Попередня     Головна     Наступна

Авґустин ВОЛОШИН

ПАЛЕНКА-ЗАГУБА

Оповідання з житя народного на Под[карпатській] Русі Моїм рідненьким браттям Русинам на Верховині посвячує Автор

І. ВИБОРИ ВАТАЖКА

По службі, як звичайно, старші ґазди посідали коло церкви на лавку а, покурюючи піпки, розказували о подіях з цілого тижня, бо церковний майдан — се ж, звісно, місце сходин і нарад цілого села.

Старші жони і молодиці згуртувалися в осібну купку і, звичаєм жіночого полу, розбирали по-свому сільські події, роблячи, як тот каже, з комара вола, за се ж дівочки із смиренно опущеними очима позерали в сторону побіч широкої липи стоячих і голосно фіґлюючих леґінів. Недоростки бавилися в вовка і пса, наподобуючи лаяннє собак.

День був прекрасний. Сонце огрівало своїми лучами землицю, але, щоби людонькове не терпіли спеки, попросило сонічко свого рідненького братчика вітрика, щоби сесь легенько подував і щоби люде були щасливі... Повітря було насичене запахом косичок, котрі від подмуха вітру покивувалися легесенько, і якби в такт, то в одну, то в другу сторону.

Куколь і сині блаватчики, сховані в житі, порозтворяли свої серденька і радо гостили на своїх грудях надлітаючих пчолок, котрі, співаючи свою пісеньку:

Зум, зум, зум, збере солодкий медок,

Пасічник кум, —

перелітали з косички на косичку.

— А знаєте, кумцю, — заговорила стара Іваниха до своєї куми Анці, — що у Продана буде свадьба? Женить свого леґіня за Калину Гурдарову. Старий спочатку про се і слухати не хотів, але коли одинак загрозив і побожився, що піде в полонину і буде битися з медведем доти, аж його медвідь стратить, і як ще ід тому жони зачали ревати, то старий зм’як як віск і пристав.

— Ай то щастя! — відповіла кума Анця. — Він богацький син, один у нянька і мамки, а она, сеґінь, в чужій хижі коморує.

— А що ви скажете на се, кумцю любенька, — перервала говорячій молоденька Олена, прибрана в новеньку, черлену ціфровану спідницю, вишивану густенько хрестиками сорочку, прикрашену пестрими монистами. — У мене сего тижня уже восьму курку забрала лишка і, позерайте, солодкі, не трафиться яка чесна душа, щоби сю прокляту лишку убила.

— Так, так, кумонько, — перебила єї бесіду молодичка Федька, — і у мене ястряб забрав уже троє курок, але ані за одною так ‘єм не банувала, як за біленькою чубатою, такий ми був жаль, що мало серце не вискочило мені з грудей. Она була у мене пестійка. Із рук їла зерно.

— Бог з вами, жони! — вмішалася до розмови вдовиця Марька. — Курки курками! Се ж Боже діло! Пошле Бог на чоловіка нещастє, щоби його випробувати, але таке, щоб, осина єї було, з чортом діло мати і одберати од коров молоко, то сяку жону треба б вивести на скалу і веречи нею стрімголов, щоби фай би їм чорти взяли єї грішне тіло з межи нас, чесних хрещених. Ци правду я говорю, — продовжала бесіду Марька.

— Ой, ой! Розказуйте, що знаєте, жоно Божа, — просили майже всі жони і молодиці, обступуючи говорючу Марьку в колесо, так що і мужчини, розказуючи свої діла, а навіть і леґіні та й граючася дітвора, звернули, зацікавлені, свою увагу в сторону Марьки.

— А ось як, чесні людонькове, — почала продовжати бесіду, осмілена присутніми і цікавими слухачами Марька. — Знаєте, ся проклята босурканя Гондричка, погубила мою Тарчулю, мою Ціську. Слухайте, і самі судіть, ци маю правду, — продовжала: — Іду вечером доїти корови, аж туй надбігає мені назустріч з мої стайні чорна мачка. Я, чесна громадо та й Божі жони, пустилася за мачкою імати, аж туй позераю, мачки не є, а стоїть, якби з-под землі вилізла, осина би їй було, Гондричка.

— А що ви на се? — одозвалися в’єдно зацікавлені жіночі голоси?

Марька і не встигла відповісти, як передерся межи жони старенький дідо Штефко, говорячи:

— Жоно чесна і Божа! Бог з тобою! Не гріши і не обмітуй брехнею свого ближнього. Що твоя корова не дає молока, се сила Божа, а не Гондричка винна. Бог сам знає, хто винен, і не нам судити його святі діла!

Старенький дідик Штефко був любимцем цілого села. Він служив в молодості при війську в Герцеговині і ходив відтак довго по світі, де научився всякого ремесла і читати, а також занимався успішно лікарованнєм.

Він знав варити всяке зілля на болячку і гертику, знав пустити корові кров, а против укушення гадиною не було ліпшого знахоря-лікаря на цілій Верховині. І діти його дуже любили, бо у дідуся все найшлося в тайстрі то кусчик цукру, колача або меду, бо дідусь Штефко мав свою пасіку, а пчоли і діти були його товаришами.

І не дивно, що діточки, як лиш увиділи де-небудь дідика, то дораз бігли ід ньому і гойкали: "Дідику, дідику! Зайдіть мало ід нам в хижу! Ану розкажіть нам, деяку казочку!"— просили діти. — "А я хоцу цуклю!" — кричав пискливим голоском маленький Івась!

І дідик отвирав свою тайстрину, обдаровував діточки і заходив в хижу, де опять дітвора не давала йому спокою, просячи: "Ану, дідику солоденький, розкажіть нам яку-небудь казку".

А дідусь, підсміхуючися, зачинав:

— Добре, добре! Був собі дід і баба, вилізли на граба.

— Не сю дідику, не сю! Сесю знаємо добре — гойкали хлоп’ята.

— Сесю не хоцемо, а хоцемо з цальта, — гойкав малий Івась.

І дідик розказував. То за чорта, перебраного за мадярского сольгабирова, то за панію в чорнім платтю, котра, їдучи через полонину на білім коні і покурюючи огненну піпку, вигойкувала на весь голос: "Ejlen чортовскій ország"— і другі незрозумілі слова, то знова за Кошута котрий в’єдно з поляками в селі Студенім коні крав, а так ‘го люде били, що вночі утікав...

І видить ми ся, що майже за сі казки найбільше любили діточки дідика, ще більше, як за солоденький медок.

Они б були слухали сесі казки і по цілому тижневи, а і страва, вечеря, не була їм в голові, але сон скоро зморював дитячі личка, а дідусь, видячи, що його любенькі позасипляли, звичайно відклонювався старшині, брав свій в кутику стоячий биґарчик і ішов в свою стареньку, як і він сам, хижчину, а нашим любим діточкам снився старий дідик, який з мечем в руках проганяв то панію мадярку з огненними зубами, то недоброго царя-чародія...

Тому, що наш дідусь ходив колись по широкому світу, та і йому приходилося зазнати, що і з ним люде не все були справедливі, для того він старався всяку несправедливість подушити, і так слова, котрі він сказав під церквою в обороні старої Гондрички, мали сесь успіх, що дораз декотрі мужчини і жони стали в обороні старої і погойкали на вдову Марьку.

— Ось видите, Марько, не стид вам побріхувати на стареньку Гондричку, ліпше ідіть ломів та й наваріть челяди дещо на вечерю поїсти.

Засоромлені жони одна по другій відходили з-під церкви домів, но по пути все-таки сперечались, хто мав правду, ци дідо Штефко, ци Марька.

Одні, а таких було більше, признавали правду Марьці, а другі дідикови.

За той час старий староста Продан зобрав побіч себе сільських божеників, підстаросту та й куратора і пригадав громаді, що треба вибрати ватажка в полонину.

По довшій нараді вибрали Дуба Івана, цікавого і відважного леґіня, котрий і з медведем в полонині бився, за ватажка.

Іванко чув добре, кого вибрали за ватажка, але творився якби і про се не думав.

Доперва аж старий Продай підійшов ід ньому і ізвістив ‘му сесе діло, то Іванко, тресуваючи калап, украшений хвостом з білиці, на праву сторону лиця, сказав:

— За ватажка, дідику, буду, бо так велить громада, але 500 корон мусите заплатити і алдомаш, а також сокотіть, щоби ‘м мав що курити, то ані одна вівця не пропаде. Упознає медведиско, хто ватажить!

— Добре, добре, Іванцю, якось то буде, а тепер вибери собі товаришів, та й підем мало ід Вольцеви запити вибори.

В пару мінут пізніше попивало в сільській корчмі зобране товариство в честь нововибраного ватажка, а легіні виспівували:

І

Ой як ми, легіні, підем

На сю Верховину,

То медведя будем бити.

Аби нараз згинув!

Ой дана, шуга річка,

Шуга річка дана!

II

Мараморош добрий город,

У нім добрі жити,

Ні попови, ні дякови

Не треба платити!

Ой дана, шуга річка,

Шуга річка дана!

Пізно вечером розходилася челядь, підспівуючи попід хижою.

Декуди в хижи блимало світло, а люде спали сном блаженних.

Тільки Івась, нововибраний ватажок, не спав. Він думки думав. Думав за чорнооку Анцю, котра одна із всіх дівок в селі смієся з нього.

Але ти мусиш бути моя, думає Івась, присягаю!

І сон заклеїв його зморені очі.

Ночею дивні сни непокоїли Іванка. То бився з медведем в полонині, то знова імав утікаючу од него Анцю, і так цілу ніч, аж до рана.

II. ПСАЛТИРЯ

На другий день раненько, як тілько запіли когути, встала вдова Марька і пішла до попа з просьбою, щоби прийшов одспівати до церкви парастас, за упокій єї прощеного ґазди.

Она напекла доста хліба і для попа, і для дяків, і гостей. Вечером посходилися родичі, приятелі і знакомі.

Дяк, потягуючи з фляшки зорівку, одчитував монотонним голосом псалтирю, а гості як звичайно занималися своїми ділами.

Сусід Панько приказував, як видів того тижня в лісі прощеного сільського старосту і нотаруша.

— Кажу вам, добрі людонькове, — розказував Панько, — приїхав ‘єм досвіта в хащу, щоби мало набрати дров та щоби грофський гайник чоловіка не імив та не позбиткував, аж туй, осина би му було, дивлюся, стоїть прощений бирів з прощеним нотарушом, друть з бука лико та й поїдають, а з зубів їм так і поломінь сиплеся.

— Мені волося стало на голові дубом, і як ім’ю поводи в руки, і як не зачну з кіньми утікати, то ‘м ся спам’ятав аж коло старого хреста.

Так, так, людонькове, Господь святив би ся, карає за гріхи.

Вдирали они, прощені, людей, так тепер мусять в єдно лико дерти з буків.

— Ей сусіде, — вмішалася в розмову стара Проданиха, — і я пам’ятаю такоє діло, як нашого Шльому чорт, осина би було, висадив на хижню стріху, бо, знаєте, він записав душу, осина би му було, нечистому.

Якмай тоді ішов з В... прощін був, Королів дідо, і увидів, що Шльома сидить на стрісі, та й щось незрозуміле шварґоче.

Но знаєте Королів дідо був тогда ще хлоп як дуб.

Не боявся нікого, і нараз підступив під Шльомову хижу і звідує: "А ви що вилізли, Шльомо, на стріху?"

"Не звідай, хлопе — відповідає Шльома, — а дай драбину, то будеш мати простибіг."

І знаєте Королів, прощин був, дідо, закликав з хижі Шльомову челядь, а они як увиділи, що дієся, то тільки руками сплеснули і загойкали: "Ой вай, ой вай! Вус фар Рієх. А пак принесли драбину і зняли Шльому з хижі.

— Так, так, людонькове, і я знаю за таких північників дещо приказувати, але, осина б їм було, честую вашу хижу, святі образи, вас, людонькове, та й псалтироньку, ліпше під ніч мовчати, — одозвався Кость Іван.

— Честуй, і вас, Боже, — одзивалися зо всіх сторон голоси! В другім куті частувалися гості зорівкою і пирогами, а дітвора виправляла чудеса.

— Мамко, мамко! — було чути з кута дитячий голос, — Василь тягне мене за ухо!

— Лиши ня в спокою, — відповідала мати, — так тягни ти його!

На середині хижі на лавици, потягуючи з фляшки, сидів Івась Дуб і інші легіні, забавляючися вичислюваннєм на бобох, кілько се буде, коли на єдній стіні буде дев’ять коликів, на кождому коликови буде висіти дев’ять тайстрів, в кождій тайстрі буде дев’ять мачок, а в кождій мачці буде дев’ять малих мачат. І сміха туй при тім обчисленню було доста.

Підпитий дяк спав над розтвореною псалтирею, а від часу до часу, як який збиточний леґінь або дівка стуснула його в руку, будився, проспівав своє "Господи помилуй", потягнув з фляшки зорівки, сплюнув, та, відчитуючи ще пару рядків з псалтирі, опять засинав над книжкою. Над раном можна було увидіти на лавицях і під лавицями храпящих гостей.

І у старого дідуся Штефка збиралася кождого вечера молодеж, но там забавлялися уже докус іншак.

Там старий дідусь угощував своїх гостей, леґінів а дівчат, кусчиками солоденького пчільного медку, а відтак брав в руки буквар або іншаку цікаву книжечку і научав присутніх грамоті.

Він розказував зобравшимся про слав’ян, про князів руських Лаборця і Корятовича, про А. Духновича, Шевченка і других славних руських мужів та про славну руську бувалість, минувшину, відтак знова про пасічництво, садівництво і другі поучні річи.

Розказував і про чеський народ, його славних мужів та про президента Т. Масарика і його заслуги при освобожденію чеського і подк[арпатського] руського народів. Розказував подні про злий кінець та лиху долю людей, котрі п’ють паленку, то про сільські спілки і ґаздівства, котрі він видів в Чехах.

Також розказував про се, як декотрі руські інтеліґенти одреклися свого народа і свого рідного слова, говорять все тілько чужим язиком, а про те, що они походять з народа, що суть кровію і костями сего народа, не хотять знати.

Таких інтеліґентов страшенно ганив і оп’ять інших, котрі люблять народ і не встидаються рідного слова і простого петека або гуні, наказував слухати, честувати і любити.

Зимою сиділа молодеж все у старого дідуся допізна, а відтак чесно розходилася по хижах, бо дідусь якби був ся дознав, що дакотрий леґінь або дівка були нечесні, то таких не пускав більше до свої хижі. Він все звик був говорити: "Нещасні такі люде, котрі чинять богоугодне діло з тою думкою, щоби напитися, побрехати та ще й малим дітям соблазнь дати.

Найпильнішою слухачкою вечерків у дідуся була чорноока Анця, сеся сама, за котрою наш Івась Дуб так банував, і она не раз звірювалася своїй товаришці Палазі: "Палаженько солодка, я Іванця дуже люблю, так що і нераз гіренько заплачу, то що, я ‘го досі не буду, поки він не побожить, що не буде пити сесю вонячу отрову паленку, хоть би ‘м мала і нараз вмерти. Я му вже про се говорила, но він відповів: "Овва, то вже тепер хочеш мені розказувати, а щесь ми небожена".

Від дідуся з вечірок розходилася молодеж чесно, з радісним серцем по хижах, за се ж з псалтирі над раном верталися невиспані, утомлені, на другий день до праці неспособні, з болячов головов люде по хижах.

І майже і сам Бог більше любив сесі сходини у дідуся Штефка, як сходини з ложною цілею, будьто-би прославяти і просити Бога за душі померші, а поправді напиватися проклятим диявольським напоєм і творити гріхи.

III. ТОРГ

В якийсь час по сих подіях в селі П... приготовлялися люде на торг, котрий мав відбуватися в недалекім містечку В...

Торг для жителів Верховини означає велику подію, просто свято.

Уже день перед тим ідуть люде до сільського ревізора по паспорти на худобу. Майже ціле село зашевельнулося, кождий веде або везе дещо напродаж.

Вдовиця Марька буде продавати свою зачаровану Тарчулю, а купить собі другу, ліпшу коровку, але тепер вже буде сокотити від проклятих очей і добре буде замикати стайню.

Оп’ять молода Палага піде на торг мало повеселитися і погуляти.

Стара Онисиха також сходить в ярмарок і купить собі кіло соли. Правда, соли могла купити і у Іцька, але що люди сказали би на се, якби она не пішла на торг.

Тож уже тридцять років она не опустить ані одного ярмарка, то очевидно, що і тепер був би єї встид не іти. А при тім по торзі буде мати що розказувати.

Старої Онисихи боялися люде дуже за єї поганий язик, а особливо молодиці.

Бувало по ярмаркови прийде тота або друга молодиця і просить:

— А, солоденька нанашенько! Не говоріть мому Іванови, що я в Абрума собі мало потанцьовала. Таж і самі знаєте, що там не було нічого злого, а з ярмарку вечером вертали’сьмо в’єдно.

На другий день раненько вся путь від В... до В... була заставлена возами, пішими і кіньми. Ґазди їдуть з бесагами, перекинутими через деревляне сідло, на своїх маленьких гуцулах, як які лицарі, а їхні жони ідуть побіч них смиренно пішо.

Сухі шкап’ята тягнуть повні вози жидів-шпекулянтів, котрі їдуть дещо продавати, або куповати, або так просто тілько баришувати, помагати куповати гоям, очевидно, за добру заплату.

На торговици тота, крик і гамір, що годі слова розобрати.

Ту продає ґазді стару кобилу жид, прихвалюючи:

— Іване! Іванцю! Таку кобилу ти як жиєш єще не мав! Она везе сама, і не треба єї ані попихати.

А гроші? Що се гроші дві тисячі корун, і ще на тебе, нівроку, такого ґазду. Половину даш тепер, а з другов почекаю тобі задар до святої неділі.

Даш мені тілько за се фіру сіна і привезеш мені двічі дров.

Позерайся, се я, жид, тобі роблю. А ци декотрий русин, христіянин, учинив би се тобі. Що?

— Та знаєте, Мошку, — відповідає купуючий, — та най би вже було, але тоту одну сотку, прошу вас, улівіть мені.

— Що, сотку улівити? Чуєш, Іванцю, оби ‘м на сесі дві осліп, що не улівлю, — і при том подносить торжественно два персти вгору. — Аби моя Сурця лейбен, була здорова, що...

— Ну, ну, Мошку, Бог з вами, не кленіться, — перериває ґазда жидови, — та най вже буде.

— Я дивлюся на вашу честь, тільки прошу вас, оби’сьте перед святою неділею не правотили та оби’сьте дещо не дописали.

Ударили по руках, і купно готове.

Оп’ять на другім кінці торговиці імили шандари циганку, котра одною рукою ворожила з карт, а другою крала що могла. В єї численних спідницях і сховках знайшли цілий маґазин.

Мало дальше від входу вигойкує жидок тоненьким голоском на весь рот:

— Добре, ладне піштяльку! П’ять корун! До мене, люди, до мене, піштяльки п’ять корун, — приграває на сопілці.

Туй знов старий ґазда, котрий щойно продав воли, розпучливим голосом заводить:

— Ратуйте, людонькове, хто в Бога вірить! Продав ‘єм сивенькі волики за чотири тисячі, і якийсь злодій їх з череса украв. Що я буду тепер, сеґінь, робити? А що скаже мені моя стара, як вернусь, — плаче небогий.

— Ой Боже, Боже! Утоплюся, завішуся! — продовжує нарікання нещасний дідусь.

В іншій стороні торговиці знова сільський боженик бубнує в бубен і вигойкує своїм пропитим и захриплим від паленки голосом:

— Стратилася корова чорна, на чолі біла, якби хто дещо про ню знав, то най дасть знати нотарському урядови, під крою сто корун, амінь.

Малі жидинята і товпа сільських обірванців, підсвистуючи, супроводжали боженика.

При самім вході вигриває старий словак на катаринці, а єї фальшиві тони і зелена папуга стягують ід ньому нечисленних слухачів.

Старий катариняр потирає собі вдоволено руки і щохвилі велить папузі витягнути за коруну льос, в котрім написана вся правда, т. є. прошле, теперішнє і будуче купуючого.

На пути з торговиці бавиться купа дітей в кашу, і порохом обсипляють проходячих ярмаркових.

Ту і там вирвеся продавцеви припроваджена на продаж корова а, задравши вгору хвіст, утікає через улицю просто домів.

Удавлені люди отвирають, придивляючися сему чудови, свої роти, а пси зо страшенним лаянєм доганяють утікаючу корову.

За се ж ввечері всі корчми набиті.

Люди утрачають здобуті гроші, здоровля і честь за паленку, і допізна вночи чути всюди крик, шум і спів.

Від часу до часу з одної або другої корчми викидають жиди п’яного чоловіка, а сесь буде вже аж до рана спати в ярку.

І оп’ять ціла улиця з В... до В... наповнена повертаючими ярмарковими, з тою тілько ріжницев, що рано їхали на торг достойні, порядочні ґазди і ґаздині, а вечером вертаються вже стративші в смердячій паленці розум, не то люди, не то скот.

В тот вечір і наш Іванцьо Дуб, вибраний села П... ватажок, вертав піднапилий, голосно співаючи, з своїми товаришами з ярмарка домів. По пути вступив єще з товаришами до К... корчми, а що з ним там пригодилося, то дораз узнаємо.

IV. ПОДІЯ В К... КОРЧМІ

В селі К... в сесь день якраз посвячували жителі сел свій народний дім і бовт (крамницю), котрі заходом тамошного пана учителя, священика та пару розумних газдів з філерових жертв поставили і привели сесе важне і дуже хосенне для села діло до кінця.

Но і в селі К... були всякі люди. Були і такі, котрі за порадою тамошного жида-корчмаря не хотіли піти на посвящення свого руського народного дому і крамниці, попивали вже від рана в корчмі та вибріхували на учителя, священика та на сих трудячихся і порядочних людей і газдів, котрі спричинилися до здійснення сего доброго діла.

Одним з таких несовісних і свій руський народ, і своє рідне село нелюблячим чоловіком був Семьон Бадишин. Він не пішов на посвящення сільської хижі а єще з такими собі рівними ленґарями попивав від рана в сільській корчмі зорівку, приговорюючи:

— Видите, люди, що дієся в нашім селі. Учитель і піп з тими парами, перебачте, дурнями, роблять якусь читальню і сільську крамницю. Та ци русинови до крамниці братися? Се не руське діло, а жидівське, а читати русинови і так не треба, бо і наші діди жили якось, а не знали читати й писати, то і ми годні якось прожити, а пак з русина не буде ні піп, ні фишкаруш, ні попадя.

Очевидно, що жидови-корчмареви така бесіда була дуже на дяку, і він угощував селян і ід сій бесіді Семьона додавав від себе:

— Так, так, чесні ґаздове, прийшов ід нам якись цундравий учитель і хоче туй, в тім селі, де ви родилися, закладати бовт і вам розказувати, а потім як що ся стане, то не учитель буде відповідати, покладуть вас за виновників, і платіть тоді, неборята, селом.

Ідіть дораз завтра до журата, той скаже, що вла бунтує народ проти правительства, що вам ані такого учителя, ані такого бовта не треба...

— Який мені мудрень сей учитель, — продовжав свою бесіду корчмар. — Та він і по-мадярськи не знає чи не хоче знати.

— Та так, Мошку, маєте правду, — потакував п’яний Бадишин, сесь учитель такоє би начинив, що скоро не було би в селі ані одного чесного чоловіка, з котрим би мож було погарчик паленки випити.

Так, попиваючи, сеся чесна компанія від рана дочекалася в корчмі шабаса.

Жиди позасвічували в другій кімнаті свічки і почали молитися, покивуючися то в одну, то другу сторону.

Они молилися тихо, тихинько, кожду хвилину піднімаючи голос щораз вище і вище.

Наєдно зачали всі в’єдно кричати: "Бурихатий Адиной!" "Боже великий!" "Поможи нам, твоїм синам, перемогти всіх неприятелів!" "Дай нам щастя і долю, щоби ми трималися всі разом! (Сельон)." "Боже, учини се!" "Зішли нам нашого месію, бо ми нарід твій, тобою, Єгово, ізбранний!".

По сім наступив стон і плач, руки і ціле тіло зачало на них трястися. Екстаза! Зовсім так, як в часи реліґійних містерій, а при кінці молитви всі в’єдно загойкали піднесеним голосом "Умайн", т. є. най так буде, і бажаючи одні другим "а ґіт шабес", розходилися по своїх домах.

Коли від корчмаря чужі жиди порозходилися домів, то корчмарі з своєю челядею засіли за стіл, прикрашений біленьким обрусом, вечеряти. По куртій тихій молитві поїдала корчмарева челядь смачні, з біленької як сніг муки, колачі, м’ясо і овочі, а під конець вечері взяв корчмар погарчик паленки, вилляв єї собі на персти, а останок на стіл, і підпалив. Тоди всі жиди імали з горячої паленки полумінь в руки, що значить в жидівськім обряді "беншен", т. є. плати ласку Божу. При всій тій параді сиділи К... ські нероби в корчмі, допиваючи куплену паленку і позираючи заздрісним і лакомим оком на їдячу корчмареву челядь.

Коли допили зорівку, просив Бабишин корчмаря єще півлітра сеї, но корчмар відмовився більше паленки дати, кажучи:

— Ідіть додому спати, я більше паленки не дам, бо в мене тепер свято, а прийдіть в неділю, то дам вам єї, скільки будете хотіти.

Туй п’яниці на чолі з Бабишином зачали домагатися все-таки паленки, погрожуючи корчмареви.

Якмай на сю сварку увійшов з своїми товаришами вертаючи з ярмарку, также вже добре підпитий, наш ватажок Дуб Іван, а коли і йому жид відмовився продати паленки, то Івась, довго не надумуючися, зачав з товаришами ламати жидівський шинквас.

Жиди, видячи, що твориться, поутікали в другу кімнату а, попідпиравши двері столами і стільцями, не своїми переляканими голосами гойкали: "Рятуйте, розбійники!" Видячи се, Бабишин, а боячися кари, котра могла єго за се діло пізніше істигнути, зачав боронити кочмаревого шинквасу і, прискакуючи ід Іванови Дубови, ударив його рукою в груди, гойкаючи:

— Ти, злодію, та ти ідеш в наше село людей розбивати! Дуб Іван, розсерджений, що його називають злодієм, а до того зрадою сего п’яниці, котрий первий начав з жидом сварку, імив стоячу в куті коло каглі балту, і, не надумуючися довго, втяв нею Бабишина через голову вістрям.

Голова нещасного п’яниці розкололася на дві части, кров витріснула вгору, і Бабишин, жертва паленки-загуби, покотився мертвий на землю.

І так горілка осиротила нещасну жену і осьмеро дрібненьких діточок, бо паленка-загуба потребує жертв.

Видячи, наш Івась, що надіяв, не надумуючися довго, стиснув в руки сокиру, знаряд нещасного чину, і, роблячи собі путь межи остовпівшими і нараз отверезівшими товаришами, вибіг як стріла з нещасної корчми.

Приказують люди, що Івась од того часу стався розбійником і нападав по пути на людей, грабуючи їхнє майно, але коли недалеко Великого Верха піймали його шандарі і він не міг дальше утікати, скочив із скали і убився на місці. Нещасна Анця, котра любила щиро Івана і думала, що чейже він колись направиться і вступить на путь праведний, як зачула що єї Івась убив чоловіка, з великого жалю утопилася.

Розказують ще люди, що каждої двайцятої неділі по Великодни сходяться Іван, Бабишин і всі прощені п’яниці до К..., тепер стоячої вже пусто, корчми, бо відколи в К... єсть сільська крамниця, народний дім і читальня, ніхто не ходить більше до корчми, тілько до читальні, де і всі записалися до брацтва тверезости, так що жид, не маючи в селі що робити, землю продав, а корчму оставив, виїхав сам до міста. [Вночі колишні п’яниці в корчмі] вигойкують, танцюють, аж доки не запіють когути.

Проходячий під той час або проїжджаючий мимо чоловік перехреститься набожно, затисне на голову піднявшуся із страху шапку а чим скорше минає се прокляте місце.

От до чого доводить людей паленка!

ПАЛЕНКА-ЗАГУБА. Вперше надруковано окремою книжкою: Паленка-загуба. Оповідання з життя народного на Подк[арпатській] Руси. — Мукачево, 1924. — 15 с. (Народна бібліотека под редак. Володимира Кульчицького. — ч. 1). Книжка вийшла без імені автора. Всі дані промовляють за те, що це твір А. Волошина. Він є варіантом його попередньої книжки "Наш страшний ворог. Написав Августин Волошин". — Ужгород, 1918. — 32 с. Події оповідання відбуваються в рідних автору місцях. Воно насичене фольклорно-етнографічним матеріалом, має морально дидактичне зафарблення, спрямоване проти такого соціального зла як пияцтво.

Подається за першодруком.

Попередня     Головна     Наступна