Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Майкл Уолцер. Про толерантність. — Х., 2003. — С. 20-25.]

Попередня     Головна     Наступна         Посилання





РОЗДІЛ 1

Стосунки між людьми та політичні устрої



Колись мій учитель мене навчав: завжди розпочинай із заперечення. Скажи своїм читачам, що саме ти не збираєшся робити, це полегшить їм сприйняття, і в них виявиться велика схильність прийняти й засвоїти цілком доступну за своїми розмірами інформацію. Тому я розпочну свій заклик до толерантності з деяких застережень. У цій книзі я не збираюся писати про толерантність щодо ексцентричних або інакодумаючих індивідуумів у громадянському суспільстві чи навіть державі. Права людини, скоріш за все, лежать в основі кожного виду толерантності, але я тут цікавлюся цими правами здебільшого лише тоді, коли вони здійснюються спільно (в процесі життєдіяльності добровільної асоціації, релігійного культу, культурного самовираження чи общинного самоврядування), або тоді, коли вони затребувані групами для своїх членів. Щодо ексцентричного індивідуума, самотнього у своїй несхожості, достатньо просто бути терпимим; тим часом соціальна антипатія і опір щодо ексцентричності, хоч безумовно непривабливі, не настільки вже й небезпечні. Ставки значно вищі тоді, коли ми звертаємо свою увагу на групи ексцентричних та інакодумаючих індивідуумів.

Я також не збираюся фокусувати свою увагу на політичній толерантності, коли її об’єктами є опозиційні рухи та партії. /21/ Всі вони — необхідні в демократичних режимах суперники в боротьбі за політичну силу, які досить активно вимагають співіснування поперемінно діючих лідерів (із альтернативними програмами), навіть коли ці лідери ніколи не переможуть на виборах. Це товариші-співучасники, які подібно до членів протиборствуючої баскетбольної команди, без яких не було б гри і які тому мають усі права набрати очки і перемогти, якщо зможуть. Проблеми виникають лише у випадку з людьми, які хочуть зірвати гру, вимагаючи при цьому надання їм права гравця і захисту цих прав. Такі проблеми часто складні, але вони не мають практично нічого спільного з толерантністю несхожості, притаманною політиці демократії, радше вони мають щось спільне з толерантністю щодо зривів (або ризику зриву), що, власне кажучи, зовсім інша річ.

Нетолерантністю до несхожості також не є усунення первісно антидемократичної партії від участі в демократичних виборах, така поведінка не більше й не менше аніж розсудливість. Питання толерантності виникають набагато раніше, ще до того, як поставлена на карту влада, в момент появи релігійної общини або ідеологічного руху, з яких утворилася ця партія. На цій стадії члени майбутньої партії просто живуть серед нас, вони нетерпимі до іншої думки і налаштовані проти демократії. Чи маємо ми ставитися з толерантністю до їхніх проповідей та їхньої практики, і якщо так (як я гадаю), то як далеко має поширюватися ця толерантність?

Для мене, проте, становить інтерес толерантність до несхожості в культурі, релігії, способі життя — коли інші люди не є співучасниками гри і коли немає ні спільної гри, ні внутрішньої необхідності у відмінностях, культивованих чи насаджуваних. Навіть ліберальне суспільство не потребує існування численних етнічних груп чи релігійних общин, їх існування, коли воно повноцінне, цілком сумісне з культурною однорідністю. Проти цього останнього ствердження /22/ нещодавно було висунуте заперечення, що ліберальний ідеал індивідуальної автономії може бути здійснений лише в «мультикультуральному» суспільстві, де присутність різних культур сприяє значній свободі вибору 1. Проте окремі індивідууми в однорідному культурному середовищі теж можуть вибирати те, що їм до смаку серед численних робіт і професій; серед потенційних друзів і шлюбних партнерів; серед політичних доктрин, партій і рухів; серед урбаністичних, приміських і сільських місцевостей; серед більш-менш високих культурних форм і т.д. Здається, немає особливої причини, чому автономія не могла б розвиватися всередині єдиної культурної групи.

На відміну від демократичних політичних партій, ці групи людей також не потребують існування груп, на них схожих. Там, де плюралізм є соціальним фактом, як це часто буває насправді, деякі з цих груп змагатимуться з іншими групами у пошуку новобранців чи однодумців серед невідданих і недостатньо відданих індивідуумів. Проте первісною метою цих груп була й буде підтримка якогось певного способу життя всередині себе, відтворення своєї культури й віри протягом кількох поколінь. Ці групи, насамперед, зосереджені на самих себе, а це саме те, чим політичні партії бути не можуть. У той самий час ці групи потребують для себе деякого соціального простору (поза «своєю домівкою») для зборів, культових церемоній, дискусій, святкувань, взаємодопомоги, навчання тощо.

Тепер запитаємо себе — що означає ставитися з толерантністю до подібних груп? Толерантність, що сприйнята як позиція чи умонастрій, розуміє кілька різних можливостей. Перша з них, що відображає джерело релігійної толерантності в XVI і XVII ст., — це лише покірливе прийняття відмінностей заради дотримання миру. Люди вбивають одне одного упродовж багатьох років доти, доки не настає рятівне виснаження сил, що ми й називаємо толерантністю 2. Проте /23/ ми можемо простежити континуум суттєвих вживань цього слова. Друге можливе ставлення — пасивна, розслаблена, м’яка байдужість до несхожості: «It tares all kinds to make a world (у цьому світі все буває)». Третя можливість випливає із морального стоїцизму: принципове усвідомлення того факту, що «інші» також мають права, навіть якщо вони інколи використовують ці права безсторонньо 3. Четверта можливість виражає відкритість щодо інших: зацікавленість, можливо, навіть повагу, прагнення слухати і навчатися нового. І, нарешті, існує також щире сприйняття несхожості з усім ентузіазмом: естетичне схвалення, якщо несхожість виявляється в культурній формі розмаїття творінь Господніх, або ж прийняття всього природного світу чи функціональне схвалення, якщо несхожість розглядається подібно до того, як це відбувається в ліберальній мультикультуралістичній суперечці як необхідна умова людського процвітання, яке пропонує окремим чоловікам і жінкам альтернативи на вибір, значущі для їхньої автономії 4.

Проте, можливо, цей останній аргумент виходить за межі моєї теми: чи можна сказати, що я терпимо ставлюся до того, що, по суті справи, усіляко схвалюю і підтримую? Якщо я хочу, щоб інші теж були тут, у цьому суспільстві, серед нас, тоді я не просто терпимо ставлюся до несхожості — я її підтримую. Але зовсім не обов’язково я схвалюю саме той чи інший варіант несхожості. Я можу віддати перевагу якомусь варіанту, наприклад, тому, який культурно й релігійно близький до мого практичного досвіду і моєї вірі (чи, можливо, далекий від неї, екзотичний і тому не становить загрози для мене). У будь-якому плюралістичному суспільстві завжди будуть люди, незважаючи на їхню гарячу прихильність до плюралізму, для котрих терпиме ставлення до певної конкретної відмінності — можливо, форми культу, сімейної організації, правил дієти, сексуальної практики чи форми одягу — надзвичайно складно. Хоча при цьому вони підтримують ідею /24/ несхожості і терпимо ставляться до інших її проявів. Але навіть людей, котрі на власному досвіді не зазнали цієї складності, можна з повним правом назвати терпимими, вони надають місце чоловікам і жінкам, чию віру вони не визнають за свою, чиї звичаї вони не імітують, а відкидають, вони співіснують із несхожістю, яка незважаючи на їхнє терпиме до неї ставлення, все одно досі залишається чимось дивним, чужорідним і відмінним. Я мушу з цілковитим правом сказати про всіх людей, здатних на цей «подвиг», незважаючи на їхню позицію в континуумі покірності, байдужості, зацікавлення й ентузіазму, що у їхній доброчесності є місце толерантності.

Як ми побачимо далі, таке ставлення є рисою усіх більш-менш успішних режимів толерантності — толерантність не потребує, щоб усі її учасники перебували по один і той самий бік континууму. Може статися, що деяким режимам доведеться застосовувати полярність, байдужість чи стоїцизм, тим часом як іншим буде необхідно заохочувати цікавість або ентузіазм, але я тут у принципі не вбачаю ніякої систематичної тенденції. Навіть відмінності між режимами, котрі перебувають на позиціях лише колективізму і лише індивідуалізму, не відбиваються в тих відносинах, яких вони вимагають. Проте чи не є тоді толерантність стабільнішою, якщо люди перебувають на дещо вищому щабелі цього континуума? Чи не мусять громадські школи, наприклад, спробувати просунути нас у цьому відношенні вгору? Фактично будь-яка із цих позицій, якщо вона досить міцна, стабілізує толерантність. Найліпша освітня програма може просто включати в себе не більш як графічний опис релігійних чи етнічних зіткнень. Без сумніву, особисті стосунки серед різних культур можуть бути поліпшені завдяки піднесенню рівня свідомості людей від мінімальної толерантності вгору. Це мета, на досягнення якої спрямовані графічні описи нетолерантності, /25/ але це також правильно для решти режимів; політичний успіх не залежить від добрих особистих стосунків між людьми в комусь одному з них. Мені потрібно буде запитати себе наприкінці, чи ж зберігаються ці вимоги для нині існуючої «постмодерністської» версії толерантності.

Проте для початку мені треба буде розглянути всі соціальні устрої, за допомогою яких ми об’єднуємо несхожості в одне ціле, співіснуємо з ними, даємо їм право на соціальний простір, розглядаємо їх як певні форми недиференційованої доброчесності. Історично у нас (на Заході) існує п’ять різноманітних політичних устроїв, що сприяють толерантності, п’ять моделей терпимого суспільства. Я не стверджую, що це вичерпний список, але хочу сказати, що вони містять найважливіші та найцікавіші можливості для толерантності. Змішані політичні режими також можливі, це очевидно, проте я хочу в наступному розділі звернутися до схематичного опису цих п’яти варіантів, поєднуючи історичне та ідеально-типове. Потім я проаналізую деякі змішані типи, розгляну проблеми, з якими стикаються різні устрої і, насамкінець, скажу кілька слів про соціальний світ і самосвідомість чоловіків і жінок, які ставляться терпимо один до одного нині (остільки, оскільки вони це роблять у реальності: толерантність — це завжди досить нетривке досягнення). Що саме ми робимо тоді, коли ставимося до інших толерантно?










Попередня     Головна     Наступна         Посилання


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.