Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 419-440.]

Попередня     Головна     Наступна





МОРОЗ Анатолій Трохимович (30.I 1928, хутір побл. с. Запсілля, тепер Кременчуцького р-ну Полтав. обл.) — укр. письменник, літературознавець, критик. Закін. 1952 Київ. ун-т. Працював 1952 — 54 зав. відділом критики газ. «Літературна Україна», 1955 — 61 — гол, редактором, 1964 — 71 — директором вид-ва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»), 1979 — 86 був секретарем правління СПУ. Розпочав літ. діяльність як критик і літературознавець, розглядаючи проблеми героя, народності у л-рі (кн. «Про народність у літературі», 1958). Автор зб. оповідань «Ліда» (1968), повістей «25 сторінок однієї любові» (1960), «Троє і одна» (1963), «Довга-довга хвилина...» (1974), «Легке завдання» (1976), романів «Чужа кохана» (1966), «Кіоскерка на перехресті» (1971), «Четверо на шляху» (1980; Держ. премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1982), «Ваш поїзд о дев’ятій» (1985), «Сподіваної жду» (1990). Мороз-прозаїк заявив себе дослідником виробничої теми, прагнучи розкрити громадян. і людську сутність молодого робітника, його духовний світ. Події й характери в повістях і романах М. зосереджені на соціально-психол. вияві актуальних проблем. Ряд творів письменник свідомо об’єднує спільністю героїв («25 сторінок однієї Любові», «Четверо на шляху», «Ваш поїзд о дев’ятій»). Осн. об’єкт його худож. дослідження — співвідношення матеріального й духовного в житті сучасника, тому в творах переважно діють персонажі-антиподи, з полярними ідеалами. У романі «Кіоскерка на перехресті» письменник для зображення морально-психол. і духовної атмосфери літ. середовища Києва застосував уявні експеримент. ситуації. Він полемічно порушує такі проблеми, як л-ра і життя, внутр. свобода митця і громадян. обов’язок, нац. та загальнолюдське в л-рі, традиції і новаторство. Деякі твори позначені сюжетною схематичністю, тяжіють до однозначного розв’язання сусп. проблем у процесі розвитку зображуваних подій.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. К., 1987; Рос. перекл. — Двадцять пять страниц одной любви. М., 1962; Чужая любовь. М., 1969; Товарищи. — Лёгкое задание. М., 1981; Ваш поезд в девять. М., 1988.

Літ.: Сивоконь Г. Два рассказа одного сборника. «Дружба народов», 1968, № 11; Дончик В. Точка отсчета... «Литературная газета», 1970, 3 июня; Жулинський М. Вагомість форми і змісту. «Дніпро», 1.973, № 8; Дзюба І. Від схем до синтезів дійсності. «Вітчизна», 1986, № 6; Марко В. Анатолій Мороз. К., 1988.

М. Г. Жулинський.


МОРОЗ Валентин Леонідович (31.I 1938, Кіровоград) — укр. поет. Закін. 1960 Одес. ун-т. Працював у пресі, вид-ві «Маяк», Одес. літ. музеї, на Одес. обл. радіо. Виступає в галузі суб’єктивно-психол., філос. лірики, в жанрах вірша-балади, сонета, розробляючи теми призначення людини, її взаємин зі світом, з природою, відповідальності за долю планети. Автор збірок «Говоріть, колоски, говоріть» (1962), «Ми — земля» (1967), «Дерево на обрії» (1969), «Білий-білий світ» (1971), «Тінь дощу» (1975), «Крило трави» (1978), «Крізь пам’ять» (1982), «У ритмі сонця» (1986), «Осінній сад» (1990, премія ім. П. Г. Тичини, 1993). Перекладає з російської, авар., болг. л-р. Окр. вірші М. перекладено рос., груз., узб., болг., угор. мовами.

Тв.: Земле моя — доле моя. К., 1984; Поезії. К., 1988.

Літ.: Прісовський Є. Межі людської тривоги. «Вітчизна», 1970, № 6; Осадчук П. Слово на обрії молодості. В кн.: Осадчук П. Поезія — молодість душі. К., 1989.

Є. М. Прісовський.


МОРОЗ Геннадій Аркадійович (29.V 1948, м. Бережани Терноп. обл.) — укр. поет. Закін. 1972 Дрогоб. пед. ін-т. Учителює. Автор збірок «Сині паморозки» (1981), «Море» (1983), «Вересневі дні» (1985), «Земля» (1989), «Вулиця Якірна» (1990). Ряд поезій М. покладено на музику. Окр. твори перекладено білорус., груз., польс. мовами.

Літ.: Біленко І. Творити своє обличчя... «Донбас», 1981, № 6; Шалата М. Сказати свіжо, небуденно. «Прапор», 1982, № 9; Гордасевич Г. «...Та інші». «Жовтень», 1986, № 4; Мельник Я. Небо не рябе. В кн.: Мельник Я. Сила вогню і слова. К., 1991.

Л. Н. Кир’яков.


МОРОЗ Данило Костянтинович [псевд. і крипт. — Данило Костянтинович, Д. К. Недоля, Д. Спека, Старий Данило, Д. К. М. — ъ; 23.VIII (4.ІХ) 1841, с Рогізки, тепер Щорс. р-ну Черніг. обл. — 3 (15).І 1894, Тбілісі] — укр. письменник. Закін. 1864 Київ. ун-т. В 1869 — 76 — на чиновницькій службі у Каліші (тепер Польща), 1877 — 94 — Тифлісі. Писав оповідання, п’єси, нариси. В оповіданні «Безталанна» («Основа», 1862, № 10), реалістично змалював тяжке становище селян-кріпаків та жорстокість кріпосників. Сусп. настрої молоді, демокр. та просвіт. ідеї часу відбиті у «Записках про університетське життя» («Киевлянин», 1864, № 12 — 14; у співавт. з В. Антоновичем), п’єсі «Був кінь, та з’їздився» (1864, перше сценічне втілення здійснив 1866 Руський нар. театр у Львові), Автор психол. драми «Неспарована пара», соціально-побут. п’єси «Наймичка» (обидві — 1885). Вірш «Вельможа», надр. 1891 у львів. альм. «Рідний зільник», — переспів поеми «Чати» А. Міцкевича. Опубл. у «Киевской старине» (1883, кн. 1) етногр. нарис «Как справляли черноморцы своё новоселье на Тамани и какие были по сему случаю речи и песни». Написав спогади про М. І. Костомарова («Киевская старина», 1891, кн. 7) та автобіогр. нарис «Из моего давнопрошедшего» («Киевская старина», 1895, кн. 5 — 6). Для укр. недільних шкіл вид. підручник «Арихметика, або Щотниця» (1862).

Тв.: Безталанна. В кн.: Антологія українського оповідання, т. 1. К., 1960.

Літ.: Ш-рл-в-й І. К. Об обучении грамоте вообще, и об арифметике Д. Мороза. «Основа», 1862, № 8; Грабовський П. Споминка про Данила Мороза. «Зоря», 1896, № 22; Ткач М. То хто ж він, Данило Мороз? «Літературна Україна», 1992, 7 травня.

П. О. Лобас, Р. Я. Пилипчук.


МОРОЗ Захар Петрович [30.Х (12.XI) 1904, м. Немирів, тепер смт Вінн. обл. — 29.VI 1958, Київ] — укр. літературознавець, драматург, канд. філол. наук з 1946. Навч. 1929 — 30 в Харків. ін-ті проф. освіти, закін. 1937 Ін-т черв. професури (Київ). Був на журналіст. роботі, викладав у вузах Харкова і Києва. В роки Вел. Вітчизн. війни працював на буд. об’єктах, був на парт.-політ. роботі. 1947 — 58 — зав. відділом укр. дожовт. л-ри в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Автор праць «Історичні драми Івана Франка» (1941, опубл. 1971), «Реалізм української дожовтневої класичної драматургії», «Образ позитивного героя в дожовтневій українській літературі» (обидві — 1952), «Відображення дійсності в українській шкільній драмі 17 — 18 ст.» (1953, опубл. 1966), «Проблема конфлікту у драматургії» (опубл. 1961), «Реалізм української драми другої половини XIX ст. Проблема інтелігенції» (опубл. 1984) та ін. Один з авторів «Історії української літератури» (т. 1, 1954). Написав комедії «У садку молодому» (1945), «Звичайна дівчина», «Важна особа» (обидві — 1947), «Лисиця і виноград» (1957, під назвою «Моряк і чорнобурка» йшла в театрах України і Росії) та ін.

Тв.: П’єси. К., 1959; На позиціях народності, т. 1 — 2. К., 1971.

Літ.: Засенко О. Недоспівана пісня. В кн.: Мороз З. Проблема конфлікту у драматургії. К., 1961; Бернштейн М. Самовідданий труд ученого. В кн.: Мороз З. В боротьбі за реалізм. К., 1966; Крекотень В. Наукова спадщина З. П. Мороза. В кн.: Мороз З. П. На позиціях народності, т. 1. К., 1971.

В. Є. Шубравський.


МОРОЗ Лариса Захарівна (25.ІХ 1940, Харків) — український літературознавець, кандидат мистецтвознавства з 1968. Дочка З. П. Мороза. Закінчила 1962 Київський університет. Працювала в ІМФЕ АН України, Київ. ін-ті театр. мист-ва, з 1980 — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Автор монографій «Твори М. Коцюбинського на екрані» (1971), «Українська радянська кінодраматургія» (1976), «З любові й доброти (Григір Тютюнник)» (1984), «Григір Тютюнник» (1991), ряду розділів 2-томної «Історії української літератури» (1988), статей про творчість М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, В. Винниченка, О. Довженка, М. Рильського, Д. Павличка, Р. Чилачави, П. Мовчана та ін. письменників, про діячів театру й кіно. Співавтор сценарію телефільму «Співає Дмитро Гнатюк» (1977). Відома як кінокритик, виступає також з театр. рецензіями.

Н. М. Шумило.


МОРОЗ Мирослав Олександрович (17.I 1923, Львів) — укр. бібліограф і літературознавець, канд. філол. наук з 1963. Закін. 1956 Львів. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював з 1957 у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН України, з 1977 — наук. співробітник Львів. відділення ІМФЕ АН України. Уклав бібліогр. покажчики: «Михайло Коцюбинський», «Павло Грабовський», «Вільям Шекспір в Українській РСР» (усі — 1964), «Іван Франко. Бібліографія творів. 1874 — 1964» (1966), «Іван Котляревський. 1798 — 1968» (1969), «Данте Алігієрі в Українській РСР» (1970), «Іван Франко мовами народів СРСР», «Леся Українка. 1884 — 1970» (обидві — 1972), «Іван Франко. 1856 — 1984» (1987), «Літопис життя і творчості Лесі Українки» (1992) та ін. Співавтор і упорядник кн. «Шляхами Івана Франка на Україні» (1982). Розшукав та опубл. невідомі матеріали з творчої спадщини І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, досліджував наук. діяльність В. Щурата, М. Возняка. Автор статей, рецензій з питань літературознавства, бібліографії, етнографії тощо. За серію робіт з джерелознавства 1993 відзначений премією ім. І. Франка АН України.

Літ.: Гольденберг Л. І. Бібліографічні джерела українського літературознавства. К., 1990.

Г. В. Дем’ян, В. І. Лучук.


МОРОЗ Михайло Якимович [7(20).V 1905, с. Бубнівка, тепер Гайсин. р-ну Вінн. обл. — 13.VII 1937, Київ] — укр. письменник. Закін. 1924 Гайсин. землемірний технікум. Попрацювавши кілька років геодезистом, 1928 перейшов на журналіст. роботу (газети «Колгоспне село», «Вісті»), Автор поет. книжок «Куємо перемогу» (1932), «Світанкова зустріч» (1936), присвячених червоноарм. будням, праці селян і робітників; збірок оповідань і повістей «Вертуни» (1930), «Розвідачі» (1931), «Вугільний крос» (1932), «Повісті мого життя» (1933), «Румунський „Рай“» (1933), п’єси «Зміна зміні» (1932). Рукопис роману «Диплом», відредагований у Держлітвидаві України, після арешту письменника 1937 зник. У прозі відобразив перипетії колективізації в Україні, тяжке життя молдаван під час рум. окупації. Незаконно репресований 1937.

Тв.: Вибрані поезії. К., 1961.

Літ.: Шеремет М. Михайло Мороз. В кн.: Мороз М. Вибрані поезії. К., 1961.

І. М. Лисенко.


МОРОЗ Олексій Никифорович [1 (14).III 1908, с. Розлива, тепер Новомиргородського р-ну Кіровогр. обл. — 30.I 1984, Львів] — укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1950. Закін. 1938 Київ. пед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Викладав у Київ. пед. ін-ті, з 1945 — у Львів. ун-ті (1949 — 55 і 1958 — 64 — був деканом філфаку). Автор книжок «Етюди про сонет (До питання про традиції і новаторство в розвитку сонета)» (1973), «Шляхами Івана Франка» (1966, з А. Халімончуком), «Іван Франко. Семінарій» (1966; вид. 2-е, доп. і перероблене — 1977) та ін. Написав низку статей, бібліогр. матеріалів про І. Франка (разом з М. Морозом). На деяких працях М. негативно позначився кон’юнктурно-вульгарний підхід до висвітлення творчості І. Франка та ін. письменників.

М. І. Гнатюк.


МОРОЗОВ Микола Олександрович [25.VI (7.VII) 1854, с. Борок, тепер Некоузького р-ну Яросл. обл. — 30.VII 1946, там же] — рос. письменник, учений, революц. народник, почес. член АН СРСР з 1932. Навч. 1869 — 74 у класич. гімназії (Москва). На поч. 70-х pp. брав участь у «ходінні в народ», 1874 емігрував у Швейцарію. Вступив до І Інтернаціоналу. Під час повернення в Росію був арештований і кинутий до в’язниці (1875 — 78). Після звільнення вступив до орг-ції «Земля і воля», з 1879 — член виконкому «Народної волі». 1880 в Лондоні познайомився з К. Марксом. 1881 засуджений на довічну каторгу: відбував покарання в Петропавл. і Шліссельбур. фортецях. На волю вийшов 1905. 1912 — 13 за антиурядові мотиви у зб. віршів «Зоряні пісні» (1910) знову ув’язнений. 1918 — 46 очолював Ін-т фіз. культури ім. П. Ф. Лесгафта в Ленінграді. Автор наук. праць з історії культури та релігії (зокрема «Пророки», 1914; «Христос», т. 1 — 7, 1924 — 32), астрономії, фізики, хімії, математики тощо. Писав революц. поезії — збірки «Вірші» (1879), «Із стін неволі» (1906). Залишив спогади «Повісті мойого життя» (т. 1 — 2, 1965). Був знайомий з М. Драгомановим та ін. діячами укр. визв. руху. Окр. твори М. переклали І. Франко, Х. Алчевська та ін.

Тв.: Письма из Шлиссельбургской крепости. СПБ, 1910; Звездные песни, кн. 1 — 2. М., 1920 — 21; Укр. перекл. — Дума. В кн.: Думи і пісні найзнатніших європейських поетів. Львів, 1879; Повісті мойого життя. Х., 1933; [Вірші]. В кн.: Літературна спадщина, т. 1, в. 1. Іван Франко. К., 1956.

Літ.: Осьмаков Н. В. Поэзия революционного народничества. М., 1961; Жданов С. М. Про деякі зв’язки М. О. Морозова з Україною. В кн.: Боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом на Україні в XIX ст. К., 1964; Жданов С. М. М. О. Морозов. К., 1971; Нагорная Н. М. Украинские переводы из русской революционно-народнической поэзии 70-х годов XIX века. «Вісник Київського університету. Серія філології», 1974, № 16; Николай Александрович Морозов — ученый-энциклопедист. М., 1982; Твардовская В. А. Н. А. Морозов в русском освободительном движении. М., 1983; Внучков Б. С. Узник Шлиссельбурга. Ярославль, 1988.

Н. М. Нагорна.


МОРОЗОВ Петро Осипович [псевд. — Сєверов; 13 (25).І 1854, Нижній Новгород — 8.II 1920, Петроград] — рос. історик літератури, театрознавець, чл.-кор. Петерб. АН з 1912. Закін. 1876 Петерб. ун-т, де 1880 захистив магістер. дисертацію «Феофан Прокопович як письменник». 1885 — 94 — приват-доцент цього ун-ту, згодом служив у різних відомствах. За рад. часу — співробітник театр. відділення Наркомосу РРФСР. Досліджував біографію і творчість О. Пушкіна (підготував і видав Повне зібр. його творів, т. 1 — 7, 1887; «Твори і листи О. С. Пушкіна», т. 1 — 8, 1903 — 06, та ін.), окр. проблеми слов’янських, зокрема рос., л-р. У праці «Нариси з історії російської драми XVII — XVIII століть» (1888; 2-е вид. — «Історія російського театру до другої половини XVIII ст.», 1889) писав про своєрідність укр. вертепу, розвиток драми в Київ. академії (твори Симеона Полоцького, Феофана Прокоповича, Лаврентія Горки, Феофана Трофимовича, Митрофана Довгалевського, Георгія Кониського та ін.), вплив укр. драми на рос. театр.

Тв.: Минувшин век. Литературные очерки. СПБ, 1902.

Літ.: Модзалевский Б. Л. П. О. Морозов. [Некролог). В кн.: Дела и дни, кн. 1. Пг., 1920.

І. Я. Павленко.


МОРОЗ-СТРІЛЕЦЬ Тамара Михайлівна [14(27).Х 1905, Полтава — 2.I 1994, Київ] — укр. письменниця, літературознавець. Дружина Г. М. Косинки. Навчалася 1927 — 30 у Київському художньому інституті, закінчила 1934 Київський ін-т кінематографії. Була наук. співробітником Харків. ін-ту наук.-судової експертизи, Харків. наук. б-ки та ін. Після реабілітації чоловіка присвятила своє життя розшуку і публікації його творчої спадщини, дослідженню сусп. і літ. атмосфери в Україні 20 — 30-х pp. Автор численних статей, розповідей та ін. публікацій про невід. й маловід. сторінки життя і творчості Г. Косинки («„Мертві душі“ в перекладі Гр. Косинки», 1968; «Косинчині розповіді», 1969; «З криниці болю», 1988), Д. Загула («Син Буковини», 1970), М. Кічури («Незабутній наш друг», 1971), О. Довженка («Спогад», 1974) та ін. письменників, діячів укр. культури. Видала кн. «Голос пам’яті» (1989), до якої увійшли спогади про М. Рильського, П. Тичину, О. Копиленка, Є. Плужника, В. Підмогильного, Т. Осьмачку, В. Касіяна, М. Заньковецьку та ін. Упорядкувала збірки творів Г. Косинки «Гармонія» (1971; 2-е доп. вид., 1988), «Заквітчаний сон» (1990), «Вечірні тіні» (1991; у рос. перекладі), кн. спогадів «Про Григорія Косинку» (1969).

Літ.: Логвиненко О. Голос пам’яті. «Літературна Україна», 1989, 23 листопада; Яременко В. Золоті окрушини пам’яті. В кн.: Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті. К., 1989; Мельник В. З криниці болю. «Культура і життя», 1990, 11 листопада.

С. П. Стрєлкова.


МОРРІС (Morris) Вільям (24.III 1834, м. Уолтемстоу, графство Ессекс — З.Х 1896, Лондон) — англ. письменник, художник, перекладач, громад. діяч. Закін. 1856 Оксфорд. ун-т. У 80-х pp. — діяльний учасник англ. робіт. руху. У ранній творчості сповідував естетику прерафаелітів: зб. поезій «Захист Гіневри» (1858), поеми «Життя і смерть Ясона» (1867), «Сігурд Волсунг і падіння дому Нібелунгів» (1877), цикл поем «Земний рай» (ч. 1 — 3, 1868 — 70). Твори пізнішого періоду — зб. «Гімни для соціалістів» (1884 — 85), поема «Пілігрими Надії» (1885 — 86, про Париз. комуну), істор. повість «Сон про Джона Болла» (1888), соціально-утопіч. роман «Вісті нізвідки, або Епоха спокою» (1891) — пройняті соціаліст. ідеями. Леся Українка, аналізуючи роман «Вісті нізвідки...», відзначала гуманіст. пафос мрії автора про щасливе майбутнє людства. Водночас вона звернула увагу на певний схематизм образів людей майбутнього та обмеженість уявлень письменника про безконфліктний характер комуніст. суспільства. М. відомий ще як перекладач, займався також живописом, організацією худож. промислів.

Тв.: Рос. перекл. — Сон про Джона Болла. М. — Пг.. 1923; Вести ниоткуда, или Эпоха.спокойствия. М. 1962; Искусство и жизнь. М., 1973.

Літ.: Енгельс Ф. Карлу Каутському. 22 червня 1884. — Фрідріху Адольфу Зорге. 29 червня 1886. В кн.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 36. К., 1968; Українка Леся. Утопія в белетристиці. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Спицына Л. Проблемы поэтики в поэме «Пилигримы надежды» У. Морриса. В кн.: Проблемы поэтики в зарубежной л-ре XIX — XX веков. М., 1989.

Б. Б. Бунич-Ремізов.


МОРУА (Mourois) Андре ( справж. — Еміль Ерцог; 26.VII 1885, м. Ельбеф, деп. Приморська Сена — 9.Х 1967, Париж) — франц. письменник, член Франц. академії з 1938. Закін. 1903 Руанський ліцей. 1940 — 43 викладав в ун-тах США. Романи «Мовчазний полковник Брамбл» (1918) і «Балакучий лікар О’Греді» (1922) містять спогади про 1-у світ. війну, учасником якої М. був. Автор психол. романів з життя бурж. родин — «Бернар Кене» (1926), «Мінливість любові» (1928), «Родинне коло» (1932), «Земля обітована» (1945), «Вересневі троянди» (1956). Всесвітню славу зажив біогр. романами, створеними на ретельно перевірених докум. фактах і глибокому психол. аналізі — «Арієль, або Життя Шеллі» (1923), «Байрон» (1930), «Шатобріан» (1938), «Лелія, або Життя Жорж Санд» (1952), «Олімпіо, або Життя Віктора Гюго» (1954), «Три Дюма» (1957), «Життя Олександра Флемінга» (1959), «Прометей, або Життя Бальзака» (1965). Писав оповідання (зб. «Тільки для фортепіано», 1960), нариси (збірки «Завжди трапляється несподіване», 1943; «Обід під каштанами», 1951), есе («Типи біографій», 1928; «Визначні письменники за півстоліття», 1958), книги спогадів («Мемуари», 1951; «Друг, який звався „я“», 1959; «Оголені речі», 1960), істор. праці [«Едуард VII і його час», 1933; «Історія Англії», 1937; «Паралельна історія США і СРСР (1917 — 1961)», т. 1 — 5, 1963; разом з Л. Арагоном]. М. належить низка нарисів і статей про І. Тургенєва, А. Цехова. Л. Толстого. Окр. твори М. переклали Л. і П. Воробйови, О. Іваненко, І. Овруцька, Ю. Калиниченко, Є. Кравець, О. Леонтович, Ю. Мацкевич.

Тв.: Укр. перекл. — Олімпіо, або Життя Віктора Гюго. К., 1974; Прометей, або Життя Бальзака. К., 1977; Тургенєв. «Всесвіт». 1977, № 9; Байрон. К., 1981; Ти — велика актриса. «Всесвіт», 1984, № 2; Мистецтво і життя. К., 1990; Андре Жід. «Всесвіт», 1990, № 4; Рос. перекл. — Ариэль. Роман из жизни Шелли и Байрона. М. — Л., 1925; Литературные портреты. М., 1970; От Монтеня до Арагона. М., 1983; Олимпио, или Жизнь Виктора Гюго. К., 1986; Три Дюма. — Литературные портреты. К., 1988; Жорж Санд. К., 1989.

Літ.: Наркирьер Ф. Андре Моруа. М., 1974; Лещинская Г. И. Андре Моруа. Библиографический указатель. М., 1977.

В. І. Пащенко.


МОРУГА Василь Васильович (13.VI 1947, с. Сонцеве, тепер Старобешівського р-ну Донец. обл. — 14.V 1989, тер. Румунії, похов. у Києві) — укр. поет. Закін. 1970 Київ. ун-т. Працював на київ. заводі «Арсенал», був на комс. і журналіст. роботі, гол. ред. журн. «Барвінок». Автор збірок «Грозовіття» (1969), «Ключі до тиші» (1972), «Дорога над лугом» (1985), «Відблиск миті» (1986) та ін. Більшість поезій написана в публіцист.-ритор. дусі. Для дітей написав докум. повість «Розкажи мені, поле» (1978), казку «Пригода на городі» (1986). Чільне місце у доробку М. займає тема Болгарії — їй присвячено цикли поезій, здійснено ряд перекладів з болг. мови. Упорядник збірок молодої болг. поезії «Вересневі Балкани» (1981), «Яворов Пейо. Лірика» (1988).

В. В. Громова.


МОРФІЛЛ (Morfill) Вільям Річард (17.XI 1834, м. Мейдстон, графство Кент — 9.XI 1909, Оксфорд) — англ. славіст, перекладач, член Брит. академії з 1903, Чес. академії з 1905. Закін. 1860 Оксфорд. ун-т. У 1900 — 09 був професором, завідувачем першої у Великобританії славіст. кафедри (Оксфорд. ун-т). 1884 — 99 написав граматики польс., серб., болг., рос., чес. мов. У працях «Росія» (1880), «Польща» (1893), «Історія Росії від народження Петра Великого до смерті Олександра II» (1902) багато уваги приділив Україні. У ст. «Російська мова та її діалекти» (1876) торкався теми української мови (розглядав її як самостійну) та л-ри, зокрема творчості Т. Шевченка. Першим впровадив українознавчі матеріали до брит. енциклопед. видань. Найповнішу характеристику укр. мови дав у нарисі «Слов’янські мови» (Британська Енциклопедія, 9-е вид., 1887, т. 22). Грунтовний аналіз укр. худож. слова (усного й писемного) подав у кн. «Слов’янська література» (1883) та нарисі «Література Росії» (Британська Енциклопедія, 9-е вид., 1886, т. 21). Автор статей про Т. Шевченка «Селянські поети Росії» (1880; уривок із статті опубл. 1964 в укр. перекл. М. Дмитренка і З. Білоус) і «Козацький поет» (1886), рецензії на антологію нової укр. л-ри «Вік» (1903). Перекладав зі старослов’ян. мови апокрифічну л-ру та Новгород. хроніки. Серед його перекладів з Т. Шевченка — уривки поезій «Заповіт» та «Подражаніє 11 псалму», вірш «І день іде, і ніч іде» (не опубл.), прозою — вірші «Садок вишневий коло хати», «Ой три шляхи широкії», «Ой одна я, одна» (перші 8 рядків). Переклав укр. нар. пісню «Під нашою слободою роде жито з лободою». Листувався (1871 — 95) і зустрічався (1892) з М. Драгомановим, був в Україні, зокрема в Києві і Львові (1891, 1895).

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Селянські поети Росії». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Дубицький І., Смаль-Стоцький Р. Шевченко в англійській мові. В кн.: Шевченко Т. Повне видання творів, т. 15. Варшава — Львів, 1938; Зорівчак Р. Українознавчі інтереси В. Р. Морфілла. «Всесвіт», 1984, № 11; Зорівчак Р. Українсько-англійські літературні взаємини. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988; Зленко Г. «Україніка» Уїльяма-Річарда Морфілла. В кн.: Зленко Г. З полону літ. К., 1989; Зорівчак Р. П. Шевченко в англомовному світі. В кн.: Шевченко і світ. К., 1989; Зорівчак Р. Михайло Драгоманів і англійська література. «Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка», 1992, т. 224.

Р. П. Зорівчак.


МОРЦІНЕК (Morcinek) Густав (25.VIII 1891, м. Карвіна, тепер Пн.-Моравська обл., Чехія — 20.XII 1963, Краків) — польс. письменник. Закін. 1914 учит. семінарію в м. Бяла (тепер Бельско-Бяла). Працював шахтарем, вчителював. Під час 2-ї світ. війни — в’язень фашист. концтаборів Заксенгаузен і Дахау. Обирався депутатом сейму (1952 — 56). Один із засновників варшав. літ. групи «Передмістя» (1933 — 37), що обстоювала реалізм. Осн. тематика творів М. — життя шахтарів Сілезії: романи «Вирубаний штрек» (ч. 1 — 2, 1931 — 32), «Вивернуте каміння» (1937, опубл. 1946), «Пласт Іоанни» (1950, роман-хроніка), «Воскрешений „Терміни“» (1956), «Гірницький закон» (опублікований 1964). М. належать також романи «Ондрашек» (1953), «Юда з Монте Сікуро» (1957), літературні нариси, ряд творів для юнацтва, мемуари. У циклі оповідань «Сім дивних розповідей Йоахима Рибки» (1960, автобіогр.) поєднано реальне й фантастичне, траг. й саркастичне. Зібрав і опублікував зб. «Дивовижні шльонські легенди» (1962). Окр. твори М. переклали М. Рекун, А. Шевченко, І. Бречак.

Тв.: Укр. перекл. — Воскрешення «Терміни». К., 1957; Знайдені скарби. «Всесвіт», 1958, № 2; Далеко від Варшави. «Всесвіт», 1960, № 6; Іуда з Монте Сікуро. К., 1961; Рос. перекл. — Семь удивительных историй Иоахима Рыбки. М., 1964.

Літ.: Мариненко Р. Співець шахтарської праці. «Всесвіт», 1961, № 8.

Ю. Л. Булаховська.


МОРШТИНИ (Morsztyny) — родина польс. поетів переважно з традиціями аріанства (течія в християнстві, що заперечувала офіц. вчення церкви). Збігнев М. (бл. 1628 або 1622 — 13.XII 1689, м. Крулевець). Двоюрідний брат Яна Анджея М., родич Ієроніма та Станіслава М. З 1648 перебував на військ. службі при лит. гетьмані Я. Радзивіллі. Писав реліг., любовну лірику; вірші про воєнні події перейняті мотивами марності людського життя (зб. віршів «Пісня в утиску», 1671; поема «Славна перемога над турками під Хотином 1673 року», 1674). За життя не опубл. збірки «Польські вірші» (1675), «Домашня муза» (1681 — 84), цикл «Емблеми». Майстерно володів технікою епіч. оповіді, барокового орнамент. вірша. Окр. його вірші переклали М. Петренко, Л. Череватенко (опубл. у кн. «Антологія польської поезії», т. 1. К., 1979; зб. «Польські фрашки». К., 1990).

Ієронім М. (Ярош; бл. 1580 — 1623, м. н. і см. невід.). Родич Збігнева, Яна Анджея та Станіслава М. Найпопулярніший його твір — «Подружні закуски» (1650), що містить дві новели у прозі та вірш. розділ «Втішна історія про благородну принцесу Банялуку зі східної країни». 1606 вид. цикл придворної поезії «Світова розкіш». Епіграми та лірич. вірші зб. «Сумарій віршів» (1606 — 13) довгий час залишалися в рукописі. Поезії Ієроніма М. притаманні риси раннього бароко. Окр. вірші переклав Л. Череватенко (опубл. у кн. «Антологія польської поезії», т. 1. К., 1979).

Станіслав М. (після 1623, с. Підгір’я чи м. Рациборськ — 1725). Родич Збігнева, Ієроніма та Яна Анджея М. Учасник Збаразької (1649) і Хотинської (1674) битв. Автор зб. віршів «Сумні жалі по втрачених дітях» (1689). Перекладав твори Л. А. Сенеки, Ж. Расіна.

Ян Анджей М. (24.VI 1621, побл. Кракова — 8.I 1693, Париж). Двоюрідний брат Збігнева М., родич Ієроніма та Станіслава М. З 1638 навч. у Лейден. ун-ті. Займав високі посади при дворах королів Владислава IV і Яна Казимира. Запідозрений у зраді, покинув батьківщину й оселився у Франції. Автор збірок лірич. віршів «Канікули, або Собача голова» (1647, опубл. 1844) і «Лютня» (1661, опубл. 1875). Творчість Яна Анджея М. — взірець зрілого польс. бароко, якому властиві урочистий стиль, нагромадження красивих поет. фігур. Перекладав і переспівував твори Д. Маріно, Т. Тассо, П. Корнеля. Окр. вірші Яна Анджея М. переклали В. Гуцуленко, М. Петренко, Л. Череватенко (опубл. у кн. «Антологія польської поезії», т. 1. К., 1979; зб. «Польські фрашки». К., 1990).

Р. П. Радишевський.


МОСАШВІЛІ Іло (Ілля) Онисимович [7 (19).І 1896, с. Чаргалі, тепер Душетського р-ну — 3.VIII 1954, Тбілісі] — груз. письменник, перекладач. Після закін. 1913 Тбіліс. духовної семінарії навч. 1914 у Петрогр. психоневрол. ін-ті й 1914 — 17 — у Харків. ун-ті. Майстер громадян. лірики: п’ять збірок (1939, 1940, 1945, 1950, 1954) під однаковою назвою «Вірші», зб. «Вірші, поеми» (1952) та ін. У повоєнні роки працював переважно в галузі драматургії: п’єси «Начальник станції» (1947) — про героїч. оборону Кавказу в роки Вел. Вітчизн. війни, «Потоплене каміння» (1949; Держ. премія СРСР, 1951; укр. перекл. О. Новицького) — про життя грузинів у Туреччині та ін. Писав також вірші й поеми для дітей, оповідання, нариси, кіносценарії. Перекладав з рос. та ін. л-р. Україні присвятив вірші «Запоріжцям», «Марії Демченко», «Ти, Україно, мати сива». У перекладі М. опубл. окр. поезії Т. Шевченка («Перебендя», «Гамалія» та ін.), І. Франка (цикл «Вольні сонети»), Лесі Українки («Сім струн», «Якщо прийде журба...», «Товаришці на спомин» та ін.), М. Бажана («Нічний рейс»). Ряд віршів М. переклали М. Бажан, М. Пригара та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Потоплене каміння. К., 1952; [Вірші]. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Избранные произведения. М., 1953; Избранное. Тбилиси, 1957; Стихи. Тбилиси, 1967.

Літ.: История грузинской советской литературы. М., 1977.

О. П. Синиченко.


МОСЕНДЗ Леонід Маркевич [псевд. — Осип Лясковець; 20.IX (2.Х) 1897, м. Могилів-Подільський, тепер Вінн. обл. — 13.Х 1948, м. Бльонав, Швейцарія] — укр. поет. прозаїк, публіцист, доктор технічних наук з 1931. Закінчив 1915 Вінн. учительську семінарію, 1928 — Укр. господарську академію (м. Подебради, Чехо-Словаччина). 1916 — 18 служив у війську УНР, 1920 емігрував до Польщі, 1922 — до Чехо-Словаччини. 1937 переїхав на Закарпаття, вчителював у комерц. школі м. Хуста. Після окупації угор. фашистами Закарпаття знову емігрував до Чехо-Словаччини, 1945 — до Австрії, 1946 — на лікування до Швейцарії. Перший твір — «Штайн — ідея і характер» — есе про героя визв. війни нім. народу проти наполеонівських загарбників. У зб. віршів «Зодіак» (1941) осн. тема — боротьба укр. народу за свою державність після 1-ї світ. війни, ряд творів — філос. осмислення всесвіту. Зб. «Дияболічні параболи» [1947, у співавт. з О. Бургардтом (Юрієм Кленом) та під спільним псевд. Порфирій Горотак] — вірш. пародії на різних укр. діячів, письменників та митців у діаспорі. Написав лірич. драму «Вічний корабель» (1940, в ній худож. осмислив тему «Летючого Голландця»), автобіогр. поеми «Канітферштан, на українську мову перелицьований» (1945), «Дні життя і смерті козака Мамая» (1946, за мотивами міфа про Сізіфа), «Волинський рік» (1948). Автор збірок оповідань і новел «Людина покірна», «Відплата» (обидві — 1937) — про події громадян. війни в Україні, автобіогр. повісті «Засів» (1936, 2-е вид. 1941). У романі-трилогії «Останній пророк» (опубл. 1960) через призму бібл. мотивів М. з’ясовує соціальні причини виникнення націоналізму в серед. 20 ст. Опубл. ст. «Хвильовий — легенда й дійсність» (1948).

Тв.: Вдивляюсь в прийдешність свою. «Україна», 1990, № 18; Поезії. «Дніпро», 1990, № 11.

Літ.: Неврлий М. «Трохи Дон-Кіхот в мені є...». «Україна», 1990, № 18; Череватенко Л. «Безодня смерті і безодня життя спіткались на межі...». «Дніпро», 1990, № 11.

В. П. Марочкін.


МОСКАЛЕНКО Анатолій Захарович (12.VII 1934, м. Красногорівка Мар’їнського р-ну Донец. обл.) — укр. письменник, доктор істор. наук з 1984, професор з 1985, засл. журналіст України з 1987. Закін. 1957 Київ. ун-т. Працював у пресі. З 1983 — декан ф-ту журналістики, з 1993 — директор Інституту журналістики (водночас з 1984 — зав. кафедрою теорії і практики період. преси) Київ ун-ту. Опубл. збірки оповідань і повістей «Свояки», «Сліпий турист» (обидві — 1962), «Щасливих тобі повернень» (1964), «Краплина й море» (1974), «Поклик вічності» (1976), «Київ» (1978), «І Дніпро, і кручі» (1979), роман «Полин чужини» (1985, у співавторстві; рос. мовою), для яких характерні поєднання реальності з домислом.

Автор книжок літ.-крит. та публіцистичних нарисів «Вогні на копрах» (1962), «З відкритою душею», «Турбота у нас така» (обидві — 1963), «Характер» (1972), «Твого серця вогонь» (1974; респ. премія ім. Я. О. Галана, 1974), «Свобода для вовка» (1980), «Під небом пам’яті» (1984, рос. мовою), «Реабілітація слова» (1989) та ін. М. належать також ряд праць з проблем масової комунікації.

Літ.: Олейник Б. Разящим словом публициста. В кн.: Москаленко А. З. Под небом памяти. К., 1984; Денисенко А. Переболіти болями суспільства. «Друг читача», 1990, 31 травня.

О. І. Петровський.


МОСКАЛЕНКО Михайло Никонович (12.VI 1948, Київ) — укр. перекладач. Закін. 1971 біол. ф-т Київ: ун-ту. 1971 — 78 завідував відділом поезії редакції журн. «Всесвіт», з 1985 працює у вид-ві «Дніпро». Перекладає з роман., слов’ян. та ін. мов. У перекладі М. вийшли: з франц. мови — зб. «Поезії» П. Елюара (1975), окр. вірші та поеми Сен-Жона Перса, Т. Агріппи д’Обінье, Ш. Бодлера, Б. Сандрара, Ж. Брієра, Л. С. Сенгора, Б. Діопа; з ісп. — зб. оповідань «Чорна лялька» Х. Марті (1987), низка поезій Л. Ф. де Веги Карпйо, Л. де Гонгори-і-Арготе, Ф. де Кеведо-і-Вільєгаса, П. Неруди, Н. Гільєна, Г. Містраль; з польс. — окр. вірші С. Ф. Кльоновича, Л. Стаффа, К. К. Бачинського, Ц. К. Норвіда, М. Яструна; з російської — ряд віршів А. Ахматової.

Як упорядник і перекладач підготував: з ісп. мови — зб. есе «Думки про мистецтво» (1975) і зб. драм «Криваве весілля» (1989) Ф. Гарсіа Лорки, зб. «Прислів’я та приказки Куби» (1977); з франц. — зб. статей та поезій «Мистецтво і народ» В. Гюго (1985); з рос. і білорус — фольклор. зб. «Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі» (1988); з шумер., аккад. і давньоєвр. — зб. творів «На ріках вавилонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини» (1991, разом з В. Афанасьєвою, І. Дьяконовим) та ін. До багатьох книжок перекладів написав передмови і післямови. Переклади М. відзначаються високою професійністю, увагою до особливостей індивідуального стилю авторів.

М. упорядкував збірки перекладів М. Лукаша «Від Боккаччо до Аполлінера» та В. Мисика «Захід і Схід» (обидві — 1990), зб. «Українські замовляння» (1993).

Літ.: Коптілов В. Знаряддя спілкування між народами... В кн.: Рік’77. К., 1978; Новикова М. Прекрасен наш союз. К., 1986.

В. І. Ткаченко.


МОСКАЛЕЦЬ Вілій Костянтинович (1.V 1927, с. Матіївка, тепер Бахмацького р-ну Черніг. області) — укр. письменник. Має середню освіту. Був на рад. та парт. роботі. Автор збірок повістей «Сейм виходить з берегів» (1958), «Серед зелених лісів» (1962), «Над Сеймом летять журавлі» (1963); зб. повістей, оповідань і етюдів «Нічні пастухи» (1967), повістей «Зимова балада» (1970), «Місячні моря» (1972), «Над рікою Світилкою» (1985), роману «В краю білокорих беріз» (1990). Осн. тематика — героїзм партизанів у роки Вел. Вітчизн. війни, життя укр. села 50 — 80-х pp. Повість «Сейм виходить з берегів» екранізовано 1962 на кіностудії ім. О. П. Довженка.

Тв.: Рос. перекл. — Ночные пастухи. М., 1971.

Літ.: Малиновська М. «Повість написана просто й хвилююче». «Вітчизна», 1964, № 4; Нагорна О. У сувору годину. «Літературна Україна», 1970, 12 червня; Охрименко Г. Судьбы людские. «Радуга», 1971, № 1.

В. П. Крутиус.


«МОСКВИТЯНИН» — літ.-худож. журнал. Виходив 1841 — 56 у Москві щомісяця, з 1849 — двічі на місяць. Редактор-видавець М. Погодін. Виражаючи ідею «офіційної народності», «М.» виступав як проти «торгового напряму» у л-рі (Ф. Булгарін, О. Сенковський), так і проти естетики В. Бєлінського. Консерват. дух «М.» дещо послаблювали виступи ліберал. слов’янофілів (І. Киреєвський, К. Аксаков) та позиція т. з. молодої редакції у 1850 — 54 (О. Островський, А. Григор’єв). Уміщував багато статей з історії релігії. Журнал пропагував укр. л-ру. Надр. повісті «Сердешна Оксана», «Маргарита Прокофьевна» Г. Квітки-Основ’яненка, уривки з романів «Михайло Чарнышенко...», «Чорна рада» П. Куліша, рецензії М. Максимовича, І. Срезневського, О. Чужбинського на укр. фольклор. збірники, Ф. Кітченка на поему «Гайдамаки» Т. Шевченка. Публікувалися також рецензії на укр. альманахи, зокрема «Ластівку» (1841), інформації про розвиток української культури, літератури в Галичині (надруковано лист І. Вагилевича).

Р. С. Міщук.


«МОСКВИЧ» — літ.-худож. і громад.-політ. журнал. Виходив у січні — лютому-1919 в Одесі за ініціативою групи рос. письменників, які в умовах громадян. війни переїхали з Москви в Україну (2 номери). Опубл. вірші «Святогор» і «Втеча в Єгипет» (з циклу «Русь») І. Буніна, окр. поезії Н. Крандієвської, оповідання «Сполох» О. Толстого, «Роз’їзд» Н. Теффі та ін. Порушував питання соціального захисту літераторів.

Г. Д. Зленко.


«МОСКВОФІЛИ» — сусп.-політ. і літ. напрям у Галичині, Буковині та Закарпат. Україні в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. Виник (значною мірою) як реакція частини укр. духівництва, інтелігенції, буржуазії на нац. і політ. утиски з боку австр.-угор., польс. і рум. поневолювачів. Однак ідеологи «М.» (В. Площанський, І. Гушалевич, Б. Дідицький, І. Наумович, І. Раковський, А. Добрянський, О. Мончаловський та ін.) орієнтувалися здебільшого на реакційні сили цар. Росії, одержуючи від них матеріальну підтримку. В основі «москвофільства» — ідея панславістів та деяких слов’янофілів серед. 19 ст. (М. Погодін, О. Хом’яков, І. Киреєвський, брати Аксакови та ін.) про злиття «всіх слов’янських рік в єдиному російському морі» під владою рос. самодержця. При цьому українці оголошувалися лише частиною єдиного «російського племені», а укр. мова — діалектом рос. мови. Незнання живої та поверхове знайомство з літературною рос. мовою і л-рою, живучі традиції «старорущини» привели «М.» до спроби створити якусь окрему, «відмінну від загальноукраїнської» (М. Чернишевський) л-ру, до калічення укр. мови й культивування «язичія» — мішанини «галицьких провінціалізмів, полонізмів, церковщини й московщини» (І. Франко). Подібні тенденції передові укр. і рос. діячі піддавали нещадній критиці, називали національною безтактністю.

«Москвофільство» не було однозначним явищем. І. Франко виділяв у ньому кілька форм: «москвофільство хлопське», тобто народне, з його соціальним характером і наївною вірою частини західноукр. населення у визвольну місію рос. «білого царя»; «москвофільство язикове» частини інтелігенції з її сумнівами щодо спроможності народної укр. мови задовольнити інтелектуальні потреби нації, а тому треба прилучитися до «общеруського» літ. руху, «плодити й собі „общеруську“ літературу»; «москвофільство політичне», яке могло б бути прогресивним, виявляючи прихильність до росіян як народу слов’янського, любов «до його кращих культурних і духовних змагань», причетність до спільної «боротьби за волю політичну і соціальну справедливість»; «москвофільство сікофанське та шпіонське», платне, «служка нинішньої російської державної машини», гідне всякої зневаги: М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик, Леся Українка, М. Коцюбинський у діяльності і творчості «москвофілів» осуджували ідею абсолютизму, політичну затхлість, байдужість до нар. інтересів, догм. спосіб думання, намагання створити якусь вищу «немужицьку» л-ру, відстоювання етимол. правопису. На Закарпатті, за словами М. Драгоманова, існування «москвофільства» (А. Добрянський, О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький) було певним запереченням наступу мадяризації. Часто «москвофільські» погляди тут поєднувалися з «народовськими» (див. «Народовці»).

«Москвофіли» мали свої установи й культурно-просвіт. товариства (Товариство імені Качковського, «Народний дом» у Львові, Галицькоруська матиця, Пряшівська літературна спілка, товариство Василія Великого, Ставропігійський інститут у Львові та ін.), видавали «язичіем» і мовою, близькою до російської, газети, журнали, альманахи і збірники — «Слово», «Зоря галицька» (з 1853), «Зоря галицкая яко альбум на год 1860», «Галичанин» (1867 — 70), «Новини», «БесЂда», «Страхопуд», «Пчола», «Русская правда», «Просвещение», «Православная Буковина», «Вестник Народного дома», «Поздравление русинов», МЂсяцеслов та ін. «М.» збирали й публікували важливі архівні документи, літописи, фольклорно-етногр. (в т. ч. народною мовою) і мистецтвознавчі матеріали, літературознавчі та бібліогр. праці. Помітний внесок у літ. процес в Зх. Україні зробили письменники — «М.» Б. Дідицький, І. Гушалевич, І. Наумович, А. Добрянський, О. Духнович, О. Павлович, І. Сильвай, Є. Фенцик. Позитивним у діяльності «москвофілів» була також популяризація творів визначних російських письменників.

Літ.: Листи М. П. Драгоманова до Юліяна Яворського. «Житє і слово», 1896, кн. 5; Павлик М. Москвофільство та українофільство серед австроруського народу. Львів, 1906; Аристов Ф. Ф. Карпаторусские писатели, т. 1. М., 1916; Чернишевський М. Г. Національна безтактність. В кн.: Чернишевський М. Г. Літературно-критичні статті. К., 1951; Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867 — 1877). В кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т. 2. К., 1970; Микитась В. Галузка могутнього дерева. Ужгород, 1971; Рудловчак О. Біля джерел сучасності. Пряшів, 1981; Франко І. Із історії «москвофільського» письменства в Галичині. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Франко І. Іван Гушалевич. В кн.: Франко 1. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Франко І. «Ідеї» й «ідеали» галицької москвофільської молодежі. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 45. К., 1986; Франко І. Зміна системи. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 46, кн. 2. К., 1986.

В. Л. Микитась.


«МОСКОВСКИЙ НАБЛЮДАТЕЛЬ» — «журнал енциклопедичний». Виходив 1835 — 37 у Москві двічі на місяць. Засновники та осн. співробітники — О. Хом’яков, І. Киреєвський, С. Шевирьов, Є. Баратинський, М. Язиков та ін. Ред. — В. Андросов (статист, економіст, поет). «М. н.» не мав чіткого спрямування, хоча відображав часто ідеї слов’янофільства. Україніка в журналі представлена оповіданням «Майор, майор» (1836), повістю «Rapsodia sonatina» (1837), ст. «Іван Барабаш» (1835) І. Срезневського, розвідкою «Думи про древність слов’ян у Європі» О. Бодянського (1836) та ін. Опубл. лист І. Вагилевича до М. Погодіна (1836), в якому дано характеристику праць західноукр. діячів культури І. Левицького, М. Лучкая, Д. Зубрицького.

Літ.: История русской журналистики XVIII — XIX веков. М., 1963.

В. Г. Пугач.


«МОСКОВСКИЙ ТЕЛЕГРАФ» — літ. мист. і наук. журнал. Виходив 1825 — 34 в Москві двічі на місяць. Редактор-видавець — М. Полевой (разом з братом К. Полевим). Виступав проти естетики класицизму, відстоював право письменника на нові літ. форми, своє розуміння та зображення життя. Друкувалися твори О. Пушкіна та ін. рос. письменників, переклади із зарубіж. л-р, статті на літ., науково-природничі, економічні теми.

Журнал виступав на захист укр. мови і л-ри. Вмістив байку «Суха ложка» О. Бодянського, укр. переклад Є. Гребінки 1-ї глави поеми «Полтава» О. Пушкіна, рецензії М. Полевого на комедію «Турецкая шаль, или Так водится» Г. Квітки-Основ’яненка та «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, М. Максимовича на кн. «Малороссийская деревня» 1. Кульжинського. Прогрес. тенденції «М. т.» викликали нападки з боку реакц. журналістики та цар. влади, яка і закрила видання.

Літ.: «Московский телеграф». В кн.: История русской журналистики XVIII — XIX веков. М., 1963.

В. Г. Пугач.


МОСТОВИЙ Петро Кузьмич (12.VII 1923, с. Великий Кобелячок, тепер Новосанжарського р-ну Полтав. обл.) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1948 Полтав. пед. ін-т. Учителював. Пише переважно для дітей. Автор збірок віршів «Як побились гарбузи» (1961), «Грає одуд на дуду» (1965), «Лісові радисти» (1968), «Глечик з медом» (1970), «Киця їсти подає» (1973), «Як сонечко встане» (1975), «Веселка над Сулою» (1979), «В саду вишневому дзвіночки» (1982), зб. оповідань «Малий снайпер» (1986). Опубл. худож. нарис «Ланкова» (1984) і худож.-докум. повість «Світанки над Сулою» (1987). Окр. твори М. перекладено рос. мовою.

Літ.: Хорунжий А., Остроушко Л. Петру Мостовому — 60. «Літературна Україна», 1983, 14 липня.

А. М. Дяченко.


МОТИВ (від лат. motivus — рухливий чи італ. motivo — привід) — у літ. вжитку поняття, пов’язане зі змістом, ідейно-худож. домінантами твору чи творчості письменника. У порівняльно-історичному літературознавстві — найменша чи неподільна частка сюжету, яка може повторюватися, «мандрувати» з твору в твір або навіть з л-ри в л-ру (напр., в укр. нар. пісні М. розлуки з милим через воріженьків). Фольклорне походження багатьох М. вказує на їхню нац. специфіку, хоч є М., спільні для різних нац. л-р. У наук. обіг термін увів Й. В. Гете («Літа науки Вільгельма Майстера», «Про епічну й драматичну поезію»). Як літературознавча категорія формується з поч. 20 ст., зокрема у працях О. Веселовського. У новітніх теор. працях (рос. фольклориста В. Проппа, франц. етнографа і соціолога К. Леві-Строса) досліджуються не лише зміст, а й способи поєднання та комбінування М.; обгрунтовується думка про те, що новизну і вартісність твору визначає не так суть М., як його худож. інтерпретація. Розрізняють М. головні і другорядні, сталі й динамічні. Своє місце серед мотивів займає лейтмотив. Це наголошення чи варіювання певної думки, ідеї, важливих подробиць, характерне для твору чи творчості письменника. Поняття «мотив» правомірно вживати в одному ряду з такими термінами, як тема художнього твору, ідея художня та ін.

Г. М. Сивокінь.


МОТИВУВАННЯ художнє — система образного вираження змісту в худож. творі. У широкому розумінні М. х. і є образність, що спричиняє таке, а не інакше трактування героїв, ситуацій, будову фабули, композиційні рішення. Це спосіб худож. мовлення у рамках певного творчого методу (напр., реалістичне М. х.), стилю. Зокрема, укр. бароко певною мірою диктувало таке М. х., яке відповідало прийнятим у межах цього стилю формам мотивувань. М. х. тісно пов’язане з літ. нормою, однак воно постійно тяжіє до оновлення, відкриття ефективніших можливостей худож. вираження, зокрема спрямованого на посилення комунікативних здатностей твору. Вужче розуміння М. х. ріднить його з худож. прийомом, обгрунтуванням витоків того, про що розповідає твір, дотриманням єдності характеру, напр., у його мовній партії, зумовленості сюжетних поворотів, вчинків героїв — усього, що забезпечує природність та логіку зображуваного. Звідси різновиди М. х. — композиційне, психологічне, історичне, фантастичне. М. х. як прийом істотно визначає індивідуальний стиль і навіть творчий метод письменника. Своєрідним є М. х. в л-рі модернізму, де причинно-наслідкові зв’язки образно-худож. вираження незрідка порушуються. М. х. — одне з найуживаніших оперативних понять критики Літературної.

Г. М. Сивокінь.


МОТОВИЛО (pp. та м. н. і см. невідомі) — укр. письменник-полеміст кінця 16 століття. Був прихильником аріанства (течія в християнстві, що заперечувала канонічне вчення церкви; на загарбаних Польщею укр. та білорус. землях відома як социніанство). Ймовірно, нар. в с. Мотовилівка (тепер Любарського р-ну Житом. обл.), від назви якого, можливо, походить прізвище М. Село належало кн. Костянтину Острозькому, в якого М. тривалий час перебував на службі. За переказом, загинув 1593 в рідному селі, обороняючи його від татар. М. згадується в листуванні Андрія Курбського і Костянтина Острозького як високоосвічена людина. За дорученням Острозького він написав полем. книжку на захист православ’я (не збереглася, назва — невідома), спрямовану проти трактату «Про єдність церкви божої під єдиним пастирем» польс. публіциста єзуїта Петра Скарги. Написана з протестантських социніанських позицій, вона викликала обурення А. Курбського (у той час жив на Волині), який назвав її автора «єретиком».

Літ.: Письма князя А. М. Курбского к разным лицам. СПБ, 1912; Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. К., 1990.

С. А. Липко.


МОТОРНИЙ Володимир Андрійович (4.VI 1929, Харків) — укр. літературознавець, перекладач, канд. філол. наук з 1966. Закін. 1952 Львів. ун-т. У 1971 — 75 був 1-м секретарем посольства СРСР у Чехо-Словаччині. З 1954 викладає у Львів. ун-ті (1975 — 85 — зав. кафедрою зарубіж. літератури; з 1990 — зав. кафедрою слов’ян. філології, з 1991 — професор). Автор праць: «Сторінки з історії українсько-чеських культурних зв’язків» (1978), «За революцію я віддав голос свій (про творчість Т. Сватоплука)» (1980, рос. мовою), «Відгомін діяльності „Руської трійці“ в чеській культурі» (1989), «Вацлав Дундер — збирач і популяризатор українського фольклору» (1991) та ін. Співавтор підручника «Історія зарубіжної літератури. Середньовіччя і Відродження» (1982). Переклав з чес. мови повість «Про мужнього Вуханя» Т. Сватоплука (1961), роман «Натюрморт з цитаделлю» Я. Моравцової (1984), окр. новели М. Маєрової, Г. Вчелічки, Я. Козака. За популяризацію чес. л-ри відзначений премією ім. В. Незвала Чес. літ. фонду (1988). Лауреат літ. премії «Домовіна» Т-ва лужицьких сербів (1988) — за монографію «Серболужицька література» (1987).

В. І. Лучук.


МОТОРНИЙ Олександр Давидович (22.VIII 1919, с. Спаське, тепер у складі с. Березівки Маловисківського р-ну Кіровогр. обл. — 26.VI 1977, Кіровоград) — укр. письменник, журналіст. Закін. 1941 Київ. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Вчителював, працював у пресі. Автор п’єси «Свіжий вітер» (1958), зб. гуморесок «Слизьке масло» (1961), зб. малої прози «Горлиця з яблуневого саду» (1973, увійшли оповідання та однойм. повість), книжок нарисів та оповідань «Степові світанки» (1962, разом з Н. Добріним), «Щедре серце» (1963), «Степовий велет» (1966).

Літ.: Кириленко В. Дотепно, гостро і влучно. «Радянська освіта», 1962, 28 лютого; Лисенко В. Замальовки з натури. «Вітчизна», 1973, № 12.

В. А. Бурбела.


МОТРИЧ Катерина Вакулівна (30.XI 1947, с. Васильків, тепер Шполян. р-ну Черкас. обл.) — укр. письменниця. Закін. 1971 Київ. ун-т. Працювала у пресі. Автор кн. оповідань «Соняхи» (1977), збірок оповідань і повістей «Час найкоротшої тіні» (1982), «Перед храмом любові і болю» (1989), роману «Досвіток» (1987). Сповнена ліризму проза М. присвячена людям села, утвердженню нетлінних моральних цінностей. В ост. роки М. широко використовує форму молитви («Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України», всі — 1991).

Літ.: Олійник М. Новели, написані серцем. В кн.: Мотрич К. Соняхи. К., 1978.

А. Є. Кравченко.


МОТТО (італ. motto — слівце, дотеп) — 1) Дотепний вислів з гумор. або сатир. відтінком, яким оратори нерідко розпочинають свої прилюдні виступи, лекції та ін. 2) Короткий, схожий на прислів’я, епіграф перед початком книги або розділу в ній. М. у худож. творі підказує його гол. ідею, є засобом формування в читача заг. настрою, своєрідним ключем до сприйняття змісту.


МОХ Рудольф Іванович (псевд. і крипт. — Мех, Рудольф Мхъ, P. M.; 16.IV 1816, м. Бережани, тепер Терноп. обл. — 12.II 1892, с. Острів, тепер Галицького р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. письменник і громад. діяч. Закін. 1842 Львів. духовну семінарію. Один з продовжувачів справи «Руської трійці». Був учасником Собору українських (руських) учених 1848 у Львові (виголосив промову). М. проводив невтомну культурноосв. роботу на селі, організовував хори тощо. Автор віршів панегіричного і мораліст. (зб. «Мотиль», 1841), сатир. («Розпука орендаторська над селянами, котрії до розуму приходять», 1848) характеру. У п’єсах «Справа в селі Клекотині», названій І. Франком «першою пробою руської комедії» в Галичині (Франко І. Руський театр у Галичині. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 26. К., 1980, с. 360), «Розпука орендаря» (обидві — 1849) і «Пам’ятка 3 Мая 1848» (1878) відобразив недолю, безпросвітність кріпацького села. Соціально-побутова драма у віршах «Опікунство» була пост. в Руському нар. театрі (Львів, 1864). В газ. «Зоря галицька» надр. уривки драми «Терпен-спасен» (1849, ставилася аматорами в Галичині). Виступав у пресі із статтями, в яких обстоював необхідність згуртованості народу в боротьбі за соціальні права, нац. освіту, культур. розвиток («Слово до народа галицько-руського», 1848).

Літ.: Левицький О. І. Рудольф Мох. В кн.: Мох Р. Справа в селі Клекотині. Львів, 1900; Франко І. Русько-український театр. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981; Петраш О. Товариші й наступники Шашкевича. В кн.: Петраш О. «Руська трійця». М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та їхні літературні послідовники. К., 1986.

Р. Ф. Кирчів.


МОЧУЛЬСЬКИЙ Василь Миколайович [1 (13).I 1856, с. Стрюкове, тепер Миколаївського р-ну Одес. обл. — 21.I 1920, Одеса] — рос. і укр. історик літератури, мовознавець і фольклорист. З родини священика. Закін. 1879 Новорос. ун-т (Одеса). Викладав рос. словесність у гімназіях, з 1889 — у Новорос. ун-ті, де згодом став професором. Захистив магістер. дисертацію «Історико-літературний аналіз вірша про Голубину книгу» (1889), докторську — «Сліди народної Біблії в слов’янській і давньоруській писемності» (1893). Автор. праць: «Опис рукописів В. І. Григоровича» (1890), «Освіта на півдні Росії за царювання імператриці Катерини II» (1897), «Малоросійські та петербурзькі повісті Гоголя» (1902). Досліджував житіє Сави Освященного за пергаменним рукописом 13 ст. (ст. «До історії малоруського наріччя», 1894), укр. поетики, драми й панегірики 17 ст. (ст. «Відношення південноруської схоластики XVII ст. до псевдокласицизму XVIII ст.», 1904), сюжет про смерть козака в укр. піснях і думах, журналіст. діяльність В. Рубана та ін. Вивчав окр. питання кримськотатар. фольклору, етнографії болг. населення України.

С. І. Білокінь.


МОЧУЛЬСЬКИЙ Михайло Михайлович (псевд. — М.-ський, М. Модестенко, М. М. та ін.; 13.IX 1875, м. Миколаїв, тепер Львів. обл. — 14.II 1940, Львів) — укр. літературознавець, критик, перекладач. Закін. 1898 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Автор істор.-літ. праць «До генези й пояснення „Інтродукції“ до „Гайдамаків“ Т. Шевченка» (1922), «Іван Манжура, український поет і етнограф» (1926), «Гощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини» (1936), «Погруддя з бронзи» (1938, про І. Манжуру та М. Цертелєва), «Іван Франко. Студії та спогади» (1938). Друкував крит. огляди літ. процесу кін. 19 — поч. 20 ст. («Українська література», 1906), рецензії на твори укр. письменників цього періоду (О. Кобилянської, Х. Алчевської, О. Луцького та ін.). Як критик підтримував новатор. тенденції в розвитку укр. л-ри, виступав проти декадент. течій. Переклав польс. мовою 18 новел В. Стефаника («Палій», «Камінний хрест», «Катруся» та ін.), надр. їх окр. книжкою під назвою «Кленові листки» (Львів, 1904). Видав кілька збірок укр. поетів, зокрема «Україні» В. Самійленка (1906).

Тв.: З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896 — 1916). В кн.: Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1956; Ольга Кобилянська, «Через кладку». В кн.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963.

Літ.: Погребенник Ф. П. Михайло Мочульський. В кн.: Історія української літературної критики. К., 1988.

Ф. П. Погребенник.


МОШИНСЬКИЙ (Moszyński) Казімеж (псевд. — Kazimerz Ruski; 5.III 1887, Варшава — 30.III 1959, Краків) — польс. етнограф, славіст, член Польс. АН з 1952. Навч. 1906 — 09 в ун-тах Берна, Фрібура, 1910 — Академії красних мистецтв у Кракові. Член НТШ у Львові з 1933, почесний член ряду іноз. АН. З 1926 — професор Ягеллон., 1935 — 39 — Вільнюс. ун-тів. Дослідник культури і фольклору слов’ян. зокрема українців і білорусів. Від 1913 бував не раз в Україні, 1932 разом з Ф. Колессою досліджував укр. муз. фольклор. Автор праць: «Обряди, вірування і народні перекази з околиць Бережан» (1914), «Дослідження про походження і первісну культуру слов’ян» (1925), «Східне Полісся» (1928), «Етногеографічні студії Східної Польщі» (1929), «Народна культура слов’ян» (т. 1 — 3, 1929 — 39), «Сучасний стан корінної мелографії Білорусії і Полісся» (1934), «Первісні межі праслов’янської мови» (1957), «Про способи дослідження матеріальної культури праслов’ян» (1962) та ін.

Л. З. Мазепа.


МРАЗ (Mraz) Андрей (28.XI 1904, м. Петроваць, Сербія — 29.V 1964, Братислава) — словац. літературознавець, академік Словац. АН з 1953. Закін. 1930 Братисл. ун-т. Досліджував словац. прозу 19 — 20 ст. — праці «Светозар Гурбан Ваянський» (1926), «Ян Калинчак» (1936), «Ян Коллар» (1952), «Повоєнна творчість Кукучина» (1953) та ін. Написав «Історію словацької літератури» (1948). Ряд розвідок присвячено чехословац.-рос. і чехо-словац.-укр. зв’язкам («Між нашими літературами», 1960, та ін.). Автор статті «Коротко про Тараса Шевченка» (1958) та ін.

Г. М. Сиваченко.


МРЕВЛІШВІЛІ Маквала Олександрівна [14 (27).II 1909, Тбілісі] — груз. поетеса. Закін. 1930 Тбіліс. ун-т. Пише переважно для дітей: збірки «Добрий ранок» (1950), «Пташко-пташечко» (1956), «Я і мама» (1961), «Тобі співаю, малюк» (1973); поеми «Чанчикела» («Гвинтик», 1958), «Люблю всі веселки» (1964) та ін. Автор збірок лірич. віршів «Лист з Абастумані» (1927), «Лірика» (1940), «В серці грузина» (1950), «Поезії» (1958) і «Гуліса» (1961), поеми «До сонця» (1962). Написала цикл поезій «Україна» (1953) — про дружбу груз. та укр. народів. Т. Шевченкові присвятила вірші «Біля Дніпра», «Тарасові Шевченку» (обидва — 1939), «В музеї Шевченка», «В Каневі», «На ювілей Шевченка» (всі — 1958). Перекладає з франц. та укр. мов. У перекл. М. опубл. вірші Т. Шевченка «І знов мені не привезла» та «Ой умер старий батько» (увійшли до збірок творів укр. поета «Вірші та поеми», Тбілісі, 1939, 1952), ряд поезій І. Франка, Лесі Українки. Окр. твори М. переклали А. Малишко, В. Малишко, В. Лагода.

Тв.: Укр. перекл. — В Каневі. — В музеї Шевченка. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; Зелені фіранки. К., 1968; Золоті ворота. В кн.: Сузір’я, в. 16. К., 1982; Українським друзям. В кн.: Сузір’я, в. 18. К., 1983.

Літ.: Чачава Н. Светло, образно, музикально. «Литературная Грузия», 1973, № 5.

Р. Ш. Чилачава.


МРЕЛАШВІЛІ Ладо (Володимир) Леванович (8.III 1926, с. Ікалто, тепер Телавського р-ну) — груз. письменник. Закін. 1950 Тбіліс. пед. ін-т. Починав як поет — зб. «Вірші» (1959). Осн. твір — багатоплановий роман про повоєнне село «Кабахі» (кн. 1, 1964; кн. 2, 1969). Ін. твори — повість «Дороги повні небезпек» (1973), зб. «Оповідання» (1974), роман «Ололі» (1982, рос. перекл. — «Птица ночная ололи»). Серед юних читачів користуються популярністю поема «Дзвін у Самгорі» (1955), повість «Ікалтойські хлопчаки» (1958, укр. перекл. Л. Грицик), збірки оповідань «Золотошукачі» (1960), «Пригоди трьох ночей» (1971). Виступає з публіцист. статтями.

Тв.: Укр. перекл. — Ікалтойські хлопчаки. К., 1975; Рос. перекл. — Мальчишки из Икалто. М., 1967; Птица ночная ололи. М., 1986; Кабахи. М., 1987.

Літ.: Гвердцители Г. Широкая панорама грузинского села. «Литературная Грузия», 1973, № 12.

О. П. Синиченко.


МСТИСЛАВЕЦЬ Петро Тимофійович (р. н. невід. — не раніше 1579) — рос. і білорус. друкар, гравер. Ймовірно, нар. у м. Мстиславлі (Сх. Білорусь). Разом з Іваном Федоровим засн. у Москві друкарню, де випущені Апостол (1564) і Часовник (1565, два видання). Переїхавши до білорус. м. Заблудова, з допомогою лит. гетьмана Г. Ходкевича засн. друкарню і вид. «Учительне Євангеліє» (1569) та «Псалтир з Часословцем» (1570). Перебравшись 1569 до Вільна; М. влаштував друкарню в будинку купців Мамоничів. Видрукував у ній Часовник (бл. 1574), Євангеліє (1574 — 75), Псалтир (1576). Після розриву М. з Мамоничами суд присудив купцям примірники видань, а друкареві — обладнання друкарні. Видання М. позначені високим полігр. рівнем, прикрашені багатим орнаментом, гравюрами. Віленський шрифт, гравійовані орнаменти М. використовувалися в Острозькій (існує припущення, що М. працював у ній), Дерманській та ін. укр. друкарнях 16 — поч. 17 ст.

Літ.: Зернова А. С. Первопечатник Петр Тимофеев Мстиславец. В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 9. М., 1964; Ісаевич Я. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Львів, 1983; Немировский Е. Л. Новый документ о Петре Тимофееве Мстиславце. В кн.: Федоровские чтения 1982. М., 1987.

Я. Д. Ісаєвич.


МСТИСЛАВОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ пам’ятка старослов’ян. мови й образотв. мист-ва Київ. Русі, давньорус. редакція слов’ян. перекладу Євангелія. Переписане Олексою Лазоровичем, Жаденом і Наславом, очевидно, в Києві для сина Володимира Мономаха Мстислава, коли він княжив у Новгороді (1095 — 1117). У тексті М. Є. відбилися лексичні, фонетичні, морфологічні та інші особливості давньоруської мови.

Оздоблене мініатюрами, заставками, ініціалами. Зберіг. у Держ. істор. музеї (Москва). М. Є. вперше опубл. повністю за ред. Л. Жуковської під назвою «Апракос Мстислава Великого» (М., 1983); у виданні вміщено також палеогр. і частково лінгв. дослідження пам’ятки.

Літ.: Карский Е. Ф. Особенности письма и языка Мстиславова евангелия. В кн.: Карский Е. Ф. Труды по белорусскому и другим славянским языкам. М., 1962; Свирин А. Н. Искусство книги Древней Руси XI — XVII вв. М., 1964; Жуковская Л. П. Текстология и язык древнейших славянских памятников. М., 1976.

В. В. Німчук.


МУ (Мое) Йорген Енгебретсен (22.IV 1813, м. Рінгеріке — 27.III 1882, м. Крістіансанн) — норв. фольклорист, письменник. Вивчав теологію і естетику; був священиком, згодом єпископом. Опубл. зб. «Пісні, народні казки та частівки на норвезьких народних діалектах» (1840), Разом з П. Асб’єрсеном видав «Норвезькі народні казки» (1841; 2-е доп. вид. 1851; 3-є доп. вид. 1871; частину з них переклала 0. Сенюк, опубл. у кн.: «Норвезькі народні казки». К., 1986). Лірика М. близька до мотивів нар. поезії — збірки «Вірші» (1849), «Невеликий дарунок на Різдво» (1859). Автор кн. оповідань для дітей «В колодязі і на озері» (1851).

Літ.: Брауде Л. Ю. Сказочники Скандинавки. М., 1974.

Є. І. Нечепорук.


МУБЕРГ (Moberg) Карл Артур Вільгельм (20.VIII 1898, с-ще Альгутсбуд, лен Смоланд — 8.VIII 1973, Стокгольм) — швед. письменник. Займався самоосвітою. В творах М. — романі «Раскени». (1927), дилогії «Далеко від шосе» (1929) та «Зв’язані руки» (1930), автобіогр. трилогії «Роман про Кнута Турінга» («Погано з поведінки», 1935; «Безсоння», 1937; «Дайте нам землю», 1939) — показано процес розшарування швед. села під натиском капіталізму. Автор істор. роману «Нічний гонець» (1941) та роману «Солдат з поламаною рушницею» (1944) антимілітар. спрямування. Епічний характер має цикл романів М., присвячений долі швед. селян-емігрантів у США. З великою майстерністю, в стилі давньої саги автор відтв. правдиву історію еміграції, життя кількох поколінь — «Емігранти» (1949), «Іммігранти» (1952), «Поселенці» (1956), «Останній лист до Швеції» (1959). М. належать також алегор. роман «Твоя мить на землі» (1963), ряд соціально-психол. п’єс «Дружина» (1928), «Суддя» (1957), «Казковий принц» (1962), істор. праця «Моя шведська історія» (т. 1 — 2, 1970).

Тв.: Рос. перекл. — Судья. М., 1960; Избранное. Л., 1979; Твой срок на земле. М., 1981; Мужняя жена. В кн.: Банг Г. У дороги. — Муберг В. Мужняя жена. — Стиген Т. На пути к границе. М., 1982.

Літ.: Неустроев В. П. Литература скандинавских стран (1870 — 1970). М., 1980.

Е. А. Жежерун.


МУДАРРІС Шараф (повне ім’я Шараф Хасіятуллович Мударрісов; 1.XI 1919, с. Нижня Каракітя, тепер Дрожжанівського р-ну, Татарстан — 27.IV 1963, Казань) — татарський письменник, перекладач. Закін. 1956 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Основоположник жанру сонета в татар. поезії. У зб. віршів «Шлях пісні» (1947), збірниках нарисів «Артилерист Вагап», «Фронтовики-татари» (обидві — 1944) показав суворі будні війни, кращі риси укр., кирг. і татар. народів. Виступав також як гуморист і сатирик: зб. «Не для сміху» (1954). Перекладав твори Т. Шевченка (опубл. у зб. «Кобзар», Казань, 1939) та англ., нім., рос. і чувас. поетів.

Тв.: Рос. перекл. — Сквозь пепел дней. М., 1974.

Р. К. Ганієва.


МУДРИЙ Василь Данилович (1.2.III 1930, с. Дюрдьово, Воєводина) — укр. (руський) письменник і культур.-осв. діяч у Воєводині. Закін. 1968 Вищу пед. школу в м. Шабаці. Вчителює. М. — один з авторів концепції розвитку нар. освіти русинів і ролі худож. л-ри в нац. вихованні. Автор зб. поезій для дітей «Подшніжніки викукую» («Підсніжники визирають», 1973), ряду підручників для русин. шкіл, статей на освітні та літ. теми.

Літ.: Тамаш Ј. Русинска књжевност. Нови Сад, 1984.

О. В. Мишанич.


«МУДРІСТЬ НАРОДНА» серія книжок прислів’їв та приказок народів світу. Виходила 1969 — 91 у вид-ві «Дніпро». Видр., зокрема, книжки укр., білорус., рос., груз., молд., лит., вірм., кирг., рум., франц., фін., тур., япон., євр., швед., афр. фольклору. Серед перекладачів — Р. Доценко, О. Завгородній, М. Литвинець, В. Лучук, Г. Халимоненко, В. Ціпко, А. Чердаклі, Р. Чилачава та ін.

Літ.: Хопта В. В. Народ скаже, як зав’яже [Список видань серії]. «Друг читача», 1990, 6 вересня.

В. В. Хопта.


МУЖИЛОВСЬКИЙ Андрій (Андрій із Слуцька; pp. н. і см. невід.) — укр. письменник-полеміст 1-ї пол. 17 ст. Був слуцьким і копильським протопопом, з 1631 — ієромонах Києво-Печерської лаври. Один з організаторів церковного собору в Києві (1628). Автор творів «Отпис на лист унитов виленских» (1616) і «Антидот, или Возражение на книгу Апологія, написанную ієромонахом Мелетієм Смотрицким» з присвятою київ. митрополиту Іову Борецькому (1629, польс мовою; вид., вірогідно, у Вільні), спрямованих на захист православ’я.

Літ.: Возняк М. С. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921.

П. К. Яременко.


«МУЗАГЕТ» (від грецького μουσαγέτης — ватажок муз) — літ.-мист. група. Ств. 1919 у Києві. Об’єднувала укр. письменників (Г. Журба, Д. Загул, М. Івченко, В. Кобилянський, Ю. Іванів-Меженко, Я. Савченко, О. Слісаренко, П. Тичина, Микола Терещенко, В. Ярошенко) і митців (М. Жук, М. Бурачек, Лесь Курбас, Марко Терещенко) переважно символіст. напряму. Декларувала неприйняття революц. дійсності, творчу незалежність митця. Проіснувавши менше року, група розпалася. Видала журн. «Музагет».

Літ.: Історія української літератури, т. 6. К., 1970; Журба Г. Від «Української хати» до «Музагету». «Україна», 1990, № 45 — 47.

С. А. Крижанівський.


«МУЗАГЕТ» — журнал однойм. літ.-мист. групи. Вийшов 1919 у Києві; у зведеному випускові опубл. матеріали трьох номерів (за січень — лютий — березень). Мав розділи: поезії, прози, критики, бібліографії, хроніки. У редакційній передмові зазначалося, що журнал є вільною трибуною мист. думки, «не придержується одного певного напрямку», «рішуче пориває зі старими віджившими традиціями, що стояли перешкодою розвитку української культури в загальноєвропейському розумінні». Вміщено вірші П. Тичини (зокрема «Плуг», «І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв»), Д. Загула, В. Ярошенка, К. Поліщука, М. Терещенка, П. Филиповича, О. Слісаренка, В. Кобилянського, новели П. Вірина (Коменданта), Г. Михайличенка, Г. Журби, М. Жука. В розділі критики та мистецтвознавства надр. статті «Творчість індивідуума і колектив» Ю. Іваніва-Меженка, «Мистецтво у Києві. Думки і факти» М. Бурачека, «Нова німецька драма» Леся Курбаса. Подано кілька рецензій на нові збірки молодих укр. поетів, літ.-мист. хроніку тощо. Худож. оформлення журналу здійснив художник і письменник М. Жук. «М.» — ост. організований виступ укр. символізму. Вихід журналу був помітним явищем тогочас. літ. процесу.

Літ.: Бєляєва Н. «Музагет»: про традиції символізму в журналі. «Слово і час», 1990, 10; Журба Г. Від «Української хати» до «Музагету». «Україна», 1990, № 45 — 47.

С. А. Крижанівський.


МУЗАЄВ Нурдін Джамалдінович [2(15).Х 1913, аул Белгатой, тепер Шалінського р-ну, Чечено-Інгушетія] — чеченський письменник, літературознавець, перекладач. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1935 Комуніст. ін-т журналістики (Москва), 1953 — Кирг. пед. ін-т (Бішкек). Думи й почуття свого народу передав у віршах і поемах (збірки «Мій шлях», 1936; «Жагучі мрії», 1966; «Поеми», 1969, та ін.). Поема «Говорить Селім» (1957) — про боротьбу чеч. народу проти цар. колонізаторів і місц. феодалів. Сучас. життя й нац. історія, взаємозв’язки з ін. народами переплелися в романах М. «Похід мужніх» (1960), «Сила мрії» (1971) та ін., повістях «Зама» (1957) і «В долині Аргуна» (1965), зб. оповідань «Почет привидів» (1976). Написав ряд п’єс, зокрема комедій. Виступав з нарисами, фейлетонами. М. належить праця «Взаємозв’язки літератур Північного Кавказу в процесі становлення жанрів» (1974) та ін. Автор пісні «Привіт Україні», присвяч. дружбі укр., чеч. та інгус. народів. Перекл. з рос., осет. та укр. л-р. Його переклади творів Т. Шевченка ввійшли до чеч. видання «Кобзаря» (1939).

Тв.: Рос. перекл. — Говорит Селим (Сказание о Чечне). М., 1958; Горячие сердца. Грозный, 1973; В долине Аргуна. М., 1974; Сила мечты. Грозний, 1985.

Літ.: Чентиева М. Поэтическое творчество Н. Музаева. В кн.: Известия Чечено-Ингушского научно-исследовательского института истории, языка и литературы, т. 1, в. 3. Грозный, 1959; Туркаев Х. В. Чеченская советская поэзия (20 — 40-е гг.). Грозный, 1971.

Б. В. Хоменко.


МУЗАФАРОВ Рефік Ібрагімович (18.IV 1928, с. Біюк-Асс Ак-Шейхського р-ну, Крим) — кримськотатарський фольклорист, доктор філол. наук з 1967. Закін. 1957 Ташк. пед. ін-т. Гол. ред. громад.-політичного та істор.-культурного журн. «Ватан» («Батьківщина», вид. з 1990 у Феодосії кримськотатар. і рос. мовами). Директор кримськотатар. культур.-просвіт. і н.-д. центру «Ватан». Автор праць з фольклористики «Татарські народні прислів’я (Про прислів’я кримських татар)» (1959), «Російсько-тюркські фольклорні зв’язки» (1966), «Нариси фольклору тюрків» (1966) та ін., кількох статей, присвячених кримськотатарсько-укр. історико-культурним взаєминам. Підготував до видання матеріали Кримськотатарської енциклопедії (рос. мовою), зб. кримськотатар. прислів’їв (укр. мовою).

Г. Б. Федоров.


МУЗИЧКА Андрій Васильович [24.XI (6.XII) 1886, с Доброводи, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл. — 8.IX 1966, м. Семипалатинськ] — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1956. Закін. Львів. ун-т. З 1920 — професор Одес. ін-ту нар. освіти. У 30-х pp. зазнав необгрунтованих репресій (висланий до Казахстану, працював у Кзил-Орд. і Семипалат. пед. ін-тах). Досліджував історію укр. класич. л-ри. Автор праць «Поетична творчість Г. С. Сковороди» (1923), «Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість» (1925), «Шляхи поетичної творчості Івана Франка» (1927), «З творчості І. Тобілевича» (1927), «Марко Черемшина (Іван Семенюк)» (1928) та ін. Портрет с. 430.

Літ.: Веркалець М. Андрій Музичка: Не так тії вороги, як добрії люди. «Україна», 1990, № 47.

І. М. Лисенко.


«МУЗИЧНА УКРАЇНА» — видавництво. Заснована у 1966 на базі музичних редакцій видавництв «Мистецтво» та «Радянська школа». Випускає музикознавчу, наук.-популярну, довідкову, муз.-пед., дитячу та худож. л-ру, нотні видання фольклору, класич. та сучас. музики, навч. посібники. Опубл. серію книг «Народні пісні в записах письменників», зокрема М. Гоголя, І. Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, Дніпрової Чайки, С. Руданського, І. Манжури, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Маковея, М. Павлика, І. Вагилевича, О. Потебні, М. Яцківа, П. Тичини, П. Козланюка та ін. Виходять серії «Вокальні твори на вірші українських поетів», «Письменник і музика» [опубл. дослідження «Шевченко і музика» М. Білинської, «Музичний світ Великого Каменяра» М. Загайкевич, «Леся Українка і музика» Л. Яросевич, «Я весь був як пісня... (М. Коцюбинський і музика)» Н. Щурової, «Українська пісня в світі» Г. Нудьги, «Наша дума, наша пісня» Ф. Погребенника тощо]. Надр. фольклор. збірки «Пісні Львівщини», «Пісні Сумщини», «Пісні Тернопільщини», «Пісні Буковини», «Пісні Івано-Франківщини» та ін.

М. П. Линник.


МУЗІЛЬ (Musil) Роберт (6.XI 1880, м. Клагенфурт — 15.IV 1942, Женева) — австр. письменник. Здобув техн. освіту в Брно (Чехія), навч. 1903 — 08 у Берл. ун-ті. Учасник 1-ї світ. війни, 1-го Міжнар. конгресу письменників на захист культури (1935, Париж). Після анексії Австрії фашистською Німеччиною емігрував 1938 до Швейцарії. Основний твір письменника — роман «Людина без властивостей» (незакін.; т. 1 — 3, 1930 — 43); це філос.-сатир. портрет монарх. Австрії напередодні 1-ї світ. війни. Хисткість моралі, трагізм людських взаємин у тогочас. австр. суспільстві відтв. у збірках психол. новел та повістей «Об’єднання» (1911) і «Три жінки» (1924), драмі «Мрійники» (1921). М. належить також автобіогр. роман «Сум’яття вихованця Терлеса» (1906).

Тв.: Рос. перекл. — Человек без свойств, кн. 1 — 2. М., 1984; Душевные смуты воспитанника Тёрлеса. «Иностранная литература», 1992, № 4.

Літ.: Затонський Д. Під впливом ревізіонізму. «Всесвіт», 1958, № 1; Кайн Ф. Австрійські літературні традиції. «Всесвіт», 1972, № 10; Затонский Д. Роберт Музиль и его роман «Человек без свойств». В кн.: Музиль Р. Человек без свойств, кн. 1. М., 1984; Белобратов А. Робер Музиль. Л., 1990.

А. М. Подолинний.


МУКАНОВ Сабіт Муканович [9 (22).IV 1900, аул № 2 Таузарської волості Акмолін. губ., тепер Джамбулський р-н Пн.-Казахстан. обл. — 18.IV 1973, Алма-Ата] — казах. письменник, літературознавець, перекладач, громад. і держ. діяч, академік АН Казахстану з 1954. Закін. 1935 Моск. ін-т черв. професури. У 1937 — 41 — професор Казах. пед. ін-ту (Алма-Ата). Був головою правління СП Казахстану (1936 — 37, 1943 — 51). Твори М. — про істор. віхи в житті казах. народу: збірки віршів і поем «Батрак» (1926), «Сирітка» (1927), роман у віршах «Сулушаш» (1928), поеми «Білий ведмідь» (1935) і «З висоти на висоту» (1965), романи «Заблудлі» (1931, перший прозовий твір у казах. л-рі; 1959 перероб. під назвою «Світла любов»), «Загадковий стяг» (1938, 2-е вид. 1946 під назвою «Ботагоз»), «Сир-Дар’я» (1947 — 48), «Школа життя» (кн. 1 — 3, 1949 — 62, автобіогр.), «Степові хвилі» (1957), «Метеор, що промайнув» (кн. 1 — 2, 1967 — 70). Опубл. кн. нарисів «Подорожі» (1954) та ін., писав п’єси («Чокан Валіханов», 1953; «Сакен Сейфуллін», 1965, та ін.), лібрето опер. Автор монографій «Казахська література початку XX століття» (1932), «Казахська література XVIII — XIX століть» (1943), «Народна спадщина» (опубл. 1974), праць про Ч. Валіханова і А. Кунанбаєва. Україні присвятив ряд віршів, нарис «Форт Шевченка» (1948), ст. «Квітучий сад» (1964). Переклав поему «Гайдамаки» Т. Шевченка (1936). Окр. твори М. переклали В. Бєлова, Ю. Петренко, Д. Гринько, І. Соболь.

Тв.: Укр. перекл. — Сир-Дар’я. К., 1957; Школа життя, [кн. 1 — 2]. К., 1960; Школа життя, кн. 3. К., 1970; Рос. перекл. — Стихи и поэмы. Алма-Ата, 1960; Ботагоз. АлмаАта, 1977; Светлая любовь. Алма-Ата, 1983; Промелькнувший метеор, т. 1 — 2. Алма-Ата, 1984; Школа жизни, кн. 1 — 3. Алма-Ата, 1985.

Літ.: Нуртазин Т. Сабит Муканов. Алма-Ата, 1958; Гринько Д. Співець краси і справедливості. В кн.: Муканов С. Школа життя, кн. 3. К., 1970; Элконина Ф. И. Сабит Муканович Муканов. Указатель литературы. Алма-Ата, 1972.

Б. І. Іскаков.


МУКІМІ Мухаммад Амін-ходжа [1850 (за ін. даними — 1.V 1851), Коканд — 25.I 1903, там же] — узб. поет-просвітитель. Навч. у медресе Коканда, Бухари, Ташкента. М. відійшов від абстр. образів сх. поезії, запровадив у класичну лірику сусп.-політ. тематику. Уславився сатир. та лірич. поезіями. В сатир. творах викривав баїв, мулл, купців, чиновників (вірші «Святий», «Сатира на Віктора-бая», «Син гріха», «Вексель», «Вибори»). Лірич. поезія багата за жанрами (газелі, мухамаси, рубаї). Завдяки лаконізму, емоц. багатству, мелодійності мови окр. твори М. стали нар. піснями («Не тільки я», «Рання весна» та ін.). М. заснував новий жанр в узб. л-рі — дорожній нарис — вірш. кн. «Описи подорожей», де змалював нелегке життя простого народу. Започаткував також епістоляр. стиль в узб. л-рі своїми листами до друзів (у віршах і прозі). Узб. письменник С. Абдулла присвятив М. докум. роман «Мандрівник» (1970). До образу М., його поезії зверталися О. Ільченко («Пам’ять серця», 1942), М. Терещенко («Ташкентський зошит», 1944). Окр. твори М. перекл. М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Сатира та лірика. К., 1954; Рос. перекл. — Избранные произведения. В кн.: Мукими, Фуркат. Избранные произведения. Л., 1972.

Літ.: Абдусамедов А. Ясная слава, «Наука и религия», 1980, № 11.

М. Г. Бочко.


МУЛДАГАЛІЄВ Джубан (5.Х 1920, аул Сайкудук, тепер Тайпак. р-ну Урал. обл. — 6.Х 1988, Алма-Ата) — казах. поет, перекладач, громад. діяч, нар. письменник Казахстану з 1985. Закін. 1940 Урал. сільськогосп. технікум. У роки. Вел. Вітчизн. війни — військ. журналіст. 1-й секретар правління СП Казахстану (з 1979). Був членом Комітету Міжнар. асоціації письменників країн Азії і Африки. Автор багатьох збірок віршів і поем — «Світлий шлях» (1951), «Пульс часу» (1963), «Закоханими очима» (1964), «Роки в піснях» (1967), «Віки і миті», «Степова засмага» (обидві — 1969), «Високі полудні» (1974), «Голос любові» (1981) та ін. Ліро-епіч. поеми М. «Орлиний степ» (1974) і «Сель» (1977) відзначені Держ. премією СРСР (1978). Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Н. Хікмета. Окр. твори М. переклали Ф. О. Моргун, П. Максимейко, П. Сингаївський, Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — Велике слово. В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976; Зелені простори. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Україна в творах казахських письменників про війну. В кн.: Сузір’я, в. 22. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Степові ритми. Сучасна поезія Казахстану. К., 1989; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1986.

Літ.: Кривощеков Л. Поэт и воин. «Простор», 1981, № 4.

О. Г. Астаф’єв.


МУЛЯР Яків Леонтійович (8.XII 1924, с. Суботівка, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінн. обл. — 2.II 1988, Вінниця) — укр. письменник, журналіст. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1961 ВПШ (Київ). Працював у пресі. Автор зб. сатир. і гумор. оповідань «Прутикові іменини» (1982), низки одноактних комедій («Шукачі скарбів», «Резерви», «Дорога печатка», усі — 1962; «Круті стежини», 1965, «Щасливої дороги», 1966, та ін.). Писав лірич. поезії, вірш. і прозові гуморески, фейлетони — опубл. у періодиці, колект. збірниках. Виступав як літ. критик.

Б. В. Хоменко.


МУЛЬТАТУЛІ (Multatuli; справж. Едуард Дауес Деккер; 2.III 1820, Амстердам 9.II 1887, м. Нідер-Інгельгайм, тепер м. Інгельгайм, Німеччина) — нідерл. письменник, публіцист. Мав початкову освіту. У 1838 — 56 був чиновником колон, адміністрації в Індонезії, за спробу поліпшити становище, місцевого населення був увільнений зі служби. Автобіогр. роман М. «Макс Хавелаар, або Кавові аукціони Нідерландського торговельного товариства» (1860), що відзначався документальністю та публіцистичністю і гостро таврував маклерів-визискувачів та жорстоких плантаторів, став своєрідним політ. памфлетом. В епістолярному романі «Любовні листи» (1861), а також трактатах «Про вільну працю в Нідерландській Індії», «Японські бесіди» (обидва — 1862) поглиблюється критика капіталіст. суспільства. Розуміння просвіт. ролі мист-ва.і л-ри виявилося в монумент. праці «Ідеї» (т. 1 — 7, 1862 — 77), в якій М. закликав до повалення влади, що грунтується на гнобленні людей. Писав драми («Небесна наречена», 1864; «Школа князів», 1872), оповідання. Окр. твори М. переклали І. Франко, Марко Черемшина, П. Карманський, О. Маковей, В. Чапля, П. Вороній, І. Ставничий, В. Кавецький та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Із оповідань. «Літературно-науковий вістник», 1901, № 10; Жите на висотах. «Ілюстрована Україна», 1913, № 23; Любовні листи. «Українське слово», 1916, 28 жовтня; [Твори]. «Українське слово», 1916, 12 лист.; Саїд та Адінда. Х., 1927; Під чужим ярмом. Х., 1929; Казка про японського каменяра. «Неділя». 1932, 17 липня; Авторитет. В кн.: Черемшина Марко. Твори, т. 2. К., 1974; Рос. перекл. — Избранные произведения. М., 1949; Макс Хавелаар, или Кофейные аукционы Нидерландского торгового обшества. М., 1959.

Літ.: Рудницький М. Мультатулі. «Світ», 1927, ч. 7; Выгодская Э. Пламя гнева. М. — Л., 1952; Мультатулі. «Всесвіт», 1960, № 3; Ошис В. В. Общественно-политические взгляды Мультатули. «Новая и новейшая история», 1974, № 3; Ошис В. В. Мультатули. Библиографический указатель. М., 1971.

Я. І. Кравець.


МУНТЯНУ (Munteanu) Франчіск (9.IV 1924, с. Вецел, повіт Хунедоара) — рум. письменник. Автор романів «У місті на Муреші» (1956), «Статуї ніколи не сміються», «Щасливий торговець» (обидва — 1957), «Повернення» (1967), «Куди?» (1970), повістей «Ленца» (1954), «Рябий» (1976), збірок новел «Жайворонок» (1955), «Небо починається з третього поверху» (1958), «Новели» (1959), «Мій друг Адам» (1962), «Вулиця Семафора», «Заповіт» (обидві — 1972), кн. «Люди, події, спогади» (1981) та ін. У своїх творах розробляє, зокрема, антифашист. і виробничу тематику. Виступає також як сценарист і кінорежисер. Окр. твори М. переклали М. Богайчук, А. М’ястківський, О. Гайнічеру, В. Положій, С. Семчинський.

Тв.: Укр. перекл. — Ленца. К., 1958; У місті на Муреші. К., 1958; Статуї ніколи не сміються. К., 1962; Рябий. К., 1981; Якби всі дерева були однакові. В кн.: Сучасна румунська повість. К., 1982; Рос. перекл. — В городе над Мурешем. М., 1956; Ленца. М., 1958; Гостиница «Тристеце». М., 1959; Статуи никогда не смеются. М., 1962; Терра ди Сиена. М., 1963.

Літ.: Гайнічеру О. Розвиваючи традиції. «Всесвіт», 1984, № 5.

О. І. Гайнічеру.


МУР (Moore) Брайєн (25.VIII 1921, Белфаст) — ірл. письменник. Учасник 2-ї світ. війни. З 1948 жив у Канаді, з 1959 — у США. Пише англ. мовою. Автор романів «Джуддіт Гірн» (1955), «Бенкет Люперкала» (1957), «Я — Мері Дунн» (1968), «Холодне небо» (1983), де розглядаються передусім моральні та соціальні колізії у бутті сучас. людини у зх. світі. Ірл. тематика домінує в романі «Король від морозива» (1965), повісті «Католики» (1972). Героями багатьох творів М., зокрема романів «Як поталанило Рудому Коффі» (1960), «Відповідь з прірви» (1962), «Спадок Манганів» (1979), «Спокуса Ейлін Г’юз» (1981) та ін., є вихідці з Ірландії, що перебралися до Пн. Америки. В центрі романів «Фергюс» (1970), «Велика вікторіанська колекція» (1975) — доля митця і мистецтва в умовах соціального прагматизму. В істор. романі «Чорна ряса» (1985) змальовано життя білих колоністів у Пн. Америці. Окр. твори М. переклали В. Корнієнко, Є. Крижевич.

Тв.: Укр. перекл. — Велика вікторіанська колекція. «Всесвіт», 1981, № 5 — 6; Як поталанило Рудому Коффі. В кн.: Сучасна канадська повість. К., 1984.

Літ.: Назаренко Т. Брайєн Мур та його роман. «Всесвіт», 1981, № 6.

Р. І. Доцеяко.


МУР (Moore) Джордж (24.II 1852, графство Мейо, Зх. Ірландія — 21.I 1933, Лондон) — ірл. та англ. письменник. Навч. живопису в Парижі й Лондоні. Відіграв помітну роль у становленні ірл. нац. театру. Писав англ. мовою. Рання літ. творчість М. тяжіла до натуралізму (романи «Сучасний коханець», 1883; «Комедіантова дружина», 1885); згодом у його творах поглиблюється соціально-психол. аналітичність (роман «Естер Уотерс», 1894). З 2-ї пол. 90-х pp. до 1911 М. жив переважно в Ірландії, активно сприяв ірл. нац.-культурному відродженню, що відбилося в зб. оповідань «Незоране поле» (вид. в ірл. перекл. — 1902, в англ. оригіналі — 1903), романі «Озеро» (1905), деяких пізніших творах. М. належать також автобіогр. трилогія «Вітання і прощання» (1911 — 14), автобіогр. повість «Сповідь молодика» (1888), низка істор. романів («Елоїза й Абеляр», 1921; «Пасторальне кохання Дафніса й Хлої», 1924, та ін.). Писав поезії, оповідання, есе на літ. та мистецькі теми. Окр. твори М. переклали В. Чередниченко, Е. Хоменко. Портрет с. 431.

Тв.: Укр. перекл. — Маленька Юдита. Х., 1929; Закляття Джулії Кагілл. «Всесвіт», 1979, № 10; Рос. перекл. — Эстер Уотерс. М., 1987.

Р. І. Доцент.


МУР (Moore) Томас (28.V 1779, Дублін — 25.II 1852, Лондон) — ірл. поет. Закін. 1799 Дублін. ун-т. Писав англ. мовою. Визнання здобув передусім збірниками «Ірландські мелодії» (в. 1 — 10, 1808 — 34; поезії пройняті волелюбним духом і вболіванням за знедолену Ірландію) і «Мелодії різних народів» (в. 1 — 6, 1818 — 27), в яких поряд з текстами друкувалися ноти. У сатир. творах «Родина Фаджів у Парижі» (1818), «Байки про Священний Союз» (1823), «Фаджі в Англії» (1835) М. висміяв реакц. політику європ. правителів. Автор романт. поем «Лалла Рук» (1817), «Кохання ангелів» (1823), роману «Епікуреєць» (1827). Видав біогр. книжку про Р. Б. Шерідана (1825), «Листи і щоденники лорда Байрона з нотатками про його життя» (1830), «Історію Ірландії» (т. І — 4, 1835 — 46). Багато поезій М. поширювались як нар. пісні. Вірш «Вечірній дзвін» (з 1-го випуску «Мелодій різних народів») набув популярності у Росії (рос. перекл. І. Козлова, музика О. Аляб’єва) та в Україні (перекл. з рос. В. Александрова, надр. 1887 у Харкові в «Народному пісеннику з найкращих українських пісень»). Першим з укр. авторів високо оцінив творчість ірл. поета М. Іваненко (ст. «Особливості стилю і творінь Томаса Мура», 1830). Поезії М. перекладали І. Франко, П. Грабовський, С. Шелухин, Г. Кочур, М. Орест, В. Бойченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Перед битвою. В кн.: Бойченко В. Іскри. К., 1972; Тебе забути? В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; «Люблю вечірній час...». В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991; Рос. перекл. — Избранное. М., 1986.

Р. І. Доценко.


«МУР» («Мистецький український рух») — літ. об’єднання укр. письменників. Виник 1945 у м. Фюрті (Зх. Німеччина). Голова — У. Самчук. Серед засновників і членів — І. Багряний, В. Барка, С. Гординський, В. Домонтович, Ю. Косач, І. Костецький, О. Бургардт (Ю. Клен), Т. Осьмачка, Яр Славутич, Л. Полтава, Ю. Шерех (Шевельов) та ін. Діяльність «МУРу» була спрямована на консолідацію укр. літераторів, які опинилися в еміграції, на те, щоб привернути увагу світової громадськості до укр. л-ри. «МУР» 1945, 1947 — 48 провів три з’їзди письменників, кілька творчих конференцій, випустив під однойм. назвою три літ. збірники та альманах. Твори членів об’єднання виходили в «Малій бібліотеці МУРу», вид-ві «Золота брама». 1949 «МУР» припинив існування внаслідок виїзду більшості його членів до ін. країн.

Літ.: Українська еміграційна література в Європі. 1945 — 49. «Овид» [Мюнхен], 1954, ч. 3 — 6; Шерех Ю. Об’єднання Українських Письменників МУР. «Сьогочасне й минуле» [Мюнхен — Нью-Йорк], 1948, кн. 1.

І. М. Лисенко.


МУРАВЙОВ Михайло Микитович [25.Х (5.XI) 1757, Смоленськ — 29.VII (10.VIII) 1807, Петербург] — рос. письменник, громад. діяч. Батько декабристів М. та О. Муравйових. Навч. 1768 — 70 в гімназії при Моск. ун-ті, згодом в ун-ті. 1785 — 96 — наставник вел. князів Олександра та Костянтина. З 1802 — товариш міністра нар. освіти й одночасно (з 1803) — попечитель Моск. ун-ту. Представник сентименталізму, попередник М. Карамзіна (поет. декларація «Нарис про віршування», 1775; повість «Мешканець передмістя», 1790, надр. 1810, та ін.). Автор збірок «Байки у віршах» (1773), «Оди» (1775), «Похвального слова М. В. Ломоносову...» (1774) та ін. Звертався до т. з. легкої поезії (зб. «Летючі вірші»). Створив перші рос. балади («Невірність», «Болеслав, король польський»). Деякі твори М. пов’язані з подіями рос.-тур. війни. В «Оді на замирення Росії з Портою Оттоманською», написаній з нагоди укладення Кючук-Кайнарджійської мирної угоди, йдеться, зокрема, про набіги кримських татар, турків на міста і села України. У творах істор. тематики поет згадував про походи київ. князів («Храм Марсів» та ін.), Полт. битву («Воєнна пісня»). Перекладав твори Горація, Вольтера, П. Корнеля, Н. Буало та ін. зарубіж. письменників (кн. «Перекладні вірші», 1773).

Тв.: Полное собрание сочинений, ч. 1 — 3. СПБ, 1819 — 20; Стихотворения. М. — Л., 1967.

Літ.: Петухов Е. В. М. Н. Муравьев. Очерк его жизни и деятельности. «Журнал Министерства народного просвещения», 1894, № 8; Сионова С. А. Художественное становление поэта и поэзии в творчестве М. Н. Муравьева. «Проблеми изучения русской литературы XVIII века», 1980, в. 4.

І. Я. Павленко.


МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ Іван Матвійович [1.Х 1768, Москва — 12 (24).III 1851, Петербург] — укр. і рос. письменник-просвітитель, перекладач, учений, критик, академік Рос. АН з 1811. Онук укр. гетьмана Д. П. Апостола. Батько декабристів С., М. та І. Муравйових-Апостолів. З 1784 служив у Колегії іноз. справ (Петербург), 1796 — 1805 — на дипломат. службі за кордоном (Гамбург, Копенгаген, Мадрид). Після відставки (1806) жив у своєму маєтку с. Хомутці (тепер Миргородського р-ну Полтав. обл.), де його частими гостями були декабристи. З 1826 майже до кін. 40-х pp. — у Франції. Своїми творами відгукувався на тогочасні події. Автор комедії «Помилки, або Ранок мудріший від вечора» (1794), оди «На спокій» (1809), публіцист.-філос. роману «Листи з Москви в Нижній Новгород» (1813 — 15, про Вітчизн. війну 1812 та повоєнну дійсність) та ін. Його «Подорож по Тавриді в 1820 році» (1823) — одна з перших наук. праць з історії та географії Криму; у розвідці «Погляд на змову Катіліни» пропагував ідеї респ. ладу. 1824 виступив проти наступу урядової реакції («Думка сенатора Муравйова-Апостола у справі дійсного статського радника Попова»).

М.-А. перекладав твори зарубіжних письменників (комедії «Школа лихослів’я» Р. Б. Шерідана, «Хмари» Арістофана та ін.).

Літ.: Полевой П. Н. И. М. Муравьёв-Апостол. В кн.: История русской словесности, т. 1 — 3. СПБ, 1900; Кузьменко А. Ю. Іван Матвійович Муравйов-Апостол. К., 1964.

А. Ю. Кузьменко.


МУРАДОВ Шах-Емір Білалович (20.V 1913, аул Куруш, тепер Ахтинського району, Дагестан) — лезг. письменник, перекладач, нар. поет Дагестану з 1972. Закін. 1937 Даг. пед. ін-т (Махачкала). Вчителював, працював у пресі, на радіо. Автор збірок, де поряд з лірич. поезіями вміщено й соціально загострені сатир. твори — збірки «Щасливий Дагестан» (1949), «Білі голуби» (1953), «Говорить Шахдаг» (1961), «Пісні горця» (1967), «Сонце і любов» (1968), «Слава людяності» (1981), «Від серця до серця» (1983), ліричної збірки «Світлі мрії» (1988) та ін. Багато ліричних віршів М., покладених на музику, стали нар. піснями. Написав кілька п’єс, ряд книжок для дітей.

Щирі почуття до українського народу висловив у вірші «Привіт Україні» (1978). Перекл. з тур., франц., рос. й укр. л-р. Зокрема переклав «Заповіт», «Думку» («Тече вода в сине море»), «Не завидуй багатому» та ін., автобіографію Т. Шевченка (1961). Окр. твори М. переклали М. Литвинець, І. Гончаренко, А. М’ястківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сонячний Дагестан. Поезія Країни гір. К., 1967; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия Дагестана. Махачкала, 1971; [Вірші]. В кн.: Антология дагестанской поэзии, т. 3. Махачкала, 1981. Літ.: Ганиева А. М. Шах-Эмир Мурадов. В кн.: История дагестанской советской литературы, т. 2. Махачкала, 1967; Гашаров Г. Г. Певцы обновленного края. Махачкала, 1987; Акимова Ф. Лезгинский поэт Шах-Эмир Мурадов. Рекомендательный указатель литературы. Махачкала, 1958.

Г. Г. Ханмурзаев.


МУРАТОВ Ігор Леонтійович [15 (28).VII 1912, Харків — 29.III 1973, там же] — укр. письменник. Закін. 1939 Харків. університет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. 1942 — 45 — у фашист. полоні. По війні працював гол. ред. газ. «За возвращение на Родину» (Берлін). У довоєнних поет. збірках М. «Комсографік» (1933), «Загибель синьої птиці» (1934), «Багаття» (1940), «Двадцятий полк» (1941), поемах «Важкий прогін» (1935), «Зелені зозулі» (1936), «Остап Горбань» (1938) та ін. відбилися характерні настрої того часу. Вел. Вітчизн. війні, гострим соціально-політ. та моральним проблемам присвячені вірші і поеми, що увійшли до книжок «Сповідь солдата» (1945 — 60), «Повість про щастя» (1948), «Любов і зненависть моя» (1960), «Осінні сурми» (1964), «Розчахнута брама» (1967), «Жовтневі мажори» (1970) та ін. У поезії М. романт. піднесеність поєднується з епічністю, його твори відзначаються чіткістю задуму, стрункою логікою розвитку поет. ідеї. Автор; повістей «Буковинська повість» (1951; Держ. премія СРСР, 1952), «Жила на світі вдова» (1960), «Свіже повітря для матері» (1962), романів «У сорочці народжений» (1965), «Сповідь на вершині» (1971). Виступав як драматург (п’єси «Остання хмарина», 1959; «Радісний берег», 1961; «Стара ширма», 1963; «Земля моїх правнуків», 1969; «Нейтральна зона», 1970, та ін.), публіцист (зб. нарисів «Сперечаюсь, заперечую, стверджую», 1969). Написав для дітей поет. зб. «Весело, сонячно, дружно» (1960) та ін. Твори М. перекладено багатьма мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1982 — 83; Рос. перекл. — Буковинская повесть. М., 1958; В сорочке рожденный. М., 1968; Осенние признання. М., 1971; Исповедь на вершине. М., 1973.

Літ.: Кореневич Л. В шуканні — утвердження дух. «Україна», 1970, №33; Про Ігоря Муратова. К., 1972; Ільницький М. Художній літопис часу. В кн.: Муратов І. Твори, т. і. К., 1982; Галич О. «І не спинюсь, аж поки серцем стихну». «Українська мова і література в школі», 1990, № 9.

М. Ф. Гетьманець.


МУРИНЕЦЬ Василь Миколайович [26.I (7.II) 1898, Харківщина — р. і м. см. невід.] — укр. письменник. Закін. Харків. ін-т нар. освіти. Вчителював. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Перші опубл. твори — п’єси «І раб прокинувся» та «В яру» (у колект. зб. «Різдвяний вітер», 1923). Автор сатир. комедії «По ревізії» (1923, перевид. 1927, 1929; написана за мотивами однойм. твору М. Кропивницького), п’єс «Спартак» (1924) і «Опеклися» (1926), драм. творів для дітей («Розумна бабуся», «Тарасиків сон», обидва — 1926, та ін.).

Літ.: Капустянський І. Плужанська творчість. (Бібліографічний покажчик). В кн.: Плуг. Літературний альманах, зб. 2. Х., 1926.

В. А. Бурбела.


МУРН (Murn) Йосип (псевд. — Александров, Ярослав; 4.III 1879, Любляна — 18.VI 1901, там же) — словен. поет. Навч. в Експортній академії (Відень), Праз. ун-ті. Належав до літ.-політ. т-ва «Задруга» (засн. в 90-х pp. 19 ст.), члени якого цікавилися культурою слов’ян. народів, зокрема українського. Один із засновників літ. течії «словенський модерн». Основу творів М. становлять інтимна та філос. лірика, вірші на сільс. тематику (зб. «Вірші та романси», опубл. 1903; «Вибрані твори», т. 1 — 2, 1954). Був обізнаний з укр. нар. піснями, творчістю Т. Шевченка, читав в оригіналі його твори. Вірш М. «Народна пісня» («Не хочеш, люба, віночка...») переклав Р. Лубківський (зб. «Слов’янська ліра». К., 1983).

Літ.: Ющук І. П. Український струмінь у словенській поезії кінця XIX — початку XX ст. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1967, в. 3; Гримич В. За Кобзаревою луною. Стаття друга. «Всесвіт», 1983, № 3.

В. Г. Гримич.


МУСА ДЖАЛІЛЬ (1906 — 1944) — татарський поет. Див. Джаліль Муса.


МУСІЄНКО Володимир Якович (28.VIII 1953, Київ) — укр. перекладач. Закін. 1976 Київ. пед. ін-т іноз. мов. Працював у вид-ві «Веселка», правлінні СПУ; з 1990 — у Міжнар. фонді «Відродження» (Київ). Перекладає з англ. л-ри — роман «На кого вкаже палець» (1983) та повість «Знахідка в бібліотеці» (1990) А. Крісті, роман «Обітована земля» М. Брегга (1990), окр. оповідання Уйди; амер. — романи «Хліб по воді» І. Шоу (1985), «Вибори» Ш. Маркмана (1988, обидва разом з О. Логвиненком), повість «Викрадення містера Г’юї» Л. Ейдж (1989), окр. оповідання О’Генрі, Дж. Г. О’Хари; австрал. — повість «А що завтра?» А. Саутолла (1985). М. належать також переклади творів англомовних письменників Канади (оповідання Е. Вілсона, Ф. Моуета), Індії та ін.

В. І. Ткаченко.


МУСІЄНКО Дмитро Михайлович (12.XII 1921, м. Кременчук, тепер Полтав. обл. — 24.VII 1989, Київ) — укр. письменник, сценарист, журналіст. Закін. 1939 Лубен. учит. ін-т і 1949 Львів. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Вчителював, працював у пресі, на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка, в журн. «Новини кіноекрана». Починав як нарисовець — збірки «Трудові будні» (1953), «Творче дерзання» (1954). Автор лірич. драми «Верховинці» (1959), п’єс «Мандрівка в молодість. Сторінки життя Михайла Щепкіна» (1987), «Честь», «Героїня», «Над нами небо одне», драм. новели «Калинова сопілка», комедії «Два дні на сповідь», лірич. комедії «За синім птахом» (усі — 1978). Роман «Три чверті щастя» (1988) — багатоплановий твір про великого укр. і рос. актора М. Щепкіна, його дружбу з Т. Шевченком. За сценаріями М. пост. докум. і наук.-популярні кінофільми «Панас Мирний», «Степан Шкурат», «Недоспівана пісня», «Ми — інтернаціоналісти», «Набат» та ін.

Літ.: Майченко К. Райдужна палітра драматурга. «Культура і життя», 1978, 13 липня; Майченко К. Бійці невидимого фронту. «Літературна Україна», 1982, 4 листопада; Пинчук С. Черты великого образа. «Радуга», 1990, № 4.

К. Я. Прохоренко.


МУСІЄНКО Оксентій Оксентійович (27.VIII 1914, с. Станишівка, тепер Іванків. р-ну Київ. обл. — 29.Х 1941, м. Вязьма Смол. обл.) — укр. поет. Навч. 1932 у Київ. пед. ін-ті, 1938 — на Всеукр. курсах при Київ. ун-ті, закін. 1938 Житомирський педагогічний інститут. Учителював. Загинув під час Вел. Вітчизн. війни. Друкувався в періодиці з 1932. Автор збірок «Прагнення» (опубл. 1989), «Повернення» (опубл. 1989). Ряд віршів М. вміщені в колект. зб. «В єдинім строю» (1985). Осн. мотиви творчості — прагнення краси, утвердження чесності, людського благородства, готовність стати на захист рідної землі.

Літ.: Степанюк Б. Клятва перед боєм. У кн.: Мусієнко О. Прагнення. К., 1989.

В. Г. Пугач.


МУСІЄНКО Олекса Григорович (25.II 1935, с. Велика Павлівка Зіньківського р-ну Полтав. обл.) — укр. письменник. Закін. 1958 Київ. ун-т. З 1957 — на газетній та видавничій роботі. У співавт. з І. Головченком написав тетралогію — романи «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978), в яких на докум. матеріалі відображено героїч. оборону Києва від фашистів у перші місяці Вел. Вітчизн. війни, боротьбу партизанів і київ. підпільників з окупантами. Автор повістей «Перевал» (1975), «Спалах» (1976), роману «Багряна вежа» (1982), зб. есе «Пересвіти» (1985), нарисів, наук. розвідок на істор. теми тощо. Упорядник кн. «...З-порога смерті...» (1991, про письменників України — жертви сталін. репресій).

Тв.: Багряна вежа. К., 1988; Рос. перекл. — Золотые Ворота. М., 1965 [у співавт.]; Незримый бастион. М., 1968 [у співавт.] ; Днепровский вал. М., 1982 [у співавт.].

Літ.: Міщенко Д. Олексі Мусіенку — 50. «Літературна Україна», 1985, 28 лютого.

В. Х. Косяк.


МУСРЕПОВ Габіт Махмудович [9 (22).III 1902, аул Жанажол, тепер Джамбулського р-ну Пн.Казахст. обл. — 31.XII 1985, Алма-Ата] — казах. письменник, літературознавець, перекладач, громад. діяч, академік АН Казахстану з 1958, Герой Соц. Праці (1974), нар. письменник Казахстану з 1984. Закін. 1926 робітфак у м. Оренбурзі, навч. 1927 в Омському сільськогосп. ін-ті. 1-й секретар СП Казахстану (1956 — 61, 1964 — 66). Автор повістей «У вирі» (1928), «Перші кроки» (1932), «Раз і на все життя» (1967), романів «Солдат із Казахстану» (1949), «Пробуджений край» (1953), «Це його сліди» (1962), «Улпан її ім’я» (1976). М. відіграв значну роль у розвитку нац. драматургії — п’єси «Амангельди» (1936, у співавт.), «Кози-Корпеш і Баян-Слу» (1939), «Ахан-сере Актокти» (1942; 2-а ред. — «Трагедія поета», 1958). Писав кіносценарії, лібрето опер. Літературозн. праці і крит. статті М. зібрано в кн. «Обов’язок художника» (1970), нариси і публіцист. твори — у зб. «Сліди часу» (1977). Т. Шевченкові присвятив ряд статей: «Дружба народів — велика традиція» (1958), «В сім’ї великій...» (1964) та ін. Виступив з промовою на урочистому засіданні в Москві, присвяч. 150-річчю від дня народження укр. поета (1964). Переклав драму Я. Галана «Любов на світанні». Окремі твори М. переклали О. Довгий, З. Клещенко, В. Ружицький, І. Педанюк.

Тв.: Укр. перекл. — Пробуджений край. К., 1961; Буремна ніч. В кн.: Казахське радянське оповідання. К., 1983; Солдат із Казахстану. — Раз і на все життя. К., 1985; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1982; Черты эпохи. Алма-Ата, 1986.

Літ.: Каратаев М. Ювелир слова. В кн.: Каратаев М. Мировоззрение и мастерство. Алма-Ата, 1965.

Б. І. Іскаков.


МУССІНАК (Moussinac) Леон (19.I 1890, с. Міжен, деп. Йонна — 10.III 1964, Париж) — франц. письменник, кіно- і театрознавець. Закін. Париз. ун-т. У 1921 — 32 — зав. відділом кіно в газ. «L’Humanité» («Людство»). Учасник Руху Опору. 1940 був ув’язнений, перебував у петенівському концтаборі Нюрс, де створив автобіогр. кн. «Пліт „Медузи“. Щоденник політ. в’язня. 1940 — 41» (опубл. 1945). Автор поет. збірок «Розв’язаний шарф» (1920) і «Нечисті вірші» (1945). М. належать соціальні романи з життя інтелігенції («Стрімголов», 1931; «Нотатки Е. Ж. Кудерка. Соляні статуї», 1947), робітництва («Заборонена демонстрація», 1935) і селянства («Шан-де-Мое», 1945), а також сатир. антибурж. трагіфарс «Батько Липень» (1927, у співавт. з П. Вайяном-Кутюр’є). Видав низку книжок з історії і теорії кіно- і театр. мист-ва. У ст. «До найвищого в житті» (1956), написаній з приводу смерті О. Довженка, назвав його найвидатнішим майстром укр. кіно. Окр. твори М. переклали М. Терещенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Стрімголов. Х., 1935; Біржа. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. Избранное. М., 1981.

Літ.: Наркирьер Ф. С. Французское Сопротивление. Прозаики и драматурги. В кн.: Литература антифашистского Сопротивления в странах Европы. 1939 — 1945. М., 1972; Наркирьер Ф. На плоту «Медузы». О Леоне и Жанне Муссинак. В кн.: Наркирьер Ф. От Роллана до Моруа. М., 1990.

В. І. Ткаченко.


МУСТАФІН Габіден [16 (29).XI 1902, місцевість Сартюбе, тепер Тельманського р-ну Караганд. обл. — 20.I 1985, Алма-Ата] — казах. письменник, громад. діяч, чл.-кор. АН Казахстану з 1958, нар. письменник Казахстану з 1984. Голова правління СП Казахстану (1953 — 57, 1961 — 64). Навч. в аульного мулли, у рос.-казах. школі в с-щі Спаськ (тепер Караганд. обл.). Роман «Життя або смерть» (1940) — один з перших творів казах. л-ри на робіт. тематику. Романом «Караганда» (1952, укр. перекл. Д. Бедзика) М. продовжив тему шахтар. праці. В романі «Після бурі» (1959) відображено соціальні перетворення в аулі. Автор романів «Шиганок Берсієв» (1945), «Очевидець» (1963, автобіогр.), повісті «Мільйонер» (1948), зб. літ.-крит. статей «Плин думки» (1977). Твори М. насичені афоризмами, приповідками тощо. Т. Шевченкові М. присвятив ст. «Великий Кобзар» (1964).

Тв.: Укр. перекл. — Караганда. К., 1956; Рос. перекл. — Избранное, т. І — 2. Алма-Ата, 1963; Шиганок Берсиев. — Миллионер. — Очевидец. Алма-Ата, 1986.

Літ.: Кирабаев С. Габиден Мустафин. Алма-Ата, 1957; Кирабаев С. Габиден Мустафин. Алма-Ата, 1987.

Б. І. Іскаков.


МУТАЛІЄВ Хаджі-Бекір Шовхалович (20.VI 1910, с-ще. Екажево, тепер Назранського р-ну, Чечено-Інгушетія — 11.IX 1964, Грозний) — інгус. письменник, перекладач. Навч. в Комуніст, ін-ті журналістики (Москва). Збірки віршів і поем «Ми йдемо» (1934), «Батьківщина» (1935), «На посту» (1940), «Не забудемо» (1944), «Вітер епохи» (1962), «У дорозі» (1964) та ін. містять роздуми про сенс життя, сутність людини, її покликання. Події громадян. війни в Інгушетії, зміни, що сталися в житті й свідомості горян у 20 ст., показав у п’єсах «Око за око, зуб за зуб» (1928) і «Культармійці» (1930), збірках повістей і оповідань «У друзів» (1960) та «Перші дні» (1961). Упорядник збірників «Пісенник» (1935) та «Інгуський фольклор» (1940; разом з Х. Осмієвим). Писав для дітей, перекладав з рос., осет. і лезг. л-р. У перекл. М. вийшов «Кобзар» Т. Шевченка (1940). Окр. вірші М. переклав Ф. Скляр.

Тв.: Укр. перекл. — У рідному аулі. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — В долине Ассы. Грозный, 1961; Горение. М., 1971; Первые дни. Грозний, 1976.

Літ.: Мальсагов О. Творчество Хаджи-Бекира Муталиева. В кн.: Известия Чечено-Ингушского научно-исследовательского института истории, языка и литературы, т. 2, в. 3. Грозный, 1959; Очерк истории чечено-ингушской литературы. Грозный, 1963.

Б. В. Хоменко.


МУТАНАББІ (аль-Мутанаббі) Абу-т-Тайїб Ахмед Ібн-аль-Хусейн (915, м. Куфа — 23.ІХ 965, побл. м. Нуманія) — араб. поет. Один з класиків середньовіч. араб. л-ри. Творив при дворах араб. володарів, зокрема належав до гуртка еміра Сейф-ад-Доуля в Алеппо (948 — 57). Автор дивану (складається з 289 касид та поетичних уривків), вважається неперевершеним майстром панегірика, виступав також у жанрах сатири тощо. Спадщину М. за часом створення ділять на 5 циклів: «Шамійат» — панегірики високопоставленим особам; «Сейфійат» (обидва — 948 — 57) — вірші про ідеального правителя; інші : — «Кяфурійат» (957 — 62), «Амідійат», «Ададійат» (обидва — 962 — 65). Виступав як оновлювач середньовіч, арабської поезії на основі етич. та естет. традицій бедуїнів. Для творів М. характерні енергійний стиль, віртуозне володіння мовою, афористичність, образність. Справив помітний вплив на розвиток араб. і перс. поезії. Творчість М. вивчав і перекладав його вірші рос. мовою А. Кримський.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Арабская поэзия средних веков. М., 1975.

Літ.: Крачковский И. Ю. Аль-Мутанабби и Абу-л-Ала. В кн.: Крачковский И. Ю. Избранные сочинения, т. 2. М. — Л., 1956.

Ю. М. Кочубей.


МУТАФЧІЄВА Вера Петрова (28.III 1929, Софія) — болг. письменниця, доктор істор. наук з 1978. Закін. 1951 Софійський ун-т. Автор істор. романів «Літопис смутних часів» (1965 — 66), «Справа султана Джема» (1966), «Останні Шишмановці» (1969), «Лицар» (1970), «Процес» (1972), «Алківіад Великий» (1976), «Книга про Софронія» (1978), «Пророцтво Пагане» (1981), а також романів на сучас. тематику «Белот для двох рук» (1973), «Алківіад Малий» (1975) та ін. Твори відзначаються психологізмом у розробці характерів, містять узагальнюючі ідеї історіософ. та морально-етич. плану. М. належать також низка наук.-популяр. нарисів, есе, численні розвідки з історії.

Тв.: Рос. перекл. — Дело султана Джема. М., 1986.

Літ.: Климчук В. Творчість В. Мутафчієвої і проблеми розвитку болгарського історичного роману. В кн.: Письменники соціалістичних країн Європи і сучасний літературний процес. К., 1982; Баканов А. Современный зарубежный исторический роман. К., 1989.

В. Н. Климчук.


МУХАМЕДЖАНОВ Калтай (24.XII 1928, радгосп «Ширкейлі» Теренозецького р-ну Кзил-Орд. обл.) — казах. драматург, перекладач, театр. критик, народний письменник Казахстану з 1992. Закін. 1953 Моск. ін-т театрального мист-ва. Пише казах. і рос. мовами. Автор п’єс «Вовченя під шапкою» (1958), «Сваха приїхала» (1961), «Печеня готова» (1964), «Так мені й треба» (1969), п’єси-притчі «Сходження на Фудзіяму» (1972, з Ч. Айтматовим) та ін. П’єса «Ми не ангели» (1984) — про сталін. репресії. Для творів М. характерні умовність, притчевість, використання засобів символіки, гротеску, гіперболи, фантастики. Пише кіноповісті — «Чинара на скелі» (1964), «Айман Шолпан» (1968). В перекладі М. опубл. твори рос., тадж., кирг., тур. і араб. («Тисяча і одна ніч») л-р. Виступає з театр. рецензіями, статтями. У газ. «Казахстанская правда» (1954, 14 лютого) вмістив ст. «Торжество нового життя» — про постановку п’єси Я. Галана «Любов на світанні» у Казах. акад. театрі драми (Алма-Ата).

Тв.: Рос. перекл. — Дар доброты. М., 1986.

Літ.: Аксенова С. На прочность испытан. «Литературное обозрение», 1982, № 2.

О. Г. Астаф’єв.


МУХАММАДІЄВ Фазліддін (15.VI 1928, Самарканд — 6.Х 1986, Душанбе) — тадж. письменник, перекладач, нар. письменник Таджикистану з 1986. Закін. 1962 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). В своїх творах порушує переважно соціальні проблеми села. Автор зб. оповідань і нарисів «Переселенці» (1958), повістей «Старі люди» (1963), «Бібі Зайнаб» (1964), «На тім світі» (1965), «Японський шовк» (1982), «Над прірвою» (1983), роману «Наріжна палата» (1974), комедії «Остання наречена правовірного еміра» (1983), кн. худож. публіцистики «Жадані друзі» (1985); писав сценарії худож. та докум. фільмів. Переклав ряд творів Т. Драйзера, А. Чехова, Ч. Айтматова, М. Садовяну та ін. Окр. твори М. переклали О. Шокало, В. Рудковський.

Тв.: Укр. перекл. — Дорога. В кн.: Сузір’я, в. 13. К., 1979; На тім світі. - Наріжна палата. К., 1982; Третя ніч. В кн.: Таджицьке радянське оповідання. К., 1985; Джага. К., 1990; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1988.

О. А. Шокало.


МУХІН Володимир Євграфович (28.VII 1916, с. Милєєво, тепер Хвастовицького р-иу Калуз. обл.) — рос. письменник. Закін. 1940 Моск. гірничий ін-т. Живе в Україні. Працював на шахтах Донбасу. Автор збірок віршів та поем «Вірші» (1952), «Заповітне бажання» (1954), «Друзям-шахтарям» (1960), «Високе звання» (1961), «Куртка шахтаря» (1969), «Не перестану дивуватися» (1974), «Під землею і під сонцем» (1976), «Не знаючи спокою» (1984) та ін. Осн. тема — героїчне минуле та сьогодення донец. краю. Романи «Раптовий викид» (1979), «Ні життя самого» (1986), зб. повістей «Нижче рівня моря» (1984), докум. повість «Піднаглядний Черніцин» (1976) — про події Вел. Вітчизн. війни, нелегкі шахтарські будні. Дітям адресував ряд віршів і поему «Золоте море» (1959). Окр. вірші М. перекл. укр. мовою.

Тв.: Горноспасатели. К., 1985; Подземный десант. М., 1988; Лишь сильному впору. Донецк, 1992.

В. О. Соболь.


МУХТАР Аскад (справж. — Аскад Мухтарович Мухтаров; 23.XII 1920, Фергана) — узб. письменник, перекладач, нар. письменник Узбекистану з 1981. Закін. 1942 Середньоазіат. ун-т (Ташкент). Провідна тема багатьох творів М. — життя робіт. класу: збірки віршів «Мої співгромадяни» (1949), «99 мініатюр» (1962), «День» (1968), «Таємничий звук» (1984), «Роки мої» (1990), повістей «Там, де зливаються ріки» (1950), «Блискавка над кручею» (1988, автобіогр.), романів «Народження» (1961), «Час у моїй долі» (1967, автобіогр.), «Аму» (1988). У романах «Сестри» (1954), «Чинара» (1969), повістях «Каракалпацька повість» (1958), «Немов у бурях спокій є» (1978), «Вузькі вулички Бухари» (1980) поряд з сучас. мотивами постають картини істор. минулого узб. народу. Опубл. кілька збірок оповідань («Місто сталі», 1950; «Діти світу», 1990), кн. публіцист. статей «Молодим друзям» (1980). Пише п’єси, твори для дітей, виступає з літ.-крит. статтями. Перекладає з рос. та укр. л-р. Переклав ряд творів Т. Шевченка (поему «Сова» та ін.), п’єсу «Макар Діброва» О. Корнійчука. Окр. твори М. переклали В. Гнатовський, В. Муха, Г. Халимоненко.

Тв.: Укр. перекл. — Народження. К., 1965; Сестри. К., 1969; Зоря над Бухарою. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Тісна пустеля. К., 1984; Рос. перекл. — Время. М., 1969; След руки. Ташкент, 1980; Избранное. М., 1990.

Літ.: Тагаев А. Аскад Мухтар. Ташкент, 1972.

В. Г. Леденьов.


МУХТАРОВ Гусейн (11.VII 1914, м. Мешхед, Іран — 9.IV 1980, Ашхабад) — туркм. драматург. Закін. 1953 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор публіцист. драми «Честь сім’ї» («Сім’я Аллана», 1946; Держ. премія СРСР, 1951), сатир. комедії «Веселий гість» (1954), драм «Тридцяті роки» («Біля стін Солтансанджара», 1958), «В’єтнамка» (1970), «Красуня» (1971), «Рустам і Людмила» (1973), «Любов і гнів» (1976), «Я одружуюсь з бабусею» (1979), істор.-докум. п’єси «Здрастуй, генерале» (1978). Писав лібрето опер і балетів. П’єси М. ставляться на сцені укр. театрів (у Києві, Львові, Тернополі). Окр. його твори переклали О. Копиленко, О. Корнієнко, О. Чорногуз.

Тв.: Укр. перекл. — Честь сім’ї. К., 1953; Чортове плем’я. К., 1971; Красуня. В кн.: Голоси Туркменії. К., 1978; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1985.

І. М. Давидова.


МУШАК Юрій Федорович (12.II 1904, с. Бряза, тепер с. Козаківка Долинського р-ну Івано-Франк. обл. — 22.XI 1973, Львів) — укр. перекладач, педагог, літературознавець. Закін. 1935 Львів. ун-т. Викладав класичну філологію в гімназії (Тернопіль) та Львів. ун-ті. Перекладав з класич. мов: зб. «Байки» Езопа (1961), «Фрагменти» Геракліта (1963), «Поетику» Арістотеля (1965, разом з Й. Кобовим), уривки з творів Платона, Плутарха, Лікурга, Теренція, Петронія (ввійшли до хрестоматії «Антична література». К., 1968). Брав участь у підготовці видання «Філософських творів» Феофана Прокоповича (т. 1 — 3. К., 1979 — 81), де вмістив і свої переклади («Про риторичне мистецтво», «Елегія»). З нім. мови переклав повість «Смерть Езопа» А. Броннена (1971). Автор кількох підручників з лат. мови для вузів, численних літ.-крит. статей, рецензій.

Б. З. Якимович.


МУШАТЕСКУ (Muşatescu) Тудор (22.II 1903, м. Кимпулунг-Мусчел — 4.XI 1970, Бухарест) — рум. письменник, перекладач. Закін. 1924 Бухарест. ун-т. У 1930 — 40 був генер. інспектором театрів. Відомий передусім як драматург. Популярні комедії М. — «Приїжджаю сьогодні ввечері» (пост. 1932, вид. 1932), «Титанік-вальс» (пост. 1932, вид. 1936; укр. перекл. В. П’янова), «.......еску» (1933), «Сон зимової ночі» (1937), «Восьмий гріх» (1946). Драматичні твори М. відзначаються майстерно побудованим сюжетом, типовими образами й ситуаціями, дотепністю реплік. М. належать також зб. віршів «Вітрини осені» (1925), збірки гумор. оповідань «Гогуве ню» (1928), «Хвилі життя» (1932), кн. афоризмів «У кожного своя думка» (1970) тощо. Перекладав твори рос. і чес. письменників. П’єси М. ставились на сценах театрів України (Одеса, Севастополь).

Тв.: Укр. перекл. — Титанік-вальс. К., 1959; Рос. перекл. — Титаник-вальс. М., 1957.

С. В. Семчинський.


МУШИНКА Микола Іванович (псевдоніми — Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пастушенко, Петро Ігорчук та ін.; 20.II 1936, с. Курів Бардіївського окр., Сх. Словаччина) — укр. фольклорист, етнограф, літературознавець, мистецтвознавець і бібліограф у Словаччині, кандидат філол. наук з 1967. Закін. 1960 Праз. ун-т. Працював у Кабінеті україністики філос. ф-ту (Пряшів) Кошиц. ун-ту (тепер н.-д. відділення кафедри укр. мови та л-ри). Член Словац. етногр. т-ва при Словац. АН і Міжнар. комісії по дослідженню нар. культури Карпат та Балкан, дійсний член НТШ у Львові з 1989, голова Асоціації україністів Словаччини з 1990. Ініціатор видання та гол. ред. перших чотирьох книжок «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику». За протест проти введення 1968 військ Варшав. договору в Чехо-Словаччину зазнав утисків, був відлучений від участі в науковому і літ. житті. Збирає і досліджує фольклор укр. населення Сх. Словаччини. Окремо вийшли його книжки: «З українського фольклору Східної Словаччини» (1963), «З глибини віків. Антологія усної народної творчості українців Східної Словаччини» (1967), «Срібна роса. Репертуар народної співачки Анці Ябур із Стащина» (1975). Має кілька праць про наук. діяльність В. Гнатюка — «В. Гнатюк — перший дослідник життя і народної культури русинів-українців Югославії» (1967). «В. Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття» (1975), «Володимир Гнатюк. Життя та його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства» (1987). Уклав повну «Бібліографію друкованих праць В. Гнатюка» (1987). Вивчає також матеріальну й духовну культуру та пісенність українців (лемків) у Польщі, українців-русинів у Югославії: «Матеріальна та духовна культура південних лемків», «Фольклор руснацох Войводини» (обидві — 1988). Автор праць про маловідомих дослідників і популяризаторів укр. культури за межами України (Ф. Тіхого, Ф. Заплетала, Ф. Главачка, М. Врабеля, Д. Вислоцького, В. Лібовицького), про письменників (О. Духновича, О. Олеся, Е. Кубека), художників (О. Новаківського, І. Голубовського, І. Кулеця), вчених-філологів (І. Панькевича, О. Зілинського, Ф. Колессу, П. Богатирьова, К. Заклинського). Видав книжку екслібрисів «Книжковий знак шестидесятників» (Баунд-Брук, побл. Нью-Йорка, 1972). В наук.-публіцистичних статтях виступає за збереження самобутності нар. культури укр. населення Сх. Словаччини.

Літ.: Мишанич О. З глибини віків. «Вітчизна», 1968, № 8; Гривняк Ю. Микола Мушинка, вирни приятель русинох Югославиї. «Нова думка» (Вуковар), 1986, № 53.

О. В. Мишанич.


МУШКЕТИК Юрій Михайлович (21.III 1929, с. Вертіївка, тепер Ніжинського р-ну Черніг. обл.) — укр. письменник. Закін. 1953 Київ. ун-т. Працював 1956 — 72 у жури. «Дніпро» (з 1958 — гол. редактором). Був першим секретарем Київ. письм. орг-ції, з 1986 — перший секретар правління СПУ, з 1989 — голова ради СПУ. Депутат Верх. Ради України 11-го скликання. Літ. творчість розпочав оповіданням «Перед грозою» (1952). Перший успіх молодому прозаїкові принесла істор. повість «Семен Палій» (1954). Роман «Гайдамаки» (1957) утвердив М. у л-рі як письменника істор. теми (до неї він звернеться знову через двадцять років). Наступні твори присвячені воєнній [повість «Вогні серед ночі» (ін. назва — «Міст через ніч», 1959)] та сільській (повість «Чорний хліб», 1960; роман «Серце і камінь», 1962) темам, інтелігенції (повість «День пролітає над нами», 1967). Значного розголосу набув роман «Крапля крові» (1964, республіканська комс. премія ім. М. Островського, 1965) — аналіт. твір, у якому порушено питання відповідальності людини перед суспільством і, що особливо важливо, суспільства перед людиною, про самоцінність людського життя, етичні засади професії лікаря, діяльності вченого, про гучне марнослів’я, за яким криється корисливість й байдужість до проголошуваних ідей. Гострі проблеми охорони природи порушені в романі «Останній острів» (1969), присвяченому будням і тривогам трудівників Дніпра — інспекторів, іхтіологів. Твір багато в чому суголосний романові «Собор» О. Гончара. Екол. питання в ньому тісно пов’язані з етич., духовно-національними, сучасність переплітається з історичними ремінісценціями. Проза письменника 70 — початку 80-х років прикметна посиленням психологічно-аналітичних тенденцій, уваги до особистості, гуманіст. начала. Романи про війну з фашистами «Жорстоке милосердя» (1973) та «Віхола» (1983) відзначаються глибшим, більш концептуальним, ніж ранні твори письменника, трактуванням проблеми „людина і війна“. В них на правдиво, з достеменними подробицями виписаному тлі (окуповане укр. село) змальовано складні людські долі й характери (Іван Півторак і Василь Жур у «Жорстокому милосерді», Михайло у «Віхолі» та ін.). Осн. проблемно-темат. спектр цих творів — громадянські, етичні, духовні чинники, характер, психологія людини, відчуття нею свого коріння, роду, тобто ціннісні орієнтації, коли вона опиняється в екстремальних ситуаціях (фашист. концтабір, втеча, окупац. режим). Особистісно-психол. осмислення епічного воєн. матеріалу, включення в систему естет. координат як ідейних, соціально-етич., так і загальнолюдських, певною мірою нац. вимірів, наявні в одній з кращих повістей М. — «Біль» (1978). Її гол. герой (колишній розвідник) судить себе за хибний крок у фронтових обставинах найвищим судом власного сумління. М. розповів про складну людську долю і її гіркі моральні уроки, вдаючись до засобів драм. психологізму. У центрі роману «Біла тінь» (1977) — вчений-біолог Дмитро Марченко, який, запідозривши в собі невиліковну хворобу, проводить вибагливу саморевізію пройденого, роздумує над питаннями добра і зла, буття й смерті, батьків і дітей, морального самовдосконалення і деградації людини тощо. Рух чи застій, невпинна робота душі чи її змирення й збайдужіння, совість чи конформізм — довкола цього розгортаються роздуми в алегор. повісті «Старий у задумі» (1978). Аналіт. розтин потаємних пожадань і мотивів героїв твору (передусім архітектора Сергія Ірші), виявлення істинного і фальшивого, чи напівістинного й напівфальшивого в людських душах, розпізнавання їхньої справжньої сутності покладено в основу роману «Вернися в дім свій» (1981). До худож. прийому випробовування характеру «на справжність» вдається М. у творах на сільс. тему, що здобули високе офіційне поцінування. Це «Позиція» (1979; Держ. премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1980) — своєрідне поєднання романів виробничого (про голову колгоспу) й особистісно-психологічного, а також «Рубіж» (1984; Держ. премія СРСР, 1987), в якому ще до перебудови М. попереджав про загрозу «пароконівщини» (за прізвищем гол. героя — голови колгоспу) — командно-адм. системи в сільс. госп-ві, яку в майбутньому буде дуже важко здолати. Крит. пафос щодо небезпечних хвороб рад. суспільства, акцент на неодномірності людської особистості з її сумнівами й боріннями — прикметні риси проблемної прози М. 80-х pp., зокрема повістей «Обвал», «Сльоза Офелії» (обидві — 1985), «Динозавр» (1989). Зображені в «Обвалі» розчарування героя в житті у зв’язку з особистими невдачами, неприваблива поведінка близьких людей, ін. дійових осіб твору виходять за межі окр. випадків і підводять читача до думки про втрату суспільством ідеалів, духовних цінностей, про гнилість існуючої соціальної системи. Присвячені сучасності романи й повісті М. кін. 70-х та 80-х pp. засвідчили помітне збагачення його реаліст.-психол. стилю; більш органічну худож. проблемність, внутр. драматизм конфліктної основи, вдосконалення архітектоніки творів, худож. мови тощо. В цілому ж це роздуми над людською природою, злетами й катаклізмами людської душі, над нетлінними духов. цінностями і всім тим, що, як іржа, роз’їдає людську душу. Повторно звернувшись до істор. теми, М. створив ориг. і цікавий за концепцією цикл: новела «Смерть Сократа» (1971), зб. повістей «Суд над Сенекою» (1978), повісті «Жовтий цвіт кульбаби» (1985), «Літній птах на зимовому березі» (1989), «Селена» (1989). Відштовхуючись від конкретних істор. фактів і постатей (Сократ, Платон, Сенека та ін.), загострюючи з морального, філос. боку протистояння (Гоголь — Кукольников, Овідій — Август, Платон — Діонісій), вводячи паралельні сюжети з сьогодення, М. ніби перевіряє історією сучасність, і, навпаки, веде мову про сьогоднішні духовні гаразди й негаразди, роздумує над сутністю життя, його призначенням, силою любові, людською пам’яттю, невиснаженістю ідеалів добра та ін. загальнолюдськими цінностями. Талант М. як істор. романіста найповніше розкрився в романі «Яса» (1987), над яким письменник почав працювати ще на поч. 70-х pp. і зумів завершити лише тоді, коли відкрилися можливості для правдивого висвітлення історії України. В романі охоплено хронологічно невеликий період (1673 — 75), коли Україна вела війну з тур. загарбниками, відтворено героїчну оборону Ладижина від османів. У центрі «Яси» — образ кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Крім істор. персонажів (Сірко, гетьмани І. Самойлович, П. Дорошенко та ін.) виведено чимало інших, створених худож. уявою автора героїв, що репрезентують різні верстви укр. людності 2-ї пол. 17 ст. У творі докладно, з великим знанням виписано життя Січі, тогочас. побут. показано, як постає нескорена ще Україна в початках своєї тривалої й стражденної боротьби за волю, за незалежність. До збірок «Зеленеє жито» (1965), «Смерть Сократа» (1971), «Селена» (1989) увійшли новели, серед яких є справжні перлини жанру («Суд», «Солодке життя Оникія Зайця»), Вони присвячені траг., драм. колізіям людського життя, показують злети й падіння особистості. М. належать також п’єса «Не кидай мене в дорозі» (1969), фантаст.-пригод. повість для дітей «З’їж серце лева» (1972), докум. повість «На круті гори» (1976, про академіка-кібернетика В. Глушкова). Автор крит.-біогр. нарису «Анатолій Шиян» (1960). Активно виступає в пресі з публіцист., літ.-крит. статтями. Окр. публікації (статті «Українці донині, нині і прісно», «Полуботок», «Петро Дорошенко», «Народе мій» та ін.) викликали широкий громадський резонанс. За романом «Вернися в дім свій» на сцені Терноп. укр. муз.-драм. театру пост. однойм. спектакль. За творами М. знято кінофільм «Біла тінь» (1979), телефільми «Позиція» (1983), «Біль» (1989). Твори М. перекладено рос., болг., словац., нім., ісп., лит., латис., угор. та ін. мовами світу.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1987 — 88; Яса. К., 1990; Рос. перекл. — Позиция. М., 1984; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1989; Обвал. М., 1990.

Літ.: Федоровська Л. Романи Юрія Мушкетика. К., 1982; Волинський К. Юрій Мушкетик. В кн.: Письменники Радянської України, в. 11. К., 1984; Гончар О. На високому рубежі. — Дімаров А. Веселий любомудр. — Шевченко А. «Я — краплина...». «Літературна Україна», 1989, 16 березня; Старченко Т. Сквозь века... «Радуга», 1989, № 7.

В. Г. Дончик.


МУШКУДІАНІ Олександр Нестерович (29.IV 1938, с. Местіа, тепер смт, райцентр, Грузія) — груз. і укр. літературознавець, перекладач, канд. філол. наук з 1973. Закін. 1966 Київ. пед. ін-т. Працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України (з 1972). Автор монографій «З історії українсько-грузинських літературно-культурних взаємин XIX — початку XX ст.» (1986), «Українсько-грузинські літературно-культурні зв’язки 20 — 30-х років XX століття» (1990) та ін. Один із упорядників хрестоматії «Літератури народів СРСР» для серед. шкіл УРСР (1989). У перекладі М. укр. мовою вийшли зб. новел «Безсмертя» К. Гамсахурдіа (1968), повість «Я бачу сонце» Н. Думбадзе (1975), оповідання «Миргородські ночі» (1980) та роман «На бистрині» (1985) Н. Хундадзе, повість «Розповідь жебрака» І. Чавчавадзе (1987). Переклав груз. мовою окр. твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника.

Літ.: Чілачава Р. [Рец. на кн.; Мушкудіані О. Н. З історії українсько-грузинських літературно-культурних взаємин XIX — початку XX ст. К., 1986]. «Радянське літературознавство», 1987, № 8.

Р. Ш. Чилачава.


МУШНИК (справж. прізв. — Мушников) Сергій Михайлович (21.Х 1921, м. Петропавловськ Пн.-Казахст. обл.) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1955 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював на харків. заводах, був на бібліот. роботі. Автор поет. збірок «Моя земля» (1949), «У широкім степу» (1951), «Подих життя» (1956), «Полудень» (1959), «Крутогори» (1969), «Заводська сторона» (1974), «Гарячий день» (1977), «Слово о полку нашім» (1987) та ін. В їх основі — лірич. спогади письменника, роздуми про сучас. життя. Ця ж тематика розвивається у зб. оповідань «Юга» (1965), збірках повістей «Повісті північної прохідної» (1967), «Купальський вогонь» (1972), «Я стверджуюсь!» (1979), повістей і оповідань «Осокорова заметіль» (1970), «При шляхах маки цвітуть» (1982) та ін.

Тв.: Десь тут мати моя. К., 1980; Рос. перекл. — Где течет Донец. М., 1956; Дороги поколения. М., 1960; Здесь моя душа. М., 1976; Сл’ово о полку нашем. М., 1988.

В. А. Бурбела.


МУШФІК, Мюшфік (справж. — Ісмаїлзаде Мікаїл Кадир оглу; 5.VI 1908, Баку — 12.III 1939) — азерб. поет. Закін. 1927 учит. семінарію, 1931 — Азерб. пед. ін-т (обидва навч. заклади — в Баку). Дебютував зб. «Вітри» (1930). Наступні книжки — «Битви», «Голоси дня», «Бавовна», «Перше травня», «Серед бурових веж» (усі — 1932), «Поезії» (1934), «Скеля» (1935) та ін. Автор поем «Афшан» (1933), «Розбитий саз» (1935) та ін. Віршам і поемам М., розмаїтим за тематикою, притаманні романтизм і висока патетика, соціальний контекст. Для дітей написав вірш. казки «Шенкюль, Шюнкюль, Менкюль» (1934), «Селянин і змія» (1935) та ін. Перекладав твори Фірдоусі, О. Хайяма, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Ісаакяна та ін. Т. Шевченкові присвятив вірш «З’їзд» (1932). Для азерб. видання «Кобзаря» (Баку, 1934) перекл. Шевчен кові поезії «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі», «Мій Боже милий, знову лихо!..» та ін. Ряд віршів М. покладено на музику. 1939 був незаконно репресований. Реабілітований посмертно. Окр. поезії М. переклали О. Максимейко і М. Сингаївський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Літературна Україна», 1969, 4 лютого; Марал. «Україна», 1980, № 13; Рос. перекл. — Разбитый саз. Баку, 1968; Избранное. М., 1973; Звени, тар... Баку, 1981.

Літ.: Велиев М. Микаил Мушфик. В кн.: Очерк истории азербайджанской советской литературы. М., 1963; Сингаївський М. Мій заповіт — бути другом людей. «Літературна Україна», 1969, 4 лютого; Ахундзаде Д. Мои дни с Мушфиком. Баку, 1981.

М. М. Мірошниченко.


МУШФІКІ (Мулло Мушфікі) Абдурахман (1538, за ін. даними — 1525, Бухара — 1588, там же) — тадж. поет. Навч. у медресе (Бухара). До 1564 жив у Бухарі, згодом переселився до Самарканда, де служив хранителем ханської б-ки; з 1578 знову в Бухарі — при дворі правителя Абдуллахана. Поет. спадщину М. становлять «Сатиричний диван», «Диван газелей», «Диван касид», поема про красу і кохання «Квітник Ірема», «Поема про вино». Уславився як майстер сатири, критикував несправедливі закони, викривав лицемірних можновладців, облудних чиновників («Скарга на тиранію»). Увійшов до тадж. фольклору як позитивний герой нар. анекдотів. У 20-х pp. 20 ст. в Таджикистані виходив сатир. журн., названий ім’ям М. У 60-х pp. окр. вірші М. друкувалися в Україні (в журн. «Перець» та ін.) у перекл. О. Шокала.

О. А. Шокало.


МХІТАР ГОШ (20-і pp. 12 ст., Гандзак, тепер м. Гянджа, Азербайджан — 1213, монастир Нор-Гетік, тепер на тер. с. Гошаванк Іджеванського р-ну, Вірменія) — вірм. мислитель, байкар, громад. діяч. Злання здобув у відомих вчених Вірменії, мав звання вардапета (вченого монаха). Написав 190 байок, сюжети яких іноді брав з усної нар. творчості (зб. «Байки», вид. 1790). У них відображені життя й побут вірмен, соціальна нерівність, славиться чесність, працелюбство, висміюються людські вади. Створив перший «Вірменський судебник» (1184, вид. 1880); ним користувалися також у вірм. колоніях, зокрема у Львові, Кам’янці-Подільському, в Криму. У «Вірменському судебнику», як і в байках, М. Г. намагався упорядкувати відносини між різними верствами населення (законодавчими і морально-етич. засобами). Поет. переспіви ряду байок М. Г. здійснив П. Ключина.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Ключина П. Сила землі. Х., 1971; Рос. перекл. — Армянский судебник. Ереван, 1954; Басни средневековой Армении. М. — Л., 1956.

Літ.: Марр Н. Сборники притч Вардана, ч. 1. СПБ, 1899; Орбели И. Басни средневековой Армении. В кн.: Орбели И. Избранные труды, т. 1. М., 1968.

Г. Г. Амірян.


МЮЗАМ (Mühsam) Epix (6.IV 1878, Берлін — 11.VII 1934, концтабір Ораніенбург) — нім. письменник. Навч. в гімназії (м. Любек). Учасник революц. руху в Німеччині 1-ї третини 20 ст. Організатор анархіст. групи «Дія» в Мюнхені, видавав анархіст. журнали «Каїн» (1911 — 14) і «Фаналь» (1926 — 31). Двічі був ув’язнений (1919 — 25 і 1933 — 34), страчений гітлерівцями. У п’єсі «Юда» (1920, укр. перекл. М. Йогансена), поет. збірках «Земля в огні» (1920), «Революція» і «Тривога» (обидві — 1925) славив революцію. Закликав робітників до єдності й опору фашизму — кн. «Збірник 1898 — 1928» (1928), що містить вірш., прозові твори і статті; п’єса «Державний інтерес» (1929), п’єса-памфлет «Погода для всіх» (1930, не опубл. за життя) тощо. 1925 зустрічався з П. Тичиною, О. Досвітнім і В. Поліщуком, які подорожували по Німеччині.

Тв.: Укр. перекл. — Юда. Х. — Берлін — Нью-Йорк, 1923; Рос. перекл. — Земля в огне. М., 1925; [Вірші]. В кн.: Немецкая демократическая поэзия. М., 1955.

Літ.: Досвітній О. Нотатки мандрівника. «Червоний шлях», 1925, № 6 — 7; Поліщук В. Розкол Європи. Х., 1925; Павлова Н. С. Творчество Эриха Мюзама. М., 1965; Лібінзон М. Мета життя. «Всесвіт», 1967, № 11.

А. М. Подолинний.


МЮССЕ (Musset) Альфред де (11.XII 1810, Париж — 2.V 1857, там же) — франц. письменник-романтик, член Франц. академії з 1852. Закін. колеж Генріха IV. Поет. зб. «Іспанські та італійські повісті» (1830, у т. ч. поеми «Порція» і «Мардош») сповнена молодого завзяття, бунтарства і життєрадісності. У поет. зб. «Спектакль у кріслі» (1832, у т. ч. поеми «Намуна» та «Вуста і чаша») звеличив свободу і богоборство. Байронічна поема «Ролла» (1833) пройнята скептицизмом. Палке і траг. кохання М. до письменниці Жорж Санд відбито у своєрідних філос. поемах-роздумах «Травнева», «Груднева», «Серпнева» і «Жовтнева», що становлять лірич. цикл «Ночі» (1835 — 37). Тогочас. цензур. режим викрив у сатир. поені-памфлеті «Закон про пресу» (1835). Автор комедії «Венеціанська ніч» (1830), п’єс «Андреа дель Сарто» (1833), «Фантазіо», «З коханням не жартують», істор. драми «Лоренцаччо» (всі — 1834). У романі «Сповідь сина віку» (1836) показав ідейну кризу тих своїх сучасників, які не знайшли місця в суспільстві наживи. Писав також психол. новели, літ.-крит. статті («Листи Дюпюї і Катоне», 1836 — 37, та ін.). Низку творів М. переклали В. Щурат, М. Рильський, М. Орест, П. Омельченко, Борис Тен, В. Колодій, Вс. Ткаченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Щурат В. Поезія XIX віку, ч. 1. -Львів, 1903; [Вірші]. «Всесвіт», 1960, № 12; Тіціянів син. К. — Відень — Львів, [б. р.]; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; [Вірші]. В кн.: Рильський М. Т. Зібрання творів, т. 10. К., 1985; Експромт у відповідь на запитання: «Що таке поезія?». В кн.: Колодій В. С. Братерство. Львів, 1985; Березіль. В кн.: Троє цуценят покидають Париж. К., 1991; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1957; [Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XIX века. М., 1977; Исповедь сына века. — Новеллы. — Пьесы. М., 1988.

Літ.: Розанова А. Альфред де Мюссе — лірик і драматург. «Всесвіт», 1960, № 12; Тетеревникова А. А. Альфред де Мюссе. В кн.: Писатели Франции. М., 1964; Сент-Бёв Ш. А. Альфред деМюссе. В кн.: Сент-Бёв Ш. Литературные портреты. — Критические очерки. М., 1970; Пушкин А. С. Об Альфреде Мюссе. В кн.: Пушкин А. С. Полное собрание сочинений, т. 7. Л., 1978.

В. І. Ткаченко.


М’ЯСТКІВСЬКИЙ Андрій Пилипович. (14.I 1924, с. Соколівка, тепер Крижопільського р-ну Вінн. обл.) — укр. письменник, перекладач. Закін. 1947 Тульчинську фельдшерську школу та 1964 Вінн. пед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював фельдшером, учителем, редактором вид-ва «Молодь», зав. відділом прози жури. «Дніпро». Творчість М. характеризується багатством тем, глибиною задуму, використанням фольклору, задушевністю. Автор багатьох збірок віршів — «Над Бугом-рікою» (1955), «Там, серед поля» (1958), «Обрії» (1959), «Тятива» (1963), «Літо вповні» (1969), «Переселення зіниць» (1972), «Дорога через молодість» (1973, вибране), «Таємниця вогню» (1976), «Руки над колосками» (1977), «Іванів вогонь» (1983), «Пізня райдуга» (1984), «Мелодія високої трави» (1988) та ін. У романах «Жито на камені» (1960), «Місяць вересень» (1965), «Земля — не мачуха» (1974), «Іван Отара» (1987) розповів про роки колективізації. М. належать повісті «Вирій» (1965), «Через вогонь», «Червоні черешні» (обидві — 1971), книги новел та образків «При світлі соняшників» (1967), «Айстри минулої осені» (1981) тощо. Пише і для дітей. У поет. збірках «У роботі щохвилини помагають нам машини», «Киця прокидається» (обидві — 1959), «Палочка-стукалочка» (1965), «Буслові імена» (1968), «Яблука для мами» (1969), «Веселий пилосос» (1973), «Кличемо горличку» (1979); збірках оповідань «Росте в лісі Берізка» (1970), «Острів Зеленого Селезня» (1972), «Куди пішов дощик» (1981); збірках повістей «Хлопці з Бубни» (1967), «Ходімо по райдузі» (1974), «Фет-Фрумос і Котигорошко» (1978) та ін. показав дитинство, сповнене романт. прагнень, бажання швидше пізнати світ, землю, людей. У перекладацькому доробку М. — твори рум., молд. (М. Емінеску, Й. Ватаману, Є. Букова, Н. Кабака, П. Боцу), євр. (Й. Бухбіндера) та ін. письменників. Твори М. перекл. молд. і рос. мовами. Портрет с. 439.

Літ.: Барабаш Ю. Змужнілість поета. «Прапор», 1956, № 3; Салига Т. Прагнучи чистого зерна. «Вітчизна», 1969, № 12; Сенкевич А. Про що дізналась берізка. «Дніпро», 1972, № 3; Яворенко О. [Рец. на кн.: М’ястківський А. Руки над колосками. К., 1977]. «Дніпро», 1978, № 1.

О. Г. Астаф’єв.


М’ЯТЛЄВ Іван Петрович [28.I (8.II) 1796, Петербург — 13 (25).II 1844, там же] — рос. поет. Одержав домашню освіту. Брав участь у закорд. поході рос. армії 1813 — 14. З 1821 служив у канцелярії М-ва фінансів. Автор зб. «Друзі умовили» (1834 — 35). Кращі вірші М., що відзначаються демократизмом і щирістю почуттів, поширювалися як міський фольклор (деякі надр. у зб. «Русская потаенная литература». Лондон, 1861). Великим успіхом у читачів користувалася гумор. поема «Сенсації та зауваження пані Курдюкової...» (ч. 1 — 3, 1840 — 44), в якій М., спираючись на традиції макаронічної поезії антич. письменників, Рабле, Мольєра, І. Котляревського, висміяв провінц. панство. Писав також пародії, експромти, каламбури, елегії, пісні та ін. Ряд віршів М. поклали на музику О. Варламов, М. Глинка та ін.

Тв.: Полное собрание сочинений. К. — Х., 1893; Полное собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1894; Стихотворения. — Сенсации и замечания госпожи Курдюковой. Л., 1969.

Літ.: Голицына В. Шутливая поэзия Мятлева и стиховой фельетон. В кн.: Русская поэзия XIX в. Л., 1929; Гусев В. И. П. Мятлев. В кн.: Песни и романсы русских поэтов. М. — Л., 1965.

І. І. Доценко.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.