Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





Авґустин ВОЛОШИН

ОБОРОНА КИРИЛИКИ


ЯК ОБОРОНЯЛИСЯ ПІДКАРП. РУСИНИ ПРОТИ ОСТАННЬОГО АТАКУ МАДЯРИЗАЦІЇ ПЕРЕД ПЕРЕВОРОТОМ?


В часах світової війни наш нарід много перетерпів. Терпів, бо Підкарпатська Русь була тереном великих боїв, особливо в рр. 1914—1915, коли не лише реквізиція війська та урядів часто виставляли населення голодові, але й пересування операційних бойових ліній, евакуації сіл приносили за собою часто цілковите знищення сільських господарств.

Кромі цього, нарід терпів дуже багато морально. Денунціяція, шпіонажа — були видатним джерелом доходів і способами помсти у всіх, що жили мов п’явиці на тілі нашого народу.

Богато невинних одиниць арестовано, гонено, інтерновано, навіть і вбивано. З духовників арестовано, напр., Юл. Желтвая з Ізок, Ів. Мустяновича, Ем. Мустяновича, Мих. Гачкайлова, Івана Бокшая, Іринея Леґезу, Коломана Панцнера, Константина Бачинського, Юлія Бачинського і др. З учителів Ів. Мигалку і др.

Коли я одного разу навідав свою матір в Драгові й в Салдобоші чекав на поїзд, один мадярський офіцер говорив другому так, щоб я це чув, що руські попи то всі зрадники, перед воєнними операціями треба б всіх нагнати або на шибениці повісити.

Загальне переслідування проти наших духовників і вчителів припинив лише розказ самого предсідника міністра ґр. Ст. Тиси, до якого звернувся був о поміч єпископ Антоній Папп.

Природньою реакцією тієї провокації була потім ненависть народа проти шпіцлів і денунціяторів, як прим., в Лузі (коло Бичкова), де по відході німецького війська селяне вигнали всіх жидів із села.

І терпів нарід не лише від воєнних операцій, але заострилася і денаціоналізаційна політика урядів. Мадярські шовіністи в цих критичних часах, коли за всякий непослух платили кулею або шибеницею, рішили зробити рішучий атак проти нас. До цього ужили аґітаторів мадярської літурґії, представників "Т-ва Гр. Кат. Мадярів".

Так між іншими це товариство подавало меморанда, щоб і з територій руських єпархій — Мукачівської і Пряшівської — підчинити всіх гр. католиків мадярів (русини, які знали по-мадярськи, з боязни признавалися за мадярів), під область мадярського гайдудороґського єпископа. Але це їм не повелося, бо на щастя вперше зачіпилися до гр. кат. румунів в Будапешті, а з Риму дістали відповідь, що обряд румунський і руський — то два обряди й гр. кат. румунів, хоч і знають по-мадярськи, не можна перекинути до парохій іншого обряду.

Найдіяльніший з церковних мадяризаторів був Еміл Меллеш, гр. кат. парох в Будапешті. Він був душею цілої акції мадяризації руського обряду. Для цієї ціли в імені "Gör. kath. magyarok országos bizottsága" (Краєвого комітету греко-кат. мадярів) розсилав відозви до гр. кат. руських парохій, щоби жадали мадярську літурґію. Так сталося, напр., що і Нижні Верецькі, Кострини і інші чисто руські села заслали меморанда, що вони не русини, а гр. кат. мадяри, вимагають зведення нового календаря та мадярської літурґії.

Дуже небезпечним планом цих "гр. кат. мадярів" була особливо акція домагання заведення Григоріянського календаря й викинення кирилики з церкви і школи.

Вже взимі 1914/15 приходили вісти, що правительство будапештське рішило замінити кирилику мадярською азбукою так в школах, як і в церквах. До цього плану приєднали гр. кат. мадяри графа Куна Клебелсберґа, що був тоді державним секретарем Міністерства шкільництва і самого міністра шкільництва Янковича.

Клебелсберґ найперше звернувся до молодого єпископа в Пряшеві д-ра Ст. Новака, який скоро заявив свою охоту провести ці реформи.

На то пан Клебелсберґ скликав І.VI. 1915 єпископів всіх трьох гр. кат. єпархій — Ант. Паппа, Ст. Новака і Ст. Міклошія на пораду, яка й рішила замінити кирилику мадярською азбукою так у школі, як і в церкві.

Цілу акцію вів комітет гр. кат. мадярів, точніше о. Еміліян Меллеш — гр. кат. парох в Будапешті. Першим рішучим кроком акції було вироблення приміток проти наших гр. кат. церковних книг, які вказували на зв’язки з русинами за границею, на небезпечність панславізму, українізму і т.д. (Прилога Б.).

Так, напр., на "Служебник" подано примітки, що наш Служебник є видання львівського й що ліпше було б ревідувати текст Служебника по виданню чисто грецького Літурґікона з р. 1873., як це Міністерство ще р. 1905 вимагало. Домагається, щоб в тексті ісповідання віри слово "соборний" замінити "католичеський". Домагається, щоб апостольського царя не споминати як царя але як "апостольського короля". Домагається вилишення свята "Покрова Пр. Діви", як виразно слав’янського руського свята, в тексті якого виражається "сильно руська народня прикраска" (erosen orosz nemzeti szinezet). "Без основного перероблення спів цього свята — пише — в мад. виданню оставити не можна". Вилишити споминання св. Параскеви 28. VII. (руська свята з Полоцька, вмерла 1239 в Римі), мучеників: Антонія, Івана, Евстатія, що пострадали р. 1342 в Литванії (Велирі) дня 2. V., мучеників Бориса і Гліба, руських князів, синів св. Володимира, з. V. св. Теодозія 1074 в Київі, 5. VII. свято св. Кирила і Методія, "бо це могло б розвинутися в народне свято", 10.VII. св. Антонія Печерського, основателя Київсько-Печерського монастиря, 11.VII св. княгині Ольги, бабки св. Володимира 969., 15.VIII. св. Володимира (1015), його називає "Св. Стефаном Русинів", а вмісто цих вставити служби мадярських святих: 5.ХІ. Емерика, 19.ХІ св. Елисавету, 27. VI. Ладислава, 20.VII. св. Стефана. Допоручає ще додати св. Марґарету і т.д.

Против Св. Євангелія примічає, що було передруковане з видання російського й підозріває, що "шизм. церков відповідно до своїх цілей змінила текст". Домагається, щоб і в книзі Євангелій були вилишені приписи щодо руських свят.

Проти Требника вимагає, щоб був ревідований по тексту грецького Евхолоґіона і щоб не було взято за основу видання, ревідоване Львівським Синодом (Митр. Йос. Сембратовичем). Вмісто слова "царь" треба уживати "апостольського короля", вмісто слова "православний" — "благовірний", вм. слова "соборний" — "католичеський". З обряду водосвятія вилишити споминання св. Антонія і Теодозія ("бо почитання таких руських народних святих — приносить і політичні наслідки").

З примітками, поданими проти обрядових книг, Міністерство заслало ще "Правильник центр, комітету гр. кат. єпархій, нале-

жачих до Остригомської митрополії" (Прилога А). Завданням комітету по плану Міністерства має бути:

а) установити тексти церк. книг;

б) приготовити об’єднання календарів старого й нового;

в) приготовити й провести реформу образовання богословів;

г) реформа чина Св. Василія Вел.;

ґ) обговорення ще й інших питань.

Предсідником комісії має бути Примас Остригомський, товариші предсідника — три гр. кат. єпископи, заступником — держ. секретар Міністерства шкільництва (кат. віроісп.), членів 12 назначає предсідник на предложення єпископів.

А цей комітет мав рішати остаточно в так важних справах, які відносилися до розірвання історичних зв’язків нашого обряду з народним життям.

Ясна річ, що подана проґрама крила в собі перспективу дуже хитрого нападу проти слов’янського і руського характеру нашого обряду і в наслідках могла викликати страшне обурення вірників.

Тому єпископ Мукачівський Ант. Папп, хоч родом мадяр, але як добрий духовник і совісний чоловік, змагався відвернути це лихо від своєї єпархії. Діставши проґраму "Центр. комісії" і примітки проти церк. книг, іменував окрему комісію, яка повинна була на все те фахово реаґувати. Членами цієї комісії були: Петро Ґебей (пізн. єпископ), др. Симеон Сабов, др. Георгій Шуба і Авґ. Волошин.

Комісія розділила аґенду між членами і виготовила обширний меморандум до Риму і до предсідателя міністра гр. Стефана Тиси.

В меморандумі до Риму подрібно відповіли ми на примітки, подані проти церк. книг, указали ми на різниці обрядів грецького, руського, румунського, що поміщання обрядів Церков ніколи не позволила і що здійснення бажань цих приміток цілком знищило би ориґінальність, чистоту нашого обряду, який має за собою тисячолітній розвиток, що така насильна переміна служила би лише тенденціям центрифуґальним, указали на небезпеку передруковання книг по мадярській азбуці, яка абсолютно не є приспособлена до руської мови. Протестовали ми проти інсинуацій в схизмі і просили оборони проти нелеґального вмішування світського уряду в наші чисто церковні діла.

В меморандумі до предсідника міністрів відкликувалися ми на те, що таке поведення супроти народа нашого, так много терпівшого в часах карпатських боїв, викликало б страшне огірчення в народі й що такої радикальної зміни церк. життя ніхто не бажає, що це би викликало страшні спротиви у вірників, що мадярська азбука не годиться до переписування руських текстів і т.д.

Але Центр. Комісія без огляду на це продовжала свою акцію.

Держ. секретар Клебелсберґ скликав на 5.VI. 1915 до себе анкету в ділі установлення, як мається руський текст переписувати мадярськими буквами. З Ужгорода на цю анкету був висланий А. Волошин. Вже й для цього, щоб науковими пертрактаціями припинити акцію, я виробив обширну оборону кирилики. У вступі подав я коротку історію уживання латинських букв у русинів в Галичині, де проби з латинкою зісталися безуспішними, а в Америці, де русини перебрали азбуку емігрантів словаків, і на Підкарпатті, де ще не виробилася певна система латинських букв в руській мові. Потім подав короткий перегляд різних азбук і способи писання слов’янських народів, що уживають латинки. В другій частині подав я еволюцію кирилики, відкликувався і на Міклошича, Лескіна, Ашбота і других авторитетів, які признають спосібність кирилики в руських мовах. Потім назначив я, які перешкоди повинна б латинка перейти та перемогти, щоб могли замінити кириличну азбуку. Відкликувався я на др. Ашбота, проф. славістики в Будапешті, який в своїй руській граматиці указав на м’ягчення, як на головну прикмету, яку вірно має письмо віддати, та на способи м’ягчення. Розбирав звуки нашої мови, різниці виговору від подібних звуків мадярської мови, представив самотужки, яких і нема в мадярській мові, і так довів до висновку, що науково мадярська азбука не спосібна до уживання в нашій мові і лише глибшою науковою аналізою і додатками може статися латинка спосібною для руської мови. Накінець перестерігаю всі чинники перед посягуванням переписування церк. книг, бо народ уважав би це, як переслідування своєї реліґії.

Перед анкетою зайшов я в Будапешті і до проф. др. Ашбота, якого я знав ще з часів 1900—1905, коли по його вказівкам збирав матеріал до зложення моєї "Практичної Ґраматики".

Предложив я йому плани і був цікавий, що скаже на це той учений. Дуже цікавила його справа, і ми широко розговорилися на тему латинки в руськім тексті. Це було дня 15 червня 1915 перед обідом, анкета мала відбутися по обіді від 4 години. Коли відходив я від др. Ашбота, каже мені старий професор: я вас відпроваджу, бо маю бути в Міністерстві шкільництва, кличе мене п. державний секретар Ілошвай. Ми пішли. Моя дорога вела біля будови Міністерства шкільництва, і так відпровадив я старого професора та чекав, що він скінчить. У держ. секретаря Ілошвая проф. Ашбот довідався, що з ґр. Клебелсберґом має говорити, а цей коротко переповів, що по пол. буде анкета в ділі переписування руських книг латинкою і просив його, щоб підпирав плани Клебелсберґа.

Коли вийшов др. Ашбот, сердито заявив, що Міністерство взагалі не думає на наукове вирішення справи і сказав: "Не розумію, чому, власне, мене і кличуть. Я до такої праці не причиняюся, тому по полудни я там ні слова не скажу".

Оттак було переді мною ясне, що проти грубого насильства тяжко буде дащо зробити.

Зійшлися ми по полудні у держ. секретаря Клебелсберґа на анкету. Там був, як предсідник сам Клебелсберґ, п. проф. др. Ашбот, проф. славіст др. Меліх (словак), доцент др. Александер Бонкало (русин), др. Ст. Семан (делеґат пряшівського єпископа др. Ст. Новака) і я як делеґат Мукачівської єпархії.

Перед кожним членом на столі лежить план латинської азбути для руської мови, вироблений др. Ст. Семаном. Без огляду на різниці звуків руських і мадярських переписує все по мадярській фонетиці. Такого плану мені не дав п. Клебелсберґ. По створенню анкети я сейчас і примітив, що перед всіми панами лежить якийсь елаборат, а переді мною такого нема, тоді передав і мені один примірник. Коли др. Семан прочитав цей коротенький план, голосився я до слова, заявивши, що в цій формі русько-латинська азбука не видержить наукової критики. П. Клебелсберґ відповів, що то вже єпископи вирішили, що переписування має бути практичне, що без змін треба прийняти мадярську азбуку, бо тоді не треба учити дві азбуки і т.д. Лише тоді дозволив обосновання мого становиська, коли я вимагав взяти до протоколу, що мені не позволено говорити. Я прочитав свій елаборат, що дуже нетерпеливо слухав п. Клебелсберґ. Мої арґументи не

помогли, всі інші делеґати були вже навперед оброблені так, що більшість для п. Клебелсберґа була забезпечена. Лише старий славіст проф. Ашбот не видержав до кінця, при моїй примітці щодо переписування звуків "і", "и", "ї", сказав: та це вже не можна переписувати ці звуки так, як це подає план др. Семана. Допоручав вислати таку філол. комісію, яка знає руську фонетику.

Все-таки "наукова" комісія прийняла план др. Семана супроти моїх протестів. Пан Клебелсберґ без огляду на право і правду хотів свій план перефорсувати.

Ця "наукова" порада була для нас напімненням, що влада йде рішучо проти останніх признаків нашої народної і обрядової індивідуальности, й тому глядали оборони в Римі. Доповнили меморандум, додали переклади приміток і наших відповідей і все те особисто передав у Відні кан. др. Шуба апостольському нунцієві дня 20 червня 1915. Нунцій сейчас і заявив: "Impono silentium" (Прикажу мовчати).

Між цим запросив і остригомський примас-архиєпископ др. Іван Чернох членів центр, комісії на перше засідання на день 9 вересня 1915 до Будапешта, яке проводив він самий. З Ужгорода пішли ми всі й єпископ Ант. Папп і 4 члени. Кромі нас там були єпископ пряшівський д-р. Ст. Новак, члени комісії каноніки Кизак, д-р. Руснак, Войтович і проф. д-р. Семан. Гайдудороґську єпархію заступали канонік Євг. Баняй і парох Еміл Меллеш. Сам єпископ Міклошій не прийшов.

Засідання відкрив примас др. Чернох довшою промовою. Вказав на потребу узшого злучення католиків, задля якої ціли треба принести і жертви. Відкликувався, апострофував загально знану "патріотичність" (в мадярському розумінні) гр.-кат. духовенства. Критикував ідею прийняття латинки до руського письма і відповідно принципу: "nihil innovetur, nisi quod traditum est", сказав, що, по його думці, латинка не противиться інтересам руського народа, бо слов’яне, що уживають латинського письма, культурно стоять вище, як народи з кириликою. Не вірить, щоб проти цієї реформи були серйозні замітки. А коли б хтось противився, той виставить себе реторзії зі сторони влади, яка вже і дала "науково" установити нову азбуку для "угро-руського язика".

На це почалася дебата.

Канонік Петро Ґебей відкликувався на те, що нашу гр.-кат. церков і наш народ вже тисячлітня традиція в’яже до кирилики, й ця прив’язаність наша ніколи не перешкоджала нам у виконуванні обов’язків супроти держави, указав на вірність народа до князя Ракоція. Згадував про терпіння народа під час світової війни й за те була б дуже понижаючою нагорода, коли скасуванням прадідної кирилики сама держава уп’ятнувала б народ. Народ бачив би переслідування своєї реліґії, і реформа викликала б недовір’я вірних проти духовенства, і тому лише вороги церкви б радовалися.

Канонік д-р. Сим. Сабов спростував твердження приміток, написаних проти церк. книг наших. Не відповідає правді, що кирилика ширить схизму, бо найбільш схизматицьких аґітацій ширено латинкою. І то не відповідає правді, що кирилика ширить протидержавний дух, українізацію. Українці самі відріжнили свою азбуку від старослов’янської. І запитував: хто домагається цієї реформи? Духовенство прямо боїться, народ рішучо противиться цій реформі, а на силу завести таку зміну, це б противилося принципу свободи віроісповідань і достоїнству держави.

Канонік д-р. Ґеорґій Шуба вказав на потребу осторожности на припис церк. канонів щодо церк. мови і заявив, що цілу справу ми предложили до Риму і маємо почекати, що скаже Рим.

Накінець заговорив А. Волошин. Передовсім примітив, що так зв. наукова комісія абсолютно не установила науково способу переписування руських текстів латинкою. Указав на проби уживання латинки між русинами Галичини, які зіставалися безуспішними, тому що Ап. Престіл рішучо відкинув запровадження латинки до церк. книг замість кирилики. Подав коротко історію писання латинкою серед наших еміґрантів в Америці, які від 1890 років під впливом еміґрантів словаків перебрали їх способи писання. Хто з русинів пише латинкою, той пише по азбуці чесько-словацькій, але цей спосіб писання прийняли русини передовсім ці, які пересловакізувалися. Єпархія Мукачівська в р. 1906 позволила видати перший руський молитовник для цих вірників, які навчилися в державних школах читати лише латинкою. Але ці молитовники не були популярні, а причина в тому, що мадярська азбука не є приспособлена до руської фонетики. Указав конкретними примірами, як зміняє мадярська азбука виговір знака хреста (Vo imja otca...), текст "Отче наш" і т.д. Представив, які двозначності виходять із переписування по мадярській азбуці (напр., била і біла; пити і піти; пила, піла; сісти, сіяти і т.д.).

Без наукового приспособлення латинська азбука не може замінити кирилики. Але "наукова комісія" і не пустилася до наукової аналізи цього питання, навіть відклонила проєкт проф. др. Ашбота, щоб наукова комісія була доповнена філологами, знаючими руську мову. А тепер цією науково неустановленою азбукою хотіли б переписати та видати літурґічні книги, які повинні мати вартість довголітню. Певна річ, що і пан секретар, коли б розумівся до нашої мови, не одобряв би так абсурдного діла і "Ваша еміненція, коли дістане точну інформацію, весь цей план "alimine" відклонить". "Я обвиняю тих, що державних чинників неправдиво інформували, що позволили собі інсцинувати таку низьку гру проти нашого народа і нашої церкви, гру, до якої подібної не знає історія, бо ще й турок не примушував своїх підданих греків і слов’ян до своєї букви. І Росія позволила уживати полякам і німцям їх власного латинського або ґотицького письма. І в нашій державі свобідно може уживати своєї азбуки жид, сербин, румун ще й циганин, і лише русинів вибрали собі "добродії" його, щоб конфіскувати прадідні букви і примусити його до невідповідного другого письма".

Проти цього, нечуваного атентату протестує наука, яка учить, що кожна азбука має свою історію і природну еволюцію. З одного дня на другий не вискочила ані одна буква. Подав коротко, як постала латинська, ґотицька азбука, як кирилика. Навів похвали Яґіча про вигоди кирилики в руських мовах, а особливо в церк. слов’янській. Хто хоче приспособити латинку до руського тексту, повинен, передовсім, доповнити латинку вигодами, які має кирилика, як це пише др. Ашбот у своїй "Граматиці руській". Хто хоче обороняти наш народ від схизми і панславізму, той не досягне цього зміною букв, але лише піднесенням правдивої народної культури, престорогами від російської, яку наш народ і так не розуміє...

Але противиться проект зміни нашої кирилики і засадам культурної свободи. Не можна позволити, щоб на рахунок мадярської свободи історія записала от таке насильство, а то саме проти цього народу, який ніколи не грішив проти вірности до держави, ні в минулости, ні в теперішній війні. Лиш завзяті вороги того народа могли подати вищим урядам таку пораду, що такими репресаліями треба уражати і заплямити вірність цілого народа. Хто уважає можливою цю вівісекцію на тілі нашого народу, без огляду на правду і справедливість, на інтереси церкви і народу, най іде дальше по дорозі реакції, але нехай не жадає, щоб при такій ганебній ролі саме духовенство цього народа асистувало. І питаю: Cui prodest? Церкві? Є інтересом церкви вносити непокої в народ?.. Державі? Коли хтось хоче викиненням кирилики обороняти народ проти аґітаторів протидержавних, чи не може той агітатор звертатися до народу з письмом, писаним латинкою?

"Панове, — сказав я, — не розбиваймо основ тисячолітнього розвитку!

Я апелюю до мудрости Вашої Еміненції в любові до народу, апелюю до чесного переконання всіх членів цієї комісії, коли предкладаю, щоб ми і не занималися питанням викинення кирилики з церк. книг, як реформою недоцільною, і даймо знати Міністерству шкільництва, що зміна літурґічних книг може статися лише з дозволом Апостольського Престола".

Пан Меллеш, знаючи, що остріші вирази бесіди були звернені саме проти нього, як підстрілений, скочив і, відповідаючи мені, обвиняв мене, що я обидив першого достойника Кат. Церкви в Мадярщині. Мериторично до самої справи не сказав нічого.

Тут маю пригадати один цікавий епізод. Примас др. Чернох походив зі словацької родини, у вишколуванню много помагав йому словацький патріот історик Сасинек. Цей його опікун, коли д-р. Чернох як молодий священик прийняв посаду в остригомській авлі, напоминав його, щоб не йшов туда, бо там утратить своє словацьке національне почування. Д-р Чернох примітив, що словаки потребують своїх людей і в Остригомі. На це сказав Сасинек: "Янічку, хто коло млина ходить, хоч як уважає на себе, все прилипне до нього порох муки".

Коли пізніше др. Чернох переорієнтувався на мадяра, словацькі новинки нараз пригадали йому напімнення Сасинека.

Про це знав і я і в своїй бесіді сказав щось про млин і муку.

В паузі запитав мене д-р. Чернох: Були ви редактором? — Вже двадцять літ! — відповів я. — Виджу, виджу, але ваша бесіда була заострена!

Проект викинення кирилики обороняв лише пряшівський єпископ д-р Ст. Новак але й він признав, що мадярська азбука потребує приспособлення до руського виговору.

Йому рішучо відповів мукачівський єпископ Ант. Папп, обвиняючи його в недостатку щирости й солідарности.

З репрезентантів пряшівських говорив кан. Кизак, відкликаючися на те, що Пряшівщина дала русинам Духновича, Павловича, Попрадова і др., але одверто не нападав, ні не обороняв проєкту викинення кирилики.

Так і скінчилося засідання без жадного позитивного рішення.

Вже більше д-р. Чернох нас і не кликав на засідання.

Але Міністерство продовжало свою акцію дальше. Єпископ пряшівський д-р. Новак видав розказ, яким вже на 1915/16 шк. рік заборонив уживання кирилики в руських школах, а Міністерство шкільництва повідомило про це і мукачівську єпархію з тим, що справу передрукування церковних книг відлучило від реформи букв у школах, але тут, "з огляду на вищі інтереси", вимагає, щоб і Мукачівська єпархія зарядила подібно, як це сталося в Пряшеві, бо влада рішила усунення (kiküszöbölés) кирилики зі всіх шкіл.

Так удалося захоронити церк. книги від мадярської азбуки, але акція проти кирилики в школах була поставлена дуже остро, і нам без жадної політичної охорони не лишалося нічого іншого, як маневрувати філологічними арґументами.

Ми звернулися до послів, але були це мадяри, і один, що мав якісь зв’язки з русинами, на мій лист відповів дня 20.IX.1915 ось так: коли хочемо дати нашим русинам народну літературу, то могло би статися найдоцільніше тим діалектом, який в найбільшій мірі носить на собі вплив мадярського і словацького язика... Але тяжка річ для 100—150 тисяч Русинів (останні вже сотаки) робити окрему літературу, і коли примір Н. Верецьок переможе, тоді буде це лишнім. Примітив ще, що наш народ так терпеливий, що його ні календарем, ні заведенням латинських букв не можна розаґітувати. Природу народа, по словам цього посла, ці слова висказують найвірніше: "Як Бог дасть, так буде". Під кінець додає, що він є сторонником "мирного порозуміння".

Ось так дивилися на нас, як на конаючий пропадаючий народ, який "ні нумерує, ні пондерує".

То й написала мадярська новинка ("Pešti Hirlap") в числі з дня 10 жовтня 1915 під заг. "Кінець кирилики", де вихвалює єпископа пряшівського дра Стефана Новака за те, що вигнав кирилику зі школи і церкви. Пише, що є це в інтересі людського поступу "рутенського патріотичного народа". Критикує кирилику, що вона не відповідає, як і календар русинів, все пізно ходить і часто зміняли її. Обвиняє кирилику за те, що вона була средством боротьби сходу проти заходу, греко-восточних проти Риму. Кирилиці приписує автор і те, що русини у Польщі втратили всю свою шляхту й інтеліґенцію, яка сталася польською, а ця частина, що по р. 1654 (Переяславська унія) підпала Росії, завдяки кирилиці стала русифікуватися, втративши і свою католицьку віру. Відкликується й на те, що українці на Україні під впливом горячих віршів Тараса Шевченка змагали обороняти свою національність, і тому дещо і змінили по плану Куліша в кирилиці. Русинам в Австрії влада вже по 1848 р. хотіла нав’язати латинку по планам Йосифа Їречка, секретаря Міністерства шкільництва, але це не вдалося, бо русини в обороні проти русифікації й полонізації провадили політику вірности до Австрії і прийняли кулішівку. Потім описує український національний поступ в Галичині, але з цього русини Мадярщини не користали, а то з причини русофілізму та старої кирилики, спільно з москалями. Внаслідок цього, пише автор, інтеліґенція угро-русинів сталася мадярською, а простий нарід зістався без вождів і без культури. Тота ізоляція угро-русинів і наганяє їх до мадярської культури, і до латинського письма. Не досить, пише, вигнати кирилику зі школи, але треба змінити букви і в церковних книгах русинів. Русини не мають іншого вибору, як безуслівно емансиповатися від греко-слов’янської атмосфери, залишивши два головні його признаки — календар Юліянський і кирилику. Так можуть зробити людину з руського простака, який дотепер живе, як скотина (barom). Стаття підписана буквами Д. С.

Ця стаття й показала ясно опінію і проґраму мадярських політичних чинників, і тенденцію наших мадяронів, що на хребті русина підносили себе.

Правду нашу ніхто не смів обороняти, лише у львівськім "Ділі", в числі з 13, 14 і 15 листопада 1915 помістив довгу статтю Волод. Гнатюк під заг. "Безцільні заходи", "Кирилиця і русофільство". В першій частині відповідає на питання, чи русофільство зв’язане з кирилицею і чи воно згине з заведенням латинки? Подаючи коротку історію постання русофільства, перехід від культурного русофільства до політичного, констатує, що "в угорській Україні" національний напрям не витворив досі ніяких орґанізацій...". Русофільський напрям постав рівночасно з галицьким... Та хоч там не мав конкурента, як у Галичині й Буковині, не міг витворити між народом стільки спустошення, що в нас, задля браку інтеліґенції, яка там стоїть далеко від народа. Пригадує, що "реформу азбуки в Галичині пору шовано ще в 30-их роках XIX ст., і хоч яка провалилася, то все-таки аж до війни давала матеріал русофілам до агітації між простим народом: "українці, бачте, не могли через наш протест завести латинки, тому завели лише фонетику; та фонетика — то лише переходова форма; вони незадовго повернуть до латинки, завернуть латинський календар, а опісля й цілий народ перевернуть у польський табор". "Історія подібних заходів в Галичині повинна і угорську духовну комісію також чогось навчити". Потім пише про русофільських поляків, які "орґанізували польські леґіони для боротьби проти Австро-Угорщини й Німеччини по вибуху війни". Пригадує і панславістичні процеси проти словаків, між якими, хоч пишуть латинкою, були й є русофіли. А "русофільська струя у чехів була вже дуже сильна, а в остатніх роках репрезентувало її дві партії: молодочеська і партія нар. соціялістів. Репрезентанти цих партій, як посли Крамарж, Клофач і інші, виступали в парламенті а навіть у спільних делеґаціях, усе ворожо проти українців, а брали в оборону русофілів, за що діставали від них опісля довжезні телеґрами з подякою. Відкликається і на хорватів і словінців, між якими, хоч уживають латинки, ніколи не бракувало русофільських струй. Потім пише про русофільство неслов’янських народів — французів, румунів, греків, вірмен, які під час війни зорґанізували у себе відділи добровольців і вислали їх боротися з росіянами проти турків. "З того бачимо, — пише Гнатюк, — що русофільство є суспільно-політичним явищем, та не залежить зовсім від письма". Для усунення русофільства на "Уг. Україні" допоручає Гнатюк піднесення народної освіти, виховання інтеліґенції, яка б не сторонилася від нього. "Для осягнення цієї ціли належало би завести до всіх народних та середніх шкіл обов’язкову науку української мови й письма. Завести в духовних семінаріях в Ужгороді та Пряшеві і в будапештянськім університеті кафедри української мови, літератури й історії". "Для піднесення освіти селян належало би заснувати курси, видавати ґазети і т.д. Інтеліґенція повинна заснувати собі літературне товариство...".

Само собою розуміється, що мадяри і не думали на піднесення освіти серед русинів, йшли лише до одної ціли: цілковито винародовати нас, щоб, по словам Уріила Метеора, і "сліди потомків щезли".

Восени р. 1915 наша комісія вже втретє звернулася до Риму до апостольського престолу; головну увагу звертали ми на тенденцію перемінити текстів і письма церковних книг, але при тім просили й оборони для церковних шкіл (Прилога В.)

Ця третя просьба була ось така:

Коли ординаріат Єпархії Мукачівської відповів Міністерству, що мадярська азбука фонетиці руської мови не відповідає і без приспособлення не може уживатися в науці реліґії і руської мови в школах, началися довгі переписки щодо приспособлення латинки до руської фонетики.

Щоб примусити нас до приняття латинки, почалися ґазетні атаки проти "Ужгородської аули". Так орґан мадярських шовіністів "Будапешті Гірлоп" в числі з дня 15 січня 1915 під заг. "Азбука ужгородського єпископа" (az Ungvari püspök abc-je) пише: "Стефан Новак, пряшівський гр. кат. єпископ, приказав у школах своєї єпархії уживання латинських букв і завів Григоріянський календар. Кирилика і Юліянський календар були зв’язками русинів до руської культури. Хоч як далеко були русини, ортодоксія все обновляла свої справи. Латинські букви русинам несуть середньоєвропейську культуру і приготовляють дорогу мадяризації їх. Але коли пряшівський гр. кат. єпископ радикально вирішив цю проблему, унґварська аула, якій підчинена більша половина рутенства, питання не рішає, але обходить.

...Задержить дух кирилики, коли другу наукову азбуку предкладує. Щось таке, як мали перед реформою своєю словаки... Це комедія. Унґвар не принимає мадярських букв, бо уважає їх невідповідними науковим вимогам. Але народ не потребує науки, але практичного життя, і рутенської науки нема... Поплатана унґварська азбука не буде іншим, як копією ненавидженої цирилики..."

В тиждень розписався знову "Пешті Гірлап" в числі з дня 23 січня 1916, під заг. "Букви кирилики і Унґвар" пише: "Є в нашій державі около 300 000 душ народности, яка не має політичних аспірацій інтеліґенції, яка цілком змадяризувалася, що й забула по руськи говорити... На зовнішню силу опиратися не хоче, сама як народність постояти не може, наслідком того може бути лиш мадяризація. Але... Кирилика і Юліянський календар — це оба мости до москаля...". Потім хвалить пряшівського єпископа др. Новака й остро осуджує, що Унґвар не піддався... Щось таке хоче, як що мали колись словаки... "Ужгород хоче лиш зробити міст від кирилики до латиники, щоб хоч коли міг вернутися назад до кирилики.

...Унґварські філологи відкликаються на українців, болгарів..., але то все лиш змагання до здобуття часу і до розриву з Пряшевом..." Від влади домагається енергійного виступу... Так писали та погрожували ще й другі мадярські ґазети. Весь Будапешт був тоді дуже ненависно настроєний проти Ужгорода. Пок. Мих. Балоґ, сиготський вікарій, був. посол, писав мені з дня 20. III. 1916:

"В Будапешті ведеться велика боротьба проти нас... Проти нас є ґарда Меллешова, яку сильно підпер др. Новак, вони проти нас настроїли владу. Ідуть безоглядно... Я переконаний, що др. Новак цілком утратить свою честь... Много терпеливости й часу потребує наша справа..."

Міністерство шкільництва "під натиском загальної опінії" вже в квітні 1916 р. рішучо приказало ординаріяту єпархії, щоб для церковних шкіл постаралася видати учебники, писані латинкою, бо від 1 серпня 1916 не буде дозволено уживання учебників, писаних кириликою. Щодо способу писання міністерство відступило від простого переписування по мадярській азбуці, але позволило уживати окремі знаки вмісто "и", "Ђ", "ы", а змість них і, ji, (yi), б, зм’ягчення співзвуків, які в мадярській азбуці не зм’ягчаються, апострофом і т.д. (Прилога Г.)

Приказав міністр ще й те, що руська мова може бути предметом науки лише в класах III—V, в перших двох і посліднім річнику лише мадярська може бути уживана.

На приказ міністерства, ординаріят єпархії Мукачівської заявив, що відвічальність за цю реформу кладе на міністерство й то в своїм пастирськім листі, і написав, в якім приказує, що це наступає від 1.IX.1916 і в церковних школах єпархії Мукачівської.

Міністерство на видавання потрібних книг уділило відповідну суму, якої виужиття ужгородська друкарня "Уніо" виказала. Але при тім друкарня стратила збут своїх видань, писаних кириликою.

При переписуванню учебників зустріла нас знову нова несподіванка. Міністерство (гр. Клебелсберґ) через свого делеґата постановило ось такі домагання:

1) уживати мадярські слова, які народ перебрав, напр. (алдомаш, асталош, бойтар, цимбора, ґазда, вармедя);

2) писати по мадярському правопису (на пр. Ungvár, Munkács а не Ungvar, Munkacs і т.д.;

3) вирази сільської, жупної адміністрації писати по-мадярськи напр. яраш (а не округ) солґабиров (не головнослужний).

Народ, прибитий страданнями війни, переслідуванням зі сторони урядників-шовіністів, прийняв цю "реформу" з великим огірченням. Але правительство мадярське досягло лише цього, що значно збільшилося число тих русинів, які бажали розпаду Австро-Угорщини. Самі не знали, як мала б вирішитися справа нашого народу, але проти Мадярщини було загальне настроєння, як то доказало голосування в Америці на питання, куди приставати, Мадярщина не дістала між русинами еміґрантами ані 1 процент голосів.

Акція мадярів против кирилики і нашого старослов’янського обряду розбудила національне почуття і в таких одиницях, які вже не мали надії на краще завтра народне. Ця обставина і пояснює одушевлення, з яким приняв наш народ ідею американських братів: автономна Підк. Русь в рамках слов’янської Чсл. республіки.






ПРИЛОГИ


А.РЕГЛАМЕНТ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИХ ЄПАРХІЙ, ЯКІ НАЛЕЖАТЬ ДО ЕСТЕРҐОМСЬКОГО АРХІЄПИСКОПАТУ


§1

Столицею центрального комітету греко-католицьких єпархій, що належать до Естерґомського архієпископату, є Будапешт.

Адреса: Центральний комітет греко-католицьких єпархій Естерґомського архієпископату.

На печаті використовує вживаний на греко-католицькій просфорі хрест і букви адреси, виведені в формі кола.

Печатка знаходиться під охороною центрального референта.


§2.

Безпосереднім звданням центрального комітету греко-католицьких єпархій, що належать до Естергомського архієпископату, у відповідності до рішень, прийнятих установчою нарадою 1 червня 1915 року, є такі:

а) визначення і друкування текстів літурґічних книг, потрібних для Мукачівської, Пряшівської та Гайдудороґської єпархій;

б) підготовка і запровадження григоріянського способу рахування часу замість старого календаря на території перерахованих вище єпархій;

в) у сфері виховання священиків уживати необхідних заходів щодо підготовки та запровадження їх у життя;

г) реформування монашого ордена святих отців Василіян на території областей Угорщини;

д) обговорення всіх інших питань, які сюди належать або згодом можуть виникнути.


§3.

Склад центрального комітету греко-католицьких єпархій, що належать до Еґерського архієпископату, такий:

а) голова — естерґомський єпископ, приймає державного кардинала;

б) співголови — перераховані обласні єпископи трьох названих єпархій, а у випадку звільнення посади — намісник капітули відповідної єпархії;

в) заступник голови — католицький державний секретар Угорського королівського міністерства реліґії та освіти;

г) члени — запрошені головою 12, тобто дванадцять церковних мужів, визначених зацікавленими єпископами.


§4.

Референта і нотаріуса центрального комітету греко-католицьких єпархій, що належать до Еґерського архієпископату, призначає голова.


§5.

Голова:

а) представляє центральний комітет, а саме: виступає посередником у всіх справах, що стосуються правової компетенції комітету, і здійснює зв’язки між святою Апостольською Столицею та Угорським королівським урядом;

б) скликає засідання, визначає їх порядок денний, веде дискусію і шляхом консультацій після узагальнень висловлених думок виносить рішення;

в) слідкує за діяльністю підкомісій і здійснює контроль за роботою канцелярії;

г) підписує подання, пропозиції і повідомлення центрального комітету;

д) з урахуванням потреб у духовних офіційних літурґічних книгах одержує схвалення Апостольської святої столиці і на підставі цього вживає заходів щодо їх видання;

е) на підставі пропозицій обласних єпископів скликає членів підкомісій.


§6.

Центральний комітет працює на пленарних засіданнях та в підкомісіях.


§7.

До компетенції пленарних засідань належить:

а) при визначенні обов’язків комісій попередньо виробляти потрібні напрями і рішення зі спірних питань, що виникають під час дискусії;

б) обговорення пропозицій, підготовлених підкомісіями, та винесення рішень;

в) обговорення і вирішення всіх принципових питань, які належать до сфери діяльності комітету.


§8.

Якщо якийсь член комітету через хворобу або з якоїсь іншої поважної причини не може взяти участі в засіданні, він зобов’язаний заздалегідь повідомити про це голову.


§9.

Ухвалу засідання центрального комітету, відповідно з пунктом б) параграфа 5, виносить голова.

Рішення підкомісій приймаються більшістю голосів. На випадок нічийного результату вирішує голос голови підкомісії.

І на пленарних засіданнях, і на засіданнях підкомісій, незалежно від кількості присутніх, виносяться остаточні рішення.


§10.

У запрошенні, яке стосується засідання, має вказуватися й порядок денний. Те, що не було внесено до порядку денного, не може обговорюватися.

Окремо висунута пропозиція може обговорюватися на засіданнях центрального комітету лише в тому разі, якщо вона хоча б за 48 годин перед засіданням передала в письмовій формі голові; він на випадок чого може винести запропоноване питання та внести його до порядку денного найближчого засідання.


§11.

У обговоренні одного питання кожний має право виступати лише один раз.

Однак голова має право дати дозвіл і на більше виступів.

Послідовність виступаючих оголошує голова.


§12.

Будь-коли слово можуть просити:

а) співголова та заступник голови;

б) головний референт;

г) хто хоче виступити з особистого питання або

д) з приводу регламенту бажає висловитися:

е) безпосередньо перед винесенням рішення подавач самостійної пропозиції.


§ 13.

Виступаючого, який відхилився від теми, голова перериває реплікою і звертає увагу на потребу не відхилятися від теми; виступаючого, який порушує порядок дня або принижує чиюсь гідність, голова закликає до порядку. У випадку повторного закликання до порядку голова позбавляє слова виступаючого.


§ 14.

Для підготовки питань центральний комітет з числа його членів, у тому числі й трьох призначених єпископів, створює підкомісії, у яких є представники кожного зацікавленого єпископства.

Голів підкомісій призначає голова центральної комісії; референта й нотаря підкомісії вибирають самі зі своїх лав.


§15.

Час засідань, підкомісій установлює їх голова в погодженні з головним референтом.


§ 16.

Ухвали і пропозиції підкомісій для їх подальшого розгляду подаються центральному референтові, який доповідає про них голові і готує цей матеріал на пленарне засідання.


§17.

На прохання голови та у випадках, коли йому заважають вести пленарне засідання, заступає його найстарший рангом співголова, а в діловодстві — заступник голови.


§ 18.

Головою канцелярій центрального комітету є головний референт. Завдання головного референта:

а) формулює всім подання і повідомлення, які робить голова від імені комітету, перебуває в розпорядженні голови при виконанні всіх обов’язків, що пов’язані з діяльністю комітету;

б) готує і облікує завдання центрального комітету; з цією метою збирає дані, що стосуються обговорюваних питань; підтримує роботу підкомісій і передає в їхнє розпорядження необхідні засоби;

в) доповідає про винесені на пленарні засідання питання, бере участь у засіданнях підкомісій, де має право голосу та право виступати з пропозицією;

г) як діловод центрального комітету веде протоколи пленарних засідань.







Б. ЗАУВАЖЕННЯ З ПРИВОДУ СТАРОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЛІТУРҐІЙНОЇ КНИГИ


І

Розпорядження Угорського королівського міністерства освіти і у справах реліґії за №13001 від 23 лютого 1905 року, яке поклало початок процесу видавання греко-католицьких літурґійних книг старослов’янською мовою, гласить: "Вважати за необхідне переглянути тексти літурґійних книг і при потребі відкоригувати відповідно до оригінальних грецьких текстів, що були збережені Апостольським Святим Престолом у формі оригіналів".

Відповідно до згаданого розпорядження міністерства, в Будапешті 25 листопада 1905 року проведено нараду, яка серед книг для видання на перше місце висунула літурґікон — літурґійну книгу, в основі якої — літурґійна книга старослов’янською мовою львівського видання 1866 року. Рукопис літурґікона старослов’янською мовою, переданий до друку, було видано у Львові 1905 року. Це видання 1905 року, зазнавши незначних змін, є копією видання 1866 року. Впадає в вічі, наскільки комісія у переглянутому примірнику намагалася відновити давні форми старослов’янської мови і усунути ті мовні форми, в яких проявився явно виражений вплив українізмів, що спостерігається в нинішній руській, тобто малоруській, мові. Дійсно, було б краще, хоча б з метою збереження чистоти старослов’янської мови, взяти за основу одне з давніших почаївських видань, у якому згаданий український напрям ще не був присутній.

Водночас немає жодних слідів того, аби комісія, яка готувала рукопис, спиралася на оригінальний грецький текст найновішого, 1873 року, видання друкарні Апостольського Святого Престолу "Пропаганда" в Римі, а також переглянула і при потребі внесла поправки до тексту, як про це вказано у згаданому розпорядженні міністерства за №13001 від 1905 року. Нехтування незначних, але досить численних деталей на 305-й сторінці рукопису: в епіклізі святої меси частково відсутнє, частково неправильно застосовується і не відповідає оригінальному грецькому текстові вживання письмових знаків, крапок і ком, що призвело до неточностей у тексті, створює можливість неоднозначного тлумачення, — тому складнопідрядне речення розривається на 4 окремі речення, а справжнє підрядне речення стає предметним доповненням попереднього речення. Редагування цього місця в літурґійній книзі, про яку йде мова, відповідає тлумаченню схизматиків. Католицьке розуміння тексту вимагає системи, яка застосована в грецькомовному виданні.

У тексті віросповідання (символу віри) при словах: "Вірю у єдину святу католицьку і апостольську Церкву" слово "католицьку" перекладено як "соборну", що дослівно означає — синодальну. У ході марамороського руху схизматиків одна з підбурюючих листівок, розповсюджуваних серед народу, вчепилася за це слово і проголошувала, що це є істинна церква, котрою правлять синоди, а не та, якою править Папа Римський. Тому це слово потрібно вилучити з усіх нових видань, бо воно в жодному випадку не виражає поняття католицизму, воно придатне для обману, особливо у тексті символу віри, та й у інших текстах, де трапляється слово "соборний", а на його місце внести грецьке "термінус технікус", що в перекладі на старослов’янську мову означає — католицький.


II

Згадуване розпорядження міністерства від 1905 року гласить: "Окремо маємо зазначити, що в молитвах за угорське апостольське королівство слово цар, поняття якого неконституційне, означає необмежену владу глави держави, і це слово постійно нагадує про російського царя, що було одним з основних мотивів видання книг, у новій літурґійній книзі буде доповнено виразом, що відповідає загальноприйнятому угорському праву".

На нараді 24 листопада 1905 року, скликаній відповідно до згаданого вище розпорядження міністерства, після тривалих диспутів було досягнуто згоди в тому, що замість слова цар, більш сучасний термін типу король чи краль до слов’янського тексту вносити не можна. Обґрунтовувалось це тим, що і в старослов’янському святому писанні слова король, рекс відображені словом цар, а слово кайзер перекладається на старослов’янську мову як кесар: отже, внесення сучасного слова призведе до фальсифікації слов’янської мови і до мовної помилки. Однак ці аргументи наради спростовує оригінальний старослов’янський текст літурґійної книги, що був запропонований для видання. У книзі, відповідно до державної приналежності Галичини, назва глави держави —австрійського кайзера — всюди згадується не словом кесар, а словом імператор, та ці аргументи наради ще в більшій мірі спростовуються греко-католицькими старослов’янськими літурґійними книгами почаївського видання тих часів, коли київська греко-католицька архієпископська єпархія територіально належала до польського королівства, тому на цій території, у відповідності з конституційним характером польської держави, для позначення поняття "глави держави" "короля" уживалося не слово цар, а король.

Те місце у святому писанні, на яке посилаються, також не є доказом на користь згоди, досягнутої на нараді, тому що на час смерті Господа Ісуса Христа, на знак пошани до імператора Юлія Цезаря, римські імператори іменували себе Цезарями, так їх називали і підлеглі, так само, як, на знак пошани до імператора Авґуста, згодом глава римської імперії став називатись авґустішим. Таким чином, згадане місце святого писання виражає лише те, що в ті часи єврейський народ не мав іншого короля, лише самого Цезаря, але це не означає, ніби це місце святого писання підкреслювало конституційно-правовий характер такого найменування.

І якщо в галицьких греко-католицьких єпархіях введення слова імператор, а на території польського королівства внесення слова король не означали фальсифікацію старослов’янської мови, і в цьому не вбачалась мовна помилка, і якби зацікавлене духовенство угорських грекокатолнцьких єпархій з літурґією на старослов’янській мові не обурювалось з приводу застосування слова король, про придатність якого створюють прецедент почаївські видання, що користуються загальновизнаним авторитетом у греко-католицьких колах, і яке є таким же скарбом старослов’янської мови, як і слова цар, воно могло б звільнити вже згадуване духовенство і паству від недостойних підозрінь. Verba valent usu: Словом цар у всьому світі звикли називати главу великоруської держави, так само, як під словом мікадо розуміють японського імператора і більш нікого. По відношенню до Бога, як у більш давніх, так і сучасних галицьких літургійних і богослужбових книгах для вираження поняття "король" застосовується слово цар, але для означення глави держави це слово не використовується вже декілька століть.

Отже, настав час, щоб греко-католицька церква в Угорщині, за зразком Галичини, виражала конституційний характер глави держави в літурґійних молитвах з обов’язковим уживанням слова король. Але не можна також замовчувати, особливо у церковній і католицькій сфері, апостольський титул угорських королів. Глава угорської держави — апостольський король. Отже, про нього потрібно згадати і в літурґії. Тому і в молитвах за короля, що звучать у латинській церкві, з повною лояльністю застосовується вираз "rex apostolicus", адже не можна нехтувати бажанням угорської церкви, яка здійснює літурґію старослов’янською мовою, включити в культові ритуали вираз апостольський король там, де згадується глава угорської держави.

Саме таке згадування дуже часто зустрічається у грецьких обрядах. У рукописі, поданому до розгляду, глава держави згадується словом цар на наступних сторінках: 60—77—276—277—281—289—296—307—316— 323—331 —337—353—366—373—377—393—407—406—555—641—642— 673—675—676—680—684—687, тобто у 29-ти випадках. Під час кожної святої меси це слово урочисто згадується 5 разів, на кожній вечірні — двічі, у великі свята — тричі, на утрені — тричі. У таких урочистих згадуваннях не другорядним, а дуже важливим, і, з точки зору державності, цим не можна нехтувати, аби угорський король був звеличений у ході святої літурґії і втілений у люблячі прихильні душі вірників виразом, який повністю виключає можливість неоднозначного тлумачення, що повинно відповідати конституційному характеру і визнаним церковним привілеям угорського короля.


III

Згадуване вже декілька разів розпорядження міністерства за № 13001 від 1905 року, що поклало початок друкуванню літурґійних книг старослов’янською мовою, далі гласить: "Вважаю за потрібне, щоб молитви, які читаються за ордоксальних осіб чи титули святих, не канонізованих римо-католицькою церквою, якщо такі трапляються, вилучались, і навпаки, вносились, у першу чергу, титули святих із династії Арпадів та інших угорських святих, канонізованих Апостольським Святим Престолом з часу розколу східних церков".

Якщо католицька церква возносить когось із своїх благочестивих до лику святих з огляду на почесті при вшануванні, то розпоряджається двояко — або лише дозволяє і тільки на певній території його вшановування, або приписує це і вважає обов’язковим. Що ж стосується церков суто східного обряду, в тому числі і греко-католицької церкви, кожне розпорядження Святого Престолу, чи то дисциплінарне, чи літурґійне, є обов’язковим для них лише у тому випадку, якщо це розпорядження у повній мірі поширює на них свою дію.

Зазначені тут побажання міністерства варто було б узяти до уваги в літурґійній книзі, яка готується до видання, разом із застосуванням загальних і діючих у цій сфері правил:

а) У літурґійних книгах грецького обряду і грецькою мовою, виданих останнім часом у Римі Апостольським Святим Престолом, відсутні офіціуми святих, канонізованих Святим Престолом з часу великого церковного розколу: вони не згадуються там як пропріуми (особливості) італогреків (пропріум італогрекус). Старослов’янська літурґійна книга, про яку йде мова, також не прийняла згадані офіціуми. А оскільки так сталося, то книга залишилася в рамках діючих правил; тому що прийняти ці офіціуми можна було б лише у тому випадку, якби Святий Престол узаконив ці офіціуми для всіх церков, тобто і для церков східного обряду, чого не сталося. Доказом цього є останнє римське видання вищезгаданих грецькомовних літурґійних книг.

б) Під ортодоксальними особами розпорядження міністерства, мабуть, убачає молитви з поіменним перерахуванням членів російської царської династії, що є звичним для російської схизматичної церкви, такого роду молитва, фрагмент чи спогад дійсно відсутні в книзі, про яку йде мова.

в) У літурґійній книзі немає офіціумів [* Офіціум — офіційна частина богослужіння, в якій згадуються святі, видатні особи церкви, глави держав і т.п.] і таких святих, вшанування яких Рим навіть негласно не взяв би до відома. Офіціуми неканонізованих, так званих ортодоксальних і схизматичних, святих у книзі взагалі відсутні.

г) Однак до літурґійної книги у досить значній кількості внесено святих, вшанування яких Рим частково лише взяв до відома, частково дозволив у певних рамках, але зовсім не зробив це обов’язковим для всієї церкви. Ці офіціуми, відповідно до церковної літурґійної термінології, є особливістю для даної церковної єпархії, дозволені і обов’язкові тільки на її території. Київська чи створена після її схизматизації Львівська єпархія, єпископська провінція ніколи не мали ієрархічних, церковновідомчих зв’язків з територією Угорщини. Те, що сьогодні є особливістю для Львівської єпархії, не є обов’язковим на території Угорщини. Так само, як вшанування короля св. Іштвана, св. Ласло, князя св. Імре і т. д., що є особливістю для Угорщини, не обов’язкові за її межами до того часу, поки Святий Престол не узаконить цього на території всієї церкви.

Такими особливостями Львівської єпархії в книзі старослов’янською мовою, що розглядається, є офіціуми:

1) 1 жовтня — Покрова Пресвятої Богородиці. Предметом свята є видіння, що сталося в квартирі Блешерні в Константинополі, яке унаочнило покровительство Пресвятої Богородиці. У Константинополі і в літурґійних книгах грецькою мовою ця подія не згадується, волохи теж не святкують цей день: це вшанування залишилося лише у руських. Святий Престол не приймав окремого рішення з приводу цього дня святкування, але негласно прийняв його до відома.

2) 14 жовтня — вшанування монахині Параскеви, яка вела благочестиве життя у місті Трація Епібаш, де її тіло в цілості збереглося протягом двох сторіч. Ці реліквії було перевезено 1221 року до болгарського міста Трново, звідти в 1641 році — у молдавське місто Ясси, де їм донині віддають почесті.

3) 28 жовтня — полоцька ігуменя Параскева, яка врятувалася втечею до Риму під час вторгнення татарів і там померла в 1239 році. Папа Григорій (Ґерґель) Х-й у 1273 році возвів її до лику святих і дозволив вшанування її пам’яті на території Литви.

4) 14 лютого — єпископ Кирило, який винайшов слов’янську азбуку, помер 14 лютого 869 року в Римі, коли його разом із братом Мефодієм викликали до Риму через принесену ним до Паннонії слов’янську літурґію.

5) 14 квітня — день пам’яті мучеників Антона, Яноша, Євстафія, які страждали в 1342 році у литовському місті Веліра. Дивно, що календар Міклоша Ніллеса, який враховує навіть незначні подробиці, не згдує цих мучеників. Судячи з того, що львівська літурґійна книга прийняла їхнє вшанування, вони були католиками. Але відомо і те, що їх вшанування, з негласної згоди, дозволене хіба що у Львові.

6) 2 травня — день перенесення в 1072 році реліквій князів-мучеників Бориса і Гліба, синів великого князя Володимира.

Синод у м. Замостя, проведений 1720 року єпископами київської, тоді ще католицької, єпархії встановив пошанування пам’яті цих мучеників обов’язковим для Литви, і це рішення Святий Престол затвердив.

7) 3 травня — вшанування пам’яті преподобного Теодосія київськопечерського, який також помер 3 травня 1074 року. Святий Престол не прийняв із цього приводу рішення і негласно взяв це до відома.

8) 9 травня — перевезення мощей мирлікійського єпископа-чудотворця Св. Миколая до міста Бари за часів імператора Алексія Комнена. Це святкування руські прийняли нібито за ініціативою папи Урбана II-го в 1091 році, але в грецьких та а арабськомовних літурґійних книгах про це не згадується.

9) 11 травня — вшанування пам’яті моравського єпископа Мефодія, просвітителя слов’ян, який разом з братом Кирилом започаткував слов’янську літурґію і завершив цю справу по смерті брата. Святий Престол возвів його в сан архієпископа. Помер він 11 травня 886 року в місті Велеград у Моравії.

10) 5 червня — спільне свято Кирила і Мефодія, відповідно до "Grange mimus enciklika", якою вшанування цих двох апостолів слов’янських поширено на всю церкву, і яке галичани внесли до календаря у 1880 році в числі освоїх особливих свят.

11) 10 липня — вшанування преподобного Антонія києво-печерського, який започаткував інститут чернецтва серед руських. Св. Антоній, руський за походженням, виховувався у відомому грецькому монастирі на горі Атос, а повернувшись на батьківщину, заснував відомий Києво-Печерський монастир. Помер у 1063 році. Святий Престол не приймав рішення про вшанування його пам’яті, але негласно взяв це до відома.

12) 11 липня — вшанування пам’яті великої княгині Ольги, бабусі Св. Володимира. Померла в 969 р. За її натхненням і за її прикладом прийняв хрещення Св. Володимир. Святий престол не приймав рішення про її вшанування, але негласно взяв це до відома.

13) 15 липня — день вшанування великого князя Володимира. Помер У 1015 році. Він для руських — як Святий Іштван для угорців. Його вшанування Святий Престол не встановлював, але і не заперечував.

14) 24 липня — мучеництво князів Бориса і Гліба, які прийняли мученицьку смерть за часів князя Ізяслава 24 липня 1015 року. День мученицької смерті, як і перенесення мощей, відзначається як особливий для руського народу Замойським Синодом, який відбувся в 1720 році.

Із перерахованих святкувань вшануванню 1 жовтня Покрови Святої Богородиці з угорської національної точки зору не приділяється увага, але в тексті виразно вимальовується руський національний відтінок. Після цього святкового ритуалу не можуть бути залишені в угорському виданні як такі, що не вшановують угорську державну ідейність.

Перенесення мощей мирлікійського епископа-чудотворця Св. Миколая в м. Бари варто, зважаючи на місцеві відносини, підтримати і в Угорщині.

У справі вшанування Кирила і Мефодія найкраще було б повернутися до стану, що передував Grande mimus enciklika, тобто, враховуючи те, що ці вшанування Святий Престол поширив на всю церкву і зважаючи на те, що такі вшанування вже проводились греко-католицькими слов’янами до 1880 року, дні пам’яті Св. Кирила 14 лютого і Св. Мефодія — 11 травня, можна б залишити, а спільне їх святкування (5 липня) відмінити як таке, що може легко перерости в національне свято слов’ян, у чому на території Угорщини аж ніяк нема потреби.

Інші 9 перерахованих офіціумів на території Угорщини не мають права на існування, оскільки вони носять явно виражений руський відтінок. Жоден із них Святий Престол не зробив обов’язковим для всієї держави, отже, їх можна вилучити без будь-якої образи по відношенню до церкви і віри. З обговорюваної літурґійної книги маємо вилучити згадування імен святих преподобних києво-печерського Св. Антонія і києво-печерського Св. Феодосія на ст. 276, 669, 676, 677; адже цих двох благочестивих монахів до святого тексту внесено тільки завдяки національній гордості руських, а в грецькому тексті на вказаних місцях не згадуються настоятелі нації, наприклад Св. М. Константин.

д) Впадає у вічі ставлення комісії до справи вшанування пам’яті полоцького єпископа Св. Йосафата. Ім’я цього видатного борця за справу унії грецької і латинської церков вилучено зі сторінок 276—669—676—677, а також вилучено день вшанування пам’яті — 12 листопада. Єпископ Св. Йосафат, у миру — Кунцевич, прийняв мученицьку смерть 12 листопада 1623 року від помсти російських розкольників. Папа Урбан VIII 1642 року возвів його у лик блаженних, папа Пій IX в 1867 році возвів у лик святих, а папа Лев XIII у 1888 році поширив його вшанування на всю церкву. Таким чином, комісія, що редагувала літурґійну книгу, про яку йде мова, перевищила свої повноваження і безпідставно стала в опозицію до чітко вираженої позиції Святого Престола, анулювавши офіціум цього святого мученика дня 12 листопада. Повага до рішень церкви вимагає, щоб у літурґійних книгах, що видаватимуться, було відновлено офіціум Св. Йосафата дня 12 листопада, однак вилучення його імені на вищезгаданих сторінках може залишитися в силі без порушення розпорядження Святого Престола. Буде правильно і справедливо згадати його окремо на території його батьківщини, але не у храмах Угорщини.

е) 3 офіціумів династії Арпадів та інших угорських святих обговорювана літурґійна книга вносить до каталогу святих і приписує їх вшанування месою 23 жовтня (за новим календарем — 5 листопада) — князя Св. Імре; 6 листопада (за новим календарем — 19 листопада) — Св. Ержебет, 14 червня (за новим календарем — 27 червня) — короля Св. Ласло, 7 серпня (за новим календарем — 20 серпня) — короля Св. Іштвана.

Така розстановка в деякій мірі обґрунтована у випадку вшанування дня Св. Іштвана, тому що 20 серпня є національним святом угорців. Отже, це свято мають відзначати послідовники як нового, так і старого календаря. Але це незвично і суперечить церковній процедурі, тим паче, що дні шанування інших перерахованих угорських святих не є національними святами. Тому ці вшанування потрібно встановити в призначені для них дні і в старому календарі. Отже, вшановувати пам’ять князя Імре — 5 листопада, Св. Ержебет — 19 листопада, короля Св. Ласло — 27 червня, короля Св. Іштвана — 20 серпня, а щодо свята короля Св. Іштвана, то можна видати окреме розпорядження про те, що коли календар старого стилю застосовуватиметься у старослов’янській літурґії, до того часу, зважаючи на національний характер, це свято відзначатиметься 20 серпня за новим календарем, тобто 7 серпня — за старим. Така перестановка святкових днів, між іншим, трапляється як у латинському, так і в грецькому обрядах.

Вшанування святих з династії Арпадів літурґійна книга приписує зі спільного офіціуму святих. Така процедура є незвичною в практиці деяких єпархій, оскільки такі дні вшанування, що мають суто місцевий характер, як правило, відзначаються більш урочисто. Вищезгадані 9 галицьких пропріумів наділені, без винятку, новими святковими офіціумами, які на території Угорщини не мали б право існувати. Отже, варто подумати над тим, щоб вищевказані святі з династії Арпадів, до яких треба причислити хоча б Св. Марґіту, були наділені такими офіціумами, з використанням і вплетенням до них легенд про святих, які в значній кількості трапляються в ліґурґійних книгах грецького обряду, і такого ступеня, який би відповідав ступеню дуплекс, що застосовується в латинському обряді.

Ці нові офіціуми потім потрібно подати Святому Престолу для затвердження і дозволу, на що повністю можна рораховувати: у відповідності з усіма правилами і побажаннями вони були б загальними для угорської греко-католицької церкви.


IV

Греко-католицька літурґійна книга в тій редакції, в якій була подана до друку, готувалась тільки для галицьких єпархій і більш ніде не використовується. Серед грецькомовних літурґійних книг окремого літурґікона нема, а обряд і система молитов наводяться в євхологіоні (допоміжній книзі) — ритуалі, як його перша частина. Необ’єднані народи, які користуються грецьким обрядом, хоч і мають окрему книгу старослов’янського мовою для мес (служебник), але вона містить лише те, що в грецькомовних євхолоґіонах введено під цією назвою. Літурґійна книга волохів, як об’єднаних, так і необ’єднаних, також містить фрагменти грецькомовного євхологіона, приписані для святого богослужіння. У арабів єхологіон, отже, і зміст і структура літурґійної книги, повністю наслідує систему грецькомовних книг, значить, араби, як і греки, не мають літурґійних книг.

Літурґійна книга, подана до друку, використовується тільки галицькими греко-католиками, але вивезена звідти і в угорські єпархії з старослов’янськомовною літурґією, крім текстів святих мес, містить усі євангельські і апостольські розділи, а також антифіони, тропаріони, контактіони, прокімени, вірші до причастя і теотокіони, що пов’язані з ними, що співаються на богослужіннях протягом року. Отже, обговорювана книга містить Євангеліє, повний текст літурґійних книг під назвою "Апостол" і половину літурґійних книг під назвою "Горологіон".

Літурґійна книга загального користування церков із грецьким обрядом містить лише ті розділи, які в даному примірнику обговорюваної книги розміщені на 1) сторінках з 671 по 689; 2) з 273 по 392 і з 637 по 670 і складають разом не більше, як 173 сторінки. У той час розділи, які містяться на сторінках 272, 393—636, 689—698, не відносяться до літурґікону, хоч ці частини в сумі складають 523 сторінки. Тобто, з 697 сторінок лише 173 містять текст саме тільки літурґійної книги, тоді як на 523 сторінках міститься текст згадуваних трьох книг.

Серед 14 літурґійних книг, що повинні бути надруковані, розпорядженням міністерства окремо згадується горолоґіон, інакше — Апостол і Євангеліє. Отже, немає сенсу, ні потреби видавати тексти цих книг окремою книгою і включати їх до літурґійної книги. У цьому немає смислу ще й тому, що асиґнувань для видання в сумі 400000 крон, на думку спеціалістів, не вистачить, хіба що вдасться здійснити певні заходи, щоб зекономити кошти. Більш давні, почаївські греко-католицькі старослов’янські літурґійні книги, згадувані вище, не є більшими обсягом, ніж звичний зміст уживаних літурґійних книг.

Літери також не мають бути надзвичайно великими. Їх доцільно набирати таким же шрифтом, як, наприклад, у даному примірнику "Тиха молитва". У грецькомовній літурґійній книзі текст набраний літерами "цицеро", настанови набрані так званими рубриками, гармондами. Літурґійну книгу мовою волохів надруковано літерами такого ж розміру. Літурґійні книги грецькою, волоською і арабською мовами надруковані більшим, 4-м форматом, при цьому, однак, площа аркуша використана повніше. Якщо комісія у поданій до друку книзі хоче дотримуватися форми фоліо, то можна на одній сторінці розмістити дві колонки. Таке розташування практичніше, полегшує читання тексту, з іншого боку — дозволяє повніше використати площу для друку.

Із суми витрат на видання можна вилучити витрати на обкладинку. Усі видання слід зброшурувати, що значно зменшить суму витрат.

Що стосується розмірів літер, то при друкуванні літурґійної книги, зредукованої до необхідного обсягу, можна використати літери двох форматів, які вживаються в угорськомовних розділах святого письма єгерського видання, вклеєних тут збоку, тобто, більші літери для тексту, а менші — для рубрик, якщо книга буде видаватись у формі фоліо з двома колонками.

Для книг, про які йде мова, де б вони не друкувались, напевно, потрібно буде придбати нові комплекти літер. Друкарня віднесе витрати на їх придбання на рахунок друкарських витрат. Отже, нема потреби, щоб видання такої солідної серії книг церква доручила приватній чи акціонерній друкарні, закріпивши тим самим у їх власність повний комплект набору.

Друкарня університету не наважується взяти на себе друкування цієї серії книт. Отже, всю цю роботу може взяти на себе державна королівська друкарня, яка має сучасне обладнання. У цьому випадку придбані нові літери, кліше, разом із правами на видання цих книг, залишаються у власності угорської держави, яка несе і видавничі витрати.




В. НАЙСВЯТІШИЙ ОТЧЕ!


Щоб докладніше інформувати св. Апостольський Престол про небезпеку, яка загрожує реліґії та св. Унії русинів, що живуть в Угорщині, вручаємо як доповнення до попереднього цю нашу скромну записку.

По-перше, у червні цього року ми з відповідною вірністю передали св. Апостольському Престолу рішення угорського керівництва про те, щоб наші літурґійні книги видавалися в Угорщині на кошти держави, однак при виданні старослов’янські букви (так звані кириличні) було усунуто, власне було замінено угорськими літерами, а точніше — латинськими літерами в їх угорській вимові.

Далі, в кінці серпня ми з великою охотою згадали ту постанову, тому що 9-го серпня цього року в Будапешті під головуванням його еміненції кардинала пана Примаса Угорщини діяла так звана центральна комісія, яка, крім видання літурґійних книг, узяла на себе обов’язок з власної ініціативи також видання інших церковних матеріалів та різні нововведення.

Ми прагнемо дуже покірно вказати на проблему та мету цих нововведень, тому всю суть справи, здійснюваної в такий спосіб єднання, свідомо і дуже точно викладаємо до ніг Твоєї Святості:

А) Передусім наводимо "регламент" центральної комісії в латинському звучанні разом із оригіналом, із якого видно, що заступником голови комісії обрано особу нецерковну (лаїка), міністерства культу і освіти, що суперечить регламенту. А ведення протоколів та друкування їх для комісії доручено службовцеві міністерства культу.

І ця комісія, що діє за вказівками цивільного керівництва, підпорядкувала своїй владі обов’язки чисто церковні; а крім того й такі, що стосуються Конгрегації з поширення віри. Такими є: видання літурґійних книг, зміна тексту і письма літурґійних книг, скорочення наших обрядів, об’єднання старого і нового календарів, нововведення у виховання клериків, реформування Чину св. Василія Великого і т. ін.

Підпорядкувавши ці питання названій центральній комісії, яка зовсім не радилась з єпархіальними синодами, священики і наші віруючі проймаються великим недовір’ям та розчаруванням, бо бачать у цих нововведеннях політичні махінації, спрямовані на зміну нашого обряду і на повне його знищення.

Б) Про це переконливо свідчить уже й сам початок функціонування Цієї комісії, а саме зауваження проти Міссаля (Богослужбова книга), проти Євхологіона (молитовника), проти Євангелія, Апостола (книги послань) та проти старослов’янського Октоїха; зауваження написано якимось невідомим цензором і передано нам на першому засіданні комісії 9-ого серпня Його еміненцією Примасом.

Ці зауваження подано в латинському перекладі та з оригінальними примірниками представлено під знаками 2%—6%, пронизані неправдивою та ворожою думкою, за якою русини, що живуть в Угорщині, начебто перестають дотримуватися свого власного обряду, до якого вони звикли протягом стількох століть, буцімто русини переходять на чисто грецький обряд. Цю думку про зміну нашого обряду посилює й багато разів повторюване бажання міністерства угорського культу, за яким наші літурґійні книги мають узгоджуватися з грецьким текстом. Унаслідок такого нововведення наша церква змушена була б закинути свої обряди заради яснішого визнання віри та для збереження різниці між схизматиками і ухвалою св. Апостольського Престолу з приводу обрядів, які розвивалися і до яких звикли протягом стількох століть і пристосовуватися до нових обрядів, що привело б нас тільки до дальшого зближення зі схизматиками.

Наші відповіді на ці зауваження, долучені під № 7%—11, частково ілюструють кривди та небезпеку, які готуються нововведеннями проти нашого обряду.

В) Традиційна побожність нашого народу, прив’язаність до свого рідного обряду, до літурґійної мови та до старослов’янського письма зобов’язує нас доповісти св. Престолу також про ті небезпеки, які високопреподобний пан Степан Новак, пряшівський єпископ греко-католицького обряду, викликав своїм розпорядженням про відміну старослов’янського письма не тільки в своїй єпархії, але й у всіх русинів, що живуть в Угорщині.

У цьому розпорядженні, долученому під № 12, високопреподобний єпископ підчиняється цивільним властям і, на превеликий жаль, народові, який зазнав багато лих від воєнних дій, навіть не згадує про згоду свого капітулу, який зобов’язується в усіх важких справах домагатися думки, згідної з каноном, забороняє школам, яких підтримують церковні громади, навчати старослов’янському письму, прийнятому в нашій літурґійній мові, котре використовується вже упродовж тисячі років, і водночас наказує, щоб руську мову вивчали з текстів, писаних угорськими літерами згідно з угорською фонетикою.

Це розпорядження є порушенням справедливості та права церковних громад як утримувачів шкіл, тому що єпископ виконує тільки функцію заступника головного референта над цими школами, а не роль утримувача. Крім цього, не відповідає покликанню єпископа як такого, котрий зобов’язується турбуватися, аби його віруючі вивчали й літурґійне письмо.

Цивільна влада на підставі цього непродуманого розпорядження пряшівського єпископа вимагає також від нашого управління відповідного нововведення. Угорська щоденна преса у своїх публікаціях також різко нападає на нас, твердячи, що коли один єпископ міг заборонити старослов’янське письмо, то чому не може зробити це саме і другий єпископ русинів.

Насправді таке нововведення в нашій єпархії зовсім неможливе. Воно принесло б народові значно більше горя та гніву, ніж у Пряшівській єпархії, яка майже на половину складається зі словаків; наша єпархія має удвічі більше русинів, і наші діалекти неможливо точно передати угорськими літерами. Тому таке нововведення без належної підготовки могло б у нас викликати величезні незгоди, могло б відчужити духовенство від народу і довести св. Унію до найбільшої небезпеки. З цього виникла б велика небезпека. І в минулі роки схизматичну аґітацію вдалося придушити тільки застосуванням державної підтримки.

З метою уникнення цієї небезпеки звертаємося до св. Апостольського Престолу з синівською послушністю, дуже покірно просячи, аби він усе необхідне правдиво вирішив, щоб наші настоятелі не наважилися схвалений текст літурґійних книг та письмо прямо чи непрямо, тобто через школи, заборонити чи привести його в хаос.

Щодо знущань, які називаються в зауваженнях проти літурґійних книг та наших обрядів, то уклінно просимо конкретно вирішити таке:

1. Чи дозволено міняти текст літурґійних книг на текст чисто грецького обряду?

2. Чи дозволено в Символі віри (Вірую), згідно з католицьким розумінням, замість старослов’янського слова соборний в угорській транскрипції вживати грецьке слово католицький?

3. Чи дозволено в св. Літурґії замість старослов’янського слова царь (цар) уживати руське слово король з означенням апостольський, а замість слова православний уживати слово правовірний?

4. Чи дозволено викинути з наших книг культ святих, які походять із

Малоросії?

5. Чи має право Угорський уряд видавати наші літурґійні книги без дозволу св. Престолу не кирилицею, а — угорськими літерами, довільно вставляючи форму видання та друкування?

6. Чи св. Престол може давати згоду на заборону руським єпископам старослов’янського письма в початкових парафіяльних школах?



Щиросердно виклавши це і припавши до Твоїх ніг, у найбільшій побожності цілуючи їх, ми залишаємося в синівській послушності в Унґварі в Угорщині 4 грудня 1915 року.


Найвідданіші Твоїй Святості, які вважають себе гідними синами в

Христі.


Петро Ґебей, д-р Семен Сабо, д-р Георгій Шуба, Авґустин Волошин.












Бачив. Будапешт, 28 липня 1916

Янкович s. k. міністр реліґії та освіти













ОБОРОНА КИРИЛИКИ. Як оборонялися підкарп[атські] русини проти останнього атаку мадяризації перед переворотом? Надруковано в "Науковому збірнику товариства "Просвіта" в Ужгороді". — Річник XII за р. 1936). — Ужгород, 1937. — С. 85—117. Перший, скорочений варіант цієї статті і без додатків друковано у "Споминах" у 1923 році. (V. Борьба за цирилику. — С. 73—87). Див. С. 67—72 нашого видання.

Подається за текстом "Наукового збірника". Додатки А, Б і Г перекладено з угорської мови (перекладач П. Чучка), В — з латинської мови (перекладач Ю. М. Сак).

До видання статтю підготував проф. П. Чучка.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.