Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Авґустин ВОЛОШИН

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ НА ПІДКАРПАТСЬКІЙ РУСІ


Історія підкарпатських русинів сягає останніх років першого тисячоліття, коли на території нинішнього Підкарпаття існувала "Marchia Ruthenorum" (Країна русинів), яку за доби князя Лаборця розбили прийшлі мадяри. З того часу жив наш народ політично неорґанізованим і відрізаним від своїх братів за Карпатами.

Культурну працю самого краю русинів народ використовував ще довго за доби Арпадовичів, але останні її результати знищило татарське нашестя в XIII ст.

Прихід князя Корятовича (в XIV ст.), як і монастирі, як заклав він та його дружина, відновили давню реліґійну та господарську культуру, але цьому далі шкодили напади турків та війни мадярів з турками, тому що турки зайняли центр Угорщини, тобто територію, заселену угорцями, отже, угорський захист від турків мусив відбуватися на окраїнних землях, заселених неугорськими народностями. Не менші культурні шкоди спричинили й реліґійні бурі, що прийшли в часи ширення протестантизму.

Хоча наш народ ніколи не виступив з католицької церкви, а на своє православ’я дивиться так, як його проголошували Іоан Златоуст, Кирил і Мефодій, все ж тільки в реліґійних бурях XVI та XVII століть руське духовенство сильно відчуло наслідки нестачі формального зв’язку з католицькою церквою, а це привело наших предків до укладення церковної унії 1646 року в Ужгороді.

З тої пори починається культурне піднесення народу. Духовенство отримує вищу освіту в Трнаві, Еґері, Відні, а з цього має користь народ: починається зближення з західною культурою.

Це принесло гарні результати, зокрема в XVIII ст. за влади цісареви Марії Терези, яка подарувала мукачівському єпископові Андрієві Бачинському нинішню ужгородську резиденцію (колишній монастир єзуїтів), а для богословів — Ужгородський замок. У 1770—1780 переселився ординаріат і духовна семінарія з Мукачева до Ужгорода, тут створюється капітула, а 1794 року засновується учительська семінарія.

Хоча школи XVIII століття приносили лише латинську культуру, але тим, що Підкарпатська Русь з’єдналася з заходом, вона стала носієм освіченості не тільки на Карпатських хребтах, але і в далекій Росії, яка одержала не одного вченого з Підкарпатськой Русі, як, наприклад, першого ректора Петербурзького університету Балудянського, історика Орлая та ін.

Болгарія дістала від нас першого основоположника болгарської літературної мови Гуцу-Венеліна.

А коли на заході пробуджується національна самосвідомість, з піднесенням культури й наші предки почали турбуватися про свою народну мову. Перші плоди письменства служили інтересам церковним, а в мовному відношенні перебували під впливом церковно-слов’янської мови. Однак і в цій літературі спостерігається інтерес до живої народної мови, як це доводить Лучкаєва граматика 1830 року.

Перемога російського війська над мадярськими повстанцями 1849 року викликала в підкарпатських русинів прагнення прийняти російську літературну мову. Однак уживання цієї мови, так сильно віддаленої від мови народної, швидко виявилося дуже тяжким, і вже в сімдесятих роках у часописах стикаємося зі спробами полегшити літературну мову додаванням до неї якнайбільше народних елементів. Це прагнення було суттєво підтримане виданнями культурних інституцій Галичини, де в другій половині XIX ст. міцно розвивався український національний дух. Цей народний напрям мав сильного противника в надії на допомогу могутньої Росії, яка, як думалося, прагне визволити всіх слов’ян. Але коли Росія допомогла православним сербам і румунам у досягненні церковної автономії, а греко-католицьких русинів, котрі для росіян своєю народністю були значно ближчими, залишила без допомоги, то не тільки не реалізувалася політична автономія Руського воєводства, за яку боровся лідер нашого народу в роках 1848—1870 Адольф Добрянський, але й церковну автономію було урізано. Саме тоді сильно підупало русофільство між русинами, але посилився національний напрям. Уже тоді почалася також боротьба двох напрямів — єрівців та без’єрівців (тому що не вживали букви єр), народовців та русофілів, але в роках, що прийшли після 1870-ого, усякий національний рух було задушено угодою угорців із габсбурґами, які відновили в Угорщині конституцію, але передали її до рук угорських панів. Швидко порозганяла влада з підкарпатських центрів тих руських професорів та службовців, які виступали як письменники чи політичні діячі, і почала розширюватися тверда мадяризація, їй сприяла та обставина, що русофільство віддалило інтеліґенцію від народу, і в такий спосіб руська інтеліґенція швидко стала мадярською.

З цього занепаду починає наш народ помалу прокидатися тільки в дев’яності роки. Це припадає на добу, коли мукачівським греко-католицьким єпископом став Юлій Фірцак, муж високоосвічений, дипломатичного такту і щиро відданий своєму народові. Тихо, без шуму, тому що тоді інакше не можна було, привчав своє молоде духовенство до праці на користь народу. Так на початку дев’яностих років виникла перша читальня в селі Скотарському заслугою Омеляна Штефана (батька нинішнього директора торговельної академії в Мукачеві, Авґустина Штефана, завзятого орґанізатора молодого народовського вчительства) і перша кредитна спілка в Нижньому Бистрому заслугою отця духовного Віктора Теґзи (батька Василя Теґзи, директора лісництва в Буштині).

Оскільки наш народ жив у дуже тяжких матеріальних умовах, то Юлій Фірцак прагнув викликати інтерес у влади щодо акції допомоги на його користь. І це йому вдалося 1896 року, коли Угорщина відзначала свій тисячолітній ювілей. Єпископ Фірцак запросив до себе міністра землеробства Іґнаца Дорані, людину доброї волі, і з ним та з іншими міністрами прийшов на відкриття пам’ятника тисячоліття в Мукачеві (орла під замком). Єпископ Фірцак супроводив міністрів також на Верховину, а там на місці їм показав, у яких жахливих умовах живе наше селянство. Так стала соціальна акція нашого народу одним із програмних пунктів угорської влади. Аби політика не знищила соціальну акцію, єпископ Фірцак скликав на пораду також усіх посланців з Закарпаття, і хоча всі вони були угорцями, усе-таки визнали потребу соціальної допомоги для нашої Верховини.

Міністр І. Дорані доручив проведення акції дуже діяльному і тямущому вищому службовцеві з міністерства землеробства

Едуарду Еґану, дід якого ще був анґлійцем. Завдяки Еґаловій діяльності швидко орґанізувалися спілки, які вирвали наших селян із рук лихварів, було закладено кооперативні крамниці, заслугою їх стало регулювання цін і виникло декілька кооперативів домашнього промислу, які давали робочі місця для незайнятих.

Усе це впливало і на духовне піднесення народу. При цьому, однак, єпископ Фірцак не залишав поза увагою ані школи та народні читальні. Молоді священики, які об’єдналися навколо нього, відновили культурне товариство св. Василія Великого, котре з 1875 року нічого не робило і котре зразу на першому засіданні після його відновлення 1896 року, на пропозицію Євгена Фенцика, прийняло рішення видавати часопис та книжки для народу мовою легкою, народною. Оновлене товариство св. Василія Великого видало 1897 року "Буквар" Михайла Врабеля, і цього ж року почав виходити також народний часопис "Наука", який після перевороту перейменовано на "Свободу". "Наука" зразу в першому номері проголосила, що хоче бути народним орґаном, який має писатися для простого народу простою мовою. Першим редактором цього часопису був о. Юлій Чучка, другим — др. Василь Гаджеґа (сьогодні прелат-протоєрей), а третім з 1902 року — автор цієї статті.

Єпископ Юлій Фірцак запропонував мені також написати малу граматику і читанку для народних шкіл. У такий спосіб вийшла моя мала "Методична граматика" 1898 року, а через два роки після цього — моя "Читанка для руської молоді".

У перших виданнях ми дотримувалися старого етимолоґічного правопису, який сформувався під впливом церковнослов’янщини, але їх мова і правопис поступово наближувалися до народної мови.

Відновлене товариство св. Василія Великого за допомогою єпископа Юлія Фірцака закупило також друкарню в Мукачеві. У перші дні 1899 року її було перевезено до Ужгороду й розміщено в замку (будинок духовної семінарії, у дворі).

З наведеного видно, що початки національного пробудження підкарпатських русинів припадають на останні роки XIX ст., на добу єпископа Юлія Фірцака. Найвидатнішими діячами того відродження були Петро Ґебей (з часом єпископ 1924—1931), Емануїл Рошкович, професор гімназії (помер 1898 р.), Віктор

Камінський, редактор часопису "Gorog katholikus szemle", який угорською мовою захищав інтереси нашого народу, Іван Сільвай, поет (помер 1904) та ін. Автор цієї статті 1902 р. перебрав редагування "Науки", Календаря та секретарювання у товаристві св. Василія Великого.

Коли наша діяльність починала давати перші результати, зокрема коли почали збільшуватися кооперативні товариства, лихварі, загрожені ними, вжили всіх заходів, аби перешкодити розпочатій акції. В угорських часописах, які перебували головним чином у руках євреїв, з’являються нападки на єпископа Юлія Фірцака на духовенство, передусім на ужгородських професорів ("Budapešti Hirlap" — "Ужгородські професори"), чим далі, то більше підозрівають нас у панславізмі, іреденті та інших гріхах.

Цій аґітації можна завдячувати також за наглу та загадкову смерть Едуарда Еґана 1901 р., який став жертвою вистрілу під першим пагорбом за Дравцями. Говорилося, що це був нещасний випадок (Еґан, мовляв, посковзнувся, упав і застрелився), але легко могло статися, що хтось із ворожого табору Еґана застрелив. Саме так можна було думати тому, що Еґан сміло виступав проти лихварів та корчмарів і енергійно захищав нас від наклепів угорсько-єврейської преси, як говориться в книзі угорського публіциста Міклоша Барти "Kazárföldön" (У землі хозарів), у якій цей друг Еґана дуже жваво описує свої враження від Верховини, свавілля лихварів і страшне горе наших селян. Після Еґанової смерті вся соціальна акція занепала і не сміла називатися "руською", а тільки — "верховинською" ("hegyvidéki kirendeltség").

Культурна діяльність теж змінилась під терором угорських часописів. Результатом наклепів була також інквізиція, здійснена міністерством внутрішніх справ проти товариства св. Василія Великого в 1899 році. Воно невдовзі після 1900 року змінилося на акціонерне товариство "Уніо", щоб, будучи торговою фірмою, не підлягати контролю адміністративних орґанів. Після цього в ньому розгорнулася дуже жвава діяльність, оскільки його співробітники працювали там безплатно тільки в інтересах ідеї. Товариство видавало підручники, книги, "Науку", "Gorog katholikus Szemle", брошури і т.д.

Та обставина, що під час світової війни народ уже настільки був свідомим, що орґанізував свої народні ради в селах і в такий спосіб спричинився до реалізації права самовизначення народу, пояснюється тою великою культурною та соціальне усвідомленою діяльністю, яка розвинулася протягом 1890—1900 років.

І перше засідання Центральної народної ради русинів було скликано завдяки товариству "Уніо", а перші консультації орґанізаторів народної ради проходили в приміщенні цього товариства.








ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ НА ПІДКАРПАТСЬКІЙ РУСІ. Вперше надруковано чеською мовою в кн.: Podkarpatská Rus. — Bratislava, 1936. — C. 53—56.

Стаття була написана по-руськи. На чеську мову її переклав Ф. Г. (криптонім не розшифрований).

Подається за першодруком у перекладі на сучасну українську мову проф. П. Чучки.

Князь Лаборець (кінець IX ст.) — легендарний слов’янський князь, воєвода Ужгородського замку. Вчинив опір угорським завойовникам і загинув над річкою Свіржавою, яку з того часу називають Лаборець.

Корятович Федір (Теодор) (помер 1417 р.) — закарпатський князь. Прибув до Мукачева з Поділля.

Бачинський Андрій (1732—1809) — мукачівський єпископ у 1772— 1809 роках, видатний церковний і культурно-освітній діяч Закарпаття.

Балудянський Михайло (1769—1847) — економіст і правник, родом із Закарпаття. У 1803 р. запрошений до Росії, де брав участь у складанні Зведення законів Російської імперії. У 1819—1821 рр. перший ректор Петербурзького університету.

Гуца-Венелін Юрій (1802—1839) — родом із Закарпаття. Український та російський історик і філолог-славіст. З 1823 р. жив у Росії, досліджував переважно історію і мову болгар.

Лучкай Михайло (1789—1843) — священик, видатний історик і мовознавець. Написав латинською мовою "Історію карпатських русинів" (у 6 томах) і "Слов’яно-руську граматику" (1830).

Дворянський Адольф (1817—1901) — правник, видатний закарпатський політичний діяч, автор проекту створення автономного краю всіх русинів Австрійської держави. Австрійський комісар при російській армії, що придушувала угорську революцію 1848—1849 рр. Намісник "Руського дистрикту" в Ужгороді (1849—1860), посол до Угорського парламенту. Очолював "Общество св. Василія Великого" (з 1864 р.). Орієнтувався на Росію.

Чучка Юлій — віце-ректор богословської семінарії в Ужгороді, перший редактор тижневика "Наука" (з 1897 р.). Орієнтувався на народну мову.

Борта Міклош (1848—1905) — угорський письменник і політик. На початку XIX ст. написав книгу нарисів про Закарпаття — "В землі хозарів", перекладену на чеську мову й видану в Мукачеві у 1927 р.

Центральна народна рада русинів — створена у березні 1919 р. в Ужгороді після об’єднання Старо-Любовнянсько-Пряшівської, Ужгородської, Свалявської, Сигітської і Хустської народних рад. Головою Ради обрано А. Бескида, заступниками — А. Волошина, М. Бращайка і М. Стрипського. Ця рада прийняла рішення про приєднання Закарпаття до Чехословацької республіки.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.