Попередня     Головна     Наступна





Олекса МИШАНИЧ

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ АВҐУСТИНА ВОЛОШИНА


Майже вся історія Закарпаття перших чотирьох десятиліть XX ст. пов’язана з іменем Авґустина Волошина. Ця світла постать активно присутня і в подальшому історичному процесі краю. Її значення ми належно оцінили тільки з кінця 80-х рр., коли почала відроджуватися незалежна Українська Держава. Велінням часу пішли у небуття демагогічні просторікування про "патера", "буржуазного націоналіста", "політичного авантюриста", і перед світом постав у всій своїй трагічній величі один із найвидатніших борців за українську національну ідею за Карпатами, президент Карпатської України. Короткочасне існування Карпатоукраїнської держави і її легітимного уряду, очоленого А. Волошиним у 1938—1939 рр., засвідчили тяглість національно-визвольних змагань закарпатських українців, прискорили перетворення етнічної маси в народ. Перемогою української Правди за Карпатами у 1939 р. фактично завершився процес консолідації української нації на всіх обширах української території.

Карпатська Україна була потоплена в крові угорсько-фашистськими окупантами, здискредитована комуністично-більшовицькою пропагандою, на довгі десятиліття піддана паплюженню й забуттю. Більшість її лідерів потрапила в жорна карально-репресивної системи радянської імперії зла. Загинув у московській тюрмі й Авґустин Волошин. Десятиліття відділяють нас від тих незабутніх тривожних і кривавих подій. Повертаючись до них в умовах незалежної України, ми ставимо питання: ким був А. Волошин для Закарпаття, яка його роль у національно-культурному відродженні закарпатців? Які сили й ідеї змусили його включитися в політичне життя, віддати свій могутній талант організатора, педагога і культурно-освітнього діяча державотворчій справі, стати на прю з такими нерівними для себе силами, як угорський фашизм і радянський тоталітаризм.

Видатний педагог, учений-філолог, журналіст, просвітитель, громадсько-політичний і церковно-релігійний діяч А. Волошин усе своє життя присвятив педагогічній роботі, був довголітнім викладачем і директором Ужгородської учительської семінарії, а останні роки життя, після поразки Карпатської України, — професором, продеканом філософського факультету і ректором Українського Вільного Університету у Празі. Він — автор десятків підручників для шкіл, на яких виховувалися цілі покоління закарпатських українців.

У його плідному творчому житті поєднався талант педагога широкого профілю — від математика й фізика до мовознавця й літературознавця, від упорядника букварів і шкільних читанок до автора фундаментальних підручників з педагогіки, психології, логіки, дидактики, методики, від книжок про основи віри до художніх творів з соціально-патріотичним і морально-повчальним змістом. Для Закарпаття впродовж майже півстоліття він був цілим педагогічним університетом, щедрою рукою невтомно сіяв зерно просвіти і науки, був гідним продовжувачем культурно-просвітньої національно-релігійної справи свого великого попередника — Олександра Духновича.

А. Волошин — педагог і вчений — невіддільний від А. Волошинаполітика. Саме на прикладі його життя можна простежити, як угорські русини поступово усвідомили себе закарпатськими українцями, частиною єдиного українського народу. З іменем А. Волошина колишні темні й забиті чужоземною неволею підкарпатські русини інтегрувалися у загальноукраїнський визвольний рух, заявили перед усім світом про своє існування і свої державотворчі змагання.

Авґустин Іванович Волошин народився 17 березня 1874 р. в с. Келечині Волівського округу (нині — Міжгірського району) на Закарпатті в сім’ї сільського священика. Рід Волошина походив із лібертинів (вільних селян) села Великі Лучки біля Мукачева. Дід Авґустина Іван був священиком у Великих Лучках, батько у 1867 р. призначений священиком у с. Келечин Марамороської жупи. Мати Авґустина Волошина Емілія Зомборі теж походила із священичої родини. В сім’ї було четверо дітей — Авґустин і три його сестри — Олена, Ольга й Елеонора. Незважаючи на те, що у 70-х рр. майже всі священичі родини на Закарпатті були змадяризовані, у родині Волошинів свідомо трималися руської мови і звичаїв, розмовною мовою у сім’ї була місцева руська (українська) мова. З рідного дому А. Волошин виніс знання говірки рідного села, якою потім користувався у своїй науково-практичній роботі.

Після закінчення початкової сільської школи батько відвіз сина до Ужгорода до гімназії, та Авґустин не виявив належного знання угорської мови, і йому було відмовлено. Батько записав його до четвертого класу нормальної школи, де він протягом року підучився угорської мови і в 1883 р. був прийнятий до першого класу Ужгородської гімназії, яку закінчив у 1892 р. Навчання в гімназії велося угорською мовою, весь навчально-виховний процес було спрямовано на те, щоб випускники стали добрими угорськими патріотами. По-руськи для греко-католиків викладали тільки науку релігії і для бажаючих факультативно руську мову ("русский литературный язык). Ця руська мова була фактично "язичієм" — сумішшю російської і церковнослов’янської мов з невеличкою домішкою місцевих слів. Гімназійна бібліотека не мала жодної руської книжки. Учням заборонялося розмовляти між собою по-руськи. Однак А. Волошин не забув рідне слово, готувався до праці між своїм рідним народом.

Після закінчення гімназії єпископ Ю. Фірцак послав А. Волошина як здібного учня на теологічний факультет Будапештського університету ім. Пазманя. Провчившись рік у Будапешті, А. Волошин захворів і повернувся до Ужгорода, де вступив до теологічного ліцею, який закінчив у 1896 р.

Цього ж року одружився з Іриною Петрик, дочкою професора Ужгородської гімназії, 22 березня 1897 р. висвятився і став працювати капеланом ужгородської Цегольнянської Преображенської церкви. Цього ж року, з 1 листопада, А. Волошин розпочав педагогічну роботу в Ужгородській учительській семінарії. У 1899—1900 рр. у Будапештні при високій педагогічній школі він приватне склав додаткові іспити і одержав диплом викладача фізики й математики горожанських шкіл, що дало йому право викладати і в учительській семінарії. У 1900—1917 рр. він був звичайним професором семінарії, а з 1917 і до 1938 р. — її директором. Протягом довгих років педагогічної праці в семінарії А. Волошин викладав найрізноманітніші предмети — фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, педагогічну психологію та ін., з усіх цих предметів написав шкільні підручники і став провідним ученим-педагогом краю. Він виховав сотні учнів, які ширили освіту на Закарпатті, проводили велику культурну, просвітницьку і громадсько-політичну роботу серед народу.

На початку XX ст. А. Волошин кілька разів побував у Львові, познайомився з галицьким культурним і освітнім життям, галицькою пресою, літературою, шкільними підручниками. Зв’язки з Галичиною він підтримував і далі, особливо з галицькою "Просвітою".

Як греко-католицький священик А. Волошин відстоював інтереси греко-католицької церкви, боронив традиційний обряд, відіграв провідну роль в акції збереження церковнослов’янської мови в богослужінні і кирилиці в друкуванні книжок. Оборона кирилиці від угорського шовіністичного наступу — одна з великих заслуг А. Волошина перед своїм народом. Він не побоявся на всіх рівнях виступити проти тих священиків, єпископів і представників влади з Будапешта, які намагалися запровадити на Закарпатті богослужіння угорською мовою і руські книжки друкувати латинським алфавітом. Спільними зусиллями патріотів Закарпаття ця антиукраїнська акція не була переведена у життя. За заслуги перед своїм народом і ревну багатолітню працю на користь Церкви папа римський Пій XII призначив А. Волошина своїм таємним камерарієм (папський прелат, монсиньйор, шамбелян).

Окремої уваги заслуговує журналістська діяльність А. Волошина. Він був журналістом-професіоналом, віддавав цій роботі велику частину свого плідного творчого життя. З 1903 року він стає редактором популярної і єдиної руської газети "Наука", у якій друкує численні матеріали про життя свого народу, морально-повчальні статті, поширює знання з різних галузей. "Наука" відіграла велику роль у культурному і громадському житті краю, навчала селян культури землеробства, популяризувала відкриття читалень, кооперативів, антиалкогольних товариств, підтримала "Верховинську акцію" Е. Еґана, боролася проти лихварського засилля, звертала увагу на безземелля селянства і його вимушену еміграцію. Під редакцією А. Волошина і переважно за його кошти "Наука" виходила до 1918 р. У 1920 р. вона була реорганізована і під назвою "Свобода" виходила як тижневик до 1938 р. З 7 липня 1938 р. під назвою "Нова Свобода" вона стала першою українською щоденною газетою на Закарпатті і друкувалася до 16 березня 1939 р. — останнього дня існування Карпатської України. На сторінках "Свободи" і "Нової Свободи" найбільш повно віддзеркалено громадсько-політичне і культурно-національне життя Закарпаття 20—30-х рр. "Нова Свобода", редакторами якої були Василь Ґренджа-Донський і Свирид Довгаль, і донині лишається одним із найавторитетніших джерел відомостей про Карпатоукраїнську державу 1938—1939 рр.

А. Волошин був також одним із засновників і співпрацівників тижневика "Русин" (1920—1921) і щоденної газети "Русин" (1923), які друкувалися в Ужгороді етимологічним правописом, входив до редакційних комітетів і дописував до газети "Українське слово" (1932—1938), журналів "Підкарпатська Русь" (1923—1938), "Кооператива" (1921—1924), "Учительський голос" (1929—1939), "Науковий збірник товариства "Просвіта" в Ужгороді" (1922—1938). За його редакцією в Ужгороді виходив щомісячний популярно-релігійний журнал "Благовістник" (1922—1938). З 1902 до 1924 р. він упорядковував щорічний календар "Місяцеслов", який був популярною народною лектурою, містив літературні матеріали, фактично виконував роль літературного альманаху. У своїй журналістській роботі А. Волошин орієнтувався на галицькі періодичні видання, знайомив закарпатців із загальноукраїнською культурою та літературою. Зрозуміло, у його власних кореспонденціях, замальовках, статтях, популярних науково-практичних порадах переважав морально-повчальний аспект, він виступав просвітителем свого народу, вчив його добру і праці, прищеплював йому високі релігійні і громадянські принципи життя.

Активна громадсько-політична діяльність А. Волошина припадає на 20— 30-ті рр. Він не був політиком-професіоналом, але обставини життя Закарпаття цього періоду складалися так, що змушений був займатися громадськими і політичними справами, відіграючи у їхньому перебігу провідну роль.

Ще у 1902 р. А. Волошин став ініціатором і одним із засновників акційного товариства "Уніо", яке було спадкоємцем заснованого О. Духновичем у 1864 р. "Общества св. Василія Великого". Товариство "Уніо" мало свою друкарню й книгарню, займалося виданням і поширенням руських книжок, проіснувало до листопада 1938 р. За час своєї діяльності товариство "Уніо" випустило сотні назв книг — шкільних підручників, церковної літератури, книжок і брошур науково-популярного, просвітницького змісту й характеру. Майже всі книжки А. Волошина вийшли у цьому акційному товаристві.

У кінці 1919 р. А. Волошин стає ініціатором заснування на Закарпатті культурно-освітнього товариства "Просвіта". 9 травня 1920 р. на загальних зборах "Просвіти" в Ужгороді було затверджено статут товариства, обрано правління. Закарпатська "Просвіта" проіснувала до березня 1939 р. і проводила величезну культурноосвітню роботу, переважно на селах, організувала сотні читалень, самодіяльних хорових і драматичних гуртків, включилася в акцію ліквідації неписьменності населення. Заходами "Просвіти" було видано сотні художніх творів і науково-популярних книжок для народу. А. Волошин спрямовував діяльність "Просвіти" на популяризацію української культури, збереження рідної мови, утвердження української національної свідомості. Закарпатська "Просвіта" діяла у тісних взаєминах з галицькою "Просвітою" і відіграла провідну роль у культурно-національному відродженні закарпатських українців у 20—30-х рр. А. Волошин працював заступником голови "Просвіти" до останніх днів її існування. Йому належить велика заслуга у вихованні просвітянських кадрів, залученні до роботи в гуртках "Просвіти" учительства.

Вершиною діяльності закарпатської "Просвіти" став Всепросвітянський з’їзд, що відбувся в Ужгороді 17 жовтня 1937 р. В його роботі взяло участь 30 тисяч просвітянських активістів з усіх сіл і містечок краю. У "Маніфесті до українського народу Підкарпаття", випущеному до з’їзду і підписаному керівниками 25 громадських організацій, партій, редакцій, говориться: "Ми добровільно прилучилися до Чехословацької республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-міліонового українського народу і цієї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося" [Цит. за текстом окремого плаката.]. Під цим "Маніфестом" є і підпис А. Волошина: від імені Першої Руської Народної Ради і Педагогічного товариства Підкарпатської Русі.

Педагогічне покликання А. Волошина найбільше виявилося на освітянській ниві — вихованні учительських кадрів, написанні і виданні підручників і організаційній роботі серед працівників освіти. Від АвстроУгорщини Закарпаття одержало жалюгідну освітянську спадщину. Більше половини населення було неписьменним. Мадяризація освіти, вершиною якої став закон Апоні 1907 р., звела нанівець усю народну освіту рідною мовою. Державні школи було переведено на угорську мову викладання, а початкову освіту в церковних школах відкинуто на рівень XVII ст. Уряд Чехословацької республіки після 1919 р. приділив значну увагу освіті на Закарпатті — у народних школах заведено обов’язкове восьмирічне навчання, розпочато будівництво нових шкільних приміщень. Головною проблемою стала нестача кваліфікованих учителів. На Закарпаття прибуло чимало російських емігрантів, галицьких "москвофілів", колишніх малограмотних чеських легіонерів, які влилися в ряди учительства і спричинили той мовний хаос, який панував тут впродовж двох десятиліть. У 1921 р. на Закарпатті було створено русофільське "Учительское товарищество Подкарпатской Руси", яке під російським імперським прапором орієнтувалося на Угорщину, проводило антиукраїнську роботу. Більшість старшого покоління місцевого учительства мали проугорські настрої. Чеський уряд так само більше підтримував "карпаторосів", намагався віддалити край від України.

Після численних спроб порозумітися й об’єднатися з "Учительским товаришеством" на його з’їздах молоде народовське учительство на чолі з А. Волошином організувало в 1929 р. "Учительську громаду", яка проіснувала до 1939 р. Постійним почесним її головою був А. Волошин. У 1930 р. "Учительська громада" нараховувала 220 членів, 1937 р. в роботі її VII конгресу брало участь 1630 членів. "Учительська громада" об’єднала все національно свідоме українське учительство Закарпаття, видавала два фахові журнали — "Учительський голос" і "Наша школа", на сторінках яких часто зустрічаємо ім’я А. Волошина.

Як і "Просвіта", "Учительська громада" відіграла помітну роль у становленні українського Закарпаття, вихованні молоді національно свідомими і активними у громадських справах синами свого краю. Оцінюючи її роботу, газета "Нова Свобода 3 липня 1938 р. назвала її "нашою рідною, верховною організацією, нашою національною баштою.., нашим вогнищем національної свідомості, дисципліни і культурності". Таким напрямом діяльності "Учительська громада" завдячує насамперед своєму провіднику А. Волошину.

На останньому, VIII з’їзді "Учительської громади" 4 липня 1938 р. (взяло участь 1284 учителів) було заманіфестовано національну свідомість найбільшого прошарку народної інтелігенції Закарпаття — учительства. У резолюції з’їзду відзначено: "Восьмий конгрес знову проголошує, що підкарпатські русини є частиною українського народу, й тому всі стремління, що хотять ділити цей відламок українського народу під Карпатами на більше собі ворожих національностей, є протинародні, протидемократичні, протинаукові й шкідливі" ["Нова Свобода". — Р. І (XXXIX. — Ч. 18. — Ужгород. — 1938. — 5 липня. Цит. за кн.: Стерчо Петро, проф. д-р. Карпато-українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919—1939 рр. — Торонто, 1965. — С. 39.].

Найбільше дискусій викликає політична діяльність А. Волошина, хоч треба одразу застерегти, що чистою політикою він займався мало: у 1918— 1921 рр. взяв участь у об’єднанні Народних Рад і був членом "Директорії" — тимчасового уряду Підкарпатської Русі на чолі з губернатором Гр. Жатковичем (з 12 серпня 1919 р. до 17 березня 1921 р.); у 1925—1935 рр. був послом до Празького парламенту від Християнської народної партії; у 1938—1939 рр. — державний секретар здоров’я, прем’єр-міністр Карпатської України, посол до сойму Карпатської України (з 12 лютого 1939 р.) і Президент Карпатської України (з 15 березня 1939 р.). В еміграції А. Волошин політикою не займався, віддаючись повністю педагогічній роботі в Українському Вільному Університеті. Чи не єдиний політичний акт, який він здійснив в еміграції, — порозумівся з Проводом Українських Націоналістів, підписавши від імені влади Карпатської України (разом з Ю. Реваєм і А. Штефаном) 21 липня 1939 р. у Венеції документ про невідривність Карпатської України від українських земель, соборність української нації із визнанням Українського Національного Руху "єдиним носієм соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби". Цей таємно підписаний акт залишився тільки на папері, жодних наслідків не мав.

Як посол до Празького парламенту А. Волошин відстоював інтереси Закарпаття, провів там кілька помітних акцій. У 1926 р. він домігся введення на Закарпатті кооперативних законів, які захистили девальвовані після приєднання краю до Чехословацької республіки вклади закарпатських кооперативних спілок у будапештських банках. А. Волошин у парламенті розкрив наміри і зупинив агітацію деяких словацьких послів за перенесення столиці Підкарпатської Русі з Ужгорода до Мукачева, вигідну тим антизакарпатським силам, які хотіли приєднати Ужгород до Словаччини. Цю агітацію підтримували і закарпатські русофіли. У 1928 р. А. Волошин як посол домігся поширення на Закарпаття закону про конгруу — державну допомогу священикам.

У 1919—1938 рр. А. Волошин входив до складу Першої Центральної Руської Народної Ради Підкарпатської Русі. Ця Рада, об’єднавши всі інші Народні Ради, винесла у 1919 р. рішення про приєднання Закарпаття до Чехословацької республіки. Пізніше у ній почалися незгоди між українцями і русофілами і вона практично була бездіяльною. У 1936 р. її зусиллями підготовлено й випущено (українською і російською мовами) "Проєкт закона Центральної Руської Народної Ради про конституцію Автономної Підкарпатської Руси" (1937), якому так і не судилося стати законом. Авторитет А. Волошина у цій Руській Народній Раді був дуже високий, бо він об’єднував навколо себе сили різних орієнтацій, та оскільки Рада не мала реальної влади і була дуже неоднорідною, вона не відіграла тієї політичної ролі в житті закарпатців, яка на неї спершу покладалася.

У 30-х рр. А. Волошин своєю невсипущою працею на користь політичного, економічного, культурно-національного і релігійного розвитку Закарпаття піднявся до рівня провідника свого народу; його авторитет перевищував авторитет губернатора, до його слів прислухалися представники всіх орієнтацій. Він був ініціатором створення, душею, а почасти і керівником численних спілок, товариств, фабрик — Підкарпатського банку, фабрики виливання дзвонів "Акорд", фабрики свічок "Геліос", керамічної фабрики "Керамос", фабрики сірників "Руські сірники", асекураційного товариства "Бескид" та ін. Ці підприємства і установи забезпечували роботою сотні робітників і службовців, що в тогочасних умовах безробіття мало першорядне значення.

Мав А. Волошин і ворогів, насамперед серед комуністів і мадяронів, угорських фашистів. Комуністи негативно ставилися до нього як до священика, проповідника християнської етики і моралі, що відстоював класовий мир, всенародну злагоду, національну українську свідомість, боровся проти примітивного атеїзму. Йому докоряли за невеличкий власний маєток (виноградник у с. Севлюшка Земплинської жупи), прибуток з якого повністю йшов на утримання заснованого ним в Ужгороді будинку для сиріт. Мадяри ненавиділи його за українство, українську національну орієнтацію, не могли пробачити йому, що він, провчившись шістнадцять років у мадярських школах, не став угорським патріотом, відстоював руську мову й кирилицю і у 1919 р. відіграв не останню роль у виході Закарпаття зі складу Угорщини та приєднанні його до Чехословаччини. Антиугорська орієнтація А. Волошина найбільше проявилася у 1938— 1939 рр., коли він рішуче виступив проти угорських претензій на Закарпаття, і очолювана ним Карпатська Україна вчинила збройний опір угорсько-фашистській окупації краю у березні 1939 р. Угорсько-фашистська пропаганда робила все для того, щоб дискредитувати А. Волошина, принизити його як політика і громадянина, використавши для цього не лише засоби масової інформації, а й карні елементи, озброєні банди голодранців (rongyosgárda), які жорстоко розправлялися з карпатськими січовиками і безборонними карпатськими українцями, прихильниками Карпатоукраїнської держави. А. Волошин не пішов на ані найменші поступки угорському фашизму, до кінця виконав патріотичний обов’язок перед своїм народом.

У 20—30-х рр. А. Волошин однозначно дотримувався прочехословацької політичної орієнтації, вважав, що Закарпаття під назвою "Підкарпатська Русь" на підставі міжнародних угод 1919 р. добровільно ввійшло до складу новоствореної Чехословацької республіки і згідно з цими угодами йому мав бути наданий статус автономії. Як відомо, празький уряд і його лідери не спішили з проголошенням автономії Підкарпатської Русі, цинічно заявляючи, що населення цього краю "не дозріло" до автономії. На знак протесту проти недотримання празьким урядом своїх обіцянок щодо автономії Закарпаття перший губернатор Підкарпатської Русі Г. Жаткович 17 березня 1921 р. зрікся своєї маріонеткової посади. З того часу все політичне життя Закарпаття аж до жовтня 1938 р. було підпорядковане досягненню автономії в рамках Чехословацької республіки. Про роль А. Волошина у боротьбі за автономію говорить те, що він разом з Й. Камінським, представником русофілів, від імені Центральної Руської Народної Ради випрацював проект закону про Конституцію автономної Підкарпатської Русі.

У серпні 1938 р. А. Волошин реорганізував Першу Центральну Руську Народну Раду, ввівши до складу її керівництва нових членів, і 7 вересня з цілою делегацією Ради прибув до Праги, щоб домогтися проголошення автономії. Президент республіки Е. Бенеш не прийняв делегації, і вона повернулася до Ужгорода без будь-яких результатів. А. Волошин домагався від празького уряду реалізації міжнародних рішень 1919 р. про Закарпаття. 1 серпня 1938 р. він виступив із статею "Якої автономії домагаємося", у якій писав: "Домагаємось чесного здійснення нашої автономії за законами мирових договорів і конституційної грамоти та протестуємо проти штучного поширення шкідливої централізації! Домагаємось, щоб кожному народові дати можливість повного господарського розвитку! Домагаємось забезпечення людських прав для всіх мешканців нашої країни! Бо тільки тоді Підкарпатська Русь станеться кріпостю нашої держави тут на східному краю республіки!" [Цит. за кн.: Штефан Авґустин. Авґустин Волошин — Президент Карпатської України. Спомини. — Торонто, 1977. — С. 69.]. Отже, до середини 1938 р. А. Волошин був автономістом, обстоював думку про автономію Закарпаття в межах Чехословацької республіки.

Розв’язання питання про автономію Закарпаття і створення незалежної Карпатоукраїнської держави було прискорене міжнародними подіями. Після Мюнхенської конференції 29 — 30 вересня 1938 р., у якій взяли участь керівники чотирьох великих європейських держав — Німеччини, Англії, Франції та Італії, — Чехословацька республіка перестала існувати, перетворившись у федеративну державу чехів, словаків і підкарпатських українців, 8 жовтня 1938 р. Перша Русько-Українська Центральна Народна Рада, очолювана А. Волошином, і Центральная Русская Народная Рада на чолі з Й. Камінським порозумілися між собою й вирішили "домагатися для Підкарпатської Русі тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина..." На цьому засіданні двох Рад було сформовано уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем’єр-міністром і міністром освіти А. Бродісм. А. Волошин у цьому уряді став міністром здоров’я і соціальної опіки. 11 жовтня Прага затвердила перший уряд сфедерованої з чехами і словаками Підкарпатської Русі у складі: прем’єр — А. Бродій, міністри — Ю. Ревай, Е. Бачинський і С. Фенцик, державні секретарі — А. Волошин та І. Пещак. Хоч у цьому уряді більшість належала русофілам проугорської орієнтації, — фактично з 11 жовтня 1938 р. в центрі Європи започатковано існування Карпатоукраїнської держави. Через два тижні ситуація змінилася: 27 жовтня у Празі було заарештовано А. Бродія, звинуваченого у шпигунстві і підготовці приєднання Закарпаття до Угорщини. У проугорській діяльності звинувачено також міністра С. Фенцика. Уряд Підкарпатської Русі повністю пішов у відставку. До негайно сформованого нового уряду ввійшли: А. Волошин — прем’єр, Ю. Ревай і Е. Бачинський — міністри. Таким чином, волею долі А. Волошин посів найвищу державну посаду на Закарпатті й розпочав працю на утвердження й зміцнення невеликої молодої незалежної держави. У своїй державотворчій діяльності він намагався насамперед відбити агресію фашистської Угорщини, яка претендувала на територію Закарпаття. Угорська фашистська пропаганда почала шалений наступ на молоду державу, і, користуючись правом сильного, Угорщина домоглася захоплення низинної території Закарпаття. За рішенням Віденського арбітражу, 2 листопада 1938 р. до Угорщини відійшли міста Ужгород, Мукачево й Берегово — всього близько 1500 кв.км території, на якій, крім 85 тисяч угорського населення, проживало біля 40 тис. українців та близько 50 тис. іншого неугорського населення.

А. Волошин змушений був коритися силі і змиритися з такою втратою. Він і його оточення тішили себе надією, що відтепер існування Карпатської України і її кордони будуть забезпечені великими державами — учасницями Віденського арбітражу — Німеччиною, Італією, Англією та Францією. З листопада 1938 р. А. Волошин виступив з "Маніфестом Уряду Карпатської України до всіх громадян Карпатської України", у якому роз’яснив вимушене прийняття рішень Віденського арбітражу і закликав народ до розбудови своєї держави, єдності, праці, спокою і порядку. Столицю Карпатської України з Ужгорода було перенесено до Хуста. Почався короткотривалий період розбудови карпатоукраїнської державності, яка зводилася переважно до оборони краю від угорської і польської агресії і з’ясування непорозумінь з чеською адміністрацією та військовою владою. На території Карпатської України було створено молодіжну організацію національної самооборони "Карпатська Січ", яка боронила край від угорських та польських терористів, стояла на сторожі національної безпеки молодої держави. Чеська армія, що залишилася на території Карпатської України, більше загравала з угорцями, відмовилася передавати зброю українській владі, тому неозброєна "Карпатська Січ" не відіграла тієї ролі в обороні Карпатської України, яка їй належала. Почала налагоджуватися робота державної адміністрації. 10 листопада 1938 р. Перша Українська Центральна Народна Рада, провід якої й далі очолював А. Волошин, звернулася з "Маніфестом до українського народу Підкарпаття", у якому накреслила програму діяльності уряду Карпатської України в галузі народного господарства, будівництва, освіти. В "Маніфесті" підкреслювалося, що "ми опираємося на власні сили народу й провадимо працю на боротьбу в інтересах лише свого народу", висловлювалося твердження, що народ став господарем і власником своїх просторів та природних багатств. 22 листопада парламентом Чехословацької республіки прийнято конституційний закон про автономію Карпатської України, яким визначено державно-правовий статус Підкарпатської Русі як "автономної складової частини Чехословацької республіки", закріплено права і обов’язки її законодавчої, правлячої, виконавчої та судової влади. У будівництво Карпатської України включилися також представники всього українського народу, вихідці з Галичини і Східної України. Почала надходити допомога від американських і канадських українців. Прийнято підписане А. Волошином "Розпорядження Правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада 1938 р. про державну мову". Вибори до Першого Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р. завершилися повною перемогою Української Правди за Карпатами. Із 243 тисяч виборців, що брали участь у голосуванні, за Українське Національне Об’єднання подано 92,4% голосів. До Сойму Карпатської України обрано 32 кандидати, що представляли українців та національні меншини — чехів, румунів, німців. 14 лютого 1939 р. через газету "Нова Свобода" А. Волошин виступив із зверненням до народу, відзначивши його активність у виборах до Сойму, політичну зрілість та високу національну свідомість.

Перше засідання Сойму Карпатської України відбулося 15 березня 1939 р. Сойм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, республікою з президентом на чолі; державною мовою Карпатської України визнано українську мову; затверджено також синьо-жовтий прапор, герб тризуб і державний гімн "Ще не вмерла Україна". Сойм одноголосно обрав А. Волошина президентом Карпатської України.

День 15 березня 1939 р. був першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорсько-фашистської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України. А. Волошин і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання й вибори президента, щоб перед усім світом заявити про свої державні змагання, не підкоритися угорсько-фашистській окупації. Той кількаденний опір, який вчинили карпатські січовики озброєній танками й артилерією в стократ переважаючій угорській армії, можна вважати початком Другої світової війни. Це — перший збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм. Керівництво Карпатської України у своїй політичній діяльності орієнтувалося на Німеччину, яка обіцяла захистити новостворену маленьку державу. Але Угорщині, зацікавленій у спільному угорсько-польському кордоні, вдалося переконати Німеччину змінити свої погляди і віддати їй Закарпаття як плату за вступ до антикомінтернівського пакту. Регент Угорщини М. Горті принизливо подякував А. Гітлеру за такий щедрий подарунок — "життєдайну територію для Угорщини".

Не можна докоряти ні А. Волошину, ні його уряду за те, що сталося в березні 1939 р. Карпатська Україна займала не останнє місце в міжнародних відносинах, опинилася у сфері інтересів багатьох країн — Німеччини, Радянського Союзу, Польщі, Угорщини, Чехословаччини. її долю вирішували на Мюнхенській конференції і Віденському арбітражі Німеччина, Англія, Італія і Франція. Здавалося, що Німеччина була найприхильнішою до цього краю, послала до Хуста свого консула і обіцяла вберегти від угорської агресії. Тому нині цілком зрозуміла політична орієнтація Карпатської України на Німеччину. Це зовсім не означає співробітництво з Німеччиною чи участь у підготовці Німеччини до Другої світової війни. Німеччина підступно зрадила Карпатську Україну, віддавши її на поталу своєму надійному союзникові.

Радянський Союз потрактував німецьку присутність в Карпатській Україні як створення плацдарму для нападу на Радянський Союз і міфічну підготовку приєднання Радянської України до Карпатської України. Сталін на XVIII з’їзді ВКП(б) негативно висловився про Карпатську Україну, приписавши їй фантастичні плани приєднання до Карпатської України Радянської України. Польща не сприйняла Карпатської України, бо це перешкодило їй досягти спільного польсько-угорського кордону. Чехословаччина так само неприязно поставилася до незалежної Карпатської України, бо з її рук вислизав ласий шматок — сировинний придаток республіки. Невиразне ставлення щодо Карпатської України займала Румунія. Вона не підтримувала угорської окупації Закарпаття та водночас не наважилася виступити проти прийнятих сильнішими державами рішень. Отже, Карпатська Україна була ізольована в оточенні майже ворожих держав. Не маючи армії, вона не могла дати відповідної збройної відсічі нападникам. Коли від неї відвернулася Німеччина, то стало очевидним, що її дні полічені. Волошин діяв спокійно, розсудливо, не йшов на провокації. У нього не було жодного виходу. Сили зла перемогли Карпатську Україну і кинули її в чорну ніч понад п’ятирічної угорсько-фашистської окупації. А. Волошин разом із своїм урядом залишили Хуст і 16 березня перейшли румунський кордон. Із Сигота через Великий Варадин, Клуж (Коложвар), Арад і Тамішоару (Темешвар) дісталися до Югославії і зупинилися в Бєлграді, потім А. Волошин разом з А. Штефаном поїхали до Загреба. Із Загреба 11 квітня виїхали до Відня, звідти до Братислави, Берліна і до Праги. У Празі А. Волошин жив постійно до дня свого арешту 20 травня 1945 р., пов’язавши свою долю з Українським Вільним Університетом, доктором філософії якого він став 30 жовтня 1938 р.

Колегія професорів УВУ обрала А. Волошина професором педагогіки у 1938/39 навчальному році. До своїх обов’язків він приступив восени 1939 р., читав курси педагогічної методології, методики навчання мови та історії, навчання арифметики та природничих наук, укладав нові підручники ("Педагогічна телеологія", "Педагогічна методологія", "Перегляд історії української освіти", "Педагогічна психологія", "Педагогічна хрестоматія"). У 1940/41 навчальному році його обрано продеканом філософського факультету. У квітні 1945 р. він стає ректором УВУ — останнім ректором празького періоду УВУ.

Перед приходом до Праги Радянської армії на початку травня А. Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід, залишився у Празі, де його і досягло всевидяче око НКВС. Вперше А. Волошина заарештовано 14 травня 1945 р. На цей раз його завезли в приміщення УВУ, забрали ключі від ректорської канцелярії та архіву і відпустили. Другий арешт А. Волошина органами НКВС відбувся 21 травня теж у його помешканні за адресою Прага-Сміхов, Под Ліпками, 11. Капітан Смершу Шибайлов доставив його на Дєлостржелецьку вулицю, де його було замкнено в тюремному підвалі. З Праги А. Волошина вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув’язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур А. Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя. Його поховання — невідоме. Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських учених-педагогів і політиків Закарпаття першої половини XX ст. А. Волошина, президента Карпатської України.

Є всі підстави вважати А. Волошина одним із видатних українських педагогів XX ст. Справа не тільки в тому, що понад сорок п’ять років свого творчого життя він віддав педагогічній і культурно-освітній роботі. Він був педагогом за покликанням, і його майже півстолітня праця на ниві народної освіти дала напрочуд гарні наслідки. Як довголітній професор, директор Ужгородської учительської семінарії і голова "Учительської громади", А. Волошин виховав кілька поколінь закарпатського учительства, яке розбудовувало в Закарпатті національну освіту, за прикладом свого вчителя виховувало майбутніх свідомих українців, носіїв української національної ідеї за Карпатами.

А. Волошин мав теологічну освіту, був священиком. Свої душпастирські обов’язки він виконував до кінця, прищеплюючи своєму народу високі моральні якості, навчаючи його працелюбності, добру, справедливості й милосердю. Водночас він здобув і другу освіту — педагогічну, мав диплом викладача фізики й математики. Та ця вузька спеціальність не задовольняла його, самотужки він оволодіває майже всіма гуманітарними предметами, стає визнаним спеціалістом з мови, літератури, педагогіки, психології, логіки, дидактики. В цій багатопрофільності наукових і педагогічних зацікавлень А. Волошина була закладена ціла програма його подвижницької освітньої праці для свого народу. Перебуваючи на посаді директора учительської семінарії з руською (українською) мовою навчання, А. Волошин міг піти іншим, легшим шляхом — перекласти існуючі стабільні чеські чи угорські підручники й без будь-яких проблем користуватися ними. Оригінальними могли бути хіба що підручники з рідної мови. Проте він мав іншу програму, вважав, що всі підручники для початкових і середніх шкіл Закарпаття мають бути оригінальними, написаними місцевими авторами з використанням місцевого матеріалу. Так він реалізував свою програму національної освіти, наближав Закарпаття до загальноукраїнського освітнього рівня.

Авторство більшої частини шкільних підручників Закарпаття першої половини XX ст. належить А. Волошину. За неповними бібліографічними даними А. Волошин з 1899 до 1944 р. написав і видав понад 40 підручників, окремі з яких витримали по кілька видань. Букварі, читанки, підручники рідної мови, арифметики, фізики, педагогіки, психології, дидактики, логіки, науки стилізації, педагогічної етики і методології — такий результат науково-педагогічних інтересів А. Волошина і його комплексного підходу до проблем національного виховання. Сюди ще треба додати його катехитичні проповіді, "Малий катехизис", "малу" і "середню" Біблію — теж підпорядковані потребам шкільного навчання і морального виховання.

Для написання своїх підручників А. Волошин широко використовував існуючу педагогічну та методичну літературу різними мовами — українською, російською, угорською, чеською, німецькою і латинською. Додані до його підручників списки використаної літератури свідчать, що А. Волошин не відставав від європейської педагогічної думки, добре володів не тільки історією предмета, а й глибоко висвітлював сучасний його стан. Авторитетами для нього в історії педагогіки і педагогічній методології були вчені з світовими іменами — С. Русова, Л. Толстой, В. Успенський, О. Каднер, Я. А. Коменський, Г. Кершенштайнер, В. Райн, Ж. Ж. Руссо, Й. Песталоцці та ін. Не минав він і середньовічних отців церкви — Св. Авґустина і Св. Ієроніма. Як високоосвічений і ерудований вчений А. Волошин завжди ретельно викладав історію питання, з’ясовував різні погляди й суперечності, ніколи не був категоричним у висновках.

Етапними у творчій біографії вченого стали написані ним підручники "Історія педагогіки для учительських семінарій" (Ужгород, 1923, 2-е вид., Ужгород, 1931), "Педагогіка і дидактика для учительських семінарій" (Ужгород, 1923), "О соціяльном вихованню" (Ужгород, 1924), "Методика народно-шкільного навчання" (Ужгород, 1935), "Педагогічна психологія" (Ужгород, 1932), "Педагогічна методологія. Книга 1. Методологія навчання" (Прага, 1943), В першій половині 40-х рр. були завершені, але залишилися неопублікованими "Педагогічна хрестоматія" (40 арк.), "Методологія морального виховання" (20 арк.), "Педагогічна телеологія" (15 арк.), "Педагогічна психологія" (8 арк.). Була також підготовлена до друку "Теорія виховання (Прелоєції)". Всі ці праці свідчать про активну педагогічну діяльність А. Волошина в Українському Вільному Університеті, їх ще належиться розшукати і вивчити.

Педагогічні погляди А. Волошина формувалися на основі досягнень передової європейської педагогічної думки XIX—XX ст. Його педагогічна концепція максимально наближувала процес навчання та виховання до життя, поєднувала моральне, духовне і фізичне виховання, обстоювала трудове виховання. Він визначав п’ять основних чинників виховання: сім’ю, школу, державу, церкву і вихователя. Значну увагу приділив А. Волошин соціальному вихованню, яке так само покликане ширити культуру, нести світло знань і добра в усі куточки людського життя ("О соціяльном вихованню", 1924).

Викладаючи історію педагогіки від найдавніших, ще дохристиянських часів, А. Волошин послідовно простежив розвиток світової педагогічної думки і закінчив свій курс основними віхами української педагогіки й переглядом історії шкільництва Закарпаття від XIV ст. до 30-х рр. XX ст. Розділ про шкільництво Закарпаття в "Короткій історії педагогіки" (1923, 1931) є окремою глибокою науковою студією, в якій вперше систематично висвітлено історію розвитку початкової і середньої шкільної освіти на Закарпатті.

Методологію навчання А. Волошин опрацював у одному з останніх своїх підручників для вчителів та учительських семінарій — "Педагогічна методологія" (Прага, 1943). Крім викладу теоретичних поглядів на методику навчання і методи науково-педагогічного дослідження він детально простудіював методи навчання, виокремивши загальну і спеціальну методологію навчання. В частині про спеціальну методологію навчання виділяються розділи про навчання релігії, мови, філософії, арифметики, природознавчих наук і прикладних дисциплін — співу й музики, малювання, ручної праці, фізкультури. Розроблена А. Волошином на підставі власного педагогічного досвіду і численних авторитетних джерел методологія навчання різних шкільних дисциплін і нині не втратила свого наукового значення, є видатним надбанням української педагогічної думки.

Найвище А. Волошин ставив вивчення у школі рідної мови й літератури. Особливо цінними є його висловлювання про українську літературу. "Наші вороги кажуть, — пише він, — що наш нарід не має своєї літератури. Це неправда. Ми хоч у дечому відстали від своїх сусідів, то не з власної вини, так складалися історичні обставини. Наша література є багата, багата вона особливо чистотою морального духа і щирим патріотизмом. Маємо і ми класичні зразки на всі форми — стилістичні, риторичні й поетичні". І далі: "Література є дзеркалом людського життя цілої нації. Навчання літератури являється по правді фактичною етикою, практичною психологією і практичною соціологією. Письменник своїми шляхетними думками і моральним світоглядом найкраще виховує свій нарід. Моральні принципи скоріше черпаємо із добрих п’єс, ніж із абстрактних теорій. Більше психологічного знання подає якийсь добрий роман, ніж найліпша психологія" [Волошин Авґустин. Педагогічна методологія. Книга 1. Методологія навчання: Для вчителів та вчительських семінарій. — Прага: "Пробоєм", 1943. — С. 116—117]. Його методичною настановою було не те, "щоби учень знав історію життя поета, але щоб читав, розбирав і зрозумів найкращі його твори" [Там же. — С. 120.].

А. Волошин вболівав за майбутнє української школи і української педагогіки. Однією з останніх опублікованих ним робіт була стаття "Про шкільне право будучої Української держави" [ Науковий збірник Українського Вільного Університету в Празі. — Т. III. — Прага, 1942. — С. 100—113.]. Вчений не сумнівався в тому, що Українська незалежна держава колись буде, тому вважав за потрібне подати свої роздуми про шкільне право цієї держави. На його думку "кожна держава нормує законами правовий лад шкільництва. Дух законів залежить від розвитку політичної культури держави".

Аналізуючи шкільний устрій і систему шкільництва в різних країнах світу, зокрема і в Радянському Союзі, автор доходить висновку, що в СРСР "школа сталася не засобом культури, але засобом одної партії, партії комуністів, яка веде завзяту боротьбу проти головних ділянок культури, особливо проти чинників моральної культури, як проти родини, проти церкви і т.д." З болем говорить А. Волошин про Україну і "велике число вивезених в чужі краї на тяжку працю, засуджених на смерть або замордованих без жодного суду тисяч і тисяч нещасних". Головною умовою культурного поступу, — твердить А. Волошин, — є свобода культурної праці. "Відсутність свободи культури приносить за собою павперизацію, деморалізацію гнобленого людства". Ігнорування правової культури, правового захисту школи призвело в Україні до низького рівня освіти, жалюгідного існування школи. В майбутній Українській державі А. Волошин бачить таку систему шкільництва, яка захищатиметься державою і буде користуватися всіма свободами культурної праці. Національна культура живе і в найскрутніших обставинах, і саме вона й допомагає переживати найтяжчі часи. В майбутній українській школі А. Волошин бачив пріоритети національного і релігійно-морального виховання. Ці його погляди заслуговують на пильну увагу й нині, коли система народної освіти і її правовий захист в Україні переживають затяжну кризу.

Першим шкільним підручником двадцятип’ятирічного А. Волошина була "Методическая грамматика карпаторусского языка для народных школ" (Ужгород, 1899). Потім вона під дещо уточненими назвами ("карпаторуського", "угро-руського", "руського язика") кілька разів перевидавалася (1901, 1919, 1923, 1928, 1930). Саме на прикладі цієї шкільної граматики рідної мови видно еволюцію мовних поглядів самого А. Волошина, який від "карпаторусского" і "угро-русского литературного язика" поступово перейшов до рідної "руської" (української) мови; Від своїх попередників, будителів XIX ст., він одержав у спадщину "образованный русский литературный язык", тобто горезвісне "язичіє" — суміш російської і церковнослов’янської мов з елементами місцевих говорів і фонетичною вимовою. Не вдосконалюючи цього "язичія", А. Волошин не поривав також із традиціями, але свідомо почав орієнтуватися на живу народну мову. Цей процес був затяжний і проходив у запеклій боротьбі з ворогами руської (української) мови. Історична справедливість перемогла. На сучасну українську мову і фонетичний правопис сам А. Волошин перейшов аж в кінці 20-х рр., коли переконався, що посіяне ним зерно мовної єдності на Закарпатті дало свої плоди. Підготовлене ним молоде учительство і нове покоління творчої інтелігенції усвідомило, що "малоруська", "руська" і "українська" мова — це одна мова, мова одного народу на всіх обширах його розселення, і прийняв гасло, що одному народу належиться одна літературна мова. Знаючи добре місцеві умови і політичний підтекст спровокованого тут мадяронами і русофілами "мовного питання", А. Волошин не поспішав із радикальними висновками, науково обгрунтував свої погляди, підготував до цього місцеву інтелігенцію.

Перш ніж наблизитись до української літературної мови, А. Волошину і його соратникам довелося довго боронити кирилицю від угорських шовіністів, які у 1914—1915 рр. вирішили замінити кирилицю латинкою. Про цю боротьбу він розповів у книжці "Спомини" (1923) та у статті "Оборона кирилики" (1937). А. Волошин був головним противником цієї заміни, науково обґрунтовував традиційне вживання кирилиці угорськими русинами. Угорські можновладці не дуже рахувалися з професорськими науковими аргументами і втілювали свій задум в життя, перевівши на друкування латинкою навіть руські молитовники. Фактично йшлося про тотальну мадяризацію закарпатських українців, розпочату 1907 р. міністром освіти Угорщини графом Аппоні. Тільки результати Першої світової війни зупинили дику вакханалію угорського шовінізму над закарпатцями. А. Волошин з честю витримав цей іспит, пройшов школу національного самоосвідомлення і став ще більшим прихильником єдиної української літературної мови, яка могла врятувати закарпатських українців від повного винародовлення.

А. Волошин ніколи не сумнівався в існуванні "малоруської" (української) мови. Він добре знав про заборони української мови російським царизмом, вважав, що вона розвинулася із давньоруської мови і відрізняється від великоруської мови. Для угорських читачів він у 1907 р. видав "Практичну граматику малоруської (руської) мови", яка є фактично граматикою мови закарпатських українців (русинів). Закарпатських русинів отже, він називає малоросами, частиною єдиного малоруського (українського) народу. Ця граматика витримала ще два видання - 1920 і 1926 рр — і якнайкраще виявляє погляди А. Волошина на Україну й українську мову і на Закарпаття як частину української етнічної території.

Найповніше погляди А. Волошина на українську мову і літературну мову закарпатських українців (підкарпатських русинів) викладено у книжці "О письменном язиці подкарпатских русинов" (Ужгород, 1921), що є відповіддю на русофільську брошуру Ігоря Ів. Гусьная "Языковый вопрос в Подкарпатской Руси" (Пряшів, 1921).

А. Волошин відстоює самобутність української мови, розповідає про царські заборони української мови в Росії, обширно коментує доповідь Петербурзької Академії наук 1905 р. "Об отмене стеснений малорусского печатного слова". Він не заперечує взаємовпливів російської та української мови, але вважає, що це дві різні слов’янські мови. Нав’язувати закарпатським українцям російську мову — протиприродно і антиісторично. Літературна традиція Закарпаття свідчить, що тут уже з XVI ст. у писаних пам’ятках використовували живу народну розмовну мову. Орієнтація окремих письменників Закарпаття XIX ст. і деяких періодичних видань на російську мову роздвоїла закарпатську інтелігенцію, сприяла мадяризації русинів. За спостереженням А. Волошина, історія літератури Закарпаття "осуджує нещасні проби великорущини середини минулого віка і загально представляє собою сильний напрям к народной малоруськой літературі" 1. На запитання "Якою ж нам мовою писати?" А. Волошин мав однозначну відповідь:

"1. Держатися до язика народного (малоруського).

2. В письмі сохранити етимологію на основі новіших розвідок філології.

3. Зближатися к нашому так званому верховинському говору, ід котрому стремиться природний розвиток і прочих нарічій" 2. До такого висновку дійшов Шкільний відділ на підставі розісланої у 1919 р. анкети з питань правопису. Переходити на фонетичний правопис у цей час було передчасним, мовне питання на Закарпатті мало політичний характер, тут було ще багато сил, які противилися народній мові. А. Волошин, отже, визнавав самостійність української мови, вважав, що вона не є причиною сепаратизму і "нічим не противиться слов’янській солідарності" 3. На його глибоке наукове переконання мовний розвиток Закарпаття від найдавніших часів "йшов по дорозі народного малоруського язика" 4, тому українська мова для закарпатських українців є природною, а її вживання у всіх сферах національного життя — закономірним.

[1 Волошин Авґустин. О письменном язиці подкарпатских русинов. — Ужгород, 1921. — С. 32.

2 Там же. С. 36.

3 Там же. — С. 42.

4 Там же.]


Свої погляди на закарпатське "москвофільство" і його руйнівну роль в політичній консолідації краю А. Волошин висловив у "Примітках на "Меморандум" публікований в "Рус. н. голосі" 18.XII.1937" (Ужгород, 1938). Йшлася про заяву "комитета по введенню русских учебников". Цей "комітет" звинувачував українців у сепаратизмі і вимагав використання в народних школах російських підручників. А. Волошин дав гідну відсіч "москвофілам", ще раз науково обгрунтував самостійність української мови і її природний розвиток в Закарпатті, підкреслюючи, що перехід на російські підручники служить не культурному розвитку краю, а політичним тенденціям денаціоналізації. З середини 30-х рр. він уже відверто заявив, що мова русинів Підкарпатської Русі є мовою українською, не зважав на те, що офіційно вживання назв "українець" і "український" для корінного населення Закарпаття було заборонено.

Уже як державний діяч, прем’єр-міністр Карпатської України (Підкарпатської Русі) А. Волошин підписав 25 листопада 1938 р. розпорядження уряду про державну мову, перший параграф якого стверджує: "Державною мовою в країні Підкарпатської Русі є мова українська (малоруська)" ["Нова свобода". — 1938. — Ч. 138. — 15 грудня.]. Це розпорядження було ще раз підтверджено Конституційним законом ч. 1 Карпатської України 15 березня 1939 р.: "§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова". Так завершився понад сорокарічний шлях А. Волошина до української літературної мови і послідовна боротьба за її утвердження на Закарпатті.

На всій друкованій продукції Закарпаття перших чотирьох десятиліть XX ст. лежить печать творчості А. Волошина. Його ім’я, крім підручників, з’являється у багатьох виданнях — газетах, журналах, де він виступає як автор, популяризатор, меценат, організатор. До нього прислухалися як до авторитетного фахівця з усіх питань місцевого культурно-національного життя, рахувалися з його думкою і порадою. Пошлемося лише на В. Ґренджу-Донського, який добре знав А. Волошина, співпрацював із ним у пресі, підтримував усі його державотворчі починання. У 1924 р. він написав вірш "Великі мужі" і присвятив його А. Волошину до 50-річчя з дня народження і 25-річчя педагогічної та громадської діяльності. Ім’я А. Волошина поет ставить в ряд імен тих діячів Закарпаття, що були речниками волі народу й виборювали для нього свободу:


Бо великі мужі появились,

Щоб здобути, чого жде народ,

Щоби наші рани загоїти,

Яких стільки, як у морю вод.

Що Ти скинув пута, мій народе,

І не дзвониш ними й до сих пор, —

То заслуга тих великих мужів,

Що підняли перший раз прапор.


Ще раз до оцінки діяльності А. Волошина В. Ґренджа-Донський звернувся у 1938 р., надрукувавши в газеті "Українське слово" (1938. — Ч. 49. _ 12 серпня) статтю "Авґустин Волошин і вдячність п. начальника шкільного реферату". Приводом до публікації було звільнення (пенсіонування) А. Волошина з посади директора Ужгородської учительської семінарії. Відомий поет і публіцист виступив на захист А. Волошина від свавілля шкільної влади, відзначаючи, що "Волошин — наша новітня історія. Був він пробудником в тяжкі часи національних утисків, з його іменем зв’язане наше пробудження". Волошин для Закарпаття був тим, ким Масарик для чехів: "Це наша гордість і наша слава.., найбільший муж наших новіших часів". Для В. Гренджі-Донського, як і для всіх свідомих закарпатських українців, А. Волошин — "людина небуденних здійбностей, на яку гордий наш нарід не лише тут, на Підкарпатті, але й далеко поза її границями".

А. Волошин виступав також і як письменник, писав вірші, оповідання, п’єси, давав оцінки літературним творам, книжкам, переробляв і пристосовував чужі твори для місцевого читача. Навіть при побіжному огляді цього матеріалу переконаємося, що А. Волошин був також цікавим белетристом і драматургом. Його численні твори — вірші, оповідання, п’єси, художні оповіді не належать до великої літератури. Це — типово просвітянська творчість, адресована конкретному, реально існуючому в той час читачеві, слухачеві й глядачеві — школяреві, неписьменному або ледь письменному селянинові, який уже в зрілому віці потягнувся до книжки, шукав у ній корисного і повчального читання. Перед нами, отже, та лектура, яка попри церковні книги задовольняла морально-етичні, політико-економічні, релігійні й нарешті естетичні запити найневибагливішої селянської публіки, що працювала у сільських читальнях, "Просвітах", тягнулася до світла знань, шанувала друковане слово. Про певні літературні уподобання А. Волошина свідчать упорядковані ним читанки для руської молоді. Перше видання такої читанки з’явилося 1900 р. в Ужгороді. Фактично це була перероблена угорська читанка Гашпара і Ковачія із додатком деяких місцевих матеріалів. Між поетичними текстами знаходимо перші дві строфи української пісні з "Наталки Полтавки" І. Котляревського "Віють вітри". Друге видання цієї читанки, 1908 р., містить уже більше оригінальних текстів. Тут зустрічаємо і кілька віршів А. Волошина, підписаних псевдонімом "Иванович" ("Село в ночи", "Родное село"), художній опис автором свого рідного села Келечина, записи народних пісень, прислів’їв і приказок, загадок. У читанці подано також поезії інших закарпатських авторів, зокрема О. Духновича, І. Сільвая, В. Матяцкова, І. Алексієвича. В "Азбуці і першій читанці для 1 кл. народних шкіл на руском язиці" (Будапешт, 1905, 2-е вид., 1913) А. Волошин почав використовувати тексти з галицьких букварів, а також вводити українську поезію — вірші Шевченка "Ранок", "Садок вишневий коло хати , "На Великдень коло хати". Значний народнопісенний і літературний матеріал увійшов як ілюстрації до "Практичної граматики

малоруської (руської) мови, виданої угорською мовою (1907, 1920, 1926), і "Практичної граматики руського язика" (1927). Це свідчить про те, що А. Волошин у своїх мовознавчих студіях спирався на місцеву літературну і народнопоетичну традиції, був обізнаний з літературними текстами, створеними на Закарпатті.

А. Волошин-літературознавець найкраще розкрив себе на сторінках календарів-альманахів, які укладав і редагував з 1902 р. ("Календарь" на 1902, 1919—1924 рр., "Місяцеслов" на 1902—1922 рр.). Тут упорядник друкував твори закарпатських авторів, а також надавав сторінки для творів української літератури — Т. Шевченка, С. Руданського, Л. Глібова, І. Франка, О. Маковея та ін. Інколи він опрацьовував літературні тексти, скорочував їх, пристосовуючи до місцевих умов.

У 1923 р. А. Волошин представив читачам другу збірку поезій В. Ґренджі-Донського "Золоті ключі". Його змістовне вступне слово пройняте любов’ю до рідного краю, його народу, історії, мови, традиції. Вчений тонко відчував специфіку поезії молодого поета, підкреслив її патріотичні мотиви, увагу до потреб народу, простоту поетичної форми. "Кожда єго пісня, — писав А. Волошин, — говорить к нам словом любви ко родной земли, гордостію на свой народ, ід которому і одпавших хоче привернути охотою одушевляти своїх для кращої будучності. Єго легкопливуча ритміка звучить природною красотою рідного слова. Не глядає чужих форм, не перекручує своє, прото так мелодійно звучить єго пісня". Великі надії, які автор передмови покладав на В. Ґренджу-Донського, збулися: він став видатним українським поетом, прославив рідне Закарпаття далеко за його межами.

Найповніше талант Волошина-письменника проявився на сторінках редагованої ним газети "Наука" і додатку до неї — "Село". Переважна частина матеріалів цих газет виходила з-під пера самого редактора. Було це справді повчальне читання для народу — нариси, кореспонденції, замальовки, невеличкі оповідання, що у легкій художній формі вчили селян добру, як давати собі раду, взаємодопомозі, застерігали їх від пияцтва. Написані у живій, дохідливій формі простою зрозумілою мовою, ці оповіді користувалися особливою популярністю.

За зразком галицьких серійних видань для селян А. Волошин розпочав у 1904 р. видавати бібліотеку для молоді й селян під назвою "Поучительноє чтеніє", в якій вийшло 12 книжок на різні морально-повчальні теми. Для цієї серії А. Волошин написав чотири книжки: 1. "Празники" — розповідь про релігійні свята, їх значення і походження; 2. "Робинзон" — переказ відомого твору Д. Дефо; 3. "Сорок казок" — збірка літературно опрацьованих казок та 4. "Іцко і Яцко" — книжка анекдотів про п’яницю Яцка та корчмаря Іцка. Цікавий зміст, художня форма, легкий стиль сприяли тому, що ці книжечки розходилися поміж народом, відігравали свою моралізуючу і просвітницьку роль.

На зміну "Поучительного чтенія" у 1913 р. під редакцією А. Волошина почала виходити нова серія — "Читальня. Книжочки для народа". У цій серії вийшло протягом 1913—1918 рр., п’ять книжок, три з них написав чи опрацював А. Волошин. Перша з них — "Фабіола. Історичний разказ. По сочиненію Н. В. Написав Авґустин Волошин" — це переказ оповідання англійського автора Николая Віземана про перших християн. Друга книжка — "Ворожба, або не протився науці! Правдива історія. По Б. Л. Переписав Иванович" — морально-повчальні оповіді, у яких заперечуються народні забобони. Пристосовуючи оповідання невідомого нам автора до місцевого життя, А. Волошин теж підписався псевдонімом "Иванович". Третя книжка — "Наш страшний ворог" (Ужгород, 1918) — спрямована проти такого соціального зла, як пияцтво селян. Книжка написана у художній формі. Розповідається про село Намулово на Верховині, яке зумів обплутати корчмар. В село прибув молодий парох, і разом з учителем Іваном Бескидом вони розпочинають навчати селян. Їхня робота має корисні наслідки: селяни заснували товариство тверезості, читальню, кредитну касу, стали жити краще. Корчмар змушений покинути село.

Уже як зрілий письменник А. Волошин продовжує названу тему в нових історичних умовах. 1924 р. в Мукачеві виходить без підпису його книжка "Паленка-загуба. Оповідання з життя народного на Подкарп. Руси". Книжка має присвяту: "Моїм рідненьким братям Русинам на Верховині посвячує автор". "Паленка загуба" — це вже повноцінний художній твір з життя верховинського села. Показано, як горілка доводить до злочину прекрасну людину — щойно обраного молодого полонинського ватага Івана Дуба. В оповіданні багато колоритних етнографічних картин — вечорниць, виборів ватажка, читання псалтирі, торгу з різними на ньому пригодами, гуляння в корчмі, що закінчується трагічною бійкою. Про всі ці події написано вправною рукою письменника, який співпереживає зі своїм героєм, показує, що на шлях злочину той став через горілку. Автор ідеалізує світлі сторони селянського життя і на їхньому тлі засуджує таке соціальне зло, як пияцтво. Якщо у перше оповідання "Наш страшний ворог" вкраплені науково-популярні відступи про шкідливість алкоголю, то у другому — "Паленка-загуба" тема висвітлюється чисто художніми засобами — змалюванням трагічної долі головного героя.

Художнім словом А. Волошин популяризував нові форми громадського співжиття селян, на противагу корчмі підносив школу, читальню, кредитні каси, товариства тверезості, закликав любити й шанувати своє, здобуте тяжкою працею. Цим темам присвячена його книжечка оповідань "Люби своє", видана ужгородською "Просвітою" у 1924 р. Як педагог А. Волошин добре знав психологію селянина, бачив її світлі й темні сторони, тому всіляко намагався просвітити його, прищепити йому любов до свого, рідного, навчити шанувати свій рід і свій край. В його оповіданнях багато релігійного моралізаторства, та це пояснюється рівнем селянської свідомості, на яку розраховані ці твори. А. Волошин закликав не до соціальної і класової боротьби, а до морального вдосконалення людей, до збереження своєї віри, мови, звичаїв. Національний момент у його морально-повчальних оповіданнях майже не простежується, хоч загалом вони стосуються тільки життя русина, переважно верховинця, з його проблемами і бідами.

Звертання А. Волошина до драматургії пояснюється значною активністю аматорського театру на Закарпатті в цей час. Крім професійного просвітянського театру, тут у 20—30-х рр. працювали десятки аматорських театрів, попри загальноукраїнський драматургічний репертуар написано й поставлено кілька десятків п’єс місцевих авторів, які прихильно сприймалися невибагливим глядачем з кону шкільних, сільських і містечкових сцен. А. Волошин, очевидно, вирішив скористатися цим масовим народним театром знову ж таки для своїх педагогічних, морально-повчальних і просвітительських цілей.

1931 р. в Ужгороді вийшла друком "Маруся Верховинка. П’єса на три дії" під псевдонімом "Андрій Верховинський". 1936 р. з’явилася друга — "Без Бога ні до порога. П’єса в трьох діях". На підставі цих двох п’єс можна цілком предметно говорити про А. Волошина як письменника, автора п’єс-мораліте. Обидві п’єси написані українською літературною мовою, видані фонетичним правописом.

Перша п’єса — "Маруся Верховинка" є закарпатським варіантом "Наталки Полтавки". Той же любовний трикутник: сільський писар Стефан Вернер, що розмовляє таким же чудернацьким язичієм, як і Возний, залицяється до Марусі, сільської вчительки, котра любить молодого кооператора Івана Петрівського, разом з ним гуртує молодь, проводить на селі велику культурно-освітню роботу. Михайло Русин, самотній сільський п’яничка, чимось нагадує виборного Макогоненка. Вся дія розгортається навколо Марусі Тисовської, котра відстоює рідномовну школу, дає відсіч писареві й корчмареві, яким не до вподоби молоде покоління, що засновує в селі кредитну касу, читальню, кооперацію. В критичний момент Маруся подається до міста і в краєвому уряді добивається зміщення писаря. У п’єсі показано реальну розстановку сил на селі, коли воно на зламі двох епох тягнеться до нових форм культурно-громадського життя. Писар Вернер разом з корчмарем хочуть завести у селі "панську" школу, у якій би вчили дітей "образованным языком". Маруся ж бореться за рідномовну школу і просвіту для села. Актуальні проблеми культурно-національного життя, вихоплені з живого побуту, реальні сільські типи, захоплюючий сюжет, стрімка дія, привабливий образ життєво активної і національно-свідомої Марусі Верховинки — все це дає підстави оцінити п’єсу А. Волошина позитивно, як вдалу спробу показу зі сцени цілого вузла суперечностей, що, на думку автора, розв’язуються досить легко, завдяки розуму і активності героїні. Такий поверховий, спрощений підхід до зображення складних, а іноді й драматичних явищ народного життя загалом характерний для просвітянської літератури, морально-повчальних оповідей, п’єс, віршів. У них завжди перемагають християнські чесноти і громадянські цноти. А. Волошинові йшлося про освіту, релігійність і високу моральність на селі, викорінення пияцтва і впровадження нових форм культурно-громадського життя. Це він робив вправно і послідовно, спираючись на тогочасні життєві моделі.

Друга п’єса А. Волошина "Без Бога ні до порога" уже не має тієї гостроти, актуальності і життєвого нерву, що бачимо у "Марусі Верховинці". Тут те саме закарпатське село 30-х рр., у якому живуть статечні, богобоязні господарі, котрих обплутує корчмар; навколо тиняються сільські п’янички. Та молодь бажає жити по-новому, тягнеться до освіти, байдужіє до церкви. Провідна ідея п’єси — релігійноморалізаторська, всіма засобами стверджується, що "без Бога ні до порога". Носієм цієї ідеї є Олена, дочка заможних господарів, яка вчилася у отців василіян і тепер впливає на своє оточення. Навіть брат Петро, вільнодумець, що рвався у велике місто, до освіти, випадково уникнувши автомобільної катастрофи, підпав під її вплив, став зразковим кооператором. Корчмар і сільські п’яниці посоромлені.

Обидві п’єси А. Волошина закінчуються щасливо — сватанням молодих пар; закладена у них ідея доведена до свого логічного завершення. Як п’єси-мораліте вони мають право на існування. У них досить вдало відтворено сільське життя з його тогочасними проблемами і характерними лицедіями, лунає активний заклик до освіти, модерного господарювання і морального самовдосконалення. А. Волошин не зачіпає гострих кутів політичного життя, проте відстоює єдність галицьких і підкарпатських русинів. Його молодий кооператор Іван Петрівський з "Марусі Верховинки", прибув сюди з-за гір, не має громадянства, та чесно трудиться для цього краю, одружується з Марусею. Маруся — свідома патріотка свого народу, гідно відповідає покручам: "...ми русини, сини великого народу, й довіка будемо ними, хоч би тут десять шкіл мадярських, ци москальських, ци інших поставили!" Олена з п’єси "Без Бога ні до порога" підтримує свого нареченого, вчителя Світлуна, у його щоденній праці, бажає тільки одного, щоб він залишився назавжди "чесним, характерним народовцем".

П’єси А. Волошина писалися, можна сказати, на злобу дня, відтворювали явища і ситуації, які стали характерними для Закарпаття з початку 20-х рр.: "Маруся Верховинка", пропагувала ідеї "Просвіти", у п’єсі "Без Бога ні до порога" чути відгомони релігійної і церковної кризи в Закарпатті на початку 30-х рр.

Чи мали п’єси А. Волошина сценічне життя? На велику сцену вони не потрапили, бо не значаться ні в репертуарі Руського театру М. Аркаса, ні "Нової сцени", ні Угроруського народного театру. Є відомості про їхню постановку на самодіяльній сцені. "Маруся Верховинка" була поставлена режисером М. Біличенком 26 травня 1935 р. силами аматорів самоосвітнього гуртка Ужгородської учительської семінарії. 6 червня цього ж року виставу було повторено в Ужгородському міському театрі з нагоди конгресу Учительської громади. 4 грудня 1935 р. драмгурток учительської семінарії поставив і другу п’єсу А. Волошина "Без Бога ні до порога". Режисером п’єси був той же М. Біличенко, колишній член трупи М. Садовського, режисер ужгородського Руського театру М. Садовського (1934—1936). Можливо, були здійснені й інші постановки, відомості про які треба шукати в періодиці. П’єси були випущені окремими книжками, мали своїх читачів.

Кінець 30-х рр. не сприяв науковій і літературній праці А. Волошина. До неї він повернувся у Празі на початку 40-х рр., написавши три п’єси — "Фабіола", "Князь Лаборець" і "Син Срібної землі Юрій Довжа". З них за життя автора надруковано тільки одну — "Фабіолу", що є драматичною переробкою виданої в 1913 р. перекладної повісті англійського автора Н. Віземана. У п’єсі відтворено епізод із життя пізньої Римської імперії, коли у ній поширювалася християнська релігія і переслідування християн стало мало чи не основою політики римських імператорів. До нової релігії потягнулися не тільки раби, а й верхи суспільства, вбачаючи в ній свій порятунок. А. Волошина цікавила проблема боротьби за віру й ідею, і він втілив її у "Фабіолі" на прикладі давньоримського суспільства. Його герої — цільні натури, що самовіддано поширюють і захищають християнську віру, свідомо йдуть за неї на мученицьку смерть, ні під якими погрозами й тортурами не зрікаються своїх переконань. Є всі підстави провести паралелі між подіями в Карпатській Україні і подіями, відтвореними у Фабіолі". Непереможною виступає як християнська, так і національна ідея. Автор уславив терпіння за віру, правду та ідею.

А. Волошина зацікавила історична тема, на прикладі історичного минулого він міг краще простежити історичну долю свого народу, показати його віковічну боротьбу за своє самоутвердження і виживання. Героями двох названих неопублікованих його п’єс виступають князь Лаборець, володар Ужгорода, що загинув від рук угорських кочівників наприкінці IX ст., і Юрій Довжа, керівник антифеодального селянського повстання 1514 р., події якого частково розгорталися на Закарпатті.

Написана в Празі у 1942 р. "історична драма з IX ст., на чотири дії" "Князь Лаборець, послідній володар самостійної "Країни Русинів" є спробою відтворити легендарний образ ужгородського руського князя Лаборця, який уособлює руський народ у Карпатах. Все життя його підпорядковане розбудові своєї країни і її захисту від завойовників. У нерівній боротьбі він гине, але пропаговані ним ідеї незалежного державного народу, християнської просвіти, любові і милосердя залишаються жити в серцях і душах нащадків. Твір був посланий на конкурс на кращу п’єсу для аматорських гуртків до Львова (1943), там рецензувався. Автор доопрацьовував п’єсу, але надрукувати вже не встиг, вона збереглася в машинописному вигляді і стала відомою тільки тепер.

Своє покликання письменника А. Волошин підпорядкував просвітянській роботі та релігійно-моралізаторській проповіді. Офіційна посада директора семінарії, рутинність місцевого церковно-релігійного життя не дали можливості йому як письменникові вийти за межі релігійного моралізаторства, піднятися над локальною просвітянською програмою, повністю реалізувати своє небуденне творче обдарування.

Чим більше років віддаляє нас від життя цієї дивовижної людини, тим краще усвідомлюємо її значення в нашій історії, роль у культурно-національних та державних змаганнях закарпатських русинів, а згодом — українців.

А. Волошин жив у той час, коли закарпатці пробуджувалися із сну XIX ст., почали усвідомлювати себе часткою українського народу. Як культурнонаціональний провідник свого народу він упродовж півстоліття захищав його право на державно-політичне життя, національну русько-українську культуру, мову, обрядність. А. Волошин послідовно відстоював єдність закарпатців з Галичиною і Східною Україною, майбутнє Закарпаття бачив тільки у Соборній Українській Державі.

Офіційна радянська ідеологія та історіографія не могла пробачити А. Волошину його соборницьких поглядів і державотворчої діяльності, всіляко намагалася скомпрометувати його, принизити, показати маріонеткою в руках фашистської Німеччини та української політичної еміграції.

Шлях А. Волошина до українства і Карпатської України лежав не через Радянську Україну, а був природним шляхом перетворення етнічної маси в народ, коли національне самоусвідомлення визріло на місці, без дії зовнішніх чинників. Українство на Закарпаття ніхто не приніс на багнетах, не нав’язала його й комуністична партія. Все подвижницьке життя, педагогічна, культурницька діяльність А. Волошина є прикладом того, як закарпатці — інтелігенція і простий народ — прийшли від етнічної свідомості до української ментальності. Русини стали українцями, відчули потребу своєї державності і вибороли цю державність.

В загальноукраїнському контексті можна говорити, що Карпатоукраїнська держава у 1938—1939 рр. була останнім спалахом тих державних змагань, що мали місце у 1917—1920 рр. в Україні і в Галичині. Нині можемо уточнити цю думку і вважати, що це був пролог до української державності 90-х рр. Це був початок входження Закарпаття в Соборну Українську Державу. А. Волошин і його уряд вели Закарпаття до цієї соборності, позбуваючись поступово комплексу національної меншвартості, вторинності в межах чужих держав. Не їх вина, що Карпатоукраїнську державу потоплено в крові. За неї не було кому заступитися — материкова Україна ледве животіла в лабетах Радянської імперії. Пізніше, з 1944 р., радянська система пішла потоптом по державних змаганнях закарпатських українців 30-х рр. І тільки в умовах незалежної України ми повертаємося до тих вікопомних подій і витягуємо із забуття імена наших славних людей, які жертовно боролися за українську ідею, за незалежну Українську державу.

Легітимність Карпатоукраїнської держави 1938—1939 рр., її уряду і діяльності її президента не підлягають жодному сумніву.

Дефіцит міфу наших днів дає підстави розглядати діяльність А. Волошина по-різному; неймовірно підносити його як всеукраїнську постать, що з терену Карпатської України мав розбудувати всю Українську Державу; або ж — паплюжити його як непрофесіонального політика, який орієнтувався на західні сили і, бачачи свою приреченість, не підкорився добровільно угорсько-фашистському наступу на Закарпаття.

Твори А. Волошина, його наукові праці, публіцистичні виступи, маніфести, підписані ним закони й розпорядження найкраще характеризують його світогляд, релігійні й національні переконання, політичну орієнтацію. Їх треба тільки уважно читати й розуміти в історичному контексті своєї доби. А. Волошин був культурно-національним діячем свого краю і свого народу, не претендуючи ні на загальночехословацький, ні на загальноукраїнський рівень. З висоти сьогоднішнього дня легко помітити його вагання, непослідовність і помилки. Але ж не можна не зважити і на його рішучість, розсудливість, поміркованість у розв’язанні культурно-національних і політичних питань, не можна не зрозуміти і його безвихідь у суцільно ворожому оточенні.

Нині ми шануємо і цінуємо А. Волошина як культурно-національного і громадсько-політичного діяча Закарпаття, що в умовах іноземного поневолення зумів консолідувати закарпатських українців на боротьбу за свою державність, утвердити українську національну ідею за Карпатами. Від подій 1938—1939 рр. на Закарпатті, в епіцентрі яких був А. Волошин, розпочинається новий відлік в історії закарпатських українців, який завершився у 1991 р. проголошенням незалежної Української Держави.

А. Волошин повертається до нас і як вчений — педагог, філолог, письменник і публіцист. Його спогади, наукові праці з історії педагогіки, церковно-релігійного життя, дослідження з мови й літератури, п’єси не втратили свого наукового, виховного та ідейно-естетичного значення. Творча спадщина А. Волошина цілком заслуговує, щоб посісти належне їй місце в науковому, культурно-історичному й політичному розвитку Закарпаття і всієї України XX ст.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.