову як основу літературної. Л. належать вірш «Піснь русина» («Наша земля хлібородна...»), «Автобіографія» (1885). Листувався з В. Ганкою (листи опубліковані у журналі «Житє і слово», 1895, ч. 4).

Літ.: Иосиф Лозинский. В кн.: Литературный сборник. Львов, 1885; Маковей О. Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський). «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1903, т. 51, 54; Гербільський Г. Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX ст. (до 1848 p.). Львів, 1964; Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму. Львів, 1983; Завадака Б. В’. Трансформація імперативу релігійного в патріотичний, суспільно-політичний (на матеріалах публіцистики Й. І. Лозинського). В кн.: Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації. К., 1991.

Т. І. Комаринець.

ЛОЗИНСЬКИЙ Михайло Михайлович (псевд. і крипт. — М. Л., М. М., Л-ий, М., Закордонний, Михайленко М., Радикал та ін.; 30.VI 1880, с. Бабине, тепер с. Бабин-Зарічний Калуського р-ну Івано-Франк. обл. — 9.Х 1937) — укр. політ. діяч, публіцист, літературознавець, перекладач. Закін. 1912 Віден. ун-т. Працював юристом, співробітничав у газ. «Громадський голос», «Діло», «Рада» та ін. У 90-х pp. — активний діяч Русько-укр. радикальної партії. 1918 — 19 — секретар закорд. справ уряду ЗУНР. 1927 переїхав до Харкова, викладав у вузах, зокрема Ін-ті рад. будівництва і права. Відстоював право укр. народу на держ. незалежність, пропагував ідеї духовної єдності України, викривав «москвофілів». Автор праць «Духовенство і національна культура» (1912), «Українське національне питання у творах М. Драгоманова» (1915), «Галичина в житті України» (1916) та ін.; літературозн. розвідки «Тарас Шевченко, його життя і значення» (1912), статей «Іван Тургенєв», «Лев Толстой» (обидві — 1908), «Герцен і Україна» (1912) та ін. Переклав ряд оповідань М. Горького, Л. Андрєєва та М. Гаршина, араб. казки «Тисяча й одна ніч» (в. 1, 1912; в. 2, 1913), праці «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Ф. Енгельса (1903), «Національна економія» І. Конрада (1913). Виступав також з лірич. поезіями (в альманахах «Багаття», «Нова рада» та ін.). 1933 репресований, згодом розстріляний. Реабілітований посмертно.

Тв.: У Івана Франка. В кн.: Іван Франко у спогадах сучасників, кн. 2. Львів, 1972.

Ф. П. Погребенник.

ЛОЗІЄВ Павло Никифорович (1894, Київ — 4.III 1981, Душанбе) — укр. сходознавець, перекладач, етнограф, канд. філол. наук з 1952. Закін. 1918 Лазарев. ін-т сх. мов (Москва), де був залишений на кафедрі іран. філології для підготовки до професорського звання. Влітку 1917 разом з академіком Ф. Успенським та А. Кримським здійснив поїздку в Трапезунд (тепер Трабзон, Туреччина) з метою врятування пам’яток матеріальної і писемної культури, що були під загрозою знищення. 1918 повернувся в Україну, брав участь в організації УАН. Протягом 1920 — 34 працював у системі Академії наук — керував канцелярією Президії; був директором вечірніх курсів сх. мов. 1934 виїхав до Таджикистану, викладав в Ленінабад. пед. ін-ті. Вивчав творчість Омара Хайяма, перекладав його рубаї, що друкувалися переважно в журн. «Східний світ». Автор праць «Фітцджеральдів переклад рубайятів Омара Хайяма та причина його успіху» (1927), «Ходжа Насреддін (Дрібниці з перського фольклору)» (осн. частину її становлять 44 вперше перекладені українською з азерб. мови легенди про героя сх. фольклору), «Омар Хайям — вільнодумець» (обидві — 1928), «Творчість і світогляд Омара Хайяма» (1930), «Чотиривірші Омара Хайяма в російських перекладах» (1952), «Омар Хайям у джерелах» (1953), «Рудакі в нових російських перекладах» (1958). 1930 в ст. «Про збирання етнографічних матеріалів по Радянському Союзу» Л. висунув програму створення масових етногр. т-в та мережі низових кореспондентів-етнографів. Уклав тадж.-рос. словник обсягом понад 40 тис. слів (не вид.).

Літ.: Видання АН УРСР (1919 — 1967). Суспільні науки. Бібліографічний покажчик. К., 1969.

Г. Д. Зленко.

ЛОЗІНСЬКИЙ (Loziński) Валерій (15.I 1837, м. Миколаїв, тепер Львів. обл. — 30.I 1861, Львів) — польс. письменник. Брат Владислава Лозінського. За антиурядову пропаганду 1855 виключений з Самбірської гімназії з забороною навчатись на території Австр. імперії. 1858 — 61 редагував період. видання у Львові: «Rozmaitośсі» («Розмаїтості», 1858 — 60) і «Dzwonek» («Дзвінок», 1860 — 61). Автор соціально-побут. повістей з життя дрібної шляхти і селян Галичини — «Ходачковий шляхтич» (1857), «Дрібнопомісний шляхтич і кармазинник» (1858), «Зачарований двір» (1859), «Чорний Матвій», «Дві ночі» і «Люди з-під солом’яної стріхи» (всі — 1860). Повість «Чорний Матвій» в інсценізації А. Стечинського 1885 — 86 йшла в Руському нар. театрі (Львів). Впливом повістей Л. позначена повість «Петрії і Довбущуки» І. Франка.

Літ.: Щурат С. В. Повість Івана Франка «Петрії і Довбущуки». В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5. Львів, 1956; Вервес Г. Д. В інтернаціональних літературних зв’язках. К., 1976.

Р. Я. Пилипчук.

ЛОЗІНСЬКИЙ (Loziński) Владислав (29.V 1843, с. Опори, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — 20.V 1913, Львів) — польс. письменник, історик, мистецтвознавець, член Академії знань у Кракові з 1891, почесний доктор філософії Львів. ун-ту з 1900. Брат Валерія Лозінського. 1862 — 65 навч. у Львів. ун-ті. 1865 — 83 був редактором літ. і наук. періодичних видань у Львові. Автор соціально-побут. та істор. повістей з життя Галичини: «Ніклос» (1861), «Гусари» (1862), «Корабела прадіда» (1863), «За світлом» (1866), «Перші галичани» (1867), «Чорні години» (1868), «Історія сивого волоса» (1871) та ін. Драма Л. «Приблуда» (1864, на укр. тематику) в укр. перекл. під назвою «Школяр на мандрівці» (муз. М. Вербицького) йшла 1866 — 80 в Руському нар. театрі (Львів). Л. належать також істор. та мистецтвозн. праці: «Церковне малярство на Русі» (1887), «Львівське золотарство в давні часи» (1889), «Львівський патриціат і міщанство в XVI і XVII ст.» (1890), «Львівське мистецтво в XVI і XVII ст. Архітектура і різьблення» (1898), «Вірменський епілог львівського золотарського мистецтва» (1900), «Правом і безправ’ям. Звичаї на Червоній Русі за панування Зигмунта III» (1903). В ряді творів ідеалізував відносини між укр. народом і польс. шляхтою.

Р. Я. Пилипчук.

ЛОЗОВИЙ Василь (справж. — Ходаківський Михайло Миколайович; 21.XI 1911, Рівне) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1947 Львів. ун-т. Працював 1947 — 50 заст. директора Франка І. Я. музею у Львові, 1950 — 53 — зав. відділом прози журн. «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»). Автор зб. оповідань «Про що шумів поліський бір» (1963) — про героїку боротьби з нім.-фашист. загарбниками. У повістях «В долині Стрипи» (1949), «Село під горою» (1958), «Що відстоялося в серці» (1965), романі «Щастя» (1956), трилогії «Колосу треба налитися» (1972) та ін. відтворено минуле й сучасне західноукр. краю. Опубл. повість «Пісня землі» (1952), книжки нарисів «На боржавських полонинах» (1954), «Щастя Романа» (1955), «Від Горині до Пруту» (1974).

Тв.: Колосу треба налитися. К., 1985; Рос. перекл. — В долине Стрипы. К., 1951; Село под горой. М., 1959; О чем шумел Полесский бор. М., 1965; Колосу надо налиться. М., 1975.

Літ.: Цьох Й. До зрілості думки і слова. В кн.: Лозовий В. Колосу треба налитися. Львів, 1972.

М. І. Дубина.

Попередня     Головна     Наступна