Попередня     Головна     Наступна

Авґустин ВОЛОШИН

ПАМ’ЯТІ ОЛЕКСАНДРА ДУХНОВИЧА

"Самі здорові співайте,

А на "батька" пам’ятайте".

(Із посл. пісні Духновича)

Устами поета говорить к нам геній народа. Душевні очі його видать у будучність. Він є пророком народних ідей.

Талант поета — то дар Божий, дар не так для нього самого, як особливо для народа, для сучасних і будучих поколінь.

Ми, підкарпатські русини, мали до сих пір дуже мало таких людей.

Одним із найзаслуженіших був Олександр Духнович.

Йому дуже много маємо дяковати; можеме сказати, що Духнович має головну заслугу в тім, що світло русько-народного сознання на Підкарпаттю не загасло зовсім, що слід потомків колись славного руського народа не щез.

Хто бо знав його, хто читав його вірші і книги, той із його щирої любві ко своєму народу сам почув теплоту народної солідаріти.

Дня 24 апріля 1923 року минуло 120 років від дня уродження Олександра Духновича.

Всі підк. русини, а особливо члени "Просвіти", радо привітають книжочку, де буде описано життя і діяльність нашого "батька".

Най пізнають наші люди, чого в серці твоїм було много, най порозуміють, які ідеї гнали Тебе ко неутомимой праці, най научаться, як треба любити свою церков і свій народ, як треба трудитися для своїх!

І про що ся називаєш Ти "батьком"?

Прото, бо руський народ був Твоїм родом, Твоєю дитиною, честю і славою; в ньому видів ти свій дух, свою будучність, своє щастя.

І за сію гарячу любов не достав Ти нич, ні похвали, ні богатства, даже приняв Ти і од своїх много невдячности!

А колько то стихій бурних,

Колько молній і стріл бурних

Ізніс от врагое природних

І от чужих і от радних.

Но зато Ти не перестав любити русина, бо Ти любив його не лиш за добру сторону, но і за його хиби та злобу, хоть і плакав над ним!

Твої слова, твій заповіт буде ведучою звіздою для грядущих поколінь, Твої ідеї зродять нам ревних жовнірів для народного войська. Твій дух меж нами буде од рода в рід!

МОЛОДІ ЛІТА ДУХНОВИЧА

Ол. Духнович родився в селі Тополя (Земплинської жупи) дня 24 апріля 1803. Отець його Василь був там гр.-кат. священиком, мати його, Марія Гербері, була донькою Іоанна Герберія, пароха Дьордьошського. Олександр був сином другим родичів своїх.

Хрестини малого Олександра відбулися дня 1 мая 1803, і то обряд хрещення кінчив Михайло Пуза, парох Кривуцький (потім Кленовський), хресними родичами були Олександр Сірмаї і Клара Беллович.

Родичі дуже старанно виховали малого Олександра, і то вже в молодих літах заскіпили в душу його любов ко своєму народу. Вже в родиннім домі научився по-руськи читати-писати. Потім понесли го родичі до уйка Димитрія Герберія в Старину і оп’ять до діда Івана Герберія до Клокочова, де окончивши руські начально-шкільні студії (як сам пише: absolutis ruthenicis elementaribus notitiis), року 1813 повезли ‘го в Ужгород, де за три роки кінчив нормальні класи (учителями його були Іван Беньовський і Антоній Бем), а потім переступив у гімназію. Професорами його були в гімназії: Екер, excapucinus, Михайло Полянкай, Ігнатій Кисель, Георгій Дурані і Михайло Повольний.

В науках був приліжний і скоро виказав свій поетичний талант.

На жаль, вже в р. 1816 утратив любимого отця, котрий помер в хвороті тиф.

Мати осталася з 6 сиротами.

Найстаршим між дітьми був Олександр і, як він в своїй автобіографії пише, р. 1821, хотяй готовився виучитися за міряльника, на просьбу матері стався клериком єпархії Пряшівської. Як такого єпископ Таркович з стипендією 150 флоренів на дворічні філософічні студії заслав до Кошиць, а р. 1823 — на богословський курс до Ужгорода.

ДУХНОВИЧ В ПРЯШІВСЬКІЙ ЄПИСКОПСЬКІЙ РЕЗИДЕНЦІЇ

Року 1827 докончив богословські студії і дораз виіменовали ‘го за єпархіального архиваря до Пряшева. Но "тяжка" була моя судьба, - пише він, - в єпархіальнім уряді, хотяй приліжно працював’єм, не раз день і ніч не спочивавши, хотяй не раз похвалив мня начальник канцелярії, однако ані один "денар" нагороди не дістав і прото премного терпів нужди; вже і одежа ми порвалася, не раз (правду кажу, совісно) босий перебував дома, но приліжно’м писав, однако не знав добути ласки і помилованя, єще і харч, і буваня одказав ми єпископ Таркович, сей чудної натури чоловік (curiosae indolis homo). Задар просив я якунебудь капеланію або найслабші тоді фари — жолцовську і волковську, або іншакоє хоть якоє поміщеніє, понеже не приспіла полегша, принужден був’єм думати, що під нещасною планетою узрів я світ! Що уже було мені ділати! Одказали мні всякоє поміщеніє іще і одпущення у другу єпархію, у котру охотно би були мня приняли, не було мні дано, а мучитися навіки молодому ще чоловіку, перевищало вже сили людські! Що та же ділати? Глядати кусок хліба і прото кінцем місяця октобра 1830 року з відважною душею оставив я сіє місто мук і, од нікого не одклонившися, серед гірких сліз з позиченими мні грошми (єдного флорена) від Атаназія Яромиса, адміністратора парохії, цуравий і наполубосий, як біженець прийшов я в Ужгород".

Там єпископ В. Попович, котрий його вже в семинарії лично спізнавав, ласкаво і дружно його приняв і сейчас перебрав в клир єпархії Мукачівської; но понеже єпископ Григорій Таркович проти сего протестовав і демісію дати не хотів, остався як "вандруючий", ніде не маючий аплікації (приспособлення)".

Но Божоє провидініє і тут засвітило ласкаво на бідного, понеже віцішпан Ужанського комітату Стефан Петровай "взяв мене невинного під свою протекцію, принявши мене в дом свій, повірив мені 7-річного сина свого Акакія для виховання; що я, вигнаний, поблагодарити желавши, сина його по найліпшим педаґоґічним началам виховав і учинив з нього мужа ученого, серйозного, солідного, разом стався поважним другом дома... і познакомився з цілим панством комітатів Ужанського, Бережанського, Земплинського і Саболчського".

В домі Петровая перебув Духнович до р. 1832.

І так не много радості зазнав наш Духнович в своїх молодих літах. Утіхи глядав і найшов він лиш во своїх віршах, котрі вже тоді почав писати. І в тих віршах не відбивається тот смуток, котрим написана автобіоґрафія, но ясна, весела, душа поета.

ДУХНОВИЧ НА ОСТРОВІ "ГЕЛЕНА" (В БІЛОВЕЖІ)

Р. 1833 єпископ Таркович призвав назад Духновича у єпархіальну службу і, як він сам пише: "як послушний син вернувся до Пряшева" оп’ять у єпископську канцелярію, но по словам його, "оп’ять обновилася мстительна натура єпископа". Того часу умер Стефан Скородинський, парох комлошський, і на місто його назначен Ол. Духнович як дочасний адміністратор на один рік ко вдовиці, матери 5 сирот.

Сей рік був для Духновича дуже тяжкий, понеже роботи було много, а доходу і на стравовання не старчило. І по істеченії того року фару достав другий (Іосиф Павлович), а Духнович переложен до Біловежі, де вже за три роки не було священика, бо ніхто не хотів тоту слабеньку фару приняти.

Тут чотири роки мусив перебідовати Олександр Духнович. Однако утіхи найшов він в благодарності і любві вірників і в благосклонності панських фамілій сусіднього села Комарова, Іосифа і Ернеста Бідешкуті.

Сії роки Духнович використав на то, що собирав народні пісні і віддавався ботанічним наукам, при чім сам обробляв свою загороду, котра так много і так милого заняття дала йому, що як пише: "ніколи не чувся бути самотнім (nunquam se sólům fuisse sensit)".

В своїй автобіографії споминає Духнович свій сон, котрий йому снився ще р. 1829 в Пряшеві.

"Явилося мені — пише (по-латинськи), — в сні село: Біловежа, котру я ніколи не видів і ім’я її ніколи не чув і однако видів во сні її каменисту дорогу, видів цілу околицю, видів церков з 5-ма турнями, видів парохіальний дом, значить, одну сільську хатину, видів загороду і сеє місто представлялося мені як тюрма, у котру я запертий був, одпроваджений во сні туди, коли і було сказано мні, що там буду бувати!

— Я, перепуджений, став проливати сльози і воскликнув: туй є отже, мій острів Гелена!

І тогди якийсь геній приступив ко мні з утіхою: "Не бійся, не упадай духом, туй лиш за 4 роки будеш бувати, а тогди висвободишся і добре тобі буде".

Коли р. 1834 Духнович первий раз увидів Біловежу, прийшов му у пам’ять той сон в р. 1829 і сказав:

— Се єсть мій острів Гелена!

І тот сон і утішав його, що не довго буде держати побут його туй, і дійсно дня 1 апріля 1838 р. воззвав його новоіменований єпископ Мукачівський, добрий його знакомий ще із Пряшівської єпископської канцелярії, Василь Попович, щоби перейшов у єпархію Мукачівську, і тоді, прощавшися з своїми вірниками, відправився в Ужгород.

ДУХНОВИЧ В УЖГОРОДІ

Дня 23 апр. 1838 року начав Духнович свою нову службу в Ужгороді як нотар консисторії. Туй остався він аж до 1 января 1844 року, понеже дня 11 апр. 1843 виіменовали ‘го, за законами єпархії Пряшівської (canonicus scholasticus). Як каноник інсталлован (заведен) дня 23 юлія 1843 року.

О переході своєм до Мукачівської єпархії в автобіографії своїй лиш то пише Духнович, що "ніколи нікому би не радив із одної єпархії перейти у другу", а особливо мало більшу посаду заняти, ібо "єсли до того часу не мав ворогів, в чужім новім місті неодмінно много їх буде мати".

Однако побут Духновича в Ужгороді мав для нього дуже добрі наслідки. Утіху свою найшов він тут особливо у богатій єпископській бібліотеці, котру приліжно перестудіював.

Сії студії привели його ко думці: основати першу руську друкарню для Підкарпаття. Формальноє внесенє подав Духнович лиш 1850 вже із Пряшева. Сію друкарню Духнович хотів основати в Мукачівськім монастирі, де із среди членів чина св. Вас. Великого найшли би ся робітники для друкарні і особливо для писання.

Шкода, що прекрасна ідея Духновича осталася лиш ідеєю!

ДУХНОВИЧ ЯК ПОСОЛ

Від дня 1 янв. 1844 оп’ять в Пряшеві буває Духнович, котрий з великою охотою начав свою роботу як каноник. Р. 1846 (7/V) стався canonicus custos, p. 1851 canonicus cantor, 1857 canonicus lector.

B 1847 i 1848 р. Духнович був вислан co сторони Пряшівської капітули як перший і послідній посол до Пресбургу (Братислава), у собраніє делегатів країнських (парламент).

О том посольськом собранії пише Духнович: "Розлючені скажениною національності "Отці края" в главі з Людовиком Кошутом з подобними йому пролетарями були переняті наміренієм все зреформовати. В явних совіщаннях не обдумання, но насильство, як якась зараза, панувало, не обдумана молодіж, собравшися із всіх околиць края, криком і неправильними воскликами мішала серйозні наради так, що хто для добра рідного краю хотів поговорити, не міг то зробити. Желанія серйознішої части, церковної і світської, не уважилися. K табору невдоволених перейшло большинство маґнатів і шляхтичів, котрі, по словам Духновича, так засліплено требовали зреформування конституції, що таким средством виділися в руках Людовика Кошута, як "листя дерев в службі подува вітра".

Описуючи напрям засідань парламента, зазначує Духнович, що: "Сесі нещасні посли (infausti hi Patres Conscripti), поставили собі за принцип основати велику мадярську державу і рішили, щоби лиш мадярський язик мав своє повноє право і кождий обиватель сейчас почав учитися сему язику, даже і говорити і в смислі сего принципа стремилися к тому, щоби Гунґарія як независима держава от Австрії оторвалася, і своїм власним правительством була управляєма".

Огонь душ роздували надією свободи, котра однако представлялася во дзеркалі розврата "не в дусі демократії, котру голосили, но в дусі демонокрації, особливо у розаґітованої молодежі, перед котрою не було ничого святого, ничого поважного кромі мадяризма і свободи!"

І тот переворот постав у тій Гунгарії, в котрій "для шляхетного чоловіка був справедливий рай, так що і говорилося, що вні Гунґарії не є жизни, і єсли є — нігде не є такої!"

Но все перемінявся, і солодость меду через довгий час переходить у гіркий смак.

Так і шляхетна Гунґарія внаслідок аґітації Кошута кличами борьби за свободу — упала у борьбу проти себе самої, і постепенно перейшла ко революції.

ДУХНОВИЧ В РЕВОЛЮЦІЇ

Інтересантно нам знати, як дивився Духнович на мадярську революцію і які іспитаня мав він тоді перетерпіти.

"Року 1848 вибухла, — пише Духнович, — революція в Угорщині, котра началася битвами межи горватами і уграми, т.є. слов’янами і мадярами, і то вибухла формальна внутрішня війна, переже во Сербськой воєводині до рік Драви і Сави із обох сторін страшна, а потім розгорілася в цілій державі. О сей війні будуть писати другі, туй доста буде примітити, що і в городі Пряшеві були більші движенія: горожане Пряшева, ізключивши нісколько мадяров (понеже туй жадних мадяров не було), пристали ко стороні Династії і Царя, і зато стали їх переслідувати мадярони, значить, із слов’янов і німців виродившіся, мадяри, і так не раз великим опасностям були’сьме виставлені. Дня 7 апріля 1849 року, т.є. на саму суботу велику латинян, мадярські революціонери (по більшій части спишські німці, котрі хотяй і єдно слово не знали із мадярського язика, єднако мадярами любилися звати) під водительством Беницького напали на город Пряшів, котрий обороняли слов’яне під водительством Блоудека. Беницький мав дві метательні машини і много войська, єднако слов’яне, хотяй були лиш бідні добровольні і ні воїнських одеж ні амуніції не мали, бодро противостали і великий міст против нападів революціонерів обороняли від 10 години ранної до 4 пополудню. Накінець о 4 пополудню слов’яне підпалили великий міст, оставивши двох людей, одступилися до Раславиці, а революціонери, котрі 17 людей утратили, зайшли в город".

"І я, — пише далі Духнович, — принужден був брати участь в іспитаніях сеї революції; значить, за принадлежность ко цісарськой стороні на побуренє ворогів взяли м’я в подозрініє за то, що я руські (ruthenicos) книги писав, і нещасного дня 27-го апріля 1849 року арестовали м’я роз’ярені мадяре, і перше в городськом домі Пряшева заперли, а потім ще того самого дня первої години одпровадили як якогось злодія на місто траченя серед чотирма гусарами-кінниками і двома канонами; перед нами йшла єдна леґія польська, за нами слідувала леґія мадярських гонведів, а з боків єдна ескадра гусарів! Ніколи не забуду тот нещасний день 27 апріля! Яку він душевну ганьбу і болізнь причинив мні, вже 50-річному чоловіку!"

Так "серед постоянних насмішок, ганьблень і лайок безочливих набіглих революціонерів" попровадили єго до Лемешан, як перву стацію, в єдин жидовський дом, де "достав я, - пише, учасника терпіній в особі Андрія Краснянського, латинського обряда архидиякона Шариського і пароха Какашфалванського, котрого подобно, як мене, припровадили у тоту же жидовську корчму, в котрій без закуски до вечера держали нас вооружені сторожі. Із сеї неприємної стації чотири правильні гусари, котрі єднако чесно обходилися з нами, попровадили нас до Кошиць, куди прибули’сьме о 11 годині ночі і де тоді революціонери славили детронізацію царя і провозголошенє независимої Угорщини; бо треба примітити, що по перенесенії сідла парламента із Пешта до Дебрецина, между прочими і до тої глупости допустилися приверженці Кошута, що рішили і виголосили детронизацію найліпшого і побожнішого царя, Фердинанда V-ro, виповівши разом независимость Угорщини від Габсбурзької династії. Над цим фактом радуючися, можно казати, з лютостію веселилися. Город Кошиці, по більшій часті принадлежачий ко революціонерам, блискучо був освітлен, і ми в тій лютій веселості не народа, но можно казати оп’янілої товпи, коли по вулицях нас провадили, легко стали би були’сьме ся жертвою злости їх, єсли би були нас не обороняли провадивші нас від нападів одичілої товпи. Тоді, пам’ятаю, гіркі ‘м сльози проливав і возкликував: "Аще єсть болізнь, яко болізнь моя". Так повели нас двох і третього товариша, торговника із Пряшева,

Міттермана, ко городському дому Кошиць і заперли в єдну комнату, приставивши стражу, т.є. двох гайдуків, вооружених, в кімнаті і двох поліцейних слуг вон, при дверях. Все то сталося 27 і 28 апріля, а дня 29 товариша в терпініях Андрія Краснянського відвезли во Калловську тюрму, а мене повели без стражі во Духовну семінарію, де остав’ємся в комнаті хворих аж до 5 мая, при чім ректор семінарії, каноник Адам Солчані, котрий порозумів мою тяжку судьбу, по возможности благосклонно відносився зо мною. Туй, кажу, остався я без стражі, лиш свободно виходити було мні запрещено; єднако дня 5 мая, доставши од комісара Барона Лужинского позволенє, пустили м’я додому, і я при тайній асистенції стражи вернувся до Пряшева, де остався під надзором, і не було позволено мні виходити із города.

Не забуду спом’янути ще єдин смутний прилад, т.є коли дня 27 апріля так ганьбливо (opprobriose) провадили м’я межи прочими пакостями волоцюгов, особливо же польських, на горі Дриновськой приступив ко мні єдин червеноволосий поляк, котрого капітаном звали; сей чоловік грубими виразами напав на мене, ганьбив, висмівав і оплював мене і накінець приказав, щоби ‘м чоботи іззув, щоби ‘м піше йшов. І то була для мене найгірша тортура! Наконець, давши ми страшний удар по лицю, відступився від мене жовтий поляк, кому я певно не желав тогда доброє.

У зв’язи з споминами о революції Угорщини, або лучше сказавши о внутрішной войні, роздутої невдоволеними пролетарями, маю ще зазначити для пам’яти, що ще із круга духовенства так світського, як монашеського, поєдні слідовали духу революціонерів, т.є. сталися твердими оборонцями мадярської народності, надіючися від повстанців добути незаслужений поступ свій; так, на жаль, і в сей єпархії Пряшівській, котра, впрочім, состоїть із слов’янського народа, найшлися прихильники Кошута, котрі єднако по возстановленії мира з помочію войська російського достали свою заслужену кару; так, между прочим, Іосиф Бованкович, титулярний каноник і парох Микоґазький осуджен на два роки тюрми в замку Мукачівськім, а ґраф Іосиф Крейт, парох Матисовський на шість рочну тюрму в кріпости Іосиф-Штадській".

ПО РЕВОЛЮЦІЇ

Після усмирення революції мадярів слідовала дочасна управа німецька, во урядах і школах заведен язик німецький, система Баха і ціла Угорщина наповнена була німцями. "Великі подати требовали, — так що сим смертельний удар достало до сих пір свободноє нямешство (рицарство). Не так давно так славні рицарі затихли, ще і указуватися не сміли, єднако всегда надіялися і нову революцію жадали; но не один із них не смів ані киватися; із чого ясно, що так гордоє рицарство угорсько-мадярськоє в більшій части могло ся хвалити хіба лиш великим ротом".

Року 1860 оп’ять засіяла мадярам зоря надії. Цар Франциск Іосиф після неудачної таліянської війни народностям конституцію дарував, силою котрої німці і чехи, котрі вже "цілу Угорщину осіли і звали її "unseres neues Land" ("новим краєм нашим"), принуждені були із краю, т.є. із урядів, відступитися, а політична і судова управа (изявши фінанси) мадярам вернена".

З великою славностію обновилися давні збори і засідання; бесідники довгі промови держали, в котрих "кромі накидів на німців нич мудрого не було"; уряди оп’ять заняло майже лиш рицарство; злість і тиранство обновилися против нерицарів, можно сказати, —єгипетські кари заведені; но вся тота власть держала лиш за один рік; бо "видівши страшні надужиття, Його Величество розпустив Пештську комісію і возстановив дочасну управу, в котрій рицарі не приняли урядів. Так і із русинов були двоє виіменовані за царських комісарів; один із сих: Олександр Негребецький, син пароха нижнерибницького, поставлен перше за комісара, потім за наджупана Ужгородського комітату, другий — Петро Долинай — за комісара Марамороського комітату.

І так многі із талантливих русинів дісталися у вищі уряди, о котрих не можеме мовчати, як Іван Ляхович, піджупан в Ужгородськім комітаті, Корнилій Добрянський, піджупан в Марамороськім комітаті, многі сталися нотарями, синдиками і судіями комітатськими. Во Шаришськім комітаті за наджупана виіменован Іван Главач, перед сим незнаний (нерицар). Комітатськими судіями сталися: Олександр Мартяк, Михаїл Невицький, Стефан Петрик, Іосиф Безегій, Антонін Завадський, Георгій Ладомирський; комітатським фіскусом — Стефан Ковалицький; засідателем — Іосиф Ройкович; і сії всі чесні і ревні русини.

Так і для бідних русинів створилася брама ко публічним урядам, котра перед тим желізними замками була заперта".

СМЕРТЬ ДУХНОВИЧА

Не довго міг тішитися батько поступу руської інтеліґенції, бо року 1867 німці Австрії і мадяри Угорщини заключили соглашеніє, в смислі котрого обезпечена німецька гегемонія в Австрії і мадярська в Угорщині.

Тоді началося поправді панство мадярської шляхти, котра скоро загарбала всі уряди до себе.

Но до сего вже Духнович не дожив, бо дня 29 марта 1867 року майже о 11 год. ночі умер.

Не дожив до страшного упадку свого народу, котрий від 1867 року майже ко народному гробу допровадив його рід, єднако душа його почула будучу тяжку судьбу русинів, бо в однім вірші то каже:

Я сумний, дума іде

О том, що єще буде

В моєм родном племени

По столітном времени.

Не дожив Духнович "времен тяжких іспитаній", в котрих лиш його ідеї, його твори піддержували надію на ліпшу будучність. Він бо обіцяв нам "зореньку свободи", його очі душевні виділи, що вже

вітри з юга подувають

і морози ізчезають.

Він знав, що ідея слов’янська росте, що мусить прийти весна угнетених слов’янів, і для того воззивав нас, щоби і ми "строїли стіни, будовали дом з чувственого мармора".

Стройте гніздо для потомков,

Для будущих радних внуков

Сійте багато сім’я,

Щоб задержалось плем’я.

І дійсно світова війна оп’ять створила ворота народної свободи, принесла весну слов’янам Підкарпаття.

Його геній підлетів між нами і теплим пірьом нас зігріває,

бо то желає любов

для радних своїх синов.

ПОБОЖНІСТЬ ДУХНОВИЧА

Духнович був щирим, вірним сином своєї церкви і то хотів, щоби і його "народ любимий" остався всегда побожним, бо від християнської цивілізації ожидав лучшу будучність для русинів.

Його вірші виражають його здоровий, непритворений "страх господень" перед "сильним Творцем" і його непоколебиму надію на поміч Бога, на "побіду через Бога".

І так, брат мій, коль нападе

На тебе лиха біда,

Не одчаяй, то пропаде,

У Бога єсть побіда

("Надежда в Бога").

Його "Азбука" ("Книжиця Читальная для начинающих"), в котрій Духнович у віршах виробив всі молитви і моральні напоминання для дітей, є доказом його отцовської любви ко руським діточкам і указує на то, як красно, як легко заскіпляв він зерна побожності у невинну душу малих учеників.

Прийди, о небесний Царю,

І даруй нам твою ласку,

Розум і мисль просвіти,

Сердце ласкав наповни!

("Молитва перед наукою").

Подлость і злість, наслідки дітинських провин представляє ясними словами, котрі способні глибоко впливати на молоденькі серця:

Хто на Бога грішить, лає,

Камінь на небо метає,

Котрий паде на землю,

Провалить му голову

("Клятва").

Любов ко роботі, охоту до взаїмной помочі, глибокоє уваженіє супротив родичів і старших находять во єго азбучних віршах подходячі вирази:

Не ганьба то працювати,

Землю орати, копати,

Но єсть ганьба, стид лежати.

Лем од других вшитко ждати.

Або:

Знай, дітино, честовати

Родителей: отця, мати

І старшого все слухай,

Чести кождому отдай.

В таком самом побожном дусі є написана і його "Народна педагогія" (1857), в предисловію котрой каже: "Дай сину твоєму добрий нрав, дай єму науку, способность, трудолюбіє, доброє серце, любов ко Богу і ближнєму,... і уже дал єси єму богатство".

Найвиднішим знаком його глибокої побожності був його молитвенник "Хліб Душі" (1851). Духнович знав, що щира побожність корені свої має в серці, в почуваннях наших і для того хотів, щоби вірники не лиш ротом промовляли слова церковних обрядів і молитв, но щоби порозуміли і перечувствовали значенє тих слів. Для того і приспособив стиль молитв ко народному язику, текст тих молитв подав таким легким стилем, що і тепер мило нам із них подащо прочитати.

То самоє хотів і в "Литурґическом катихизі", в котром популярно толкує наш обряд, устройство церкви, св. Литурґію і прочі церковні відправи, причому указує і на поєдні красні звичаї наші, як благословеніє приносів, поклони, благословеніє дівиць і пр.

Його заповіт кличе нас ко народному воскресенію, но указує і на тоту вифлеємську звізду, котра нас ко "віку лучшому" поведе, і тою звіздою є "ласка Всевишнього", у котру і сам себе не раз вручав Створителю,

І духом, серцем смиренним

Силу Його повідав.

ПАТРІОТИЗМ ДУХНОВИЧА

Духнович був щирим, ревним патріотом руським. Із глибини серця любив свій народ:

Чесний мой род не забуду,

останусь його сином

("Вручаніє").

У віршах, особливо же в своїх переписках, много поносуєся за то, що народноє діло русинів не може преуспівати.

В поезії "Любов милой і отечества" прекрасно описує болізнь душевну, котра постигла русина утратою надії народної свободи:

Судьба, судьба, о нещасна,

Та ж мене осудила,

О свиріпа, о ужасна

Невинну погубила.

А потім ниже:

Мене бо платень знатнійший

Палить і превосходнійший

Невгасимий його жар,

Мене зве сила природна,

Історгне любов народна,

Я єй пожертвився в дар.

В сатирі "Отечество" подає смутний образ горожанина без отечества, "оборваного волоцюги", котрий:

Голий, босий, нечесаний,

необритий, немитий...

то все біда, — а найбільша,

коль єсть і неситий, —

і котрий тим ся тішить, що

Цілий світ моя отчизна,

я дом не будую,

там то мой рай, там дідизна,

де ся погодую.

Не думаю, не гадаю —

то мні не на груди,

будьто язик, який хотять,

говорять там люди.

Подібні думки читаємо в алеґорії "Сирота в заточенії", в котрой представляєся Духнович як щирий син "Руси":

Одну тебе весь желаю,

Тебе в мислі і дусі,

Тебе в зеркалі чистих вод

Вижу і на воздусі.

Виражає свою глибоку болізнь, що лиш іздалека може думати на мамушку "Русь",

Бо, о горе! между нами

Єсть велика широта,

І хотяй мамушку маю,

Однако ж я сирота.

Духнович тепло бажав, щоби русин "оставив глубокий сон", щоби був свободний, щоби отдалилася от него "непріятелей буря" і щоби Бог дав йому "віка лучшого".

І сам неутомимо працював, щоби міг піднести культуру свого народу, для того написав "Азбуку", "Граматику", "Землепись", "Литурґ. Катихиз", "Молитвенник", "Педаґоґику", "Місяцослови", много статей до ґазет і свої одушевляючі вірші, в котрих преставляєся він як перший ревнійший будитель русинів.

Ще ліпше, одверто говорить к нам щирий патріотизм Духновича в його переписах до галицьких своїх друзів.

Постоянно скаржиться на упадок народного діла.

3 дня 25/V (6/VI) 1853 пише Якову Головацькому:

"Брате, у нас читательство вельми слабоє... я вже все іздав своє на просвіщеніє нарада, но никто не помагає ни одним крайцаром... а як я попущу, то все пропаде..." "Книги отберають, но не платят... бо дуже змадярщилися, все руськоє им простеє видиться,... не помислили би ви, як унилим єсть у нас руський язик, а література чужа...

Так, брате, стою я, жалійте надо мною! Моя надія в молодежі і в руських світських чиновниках, они ревниї суть ".

3 дня 27.IX.(9.X.) 1855 пише із Пряшева до Якова Головацького:

"Брат мой!... У нас напрасно діло трудитися іздаянієм книг, ону не желає никто, і не читає, наше мадярськоє прежнеє воспитаніє ничего не поминало... ґеній той запалив дух молодежі суєтою, і неограниченною пихою; у нас кто по-мадярськи говорити знає, он не требує письма, бо он уже все знає... Школи народні на папері, а в ділі ничего..."

3 дня 24.XII. 1859 (5.1. 1860) пише:

"Тут владіє мадяризм і матеріалізм, ми совсім підупали, один я остался на поруганіє і нісколько друзей в тайні". З дня 6.1. 1860 пише:

"Наші мадяри із поводу краковських полякав великі надежди собі ображають, що всі чиновства будут по-мадярськи дійствовати і по тому ми между Сціллою і Харібдом, так із двух сторон нас возмут, дві власти істребити час стремлятся і дай Боже, щоби видержати борьбу..."

3 дня 6.(18) II. 1860 пише:

"Мадяризм заводиться всюду... Наша доля все нещасна, ми мадярам очі колеме, а німці нам не вірують; так ми всюду бідні люди... Нам защита гори і скали... камень прибіжище заяцем".

І не лиш о духовних інтересах дбав Духнович, но єго боліло і то, єсли матеріально підупав єго народ. В листі з 15/27.Х. 1854 р. описує нужду народа:

"Брат мой! У нас знову біда, і той і год скудий був, картофли погибли уже совсім, нужда неісповідима... По Шаришской, Спишской і Земянской столицам зараз на скот жестока, суть села, гді вся скотина пропала, по нікоторим містам і коні падают".

Дня 22.IX. (4.X.) 1853 пише:

"У нас, брате, неізреченноє убожество і прото вся література стогне, старшії же не понімають наукового духа, надежда в молодих..."

В том же листі подає, що не знає, буде-ли руський язик преподаватися или ніт; "єсли буде, я прийму той труд безплатно".

Із цих цитат Духновича ясно представляється нам його щира любов ко своєму народу, його самопосвята для народного діла.

ДУХНОВИЧ І ГАЛИЦЬКА РУСЬ ТА СЛОВ’ЯНИ

Духнович був в тісній душевній зв’язі з Галицькою Русею. Знав, що нас не лиш єдин язик, одна віра і єдна доля зв’язує, но віровав і то, що і судьба будуча наша тісно зв’язана, що ми без культурної єдності з найближчими нам галицькими русинами пропадеме.

В поезії "Голос радості" теплими словами привітає "от угорських русинов" новопоставленого митрополита Григорія Барона Яхимовича і туй между прочим каже:

Бо свої то за горами — не чужі:

Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі;

То і Пастир, що для всіх там єсть отцем,

Помнит, що ми также братя-Русь жієм!

А жієм тут тим же серцем і душой,

З тим же словом і во вірі той самой,

Так, що єсли хто боліє як-нибудь,

Нашой братьи біль такий же тисне грудь.

В Галичині мав Духнович своїх найщиріших друзів, з котрими часто переписувався, і ті переписки повні найтеплішими виразами любові.

В листі з дня 7/19 травня 1853 пише до Головацького:

"...ми древнії друзья, і ті будем, надіюсь, до гроба, люблю я каждого, кто русин, но доброхотного і занимательного ще і почитаю. Я вас в любезном вашом браті лично смотрю, а діла ваші суть мні чистим зерцалом".

В листі з 6/1 1860 обіцяє, що на інсталлацію митрополита поїде до Львова; "Пожертвую сердечно тих нісколько ренських для вас, щоб ще видіти Народний Дім і вас.

Цілую вас і Дідицького, цілую Малиновського і всіх вас, друзів народу!"

Духнович не обмежався лиш любов’ю до Галицької Руси, в його поезіях находиме одблески і його здорового панславізму.

В "Руськом маршу" сяк одушевляє молодеж руську:

Руські діти, вам світає,

Уж зорничка всходить вам,

Слава мати вас вітає

І зове к своїм рядам.

Слава, Слава наша мати

Пробудилась од сна знов,

Зачинає царствовати

Взиває храбрих синов.

Ще ясніше виражає солидаріту всіх слов’янських народів в "Поздр. Русинам" сими словами:

Хоть разними голосами

Кличме ся любезно,

О, ми порозуміємся

Чесно і полезно.

В листі з дня 7/19 V (травня) 1853 чехів називає "братами" і пише: "Чехи утішають больну мою душу не мало своїми созданіями, но і опечалюсь, видя, що ... у нас що дальше, то темніший мрак".

ЯЗИК ДУХНОВИЧА

Між іними, у велику заслугу Духновичові маємо почислити не лиш то, що станув на становищи духової і культурної єдності

"Подгорян" [Так Духнович звав Підкарпатських русинів] і "Галичан", но що і дійсно впровадив живу, народну мову в підкарпато-руськоє письменство.

Його драма "Добродітель перевисшаєт богатство", видана 1850 р., написана по-простонародному виговору. І се робив він свідомо, бо він сам писав в статті "О словесном Русинов совокупленії" ("Вістник", 1850), що: "ми русини, тепер зачинаєм письменноє наше битіє, вначалі сами з собою боремся і радуємся о совершенной уже нашой літературі; но прійдет время, коли і самі презрительно потупим теперішнєє писменко наше".

І заявить рішительно, що його літературно-язиковим напрямом є: старатися "о мові карпато- або бескидо-руськой, народами в Галичині і Угорщині употребляємой.., а мова она в своєй невинности і первой простоті під горами сохранена, словенськоруського язика чистоту задержала, она ближайша єсть ко старой словенськой матери".

І не лиш драма, но всі книжки, видані пряшівським літературним "Заведенієм" були писані народним язиком, лиш правопись змінялася.

Або прочитайме лиш його найкращі вірші, яка в них блискуча народна мова. Напр.:

Подувай, вітрику,

Подувай легенько,

Най моя миленька

Спочине тихенько.

Двигнися печально

В глубокой жалобі,

Не дерзай віяти

На єй чорном гробі.

("Тоска на гробі милой").

Або:

Стрітилися сліпий з хромим.

Стали розмовляти,

Ким способом собі в світі

Можно б помагати?

І вдруг заключився совіт:

Взяв сліпий безнога,

А хромий му показав,

Куди єсть дорога.

Сього очі, того ноги

Купно ся слагають.

Так то бідні собі в нужді

Мудро помагають!

("Сліпий і хромий", 1852).

В ниже поданих строфах красота язика совокуплена з ритмом думок:

Літай, літай, жаворонку,

В воздуху кружи,

Заспівай мні і легонько

Щебеч по души!

Возносися надо мною

K солнечним лучам,

Моє серце за тобою

Взлетит к небесам

("Піснь земледільця весною").

То правда, що в творах Духновича находиме много старослов’янізмів, латинізмів і гунґаризмів, но єсли справедливо хочеме осудити заслуги його в ділі язика, во первих, то треба взяти під увагу, що:

1. Духнович родився перед 120 роками і що поезії і книжки свої писав перед 70—80 роками!

2. Що і сам Духнович констатовав, що наш язик, язик русинов-підгорян, найліпше сохранив архаїзми старого руського язика і для того у нас сильніша була прихильність ко церковнослов’янським формам, як за Карпатами.

3. Що у нас кождий письменник мусів боротися з язиковими трудностями ліпше, як за Карпатами, бо і тоті, що одушевлялися народною мовою, не знали її так, як треба, бо виховані були в неруських школах і не було їм з чого і учитися.

І Духнович і серед таких обставин єднако хотів розвивати народну літературу, хотяй знав, що много має за то і терпіти.

Духнович на основі біблійного (церковного) язика желав розвивати народний язик і то "на живих формах народних і вираженіях"; приняв становисько "Зорі Галицької", вираженноє так: "Хто ся свого живого народного язика вирікає, той заперечає свою розлучну народність, і тому можно накинути який іний язик, оби лиш був образований, зрозумілий і живий" (3. р. 1850).

І коли началися язикові спори, Духнович радив, щоби русини в мові взаїмно собі уступали: "Ми, — пише він у віденському "Вістнику" (1850), — хотяй ціла наша єпархія "лем" употребляєт, однакож подвержимся большой части і послі сему "лиш", "лише" будемо писати, но місто галицького "що", "бути" останемся з нашим "что", "быти"... Духнович признав, що правопись у ніякого народа не стоїть незмінимо, і що має бути результатом порозуміня. Но такоє порозумінє уважав конечно потребним, бо "доколі така распря в єдном племени будет, доколі пом’янутії братія не наклоняться к святому язика народного істочнику, но упором отдалятися будут, любезну нашу народность роздирающе і оскорбляюще, то істинно розийдуться русини, як строителі столба Вавілонського, себе неразумівше" ("Вістник", 1850).

В тих язикових спорах обі сторони признали, що "змадярщених, змазурених, зословачених русинів не наверне до народності мова мертва (церковна), але лиш жива, народна" ("Вістник", 1851).

І прото і хотів Духнович розвивати наш народний язик, но обставини наші, архаїзми язика нашого, сильний вплив церковного язика все ще питали надію, що всім слов’янам удасться на основі старослов’янського розвити общеслов’янський живий язик, як то голосив сербський єпископ Євгеній Йоаннович в ґраматиці, виданій р. 1851 у Відні, проти реформи Вука Караджича, котрий также то хотів, щоби літературною мовою сербів стала мова народна.

Єднако Духнович ще і в 1853-60 роках не оставив свій народний напрям, приняв становище Дідицького, що "язик, котрим "Зоря Галицькая" пише, єсть розвивающійся у нас книжний малоруський" ("З. Гал.", 1853). Лиш проти полонізмів писав (Лист 22.IX. 1853).

Того року написав і свою "Ґраматику", ґраматику народного язика, котру єднако змінив Раковський, приспособивший правопис ко великорусскому, що Духнович не одобряв, як то свідчив Вл. Терлецький ("Угорськая Русь", Київ, 1874).

Консервативизм наших людей використовали експоненти Росії в Австрії (Мих. Раєвський і пр.) і вмісто мертвого церк.слов’янського направили їх ко орієнтації живого великорусского язика. Но із того не вийшов живий язик, бо великорусскій був нерозумілий і ледва знав дакотрий угророс писати по-великорусски і так повстала мішанина із церковно-слов’янського, великорусского і русько-народного. І сам Духнович, як то слушно примітить др. Ф. Тихий, ніколи не писав, бо і не знав по-великорусски.

Словом, коли галицькі русини і серби пішли дальше по дорозі народного напряма і обезпечили собі з народною літературою і культурою разом і политичний і економічний поступ, тогда "солодкий народ" Духновича лиш упадав, духовноє житє по смерти його майже цілком завмерло, бо за ним вже не було кому дальше повести діло народної літератури, не було нікого, хто б смів виступити проти погорди до народної мови, піддержаної мадярським духом.

Наші писателі не уважали на бажання поєдних народовців, не глядали причини страшних успіхів мадяризації в неприроднім письменстві мертвого язичія.

І хотяй самі не були філологами, єднако спорили, боролися проти природного народного напряму, оправдуючи слова Міклошича, сказавшого: "Das unglück in dieser Sache ist, dass jeder, der eine Sprache redet, eo ipso auf das Epitheton eines Sprachforschers Anspruch zu haben glaubt" (То є нещастям в сім ділі, що кождий, котрий говорить одним язиком, вже тим самим думає, що має права на епітетон (прикметник) філолоґа).

Лиш ко концу XIX столітія стало оп’ять Общ. Св. Вас. Вел. піднімати спущену заставу "батька" і стала оп’ять розвиватися народна література.

І тепер звідаю, знаючи велику любов Духновича ко своєму народу і ко всім русинам підгорянам і галичанам, — єсли би нині жив, — котрий напрям підпирав би Духнович? Ци пристав би тепер ко тим, котрі не признають права до життя його рідного слова? Ци одобряв би тот напрям, котрий розбиває нас од його "любимих галичан" і проповідує ненависть против них лиш за то, бо они під тими 70 роками, що протекли від його смерти, не спали, но зробили поступ в язиці і літературі і котрі і сохранили його пам’ять і заслуги для будучих поколінь, оцінили його в історії літератури (Огоновський, Барвінський, Созанський)?

Ци міг би своїми признавати тих, котрі о його великих трудах нічого не споминають? (Бо в історіях літератури великорусского язика Духнович не споминається).

Духнович, котрий ще в р. 1859, критикуючи "Житіє Святих" Павловича, примітить, що "єсть полустарослов’янським язиком, не будет ли і то погрішность" (Лист 10.III.1859) і котрому в р. 1867 Раковський закидає "нечистоту і неправильность (!) русского языка", котрий всегда і в своєй автобіографії свій народ русинами (Rutheni), а великороссов росіянами (Russi, Russicarum Copiarum) називає, вірно ко себі міг би бути тепер лиш щирим народовцем! І я так думаю, що єсли би і ошибочним уважав правило новішого правописання, однако важнійшими би держав єдність і братство всіх русинов, як спори над поодинокими буквами, і тепер би то требовав, щоби противні сторони в мові взаїмно уступали, як то писав р. 1850, а що головноє, Духнович ніколи би не противлявся доказаній і фаховими авторитетами признаній науковій правді, но ще радовав би ся тому, що його рідний язик признан за літературний, що розвивається і що через народну літературу сталася доступною культура для кождого русина.

ЗНАЧЕННЯ ДУХНОВИЧА

Із сказаного ясно стоїть перед нами портрет батька Духновича, його щира душа, його теплесенькоє ко всім русинам серце.

І єсли би дахто із строгих критиків і говорив, що Духнович не може ся рівняти з великанами світової літератури, ми то признаєме, однако скажеме, що Духнович мав і має для нас дуже глубокоє значення.

Не можеме його поставити в один ряд з Пушкіном, Шевченком або Петефієм, не писав він так много, як напр., Франко або Томпа, не є таким совершенним стилістом як напр., Гоголь, або мадярський Арань, однако для нас більше значення має Духнович, як сії великани для свого народу.

Бо Духнович засіяв нам звіздою своєї письменної праці тоді, коли начинався час бистрого і опаснійшого упадку нашої народної жизні, коли стали пропадати всі скарби руського самосознання.

Духновичова поезія подавала русинам ін’єкції в часах майже смертельної летаргії, його сильний голос будив нас в ночах найглибшого нашого народного сну і причинив то, що зоря народного воскресіння встрітила туй нас ще перед повним винародовленням.

Кромі того, Духнович був основателем першої поетичної школи русинів підкарпатських, автором народного гімну і першої драми, автором хосенних учебників і молитвенників.

Його народний язик створив ворота письменства для нашого народу, його легкі поезії заскіпльовали в серця наші сімена народних чеснот.

Отці наші, наша молодіж, на котру він всю надію свою складав, втайні його піснями, його гімном, його "Думами" тішилися, набиралися енерґією духа народного, і так засіяноє ним сім’я після довгої зими гніту однако сохранилося для весни відродження.

ПАМ’ЯТІ ОЛЕКСАНДРА ДУХНОВИЧА. Вперше надруковано: Памяти Александра Духновича. Написав Авґустин Волошин. — В Ужгороді, 1923. — 31 с. (Вид-во товариства "Просвіта" в Ужгороді. Число 32). Брошура видана до 120-річчя з дня народження О. Духновича, містить портрет письменника і на с. 4 — "Гімн підкарпатських русинів" під прізвищем О. Духновича. В кінці брошури — "Зміст".

Подається за першодруком.

---

Див. також:

Олександр Духнович. Біобібліографічний словник.

З Енциклопедії Українознавства. Олександер Духнович.

---

Попередня     Головна     Наступна