Попередня     Головна     Наступна





Авґустин ВОЛОШИН

О ПИСЬМЕННОМ ЯЗИЦІ ПОДКАРПАТСЬКИХ РУСИНОВ



І

О ЯЗИКОВИХ СПОРАХ ЗАГАЛЬНО


Каждий щирий друг народа нашого задачу інтеліґенції нашої в сих історичних роках начала свободнішої жизни представляв собі так, что, отложивши всякі вопроси, визиваючі спори, буде лиш працювати, буде ширити просвіту, буде орґанізувати народ економічно і просвітно і обома сими подносити народну і політичну самосвідомость.

Вмісто того что видиме? Якась неприятельська сила розбила народ наш реліґійно, визвала класові і партійні борби і недовіріє к інтеліґенції, ся же зовсім утратила здорову орієнтацію своєї народної політики. Особливо остро виступають сторони в язикових спорах, котрі найліпше забаламутили і серця наших людей, і сі спори суть найголовнішими перепонами об’єдиненя всіх сил к одушевленной просвітной, економічной і політичной праці.

Перед войною або ще і перед революцією у нас не було язикових споров; писателі наші постепенно зближалися к народному язику, желаючи сохранити руську букву, руськоє слово і ширити науку. І в первих місяцях житя авт. Подк. Руси, коли в першой Ц. Р. Нар. Раді з нами в’єдно робили Бескид і Ґаґатко, всі ми єдинодушно держалися принципа, что язик наш малоруський і что ми хотяй не приняли фонетичну правопись закарпатських русинов і пишеме етимологічно, однако не можеме народ просвіщати чужим єму великоруським язиком. Се і виразно рішено Ц.Р.Н. Радою, коли в ділі уреґулювання початкової адміністрації установлено точки требованій од міністерства почт Тогди ясно було висказано, что урядовий язик наш повинен бути малоруський з етимолоґічним правописом.

Тогди іще ми не спознавали тоту страшну ненависть, котра розвилася в Галичині із язикових споров і котра межи москвофілами і українофілами довела до страшних междуособиць.

Залізло до нас нісколько фанатиков-яничаров цареславної і большевистської Росії, котрі сейчас і начали свою опасну, братоубійственну роботу. Простий народ розбивали найнизшою демагогією, сям-там перевели легковіруючих селян на "кривославіє", інтеліґенцію же нашу роздвоїли язиковим вопросом. Можно сказати, что церкві русько-католицькой, народной просвіті, економічной і політичной орґанізації народа нашого найбольше шкодили сесі фанати путем язикового розділення сил інтеліґенції і нагнали воду лиш на млин мадяронства або повного ровнодушія.

Правда, что тепер вже народ сильно ненавидить москвофілів, однако їм удалося довести до того, что противники фонетичного письма закарпатського руського язика в’єдно з ворогом свободи нашої громко кричать і проти народовцев, прозиваючи їх "вікраїнцями", і сим роздвоєнєм путають всяку хосенну, культурну і економічну роботу нашу. Каждий роздумуючий русин скоро порозуміє, что сеся междуособна борба лиш тим ся любить, котрі не желають, чтоби русин був учений, богатий і чтоби жив собі мирно і чесно.

Хто спознає історію розвитка письменного малоруського язика, тому ясно, что сесь успіх москвофілов-фанатов мог ся стати лиш із причини глубокої неорієнтації нашої публіки в сьому вопросі.

Явним доказом є того і недавно появившася брошура п. Ігоря Гусьная, котрий смів виписати такі небилиці: "Литературный язык Пушкина, Гоголя, Тургенева был и литературным языком карпатороссов", что "великоросс пишет по нашему", что "великороссы приняли наш малорусский литературный язык". Як на авторитет одзиваєся лиш на бабушку Брешковську, а роздвоєня руського літературного язика приписує Бісмарку (!) з "помочью уніятского єпископа Шептицкого во Львове". (Увидиме ниже, что скаже на сі колосальні глупости історія і Петербурзька Акад. Наук).

Словом, п. Гусьнай кладе початок малоруського літературного язика к 1848 р., он на 32 сторонах богато розписався о всіх і за вся, о Барвінськом, Смаль-Стоцьком, Триловськом, за Винниченка і Алиськевича, за Нечаса, Гоголя; насмішкуєся о полонізмах галицького і мадяризмах нашого язика, но ані єдним арґументом не поддержує (— не може) своє великорусское становисько.

Он ставить вопрос (13 ст.): "зрели-ли мы к разрешению зтого вопроса или нет", і брошура його громко відповідає, что он не зрілий к тому.

Ми сильно віруєме, что публіка наша сейчас перестане спорити о язиці і правописі, єсли упознає історію і наукову правду сего вопроса, котрий має вже свою богату літературу.

Не треба нам великоруського язика, — кажуть наші люде, — бо то не наш, то тяжкий для нас, і зовсім іншак виповідався, як наш і пр., но додають дораз і то, что їм не одповідає ані так званий український літературний язик, бо пише фонетикою і прийняв много чужих, особливо польських, слов.

Где туй глядати правду?

А, єднако, правду мож найти і не тяжко найти. Лиш научно треба розбирати діло, треба знати розлучити язик од політики, язик од правописи, язик народний од язика искуственного, язик загальний од язика поєдиних писателей.

В інтересі правди і успокоєння умов хочеме сій задачі послужити.

Головна ціль наша: указати на правду і з помочею єї направити всі наші умственні сили к общой хосенной народноосвітной роботі.

Єсли лиш то удасться нам, что наша інтеліґенція заінтересуєся сим вопросом, вже і тогди скажеме, что не робили’сьме задар.



II

ЦИ ПРАВДА, ЧТО МАЛОРУСЬКИЙ І ВЕЛИКОРУССКІЙ ЯЗИК — ТО ЄДИН ЯЗИК?


Прихильники одного общерусского літературного язика одзиваються на то, что об’єдиненіє русских народов придало би їм незвичайної сили, політичної, економічної і культурної, что богата великорусска література була би общим скарбом усіх руських племен.

Як німці-баварці і віденці, пруссаки, так, як австріяки, мають один общий німецький літературний язик, так могли би і русскі народи мати свой общерусский літературний язик.

Все то указуєся дуже добрим і обманюючим.

І тому би радовався каждий вірний слов’янин, особливо же малорос, єсли би слов’янські народи вибирали собі великорусский язик за общеслов’янський (який був колись старослов’янський), єсли би во всіх слов’янських краях великорусский язик був об’язательним предметом науки висших клас середніх шкіл, єсли би великорусска література була по всім слов’янським землям.

Но як із квадрата не мож зробити круга, так таких народов, котрих роздвоїла історія, найтяжче скувати праві на поприщі язика. Можна їх об’єднати господарськими або політичними інтересами, но окреме розвившіся язики наново об’єднати не мож. Се противиться природной розчленуючости язиков.

На се замітив Яґич [Die osteuropäischen und di slavischen Sprachen. Kultur der Gegenwart, Teil. I. Abt. IX. Leipzig 1909. ст. 19.]:

"Dann wird sich die Überzeugung Bahn brechen, dass neben der russishen Sprache, die immer mehr den Charakter einer Weltsprache und Weltliteratur annimmt, auch eine kleinrussische oder ruthenische Literatur ebensogut bestehen kann, wie neben der deutschen Weltsprache das Vlämische oder Niederländische und Holländische, weiter das Daäische, Norwegische und Schwedische undestört leben literarisch gepflegt werden".

То єсть Ягич хотяй уважав за нещастя слов’янських народов, что каждий слов’янський народ создав собі окремий язик і літературу, однако узнає природним, чтоби коло великорусского і 30-мільйонний малоруський народ мав свой язик так само, як коло німецького язика жиють германські язики: голландський, данський, норвезький, шведський і пр.

Єсли розбереме причини витворення сих язиков із общегерманського, то потолкує нам лиш історичний розвой їх. Так повинні ми глядати історичні причини і роздвоєня малоруського і великоруського язиков.

Прихильники великоруської орієнтації борються вже і против імени русинов, против слова "ruthenus". Так і п. Гусьнай каже, что слово "Ruthenus" видумав в Галичині Стадіон і накинув галицьким русинам в 1848 р. (ст. 8), в Угорщині же послі 1861 мадяри по австрійському методу бросають между інтеліґенцію лозунг "ruthencького сепаратизма...". Что се неправда, укажеме лиш на граматику Лункая з 1830 р. (Grammatica Slavo-Ruthena), в котрой Лучкай одрожняє linguam polonicam, russicam, bohemicam i ruthenicam та подає границі, де говорять ruthenica lingua!

Пам’ятники ruthen-ства сягають аж до XI віку, бо од XI віку називаєся наш народ... ruthenus. Називаєся так в латинських хроніках. В XII віці називано і нашу Подк. Русь не інакше, як "marchia Ruthenorum", як се видиме з "Vita Chunradi regis..."... "nuntius ad regem (до угорського короля) digitur, qui tune in marchia Ruthenorum morabatur". B XV i XVI віці вже добре одріжнювано назву "Ruthenus" од "Moscovita". А навіть граматики XVI віку робили розлуку межи язиком нашим і москальським, як то видно хоть би з найстаршої слов’янської граматики Адама Богорича з 1584 р., в котрій он каже:

"Arcticae horulae succesivae, de latino-carniolana, ad latinae linguae analogiam accomodata, unde mockoviticae, ruthenicae, polonicae, boemicae et croaticae cognatio facile deprehenditur. Praemittuntur his omnibus aliduot cyrillicam et glagoliticam et in his rutenicam et mosoviticam orthographiam continentes...)

Наші руські князі називалися "duces Ruthenorum", про что каждий може сам переконатися, заглянувши до історії.

Аж до часов Петра Великого, як то низше обширніше потолкуєме, язик малоруський свободно і окреме розвивався, но тогди в сесю чисто наукову справу замішалася політика, котра в історії слов’янської філології, на жаль, брала значительну участь. Так. напр., сербські філологи (Белич) мацедонські нарічія причисляли к сербському, а болгарські (Милетич, Цонев) — к болґарському язику.

Так і централістична політика преславного абсолютизма попробувала задавити свободний розвиток малоруського язика, но філолоґія енерґійно обороняла наукову правду і наконець побідила.

Славісти не лиш слов’янських, но і неслов’янських народов богато заінтересовалися сим вопросом і розвили обширну літературу. Так, О. Брох (Slav. Phonetik, Heidelberg, 1911), описавший діалект околиці Ублі, Лескін (Gr. d. altburg Sprache, 1909), Яґич, мадяр. Ашбот (Órosz nyelvtan), Будде, Платонов, Шахматов і пр., німецький Hoetzsch (Russland, 1913). Із істинних учених філологів наших (подкарпаторуських) всі держалися тої думки, что наш язик — малоруський і что великорусскій ніколи не може бути у нас літуратурним язиком; так, Алекс. Бонкало у брошурі "Az orosz és irodalmi nyelv kérdéséhez" і в книзі о діалекті околиці Рахова обширно доказує історично і філологічно самостойность малоруського язика, а д-р Гіядор Стрипський так у "Читанці" (Мукачево, 1919), а особливо в брошурі "Старша руська письменность на Угорщині" также ясно обороняє самостойность малоруського язика.

Особливо богато писали о сем ділі галицькі, українські і буковинські писателі Смаль-Стоцький, Верхратський, Михальчук, Кримський і пр.). Чтоби ми подали причини і зовсім об’єктивно, прото приведеме туй слова самої Петербурзької імператорської Академії Наук, котра в обширном докладі "Об отмене стеснений малорусского печатного слова", изданном у 1905 р. на вопрос, ци можеме говорити "об язиці общерусском", отвітила так:

"Не подлежит сомнению, что предки Великорусов и Малорусов говорили некогда на одном языке: этот язык, не дошедший до нас в письменных памятниках и восстановляемый предположительно, в науке принято называть языком "обще-русским". Но, конечно, не его имеют в виду при противопоставлении малорусского "обще-русскому". Еще в эпоху доисторическую "обще-русский" язык представлял в отдельных частях своих диалектические отличия, дающие основания допускать исконное деление русского племени на три группы. севернорусскую, среднерусскую и южнорусскую. Южнорусские памятники древней нашей письменности XI и XII веков, как впервые доказано нашим почтенным сочленом академиком А. И. Соболевским, представляют ряд типических особенностей малорусской речи: из них можно с уверенностью заключить о значительном удалении южнорусских (малорусских) говоров как от среднерусских, так и от севернорусских уже в период дотатарский. Этому удалению не могло помешать и то политическое обьединение русских племен, которое видим в X и XI веках: напротив, распадание русской земли на уделы, усиление нового политического центра в бассейне Оки и верхнего течения Волги, падение Києва во второй половине XII столетия — все это в значительной степени обособляет югозападную Русь, а нашествие татар довершает это обособление. Позже, в пределах литовско-русского государства, южнорусские племена находят условия для сближения с другими русскими племенами, а именно с той западной ветвью среднерусских племен, которая легла в основание белорусской народности. Восточная же ветвь среднеруссов, объединенная Москвой с племенами северно-русскими, входят вместе с последними в состав великорусской народности. Только позднейшая колонизация XVII и XVIII веков сближает великорусские и малорусские племена в бассейнах Сейма, Донца и Дона. Таким образом, исторические условия содействовали полному разобщению югозападной России (Малороссии) и области, занятой великоруссами: отсюда существенные отличия в языке обеих народностей — великорусской и малорусской. Историческая жизнь этих народностей не создала общего для них языка; она, напротив, усугубила те диалектические отличия, с которыми предки малорусов, с одной стороны, великоруссов — с другой, выступают в начале нашей истории. И конечно, живой великорусский язык, на котором говорит народ в Москве, Рязани, Ярославле, Архангельске, Новгороде, не может быть назван "общерусским", в противоположность малорусскому языку Полтавы, Києва или Львова". Так само одповіли на сесь вопрос правительство і філолоґічні факультети університетів Київського і Харківського, кромі того й губернатори Київської, Подільської і Волинської губерній правительству одписали, что малороси не розуміють великорусскій язик.

На вопрос, ци не "имеются основания признать общерусским (русский) литературный язык", Академія одвічає так:

"По неоднократно выссказывавшемуся замечанию некоторых публицистов малорусы играли видную роль в создании и в выработке нашего литературного языка. Для доказательства этого положения признается достаточным упомянуть о влиянии малорусских писателей и ученых деятелей XVII и XVIII вв. сначала на московскую образованность, а затем и на Петровские реформы. Действительно влияние это отразилось и на нашем литературном языке, но оно было переходящим: усилия великих писателей наших все более сближали книжный язык с народным, и ничто еще не остановило того направления, которое уже в конце XVIII и начала XIX века сделало наш литературный язык вполне великорусским, освободив его, между прочим, от наносного малорусского произношения".

І так сама Петроґрадська Академія констатувала факт, что іще в епоху доісторичну роздвоїлися язиково малороси од великоросов, "не создали общего для них языка" і что не є научних "основаній" називати общерусским теперішній "вполне великорусский" русский литературный язык.

Обширно говорить Академія Наук о свойствах малоруського язика і о безосновності насильних стісненій, виданих правительством проти нього, і наконець виповість: "все вышеизложенное привело Академию Наук к убеждению, что малорусское население должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публично и печатать на родном своем языке" (ст. 6).

Сими словами найкомпетентнішого авторитета (а не бабушки Брешковской) одповіли’сьме пану Гусьнаю на вопрос, ци є окремий малоруський язик і что Академія Наук не лиш о нарічіях говорила, но о двох окремих язиках.



III

КОРОТКИЙ ПЕРЕГЛЯД СТІСНЕНІЙ МАЛОРУСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ЯЗИКА В РОСІЇ


Сусідство малоросов з греками і болґарами потолкує, что они скоро перебрали християнство і гречесько-болґарську культуру.

Тот староболґарський церковний язик і служив первою основою для письменного малоруського язика.

Петроградська Академія Наук у спом’янутом докладі каже, что із юго- і западноруських елементов іще в XIV в. зложився "канцелярський язик Литовського княжества".

Потом сесь малоруський язик подпав вліянію польського язика, ібо "малорусская интеллигенция XVI и XVII вв. состояла по большей части из членов казачьей старшины, получавшей воспитание полупольськое" [Об отм. стесн. малорусского печатного слова. — С. 7.].

Сесь письменний малоруський язик в II половині XVII в. був занесен і на сівер малоруськими ученими-богословами, переселившимися в Москву, де, по словам Акад. Наук, їх западничество найшло почву.

"По этой причине, — пише Академія Наук, — ради охраны правоверия и единства Восточной православной церкви при Петре Великом было запрещено Св. Синодом печатать церковные книги несогласно с великороссийскими печатьми" (1721).

І так уже перва заборона малоруського слова виходила з реліґійно-політичних цілей Петра Великого для оборони державної віри Росії, підчиненої власті царя.

Под сим часом став розвиватися великий русский язик і до конця XVIII в. "совершенно вытеснил уже вымиравший слов’янорусский".

Однако іще в XVIII в. і малоруська народна література красно розвивалася, особливо же малоруська народна пісня "пользовалася широкой распространенностью в Москве и в Петербурге", як то видно із тогдашніх пісенников.

Багато літературних пам’ятников має малоруський язик із среди церковної літератури, і то толкові Євангелія, "казаня", книги полемічного содержаня, кромі того: історичні записки, народні казки, оповідання і пр.

Перша серйозна літературна робота на чисто малоруськом язиці явилася в 1798, коли іздана "Енеїда " І. Котляревського, за котрою слідували його комедії "Наталка Полтавка" і "Москаль-чаровник".

Петербурзька Академія хвалить у Котляревського "глубокую симпатию к малорусской народности и к малоруському языку" і признає його "первим малоруським (українським) народовцем і отцем малоруської литератури і не только беллетристической, а и научной". У 1819 р. видано "Сборник" украинского песенного материала князя Цертелева, за ним слідували зборники Максимовича, Метлинського і многих других.

Із писателей Академія Наук Квітку називає "превосходным разказчиком, соединившим в себе характеристические черты малоруського духа — юмор и чувствительность", а Петра Артемовського-Гулака — автором "остроумных стихотворений".

З "Листа" Квітки подає Академія Наук такі слова о малоруськом язиці: "Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей, с чудным понятием гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 милионов говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизьяснимыє на другом, свои обороты, юмор, иронию и все как будто у порядочного языка".

Квітка був родом із Харкова, Артемовський — професором і ректором Харківського університета, где "к занятиям малорусским языком поощряли также Срезневский, в качестве профессора слав’янских наречий Метлинский (руський Uhland), бывший тогда ад’юнкт, потом профессор Киевского университета", "страстный любитель всего малорусского и собиратель малорусских песен, и поэт, и историк Костомаров", под предсідательством котрого в 1846 в Києві образовалось "Кирилло-Мефодиевское братство", котроє об’єдинило всіх "любителей малорусского слова".

У тих часах р. 1840 в Петербурзі появилася славніша книжочка малоруської літератури і загально того віка "Кобзар" Тараса Шевченка, найбольшого поета русинов, руського "Петевфія". Тарас Шевченко був мужиком, котрого недавно викупив писатель Жуковський і художник Брюлов.

У слідуючом року вийшов із друку найбольший єго епічний твор "Гайдамаки", потом — "Сон", "Кавказ" і проч. Шевченко горячо писав о свободі, о будучей свободной Україні, о ровноправности і пр. За то арестовали єго і осудили на воєнську службу в полку осуджених. К суду цар Николай власноручно додав іще, что навіки запрещено єму писати і малювати.

Єднако Шевченко хотяй тайно, но і в тюрмі писав і зготовив красні картини. В р. 1857 цар Александр II освободив Шевченка з тюрми на просьбу Графа Толстого, предсідателя Академії Художеств. Но арестованя і строгость цензури задавили всю свободну думку і спинили й розвиток малоруської літератури.

"К 60-ым годам, — пише Академія Наук, — видим небывалое оживление в украинской литературе. Много книг разнообразного содержания на малорусском языке стало появляться не только на Украине, но и в Москве, Саратове, особенно в Петербурге". Так, у 1857 р. явилися перві повісті Марка Вовчка, драматичні твори Ващенка-Захарченка, первий роман Куліша "Чорна рада"; в 1859 р. явився "Малорусский Литературный Сборник" Д. Л. Мордовцева.

Од 1860 до 1863 іздано дасколько дешевих книжок для просвіщенія простого народа: букварі (граматики), читанки, космографії, книжочки із науки природи і пр. У сих роках виходив і научно-літературний малоруський журнал "Основа" под редакцією Білозерського. Описуючи малоруську літературу тих роков, Петроградська Академія Наук примітить: "Можно было ожидать полного расцвета малорусской письменности во всех родах, выработки єдиного малорусского литературного языка, осмысленного первоначального обучения малорусского простого народа посредством родной его речи [Об отм. 12 ст.]. Но в діло науки замішалася політика. Росія готовилася освободити простий народ. Польща ж "мечтала об освобождении из под русского ига". І коли малоруська інтеліґенція закладала школи і стала ширити освіту серед селянства, "поляки пустили в ход обвинение сих школ в возбуждении крестьянства к мятежу" [Там же, 13 ст.].

Кромі поляков, малоруська письменность найшла іще і другого противника і то в жидах: "Редакція ґазети "Сион", — пише Академія, — пустила впервые обвинение украинцев в сепаратизме" (14 ст.). І хотяй малоруські діятелі в міністрі народного просвіщенія Головині найшли "энергичного защитника", котрий у журналі міністерства дав напечатати статтю Лавровського о самостоятельности малоруського язика ("Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и другими славянскими"), однако його старанія розбивалися "о противодействия министра внутренних дел Валуева и св. Синода с первоприсутствующим митрополитом Исидором во главе" (14 ст.).

Тогда поступив "на благословение" малоруський перевод Євангелія, "тщательно, благоговейно и умело исполненный инспектором Нежинского лицея Филиппом Семеновичем Морачевским" (15 ст.). І хотяй сей перевод був "горячо одобренный и рекомендованный Академией Наук", однако св. Синод не дав свого благословенія на перевод Морачевського, і 20 юнія 1863 р. міністр внутр. діл заборонив "печатание книг религиозных и учебных на малорусском языке" (16). Задар протестовали філологи і сам міністр народного просвіщенія Головін, Валуєв силою своїх жандармов одвічав на наукові і культурні аргументи. "Но, — по словам Академії, —стремление образованных украинцев к просвещению своей меньшей братии, любовь к своєму, уже испытавшему свои силы на разных поприщах, наконец и естественная реакция против незаслуженного гонения, почти отнявшего у них право на пользование родною речью не только спасли их от уныния, но и заставили подумать о средствах к удовлетворению своей законной потребности в словесном общении с непросвещенными земляками" (16 ст.). І так літературна робота малоросів перенеслася в Галичину, "к великой пользе и гордости Австрии, но и к не меньшему вреду и унижению России" (слова Акад., 16 ст.). Само собою розумієся, что тота реакція Російської поліції против народного розвоя малоруської письменности много пошкодила і сей письменности, бо, як і Академія Наук примітить, даровитих людей о много больше должно бути на Україні, як і в Галичині, і кромі того, малоруси України і матеріально богатші, як Галичани. Велику втрату мав малоруський народ Росії і із того, что "сочинения, написанные в Росии и напечатанные во Львове, лишь редко доходили до тех, кому они были предназначены, и таким образом по большей части не достигали своей главной цели" (17 ст.).

У 1876 р. в Петербурзі собралася комісія із міністров внутренніх діл і народного просвіщенія, обер-прокурора св. Синода, шефа жандармов і М. Юзефовича, іздавшого в 1863 р. брошуру о російсько-польському та російсько-малоруському вопросі.

На предложеніє сеї комісії, закон 18/30 мая 1876 р.: 1) запретив ввоз усіх малоруських книг і брошур; 2) дозволив по-малоруськи печатати лиш: а) історичні документи і пам’ятники; б) проізведенія "изящной словесности" — но без отступлений от великорусского правописания"; в) сценічеські представленя і чтенія.

Сесь закон не був сейчас опублікован, і російська інтеліґенція узнала о нем лиш із паризьких ґазет і із брошури Драгоманова, представленої Паризькому з’їзду літераторов. Но коли російська внутрішня політика і поліція переслідувала малоруський язик, об’єктивна великоруська наука стояла все против таких стісненій.

Так, 8 децембра 1880 р. Петербурзька Академія Наук виписала премію імени Костомарова за составленіє малоруського словаря.

В 1881 року, на доклад міністра внутрішніх діл графа Іґнатєва, цар Александр III розказав пересмотріти правило 1876 р. І тогда позволено було: 1) печатати малоруські словарі, 2) сценічні вистави малоруських п’єс і пісень, печатати малоруські тексти при нотах, но оп’ять запрещено устройство спеціально малоруського театра.

У 1894 р. обновили заборону ввоза малоруських книг із-за границі, а 1895 р. заборонили іще малоруські книги для дітського чтенія. Но к концю XIX і на початку XX віка стала слов’янська філолоґія і етноґрафія заниматися вопросом малоруського язика й народа і доказала, что так вокалізм, як і морфолоґія і загальноязикова природа малоросов ближе стоїть к южнослов’янським, як к сіверослов’янським народам.

Обширніше стали розбирати вопрос сей і великоруські філолоґи, особливо Платонов, Шахматов і Будде, і так наконець у 1905 році, коли Петербурзька Академія Наук у обширному докладі історично і філологічно доказала права і потреби самостойного малоруського язика, тогда зрушили стісненій против малоруської літератури.

Послі того хотяй дуже короткого описанія історії переслідованя малоруського язика політичними властями цареславного абсолютизма, звідаю: ци не смішна балаканина п. Гусьная о Бисмарку, Шептицьком, Стадіоні і пр.?



IV

КВЕСТІЯ О СЕПАРАТИЗМІ


Против прихильников малоруського літературного язика найчастіше видвигаєся обвиненя о сепаратизмі. Сим обвиняла первий раз і схизматицька Церква малоросов, боячися од западничества (т.є. правди о вірі), потому польська шляхта і жиди (боялися од просвіти селянського народа), се твердила і цареславна поліція, коли боронила писати, печатати і даже говорити по-малоруськи.

Як то вже Петербурзька Академія Наук виповіла, "сие обвинение основано лишь на одностороннем понимании истории малоруского народа и языка и на тенденциозном стремлении ограничить права малоруской народности в угоду неправильно понятых интересов великорусских и общерусских".

Історія бо доказує і доклад Петербурзької Академії Наук признає, что:

1. Українофільство спочатку "носило характер демократическо-освободительный, выразившийся в борьбе с крепостным правом, и опиралось на панславистические основы, так как члени его мечтали о единении между славянскими племенами, среди которых они требовали самостоятельного положения и малорусам" (10 ст.).

І сам Шевченко в письмі Шафарику проповідує потребу братського об’єдиненія слов’янства "на почве единства и любви".

2. Первий одпор за часов Петра Великого встрітив малоруський язик со сторони схизматицької церкви "ради охраны правоверия и единства Восточной Православной Церкви", і заборона видана против западничества богословов малоруських, котрі свою християнську культуру переносили аж у Москву. Їх і обвиняли в єдиноумії з папою і з римським костелом (Акад., 7).

3. Ненависть против малоруського язика питала реакція польських поміщиків України против освобожденя малоруських крестян, котрим їх родна школа почала отворяти очі і обучала їх людським правам. Сесі поляки і "пустили в ход обвинение учителей этих школ в возбуждении крестьянства к мятежу" (13 ст.).

4. К реакції св. Синода, поліції і польських поміщиков присоєдинилися і жиди, котрим также не було в інтересі культурне поднесеня малоросов, і їх ґазета "Сіон" первий раз обвинила українцьов у сепаратизмі.

5. Заборонами одорвала власть малоруський язик од його природної почви, вигнала за границю і сим визвала боротьбу против властей Росії, визвала самооборону малоросов за права їх родної річи і подала возможность ворогам Росії і слов’янства використати антагонізм двох найбольших слов’янських народов.

Єсли тоже настав сепаратизм, тогда в том головним виновником є близорука реакційна політика цареславної Росії, і єсли хочеме, чтоби того сепаратизма не було, тогда мусить і перестати всякий гнет, усяка ненависть против малоруського слова і письма, ібо то закон природи, что чим ліпше стісняєся воздух, тим сильніше буде одвічати на стісняючу силу.

"Малорусская письменность, — каже доклад Петербурзької Академії Наук (ст. 28), — возникновением своим удовлетворила, очевидно, назревшей потребности и в создании ее менее всего принимала участие политическая интрига или нездоровая тенденция".

І справедливо звідає Академія Наук: "Можно-ли в самом деле ограничить область употребления литературного языка теми или другими пределами?".

То саме звідаєме ми од наших москвофілов, котрі хотіли би насилу спинити природний розвиток нашого родного язика.

З Академією Наук одповідаєме їм: "Нет, творческая мысль не может быть остановлена искусственными преградами. Зато всякие искусственные преграды дадут ей всегда ложное тенденциозное направление: приведенные выше факты показали, как был загнан широкий и свободный поток малорусской творческой мысли в узкие рамки политической партии, образовавшейся в Галиции, но усиливающей свои ряды, оживляющей свою деятельность выходцами из нашей Украины, партии могущественной и популярной именно потому, что она одна блюдет свободное развитие малорусской письменной речи". Стіснительні закони, пише дальше Академія (с. 29), "разрушили ту братскую связь, которая завязывалась в разных сборниках и периодических изданиях между великорусскою и малоруською письменностью. Они прекратили и братское между ними соревнование, разьединив их окончательно и устранив ту общую почву, на которой естественным образом определились бы взаимные отношения между обеими письменностями. Мы видели, наконец, что эти законы сопутствовали искусственному росту малорусской литературы в Галиции, ибо здесь, во Львове и Черновцах, ей пришлось ответить сразу всем многообразным требованиям жизни: малорусский язык стал языком просвещения и политики, науки и литературы.

Правда, и здесь он встретился с великорусской письменностью, поддержанною старой галицкой партией, но вражда, сменившая прежнее братство в России, перенеслась и сюда, и язык, вначале, пожалуй, один только язык — стал источником непримиримой вражды между двумя половинами галицкой интеллигенции. Нравственный ущерб, нанесенный великорусской народности и ее письменности отколовшеюся или точнее отколотою от нее письменностю малорусской, не вознаградится поддержкой, оказанной Россией некоторым периодическим изданиям Святоюрской партии" [ Святоюрська партія в Галичині возникла в 60-х роках минулого століття. У язикових справах була противна народному язикові, а вели сю партію каноніки митрополичої церкви св. Юра у Львові.].

І тепер зайди лемки перенесли сесю непримириму вражду і к нам. Но як на Україні, так і в Галичині побідив народний напрям, так і у нас єстественно лиш народовці могуть вийти побідителями. Но єсли не засвітить сонце правди в уми нашої інтеліґенції і з помочею об’єктивних виводов Петербурзької Академії Наук не ступить на дорогу здорового порозуміня язикового спора, тогда в сей то ниминуємой побіді не лиш малоруський язик побідить, но побідить і думка сепаратизма.

У Росії упав царизм, упала і нерозумна погубоносна реакція.

Із теперішньої революції побідоносною думкою має вийти между прочим, і братська солідарность великорусов і малорусов, має побідити наука і правда.

У нас настала вже можливость свободного розвиваня нашого родного слова. Но не настала іще та світлость, та достаточна історична і філологічна орієнтація в вопросі язика, котра потребна к тому, чтоби сі опасні для культури і для політичної свободи інтриґи вже a limine були одвержені.

Ібо звідаєме: кому хоснує роздуваня огня ненависти і сепаратизма? Нікому, лиш ворогам нашої свободи і ліпшої будучини. Ібо кто поддержує у нас із чехов напрям великорущини? — Швегла, Клофач, Брейха. Значить, централісти, котрі то говорять, что шкода було русинам дати автономію, або, як Швегла казав: містна автономія русинов може ся толковати і так, что они могуть собі вибирати старостов у селах.

На Словакії словацькі патріоти также висказалися коло російщини і против нас, хотяй один новинар "Ческого слова" (ґазета Клофача) одверто казав, что русинов держить он такими сепаратистами супротив великоросов, як словаков проти чехов. Пан Шварц, віроятно, знає, что русини о много дальше стоять од росіян, як словаки од чехов.

І комуністи та й свідомі мадярони суть одверто против народного язика, ібо їм скорше було би под руку, єсли би наша інтеліґенція і дальше дурила русина через незрозумілу кацапську тарабарщину (бо великоруського язика они добре не знають).

Но звідаєме: як можеме соєдинится з дальшими русскими, єсли одриваємеся од близших братов русинов? Поправді робота москвофілов-русинофобов є найгоршим сепаратизмом серед русинов і против росіян.

І як в Росії авторитет науки, Академія защищала інтереси правди і права язика малоруського, так і у нас чеські славісти заступають права нашого родного слова; на їх мнініє, установлено в первих глибоко уважаємим правдолюбієм президента Масарика в Генеральном Статуті, что урядовим язиком повинен бути наш містний народний язик.

Віруєме, что з помочею чеських славістов удасться нам подняти у нас слов’янознавство і розогнати й хаос правопису.



V

ЦИ МОЖ ДО МАЛОРУСЬКОГО ЯЗИКА ПРИМІНИТИ ВЕЛИКОРУСЬКУ ПРАВОПИСЬ?


Коли в 70-их роках минувшого віка под примусом заграничної критики і поступа філології політична власть Росії принуждена була дати уступки, тогда в 1876 р. позволила печатати історичні документи і "произведения изящной словесности", но сі предписано писати "без всяких отступлений от общепринятого русского правописания". В 1880 р. наново видано, что "употребление церковного шрифта в малороссийских изданиях представляется весьма желательным".

K сему правно додала Академія Наук примітку, что "если бы песенка в роде "Ой Семене, Семене, чом не ходиш до мене?" появилась отпечатанною буквами Св. Писання и богослужебных книг, такое противоречие формы с содержанием неизбежно вызвало бы репрессию со стороны той же цензури".

На основі вище пом’янутого закона о примусовой великоруськой правописи не дозволено печатати, наприклад, поему В. Білого "Марко Проклятий" (1 апріль 1878) лиш зато, что автор сям-там писав і замість и.

Тогда обширно обсуждали філолоґи вопрос о малоруськом правописанії, і вже в 1877 році була "дозволена к обращенію в Росії" учебна книга "Руска читанка" для вищої гімназії Александра Барвінського, видана у Львові.

Петербурзька Академія Наук, критизуючн укази 1876 і 1880 роков, рішительно протестує против таких предписаній і заявить, что "употребление общерусского, то е. на самом деле великорусского правописания в малорусских текстах єсть вообще затея неисполнительная, потому что правописание неизбежно подчиняется фонетике, в роботах лингвистических как словарь представляется делом прямо немыслимьш" (ст. 21).

Се повинні собі зазначити і наші консерватисти, котрі не знають одорватися од святого йора, уважають за недопустительний гріх писати u перед й або і межи двома согласними буквами.

Они не позирають на то, что в російськом язику u виповідаєся як м’ягке і, a Ђяк у нас ье; забувають, что закони великоруської правописи примінені до великоруського, а не до нашого вокалізма.

О вокалізмі нашого язика занимався я в другой брошурі моєй, туй лиш зазначу, что із гласних лиш букви а та у мають однаку роль так у мало-, як і в великоруськом язиці. Другі гласні букви всі іншак переголосуються.

Напр., слово "гости" великорос виповідає "gosti" (die Gästen), но малорос уже не буде читати се слово так, як оно повинно бути, т.є. hosti, бо у нас u виповідаєся як мадярське е (напр., kenyér).

Або наприклад, латинське слово minister по-великоруському може ся писати так: "министерь", бо там u виповідаєся як і, но малорос повинен би слово "министер" читати вже як "ménéster".

Або берім слово "прийду = прийду; по-великоруськой правописи се має писатися так: "прійду", ібо перед й не може писатися буква и. Се москалеві одповідає, бо у него u — і, но русинові ніт, ібо у нього u не виповідаєся як і.

Словом, вокалізм малоруського язика не позволяє примінити правила великоруського письма до малоруського.

Академія Наук і каже о тих, котрі примушували великоруську правопись на малоруський язик:

"Мы склонны думать, что ими руководила мысль сблизить посредством правописания малорусский язык с русским. Странное заблуждение! Прежде всего, что разуметь под требованием придерживаться общепринятого русского правописания? Если понимать требование закона 1876 г. так, что, например, малорусские слова віра, місто должны явиться в великорусской оболочке вЂра, мЂcmo, т.е. чтобы звук і изображался буквой Ђ, спрашивается: что мешает малорусу изображать через букву Ђ звук і также, например, в словах лЂд или нЂc? — Выиграет ли от этого дело сближения с великорусским языком, где эти слова звучат лёд, нёс? Но если дело идет не об общепринятом правописании, а только об общепринятых в русском алфавите буквах, то почему запретным оказалось писать віра, ліс вместо вира, лис, если і — русская буква (мір), и почему малорусский звук и, не смягчающий предшествующей согласной, предложено изображать через ы, а не через и? Во всяком случае малорусское письмо с внешней стороны могло бы сравниться с великорусским скорее всего, придерживаясь правописания малоруса Максимовича. Но кому же нужно такое внешнее сближение?" (ст. 37).

Наші "кацапствующіє" в своєй неукости іще дальше ідуть. Они не лиш звучню, но і морфолоґію малоруську убивають формами великоруського язика.

Что сим противоєстественным насильством як много шкодять культурі народа нашого, на то класично вказує Академія сими словами:

"Мысли с чувства малоруса неудержимо рвутся на бумагу, с ему нет иного исхода, как выразить их обычным своим просторечием, ибо чуждый ему великорусский язык не может стать проводником родной его речи, не может, с по существу своєму не должен быть с нею сближен и сравнен. Реформы Петра Великого вывели Россию на путь светской образованности: в результате, с одной стороны, книжный великорусский язык сравнялся с разговорным языком великорусов, а с другой, разговорный язык малорусов стал языком новой малорусской письменности. Не допустить законность и естественность зтого последнего результата — равносильно было бы признанню того, что светская образованность не коснулась малоруса: это бьшо бы равносильно признанию того, что на севере — в Москве и Петербурге — светская образованность должна была сблизить язык разговорный и письменный, дав первому из них перевес, на юге же, в Києве та же светская образованность должна бьша только заменить старый письменный язык новым, еще более отличным от разговорного, еще более ему чуждым" (ст. 26).

Той, Академією осудженой "неисполнимой затеи" желає служити і пан Гусьнай, коли заявить: "Признавая общерусский литературный язык и требуя его введения в школах и урядах, мы от народного наречия отклониться не хотим".

Словом, пан Гусьнай, хотяй філологічно не розсудив діло, природно чувствує, что общерусский язик (якого, по словам Петербурзької Академії, і неє) не може бути нашим, і зато не хоче одклонитися од "народного наречия". Як думає ісповнити "неисполнимую затею", о том не говорить.

Шкода і трудитися! Не вдалося то не Україні, не вдалося в Галичині, даже на православной Буковині, не вдасться воно і нашим москвофілам.

Повторяєме: шкода за роботу, шкода за утраченоє врем’я, а найбольша шкода за утрати народної культури.

Пан Гусьнай каже, что простим язиком нашим можно лиш о домашніх речах бесідовати, что руський народний язик зовсім не способний до вираженя висших понятій. На се смієме йому сказати, что он ще ані одного малоруского класика не перечитав. Єсли би був хоть дачто читав із Шашкевича, мог би був видіти, як можно вознестися високо, як можно нашим язиком без чужої примішки о бозі гладко виговорити, та ще як сильно, як мудро, як положительно, основно. Не язик народний винен, але той наш самоучок, котрий не знає по-руськи. Шашкевич не рок, не два виучував і розбирав народну бесіду: то радимо ми і пану Гусьнаю і другим, чтоби взялися до роботи, бо без праці никто не стався іще писательом і лінґвістом.



VI

ЧТО ГОВОРИТЬ НАМ ІСТОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ ПОДКАРПАТСЬКОЙ РУСИ?


Наші москвофіли часто одзиваються на то, что у нас всегда писалося по-русски (значить: по-великоруськи), і что лиш новіше заводять русинство чи українізм.

То каже і пан Гусьнай, котрий, опираючися на слова Н. Л. Мустяновича, смів повторити неправду, что "Карпаторусы стояли всегда на точке зрения единства русского литературного языка" і что нашим літературним язиком був всегда язик Пушкіна, Гоголя, Тургенєва (ст. 3).

Ниже обширніше докажеме, что се єсть до неба вопіюча неправда. (Вже і проф. д-р Тихий указав на то, что не Мустянович, а галицький поет Н. Устиянович написав року 1886, что "великорос пише по-нашому, а виговориває по-своєму").

Звичайно, так говориться, что наша письменность дуже молода, і пан Гусьнай датує єї лиш од 60-70 літ, т.е. од часов Добрянського.

Новішоє поколіня із історії літератури сих 60-70-х роков мало знає, позирає лиш поверхносно букви письма й із того судить, что у нас був всегда напрям великоруський.

Та сеся думка дуже хибна.

Старі рукописи і людова словесность ясно говорить, что у нас була література, і то жива й народна і перед 1830 і 1840 роками.

Д-р Гіядор Стрипський у брошурі "Старша руська письменность на Угорщині" вже в 1907 році вказав на наші старі рукописні книги із XV—XVIII віков, як наприклад, на Літопис Мукачівського монастиря із р. 1458, Толковоє Євангеліє із села Скотарського (1588), Догматика (1598), Гукливський літопис (1660), Учительное Євангеліє о. Теодора Дулишковича (р. 1673), Учительное Євангеліє із Данилова (XVII в.), Притчі і казаня Теслевецьового (XVII в.), Унґварський рукопис (казаня із XVIII в.), Угроруський співаник (XVIII в.) і пр., і на людову словесность, з її казками, повірками, співанками, пословицями й загадками.

А із сих річей голосно говорить к нам народний дух нашої літератури.

Д-р Стрипський, перестудіювавши спом’януті в єго брошурі найстарші наші літературні пам’ятники і то 56 кусников і найдавніші твори, звідає: "На што нас сесі старі писаня научають?" І одповідає:

"Насамперед, на тото, што наші діди уміли знаменито поруськи писати, а то подекуди далеко ліпше, як ми, позні внуки. Таким чистим, народним руснацьким складом ідуть сесі слова, гейби іх декто із наших селянинов тепер приказовав. Запам’ятайте собі добре: перед двастоп’ятдесятьма роками краще і розумніше писалося у нас, як тепер (бо кладіть руку на серце, пане читателю, ви би не потрафили так просто і гладко руським складом писати, як отсі старі!). Та чому сеся дивнота?

Под Карпатами так із нашого боку, як із Галицького, не було у XVI—XVIII столітях ні просвітних осередков (центров), ні знатніших школ руських. Не було літератури по нашим розумінєм, не було панської читаючої публіки, тобто по вченому — церковному. Наша стара публіка була переважно не читаюча, але слухаюча, отже, треба було сесі церковні оповіданя писати таким язиком, якого простий народ добре розумів. Тому то усі твори старшої письменности писані народним, руснацьким словом, який у нас тогди говорився".

Воїстину правда, что єсли би ми знали були продовжати сесю народну письменность у XIX віку місто чужої великорущини, то ми би стояли тепер високо в просвіті, бо тота стара письменность була наша, виросла на нашой землі та мала будучность, но лиш треба було її плекати.

Але нам судилося іншак. Стрипський пише, що коли "по цілой Угорщині найкрасше цвітав демократизм (народовство політично і літературно), тогди передникам Угорської Руси забаглося до аристократичної, до панської великої російщини. Перервали зовсім связь, який нас в’язав до просвіти і передань літературних XVII—XVIII віков; завели у нас новий, але чужий письменний язик московський, та сим перерізали народ на дві окремі части: на панов і на простий люд. Перші не научилися і донині по-московськи, а писати їм по-простацьки все-таки не хочеся, наслідок сего: простаки лишилися "у тьмі кромішной", збідніли та помарніли". Се перша наука, яку можеме стягнути із старшої письменности". І что причинило упадок народної літератури? Історія і се красно нам потолкує.

В часах Андрея Бачинського зачали наші попи вчитися у Тернаві по-латині. По-латині они й говорили і вже сміялися з тих, что говорили й писали по-руськн. По-латині зачали ті нові вже учені попи писати. Але якоє було то їх письменство? Кто їх розумів? Хіба другі попи, что знали по-латині, бо народ, что знав только по-руськи, тих книг не читав і не мог читати. Так і одвикли од руського письма.

У 1831 р. явиться граматика Лункая, його "Церковні бесіди", в котрих заговорив народним язиком.

Коло 1840 року виступає й Духнович. Язик в його творах опертий по большой части на народном. Духнович написав і "Ґраматику". Ту Граматику видав у Будапешті І. Раковський. Раковський змінив без дозволу Духновича правопись книжки "на оснований чисто русской орфографии", за что Духнович дуже розсердився.

У 1867 р. зачинає виходити в Ужгороді "СвЂтъ". Той поставив собі за ціль ширити "общерусский литературный" язик і "русскую литературу". І як то остро брався он до діла! У четвертому числі з 1867 року пишеся в "СвЂтЂ": "Не надобно нам составляти литературу, как то делали, напр., наши братья мадьяры — надобно только обучиватися ей! То задача наша сторицею лекша, как была пом’янутых братьев и соотечественников наших от года 1820" і т.д.

Готова література вже в 1867 р.!

Мадяри не мали готової і творили. Подкарпатська Русь уже в 1867 році мала готову літературу! "Не надобно нам составляти литературу!".

На "СвЂтъ" покликаються часто, як на новинку "общерусску". А ктось, что не знає діл, мог би думати, что і всі подкарпатські русини із 1867, 1868 і слідуючих літ були общеруськими та думали, як "СвЂтъ"! Подкарпатські русини з 1867 і 1868 ... були противні московському духу "СвЂта", і коли "СвЂтъ" почав писати по-московськи, по-літературному, стали люди його лишати! З початком 1868 року вже не було и 200 таких на Подкарпатськой Руси, котрі хотіли би "СвЂтъ" читати і за него платити.

У першому числі "СвЂть" із 1868 р. є "Отвертый листь до редакцій "СвЂта". Написав його якийсь "Верховинець". З того листа наведемо деякі уривки. Верховинець пише дословно так:

"... Четыреста и десять предплатителей надобно (или потребно) к тому, чтоб "СвЂть" без утраты Общества св. Василія, как издавателя содержался; а мне донеслося, что ни половина сего числа еще не явилася до дня 1-го января, и что Общество св. Василія только добродушієм і в надежді лучшія будучности — "только на пробу" — приняло на себе издержки "СвЂта" еще на четверть года".

"Я размышлял о причинах того равнодушія, которым публика наша — с изьятіем некоторых предплатителей — от "СвЂта" отвернулася".

"... Первою причиною паденія "СвЂта" в очах публики нашей кажется быти: письменний его язык. Кажется, что "СвЂтъ" пишет язиком неразумЂлым, непонятным. публикЂ, писатели его самоохотно выберают слова, изречения, слоги из словарей и не употребляют язык, котрым говорим или слова, которыя каждый читатель розумЂти может без словаря — которого еще не есть, чтоб в нем толкование слов на мадьярском языкЂ найти можно было. Публика наша желает, чтобы писати "по-нашему", без "цифрованых слов" без московских слогов, без "нових виражений". Для чого бо 4 золоти ежегодно жертвовати на то, что не разумЂем, а читати не можем с пользою и легкостію...

Седмою причиною приводится, что "СвЂть" не еть для всего народа, только для образованнЂйших людей; а тех не есть только, чтоб 500 передплатителей собрати можно. Даже надобно бы было часопись, писана так, чтоб ею при образованной части народа и нижшія сословія, учители, селяне и пр. пользоватися могли.

Верховинець".


Але отсей тверезий і розумний голос "Верховинця" не знайшов послуху в редакції "СвЂта". "СвЂтъ" далі писав не "понашому", а уживав "цифрованих слов", московських слогов" і т. д. Очевидна річ: Русини з 1868 року не розуміли, не читали і не платили за "СвЂтъ".

У 30 числі из 1869 року зачинаються в "СвЂть" статті "Какъ имЂемь писати?". У тих статтях застановляєся редакція, яка є причина упадка "СвЂта". І каже: Что причиною сего паденія? Да, "паденія", бо "СвЂть" с начала хорошо постоял по той мЂрЂ — послЂ упадал — а еще упадал по той мере, по которой чистился, образовался и усовершался язык, на котором писанными были статьи его...".

Висше згадана статя тягнеся в 30, 31, 32, 33, 34 і 35 числах "СвЂта" з 1869 року. Наведеме з неї колька уривков, чтоби показати, як уже тому п’ятьдесять літ дивилися на Подкарпатськой Руси на "общерусский" язык!

У 33 числі "СвЂта" каже редакція межи іншим: "Вопрошаем: сдЂлались до сих пор мЂры, сдЂлался ли малЂйший крок к тому, чтобы наш "СвЂтъ" остался приступным и народу"; ИмЂет ли сей "народ" и малЂйшия пользы из нашего литературного дЂйствия, котораго представителем — оживотворителем — и punctum culminationis "СвЂт"?... Все народности в Угорщине — даже еще и потупленные жиды, имеют свои литературныя предприятия для народа — то есть, для простого народа — мы же не имеем ничего для сего "простого народа и хотим славитися литературою, сему народу по крайней мЂрЂ неприступною! Творим из литературы монополь, содержанный для нЂсколько людей, а народ оставляєм там, гдЂ прежде был при невежестве".

Або в том самом числі:

"Мы дЂлаем явный вопрос: будет ли имЂти пользу из того народ, ежели десять или двадцать мужей из нас станутся литераторами, а народ останет без науки, без просвЂщения?" У 34-ому числі автор висказує сякі важні думки:

"А то всегда рабство не имЂти своей воли, но слЂпо идти за иным, куда он нас поведет... головное то дЂло для народного образования, не искати литературу народа — основание литературного развития инде, как в самом народЂ.

Отсе уривки із "СвЂта". Із них видно ясно, что "СвЂтъ" не пустив коріня і великоруської літератури не переніс до нас. Что больше: межи русинами викликав сей великоруський напрям негодованя і реакцію. Уже тогди, перед 50 літами, хотіли подкарпатські русини мати літературу "по-нашому", по своєму матерному язику.

А сяких протестов против "русского" язика, а против ні мало- ні великоруського язичія находиме богато і в "Листку". Майже постоянно поносуєся редактор о ровнодушії публіки. У 19-ому числі 1886 р. осуджує У. Метеор язик "Карпата", что "сочинил небывалый язык". Дописователі требують язик "легший". Появилися статті Безйорова против Ъ-а (18, 19 числа 1886). Як "образцы наречий" печатає "Листок" народні пісні, вірші, оповіданя (13, 14, 18, 20 числа 1887). Вірші Фенцика, что написав к своей зарученой, написані чистим народним язиком.

"Общерусская литература" вже тому 50 літ роздвоїла русинов на Подкарпатськой Русі надвоє. На "учених літераторов" і на "темний народ". "СвЂть" із 1869 р. число 33 каже в статті "Какъ имЂемъ писати?": "произвели литературу для нЂскольких людей, но принебрегали народ и оставили его без литературы, даже без азбуки, без букваря, библійки и катихиза... Вот примЂрь: мы издаем всенародную историю для интелигенции — думаем для нея издати и словарь — но и для народа не издали мы еще и одинокую литературную букву, кромЂ рождественных и пасхальных пЂсней і то все — на церковном языкЂ".

"Церковная газета", "СвЂтъ", "Карпатъ", а потом і "Листокъ" брали готові фельєтони із ріжних російських новинок і їх передруковували. Але то, что було своє в Москві, то було чужоє на Подкарпатськой Русі! От у 33-ому числі "СвЂта" із 1869 пише "Критикъ СвЂта" такоє про ту готову літературу:

"Для чего нам искати что то в чужинЂ, прежде бы нежели мы укрЂпилися дома...? Не довольно нам острЂти перо на московских исторических предметах, когда наша собственная история дає нам ежедневно довольно способа поощряти перо наше — над самыми себя... Доколь мы ходим по Моск†и Куликовом полЂ: дома сгорить собственная будовля... а ни от Дона, ни от Куликова не прійде нЂкто гасити!".

А колько людей отсе чужое незрозумілоє письменство очужило од нас и перекинуло до мадяров — про то і не згадуємо!

Досить, что вже перед п’ятьдесятьми літами осудили подкарпатські русини "общерусскую литературу" як не родну, а чужу. Чи ж дивниця, отже, что ми, нинішноє поколіня, нинішні подкарпатські русини, не хочеме блудити, шукати чужих богов, а хочеме творити і розвивати нашу родну материнську бесіду і культуру.

Наші москвофіли, коли говорять "о нашей литературЂ", глибоко мовчать о всіх тих, котрі писали по-нашому.

Москвофіли із малоросов одзиваються лиш на Гоголя і не споминають множество малоруських писательов.

І пан Гусьнай, згадуючи про словар Митрака і Бескида, каже: "Других "русинских" словарей здесь вообще не существует". І се є "вообще" неправдою, бо в 1883 вийшов словар Ласлова Чопея, котрий є навіть до сих пор найліпший, бо не перероблений з російських словаров, но Чопей збирав сам слова по селах з уст народа і прото подав больший діалектолоґічний матеріал, як другі.

Кто береся рішити язиковий вопрос, повинен би знати також про словарці Святицького, Гнатюка та І. Верхратського, долучені до їх етнографічних та язикових праць про Подкарпатську Русь.

Історія літератури нашої свідчить, что перед Ломоносовим, котрий у першой половині 18 в. дав основи до "русского литературного языка", у нас на Подкарпатськой Русі писали вже понашому, по-руськи, мали свой руський літературний язик. Лучкай у 1830-ому і Фоґороші реформовали правопис, а они цілком не стояли "на точкЂ зрЂния единства русского литературного языка".

Подобну іґнорацію показує пан Гусьнай і в інших мало- та великоруських справах. У Галичині, каже, "началась борьба двух партий — русской и рутенской (правительственной)" по 1848 р., за старанєм намісника Стадіона — (8 ст.). А где поділася "Historia ecclesiae ruthenae", написана Герасевичем з початку XIX віка? А где Івана Могильницького "Розправа о язиці руськом" із 1829 р., в котрой стоїть за самостойностю нашого язика? Где "Руська тройця" — Маркіян Шашкевич, Яков Головацький і Вагилевич, котрі вже в 1837 році видали в Будині "Русалку Дністрову" — першу в Галичині руську книжку, написану народним язиком і фонетичною правописсю? Где літературна діяльность Антона Могильницького, Миколи Устіяновича та інших? Где Головацького "Zustande der Russinen in Galizien", видані в 1846 р.?

І чи не смішно начинати історію України од... Бісмарка? (ст. 7.) Та куди діти Наливайка (XVI в.), Виговського, Дорошенка, Мазепу, Орлика та много, много інших, котрі боролися проти Польщі і проти Москви за свободу малоруського народа? Де подіти ту всю літературу, писану по-народному, почавши од XVI віка? Где подіти, приміром, переводи святого письма "изъ языка болґарскаго на бесЂду руськую для лЂпшого вырозумленя люду християнского посполитого"? Где подіти словарі із XVI віку, "изь словенского языка на простый рускій діалекть истолкованы"?

Словом, наші "кацапствующіе" не споминають ані творов Лучкая, Довговича, Чопея, Чосина, Жатковича, Стрипського і пр., не говорять о том успіху, котрий мала і наша "Наука", котра в 1898 році почала по нашому писати і вже до конця первого рока достала 800 читательов, а "Листок", писавший тогда "па русскі", тогди мав лиш 25 читательов.

Они не хотять видіти факт, что од самого начала, коли у нас штучно завели великорущину, постоянно возростав природний одпор проти того язичія, і язик писательов наших постоянно зближався к народному.

І коли говорять о граматиках, не хотять увидіти факт, что Евм. Сабов также зближався к народному, вибирав лиш легші приміри і указував на розлуку народного виговора од великоруських форм.

Ще дальше пошов ниже подписаний у своей по-мадярськи написаной малоруськой граматиці "Gyakorlati Kisorosz Nyelvtan", в передмові котрої заявив, что хто хоче знати помадярськи, тот не потребує великоруської граматики, но окрему малоруську граматику має употребляти; граматичні приміри брав із народних пісень, пословиць і оповідань і хотяй не досяг до цілком чистого малоруського письменного язика, однако зділав рішительний крок к народному стилю.

Се і признала Будапештянська Академія Наук, котра на основі критики проф. славістики д-ра Ашбота учебник сесь як першу спробу ґраматики малоруського язика на Угорщині похвалила і грошовою наградою одличила.

Наші "кацапствующіє" не хотять видіти богату літературну працю К. Жатковича, Ал. Маковицького, Ір. і Вікт. Леґези, д-ра Стрипського, Невицького, Дем’яна Лукача і пр., бо сесі всі були, а котрі жиють, і суть свідомими народовцями.

Не хотять дознаватися од сих, поправді знаючих свой народ і язик етноґрафов, філолоґов і писательов, ож як би нам писати.

Д-р Г. Стрипський у брошурі "Старша руська письменность" на ст. 11 пише: "Але народний, простий язик старих писань навчає нас і третє діло. Іменно на тото, што наші подали нам сими писанями вже перед двасто роками ясний приклад до того, як треба нам писати по-нашому.

Кожда література дає нам такий самий приклад. Берім, напримір, мадярську письменность. Які сильні, здорові твори полишали поза собою Пазмань, Мікеш, Фалуді, Гадвані, што ще і тепер їх любо читати; а які мляві, худі писаня пописали їх панські наслідники, што належали до школи Казінція. Та чому? Бо Пазмань і Мікеш писали живою простацькою мадярською бесідою, котру кожний легко розуміє, а панове Казінційці намагалися файним панським язиком писати, на котром тепер уже сміємеся, бо ци не смішно було тото, коли Барцафалві Сабо Давид так писав: A bongora szamoroncz hangozmanyainál a hon lelkedzö leányi". Але ци говорить хтось таким язиком, яким Сабо писав? Треба було аж XIX вікові наступити, аби Чоконаї, Петевфі, Йокаї та Арань завели порядок у тоту мішанину іменно тим, што зась вернулися до старих прикладов Мікеша та Пазманя, то єсть завели в літературу живий простий мадярський язик. Ану! Яка сильна і красна тепер мадярська література, одколи штовхнули її наперед народні письменники, то єсть одколи лишилися од панського язика і почали писати простим, народним язиком! Чому? Бо мадяри визволили од панщини не только своїх простаков, але й їх простацьку, здорову бесіду. А сесе случилося саме тогди, коли на Угорськой Руси завели файний "панській" язик московський для нашої письменности.

Коли не скорше, то бодай 1848-ого року повинно би було діятися і в нас такоє визволенє. Писати, за прикладом наших старих, по-народному. Але, на жаль, не так склалося. Посліднім таким поблиском, правда, озвався іще на початку XIX-ого століття один письменник — Михайло Лучкай, — котрий свої проповіді рішучо под вліянієм демократичного духа мадяров (што тогди, 1830 р., розширився вже по цілій Угорщині) пише розумним народним язиком. Та бо з ним і конець! Бо як прийшли 1849 року московські зброї на Угорщину, они так заімпонували нашим панам своєю силою, што пани не виділи поза Московщиною перед собою жадного руського світа. Почали писати на великоруський приклад, змагалися сим чужим, без нас виробленим далеким язиком писати, та зовсім забули продовжити старий приклад наших батьків.

Айбо з того не вийшло нічого доброго. Про панський язик зовсім занедбали язик простого робучого народа; подражаючи на письмі великоруський язик (бо говорити-таки не знали попанськи, лиш писати), не творилися на народну просвіту, лиш носили безхосенно руснацьку каплю у московськоє море. Наслідком сих нездорових змагань і того чужого русского язика стратили пани із-под себе землю, бо невчений, темний народ збіднів до крайности; самі пани чужого язика не навчилися, а свого забули та так тепер обох позбулися.

Тепер ми живеме якраз у такому положеню, у якому були предки наші в XVII-XVIII-ому століті: не маєме просвітних заведень, не маєме панов, не маєме книжок, то ж і неє для кого попанськи писати. Хто тепер читає в нас по-руськи? Селяни. Та яким язиком повинні ми для селян писати? Розумівся, што понародному; іменно потому, што у нас виробився, на нашой землі, нашими письменниками yгpo-руськими, язиком, котрого простий народ уповні розуміє і радо читає. Айбо народ наш читав і честував лиш тоті старі писаня, о котрих говориме, тому то наша повинность продовжити тоту стару письменность, бо она наша.

Бо у том то найгоршоє нещастє, што змаганя предков наших не найшли у нас, потомках, наслідников. Такого лиш у диких австралійцях та у чорних африканцях видиме.

Був час, коли школьний проінспектор Митро Попович писав 1796 року Кошицькому продиректорові, што пересмотрив і просліджував понад 300 руснацьких школ по наших селах і всюди найшов великий порядок; хлопці училися добре, учителі говорили по трьома-чотирма, народ був письменний, просвітний... А тепер? Сімдесят процентов селянства не знає букви; а коли би не були мадярські (державні) школи, то було би і 90% неписьменних (Стрипський. Старша руська письменность. — 1907 р.).

Словом, історія нашої літератури богато осуджує нещасні проби великорущини середини минулого віка і загально представляє собою сильний напрям к народной малоруський літературі.



VII

ЯКИМ ЖЕ НАМ ЯЗИКОМ ПИСАТИ?


Наші москвофіли говорять:

— Добре, добре, тадь мы то вже признаєме, что наш язык то не великорусскій, айбо и так званный украинскій литературный язык не наш, бо много має чужих, особливо польских, слов і пише чужою нам фонетикою.

Правда, што малоруський літературний язик у Львові набрав до себе много полонізмов. Но, як то Петербурзька Академія Наук каже, — "польские элементы не затемнили народной основы языка".

"Они заняли только место тех великорусских элементов, вторжение которых было бы неизбежно при широком и свободном развитии малорусской письменности на Украине. Обогащение иноязычными элементами — это удел каждого литературного языка (западноевропейские элементы в нашей великорусской речи доказывают, что от влияния иноземщины не обеспечены даже весьма развитые письменные языки). Но совершенно неизбежным становится влияние соседних языков, когда языки эти принадлежат родственному племени; так польский литературный язык отразил на себе влияние чешского, а польские пуристы ведут бесплодную и утомительную борьбу с влиянием великорусским; так словенский язык проникся элементами сербско-хорватскими; так болгарский язык весь насквозь пропитай великорусской стихией. И так же точно нельзя было малорусскому языку уберечься ни от великорусского, ни от польского влияния. Умение воспользоваться иноязычными элементами, отсутствие боязни к ним, смелое отношение к новому лексическому материалу — весьма часто свидетельствует о силе и крепости юного литературного языка, неудержимо стремящегося к все большему захвату в области выражения человеческих мыслей и чувств" (С. 28).

І пан Гусьнай закидує малоруським писателям, особливо Винниченкові, неологізм. Но звідуєме, чи жадному авторові не вольно вживати нових слов? Одповідь найдемо в біографіях Шекспіра, Петефійого, Ґетого, Пушкіна, Ґоґоля, Шевченка і т.д. Кождий живий письменник живого народа уживає живих нових слов, котрі находить у свого народа, а котрі ще не були введені в літературу, або котрі сам творить у дусі народном. Се дієся тогди, коли поет, штоби висказати свої думки, чувства та настрої, не находить межи давніми вживаними в літературі словами одповідного слова. Се дієся і тогди, коли повстануть нові понятія і речі, котрі треба назвати (ось так назвали у нас: літак = "машина до літаня", летун — "чоловік, что летить" і т.д.).

Тим способом вводяться все нові й нові слова до кождої літератури.

Так назвали, наприклад, мадяри фамілію мишей (пацкунов) — rágcsaló-ами, а русини — гризунами. Коли би не сі нові слова, то жодна література не розвивалася би. Інша вже річ, чи вже якийсь автор ужиє добре добраное слово, чи зле.

Гайне (Неіпе) ужив у своїх стихах много неолоґізмов. Лиш метод і лоґіка п. Гусьная дозволяють виступати проти всеї малоруської бесіди прото, што у Винниченка найшов п. Гусьнай незрозумілі слова. Найшов! Хто хоть мало ознайомлений із малоруським письменством, той знає, што В. Винниченко є великим драматургом, но не майстром слова. Се одно, а другоє, штоби осудити, чи якоєсь слово зрозумілоє чи ніт, треба самому розуміти, самому знати язик.

Пан Гусьнай не розуміє слова річище, трощити і пр. Пане, пойдіть на село і звідайте першу ліпшу бабу: "як називаєся то місто, куда плила давно ріка, а тепер уже не пливе?". А баба одповість Вам: річище. Або звідайте її, куди пойшов син. Она одповість: пойшов трощити хворост і т.д. Такі розмови з бабами розширять Ваше філологічне образованє.

На 24 ст. п. Гусьнай бавиться у лінґвістичного диктатора. Каже, се слово злоє, а має бути се. Приміром, не чудовий, а чудний. Пан Гусьнай не дійшов ще в знаню малорущини так далеко, штоби знати, што в малоруськім є слова чудовий, чудний і чудесний — і кождоє з них што іншого значить... Кажеме: Чудовоє місто (дуже красноє місто), чудний (дивний) чоловік і чудесноє воскресенє Лазаря...

Окрем Винниченка обговорює п. Гусьнай і язик директора Алиськевича, перед котрим недавно здавав матуру. Директор Алиськевич винен, што вживає чужих слов: психолоґія, експерименти, раціональна педаґоґіка, дидактика, нормальний і т.д., слова, котрих уживаєся в усіх європейських язиках. А найбольше тих чужих слов єсть в русском літературном язиці, перенятих з німецького (приміром: траур, лозунг, форелі, курорт, вальдшнепф, флигель, прейскурант, зонтик і т.д . — місто жалоба, клич або гасло, пструг, купелеве місце, крильце і т.д.), про што свідчать словарі, як: "6000 иностранных слов в русском языке" і т.д.

Но єсли тот великий русскій язик знав переробити ті чужі слова к своєму характеру, тогда лиш стався богатшим.

Так і у малоросов полонізми не змінили народного характера язика, і правдою є, што і в польском язиці є дуже много русинізмов. Однако од тих полонізмов каждий свідомий український літератор усилуєся обчистити свой язик, як то, наприклад, свідчить книжечка, недавно іздана у Відні под заголовком

"Паки і паки", в котрой указав автор на множество полонізмов (на больше, як п. Гусьнай).

Язик, як живий орґанізм, росте і постепенно розвиваєся. Стоячи на принципу сеї еволюції, ми не прив’язуємеся к ошибкам, дотепер розвившогося язика, не уважаєме днешній його стан закаменілим болваном, на котром уже ним не мож ізмінити. Головноє туй лиш то, штоби ми сохранили народний (малоруський) характер язика.

Наприклад, д-р Г. Стрипський перепечатав частину з літописа Гукливського і отривок із "Листка" і поровняв.

"Року 1660 зима была твердая. СнЂгь упавь бывь великий, такь же люде дорогу у лЂсЂ протоптати не могли; и якь упавь на пущаня Пилипово, то аж БлаговЂщеніе єго рушило. Люде вь недостатку соломы хыжЂ, стодолы геть подерли марзЂ. — Року 1605 вина, овощов и зерна доста было, токмо на Пудгорю изъ обох сторонь БескЂда хлЂбь дуже бывъ изгинувъ, и зимивлЂ барзо мало бьшо" (Із літописа Гукливського. Рукопис).

А послі 230 літ в Унгварському "Листку" так пишуть потомки: "Не будь его миленькой сопруги Корниліи, умЂвшей своєю веселою натурой всегда отгонять темные облаки со лба своего мужа, да во всякихь затруднительныхь обстоятельствах жизни приносить утЂшеніе, иный-разь пожалуй, неручаюсь, что наклонень бы немножко поругать начальство, поставившее его своимь пренебреганіемь во столь невыгодное положеніе; но Корнилія всегда съумЂла его выручить оть искушенія ругательствъ... і т.д. (Із оповіданя Уріїла Метеора "БЂда, нЂт жида". Не знаю, ци порозуміли-сьте сесе; бодай я не розумію).

Ну? Котроє із двох писань Вам ліпше до смаку, почтенний читателю? Котроє то по-нашому, руснацькому? Вилите власними очами, куда нас повела недоля, што не дала злучитися нашой письменности з її спадщиною, з старим добрим руським письменством. Може, скажете: тадь і сесе, і тото по-руськи написано! Ніт, паночку, Ви помиляєтесь: року 1660 писалося у нас по-руськи для руснаков, а року 1885-ого па-русскі для гаспадинь! А тото велика розлука. Сесю ролуку виписав зовсім явно унґварський "Карпат" такими словами: "Литература пишеть ся вездЂ для господинь, а не для простаковь".

Што за хосен був із сеї господинської письменности, можеме видіти хоть би із того, што од 1890-ого року она таки зовсім і померла; а напротив, стародавна руснацька література живе у нашой "Науці" і до нинішнього дня. До котрої хочете, отже, пристати: до господинської ци до руснацької?

Ми стоїме рішучо за руснацькою народною письменностю, бо она має минувшину у нас, отже, і будучность має. Сего ради скажеме так: Хто хоче братися до просвіщеня народа, тот повинен по-руськи, нашим словом, руснацьким складом писати, а то так, як наші діди писали перед 200 роками, однако ж з увагою на поступ язикового розвою, то єсть по-народному.

Та што значить по-народному писати? Задержанєм малоруського (руснацького) характера, так пишім, як народ говорить: попросту, ясно, бо сила язикова у народу; але без кривди наших нарічій. Бо на Угорськой Руси живуть три головні діалекти, котрі характеризуються виговором основного звука о: як і, ü, у (кінь, стüл, вул). Жадного з них не можеме наверечи другому, то єсть першенство не мож дати з них жадному без кривди других двох. Треба, отже, їх конечно золляти у спольний, кождому придатний письменний язик" (Старша руська письменность. — Ст. 13).

А правопись — то лиш конвенція, порозумінє філолоґов, ож як будуть они, а за ними як мають другі писати, штоби один другого в письмі якнайлегше порозумів.

"Кацапствующіє" говорять: язиковий вопрос — то діло автономії, ніхто не має права рішати, лиш сойм.

Правда, что політичні права язика, права в урядах і школах, його односини к другим язикам — се принадлежить к сойму, но у справах чисто наукових, у справах правопису всюди, у всіх народов рішали лиш до того розуміючі люди, рішали Академії, рішали власті науки і просвіти. Москвофіли цим фальшивим одкликом на сойм хотіли би лиш спинити природний і здоровий розвиток нашого письменного язика. Анкета, котру Школьний одділ скликав у ділі засад правописаня, довела до таких головних рішень:

1. Держатися до язика народного (малоруського).

2. В письмі сохранити етимолоґію на основі новіших розвідок філолоґії.

3. Зближатися к нашому так званому верховинському говоРУ, ід котрому стремиться природний розвиток і прочих нарічій.

Сим і подана можность зближатися к літературному язику закарпатських братов, із другої части же етимолоґічна правопись і наші архаїзми придадуться к пурифікації малоруського літературного язика од полонізмов і москалізмов.

Може хтось звідати, ож прошто вибрала анкета за образець верховинський говор, а чому не язик долішнян?

Та і се дуже проста річ. Язик долішнян переповнений мадяризмами і словакізмами, а на Верховині найчистіше сохранився народний характер язика. Кромі того, сим нарічієм говорить огромноє большинство великого 40-мільйонного малоруського народа. Што до приміненя сих засад до практики анкета указала особливо на два правила великоруської правописи, котрі противляться вокалізму нашому і о котрих уже Петербурзька Академія Наук то само виповіла; сесі правила односяться к писаню букви і межи согласними і букви u перед гласними. Наприклад, міністер, прийду.

Майже зовсім к такому результату дойшов і д-р Стрипський, котрий іще в 1907 році поставив ось такі правила:

"1. Задержовати всі свойства малоруського язика, котрі спольні так у нашой бесіді, як у закарпатських русинов, іменно на сесі приклади: добра книжка, старі письма, ученого чоловіка, народноЂ творчости, появленье, повно, говоривъ, пивниця, словарець, руській, Русинъ.

2. Задержати угроруські свойства: здоровый, доброе, Исусовы родичі, быкъ, мыло, быти, што, най, пишеме, Иванъ, письменность.

3. Задержати кореневий звук "ô" для золляня трьох нарічій, наприклад: ôдь Бога, червений кôнь, тôлько, на тôмь дЂлЂ, добрыхь творôвь, на Подкарпатскôй Руси.

4. Головноє правило правопису: оминати двозначностей. Прото пишеме: кажуть — лишь, вікъ — лЂсь, екзаменъ — єдность. Однако ж, із недостатку черенок у друкарні, не можеме розлучити звука je от звука е особною буквою (хіба церковною є); тото саме мусиме чинити для точности і з звуками г і ґ: тому й пропускаєме їх.

5. Оминати довгі слова, бо то не до руського-смаку. Бо коли кажеме (зовсім добре) часопись, то чому би’сьме писали описаніє? По-руськи краще: опись, споминки (місто воспоминанія), змість (содержаніе), выразь (выраженіе).

6. Оминати московські слова, коли маємо свої. Приміром най служать сесі слова, із котрих перші — то московські, а в клямбрах — наші: надо (треба), пусть (най), Русскій (Русинь), деревня (село), крестянинь (простакь), воскресеніе (недЂля), недЂля (тыждень), господинь (пань), какь (якь), качество (якость), количество (колькость), исторический (историчный), мірь (світь), когда (коли), бросати (метати), добрее (лЂпше), преуспеваніе (поступь), внимание (увага), мальчикъ (ученикъ, школяръ), бумага (папірь), нельзя (не можь), глазь (око), шляпа (клебанъ, крисаня, шапка), время (часъ), часъ (година), почти (майже), очень (дуже), изьятіе (выЂмка), вследствіе чего (въ наслідок чого), баня (купіль), бранить (сварити), брозда (узда, вудило).

Та се лиш проба, бо одходящих од себе слов мають москалі і русини без числа, як увидиме із словаря Угро-руського, што теперь ладиться і появиться в Унґварі".

Се було писано вже в 1907 р. Писано щиро нашим русином, ученим етноґрафом і філолоґом.

Он стояв на основі етимології і так вибудував систему правописаня.

Се хоче учинити і школьна управа наша, котра не може дальше позирати на хаос правописаня, ібо видаваємі учебники также мають держатися одної норми.

Систему правописаня треба критикувати в цілости, а не по одривних частях, із котрих нам одно або другоє правило не любиться.

Етимолоґічно пишеме і ми і по сему будеме писати, т.е. на основі розбора слов і аналогії. Головним правилом повинна туй бути строга логіка, аналогія і історія язика.

Наприклад, наша етимологічна правопись не позволить писати: краща або дуща, но красиш, дужша; ми не пишеме ні кінь, ні кунь, но конь; не пишеме громацкий, но громад-ский і пр.

Но лоґічний принцип етимології од правописи требує і то, штоби ми писали і межи согласними наприклад, великі, а не великЂ, ібо аналогія букв Ђ, ю, я требує, штоби ми не писали Ђ (ji) там, де неє м’ягкоє і. Правда, што проти сего посліднього мож ужити історичний арґумент етимології, котрий требує, штоби ми писали рЂпа, свЂть і т.д.

Сесі суть найвидніші розлуки межи малоруською і великоруською етимолоґією.

І так, по нашій гадці, одповідно історичному розвитку нашого етимологічного правописаня ми повинні писати сяк:

Наприклад:


Ишли козы попод лозы,

А цапи лавками.

Не пий, не пий паленочки,

ГорЂвки з дЂвками.

І я не пю, і ты не пьеш,

Та кто буде пити?

Та кто буде на жидовскі

Сироти робити?

(Нар. пісня)


Або:


Несе баба колодочку,

А дЂдо корчагу.

Чекай, дЂду, не утЂкай,

Най ти вырву ногу!

(Нар. пісня)


Або:


Ой не ходи, Грицю

На вечерницю,

Бо на вечерницЂ

СамЂ чарôвницЂ:

Солому палять

И зЂля варять,

А тебе, Гриценьку,

Счарити хотять.

(Нар. пісня)


Або:


Танцьовала свиня з вовком

Та стратила міща з шовком.

Біда бы ти, вовче, стала,

Кий ми хосен з танцьованя.

(Нар. пісня).



Як видно, туй дуже мало змінено; лиш только, колько лоґічна етимолоґія конечно потребує.

Сесі зміни дуже улегшають правопис, улегшають роботу учителей азбуки і ґраматики. А сим і поможеме поширеню просвіти, ґазет і книг.




VIII

О ПРИЧИНАХ ВОРОЖНЕЧІ ПРОТИ НАРОДНОГО ЯЗИКА


Каждий здорово роздумуючий чех або мадяр чудно позирає на нашу язикову борбу і стане сейчас дознаватися, ба што є тому причина.

На жаль, сяких причин находиться у нас дуже много.

1. Першою і головною причиною є неорієнтація, неукость. Сліпому не мож говорити о фарбах, глухому — о красотах мелодій. Так, задар буду я толковати красоту родного язика нашого, єсли тот інтеліґент zoz Lemešanoch ne znať po ruski, або єсли он із язикознавства лиш только знає, что спознає букви і колись перед 30— 40—50 роками научився із переписаної без філолоґічної критики на наш язик російські ґраматики одну або дві деклінації і інше нич; котрий читав лиш пару статей із "СвЂта" або "Листка" і не видів ні одного малоруського класика.

Та колись, перед 60—70 роками, і львовська старша руська інтеліґенція протестовала проти народного язика, бо ще не ізоблекла з себе польську культуру і не набрала на себе своєї родної.

2. Многі з самого суб’єктивного консерватизма суть проти всякої реформи. Они привикли к "ъ"-у, не знають од него одорватися, хоть би вже цілий світ забув про нього. Сесі консерватовці проти прогреса в язиковом ділі мають лиш один арґумент: "Не любиться ми", — і готова диспута.

3. Многі з-межи ворогов народного язика з політичних причин подпорують москвофілізм і роздувають язикову борбу. Наприклад, не треба довго толкувати, прошто помагають москвофільству празькі централісти (Швегла, Клофач і товариші).

Общезнано і то, что поодні чеські політики із зле толкованого русофільства стали на сторону кацапов. Так, наприклад, проф. Нідерле в творі "Slovanský svět", Praha 1909 (под заголовком "Slavjanskoje plemja", появилося і в "Encykl. Slav. Filologii"), што "між великоросами і малоросами є різниця глибша. Вона не лише в мові, а й у тілі та в душі народу: в повазі, темпераменті, в пісні, але і в крої, в обрядах і звичаях і хоча доста об’єктивно перетрактує мало- і великоруський вопрос, однако висказуєся новіше за єдность руських племен. Історія стісненій малоруського язика і борба слов’янської філолоґії за права малоруського слова доста ясно доказують, што новіша, свободна, демократична Росія не може повторяти ошибки цареславної реакції.

Інтересантно, но так є, што многі з мадяронства виступають проти малоруського язика. Вони бояться од воскресеня русинов через народну просвіту і, видячи великі услуги московщини для мадяризації, любили би і тепер спинити розвиток народної культури.

Не хочеме нікого обижати, но могли би ми вказати на лиця, котрі були загорілими противниками автономії русинов даже под мадярами, а ще горшими ворогами конфедерації русинов з чехами і тепер в’єдно розвивають ненависть проти руських народовцев з лемками-кацапами.

K політичним противникам народного язика можеме причислити й большевицьких аґітаторов, так російських, як і мадярських, ібо цілям їх скорше послужить темнота селянства, як християнсько-народна просвіта.

Коло політики немалу роль грає в язиковом спорі й реліґійна борба, борба за "кривославіє", борба проти греко-католицької церкви. Спознаєме многих, котрі колись восени 1918 рока ходили до Станіславова заявити, што прилучаються до України, котрі присягали на синьо-жовту заставу в Хусті, і тепер подписують протоколи, диктовані аґітатором схизматиком о требованії великоруського літературного язика. Руська віра, говорять, то московська віра, і з вірою, не розпознаючися в язикових спорах, упадають у когті кацапов, як аґітаторов єдинства русского язика.

Не треба нам довго толкувати, што сепаратизм москвофілов особливо шкодливий є проти греко-католицької церкви, котра в Галичині має вже богату літературу і розвиту духовну жизнь?

Наконець, суть такі, слабші вже одиниці в крузі інтеліґенції, котрі з личної ненависти проти проводиров народного напряму або з низького штреберства, глядаючи ласки сего або того стовпа москвофільства, переплили на води кацапствованя.




ЗАКЛЮЧЕНЄ


Із приведених доказов каждий читатель наш мог убідитися в слідуючих фактах:

1) вопрос самостойності малоруського язика вже давно рішила жизнь і філологія, признав найавтентніший фактор, т.є. Академія Наук у Росії;

2) борьба проти малоруського язика була викликана лиш посторонніми реліґійними, політичними і економічними інтересами, но ніколи не була обусловлена наукою;

3) сам малоруський язик і народ нічим не причинився к витвореню сепаратизма і что малоруський язик нічим не противиться слов’янськой солідарності;

4) невозможно примінити великоруську правопись до малоруського язика, но єсли і сохраниться етимолоґія, і тогди неодмінно нужно дасколько великоруських правил оставити або приспособити к свойствам малоруського язика;

5) історія літератури подкарпатського руського язика лиш своїми абераціями (блудами) оправдає затію зближеня к великоруському, но сам здоровий, штучно із Росії не поддержований розвой язика йшов по дорозі народного малоруського язика;

6) полонізми галицькі, полонізми і москалізми українського і мадярського подкарпатського руського язика не змінили народний характер малоруського язика, свободна еволюція котрого повинна стремитися к очищеню язика од усіх чужих елементов і форм і виробити чисто малоруський літературний язик.

І понеже сторонництво к московщині є у нас:

1) анахронізмом,

2) шкодить культурной роботі,

3) шкодить церкві і духовной жизні,

4) шкодить економічним інтересам і

5) спиняє і політичну консолідацію, —

для того з силою глибокого убіжденя кличеме каждого щирого друга правди, каждого іскренного слов’янина і русина, штоби рука в руку став проти розбиваючого нас і нічим не обусловленого москвофілізма.

Борімся проти полонізмов, проти москалізмов або мадяризмов, но не борімся проти самого родного язика, котрий нічим не винен в том, что не мог свободно на своєй родной земли розвиватися.

Коли маєме вже своєї свободи, коли наша влада не може бути ворогом свого материнського слова, тогди не будьме ворогами йому ми самі, сини руського народа.








О ПИСЬМЕННОМ ЯЗИЦІ ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ. Вперше надруковано окремою брошурою: О письменном язьщі подкарпатских русинов. Написав: Авґ. Волошин. — Ужгород. Печатано буквами акц. товариства "Уніо", 1921. — 42 с.

Подається за першодруком.

В науковій праці "О письменном язиці підкарпатських русинів А. Волошин полемізує з брошурою державного шкільного інспектора Ігоря І. Гусьная "Языковый вопрось въ Подкарпатской Руси" (Пряшів, 1921. — 32.с.). Цими двома працями започаткована майже двадцятилітня "мовна боротьба" на Закарпатті.

І. Гусьнай був прихильником заведення на Закарпатті російської літературної мови, заперечував українську мову взагалі, вважаючи її австро-польською вигадкою. Цікаво, що уже в 1920—1921 рр. на Закарпатті давав про себе знати і третій, русинський, напрям. І. Гусьнай, добре обізнаний із ситуацією, серйозно говорив тільки про дві орієнтації: російську і українську, обстоюючи перевагу російської мови. Про місцевий напрям він писав: "...третій узкотерриториальный "русинскій" провинціализм никогда плодоносным быть не может, он удусится уже при рождении, у нас он не удержится, ибо мы мимо культурной отсталости все таки стоим выше албанцев" (с. 1). А. Волошин оперативно відгукнувся на виступ І. Гусьная, написав працю в захист української мови, яка стала літературною мовою закарпатських українців. Наукова праця А. Волошина про літературну мову закарпатських українців актуальна й нині, коли антиукраїнські сили ведуть наступ на українську мову, віддаючи перевагу мові російській.

Мовно-правописне оформлення статті здійснив проф. П. Чучка.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.