Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ


Авґустин Волошин — один із найвидатніших закарпатських педагогів, філологів, публіцистів і журналістів першої половини XX ст. Він — автор близько 50 окремих книг — підручників з мови, педаґоґіки, лоґіки, дидактики, арифметики, фізики, статей у науковій пресі, політичних і публіцистичних виступів. Далеко не повна бібліографія його друкованих праць налічує понад 200 назв.

До останнього часу велика творча спадщина А. Волошина була під забороною, її не збирали, не вивчали, не залучали у науковий обіг. Ім’я вченого, політика, педагога і письменника всіляко дискримінувалося, піддавалося огульній критиці. Особливо прислужувалися тут професори, так звані спеціалісти по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом і клерикалізмом, для яких паплюження імені А. Волошина і його української національної ідеї за Карпатами стало метою життя і хлібом насущним. Ганебні писання цих псевдовчених і наймитів режиму вбивали історичну пам’ять народу, його національну свідомість, нав’язуючи йому імперський інтернаціоналізм і радянську бездуховність.

Тільки через півстоліття після мученицької смерті А. Волошина в незалежності України стало можливим повернення до спадщини батька українського національно-культурного відродження на Закарпатті. Нині очищаємо її від бруду, яким вона закидана комуністичними ідеологами, і вчитуємося в його думки та ідеї, підпорядковані перемозі Української Правди за Карпатами, простежуємо той тернистий шлях, яким підкарпатські русини, приречені сильнішими сусідами на повну асиміляцію, з етнічної маси стали народом, усвідомили себе частиною великого українського народу. А. Волошин відіграв провідну роль у національному пробудженні закарпатських українців. Він сам, як і його народ, пройшов складний і суперечливий шлях національного самоусвідомлення, у послідовній боротьбі з угорським шовінізмом і російським імперським тиском на Закарпаття викристалізувався у національного лідера, привів свій народ до створення Карпатоукраїнської держави у 1938-1939 рр.

У середині 90-х років А. Волошин вперше прийшов до сучасного читача окремою книгою (Волошин Авґустин. Твори / Упорядкування, передмова, підготовка текстів та примітки Олекси Мишанича і Павла Чучки. — Ужгород: Ґражда, 1995).

До цих "Вибраних творів" увійшли — спогади, наукові і публіцистичні праці, п’єси, оповідання А. Волошина. Численні шкільні підручники та педагогічні праці. А. Волошина до друку тут не подаються, тому, що у серії "Письменство Закарпаття" планується окремий поважний том його педагогічних праць.

У "Додатках" вміщено матеріали з історії Карпатської України, підписані А. Волошином. Вони цінні як документи, що засвідчують державобудівничі погляди А. Волошина. Книгу завершує заповіт А. Волошина. Оскільки цей юридичний документ має ширше значення для розуміння особи А. Волошина, його політичних поглядів, маєткового стану, — ми наважилися подати його повністю.

Готуючи до видання твори А. Волошина, ми прагнули донести до масового читача ті думки, погляди, ідеї та ідеали науковця, педагога, теолога, журналіста, письменника, просвітянина, політика і церковного діяча, які дотепер не втратили актуальності або ж становлять інтерес нашого сучасника до особи президента Карпатської України.

Окремо вирішувалося й питання про мову та про правопис, яким друкувати праці Волошина. Адже частину своїх праць (а видання ми готували тільки за першодруками), зокрема праці тридцятих та сорокових років, він писав і публікував сучасною українською літературною мовою з дотриманням всіх загальноукраїнських правописних норм. Частина його творів писана так званою руською мовою, в основі якої лежать рідні йому верховинські народні говори Закарпаття. Є у Волошина праці, писані язичієм, тобто штучною сумішшю місцевої української мови з елементами церковнослов’янської та російської. Має він підручники та посібники, видані (але не завжди редаговані ним) так званою карпаторуською мовою, в основі якої лежить російська мова з деякими місцевими українськими домішками, при чому частину з цих праць транспоновано на латинську графіку без дотримання якихось чітких орфографічних і Граматичних правил. У них, як і в деяких кириличних публікаціях Волошина, багато паралельних форм і написань на зразок култура і культура, прилученє і прилученя, которыи і котрый, первый і перший, своего і свого та ін. і, нарешті, деякі свої праці А. Волошин писав угорською, а поодинокі — і латинською мовою.

Оскільки пропоноване видання творів А. Волошина не належить до академічних, а розраховане на масового читача, то упорядник керувався дещо специфічними принципами мовного редагування текстів. Головними засадами цього редаґування були такі:

1. Тексти, писані А. Волошином українською літературною мовою, друкувати без будь-яких змін, аби читач на їх підставі побачив і відчув ту форму й кондицію української мови, якої Волошин досяг протягом останніх двадцяти років свого життя.

2. Праці, писані угорською та латинською мовами, друкувати в перекладі на сучасну українську літературну мову. Ілюстративний матеріал і цитати, які наводить А. Волошин угорською, латинською, німецькою, чеською, польською та російською мовами, подавати без перекладів.

3. У текстах, писаних т. зв. руською мовою чи мовою карпаторуською (період до середини 20-их років), не втручатися ані в лексику, ані в фразеолоґію, ані в морфолоґію, ані в синтаксис автора, однак аби зробити ці тексти доступнішими для масового читача та уникнути можливих різночитань, графіку, а частково і правопис Волошинових праць першої чверті XX ст. приводити у відповідність до норм сучасного українського письма. Передусім, це стосується усунення з них літер, яких уже немає в сучасному українському алфавіті, та заміни їх сучасними еквівалентами. На практиці згадані графічні та правописні зміни реалізуються так:

1. Літеру Ђ послідовно передаємо через і (наприклад, замість словоформ типу npocвЂma, котрЂ, собЂ... пишемо просвіта, котрі, собі), а на початку складу — буквою ї (наприклад, замість Ђсти, cвoеЂ, державноЂ... пишемо їсти, своєї, державної).

2. Літеру ъ знімаємо взагалі. Тому Волошинові написання типу виразъ, котрихъ, русинъ... змінюємо на написання вираз, котрих, русин).

3. Літеру ы послідовно замінюємо літерою u (отже, замість написань типу споры, щирый, язык... пишемо спори, щирий, язик), а в дієслові быти і його похідних — літерою у (отже, замість форм типу бив, забыли... пишемо був, забули).

4.Літеру э повсюдно замінюємо на літеру е (отже, написання типу экзамен, этноґрафія... замінюємо написанням екзамен, етноґрафія).

5. Літеру ô замінюємо на літеру і (отже, замість одрôжньовати, в котрôй... пишемо одріжнювати, в котрій).

6. Літеру е на початку складу замінюємо на літеру є (наприклад, написання типу если, подае, вЂруеме... передаємо як єсли, подає, віруєме), а в займенниках — через буквосполучення йо (отже, не его, ему, а — його, йому).

7. Літеру ь після р в кінці складу та після шиплячих послідовно знімаємо (тому пишемо не борьба, теперь, Харьков, лишь, а — борба, тепер, Харків, лиш). З другого боку, в нетипових для української літературної мови прикметникових суфіксах -ский, -цкий та в дієслівних формантах -ут, -ют, -сме, -сте цю літеру додаємо тому пишемо не господарскій, нЂмецкій, борются, робилисме, а — господарський, німецький, борються, робилисьме).

8. Літеру u на початку слова передаємо через літеру і (тому пишемо не инший, историчний.., а — інший, історичний). На початку складу, коли цією літерою позначає Волошин звукосполучення йі, її замінюємо на літеру ї (тому пишемо не нашои, роздвоити, Украина... а — нашої, роздвоїти, Україна).

9. Літеру u в словах іншомовного походження, у відповідності до вимог сучасного правопису, замінюємо на літеру z (тому пишемо не администрація, интелиґенция, политика, педагогика, публичний, религія, слависти.., а — адміністрація, інтеліґенція, політика, педагоґіка, публічний, реаліґія, славісти).

10. Суфіксальне о у дієслівному суфіксі -овати міняємо на у (отже, замість орґанізовати, попробовати... пишемо орґанізувати, попробувати), а суфікс -ировати — на суфікс - увати (отже, не цементировати, а — цементувати).

11. Відмінкові закінчення прикметників твердої та м’якої груп у чоловічому роді -ий та -ій пишемо у відповідності до норм сучасного українського правопису (отже, пишемо не середний, малоруській, широкій, а — середній, малоруський, широкий), а в середньому роді нестягнене закінчення -оє замінюємо на закінчення (тому пишемо не малоє, руськоє.., а — мале, руське).

12. У суфіксі вищого ступеня прикметників та прислівників -Ђйш- пропускаємо й і пишемо (не теплЂйшій, твердЂйше.., а — тепліший, твердіше).

13. У відповідності до чинного українського правопису приводимо й написання слів із подвоєнням приголосних, спрощенням у групах приголосних та з уживанням апострофа.

14. Відповідно уніфікуємо також уживання великої літери у власних назвах та пунктуацію.

Інші редакційні втручання у правопис голосних та приголосних не є суттєвими, і вони стосуються фонетики окремих слів, уживаних Волошином здебільшого в його ранніх працях. Так, наприклад, застарілі написання типу (абсолутизм, ани, глубокий, горячій, єднако, жіють, імени, каждый, кто, люде, мадяре, наши, славянскій, высшій, классовый, култура, мілліон, можна, несчастье, норвежскій, от, почта, против, Россія, с, сближеніе, сердце, серіозный, сей, ци... замінюємо на написання абсолютизм, ані, багато, глибокий, гарячий, однако, живуть, імені, каждий, хто, люди, мадяри, наші, слов’янський, вищий, класовий, культура, мільйон, можна, нещастя, норвезький, од, пошта, проти, Росія, з, зближення, серце, серйозний, цей, чи).

Принципи мовного редагування текстів розроблені разом з професором Ужгородського національного університету П. П. Чучкою під час підготовки до друку творів 1995 р.

Бібліографічні посилання залишаються в авторському оформленні. Загальновживані скорочення не розшифровуються.

У примітках подаються найнеобхідніші пояснення імен і назв, які прояснюють текст, доповнюють авторські відомості.

Упорядник свідомий тих недоглядів і сумнівних місць, які трапляються в оформленні окремих текстів А. Волошина за сучасним правописом, та пояснюються вони складністю вживаного автором правопису і недостатнім до кінця 20-х рр. володінням ним нормами української літературної мовн.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.