[Майкл Уолцер. Про толерантність. — Х., 2003. — С. 13-19.]

Попередня     Головна     Наступна         Посилання

ВСТУП

Як треба писати про толерантність

Філософські дебати останні роки часто набувають процесуальної форми: авторфілософ уявляє якусь оригінальну обстановку, ідеальну мовну ситуацію або розмову в космічному кораблі. Кожна з цих ситуацій складається з набору обмежень, певних правил для сторін-учасників. А це ми всі. Сторони розмірковують, сперечаються або дискутують у рамках обмежень, створених саме для того, щоб пристосувати формальні критерії до усілякої моралі, а саме: або абсолютну неупередженість, або її певний еквівалент. Припустімо, що це сталося успішно, тоді висновки, яких доходять діючі сторони, можуть вважатися такими, що цілковито заслуговують на довіру. В результаті нам видаються готові принципи для наших розміркувань, суперечок і дискусій — всієї нашої політичної, соціальної і економічної діяльності — в умовах нашого реального оточення. На думку автора, нам слід докласти максимум зусиль для ефективного втілення цих принципів у життя в умовах сучасного суспільства ¹.

Далі у мене буде дещо інший підхід, який я хочу пояснити і захистити в цьому коротенькому вступі. Я не робитиму спроби знайти систематичний філософський доказ толерантності, хоч у цьому нарисі усі необхідні складові такого доказу з’являться принаймні один раз. Читачі знайдуть у цій /14/ книзі загальні методологічні вказівки і міркування, численні ілюстрації з прикладами із історії, аналіз проблем із життя і, нарешті, пробний і неповний висновок, тобто саме й тільки те, що цей підхід дає змогу зробити. Моя тема — толерантність або, радше, мирне співіснування різних груп людей із різними історіями, культурами й індивідуальностями, тобто саме те, що толерантність робить можливим. Я розпочинаю з передумови, що мирне співіснування (мирне до певної міри: я не збираюся писати тут про співіснування рабів та їхніх гнобителів) — це завжди добре. Не тому, що люди взагалі завжди цінять мирне співіснування — вочевидь, що це часто не так. Головний показник — люди завжди схильні зізнаватися, що вони його цінують: не можуть виправдати себе перед собою чи іншими без того, щоб не підкреслювати всієї цінності мирного співіснування, а також життя й свободи, яким вони слугують ². Особливо це помітно щодо моралі — принаймні у вузькому розумінні, коли вага аргументів падає на тих, хто в принципі мав би відверто спростовувати подібні цінності. Йдеться про людей, котрі практикують переслідування з релігійних мотивів, насильницьку асиміляцію, заклик до хрестових походів чи «етнічних чисток» і виправдовують себе здебільшого шляхом не захисту, а заперечення того, що вони роблять.

Мирне співіснування, проте, може набувати досить різноманітних політичних форм і мати різні наслідки у повсякчасному моральному житті — тобто в реальних взаєминах і співробітництві між чоловіками і жінками. Жодна з цих форм співіснування не є універсальною. За мінімалістським твердженням про цінність світу і за правилами утримання від будь-яких дій, котрі воно спричиняє (і які взагалі збігаються зі стандартним списком прав людини), не існує принципів, що єдині для всіх режимів толерантності і потребують від нас дій за всіх обставин, за всіх часів і в усіх країнах від імені певного набору політичних і конституційних устроїв. /15/ Процесуальні аргументи не допоможуть нам тут саме тому, що вони не диференційовані за місцем і часом, вони не повністю зумовлені обставинами. Альтернатива, обрана мною, — це історичне і контекстуальне уявлення про толерантність і мирне співіснування, з аналізом різних їх форм і прийнятних для них норм повсякденного життя. Мені видається необхідним розглянути як ідеальні варіанти цих практичних устроїв, так і їхні конкретні історичні документальні викривлення. Ми мусимо також взяти до уваги, як ці устрої пізнаються на практиці сторонами-учасниками — групами і індивідуумами, переможцями й тими, хто програв, — а потім і те, який вони мають вигляд для стороннього ока, учасників інших режимів толерантності.

Але чи не такий підхід лише позитивістським чи, ще гірше, релятивістським аналізом? Оскільки не існує жодної вищої точки зору чи авторитарної думки, то як можна дійти певного стандарту? Як нам класифікувати чи впорядковувати різні режими? Я вважаю, що цього зовсім не варто робити і від цього не відчуваю ніякої провини. Мені не видається правдоподібним, що типи політичних режимів, які я маю намір тут розглянути, — багатонаціональні імперії чи національні держави, або, скажімо, приклади з історії для кожного з режимів (Птолемеєва або Римська Александрія, Оттоманнська імперія, Австро-Угорщина Габсбургів, сучасна Італія, Франція, Норвегія тощо) — можна класифікувати як одну серію, нібито ми можемо визначити для кожної певне число балів за шкалою моральних цінностей: 7, 19 або 31 із половиною. Поза сумнівом, ми можемо сказати, що устрій, який після свого падіння може спричинити політичні переслідування або громадянську війну, значно гірший від стабільного суспільного устрою Проте при цьому ми не можемо сказати, що устрій, який більше симпатизує, наприклад, виживанню груп, аніж свободі індивідуумів, в усіх відношеннях гірший від устрою, котрий надає перевагу індивідуальній /16/ свободі, а не груповому виживанню — адже групи складаються з індивідуумів, багато хто з яких, маючи свободу, вибрав би перший вид устрою, а не другий. Ми не можемо також сказати, що державна нейтральність і добровільна асоціація на зразок «Листи про толерантність» Джона Локка є єдиним і найліпшим способом трактування релігійного чи етнічного плюралізму. Це, звичайно, досить хороший спосіб, приладнаний до досвіду протестантських конгрегацій у деяких суспільствах, але його здатність виходити за межі цього досвіду і цих суспільств має всебічно обговорюватися, а не просто братися до уваги. Ліворадикальні атаки на індивідуальну свободу і права асоціації можна осуджувати, як і воєнні, і політичні (проте не інтелектуальні) перепони для виживання конкретної групи: все перелічене не поєднується з вимогами елементарного мирного співіснування. Окрім цього, порівняння різних устроїв надають моральну й політичну допомогу в наших судженнях про те, де ми перебуваємо і які альтернативи маємо, але вони не дають підстав для якихось категоричних висновків.

Цінність детального і ґрунтовного порівняльного аналізу різних режимів, як в ідеальних, так і в реальних їх варіантах, полягає саме в цій його здатності допомогти нам. Хоча політичний режим є політичною й культурною цілісністю, з тісно переплетеними достоїнствами і вадами, він, проте, не є органічно цілим. Якщо деякі з його внутрішніх зв’язків розірвані або реорганізовані, то режим у цілому не буде засудженим на політичну смерть. Кожна реформа — це ще не трансформація, і навіть трансформації можна досягти поступово, упродовж тривалого періоду. Конфлікти й проблеми, безумовно, будуть характерними рисами такого процесу, але радикальна розруха і розпад — ні. Коли той чи інший аспект устрою там виявиться корисним тут, із відповідними модифікаціями, ми можемо відповідно розпочати роботу з реформування, націлюючись на найкраще для нас, тобто /17/ для наших груп, які становлять для нас цінність, і для індивідуумів, котрими ми є.

Що насправді неможливо, то це взяти всі «найпривабливіші» риси кожного з устроїв і з’єднати їх — виходячи з передумови, що через їх однакову привабливість вони сполучаться одна з одною фактично і утворять ефективну і гармонійну єдність. Меншою мірою іноді і навіть досить часто явища, якими ми захоплюємось, особливо історичні устрої, бувають функціонально об’єднаними з явищами, яких ми боїмося і які нам не подобаються ³. Припускати, що можна відтворити чи скопіювати перше й уникнути другого, є прикладом так званого «поганого утопізму». Філософія має бути добре історично поінформованою й соціологічно компетентною, якщо вона бажає уникнути «поганого утопізму» і усвідомити складність вибору, до якого часто доводиться вдаватися в політичному житті. Чим складніший вибір між двома альтернативами, тим менша імовірність того, що один і лише один результат гарантує нам схвалення філософів. Можливо, нам слід обирати один шлях тут, інший — там, один шлях нині, інший — у майбутньому. Можливо, всі результати нашого вибору будуть пробними і експериментальними і піддаватися ревізії чи цілковитій зміні.

Думка про те, що результати нашого вибору не визначені єдиним універсальним принципом (або взаємопов’язаним набором принципів) і що правильний вибір тут може і не бути правильним вибором там, — це, точно кажучи, релятивістська ідея. Найліпший політичний устрій залежить від історії і культури людей, чиї життя він організовує. Мені це здається очевидним. Але я не закликаю до необмеженого релятивізму, оскільки жоден устрій (і жодна характерна його риса) не є предметом морального вибору, доки не визначено певний варіант співіснування (і таким чином не дотримано прав людини). Ми завжди вибираємо в межах кордонів, і я підозрюю, що філософи не сходяться не в питанні про те, /18/ існують чи ні ці межі — ніхто серйозно не стверджує, що їх немає — але в питанні про те, наскільки вони широкі. Найліпший спосіб визначити цю ширину — описати можливі варіанти і визначити ступінь імовірності та неможливості кожного з варіантів у його історичному контексті. Я не збираюся багато говорити про суспільні устрої, які цілковито себе зжили — такі як, наприклад, монолітні релігійні або тоталітарні політичні режими. Тут досить лише їх назвати і нагадати читачам про їх історичну реальність. На противагу такій реальності, мирне співіснування є безумовно важливим і досить вагомим моральним принципом.

Стверджувати, що різним групам і (або) індивідуумам надана можливість мирно співіснувати — це ще не означає, що кожна фактична або уявна відмінність між ними має допускатися. Різні політичні устрої, які я збираюся тут описати, по суті диференційовано терпимі щодо своїх чоловіків і жінок. Отже, ми можемо класифікувати різні устрої, різні режими толерантності як більше чи менше терпимі, і навіть визначити (з багатьма історичними застереженнями) умовну ієрархію від великої толерантності до меншої. Проте коли ми детальніше розглянемо окремі порушені тут питання, то стане очевидним, що це не моральна ієрархія. Толерантність проблемних видів діяльності надто відрізняється в різних режимах, і судження, які ми робимо про цю різноманітність, скоріш за все будуть також складні.

Я маю намір подати цю складність наступним описом різних режимів і проблем, із якими вони стикаються, — а потім, знову-таки, розмірковуваннями про сучасну Америку, якими і завершується цей нарис. Форми мирного співіснування ніколи так широко не обговорювалися, як нині, і щоденні зіткнення з відмінними особливостями ніколи так сильно не переживалися, як тепер. Під час перегляду телепрограм або читанні щоденних газет може здатися, що цей досвід стає дедалі однаковішим в усьому світі. Мабуть, складно /19/ відмовитися від задоволення сформулювати єдину й неділиму відповідь. Проте навіть дуже схожі угоди необхідно диференціювати, коли вони стосуються різних груп людей і коли про них замислюються чоловіки й жінки з різними історіями та сподіваннями. Будь-який досвід завжди культурологічно є зв’язуючою ланкою, і я тут буду ставитися з повагою до відмінностей, що випливають із цього посередництва. Тому я й пропоную у цій книзі власний погляд на те, як події мають розвиватися, як має бути організовано мирне співіснування, але тільки стосовно мого часу і моєї власної американської реальності. Наприкінці цього нарису я приєднуюся (хоча лише експериментально) до дискусій про «мультикультуризм» ⁴. Проте я не вірю, що ці дебати мають універсальне і світове значення, або що їх підсумки мають більше, аніж евристичне значення десь ще. Кожна людина в сучасному світі може навчитися чого-небудь із цього конкретного досвіду взаємодії з відмінностями, але вона нічого не навчиться, якщо не ознайомиться з іншим досвідом подібної взаємодії. Останній акорд: мій власний досвід, як і будь-якої іншої людини, звичайно ж, є обмеженим. Аргументація для цього есе вироблялася на конкретному досвіді країн Європи, Північної Америки та Близького і Середнього Сходу. Надалі я буду змушений покладатися на думку інших людей, аби визначити, чи підходять мої розмірковування, а якщо так, то до якої міри, до латиноамериканської, африканської і азіатської реальності.

Попередня     Головна     Наступна         Посилання