Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ


Про злий умисел султана й вейзира турського на викоренення запорожців; про нещасливу їхню в тому ділі поведінку з погубленням у Запорозькій Січі численних янчарів; про щастя в тому запорожців і про всі тодішні діяння; про подяку їхню спасителеві Богу; про взятих живцем янчарів і про викуплення їх ханом; про чотири аги, що викупилися; про запорозький лист, з підозрінням і діткливо писаний до Дорошенка; про клятвенно примирливу відповідь на те Дорошенка з бажанням запорозької приязні; про схильність після того запорожців до приязні з Дорошенком; про тодішню шкоду в запорожцях і про їхні похорони; про султанський гнів на вейзира за пропалих у Січі янчарів; про здобуття Дорошенкової Паволочі присланою від короля Собеського литвою і про Дорошенкових серденят; про празниковий з’їзд у Собеського і про його мову до всіх поляків тощо; про Сіркову згоду в Чигрині з Дорошенком; про турецьку війну на Скит, Львів та інші малоросійські міста; про небесні стовпи, які бачено в Єлецькому монастирі; про Сіркову війну на Крим; про Сірковий лист до хана і про викуплення невільників-татар; про смерть Тукальського.


670 М. Костомаров відносив напад турків на Січ не на 1675 р., а після остаточного розорення Чигирина на Різдво 1679 р. Інші дослідники погоджуються з Величковим датуванням.

Року від розподілу стихій 7183, а від сповиття пеленами у Віфліємі Маляти, що небо хмарами повиває, 1675. Турчин, цей ненаситний і завжди спраглий християнської крові фракійський смок, не задовольнився тим, що в минуле літо ковтнув чимало православного козако-українського народу і розвіяв попелом та зрівняв із землею сімнадцять міст із Ладижином та Уманню. Він ще більше покладався на своє щастя і на бажання завершити свій всезлобивий намір вигубити низове Запорозьке військо. Тож, сподіваючися побачити Січовий кіш розореним, прислав на те діло кораблями від Константинополя в Крим минулої осені п’ятнадцять тисяч найвиборніших янчар та й велів кримському ханові подбати в наступну зиму з цими янчарами та кримською ордою, щоб до решти вибити запорожців, а їхню Січ розорити дощенту 670. Щоб відібрати про те найдостовірніші вказівки від султана й вейзира, сам хан у ту осінь їздив налегці до Стамбула і, не бавлячись там, повернувся до Криму, а решту часу радився зі своїми солтанами, агами й мурзами кримськими, добираючи способу, як би найліпше виконати той злий замисел супроти низового Запорозького війська й коша. Погоджено тоді й постановлено, щоб тієї зими в міжсвяття господнього Різдва, коли військо має звичку гуляти й підпити, обов’язково довершити той злий зачин Турецької Порти. А як тільки тодішня зима (стояли тоді міцні морози) замурувала твердими льодами й одягла достатніми снігами дніпровські глибини й інші польові річки, кримський хан звелів зараз-таки бути готовими сорока тисячам кримської орди до військового походу, не оголошуючи куди, а п’ятнадцяти тисячам янча; звелів дати коні. Коли ж кінчився Пилипівський піст, він, хан, рушиї сам зі своїм вищезгаданим військом із Криму до Запорозької Січ: степами в кілька миль поодаль від дніпрового берега, аби не бути постереженим від запорожців, що зимували по дніпровських островах та вітках,— про цей похід все низове військо не мало ані найменшої звістки. На третю тоді чи четверту ніч після Різдва Христового, опівночі, хан наблизився до Січі, зняв через Орду січову сторожу, що стояла за версту чи дві в пригожому місці, і від цієї сторожі звідомився, що вже більше ніде-інде, навіть у самій Січі, немає сторожі і що військо в Січі п’яне безпечно спить по своїх куренях. Хан дуже на це зрадів і зараз-таки, вибравши з-посеред пійманих запорожських сторожів кращого, пообіцяв йому свою ласку з особливою винагородою і наказав спровадити янчарів піхотою всередину Запорозької Січі тією хвірткою, яка за їхнім-таки, сторожів, виказом була незамкнена. А янчарам, посилаючи їх отак з тим запорозьким проводирем у Січ, наказав, коли ввійдуть у неї, вчинити над запорожцями, що сплять п’яні, належну військову розправу; сам хан, об’їхавши з ордою Січ довкола і густо її обступивши, стояв непоодаль напоготові, щоб не випустити й духу втікачів-запорожців. Але що чоловік собі обіцує, теє Бог ницує, згідно давнього прислів’я, і це, власне, виповнилося туркам і татарам та й змарнотило їхню надію вигубити низове Запорозьке військо та зруйнувати кіш. Бо хоч і знав хан, що військо на свята звикло підпивати та безпечно спати, але забув, що багато його на свято звикло збиратися до Січі з низо-дніпрових лугів і з-поміж них більше буває тверезих, як п’яних. Отож тоді, опівночі, коли все військо, яке доти не чуло поміж себе ані найменшої тривоги і звісток про той бусурманський намір, безпечно спочивало, позачинявшись у своїх куренях, янчари були тихо проведені через незачинену хвіртку пійманим запорозьким провідцею в Січ і, наповнивши собою всі вулиці й завулки, стіснилися, наче в церкві, тримаючи в руках наготовану зброю. Але вони були всевидячим Богом потьмарені на розумі, бо не надумали відразу, що чинити і в який спосіб скинути те лицарське, наче мальтанських кавалерів, гніздо низо-дніпровських козаків, а самих їх там-таки й вибити; та й начальники їхні янчарські через тамтешню тісноту не могли зійтися між собою й порадитися, як почати й кінчити той свій злий замір. Тож янчари, заповнивши Січ, як вище казав, і опанувавши всі січові гармати та заступивши всі вільні місця, були кілька годин у зніченні й тихому мовчанні. Коли ж повернуло за півночі, то вседержитель Бог зблаговолив зберегти за своїм жеребом цілим від погибелі своє православне й преславне низове військо. Він відігнав в одному з куренів сон в одного Шевчика, і той, вставши на своє діло, відчинив кватирку та й почав крізь віконну щілину приглядатися, чи ранок уже, чи ні. Аж раптом побачив несподіваних людей — вщерть набиту вулицю ворогів-турків. Він жахнувся на те, однак відразу, тихо засвітивши в своєму курені кільканадцять свічок, тихцем ознаймив те п’ятьом чи шістьом товариству картникам, які ще не спали в тому курені, а, заслонившись в одному з кутків, тихо грали в карти. Вони, почувши це, забули карти і зараз-таки, кинувшись до всіх вікон свого куреня і не відчиняючи їх, почали приглядатись у віконні щілини, чи правду сказав їм Шевчик. Коли ж і самі побачили повну Січ своїх ворогів-турків, то відразу тихо побудили все товариство свого куреня, якого було три з половиною сотні, й ознаймили їм про біду, що їх чекала. Вони хутенько повставали, тихо повбиралися й озброїлися, а під проводом свого курінного отамана учинили такий лад, що біля кожного вікна поставили по кількадесят чоловік кращих стрільців, щоб ті безперервно стріляли, а інші щоб заряджали мушкети. Отак тихо поладнавшись і помолившись господові Богу, відразу порозчиняли вони всі вікна й віконниці та й почали густо й безперервно стріляти в тісняву янчарів, сильно їх б’ючи. Почули це і з інших куренів, та й, побачивши увіч тих-таки своїх ворогів, одразу запалили зусібіч і з усіх курінних вікон по січових вулицях і завулках вельми густий та безперервний мушкетний вогонь і, наче беззагасною блискавкою, просвітили в своїй Січі темну тодішню ніч; вони так тяжко разили турків, що від одного пострілу падало їх два чи три. Янчари ж через свою тісняву не могли просто наставити до курінних вікон свою зброю, вони стріляли в повітря і, кидаючись поміж себе, наче козли, падали на землю, часто-густо биті, і топились у своїй власній крові. Коли ж їх на вулицях і завулках порідшало так, що лишилася живими заледве третя частина, тоді запорожці побачили, що, стріляючи один супроти одного з куренів на ворогів, мусили б шкодити самі собі; тож крикнули одноголосно до ручного бою й отак висипалися разом з усіх куренів з мушкетами, з луками, списами, шаблями й дрючками та й почали докінчувати та нещадно вбивати решту тих турків, які не були поцілені стрільбою. Докінчили їх на самому світанку і обарвили, таким чином, та осквернили бусурманською кров’ю всю Січ, усі курені, всі гармати і навіть божественну церкву, а всі січові вулиці й завулки наповнили тими ворожими трупами (вони були від сильного тодішнього морозу і від крові, якою були залиті, посклеювані) так, що з п’ятнадцяти тисяч янчарів вихопилося з Січі заледве півтори тисячі — їх підхопили на коні татари. Хан тоді стояв ордами біля Січі і чекав намисленого влову але, побачивши нещасливе завершення своєї сподіваної ловитви заплакав і, наче вовк (так, як старожитний Мамай, переможений росіянами на Куликовому полі і річці Непрадві), завив, утративши й погубивши над сподівання в Запорозькій Січі таке немале число виборних стамбульських янчарів. У таких негараздах, огорнений великим страхом, він рушив від Січі, вдень і вночі поспішаючи до Криму, боячись, щоб роздражнені запорожці, всівшись на коні, не догнали й не розгромили його самого.

Скоро тоді, після похмурої темної і багатокровної тодішньої ночі, дався бачитись людським очам похмурий і невеселий день. Тоді відразу, на загальну військову раду, а найбільше з розпорядження кошового Сірка, біля двох тисяч доброго панцирного запорозького товариства сіло на коні і, вчинивши довкола Січі звичайну об’їздку, пішло вслід за ханом. А пройшовши дві з половиною милі від Січі і зрозумівши ханський страх, що справді тікав до Криму без жодної підступності, й саме повернуло до Січі й втрапило на кінець божої служби.

А після божої служби все військо, відспівавши загальний подячний молебень своєму спасителеві Богу і своїй вседоброутробній Діві Богородиці, розійшлося до своїх куренів і весь той день у всіх тих куренях гуляло й палило зі зброї, веліло палити і з усіх гармат, достатньо окроплених бусурманською кров’ю, лишивши трупи побитих, змішаних наполовину з кров’ю і снігом янчарів, які змерзлися по січових вулицях і завулках, наче вали й могили. Переночувавши, скоро почало займатися на світ, одразу за наказом кошового вдарено в котли на раду, а коли на неї військо зійшлося, то стали міркувати, що діяти з трупами янчарів. На цій раді одні радили, повиволікавши ті трупи з Січі, попалити за їхнім бусурманським звичаєм, а другі казали повідволікати поодаль від Січі на потраву звірам і птахам, треті казали — в землю позагрібати, четверті радили — покидати в воду. З цих порад три зганено, а саме — позагрібати в землю, багато займе часу, і ніхто не захоче даром працювати й копати міцно умерзлої землі; друге — палити, довелося б загубити багато дров; третє — віддати звірам на потраву, тоді ті розтервененні звірі почали б шкодити й живому війську. А на четверту раду все військо згодилося, що треба трупи тих побитих янчарів, виволікши з Січі, віддати дніпровим глибинам і бистринам.

Після цієї ради відразу виправлено кількасот чоловік на Дніпро, щоб зробити ополонки, а іншим наказано розділяти замерзлі в купи трупи й готувати їх до виволочення. Третім звелено на загальну раду бути готовими з кіньми й арканами. А коли в обідній час козаки з Дніпра дали знати кошовому й отаманам, що п’ять чи шість широких ополонок уже зроблено на Дніпрі, то відразу звелено чіпляти арканами трупи, що погрузли в своїй власній крові і змерзлися від тодішніх сильних морозів, прив’язувати до кульбачних стремен і геть із Січі по кільканадцять, по двадцять і більше виволікати плитами й брилами і лишати біля ополонок. А піхота, що була при тих ополонках, утаскувала ті замерзлі брили янчарських трупів і вправляла під лід. А що того дня всіх трупів із Січі не виволочено, то військо мусило попрацювати в тому ж таки ділі й на другий день до обіду. Здобичі з побитих янчарських трупів запорожцям мало що дісталося, окрім зброї, бо на побитих і змерзлих трупах каптани, кунтуші, кожухи, шарвари, шапки, пояси й чоботи були всі тією бусурманською кров’ю так намочені і змерзлі в одну плиту, що коли б хто й захотів їх знімати і тим сквернити собі руки, то хіба що розрубував би по одному і здирав з нього, що цінне, шматками. Бо і зброю, що

671 Киндяки — бавовняна тканина.

672 Бути — барила.

лишилася (першу зброю повитягано відразу після закінчення битви з-поміж трупів, які ще не досить змерзлися), витягувано з-поміж них, розрубуючи їх сокирами, а роги й шабельтаси біля них також обрізувано. Коли ж усі трупи прецінь віддано дніпровим глибинам, то військо кинулось усе разом і пообчищало в Січі всі вулиці й завулки, повні бусурманської крові, повискоблювали й повиметували за Січ разом із снігом, також пообтесували й пообмивали стіни та січові гармати, сильно пообризкувані кров’ю, й отак цілком очистили всю Січ од тієї скверни. А переночувавши і відправивши рано утреню, а після неї також уранці, й божу службу, всі тамтешні січові священики з усім церковним кліром відспівали на те подячний молебень і, освятивши воду, пішли по всіх вулицях, куренях і завулках січових, безперервно читаючи молитви від споганення і скрізь кроплячи свяченою водою. Після тієї церемонії, що очищала від скверни, все військо в своїх куренях, а інші, значніші, в кошового отамана, весело гуляло й підпивало до самого вечора, але вже тихо, без гарматних та мушкетних громів. Переночувавши, скоро світ, все військо знову зібралося на раду і розділило жеребком на курені, згідно козацького звичаю, янчарську зброю, що до цього була поскладана на купи. Потім наказало своєму кошовому Сіркові писати до гетьмана Дорошенка, ганячи його за такий злісний проти них учинок, а саме військо того ж дня одне роз’їхалося в свої острови й вітки, а інше затрималось у Січі до водохрещенського свята, після ж свята і ті роз’їхалися до своїх віток.

Кошовий Сірко, виконуючи наказ війська, писав до гетьмана Дорошенка про той випадок хоч коротко, але вельми прикро й докучно, приписуючи все те діяння його, Дорошенковій, озлості й підступності, й відіслав той лист до Дорошенка через чигринських чумаків, що нагодилися на той час у Січі. Коли ж той Сірковий лист вони подали Дорошенкові, то Дорошенко, прочитавши його, дуже роз’ярився на запорожців за ту докуку. Одначе через кілька тижнів роздивився і, погамувавшись у своєму гнівові, просторо писав до запорожців, вигороджуючи себе з великими клятвами й присяганнями від такого запорозького підозріння й вирозуміння, обіцяючи їм усяку свою, як і перше, приязнь та зичливість і щиро просячи та бажаючи від них навзаєм того-таки й собі. Запорожці були тим Дорошенковим листом зм’якшені й почали відтоді знову прихилятися до нього зі своєю приязню.

На довершення цього діяння додам ще й те, що після вибиття янчарів знайдено в Січі живих, що попритулялись у різних місцях і сховалися від тодішньої смерті, поранених і цілих, півтораста чоловік і чотири аги. Коли кримський хан звідомився про тих невільників, то писав до Сірка і до всього низового війська, вельми просячи, щоб, поклавшись на його ханську милість, відпустило тих невільників до нього, в Крим. На це запорожці всі загалом зізволили й написали про те ханові. Тоді хан, пославши по тих невільників з Криму підводи, прислав на них подарунків Запорозькому війську дванадцять тисяч киндяків 671 і шість великих бут доброго кримського вина. Запорожці це вдячно від хана прийняли і, узапасивши тих невільників, півтораста янчарів, хлібом, м’ясом та рибою на дорогу, відразу відпустили з Січі до Криму, а чотирьох агів затримали при собі, бо вони, не покладаючись на ханську милість, самі від себе визначили Запорозькому війську по дві тисячі левів. А як тільки ті гроші було припроваджено зі Стамбула до Криму, а з Криму до Січі, то відразу ті аги були чесно відпущені з Січі до Криму з усіляким на дорогу харчем. У згаданій запорозькій битві з турками при нічній завірюсі забито й запорожців п’ятдесят чоловік, а поранено до восьмидесяти чоловік товариства. Все військо віддало тоді мертвих землі (ще раніше янчарського поховання) чесним і знаменитим хованням і веліло січовим священикам невідкладно й безперервно, з достойною винагородою за той труд, відправляти спільний за всіх сорокауст, а поранених наказано січовим целюрикам лікувати за винагороду, дану їм із військового скарбця.

673 На чолі того війська стояв Михайло Радивил. Паволоч було взято в березні 1675 р.

674 Ян Собеський після відходу з Брацлавля вибрав собі місце перебування під Львовом.

675 Перший сейм за королювання Яна Собеського відбувся в березні 1676 р. Загалом в описі подій у Польщі С. Величко плутає події 1675 і 1676 рр.

676 Уривок королівської промови подано в перекладі з польської мови.

Турецький султан, прочувши за пропалих у Запорозькій Січі його виборних янчарів, вельми узлився на свого вейзира, що порадив йому виправити тих янчарів на запорожців, за що, либонь, помилував його голову, однак звелів забрати до своєї царської казни всі вейзирські добра, а самого його звелів відпровадити на вічне заслання в Родос. Після того вибиття янчарів у Запорозькій Січі турчин уже ніколи не важився чинити ні найменшого промислу над запорожцями та їхнім кошем, щоб викоренити їх.

Після такої кривавої січової битви з турками, як минули тодішні м’ясниці, вчинилось у Дорошенковім рейменті від поляків друге кровопролиття. Бо скоро настав Великий піст, відразу було послано від короля Собеського з Браславщини литовське військо 673, і воно здобуло українське місто Паволоч, що було під Дорошенковою владою і яке мало у себе в залозі від Дорошенка сердюцький полк. А Дорошенкові серденята, що схилилися Литві на умови, були відпущені з Паволочі і прийшли у Браславль до короля Собеського, який, давши їм умундирування й грошову плату, затримав при собі для подальшої служби. Король же Собеський, прибувши із Браславля на свою резиденцію 674, мав у себе на великодні свята вальний з’їзд польських панів і Річі Посполитої 675. Він із ними сеймував і радився, як надалі обходитися з Дорошенком і турчином та про інші тодішні речі, і виступив з просторою про все з уст своїх мовою до всіх станів і польських панів, якої тільки кінець кладеться тут від слова до слова 676:


«...Коли за якусь оказію, то про теперішні розправи теперішнього сейму доводиться вигукнути словами одного поганського поета: «Що за вихор, який так тягне недобрим повівом і оточує мене з обабіч хмарами, аби тільки чинити несправедливо і забрати від очей моїх наймилішу річ». Хто ж може дивитися на таке жорстоке забійство вітчизни, хто помститься за завзятість щодо Річі Посполитої, хто може відшкодувати ніколи не відплачену шкоду загальному добру, яку й де знайти винагороду неоціненних суспільних утрат? Доводиться вигукнути з римським цісарем Августом: «Варе, Варе, поверни мені військо!» Автори такої роботи кричать: віддайте потрібну плату військові, поверніть виставлені на ворога хреста святого війська для власної оборони, віддайте втрачені вигоди і призначену війську заплату, майте таку оборону, яка може бути найдійсніша для Польського королівства. Варе, поверни військо! Але через те, що втрачену річ важко повернути назад, так важко й неможливо запобігти такому великому злу; зараз знаю, чого не знав у давніші часи, що про малі докуки розмовляємо, а великі й невиносні мовчки зносимо, і бракує нам у такому нещасному часі і ради, й раті, хіба, згідно давнього прийнятого звичаю,— де ради не стає, там покладаються на талан. Я ж по-християнському кажу: віддати те все на розсуд самому Богові (йому вічна хвала!), і коли ласка його нас з того нещастя не визволить, коли вгодно буде його святій волі, щоб нас скарав чи згубив, то все одно треба вдаватися, як і давніше, до нього ж таки. А тим часом, коли згинула всяка оказія, пожиточніша й краща проти ворога при його розладнаності й нашій готовності, коли вже минув той час, який ніколи не трапиться, так само не трапиться кращий і зручніший час, щоб відібрати Кам’янець, то нічого не треба чинити, тільки кланятися ворогові на мир і чекати його милості в наступному омеженні, благати орду й посилати подарунки, через які ми мали б зберегтись із військом, а самим сідати на коні і якнайшвидше бути готовими (були дехто однієї думки з його королівською величністю, щоб швидко скласти сейм, але при такому злі з тим сталося б те саме, що і з теперішнім). Я з молодих своїх літ звик до коня і до військових трудів, однак мушу визнати за правду, що ця задуха й щоденний галас зприкрилися мені, і здоров’я моє більше того витримувати не може; щодо сеймиків, то дозволяю, щоб вони були після повернення посланця зі столиці, аби ціла Корона могла звідомитися і розмірковувала б, у яких вона лишається умовах. Що ж до вимог, які тут винесено, то я радий був би, щоб усі

677 На цей час П. Дорошенко був у безвиході. Єдине, що йому залишалося, піддатися царю. Він вирішив, однак, що віддасть булаву війську, яке вибрало його, а оскільки війська вже не мав, то зважив віддати клейноди запорожцям, оскільки саме запорожці дали булаву Богдану Хмельницькому, законним наступником якого й вважав себе П. Дорошенко.

678 На чорній раді в Січі. Рада прийняла Дорошенкового листа з радістю.

679 Це сталося 10 жовтня (за ст. ст.). З ним були запорожці, калмики і донці.

680 Подія переказана неточно. П. Дорошенко зустрів І. Сірка з духовенством на чолі. Потім зібрав на раду всіх козаків та поспільство — це було в Чигирині. Тут він склав клейноди і присяг на підданство цареві. Булаву йому ще залишили. І Сірко повіз клейноди до Січі і 14 жовтня оповістив малоросійський приказ про те, що сталося, і просив ласкаво прийняти П. Дорошенка. Російський уряд, проте, не визнав Дорошенкової присяги і вимагав ще однієї.

681 Неузгодження в Літописі. Сам С. Величко помістив під 1675 р. дані про здобуття Паволочі. (Див. приміт. 673).

682 На чолі того війська стояв Ібрагім-паша, із ним ішло 15 пашів, 5 беїв, обидва господарі й татарський хан.

683 Турецьке військо пішло спершу на Підволочиськ, Вишневець і інші землі Волині. Обложили і здобули, розоривши, Збараж. -Турецький напад на Скит Манявський був через рік, у час так званої Журавненської баталії. Сталося це б вересня (за ст. ст.) 1676 р.

цілком було задоволено і щоб кожен з їхніх милостей отримав винагороду за свою працю і зичливість до Річі Посполитої. Про те посильно дбатиму, бо не годиться, щоб хтось відходив від короля сумний і невеселий».


З тієї королівської мови ясно виказується, що поляки, як казав і раніше, аж зовсім не мали сили захищати від турків свою так звану державу, тогобічну Україну, що лишалася нерозорена. Вони були не певні навіть своєї власної коронної цілості від ворога, якого, за Дорошенковим звідомленням, знову роздратовано розоренням Паволочі — міста, яке лишалося на той час із Дорошенком під турецькою протекцією.

Того ж літа Дорошенко, зрозумівши схильність до приязні з ним запорожців, у відповідь на його вищезгадане бажання і хочучи ту прязнь з ними остаточно затвердити, писав до кошового отамана Сірка 677, пропонуючи, щоб він із невеликим почтом війська прибув до нього в Чигрин. Сірко тоді, порадившись про те з військом 678 і взявши з собою півтори тисячі доброго товариства, не гаючись, прибув до Чигрина 679, а коли дав знати про своє зближення Дорошенкові, то Дорошенко, прочувши про багатолюддя при Сіркові, засумнівався був у своїй цілості, а коли Сірко прибув під Чигрин, то Дорошенко вислав до нього священиків із хрестом та божественним Євангелієм і поставив вимогу, щоб він із товариством виконав присягу, що не вчинить йому, Дорошенкові, жодної кривди. А коли Сірко зі значнішим товариством виконав ту присягу, то його відразу ж упущено до Чигрина, де він був удячно прийнятий Дорошенком, який кілька днів гуляв із Сірком, а все товариство мало в Чигрині всілякий достаток. А відпускаючи їх, ударував Сірка та інше значніше товариство певними подарунками, осібно ж подарував на військо три добрі гармати з кіньми й усім прибором, які запорожці прийняли й чесно та смирно від’їхали з Чигрина до свого січового коша 680.

Того ж 1675 року, турчин, лютуючи проти поляків, що не дають спокою Дорошенкові, його союзникові й підданому, і, розорюючи українських людей його рейменту, взяли в минулому 1674 році 681 й розорили, як вище описалося, полкове і значне Дорошенкове місто Паволоч, вийшов з великими силами від Константинополя на поляків, або певніше кажучи на Малу Русь, що лишалася під Польською державою 682. А прибувши спершу під знаменитий і багатий Скитський монастир (у якому, за фальшивим доносом, сподівався застати багато польських скарбів і спрятів) і діставши його без великого труда, був одурений у своїй надії, оскільки шляхетських скарбів не знайшов, а самими тільки монастирськими, і то невеликими, добрами мало втішив своє ненаситне бажання.

684 У 1675 р. турки воювали під Львовом, Підгайцями, Заваловом і Теребовлею. Львів і Теребовля оборонилися, а Підгайці та Завалів були здобуті. Після того, восени, Ібрагім-паша відступив.

685 Йдеться про битву під Журавним у вересні—жовтні 1676 р., яка закінчилася поразкою польських військ і Журавненськими трактатами.

686 Мається на увазі книга І. ГаляІовського «Скарбниця потребная», видана в Новгороді-Сіверському в 1676 р. Там йшлося про чуда єлецької Богоматері в Чернігові.

Братію тамтешню одну вибив, другу ж розігнав по тамтешній пустині. Нарешті розорив Скитський монастир і, віддавши його вогню, у серпні місяці рушив далі, а ввійшовши в середину — Польської держави, в Малу Росію,— воював на руські міста, тобто Львів, Броди, Дубно; добував він і інші руські міста 684, і нарешті під Жовквою відправив знамениту баталію 685 з польськими військами і, вчинивши того літа Короні великі шкоди й розор в польському війську, в посполитих людях та в житлах, і це за розорення Паволочі, повернувся додому.

Під час того бусурманського нашестя на тогобічну Малу Росію в Єлецькому чернігівському монастирі за архімандритства отця Іоаникія Галятовського два чесні ієромонахи Пафнутій Забілецький, Афанасій Берестовицький, та інші законники того монастиря й світські люди в серпні місяці, в часі свята Першої Пречистої, опівночі, побачили поблизу того Єлецького монастиря на ясному небі два стовпи, учинені з білого хмаровиння,— один з південного боку, а другий з північного,— які, зійшовшись поміж себе, вдарилися. Отими стовпами Пресвята Діва Богородиця ознаймила тим єлецьким законникам, що це зіткнулося й точило війну християнське військо з магометанським, турецьким, в тогобічній Малій Росії і саме тоді, як були видні ті стовпи; бо турки, як казав вище, здобували тоді в Малій Росії Львів, Броди та інші міста, а християнські польські війська їх боронили. Про це свідчить згаданий отець Галятовський у своїй книжечці «Скарбниці» 686, в чуді 26, на листі також 26-му. А що написав Львів, Дубно, Броди та інші тамтешні міста

Малою Росією, то зробив це не вигадавши, але взявши з тої-таки «Скарбниці» премудрого мужа отця Галятовського, який у своїй «Скарбниці» у вищезгаданому 26-му чуді ясно називає перелічені міста Малою Росією.





ПРО СІРКОВУ ВІЙНУ НА КРИМ


687 М. Костомаров уважав, що І. Сірко напав на Крим навесні 1679 р., вже після розорення Чигирина. Інші дослідники приймають Величкове датування. Подальший виклад подій — художня обробка подій реальних; принаймні про них вістить і анонімний автор «Віршованої хроніки» другої половини XVII ст.

Додається тут і те, що кошовий отаман низового Запорозького війська Сірко того-таки 1675 року 687 в липні місяці в останніх числах, повернувши від Дорошенка до Запорозької Січі, скликав на Січ з ближчих і дальших віток та польових річок Запорозьке військо і запропонував йому на головній раді на коші свій намір помститися ханові й всьому Кримові за минулорічне своє й низового війська турбування, зневагу та шкоди, коли хан з турецькими янчарами, прийшовши вночі і по-злодійському втиснувшись у Запорозьку Січ, хотів її зруйнувати і вигубити та забрати в полон усе низове військо, що в ній було. Все військо охоче згодилося до цього наміру, просячи його про добрий провід, і він зараз розпустив його з Січі в річки й вітки і наказав йому три тижні готуватися з харчем і всіляким воєнним риштунком у той похід на Крим, а за два тижні прибувати до Січі, що військо охоче виконало. А коли зібралося з усім прибором до Січі, то Сірко, вибравши кращого на 20 тисяч і перебравшись через Дніпро на кримський бік там-таки, в Січі, поспіхом рушив у передній свій шлях. Він не йшов просто до Перекопу, а вдався ліворуч у степ, стережучись, щоб татари, які блукали в степах зі своїми промислами, його не зочили, в чому йому пощастило, бо ніякі татари його не постерегли і не дали про те знати в Крим. Він же, Сірко, з усім своїм військом скоротічно перейшов через ті довгі степи і, легко переправившись у Кримську державу через Сиваш в добре знанім собі місці, лишив Перекоп далеко праворуч.

Потім, лишивши при собі найвиборніших молодців три чи чотири тисячі, зупинився з ними в середині Криму над Сивашем біля згаданої переправи, а все інше військо при добрих своїх вождях відправив у весь Крим, наказавши тим вождям нещадно струснути весь Крим, датися йому взнаки і п’ятого дня повернути назад, до Сивашської переправи. Те військо, несподівано ввійшовши своїми вітроногими кіньми просто в середину кримських поселень і розділившися за порадою на кілька частин, виповнило й засіяло собою весь Крим, і, плюндруючи його вогнем і мечем, торкнулося Козлова, Карасева, Бакцисарая — ханської столиці — та інших кримських міст і нанесло превеликі їм біди й розор у їхніх поселеннях. Хан тоді з кримськими солтанами й мурзами, звідомившись про таку біду й несподіваних та нечемних гостей у Криму, вихопився якнайшвидше, і то заледве з Бакцисарая з усіма кримськими начальниками і вислизнув у Кримські гори. До нього повтікали й інші татари, що врятувалися від запорозької зброї, ще інші повтікали до міцних міст, а треті лишилися покладені трупом по кримських селах і полях від бойової зброї. Потім, коли хан звідомився від пійманих запорозьких «язиків», яке було то військо, хто над ним був начальником і чільним вождем і як прийшло воно в Кримську державу, то з усім кримським військом, якого прибралося до нього в горах на п’ятдесят тисяч, рушив просто з гір і кинувся був до Сиваша, до тієї переправи, через яку запорожці вторгнулись у Крим, не сподіваючись там жодного іншого Запорозького війська. Він хотів станути біля переправи і дочікуватися повернення всього Запорозького війська, що плюндрувало Крим. І саме в той, власне, день, коли все Запорозьке військо мало повернути з Криму до Сірка й своєї переправи, пристигнув до Сиваша й хан з ордами, а побачивши біля переправи Запорозьке військо з Сірком, почав шикуватися й прибиратися до бою, розуміючи, що позаду нього вже немає козацького війська і що воно збіглося все до своєї переправи. Тим часом і Запорозьке військо, що гостило в Криму з великою його руїною, з’єдналося і з великими користьми та полоном повертало все до Сірка і до своєї переправи. Вони довідалися від татарського «язика», що хан пішов до Сиваша на їхню переправу, і відразу удалося на бік, де лишило всі свої користі та здобичі з частиною війська, і, розвинувши на оману татарам здобуті татарські прапорці, поспішило вслід за ханом.

Тоді хан, побачивши позад себе військо з ординськими прапорцями і сподіваючись, що то розігнані татари зібралися і йдуть до нього на поміч, відразу міцно вдарив всією потугою на Сірка, але його не зломив, втративши в тому разі до чотирьох тисяч орди, і повернув назад. Сірко ж, запевне, угледівши й упізнавши своє військо, що йшло позаду хана, спокійнісінько ладнався до повторної сутички з ханом, а хан також прибирався на Сірка, сподіваючись, що ззаду йде йому в допомогу орда. Коли ж хан ударив удруге на Сірка, то одержав від нього таку, як і першого разу, відсіч з великою шкодою в своїх ордах. А як тільки хан почав повертатися від Сірка, то Сірко з усім своїм військом у змиг ока всівся на коні, вдарив сильно орду і почав налягати та разити її. А коли татари з ханом побачили позаду себе не ординські, а козацькі війська, відразу стратили військову фантазію й серце і з великим стрімом та розсипкою по кримських полях удалися тікати назад, якраз в очі козацьким військам, що йшли були позаду. Ті ж, ганяючи їх розрізнених по полі, забили їх кільканадцять тисяч, кілька тисяч забрали в полон, а з ними ледве не піймали і самого хана.

688 Туми — люди змішаної крові, хтось з батьків татарин чи турок, а хтось українець.

689 Башловка — почесний дар із здобичі тим, хто відзначився в бою.

Після такої щасливої й урочистої перемоги над ханом все козацьке військо, з’єднавшись із Сірком і забравши свої користі, що були на боці, прийшло до Сиваша, своєї переправи,— перевалило тоді вже на полудень,— де трохи відпочило після військових трудів і, підсилившись харчем, одразу рушило з Криму через Сиваш на цей бік, що йде від Сиваша до Запорожжя. Сиваш вони перейшли перед заходом сонця і вже не йшли тим трактом, яким ішли до Криму із Січі, а відразу вдалися від переправи до Каланчака, Чорної долини і Качкарів, лишивши Перекоп ліворуч. А біля долини Чорної і Качкарів струснули всі поля й пасовиська кримської худоби, загорнувши численні череди й овечі ватаги з татарами, що були при них. Тоді рушили вгору по Дніпру до своєї Січі, маючи в себе безліч усілякої кримської здобичі й татарського ясиру з християнами, які були в кримській неволі,— всіх їх мали тринадцять тисяч. А віддалившись од Криму з усім військом та користьми на кільканадцять миль і станувши десь у доброму місці на полудневий попас, Сірко звелів одним козакам варити за достатком каші, щоб вистачило її для них і для ясиру, а другим велів розділити ясир надвоє, християн осібно, а бусурман осібно. Коли ж їх було розлучено, то він звелів усіх бусурман пов’язати, а до християн, яких було чоловічої й жіночої статі сім тисяч, випробовуючи, сам Сірко сказав таке слово: «Хто хоче, ідіть з нами на Русь, а хто не хоче, вертайтеся до Криму». Коли християни й туми 688 з християн, що народились у Криму, почули це, то дехто з них, а саме три тисячі, зволили краще повернутися до Криму, ніж простувати в християнську землю. А друга частина, чотири тисячі, захотіли на Україну, в свою землю. Їх усіх Сірко звелів погодувати, одних лишив при собі, а інших відпустив у Крим. А відпускаючи, запитав їх, чого б то вони квапилися до Криму? Вони відповіли, що мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи.

Сірко, відпустивши тих людей до Криму, ще не вірив до решти, щоб вони остаточно пішли в Крим, а слодівався, що вернуться на Русь. Він вийшов на могилу, що там була, і дивився на них, аж доки стало їх не видно. А коли побачив, що вони непремінно простують до Криму, відразу звелів тисячі молодих козаків сісти на коні і, догнавши, всіх їх без найменшого милосердя вибити та вирубати вщент, маючи й самому поїхати вслід за ними й доглянути, чи сталося за його наказом. Оті козаки, одержавши прецінь таке розпорядження від Сірка, догнали тих згаданих людей і вчинили згідно того розпорядження, так що жодної живої душі не лишили в живих. Через невеликий час і сам Сірко, сівши на коня, скочив туди, де виконували його наказ. А приїхавши туди й побачивши, що його волю виконано, подякував козакам, що трудилися в тому, й вимовив до мертвих трупів такі слова: «Простіть нас, брати, а самі спіте тут до страшного господнього суду, ніж би мали розмножуватись у Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибіль». Вирікши ті слова, Сірко зараз повернув назад до війська, рушив зовсім із того становиська у свою дорогу, а зблизившись до Січі, розподілив поміж військом усі кримські здобичі й користі. Прибувши ж до Запорозької Січі, спершу віддав хвалу всесильному своєму помічникові Богу й молебну подяку з усім своїм військом Пресвятій Діві Богородиці. Потім з худоби й овець кримських (яких усіх було до вісімнадцяти тисяч) достатньо учинив на всі січові курені башловку 689, учинив відразу в Січі з усім військом й генеральний бенкет, який він і все військо відправляли по всіх куренях два дні, тішачись із безперервних гарматних та мушкетних громів. Потім військо роз’їхалося в річки й вітки, а християнський ясир, визволений із Криму, відпущено з Січі разом з новопохрещеними бусурманами, яких чоловічої й жіночої статі було півтори тисячі, в Малу Росію. З бусурманського ясиру одну частину послано на Москву, другу — до гетьмана Самойловича, а третю, тобто чотири тисячі, залишено в Січі, і їм Сірко з отаманами сказав таке слово: «Щоб кожен невільник старався про слушний і швидкий за себе викуп, коли зичить собі бути в Криму, а які невільники не старатимуться про викуп, то тих незабаром відішлють на Москву в безвихідну неволю». Всі татари, здригнувшись на те Сіркове слово, відразу почали з Сірком і отаманами торгуватися і пропонувати належний за себе, кожен за своєю спромогою, відкуп. Отак усі, від малого до великого, визначили за себе відкуп, написали по-татарському реєстр своїх імен і визначений відкуп і впросили Сірка відпустити трьох татар, через яких послали той реєстр до хана з гарячим проханням, щоб швидко зібрати визначений відкуп і прислати до Січі. Через тих-таки татар написав разом з усім військом свій лист до хана про своє вторгнення до Криму і про причину тієї війни, що почалася з кримського боку, а не з боку Запорозького війська, згадавши давню вправність та лицарство Запорозького війська, і Сірко.


Ясновельможний милостивий хане кримський з численними ордами, близький наш сусіде! 690

690 Лист піддається сумніву щодо автентичності.



Не гадали ми, низове Запорозьке військо, заходити у велику неприязнь і війну з вашою ханською милістю і з усією Кримською державою, коли б не побачили до того початку від вас, що його учинив минулої зими ваша ханська милість, послухавши дурної ради шаленого й безрозумного цариградського вейзира, а за нею й неслушного розпорядження найяснішого й найвельможнішого свого султана. Ви приходили з його янчарами і численними кримськими ордами до нас, низового Запорозького війська, і нічною добою, прийшовши близько до нашої Січі і знявши нашу сторожу, що стояла за Січчю, ввіслали були в Січ п’ятнадцять тисяч янчарів, наказавши їм (що соромно було чинити) не по-кавалерському вибити й вичавити всіх нас, молодців Запорозького війська, що були сонні і не сподівалися жодної біди, а наше січове оселення вивернути з фундаменту й розорити; а ви сам станув був, щоб і духу молодців наших, які тікали б, не випустити. Однак той намір і замисел ваш Бог Христос і спаситель наш премилосердний змінив нам на добро і болість та занепад наш тодішній обернув на занепад і болість турецьких янчарських голів, про що ваша ханська милість добре відаєш. Ми ніколи не сподівалися від вас такого злого замислу й неповаги, як від людей, які займаються рицарським промислом і люблять заховати в собі правду, через це й не мали належної обережності й поготовності дати відсіч; тільки господь Бог, спаситель, зберіг і захистив нас од вашого нападу, а нашого крайнього занепаду. Цей ваш учинок вельми зневажив нас, Запорозьке військо, і досадив нам не без нашої шкоди, тож і ми, прикладом давніх предків і братів наших, мусили подбати, око за око віддячити і помститися вашій ханській милості і всій Кримській державі за свою зневагу й образу, але явно, не таємно, по-рицарському, і не так, як ви вчинили з нами. І Бог, серцевидець при нашій правді краще допоміг нам гостити у вашій Кримській державі, аніж вам біля нашого січового оселення. І коли та гостина наша у вашій державі здалася б бути непошанівною, то, може, воно так і є, бо козаки, як не однієї матері діти, так не одного й норову, одні по праву руку, другі по ліву, а треті просто стріляли; добре тільки те, що цілі не минали, та й неповаги тієї навчилися від вас, а не самі її вигадали; бо в Криму ваша ханська милість, не прийнявши нас за гостей і добрих кавалерів, поспішив був зі своїми ордами до Сиваша — до тієї переправи, якою ми ввійшли у вашу державу, де стоячи, малися дочікуватися нашого повернення і поглинути нас там, не пустивши на переправу. Але й тут намір ваш долею всемогутнього нашого Бога змінився навспак, а нам милість божа при нашій правді допомогла і дозволила над вами торжествувати. А як у тому торжестві потурбували вашу ханську милість, то коли що з нашого боку видалося б за непошанівне, мусиш, ваша ханська милосте, у тому нам вибачити, зважаючи на те, що неповага завжди звикла відплачуватися неповагою. Так само й не снилося вашій ханській милості, щоб наше низове Запорозьке військо посміло в малому й вельми куцому числі зважитися воювати й наступати на знамениту й багатолюдну Кримську державу, чого б і не було (і не через якусь нашу боязнь, але через давню сусідську приязнь із Кримом), коли б з вашого боку не було б подано оказії й причини до війни й ворожнечі з нами, низовим Запорозьким військом. Не бажай тож надалі, ваша ханська милосте, мати, як приказують, поля за бовдур і легковажити в себе нас, Запорозьке військо, і наступати надалі на нас війною. Бо коли б було інакше, то й ми навзаєм, у більшій уже силі нашого війська і з кращим до війни прибором завітаємо у Кримську державу не через Сивашеву переправу, але

691 Кішка Самуїл — гетьман реєстрового козацтва в 1599—1602 рр., учасник морських походів на Туреччину у 70-х рр. XVI ст.; потрапив у полон 1599 р., організував повстання невільників. Ходив на Волощину і Лівонію, де й загинув. Оспіваний народною думою.

692 Тобто князь Богдан Ружинський. У 1577 р. він у черговий раз пішов проти татар і під Аслан-Керменом (теперішня Каховка) загинув.

693 Очевидно, йдеться про знаменитий похід на Кафу в 1616 р. При цьому було повністю розбито турецький флот.

694 Моноксили — човни, видовбані із суцільного дерева; каторга — галера, гребне турецьке судно з невільниками на веслах.

696 Про участь Б. Хмельницького у війні 1621 р. див.: С. Величко. Літопис.—К., 1991.—Т. 1.—Ч. 1. Однак 1621 р. козаки таки ходили в морський похід, навіть пошарпали околиці Царгореда.

696 Про морські походи див.: С. Величко. Літопис.— К., 1991.— Т. І.— Додаток III. Похід у 1629 р. був, але про нього мало що відомо. Козаки зачепили малоазійське і європейське побережжя. Чи підходили під Цариград, незвісно.

через самий Перекоп, виломивши й відчинивши в ньому собі ворота, маємо-бо до того певний спосіб, і доти з Криму не вийдемо, доки при всесильній божій помочі не побачимо сподіваного завершення своєму намірові. Бо відважні кавалери й мужні давніші вожді Запорозького війська, наші предки й славні попередники, здавна воювали землею й морем на Крим, і Турецьке царство, як-то Самуїл Кошка 691, отаман чи гетьман кошовий, воював по Чорному морю; після нього в 1575 році воював і плюндрував Крим Богданко з козаками; потім, у 1609 році чи 11-му , заплинув човнами у вашу Тавріку Петро Конашевич-Сагайдачний (ще до свого гетьманства), взяв у ній знамените й міцне місто Кафу і щасливо повернувся з великими користьми до Січі. Після нього в 1621 році, також перед своїм гетьманством, воював по Чорному морю Богдан Хмельницький, опанував у своїх моноксилах численні кораблі й каторги 694 й щасливо повернувся до Січі 695. Потім 1629 696 року наші брати запорожці, воюючи в човнах з певним своїм вождем по Евксінопонту, мужньо торкнулися й самих константинопольських стін, і, достатньо окуривши їх мушкетним димом, посіяли султанові й усім цариградським мешканцям превеликий страх та сум’яття, і, запаливши деякі відлеглі константинопольські поселення, також щасливо повернули до свого коша з численними здобичами.

697 Про такий похід ближче невідомо, але він можливий: між Туреччиною і Польщею в 1633 р. був воєнний конфлікт. Див.: С. Величко. Літопис.— К., 1991.— Т. І.— Додаток І. Але той похід був уже без Сулими.

698 Див.: С. Величко. Літопис.— К., 1991.-Т. 1.—Додаток III.

699 Ізмаїл.

А 1633 року гетьман низового Запорозького війська Сулима заплив у моноксилах від Січі по Дніпру, потім по Чорному морю через увесь Босфор Кимерійський, а тоді в Меотицьке озеро й дістав був преміцне турецьке місто в Азії Азов 697. А що найпохвальніше й наславніше, що тії ж найдавніші славноімениті вожді наші козацькі і скіфо-слов’янські не лише Цариграду, але й усьому Грецькому царству були найпершим серед інших сусідніх народів страхом, коли, крім Константинополя, переплинувши за тисячу миль і більше в човнах Евксінопонт, вистинали славні азіатські міста Синоп і Трапезонт 698 і сплюндрували по тамтешньому березі й інші замки. Запливали вони в різні часи тим-таки Чорним морем і на цей, європейський, бік, і не тільки не раз смалили крила міцному Білогороду, але повидирали й обернули внівець Варну, Смаїлов та інші подунайські фортеці. Коли ж ваша ханська милість цьому не повіриш, то зволь своїм писарям пошукати в своїх кримських і константинопольських літописних книгах і запевне знайдеш, а що більше — здамося на грецькі, римські й польські літописи, в яких явно оголошується непомеркна козацька слава і хвальні справи військові Запорозького війська. Тож нам, їхнім наступникам, хто заборонить іти тим-таки хвальним шляхом наших предків? А так, либонь, не бажаємо ми, низове Запорозьке військо, воювати й бути у гніві з вашою ханською милістю і з Кримською державою, однак коли знову побачимо ваш зачин до війни, то й ми навзаєм не злякаємося воювати на Кримську державу. А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити за достатню причину до зачинання великої війни не треба. Не ширячи більше нашого листа до вашої ханської милості, доносимо ще й те, що невільників ваших кримських, начальних і простих, перебуває у нас на кошу 4 тисячі. Вони самі, написавши реєстр своїх імен і визначений нам від себе відкуп, випросили в нас, у війська, послати трьох татар і через них подати той реєстр до рук вашої ханської милості. Коли ж зволиш, ваша ханська милосте, наказати їхнім кревним вистачити той відкуп і швидко прислати його до нас на кіш з особливими від своєї ханської милості подарунками на нас, Запорозьке військо, то й ми відразу відпустимо ваших невільників у Крим усіх заразом. А коли, найдалі за півтора місяця, того відкупу не буде, то декларуємо, що відішлемо всіх невільників до пресвітлого, доброго й багатого государя й нашого добродія, його царської величності, який напевне задовольнить нас за справедливістю зі своєї монаршої казни за присилку тих татар. Те все висловивши, зичимо вашій ханській милості доброго здоров’я і щасливого поводження.



Писано в Запорозькій Січі 1675 року, місяця вересня, 23 дня


Вашій ясновельможній ханській милості

зичливі приятелі Іван Сірко, кошовий отаман,

з усім товариством низового Запорозького війська.





700 Чавус — гонець.

701 Мосульбеси, мамси, киндяки, ваби — різновиди тканин; бавелна — бавовна.

702 На Лівобережжя. В XVII ст. барабашами звали жителів Лівобережжя.

703 Число не проставлено.

Хан, відібравши при тому листі й невільничий татарський реєстр, зараз-таки послав його через своїх чавусів 700 у весь Крим, суворо наказуючи всім кревним невільникам, щоб з пильністю дбали зібрати визначений запорожцям від їхніх кревних відкуп, коли бажають бачити їх у Криму. А сума того викупу була визначена така: одна тисяча чоловік по сто талярів, друга тисяча по півтораста талярів, третя по двісті п’ятдесят талярів, п’ятсот чоловік по п’ятсот талярів, решта п’ятсот чоловік по тисячі шістдесят талярів. Оту знамениту суму невольничі кревні почали, либонь, відразу стягати, однак оскільки не могли її вистачити самими грішми, то впросили хана, щоб писав до Запорозького війська, аби взято від них той викуп при грошах ще й всілякими кримськими товарами. Коли хан напи- ! сав, бажаючи на те військової приязні, до Січі, то Сірко й Запорозьке військо, схилившись на таке ханське бажання, зволили прийняти згаданий відкуп товарами й грішми. Викуп припроваджено було з Криму до Січі в листопаді місяці, перед Пилипівськими запустами, наполовину грішми, а половину товарами, тобто мосульбесами, мамсами, киндяками, вабами, бавелною 701, сап’янами, кіньми та іншими потрібними війську речами, визначеними по справедливій ціні,— прислано це при особливих під невільників підводах. Низове Запорозьке військо, прийнявши той відкуп, відразу ласкаво відпустило всіх невільників у Крим. А з огляду на Сіркову поступливість щодо ханського прохання про відкуп, хан обіслав осібно Сірка п’ятьма бутами вина, двома волосяними кулями сиру, третьою — родзинок і двома бурдюгами оливи. Коли викуплені татари прибули до Криму, то хан запитався про інших невільників, яких не доставало. Йому відповіли, що одні похрестилися й відпущені в барабашську землю 702, другі, нехрещені, відіслані барабашському гетьману Самойловичу, а треті — в подарунки на Москву, від чого був великий у Криму плач і нарікання на хана, султана й вейзира, що роздратували запорожців. Убито тоді було в Криму військових і невійськових бусурман до кілька [...] 703.

Того ж року, здається, преставився в Чигрині преосвященний Йосиф Нелюбович-Тукальський 704. Написав я «здається» через те, що достеменно не знаю, чи того року він преставився, гадаю тільки, що він преставився в тому році, з написаного надгробка. Цей надгробок має в собі таке:



НАДГРОБОК 705

яснопреосвящєнному від Бога його милості отцю Йозефові Тукальському-Нелюфовичеві, митрополиту київському, галицькому, на 1675 рік




І

704 Й. Тукальський помер, за визначенням В. Ейгорна, 26 липня (за ст. ст.) 1675 р. М. Костомаров кладе іншу дату, 10 серпня, але не вказуючи джерела.

705 Вірші подано в перекладі з польської мови.

706 Натяк на ув’язнення Й. Тукальського.

З’їв Йозефа звір, жалій його, боже,

Зрослу у терні смерть вирвала рожу,

З Дівою Йозеф стояв біля ясел,

З нею ж за Христа при гробі терзався.

У знаку не однім те сонце кружляло,

Сходило, тоді униз западало.

Злотом у вогні весь час шліфувався,

Тістом буть на стіл він Пану старався.

Речі час з’їда, з’їв пастиря того,

У холодний час такого палкого!

Сейми і Малборг 706 його були знали,

Не одна біда його побивала.

Сина ж бо як Пан полюбить — звіряє,

Умива слізьми, покращить бажає.

Тим-то все життя при вродженій цноті

Пастир наш провів поспіль у клопоті.

І літа не так, як з’їли клопоти,

І до праці смерть урвала охоту.

На людських був язиках, дбав про гонор панський,

Всього не зробив, бо жив він у вік тиранський,

707 Й. Тукальського як митрополита не визнавав російський уряд, і через це він не міг жити в Києві.

708 Ісайя — один із великих біблійних пророків, дорадник іудейських царів.

Від серця бажав, щоб жить у столиці 707

У Києві в нас, помер у тоскниці.

У Панові жив, у Пані вмирає,

Ісаєвий жезл 708 його підпирає.

В далеку іде дорогу зі світа,

До нас із небес пошле він привіти.

У світі не мав, Йозефе, спокою,

Був пастиром, як світ буривсь у бою.

А зараз дістав спочинок у небі,

Пан облюбував — узяв тож до себе.

Тож «многая» за життя і «вічна» при гробі

Ми пам’ять тобі вістим, до тебе приходим.

Раз ти помер, ми щодня вмираєм у світі,

Жить мусимо там, де слабкі в могутніх у гніті.



II

Мав титул значний, значні і клопоти,

У гробі його закінчились роботи.

Архієпископ і митрополита

Він київський був, не зміг мирно жити

І вівці пасти — це дуже боліло,

Та Богові так, напевне, хотілось,

Слухняно ішов на божую волю,

Багато нам смерть ота несе болю.

До Бога пішов. Нехай відпочине,

У небо в танок веселий поплине.

При музиці тій святі мають свято.

Хай кожного з нас було б туди взято.



III

Це київський вмер наш митрополита,

Така новина не може не бити.

Тукальський Йозеф. Екзархом до того

Царградського був він трону святого.

Звання мав значні, хоч дрібний був тілом,

У цнотах ясний,— казали всі сміло.

Він митри, звання всім уступає

І гідних відтак осіб наділяє.

Овечок своїх про те просить слово:

«Хай буду в віках!» О, церкви голово!

На хрест, що його носив для Христа ти,

Чоло похилив і небо впрохав ти.



IV

Ти не попрощавсь із нами, відходиш.

О пастирю, жаль в очах наших родиш!

Покору в собі набожну приносим,

Пробачення ми у тебе попросим.

Йдучи за Христом, навчившись покори,

Ми падаєм ниць: пробач, бувши в горі!



V

Тукальський помер. Лежить тут сьогодні,

Вже душу птахи віднесли господні.

У небо злетів отак, як і мірив,

Умерши, ожив — в Христа-Бога вірив,

Тукальський лежить. Одначе лиш тілом,

Бо мешка душа із Господом мило.


VI

«І за Ім’я моє будуть усі вас ненавидіти» ЛУКА, ГЛ. 21.


Як Нелюбович, я був ненавидний,

Слово господнє до мене те, видно,

Та як на мари лягли мої кості,

Мир мені дайте, не збурюйте злості!



Лазар Баранович,

архієпископ чернігівський

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.