Попередня     Головна     Наступна

Стефан САВИЦЬКИЙ

ПОВІСТЬ ПРО КОЗАЦЬКУ ВІЙНУ З ПОЛЯКАМИ, ЯКА ВЕЛАСЯ ГЕТЬМАНОМ ЗАПОРОЗЬКИХ ВІЙСЬК ЗІНОВІЄМ БОГДАНОМ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ І ЧЕРЕЗ ЯКУ ВІН З БОЖОЮ ПОМІЧЧЮ ВИБИВСЯ З КОЗАКАМИ Й ТАТАРАМИ З-ПІД ЛЯДСЬКОГО ПІДДАНСТВА І ВДАВСЯ ПІД ВЕЛИКОДЕРЖАВНУ ПРОТЕКЦІЮ ПРЕСВІТЛОГО ВСЕРОСІЙСЬКОГО МОНАРХА. ВІД КНИГИ, НАЗВАНОЇ «ВІЙНА ДОМОВА», ТВОРУ САМУЇЛА ТВАРДОВСЬКОГО, СКЛАДЕНОЇ ПОЛЬСЬКИМИ РИТМАМИ Й ВИДРУКОВАНОЇ В КАЛІШІ У 1681 РОЦІ, КОРОТКО ВИПИСАНА У КВІТНІ 1718 РОКУ

Передмова

Про успішну війну покійного, блаженної пам’яті, Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозьких військ, через яку при божій допомозі наша вітчизна звільнилася від важенної лядської кормиги, я чув спершу з усних оповідей найстаріших мужів, а потім ще краще пізнав те саме з письмової історії, яку склав віршописець Твардовський. Я здивувався, а разом з тим змушений був пожалкувати, яких великих добродійств ми удостоїлися від усемогутнього бога; це він так добре зберіг нашу вітчизну й православну віру, що вже була пошкоджена і знищена проклятою римською унією ледве не до кінця. Через це ми повинні всечасною згадкою його пресвятого імені дякувати йому, а також прославляти повинні ми того, даного нам від бога, мужа, при допомозі якого було нас так порятовано. Але ми невдячні до такої його милості нам, бо жоден із нас, а найпаче з людей духовного чину (це серед них є майстерні, щодо того люду, і вони знають друкарську справу) не описали того звільнення від ляхів, яке вчинилося за його ж божественним ударуванням, не потрудилися віддати в друк книги про те, як саме й через які промисли та військову відвагу згаданого вождя з іншим хоробрим малоросійським воїнством таку дарував нам спаситель свободу. В нас усі такі знамениті справи скинені у вічне забуття, окрім одного, що лише трохи втримує спогад про те,— словесні вищезгадані повісті; тож ото (оскільки мужі, які все знали, всі повмирали) мушу посилатися на недосконалого вищеназваного описувальника віршами тої війни. Але ті вірші, хоч здебільша містять у собі правду, мають також багато догани козакам і надмірної словесної хвали полякам ⁵³, та й інших додатків, які стосуються більше поетичної науки, а в читанні та слуханні чинять прикрість, надто коли хто погано знає й читає по-польському. Тому я зважив за добро собі й для пожитку інших перекласти ці лядські ритми на звичайну просту історію, оповіджену простим малоросійським наріччям, щоб усе те краще розумілося й читалося, викинувши той непотріб, який залишений на наше безчестя та для похвали ляхам і надмірно підносить їхню справу, що від істини відстоїть далеко.

Кому ж трапиться з тих, хто люблять свою вітчизну, прочитати чи почути цей малий труд мого перекладу й ці згадки про творені дії надихнутого божою силою хороброго й мужнього колишнього нашого воїнства і знайдуться в ньому якісь помилки, то хай те мені вибачить і покриє християнською любов’ю безліч гріхів, прошу те старанно.

Стефан Савицький,

на той час писар Лубенського полку.

ПРО КОЗАЦЬКУ ВІЙНУ З ПОЛЯКАМИ В РОКАХ ТИСЯЧА ШІСТСОТ СОРОК ВОСЬМОМУ І В ТИСЯЧА ШІСТСОТ СОРОК ДЕВ’ЯТОМУ

Частина перша

Описувач цієї війни Твардовський, доки приступив до Ті викладу, спершу згадав про знаки (що й я вирішив залишити коротким нагадом), які були перед згаданою війною, через що старі ляхи пророкували собі недобрі гаразди, які мали на них упасти.

По-перше, в день Христових страстей було надзвичайно велике затемнення сонця, сталося це за рік перед тією війною. Потім з’являлася на небі десять днів здавна не бачена комета. А перед самою війною вродилася пречисленна саранча, яка пожерла в Польщі всі трави та збіжжя.

Автор, починаючи оповідь про ту війну, не занехаяв висловити похвалу в козацький бік, що вони, козаки, часто доводили, якою вони були підпорою Польській Короні,— це буде показано самою розповіддю. Вони, коли залишилися завойовані у польське підданство польськими королями Болеславами, зважилися вибиватися з нього, але, не мігши досягти своєю відвагою того передзавзяття, терпіли від них чималу кару — тодішні польські монархи були обережні. Однак, незважаючи на те прискоромлення давньої відваги, вони не відходили від своїх звичок. Особливо ті, які мешкали на Низу Дніпра, за порогами (від чого й запорожцями названі), ближче до моря.

Вони займалися самим лише розбоєм на полях, стрілянням звіра та ловленням по річках риби. Знагла випадали вони з трав чи тернів і на кого б не натрапили — турків чи татар — хапали їх і крали. До цього вони були з природи своєї легкі та здібні і до такої вдатної своєї натури заразом прикладали, коли на кого отак знагла нападали, постійні свої навички. Але жили без порядку й жадної влади, окрім того, як надходила зима, сходилися до волостей, а на весну й літо йшли туди, де були ліси й при них можливість пересуватися водою. Вони спускалися водою до тих лісів, в луги й на острови за Дніпрові пороги, на різні добрі до здобичів місця ⁵⁴. І так тяглося аж доти, доки польський король Стефан Баторій ⁵⁵ задля свого кращого захисту від турецької сторони постановив у козаків, які жили в найближчому до турків краю, ліпший порядок ⁵⁶. Він установив їм гетьмана і призначив для них місто Терехтемирів, де вони могли збирати свої ради, тримати гармати й інші військові запаси, а найбільше, щоб мали собі притулок на зиму. Цим вони на довгий час були дуже задоволені і з таким устроєм нового порядку виказали монархам і Річі Посполитій Польській багато послуг і на полі, і на морі; не включаючи давніх їхніх справ, скільки від них учинилося корисного ляхам, а шкідливого й страшного туркам лише в останні роки!

Коротко згадується, що вони, заїжджаючи більше як на тисячу миль у саму Азію, вистинали Трапезунт, знесли з землі Синоп ⁵⁷ і не раз підходили з нечуваною своєю швидкістю під Константинополь ⁵⁸, окурюючи його мури стрільбою,— це все справляли водою. Не меншу вони мали фортуну та славу й на землі в тих воєнних діях, які вели поміж себе польський король і турецький Осман ⁵⁹, витримували найперший ворожий порив і мужньо несли перед ляхами чоло і власне передмур’я.

Скажу і про причини, через які вони, власне, повстали проти ляхів, але щоб не було нудно читати, омину розтягнені місця. У повісті вони детально й не висловлюються, крім однієї, яку коротко визначу: будь-яке поспільство людей не може весь час мірно триматися і немає способу, яким можна було б зберегти ту мірність, бо постійний поваб до нових змін завжди візьме гору і така мірність буде порушена.

Так і поляки, хоч і без того мали за що спиняти й карати козаків, однак не витримали в тому каранні міри і почали тримати їх у невільницькій загрозі. Вони забрали в них гетьмана і придали їм від себе нових комісарів та начальників ⁶⁰, які найбільше турбувалися про власне забезпечення, і дійшли вже таких утисків та тяжких пригощень, що бідолахи залишилися мало в чому своєму вільні, хіба що вільно володіли своїми жінками,— повіднімано в них усе, чого лишень могла побажати лакоминська неситність тих володарів. А краще було б (як радить той же Твардовський, уже мудрий на шкоді) не приводити тих козаків до крайнього розпачу, тримати їх у старожитніх правах, а коли в чому й переступили, то карати їх, а не зносити до решти.

Козацька боязнь при згаданих ущемленнях недовго віддавалася ляхам, які, до решти задоволені, купалися в морі численних, аж безмірних розкошів. Але потім чим тяжче було ущемлення козаків, тим у гірший обернулося утиск самим полякам,— наче мала іскра, пригашена до часу попелом, може потім викликати безмірну пожежу, що все попалить, так вона мало не знищила через те дощенту всю їхню славу, фортуну і їх самих.

Є значна за Дніпром посада, яка згодом була названа Чигирином— житло давніх козаків, а на той час уже володіння коронного хоружого Конецпольського. Там мав свій хутір і Богдан Хмельницький, чоловік, відомий воїнською відвагою та здібностями, майстерний також і в писанні. Він тим більше не хотів присмирюватися перед ляхами, бо король Владислав, знаючи його як справного в усьому мужа, ні з ким так, як із ним, не мав згоди ⁶¹, коли точилася війна з турками,— він дав йому тоді під начало велику частину війська і всю морську артилерію. Тож він заслужив був грунти згаданого свого хутора немалою працею, тут осадив і слободу , яка під його дозором почала була розширятися в людях. Все це викликало заздрість у ласих панів, і Чаплинський, староста згаданого чигиринського хоружого, вважаючи, що негаразд ставати русинові так багатому і розбудовуватися, бувши в підданстві, випросив ту слободу з-під володіння Хмельницького собі, а коли хотів відібрати її, Хмельницький змушений був через те сперечатися, однак тією суперечкою не лише не зміг відстояти слободи, але й, на крайнє своє безчестя й догану, був посаджений Чаплинським у тюрму, де просидів тільки день ⁶³, і, не маючи собі патрона, який дав би йому руку запомоги, сам не знав, що з тим чинити. Не міг, відтак, дати тут собі іншої поради, крім тої, що змушений був просити про свій визвіл у дружини Чаплинського і через неї був з тієї тюрми випущений. Бувши від того до решти озлоблений і не мігши терпіти далі такої напасті, мав-бо відвагу й такі значні заслуги, що про них казалося вище, почав він таємно зноситися з іншим товариством і шукав у них ради й способу, що міг би вчинити в такому ущемленні, на відраду собі й всій вітчизні.

Про це довідався застережений від когось коронний гетьман Потоцький і, либонь, послав указ до переяславського полковника Кречовського, щоб той прибрав до рук Хмельницького і затримав під арештом до подальшої його волі. Однак Кречовський не лише не вчинив того, але й відіслав Хмельницькому в пересторогу той самий надісланий йому на письмі гетьманський указ з порадою, щоб той був належно обережний ⁶⁴. Отож Хмельницький зараз же, не бавлячись довго чужими радами, через ту пересторогу Кречовського прибрав собі скільки міг товариства, скочив з ними на спритних конях наперед до Запорожжя і, не вертаючи відтіля додому, написав до гетьмана й Чаплинського листи з оскарженням невинно завданих собі безчестя й образи, і цими листами хотів затримати й забезпечитися від воєнного прибору на нього з боку поляків.

Сам же він пішов просто до кримського хана, якому пригадав свою приязнь та свої військові посилки, які давав колись при певній оказії Сан-Гереєві ⁶⁶, і просив навзаєм допомогти йому зараз у своїх утисках.

Те його прохання спершу було ханові підозріле, однак потім, коли Хмельницький дав йому в заставу свого сина і присягнув сам на шаблі, що не має на оці зради, схилив був до того бусурмана, який уже й сам мав причину почати війну з ляхами, бо ті затримали йому свої борги. Він наказав якнайшвидше наготуватися з ним, Хмельницьким, орді числом у чотири тисячі, а сам обіцяв вибратися невзабарі вслід за ним з великими своїми військами, тільки-но вони прибудуть до нього з північного краю ⁶⁷.

Провідавши те, великий коронний гетьман Потоцький із другим польним гетьманом Калиновським запрагнув одразу запобігти тому зачину і, скільки мога зібравши війська, вибрався нашвидку на Україну. Але зима тоді була непостійна, стояло бездоріжжя, і гетьман змушений був перестояти в Черкасах ⁶⁸ увесь Великий піст, аж доки не розпустило Дніпро і не з’явилася трава. Після ж Великодніх свят, щоб краще досягти втеклого Хмельницького, виправив він Дніпром у байдаках п’ять тисяч реєстрових козаків — гетьман мав частково підозру, що вони не залишаться вірні йому, і через те знудив їх до присяги. А дві тисячі охочого війська послав був землею на чолі зі своїм сином, за яким слідцем мав поспішати й сам. Хоча дехто вважає неслушним, що таке малочисельне військо було розділене на кілька частин, хіба що можна приписати те великій несправності, адже, не маючи звістки й «язика» про того, кого гонили, зважилися забиратися так далеко.

Тим часом почали вже надходити до них неприємні звістки, що Хмельницький десь на Жовтій Воді осадив з татарами гетьманського сина, а реєстрові козаки, що поприсягли і яких гетьман виправив водою, зрадили, кинулись ґвалтом на свою старшину і зараз же, потопивши її зі значками, передалися до Хмельницького. Вчинили так і драгуни, які, почувши про їхню зраду, перекинулися до Хмельницького значним крилом, а гетьмана зрадили ⁶⁹.

Отож гетьман стривожився і не міг дати самому собі ради, як має чинити далі: і сина треба рятувати, однак на ньому лежав ще й обов’язок зберегти цілість усього війська, і в такий видимий вогонь кидатися ставало небезпечно.

Нарешті ці сумніви були переможені батьківським почуттям до сина і він зважився йти на порятунок ⁷⁰. А коли вже дістався Маслового Ставу, то один поранений товариш, який утік від нещасливої розправи над його сином, дав йому знати, що синовий обоз знесений, а сам він, тяжко поранений, поліг трупом з усіма іншими, тоді як Шембецка й Сопігу ⁷¹ забрано в неволю живими.

Обидва гетьмани були цим тяжко затурбовані і вже сподівалися швидко на ті гості й до себе; тому вони не склали інакшої ради для збереження себе самих, аніж відступити назад до Корсуня, куди могли б легше прийти до них на з’єднання й поляки з Польщі. Так вони відразу й учинили.

Притягши до річки Росі, стали вони на рівному місці, досить придатному до оборони, а по вівторковій ночі, тільки-но почало сходити на небокраї сонце, несподівано побачили з одного боку орду, а з другого, від міста, козацьку чернь, які валилися, наче хмара, з громом і нечуваним тріском. Поляки спершу на тому місці, де були, окопалися, ставши до відпору, але потім уже не могли сховатися від козацької стрільби й за тими окопами. Вони відступили на гору, що близько прилягала до них, де знову виладналися до справунку. Першого дня з’їжджалися в герцях, а назавтра також пробували щастя в цьому ж. Тим часом привели до них «язика», певне, навмисне виправленого до них від Хмельницького, який розповів, що при Хмельницькому перебуває Тугай-бей з п’ятдесятьма тисячами орди, до якої сподівається прибуття ще й більшої татарської сили з ханом. Козаків і черні має він без числа, вони збігаються до нього, Хмельницького, і ладні вмерти,— він щоразу більше й більше примножується в своїй силі. Ляхи тому всьому повірили цілком, і, як роса в’яне від морозу, так і вони, бувши від страху безмірно стурбовані, не відали, що сказати і що порадити. Одне лише мали в гадці, і те зразу ж учинили, що більше на згаданій горі не барилися, а почали звечора відступати всім табором далі. На завтрашній день уранці йшли ще дуже справним шиком, стиснувши вози й ридвани у вісім рядів, до них приставили піхоту й челядь із вогнепальною стрільбою, по боках розставили кінноту, при якій зобабіч виладналися й самі гетьмани. Але козацьке й татарське військо, що наступало на них, зараз же налягло на піхоту, і в цій сутичці було побито багато возових коней, так що й кіннота змушена була зсідати з коней, віддавши їх челяді, та прилучатися до піхоти — вони вчинили відпір густим вогнем та залізом. Отак вони йшли у цій гарячноті більше півмилі, двигаючи на собі важке озброєння, не менше ярмила їх ще й сонячна спека. Але найтяжче було їм переходити через велику круту долину (в яку, казали, пригнічених ляхів навмисне впровадив козацький провідник), а як стали вельми повільно переходити ту долину, бо була розташована вона в дуже багнистому місці, то одні вози тяглися під прикру гору, інші вирятовувалися з багна, треті так само прикро спускалися з гори. Тим часом козаки позасікали лісами й перекопами дороги, на які могли піти поляки, і на тій долині порвали їм шики — одну частину табору пропустили на гору, а другу загорнули в долині. Тут татари вільно випали на них, як весняна повінь через прорву, і з безмірним криком та галасом знесли табір дощенту. Хоч на лівому крилі працював оскаженіло, правда, малозначущо, польний гетьман Калиновський і безсильно турбувався, але й він, поранений, опустив руки і разом з великим коронним гетьманом Потоцьким і з Яскольським, а також із першими ротмістрами Одривольським та Балабаном потрапив у татарську неволю; обидва гетьмани з іншими були щасливо випроваджені й до Криму. Але найбільше видно було, яке то сумне дійство, на слугах та джурах, які, тримаючи коні й прагнучи за панськими головами порятувати свої, посідали для втечі на ті коні й були козаками половлені по лісах та лугах — утекло звідтіля відомим їм шляхом трохи з тих, кого очолив поліський Корицький. Були спіймані там найвідоміші поляки, інші там і головами наклали; хто ж уцілів, пішов разом з гетьманами в Крим служити орді; козаки ж задовольнялися грабунком і здобиччю з усього, що знайшли в розбитому обозі, і з численних лядських трупів, покладених на бойовищі.

Це їх затримало, і тому вони не змогли швидко поспіти далі — в Корону ⁷².

Це була перша перемога козаків над поляками, після якої Хмельницький удався зі своїм військом під Білу Церкву, де стояв довгий час, чи то остерігаючись короля, чи, що певніше, очікуючи більшого стягнення до себе козацьких куп ⁷³,— бо не таку вже мав він багаточисельну силу, як то зрозуміли ляхи через того вищеназваного «язика». Адже всього козацького й татарського війська не налічувалося більше п’ятнадцяти тисяч ⁷⁴, хоча поляки, як правдиво каже Твардовський, лічили його далеко більшим числом, мабуть, покриваючи в такий спосіб своїх кавалерів.

Коли дійшли про це невдячні звістки у Польщу, поміж них усіх учинилася велика тривога й зайве замішання, не кажучи вже про те, що через литовську пошту наспіла новина, рівна до цієї, і завдавала вона полякам ще більшого страху — позбувся свого життя в дорозі в містечку Меречі, прочувши про ту повсталу навальність у своїм королівстві, сам король Владислав.

А козаки,вже напевне звістившись про ту новину, що оголошувала про смерть короля, спершу довго їй не вірили ⁷⁵. А бувши знову покріплені від хана татарськими військами, не знали, в час такого в Польщі замішання, жадної собі перепони, були розгнуздані до всілякої сваволі та зброднів, губили вигадливими побоями та смертю

шляхту, а найбільше жидів, і чинили це без сорому й погамування, збиткувалися, ґвалтували та вбивали панянок, матерів та невинних дітей та й інші творили непристойності. Татари ж відправили свої загони наперед, аж до Горині, по самий Константинів, і брали, на що нападали, кілька разів повертаючи до свого коша з незліченними здобичами, а ясиру набирали стільки, скільки могли його допровадити ⁷⁶.

Сам Хмельницький дочекався до себе в установленім під Білою Церквою обозі більшого змноження черні і виправляв різні полки на Поділля ⁷⁷, а тільки одержав звістку, що в Нестерварській фортеці замкнулося багато шляхти, зараз же наказав готуватися туди і добувати її, а коли він не зміг учинити того сам, посилав туди ж зі своїм полком якогось Остапа. Ця фортеця була добре укріплена валом і могла б дати відсіч татарському находу, одначе, коли туди прийшли з гарматами й іншою вогнепальною зброєю козаки, зараз же їх, шляхту (а поміж нею найперший був князь Четвертинський зі своєю княгинею і дітьми ⁷⁸ та й інші шляхтичі, недобиті під Корсунем, бо змогли звідтіля втекти), пойняв такий жах, що вони почали відпрошуватися і трактувати про мир. Змушені були вони учинити мир з тією умовою, що сама шляхта відкупиться, а жидів видадуть. Їх заразтаки усіх, скільки там було, було вигнано з жінками та дітьми із замку. Але, ставши при замкових окопах, вони не захотіли віддатися тій видимій згубі і три дні кріпко боронилися, доки козаки всіх їх не вистинали, і вони зарівняли тоді ті окопи своїми трупами.

Сама ж шляхта сподівалася після того відкупу, що буде вільна від козацького нападу. Через це в усьому убезпечилася і згаданого трактату не зміцнила ніякою твердістю, а чинений він був при келишках та лікерах — вони не взяли в Ганжі навіть ніякої залоги. Однак тільки-но він відступив від замку, пристав до нього Остап і почав упоминатися частки взятого там відкупу. Але Ганжа не зважив на те його домагання, і розгніваний на нього Остап вилив до решти ту свою запальність на згадану шляхту, що була в Нестерварі. Він пустився на штурм, хоча шляхта відкупилася й була тим убезпечена, та звелів підкинути кілька запалених походень під башту, яка мала в собі багато борін ⁸⁰ пороху і яка, бувши запалена, учинила в замку з шумом і тріском превелику пожежу й тривогу, особливо між жінками та іншим лякливим поспільством білої статі. Козаки під той час увірвалися в замок і, кого напали, рубали й забивали, не минаючи в тому забійстві ні матерів, ні малих дітей, ні панянок — усіх загалом, хто тільки втрапив до рук. Цією честю був пошанований там і князь Четвертинський, так що власний його піданний стяв йому шию впень, і за це начебто одержав сотницький уряд. Вийшла живою з того пригощення сама лише княгиня, що замішалася поміж жінками отаманів,— вона дісталася потім полковникові.

Коли поляки, що жили тоді по всій Польщі й Україні, звістилися про цей випадок, то кожен із них сподівався такої ж честі й собі. Вони впали ще в більшу тривогу й острах і, вже не покладаючися ні на жадні замкові оборони, почали тікати до Вісли й далі. Цим вони врятовували тільки своє життя, а статки свої й маєтки віддали на честь козаків і татар. Вони ж, козаки й татари, не маючи собі ніде жодного спротиву, легко опановували всім, на що нападали, і, здобувши в такий спосіб міста Красне, Шаргород, Брацлав та Вінницю, замірили були собі кордон аж по самий Горинь.

Тим часом примас Віцерекс скликав у Польщі сейм ⁸¹, на якому розмовляли й радилися ні про що більше, лише про те, яку б кращу намислити собі оборону і як зібрати з повітових затягів стільки жовнірів, скільки стало б для війни й відпору такій козацькій і татарській силі. Наостанок постановили трьох великих рейментарів ⁸², які числилися у своїх цнотах не останніми, а надто в розумі, шані й відвазі, а відвага в такому ділі найважливіша якість, адже то на неї заставлялися людське багатство й достатки. Однак ляхи приписували собі потім за невиправну помилку й заблудження те, що оминули тим рейментарським гонором князя Вишневецького ⁸³, який перебував на той час за Дніпром. Він іще мало знав про вищеописані випадки проти своїх, однак підозрював, що з тодішніх подій може випливти щось вельми недобре.

Бо ще коли він прийшов до Дніпра, то застав там скрізь на побережжі багато втікачів, пороми й інші судна були позатоплювані, а чернь збиралась у великі купи на розбій та бунти, чого, певне, не було б, коли б не зачули про якесь зло ⁸⁴. Отож, бачачи, що йому небезпечно і вперед іти, й вертати назад, князь вислав своїх людей далі, щоб здобути певного «язика», якого якраз десь і піймали. Від нього князь звістився про все і побачив, що недобре з ними діється. Тож не міг нічого учинити інакше, тільки зважився повернути назад до Лубен, звідкіля забрав свою княгиню, сина й інших домашніх з маєтками, долучилися до нього також деякі інші тамтешні обивателі (хто зміг поспіти за ним і вибратися з середини всіх отих бунтів), і він знамірився пробиратися до Волині. Тим часом прибули до нього ще й інші люди з Миргорода й Переяславля, яких зібралося до нього з дворовими на три тисячі ⁸⁵, і з таким вибором князь вийшов із Лубен, позирнувши не без жалю й плачу на своє місто й костел, вибудуваний за свій кошт, і який пішов потім угору вогнем. Але він, князь, не рушив простим трактом на Київ, бо козаки заступили там біля Дніпра перевози, а подався до Чернігова і там, під Любечем, з великими труднощами переправився через Дніпро; він не знімав увесь час із себе, аж від самого свого виходу з Лубен, до тої переправи через Дніпро, залізної зброї. По тому князь добрався до своєї маєтності Брагиня, виправив княгиню з усім добром і тяжарами до Вишневця, а сам, наближаючись до Кривоноса, кинувся з прибраним ще до себе певним числом приятелів та знайомих людей у ті видимі воєнні пожежі ⁸⁶. А притягши до Погребищ, звелів там позабивати на палі деяких міщан та священиків, які, як йому здалося, закликали людей до тих бунтів і були найвинуватіші,— зробив це він на пострах іншим.

Звідтіля він пішов далі до своєї ж маєтності Немирова і, не доходячи самого міста, став неподалець, а до немирівців вислав з трьома хоругвами Барановського, щоб вони, як його піддані, подали йому живності й іншої запомоги. Цей Барановський, приїхавши до міста, застав там позамикані брами і почув від деяких п’яних волання: чого то прийшли до них ляхи, оскільки вже тут немає нічого лядського, вони знають над собою лише одного пана — Хмельницького. Той Барановський зараз по такій відозві, доки інші городяни змогли приготуватися до справунку й почали викочувати на вал гармати, прорубав із драгунами паркан і ввалився до міста, де вони посікли й побили багато людей обох статей. Всі інші, жахнувшись, порозбігалися з міста в ями й ліси, а деякі з них надвечір уже вдалися до князя, який, розгнівавшись, хотів іще лютіше мститися над ними. Аж назавтра прийшов з міською старшиною війт, приносячи йому, князеві, свою повинну й дивуючись, яка була причина до вчорашньої їхньої різанини. Він почав говорити, що то сталося не через що інше, тільки через легковажність Барановського, оскільки той не вдався, казали, до нас, старшини, за чим приїхав, але перебрав міру в каранні смертю невинних людей, бувши роз’ярений безрозсудним криком якогось п’яниці. А вони, як були вірні своєму князеві, так і нині при ньому тримаються, і якої він потребує від них вигоди, те вони викажуть, тільки хай би князь дав їм від себе залогу.

Увірений такою їхньою штучною покорою, князь скоро послав до них зі Ксенським та Пісовичем двісті чоловік драгунів, а міщани зараз же зачинили брами і дали знати козакам, які, набігши в Немирів, усіх тих драгунів, що кріпко боронилися, вирубали впень. Лишився якось живий тільки один, який і дав знати про той занепад князеві ⁸⁷. Той був тяжко уражений цим і міг дорозумітися, що про нього й інші думають. Отож він, остерігаючись подальших таких зрад та фортелів (при тому ще почув і про Кривоноса, який чигав на нього), знамірився був через те повернутися до своїх домашніх, бо вже й так витратив чимало труду — більше місяця не зсідав зі своїми людьми з коней,— і хоч трохи спочити. Аж тут нагнав його київський воєвода Тишкевич зі своїм полком і попросив урятувати місто Махновичі, біля якого Кривоніс усе позносив і вже почав здобувати й саме місто. На це воєводине прохання князь не відмовив, хоч і так мав досить із себе праці, але рушив одразу ж до Махновичів і застав там місто, грабоване козаками,— кляштор уже вирубано, а замок обпалено довкола. Князь із великим ґвалтом напав своїми жовнірами на козаків, що грабували по будинках та костьолах, і стяв їх, а вони відразу ж почали тікати, гонити, громити й разити. Він визволив з облоги шляхту з жінками й дітьми, що встигли були після вломлення до міста козаків зачинитися десь у якійсь хаті, і гнав козаків аж до їхнього табору, що стояв з другого боку аж за містом,— тут він заледве не зніс і його всього з гарматами ⁸⁸. Але від такого остаточного знищення стримав князя київський воєвода, і то через те, щоб дужче роз’ярений Кривоніс не попалив, відходячи, гумен, збіжжя та хуторів, хоч найбільше їх спинили в тому дощові плюскоти й ніч, що тоді настала. Князь змушений був наказати трубити повернення, через що не знесений до решти Кривоніс, звільняючи себе з такого ущемлення, відійшов тієї ж ночі миль на чотири назад, а Вишневецький звідтіля скоро подався на Рильцев. Заїхали до нього в тій дорозі обивателі міста Полонного, зголошуючи, що вони перебувають у небезпеці від козацького находу, і через це просили рятунку. Але князь, зміркувавши, що до Полонного зібралося втікачів найбільше з самої Русі, а поляків мало, остерігся, щоб не дістати тут собі якоїсь зради, не кажучи вже про те, що стратив багато сили й мав дуже виморені коні. Отож мусив відмовити їм у їхньому проханні, запропонувавши, однак, що коли випаде бути їм у козацькій облозі, а вони зможуть утриматися, даючи належну відсіч у такому непоганому для оборони місці, то він обіцяє прибути тоді до них і буде готовий до відсічі. Тим часом він послав по Осинського й Корицького, бо прочув, що вони з гвардією були недалеко десь у дорозі, запрошуючи до своєї компанії, але ті, вимовившись іншим, засланим до них, гетьманським розпорядженням, не захотіли поїхати до нього, і, либонь, через ту нехіть козаки обгорнули зараз же довкола один їхній полк.

Князь, бачачи від них непошану, був дуже з того розгніваний і вирік, тяжко зітхнувши, такі слова: «Невже я сам повинен працювати в обороні вітчизни більше за всіх, доки ворог не сяде на шию мені самому, а інших не досягне, бо поховалися й криються по своїх фортецях? Хай же той ворог мститься і забирає що хоче, а я вдамся до своїх і, де зможу прихилити голову, боронитиму, як і інші, лише себе» ⁸⁹. З цим вироком він рушив нашвидку до Збаража а, минувши Константинів, заночував у Росоловцях. Аж тут, задихавшись, прибігли до нього, з одного боку, згаданий Осинський з гвардією, а з другого — Корицький з полком. Вони попросили прощення за свою вину, що не приїхали були зараз-таки до нього. А причину свого непослуху давали не іншу, тільки ту, що не посміли переступити указу своїх гетьманів, а тепер, коли Кривоніс увійшов у Полонне і збирається з усією своєю потугою під Константинів, вони, упосліджуючи гетьманський наказ ⁹⁰, піддаються обидва під його княжу команду. Князь після цього ще вагався, що чинити далі, але коли побачив, що під хоругвами Осинського і Корицького справні жовніри ⁹¹, які знали військовий лад, збудився звичайною своєю охотою до воєнного чину і здобув надію, що досягне з ними чогось собі значного.

Тим часом, побачивши на свої очі посталі від Константинова дими і великі вогненні заграви, він не пішов туди просто, а в ніч, що наступила, окопався на одному місці при Виссоватому Ставі, яке визначив добрим до оборони. А назавтра, у день Святої Анни, ополудні, коли почали з’являтися і спускатися з гори до греблі козаки, він став шикуватися до бою. Своїх жовнірів у звичайний спосіб виставив уперед, поміж ними приладнав піхоту Осинського, значно її змішавши, щоб була заслонена вся кіннота. Корицькому з полком звелів стати на самому чолі, а своїх відвів для порятунку й посилок, коли б мав бути на нього якийсь несподіваний наступ, і наказав бути в найбільшій поготовності.

Кривоніс, спостерігши його приготування, почав міркувати, як би його перебратися через греблю, за якою був вилаштуваний отак князь, і зараз-таки, заслонившися біля самої греблі табором, почав наступати на драгунію Вишневецького, яка була помішана з піхотою Осинського і знаходилася найближче від нього. Вона не нападала на нього навзаєм, а лише відстрілювалася з місця, чекаючи на себе козацької навали. Коли ж козаки почали прикро дошкуляти, а за ними повалила ще більша їхня потуга і вже мало не вполовину перейшли ту драгунію, тоді вони розступилися, й Осинський, відслонений зі своєю піхотою, несподівано дав такого жорстокого вогню, що козаки, не стерпівши, зараз-таки вдалися назад навтьоки, а інші кинулися хто в став, а хто в болото — куди очима кинув і зміг побачити. Поляки ж, котрі охочі, заскочили їх із тилу і почали громити й разити, однак тої битви не пощастило їм виграти через те, що багато охочих кинулося в погоню за тими, що втікали порізну, а табір, що стояв за ставом, здобувати не посміли; тим часом перешкодила їм здобути його нічна темнота. Але Кривоніс, не тратячи серця, а прагнучи назавтра відстояти свою програну нині справу, знову кинув через ту ж греблю на них, поляків, усю свою кінноту. Князь був готовий до відсічі (він дав правий бік своїх жовнірів під команду київського воєводи, а лівий очолив сам) і вже вчинив інакше. Він допустив йому, Кривоносу, перебратися з усім військом через ту греблю до себе і зараз же, гукнувши до коня, почав начебто тікати, на що козаки убезпечилися, а він знагла скочив з усім жовнірством у саму середину козацького навалу й, узявши козаків на шаблі, наніс велику їм поразку, звісно, не без своєї втрати. Бо там серед інших було забито полковника Моїрського, спідпоручника, і Курошляхтича, останній себе добре був визначив. Через це князь жарливіше запалився гнівом і почав сильніше їх разити. Він схопив і пов’язав деяку козацьку старшину, яка втрапила в руки, чим вельми стривожив чернь, урвав ледве не половину табору з гарматами і піймав найпереднішого начальника, першого після Кривоноса, Полуяна ⁹²; відняв також усі сорок їхніх хоругов ⁹³, поміж якими були й лядські, взяті козаками під час Корсунської баталії, однак і тоді через ніч, що наступила, не зміг знести їх до кінця.

Кривоніс, перестрашений цим, відступив назад до Хмельницького, а князь, лишивши під Ямполем свій обоз, від’їхав до Збаража на короткий спочинок, як для себе, так і для жовнірів, а більше для того, щоб стягти до себе інших поляків, які, либонь, тільки рушили від Вісли й Любліна ⁹⁴.

Примас, не дочекавшись, відповідно до своєї з іншими начальниками постанови, вчиненої на першому сеймі, жадного охочого збору і стягнення війська, склав другу конвокацію й сейм ⁹⁵, на якому мали обрати когось і на королівську гідність ⁹⁶.

Однак тоді так і не змогли нікого обрати, а попридавали лишень до кожного з трьох постановлених рейментарів по чотири комісари та, щоб якось покрити першу свою помилку, що проминули рейментарством князя Вишневецького, пошанували його тою ж гідністю четвертим ⁹⁷, забувши ту давню приповідку, що де два господарі в одному дворі, там жадного не матимеш порядку; отож і не теба було ставити у війську так багато рівних поміж себе командирів.

А після відправи того сейму, поз’їжджалися, також для ради, в Збараж подільський воєвода, коронний хоружий Конецпольський, Калиновський з трьома тисячами жовнірів, Потоцький, чолованський вепр, волинці й люблінці ⁹⁸ зі своїм полковником, які хоч мали розпорядження від рейментарів їхати до них під Глиняни, однак не послухали того наказу і постановили йти до обозу з князем Вишневецьким. А поки вибралися з того з’їзду в Збаражі, прийшла до них із Поділля звістка, що Кривоніс опанував уже значну фортецю Бар ⁹⁹, яка була найкраща з-поміж усіх інших і мала в собі багато гармат та всіляких військових припасів. А щоб вони не дісталися козакам, згаданий хоружий лишив там полк своїх жовнірів, які так наприкрилися невзабарі своїм перебуванням тамтешнім обивателям, що через це наприкрення ті не були до них прихильні, тому жовніри змушені були звідти виступити, а на їхнє місце ввійшли в місто королевичеві німці ¹⁰⁰, частину яких Потоцький, що був там, у замку, виправив на сторожу до брам. Зараз же приспів туди зі своїми козаками й Кривоніс і тільки-но зупинився під містом, поглядаючи на вал, де б ліпше пустити штурм, як міщани самохітно відчинили йому брами, куди він з козаками й забрався. Спершу козаки витяли до ноги німецьку піхоту, що була на сторожі, а потім побили й ляхів, скільки їх там було, вишукавши з походнями й каганцями по склепах, льохах та ямах. Було їх там побито разом із жидами та пораненими поляками, що зібралися туди з України, п’ятнадцять тисяч душ ¹⁰¹. Замок же після того, як козаки вступили в місто й вибили там ляхів та жидів, не здавався і ще не зараз був здобутий. Він хоч і мав вал та добрі окопи навколо, однак у ньому замкнулося лише двісті чоловік згаданих німців, а всі інші були при них руські люди. Спершу ті німці боронилися не без шкоди для козаків, а потім козаки тихцем забралися в замок зі ставу, що був там із тилу, і всю ту німецьку піхоту вирубали, окрім одного Потоцького, якого взяли в неволю і зберегли живим; разом із ним козаки позабирали гармати і всі костельні скарби та й пішли були звідтіля під Кам’янець-Подільський, де довго не барилися, бо фортеця здалася їм важкою до здобуття, і зразу від неї відступили.

Ото такі новини прийшли в Збараж до князя Вишневецького з іншими. Вирішив він не баритися, поблагословив порадами княгиню й всіх своїх домашніх і по тижневому відпочинку, сівши на коні, вибрався з іншими до Чолганського, а її, княгиню, виправив до Білого Каменя. З Чолганського прибув він до свого обозу і застав там більше, ніж було, як від’їздив, зібраного війська, прибувало воно й далі; військо це зумисно проходило збоку від гетьманів і прилучалося до обозу Вишневецького. Та й всі інші поляки й жовнірство відзивалися до того, що, крім нього, не хочуть знати й мати інших гетьманів, зобов’язуючись віддавати йому послушенство в усьому, куди б замислив їх вести й радити. Але князь, запобігаючи, щоб не виросла на нього гірша зненависть від гетьманів та інших і з того не постало більше яке для Польщі зло, подякував їм за зичливу милість, що так відізвалася до нього, й, упросивши з собою в компанію київського воєводу ¹⁰², послав до Глинян ¹⁰³, де знісся з гетьманами, хоч мав проти них уразу, але притлумив її і сам з усім прибраним військом піддався під їхню команду. За його прикладом були побуджені схилитися під начало тих рейментарів й інші, і зібралося їх так багато, що лише найздібніших до бою та воєнної оказії налічувалося більше тридцяти тисяч, не рахуючи тих людей, які були при караванах та численних возах і мали при собі, за старожитнім звичаєм, мушкети й іншу зброю: вони перевищили собою те тридцятитисячне число втричі. А всі вони були при золоті й сріблі, при тарчах, пуклярах, рондах, фордгах ¹⁰⁴, бунчуках, палашах, концерах ¹⁰⁵, столових креденсах та інших спеціалах, а доки з’їхалися до них придані рейментарі й комісари і полагодили все, що було в них несправного,— аж любо було дивитися на таке парадне військо, багатшого над яке у зброї й конях та всяких вищеозначених достатках Польща ніколи не бачила.

Й не відала вона, що все те багатство має поміняти на подрані кипдяки ¹⁰⁶ та сермяги, ремінні вуздечки, конопляні оброті ¹⁰⁷ й ремінні козацькі попруги, і сподівалася цим урядженням та багатством застрашити козаків, але тим більше повабила їх до відваги проти себе.

У такім числі, формі й порядку те лядське військо рушило тоді з-під Чолганського до Константинова і від шляхтича Черменського ¹⁰⁸ одержало певну звістку, що Хмельницький з усією потугою приходить під його маєтність — містечко Пилявці. Це збурило поляків, вони стали неуважні та й зігнорували козацьку силу й хитрість, і перший знак цього був той, що рушили від Константинова, де бути в такому місці, над яке не було кращого й зручнішого до розміщення обозу й чинення всіляких воєнних дій та поводів. Рушили вони просто до Пилявець, не знаючи тамтешнього розташування, а було воно при горах, пущах і, як їм потім здалося, із земними прірвами. Крім того, вони не мали ніяких звісток ні від шпига, ні від «язика» про рух і поведінку Хмельницького (гетьмани зносилися з собою лишень через карти ¹⁰⁹ і тільки так радилися, в який спосіб і де стати обозом) . А коли пішли, то зараз же потрапили йому в очі з усім обозом, який через незліченні вози нескоро й несправно рухався серед тих гір, і біля згаданого містечка поспинялися, де хто міг. Містечко мало в собі мурований замок, а біля нього річку, що йменувалася Пилявка (від неї й містечко славилося тим же найменням — Пилявці) , що пливла невеликим, але багнистим потоком. Обидва береги її, які мали заступити, притягши своїм обозом, поляки, обійняв своїм військом Хмельницький, маючи вісті від шпигів про той їхній намір. Один бік супроти лядського замку очолив Кривоніс, а другий він узяв собі; їм же, ляхам, зоставив на розташування яри й гори, де легко міг би їх приправити до занепаду і зламати їм шиї. Однак вони, опинившись у такому непригідному місці, порадившись, постановили даремне не гаятися, а зараз же наступати на козаків. Але приступ до них боронила близько прилегла вузька гребля, навмисне розкидана ще перед їхнім приходом козаками. Хмельницький, оглядаючи їх перед лядськими очима, наказав з того боку, де стояв сам, висипати два блокгаузи і на них заточити дві гарматки, сподіваючись, що ляхи почнуть туди перебиратися. Для цього був ординований Лащ із князем Корецьким і з тисячею охотників. Однак вони не пішли на ту греблю, а віднайшли вище від неї брід і, перейшовши річку, несподівано напали на козацьку чернь. За ними слідцем поспішили й інші лядські хоругви, але відразу ж були так перепинені козаками, які засіли в двох шанцях і несподівано дали доброго вогню, що ляхи стривожилися ледве не всім військом. Але потім, поправившись, ляхи осадили обидва ті шанці, взяли одну гармату, а з нею кільканадцять «язиків», і таким започаткуванням баталії вже приписували собі щастя й запалилися охотою до подальшого воєнного поступу.

Однак ті піймані в шанцях козацькі «язики» сказали, що число їхнього війська незліченне, а до того ще вони сподівалися й прибуття в допомогу собі самого хана з ордою. Саме від цього на завтрашній ранок зродилася в лядському обозі чутка — начебто Хмельницький виходить зі своїх обозів і хоче йти у наступ на них потугою всього свого війська. Гетьмани й інші начальники вельми тим затривожилися і, поставивши готове до чину військо, почали чекати на той наступ. У цей час був превеликий туман, так що вони заледве могли бачити один одного, через що поляки тихо стояли готові до бою і тільки могли слухати, звідкіля рушить на них козацький навал.

А Хмельницький стояв тоді на одному місці і таємно замислював ляхам біду, посилаючи поки що забавлятися з ними герцями своїх охітників. Пізнього вечора, коли ляхи верталися з шиків до обозу, вони почули раптом, як у козацькому таборі вдарили в котли, заграли в труби і почали прегусто стріляти з гармат. Цей тріумф був, як зрозуміли поляки, ні з чого іншого, як через те, що до козаків прийшов на допомогу хан. Вони не мали про те ні певної звістки, ні «язика», крім одного попа, схопленого десь волохами Вишневецького, який сказав під час свого допиту, власне, на пострах те, що гадали й вони самі, коли вони, ляхи, наступали вчора на козаків, то Хмельницький дуже затурбувався і хотів уже втікати, коли б почали далі гнатися до табору, а тепер, як прийшла йому на допомогу орда, мається в ліпшій надії і хоче наступати на ваш обоз. Ляхи були цим стривожені ще більше, і начальники навіть прислали тоді до жовнірів, які стояли в шиках, розпорядження не сходити з поля, і тої ночі стояла на сторожі ледве не більша частина всього їхнього війська.

Хмельницький через свою дозірність спостеріг цю їхню тривогу і, тільки зайшла до світу рання зоря, побудив усі свої полки до справи, хоч орда до нього й не прийшла (як здогадувалися ошукані вчора ляхи з його тріумфу), крім чотирьох лишень тисяч татар, що були при ньому невідступно — він виставив їх оманно наперед, перебравши до них у татарські чугаї ще й чимале число охочих козаків, щоб удати через такий убір орду і напустити в очі ляхам більше страху, що й удалося йому легко навіяти ляхам замість справжнього діла. Бо коли згадані татари і прибрані на їхній лад козаки кинулися і закричали непомірним голосом «алла!», «алла!», то серед поляків відразу утвердилася тривога, завзята з повісті пійманого попа і з тріумфу Хмельницького. В цей час козаки напали на чотири хоругви команди Суходольського й піхоту Осінського "°, що були в шанцях по той бік греблі в лядському обозі, а що ті хоругви з піхотою кріпко боронилися, то біля тої греблі учинилася жорстока різанина, де допиналися взяти гору обидві сторони, але козаки звідтіля, де стояв добре приготований до битви Кривоніс, почали дужче насідати на ляхів, і ті вже стали знемагати на силі. Але як побачили, що одні їхні хоругви гинуть, а інші, що стоять недалеко в шику, остерігаються переступити указ своїх командирів і не сміють їх рятувати, то ще більше занепали духом. А коли зі згаданої згруженої греблі і переправи натислися чималою купою гусарські компанії і козаки їх сильно притерли, то так помішалися поміж себе, що в тій мішанині й тісноті не могли правувати списами та своїми прапорцями, оручи ними й даремно місячи болото, що там було... Тож ті шанці з піхотою козаки повиколювали й взяли з гарматами та всім іншим. Які були в тому бою хоругви, жодна не повернулася ціла до лядського обозу — вони в тому згаданому болоті затоптали ледве не всю свою силу й славу, втративши найзначнішу свою шляхту й жовнірів. А потім, коли наступила ніч, спершу старшини, а за ними й усі ляхи почали радитися поміж себе і були безмірно затурбовані, що мають чинити далі, одностайно признаючи, що не зможуть витримати такої козацької й татарської сили, а вона ще має й збільшитися від черні, що стягається звідусіль у щораз більшому числі, тим паче що стали обозом у такому яруватому і прірвистому місці. Вони пізнали тоді невчасно свою помилку, що не треба було рушати з-під Константинова, де було таке вигідне місце для оборони, у ці яруги. Тому постановили повернутися без жадного замешкання знову до Константинова, менше дбаючи про обозові вози, які хоч і мали втратити, але зате легше зможуть віддячити ту втрату іншим часом, аніж занапастили б ціле військо. Але коли рейментарі, всівшись на коні, почали тихо поміж себе говорити, щоб не полишати й возів, то все військо, заразтаки кинувшись їх забирати, вчинило превеликий шум та гук і, не вирозумівши з гетьманської інформації того способу, як треба було вертатися, вдарилось у правдиву втечу.

Рейментарі, бачачи, що не можуть нічого вдіяти, склали з себе рейментарський уряд, принісши його князеві Вишневецькому ¹¹¹, який відповів їм, власне, такими словами: «Не вчас, панове, шануєте мене цією честю, доношуйте її здорові, як охоче бралися були за неї, а по часі побачите самі, до чого піднялися». Потім зітхнув щиросердно і, зирнувши на небо, мовив знову: «О мій боже, хто є причиною цієї руїни, покарай того безмилосердно своєю святою волею; навіть коли я й сам винуватий, то й мене не минай карою, лише збережи непорушно нашу вітчизну. А коли їй неможливо врятуватися від цього видимого занепаду з твоєї божої волі, то пусти на нас громи й блискавиці і, як хочеш, мори й карай, але не допускай чинити над нами того карання хлопству!»

Пани поляки, незважаючи на ту княжу орацію до Бога, як спочатку завзялися до втечі, так і зараз біжать, ломляться і чимдуж тікають, хто як може, минаючи своїх начальників, а також нехтуючи превеликим княжим воланням: «Стійте, стійте, на бога, не всі тікаймо!», а князя вони непремінно були слухали. Так що і сам князь зміркував, що так може потрапити, усіма покинутий, до рук татарам, отож пустив він свого коня і згорнув разом з іншими вітрила своєї відваги перед тією нещасливою хвилею. Потім опанував ними такий страх, що виписати й вимовити те неможливо, бо покинули вони всі, скільки було, вози з превеликими достатками, а при них поранених і хворих жовнірів — втікали врізнобіч, де кому випало мати тоді ночівлю, не відаючи навіть, що це діється; лише одне мали на думці й у ділі: допастися коня й бігти, куди очі стоять, поклавши все своє спасіння на таку грубу втечу; і той поміж них був мужніший, хто швидший; хоча кому, може, й далі від інших належало бігти додому, але він, маючи добрі до втечі коні і недосипаючи в поспіху своєму ночі, добувся того найпередніше.

Хмельницький, побачивши назавтра цю лядську втечу й розрух, довго дивувався сам собі і, причитуючи це якомусь їхньому маневрові, не міг так зразу кинутися до залишеного обозу, але опісля пізнав, що втікають вони щиро і що полишили в безмірному безладді застрялі по переправах усі свої вози. Тоді він звелів узятись за них і розграбувати, нічого не відкидаючи, а беручи все підряд: рисі, соболі, гроші, дорогі шати, золоті й срібні креденси та інші неошанцьовані спеціали ¹¹², які шляхта й начальники, згідно свого старожитнього звичаю, позвозили були в обоз, тобто, все, що вони заслужили, так що самих возів із тими добрами було не менше ста тисяч, а що при них коней, а також челяді! Частина челяді була тоді порубана, решту ж забрано в татарську неволю.

Отак були розлякані з-під Пилявець ляхи, багато хто з них тікав аж до самої Вісли, а дехто, і сам не знаючи куди втікати, знамірювався й далі ¹¹³. Описуючи цю їхню боязнь та несправність, Твардовський насміхався над ними і подав це в таких віршах:

Хай матері принаймні — цим нагадають

Ахейців — свої сиві лона розкривають,

Візьмуть заховають нас до живота,

Коли сором дозволить, а також цнота... ¹¹⁴

Сам лише Вишневецький, спинившись у Львові, почав приходити до тями і як тільки міг — проханням, одаруванням, своєю мовою затримував утікачів, і постановив учинити новий затяг війська, не шкодуючи на те останньої своєї худоби; також позичив він значну суму й у тамтешніх міщан і зібрав з костелів срібло від келихів, хрестів та інших уборів ¹¹⁵. Насамперед уміцнив жовнірською обороною місто ¹¹⁶, а сам швидко рушив до Замостя, щоб уміцнити його такою ж обороною, де застав княгиню з іншими домашніми, що втекли тоді з того розруху, і вельми зрадів. Там він знісся з ваєром ¹¹⁷ чи графом, начальником тої фортеці, порадився з ним про подальшу оборону і, щоб не наприкритися обивателям ¹¹⁸ своїми жовнірами, пішов звідти далі.

Хмельницький так довго бавився грабуванням лядського обозу, що не лише ті, які швидко тікали, досягли свого місця, хто куди був знамірився, але й навіть згаданий Осінський з рештками не вибитої в шанцях під Пилявцями піхоти, позбиравши покидані своїми гармати та іншу численну зброю, зміг вільно відійти ¹¹⁹. Хмельницький по тому ще не швидко рушив до Львова, а розіслав різні свої полки до Стиру й Бугу ¹²⁰, сам же зі стома тисячами притягнув спершу до Збаража ¹²¹. Це місто хоч і мало вал із січеного каменю, мурований на три списи вгору, і п’ятдесят штук гармат, однак через те, що в ньому не було людей до оборони, козацькі війська ввійшли сюди безборонно й позабирали всі достатки, залишені ляхами, не минали навіть похованих у склепах трун із мерцями ¹²². Звідтіля Хмельницький

виправив з Головацьким ¹²³ два полки під Броди, а сам з іншим своїм військом пішов просто під Львів, де коронний підчаший Остророг з міщанами урадили попалити всі поселення на передмісті, бо вони здалися місту на перешкоді. У цей час з’явився їм перед очі з гір Хмельницький із численним військом і зараз же, обложивши місто, почав його штурмувати ¹²⁴, однак звідтіля йому дали добру відсіч. Тоді він виправив до міщан трубача, щоб вони дали йому викуп за місто, яке він, жалуючи та й своє зберігаючи здоров’я, начебто не хоче руйнувати ¹²⁵. Розмірковуючи над цим, міщани зважили, що до міста стеклося багато люду, яким не вистачало їжі, до того ж почала з’являтися поміж них моровиця, а над усе жовніри при Шведській арці мусили відступити через безводдя, а козаки, що заступили їхнє місце, нариштували на місто гармати, з яких не лише людей, але й курей, коли впадуть в очі, могли вибити. Отож міщани змушені були, віддавши певну грошову суму ¹²⁶ і кількадесят поставів сукна, задовольнити його, Хмельницького. По тому, не здобуваючи більше міста, він пішов звідти до Замостя, чим хотів запобігти, щоб утеклі ляхи не так легко могли згрупуватися і промишляти про свою оборону.

А вони, зібравшись на той час у Варшаву, вчинили сейм і всі разом заходилися вибирати короля, однак побачили мальство сеймового кола, бо дуже вже розпорошилися, тікаючи з-під Пилявців. Після того начальники та інша шляхта наскоро стали з’їжджатися з далеких забігів, і при тому з’їзді, приховуючи свою ганьбу, вимірювали кожен собі, що не він став приводом до втечі, але, побачивши інших, що тікали, і сам був змушений втікати. Через це королівську елекцію знову відкладено на подальший час і постановлено, доки вона відбудеться, призначити гетьманом когось одного, хто міг би опікуватися королівством принаймні до часу. Але в тому, либонь, виникла була поміж них велика незгода, оскільки багато хто бажав віддати те гетьманство Вишневецькому, як поклали були перед тим булаву й самі рейментарі, втікаючи з-під Пилявець. Інші ж того не дозволяли, виставляючи таку причину, що коли він стане на певний час таким самовладцем, то може закохатися в тому самовладстві і захоче затримати це собі назавжди, не допускаючи надалі вибрання інших достойних, згідно старожитнього звичаю, на такий уряд. Однак більшість поляків давала йому воту, і знявся через те великий галас. Тоді й Віцерекс виправив до нього Соколовського, вручаючи йому уряд гетьманства ¹²⁸ і просячи іменем усієї вітчизни, щоб обдумав у нинішньому її занепаді оборону, якою хоч трохи могли б заслонитися і принаймні безпечно могли вибрати собі когось за короля й пана. А що не мали до налаштування такої оборони готового грошового достатку, яким, звісно, треба було підсилити новопостановленого гетьмана, і не могли тих грошей так швидко зібрати, як звичайно, з повітів, то оголосили, щоб шляхта дала той скарбець із власних своїх достатків, хто скільки зможе і не пожаліє, зофірувавши зі свого майна, та й виділить для любої своєї вітчизни, аби вона не приходила до крайньої згуби, і в такий спосіб учинить їй якийсь порятунок.

До цього багато хто відізвався з охотою, даруючи на словах із власної калитки чималу суму готових грошей. Інші, не маючи достатньої готівки, давали срібло, золото, столові креденси та інші свої речі. Однак, коли дійшло до виконання тої обітниці й дарунку, ніхто нічого не захотів давати — навіть на найпотрібніше, що їм здавалося треба б було зробити (оскільки багато хто й човни на Віслі приготував для втечі — хай пронесеться де яка тривога), щоб нарешті виправити під Хмельницького роз’їзд. Та й на те не могли зібратися, аж заледве вмовили Кашевського, який зважився на те і був виправлений від новопостановленого гетьмана ¹²⁹.

Тим часом поляки знову з’їхалися всі до Варшави, куди прибув і сам новопостановлений гетьман — князь, хоч багато хто його не сподівався. Найменували на королівство Яна-Казимира Першого ¹³⁰ і після того оголошення послали сповіщення Хмельницькому, якому приписували, що він з натури боявся більше самого короля як голови, ніж цілої Річі Посполитої, вважаючи, що вона — чернь, і називав її безголовим тілом.

Урадили й виправили до нього ксьондза Гандежеля ¹³¹, якого він здавна знав і який міг би через те знайомство привабити його до якоїсь схильності (як їм здавалося). Написали до нього листа у той сенс: що б його не привело до тих грабунків з негідниками, то з ними він, дякуючи милості фортуни, вже досить показав своє передзавзяття над власними панами. Однак невже він не ситий їхньою кров’ю? Чи ж через це йде до Польщі, невідь-чого прагнучи,— може, самої корони на свою голову? Тільки ж вибраний вже достойніший, який її заслужив, і це Ян-Казимир, який має достатність і готовність для помсти за збродні здійснені і ті, що мають іще бути. Отож, коли він зараз-таки упокориться і виступить з Польщі, то ще може сподіватися на ласку й прощення ¹³².

Коли згаданий ксьондз прибув із таким листом до Хмельницького, що штурмував на той час Замостя, і належно його вручив, то самою згадкою королівському маєстату наніс йому таку притичину собі на користь, що без жадного замешкання відібрав на той лист досить прихильну відповідь від нього, писану так: «Цього, мовляв, я чекав, аби міг до когось вдатися у своїх тяжких кривдах. Це лихо, знаю, сталося не з моєї причини, але з вашої, старшини й дурних старост. Також я не чигаю ні на жадну лядську кров і не прагну її, а лише боронюся від військ, що наступають на мене. Тепер я слухаю королівського розпорядження і, відступивши від Замостя, вертаю назад, певний тої його ласки, що потім він зволить справедливо вислухати слушну мою скаргу».

Відпровадивши з такою відповіддю згаданого ксьондза, Хмельницький узяв від замостських міщан невеликий відкуп ¹³³ — лише для татар, щоб не руйнували після свого відходу сіл, і зараз же наказав трубити генеральне рушення з-під Замостя, чим несподівано дав ляхам спромогу так відпочити, що вони змогли зібратися в Краків, здійснили там елекцію ¹³⁴ і постановили інші ухвали на свою користь, якими визначили багато чого. І була поміж ними така тупість, незгода й боязнь, особливо від того, що бачили видимі вогні від війська Хмельницького та й втікачі, що всечасно все більше примножувалися, так престрашно тривожили їх, що, як пише сам Твардовський, багато хто міг присягнути: коли б тоді з’явилася з Вісли тисяча козацьких і татарських охітників, то всі зараз-таки, без усякого сумніву, повтікали з тих елекційних сеймів і від самого електа. Бо коли взнали, що Хмельницький насправді відступив од Замостя, засумнівалися на таку швидку його податливість, яку спершу зрозуміли як страх перед ними. Інші радили на словах: краще йти за ним у погоню очевидною війною, ніж лишатися під загрозою такого непевного миру; насправді ж усі вони тяжко його боялися і самі не знали, що говорили й радили. Ще інші, уважні, порадили інакше: затримати його будь-яким миром, найбільше з тої причини, щоб можна було зібрати свою розігнану військову силу й докінчити подальші церемонії дов-

кола елекції та королівської коронації. На тій-таки раді зараз же визначили й послали до Хмельницького послів — київського воєводу Киселя, якого той добре знав і до того ж був з’єднаний із ним православною вірою грецького закону, та львівського підкоморого М’ясовського ¹³⁵, офірувавши йому в дар військову хоругву й гетьманську булаву. Самі ж вони учинили тим часом погреб померлого короля Владислава, а потім коронацію новопоставленого на королівство Яна-Казимира з гарматним стрілянням, гуком усілякої вогнепальної зброї та іншим превеликим тріумфом, сердечними вотами на його багатоліття й бажанням того щастя, щоб укорінена боязнь Хмельницького могла вибитися їм з думок, при чому, очевидно, поміж них ні про що інше не балакали, лише про ту боязнь.

Потім, коли новий король цілковито вже був зведений на престол і почав міркувати про оборону свого королівства, з України дійшли вісті, що Хмельницький намірився тримати з ними мир тільки до весни, не довше, оскільки повернувся він на Україну з таким превеликим тріумфом ¹³⁶ та перемогою, що привернув і прихилив до себе співчуття чи не всіх народів; так що багато хто, поділяючи його радість, вислав до нього своїх послів ¹³⁷ і віншував йому ту одержану перемогу над поляками й щастя. Першим учинив так всеросійський цар і самодержець ¹³⁸, який також мав свої причини для початку війни з поляками,— за уняття своїх титулів, допущене в листах, які поляки писали до нього, і за відняті Владиславом від його держави деякі міста.

Також венгерський Ракочій, який хотів добитися королівства й корони польської і легко сподівався досягти цього, коли б Хмельницький порятував його в скрутнім становищі своїм визволенням і одностайним захистям віри святого благочестя ¹³⁹. Також і обидва господарі, мултянськии [...] ¹⁴⁰, а з ними подальші ногайські татари та інші, які просили допомогти в своїх утисках і зобов’язувалися, що будуть при давній приязні та згоді й не шкодуватимуть при його голові здоров’я,— всі виправили до нього з такою відозвою своїх посланців.

Чернь, козаки і весь малоросійський народ вітали Хмельницького вже не як гетьмана, а як нового визволителя, чим він, Хмельницький, був надміру піднесений і вважав, що йому не потрібно вже знати короля й коритися йому, коли багато які монархи прагнуть його приязні і віддають йому таку честь. Через те він не затримував тих послів, прихильно до всіх відписав, а найперше до всеросійського монарха, з таким упевненням своєї прихильності, що коли той допоможе йому, як спільникові у православній вірі (за яку Хмельницький зобов’язав себе стояти проти ляхів до останньої сили й можливості, а вона через гидотливу унію була здерта, утиснена й пошкоджена в своєму стані), то він опісля попустить його царській величності все Задніпров’я від Литви, тобто Смоленськ, Трубецьк та інші повіти, відібрані від його монаршої держави несправедливою війною короля Владислава ¹⁴¹. Також декларував він сприяти в його намірі й Ракочому, коли він, досягши польської корони, залишить його удільним гетьманом. Туркам він не перечитиме відмежувати землі по Люблін ¹⁴², коли о йому була від них підпора в волоського боку, а найбільше, коли пришлють у допомогу хана з ордами. Та й іншим він учинив прихильні відповіді.

Під час цієї конференції Хмельницького зі сторонніми монархами прибули до нього в Переяславль згадані посли від новопостановленого польського короля ¹⁴³, який перед їхньою виправою провідав про всі дії Хмельницького і навзаєм чинив до тих монархів відозви, висловлюючи таке: оскільки він обраний після Владислава на королівську достойність, то зобов’язується тримати нерушно всі угоди, постановлені поміж ними, монархами, з його попередником, не маючи сумніву щодо їхньої взаємної сталості. А коли б Хмельницький схотів побуджувати до такого противенства, не дозволяти того, і взагалі — й іншому може статися те, що сталося оце йому; отож, керуючись цим прикладом, вони, щоб дійти справедливої помсти над Хмельницьким, ще повинні б йому й допомогти.

Після таких своїх відозв король почав міркувати про оборону Корони. Він помітив, по-перше, завзяту ненависть і незгоду за уряди поміж найчільнішими, через що один був високо піднесений, а інший обійдений цими урядами і тим самим знищений. Тож, прагнучи порівняти всіх їх і заспокоїти, обійняв усе керівництво над військами і, лишившись королем, взявся правити й гетьманськими урядами. Навіть самого Вишневецького торкнулася та зненависть, бо його було віддалено від гетьманського правління, а все те ледве не привело їх до гіршої згуби, як про це трохи вже казав, коли б не мав він такої скромної натури і не захотів чинити ніякого спротиву за приватну свою уразу задля загального добра, хоч у таких випадках отак тяжко ураженого часто й легко охоплює завзяття. Але король, як вище казалось, прийняв правління усім військом на себе, щоб не було в ньому якогось гіршого замішання, але, не справляючись, вибрав собі в допомогу трьох найвищих начальників: бельського каштеляна Фірлея, значнішого за всіх літами і військовою справністю, брацлавського воєводу Лянцкоронського і коронного підчашого Остророга.

Тим часом повернулися від Хмельницького й посли, Кисіль з іншими, з такою звісткою, що нічого не змогли вони цим посольством справити, оскільки той, оголосившись на Русі самовладним гетьманом, тим менше дбає про королівську гідність і присланий ним дар ¹⁴⁴. Тож учинив горду й неласкаву відповідь на його відозву, що ляхів, мовляв, не лише гнатиму нагайками по Віслу або Сан, але хіба що за горами допущу їм озирнутися, бо то їхні предки були добрі воїни, а вони більше схожі на зайців і марнотних мавп і вміють тільки базікати й утікати. Після такої його відповіді Кисіль даремно намагався вимовляти до нього, а він був у цьому ділі наймудріший, бо Хмельницький обірвав його й наказав мовчати, однак виказав їм принаймні ту шану, що мав його, Киселя, з іншими в себе на обіді, і чого тільки на ньому ті посли не наслухалися й не набачилися, важко виписати! Бо коли сам Хмельницький, сидячи в прибраних шатах, пив з погордою до них пугарем за козацьким звичаєм варену горілку, то вищезгаданій жінці Чаплинського, з якою він тільки-но одружився за патріаршим благословенням і яка була однаково з ним п’яна, наказав терти табаку ¹⁴⁵. Вони, посли, бачачи це й чуючи, намагалися як могли швидше піти ¹⁴⁶, виклавши тільки одну вимогу з доручених їм інтересів, щоб він потримав у мирі хоча б цю зиму, яка тоді саме надходила, і щоб війська, спокійно блукаючи по зимівлях, не переходили кордон по річку Горинь ¹⁴⁷.

Але Хмельницький тим миром більше вигадував для себе, аніж для ляхів, бо доки той тривав, він очікував, що до нього наспіє татарська сила.

Через те король, тільки настала весна, наказав своєму військові стягатися на Волинь ¹⁴⁸, а Лянцкоронського вислав тримати першу від Бара сторожу, щоб перешкодити скупченню козацької черні, немале число якої з настановленими Хмельницьким командирами стояло і збільшувалося біля Дністра й Богу ¹⁴⁹. Але їхню козацьку силу Лянцкоронський здолати не зміг і прикликав собі в допомогу Остророга, що був неподалець. Вони обидва почали наступати на козаків, які під тиском того наступу стали відходити з Бара та інших поблизьких міст до Шаргорода і, розуміючи, що при тих рейментарях повинна бути сила війська (не кажучи вже й про те, що до них мав приєднатися, як зачули, і підчаший з великим військом), спершу були зачинилися в Шаргороді, а коли з одної башти уздріли, що ляхів, які наступали на них, було таки дуже багато, з галасом вирвались із міста і просто вдарили на них. Але ляхи були дуже озброєні і міцно застановилися у своєму крокові, тож козаки не змогли їх знести і від свого безсилля пойнялися страхом і подалися навтьоки одні назад до міста, а інші в ліси й ями. Ляхи гонили їх того дня аж до самої ночі, однак і після того розгрому лядські рейментарі не зважилися здобувати їх у місті і відійшли до Бара. По дорозі вони звідомилися про інше скопичення черні в Луганцях і виправили на неї Синявського із жовнірами, який їх звідтіля добре попогнав. Отак вони порозганяли (як і вищеописаних) й інші козацькі купи, де лише зачували про їхнє скупчення, й очистили Поділля, а самі з’їхалися на відпочинок до Бара, дотримуючись належної зусібіч застороги.

Коли згадані два рейментарі, Лянцкоронський та Остророг, так щасливо справлялися, то третій, найчільніший серед них товариш, Фірлей ¹⁵⁰, пробираючись до Заславля із затяжним (від провінцій та повітів) військом, швидко довідався від «язиків» про козацького полковника Донця, який мав зі своїм прибраним полком

ударити на нього, Фірлея, і, попередивши його, зайти до згаданого міста Заславля та уміцнити своїми козаками побережжя річки Горинь. Він нашвидку виправив проти того Донця Коссаковського з Суходольським і при них Вспольського ¹⁵¹ з п’ятьма легкими хоругвами, а сам зараз-таки рушив за ними слідцем. Дорогою, не доходячи Шубринець ¹⁵², вони знагла натрапили (бо було тоді дуже мрячно через туман) на Донцевий табір, перед яким справляла якесь чарівництво, гарцюючи, його сестра і, пророкуючи, кричала на нього: «Відходь, брате, відходь, бо не здержиш!» Цим чародійством вона застрашила йому серце, а ляхам вселила хіть до відваги, так що вони вдарили на той табір і розірвали його, а самого Донця з іншими загнали в місто Шубринці. Вони позабирали всі таборові користі, а, піймавши згадану чарівницю з її товаришкою, повтинали їм шиї і відійшли до свого обозу, поставленого перед згаданим містом Заславлем ¹⁵³. А прийшовши туди, дістали звістку про Тишка, козацького ватага, що хоче напасти на них з великим військом. Вони виправили проти нього Разражевського з великополяками й львівськими людьми, а також Голуба з аксаками ¹⁵⁴, які кріпко зчепилися з тим ватагом; козаки зразу ж, не втримавши за собою того бойовища, почали тікати хто в ліси, хто до міста. А коли ті, що тікали до міста, стислися чималою купою, звідтіля, з міста, були покриті такою вогневою стрільбою, що, не маючи куди-інде відходити, кинулись у став, поблизу там прилеглий, де їх так багато постріляли й побили, що вода від крові змінила свій колір та смак і ще довго навіть жадібно спрагле бидло не могло її пити. Відійшов з певним числом людей до Корчина й сам ватаг, а коли ляхи звідомилися про те від «язика» й пішли за ним, то зараз-таки запалили місто, де він був; він покинув їм усі, що мав при собі, користі, гармати й одинадцять хоругов, однак його самого ляхи піймати так і не змогли. Випалив Судилков та інші козацькі посади також і Чернецький зі Смогулецьких його виправили були з кількома легшими хоругвами драгунії, але самих козаків, що порозбігалися по лісах і болотах, не застав.

Особливо пощастило Лянцкоронському: він, зачувши, що в Острополі стоїть зі значною купою козацтва Кривоносик ¹⁵⁵, прийшов туди, і Кривоносик відразу, не чекаючи його в місті, вийшов проти нього, і вони, зійшовшись, учинили превеликий бій, якого Кривоносик по першій спробі не витримав і змушений був утекти назад до міста, де, позарубувавши остроги й осадивши вали черню, постановив ліпше боротися, ніж віддати себе ляхам у руки самохітно. Вони, ляхи, пообіцяли відпустити вину черні, коли ті самохітно здадуться і видадуть старшину, але вони на те не пішли, і ляхи пустились у жорстокий штурм на місто, якого козаки не змогли витримати більше години, і, покинувши обороняти місто, кинулися одні в річку Случ (річка була заступлена ляхами, і тут козаки були сильно погромлені), а інші відійшли до замку, де також були вельми ущемлені, та й стали проситися. Вони одержали таке прощення, що віддали замок і все, що було в обозі, на злуп ляхам, самі лишилися живими, а ватаг, якого мали посадити на палю, відійшов геть. У такий же спосіб витяв місто Звячель ¹⁵⁶ і Приємський з Гулевичем, тут були козаки з якимсь ватагом, однак самого ватага, що був під містом, не спостерегли і випустили з усім його табором.

Тим часом лядські обози з’єдналися поміж собою ¹⁵⁷ і мали велику втіху від таких своїх виграшів над козаками ¹⁵⁸, хоча, з другого боку, їм належало стерегтися, що фортуна недовго сприятиме, бо вона звикла справляти тому, хто її ковтнув, гіркий кінець. Однак, узявши іншу надію, вожді надихали своїх немалою охотою, і поляки відразу рушили генеральним обозом до Константинова ¹⁵⁹, а по дорозі дістали звістку ¹⁶⁰ про нову незліченну купу козаків під Межибожем, де були залишені для оборони Корф зі своїми німцями та полк Синявського. Всі побудилися до того, щоб не кидати своїх межибозьких обложенців, а неодмінно рятувати їх, — туди був заразтаки виправлений Лянцкоронський, який вибрав чотири хоругви найкращого жовнірства з Остророгових військ і послав з ними перед

собою Сокола з роз’їздом, а сам, пішовши за ним услід, потрапив якраз у самий вогонь, коли всі ті чотири хоругви були загорнені козаками в коло і, не мігши втримати тяжкого наступу, почали відходити під згадане місто Межибож, яке замкнулося з жовнірами. Отож Лянцкоронський, щоб учинити рятунок і тим хоругвам, що відходили до міста, і жовнірам, що замкнулися там, несподівано вдарив на козаків збоку і так надовго затримав їх у їхньому кроці, що обидві партії ляхів — і та, що відходила до міста, поправилася, і та, що була замкнута в місті, звільнилася і долучилася до них. Однак далі не міг з усіма тими жовнірами витримати козацьку силу і мусив відступати назад до обозу, не кажучи вже й про те, що від утікачів узяв певну звістку, яка оголошувала про швидке наближення і самого Хмельницького на чолі незчисленного війська. А коли ця звістка дійшла генерального обозу, що тягнув до Константинова, то так прискоромила всіх ляхів, що як спершу завзяли були превелику охоту з отих кількох щасливих оказій до подальшого військового поступу, так після тих звісток почали впадати все в більшу боязнь і тривогу, навіть хотіли зараз-таки, не чекаючи ранку, тікати з обозу. Тікати лаштувався багато хто, і вже й коні були понав’ючувані, а рейментарі вже ледве булави не клали, стримуючи їх; самі ж навіть не знали, що чинити.

Не скоро, після багатьох суперечок, вони постановили на тому, що треба відступати під Збараж, куди найшвидше могла б прийти за несприятливих умов допомога від короля. Але з тої постанови вони збирали щоразу більшу тривогу, знаючи, що коли почнуть задкувати, то тим найпевніше начинять себе страхом, а Хмельницькому дадуть повід до найжорстокішого наступу на себе. Однак згодом полишили всі ті контрверсії і зразу ж, під ніч, що наступала, рушили просто до Збаража. Це місто має свій посад знизу на підгір’я, зі сходу й півдня тягнуться дуже просторі й рівні поля, з одного боку — один замок, мурований самим каменем і твердими скелями, а з другого, від заходу на високій горі,— другий замок, де бувала столиця старожитніх князів Збаразьких; замок цей також кам’яний, прикритий довкола каменем і убезпечений густою посіччю. Між цими замками й самим містом лежить потужний став, перетятий широкою греблею. Біля нього поляки й почали ставити свій обоз, скрутивши той став колом, а згаданий замок лишили в тилу для певнішого пристановища. Але боязнь і тривога, що відчули під Константиновим, почали тут, під Збаражем, все більше й більше множитися, тим паче, що доходили від утікачів, які з’являлися до обозу мало не щогодини, все нові і все страхітливіші звістки про Хмельницького, від яких стискувалися серця й у самих гетьманів, а вони до того мали поміж себе непоєднану, як вогонь із водою, незгоду щодо обозового порядку. Та й фортуна, яка їм спершу служила, після так їх зрадила, що не могли ніде дістати жодного «язика» ¹⁶¹ і взагалі з роз’їздів, що їх виправляли, жоден не повернувся цілий; це спіткало передусім Гулевича, який мав при собі таке вірне жовнірство, що воно, коли якось натрапило в тумані на татар і волохів, котрі були при князі Вишневецькому, і побачило їх (подумали, що то була орда), так її настрашилося, що кинуло свого командира з кількома слугами, а саме вдарило в ноги й втекло. Також ледве втік з дорученого йому роз’їзду й Душинський, позбувшись усіх своїх. У такий же спосіб утратив над якоюсь переправою через свою несправність цілу хоругву Пілговського й Сераковський. Окрім того, прогнозували собі невдачу з такого випадку, що вдарив з малої хмари грім на гетьманську хоругву і розтрощив усе її древце — цим усі стривожилися ще більше. А над усе постало ще й таке зло, що обозова челядь, бачачи такий непорядок і тривогу поміж своїх панів, почала бунтуватись і хотіла (чи то не бажаючи віддаватися з ними такій очевидній згубі, чи навмисне) перекинутися до Хмельницького.

Про це все звістився князь Вишневецький ¹⁶² і хоч мав слушну свою супроти обозових начальників уразу за минуле краківське дійство (адже через їхню зненависть обезчестили його віддаленням від гетьманського уряду), постановив зараз-таки йти для поскоромлення того повсталого поміж ними зла (його не втримало навіть прохання й завзяте погамування княгині та інших його зичливих приятелів) туди, до згаданого генерального обозу. А коли він вибрався з прибраними собі охочими людьми та слугами, либонь, уже в дорозі приятелі радили йому, щоб не вдавався в таку напевну небезпеку, покладаючись на оповіді численних утікачів, які в один голос казали, що, мовляв, уже й той обоз знесено. Він принаймні не слухав їхньої ради і, не вірячи непевним звісткам, окрім козацьких «язиків», яких здобув через своїх людей, не гаючися, рушив у накреслений шлях далі, а притягши до Ширковець, неподалік від Збаража, постановився своїм осібним обозом, щоб легше можна було знятися в похід і наділити себе потрібною живністю, а надто щоб там, у великому обозі, не бути комусь на заваді. Сюди до нього з’їхалися зі Збаража і молодики, княжата Вишневецькі, його сини, і прилучилися до нього. Він сам, бувши в такій близькості до обозових начальників, відізвався до них звісткою, взятою від вищезгаданих пійманих його людьми «язиків», які бачили Хмельницького на свої очі і казали, що він притягся з численними ордами до Чолганського Каменя. Це потвердили й інші «язики» — чотири значні гадяцькі реєстрові козаки, які загналися за п’ять миль від своїх таборів, і їх піймав був Остророг, виправлений ввечері в роз’їзд. Пійманці додали своєю оповіддю, що Хмельницький має чекати там, у Чолганському, стягнення своїх полків, які був нарізно виправив він до Львова й Любліна, зачувши, що ляхи начебто знову почали тікати, як з-під Пилявець. Тільки ж, повідали, чекатиме їх там він недовго, коли не ближче, то найдалі до наступної суботи, і вже тоді має їх, ляхів, пригостити.

Після того рейментарі учинили поміж себе раду, бо все військо прагло мати нероздільно з собою й князя Вишневецького, і виправили до нього з таким проханням від імені всієї вітчизни Лянцкоронського, перед яким князь, важко зітхнувши і пустивши з очей сльози, либонь, вимовив ті слова, що й він є правдивим сином своєї вітчизни, а для порятунку її не жалує вилити до решти свою кров і покласти свою голову (а не як гадали про нього заздрісники, начебто мислив він якось інакше), однак не має він при собі достатньої живності, без якої, коли надовго випаде йому бути з іншими в облозі, важко буде триматися, через це він і не може замкнутись у великому обозі. А що йому доведеться добре попрацювати у воєнній оказії, то всі тут дізнають його звичайної завзятості.

А чим більше князь вимовлявся, тим старанніше Лянцкоронський просив, і нарешті той схилився на його прохання. А як тільки прийшов він до великого обозу, то відразу із самим його приходом тривога, що вкоренилася була між усіма, обернулась у відвагу й охоту, а завзятість до бунтів, що постала була між черні, унялася.

Коли ж настала субота, було це в червні ¹⁶³, згідно до польського календаря перше число, вранці з’явилося їм, полякам, перед очі татарське військо з самим ханом і козацьке з Хмельницьким — полякам здалося, що були ті війська наче безліч хмар і незчисленна са ранча ¹⁶⁴.

Ляхи вишикували для відпору своє військо ¹⁶⁵ у такий лад: Конецпольський, коронний хоружий, став зі своїми кіннотниками у саме чоло, лівий бік очолили Фірлей з Лянцкоронським, а для здопомоги їм стали тут Синявський і Собеський, правий бік обійняв Вишневецький з підчашим Остророгом. Після цього ушикування почався кривавий танок, оскільки татари, даремно не тратячи часу, вдарили всією потугою на самий перед, де стояв Конецпольський, але, не змігши його, міцно застановленого, знести, змушені були відступити з бойовища самі — в цій сутичці вони втратили поміж іншими чільного ханського дворянина Трунета. Надалі до наступу вони не важилися, окрім герців, якими бавилися до самого вечора, але й тут небагато їм щастило. Тим часом ляхи почали збирати і скупчувати свій обоз у менше коло, бо був він несумірний з військом. Вони осипали його валами більше як на милю, і цією справою займалися цілу ніч. А Хмельницький тоді знявся з гарматами і ще звечора приступив усім табором до них ближче, упереджуючи про цей свій приступ превеликим шумом та тріском, який буває, власне, на небі під час безмірного дощу й граду з насунулих хмар. А потім, скоро по ночі, коли сонце почало здійматися зі свого сходу, також, як дощ і навал граду, почали наступати зусібіч на лядський обоз Хмельницький з козаками і хан з ордою, а найбільше вони насіли на Фірлея, який тримав чоло всього війська, гармати й надію витримати. Але чим жорстокіше на нього наступали, тим швидше давав він відсіч, і, хоч сам був уже старий, але працював власноручно і спонукав тим до звитяги й інших. Коли б такий стрім було кинуто на кого іншого, певне, ніхто б так не вистояв; також довелося б узяти під сумнів, що витримає, і йому, коли б та навала тяглася далі, тільки ж козацьке й татарське військо більше на нього не напирало, а змушене було відійти, за що з лядського боку цілий день ходили по валах та оборонах ксьондзи, воздаючи богові подяку і відправляючи свої церемонії. Під час цих церемоній багато хто з них був убитий від густих гарматних і рушничних козацьких куль.

Хмельницький, який обіцяв ханові обов’язково ночувати в лядському обозі, завівся в тій своїй обітниці і зрозумів, одержавши з першого ж разу такий сильний відпір, що треба зажити ще багато праці, аби здобути ляхів. Тож він почав міркувати про інший спосіб, у який міг би їх доп’ясти, і, здобувши лядських «язиків», узнав, що польське військо живе вже не без страху. Він приступив до їхнього обозу ще ближче і постановив обкласти їх своїм військом якнайщільніше, татарам же виділив місце на південь від старого замку. Побачивши це, ляхи почали окопуватися вдруге, але розсудили, що те окопування немірне й важке до оборони, тож почали сипати нові вали ще меншим колом. Але не могли закінчити ні перших, ні розпочатих наново, бо на самім світанку козаки вдарили всією потугою від води, де ті вали не були докопані, на Розражевського, який сам з кіннотниками відважно подався перед ті вали, а піхоті наказав бути готовою до здопомоги собі і затримався в кроці несподіваним упором.

Татари кинулися на інші місця, які визначили за слабші до оборони, і спробували добутися до них спершу криками й густим дощем стріл, а потім одностайно обернулися з козаками на Фірлея, який тримав голову й фундамент усього обозу. А через те, що він дав міцну відсіч, учинилося зобопіль превелике забійство, а найбільше впало поміж козаків, які так сильно добувалися через окопи в обоз, що майже зарівнювали їх своїми трупами. Однак не зважали ні на ті свої втрати, ні на що, а ґвалтовно добували ляхів своєю завзятістю, через що випало знести пребагато докуки й праці Лянцкоронському й Остророгові, що також сильно боронилися, а в усьому обозі зчинилися крик і велике замішання.

Тоді деякі поляки, не мігши далі витримати такого ґвалтовного наступу на себе, почали були радити відступити до замку, але Вишневецький, довідавшись про те, крикнув у великому гніві: «Тут волимо вмирати, ніж Хмельницький мав би волочити нас із замку за ноги, бо нічого іншого, крім такої перемоги над нами, не вийде, якщо вдамося ми до того відступу в замок. Бо коли б і могли ми там певний час боронитися з мурів, то де поділи б обоз та челядь і чи годиться їх покидати!» А потім знову голосно загукав до охочих: «Гей, кому любо зі мною вмерти, до мене, браття, до мене!» До нього вдалося тоді не тільки багато вибраних кіннотників, але й заледве не вся челядь від возів. Вони кинулися з ним разом і висипалися з окопів проти козаків та татар, щоб затримати собою всю їхню силу. А підсилившись до того від Собеського й великополяків, таку їм завдали поразку, що, відірвавши значне число козаків і татар, загнали їх у став, змішали там воду ледве не вполовину з їхньою кров’ю, хоча цим зашкодили насамперед собі, бо через пиття тої води скоро виникли поміж них зараза й мор. Від цього й інші поляки, вливши в серця охоту й завзяття, густо вирвалися від валів за козаками й ордою і досить погонили їх, аж їхні начальники, наказавши трубачам відтрубити через муштуки повернення, ледве завернули їх від тої погоні. За таким побудженням Вишневецького вони втретє звільнили себе й увесь обоз і, либонь, нагороджували його найпершою похвалою, однак не менше хвалили й Розражевського, який витримав зі своєю компанією перший стрім наступу, а також Мисельського і Клодзінського, які палали живою охотою до воєнної оказії, хоч і втратили в тому бою цілу свою хоругву; і було тоді тим більше їх побито, чим запальніше кидалися вони з валів на козацьке й татарське військо. Зазнали тоді раніше за інших поразки й старожитні ротмістри Панський і Понятовський.

Після такої цілоденної виправи Хмельницький з ханом міркували, як би винайти спосіб, у який знадніше можна б доказати своє передзавзяття. Вони надіслали під лядський обоз від старшого ханського візира й канцлера Шафіра Кассіягу з відозвою, щоб вони, поляки, ліпше схилилися до трактату, ніж мали дарма гинути, впадаючи в крайню розпач. На цю відозву поляки (хоч і підозрювали, що вона не без зради) учинили схильну відповідь, прагнучи вступити з ними в трактати (сподівалися вони, що, одне, зможуть навернути на себе орду, а друге, досягнуть того чи ні, зможуть принаймні закінчити при тому відпочинкові вали, які лишалися недокопані довкола їхнього обозу). Для цього трактування поляки виправили з обозу коронного хоружого Конецпольського, з ним з’їхався візир і почав висловлювати, що хан має до них прихильність, так що навіть радить Хмельницькому з усією ордою, щоб він перестав проливати невинну лядську кров і схилився перед новим королем, коли йому буде відпущена вина. Хоружий, вирозумівши з цих візиревих слів явну штуку, відповів на них, по-перше, дякуючи за таку приязну відозву, а по-друге, сповіщаючи, що вони, поляки, ще не бачать для себе крайньої згуби, маючи при боці надійну зброю, не кажучи вже, що мають надію на бога в небі і знають на землі короля, який зможе порятувати їх в їхньому ущемленні. Через це вони не бояться війни, та й мир несуть від монарха, який би був корисний тільки для них. Після тої розмови вони не учинили жадної згоди й трактатів і відклали цю справу на завтрашній день, щоб погодитися зі своїми старшими. Хоружий зі згаданим візиром з’їжджалися наступного дня, а також і в інші п’ять днів, але не досягли своїми даремними розмовами ніякої вигоди, крім того, що хан, пустивши свої загони в Польшу до Волині, набрав ясиру, який татари привели до свого обозу й немилосердно бичували перед їхніми, лядськими, очима.

А Хмельницький тим часом роздивлявся, вільно об’їжджаючи всі їхні обозові оборони, куди має учинити легший приступ; а, заступивши чоло й боки того обозу своїми таборами, з другого кінця вивів від ставу значний шанець, осадивши його гарматами й піхотою, яка стала на великій перешкоді ляхам, так що й до води їм важко було потикатися. Також обляг він тісніше й саме місто, а особливо натиснув на три інші місця, які зміркував за вдатні до наступу. Наказав позвозити багато таранів та лісу і з них поробити штурми й усе інше, що могла тільки вигадати людська кмітливість до приступу,— справив він усе, що належало. Через це й поляки, не заводячись вищезгаданою візировою відозвою до миру, а тримаючись чулої обережності з усіх боків, куди знамірювався штурмувати їх Хмельницький, докінчували свої вали, які почали були сипати повторно, а докінчивши, тихої ночі належно в них уступали. Тоді вигнали пастися в поле коні, а самі обсіли з мушкетами свої вали, чекаючи, що мав принести після згаданої мирної візирової розмови наступний після цієї ночі день. А згаданий візир чинив так, нібито задосить його слова, даного хоружому і немовби таки збирався постановляти поміж ними приязнь,— він знову під’їхав під їхній обоз. Тоді до нього вийшов зі згаданим хоружим Вишневецький, наказавши німецькому

підрозділові стояти напоготові, щоб не було якої зради від того з’їзду. Отой візир, побачивши Вишневецького, який був малого росту, але про вояцькі цноти якого голосилася значно більша слава, проказав до нього таку промову: «Дивно мені,— каже,— що ти, голошений славним воїном своєї землі, не соромишся жити в такому малому замкненні свого обозу. Я хочу звільнити тебе від цього і, чинячи тим добро, обіцяю вам від козацького й нашого імені мир, коли віддасте належний поклін ханові, покинувши зброю, а дві умови, які я вам дам, зможете прийняти».— «Дякуємо вам,— відповів Вишневецький,— за таку приязнь і охоту, за яку могли б і ми відізватися взаємною до вас схильністю, коли б не зводили ви нас даремною мовою, пускаючи нам її в очі замість мгли. Бо онде побратим ваш Хмельницький виточує на штурм до нас гармати і, либонь, прийняв би досі від нас помсту за свої збродні, однак кладе свою надію на вас, орду. Названі тобою умови можеш іще писати на вітрі, а не на ділі, в якім невідомо ще як упаде кістка і куди вкаже фортуна — того ніхто не вгадає; взагалі, зволь про те замовчати, ніж, вимовляючи, набирати зобабіч більшого гніву; бо ми тільки тоді виконаємо ті умови, коли накладете на нас шаблю і сядете на наших шиях, а до цього ще далеко. Ми, однак, не легковажимо вашої приязні, яка була б між нами й вами, як добрими зобопіль рицарями прийнятніша, ніж з тим козацьким грубіянством, тому пропонуємо вам, коли ще ця пропозиція може щось дати; залиште одур, яким завзялися перед оцім, і зостаньтеся нашими побратимами, а коли мислите інакше, то йдіть принаймні на нас відвертою війною, не шукаючи способів прихованої зради!»

Після цієї відповіді, коли візир почав ширити свою мову, заходячи з іншого боку, Вишневецький з хоружим уже не слухали її далі і повернули свої коні вбік, уриваючи тим свою з візиром розмову.

Одразу ж за тим, від самого вечора, що настав, аж до сходу сонця, Хмельницький кидався всією своєю силою і всіма прибраними способами на штурм і приступ лядського обозу. На завтрашній день Хмельницький з ханом побачив, що під час того приступу в нічній темноті мав велику втрату в своєму війську, через що зараз-таки був прикликаний до хана, оскільки вчора упевняв його обіцянкою, що мав привести йому до обозу всіх ляхів за шию, але в тому упевненні завів і себе, й хана. На це хан сказав таке: «Доки мене так зводитимеш і на ганьбу мені самому чинитимеш втрати в моєму війську! Тож знай, що як тільки не розправишся з ляхами і бавитимеш тут мене більше як три дні, станеш переді мною за шкоду сам і замість ляхів, якими ти обіцяв осадити Крим, осадиш його своїми людьми!»

Коли Хмельницький зголосив це черні, то збудив у неї нечувану охоту й завзятість до подальшого здобування лядського обозу. День тоді був 16 червня, і під пізній вечір були споруджені якісь нові махини з грубих трамів ¹⁶⁶ на підставлених під ними низьких валках,— ці махини були осаджені людьми й гарматами. Хмельницький звелів котити їх до лядського обозу з прибраними до того високими драбинами й достатніми ланцюгами при них, осіками та іншими належними до штурму готовностями. Поляки довго дивувалися з цих нових штурмових способів, а козаки тим часом підводили їх під самі окопи, наступаючи на них з нечуваною впертістю, при чому з усіх боків ударила кріпко на саме чоло кіннотою й орда. Тому наступові доста перешкодила темна ніч, що тоді настала, а найбільше дощові плюскоти, однак вони так сильно наступали на лядський обоз, що лядські начальники хотіли остаточно відходити до замку. Але Вишневецький знову став з оголеною шаблею й гукнув: «Гей, хто зрушить із місця назад, той або сам загине, або мене потопче! На бога, не дамо ворогові тої втіхи, але волимо тут умирати!» Після тих слів він вибрався з сином Дмитром та іншими охочими з обозових окопів, напав на козаків, що припускалися у згадані штурми, і таку в них учинив поразку, що вони змушені були кинути ті штурми, не мігши їх порятувати через багнюку і той, про який уже згадувано, дощ; лядська челядь одразу набігла з головнями й зі смоляними

каганцями і на диво змогла якось у тій мокроті запалити й звести ті штурми нанівець. Потім козаки знову поправилися, прийняли порятунок від татар і кинулися до окопів, чинячи неперемінний, хоч уже без штурмів, наступ на обоз, але ляхи вперто оборонялися і тяжко їх громили. Тим часом вибралися з-за окопу на рятунок Вишневецького підчаший з Синявським, однак тільки зустріли його, він з тріумфом повертався назад, і завернули й собі.

Козаки й татари так і не змогли цілонічною працею вчинити щось лядському обозові і змушені були з чималою втратою своїх відступити. Але Хмельницький, пойнятий великим жалем з тих утрат й отримавши крім того повторне нарікання від хана, наказав козакам знову, аж до самого дня, підпадати під той обоз, але й тим вони нічого собі не досягли. Через це Хмельницький наступного дня звелів своїм відпочивати, а потім пробував щастя ще кілька разів, наступаючи на той обоз в інші дні. Однак ляхи давали йому належну відсіч і мали собі тільки ту шкоду, що багато втрачали своїх охітників, які виїздили, щоб доказати славу, на випор і щоб привезти коням трави,— всі вони через татарські засідки пропали й до обозу не повернулися.

Нарешті він, Хмельницький, побачивши, що не зараз виконає свій намір, якого, видимо, хотів і обіцяв доп’яти, швидко від рівноведного бою ¹⁶⁸ удався знову до хованої хитрості. Він начебто особисто писав цидули до того, кого знав з ляхів за значного, і намовляв чернь, застерігаючи їх, що коли вони не хочуть зажити миру, то тільки самі собі цим нашкодять. А коли б прислали від себе когось уважного, то й гетьмана побачили б схильним до миру, і це начебто підтвердив через свого візира хан. Він знову закликав ляхів до миру, щоб тим часом вигадати собі щось краще до здобуття лядського обозу. Про це ляхи хоч і здогадувались, однак прагли й самі трохи спочити, тому виправили до Хмельницького знову Киселя ¹⁶⁹ з двома поручниками, яким він, як тільки побачив і зрозумів їхню усну мову, зараз-таки учинив таку відповідь, що і в гадці йому того не було, аби писати до них якісь цидули із закликом до миру, і що він намовляв до того названого бажання чернь. Взагалі, нагримавши, спитав їх, чому це вони, бувши такими його ворогами, посміли з’являтися йому перед очі. А коли Кисіль хотів відповісти на те розважною мовою, він знову, затрусивши головою, гукнув: «Небагато знаю, чого ви хочете,— а як маєте просити про дарування життя, то подарую його вам, коли видасте мені Вишневецького й хоружого, бо вони причиною всього зла, а самі відступите від зброї в поле, несучи при собі належні дари ханові, який і досі за вас стоїть, і за це маєте віддати йому всі, що маєте при собі, сукна й інші дорогоцінності, викуповуючи своє здоров’я!» Чуючи таке від нього, лядські посли тяжко зітхнули, й один із них виказав так: «Дуже добре нам чинити супроти такої ворожої до нас мови, бо про це, що ти нам запропонував, ми й говорити не хочемо, а доки лишаємося вільні, то коротко хочемо сказати, що волимо десять разів умерти. Від того й зараз ми не відмовляємося, і це краще, ніж прийти до такої неволі й поганського шанування в нашій біді, а коли тебе фортуна піднесла до такої великої гордості й сили і ти хочеш і надалі смакувати пролитою кров’ю, закінчи свої передзавзяття і шукай до цього яких зможеш винайти способів, однак такого характеру у нас не зволиш побачити ніколи; і тоді тільки відбереш нашу зброю, коли зможеш наперед відібрати від нас наші руки й голови, від чого, сподіваємося, нас Бог убереже». Гнівно тут глянув на них Хмельницький і ледве не віддав їх смерті, коли б не хан, який остерігав у тому всесвітнє право ¹⁷⁰ і наказав відпровадити їх назад без ушкоди.

Від цього обидві сторони знову запалилися озлобою, і це показала над звичай темна ніч, під час якої орда й козаки почали відразу ж штурмувати лядський обоз, але, не мігши порушити тим штурмом самого чола, яке вже звиклі до оборони ляхи кріпко боронили, обернули всю свою силу на місце замкових, що лежали від ставу, тилів. Лядська піхота, яка була в тилу, не могла того витримати й від-

ступила до обозу ближче на долину, а козаки через окопи почали дертися на міські паркани і ледве вже не влізали на дахи й вулиці, від чого в обозі запалилася превелика тривога, яка мало не привела до всеконечної їхньої згуби. Однак коли городове поспільство з капітаном Митецьким кинулося немалим гуртом, то відразу збили козаків з валів у рови, вчинивши тим немале в них замішання й руїну. Прибігли були рятувати їх до міста Вишневецький і Лянцкоронський зі своїм жовнірством, але вже застали городові паркани звільнені міщанами і козаків, які були побиті та стогнали в ровах і за ними,— вони значно втішили тою звісткою про звільнення міста своє військо. А Хмельницький, бачачи, що йому не щаститься в таких штурмах, наказав тої ж ночі сипати вали до лядського обозу і щоразу підриватися до нього ближче. Коли наступного дня ляхи побачили це, відразу ж стривожилися, однак і тоді, не дуже відчаюючися, почали вітати козаків із великих гармат, якими, проте, не могли їм зашкодити, даремно тільки псували кулі. А козаки з тих своїх валів почали не гірше разити ляхів — так, що ледве можна було знайти їм якесь місце в обозі сховатися, і хто лише з них необережно визирнув, був убитий сторожкими козацькими пострілами. У такий спосіб пропала значніша шляхта — Зборський, Сераковський, Зваревський, Цетлинський, Злоткій, Дзерек, Нарай і Подгородинський з іншими людьми. А від ставу козаки слали з гармат і янчарок кулі, так само не минаючи ляхів у почестях, бо де був пагорбок, там були тільки військові (майдан і базари були для загалу), і за це не один поляк заплатив у мито своїм життям. Навіть хто з них, спечений сонцем, хотів напитися води, не відходив дарма, не давши кривавої винагороди зі свого тіла. Вони не мали більше води, опріч одної, й то неглибокої, криниці, тож мусили пити ту, яка була спершу заражена трупами й кров’ю так, що мала в собі ледве не половину черви. До нестатку води додалася їм не менша нестача хліба, так що за битий таляр не можна було купити й сирого борщу і взагалі один раз попоїсти, а що вже казати про хліб та інші їстівні речі,— дорожнеча на них і нестача була така, що поміж ляхів уже вчинився превеликий голод. Дошкуляла їм іще й спрага, бо стояла гарячнота, а мали вони безперестанну працю в обороні й не спали. Почали ширитися між них незліченні хвороби і смертні зарази, які наносили всьому обозові безмірну тугу й тривогу, особливо, коли бачили, що одні з жовнірів не можуть утримати гарматного лонта ¹⁷¹, а інші падали знагла на землю й умирали; число війська так зменшилося, що ті вали, які й так двічі зменшували, здавалися їм нині великими. Отож вони почали радитися, що чинити далі. А маючи на думці один намір — вступили до міста і хоч так приховати ту свою малочисельність (а з городових парканів, при їхній нестачі куль та пороху, легше було б боронитися), вони вже хотіли відступати в те місто. Але тоді почав гостро суперечити Вишневецький, промовивши до них такі слова: «Кому менше залежить, чи матиме пощерблену цноту й сором, той хай уступається до міста, а я зі своїми залишуся тут, а коли ви вже те вчините і маєте намір утретє тікати, то розсудіть самі, чи врятуєтеся ви тією втечею. Чи, може, здаються вам нездобутними ветхі вали й паркани і чи не в гіршу вони вас приправлять руїну, коли ворог, будь-де притаєний, легко підкопається, відвалить їх і, знагла напавши на не готове до відпору військо, завдасть повної поразки або викурить усіх димом, запаливши якусь одну халупу. Коли ці обозові вали здаються вам завеликі, накажіть копати ще менші, а не давайте набиратися втіхи й запевного тріумфу над собою, які ворог матиме через таку вашу завчасну втечу в місто».

За цим нагадом обозові начальники й інші, хто радив до того уступлення, всеконечно пізнали свій блуд та згубу, яку мали б, коли б відступили до міста, наказали своїм кращим воякам копати довкола обозу ще менше коло і третій вал, а щоб не можна було їх здобути від поля і щоб не була віднята в них до решти вода, послали туди для оборони Лянцкоронського з Корфовим полком. У цей час почала міцно наступати на Конецпольського орда, а він стояв найближче до

неї і, здавалося, був на великій заваді, Але татари не змогли його знести, завернули свій наступ і знову начебто почали закликати ляхів до миру. Але цьому вони, поляки, вже не повірили і, не турбовані на той час штурмом, приганяли своє жовнірство, щоб закінчити втретє зачаті вали,— вони були глибші в ровах, а також вищі й ширші над перші й другі. Під темну ніч, поставивши на відводі сильну сторожу, вони почали відступати, а Хмельницький, постерігши це завдяки своїй чутливості, зараз-таки учинив на них наступ усією силою і, немало їх змішавши, відірвав певну частину возів та коней з людьми; але чогось більшого не дала йому вчинити нічна темінь. А скоро засвітило на день сонце, він побачив, що ті, другі, окопи полишені, наказав своїм полкам уступити в них і знову без вітхнення почав штурмувати ті місця, де чи сторожа була неміцна, чи не так боронилися. А спершу пішов він під місто, звідки, як і з нових валів, з’єднані в тісніші купи, поляки чинили сильну відсіч, тож змушений був на ніч відступити. В цю ніч він наділив заступами й копанцями ледве не всю чернь і звелів насипати з тилу лядського обозу свої вали, далеко вищі лядських; вони були висипані на кшталт високих гір, і Хмельницький, позаточувавши на них гармати, почав заживати всяких інших способів, якими міг би зашкодити обложенцям,— цим лядське військо було вельми ущемлене і вже доходило останнього відчаю. Однак Вишневецький іще заспокоював стривожених і побуджував не боятися, а не маючи ні в чому більше надії, крім рук і відваги, скоро почало заводитися з дня на ніч, закликав із собою: «Хто охочий до військової оказії — на випор!» І коли настала ніч, в яку козаки були безпечні, що поляки, твердо обтяжені, вже в їхніх руках, не кажучи про те, що багато з них спали з нетверезими від горілки й тютюну головами, він, Вишневецький, виправився з сином Дмитром та іншими охочими з окопів, добрався через долину, що там була, до козацьких шанців і там, несподівано на них напавши, почав їх бити й разити, учинивши превелику тривогу й замішання в цілому війську, так що вони й самі не відали, що чиниться: чи вдарив це на них хан із ордою, чи прибув король, якого чекали поляки з підмогою. І нескоро оправилися, а тим часом князь, учинивши в них превелику поразку і взявши аж одинадцять хоругов та два ханські бунчуки, повернувся до обозу і тим знову допоміг та скріпив своє військо, яке впадало було в розпач.

Вирвалися були тої ночі й Остророг з хоружим, які також завдали чималого страху безпечним козакам; лише Фірлей втратив у своєму випорі багато товариства. Але ту втрату винагородив Лянцкоронський, що напав з міста на необережну козацьку чернь, і, вистинавши її більше тисячі, взяв чотири хоругви і привів п’ять «язиків», які сказали ляхам, що до них начебто наближається на з’єднання король, на якого нібито натрапили десь близько татари, і Хмельницький, настрашившись того, здумав був відходити назад і вже почав відправляти найтяжчі вози. І наче в доказ тієї розповіді Хмельницький у наступний після того день приладнав численні нові волові мажі ¹⁷² з хмизом, наказав запрягатися в них козакам і, провозячи ті мажі недалеко від лядського обозу, навмисне кричати: «Верни, минай, стій, ступай, далі вже не будемо ляхів здобувати. Годі, годі, бо король іде до них на поміч!» Навіть і він сам, Хмельницький, начебто збирався відходити, кидаючи начебто й гармати, й інші тяжарі, але під той час ховано наближаючись до лядських валів; а коли з’явився зі своїх валів, висипаних вище лядських, то повстановлював штурмові драбини, втроє пообкладувані дерном і глиною, і повиставляв високі вежі з хмизом, батареї до гармат і редути на кшталт гір, з яких не тільки можна було не хибити стрільбою, але перелічити ляхів і вибити до останньої душі, не к