Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





Авґустин ВОЛОШИН

НАРОДНА СВІДОМІСТЬ


Іван Коваль і його жінка жили собі тихо в старій хатині. Дуже рідко хтось нащивив їх. Дітей не мали. Із родаків заходила до них лиш донька сестри старого. Була і она вже вдовиця, без дітей, не приходила з порожніми руками, все щось з собою принесла, ци овочі, ци колачі, ци ширинку [* Хустку] для старої. Знала вона що робить, бо що старі за ціле життя зберегли собі, то держали в банку. Не була то велика сума, але в сільських відносинах єднако щось значило.

— Добра то душа — тота твоя сестрина, — говорить стара, — не забуває о нас, все щось принесе!

— Не так она добра, як хитра, она на наші гроші дивиться. І покійна моя сестра, прощена би, не раз скаржилася, що нещира у неї донька, непослушна і дуже самолюбна, — відповів старий.

— Може бути, але до мене вона дуже добра.

— Бо знає, що лиш так дістане від нас дащо, єсли указуєся доброю. Але ану, позвідайся від неї, коли дала за помершу свою матір на службу. А чому не пущає свою доньку на театр[альні] вистави "Просвіти"? Чому не люблять єї люде?

Я то думаю, що одверто треба говорити. Дати їй щось, але з маєтком розпоряжати іншак.

— Але як! Треба за душу думати, на заупокійну фундацію дати!

— Правду маєш, стара! Перва — то душа, а потім... В тій минуті вступив до хижі молодий учитель, котрий ще чув слова старого й продовжає:

— Правду маєш, пане Іване, перва, то душа, а потім думайте на народ!

— Як на народ? Та що то народ? Люде, і най кождий о собі дбає!

— Ой, не так, пане Іване! Народ не лиш люде, які говорять одною мовою, але є то ідея висока, що витворилася із традицій культурних, реліґійних, із спільної судьби, діди, прадіди, не пропало без сліда, але, як цінна спадщина, є нашим скарбом. Тоті престоли, при котрих молилися священики наших предків, представляють тепер величезний престол Бога русинів, із-під котрого тече потік ласки Божої, заслуженої тими молитвами для всіх нас. Із того потока можемося освіжити всі!.. — Тоті наставлення, які давали нам родичі наші, і родичі наших предків, учителі і писателі наші і наших предків, ізоллялися в науку народну, яка представляє велику скарбницю ідей, спосіб думання народного, так званний народний геній.

Але, що нам із того, пане учителю, — говорить стара. — Ми вже пережили свій вік, нам вже не думати на науку, але на гроб і на загробний живот!

— Я то не кажу, аби ви не думали на гроб і на загробний живот, але ще додам, щоби ви думали і на живот вашого народу, аби і ви причинилися до забезпечення кращого життя народу. Ци хочете, аби русинам колись жилося ліпше?

— Як би не хотів, але як можемо ми причинитися до того?

— Кожда й найменша одиниця народу є членом, є одним стовпом того народу і щось може зробити для народа. А хто причинився до ліпшого життя потомків свого народу, пам’ять того жиє в народі, як кажеся "Од рода і в род", бо вдячно думають на нього і колись і помоляться за нього.

— Але що можемо ми зробити, пане учителю?

— Я вам скажу, не буду довго говорити, праві для того я до вас прийшов, що обисьте дащо дарували на наш народний прапор. Розвиваєме читальню "Просвіти", маємо вже і театр, кружок і хор, а тепер хотіли би ‘сьме купити один прапор, щоби тот прапор був символом нашої народности, знаком наших ідей, наших бажань і надій, щоби члени наші з тим прапором публічно, щоби в днях церковних або державно-народних свят над будинком читальні наш синьо-жовтий прапор підносив теплоту свята. Ви були все добрими русинами, та ви і тепер докажете любов свою до народного діла.

— Що ти скажеш ід тому, стара? — звідаєся Іван.

— То правда, що доки ще ліпше служили очі, ми все читали "Науку" і "Свободу", та тепер даруйме пам’ятку і для читальні, о потребі котрої так много писала "Наука".

— Пан учитель, — одвічає стара, — дуже щиро працює в селі, діточки красно співають і в церкві, і в школі, і молоджава грає красно на сцені, та що пан учитель говорить, то буде добре діло!

— А кілько би треба на тот прапор, пане учителю? — звідає Іван.

— На один красний прапор доста буде 500 кч.

— Тілько грошей і ми можемо дати, най буде тот народний прапор цілком нашим дарунком! — говорить старий.

— Дякуємо вам, пане учителю, — перебила стара, — за добру думку, ми радо підопремо нашу читальню, праві днесь ся радили, на яку ціль обернути маєточок наш.

— Передовсім я дякую вам, — одвічав учитель, — за вашу щирість і любов до народної справи. Ой буде радість в читальні, як я їм то днесь скажу!

Другого дня вже приніс учитель з предсідателем читальні взори, який прапор купити. І вибрали. Постановили, що на Миколи одбудеться посвячення прапора.

Наша стара пара нетерпеливо чекала тот прекрасний день.

— Ой, коби лиш Бог небесний подержав нас до того дня! — говорить старий.

— Дай Боже, щоби ‘сьмо здорові були і могли явитися на тім святі, — додала стара.

І дочекалися. Вже лиш один день хибив. Прапор вже готовий був, дуже любився кождому.

Лиш сестрина старого не одобряла діло. Прибігла до старих, як фурія, і вже із дверей кричала:

— Ци ви здуріли? На прапор гроші видавати? Який вам з того хосен буде? Ще й пана нотаря розсердите і завадить на вашу шию біду! Ци не воліли ‘сьте на фундацію дати? Або бідним дітям? Ой, то пан учитель вас завів, Бог би го...

Старі і не могли заговорити, так швидко клепав язик зависної сестрини.

— Але, дай нам покій, — говорила стара, — не забули ми і за тебе, буде і фундація, даме щось і бідним дітям, але купити народний прапор, то також повинність...

— Не кричи туй, ти Гафо, — говорить старий, — яка ти голодна на наші гроші! Не ганьбишся? Але не забудь, я християнин і русин. Я дам на Божоє, але повинен дати і на народноє, а кто не є добрим русином, тому ни геллера не дам!

Але Гафа не замовкла, намітовала старим і тоті колачі та й ширинки, що колись їм принесла, а накінець ще і проклинала їх, оби не могли спокійно умерти.

Ще й не докінчила, коли приходить учитель і предсідатель читальні указати прапор і запросити старих на посвячення прапора.

Розвили прапор, і виглядав він, як найкраща ружа.

— Дуже красний є тот прапор, — говорить старий, — і, видите, Гафа аж проклинає нас і дурними називає, що ми на цю ціль дали свої гроші.

— Не чудуйтеся, пане Іване! — одповідає учитель. — Хто не знає ціни, за нич продасть і найдорожчу річ. Від диких людей южної Африки, золото і дорогі каміння купують європейці за малі зеркала, образчики і подобні річи. Так і пані Гафа ще не знає, яку вартість має народний прапор, прото і говорить проти него.

— А на жаль, — говорить предсідатель читальні, — все єще много є таких русинів і русинок, що не розуміють вартість народного прапора, бо не мають народної свідомості.

Гафа заганьбилася, як увиділа красний прапор, але як докінчив предсідатель, оп’ять створила рот:

— Та який хосен принесе селови тот прапор? — звідає. — Ци прибуде більше хліба, ци що!

— Прибуде і хліба, — одвічає учитель, — прибуде і много іншого з прапором сим, а особливо прибуде більше благородности, як було до сих пор... — Слухайте! Кождий народ в своїй рідній мові дістає скарби освіти. А учений чоловік краще собі жиє, як неукий. Більше заробляє, не даєся окривдити, не є лиш слугою других, але достає роботи, за які ліпше платять, і коли більше заробляє, краще собі буває, краще ся одягає, ліпшу страву їсть і так дальше. Чому у нас легше жиє чех, німець, мадяр, як русин? Тому, бо русин не має освіти, не має народної свідомости, тому кінчить тоту чорну роботу, за яку платиться найменше.

— А я ще додам, — говорить предсідатель читальні, — що громада — то великий чоловік, але лиш свідома громада, яка знає силу свою, яка є зв’язана сильними узами своїх ідей, яка не розпадеться так легко. Видите самотнього чоловіка легко переможе хоть кто, але сильну громаду не так легко збити. Чому перемогло німецьке військо російське в світовій війні? Тому, бо німці, то культурний народ. І чому здобули собі чехи самостійну державу в світовій війні? Бо суть народом свідомим. Між ними нема неграмотного, нема такого, котрий би не знав, де і кілько чехів живе, не є такого, котрий би не бажав, аби чехам було ліпше. Кождий чех знає, що єсли чехи живуть ліпше, свобідніше, тоді із того користає кождий чех. Так і ми, русини, лиш спільною силою, як народ, можемо доборотися до кращої будучини.

— А ци знаєте, що то за народ? То найбільша громада людей, що говорять одною мовою. Тота громада є зв’язана одною спільною історією, одними звичаями, одною літературою, одним способом думаня. Наша "Наталка Полтавка" однако мила і поучительна русинови Підкарпаття і русинови-українцеві Галичини, України, чи Америки. Єднако милий є спів наш і танець наш в Київі, в Львові, в Ужгороді. Хто знає свою історію, хто читає своїх класиків (найбільших писателів), тот станеся свідомим сином того народа, тот полюбить свою націю і із любви готов працювати для неї, підносити славу і благобут єї.

Тота свідома народна праця хоснує всім нам, членам того народа. А спільним знаком всіх тих народних ідей є народний прапор. Наш пан господар і не міг даровати на кращу ціль, як на свій народний прапор.

Наша читальня і наше ціле село запише його ім’я в історію свою і буде ‘го споминати, як одного із основателів нашої освітньої орґанізації. Ой, не так би виглядала наша Підкарпатська Русь, єсли би всі господарі так дивилися на народне діло, як пан Іван. А ви, Гафо, тоді будете достойною сестриною пана Івана, єсли в таких ділах підопрете його добрі наміри і самі станетеся членкиною читальні.

— Та ти, Гафо, ще сь ся не записала до читальні? — звідає старий.

Гафа на то одповіла питанєм:

— Чому тот бувший учитель все говорив проти читальні і проти прапора, що то українське?

— Тому, — одвічає предсідатель читальні, — бо, на жаль, і тот сам учитель не мав народної свідомости, не знав, хто ми, чиї ми сини, що за народ ми, не знав ні історії, ні літератури нашої.

Образовався в мадярськім дусі, а потім набрався москалефільської погорди проти народу нашого, прото і не міг розтеплитися до нашої освіти. Він не знав, що народ наш, що жиє на Україні і колись перед 260 роками добровільно споївся з Москвою, пізніше царі хотіли цілком винародовити, для того знищили там греко-католицьку віру, для того переслідували язик, для того ширили московщину. Але народ не піддавався, оборонявся і витворив свою власну народну культуру. Має великих писателів, драматургів, має свій красно вироблений язик. Частею того народа були предки наші, що прийшли сюда через Карпати з Корятовичом, перед ним і послі нього.

І то не поможе, єсли би русини Підкарпаття вибрали собі якусь нову національну орієнтацію, ні москальську, ні українську, якусь "тутешню". Ци може така горсточка народу, як ми, вилучитися із культурної среди того народу, із котрого походить і котрий вже від більше сто літ творить свою культуру? Щоби то значило? Страшну культурну худобність, упадок.

Не одповідає правді, що інтерес нашої республіки требує, оби ми одцалялися од українізму. Наоборот, наша Подк[арпатська] Русь лиш так може бути мостом республіки до востока, єсли ми останемеся русинами.

Такого упадку бажають нам лиш вороги наші, котрі хотіли би, оби ми ніколи не пробудилися. Ніяка половична форма не може твердо стояти. Кожда ідея ґравітує до свойого закінчення, або вправо, або вліво, або мусить вічно все лиш родитися. Так і наш народ ніколи не народиться, єсли не одверже від себе невикінченість нашої народної фізіолоґії.

І єсли наш народ хоче, може жити, лиш через народну культуру повинен понести під кожду стріху світло своєї питомної освіти. Російська культура не спасе нас, бо она не наша, російської мови наш чоловік не розуміє, і єсли буде ся ширити освіта по-московськи або іним чужим язиком, народ останеся темним і не піднесеся до ліпшої долі.

— Так є, народна свідомість передовсім потребує любви до всего того, що наше, — сказав старий. — А кто любить своє, тот і працює для своїх, як підпорує жид жида, не дивиться на то, ци то тутешний, ци польський, ци німецький жид. Так роблять і мадяре, німці і другі, бо мають народну свідомість. Так і ми, русини, станемеся респектованим народом, єсли будеме свідомі своєго походження, своєї вартости і сили, єсли будемо ся чути частею великого 40-міліонового народа і будемо ся питати культурою його.

На свято св. Николая торжественно одбулося посвячення прапора читальні "Просвіти". Одною із матерей прапора була стара Ковалька, а друга — Гафа. Чотири дівчата були дружками, облечені в руські народні одежі, украшені синьо-жовтими пантликами і штучними ружами. Послі посвячення відбулася вистава в школі з співами і народними танцями.

День той був в тім селі святом народної свідомості.








НАРОДНА СВІДОМІСТЬ. Вперше надруковано в газ. "Свобода". — Ужгород, 1930. № 4. — 23 січня; № 5. — 30 січня; № 6. — 6 лютого.

Подається за першодруком.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.