[Майкл Уолцер. Про толерантність. — Х., 2003. — С. 97-107.]

Попередня     Головна     Наступна         Посилання

РОЗДІЛ 5

Толерантність в епоху модерну й постмодерну

Проекти нового часу

Я щойно розглянув ті обмеження, які несе толерантність, але ще не торкався режимів нетолерантності, тобто того, що таке насправді численні імперії, національні держави й суспільства іммігрантів. У цих режимах толерантність до відмінностей часто замінюється прагненням до єдності й одноманітності. Імперський центр спрямований нате, щоби створювати щось схоже на національну державу: звідси, наприклад, кампанія русифікації, впроваджувана російськими царями в XIX ст. Або держава-нація посилює тиск на меншини й іммігрантів: асимілюйтеся або ви загинете! Або ж суспільство іммігрантів . розпочинає розігрівати свій «плавильний котел» з метою викувати нову націю (звичайно, використовуючи при цьому ливарну форму із зображенням більш ранніх поселенців або іммігрантів). «Американізація» в США на початку XX ст. — це приклад, який я використовую для опису цього другого проекту і який фактично спрямований на те, аби залучити іммігрантів без інкорпорування відмінності.

Подібні зусилля іноді виявляються успішними під час стирання культурних і релігійних відмінностей; але в тих /98/ випадках, коли вони майже доходять межі жорсткого припинення, вони, по суті, служать цьому знищенню. Ці зусилля розмежовують членів груп, дискримінують їх за членством у групах меншин, примушують їх підставляти один одного, фальсифікують глибоку солідарність. Проте ні лідери цих меншин, ні їхні найяскравіші прибічники не надали б переваги режиму нетолерантності ¹. Маючи таку змогу, вони скоріше б прагнули певного різновиду індивідуальної або колективної толерантності, такого, наприклад, як асиміляція поодинці до стану громадян, або схвалення самоврядування у своїй групі на місцевому чи міжнародному рівні — регіональна або функціональна автономія, консоціація або суверенна державність.

Ми можемо вважати ці дві форми толерантності — індивідуальну асиміляцію і групове схвалення — центральними проектами сучасної політики демократії. Вони задумані стереотипно за двох, взаємовиключних, умов — або індивідууми, або групи будуть звільнені від утисків і невизнання, а індивідууми будуть позбавлені від них у тій мірі, в якій вони здатні залишити свої групи. Я вже цитував думку Сартра щодо цієї другої позиції, котра має свої витоки у Французькій революції. Революціонери прагнули, в першу чергу, звільнити індивідуума від старих корпоративних общин і поставити його (а пізніше і її) в центр прав і свобод — а потім вони прагнули навчити цих носіїв прав чоловіків (і жінок) своїх громадянських обов’язків. Між індивідуумом і політичним режимом, тобто Республікою французьких громадян, існував на той час (в умах революціонерів) лише якийсь порожній простір, який сприяв швидкому просуванню від особистого життя до суспільного і таким чином сприяв культурній асиміляції і участі в політичних справах.

Післяреволюційні ліберали і демократи повільно дійшли того, щоб справедливо оцінити проміжні асоціації, які фактично заповнили цей простір, не лише як вираження індиві-/99/дуальних інтересів і переконань, а й як своєрідну школу демократії. Проте ці асоціації також забезпечили деяке пристановище для національних меншин, де колективна ідентичність може бути вдосконалена і де виникає опір тиску асимілюватися. І ліберальні демократи можуть прийняти в межах розумного це вдосконалення і цей опір до того моменту (точний час невідомий), коли асоціації розпочинають загрожувати індивідуальним членам утисками і послабленням їхньої політичної активності. Республіканські громадяни ставляться терпимо до національних індивідуумів як до співгромадян, незважаючи на їхню релігійну й етнічну належність, і в цьому разі вони терпимі й до груп, котрі ті утворюють — доки ці групи є, у повному сенсі цього слова, вторинними асоціаціями.

Демократичне входження — це перший проект нового часу. Ми можемо уявити собі політику демократичних лівих протягом двох останніх століть як серію битв за входження кудись: євреї, робітники, жінки, чорні та іммігранти різних категорій — у різний час всі вони брали штурмом стіни буржуазного міста. У ході цієї боротьби вони організували сильні партії і рухи, організації колективного захисту й просування. Проте коли вони входили до завойованого міста, вони входили туди як індивідууми.

Альтернатива входженню — відокремлення. Це другий проект нового часу: забезпечити групу як ціле власним голосом, місцем і політичною лінією. Те, що вимагається нині, — це боротьба не за входження, а за прокладання власних кордонів. Основне гасло цієї боротьби — «самовизначення», що означає необхідність шматка землі чи, принаймні, необхідність у незалежних установах — звідси децентралізація, передача влади, автономія, розподіл і суверенітет. Правильне визначення кордонів, не лише в географічному, а й у функціональному сенсі, надзвичайно складне. Кожна політична резолюція гаряче обговорюється. Проте має ж бути якесь /100/ рішення, якщо різним групам доводиться розпоряджатися демонстративно власною долею і робити це досить упевнено.

Ця робота триває і нині: адаптація старих імперських устроїв і розширення сучасної міжнародної системи, національні держави, що швидко розростаються, регіони самоврядування, різноманітні суспільства й товариства, місцеві влади тощо. Зверніть увагу на те, що визнається й допустиме у цьому другому проекті: це завжди групи та їхні члени, чоловіки й жінки, котрі вважають себе єдиними в своєму роді чи, принаймні, особливостями першочергової ваги, відповідно до етнічної чи релігійної належності. Робота, очевидно, залежить від залучення цих людей, проте лише їхні лідери реально задіяні в переговорах один з одним, незважаючи на кордони, один на один (окрім тих випадків, коли переговори є воєнними за характером). Общинна автономія підтверджує авторитет традиційної еліти; консоціація, як правило, набуває форми устрою, що розподіляє владу серед цієї еліти; національні держави взаємодіють за допомогою свого дипломатичного корпусу і політичних лідерів. Стосовно основної маси членів цих груп толерантність підтримується поділом, виходячи із припущення, що ці люди усвідомлюють себе членами групи і хочуть спілкуватися головним чином один з одним. Вони переконані, що «добрі паркани і добрі сусіди нероздільні» ².

Проте ці два проекти можуть також здійснюватися одночасно різними групами або навіть різними членами тієї самої групи. Ця друга можливість часто має місце в реальній практиці: деякі люди прагнуть вийти зі своїх релігійних чи етнічних рубежів, стверджуючи, що вони всього лише громадяни, тим часом як інші хочуть, аби їх визнали як членів організованої общини релігійних віруючих або етнічних братів. Окремі сильні особистості (або просто ексцентрики), котрі вийшли з-під контролю своєї общини, уживаються із затятими прибічниками общини (або ж просто добре влаштова-/101/ними в ній) чоловіками й жінками, які становлять її кістяк і прагнуть її просування. В такому разі обидва проекти мають вигляд конкуруючих один з одним: чи мусимо ми надавати перевагу індивідуальному виходу, а не груповій відданості? Проте немає особливої причини надавати перевагу чомусь одному. Конфронтація між двома проектами має вирішуватися на конкретних прикладах, по-різному для різних груп у різних режимах (ми вже розглянули деякі випадки). До того ж цілком подолати цю конфронтацію неможливо: звідки будуть виходити індивідууми, якщо групова діяльність завершить своє існування? Хіба можна пишатися втечею із групи, якщо вона не вчинила цьому ніякого опору? І ким були б ці індивідууми, коли б їм не треба було боротися за те, щоб стати тими, ким вони є? Співіснування сильних груп і вільних індивідуумів, з усіма проблемами, що випливають звідси, є стійкою особливістю сучасності.

Постмодерн?

Остання з моїх моделей толерантності, проте, вказує на іншу схему і, можливо, на проект епохи постмодерну. В суспільствах іммігрантів (а також в нинішніх національних державах під тиском іммігрантів) люди розпочали на власному досвіді пізнавати те. що можна назвати життям без чітких меж і без упевнених і єдиних у своєму роді особистостей. Різниця між людьми нібито «розмита», оскільки вона трапляється щодня й на кожному кроці. Індивідууми втікають зі своїх вузьких общин і від пов’язаних із ними труднощів та змішуються з членами більшості, але вони не обов’язково асимілюються в якусь загальну ідентичність. Контроль із боку цих груп не вельми сильний, але він у жодному разі не відсутній. Наслідком цього є постійне перемішування різних за своїми особливостями індивідуумів, змішані шлюби між ними і, отже, надто інтенсивний мультикультуралізм, який /102/ ілюструється на прикладі не лише суспільства в цілому, а й також зростанням кількості родин, і навіть просто окремих особливостей. Віднині толерантність розпочинається вдома, де ми часто маємо встановлювати етнічне, релігійне і культурне мирне співіснування з подружжями, дітьми й домочадцями — і зі своїм власним, написаним через дефіс чи роздвоєним Я.

Такий тип толерантності особливо проблематичний для першого покоління змішаних родин і роздвоєних осіб, коли кожен усе ще пам’ятає і навіть, можливо, прагне більш згуртованих общин і більш цільної самосвідомості. Фундаменталізм відображає це прагнення в ідеологічній формі; його нетолерантність фокусується, як я вже зазначав, не стільки на інших ортодоксальностях, скільки на світському безладі й анархії. Навіть у людей без яскраво виражених схильностей до фундаменталізму занадто близьке знайомство з тим, що їх вирізняє, може викликати занепокоєння, оскільки багато хто з них ще віддані або ставляться з ностальгією до груп, з якими вони, їхні батьки й батьки їхніх батьків (із обох боків) мають історичні зв’язки.

Уявіть тепер кілька поколінь наприкінці постмодерного шляху, цілковито відрізаних від будь-яких коренів, чоловіків і жінок, що моделюють самих себе з розрізнених залишків старих культур і релігій (і всього іншого, наявного на той момент). Асоціації, формовані цими індивідуумами, що зробили і роблять себе самостійно, навряд чи будуть чимось більшим, ніж тимчасові альянси, котрі можна легко зруйнувати, коли намітиться щось перспективніше. Чи не будуть толерантність і нетолерантність за цих умов витіснені простим особистим наданням переваги чи особистою неприязню? Чи не поступляться місцем старі громадські суперечки й політичні конфлікти про те, кого терпіти і як довго, приватним мелодрамам? За такої перспективи важко передбачити майбутнє будь-якого режиму толерантності. Ми дамо відповідь, /103/ я гадаю, із покірливістю, байдужістю, стоїцизмом, цікавістю й ентузіазмом на усілякі страхи й слабкості наших наступників епохи постмодерну. Проте оскільки цих наступників — цих незнайомців, мабуть, не можна буде виявити серед величезної кількості, наші відповіді не мають бути шаблонними.

Проект епохи постмодерну підриває будь-який вид спільної ідентичності і стандартної поведінки: він сприяє розвитку суспільства, у якому займенники у множині «ми» і «вони» (або навіть змішані займенники «ми» і «я») не мають постійного значення; він вказує в напрямі вдосконалення індивідуальної свободи. Болгаро-французький автор Юлія Кристєва є найцікавішим теоретиком-захисником цього проекту; вона переконує визнати існування світу чужоземців («оскільки лише світ чужоземців універсальний») і усвідомити чужоземця в собі. На доповнення до психологічної аргументації, яку я тут випущу, вона цитує досить стару моральну тезу, першою версією котрої є біблійна директива: «Не утискуйте чужоземця, бо ти сам був чужоземцем у землі єгипетській». Кристєва змінює займенник, час дієслова й географію на сучасніше звучання: не утискуйте чужоземця, оскільки ми всі — чужоземці на цій землі. Ставитися терпимо до чужорідного, безперечно, легше, ніж усвідомити чужорідність у самому собі ³.

Проте якщо всі ми — чужоземці, то тоді ніхто з нас не чужоземець. Адже ми не можемо пізнати сторонність, відмінність доти, доки не пізнали спільності, тотожності. Асоціація чужоземців буде, принаймні, короткочасним утворенням, яке існує лише на противагу певній постійній общині. Якби б не було такої общини, то ця асоціація теж не виникла б. Можна було б уявити собі державних чиновників, які ставляться терпимо до всіх чужоземців епохи постмодерну; карний кодекс визначив би межі толерантності, і більше нічого не було б потрібне. Але політика відмінностей, постійні переговори про групові стосунки й індивідуальні права тоді були б, скоріше за все, припинені. /104/

Кристєва намагається описати національну державу, яка нібито знаходиться на шляху до такого стану; вона використовує Францію (остільки, оскільки ця сучасна країна відповідає своєму минулому епохи Просвіщення) як приклад «оптимального тлумачення» — що, безумовно, робить Кристєву однією із тих ідеальних іммігрантів із значно принциповішим патріотизмом, аніж більшість її громадян, народжених у Франції. Франція у своєму найліпшому вигляді — це «перехідне» суспільство, де національні традиції все ще «міцні», але індивідууми, принаймні, до певної міри можуть встановлювати свою ідентичність і створювати свої соціальні угруповання «скоріше унаслідок ясновидіння, а не жеребу». І це самовизначення вказує на «все ще непередбачену», але ясно уявну «багатовалентну общину... світ без іноземців» — що має також означати і Францію без французів (тому Кристєва — можливо, всього лише тимчасовий патріот)⁴.

Навіть найбільш просунені суспільства іммігрантів, — де ті, хто зробили самі себе особистостями й індивідуалізовані варіанти культури та релігії проявили себе значно сильнішими, аніж у Франції — все ще не є «багатовалентними громадянами». Ми все ще належимо до цього першого покоління: ми не живемо в світі чужоземців постійно і не стикаємося один на один із чужорідністю. Навпаки, ми все ще пізнаємо відмінності на колективному досвіді, в ситуаціях, де особисті взаємини неодмінно мають бути підтримані політикою толерантності. Справа не в тому, що проект епохи постмодерну просто витісняє проект сучасності, як за якоїсь грандіозної переповіді історичних стадій. Одне нашаровується на інше, в жодному разі його не знищуючи. Ще існують кордони, але вони розмиваються за всіх цих перетинів. Ми все ще усвідомлюємо себе тими чи цими, але це знання неточне, оскільки ми теж є як тими, так і цими. Групи із сильною ідентичністю існують і декларують самі себе політично, але відданість їхніх членів вимірюється шкалою широкого конти-/105/нууму, з усе більшою кількістю людей, зібраних на його дальньому кінці (що пояснює, чому войовничі члени групи тепер настільки різкі на ближньому кінці).

Подібний дуалізм нового часу й епохи постмодерну потребує того, щоб ця відмінність була двічі узгодженою: по-перше, в його індивідуальних і колективних варіантах, а згодом у його плюралістичних, розрізнених і роздвоєних варіантах. Треба, щоб до нас ставилися терпимо й захищали нас як громадян держави і як членів груп, — а також як чужоземців щодо як перших, так і других. Самовизначення має бути водночас політичним і особистим — вони взаємопов’язані, але не тотожні. Давньому розумінню відмінностей, що пов’язують індивідуума з його автономними чи суверенними групами, чинитиметься опір з боку дисидентів та індивідуумів, повних суперечностей. Проте будь-якому новому розумінню, зосередженому винятково на дисидентах, буде вчинено опір з боку чоловіків і жінок, котрі все ще борються за те, щоб ввібрати в себе, задіяти, переглянути і передати в спадщину спільну релігійну чи культурну традицію. Отже, принаймні сьогодні до відмінностей слід ставитися із подвійною толерантністю — на рівні особистому і на рівні політичному — з будь-яким домішком (не обов’язково, щоб цей домішок в обох випадках був тим самим) покірності, байдужості, стоїцизму, цікавості й ентузіазму.

Проте я не певен, що ці два варіанти толерантності морально й політично тотожні. Внутрішньо роздвоєні особистості епохи постмодерну здаються паразитуючими на монолітних групах, із яких вони вийшли і які формують культурну базу, якщо можна так висловитися, їхньої самосвідомості. У чому суб’єкти Кристєвої будуть ясновидющими, якщо не в своїх міцних традиціях? Чим далі вони відходять від своєї культурної бази, тим менше їм залишається матеріалу для роботи над собою. Чи не спричинить проект епохи постмодерну, розглянутий без свого історичного тла, дедалі /106/ більш обмежених індивідуумів і більш спрощене культурне життя? В цьому разі буде добре підґрунтя для того, щоб постійно жити з проблемами, котрі я назвав проблемами першого покоління. Нам необхідно цінувати особисту свободу, яку ми маємо як чужоземці або потенційні чужоземці в сучасному «перехідному» суспільстві. Проте нам слід водночас формувати режим толерантності так, аби зміцнити різні групи і, можливо, навіть допомогти індивідуумам чітко ідентифікувати себе з однією або з багатьма з них. Сучасність вимагає, як я це вже зазначав, постійного напруження між індивідуумом і групою, громадянином і членом групи. Епоха постмодерну потребує такого ж напруження між собою й епохою нового часу: між громадянами й членами груп, з одного боку, і роздвоєною особистістю; культурним чужоземцем, з іншого. Радикальна свобода — це досить нетривка субстанція, якщо вона існує в світі, котрий чинить їй велику протидію.

Проте коли це так, тоді мою більш ранню заяву, що толерантність працює також у будь-якій позиції, котра складається з низки покірності, байдужості, стоїцизму, цікавості й ентузіазму, в наш час можна було б спростовувати. Це, коли групи підтримують себе самі, лише означає, що покірності, байдужості і стоїцизму буде достатньо для співіснування. Припущенням усіх режимів було те, що релігійні, національні й етнічні групи просто існують, що вони потребують щодо себе чіткої лояльності, котру слід, у будь-якому разі, переглянути, аби звільнити місце патріотизму й спільному громадянству. Але якщо ці групи слабкі і їм треба допомогти (як я буду це стверджувати в епілозі щодо Америки), тоді деяка суміш цікавості й ентузіазму необхідна. Саме ця суміш здатна надати допомогу, якої вони потребують. Вільні й внутрішні фрагментарні індивідууми в демократичних суспільствах забезпечать цю допомогу самі лише в тому разі, якщо вони визнають важливу роль цих груп (їхніх власних та /107/ всіх інших) у формуванні таких, як вони індивідуумів — якщо вони визнають, що метою толерантності ніколи не було усунути «нас» і «їх» (і, звичайно ж, не «себе самих»), але гарантувати тривале мирне співіснування та взаємодію. Роздвоєні особистості епохи постмодерну ще більше ускладнюють це співіснування, але вони також перебувають у залежності від своєї здатності до самотворчості й саморозуміння.

Попередня     Головна     Наступна         Посилання