Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





Авґустин ВОЛОШИН

СПОМИНИ



І

ЯК МИ ОСНОВАЛИ ПЕРШОЄ ПІДКАРПАТО-РУСЬКОЄ АКЦІОНЕРНОЄ ТОВАРИСТВО


До 1902 року підкарпатські русини не мали ані єдного торговельного товариства. Сили для народних інтересів були зорганізовані в єднім культурнім товаристві, котроє звалося "Общество Св. Вас. Великого". Оно основанно було р. 1864. Статути подтвердив будапештський "Намісничеський Совіт" (Helytartótanács). В первих роках оно красно дійствовало і розвивалося, но послі 1867 р., по мірі возростання мадярського шовінізму скоро підупало і лиш іздаванієм календаря проявляло свою — не жизнь, но вегетацію.

Коли р. 1892 бл. пам. Юлій Фірцак стався єпископом, котрий в первих роках діяльности Общества Св. Василія Вел. був ревним членом єго, други народу нашого сейчас піднесли думку, як би можна оживити сіє одинственноє культурноє товариство русинів.

Задача не була так легка, якою она тепер би представлялася. Ібо мадярськоє правительство остро противилося всякій "національній іреденті" і агітації. Закону о товариствах не було, независимої інтелігенції не було, матеріальних средств ще менше.

Єднако "Общество Св. Василія Вел." воскресло. 23.XII.1896 подержали’сьме общоє собраніє, котроє і вибрало нову президію і новий вибір. Предсідателем був протоієрей Іоанн Якович, подпредсідателі архидіакон Гаріїл Чопей і каноник Іоанн Туряй, директором Віктор Камінський.

І начали’сьме працювати. Видали’сьме "Буквар" Врабеля і начали’сьме видавати популярну ґазету "Наука".

Тяжка була праця, ібо не мали’сьме руської друкарні, і не мали’сьме фондів для інвестицій.

Вже в первім рочнику "Науки" начали’сьме соберати жертви на першу руську друкарню, о котрой найлучші сини наші між ними Духнович, Ю. Фірцак і пр., безуспішно мечтали. Межи першими Іоанн Якович даровав 100 золотих (200 к), Іоанн Туряй 240 к., в Америці собрали 100 к. і пр.

Хотяй все то не було доста, но потреба примусила нас вже р. 1899 закупити друкарню в Мукачеві за 6000 к. (от А. Блейера), котру суму позичили’сьме от єпархіальной каси, понеже собрана сума, була потрібна на закупку руських букв і других інвестицій.

Первим управителем друкарні був о. Емануїл Рошкович, професор релігії в гімназії.

Ледве начали’сьме живіше працювати, сейчас повстали против нас вороги руського народу. Появилися статті в ужгородських і будапештянських мадярських газетах, в которих воззивали увагу правительства на "національноє движеня Русинів" (А rutének nemzetiségi mozgólodása). Найостріше писав проти нас о. Емиліян Меллеш, парох в Малій Доброні, потім в Сукмарі, тепер в Будапешті. Єго стаття "Utolsó Mohikánok" (Послідні Могікани) прямо висміяла нас і виставила ненависті мадярів наші чисто культурні змагання.

І начало правительство остро слідити за нами. Призвали до Будапешта покровителів общества, єпископа ужгородського Ю. Фірцака і пряшівського І. Валія. Сей послідній дораз піддався желанію правительства і требовав розв’язання Общества.

Юлій Фірцак довго заступав думку потреби культурного товариства, но і то не помогло.

Правительство воззвало управу Общества Св. Василія Великого, що понеже не має статутів, одобрених конституційним правительством Угорщини (лиш от Намістничества Бахового), для того най предложить статути для одобрення.

Тогди о. Віктор Камінський і нижепідписаний переробили’сьме статути відповідно конституційним обставинам, общеє собраніє приняло то і заслало до Будапешту.

І що отвітило правительство?

То, що статути лиш під тим условієм потвердить, єсли Общество прийме, що:

1. вибір предсідателя, подпредсідателей і директора лиш тогди буде правосильний, єсли правительство одобрить;

2. на всіх зборах вибору може бути присутній висланник поліції, і 3. рахунки має одобрити правительство.

Сіє рішеніє правительства сильно взбурило нас. Остали’сьме без статутів. І що головно, виділи’сьме що всяка народопросвітительна робота наша стрітиться з сильним отпором мадярського громадянства, мадярської преси і всіх урядів. Начали’сьме розуміти прощо так ненависно пишуть газети сильніших народностей Угорщини проти мадярів. Виділи’сьме, що перші невинні проби для культурного піднесення нашого бідного народу викликали такоє несправедливе, насильственноє розпоряженіє.

І то не будо доста. Правительство притисло на єпископа Фірцака, щоби не заступав Общество Св. Вас. Великого. Тогда Ю. Фірцак був в дуже тяжком положенню, ібо пряшівський єпископ Іоанн Валі вже переже заявив був, що не желає бути покровителем такого Общества, котроє засідання свої держить під поліцейським надзором. Между сим в Будапешті основалося культурноє товариство "Грек.-кат. мадярів", проводителі котрого були Євг. Сабов, член палати магнатів, загорілий борець за мадярську літургію Андрій Рабар, Георгій Маркош, др. Ю. Пастелій і пр.

Ми, желавши оборонити себе проти атак газет, просили інквізиції проти виділу Общества. І прислало міністерство внутренних діл єдну комісію, в главі з міністерським радником Ласловом Сабовом. Сія комісія перепозерала всі протоколи, книги і ізданія наші і мусіла констатировати, що ми чесно, лояльно працювали для духовної жизни і народної просвіти, що ні сліду не найшла такого, із котрого могло би правительство якусь протидержавну роботу констатовати.

Єднако одобреніє статутів поздилося, і дали нам знати, що задар будеме на то чекати.

Между сим на общом собранії року 1900 дійсно явився поліцейний капітан Берзевицій, що также огорчило членів.

Ю. Фірцак, видівши, що Товариство переслідованоє із всіх сторін, не може проуказати успішної діяльності, накінець і сам пристав на розв’язання його і то заявив міністрові шкіл Влассичови, що най буде Общество Св. Вас. Великого ліквідовано.

О тім скоро узнав наш бувший давній патріот бл. пам. Євгеній Бачинський, котрий за довгий час жив в Росії (був вихователем дітей князя Мещерського, а потім вищим урядником в його домінії). Він сейчас повернув до Ужгороду і розповів все то, що готовиться проти Общества Св. Вас. Великого в Будапешті. Первий, кому все то іскренно сказав, був бл. пам. о. Іосиф Саксун, парох-архідиякон цегольнянський, русин щирого сердця. Ще того дня, коли Є. Бачинський прийшов, прикликав Саксун писавшого сії рядки і узнавши о планах Будапешта, стали’сьмеся радити о дальших. І дорадили’сьме так, що понеже Угорщина не має закону о культурних товариствах, но торговельний закон обезпечає свободу діяльність акціонерних товариств, на місто Общества Св. Вас. Великого оснуєме єдно Іздательськоє Акц. Товариство. Так уродилася думка основання Товариства "Уніо".

Я приготовив проспект і воззваніє і предложив виділу Общества Св. Вас. Великого. Старші члени ніяк не хотіли пристати на то, жаль було їм розлучитися от характера своєго товариства, з смутною резиґнацією констатировали, що пропадає всяка возможность культурної праці для руського народу, що гасне послідняя свічка народної просвіти на Підкарпаттю. Но ми, молодші, позерали лиш на головну ціль, а не на сентиментальні сторони справи, і удалося нам діло перевести так, що накінець, хотячи-нехотячи і старші члени виділу пристали на то, що члени виділу як основателі основують Акц. Товариство "Уніо", для котрого Общ. Св. Василія Великого передасть свою друкарню зо всіми довгами, як на грошову вкладку у вартості 80 акцій по 50 корон, із котрих 70 акцій буде, по бувшому статуту, власністю єпархії Мукачівської, а 10 акцій (відповідно числу членів) власністю єпархії Пряшівської.

Коли єпископ Ю. Фірцак вернувся із Будапешта і начав переговори з членами виділу Общ. Св. Вас. Вел., наш план уже був готовий. Єпископ скоро признав, що сим можно буде спасти друкарню і обезпечити можливість для видавання руських газет і книжок, і одобрив наш план.

Не так в Будапешті. Євг. Сабов остро виступив против нас. В будапештських газетах явилися статті, тон котрих найліпше характеризує заголовок першої з них: "A rutének albináznak" (Русини албінізують; "Албіна" то був акц. банк ардяльських румунів, котрий дуже много помагав румунським селянам закупувати землі мадярських панів і підпирав румунські культурні інституції).

В тім ділі і я мав довгі переговори з Євг. Сабовом в Будапешті, котрий всяким способом на то хотів нас наговорити, щоби ми передали нашу друкарню їх гр.-кат. мадярському товариству. Сям-там вибухла із бесід його іскорка руського походження, напр., коли заявив: Єсли би русини наші жили не під Карпатами, не коло Галичини, но даґде коло Сеґедина, тогди би я знав виробити із них одну образцеву народність (minta nemzetiség), но під Карпатами, близь до Львівського митрополита, опасна є руська культура.

Довго-довго толковав, що єсли народ наш откажеся от своєї народности і інтелігенція сама придасться для чим скоршого змадяризовання народу, тогда Мадярщина все возможноє зробить для улучшення матеріального добробуту народу.

Я лиш то сказав, що ніхто не може знайти тайни будучності, і що дерева не ростуть до неба.

Коли іншак не знали з нами порадити наші будапештянські гр.-кат. мадяри, рішили, що вступлять в акціонери Товариства "Уніо", і думали собі, там переможуть нас.

На час показовали нам охоту на порозуміння, обіцяли, що і они будуть требовати от правительства научанє руського язика во всіх народних школах Підкарпаття, і разом значили великоє число акцій Т-ва "Уніо".

Єднако перші загальні збори "Унії" приняли од них лиш ледва єдну п’яту часть акцій і в статути вставили, що членом дирекції має бути такий, хто не буває далеко от Ужгорода і як такий може ісполняти должности членські.

Се дуже розгнівало пештських. Они виділи, що ми не дамеся так легко перехитрити. І тогді почали іншакий спосіб борьби.

Ми завдали статути "Унії" до берегсаської седрії для одобрення і одтуду прийшло, що не мож одобрити, ібо ми вив’язали, що акція може переходити лиш в руки гр.-католика, а закон не позволяє обмежовати свободний оборот акцій. Ми завдали против того апеляцію, отзиваючися на то, що ми самі ставиме межі акціям нашим, що то так було в проекті і пр., но накінець і курія виповіла, що не мож нас зарегістровати. Єдин судія із Берегсазу открив нам тайну, що все то сталося із "Hochdruck-y".

Що ділати? Мусіли’сьме вилишити сей § із статуту. Но для того новоє собраніє требало держати. І тогді, висланник пештських заявив, Що они лиш так остануться акціонерами, єсли тот § не вилишиться, іншак виступлять. Сяк хотіли они розбити Товариство, но ми на то раховали і на той случай ми чотири

(Ник. Попович, Емануел Рошкович, Віктор Камінський і А. Волошин) переписали’сьме на себе всі тоті акції, котрі стояли на пештських. І так заява Іоана Рабара о виступленії їх не причинила розбиття зборів, бо на місто них сейчас ступили ми.

Так удалося нам зорґанізовати першоє руськоє акц. Товариство на Підкарпаттю і тепер вже без чужого елементу. З конечним основанєм акц. Т-ва "Уніо" застановило свою діяльность і "Общество Св. Вас. Великого".

Дня 3 апріля 1902 р. держало Общество Св. Вас. Великого послідньоє собраніє, котроє і виповіло розв’язанє Общества і маєток єго передало фундаторам Акц. Товариства "Уніо".

Первий основий капітал "Уніо" состояв лиш із 400 акцій по 50 к.

Закладаючі збори "Уніо" відбулися дня 30 юнія 1902 року.

За два роки тягнулася справа зареґістровання "Уніо". Сіє товариство, добувше з акціовим капіталом мало грошей, еще хосенніше могло працювати для народної просвіти, як колись Общество Св. Вас. Великого, котроє із членських вносів ледва знало видавати свій календар.

Товариство "Уніо" в первих роках не много заробляло, ібо от державних або городських інституцій роботи ізовсім не діставало, а із книг своїх, молитвенников і учебников, у котрі капітал свій і позичені гроші інвестіовало, лиш в дальших роках мало заробку. Єднако діло ішло все дальше вперед. Члени управи, директори друкарні, редактори ґазет і календаря, автори книг — всі, всі працювали майже цілком безплатно для того, щоби подати інституції основи для ліпшої будучности.

Сій патріотичній самопосвяті перших діятелів можно приписати, що сіє Товариство наше тепер вже во своєм власном домі так успішно працює для руського народу.



II

МАДЯРСЬКА ЛІТУРҐІЯ І РУСИНИ


Як то історія і руські назви містностей, рік і сіл сіверовосточної Мадярщини доказують, русини спочатку поселилися були на урожайних низинах Підкарпаття, і околиця їх сягала за Тисою аж по Дунай. Лиш турецькі війни нагнали їх к долинам Карпат.

Внаслідок того, оставшися на мадярських низинах, русини були піддані сильній мадяризації, і прото реформація і могла одірвати много колись руських сіл од восточно-слав’янського обряду.

Єднако аж до новіших часів єпархія Мукачівська розпростиралася не лиш на жупи Мараморошську, Уґочську, Березьку і Земплинську, но і на Саболчську, Сукмарську і Гайдуську, де мала около 70 приходів.

Вірники їх були змадяризовані русини, і аж до 1860 року богослуження кінчилися по-слов’янськи. Для тих вірників, котрі не знали вже по-руськи, видавалися молитвенники мадярські.

Найскорше змадяризовалися вірники тих сіл, котрі із всіх боків були обняті мадярськими селами. Найбільшоє було із таких змадяризованих сіл Гайдудороґ (недалеко од Дебрецина). Для мадярів дорозьких вже єпископ Андрій Бачинський (1772— 1809) дозволив мадярську церковну проповідь і при похоронах мадярський спів.

Движеніє для "Мадярської літургії" началося в 1863 році, коли із Гайдудороґу дня 22 мая єдна депутація явилася у єпископа Василя Поповича, котра просила єго інтервенцію у Римі для допущення в богослуженія мадярського язика і для організовання окрімешної мадярської єпархії. Єпископ перебрав просьбу і заявив, що діло предложить до Рима.

Дораз потому в ділі мадярської літургії і мадярського єпископства р. 1866 ширша депутація понесла меморандум до цісаря Франц Іосифа, до парламенту, до остригомського примаса і до міністрів.

В сих просьбах просять дороцькі мадяре, щоби їх "протав тиранства руського і румунського язиков оборонили".

Между сим вожді тої то аґітації, підтримовані політичними чинниками, постоянно ширять употребленє мадярського язика. Вже р. 1870 в єдном протоколі то каже єдин вождь грек.-катол. мадярів, що вні церкви (при похоронах, благословеніях і пр.) мадярський язик употребляється і в церкви "руський же язик вже лиш як смертельно хворий веґетує, чекає каждої мінути доконання"[Farkas. Egy Nemzeti kuzdelem tórtenete, 42.].

Всі тоті агітації стремилися к тому, щоби Папа Римський признав право мадярського язика в богослуженіях, і тогди під коротким часом змадяризовав би був ся весь підкарпаторуський народ.

Но римський апостольський престол не допустив, щоби в церков занесли політику, щоби церковною жизню підпоровалося політичне надужиття. Се і канони церкви не допущапи, понеже Тридентський синод став явно проти уживання живого язика в літургії: "Si quis dixerit, lingua tantum vulgari missam celebrari debere, anatema sit". В тім смислі потолковав церковну дисципліну і папа Бенедикт XIV (1740—1758), котрий сказав: "Constantem, Firmamque disciplinám esse, ne missae idioma mutetur... от зміни літурґічних язиків не говорений язик semper abhorriat et abhorret Ecclesia Catholica".

І се було щастя русинів і румунів, бо іншак давно би були вже вирвали із їх рук велику силу оборони церковного язика, котрому, по словам бл. пам. Андрея Поповича, і русини можуть дяковати, що донині живуть як руський народ.

Року 1866, з дня 7. дец. конгреґація "de propaganda fide" видала розказ, котрим мадярську літургію запретить.

Коли о тім дізналися вожді, на 16.IV. 1868 до Будапешта скликали великий конгрес, котрий в імені 200.000 мадярів греко-католиків требовав признання права мадярського язика в богослуженіях і окремішноє мадярськоє єпископство.

Меморандуми із сего конґреса окремішня депутація понесла єпископу Панковичови до Ужгорода і просила єго, щоби він провадив їх до царя. Єпископ Панкович заявив, що то не може зробити. Кромі того просили, щоби в ужгородській єпископській церкви були св. літургія і при тій оби они могли по-мадярськи співати. Єпископ і то не позволив, за що потім в своїх брошурах доста і скаржилися на єпископа, і между прочим писав Лудвик Фаркаш, що церковний спів слав’янський в Ужгороді на них жадного впливу не мав. бо "не розуміли’сьме і мелодії таким петербурзьким тоном смерділи" (Szentpétervári büzzel birtak) [Farkas. Egy nemz. küzdelem tört. 59.].

Депутація пішла потім до Будапешта, і там передала просьби міністрові Графу Юлію Андрашієви, котрий в’єдно з Францом Деаком приняв депутацію і особливо послідній дуже одушевляв членів депутації.

Правительство підпоровало діло мад. літурґії, но в Римі не знало нічого досягнути. Щодо єпископства мадярського правительство так думало, що ліпше буде, єсли змадяризована часть руської єпархії не одлучиться, но провадить дальше аґітацію. Се ясно видно із дальших просьб аґітаторів. І так не основали окрему єпархію для мадярів-гр.-кат., но лиш вікаріат в Гайдудорозі. О тім повідомляє міністер Авґ. Трефорт дня 20 септ. 1873 року.

Для вікарія асиґновано із реліґійного фонду 3000 форінтів річної платні, вибудовано красну палату і город дав 60 кат. морґів землі. Первим вікарієм стався Іоанн Данилович, каноник (писатель з псевдонімом Коритнянський, він написав п’єсу: "Семейноє празденство").

З діяльністю вікарія не дуже були вдоволені вожді, бо він проти церковних приписів не хотів і не міг дійствовати. Видав єдин молитвенник для вірників мадярського язика, кромі того була скликана до Дорогу комісія для перевода богослужебних книг на мадярський язик. Но тота комісія не много працювала.

Прото в 1880—85 роках постоянно скаржаться вожді проти церковної верхности, що "єпископи всі лиш ісключительно руські, що ще і в Гайдудорозі по великодню "Христос воскрес"-ом кланяються і пр.

Дійсно тогди ще сама літурґія в Гайдудорозі по слов’янськи кінчалася і вірники по-руськи читали "Вірую".

За часів єпископства Іоанна Пастелія (1874—1891) церковна дисципліна підупала і тогди в богослуження постепенно заводили мадярський язик під натиском містних орґанізацій, яких в кождім більшім селі було, де було значноє число змадяризованих вірників.

З усиленєм національного руху в році "Міленія" (тисячрочниці) Угорщини, р. 1896 сильніше стали аґітовати і для мадярської літургії.

Того року із околиці Дорога 100-членова депутація ходила в Будапешті, котра передала нові меморандуми міністрам, остригомському примасови і зробила велику демонстрацію: в церкві університету кінчив дороцький священик Андрій Уйгелі мадярську літургію з мадярським співом.

Но із сим і походили, бо Рим, узнавши то, наново видав розказ, що "nihil innovetur" (най нич не обновляється) і що мадярських церковних книг не вільно употребляти.

В отвіт на се дня 20 юнія 1898 вже в Будапешті основався "Краєвий комітет", предсідателем котрого стався Євгеній Сабов, член палати маґнатів, а душею Еміліян Мелеш, духовник в Малой Доброні, потім в Сукмарі, а тепер в Будапешті.

І началася агітація во всіх ґазетах. Хто із гр.-кат. священиків став на законній основі, на того накинулися, як на "москаля", "панслава"; і самого єпископа Юлія Фірцака обвиняли в націоналізованєм (nemzetiségieskedés), за то що р. 1896 начав з помочію незабвенного Еґана орґанізовати кооперативи і сю акцію назвав "рутен-акціо" (руською акцією), а особливо прото, що єпископський пастирський лист, в котрім требує, щоби наука в церковних народних школах ішла інтенсивніше і заявив, що постараєся, оби були руські азбуки, читанки і другі учебники.

Ще пам’ятаєме на тоту журналістичну борьбу котру провадив бл. пам. каноник др. Александер Микита в ґазеті "Сіон" проти Еміліяна Мелеша, котрий із всіх найостріше заангажовався для мадярської літургії.

Щоби читателі порозуміли, який нездоровий, терористичний дух виробили ті журналістичні борьби, на то, напр., приведу лиш то, що предсідатель Краєвого комітету Євгеній Сабов в брошурі своїй, виданій на основі 1900 річної конскрипції під титулом "A magyarországi görög-katholikusok Nyelvi Statisztikája es az Óhitü magyarság veszedelme" єпископа Юлія Фірцака перед цілою мадярською публікою нелояльностію обвиняє за то, що "18 клериков ужгородської семінарії записалося русинами". Се називає Сабов "симптомою тяжкої хвороби мадярської державної ідеї" (a magyar állameszme suly os kórtünete" (ст. 22—23).

В тих нападах боровся комітет проти названня інших єпархій руськими, хотяй так мукачівська, як і пряшівська єпархії при канонізації офіціально так названі. Не стидиться Єв. Сабов і то написати, що в руських єпархіях преслідуються мадяри (ст. 20).

Словом, тогді часто повторялася у нас казка за вовка і барана.

Є. Сабов воззиває увагу правительства на то, що причину неуспіху акції мадярської літургії треба глядати не в Римі, но дома.

Інтересантні примітки єпископа Юлія Фірцака на поєдні накиди тої брошури (я маю примірник самого покійн. єпископа), так напр.: "неправда", "бідний", "лиш в хворих головах",

"підла інсинуація", "miscit quadrata rotundis" ["Мішає гранчасте з круглим" (лат.).] i проч).

Тепер вже то усилуються доказати Сабов і єго тов., що гр.кат. мадяри то не змадяризовані русини, но корінні потомки Бендегуза, що дуже смішно виходить, бо на то доказів не мають.

Сими нападами тілько досягнули, що правительство кооперативну акцію стало називати не руською, но "верховинською" і в руські комітати назначило таких шкільних інспекторів, котрі (як ренеґат-словак Матавовський і ренеґат-німець Лавб) вели шовіністично-мадяризаторську борьбу проти руських народних шкіл.

Сам змадяризований простий народ не дуже одушевлявся за мадярську літургію. Любив свій слов’янський обряд і к нему приліплявся. Коли в Ніредьгазі около 1900 року завели мадярську літургію, єдна тричленова депутація принесла в Ужгород єпископу Фірцакови просьбу, підписану 100 вірниками за слов’янську літургію. І тогді на час і не завели мадярський язик.

Так само протестовали вірники проти мадярського богослуження в Нірбілтеках, в Шемйену, в Каллові і пр.

Важним собитієм історії аґітації за мадярську літургію була подорож паломників наших двох єпархій до Риму р. 1900.

Тота подорож мала характер чисто побожний, в котрім хоть котрий вірник єпархії Мукачівської і Пряшівської міг участвовати; но Сабов і товариші роздули агітацію і придали характер "мадярського гр.-католицького народного паломничества для мадярської літургії".

Урядово то і не було позволено, щоби передали меморандум о мадярську літурґію Папі Льву XIII і раз вже так стояло діло, що Папа і не прийме "руських" паломників, вожді котрих хотять передати меморандум о мадярську літурґію. Єднако, коли в тих днях прийшли паломники із Франції і Італії, приняли і русинів. Після привітів пряшівський єпископ др. Валій одберався передати просьбу будапештського "центр. комитета гр.-кат. мадяров" і коли зачав о сем говорити, головний камераріус "цитькав" на него, но він скоро докончив бесіду і передав меморандум, в котрім просять признання прав мадярського язика в гр.кат. церкви і окремішню мадярську греко-кат. єпархію.

За сію услугу комітет придав Валієві ім’я "Методія гр.-кат. мадярів" і надавав на Фірцака, що тот не є таким добрим патріотом.

Папа Лев XIII в отвіті своїм виразив свою радість, що в ювілейнім році римські і гр.-католики Угорщини прийшли к гробу апостолів і пр., но о просьбі о мадярську літурґію ані слова не сказав, з тим і не хвалилися они в меморіальній книзі, виданій в 1901 р. [ Emiékkönyv, 1901.]).

В тій книзі подані імена всіх тих сіл, що прилучилися до акції за мадярську літурґію, і із того виказу ясно, яким способом виказали они 200000 гр.-кат. мадярів. Так між просителями мадярської літурґії находиме вірників села Кострин (Ужгородська ж.), Вел. Березного, Великої Тороні (Земплинська ж.), Терешул (Мараморош) і пр. Словом, де найшовся штребер "патріот" сторонник тої акції, там і записовали людей на мадярську літурґію.

Агітації центрального комітету не були безуспішні, бо хоть як строго поставився Рим проти мадярської літурґії, єднако р. 1912 удалося досягнути то, що для мадярських грекокатоликів основана окрема так зв. гайдудороцька єпархія буллою "Christifideles Graeci", і то хотяй не позволили мадярську літурґію, єднако тільки досягла мадярська політика, що вмісто слов’янського церковного язика основали нову єпархію з грецьким церковним язиком, що потім дуже розочаровало вірників, бо они ліпше придержовалися до "Господи помилуй", як до "Киріе елейсона". Для сеї єпархії од єпархії Мукачівської відірвано 70 приходів, із Пряшівської 10, і із румунських 83 приходів, так що совокупно мала 163 приходи, із котрих 35 припадало на Ерділь.

Межи сими осталося значноє число русинів, так в селах Пенислек, Піриче, Нір-Білтек, Ніредьгаза і пр.

Першим єпископом нової єпархії стався Стефан Міклошій, котрий р. 1914 начав свою єпископську діяльність в Дебрецині, но після страшного атентата, причиненого бомбою (первого виступу війни) засланою із Чернівця, жертвою котрого упав вікарій Михаїл Яцкович, секретар Іван Шлепковський і адвокат Чат, переселився в Ніредьгазу і там перебуває і днесь.

Русини надіялися, що після відокремлення мадярських приходів спокійніше будуть могти розвивати свою культуру.

Єднано будапештянський центральний комітет не вдоволився орґанізованєм мадярської єпархії. Так вже 1914 р. стали писати в ґазетах і брошурах, що много мадярів гр.-кат. є в Ужгороді, в Мукачеві, Севлюші і пр. і прото требовали, щоби і сії приходи були приділені ко мадярськой єпархії, або хоть най основує влада окремні мадярські приходи.

Аґітація цент, комітету премного, особливо моральної шкоди причинила нам, русинам. Наша молодеж губилася, бо стипендії діставали лиш з дорученєм панів членів комітету, в будапештській гр.-кат. церкви чули лиш мадярськоє богослуженє, клерики наші, що студіювали в Будапешті, були примушені в тих обрядах участвовати і пр.

Сяким способом інтелігенція наша бистро винародовлялася, научилася презрівати своє родноє слово, свій народ.

Наслідком аґітації наших "другів" грек.-кат. мадярів було переслідованє русинів, особливо в первих часах війни. Тогді і на порожний донос корчмаря арестовали русина. Висше 30 руських священиків було арестовано, свящ. Юлія Желтвая і учителя Івана Мигалку інтерновано, много русинів осуджено на смерть і многих без жадного суду розстрілили. Наконець сіє переслідовання і сам міністр Тіса уважав несправедливим і постарався, оби за кожду ничтожність не арестовали гр.-кат. духовників, учителів і селян.

Сії переслідовання викликали були таку отчаянну перед нашим народом атмосферу, що напр., в Нижних Верецких народ заявив, що он не уважаєся русинами, но "гр.-католицькими мадярами".

Но такі случаї сталися лиш дуже виїмково і загально народ сохранив свою спокійну народну орієнтацію і в найтяжчих часах іспитань.

Се особливо кінцем 1918 р. виказалося, коли стали орґанізовати наші народні ради.

Так, наприклад, у нижепідписаного явилися троє русини із Ніри, із сіл Пенислек і Піріче, котрі заявили, що они ко Руськой Крайні хотять принадлежати, і просили нашу Раду, оби в тім ділі їм помагала.

Скоро зорґанізовалися сільські народні ради, і народ стався тішити надією на ліпшу будучність.

Задачею других споминів буде описати велику одушевленість народу, котра проявилася в народних зборах в Сиготі і потім 21.1.1919 в Хусті, куди на позванє братів Бращайкових 400 сіл заслали своїх заступників.

Красно держався наш народ Марамороша і Угочі національно і під час панування мадярських большевиків, а потім під час окупації румунської, бо не піддався ні терору, ні обіцянкам і висилав своїх посланців до Ужгорода з просьбою, щоби Чехословакія чим скорше обсадила цілу Підкарпаторуську територію.

То і сталося. І тепер вже перестали нас грозити аґітації мадярської літурґії, котрі як сабля Дамокла висіли над нами з угрозою: скорше ци пізніше забрати наш тисячлітний слов’янський обряд і сим подати нам послідний удар для цілковитого винародновлення.




III

О ЦЕРКОВНІЙ АВТОНОМІЇ


До 1848 р. віра католицька була державною релігією Угорщини. Но закон XX 1848 р., виданий Кошутом на желанє дебрецинської реформ, суперінтенданції, скасував привилеґії католицької церкви і виповів повну рівноправність релігій. Сесим і була принуждена кожна реліґія орґанізоватися, виробити свій автономний устрій. Вже тогді повстала думка авнономії кат. церкви.

Сія автономія і нас, русинів, живо інтересовала, бо тогди всі школи, всі культурні інституції мали церковний характер, і прото церковна автономія для нас значила би була і народнокультурну орґанізованість. Румунам і сербам греко-восточного віроісповідання удалося добути свою церковно-народну автономію і сим способом і обезпечили для себе условія своєї народної культури, забезпечили право свободного вибора своїх єпископів і так могли поставити на чоло церковної орґанізації все відповідних своїх людей.

Після усмирення мадярського повстання бл. п. Адольф Добрянський требовав для русинів Підкарпаття повну територіальну автономію, воєводство, но, на жаль, єго усилія осталися без успіху, бо Росія не підперла ні одним словом єго змагання.

І прото наші патріоти по тому вже лиш путьом церковної автономії усиловалися обезпечити для нас якісь права в ділі шкільництва.

Діло автономії кат. церкви р. 1867 після соглашення мадярів і австрійців сталося живіше актуальним тогді, коли міністер шкіл Іосиф Етвеш признав права католиків ко церковній автономії. І сейчас і начали приговительні роботи. Вже р. 1868 і 1869 скликані предварительні конґреси, котрі приготовали діло, і внаслідок того дня 26 окт. 1870 зібрався конґрес вибраних вже делеґатів катол. церкви. Сей конгрес вислав 27-членовий комітет для вироблення плану автономії. Після довгих і острих дискусій 27-членовий комітет на початок 1871 р. виробив свій проект, но не удалося їм найти всіх успокоюючий план. Комітет розділився на дві партії, і обі сторони виробили свій окремішний проект.

Большинство (партія графа Аппонія) требовала всі права для автономії, так і право кандидації на єпископів, право управи над церковними фондами, между сими і студійним, і релігійним, і над школами. Меншинство (вождем сих був Коломан Ґицій) право управи над фундаціями готово було перепустити правительству.

Конґрес прихилився ліпше ко большинству, і принятий план автономії дня 12 юлія 1871 року був предложен царю Франциску Іосифу, котрий переслав міністрові, но тут нич з ним не робили, остався без отвіта.

Тоді в тім конгресі 1871 р. в інтересі окремішньої автономічної орґанізації греко-катол. руської церкви ревно боровся Адольф Добрянський, Єв. Попович і пр., но без успіху, бо міністер не реаґовав на урґенції со сторони католиків.

Єдиним результатом конгресу було то, що р. 1879 виіменовапи єдин комітет, котрий мав подати опінію о правном отношенії католицьких реліґійних і школьних фондів ко державі. Сей комітет історичними і юридичними аргументами доказав, що сії фонди суть власністю кат. церкви. Сію працю виробив глибокоучений єпископ сатмарський, Лаврентій Шлавх. На то цар виіменовав єдну надзираючу раду, котра мала рішати в ділі розпорядження над доходками сих фондів.

Но гр.-кат. церков в тій комісії не була заступлена і хотяй по договору церковної унії нам належалася повна рівноправність і щодо общих маєтків кат. церкви, єднако гр.-кат. церков получала лиш крохи, що осталися. Так напр. ужгородська учительська семінарія, основана на счет студійного фонду, получала лиш тоті малі професорські платні, котрі ще за часів Баха були асиґновані. Мадярська кат. надзираюча комісія не позволила нам асиґновати жодного підвищення платень.

Ревнійші сини кат. церкви постоянно требовали созвання автономічного конґресу, внаслідок чого на кінець р. 1895 видан царський указ, котрий требовав перероблення проектів конгресу 1871 р. так, щоби не були нарушені ні патронатські права царя, ні ієрархічний устрій церкви. За сим р. 1897 дійсно і скликали новий конґрес, котрий вислав 27-членовий комітет для вироблення нового плану. Сей план в р. 1899 був готовий, но вже не був так ясний, як р. 1871.

Требовав для кат. автономії немного, бо — казали — "із причини ренитенції правительства, сим часом більше прав не мож приобрісти". Був то план такий, що напр. автономія реформатської церкви мала о много ширші права.

Дійствительною причиною була боязнь од народностей. Для того і хотів тот план все зцентралізовати і чим слабшу самоуправу дати єпархіальним автономіям.

О сем проекті написав я в мадяр, ґазеті гр.-католиків "Gk. Szemle" (дня 19 [...] 1902) между прочим слідуючоє:

"Сей проект не удовлетворить і нашим інтересам, особливо со взором єпарх. автономії. Ми не просиме із такої автономії, котра, не позираючи на розлуку між нашими обрядами і латинським, ізовсім без єпархіальної самостійності піддає нас центральним орґанам автономії. Тадь ми маєме много таких своїх спеціальних діл, котрі лиш ми самі можеме полагодити. Напр., пенсія вдовиць священиків, вихованє сиріт наших і пр. І, кромі того, ми маєме такі права, обезпечені договором церковної унії, од котрих — лиш ради автономії — не можеме одказатися. Такоє є право вибору єпископів, котроє не могла уничтожити і царська донація, бо джерелом патронатських прав є апостольський престол, котрий і патронови лиш такі права може передати, які і сам має; а право вибору єпископів апостольський престол в договорі унії передав нам, і так патронови то самоє право не міг передати...

Наші інтереси то требують, щоби ми, во первих, соєдинилися з єпархіями нашого обряду, єсли се не можливе, тогді по крайній мірі єпархіальну автономію маєме достати. Се є найменше, що от автономії чекати маєме".

Вислана комісія довго-довго перетрактовала з правительством і єпископатом, на кінець дня 9 января 1902 року оп’ять зойшлися делеґати конгресу в Будапешті і приняли проект 27-членової комісії. Дуже сильна була опозиція, бо лиш 13 голосами побідили централісти. Ледве радилися за 3 тижні, і оп’ять розійшлися, і план видали комісії для нового перероблення.

На сім конгресі заступниками духовенства єпархії Мукачівської були каноник др. Александер Микита і дир. Віктор Камінський. На жаль, межи світськими делегатами гр.кат. церкви було много приверженців мадярської літурґії, котрі нашим делеґатам немало прикрості робили.

Между такими делегатами не було і не могло бути річи о руськой оддільной автономії, бо більшинство "наших" приклонило голову в ярмо мадярської кат. автономії.

При вопросі кандидатур в єпископи др. Александер Микита, глибокоучений каноник єпархії Мукачівської, заговорив о праві свободного вибора єпископів для угорських русинів. Історичними даними доказав він, що предки наші, принимавши унію, застерегли собі право свободного вибора єпископів і даже до 1771 року і вибирали своїх єпископів. Но в 1771 р. цариця Марія Терезія опреділила для Мукачівського єпископства імінія і платню із реліґійного фонду і понеже єпархія приняла тоту даровизну без всякого застереження, прото подверглася церков угорських русинів царському патронату.

Із того єднако не виходить, що єпархія утратила своє право на вибір єпископів; право то лиш спочиває в часі патронату (Румуни в Балажфалванській єпархії лиш під тим условієм приняли дотацію, що самі будуть собі вибирати єпископів). Др. Ал. Микита і не требовав повного права вибора єпископів для угроруського духовенства, но лиш ius consultativum для капітул руських єпархій, но конгрес і сіє требованє одклонив.

Коли др. Ал. Микита проізнес свою зовсім об’єктивну річ, сейчас піднявся з міста Євгеній Сабов, член палати магнатів, син руського священика, предсідатель комітета "гр.-кат. мадярів", требуючих мадярську літурґію — і запротестовав проти назви "руська церков" (Ecclesia Ruthena, Ruthén egyház) бо, як він виразився, в руських єпархіях суть і мадярські вірники, і в часі заключення унії були там і мадяри (Се не відповідало правді, но гр.-кат. мадяре сміло і постоянно голосили). Др. Микита указав на то, що так канонізаційна булла, як і всякі рішення римського престолу називають всегда і Мукачівську, і Пряшівську єпархії руськими, єднако протест Сабова викликав у мадярських ґазетах голосний осуд поведення Микити, котрого представляли як русофіла.

Із того потім розвилася остра полеміка, о. В. Камінський в ґазеті своїй "G. Kath. Szemle" виступив против Є. Сабова, а др. Микита прямо указав на то, що маніпуляції комітету "гр.-кат. мадярів" мають характер обманства і що мадярська літурґія то — мертворожденноє дитя.

Так кінчився послідній конґрес автономії. Єго рішення не сталися правосильними, но єсли би були і приобріли законної сили, для нас ніякого хісна не принесли би були, бо тогді єпархії наші підпали би були не лиш власті міністерства, но і власті центральної управи мадярської церк. автономії.

Після перевороту консисторія Мукачівської єпархії сейчас вислала комітет для вироблення плана автономії гр.-кат. руських єпархій, котрий-то план виробив др. Юл. Ґриґашій, професор церк. права — і ще в 1919 році переслав ординаріату єпархії Пряшівської. Но оттуду і до днесь жадної відповіді не получила наша єпархія.

Дня 24 і 25 апріля, коли я на свято Духновича пішов був до Пряшева, там заговорив о справі церк. автономії. Указав я на важність автономії особливо із огляду на шкільництво русинів Словакії, бо орґанізація церковної автономії мала би сили підперти і обороняти наші руські школи на Словакії, і, кромі того, мали би були’сьме орґан, котрий міг би полагодити діло управильнення платні духовників і церк. учителів. На то єп. вікарій др. Руснак заявив, що без єпископа в так важнім ділі єпархія Пряшівська не сміла нич начинати, прото і лежала справа автономії до днесь. Но тепер уже має єпархія своєго єпископа-адміністратора і прото предложив, щоби сим ділом серйозно занималася консисторія. На то вислав 7-членовий і єдин вужий 3-членовий комітет, котрі сейчас мають приступити ко роботі, перепозерати вироблений нами план, заслати нам свої примітки і начати в’єдно з Мукачівською єпархією енерґічно працювати для витворення церковно-автономічної нашої орґанізації, без котрої в єдиній демократичній републіці духовна жизнь здорово розвиватися не може.

Тепер вже надіємося, що вопрос нашої церковної автономії буде рішен в близькій будучності і тогді хоть в церковних і церковно-шкільних ділах розоб’єме розділяючий нас мур несправедливої русько-словенської границі, котра розлучила брата від брата, роздробила наш маленький народ на ще менші частини, котрі самотньо не могуть ся обороняти.

Автономія гр.-кат. церкви в Чсл. Республіці є не лиш церковним, но і народним інтересом русинів, і прото кожний свідомий русин ревно повинен би працювати для здійснення сеї дуже важної для нас ідеї.




IV

КО ІСТОРІЇ НАШОГО НОВИНАРСТВА


Єдин німецький церковний писатель сказав, що єсли би Христос і апостоли тепер жили, Євангеліє проповідали би не лиш словом, но і письмом, книгами і ґазетами.

Друкованоє слово дуже велику силу має на читателя. Книгу або ґазету можеме прочитати не лиш раз, но можеме вглубитися в содержанє єї, і так она може сильно вдіяти на нас. Ґазета, ід котрій чоловік привикне, станеся нашим духовним кормом, без котрого тяжко обійтися.

Радо нам подумати, що вже маєме щоденну ґазету. Єще ліпше тішить нас обставина, що тота перша щоденна ґазета є щира і народна.

Важність новинарства в культурнім розвитку єдного народу ясно представляє нам історія нашого новинарства. Наші руські новинки підняли у нас дух народний, ширили свідомість, солідариту руську, підносили духовний живот і матеріально много помагали нашому народу.

В 1850-х роках стала виходити перша руська ґазета, котра занималася і судьбою підкарпатських русинів. Був то "Вістник для Русинов Австрійський Держави". Виходив во Відні от 1850 до 1860. От 1853 до 1859 мав і додаток "Отечественний Сборник".

Сей віденський "Вістник" почав виходити на місто Львівського "Галицко-руского Вістника", котрий р. 1850 з чис. 16 перестав виходити і редакцію перенесли до Відня.

Із редакції уступив Николай Устиянович і остали в ній Іван Головацький і Богдан Дідицький. Отвічальним редактором був Іван Головацький.

В сій ґазеті часто стрічаємося з іменем нашого Духновича, котрий одушевлявся "карпато- или бескидо-рускою мовою"* і требовав "народну литературу"**. В єдной дальшой статті пише: що літературним язиком має бути "народний наш язик в союзі с библическим"***.

Із наших дописовав ще і "Паноніянин" (Ник. Нодь) із Ужгорода, котрий тоже хотів, щоби народна мова була "украшена" словами "литургического языка". Він готов був приняти не лиш "быша", "быхом", но і "хорошенькоє двойственноє число"****.

Проти тих виступали народовці, як "Тур’ян"***** і др. Накінець у "Вістнику" взяв рішучо верх народний напрям******

[* Вістник, 1850, ч. 29.

** Вістник, 1850, ч. 14.

*** Вістник, 1850, ч. 62.

**** Вістник, 1851, ч. 113—14.

***** Вістник, 1852, ч. 2., 5.

****** Студинський: Коресп. Якова Головацького, LXVII.]


Велася там жива борьба, котра викликала заінтересованість із обох сторін і направила наших людей ко труду для народної культури.

В роках 1856—1858 виходила во Будині "Церковна Газета". Редактором її був Іван Раковський, іздателем "Общество св. Стефана". Іван Раковський в своїй ґазеті представляєся салонним стилістом і журналістом. Но язик свій усиловався зближати к великорусскому, і прото не могла ґазета пустити корені в сам народ. Перед тим був І. Раковський перекладчиком "Вістника законів державних", і під впливом російського православного священика В. Войтковського, духовника княжни Александри Павлівни, жони архикнязя Іосифа, угорського палатина, бувавшого в Üröm-і (коло Пешту), стався сторонником великорущини. Спочатку Войтковський поправляв переклади Раковського. В ґазеті поміщовано церк. статті, поучення св. Отців і проповіді, бібліоґрафічні і біографічні дати. Так между прочим находиме там біоґрафії єп. Андрія Бачинського, Івана Кутки, Гр. Тарковича, єп. Алексія Повчія, Мих. Лучкая, Вас. Довговича і пр. Ґазета живо інтересовалася житєм Галицької Руси, для того поміщовала багато дописів із Галичини.

В 1 числі 1858 р. находиме "Піснь на Рождество Іс. Христово" ("Божий Син днесь...") єп. Вас. Поповича.

Кінцем першої половини року 1858 "Церк. Ґазета" перестала виходити і на місто неї 10(22) юлія начав видавати Раковський "Церковний Вістник для русинов Австр. держави", котрий в 1 чис. заявить, що "прежде ми старали’сьмеся писати по формам великорусского язика, нині же хочем писати по нашому областному русскому нарічію". І подає "воззрінія по части язика і правописаня"*. Се робив Раковський, як пише в листі до Якова Головацького дня 1(13).VI. 1859, по приказу "ґенерального Ґубернаторства". Ів. Раковський, получивши сей приказ, отказався от редакції, но потому Секціонно-Рат внутр. діл примусив його продовжати редагованє ґазети. "Задача трудна — пише Раковський — но нельзя не покориться судьбі"**.

В язиці ґазети мало змінено. Дух сям-там противився началам кат. церкви, прото і "Церк. Вістник" не довго виходив, з 10 числом принужден був Раковський прекратити єго. Монах Терлецький писав про "Церк. Газету", що із неї "віяло духом православія і благорасположенія ко Россіи"***.

[* Церковний Вістник, 1858, ч. 1.

** Студинський: Коресп. Як. Головацького, 389.

*** Терлецький, "Угорская Русь", 26.]


Вже в місяцю юлію 1857 отмовив виділ Т-ва Св. Стефана підпори для видавання ґазети Раковського, котрий дістав покровителя в особі єп. Поповича. Но і се не помогло, бо число передплатників упадало і накінець ґазета упала.

В "Церк. Газету" і "Церк. Вістник" дописовали майже всі тогдашні писателі наші, такі як М. Маркош, І. Мондок, А. Гомичков, А. Попович, А. Духнович, Ів. Сильвай, А. Сабад, А. Яромис, І. Рошкович (із Мади) і пр.

Коли Раковський перестав бути редактором, воззивав Якова Головацького, щоби во Львові видавав такий журнал.

Тогда на Підк. Руси не було руської друкарні. Для того були осередками літературного життя Будин, Відень і Львів.

В Галичині стала живо розвиватися свідомість і духовна жизнь, народний дух і народна література, особливо от тогди, коли р. 1858 єп. Литвинович видав пастирський лист, в котрім взиває духовенство, щоби оно "уживало в церковних проповідях і при науці реліґії виключно народний язик а не церковно-слов’янський, котрий для народу малозрозумілий". В тім пастирськім листі указав єп. Литвинович на то, що "лиш на народній мові розвинена література може відповідати інетересам народа".

Прото у Львові і у Відні вже не мав почви напрям "Об’єдинення", а коли внаслідок того перестали виходити ґазети сього напряму, в історії новинарства нашого тогди настав застій.

Живішу літературну жизнь визвало "Общество св. Василія Великого", статути котрого р. 1864 одобрив "Совіт Намістничества" (Heytartótanács). В сім товаристві груповалася молодіж, що хотіла працювати для народу. Тогди вже була руська друкарня в Ужгороді, друкарня Карла Ієґера, котра р. 1864 видруковала первий "Місяцослов", на 1865 р., составлений Ал. Гомичковим. На 1866 р. "Місяцослов" редаґовав Ан. Кралицький.

Первою руською ґазетою, друкованою на Підкарпаттю, був "Світ": видаваний Обществом св. Василія Великого, котрий виходив від 1867 р. по 1871 р. Редакторами його були Юр. Ігнатко і Кирило Сабов, а від юлія 1869 р. — Віктор Кимак. Всі три були професорами ґімназії.

"Світ" виходив кожного тижня (у четвер). Подавав статті реліґійного, історичного, етноґрафічного і господарського напрямку, кореспонденції, оповідання, новості і пр. Оповідання по більшій части не були ориґінальні, но передруковалися із великоруської літератури, від Пушкіна, Тургенєва, Гоголя і пр.

В ґазеті помішувалися і протоколи засідань комітетів Общества св. Василія Великого.

Дописовали Ів. Раковський, Андр. Попович, Ів. Сильвай, Ан. Кралицький, Ал. Митрак, А. Павлович, Ігн. Рошкович, Ст. Ханат, Михаїл Потрадов, Ад. Добрянський, Корнелій Злоцький, Іос. Рубій, Петро Азарій, Ник. Валковський, Ів. Мондок, Вікт. Ґебей, Ів. Дешко і пр.

Словом, доста значительну групу інтеліґентів зібрав "Світ" около себе, і із ґазети видно, що почався дух живий, почалося орґанізовати наше господарство.

Собирали на "Народний дом", на руську друкарню, на стипендії ім. Духновича і пр.

Відповіді на напади мадярських ґазет доказують, що ґазета була під строгим надзором властей, особливо від 1870 р. Так, напр., в 1 числі 1870 р. відповідає Уріил Метеор будапештській ґазеті "Magyar Állam", котра в 306 числі писала, що ужгородський "Світ" і львівське "Слово" матеріально підпирає "Московский благотворительный комитет", і що сії ґазети "к тому убіжденію наміряють привести гр.-кат. Русинов, что они с Москалями одной віри і что русинскій язик — правдивий русскій язик".

Язик "Світа" не був ни чисто великоруський, ні церковнонародний (як у Лучкая, Духновича, Кутки), но мішанина церковщини і великорущини з дуже малим примішаньом народного язика. Проти сього і виступають поєдні дописователі. Сям-там находиме доста чистий народний стиль. Легким стилем писані і етноґрафічні статті Федосія Злоцького.

Ґазета не знала розогріти свою публіку, хотяй була єдинственним орґаном русинів на Підкарпаттю. Число предплатителів не було достаточноє, і ті не платили, так само і члени Общества не ісповняли своїх обязанностей.

Дня 21 янв. (2 фебр.) 1871 Комітет Об-ва св. Вас. Вел-ro на внесок о. Николая Гомичкова із причини "произшедшего от известного времени несогласія а роздвоєнія членов Об-ва" 21 голосами проти 7-ох увільнив Віктора Кимака від редакторства і вибрав за редактора о. Віктора Ґебея, і ґазеті дали новоє ім’я: "Новий Світ".

Новий редактор вже в первім числі "Нового Світа" обіцяє писати так, "чтоби содержаніє наших статей било всегда легко порозумітельним". "Potius erideaant nos grammatici, quam non intelligant populi" ("Воліють нас висмівати ґраматики, як не розуміти люди"). Дух "Нового Світа" не був вже так бойовничий, як "Світ". Дзик став зближатися з народним, бо то і в статтях требовали читателі.

Так вже в 2-3-4 числах "Нового Світа" із 1871 року якийсь -О- пише, що "у нас один только отломок мужей образованний судит нужним пользоватися... язиком російськой литератури; — простий народ а также і неизміримо больша часть интелигенціи нашей отнюд не желает того". "Жалоби, прибивающіе (sic) изо всіх сторон мукачевской єпархій относительно подвопросного діла могут убідити нас о том совершенно". "Ход обоих вопросних славянських (вел. русского и малоруського) нарічій, как то родних дочерей одного язика-матери, будет убо паралелним, но будет вмісті всегда близкотекущим". І звідає "Почтоби нам отказатися своего и привергнутися роболіпно к чужему хотяби и сродственному?" Указує на богатство і красоту нашого народного язика і потім каже: "Оставим ми вишепомянутим соплеменникам нашим слова их татарскія и все то, что позаимствовали они из французкого и німецкого язиков..." Требує придержоватися в стилю ко народному говору бо "у нас, — каже, — жаль мало кто пишет правильно".

Писалося і більше раз в "Н. Світі" о потребі народного напряму в письменстві, єднако писателі не знали висвободитися із оков свого "язичія". І самі почували, що читателі тяжко будуть їх розуміти, і прото в руськім тексті часто находиме в скобках мадярські толковання. Чим дальше, тим больше. І сам язик ґазети, понеже не походив і не освіжовався із народного, постепенно набирався всякого рода мадяризмами. І в дальших роках вже і не говориться о борьбі між сторонниками одного або другого руського напряму, но ведеся борьба за екзистенцію, за жизнь. Все частіше поносуєся ґазета, що сини руських родин не говорять поруськи, що руські імена свої переміняють на мадярські, що в школах не учать по-руськи і пр. Но і голос скарги став замовкати, вмісто народних кривд пишуться статті із "естествознанія", "Словарь для великих і малих" (мала енциклопедія) і под. Лиш кореспонденції і вісті придали мало живості ґазеті.

В кореспонденціях найчастіше стрічаємеся з іменем Павловича, котрий і вірші свої видавав тогди в "Н. Світі", коло нього Александер Гомичков, виросший в літературній школі Духновича, писав много статей, як то редакція в 50 ч. 1872 р. примітить. В тім числі і заявить В. Ґебей, що в 1873 році вже "не може приняти редаговання газети".

Із причини, про котрі В. Ґебей, не може дальше бути редактором, подаме: "Что головное, ни откуда никакой интересности, какби каждий из нас в болізни егоизма страдал".

Тут примітиме ще, що в 1867 році виходила перша педаґоґічна руська ґазета "Учитель" під редакцією професора ужгородської учительської семінарії Андрія Ріпаєва. Вийшло лиш 26 чисел. Ґазета писана тяжким ненародним язичієм. Напр., "Метод изучать географію взглядованієм", "С какими обществами граничит наше село по морскому компасу?" (Ч. 8.).

Або сякі страшні мадяризми: "Мукачевскія Епархіи ВишкоВерховинскаго Собора в Келечині 1867 года мая 14-го дня держаннаго півцо учительскаго соборованія записник" (Ч. 9.).

Зато і не полюбило її учительство, хотя іншак усиловалася розвивати фахову образованність учительства. В 8 числі скаржиться редактор, що "Учитель" пришел к своим и свои его не приняли".

В кінці 60-их років стала іздавати "Мад. Міністерія Школ" "Ґазету для народних учителів", руськоє видання ґазети "Néptanitók Lapja", котра з початку писалася етимолоґічно, но від 1870 р. фонетично. Сію ґазету міністерство розсилало учителям безплатно. Єднако коли в мадярській політиці побідив шовіністичний напрям, для руських учителів висилали лиш мадярську "Néptanitók Lapja".

У 1871 р. стала виходити і перша гумористична ґазета підк. русинів "Сова", редактором котрої був увільнений від редакції "Світа" В. Кимак. Но "Сова" лиш за дуже короткий час виходила. Она особливо проти єпископа Ст. Панковича і прихильників його виступала.

Після прекращення "Нового Світу" в 1873 р. о. Николай Гомичков, проф. реліґії в Ужгородській гімназії основав ґазету "Карпат", котру іздавав аж до смерті своєї, до 1886 р.

"Карпат" був "орґаном єпархіяльного правительства і общества св. Василія В.", виходив "ежеседмично в понедільник" (пізніше в — неділю). Передплата була в первих роках 7 зол., потім 6 зол. на рік.

У редакції Николаю Гомичкові много помагав його брат Александер Гомичков, котрий особливо із круга загальнохосенних пізнань писав много інтерсантних статей. Часто стрічаємеся в "Карпаті" із іменем Ал. Павловича, Мих. Маркоша, Уріила Метеора і пр. Впрочім мусиме примітити, що число дописователів з рока на рік уменшалося і внаслідок того і інтересантність ґазети упадала. Язик ґазети — невироблений, тяжкий, з довгими реченнями, повний мадяризмами і церковщиною.

Дух ґазети можна характеризовати так: постоянноє зближеніє ко мадярськой орієнтації. Так часто находиме вислови, що русини мають повну свободу, "никто не утискаєт либо угнетает наш язик, наши обичаи, нашу народность. Ежели направленний к общему образованю дух требует, чтоб наши діти изучалися мадярському язику: в том еще ніт напора ни удавленія" (30.XII.1884).

У тім же числі пише: "От Галичини і Росії отлучають нас не только Карпатскія гори, но особено и от почти 1000 годов законно корона святого Стефана. Ми должни приближатися к ближайшому нам отечественному народу, иміющому в руках власть и могущество".

І проти сяких резиґнацій не смів ніхто виступити.

В послідніх трьох роках поміщав "Карпат" вже і мадярські статті і то чим дальше, тим більше.

Редакція постоянно скаржиться, що читателі не платять.

В 44 числі 1884 р. "приглашение к предплаті на Карпат на год 1885 "начинаеся": "В том убіжденіи, что большая часть всей интеллигентной публики нашой угро-русской все еще нужним и приличним считает существованіе одной газети не смотря на всі ті тяжелия и что день для личности нашей тягостнійшія обстоятельства, котрима непреривно и видится постоянно и видержливо боротись надо...". "Карпат" не удовлетворив бажанням публіки. Не служив доста живо інтересам духовенства, не був доста научним, і народний його напрям не був доста ясний.

Прото вже перед прекращенєм його став виходити другий, чистішого напряму журнал: "Листок" Євг. Фенцика.

В первом воззванії 1 числа, виданого дня 14 (26) септембра 1885 року, констатирує Є. Фенцик, що "наш народ в упадкі, приближается к погибели, і обіцяє "обясняти діло и искати лікарств для одстраненія етого зла".

"Листок" виходив 1 і 15 числа кожного місяця. Підписна ціна була 4 гульд. на рік. Редактором "Листка" був сам Фенцик аж до своєї смерті, котра вирвала йому із рук перо. По смерті його вийшло лиш єдно число під редакцією писавшого сії рядки.

"Листок" приносив статті богословського й історичного содержання, церковні проповіді, повісті, вірші, дописи, новости. Обряд наш толковав Є. Фенцик ясно і одушевленно. Ко істориї нашого народу і нашої церкви "Листок" подав много цінного матеріалу. В роботі його були йому на поміч А. Кралицький, Уріил Метеор (Сильвай), Петр Чучка, Александер Павлович, Ал. Митрак і пр., но найбільше працював сам Є. Фенцик. Майже всі проповіді, всі богословські і історичні статті, а так само й статті, що відносилися ко життю-буттю духовенства, походили із-під його пера. Часто перебрав розвідки Є. Фенцик з галицьких і російських богословських журналів і подавав виписки із російської літератури.

Язик "Листка" хотяй все ще не знав висвободитися із рабства російських граматичних форм, єднако о много модерніший і чистіший був, як яким писали в "Карпаті". Не раз находиме твердженє потреби народного напряма в письменстві. Особливо в "Додатку" пише він легким народним язиком, котрий в 1891 році начав іздавати для народу; в нім подав хосенні пізнання із реліґії, із природи, господарства, народного життя і пр.

І в "Листку" подає нераз Є. Фенцик приміри із народної поезії, співанки і приповідки по нашим тутешнім нарічіям.

Но головний напрям ґазети служив ділам об’єдиненія русских народов, для чого уживав ошибочний способ підбивання рідного нашого язика формам велико-русского, і прото і "Листок" не знав розтеплити наших людей к народному ділу, не знав спасти народноє чувство в інтеліґенції, тим менше знав увійти в народ.

Шкода, що великі труди рідкого таланту сеї щирої душі могли виказати лиш так слабий успіх. Не говориме ми туй о переслідованнях со сторони світських панів, котрі нерадо виділи Є. Фенцика на області своєй, за що і принужден був часто переміняти місто перебування. Із Буківця до Дусини, із Дусини до Порошкова, із Порошкова до Вел. Раківця, а оттуди до Горінчова перейшов, де і умер р. 1903, дня 5.XII.

Є. Фенцик сам признав, що його ґазета не виплатиться і лиш із підпори любителів русского слова міг продовжити ізданіє єї.

Число передплатників постепенно упадало, так что в 1903 році мав "Листок" вже лиш 25 передплатників.

Коли року 1892 Юлій Фірцак, бувший ревний член Общества св. Василія Великого, стався єпископом Мукачівської єпархії, надії руських народовців стали підноситися. Дораз імилися до праці, собирали сили, возобновили заспавшоє Общество св. Василія Великого, котроє вже од 70-тих років лиш ізданєм "Місяцослова" проявляло свою жизнь. Вже на первом общом собранії О-ва рішено видавати ґазету для народа, писану по-народному, ібо кожний із нас видів, що ко винародовленій інтеліґенції вже не мож приступити путем руської ґазети.

Так уродилася наша перша народна ґазета "Наука", котра р. 1897 почала виходити як орґан воскресшого "Общества св. Василія Великого". Первим редактором єї був Юлій Чучка, тогда віце-ректор дух. семінарії. Приліжно помагали йому в редакції Єв. Сабов, Петро Ґебей, Ю. Жаткович, Ем. Рошкович, др. Вас. Гаджеґа, Вас. Матяцков, Ір. Леґеза, Юл. Станканинець, Іван Мигалка, Віктор Леґеза, Ів. Гощук, Мих. Немет, А. Волошин і пр.

Статті "Науки" були по більшій части реліґійного і научного напряму. Дописователі соберали твори народної поезії і сим указовали на красоту рідного слова. Правда, що з початку не було ясного, виробленого ґраматичного напряму в ґазеті, кождий писав, як знав.

Уже в первім році начала "Наука" собирати дари на руську друкарню, і так р. 1899 удалося Обществу св. Вас. Вел. закупити свою друкарню, основу друкарні нинішньої "Унії".

Кінцем 1900 року Юлій Чучка переселився в Америку, і тогда в первой половині 1901 року довременним редактором "Науки" стався Авґ. Волошин. От 12 чис. 6.VI. 1901 редакцію перебрав др. Вас. Гаджеґа, котрий пішов ще дальше в народнім напрямі, як то робив Юлій Чучка. Він остався редактором до окт. 1903 року, коли перебрав редакцію А. Волошин.

До кінця 1903 року "Наука" виходила лиш другого тижня, а від 1 января 1904 року сталася вже тижневиком, і, кромі того, редакція видавала і "Слово Божіє", вибір церк. проповідей, котру прилогу составляв о. Петро Ґебей. По більшій части він сам і писав проповіді.

У 1904 році "Слово Божіє" видало проповіді на всі неділі, в 1905 році, на всі празники, а в 1906 році недільні і праздничні мішано, в 1907 році проповіді — о.Константина Невицького о вірі, о надії і о любви.

Для народа видавав А. Волошин "Поучительноє чтеніє", котроє виходило єжемісячними книжками. Передплата за "Науку" була на рік лиш 4 к., за "Слово Божіє" на рік лиш 2 к., за "Поучительноє чтеніє" на рік лиш 2 к.. В сих книжочках вийшли 1. Праздники, 2. Робинзон, 3. Сорок сказок, 4. Совіти із садоводства, 5. Підземний Рим, 6. О земледільстві, 7. Іцко і Яцко (анекдоти), 8—9. Наука пчолярства і 10—12. Коротка літурґіка.

Так "Наука" з рока на рік росла, розвивалася. Собрала она около себе значительний круг дописователів, но головною заданою її було: увійти в народ, заінтересовати наших селян печатним рідним словом. Се і удалося, бо в "Науці" часто стрічаємеся з дописами простих людей, селян.

За часів редакторства А. Волошина приліжнішими дописователями "Науки" були: Віктор Леґеза (із Будапешта), Феодор Леґеза, парох ділецький, др. Василь Гаджеґа, проф. Богословія, Іриней Леґеза (Лоцуга), парох кленовський, Ем. Невицький, Александер Саксун (Іван Старий, куратор), Діонізій Ґриґашій (Дідик), Ем. Мустянович, В. Желтвай (Вишнянський); селяни: А. Сивак (Видрань), М. Біша, Ф. Біша, І. Дем’ян (Верецькі), Михаїл Деяк (Салдобош), Іван Юрик, Іван Стецьо (із Буківця), Михаїл Скубенич (із Перечина), Олекса Сютрик (із Верецьких) і пр.

Статті із большої части були реліґійні або педаґоґічні, но находиме там й історичні та етноґрафічні дописи, особливо же народні казки, оповідання і співанки.

Язик "Науки" і орієнтація народна постепенно розвивалася.

Так в 19 числі 1904 рока один дописователь "мукачівський" о галицьких українцях то писав, що "Поляки постаралися, що австрійськоє міністерство завело в руських школах в Галичині фонетику" і що "люди, котрі хотіли понравитися польським панам, стали писати фонетикою і недавно видумали для себе новоє названіє: "украинцы". На се вже в слідуючом 20 числі 13(26) мая 1904 року достав достойний отвіт от "Угрорусина", котрий указує на велику борьбу между русинами-українцями і между поляками, доказує, що назва "українець" не нова, но дуже давня і потом пише: "Ви маєте знати, же велика розлука єсть между народом великорусским і малорусским. То не я маю доказати, то доказує білий світ. То дуже давно доказала історія". Сам редактор на кінець полеміки висказався проти фонетики, но разом требовав "по-народному говорити і писати". Підчеркнув і то, що коли інтеліґенція наша забуває своє родноє слово, тогди не в гадці нам немногим боротися между собою за правопись.

У 9 числі 1907 р. (5.II) подає ґазета допись єдного читателя, требуючого "писати чистим, живим, щиронародним язиком", і к тому додає редактор: "Кто внимательно читає "Науку", тот може видіти, що редакція "Науки" сознательно приближається к народному язику, к малоруському етимолоґічному письму".

А в 49 числі 5 децембра 1907, відповідаючи "Молодому писателеви", каже редактор: "І тому радуюся, же наша люба молодеж дійшла до того убіжденія, котроє і я оддавна повторяю, що не треба нам великорушини, но нужно нам писати по нашому милому малоруському язику".

В сем році і правопись ґазети легша, оставляє неприродні форми, окончання. В 1907 р. "Наука" пише вже: видів, мала, небесні, руський і пр.

У ділі народного напряму много помагали редакторові Юрій Жаткович, Ем. Невицький, др. Гіядор Стрипський (Біленький), Іриней Леґеза, Віктор Леґеза і пр.

"Наука" часто подавала і таблицю, указуючу, що мадярська буква яку форму має в кирилиці, щоби сим могли научитися по-руськи читати і тоті наші браття, котрі в державних школах научилися лиш по-мадярськи читати.

За се остро нападали на редактора мадярські ґагети.

"Наука" не лиш в язиковім напрямі була народною, но і в соціальнім, велику увагу посвящала ділу орґанізації читалень, кооператив, требовала землі для нашого селянства, ширила господарськоє знання і пр.

Матеріально "Наука" стояла в тяжкім положенню. Передплатна ціна (річно 4 к.) була занадто низька, і понеже "Неділя", видавана мад. правительством руська ґазета, була ще дешевша (З к. на рік), прото велика часть грамотних людей не передплатила "Науку".

Закон Аппонія, принятий р. 1907 і вповні проваджений в житє, для нас приніс дуже смутні наслідки. Школи сталися інституціями мадяризації, число руських шкіл упало майже на О, в 1910 року було лиш 18.

Наслідки сильної мадяризації почула і наша література. Було много таких інтеліґентів, що на своє ім’я і не сміли принимати руської ґазети із таких ліпші за один-два роки передплачовали на ґазету під іменем якогось селянина або слуги.

Єднако найліпше почула наслідки сеї культурної боротьби наша друкарня "Уніо", котра не знала розпродавати свої руські учебники. Около 1910—1912 року вже так було діло, що друкарня упаде. Єднако енерґія і приналежність директора Ів. Фленька і безкорисна праця наших писателів врятовали її з біди.

Із сеї причини наша друкарня вже не знала в р. 1907 доплачовати на "Науку", прото редактор А. Волошин перебрав видаванє сам на себе. Щоби оживити ґазету, для народу видавав популярну ілюстровану прилогу "Село" за 2 к. річ. передплати. Но оптимізм редактора і надія на поміч ревніших патріотів завели його в довги.

"Село" подавало ілюстровані статті реліґійного, ґеоґрафічного, етнографічного, історичного, природописного, господарського змісту, подавало і юридичні поради по більшій часті із пера д-ра Юлія Бращайка.

У 1912 і 1913 році "Науку" видавав автор лиш місячними ілюстрованими брошурками (32 сторін 1/4 форм.). У 1912 р. попробував іздавати ґазету на желаніє многих читателів і латинськими буквами, но то не виплатилося.

У 1914 році "Наука" виходила як орґан "Христіянського Народного Братства" місячними книжочками (32 стор. 8° фор.) Передплата була лиш 1 к. на рік. Редактором був. о. Віктор Желтвай.

Сею дешевою брошуркою хотіли’сьме ввійти в народ і ширити наш дух, наше слово, нашу букву.

Но кінцем 1914 р. заворухи світ, війни вирвали нам із рук перо. Тогди (1914 р.) став іздавати А. Волошин книжочки "Читальні", із котрих єднако вийшли лиш 4 і то: "Фабіола" (А. Волошин), "Наша Правда" (др. Георг. Шуба), і "Пантелеймон" (Ал. Яцкович) і єдна проти п’янства (І. Мигалка). У 1916 році виходила ґазета для дітей "Світло", в редакції Феофана Скиби. Лиш в 1918 році стали’сьме оп’ять видавати "Науку". Но в первій половині того року адміністративна власть не позволила нам видавати, і прото тогди ґазета наша виходила в формі брошурки кожного тижня, під новою назвою ("Церков", "Народ", "Епархія" і пр.).

Лиш від 5.VI.1918 почала оп’ять виходити "Наука" як тижнева "поучительна новинка для угроруського народа". Головним редактором був А. Волошин, за редакцію отвічав В. Желтвай, помічником редактора був Еміліян Бокшай.

З 1 января 1919 р. "Наука" приняла назву "Руська Краина" і як така стала працьовати для політичного орґанізовання народу нашого.

Од того часу, коли чехословацькоє військо осадило Ужго-

род, і наша ґазета стала сміліше, свободніше працювати для

народних інтересів.

З 21 числа 1919 р. дня 17 септ. оп’ять А. Волошин перебрав на себе редакцію ґазети і вернув ґазеті ім’я "Наука" котру до кінця 1921 року з помочію А. Волошина Іздавало Акц. 1-во "Уніо".

У другій половині 1921 р. за "йорчик повстали непорозуміння між "Унією" і редактором і прото в 1922 р. оп’ять сам редактор стався разом і видавательом ґазети, котрій придав ім’я "Свобода".

Конкуренція противних, даром висилаємих ґазет і ворожі аґітації мадярських, мадяронських і русофільських кругів "Свободі" причинили значительну матеріальну шкоду, бо многі із читателів віровали клеветам, що "Свобода правительством підпорована, і не передплатили на ґазету, котра в первій половині 1922 р. виходила два раз в тижню, но в другій половині вже лиш раз. Понеже в тім році і ціни друковання були дуже високі, на тот рік А. Волошин вище 30000 кч мав доплатити на "Свободу".

У 1923 р. для видавання "Свободи" зорґанізовалося окремішноє дружество "Культура", котроє і стараєся о матеріальних средствах іздавання.

"Свобода" є тепер независимою політичною ґазетою, котра підпирає христіянський і народний напрям політики.

Коло "Науки" в останніх 20 роках дуже хосенну просвітительну роботу кончила "Неділя", котру дораз послі основання "Науки" стало видавати мадярськоє міністерство земледілія.

Було то руськоє виданє мадярської народо-господарської ґазети "Néplap".

На щастя, "Неділя" достала в особі Михайла Врабеля учителя, вихованого в Ужгородській учительській семінарії, чесного редактора, котрий любив своє і ґазеті придав народний дух. Особливо много господарських статей подала "Неділя". Но притім і з родинного життя, і з історії і пр. принесла много інтересного.

Язик "Неділі" був доста чистий і народний.

У 1916 р. коли мадярськоє правительство завело мадярську азбуку в научанє руського язика в школах, тогди і "Неділю" примусили виходити латинкою" (по мадярській фонетиці). Но недовго она потім виходила, бо 1918 р. перед вибухом революції міністерство застановило підпору, і так она перестала виходити.

Одколи Чехослов. військо освободило русинов, і новинарство наше стало бистро розвиватися.

Се найкраще доказує нинішній стан нашого новинарства.

Особливо тота обставина може бути доказом здорового поступу культурного діла русинів, що тепер, в 4 році свободи, маєме вже свою руську ежедневну ґазету "Русин", котрий пережив вже тяжку добу початку.

Кромі него, на Підк. Руси виходять ще слідуючі політичні ґазети:

"Руська Нива", орґан хліборобської політичної партії. Редактор - іздатель др. Мих. Брящайко. Основана в 1920 р. Пише легким, народним язиком.

"Вперед", орґан сощ’ал-демократичної партії. Основана в 1920 році бл. пам. Євгенієм Пузою. Тепер редактором її стоїть Стефан Клочурак. Пише по-народному.

"Карпаторусскій Вістник", орґан земледільського союза. Основан д-ром Іос. Камінським в р. 1921 р. Язик ґазети з початку усиловався бути народним, но одколи др. І. Камінський подружився з Ґаґатком, од того часу і язик ґазети постепенно одхиляєся од народного. Отв. редактором був др. Іос. Камінський.

"Село", урядова новинка селянсько-республіканської партії. Основано р. 1920. Виходить в Мукачеві. Тепер находиться під впливом галицьких москвофілів. Отв. редактором її стоїть П. Сидор, селянин.

"Русская земля", ужгородський тижневик галицьких москвофілів, ширитель православія. Основан р. 1921 з помочію д-ра Брейхи, противника автономістичних змагань. Ц.Р. Нар. Ради і др. Григ. Жатковича. Редактором був І. Цурканович, буковинський москвофіл.

Кромі політичних ґазет, маєме ми вже, слава Богу, більше фахових.

"Благовістник", духовна ґазета для Підк. Русинів. Основана 1921 року против шизматицьких аґітацій. Іздаватель А. Волошин. Редактором Ем. Бокшай. Язик чистий, народний.

"Учитель", педаґоґічний журнал "Шкільного відділу". Виходить раз в місяць. Редаґує Северин Бочек. Статті "Учителя" цінні особливо із наукового боку. Язик чистий, народний.

"Віночок", ілюстрована ґазета для молодежи. Виходить раз в місяць. Редактором др. Іван Панькевич. Собирає скарби народної словесної літератури. Язик легкий, народний.

"Зоря", орґан просвітительних рад. Редактором К. Коханий, урядник Шкільн. відділу. Виходить два раз в місяць.

"Наш Рідний Край", новинка для молодежі Підк. Руси. Виходить кождого місяця раз в об’ємі єдиного печатного листа (16 стор). За редакцію отвічає А. Маркуш. Подає казки, описи, оповідання, вірші, народні співанки, загадки і пр. Язик чистий, народний.

"Народна школа", орґан Т-ва учителів Підк. Руси. Виходить раз в місяць. Редактором А. Анталовський. Язик сям-там народний. Поєдні автори несвідомо служать утопіям галицьких москвофілів.

В Америці также маєме вже єдну щоденну ґазету "День", основану ревним патріотом нашим Михайлом Ганчином, котрий для видавання першої американської руської щоденної ґазети основав окремішньоє товариство. "День" виходить від місяця фебруара 1923 р. Редактором состоїть Мих. Ганчин. Язик в первих статтях указує вплив словацький. Іншак ґазета составляєся живо.

Кромі "Дня", маєме в Америці ще два тижневики, а то:

"Американскій Русскій Вістник", орґан "Соєдиненія", найбільшого товариства підк. русинів в Америці. Виходить від 1891 року. Первим редактором був Павел Жаткович (отець Гриця, первого ґубернатора). Тепер редактором є Юр. Теґза. Язик "А. Вістника" з початку носив на собі характер язичія (мішанини церковно-слов’янського, російського і малоруського), в новіших часах постепенно пробиваєся ко чистоті народного язика.

"Просвіта", ґазета "Собранія", другої орґанізації Підк. русинів. Основана о. Валентином Ґорзовом в р. 1909. Пише доста легким язиком. Перед тим В. Ґорзов видавав ґазету "Русин".

Американські ґазети наші велику часть своїх статей друкують латинкою і ото по правилам чеської азбуки.

Маю ще сказати тут пару слів о мадярських ґазетах підкарп. русинів.

Вже я вище згадовав, що "Карпат" в послідних своїх роках поміщовав і мадярські статті.

Первою чисто мадярською ґазетою русинів був "Kelet" ("Восток"), оснований р. 1888 Юлієм Дрогобецьким, тогда директором ужгородської учительської семінарії. Р. 1892 редакторство перебрав Конст. Невицький, парох радванський. "Kelet" усиловався бути таким мадярським орґаном підк. русинів, яким були руський "Світ" або "Карпат". Од 1897 р. сталася політичною, підпоровала кат. (народну) партію.

Після появи "Gk. Szemle", у котрий час "Kelet" перестав виходити.

В національнім ділі менше рішительний напрям мала друга мад. ґазета "гр. католиків" "Karpat Lapok", редаґована Владимиром Раманцьом. Ся ґазета виходила од рока 1895 до кінця 1903.

В 1899 році став видавати др. Александер Микита, проф. богословія, свою чисто богословську ґазету "Felvidéki-Sion" (Верховинський Сіон), котра виходила лиш 3 роки. Др. Ал. Микита в сій ґазеті усиловався популяризовати пізнання богословські, толковав наш обряд, подавав інтерсантні статті з історії церкви нашої і із ширення христ. віри.

Общ. св. Вас. Великого в послідних роках своєї діяльності основало мадярську ґазету "Gör. Kath. Szemle".

Первоє число вийшло 24 децембра 1899. Виходила кожного тижня раз. Редактором її був Віктор Камінський, в 1918 р. по перевороті др. Юлій Гаджеґа. Віктору Камінському пізніше в редакції помагав його зять Алексій Дулишкович. В первих роках ґазета вела завзяту борьбу проти мадяризаторів обряду нашого, будапештських гр.-кат. мадярів, но пізніше редакція стала занимати опортуністичноє становисько. Єднако всегда підпоровала церк. інтереси наші і соціальні потреби народу і сим много помогла руському народу так морально, як і матеріально.

В 1919 році редакцію перебрав др. Юлій Гаджеґа і тогди ґазета звалася "Kárpáf-ом. Др. Юлій Гаджеґа енергічно виступив в інтересі народних прав русинів. З возростаньом руської свідомости возростала потреба підпоровання руської ґазети, і прото дирекція Акц. Тов. "Уніо" застановила видаванє мадярської своєї ґазети.

І будапештські "гр.-католики мадяри" видавали єдну мадярську ґазету в Будапешті "Görög Katholikus Hirlap". Первоє її число вийшло 25 дец. 1903 р. Головним редактором був Коломан Демко, дир. ґімназії, а отвічательним редактором Іван Продан, нижчий урядник. Ґазета вела пропаґанду для мадярської літурґії окр. гр.-кат. мадярського єпископства. Не раз остро нападала на ужгородських і на їх орґан "Gr. Szemle". На сторінках сеї ґазети часто виступає вже Николай Кутка, нинішній Куткафалві, тогди еще кандидат на адвокатство, котрий од 17 юлія 1905 був отвічательним редактором сеї ґазети.

Будапештські грек.-католики мадяри мали ще і другу ґазету, котру основав сам Євг. Сабов, предсідатель ради гр.-кат. мадярів. Була то ґазета "Magyar Világ" ("Мадярський світ"), котра в місяці марті 1906 стала виходити, но видала лиш пару чисел. Редакт. був Варфоломей Чудакій. Інтересантно було, що і сі дві ґазети скоро повадилися между собою і редактор "Gk. Hirlapa" между прочим іздателя "Magyar Világ"-a дурньом назвав (1907 2.1.)

В 1907 р. обі ґазети перекратилися.

Сим і докончив я перегляд ґазетярського письменства підк. русинів. І ся коротенька історія доказує, що новинка є важливим фактором народного життя. Є свідком часу, в котрім пишеся, є трубою народного ґенія, котра пробуджує синів народу і голосить смуток народний, є вогнищем ідей і осередком солідарити заступлених нею кругів.

Історія нашого новинарства доказує, що для ґазет во первих потребна свобода. Без неї не розвивається она, як не може жити і рослина без свіжого воздуха, без світлости сонця. Наша народна свобода є запорукою того, що наше новинарство по сему здорово, сильно буде розвиватися.




V

БОРЬБА ЗА ЦИРИЛИКУ


Мадярська імперіалістична політика світову війну хотіла використати для цілковитого уничтоження немадярських народностей. І сю роботу начала з найслабшим, з півміліоновим руським народом Підкарпаття. Вже в 1914 році видало міністерство розпорядженя (чис. 114.000/914), котрим научання руського язика в церковних народних школах обмежило лиш на III, IV, V класи. В державних школах руський язик і не був предметом науки, даже по розп. мін. Аппоні, і наука реліґії во вищих класах мала вестися по-мадярськи.

Знаючи то, що цирилика найсильніше сохраняє традиції слов’янської культури серед русинів і в’яже їх до їх закарпатських братів, мадярськоє правительство рішило зовсім віддалити букви цирилики із школи і церкви. Так ся видить, що міністерство не раховало з тяжкостями сеї вівісекції. Референтом тої справи був в міністерстві статс-секретар ґраф Куно Клебелсберґ, котрий опирався на поради пряшівського єпископа д-ра Ст. Новака і будапештянського гр.-кат. пароха Еміліана Мелеша. Но і сі або не знали історії борьби за цирилику в Галичині і на Підкарпатю, або не хотіли числитися з історичними досвідами, або народ наш уважали на тілько ослабленим, що противостати і не буде годен.

Знати треба, що у Галичині ще в 30-х роках XIX от. порушовали поляки реформу письма русинів і хотіли завести латинську азбуку даже і в церковні книги. Но церков гр.-кат. енерґічно противостали тому і з помочію Римського престола удалося відбити атаки поляків.

На Підкарпаттю также ще в 1880 р. зроблено проби для введення латиники у руськоє письмо. Первий руський молитвенник, видрукований латинськими буквами, видав бл. пам. о. Николай Чома, капелан кошицької гр.-кат. церкви, в друкарні Варф. Ієґера в Ужгороді.

Міністер президент Дезидерій Банфі около 1898 року воззвав був правительство єпархії Мукачівської, щоби усиловалося замінити цирилику латинськими буквами. Управителем єпископської канцелярії був тогди бл. п. каноник д-р Александер Микита, котрий по елабораті о. А. Волошина відповів Банфієві, що реформа письма руського не є так легкою роботою, бо має за собою тисячрічну традицію, а усунення цирилики із церковних книг викликало би много небажаних наслідків, і вороги церкви використали би се для своїх цілей.

Тогда мадярськоє правительство почало іншаку політику. Із державних шкіл і зовсім усунуло науку руського язика. Так само не учили руській язик в повторительних вищих народних господарських промислових і горожанських школах.

От учителей церковних шкіл требовали інспектори такий самий успіх, як в державних, так і сі починали науку з латинською азбукою, а руськоє письмо-чтеніє пересунулося лиш на III рік науки, лиш ревніші патріоти русини учителі напинали науку в II класі.

Таким способом із народу руського виросла верства, більшинство котрої не спознавало цирилики. Для таких потребно було видавати руські молитвенники латинкою. Так в 1890 роках видруковав В. Ієґер і "Ангел Хранитель", составлений Євгенієм Сабовим.

Усунення цирилики не помогло много мадяризації, но тим ліпше прискорило словакізацію русинів. Бо, не знаючи читати по-своєму, научившийся в мадярській школі латиники, русин став читати словацьку ґазету, словацьку книгу. Сему можеме приписати огромний успіх словакізації в послідних 30 роках. Од 1870 до 1900 р. вище 160 руських сіл пересловакізовалося.

На се я і указав був в одній статті, написаній в ужгородській ґазеті "Gr.-Kat. Szemle", проти насильственного впровадження латиники в руськоє письмо.

Під час війни, взимі 1915 р., приходили перші вісті о том, що міністерство шкіл хоче зовсім стерти цирилику. На день 1 юнія 1915 р. міністер скликав конференцію, в котрій брали участь остригомський княз-примас Чернох і гр.-кат. єпископи. Там рішено завести латинику у руські учебники, молитвенники і церковні книги і то по мадярській фонетиці. Тогди рішено составити дві комісії, єдну для азбуки, другу для перероблення церковних книг.

В комітет азбуки консисторія єпархії Мукачівської вислала А. Волошина. Ся комісія лиш одно засіданіє мала і то 15 юнія 1915 р. в Будапешті у статс-секретаря гр. Куна Клебелсберґера. В тій комісії брали участь: проф. славістики на университеті д-р Оскар Ашбот, проф. (словак) д-р Меліх, проф. д-р Ал. Бонкало, із Пряшева Степан Семан, а із Ужгорода А. Волошин.

Перед засіданьом посітив я проф. Ашбота для приобрітення евент. інформацій. Ашбота, як філолоґа інтересовав вопрос, як желає міністерство примінити латинку до руського язика. Бо в тім і він согласився зо мною, що мадярська фонетика не одповідає руському язику. Так ми і порозумілися. Ашбот принесе з собою на засідання І том Яґичової енциклопедії, в котрім науково толкуєся вопрос розличних слов’янських азбук.

Ho перед засіданьом прикликав Клебелсберґ проф. Ашбота на вислухання і заявив йому, що міністерство не желає научного установлення азбуки, но хоче лиш примусити мадярську азбуку на русинів. Так Ашбот і не приніс з собою Яґича і заявив мені, що він к такому ділу не придасться і прото і слова не скаже на засіданню.

Зібравшися у Клебелсберґа дня 15 юнія, запримітив я, що перед кождим членом комісії находиться єдин примірник плана азбуки "для переписання цирилських (старослов’янських) букв по мадярській фонетиці. Составив д-р Стефан Семан".

Є то, власне кажучи, абсурдум, є виміваньом всяких наукових засад, переписовати руськоє письмо по мадярській фонетиці.

Для того і я став нападати на реформу із сього наукового боку. Правда, что Клебелсберґ, вже знаючи то, що я не єсм другом реформи, і не хотів мені позволити заговорити у науковому вопросу, бо по його думці, комітет мав лиш технічно перевести рішеня конференції подержаної дня 1.VI. 1915, коли єднако я заявив, що тогда я оставлю залу, наконець позволив і мені заговорити, і тогда я предложив свій елаборат, в котрім требовав я, щоби реформа зовсім не відносилася ко церковним книгам, і щоби латинськоє письмо руських учебників було научно установлено, відповідно тому, як то природа язика требує, як є то у других слов’янських народів або як у наших американських еміґрантів, котрі приняли чесько-словенські букви. Із історії цирилики я указав на то, що при цирилиці правопись дуже легка і що по мадярській фонетиці руський текст не мож писати, особливо осудив употребленя двойних мадярських согласних в руськім письмі.

Розумівся, що комісія мій протест відкинула, також не приняла і тот проект проф. Ашбота, щоби комісія була реорґанізована, доповнена славістами, спознаючими виговір русинів.

Между сим вже прийшло розпорядженя міністерства ко єпархії о том, що і церковні книги мають бути переписані латинськими буквами, і що і текст їх має бути перероблений відповідно "патріотичним" цілям цілої акції. Прислані і елаборати, плани, по котрих кожна книга мала би ся переробити. Сі елаборати виробив по всій віроятности Еміліян Мелеш. Із тих реформ, якими хотіло міністерство наші церковні книги відірвати від закарпатського руського обряду, лиш слідуючі прийомну: Празник св. Кирила і Мефодія і празник "Покрова Пр Діви" скасовали, бо сі празники мають слов’янсько-народну прикраску (szláv nemzeti szinezet). Впровадили офіції святих із Арпадської династії, не уживати слова "цар", не називати обряд наш "руським" і пр.

Для перепозерання сих планів єпископ Антоній Папп вислав одну комісію, котра состояла из 4 членів: Петро Гебей, д-р Симеон Сабов, д-р Георгій Шуба і Авґ. Волошин. Ся наша комісія сейчас виділа, що має енерґічно виступити проти того насильственного акта. Розділили’сьме між собою працю, кождий виробив відповідь на єдну часть проєктів і потому составили’сьме єдно обширноє предложеня до Риму, де просили’сьме оборони проти опасних експериментацій. Наш меморандум з дня 22 юнія 1915 р. лично поніс кан. д-р Георгій Шуба до Відня апостольському нунцію.

По сьому скликав міністер на день 5 августа 1915 р. до Будапешта висланників всіх трьох гр.-кат. єпархій на совіщаня. Предсідателем того був сам остригомський княз-примас д-р Іван Чернох. Там був мукачівський єпископ Антоній Папп, пряшівський єпископ д-р Стефан Новак (дороцький єпископ Ст. Міклошій не прийшов) і висланники єпархії, і то із Ужгорода вище згадані 3 каноніки і дир. А. Волошин, із Пряшева д-р Николай Руснак, Іван Кизак, д-р. Стефан Семан і д-р Сим. Смандрай; із Гайдудороґської Еміліян Мелеш і Єв. Баняй. В бесіді своїй Чернох, котрою одкрив совіщанє, указав на потребу скріплення общности реліґійної, для котрої гр.-кат. духовенство має принести і жертви. Споминав і опасности державної реторзії. Указав на то, що буква може бути средством яду, так руська цирилика приносить опасность шизматицького яду.

Із висланників єпархій первий раз заговорив А. Волошин, указавши на то, що латинська азбука не є способною для руського язика, особливо по мадярській фонетиці. Запротестовав проти рішень азбукової комісії, котрі противляться науці. Виразив своє підозрінє, що пан княз-примас є не добре інформован, іншак би був сю роль свою "a limine" одкинув. Обвиняв тих гр.кат. (думав на Е. Мелеша і тов.), котрі так інформовали правительство, що з нашим народом і нашим язиком таку паскудну ігру мож позволити. Таку ігру, на яку історія не знає прикладів, бо ні турок не нав’язовав свої букви своїм грецьким і слав’янським підданим і Росія оставила в покою своїх поляків і німців з їх буквами. Указав на то, що із єдного дня на другий не мож витворити нову азбуку, що кажда азбука має свою еволюцію. Не то важноє, казав, щоби русин новими буквами писав, но щоби дух реліґійности був углублен, щоби руський язик був чистий, народний, щоби дати руському народу свою літературу, тогда не буде сягати за великорусскою, шизматицькою. Напоминав на опасности, які могуть повстати із тої реформи і накінець позвідав: Cui prodest? (Кому хоснує?). Бо дійсно не хосновала би ні церкви, ні народу, ні самій державі. Бесіду свою докончив так: "Отзиваючися на мудрість Вашої Еміненції і на провозголошену любов Вашу ко руському народу, также членів совіщання, предлагаю, щоби комісія з вопросом усунення цирилики із церковних книг, як з реформою зовсім не доцільною, не занималася, а міністерству щоби дала знати, що переміни в церковних книгах могуть статися лиш з дозволом Апостольського Престолу".

На сю бесіду, як ужалений став Ем. Мелеш і нападав на А. Волошина, підчеркнувши то, що сей "образив і первого священика Угорщини". А. Волошин по заслузі відповів йому, но предсідатель примас відібрав у нього слово. На то розвилася дуже остра борьба. Рішучо виступив проти реформи сам єпископ Антоній Папп, обвиняючи нещирістю єпископа пряшівського Ст. Новака. Говорили ще кан. Петро Ґебей і д-р Симеон Сабов, котрі указали на церковні перепони і на трудності переведення реформи. Із пряшівчан говорив лиш Іван Кизак, котрий, не уважаючи можливим прямо виступати проти свого єпископа, робив то індиректно, відзиваючися на Духновича і на традиції руського народу. Коли потім каноник д-р Ґеоргій Шуба заявив, що апостольський нунцій пообіцяв "imponere silentium" (приказ мовчання), тогда дальше і не радилася комісія, но розійшлася без успіху, щоби більше раз ніколи не зійшлася.

Після тої неудачі правительство начало іншаку тактику. Не говорило вже з комісіями або консисторіями, но стало притисковати лиш єпископів, із котрих пряшівський д-р Стефан Новак скоро пристав і вже в 1915 р. запретив употребляти в школах учебники, катехизи і біблії, друковані цириликою. Но ужгородський єпископ Антоній Папп і надале вірно обороняв інтереси своїх вірників і в довгих дописах толковав недоцільність і опасність тої реформи.

На то будапештські великі ґазети, якби на розказ стали сильно нападати на Ужгород, на ужгородських професорів як ворогів поступового патріотизму.

Вже дня 10 октобра 1915 р. видала ґазета "Pešti Hirlap" статтю "A cyrill betu alkonya" ("Змеркання цирилики"), в котрій хвалить пряшівського єпископа д-ра Стефана Новака, котрий, не чекаючи на то, що буде робити друга гр.-кат. єпархія, не чекаючи дозволення своєї церковної власти, видав розказ, котрим для всіх шкіл своєї єпархії заборонив уживати цирилику. "Pešti Hirlap" допоручає і ужгородському єпископу робити то же. Кромі того, требує, щоби і "Неділя", руська господарська ґазета, видавана правительством, була друкована латинськими буквами. Стаття кінчиться так: "Таким способом могли би зробити з руського простака чоловіка, котрий до сих пор веґетує жизнію маржини".

Дня 15 января 1916 року друга найрозпространенніша ґазета "Budapešti Hirlap" напала на ужгородського єпископа в статті "Азбука ужгородського єпископа". Критизує і осуджує становисько ужгородського єпископа, котрий не хоче приняти мадярську азбуку, но требує наукову, котра не була би інше "як копія ненависної цирилики, сохраняючи її дух". В Ужгороді, — пише "В. Hirlap", — хотять лиш поставити міст між цириликою і латиникою, щоби тим мостом могли хоть коли вернутися ку цирилиці. Стаття оп’ять требує, щоби правительство притисло остріше на ужгородського єпископа і щоби "Неділю" іздавало латиникою.

В тім самім дусі писав "Budapešti Hirlap" і дня 23 января 1916 року. О нашім ділі подає таку інформацію: "Є в отечестві нашом єдна народность, числяча около 300000 душ, котра в теперішних воєнних обставинах заслугує нашу увагу: се русини". "Народностію вже і не зовуть себе, но лиш мадярами; политичних аспірацій не мають ні в українськім, ні в русскім напрямі. Інтеліґенція їх змадяризовалася так, що днесь вже і не знають по-руськи говорити..." Цирилику зове стаття "сильним мостом ко москализму". Восхвалює д-ра Новака і остро нападає на ужгородського єпископа Антонія Паппа, за то, що "оддаляє діло і розриває єдинство з Пряшівчанами". Требує, щоби і в Мукачівській єпархії чим скорше завели реформу букв.

Между сим Ужгородська комісія вислала до Риму і другеє меморандум, в котрім описали’сьме совіщаніє дня 9.VIII.1915 і просили’сьме оборони. Узнав то і Будапешт, і началися переговори між апостольським нунцієм і мадярським міністром шкіл. Результатом сих переговорів було то, що міністр діло перепечатання церковних книг відділив від вопроса шкільних учебників, но со взором сих рішительно заявив (числа 169/1916 през), що із всіх шкіл даже і із науки реліґії оддалить уживання цирилики. На що єпископ відповів, що за евентуальні злі наслідки не бере на себе одвічательности і ще і дальше требовав, щоби мадярська азбука була приспособлена науково ко фонетиці руського язика.

За все то із Будапешта дув тогди проти Ужгорода дуже студений вітер і много нападів приносили ґазети проти єпископа Паппа.

Дня 2.II. 1916 р. писав мені Мих. Балоґ, марм. сигітський вікарій, бувший посол парламенту, щирий наш патріот: "В Будапешті ведеся сильна борьба проти нас, ізовсім не довіряють нам і в найяснішій правді нашій. Против нас є і Гарда Мелешов, котра тепер з Новаківцями дуже підкріпилася, і правительство зовсім проти нас настроїли. Требуєся довгий час і много витривалости, щоби’сьме причекали, доки се ізміниться... Я вірую, що з помочію Божією се зміниться..., що Новак зовсім утратить поважанє..."

Тота борьба держала аж до начала 1916—17 шк. року. Тогда правительство рішительно виключило цирилику із всіх шкіл, і тогда і ординаріат єпархії Мукачівської, отзиваючися на міністра, видав розпорядженя о новім учебнім плані руського язика і дав передрукувати "Азбуку" і "Читанку" А. Волошина по латинській азбуці, котра для Мукачівської єпархії не була цілком принята по духу мадярської фонетики, но подещо змінено, так напр., руська буква "и" і "ы" мали свій окремий латинський знак і пр. Єднако міністерство не позволило установити наукової латинської азбуки для руського язика.

Як глибоко підупала у нас народна свідомість під час війни, се ясно доказує тот факт, що проти усунення цирилики із шкіл народ не указовав жадної опозиції.

На щастя новий порядок не довго пановав, бо вже влітку 1918 р., після побіди антанти, ординаріат єпархії Мукачівської скоро відкликав розпоряженіє, виданоє проти цирилики, і самоє правительство графа Каролія (міністром шкіл був Мартин Ловасій) видано розказ, котрим признало права руського язика во всіх народних школах.

Сим і докінчилася борьба за цирилику, котра в 1915, 1916 и 1917 роках грозила нас цілковитим ізольованьом від закарпатських наших братів, від нашої питомої народної культури.




VI

ПЕРША УЖГОРОДСЬКА РУСЬКА НАРОДНА РАДА


В поєдних ґазетах появилися статті, котрі історію перевороту на Підк. Руси представляють невірно і неточно. Особливо ошибочно представляєся роль Першої Ужгородської Руської Народної Ради, котру неорієнтований читатель із оповідань тих новинок може обвиняти протинародними тенденціями.

Такий осуд діяльності Першої Руської Ужгородської Народної Ради не відповідав би правді, як то не єдним фактом можна доказати.

Ініціатори перших рухів народних восени 1918 року сейчас по перших вістях о конечній побіді антантського війська і о принятії Австро-Угорщиною пунктів Вільсонових стали радитися.

Головною точкою Вільсонових условій було: признати самоопреділеніє народів, і ми природно лиш на то могли думати, що русини под і за Карпатами соєдиненими силами создадуть свою країну.

Но як начати діло, в якім напрямі працювати, се зависіло от міжнародної ситуації.

Но в тім ділі дуже тяжко було нам орієнтоватися, бо строга цензура не допускала жадних заграничних ґазет і писем. Для того первим ділом було: вислати єдного із одданих ділу сему до Відня, щоби там від членів русько-українського клубу получити близші інформації. На сю задачу був вибран професор Авґустин Штефан, котрий охотно і обберався і в місяці септембрі 1918 р. пішов до Відня. Там радився з українськими послами, но тогди орієнтація ще не була вияснена і о цілковитім розпаді

Австрії ще не говорилося і прото А. Штефан приніс нам із Відня привіт, но о будучих евентуальностях не знали наші галицькі браття нич певного нам сказати.

Между сим в Мадярщині побідив демократичний рух, правительство Каролія 13 нов. 1918 р. проголосило, що прийме проґраму Вільсона, і на основі того стали орґанізоватися народні ради.

Що було ділати, на всякий случай треба було обезпечити для руського народу хоть то, що при даних условіях можливо було, т.є. свободу народну в рамках одорвавшоїся од Австрії Угорщини, президентом котрої став "друг" антанти ґраф Каролі.

Русини Підкарпаття тогди лиш єдну руську інституцію мали, Акц. Т-во "Уніо". Прото обернули’сьмеся ко дирекцій сего Т-ва, щоби зробила перві кроки. Се і сталося. На день 5 окт. скликала дирекція інтересуючихся русинів на першу нараду і там рішено на 9 октобра созвати народ на більшоє собраніє і для составлення першої руської народної ради.

Сіє собраніє відбувалося в ужгородській учительській семінарії, принято виготовлену програму, вибрано 30-членову "Раду Угро-руського Народа", предсідателем котрої стався др. Симеон Сабов.

Проґрама сеї "Ради" для руського народа требовала "всі тоті права, котрі нова демократична Угорщина немадярським народам подасть."

І началися переговори з мадярським правительством, котрі і довели до того, що Центр. Угорська Рада в Будапешті признала право русинів ко автономії, а після будапештського собранія русинів подержаного під предсідательством о. Євм. Сабова дня 19 децембра 1918 р. видан закон X з дня 24 дец. 1918 р.

Єднако сей закон викликав в "Раді" остру критику, бо "Руську Країну" опреділив лиш на 4 жупи — Ужгородську, Бережанську, Угочанську і Марамороську, а Земплинських, Шариських і Спішських русинів приобіцяв міністер Ясі словакам. Кромі того, консервативна мадярська печать виступила остро проти сього закону і хотяй вже мали’сьме на папері автономію, єднако ще і в Ужгороді школи осталися чисто мадярськими і требованіє науки руського язика визвало неприятельський отпор мадярської публіки, із всього того руські патріоти виділи, що єсли на місто демократичної Мадярщини вернеся назад Мадярщина графів і нямешів, автономія русинів пропаде так, як і ліберальні закони 1848 року о свободі народностей осталися лиш на папері.

Для того вже кінцем децембра 1918 року більша депутація "Ради" пішла в Будапешт і требовала від правительства Каролія, щоби постарався о міжнароднім обезпечені нашої автономії на самій мировій конференції. На се міністерська рада через руського міністра д-ра Ореста Сабова відповіла, що она нич не може робити, бо не сообщаєся з Антантою.

На то праві дня 1 января 1919 р. депутація наша просто пішла до д-ра Мілана Годжі, будапештського посла Чехослов. Республіки і через нього просила, щоби цілу територію Підк. Руси осадило чеськословенськоє військо.

В Ужгород зайшло військо Чехословаків дня 12 янв. 1919 року. Кінцем місяця января явилися у "Ужгородській Раді" два висланники пана президента Масарика — кап. Пісецький і кап. Вл. Вака і сії первий раз інформували нас точно о том, що робив пан президент в інтересі русинів за границею, особливо в Америці, указали нам протоколи рішень Ради Американських Русинів, котрі на воззванє Вільсона перевели народноє голосованє і 75% голосів виповіли, що підкарпатські русини мають прилучитися ко Чехослов. Республіці.

Із тих нарад также протоколярно заявила Ужгородська Рада, що принимає рішення американських русинів, що під условієм національної культурної і господарської автономії прилучаєся ко Чехослов. Республіці, о чім вислан і меморандум ко пану президенту.

Лиш в місяці марті 1919 року прибули в Ужгород висланники американських русинів — др. Гр. Жаткович і Юл. Гардош, котрі подробно інформовали нас о переговорах з Вільсоном і Масариком о рішеніях "Союзу Середньо-Європейських освобождаємих народів".

Від них узнали ми, що і мирова конференція занималася вже дня 17 марта вопросом Підк. Руси і що комісія 11-х приняла проєкт америк. русинів.

Тогди Ужгородська Рада взяла цілоє діло політики до своїх рук і так на 8 мая скликано общоє собраніє всіх руських народних рад т.є. Любовенської (потім Пряшівської), котру зорґанізовав о. Еміліян Невицький, і Хустської, вождями котрої були брати Брящайки [Сучасне написання цього прізвища — Бращайко], пок. Євг. Пуза, Клочурак і пр. Представники трьох рад без жадного противенства єдиноголосно виповіли, що принимають проґраму америк. русинів, вибрали 30-членову Центр. Руську Нар. Раду і рішили вислати сточленову депутацію до Праги для торжественного заявлення прилучення Підк. Руси ко Чехослов. Республіці.

То і сталося, 100-членова депутація дня 20 мая 1919 року понесла рішення общого собранія всіх руських рад до Праги і передала президенту Масарику. При тім торжестві говорили: др. Ант. Бескид, др. Григ. Жаткович і Авґустин Волошин.

Так в протоколах, як і в меморандумі, подані условія прилучення Підк. Руси щодо цілости території руської і щодо автономії.

Було то собитіє не лиш історично важноє, но і щиротеплоє, братськоє! Золота Прага торжественно привітала русинів, щиро погостила, і ми з надією на ліпшу будучність вернулися додому.

Жаль, що діло орґанізації помішала війна проти мадярських большевиков, а потім междуособиця, визвана зайдами — галицькими москвофілами, котрі позволили собі виужити нашу неорієнтованість, нашу слабість для своїх утопій, котрі тут у нас практичної вартості не мають, і вмісто того, щоби були імилися до праці і помагали нам в культурній і економічній орґанізації народу, они стали ширити ненависть проти гр.-кат. церкви, проти народного язика і проти інтеліґенції, котра хотяй і не мала слов’янського виховання, но мала теплого почуття ко народним традиціям і ко народу.

Внаслідок того много щирих душ відвернулося від народної праці, і сим улегшилося діло лиш мадярській і большевицькій пропаґанді.

Із всього вище сказаного ясно, що "Ужгородська Рада Русинів" в тяжкій історичній хвилині зорґанізовала слабі сили народу в єдин фронт, направляла позитивну політичну працю, все відповідно даним условіям і екзистенціям народних інтересів.





СПОМИНИ. Надруковано окремою книжкою: Августин Волошин: Спомини. — Ужгород, 1923. — 96 с. (Книжка "Русина". — Чис. 10. Редагує Др. Франциск Тихій). Окремі розділи друкувалися в 1923 р. в газ. "Русин".

Подається за першодруком.

Друге видання здійснено в Америці: о. Монс. Д-р Авґустин Волошин. Спомини. Реліґійно-національна боротьба карпатських русинівукраїнців проти мадярського шовінізму. Видавництво "Карпатський голос". — Филаделфія, Па., ЗДА, 1959. — 56 с. Текст цього видання помітно відредаговано, наближено до норм сучасної літературної мови. Вміщено також посторінкові примітки видавців бібліографічного та фактологічного характеру. Книжку відкриває "Вступне слово" Миколи Вайди, у якому, крім біографічних даних, оцінюється культурно-громадська і реліґійно-національна діяльність А. Волошина. Наводимо повністю другу частину вступного слова М. Вайди, оскільки у ньому міститься цікава інформація про реліґійні відносини між вихідцями із Закарпаття в Америці:

"У зв’язку з 85-літтям від дня народження о. Монс. д-ра Авґустина Волошина, яке припадає на 1959-ий рік, та одночасно у зв’язку з 20-літтям проголошення самостійної Карпатської України, на чолі з президентом о. А. Волошином, яке припадає також на 1959-ий рік, оце виходять у світ "Спомини" о. А. Волошина. Ці спомини вперше появилися друком 1923 р. в Ужгороді і залишилися все актуальними і правдивими та цінними для історії Закарпаття і всього українського народу. Це частина великої діяльності й переживання о. А. Волошина та його народу.

Змістом споминів о. А. Волошина є реліґійно-національна боротьба карпатських русинів греко-католиків, вірних мукачівської і пряшівської єпархій проти мадярського шовінізму до закінчення першої світової війни 1918-го року і перші роки свободи. У своїх споминах про початки великого відродження Закарпаття о. А. Волошин уживав ще старих назв нашого народу русин, русини, руський народ, але п’ять літ пізніше прийняв нові загальноуживані назви нашого народу і вже писав замість русин — українець, замість русини — українці, замість руський народ — український народ, які зміни зроблено і в цьому другому виданні його споминів. Дальші примітки й пояснення даються під текстом.

Видаючи спомини о. А. Волошина на американській землі, звертаємо на них увагу нашим давноприбулим землякам, вірним Пітсбурзької грекокатолицької екзарх», сьогодні під проводом Й. Е. Преосв. Єпископа Kup Миколи Елька та Й. Е. Преосв. Єпископа-Помічника Kup Стефана Коцішка. В Пітсбурзькій греко-католицькій екзархи далі підтримується так дуже шкідливий русофільський напрям, називаючи вірних неправильно "русскими", це є "Рашен", виступаючи проти правдивого українського руху, який є одиноким рятунком і запорукою зміцнення нашої церкви і народності та успішної боротьби проти комунізму так тут у ЗДА, як і в Старому Краю. Берім приклад від о. А. Волошина, який є сином того самого народу, що вірні Пітсбурзької греко-католицької екзархії в ЗДА і був ревним священиком тієї самої гр.-католицької Церкви, якій залишився вірним, бо радше дав себе комуністами замучити на смерть, а не зрадив свою Католицьку Віру. Погляди Батька о. А. Волошина були правильними. Його підтримували єпископи мукачівської і пряшівської єпархій та сама Апостольська Столиця. Його український католицький дух врятував народ перед схизмою і дав основу здоровому католицтву, який сьогодні є незломним відпором проти безбожного комунізму і заохотою до визвольної боротьби нашого народу з-під комуністичного терору. Його слідами повинні б йти і єпископи Пітсбурзької греко-католицької екзархії, щоб виконати велике завдання для слави Бога, Америки і Старого Краю. Отець Монсініор д-р Авґустин Волошин понад усе налягав, щоб усе діялося на честь і славу Божу, і в тому дусі помер у комуністичній тюрмі. Ми віримо, що Всемогучий Бог наш небесний дасть той час, коли Отець Монсініор А. Волошин буде прославлений тим способом, яким церква прославляє своїх велетнів і житиме навіки в пам’яті нашого народу як святець, праведник, символ правди, любові, свободи і справедливості.

Дорогі вірні Пітсбурзької греко-католицької екзархії в Америці, видавництво "Карпатський Голос" у Филадельфії, Па., після видання першої книжки

"Великий пробудитель Закарпаття в пам’ять 150-літнього ювілею народження о. Александра Духновича" 1956 р., оце в 1959 р. видало третю книжку "СПОМИНИ" о. А. Волошина, який все пам’ятав про Американських Карпатських Русинів, заходами якого прибув до Америки перший єпископ Пітсбурзької греко-католицької екзархії св. пам. Kup Василь Такач, добрий приятель і співробітник мученика о. Монс. д-ра Авґустина Волошина".

Високо оцінюючи американське видання "Споминів" А. Волошина, яке відіграло свою роль серед карпатської еміграції, ми віддаємо перевагу першодруку, залишаючи недоторканою мову і стиль автора, звівши до сучасних норм тільки етимологічний правопис.

Фірцак Юлій (1836—1912) — мукачівський єпископ у 1891—1912 рр., посол до угорського парламенту, професор догматики і ректор Ужгородської богословської семінарії.

Врабель Михайло (1866—1923) — педагог, журналіст, фольклорист і етнограф, редактор ґаз. "Неділя" (1899-1918), що виходила в Будапешті. Видав збірники народних пісень — "Русский соловей" (Ужгород, 1890) і "Угроруски народны співанки. І. Співанки Мараморошски" (Будапешт, 1900). Автор "Букваря" (1898).

"Наука"— щотижнева Газета народовського спрямування, що виходила в Ужгороді з 1897 по 1922 р. Її замінила газ. "Свобода". Редакторами "Науки" були Ю. Чучка, А. Волошин, В. Желтвай, В.Гаджеґа.

Рошкович Емануїл — священик, професор реліґії Ужгородської гімназії, видавець молитовників та ін. церковних книг на Закарпатті у другій половині XIX ст., управитель руської друкарні.

Валій Іоан (1837—1911) — пряшівський єпископ у 1882—1911 рр., префект і професор церковного права й історії Ужгородської богословської семінарії.

Попович Василь (1796—1864) — мукачівський єпископ у 1837—1864 роках, помітний культурно-освітній діяч.

Панкович Стефан (1820—1874) — мукачівський єпископ у 1867— 1874 роках, вів активну роботу по мадяризації Закарпаття, у 1873 р. заснував гайдудорозький угорський вікаріат.

Данилович-Коритнянський Іоанн (1834—1895) — священик, канонік Мукачівської єпархії, вікарій гайдудорозький. Автор п’єс "Семейное празденство" (1867) і "Обманщики" (1873).

Пастелій Іоанн (1826—1891) — мукачівський єпископ у 1875— 1891 рр., посол до угорського парламенту (1869—1872), сприяв мадяризації Закарпаття.

Еґан Едуард (1851 —1901) — угорський економіст, з 1899 р. очолював "Експозитуру гірських районів", яка здійснювала "Верховинську господарську акцію". Загинув 20 вересня 1901 р. при загадкових обставинах. Його доповідь Міністерству землеробства Австро-Угорщини про злиденне становище закарпатських українців вийшла окремою книжкою і в українському перекладі — "Економічне положенє руських селян в Угорщині" (Львів, 1902).

Кошут Лойош (1802—1894) — керівник угорської революції 1848— 1849 рр. Очоливши боротьбу угорського народу за незалежність від Габсбурґів, він не враховував інтересів слов’янських народів Угорщини, в тому числі й закарпатських українців.

Часи Баха — реакційний режим австрійського політика Александра Баха (1813-1893), встановлений після поразки угорської революції 1848—1849 рр. У 1849-1859 рр. Бах був міністром внутрішніх справ Австрії.

Микита Олександр — священик, канонік, протоієрей Мукачівської єпархії, упорядник і видавець реліґійно-богословських книг, що виходили на початку XX ст. у вид-ві "Уніо".

Устиянович Микола (1811—1885) — український письменник і громадський діяч, один з орґанізаторів з’їзду українських вчених Галичини (1848). Входив до редакції "Вісника для русинів Австрійської держави".

Головацький Іван (1814—1899) — український громадський діяч і журналіст "москвофільського" напряму. Редактор "Вісника для русинів Австрійської держави".

Дідицький Богдан (1825—1909) — галицький публіцист, громадсько-культурний діяч, письменник "москвофільського" напряму. Був у дружніх стосунках з О. Духновичем.

Нодь Микола (Николай, 1819—1862) — маловідомий поет і культурноосвітній діяч, префект Ужгородської богословської семінарії, з 1849 і до смерті — священик при руській церкві св. Варвари у Відні. 1851 р. у Відні вийшла збірка оригінальних поезій і пісень М. Нодя "Русскій Соловей".

Раковський Іван (1814—1885) — священик, журналіст, культурноосвітній діяч "москвофільського" спрямування. Видавав у Будапешті російською мовою "Церковну газету" (1856—1858), "Церковный вестник для русинов Австрийской держави" (1858). Співпрацював у галицьких "москвофільських" виданнях. Написав шкільні підручники російської мови, географії, арифметики.

Гомичков Александр (1830—1892) — другорядний письменник, журналіст і культурно-освітній діяч. Писав "язичієм", співпрацював у всіх періодичних виданнях того часу.

Ігнатко Юрій — професор Ужгородської гімназії, перший редактор газети "СвЂт" (1867).

Сабов Кирило — викладач російської мови в Ужгородській гімназії, редактор газети "СвЂт". Автор і упорядник книжок "Грамматика письменного русского языка" (1865) і "Краткий сборник избранных сочинений в прозе и стихах для упражнения в русском языке" (1868).

Кимак Віктор (1840—1900) — викладач історії Ужгородської Гімназії, історик, автор "Всемирной истории" в 3-ох томах (1868—1870), співробітник і редактор газети "СвЂт", видавець сатиричного часопису "Сова" (1871). 1871 р. В. Кимак емігрував до Росії, якийсь час працював у гімназіях Петербурга й Москви, 1874 р. перебрався до Одеси, де працював викладачем історії в гімназії до смерті,

Злоцькип Феодосій (1846—1926) — священик, поет і фольклорист. Писав "язичієм". За життя вийшла одна збірка Ф. Злоцького — "Вибор із поезій" (Ужгород, 1923).

Гомичков Николай (1833—1886) — священик, викладач Ужгородської гімназії, видавець щотижневої газети "Карпат" (1873—1886).

Ґебей Віктор (1838—1896) — викладач Ужгородської богословської семінарії, капітулярний вікарій, канонік, журналіст, редактор ужгородської газети "Новий СвЂт" (1871 — 1872).

Фенцик Євген (1844—1903) — священик, письменник і журналіст "москвофільського" напряму, видавав двотижневик "Листок" (1885— 1903) — один з кращих літературних журналів на Закарпатті кінця XIX — поч. XX ст. ст. (рос. мовою).

Гаджеґа Василь (1864—1938) — доктор богословія, історик, викладач Ужгородської богословської семінарії, член президії т-ва "Просвіта". Опублікував низку матеріалів до історії церкви на Закарпатті.

Жаткович Юрій (1855—1920) — український та угорський історик і етнограф, перекладач і популяризатор української літератури в Угорщині. Священик.

Невицькип Омелян (1878—1939) — священик, викладач Пряшівської учительської семінарії, один з орґанізаторів Старо-Любовнянської народної ради в листопаді 1918 р., що відстоювала возз’єднання Закарпаття з Галичиною. 1921 р. емігрував до США.

Стрипський Гіядор (1875—1946) — український і угорський вчений, філолог і перекладач, кустос Національного музею в Будапешті, редактор журналу "Ukráinia" (1916). Займав прорусинські позиції, відмежовував закарпатських русинів від українського народу.

Леґеза Іриней (1861 —1922) — священик, культурно-освітній діяч і письменник. Друкувався переважно в газеті "Наука" і календарях.

Бращайко Юлій (1879—1955) — доктор права, адвокат, редактор, політичний діяч, що підтримував українську орієнтацію на Закарпатті. Перший голова т-ва "Просвіта". Один із засновників Руської хліборобської партії член президії християнсько-народної партії. Депутат сойму і міністр уряду Карпатської України.

Желтвай Віктор (1890—1974) — священик і педагог, викладач і директор Ужгородської жіночої учительської семінарії, журналіст і редактор української орієнтації.

Бокшай Еміліян (1889—1976) — священик, викладав реліґію в Ужгородській гімназії, автор численних шкільних підручників основ віри. Видавав газету "Неділя" (1935—1938), яка пропагувала політичне русинство, відмежовувала закарпатських українців, намагалася витворити свій "малий русинізм".

Пуза Євген (1880—1992) — майор Української Галицької Армії, член Директорії Підкарпатської Русі (1919—1920), один з орґанізаторів соціалдемократичної партії на Закарпатті. У 1919 р. домагався приєднання Закарпаття до Західно-Української Народної Республіки.

Клочурак Степан (1895—1980) — громадсько-політичний діяч і редактор української орієнтації, лідер Гуцульської республіки 1919 р., один із засновників і секретар Підкарпатської соціал-демократичної партії, член президії "Просвіти", депутат сойму і міністр уряду Карпатської України (1938—1939).

Камінський Іосиф Вікторович (1878—1944) — юрист, політичний і громадсько-культурний діяч русофільського спрямування, що більше хилився до Угорщини, прислужувався різним політичним партіям. Один із засновників проугорської партії "Підкарпатський землеробський союз", з 1924 р. очолив на Закарпатті Республіканську аграрну партію, депутат чехословацького парламенту

Брейха Ян — у 1919—1920 рр. тимчасовий адміністратор

Підкарпатської Русі з широким повноваженням від уряду ЧСР. Русофіл. 5 травня 1920 року його посаду скасовано і призначено губернатором Г. Жатковича.

Жаткович Григорій (1886—1967) — доктор права, адвокат, журналіст, лідер американських русинів, перший губернатор Підкарпатської Русі (1920—1921). Сприяв приєднанню Закарпаття до Чехословаччини. Не домігшись автономії Закарпаття, він подав у відставку і повернувся в Америку, де займався адвокатською практикою.

Бочек Северин — інспектор шкільного відділу в Ужгороді у 1919— 1924 роках. Прихильно ставився до народної мови закарпатських українців.

Панькевич Іван (1887—1958) — український вчений-мовознавець і педагог, досліджував українські говори Закарпаття. У 1920—1938 рр. — викладач Ужгородської гімназії, один із засновників і активний діяч т-ва "Просвіта" і Педагогічного товариства. Багато зробив для утвердження української орієнтації на Закарпатті.

Коханий (Горальчук) Кирило (1883—1974) — журналіст з Хотина русофільської орієнтації, у 1920—1930 рр. працював в Ужгороді, видавав латиникою руськомовну газету "Зоря", написав кілька книжок про Закарпаття чеською мовою.

Маркуш Олександр (1891—1979) — український закарпатський письменник і педагог, засновник і редактор журналу для дітей "Наш рідний край" (1923—1939), автор і співавтор багатьох читанок і шкільних підручників. Видав ряд збірок оповідань і повістей — Виміряли землю" (1925), "Юлина" (1942), "Коровку гнали" (1943), "Ірину засватали" (1941), "Марамороські оповідання" (1956) та ін.

Ганчин Михайло — один з редакторів газети "Американскій русскій вістник" в Америці.

Дрогобецький Юлій (1853—1934) — єпископ греко-католицької Крижевацької єпархії в Югославії у 1891—1914 рр. Родом із Закарпаття.

Гаджеґа Юлій (псевдонім Юлій Русак, 1879—1945) — культурноосвітній діяч і письменник русофільського напряму, активний співробітник "Общества имени А. Духновича". Префект і викладач Ужгородської богословської семінарії.

Камінський Віктор (1854—1929) — редактор щотижневої газети "Gorog-katholikus szemle" ("Греко-католицький огляд"), що виходила в Ужгороді угорською мовою з 1900 до 1918 р. З 10 листопада 1918 р. ця газета стала офіційним орґаном проугорської "Ради рутенів Мадярії".

Ашбот Оскар (1852—1920) — угорський славіст, професор Будапештського університету.

Меліх Янош (1872—? ) — угорський мовознавець-славіст.

Бонкало Олександр (Шандор, псевдонім — О. Рахівський, 1880—1959) — угорський і український вчений-філолог, викладач славістики в різних угорських гімназіях та Будапештському університеті. Досліджував історію та культуру Закарпаття, займав проугорські та прорусинські позиції, відмежовував Закарпаття від України, вводячи його в сферу угорських інтересів.

Семан Стефан — священик, професор Ужгородської учительської семінарії.

Яґич Ватрослав (1838—1923) — видатний хорватський філолог-славіст. Працював в Одеському (Новоросійському), Петербурзькому і Віденському університетах. Прихильно ставився до української мови, літератури й культури.

Ґебей Петро (1864—1931) — церковний та культурно-освітній діяч і педагог, у 1924—1931 рр. — єпископ Мукачівської єпархії. Дотримувався проміжної руської орієнтації, намагаючись примирити українців з русофілами.

Сабов Симеон (1863—1929) — священик і педагог русофільської орієнтації, один із засновників і перший голова проугорської Руської народної ради в Ужгороді (1918), згодом прихилився до об’єднаної Центральної народної ради. З 1923 р. — почесний член "Общества имени А. Духновича".

Шуба Георгій (Юрій, 1869—1945) — мукачівський єпископ у 1912— 1924 рр. З 1924 р. — мішкольцський апостольський адміністратор (з 1943 р. — екзарх).

Руснак Николай — генеральний вікарій, канонік, адміністратор Пряшівської єпархії у 1918—1922 рр.

Кизак Іван (1856—1929) — священик, педагог і культурно-освітній діяч, викладач руської учительської семінарії у Пряшеві, автор шкільних підручників. Писав поезії і оповідання.

Штефан Авґустин Омелянович (1893—1986) — педагог, культурноосвітній і громадсько-політичний діяч, директор Мукачівської державної торговельної академії (1922—1938), міністр культу, шкільництва і народної освіти, голова сойму Карпатської України. Сприяв розвитку української національної свідомості на Закарпатті. З 1939 р. — на еміграції (Югославія, Братислава, Прага, Ауґсбург), з 1949 р. — в США. Автор книг: "За правду і волю. Спомини і дещо з історії Карпатської України" (т. І—II. — Торонто, 1973, 1981), "Авґустин Волошин — президент Карпатської України. Спомини" (Торонто, 1977).

Сабов Орест (1867—194?) — священик, юрист. Жив і працював в Угорщині — суддею, секретарем міністра внутрішніх справ, головою асиміляційного союзу угорських греко-католиків, урядовим представником "Руської країни". У 1919 р. намагався зберегти Закарпаття у складі Угорщини, займав послідовну проугорську позицію.

Годжа Мілан (1878—1944) — словацький політик і журналіст, займав міністерські пости у чехословацькому уряді (1919—1938), з 1938 р.

— в еміграції.

Бескид Антоній (1855—1933) — юрист, сприяв приєднанню Закарпаття до Чехословаччини. У 1918 р. став головою Пряшівської народної ради, був делегатом Паризької мирної конференції (1919). 1919 р. обраний головою Центральної народної ради в Ужгороді, очолював її русофільську фракцію. У 1923—1933 рр. — губернатор Підкарпатської Русі. Прихильно ставився до місцевих русофілів.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.