Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ


Про нараду Брюховецького зі своєю старшиною, як вигнати з Малої Росії воєвод; про виконання того рішення і про воєвод, що втримались у деяких містах; про полтавську вірність; про благовіщенське свято і про сніг на нього; про монарший гнів на Малу Росію за зраду і про мстиву війну за те Ромодановського; про вихід Брюховецького на оборону вітчизни і про з’єднання його зі своїми полками на Сербинському полі; про прибуття до Брюховецького на оборону вітчизни іншого опікуна Дорошенка; про смерть тоді-таки Брюховецького і про військове заворушення проти Дорошенка; про полтавський розрух і вбивство їхнього полковника Витязенка; про таємну пересторогу від Дорошенка Ромодановському; про відступ Ромодановського від Опошного і Котельви до Охтирки; про уявну Дорошенкову погоню за Ромодановським і про повернення його від Хухри назад; про утвердження ним під свій реймент цьогобічної України; про повернення його від Срібного назад; про прибуття в Чигрин і залишення для застороги від Ромодановського в Ромні Коритського; про вихід із Січі Суховія з запорожцями й ордами, щоб дістати гетьманство після Брюховецького; про біди від нього людям; про новий наступ Ромодановського на Чернігів і про його згоду там із Многогрішним; про виправу від Ромодановського сина з військом на ускромлення Суховія і про поразку того війська від татар та про взяття Ромоданенка в неволю; знову про Суховієве бажання чигринського гетьманства; про його марш за Дніпро з людським розоренням; про його прибуття за Дніпро і про розіслання звабних листів у весь народ тогобічний, аби відступилися від Дорошенка, а прийняли за гетьмана його; про Дорошенкову хитрість супроти Суховія; про нужду і про Суховієву біду, що ось-ось мала наспіти його від татар через нерозважну його поведінку на тому боці; про Суховієвих посланців на Запорожжя з проханням рятунку від татар. Про те, що король Казимир назовсім виїхав із Польщі до Франції, і про вибрання після нього на королівство Михала Вишневецького; про Дорошенкову супліку до нього на потвердження давніх військових прав і вольностей.

247 На раді були полковники: ніжинський А. Мартинович, чернігівський І. Самойлович, переяславський Д. Райча, прилуцький Л. Горленко, полтавський К. Клубицький, миргородський Г. Апостоленко, київський В. Дворецький. Була генеральна старшина: судді П. Забіла та П. Животовський і писар Ф. Михайленко.

Року від створення всього живого 7176, а від Різдва Господнього 1668. Стуманілий розумом гетьман Брюховецький прожив на гетьманстві при вірності своєму государю лише п’ять років і три місяці і, роздивившись, як це некорисно йому й всьому народові малоросійському було прийняти в Україну воєвод з великоросійськими військами та побачивши ховане і явне всенародне на себе ремство, почав гадкувати, як би вигнати з Малої Росії згаданих воєвод із їхніми військами. Через те, коли був звичайний святковий, на Водохрещу, з’їзд полковників та іншої цьогобічної старшини в Гадяче до гетьмана Брюховецького 247, то він, Брюховецький, таємно радився з тими полковниками, як то спровадити з Малої Росії воєвод і разом із ними безпошанівних ратних їхніх радників.

248 Воєводи довідалися про змову від прилуцького полковника Л. Горленка; власне, Горленко розповідав це ніжинському протопопу С. Адамовичу, а той уже воєводі І. Ржевському.

249 Іван Соха.

250 Це сталося так. І. Брюховецький звелів російським ратникам вибиратися із Гадяча, а козакам не пускати їх. Усього ратників було двісті, сто двадцять із них убито, тридцять утекло і пропало в дорозі, решту полонили. Воєводу Огарьова поранили.

251 Інші дані: полтавський воєвода спершу відбивався, але, безсилий утриматися, піддався. Пізніше його відвезено у Чигирин до Дорошенка.

252 Це було в травні.

253 Котельву й Опішню.

254 Ці події описано в першому томі.

Хоч рада Брюховецького, либонь, чинилася таємно, однак немає таємного, що не відкриється,— після роз’їзду полковників із Гадячого по домівках між народом зараз рознеслася поголоска, що воєводи мають бути вигнані з Малої Росії. Це дійшло, либонь, і до самих воєвод 248, однак вони того не стереглися, мавши сподіванку на міцність замків, що в них жили, і на силу своїх ратних людей. Тим часом першого лютого, в сирну суботу, прибув у Лохвицю запорозький полковник Соха 249 з полком запорожців і почав виявляти відверту готовність зрадити великого государя. Потім восьмого лютого, в першу суботу святого Великого посту, і сам гетьман Брюховецький у Гадячому, прагнучи довершити свій намір і не бажаючи більше лишатися під дисципліною нелюдських інспекторів своїх, випровадив їх із Гадячого з великим примусом і насиллям 250. Прочувши про це, зараз зроблено те саме в усіх цьогобічних полках, згідно до вчиненої намови з гетьманом Брюховецьким. Воєвод було вислано геть у Велику Росію, все в них позабиравши, з усіх полкових міст та замків, а де опиралися й озброювалися, там вибито і вигнано примусом. А в Переяславлі, в Чернігові й Ніжині воєводи з ратними людьми замкнулись у міцних замках і не далися здобути себе; Києва ж і не чіпали. З Полтави, українського, малоросійського міста, за порадою й совітом розумних людей воєводу з ратними людьми випроваджено до Рублювки і Калантаєва без жодного кровопролиття, в цілості — позабирали від них тільки їхні речі 251.

Того ж року було Благовіщення Пресвятої Богородиці про світле господнє воскресіння: у світлу середу вночі випав сніг і лежав чотири тижні після Великодня — холодно було так, що мерзли птахи й худоба. Навесні таки великий государ, цар Олексій Михайлович, розгнівавшись на гетьмана Брюховецького і на всю Малу Росію за зраду і вигнання з неї воєвод та своїх військ, одразу ж повелів князеві Григорію Григоровичу Ромодановському мститися за те. Князь тоді, притягши з численними великоросійськими ратними людьми і всілякими воєнними припасами від Путивля й Білогорода до Малої Росії 252, обклав порубіжні міста Гадяцького полку Котельву й Опошне та почав сильно їх здобувати. Але добути швидко не міг через те, що Брюховецький, передбачивши прихід Ромодановського, заслав у Котельву й Опошне на їхню оборону піхотні війська. Та й сам гетьман Брюховецький, заславши свої розпорядження до своїх полковників, щоб зараз рушали з домів із військами до нього на з’єднання для оборони й порятунку вітчизни, рушив налегці з Гадячого, не відаючи, що його кончина вже поруч. Рушивши отож із Гадячого, йшов дуже повільним ходом, надчікуючи до себе свої полки. На Шиловці й Човнових промешкав він по тижню, потім прибув до місця навпроти села Диканьки і став поодаль від неї на Сербинському полі — це тут був розгромлений і розбитий ущент військом, виправленим від Пушкаря, полк сербів, що йшов від гетьмана Виговського під Полтаву на полтавського полковника Пушкаря 254. На тому-таки Сербинському полі, навпроти Острянинового рогу, що зветься ще Ізученковий байрак, Брюховецький, стоячи під Диканькою, надчікував до себе на з’єднання свої полки, що дихали на нього великим гнівом.

А на тому боці Дніпра гетьман Дорошенко, другий опікун бідної цьогобічної малоросійської вітчизни, прочувши, що князь Ромодановський здобуває Котельву й Опошне і прагнучи завернути той його стрім назад від Малої Росії, зібрав тогобічне, що від Чигрина, козацьке військо і, закликавши собі в допомогу кримську орду, переправився через Дніпро і рушив повз Голтву й Решетилівку до Опошного. Брюховецький також, стоячи на згаданому Сербинському полі та знаючи про гнів і незичливість до себе військової черні й декого зі своєї старшини, не міг намислитися, як зберегти в цілості своє життя, тож дочекався на цьому місці й своєї кончини. Бо Дорошенко, повен бувши приязні і схильності до себе як черні, так і старшини війська Брюховецького, безпечно йшов зі своїм військом до Брюховецького, а наблизившись до нього гін на три, спинився з усім військом.

255 Інші дані: чигиринський сотник Сава.

256 Інакше: Чугай.

257 Дорошенко сказав: «Чом ти так пиндючно відповідав мені? Чому з доброї волі не покладеш булави, коли козацьке товариство не воліє тебе гетьманом?» Після того П. Дорошенко звелів прикувати І. Брюховецького до гармати й махнув рукою. Козаки, побачивши цей рух, не зрозуміли його й кинулися на Брюховецького.

258 Інші дані: його поставлено полковником після розгрому Суховія.

259 Епітафіон подається в перекладі з книжної української мови. Його автор Лазар Баранович.

Сам же зі старшиною і тисячним за числом військом приїхав аж під самий табір Брюховецького, а з’їхавши на Сербинську могилу, послав одразу піхотою зі своїми слугами і кількома десятками козаків сотника Брацлавського полку Дрозденка 255, щоб узяти й припровадити до себе Брюховецького.

Дрозденко тоді, прийшовши під намет Брюховецького і вирікши слово, сказане від Дорошенка Брюховецькому, взяв із крісла Брюховецького під руку, хочучи вести його до Дорошенка. Але Іван Чугуй 256, запорозький полковник, вірний приятель Брюховецького, який лишався при ньому з кількома сотнями запорозького товариства з самого початку гетьманства, побачивши те, вдарив мушкетним дулом Дрозденка у бік, аж той змушений був упасти, і оборонив Брюховецького. Однак сотники й чернь Брюховецького у великому числі зараз-таки пристигли до намету Брюховецького і з великим гуком та прокльонами взяли Брюховецького й повели до Дорошенка. Коли ж привели Брюховецького під могилу перед Дорошенка, то після того, як Дорошенко вирік якісь слова до Брюховецького 257, ті, що привели його, відразу почали шарпати й бити його і вбили тиранським боєм перед Дорошенковими очима,— сталося це сьомого червня, в понеділок, у Петрівку, ополудні,— і, лишивши тіло мертве й голе, відійшли у свій обоз. А Чугуй, запорозький полковник, що був при тому вбивстві, либонь, міцно стояв за Брюховецького і побуджував військо Брюховецького, щоб убили Дорошенка, однак військо його не послухало, тільки він сам зі своїм товариством погромив там, перед Дорошенком, декого з Дорошенкових прихильників. А Дорошенко, вибачаючись перед Чугуєм та військом, казав, що не бажав смерті Брюховецького і не велів його вбивати. Після такого плачливого акту Дорошенко відразу від’їхав у свій обоз, а старшина Брюховецького зі вбивцями-козаками відійшла до свого табору, в якому знову вчинила гомін та розрух, де забили й пошарпали були кількох своїх начальних людей. Отак відмірялося навзаєм йому, Брюховецькому, бо за пролиття Сомкової і Оникієвої крові (як про те описано на початку гетьманства Брюховецького) мусив пролити він свою кров і позбутися свого життя від своїх-таки людей. Того ж вечора звіроноровне козацьке військо в обох обозах, Дорошенка й Брюховецького, понапивалося спільно поміж себе і зашуміло було на вбивство Дорошенка, але Дорошенко улагодив його кільканадцятьма кухвами горілки. Однак, не довіряючи їхній лютості й шаленству, виїхав на ніч зі всією своєю старшиною на край свого обозу й там перебував у повній засторозі доти, доки не рушив з того місця.

А в Полтаві полтавці, скоро зачули про кончину Брюховецького, відразу за проводом Клима Чорнушенка, наказаного полтавського полковника, склавши якісь вини на свого цілковитого полковника Григорія Витязенка і на полкового осаула Івана Обіденка, ґвалтовно побрали їх із домів, покували до гармат і незабаром по-тиранському позабивали на смерть, а доми їхні розграбували дощенту. Після Витязенкової кончини вони ж, полтавці, вибрали і постановили собі полковником доброго, смиренного, побожного й простодушного чоловіка Дем’яна Гуджола . Дорошенко ж після такої тиранської кончини Брюховецького, лишившись єдиним гетьманом над обома військами, відразу ж наказав відвезти тіло Брюховецького до Гадячого і поховати. Його туди й відвезли, і чесно поховали в соборній Богоявленській церкві, написавши йому такий епітафіон:





ЕПІТАФІОН 259


Нема в світі статку — з мого знай випадку!

Я був і гетьманом, мене звано паном.

Одна є година, та сталась одміна,

Жорстоко я вбитий — оглянься тож і ти.

Ніхто з людей смерті не може відперти,

І царська корона не є оборона,

Гетьманська булава у смерті не слава —

Хоругву звиває, бунчук опускає,

Меч, шаблю хапає, на землю кидає,

Ламаються луки, впускаються руки.

Ніхто не устоїть, що хоче смерть броїть!

Убогий, багатий дають смерті шати.

Недавно обрали, вже й смертю скарали,

Чи за мої злості оголено кості?

За всіх оголили! Хай, Христе, б лишили

Мене все ж у раю. З земного я краю

Прошу, люди милі, лежачи в могилі:

Не ставтесь суворо, лишіть мені слово:

«Йому вічна буде хай пам’ять од люду!»

Іван Брюховецький лежить у цім гробі —

згадай це собі!

Що гріб минаєш —

я тебе, не ти мене дочекаєш.

Як слово добре мовив наді мною —

віддасть Бог узаємно над тобою.

Лиш сорок і п’ять літ моїх минуло —

до вічності мене вже пригорнуло.

Співай над гробівцем церковну ноту —

«На вічну пам’ять» — Бог заплатить цноту.

В шістсот у шістдесят і восьмім році

на сьоме червня став на тому боці.

День понеділок янголи послали,

Мене без жалю в нім замордовали.


260 Факт іншими джерелами не підтверджується. Ромодановський відступив сам.

261 Пішов до Путивля, можливо, через Охтирку, яка недалеко від Котельви і в напрямі на Путивль.

262 Село Хухра знаходиться біля Охтирки.

263 Самовидець свідчить, що П. Дорошенко так швидко покинув Лівобережжя через те, що йому зрадила дружина: «Через пліт скочила з молодшим».

264 Інакше: Корицький. Грабянка свідчить, що наказним гетьманом Дорошенко залишив Многогрішного. Крім того, у Гадячі стояв гетьманів брат Андрій Дорошенко.

А сам Дорошенко, либонь, знамірювався боронити Опошне й Котельву від московської облоги. Однак до решти не тратячи своєї зичливості до царської величності і не бажаючи бачити християнського кровопролиття, послав таємно до Ромодановського, ознаймуючи йому про своє наближення з сильними козацькими й татарськими військами і радячи йому, аби завчасу тікав назад, доки не заскочить його орда, а орду навмисно притримував біля себе, не дозволяючи їй анітрохи вискакувати поперед себе 260.

Князь Ромодановський, вдячно прийнявши таке Дорошенкове звідомлення, відразу полишив усі свої воєнні промисли і з великою швидкістю рушив назад з-під Опошного й Котельви до Ахтирки 261, про що звідомившись таємно, Дорошенко рушив із поспіхом від згаданого Сербинського поля начебто на відсіч Опошному й Котельні, а прибувши туди і не заставши московських військ з Ромодановським, потягнув був далі від Котельви, хочучи нагнати Ромодановського, але нагнати не міг,і 15 червня повернув назад від Хухри 262 до Котельви. Під Котельвою кілька день відпочив і рушив зі своїми військами в середину цьогобічної України, затверджуючи її до єдиного свого рейменту, а перейшовши Зіньків, Гадяче та інші міста, був аж поза Срібним, де розпустив по домівках цьогобічне військо, а сам, завернувши звідтіля назад, вісімнадцятого червня, в суботу прибув з тогобічним козацьким військом до своєї резиденції в Чигрин 263. А для безпеки цьогобічних прикордонних малоросійських міст від московської сторони наказав лишатись у Ромні зі значним числом козацького війська своєму чигринському генеральному обозному Якову Коритському 264.

Дорошенко, прибувши в Чигрин після такого, як вищеописано, діяння, заледве кілька тижнів прожив у мирі, бо на нього відразу повіяв супротивний до нього і несподіваний вітер із Запорозької

265 П. Суховій був тоді ще молодий (23 роки), але відзначався серед козаків. Гетьманом його обрали запорожці в кінці серпня 1668 р.

266 П. Дорошенко зібрав біля Мошен військо, щоб іти проти Суховія, але через Дніпро не переправлявся. Пізніше Калга-солтан запросив у похід на Лівобережжя й Дорошенка, той не пішов, але послав свого брата Григорія.

267 Спершу він рушив на Ніжин, де звільнив із облоги воєводу Ржевського, а тоді вже й на Чернігів.

268 Ромодановський обклав Чернігів, де замкнувся Многогрішний, і той здався після невеликого опору.

Січі, оскільки Петро Суховій 265, бувший колись запорозьким писарем, завівшись колишніми гараздами Брюховецького і незважаючи на його кінець, зажадав посісти ваканс стільця Брюховецького і лишитися на його місці в Гадячому цьогобічним гетьманом. Прагнучи довести до пожаданого кінця це нерозумне і шкідливе для душі хотіння свого владолюбства, він намовив до себе немалу частину легковажних, як і він, запорожців, а також підняв немале число кримської орди з Нурадином і Калгою-солтаном і з усім тим військом увійшов на Спасів піст у цьогобічну Україну, на крайнє її бідство й розорення.

Той Суховій був значний козак з тогобічної, що од Чигрина, України. Був він також сильний ділом, управний у світових речах і достатньо знав козако-руське письмо. Ввійшовши в цьогобічну, що від Полтави, Україну, він безборонно волочився біля Лубен, Лохвиці, Ромен, та й по інших місцях, розсіваючи поміж посполитим народом через звабні листи й універсали свої мани, щоб відступилися від Дорошенка (натхненого лядським духом, бо ввійшов через згаданий Підгаєцький трактат із ляхами в союз), а його визнали й затвердили на місці Брюховецького цьогобічним гетьманом. До чого, либонь, дехто і схилявся, однак більшість, бачачи великий розор і загибель людей від його війська, не тільки гетьманства, але й довгого мешкання його в себе не зичили. Тільки ж при таких завірюхах і тривогах, що заходили з московського боку, ніхто з цьогобічних начальників не вибрався, щоб учинити йому, Суховієві, належну зустріч. А Дорошенко також, знаючи про велику ординську з двома солтанами при ньому, Суховієві, силу, не посмів постати проти нього тільки зі своїми козаками 266.

Отак у той нещасливий і пагубний час Нужда з Бідою, розпростерши свої прапорці, нищили і внівець обертали бідну малоросійську Україну, оскільки з одного боку, від Дніпра, виникла з низодніпровських лугів манія, згаданий Суховій, який зі своїм козацьким та ординським військом, як тільки хотів, сваволив і шкодив людям, а з другого боку, від Московського царства, знову для помсти, наступав на Україну із сильними військами князь Ромодановський: він одержав певну звістку, що Дорошенко відійшов з цього боку до Чигрина. Перебравшись через річку Десну, він приходить під Чернігів 267, де, спаливши частину нового міста, прийшов до згоди і поєднався після недовгого воєнного змагання 268 з тодішнім чернігівським полковником Дем’яном Ігнатовичем Многогрішним.

269 Біля села Гайворона Конотопського повіту.

270 Це сталося 20 жовтня.

271 Тут були з’єднані війська Суховія, татар і Григорія Дорошенка. Г. Дорошенко від Суховія був відстав і відпустив Полтавський, Лубенський та Миргородський полки, але їх перейняли татари й примусили пристати до Суховія. Прилучився до нього й переяславський полковник Дмитрашко Райча.

272 Суховій пішов на Чигирин, але був розбитий і відступив за Тясмин. Були бої біля Вільшани, але теж невдалі для Суховія. Прибув з-за Дніпра Г. Дорошенко й почав громити татар і суховіївців, до нього приєдналися й гетьманські війська.

Ромодановський, відступивши від Чернігова і прагнучи прискоромити Суховієву сваволю, що все більше розширювалася, та відзначитися з більшою вислугою перед лицем свого монарха, виправив на Суховія свого сина Андрія Ромодановського зі значним числом великоросійського війська. Тоді той княжич Андрій Ромодановський, рушивши від свого батька з військом, зійшовся десь із Суховієвою ордою 269 та учинив із нею сильний бій, однак Бог так зволив, був нею пересилений і до решти розгромлений 270, а сам узятий у неволю і відданий до рук Нурадину й Калзі-солтану. А Суховій після того розгрому Ромодановського, промешкавши певний час біля Ромна з тими ордами та своїми козаками 271, вже на Пилипівський піст рушив зі всіма козацькими й ординськими військами на той бік Дніпра, а йдучи повз Лохвицю й Лубни, вчинив людям незмірні шкоди й біди, найбільше біля Лубен. Суховій тоді, либонь, не досяг такими, як ото описано, діями бажаного собі після Брюховецького гетьманства на цьому боці, в Гадячому, однак, за побудкою своїх помічників Нурадина й Калги, кримських солтанів (а ця побудка солтанська стягалася не так до Суховієвої, як до ординської користі), не полишив свого владолюбства і, на більше ушкодження власного сумління, замислив поважитися ще й на чигринське гетьманство, знамірившись скинути з нього Дорошенка, а лишитися в Чигрині гетьманом самому; він-бо знав запевне, що Дорошенко не міг вистояти супроти нього з самими своїми козаками і вчинити будь-яку відсіч — був він із сильними ордами. Але в тому його, Суховія, одурила надія, бо Дорошенко, завчасу провідавши про такий Суховієвий проти себе намір, грізно наказав по всій тогобічній свого рейменту Україні, аби всі сільські люди зі своїми набутками звезлися завчасно і заховалися до міст і кріпостей, щоб гості, які мали прибути тоді з Суховієм, не мали чим користуватися і задовольнятися,— це й було виконано за Дорошенковим розпорядженням. Суховій тоді з ордами, не знаючи тієї Дорошенкової штуки і бувши певний своєї надії та користі, тільки ввійшов, як вище згадувалося, на Пилипівський піст у тогобічну Україну, зараз розіслав по всій Україні (як чинив і на тому боці) свої звабні оманні листи та універсали, пропонуючи й жадаючи, щоб відступилися й відкинулися від Дорошенка, який постановив Підгаєцькими пактами лігу з ляхами й начебто прихилився до унії, а прийняли й утвердили собі гетьманом його, Суховія, що хоче завжди лишатися при непошкодженому православ’ї і який обіцяє не шкодувати свого життя за свою вітчизну, Малу Росію, зголошуючи до того, що й кримські орди мають постійну готовність обороняти вітчизну.

Отакими своїми листами Суховій не тільки не завабив нікого з тогобічного люду до себе з приязню, але мав немале утруднення і нестатки з прохарчуванням війська; нарешті й до того прийшло 272, що орди у винагороду свого труду гадали забрати Суховія з козацьким військом і, розділивши поміж себе, повернути до Криму. Дорошенко, пануючи в Чигрині, радий був з цього і принаймні не тривожився, що Суховій йому щось учинить. Але Суховій, постерігши татарський намір і свою з козаками біду, яка ось-ось наступить, таємно виправив швидких і швидкотічних своїх посланців до Запорозької Січі, старанно й гаряче просячи всього Запорозького війська, аби якомога рятували його і не допустили, щоб бусурмани їх похапали.

273 Тут С. Величко помиляється. Іван Сірко та Гнат Улановський були на боці П. Дорошенка. Сірко розбив татарського мурзу Батирчу за 12 верст від Канева під Вільхівцем, тоді від Суховія відстали запорожці. Суховій із десятком вірних собі козаків ледве втік, татари відступили до Дикого поля.

274 Ян-Казимир відрікся престолу в 1668 р., відповідно й королював двадцять років. Після нього був рік безкоролів’я.

275 В аббатстві Невері. Король був родом із Франції, жив тут ченцем у чині кардинала. Помер Ян-Казимир 16 грудня 1672 р.

276 Михал був вибраний королем 1669 р.

277 Петрановського й Тарасенка. Але це вже було в 1669 р.

278 Царська грамота вкладена у Величковому рукописі в X розділі, але оскільки вона, за вказівкою автора, належить сюди, то й переноситься, — так зробили й видавці, за виданням яких Літопис перекладається. Звіряється за виданням: Д. Бантыш-Каменский. Источники малороссийской истории.— М., 1858.— Ч. І.— С. 187—190. Далі подаватимемо коротко: Источники.

279 У Величка: «синовні люди»; Источники: «виновні люди», тобто винуватці.

Це він і отримав від Сірка й Улановського 273.

Того ж літа нещасливий польський король Ян-Казимир Жигмунтович, бувши утруджений численними й постійними військовими трудами та заспокоєнням внутрішніх крамол, після двадцяти одного літа великосум’ятного панування самохітно склав із себе королівство 274, подякувавши за нього Річі Посполитій, від’їхав назовсім у Францію і в одній тамтешній, за назвою Аббатія, провінції жив собі, віддаючись Богові, де, як пише на 393 листі Самуїл Пуфендорфій, і закінчив своє життя 275.

А після його, Казимирового, відходу з Польщі, коли нікого не залишилося живих із польських королів, багато іноземців (як тамтаки свідчить той же Пуфендорфій) старалося про польську корону. Однак її не доступилися, бо після численних суперечок за прихильністю і дозволом не так знаменитої, як убогої шляхти вибрано було на королівство польського князя Михаїла Корибута Вишневецького. Це сталося, як здається бути, на самому кінці того вищеописаного року, бо ні в козацьких літописних записках, ані в Пуфендорфія року, в якій він, Вишневецький, був вибраний королем, не знайшлося 276.

Гетьман Дорошенко, скоро звідомився про елекцію на вибрання нового короля і коронацію, яка мала бути, відразу ж послав своїх посланців 277 із суплікою, просячи його, нового короля, й цілу Річ Посполиту потвердити давні права й вольності Запорозького війська і всього малоросійського народу, коли б хотів мати його, Дорошенка, з козацьким військом під своєю владою. Після цієї Дорошенкової супліки зараз-таки були призначені й визначені до Острога від нового короля Михаїла Вишневецького комісари, щоб з’їхатися там з Дорошенковими комісарами для задоволення його, Дорошенкових, з Запорозьким військом і українським народом бажань і прохань.

Тут годиться покласти монаршу грамоту, дану після зради й смерті Брюховецького, що закликає малоросіян шукати прощення за зраду. Ця грамота помилково вкладена спереду, в 1669 році при такому знаці: [ + ][ + ] [ + ] Б 278.


Божою милістю від великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержця і численних держав та земель східних, західних і північних отчича, дідича й наслідника, государя й володаря, наших, царської величності, малоросійських міст Київському, Чернігівському, Переяславському, Стародубському, Ніжинському, Полтавському, Миргородському, Лубенському, Прилуцькому полковникам і обозним, суддям і осаулам, сотникам і всьому Запорозькому війську.

Властиво царям і вседержавному цареві, творцю нас усіх богові гідним чином довго терпіти людей, які на гнів приводять і є винуватцями 279 злих та непокірних бунтів і заворушень,— вони, повертаючи на краще, бажають їхнього повернення до доброго послушенства. Тим то й ми, великий государ, наша царська величність, згадуючи слова милосердя того надвисокого царя і страшного судді, господа нашого Ісуса Христа зі святого його Євангелія, перед яким ви обіцялися нам, великому государеві, нашій царській величності, з підписом рук ваших бути у вірному послушенстві, а ті слова написано про віддання вини тим, що согрішили, і щоб відкинулися від злої завзятості до нашого людинолюбства, від противенських справ до доброго послушенства, ми вас, заради божого людинолюбства, не відлучаємо і не губимо надії, що повернетеся від теперішньої своєї хиткості до нашого, добродарованого нам, милосердя; і цією, нашої царської величності, грамотою навчаємо вас доброї ради. Дуже ми на те маємо великий подив, що ви, носячи на собі християнське ім’я і шануючи трепетні, святим янголом пожадані заповіді спаса нашого Христа, забули свій святий і страшний страх та грізний суд, що падає на тих, хто їх переступає і забуває свої обіцянки; ви

280 Источники: «пад-диявол», тобто надміру пристрасний диявол.

281 Источники: «бачачи ваше безумство».

282 Источники: «скільки недорослих і недозрілих юнаків».

283 І. Брюховецького вбили козаки, а не

татари.

284 Пропуск у Величка і в Источниках.

віддарили докукою й противенством нашу царську милість, яку виказано вам як військовим заступництвом, так і безмежним ударуванням у різні часи, послухавши злодія та зрадника Івашка Брюховецького і подібних до нього інших недоумків, схильних до хитливої омани, небагатьох забіяк, що радуються на зло людське, які, противлячись божому престолу й осаджуючи нашу, великого государя, милість та йдучи за марнотною своєю, за ворожою оманною гадкою та зрадницьким своїм брехливим і облесливим норовом, зманули вас, простодушних людей, і в час добродарованого православним християнам миру учинили, на свою і вашу погибель, розладдя й сварки. Цією найгіршою оманою він, змій прелукавий, мерзенний пес — диявол 280 звабив вас через зрадників і очі ваші засліпив безумом, радив-бо вам забути обіцянку вашу, яку ви дали нам, великому государеві, з підписом рук ваших перед страшним суддею Христом, Богом нашим, і перед святим Євангелієм на вірне послушенство нашій царській величності; і, зневажуючи нашу, високого государя, виказану до вас превелику милість, забули ви про сором і муки сумління та пристали до зрадника і богопротивного злодія Брюховецького, який не для того вчив вас бути противенцями нашого престолу, щоб вам жити в мирі й тиші, а, слухаючи кволі свої й спустошливі думки, щоб перебували ви на свою погибель в розладі й людиновбивстві, розливаючи невинну християнську кров. Але що найгірше не страшитеся ви творити, до решти прогнівлюючи божий престол,— ходите війною, з’єднуючись із нечестивим ворогом Христовим — татарами, не розуміючи, що тим з’єднанням із мерзенним, богоненависним агарянином підносите свої руки на саму голову творця християн, нашого Бога Христа, озлоблюючи православний, християнський рід — це гидко не тільки милостивій його, всемилостивого Бога нашого, Ісуса Христа, страшній величності, що воздає кожному по ділах, але небові й землі жалісно дивитися, бачачи звичаї вашого безуму 281, що розсікають вуди Христові. За це він, суддя нелицемірний, коли від такого шаленства не відкинетеся і не повернетеся, повстане на помсту сам,— усевидець завжди божественно бачить вас, коли починаєте багато проливати християнської крові. Як ви, забіяки, обдурені ворогом, забули те, що ви християни за апостолом святим Павлом, тіло Христове й частково вуди! Яку відповідь даєте ви голові християнській, Христу, спасителю нашому Богові, дерзновенно сміючи оздоблювати його пресвяте тіло і розсікати пресвяті його вуди, наустивши на те богопротивних і Богові мерзенних агарян? Скільки матерів позбудеться дітей, як багато жінок дочасно вдовує, скільки дітей стало сиротами, скільки недорослих юнаків 282 було безвинно пожато воєнним мечем! Кажемо, що за все це він, нелицемірний суддя Христос, Бог наш, змістить на зрадникові Брюховецькому і на послідовниках його забіяцького замислу, коли не відкинетесь. Де нині він сам, мерзенний ворог, зрадник Брюховецький? Чи не подібно до шаленого пса загинув він із багатьма своїми послідовниками через гнів праведного божого суду? Він, який хотів багатьма володіти й славний бути, був заколотий, як свиня, від свинських агарянських рук 283, і цього суду праведного божого годиться боятись усім зрадникам, що звабили вас. А ми, великий государ, наша царська величність, государ християнський, маючи постійно перед очима страх і заповіді божі, завжди всім, що тримають православну нашу християнську віру, все добро намислюємо і чинимо за добрим государським бажанням, маючи за свідка нашої государської правди Бога; наша царська величність не хотів вас усіх, що там живуть, розоряти й викорінювати і нікому не продавав, і в гадку то нашу, государеву, не входило, а казну дали не тільки [...] 284. І хотіли ми, великий государ, усіх вас бачити й чути в милості божій, і в тиші, і в незворушнім мирі, і в доброму здоров’ї, і вділяти нашим государським ударуванням, і тримати в милостивому нагляді, і бачити в усіляких гараздах, а від ворогів наших обороняти государським військом. Але ворог, ненависник добра, мерзенний диявол, змій злопідступний і злолютий,

285 Источники: «даремні думки».

286 Источники: «250 чоловік».

287 Источники: «пам’ятаючи нашу віру і Богом, і матір’ю нашою церквою дане...»

288 Источники: «Так пам’ятаючи...»

вселив у кволі, забіяцькі, зрадницькі серця даремні численні думки і підняв вас, простодушних людей, до того безневинного пролиття християнської крові. Тож хай силою животворящого хреста розрушиться прелукава підступність його і замисли його мерзенні, хай спаляться вогнем правдивого божого гніву! А ми, великий государ, пам’ятаючи безприкладне милосердя боже, коли відкинетеся від такої замани та смертного гріха і, згадавши страх, грізний суд божий та нашу государську, виказану до вас милість і дану вами обіцянку перед святим Євангелієм бути в нас у послушенстві, принесете нашій царській державі та милості після теперішнього повинну і поб’єте чолом, ми всіх вас милостиво приймемо і, з огляду на превисоке, показане Богом для упалих, милосердя, виявлене на блудному сині, звелимо всі ваші вини вибачити і віддати забуттю. А на знак нашої государської милості і з крайнього милосердя, виказаного до вас, наказали ми, великий государ, милосердно випустити до вас з Москви з нашими милостивими государськими грамотами двісті п’ятдесят вісім чоловік 286 вашого черкаського народу, взятих у боях. І вам би, пам’ятаючи наше християнське і богоматір’ю нашою церквою 287 дане нам єдинокупельне народження, і страх божий, і нашу государську милість, відстати невзабарі від богоненависних, на вічну погибель, зрадницьких замислів та злих хитань — хто-бо знає, коли його чекатиме страшний суд божий? — і навернутися до нашої государської милості, як колись. Також, пам’ятаючи 288 страх божий і боячись вічної погибелі, тих, які до повернення вперті, старанно намовляти, щоб вони, згадуючи суд божий, били чолом нам, великому государю, нашій царській величності, у винах своїх.

А ми, великий государ, бачачи ваше навернення і дбання про наші государські справи, милостиво вас із крайнього людинолюбства приймемо і ваші вини віддамо забуттю та почнемо вділяти вас нашим государським ударуванням і триматимем по-колишньому в милостивому, нашої царської величності, нагляді. Писано у дворі государювання нашого, в царському великому граді Москві, літа від створення світу 7177, а від утілення Сина Божого 1669 (читай 1668), вересня 20 дня.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.