Попередня     Головна     Наступна

ПРИМІТКИ

ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Текст паризького й арраського рукописів граматики І. Ужевича в своїй латинській і слов’янській частинах в основному подібний, а місцями й тотожний.

Проте кожен із цих автографів має і свої, іноді важливі, відмінності, у зв’язку з якими В. Ягич у своїй рецензії, розглянутій у вступній статті до цього видання, висловився про арраський рукопис як про обробку паризького, дещо поширену, а подекуди ніби й поліпшену.

Різницю в літературному оформленні автографів — на початку і наприкінці кожного з них — легко помітити в процесі читання. Інша справа з розходженнями у викладі граматичного матеріалу.

Тут, по-перше, мають місце не тільки розширення, як вважає В. Ягич, але й значні скорочення у викладі окремих розділів і підрозділів в арраському рукописі, порівнюючи з рукописом паризьким. По-друге, і це, очевидно, головне, автор вносить у ряді випадків певні, іноді важливі, зміни у виклад тих або інших граматичних явищ, а також у визначення окремих граматичних категорій. По-третє, є свої труднощі в тлумаченні окремих місць рукописів. Цим питанням і присвячені примітки.

До стор. 2б:

Автор практично знайомить читача з двома різновидами кирилиці, називаючи її слов’янським алфавітом. Перший різновид, яким, як зазначає Ужевич, «користуються друкарі (типографи) при друкуванні», поширений на протязі всього тексту в заголовках, в прикладах і в парадигмах, і другий — «писарський», тобто рукописний, вживається автором в ілюстративній частині тексту обох рукописів. В арраському рукописі ці різновиди кирилиці наведено теж (6₂, 7_1,2), але не згадано про їх призначення.

До стор. 2б:

В алфавіті паризького рукопису міститься знак оу (25), відсутній в алфавіті арраського. В тексті обох автографів автор використовує цю літеру лише випадково, в окремих складах і словах, як-от: воу (3б), соу (8)₂, моужъ (4а), послоу́шный, оучóный (9а), бүдоү (44₁). В алфавіті арраського рукопису, на відміну від паризького, з’являється Ж (юс великий) (7₂), вимову якого Ужевич пояснює як у (19₁), але цим знаком у тексті зовсім не користується.

До стор. 3а:

Оберненим алфавітом Ужевич починає низку практичних шкільних вправ, приділивши їм менше місця в паризькому (3а — 46) і значно більше — в арраському рукописі (8₁ — 12₁). Вказівка автора в паризькому рукописі на практичне призначення цих вправ тим цікавіша, що подібні ж вправи можна знайти, наприклад, у підручнику для навчання грамоти Івана Федорова (1574 p.), сторінки Б̃ — Д̃ і Є̃ — И̃ якого відповідають сторінкам 3а, б паризького рукопису, а сторінки О̃ — ГІ̃, ДІ̃ — ЗІ̃ і ИІ̃ — К̃А — сторінкам 8₁ — 10₂ рукопису арраського.

До стор. 5б:

Слов’янські назви літер кирилиці в паризькому рукописі автор передає, в основному, засобами латинської графіки з домішкою деяких знаків кирилівського і грецького алфавітів, а для передачі звуків ж і ш, відсутніх у латинській мові, користується відповідними знаками французької мови (giβиτε, ighe, nach, ichica). В арраському рукописі латинську графіку використано послідовніше (6₂, 7_1,2). Слов’янські і грецькі знаки зникають, для позначення ж залишається прийом французької вимови (giuite, ige, igitsa), але для точнішої вимови ш і слов’янського л автор залучає графічні засоби польської мови (nasz при cha; psałom, titła). Крім того, в арраському рукописі окремими рубриками подано назви літер ще й кирилівським уставом та скорописом. Всі ці спроби фонетичної транскрипції слов’янських назв знаків кирилівського алфавіту можуть пригодитися для висновків про фонетичні риси мови автора і мови, описуваної в. його граматиці.

До стор. 6а:

Ужевич, як і інші граматисти його часу, йдучи за античною традицією, не проводить чіткої різниці між звуком і літерою, хоч і розуміє, що літера — це знак для зображення звука. В українському перекладі цю невиразність, як і, в міру можливості, стиль Ужевича в цілому, збережено. Пояснення до літер, наведені в паризькому рукописі (6а — 8б), в арраському (18₁ — 19₁) зведено до мінімуму, а саме, збережено: а) перелік приголосних; б) перелік голосних, що можуть стояти і на початку, і тих, що стоять лише в середині і наприкінці слова; в) погляд на дифтонги; г) вказівку на роль важкого наголосу наприкінці слова; д) погляд автора на ъ і ь як на голосні і їх функції поруч із приголосними. Решта тексту цього розділу в паризькому рукописі до арраського рукопису не ввійшла, в тому числі і практичні настанови, а також окремі поради щодо вимови голосних і приголосних описуваної Ужевичем в його граматиці мови.

До стор. 7а:

Автор додержується ще поширеної і в XVII ст. хибної думки, ніби Ієронім (IV ст. н. е.), перекладач Біблії на латинську мову, склав глаголицю на основі кирилівського алфавіту.

До стор. 7б:

1. В українському перекладі вміщено займенник ıа, пропущений у латинському тексті «Ita quoque [ıа] significat ego» (6-й рядок зверху).

2. В українському перекладі вписано літеру в, пропущену в латинському тексті «’V́etiam induit naturam literae [в] ut Ε’v́сεвїа» (7-й рядок знизу).

3. В латинському тексті «ut двóръ non дворъ» автор повинен був написати «non д’v́оръ» (4-й рядок знизу). Цей недогляд автора виправлено в українському перекладі.

До стор. 8а:

У паризькому рукописі Ужевич тільки вказує на те, що слов’яни, як і латини, мають вісім частин мови, а в арраському (20₂) називає кожну з них.

До-стор. 8б:

У паризькому рукописі розділ «Про частини мови» починається з прикметника, але ступені порівняння розглядаються після відмін іменника. В арраському рукописі весь матеріал про прикметник міститься після іменника (21₂ — 33₂). При однаковому погляді автора на родові прикметникові закінчення, в паризькому рукописі відмінюється лише прикметник чоловічого роду твердої і м’якої групи (4а), а в арраському рукописі йдеться про першу чоловічу і другу жіночу відміни (29₂ — 30_l,2).

До стор. 10б:

І в парадигмах, і в ілюстративній частині своєї граматики Ужевич широко використовує лексику і фразеологію, властиву українській літературній мові XVII ст., яку досить повно кодифікує «Синоніма славєнороська» в своїй лівій половині. Цей лексично-фразеологічний матеріал автор, як правило, перекладає латинською мовою своєї епохи, норми якої іноді відходять не лише формою, але й змістом від літературних норм класичної латині. Цим і пояснюється, що слова панъ (12б), nророкъ (14б), наприклад, як і більшість лексичного матеріалу своєї граматики, Ужевич перекладає точно, відповідно до норм античної латині: dominus, propheta, але лексика, породжена громадсько-політичними обставинами, звичаями, побутом, культурою різних народів Заходу і Сходу Європи, зокрема України і Польщі тієї епохи, ставить перед автором свої вимоги. Так, слова, що не мають прямих відповідників у латинській мові, йому доводиться перекладати описово, як-от: краичий — Scindens panem ad mensam regis; налεзноε — inventum seu donum pro aliqua re (10б). В перекладі інших слів (наприклад, воε’вода — palatinus, крóль — rex, dux гетманъ — 61а, 78₂) Ужевич виходив, звичайно, з практики своєї епохи, і тому він міг відтворити латинською мовою зміст цих термінів у відношенні до норм античної латині тільки приблизно, неточно. У нашому українському перекладі латинської частини тексту паризького рукопису свідомо додержано, по можливості, відповідності до лексично-семантичних норм античної (класичної) латині.

До стор. 11а:

Закінчення -ε, додане до закінчення -ою в орудному відмінку однини, або закінчення -ахъ, додане до закінчення -ами в орудному множини (11б, 21₁), тобто закінчення місцевого відмінка, автор називає «блукаючим відмінком» (див. стор. 18а, 33₂ і всі наступні сторінки в обох варіантах).

До стор. 13а:

Автор помилково написав «ablativus» — орудний відм., замість «vocativus» — кличний.

В арраському рукописі (23₂) — цю помилку виправлено.

До стор. 14а:

Матεръ замість мати (діалектна форма) в арраському рукописі теж (24₂).

До стор. 17б:

Автор помилково вжив форму найслодшоε замість слодшоε в графі для вищого ступеня порівняння.

До стор. 18б:

В арраському рукописі (38₂ — 42₁) мають місце розділи (зовсім відсутні в паризькому рукописі):

а) De compositione, variatione ас derivatione nominum — Про будову та розходження в формах та в походженні іменників, про творення власних назв пестливих іменників і прикметників.

б) De generibus nominum — Про рід іменників.

До стоp. 18б:

При відмінюванні займенника ıа в однині родовий відмінок відсутній. В арраському рукописі (34₂) назва його з’являється, але з поміткою: caret — немає.

До стор. 20б:

У паризькому рукописі відмінюються займенники ктоколвЂвь, щоколвεкь, а також займенники ктось, ıакій, жадεнъ в називному і в родовому відмінках (21а). Ці форми в арраському відсутні, а натомість вміщено відмінювання форм ωбадва, ’óбεдвε, обоε’ (38₂).

До стор. 22а:

Ця і наступна сторінки (22б), присвячені стилістично-правописним увагам до вживання займенників, в арраському рукописі відсутні зовсім.

До стор. 23а:

Автор підкреслює в паризькому автографі наявність категорії двоїни майже в усіх часах дієслова, але в арраському (42₂ — 49₂) двоїна відсутня і зберігається лише при відмінюванні дієслова глаголáти (51₂ — 58₂).

До стор. 23б:

Під загальним заголовком «De verborum conjugatione» — «Про відміну дієслів» (23б — 31а) автор пробує об’єднати в єдиній парадигматичній схемі відмінювання всіх дієслів першої, другої і, очевидно, атематичної дієвідміни. У цій його спробі, можливо, позначається вплив ідей загальної або філософської граматики, зумовлених пізньоантичними та середньовічними традиціями в схемах граматики латинської мови, і, слід гадати, ідей та логічно-математичного методу картезіанської філософії, які трохи пізніше так яскраво виявилися у славнозвісній «Grammaire générale et raisonnee» Арнольта і Ланселота (Париж, 1660 р.). З цими ідеями міг бути знайомий і Ужевич. Однак в арраському своєму рукописі він від цієї схеми уже відмовляється (див. наступні примітки), і сама назва розділу про дієслово звучить уже по-іншому: «De conjugationibus verborum» — «Про відміни дієслів» (42₂).

До стор. 236:

Виходячи із своєї єдиної схеми відмінювання дієслів (див. наступні примітки), Ужевич дає підзаголовок: «Sum Verbum Substantivum sic conjugatur» — «Дієслово «є» основне (визначальне) так відмінюється». Іспанський лінгвіст Франциск Санкцій в своїй «Minerva seu de causis linguae latinae commentarius» (вид 1587 p. і повторно 1714 p.) так визначив суть терміна «sum verbum substantivum», узвичаєного в граматиках XVII і XVIII ст.: «Не ім’я і не дієслово є визначальним або модифікуючим фактором у реченні, а дієслово «бути» є коренем усіх Дієслів, бо всі дієслова, зрештою сходяться до нього» (цит. за кн. Arens, Sprachvissenschaft, der Gang ihrer Entwiklung..., стор. 54). В арраському рукописі, відмовившись від своєї схеми, автор вміщує відмінювання дієслова «бути» після І і II дієвідміни (55₁ — 57₁).

До стор. 24б:

Термін «умовний спосіб» (Conjunctivus) автор вживає в усіх випадках (27а, 50₁, 57₁, 58₁), крім сторінок 46₂ і 54_1; де вжито термін «Subjunctivus» як рівнозначний до терміна «Conjunctivus». В даному випадку позначилася ще антична традиція, поширена за часів Ужевича в тодішній граматичній літературі.

До стор. 25а:

Форму бүдүчи автор називає в паризькому рукописі дієприкметником самостійним (participium absolutum) і послідовно додержується цього терміна в усіх тих випадках, коли йдеться про дієприслівник теперішнього часу, наприклад: панүючи (276), а також 29а, 36а, б, 38а, б, 33а, 43а, б, 61б. В арраському ж рукописі автор цю форму називає герундієм від дієслів глаголáти (54₂) і Ђсти (58₁). В інших випадках — від дієслів ковáти (46₁) і варити (50₁) ця форма називається герундій II, а віддієслівні іменники кованА, варεнА — герундій І. Автор на ці форми посилається також на наступних сторінках арраського рукопису.

До стор. 25б:

Під заголовком «Conjugatio verborum consequentium unica» (єдина відміна дієслів у їх послідовності) автор реалізує свою спробу застосування до відмінювання всіх дієслів єдиної парадигматичної схеми (25б — 28а) на прикладі дієслова пановати, як це можна спостерігати на побудові його форм пану(ε/и)шъ — панов(а/и)лεмъ та багатьох інших. В арраському рукописі Ужевич, повернувшись до досвіду українських граматистів, відмовляється від своєї спроби і послідовно дає парадигми І дієвідміни (ковáти), II дієвідміни (варити), ц. сл. дієслова глаголáти, быти, Ђсти (42₂ — 58₁).

До стор. 27б:

Автор розподіляє Дієслова описуваної ним мови за античною традицією на активні (activa), пасивні (passiva), середні (neutra) і середньопасивні (neutropassiva), але на стор. 29б, замість останнього, терміна впроваджує термін «відкладні» (deponentia). Цим же терміном Ужевич користується і в арраському рукописі, так розкриваючи його зміст в розділі «De generibus verborum» (про стан дієслів — стор. 71₂ — 72₁): «Якщо латинською мовою буде стан активний, пасивний, середній або відкладний, то й слов’янською мовою слід відносити [дієслово] до того ж самого стану». Далі автор уточнює різницю між пасивним і відкладним станом дієслова в описуваній ним мові, не вбачаючи будь-якого розходження між мовою слов’янською і латинською: «адже ж з відкладного [дієслова] не можна утворити активного, як-от: з дивүюсА ти не утвориш диүю, так само, як з miror не утвориться miro». До цих міркувань Ужевича слід додати тільки, що він міг і не знати, що в латинській мові у Варрона є також і дієслово miro.

До стор. 28а:

Відповідно до своєї схеми, під заголовком «Forma conjugandorum verborum generalis» (Загальна форма для відмінювання дієслів), на наступних сторінках паризького рукопису (28а — 31а) автор послідовно підсумовує свої спостереження над формами дієслова, які він вважає основними, зокрема приділяє увагу взаємозв’язку між інфінітивом і минулим часом в розділі «Conjectura ex Infinitivo de Praeterito vel vice versa» (30а — 31а) і приходить до висновку, що «цей спосіб відмінювання і утворення для всіх дієслів є найвідповідніший» (29б). В арраському рукописі цього розділу, природно, немає, але практичні уваги автора, фонетичні і морфологічні, знайшли своє місце в інших розділах рукопису, де йде мова про ті або інші форми дієслова.

До стор. 31а:

Під заголовком «Добір дієслів з різними закінченнями» на стор. 31а — 44а в паризькому рукописі і на стор. 58₁ — 70₁ в арраському міститься огляд основних форм ряду дієслів, розподілених по групах за ознакою кінцевого складу теперішнього часу 1-ї особи однини, причому принципових розходжень в змісті цих сторінок, крім термінологічних, в рукописах немає.

До стор. 44а:

Зміст сторінок 44а — 44б паризького рукопису міститься в арраському на стор. 70_1,2 — 71₁ під заголовком «Variatio verboru(m) quod prolationem diversorum Sclavónicae Populoru(m) in modis et temporibus observanda brevitur additur (Розходження [в формах] дієслів в часі і способі, поширення яких слід відмітити у різних народів Слов’янщини, до цього додаються). Тут Ужевич ніби перекликається з Й. І. Скалігером, який у своїй «Diatriba de Europaearum linguis» (1610 p.) розподіляє мови Європи за чотирма мовами-матерями (nutrix lingua), а до кожної з них прилучає за ознаками спорідненості менші мови. «Таких головних мов, — зазначає Скалігер, — чотири: латинська, грецька, тевтонська і слов’янська. Ця остання мова-мати розгалужується на багато різновидів: рутенський, польський, боснійський і інші, з яких кожен може доповнювати інший».

До стор. 46а:

Сторінки 46а — 48а в паризькому рукописі мають назву «Appendix» (Додаток), де розглядається в морфологічно-словотворчому плані питання про роль прийменника в зміні значення дієслова. Тут автор наближається до усвідомлення категорії виду (див. арраський рукопис — 76₂ — 77₁).

До стор. 48б:

Питання про прислівник за прикладом сучасних йому латинських і інших граматик на Заході автор опрацьовує на стор. 48б — 52б паризького рукопису дуже докладно, визначаючи численні розряди прислівників. В арраському рукописі (72₂ — 73₁) цей розділ зведено до мінімуму.

До стор. 52б:

В обох рукописах цей розділ (52б — 53б; 73₁ — 74₁) розглядається в розрізі розподілу прийменників за відмінками дієслівного керування.

До стор. 53б:

Розділ про сполучник і вигук викладено в обох рукописах (53б — 54а і 74₁ — 75₁) без істотних розходжень.

До стор. 54б:

У розділі синтаксису (54б — 70а) автор паризького рукопису в тому ж порівняльному плані розглядає синтаксичні функції частин мови і, звичайно, як і всі тогочасні граматисти, до аналізу речення не підноситься, хоч саме на матеріалі речення йому нерідко доводиться проводити свої синтаксичні спостереження. В арраському рукописі цей розділ (75₂ — 84₁) значно стисліший. Причину цього автор частково пояснює (75₂): «У синтаксисі підлягатимуть розглядові лише ті правила, які розходяться з латинською конструкцією».

До стор. 54б:

Як і в латинській граматиці, автор починає -цей розділ з аналізу синтаксичних функцій іменника, прикметника (54б, 56а, б) і займенника (56б — 57а). Тут же розглядаються і предикативні форми трεба, шкода, тεскно (55б) на тій підставі, що з ними вживається родовий відмінок іменника. Арраський рукопис зберігає лише абзац про випадки сполучення іменника з родовим відмінком іменника (75₂ — 76₁), а названі предикативні форми переніс в розділ «De impersonalibus» (Про безособові [форми]) (79₂).

До стор. 55б:

В латинському тексті (7-й рядок знизу) пропущено слово. Виходячи з контексту і зважаючи на характер латинської лексики автора, даний текст можна виправити так: «Шкода [non opus est] seu non oportet», тобто шкода, — немає потреби або не слід.

До стор. 56а:

Питання про відмінок іменника при прикметниках вищого і найвищого ступеня в паризькому рукописі розглядається ще на стор. 68а, а в арраському на стор. 77₂.

До стор. 56б:

Тут Ужевич не дає точного перекладу прислів’я «анимүшъ панскій...», а лише відтворює його провідну думку, використавши для цієї мети латинське віршоване прислів’я.

До стор. 57а:

На стор. 57а — 60а в розділі «Verborum Syntaxis» (Синтаксис дієслів) і «Appendix» (Додаток) автор в основному розглядає безприйменникові і прийменникові зв’язки активних дієслів з різними відмінками іменників. В арраському автографі в цьому плані приділено значно менше місця лише окремим питанням, а саме:

а) 57б — про родовий відмінок частинний (genitiмus partis) — в арраському рукописі — стор. 76₂;

б) 58а — дієслова үживаю, заживаю, вЂншүю з родовим відм. іменника лише названо, а в арраському рукописі вони подані в контексті в розділі «De deponentibus» (Про відкладні дієслова) (79]), якого в паризькому рукописі немає;

в) 58б — матеріал про родовий відмінок іменників при дієсловах, утворених за допомогою прийменників ω(д), до, на тощо, міститься в арраському рукописі на стор. 76₂ — 77₁.

До стор. 60а:

Сторінки 60б — 61б паризького автографа в подібному ж викладі відтворено в арраському рукописі під заголовками «De passivius» (Про пасивні дієслова) (78_1,2).

До стор. 60б:

У паризькому рукописі, в розділі «Constructio verborum neutrorum» (Конструкція з дієсловами середнього стану) (60б — 61б) розглядаються різні випадки вживання форм εстεмъ, было, стаю, зоставаю тощо з різними відмінками іменників. Це ж питання побіжно трактується і в арраському рукописі під заголовком «Constructio verbi substantivi εстεмъ — sum» (78₂).

До стор. 61а:

В абзаці «По-четверте» автор свою думку формулює так: «Дієслово εстεмъ... ставиться з орудним відмінком». Тимчасом як, за його ж термінологією, він повинен був написати «з несталим відмінком» (casus vagabundus — див. стор. 18а).

До стор. 61б:

Про цей латинський зворот в граматиці І. Ужевича, як і про ряд інших латинських граматичних термінів, сказано на стор. 61б — 62а; 81_1,2 для пояснення таких граматичних явищ в описуваній ним мові, до яких у латинській мові відповідників немає. Отже, правильно розкриваючи зміст латинського звороту «scripta epistoła» (81₁) через «написавши лист», Ужевич приходить до висновку, що латинська форма (дієприкметникова) scripta в орудному відмінку відповідає слов’янській формі «(на)писавши». З цього Ужевич робить висновок: написавши — це participium absolutum — дієприкметник самостійний.

До стор. 62а:

На сторінках 62а — 65б в паризькому рукописі значно докладніше, ніж в арраському (81₂ — 82₁), розкрито синтаксичні зв’язки з категорією часу і місця, а також конструкції з інфінітивом і герундієм, зовсім відсутні в арраському рукописі.

До стор. 62б:

Автор наводить приклади латинською мовою: Regnante Ludovico, imperante Caesare тощо і дає паралельні приклади: за цεсара Нεрона, за погоди. Ясно, що твердження «ми користуємося орудним відмінком» може стосуватися лише до латинської конструкції.

До стор. 64а:

Розділи про числівники (64а, б, 65б і 82₂, 83_1,2, 84₂, 85_1,2) в обох рукописах доповнюють один одного. Причому розділ «Carminum compositio» (81₁), відсутній в паризькому рукописі, лишився неопрацьованим і в арраському, ставши там ніби закінченням розділу про числівник у зв’язку з литанням про кількість складів.

До стор. 66б:

В розділі «De impersonalibus» (Про безособові [форми]) (79₂) арраський рукопис не розглядає форм на -ло.

До стор. 66б:

Зворот тεскно ми автор перекладає taedef me [гидко, обридло, набридло мені], а на стор. 55б: тεскно — poenitet [досадно, прикро]. Таких прикладів синонімічного перекладу слов’янських слів і зворотів на латинську мову в тексті обох рукописів чимало, і вони не тільки свідчать про глибоку обізнаність автора з синонімічним багатством латинськоі мови, але відіграють важливу роль при дослідженні лексично-семантичного матеріалу граматики І. Ужевича в цілому.

До стор. 67б:

Зміст розділу «De adverbio» (Про прислівник і ступені порівняння прислівника) в арраському рукописі стисло викладено на стор. 80₂ — 81₁ («De adverbiorum constructione»).

До стор. 68а:

Великий розділ паризького рукопису «Regimen praepositionum» (Керування прийменників) (68а, б, 69а, б, 70а) в арраському рукописі викладено в кількох абзацах (80_1,2) відносно прийменників до, за.

До стор. 68б:

Вислів автора «ү при займенниках... сполучається із знахідним відмінком» може відноситись тільки до латинського тексту.

До стор. 69б:

Відносно вислову автора «Прийменник в — в на означення місця полюбляє орудний відмінок» див. примітку до стор. 61а.

До стор. 70б:

«Epigramma ad Librum» не тільки розкриває глибокі почуття автора до рідного краю, його безмірну вдячність до «alma mater» — до Сорбонни, його усвідомлення значності виконаної ним праці. Крім того, це звертання до книги промовляє ще й про неабияку вправність автора в техніці віршування. В арраському рукописі міститься (5₂) його 12-тирядковий вірш на герб «пановъ БрыгаллЂровъ». Все це разом із віршованою поемою, написаною і надрукованою польською мовою в Кракові (1641 р.), ще раз зміцнює слушність припущення про ідентичність особи Ужевича в Кракові і у Франції.

Попередня     Головна     Наступна