Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ


Про присилку на Ніжинське воєводство Савелова з супровідною патріаршою грамотою до гетьмана; про відвідання митрополитом Ясинським своєї єпархії і про посвячення великої мурованої церкви в Лубенському монастирі; про Петрикову втечу із Січі в Крим і про постановлення його гетьманом на Каланчаку; про Петрикові похвалки в тодішньому його намірі; про солтанський марш, з Петриком на Малу Росію і про їхнє підбурювання запорожців; про негативну до них відповідь від запорожців; про запобіжний Мазепин лист до запорожців, щоб Петрика не слухали, і про Мазепину поготовність до відсічі ворогові; про розіслання в Малу Росію нагадувальних універсалів, щоб не слухали Петрикових підбурювань; про Петрикові універсали, заслані в орільські міста, і про вчинену до Петрика листовну відповідь із Полтавського полку, згідно до гетьманської науки; про Петриковий наступ війною під орільські міста і про піддання тих міст Петрикові; про виправу від Гетьмана з-під Гадяча за Ворсклу повторних проти супротивників полків і про повернення ворогів назад; про гетьманське рушення з-під Гадяча до Полтавщини і від Полтави назад до Гадяча і про гетьманську грамоту, писану з-під Гадяча до царської пресвітлої величності про всі тодішні події; про гетьманське рушення з-під Гадяча до Батурина і про розпуск усього війська по домівках; про листовне вимовляння писаря Кочубея, писане до митрополита Ясинського на Мазепин наклеп: про Палієві апеляції до гетьмана з огляду на небезпеку для нього від ляхів і про гетьманську грамоту, писану про те до царської пресвітлої величності.


Року від розділення первісної тьми зі світлом 7200, а від ангельського радісного славослов’я у Віфліємі 1692 року. Либонь, писалося раніше, що від 1689 року почав володіти й управляти усім Російським царством сам великий государ цар Петро Олексійович, і так воно неодмінно й було, однак у грамотах і в монарших указах згадувалися й писалися обидва всеросійські самодержавці — Іоанн та Петро Олексійовичі.

Ті-бо монархи й брати, управляючи потрібними справами в своєму Російському государстві, прислали тоді до Ніжина на воєводство думного свого дворянина Івана Петровича Савелова, постаючи за яким, писав святійший московський патріарх Адріян 20 лютого таку грамоту до гетьмана Мазепи:




АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський, усієї Росії і всіх північних країн патріарх.


Улюбленому в господі нашої мірності синові царської пресвітлої величності Запорозького війська гетьману Іоанну Стефановичу Мазепі архіпастирське благословення!

На видовищі цього світу, де люди дістають християнську приємність, там перебуває громадянство у належних зручностях — від такого всетворящого вина всеблагий Бог прославляється і пізнається в людях при добророзумних словах, і через це таке в тобі чується творче мудромисля! Дбаєш-бо за апостольськими заповітами про добро і мир перед Богом та людьми, і служба твоя в державі благочестивих наших великих государів царів та великих князів Іоанна Олексійовича та Петра Олексійовича, самодержців усієї Великої, Малої та Білої Росії, твориться охоче й вірно при правлінні Малоросійської країни. Наша мірність, подякувавши Богові, молимося: хай подасть тобі здоров’я і спасіння і доброго пробування на многі літа. Після цього бажаємо тобі з усіма твоїми близькими: хай дістанеш ти у небесах вічне блаженство й радість! Амінь.

При цьому послухайся нашої мірності як улюблений син і, з огляду на наше прохання, зволь прийняти в любові Христовій думного дворянина царської пресвітлої величності Іоанна Петровича Савелова, котрий нині піде за указом благочестивих наших великих государів на службоправительство Ніжинським воєводством; він там дуже потребуватиме твоєї любові й жадає приятельських благодіянь. У чому вас господь Бог благословить: день від дня живи добре!


Писано у царському великому місті Москві від світобудови 7200 року, а від Різдва Ісуса Христа 1692, 20 лютого




Того-таки літа новий київський митрополит преосвященний Варлаам Ясинський у місяці травні чи у вересні, об’їжджаючи всю свою малоросійську єпархію з київськими ігуменами і своїми консисторами, був у всіх малоросійських полках та монастирях і, навідавши в цей-таки час Мгарський Лубенський монастир, освятив у ньому великим освяченням новозбудовану велику муровану церкву Преображення Господнього.

Того-таки року, на самому його початку, душевний противенець, котрий завжди ненавидить православний християнський козако-руський рід, не задовольнившись згубою та запустінням цілої тогобічної малоросійської України, відповідно до своєї лихої поради, це було 1676 року, винайшов нове збурення на розор та пагубу і сьогобічної малоросійської України через канцеляриста Петрика, який на самому початку цього року, ледве пробувши на січовому писарстві рік, відійшов із Січі до Криму і, згідно підступної інформації, яку дав йому Мазепа (про це багато хто балакав), збудив хана і всю Кримську державу війною на Малу Росію, знамірюючись начебто досягти з кримською допомогою чогось корисного і віддалити її від московського володіння.

1253 Із Петриком ішло 20 тисяч татарського війська на чолі з Калгоюсолтаном (тобто престолонаступником), Девлет-Гереєм та Батирча-мурзою.

1254 Петрик із Січі подався до Казикермену, де було постановлено між Україною та Кримом статті вічного миру (26 травня 1692 р.), а тоді пішов до Перекопу.

1255 Петрика було обрано гетьманом близько 18 липня.

1256 Очевидно, це був запорожець Василь Бузький.

1257 Тут маємо нову спробу С. Величка вигородити свого патрона від підозр у сприянні акції Петрика.

Але ті його замисли за божим розглядом не змогли досягти своїх результатів, і він, Петрик, виходячи з кримськими ордами на Малу Росію, хоч іще кілька літ п’явся здійснити свій намір, але змарнував у тому, як раніше зі своїми помічниками татарами і Суховій. Ті його виходи з ордами були, однак, не без шкоди Малій Росії, бо кримський хан, бувши дуже роздразнений од минулих двох російських походів на Крим, радий був Петриковому почину й раді і сподівався за його проводом щось справити собі корисне в Малій Росії. Але оскільки того літа турки воювали з християнським цісарем, то й хан з частиною кримських та білогородських орд вибирався того літа на Маджари в допомогу туркам, тобто на цісарчуків, а солтану своєму Калзі 1253 наказав іти з кримськими ордами і Петриком війною на Малу Росію. Калга, прецінь, виконуючи ханське повеління (як оповів про те 11 червня всім детально у військовій канцелярії старосанжарівський житель Микита Антоненко-Сластюн, який тільки-но звільнився з кримської неволі і був присланий від полтавського полковника в Батурин), разом із ханом, котрий ще не відійшов на Маджари, якраз у Троїчний понеділок Зелених свят виїхав із Перекопу з беями, мурзами та іншими кримськими начальниками і чорною ордою на долину Коланчак, що лежить на милю чи півтори від Перекопу 1254,і учинили вони там раду щодо того нового тодішнього починання. А переночувавши там-таки, на Коланчаку, прикликали у вівторок до себе з Перекопу й Петрика з п’ятнадцятьма козаками, що були при ньому, і з кількома запорозького товариства, навмисне присланими із Січі для звільнення згаданого невільника Миколи Сластюна і які нагодилися на той-таки час і в Перекоп. А коли він, Петрик, прибув з Перекопу до хана на Коланчак, то відразу при всіх начальниках та кримських ордах він, Петрик, був на раді названий козацьким ханським гетьманом 1255 і дано було йому там хоругву, прапорець, бунчук, срібний пірнач, золотоголову чугу та турецького коня з усім прибором, а близькому пораднику Петриковому 1256 дано коня й чугу, іншим же п’ятнадцятьом Петрикового товариства і згаданим запорозьким посланцям дано від хана по киндяку і по парі сап’янових чобіт. А даючи ті подарунки, ханський візир вимовив до всіх козаків такі слова, щоб більших собі подарунків від хана не сподівалися, бо ми вправі не давати, сказав він, але хочемо брати собі, як брали за гетьмана Хмельницького.

На завтрашній день, у середу, він, Петрик, прикликавши до себе запорозьких посланців і його, звільненого з неволі, Микиту Сластюна, говорив їм те, попиваючи вино, що має через нього початися така війна, що батько на сина, син на батька і брат на брата воюватиме, але він те залагодить, аби тільки пристало до нього, як прийде до Кам’яного Затону, низове Запорозьке військо. І про те, сказав він, подбаю, що люди, вийшовши з московських слобід, селитимуться на чигиринській стороні і житимуть спокійно на обидвох боках, так як жили за старого Хмельницького, не знаючи оренд, індукт, сердюків, підвод, ральців та інших тяжарів. Сподівався також, що з малоросійських міст приходитиме до нього в допомогу військо і може прибути до нього якийсь Василь, що живе тепер убого. Вимовляв він і те, що від гетьмана Мазепи кривди йому не було, тільки була кривда від генерального писаря Кочубея, яку хвалився йому відомстити 1257.

Після постановлення Петрика гетьманом хан рушив на Манджари, а солтан Калга після відправлення свого, що настав тоді,

Байраму рушив на Малу Росію 1258.

1258 На Україну Петрик рушив наприкінці липня 1692 р.

1259 Петрик послав текст свого трактату на Січ 22 червня. Січ схвалила цю угоду, але відмовилася подати допомогу Петрику. Приєдналася до нього тільки голота, загалом Петрик зібрав біля себе 500 охотників, здебільшого запорожців.

1260 У складі цих полків не було Гадяцького полку. Послано полки кінний, охотницький, піхотний Кожуховського, згодом компанійський Г. Пашковського, Ніжинський та Лубенський.

Коли ж прибув до Кам’яного Затону, то відізвався Петрик і солтан Калга до запорожців, закликаючи до своєї нецнотливої кампанії. Тоді запорожці, старшина та чернь, відписали до солтана так, що лишаються при своїй неодмінній вірності до царської пресвітлої величності, а до Петрикової дуже згубної заваби не прихиляються і на вітчизну свою малоросійську з ним воювати не стануть 1259. І просили запорожці солтана в тому-таки листі, щоб його, Петрика, як Іуду та зрадника, до них не приводив близько для спокуси. Та й Мазепа, хоч і виправив його в ту дорогу, однак потім, отямившись і роздивившись, що його замисли не можуть добре завершитися через Петрика, запобіг своїми листами запорожців, щоб ні в чому не слухали Петрикової намови і до нього не приставали, заховуючи свою неодмінну статечність та зичливість до царської величності і до своєї милої малоросійської вітчизни, що запорожці й вчинили. Тоді Калга-солтан, одержавши таку відповідь від запорожців, рушив сам з ним, Петриком, на Малу Росію. А гетьман Мазепа, завчасно провідавши про той солтановий та Петриковий похід з Криму, незабаром зібрав до себе полки свого малоросійського рейменту, одні, а саме: Миргородський, Гадяцький 1260, Прилуцький та інші, послав за Ворскло супроти ворожого наступу, а з іншими станув під Гадячем, надчікуючи до себе великоросійських військ, що мали прибути від Білгорода з Шереметом та від Севська з князем Борятинським. Стоячи тут і бажаючи бачити в малоросійському народі статечність та постійність і щоб люди не схилялися на жодні Петрикові зваби, розіслав з-під Гадячого, 28 липня, в усі полки малоросійські свого рейменту такий свій нагадувальний універсал:






Їхньої царської пресвітлої величності

Запорозьких військ обох боків Дніпра

гетьман Іван Мазепа.



Усьому православному християнському народові, як духовного, так і світського станів, що перебувають у всіх городах, містах та селах свого полку, зичачи доброго здоров’я і щасливого та мирного прожиття від господа Бога, ознаймовуємо, що дійшло до слуху нашого: декотрі з-поміж вас, нинішні обивателі, прочувши поголоски про зрадника та облудника Петрика, що він, щенюк, утік до ворогів і взяв своїм негідництвом собі в братерство татарів, одні починають сумніватися, а інші боятися, кажучи, начебто той його, злого сина, зачин зашкодить нашим порядкам, які є в Малій Росії. З цього знати, що такі люди не шанують своєї повинності, а вони повинні дотримати заприсяженої вірності православним своїм монархам і повинні лишатись у постійності та міцно стояти за православну віру, за божі церкви, за вітчизну і за цілість домів своїх та свого добра. Ми, отож, гетьман, виказуючи дбання з тієї оказії та горливе старання щодо цілості усього малоросійського краю, спільної для всіх вітчизни, і щодо добробуту божих святинь, а над те щодо мирного всіх вас життя при належній вірності до великих государів, засвідчуємо кожному з вас, що є справді пожиточне всьому народові, а що шкідливо. Так усьому народові буває пожиточно й корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи жадних бунтівничих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного свого старшого, віддають йому своє щире послушенство і неодмінно дотримуються існуючих порядків. І кожен з вас самих зауважив уже, що коли (а це вже 20 з лишком років) живете ви під високодержавною їхньої царської пресвітлої величності рукою статечно, то не тільки доступилися милого й пожаданого спокою, але й на все добро збагатилися, оскільки маєте в господарствах своїх досить усякого здобутого статку, маєте вдосталь хліба, чого всього нехай Господь Бог вам удесятеро збільшить. А згадайтено тільки оті минулі колотнечі й замішання, внесені в наш народ через легковажних людей, коли належному володарю і своєму рейментарю чинилося противенство від багатьох неуважливих людей, а від

1261 Йдеться про повстання на Правобережжі в 1664 р. І. Сірко повставав тоді проти гетьмана П. Тетері та поляків.

1262 Полковник Сулима (Сулимко) підтримав повстання, яке підняв І. Сірко. Сулимко загинув у бою з військами П. Тетері і С. Маховського. І. Сірко та Сулимко осуджуються тут як такі, що повстали проти законної гетьманської влади.

1263 Про ці події розповідається у р. IX, X.

1264 Див. р. XI.

заколотників уносилося поміж народ розрізнення та внутрішнє замішання. Яке тоді учинилося знищення і на хліб нестача, про те жахливо й казати! Але ми про те просторо свого слова не розширюємо, бо самі ви знаєте, через кого і в який спосіб це діялося. Приводим вам, однак, у пам’ять свіжіші події на тому боці Дніпра, що справили і який пожиток учинили народові оті горливі властолюбці: полковник Сірко, який приніс колотнечу в Умань та в інші міста 1261, багатьох . людей довів до смерті і подав на грабунок безліч худоби, а потім, не можучи утриматися у такому неґрунтовному житті, пішов звідти геть і змушений був шукати слобід. Тоді ж і Сулимко, назбиравши своїм бунтом більше як 20 000 свавільних людей і притягши під Білу Церкву, ледве звідти втік з безчесним для себе соромом, а потім десь загинув, та й помічників усіх своїх допровадив до ганебної згуби 1262. Суховій, котрий двічі виправляв у міста на людську шкоду потужні орди 1263, чого досяг? Тільки завів колотнечу поміж народом, а в людських набутках страту, а для себе лишив вічну ганьбу. Також і Ханенко, взявши нечинно й непорядно гетьманський титул 1264, вніс поміж народ розрізнення, був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стеблевом, хоч мав при собі й немало орд з мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх пізнали нещастя й занепад, але за той їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували людні міста, оздоблені божими святинями, там тепер за гріхи наші пустеля і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожен зичливий син своєї вітчизни мусить точити з очей своїх сльози, але обійме жаль і кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалкує оту всього нашого народу невідшкодовану втрату? А коли був би той народ у такому багатовидному множестві і в ті часи дотримувався статечності та відповідно постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої царської пресвітлої величності, не слухаючи жодних заколотних оман, певне, й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла і неумалена в своїх оздобах. Коли ж згадані особи, які й заслуги мали у війську, так непорядно чинячи, нічого доброго тоді не справили своїй вітчизні, а тільки зашкодили їй, цей один блазень своїм глупством не що інше справить, а напевне принесе людям шкоду, а собі загибель. Згадуючи тут про все це, прикладаємо вам усім таку нашу зичливу рейментарську пораду й нагадування: по-перше, щоб ваші милості усі, як старші так і менші, чули в собі християнську повинність боронити як зіницю очей своїх святу віру й цілість божих церков тут-таки, у вітчизні своїй Україні; по-друге, щоб ви, ваші милості, пам’ятаючи свою присягу на вірне й вічне підданство, виконану їхній царській пресвітлій величності, постійно поставали за тією присягою за достойність їхнього, монаршого пресвітлого престолу, і то не тільки всілякими способами й усіма своїми силами, але й голови свої покладали; по-третє, щоб ви, ваші милості, лишались у своєму послушенстві нам, гетьманові, і заховували в себе порядок, який постановлено від нас, згідно давнього звичаю. На останок, щоб ви зважили на свою цілість і в майбутньому житті, отож повинні запобігати тому, щоб вас ворожа неприязна омана і зваба не привели до розорення й викоренення. Не страхаючись відтак ворожих бусурманських находів, які вам ніколи не бували страшні, і не кладучи сумніву на бунтівливий вчинок щенюка Петрика, який приведе його до швидкої погибелі, лишайтеся статечно при своєму чині й повинності. А коли ті противенці обішлють вас своїми звабами чи самі наблизяться до вас своїм наскоком, давайте їм на їхню ганебну мову жорстоку й сувору відповідь, а на їхній ворожий наступ приготуйте при божій помочі сміливий та охочий бій на відсіч. Отак виконаєте ви вищеперечислені свої повинності з огляду на святу віру, з огляду на православних царів і з огляду на охорону цілості своєї вітчизни. А коли хто з вас зважає, що при тому ошуканці й щенюку орди в’яжуться, то чи багато може він доказати у тому своєму лихому зачині? А хто похилиться до його зваб, то чи буде він безпечний? Отож хай кожному буде відомо, що богохранимі й непоборні сили їхньої царської пресвітлої величності багаті як на хоробре рицарство, гармати та воєнні порядки, так будуть міцні вони і в перемогах. Вони такі великі й сильні, що можуть стояти не тільки супроти самих бусурманських татарських військ і супроти других, коли б були, лядських, таж-бо на тому боці спільно з Запорозьким військом одночасно зводили бій і вигравали битву супроти турецького вейзира та кримського хана з їхніми великими бусурманськими потугами. Надія отож наша на господа Бога, що за покровою Пресвятої Діви Богородиці справить нам оте всемогутньою своєю поміччю. Коли ми, гетьман із військом, будемо в поготовності до відсічі і коли рушать усі великоросійські сили, понесуть оті вороги-бусурмани відсіч, і незабаром марно загине збуджена на людську шкоду ота проява. В цей час ми, гетьман, вимагатимемо всенародної малоросійської постійності й нерушної зичливості; особливо вам, усім обивателям поіменно, про те нагадуємо. А що злий син, той щенюк, наносить огуду начебто нашому малоросійському народові чиняться від православного Російського царства якісь утиски, то всі теє знаєте, що наш малоросійський народ дізнає превеликої монаршої милості, а не якихось утисків. Жодної він, ошуканець, не може знайти причини, від чого народ наш мав би відійти від міцної їхньої царської пресвітлої величності оборони і премилостивої держави! Докладаємо наостанок ще й те, що коли б хто завзятий приводив через безбожний і душопагубний зачин народ посполитий до того, щоб дався він звабити себе й ошукати тому погибельному синові та ошуканцю Петрику, то всі те знайте, що той провідник вестиме до конечного знищення і до остаточної загибелі. Коли ж таких відступників та зводників порядку не помилують монарші сили, то й ми, гетьман, не захочемо помилувати їх у жодний спосіб. Отож цим нагадувальним нашим універсалом і обсилаємо вас, бажаючи завжди бачити вас у статечності та постійності і тішитися з доброго вашого життя та поводження. І наказуємо пильно, щоб ви всі, статечні люди, стерегли поміж себе облудників та заколотників, а хто такий з’явиться, брали б до міцного ув’язнення і присилали до нас, гетьмана, щоб через таких лихих людей не наносилися на вас усіх нечесть та небезпека. Нагадавши про це таким нашим ласкавим словом, по-рейментарському та побатьківському повторно й подесятирично всім вашим милостям, старшим та меншим, старим та молодим, зичимо знову-таки доброго здоров’я і щасливого всім буття.


Дано в таборі під Гадячим, 28 липня 1692 року


Вищеназваний гетьман рукою власною





Після розіслання таких універсалів незабаром принесено до гетьмана з Полтави під Гадяч звістку, що й Петрик, прибувши з Калгою-солтаном до Самари, розіслав звідти 29 липня в околичні орільські міста такі свої писані універсали:




ПЕТРО ІВАНОВИЧ,

з божої ласки гетьман Запорозького війська


Вам усім, товариству й посполитим обивателям орільських міст, зичу заживати від господа Бога здоров’я та щасливого буття! Вже вашим милостям має бути відомо, що я, знаючи, що Запорозьке військо живе ущемлено, і бачачи невиносні кривди й ущемлення ваші, які діються від Москви та наших немилостивих панів, і бажаючи звільнити вас од підданства, удався до Кримської держави і в цій справі й до Криму їздив.

1265 Іван Гусак — був тоді кошовим на Січі.

1266 Тобто постановлено статті вічного миру. Це було вчинено в турецькій фортеці Казикермен. Текст цих статей див. у вид.: Ювілейний збірник на пошану Д. І. Багалію.— К., 1927.— С. 741— 744.

1267 Див. приміт. 1254.

1268 Тут Петрик пробував здобути Новобогородицьку фортецю, але нічого не досяг.

1269 Тут переказано пункт V договору.

1270 Тут коротко переказано пункт II договору.

1271 Лист від полтавців було організовано зумисне, бо в Полтаві було немало прибічників Петрика; був він у якийсь спосіб зв’язаний з колишнім полтавським полковником Ф. Жученком та з родом Іскор.

А тепер, коли дійшов із Криму з ордами до Кам’яного під Січчю, чинило все Запорозьке військо при кошовому отамані 1265 і при всій курінній отаманії військову раду. Тоді утверджено з Кримською державою вічний мир 1266, з обох боків присягали, а потім на другій раді вибрано мене з волі всемогутнього Бога гетьманом і звелено йти з Січі 1267 з тими всіма ордами та з Запорозьким військом на вашу оборону, на війну проти Москви. За чим тепер, рушивши з Запорозьким військом від Кам’яного і з’єднавшись із тим військом, котре стояло на Молочній, і зі всіма ордами, котрі були при його милості Калзі-солтану, прийшли ми до Самари 1268, звідки обсилаємо вас цим нашим листом, щоб ви, повіривши тому й учинивши належний порядок, вислали назустріч його милості солтана і назустріч нам свою, Запорозького війська, старшину, а самі наготувалися з ними з усім належним у ту воєнну дорогу на свого ворога москаля, щоб, більше не носячи невільничого ярма на своїх вільних козацьких шиях, з божою поміччю змогли його скинути. І те знайте, що ця війна на москаля почалася не через що інше, тільки задля ваших вольностей і для загального посполитого добра. Про це не треба вам багато писати; самі знаєте, що вам діють москалі та й свої драпіжні пани і що чиниться вам від орендарів,— все те знаєте добре, оскільки об’їздили вам шиї і худобу вашу всю позабирали. Отож візьміться всією щирою правдою, без жодної обмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній господь Бог, виб’єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки наші за Хмельницького. І оце тепер Запорозьке військо постановило на таких пунктах вічний мир з Кримською державою, і чигиринський бік Дніпра, докіль Хмельницький з ордами відвоював од ляхів, віддано нам з усім належним 1269, а цьогобічна сторона закріплена при нас з усіма полками та містами. А добувати рибу, сіль, звіра в річці Дніпрі, в Бозі і в усіх ріках та річках вільно без жодного датку 1270. Прецінь, вибившись із божою поміччю із теперішнього підданства, підете, куди хто захоче, на свою вітчизну, де перед тим мешкав, а тривоги й небезпеки не матимете там ніколи, бо Кримська держава виконала свою присягу на те, що мають завше боронити нас від Москви, і від ляхів, і від усяких ворогів. А коли б тепер не повстали за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитесь уже вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи. А тепер чого в Бога милостивого просили, того й дочекалися і, прецінь, візьмітеся за свою вольність усіма своїми силами. Того, отже, бажаю вам, щоб були вільні і жили в мирі та в усьому гаразді малися,— доручаю Вас Господу Богу!


Дано 29 липня 1692 року на Самарі


Вищеназваний гетьман рукою власною




А оскільки ми тут зайняті, здобуваючи Самару, то прибувайте до нас зараз на допомогу в повному воєнному порядку; коли ж не прибудете, то дивіться, щоб самі для себе не загубили свого діла.

З цих Петрикових універсалів два їх прислано з-за Ворскли під Гадяч до гетьмана від миргородського полковника з товаришами. Тоді гетьман, зрозумівши їхню силу, звелів 31 липня в своїй військовій канцелярії учинити отвористим листом від полтавців та жителів Полтавського полку 1271 таку відповідь:





1272 Сам Петрик хвалився, що його дід був полтавським полковником, тобто був родичем Ф. Жученка та І. Іскри — родичами Кочубея. Він був одружений із небогою В. Кочубея Ганною. Є думка, що він був сином четвертої дочки Ф. Жученка, сестри жінок В. Кочубея та І. Іскри. Можливо також, що онукою Ф. Жученка була Петрикова дружина, а не він. Часом Петрик видавав себе за позашлюбного сина самого Мазепи і стверджував, що в нього була чимала маєтність.

1273 Нищі — спудеї, які жили в тогочасних школах, учили дітей, виконували певні обов’язки при церкві (співали в хорі, дзвонили на службу тощо). Заробляли на хліб тим, що збирали на школу милостиню, співаючи перед людьми, розігруючи сценки чи декламуючи речитативом вірші,— т. зв. нищенська поезія. Отже, були вони нижчим прошарком тодішньої інтелігенції.

1274 Тут маємо якусь невідповідність. Щоб бути старшим канцеляристом генеральної канцелярії, яким був Петрик, треба було мати немалу освіту, тобто Петрик не міг не вчитись у Київській академії. Зважимо, що цей документ має контрпропагандистський характер і тут можуть бути зумисні спотворення.

1275 Утяження посполитому людові були, бо старшина захоплювала маєтності, добивалася в царя їхнього затвердження (див. Коломацькі статті, р. XXVIII, п. 4), старшина вперто перешкоджала переходу посполитих у козаки і намагалася закріпити їх у підданстві, від чого бували й заворушення. Петрик це незадоволення намагався використати.

1276 Калга-солтан з ордами й Петриком таки йшов на Україну. (Див. приміт. 1253).

Ми, старшина, і військова чернь,

і посполиті міста Полтави та інших міст обивателі

Полтавського полку



Тобі, Петрику Іваненку, злоначальнику бунтів та крамол, ознаймовуємо, що дійшли до нас од тебе, затятого чоловіка, звабні та оманливі листи, в яких ти, називаючи себе гетьманом, хвалишся й пописуєшся тим, що вдався до Криму і витягнув орди, а тепер ідеш з ними до наших міст для того, щоб звільнити нас від підданства й неволі, і інші щодо того кладеш безумні свої слова. Тому відтак дуже дивуємося ми, всі старші й менші, старі й молоді, твоєму безумству й шаленству: хто це тебе, такого щенюка, поставив начальником та опікуном над нами, що убиваєшся й піклуєшся про наше життя? А ти сам, будучи злидарем, бідним і безрідним 1272, нічого про себе доброго не можеш сказати. Всі ми знаємо, що батько твій жебрак і мешкав у нашому місті Полтаві у шпиталі, а ти, валяючись у школі між нищими 1273 і під вікнами нашими ходячи, вигодовувався крихтами. І не тільки ти в рицарському навчанні, але й у домових науках не бував, і хоч утрапив був у військову канцелярію 1274, але й там, негарно вчинивши, обікрав товариство і, зрадивши пана, втік на Запорожжя. Через це тепер уступив у Люциперову гординю, що без сорому підносишся до такого великого й високого гонору, якого навіть гідні й заслужені в Запорозькому війську рицарі ніколи не сміли на себе натягати. З ним ти віддався весь дияволу, бо, не оглядаючись на страх божий і на християнську православну віру, приліпився до того владолюбства, яке не пристає до твого лиця, що тебе й запровадило до бусурман, а потім потягне душу твою в пекельну прірву. Як тобі, собако скажена, не соромно за твою підлість, що зачинаєш діло, собі не належне, і як не візьме тебе страх і трепет, то за ці твої богопротивні справи, якими прагнеш унести поміж християнський народ розрухи й кровопролиття, незабаром поб’є тебе божа помста! Не думай, божевільний глупче, щоб тебе хоч одна душа жива хотіла б тут, поміж народу, назвати тим, чим сам себе, негіднику, титулуєш. Не допоможуть у тому тобі жодні ошуканства й брехня, хоч би розірвався, складаючи їх. А що ти, брехуне, в поганому своєму листі кладеш, начебто нам діються якісь тяжарі й неволя, то всьому світові те ясно, що лжеш і брешеш, бо під великодержавною рукою наших пресвітлих монархів, їхньої царської пресвітлої величності, жодної нікому нема неволі. Всі, як старші, так і менші товариші Запорозького війська, бувши заховані при належних правах, заживають усякої вольності, так само й посполитий народ не несе жодного незвичного утяження 1275. А коли б нам, усьому народу, робилася б кривда від кого, то в Малій Росії не ти, блазню і щенюку, а гідні й розумні особи виступили б, які не через прокляті бунти, але виправили б те й улагодили розумними способами. А так ліпше б тобі, щенюку, в таких богопротивних лжах і брехнях твоїх зжувати язик свій, щоб таких огудних слів не казав і на гіршу свою пагубу не збуджував божого гніву! А коли б і надалі хотів би ти здуватися, як булька на воді, то тільки підійди сюди ближче до нас і сам побачиш, що тебе й твоїх помічників спіткає на вічну твою ганьбу й прокльон у нашім російськім народі! А що згадуєш Калгу-солтана з ордами, що начебто йде тобі на поміч, то ми тому не віримо і того не сподіваємося, що така особа з Кримської держави, впавши у легковаження, мав би за тобою, брехуном і щенюком, слідувати . Ніколи-бо солтани за такими блазнями й ошуканцями не ходили і ні про що з ними не домовлялися, дбаючи про свою повагу. Хіба б якийсь циган перед тобою, дурним блазнем, назвався солтаном і, прибравши кілька тисяч голоти-татар, пішов допомагати тобі в безумному твоєму ділі, а цього й малий солтан, не тільки калга, не захотів би насправді учинити. Ти ж сам, погибельний сину й ошуканцю, як і помічники твої, згинете й пропадете, бо а нами є Бог при багаточисельних їхньої царської пресвітлої величності силах, які з боярами й воєводами, а також з ясновельможним його милістю паном гетьманом тут-таки на кордоні стоять приготовані на ваш занепад.


Дано в Полтаві 31 липня 1692 року



1277 Окрім Китай-города, Петрику піддалося ще й місто Царичанка.

1278 Смертну кару прийняв царичанський сотник — це сталося 2 грудня 1692 р. Китайгородському сотнику інсценізували кару на смерть — покарали батогами й заслали в Сибір.

Справивши таку відповідь у військовій канцелярії і переписавши начисто, відіслано її незабаром у Полтаву з такою гетьманською наукою, щоб її в Полтаві було переписано і швидко відіслано через кого можна до Петрика. Коли ж Петрик, нічого не досягши під Новобогородицьким самарським містом, притягнув до крайніх орільських міст Полтавського полку, то було донесено до його рук і згадану полтавську відповідь, яку він, вичитавши, либонь, дуже знітився і засоромився, однак у своїй злості не погамувався і міцно наступив війною на згадані орільські міста, які (а особливо Китай-город) 1277 одне через неміцність городову й малолюдність свою, а також через маленькі присилки до них війська від миргородського полковника та інших, а друге через віддаленість (з огляду, що годі сподіватися гетьманської допомоги), адже той був із військами під Гадячим, злякалися великої ординської сили, поклонилися солтанові й Петрику і принесли їм їстівні та питні подарунки, за що потім китайгородський сотник Сало прийняв у Полтаві смертну кару 1278.

Гетьман Мазепа, звідомившись про такий неслушний учинок орільських міст, сам хоч не рушав на їхній захист з-під Гадячого (дочікувався московських військ), однак виправив туди ж таки, за Ворсклу, полки Ніжинський, Лубенський і компанію Пашковського на з’єднання до згаданих уже полків. Калга-солтан з Петриком звідомилися про ці полки і, злякавшись, відразу ж погамувалися у своїх воєнних промислах та й відступили назад до себе, однак не без шкоди у людях і в хлібах людських, тим більше, що був тоді час жнив. Потім і сам гетьман рушив з-під Гадячого з усім військом, прибув до Полтави, де, діставши відомість про ворожий відступ від орільських міст, зараз-таки повернувся назад під Гадяче і сам. А з-під Гадячого писав Мазепа 2 серпня до їхньої царської пресвітлої величності, доносячи про той перший військовий нахід і напасть Петрика з Калгою-солтаном під орільські міста і про всі свої військові дії таку грамоту:

«Завжди ми, гетьман із Запорозьким військом, за нашою підданською обітницею і з належним дотриманням нашої православної християнської віри, бувши готові радісно служити вам, пресвітлим та державним великим государям, вашій царській пресвітлій величності, єдиним під сонцем пресвітлосильним ревнителям та оборонцям східного православ’я, не жаліємо і зараз у тому дбання, щоб на потребу покласти наш труд і працю у цьому воєнному поході, в спеку і при дощовій непогоді в полях, під небом. І вже той похід відправлений, по-давнішньому довготривалий, супроти отого явного прикордонного вашого, великих государів, ворога. В таких випадках не боїмося ми і голів покласти за вашу превисоку монаршу достойність, але жаль нам і соромно від того, що ті подвиги й трудові забави наші, так само, як і бояр та воєвод ваших государських з численними великоросійськими військами, покладено нинішнього літа даремно супроти підлого лиця вашого государського зрадника, злодія Петрика, проти нього й одного охотницького полку посилати не годилося б, коли б до того злодія не доєдналися бусурмани, Калга-солтан із ордами, які через давню свою поганську озлобу супроти християн допомагали в його злопідступному намірі; через це мусили ми прийняти на себе військове ярмо, дане нам у покару за численні наші гріхи.

1279 Миргородським полковником був Д. Апостол, гадяцьким — М. Борухович, прилуцьким — Л. Горленко.

1280 Полтавським полковником після скинення в 1691 р. Ф. Жученка став Павло Герцик; київським був К. Мокієвський, небіж Мазепи; стародубським — М. Миклашевський.

Від цього-от зрадника і проклятого ворога почали були надходити в прикордонні вашої царської пресвітлої величності малоросійські міста, а саме в Полтавський полк, звабні листи, яких два прислали мені полковники миргородський, гадяцький, прилуцький 1279 та інші, що були поставлені від мене під полтавськими містами на тому боці ріки Ворскли на відсіч тим ворогам. І одержуємо ми правдиву звістку, що ті вороги, Калга-солтан з ордами, разом зі згаданим зрадником, перебувають на Самарі. 31 липня, в неділю, приступали до Новобогородицького міста, а їхні ворожі набіги підходили під українські орільські містечка. В тих містечках було за моїм наказом по кілька сотень військових людей із середніх сотень Полтавського полку, їх поставлено в допомогу тамтешнім жителям для оборони. Однак тамтешні жителі, побачивши ворогів, які близько наступали, почали сумніватися і просити собі прибавки посилок. Я послав до тих полків (Миргородського, Полтавського, Прилуцького, піхотного й кінного, які перебували за річкою Ворсклою за кілька миль від прикордонних містечок) Ніжинський, Лубенський і кінний охотницький полк Пашковського, щоб усі ті полки, з’єднавшись, давали тим ворогам відсіч і чинили при божій помочі оборону тим українським містам. Я знаю належне собі, що треба було б і мені, гетьману, не тільки присунутися заздалегідь до тих орільських містечок для дання в дальніх місцях ворогам відсічі, але й піти далі, до річки Самари. Проте не випало того мені вчинити, одне через те, що ви, великі государі, милостивим своїм указом не веліли мені, гетьману, самому ходити з військом у дальні місця для чинення промислу над ворогом, але посилати наказного, а друге через те, що мало при мені є війська, бо полки мого рейменту стоять у розрізненні: одні вилучено й поставлено давно під українські міста, а другі хоч і були залишені в домах, але під час нинішніх подій через хлібні жнива не встигли, та й не кожен охоче виходить на війну. А третє через те, що ближній боярин, воєвода та Вятський намісник, його милість пан Борис Петрович Шереметьєв, також окольничий і воєвода, його милість, князь Федір Юрійович Борятинський пізно рушили зі своїх місць і перебувають ще поодаль від того місця, де нам указує потреба з’єднатися в одне ополчення, щоб давати тим ворогам відсіч. А особливо треба було на теперішньому моєму становиську під Гадячим озиратися на внутрішній стан у малоросійських військах, щоб через якихось злонавмисних крамольників не внеслося поміж народ якесь зло, і це потрібно з огляду на внутрішнє становище. Через це я наказав полтавському полковнику пильно стежити в українських містах Полтавського полку за підкидуванням ворожих звабних листів. Про це все я покірно доносив вам, великому государю, й раніше, однак (після тих вищеоповіджених відомостей), коли до мене притягли з виборними військовими людьми зі своїх полків полковники київський і наказний чернігівський, а стародубський 1280 має притягти цими днями, я рушу звідсіля, з-під Гадячого, ближче до річки Ворскли і при божій помочі буду дбати у всілякі способи, як би тим ворогам-бусурманам та їхнім боговідступним помічникам дати відсіч. А до боярина та воєводи, його милості Бориса Петровича, так само і до окольничого та воєводи князя Федора Юрійовича я писав, пропонуючи, щоб ішли в поході швидше з військами вашої царської пресвітлої величності до належних місць. Після написання до вас, великих государів, цього мого листа прислали мені полковник миргородський з товаришами ще два звабні листи, послані у міста Полтавського полку від погибельного ворога Петрика, а при тому і від себе пишуть вони, полковники, що поспільство в орільських містах, злякавшись ворожого бусурманського наближення, має намір кланятися йому, злопідступному облуднику. Мушу отож я, вірний підданий вашої царської пресвітлої величності, дуже вболівати, що з того злодійського ворога зваби, як з малої іскри великий вогонь, від підлого його лиця вносять поміж народ велике замішання, а цього ніколи б не бувало, коли б за моїм попереднім донесенням і за вашим, великих государів, вашої царської пресвітлої величності, указом вийшли ми були належно у військовий похід і стали на кордонах у добрих місцях, де б і я був з військом свого рейменту.

1281 Участь В. Кочубея в історії з Петриком невияснена. Сучасники були певні, що саме він інспірував виступ Петрика. І. Мазепа не раз висловлював цю думку прилюдно, навіть у вічі Кочубеєві. Поголоски про це ходили в Запорожжі, в Криму і по всій Гетьманщині. Є думка, що Петрик діяв при сприянні старшинської козацької опозиції І. Мазепі, яка була зв’язана саме з В. Кочубеєм. (Див. також приміт. 1244 і 1257). В опозицію входили колишні дорошенківці й прихильники І. Самойловича.

1282 С. Величко уподібнює І. Мазепу Ніколо Макіавеллі (1469—1527) — відомому італійському політику й письменнику. Ім’я Макіавеллі стало називним; ним прозивають безпринципних політиків, діяльність яких визначається хитрістю, підступністю й аморальністю.

Звідтіля можна було б тому при божій помочі запобігти, щоб не допустити ворога так близько до українських міст. А тепер буде немала трудність виперти їх назад, коли в тих містах буде ним зваблене поспільство. Бо в тих орільських містечках жителі поселилися з того боку Дніпра, зайшли з різних місць і годі їх пострашити. Я побоююся того, щоб та пожежа не поширилася далі, всередину малоросійських міст, оскільки вони, сили вашої царської величності, як з боярином та воєводою, його милістю паном Борисом Петровичем Шереметьєвим, так і з окольничим та воєводою, його милістю князем Федором Юрійовичем Борятинським тільки-но рушили, одні від Білгорода, а другі з Севська, і перебувають у ближніх своїх місцях. А мені, гетьманові, з цим малоросійським військом самому йти супроти ворога ненадійно, оскільки треба озиратися і на становище в Україні.


Дано в обозі під Гадячим 2 серпня 1692 року»



Після виправлення через нарошного гінця тої грамоти на Москву, сам гетьман рушив з-під Гадячого до Батурина, а все військо розпустив по їхніх домівках.

При таких подіях та тогорічних діях увіч був невинуватий Василь Кочубей 1281, генеральний військовий писар, що начебто виправив Петрика до Січі й до Криму, а спадала вся та вина на гетьмана Мазепу. Однак він, Махієвель 1282 і хитрий лис, очищаючи себе від того підозріння і видаючи себе за правдотворця, зливав через свою підступність усю ту біду на невинну душу згаданого Кочубея, мого доброго пана, людину мудру й побожну, який, не мігши вчинити щось супроти злопідступних нападок і губительних щодо себе Мазепиних вигадок (адже той був його старшим) і мусячи виправдовуватися, поклався при всьому тому у своїй невинності на всевидця Бога, котрий мужа збавляє при правді від смерті. Тож у червні місяці, багатослізно, з неодмінною надією вручаючи себе його Пречистій Богоматері на міцний захисток від тодішньої біди, писав він такий свій лист до преосвященного отця Варлаама Ясинського, київського митрополита, виправдуючись (при невинності своїй) від Мазепиного наклепу:




Ясне в бозі преосвященний милостивий пане архіпастирю!


1283 таку секретну функцію В. Кочубей таки виконував за дорученням думного дяка Українцева.

1284 Йдеться про пасквіль на І. Мазепу, який з’явився в 1691 р. Його принесла в київський Фролівський жіночий монастир черниця Липницька з жіночого монастиря в Полонному. В пасквілі говорилося, що І. Мазепа продавав колись християн бусурманам у неволю, що з В. Голіциним він задумав убити Петра I, що він має думку віддати Україну Польщі і скуповує на Правобережжі на ім’я сестри маєтки. Текст цього пасквіля див. у вид.: Д. Бантыш-Каменский. Источники Малороссийской истории. — М., 1859. — Т. II. — С. 3, 4.

1285 Чернець Соломон (у миру — Семен Троцький) — з’являється вперше в 1689 р., у жовтні він подав польському королеві підроблений лист І. Мазепи, в якому гетьман ніби скаржився на утиски і бажав з’єднатися з Польщею. Весною 1690 р. Соломон знову подав підроблені листи І. Мазепи королю, але був викритий і виданий у Москву. З Москви Соломона переслали до Батурина, де його судив суд старшин і полковників. Соломона було страчено 7 жовтня 1692 р. Є думка, що він був зв’язаний з єпископом Й. Шумлянським.

1286 Червонними (червінцями) називали золоті монети високої проби — дукати.

У всі ті проминулі часи лежала душа моя до вашої архіпастирської милості як до Бога міцного та живого — я бажав під превисокою вашою священною особою оголосити наодинці словами і сльозами великий смуток і смертоносні печалі свої та з плачевним риданням просити милостивого архіпастирського й батьківського заступництва. Але хоча бачив я очі вашої святині, однак не мав часу, щоб виконати свій намір. Зважуюся й осмілююся отож донести до добросердих архіпастирських вух, що хотів говорити словесно, і маю надію, що те все покриється пастирським і батьківським дітолюбивим серцем. А смуток і печаль, які налягають на мене від напастей та очорнення, такі: перша, що у ясновельможного виникла проти мене думка, ніби мене з другою особою наставлено і навчено з Москви доглядати за його рейментарськими вчинками і давати про все те знати в Москву 1283, через що я начебто списуюся з певними московськими особами і роблю якесь умалення честі його милості. Друга, що має його милість думку і про той пасквіль, який оголосила флорівська ігуменя 1284, немовби з мого відома або й за власною настановою було покладено ту пастку і грубе та безумне марнослівство, і про те говорять, як чую, в Києві знедавна, що та ігуменя поки що нічого не оголошує, знамірюючись виявити винного (у складенні пасквіля), а не оголошує, бо хтось її там упевнив, щоб не оголошувати того. І все те упевнення на мене складають, тим іще підтверджуючи цю думку, ніби та ігуменя, живучи тепер у Батурині, сидить у двох дворах: у моїм і в другому іншого чоловіка. Через це вважають, що злобне діло ченця Соломона 1285, який їздив у Польщу з відправою, не без мого діялося відання. Третя, щодо втечі Петрикаканцеляриста, котрий утік на Запорожжя, його милість спочатку почав підозрювати, що була вона за моїм відомом та виправою. Він і тепер того замислу свого не покинув, і за ту Петрикову втечу наклепники через різні причини обносять мене брехнею. Перша, що начебто я дав йому, Петрикові, для досягнення якихось моїх завзятостей півтори чи три тисячі власних золотих грошей; відтак і хлопця одного, котрий перед тим служив у Петрика і який вийшов того року з Запорожжя, намовлено й прислано з Полтавщини, щоб давав брехливі свідчення, начебто він чув про давання тих грошей з вуст самого Петрика в Запорозькій Січі. Але коли його тут запитали під канчуками, то він заперечив ту на мене напасть. По-друге, доносили минулої зими з Полтавщини, ніби то цілковита правда, що я тому Петрику дав гроші і не три тисячі золотих, а дві тисячі червонних золотих . По-третє, доносили з Київського полку, що там говорив якийсь запорожець, начебто я, писар, дав Петрику до рук у битих талярах 30 тисяч золотих. По-четверте, полтавський протопопенко, котрий був у Казикермені, доніс ясновельможному, ніби чув він там, що я, писар, двічі чи тричі посилав свої листи до кримського хана, затягаючи його з ордою на війну супроти християнства. Отакі всі пагубні наноси на мою голову чинилися й чиняться у тихий і заочний спосіб без доказів і без жодних підстав, а у вічі ніхто того мені не казав і не каже. А тепер відомо мені стало, що той вищеназваний Петрик, обнятий крайнім безумством і взявши диявольський образ на пагубу своєї душі, подавсь із Запорожжя до бусурман і там зачинає деякі неподобні справи, які личать його песій натурі. З такого його сатанинського погибельного вчинку ті брехливі свідки й наклепники, які наносили на мене вищеперечислені напасті й обмови, схочуть тепер допинатися своєї брехні і вже починають посягати на те, щоб чимшвидше могти мене не тільки скинути з військової честі, але і зі світу згладити. Супроти таких обурливих нападів я у невинності своїй готовий, либонь, ставати і виправдовуватися, однак, коли подумаю, що багато невинних людей за брехливими і частими поданнями марно погинули та й тепер гинуть без суду, серце моє нищиться од крайнього боління, а душа нітиться. Тож удаюся покірливо до вашої архіпастирської милості, надпокірно просячи собі батьківського милостивого заступництва; я свідчу перед Господом та сповідаюся вашій святині, що ті вищеперечислені обмовки при невинності своїй зношу й терплю, а коли б я був винуватий хоча в одному пункті з тих наносів, нехай пожене ворог душу мою і забере, і кине через швидку безчесну смерть тіло моє в землю, а всі мої труди вселить у порох. Зволь, отож, ваша святине, милостивий архіпастирю, поклопочися про мене, гіршу овечку свою і найменший член Христової церкви, щоб я від таких напастей не згинув у якійсь несподіваній опалі. А коли моє правдиве виправдання та висновки переможе обмова, брехня і злість заздрісних людей і несподівано колись доведеться мені померти чи бути в ув’язненні, то принаймні нехай буде відомо вашій святині, архіпастирю моєму, що покутую я те без вини. Удаюся отож покірливо до архіпастирської вашої святині за милостивим заступництвом і повторно свідчу перед господом Богом, який створив мене, і вашою святинею, своїм архіпастирем, що всі оті вищеперечислені наноси наклепники і псевдосправники кладуть на мене при моїй невинності. А я докладаю тут ще й те, що коли б описував до кого в Москву його милість пана гетьмана, і коли б знав про складання на його милість пасквілів, і коли б виправляв Петрика на Запорожжя або хоч би знав про його намір до такої втечі, а поготів коли б давав йому гроші, бажаючи чинити через нього якийсь злий зачин, або коли б хотів чи в думці мав би хотіти виходу бусурман, щоб заколотити православний російський народ, то хай би я сам найшвидше від усіх і найнижчих братів своїх стратив своє життя на вічне своє безчестя та душевну пагубу. Отож прошу плачливо вашу архіпастирську милість, щоб мене не покинув у такій важкій та лихій опалі, яка при невинності моїй хоче зірвати з мене мою голову! Ви, ваша святине, є всім малоросійським синам добродоглядний архіпастир, милостивий батько і невідмовний оберігач, який має владу й силу заступати немічних і боронити тих, хто безневинно гине; можеш, отож, своїм превисоким архіпастирським заступництвом та премудрим дбанням учинити (коли лихі наклепники доберуться близько до мого горла), щоб мене без суду та дізнання не скинено і не згублено. О, прошу про це багатократно з гіркими слізьми у вашої святині й доручаю життя моє та душу мою вашій святині на пастирське збереження.


Писано в Батурині 1692 року


Василь Кочубей, генеральний писар



1287 С. Палій вступає відкрито у ворожі стосунки зі шляхтою з 1687 р. У 1688 р. його було взято в полон, а 1689 р. він утік до Фастова. Його загони почали нападати на шляхетські доми на Волині й Поліссі з метою вигнати шляхту з цих земель. Втручався С. Палій і у сварки між шляхтичами.

Того-таки року пани ляхи почали наступати на Палія і витискати його товариство з Полісся, прибираючись до самого міста Хвастова, в якому Палій мешкав. Бо, либонь, відразу ж після Віденської війни (про що писалося під 1683 роком) почав Палій осаджувати з королівської ласки порожній Хвастів і жив у ньому, схиляючись до обох монархів, польського та російського, і маючи від обох ласку й повагу. Однак ляхи до цього часу мовчали і не чинили йому, Палієві, з товариством у житті ніякого утиску 1287, а тепер почали його чинити, побачивши, що тамтешні містечка й села вже осаджено було через Палія численними малоросійськими людьми. Про ті утиски свої і про небезпеку від поляків писав Палій кількаразово до гетьмана Мазепи 1288, а гетьман 9 грудня звіщав про те виразно з Батурина до їхньої царської величності через нарошного гінця у такій своїй грамоті:



1288 Уперше звернувся С. Палій до І. Мазепи в 1688 р., просячи прийняти його із землями під протекцію. Повернувшись із полону, він удруге звертається з тією ж пропозицією. Повторює своє прохання в 1691 і в 1692 рр.

1289 Чи не був це сам Самійло Васильович Величко?

1290 Стецик (Стецько) Ягорлицький — козак, що звався гетьманом козацьким «з ханського боку». Ходив із ордою на Поділля взимку 1692 р.

1291 Яла Агаса — солтан білогородської орди.

«Прислав до мене Семен Палій, охотницький полковник, свого обозного і писав через нього свій лист, а потім услід за тим обозним прислав через пошту повторного листа, в яких обох являє свої власні потреби й нестатки і ознаймовує, що з польського війська почали наступати на Полісся польські хоругви і стали витискати та виганяти зі становиськ людей його, Палієвого, полку, від чого він сподівається ворожого наступу і на себе у Хвастів та усильно просить, щоб йому вчинили допомогу й оборону, а найперше, щоб я вислав у містечко Білогородку, що відстоїть від Києва на три милі, на той бік Дніпра воєнних людей, з чого поляки, взявши пострах, не сміли б на нього наступати. По-друге, просить він пороху і свинцю, якого потребуватиме, щоб давати відсіч, що на те йому з Києва був, либонь, і вашої царської пресвітлої величності указ, однак досі нічого не було здійснено через усілякі перепони. По-третє, просить грошей, докладаючи, що ті гроші, які дано йому на полк за милостивим вашим монаршим указом, роздав він на піхоту, а тепер йому пильна є потреба дістати ще стільки ж на задоволення кінних. У тих листах висловлено, либонь, досить дбале і гаряче прохання про ті потреби, які й словесно його посланець старанно переповів, однак я без вашого монаршого указу не смію його задовольняти, а саме: послати на назване місце людей мого рейменту йому в допомогу, розмірковуючи, що це наступають на нього війська того боку Дніпра, з якими ви, великі государі, ваша царська пресвітла величність, маєте договори Вічного миру, і цих договорів ви, великі государі, не вказали порушувати анінайменшими причинами, про що багаторазово писалось у ваших монарших грамотах до мене, підданого. Через це посилаю вам, великим государям, якнайшвидше нарошного щодо того гінця Самійла Васильовича 1289, близького мого слугу, і прошу якнайпокірніше про швидкий ваш милостивий монарший указ, як мені чинити щодо тих його, Семена Палія, прохань. А оскільки є народне прислів’я, що тонучий і бритви хопиться, і часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей, то я зважити мушу: коли б йому, Семену Палію, з боку богохранимої вашої держави не буде подано допомогу й оборону, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до помочі бусурманського боку. А коли так станеться, то від нього християнству вчиниться більше шкоди, ніж від Стецика 1290 і проклятого Петрика, оскільки він, Палій, між воєнних людей має честь і багато людей ходить під його проводом. Хоч є про те милостиве ваше монарше зволення, щоб він сам, без своїх полчан, був прийнятий під високодержавну вашої царської пресвітлої величності руку, однак він тим не задовольняється, бажаючи захистити при собі й тих людей, які перебувають при ньому, як воєнних, так і пожильців, яких у містечку Хвастові поселилося на три тисячі хат, а надто бажає він затримати при собі і те місто Хвастів, яке під його началом (як сам про те пише) дуже добре зараз укріплене. А коли на нього підуть наступом польські війська, а звідси вже не сподіватиметься він допомоги й оборони, то дай Боже, щоб не вдався він до згаданої супротивної сторони. Він виказує до того наміру нахил, бо дуже шкодує за одним тлумачем Алієм, який, бувши посланий до нього у Хвастів з Білогородщини від Яли Агаси з невільниками, відпущеними на відкуп, був тими-таки невільниками забитий, від чого він, Палій, запалав крайнім гнівом, переслідує тих невільників і бере їх у кріпосне ув’язнення, знати, мабуть, щось та мало бути таємне у того тлумача до нього від бусурман. Таку підозру мушу мати і від того, що він, Палій, побачивши, що той тлумач до нього не доїхав, послав від себе в той бусурманський край свого тлумача й козака, каже, що це для відомостей до Стецика, але виявляється з його мови,

1292 Прізвище не проставлено.

що будуть ті його посланці і в того Яла Агаси білогородського. І хоч я знаю, що годі тому вступати в раду, кого не покликали, однак я, вірний підданий вашої царської пресвітлої величності, зважуюся за своєю вірною і старанно дбалою службою запропонувати це, бажаючи богохранимим вашим, царської пресвітлої величності, державам розширення й слави, щоб за монаршим вашим, великих государів, указом сказано було про ті Палієві утруднення польському резиденту, щоб він зрозумів своїм розумом і доніс королівській величності, яка то буде завада і шкода християнству, коли той Палій через відчай буде відігнаний на ворожий бік. Виходячи з цього, добре було б прийняти його з людьми, які є при ньому, під високодержавну вашої царської пресвітлої величності руку, за що польській стороні не треба мати жодної претензії. А кладу я це підданське моє слово для того, що з цим в’яжеться потреба найперше малоросійського краю, адже Семен Палій, бувши тутешнім уродженцем, увійшов уже серед товариства у велику значність, і коли його, як вище було сказано, відігнати через відчай на ворожий бік, то від нього учиниться замішання найперше малоросійським порядкам, бо на злий намір і на таку сваволю, яка приноситиме здобич і користь, він потягне звідси до себе багатьох людей і в майбутньому часі засіє тут поміж народом неспокій. Оце утруднення я покірно доручаю на розгляд превисокому вашому, від Бога добробудівничому, премудрому справленню і при найнижчому чолобитті прошу про швидкий милостивий ваш монарший про те указ, а також про незабарний відпуск із тим оцього мого гінця. А які він, Семен Палій, писав мені листи, то їх я посилаю для відома вам, великим государям, у приказ Малої Росії і докладаю покірно те, що люди з того-таки польського війська почали ставати і поблизу річки Дніпра, а саме в Димері, що за п’ять миль від Києва, на дніпровій горі — дві хоругви і на інших місцях стало їх по частині. Доношу покірно і про те, що ваших, царської пресвітлої величності, посланців, посланих на Запорожжя з милостивим жалуванням, дворянина й воєводу Зеленого і піддячого 1292 ... я виправив у належну їм дорогу в останніх числах листопада, і послав я з ним своїх людей: королівського сотника Тихона Довгелю і товариша Батуринської сотні Сидора Горбаченка. І писав я через них до низового війська нагадувального листа, щоб вони лишались у належній своїй вірності до вас, великих государів, і подячно прийняли те ваше милостиве жалування, і щоб служили вам, великим государям, завжди в непорушній вірності та дбанні. Список мого листа посилаю в приказ Малої Росії.


З Батурина 9 грудня 1692 року












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.