Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Майкл Уолцер. Про толерантність. — Х., 2003. — С. 108-128.]
Попередня
Головна
Наступна
Посилання
ЕПІЛОГ
Розміркування про американський мультикультуралізм
Дві основні відцентрові сили проглядаються в нинішньому американському суспільстві. Одна відділяє цілі групи людей від якогось спільного для них центру, друга випускає у вільний політ індивідуумів. Обидва ці децентралізуючі сепаратистські рухи мають своїх критиків, котрі наголошують, що перше є наслідком обмеженого шовінізму, а друге — простого егоїзму. Групи, які самоізолюються, постають для цих критиків унікальним збіговиськом фанатиків, а індивідууми, котрі самоізолюються, — самотніми й фанатичними егоїстами, що не мають коренів. Жодна з цих двох точок зору не є ні цілковито помилковою, ні абсолютно правильною. Обидва рухи мають розглядатися разом, на тлі суспільства іммігрантів і демократичної політики, які разом дають змогу цим відцентровим силам існувати. Ці дві сили, що розуміються в такому контексті, здаються мені, незважаючи на всі закони фізики, необхідною протиотрутою одна одній.
Перша із цих сил — дедалі зростаюче акцентування відмінностей між групами. Саме це акцентування, очевидно, є чимось новим, оскільки самі відмінності — плюралізм і навіть мультикультуралізм — це риси американського життя /109/ від давніх давен. Джон Джей (John Jay) в одній із Газет федераліста (Federalist Papers, № 2) описує американців як людей, «котрі походять від одних тих самих предків, розмовляють тією самою мовою, сповідають ту ж релігію, віддані одним і тим же принципам управління, вельми схожі в поведінці й традиціях.» Усе це було не цілком точною інформацією уже в 1780 році, коли Джей писав ці рядки, повністю спростовані в XIX ст. Масова імміграція перетворила США на країну з численними предками, мовами, релігіями, звичаями й традиціями. Політичні принципи, принципи толерантності: вони становлять нашу єдину і стабільну спільну відданість. Демократія і свобода окреслюють кордони й визначають основні правила американського Плюралізму.
Порівняння, зроблені мною під час обговорення типології режимів толерантності, допоможуть нам зрозуміти радикальний характер цього плюралізму. У першу чергу, гляньмо на (відносну) однорідність таких національних держав, як Франція, Голландія, Німеччина, Японія, Китай, де, незважаючи на регіональні відмінності, значна більшість громадян має єдину етнічну ідентичність і спільну історію. А тепер погляньмо на територіально неоднорідні давні багатонаціональні імперії й існуючі тоді держави, сучасними наступниками яких є колишня Югославія, нова Ефіопія, нова Росія, Нігерія, Ірак, Індія і т. д. — де деякі етнічні й релігійні меншини вимагають повернути їм їхню давню батьківщину (навіть коли її кордони весь час оспорюються). Сполучені Штати Америки відрізняються від обох цих груп: держава неоднорідна в масштабі всієї країни або в місцевому масштабі, вона різнорідна повсюди — країна диспергованого розмаїття, тобто (за винятком небагатьох індійців, що ще залишилися) вона не є нічиєю вітчизною. Звичайно, існують місцеві моделі сегрегації, добровільні й примусові; існують також етнічні квартали й місця, не зовсім точно, але красномовно названі «гетто». Проте жодна з наших меншин, за /110/ частковим і часовим винятком мормонів у штаті Юта, ніколи не досягала стабільної географічної переваги. Не існує американської Словенії, Квебека або Курдистану. Навіть у найзахищенішому оточенні американці щодня піддаються випробуванням.
Проте в такому широкому масштабі й таке дивне акцентування відмінностей у США — порівняно недавнє явище. Тривала історія забобонів, покори й страху в цій країні насамкінець працювала проти будь-якого прилюдного утвердження меншиною своєю «поведінки і традицій» і, таким чином, допомагала приховати радикальний характер американського плюралізму. Я хочу, щоби цю історію розуміли правильно. На своїх крайніх кінцях вона була досить жорстокою, як це підтверджують завойовані нами індійці й завезені сюди чорні раби; у своєму центрі, скоріше в сфері релігії та етнічної належності, ніж раси, вона була відносно милосердною. Суспільство іммігрантів запрошувало нових іммігрантів або, принаймні, звільняло для них місце, допускало їхні вірування й звичаї зі значно меншою, ніж де б то не було, неприязню. Проте всі наші меншини навчилися бути скромними: донедавна боязкість була відмінною рисою політичної діяльності меншин. Цілковите розуміння того, що означає жити між іммігрантів, настало дуже нескоро.
Я пам’ятаю, наприклад, як у 30 — 40-і роки XX ст. будь-яка ознака упевненості в собі у євреїв — навіть поява «надто великої» кількості єврейських імен серед демократів «Нового курсу», організаторів профспілок, соціалістів чи комуністів-інтелектуалів — примушувала здригнутися решту єврейської общини. Старійшини общин звичайно говорили: тсс! — поводьтеся тихіше, не галасуйте, не привертайте уваги, не висовуйтеся, не кажіть нічого обурливого. Саме так вони розуміли пораду пророка Ієремії, першого єврейського вигнанця у Вавилоні понад дві тисячі років тому, яка часто повторюється відтоді «Шукайте миру в тому місті, куди я вас /111/ привів» (Ієр. 29:7) — тобто будьте покірними силам, які вас оточують, і будьте скромними. Євреї-іммігранти усвідомлювали себе вигнанцями, гостями (справжніх) американців ще тривалий час після того, як ставали американськими громадянами.
Нині все це вже історія. США 1990-х років — це соціально, хоч і не економічно, значно егалітарніше місце, аніж п’ятдесят чи шістдесят років тому. Контраст між соціальною і економічною рівністю досить важливий, і я повернуся до нього; проте дозвольте мені спочатку звернути увагу на соціальний бік справи. Ніхто на нас більше не шикає; ніхто не заляканий, і тому вже ніхто не мовчить. Давні расові й релігійні особливості відіграють усе більшу роль у нашому громадському житті; сюди додалися статеві й сексуальні переваги; а нинішня хвиля імміграції із країн Азії й Латинської Америки сприяла появі нових суттєвих відмінностей між американцями та потенційними громадянами США. І все це проявляється, або здається, що проявляється, постійно. Голоси лунають дзвінко, з усілякими акцентами, і як наслідок — ніякої гармонії, — нібито у тому давньому образі плюралізму як симфонії, де кожна оркестрова група виконує партію на своєму інструменті (але хто композитор?); в результаті маємо різкий дисонанс. Це дуже схоже на протестантське інакомислення раннього періоду Реформації, коли з’явилося чимало сект, пророків та лжепророків, котрі промовляють усі водночас. Звідси постановка в центр толерантності як політичної проблеми заявляє про себе гучними суперечками про політичну коректність, ненавистю до промов, мультикультурними програмами, першими й другими мовами, імміграцією тощо.
У відповідь на цю какофонію друга група пророків — ліберальні і неоконсервативні інтелектуали, учені й журналісти — заломлюють руки й запевняють нас, що країна розвалюється, що наш голосно проголошений плюралізм /112/ сіє ворожнечу, і що ми страшенно потребуємо повторного встановлення гегемонії єдиної культури. Цікаво, що ця, на думку загалу, припустимо необхідна і обов’язково єдина культура часто репрезентується високою культурою, нібито це є наша, поділена на всіх, відданість Шекспіру, Діккенсу і Джеймсу Джойсу, яка об’єднувала нас протягом усіх цих років. Проте насправді висока культура, звичайно ж, розділяє нас, як вона й розділяла завжди всіх і все — і як, мабуть, завжди розділятиме у будь-якій країні із сильним егалітарним чи популістичним рухом. Чи ж хтось пам’ятає тепер книгу Річарда Хофштадтера (Richard Hofstadter) «Антиінтелектуалізм в американському житті»? 1. Політичні рухи, які прагнуть досягти єдності, скоріше здатні спричинити вульгарний або як такий, що віщує зло, нативізм, чий культурний зміст, певно, має бути низьким. Ці рухи не закликають наслідувати літературні або філософські канони. Проте, мені здається, існує ліпша відповідь плюралізму: сама політика демократії, де всі члени всіх груп є (в принципі) рівноправними громадянами, зобов’язаними не лише сперечатися один із одним, а й якось доходити згоди. Те, про що вони дізнаються під час необхідних переговорів і компромісів, імовірно, значно важливіше, ніж усе те, про що вони можуть дізнатися, вивчаючи канони історії. Нам слід думати про те, як це практичне пізнання демократії можна просунути вперед.
Та чи не просунулося пізнання вже далеко вперед — беручи до уваги, що мультикультурні конфлікти розігруються на демократичній арені і вимагають від своїх протагоністів широкого спектру характерних для демократії вмінь і навичок? Якщо вивчити історію етнічних, расових і релігійних консоціацій у Сполучених Штатах, я гадаю, можна побачити, що вони були знову й знову засобами індивідуальної та групової інтеграції — незважаючи на політичні конфлікти, які вони викликали (чи, можливо, завдяки їм) 2. Навіть коли мета життя консоціацій — підтримувати відмінності, ця мета має /113/ бути досягнута в американських умовах, і результатом має стати новий і незапланований вид диференціації. Я вже наводив як приклад один із проявів цього феномена: відмежування американських католиків і євреїв не стільки один від одного чи від протестантської більшості, скільки від католиків та євреїв інших країн. Меншини адаптуються до місцевої політичної культури: вони стають американцями «через дефіс». І якщо їхня первісна мета — самозахист, толерантність, громадянські права, місце під сонцем, то в кінцевому підсумку — американізація яких би там не було відмінностей стає ще очевидніше виправданою.
Теж саме відбувається й з «нативістичною» або національною більшістю: вони також змушені адаптуватися до Америки, заповненої чужоземцями. Уявляючи себе справжніми американцями, вони теж піддаються повільній і болісній «американізації». Я не розумію під цим того, що з відмінностями мовчазно погоджуються або від них мовчки відгороджуються. Мовчазність не є нашою політичною традицією; аби стати американцем, часто доводиться навчатися не мовчати. Успіх, якого прагне одна група, не завжди поєднується з успіхом усіх (чи певної кількості) груп. Ці конфлікти справді мають місце, і навіть найменша перемога може стати загрозою. Це важливий момент: толерантність здатна покласти кінець переслідуванню й страху, але вона не є формулою досягнення соціальної гармонії. Групи, де толерантність проявляється по-новому, якщо тільки вони справді відмінні, часто перебуватимуть між собою в антагонізмі й прагнутимуть досягнення політичної переваги.
Значно ж більше ускладнень виникає від недоліків і негараздів, особливо багаторазових. Це — слабке місце консоціації, воно породжує відчуття небезпеки й обурення, котрі ризиковано відсторонюють людей і утворюють нові форми нетолерантності й сліпого фанатизму — як у жорстких і пуританських варіантах «політичної коректності», так /114/ і в надуманих домаганнях етнічної і расової міфології. Найгаласливіші групи в нашій сучасній какофонії і групи з найкрайнішими вимогами також є найслабкішими і найбіднішими. В сучасних американських містах найбідніші прошарки населення, в основному члени національних меншин, завжди відчувають складнощі, з ким би вони не співпрацювали. Взаємодопомога, охорона культури і самозахист гучно проголошуються, але слабко здійснюються. Сучасні бідняки не мають міцних і добре фінансованих інститутів для того, щоби спрямувати свою енергію в єдине русло або дисциплінувати упертих. Вони соціально незахищені і досить вразливі.
Те, що сталося в Сполучених Штатах за ці останні десятиліття, є раптовим і викликає стурбованість — але також, у певному сенсі, про що я скажу пізніше, надихає. Економічний розрив між людьми зростає, тимчасом як соціальний розрив зменшується; нерівність доходів і ресурсів нині помітніша, ніж півстоліття тому. Проте вона не призводить до появи в нижчих прошарках четвертої чи п’ятої частини соціуму нової «відповідної» свідомості, ментального відображення програшу: покірності й шанобливості. Доки не набула широкомасштабності культура підлесливості, жодна група людей морально не готова бути покірливою і безмовною, як «респектабельний жебрак» із нещодавнього минулого — так нам здається. Або, якщо є такі люди, то вони більше ніж будь-коли непомітні — тобто незрозумілі культурно і не репрезентовані політично. Те, що ми спостерігаємо нині, уже досить сумне: велика кількість розрізнених, безсилих і часто таких, що втратили силу духу чоловіків і жінок, від імені котрих говорять і часто використовують у своїх цілях расові й релігійні демагоги, що постійно кількісно зростають, та харизматичні хвастуни. Але принаймні ці люди не безмовні, не пригнічені, не зламані, бо відчувається, що дехто з них може бути в перспективі корисним за різних політичних обставин. /115/
Проте політична обстановка — це те, на що не дуже можна сподіватися. Слабкість — це спільна, хоч і різною мірою, риса життя всіх консоціацій у сучасній Америці; будь-яка програма політичного оновлення має розпочинатися саме з цієї реальності. Спілки, церкви, групи за інтересами, етнічні організації, політичні партії й секти, товариства самовдосконалення й поліпшення працездатності, місцеві благодійні організації, клуби й кооперативи, релігійні, братські й сестринські общини: американське громадянське суспільство вельми різноманітне. Більшість цих консоціацій, проте, мізерно фінансовані й завжди підлягають ризику. Вони мають значно менший розмах і цементуючу силу, ніж колись 3. Кількість неорганізованих, неактивних і незахищених (проте досить галасливих) американців постійно зростає. Чому?
Відповідь на це питання частково стосується другої з наших двох відцентрованих сил, що проглядаються в сучасному американському суспільстві. У цій країні представлено не лише груповий плюралізм, а й плюралізм індивідуумів, її режим толерантності сфокусовано, як ми бачили, радше на особистих перевагах у стилях життя, ніж на спільних традиціях існування. Можливо, що це найіндивідуалізованіше суспільство з усіх відомих в історії. Якщо ми порівняємо себе з чоловіками й жінками будь-якої іншої країни Старого Світу, то помітимо, наскільки радикально ми вільні. Ми вільно прокладаємо свій курс, плануємо своє життя, обираємо кар’єру, партнера (чи послідовність партнерів), релігію (або атеїзм), політичну діяльність (чи залишаємося аполітичними), стиль (будь-який) — тобто ми вільно робимо все, що нам до вподоби. Особиста свобода й радикальні форми толерантності, що випливають із неї, — це, безумовно, найвидатніші досягнення «нового порядку речей», прославленого на великій державній печатці Сполучених Штатів Америки. Захист цієї свободи від пуритан і фанатиків — одна /116/ з постійних тем американської політики і сюжет її найпікантніших моментів; прославлення цієї свободи, а також індивідуальності й творчої жилки, котрі вона несе з собою, — одна з постійних тем нашої літератури.
Проте особиста свобода — це не просто чисте задоволення, оскільки багатьом американцям не вистачає засобів і сили, аби «робити свою власну справу» або хоча б знайти те, що їм хотілося б робити. Можливість щось робити — це найчастіше родинне, класове чи громадське досягнення, ніж суто індивідуальне. Ресурси мають нагромаджуватися спільно, протягом поколінь. А без цих ресурсів окремі чоловіки й жінки змушені потерпати від економічної дезорганізації, природних катаклізмів, прорахунків уряду і власних криз. У багатьох із них кожен день минає із відчуттям власної неспроможності. Вони не можуть розраховувати на міцну й суттєву родинну або общинну підтримку. Часто вони втікають із родини, класу чи общини в пошуках нового життя й нової ідентичності у цьому новому світі. Коли вони успішно врятувалися, вони ніколи не озираються на минуле; якщо їм доводиться озирнутися, вони, скоріше за все, знайдуть своїх близьких, яких залишили в жалюгідному становищі. Ті стають мотивацією до діяльності на новому етапі, проте часто вони сприяють сумній історії — або, радше, низці схожих, але не пов’язаних між собою сумних історій.
Поглянемо на культурні (етнічні, расові й релігійні) групи, що складають наш (на загальну думку) жорстокий і роз’єднуючий мультикультуралізм. Усі вони — добровільні консоціації з ядром, який складається з військових, активістів і віруючих, а на периферії — більш пасивні чоловіки й жінки, котрі насправді є окультуреними вільними пасажирами. Ці люди вимагають ідентичності (чи ідентичностей), за яку вони не платили ні своїми грішми, ні часом, ні енергією. Коли вони зазнають лиха, вони шукають підтримки в таких же ідентифікованих чоловіків і жінок. Проте ця /117/ допомога їм не гарантована, оскільки ці ідентичності звичайно не зароблені й неглибокі. Незалежні ні від кого індивідууми не заслуговують на довіру громадян. Довкола наших культурних угруповань немає кордонів, а тому й прикордонної охорони. Чоловіки й жінки вільні, чи брати участь в угрупованнях, приходити чи ні, віддалятися поступово, чи зовсім відходити на периферійні позиції. Вони вільні змішуватися з іншими культурами, досліджувати й оспорювати будь-які межі. Ця свобода знов-таки є однією з переваг суспільства іммігрантів; тим часом, проте, вона не сприяє створенню сильних і згуртованих консоціацій. Зрештою, я не певен, що вона сприяє створенню сильних і впевнених у собі особистостей.
Ступінь вивільнення з культурних консоціацій і пов’язаних із ними ідентичностей заради досягнення особистого щастя (або відчайдушної боротьби за існування) настільки тепер високий, що всі групи дбають лише про те, як утримати своїх членів і забезпечити цим своє майбутнє. Вони постійно збирають гроші, вербують новачків; шукають нові робочі руки, спільників і схвалення; намагаються уникнути асиміляції, змішаних шлюбів, інтеграції в іншу культуру, бездіяльності. Не маючи змоги переконати і не впевнені в мотивації власної переконаності, деякі з цих груп вимагають урядових програм (цільове найменування чи система квот), які можуть їм допомогти повернути своїх членів. На їхню думку, реальна альтернатива мультикультурної толерантності — не сильна і повсюдна американізація (нібито Америка — це національна держава Старого Світу), але порожній індивідуалізм, що випадково посів порожнє місце, великий дрейф уламків людської корабельної аварії геть від будь-якого творчого центру.
Це знову однобічна перспектива на індивідуальну свободу в суспільстві іммігрантів, проте вона не позбавлена цілковитого сенсу. Незважаючи на зовнішні прояви, вирішальний /118/ конфлікт у нинішньому американському суспільстві відбувається не між мультикультуралізмом і пануванням певного виду культури або її різновиду, не між плюралізмом та єдністю, або не між масами й одинаками. Ми живемо нібито з незвичайно модерністським і постмодерністським конфліктом серед численних груп та індивідуумів. І це є конфлікт, коли не маємо іншого вибору, ніж стверджувати, що обидві сторони по-своєму праві. Обидва плюралізми роблять Америку тим, чим вона є або є лише вряди-годи, і виробляють модель того, чим вона має бути. Взяті разом, і тільки разом, ці два плюралізми цілком узгоджуються із загальним демократичним громадянським устроєм США.
Розглянемо тепер індивідуумів сучасного американського суспільства, роз’єднуваних за наростаючим ступенем. Звичайно, нас мусять турбувати процеси, які сприяють цьому роз’єднанню (навіть якщо всі вони або деякі з них є визвольними процесами), і те, що з цього випливає 4:
• високий темп зростання кількості розлучень, що донедавна збільшувався, і який нині, очевидно, дещо вирівнявся;
• зростання кількості дітей, виховуваних одинокими та надто юними матерями;
• збільшення останнім часом повідомлень про жорстоке поводження з дітьми і про залишених дітей;
• зростання числа самотніх людей (те, що в перепису населення називається «домашнє господарство на одну людину»);
• зменшення кількості людей, котрі беруть участь у профспілках, у традиційних, здавна усталених церквах (хоч участь у євангельських церквах та сектах збільшується), у благодійних організаціях, в учительсько-батьківських організаціях, у клубах тощо;
• протягом тривалого часу зменшення кількості людей, котрі беруть участь у голосуванні та партіях (можливо, /119/ найбільш драматично це видно на прикладі виборів до місцевих органів влади);
• зростання показника географічної мобільності, який підриває тісний зв’язок між людьми, що мешкають по сусідству;
• раптова поява великої кількості бездомних;
• зростання числа жертв безглуздого насилля.
Облудна стабілізація високого рівня безробіття і неповної зайнятості серед молоді і національних меншин посилює всі процеси та ускладнює їх дію. Безробіття робить родинний зв’язок слабким, відлучає людей від участі в об’єднаннях і групах за інтересами, витрачає общинні ресурси, спричиняє відчуження і відхід від політичної діяльності та збільшує спокуси злочинності. Давня аксіома про марноту і службу дияволу не обов’язково правдива, проте вона стає такою завжди, коли порожнеча є станом, не добровільно вибраним.
Я схиляюсь до думки, що ці процеси, на грані балансування, значно небезпечніші, ніж какофонія мультикультуралізму — лише тому, що в демократичному суспільстві спільні дії ліпші, ніж відхід у самоту, бунт кращий від пасивності і спільна мета (навіть коли схвалена) ліпша, аніж особиста апатія. Цілком імовірно, що багато хто з цих роз’єднаних індивідуумів перспективні для залучення їх до ультраправих, ультранаціоналістичних, фундаменталістичних або ксенофобських організацій, від яких демократії мають у міру можливості намагатися себе відгородити. Тепер деякі автори стверджують, що мультикультуралізм сам собою — продукт подібних залучень: американське суспільство, на їхню думку, перебуває на грані не лише морального розкладу, а й «боснійської» громадянської війни 5. Насправді ж, ми досі маємо лише натяки на відкритий шовінізм і політику расизму. Набагато більше американців залучено до підозрілих релігійних культів різноманітних напрямів, аніж до ультраправих /120/ політичних угруповань (хоч останні іноді частково збігаються з першими). Ми перебуваємо на стадії, коли ще можна врятувати плюралізм роз’єднаних індивідуумів за допомогою плюралізму груп.
Окремі особистості сильніші, упевненіші в собі, кмітливіші тоді, коли беруть участь у громадському житті, коли вони відповідальні за інших людей. Без сумніву, це правило не спрацьовує в усіх життєвих ситуаціях; я не рекомендую тут потойбічні релігійні культи — хоч навіть до них слід ставитися толерантно, в межах, визначених нашими ідеями про громадянство та права особистості. Можливо, чоловіки й жінки, котрі щасливо пройшли через подібні групи, відчують у собі сили завдяки набутому досвіду, здобудуть більше знань для того, щоби брати участь у дещо скромніших об’єднаннях. Адже лише в контексті активності консоціацій індивідууми привчаються розмірковувати, сперечатися, схвалювати рішення і бути відповідальними. Це давній аргумент, висунутий уперше протестантськими конгрегаціями і зборами, котрі були, принаймні, так нам говорили, школами демократії в Англії XIX ст., незважаючи на глибокі й специфічні, встановлені ними зв’язки і на їхні часто висловлювані сумніви щодо врятування невіруючих 6. Індивідууми були справді врятовані членами конгрегацій — врятовані від ізоляції, самоти, відчуття власної неповноцінності, звичної бездіяльності, некомпетенції і певної моральної порожнечі — і перетворені на корисних громадян. Правда також і те, що сильний індивідуалізм врятував Британію від протестантського тиску тих самих корисних громадян: саме в цьому й полягала головна частина їхньої корисності.
Проте режим толерантності не може триматися винятково на таких «сильних» особистостях, оскільки ці особистості є продуктом групового життя й не можуть самостійно відтворювати ті зв’язки, які дають можливість розвинути їхню власну силу. Отже, слід підтримувати й посилювати асоціа-/121/тивні зв’язки, навіть якщо ці зв’язки поєднують когось із нас із кимось іншим, а не один з одним. Існує чимало способів, як це зробити. Першим і найголовнішим є державна політика, що спрямована на створення робочих місць і підтримує та фінансує на робочих місцях профспілки. Адже безробіття — це, можливо, найнебезпечніша форма роз’єднання, а профспілки — це не лише тренувальні майданчики для демократичної політики, а й механізм «компенсації влади» в економіці і апарат місцевої солідарності та взаємодопомоги 7. Майже так само важливі програми, спрямовані на зміцнення родинного життя, не тільки в його традиційних, а й у нових формах — в будь-якому варіанті, здатному до створення стабільних взаємин, що ґрунтуються на взаємодопомозі.
Хочу знову підкреслити значення культурних консоціацій, оскільки існує думка, що вони нині дещо небезпечні. Саме слабкість цих консоціацій, а не їхня сила, як мені здається, загрожує нашому суспільному життю. Одна з причин зниження ролі профспілок в сучасній Америці — це фактичне зникнення культури робітничого класу — або, скоріше, низки культур (ірландської, італійської, слов’янської, скандинавської і т.д.), які зробили можливим лейбористський радикалізм наприкінці XIX — на початку XX ст. Чоловікам і жінкам Америки необхідні зв’язки, які приходять зі спільною мовою і спільною пам’яттю, із спільними ритуалами святкування й поминання, спільними традиціями і навіть спільними іграми та піснями, коли доводиться працювати й жити разом тривалий час. Узаконена державою релігія забезпечує деякі ці зв’язки для громадян у цілому, але життєздатність і дисципліна суспільства іммігрантів залежить від більш інтенсивних зв’язків, котрі забезпечуються групами, що складають це суспільство. Отже, нам необхідно більше культурних консоціацій, а не менше, а також більше сильних і згуртованих груп із широким спектром обов’язків. /122/
Подібні консоціації — це не об’єкти толерантності в суспільствах іммігрантів, але їх можуть зробити об’єктами — або, скоріше, метою політики держави. Розглянемо, наприклад, популярний набір федеральних програм, — включаючи звільнення від податку, відповідні гранти, субсидії та права, — котрі дають змогу релігійним общинам керувати власними лікарнями, будинками для старих, школами, дитячими садками і родинним сервісом, тобто установами соціального забезпечення всередині децентралізованої (і все ще недосконалої) «держави загального благоденства». Початок використовується для підтримки благодійних пожертв, таким способом зміцнюючи схеми взаємодопомоги й культурного відтворення, які виникають спонтанно в цивілізованому суспільстві. Проте ці схеми слід надто розширювати, оскільки сфера їхньої дії на цей момент вкрай нерівномірна. Окрім того, більше груп варто залучити до сфери соціального забезпечення: расові, етнічні й релігійні групи (а чому б також не профспілки, кооперативи та корпорації?).
Нам потрібні також інші програми, за допомогою яких держава побічно допоможе громадянам діяти просто на місцях: вони можуть включати в себе «чартерні школи», створені й керовані учителями та батьками; самоуправління наймачів квартир і кооперативний викуп державного житла; експерименти з приватизацією і контролем із боку робітників фабрик та компаній; будівництво на місцях, заходи щодо прибирання території й проекти запобігання злочинності; общинні музеї, центри у справах молоді, радіостанції та спортивні ліги. Схожі програми сприятимуть створенню й зміцненню малих общин, і, окрім того, породжуватимуть конфлікти з питань державного бюджету та боротьбу на місцях за контроль політичного простору й за функціонування інститутів. Толерантність, згадаймо ще раз — це не формула гармонії: вона узаконює групи, які раніше переслідувалися чи переховувалися, і таким чином допомагає їм /123/ конкурувати в боротьбі за наявні ресурси. Проте, крім того, присутність цих груп спричинить розширення політичного простору і. отже, надасть можливість індивідуальної участі. А особистості, котрі входять до таких груп, зі зростаючим усвідомленням власної значущості — наш головний захист проти вузькості поглядів та нетолерантності з боку груп, членами котрих вони є.
Зацікавлені чоловіки й жінки звичайно задіяні водночас у різних консоцаціях, як на регіональному, так і на національному рівні. Це одна з найяскравіших знахідок політологів і соціологів (і що найбільш вражає — де ж ці люди знаходять час?8. Це допомагає зрозуміти, чому в плюралістичному суспільстві працює зобов’язання придушувати політику й ідеологію расизму й шовінізму. Ті ж самі люди беруть участь у зборах профспілок, у проектах сусідства, в політичних дебатах, церковних комітетах і — напевне — в голосуванні в день виборів. Всі вони, або, принаймні, більшість, — це ті, хто чітко формулює свої думки, мають власний погляд, досвідчені, упевнені в собі й постійні в своїх зобов’язаннях люди. Певна загадкова комбінація відчуття відповідальності, амбіційності і бажання усюди сунути ніс веде їх від одних зборів до інших. Кожен із них скаржиться, що їх надто мало. Чи не є їхня нечисленність невідворотністю соціального життя, оскільки приріст у консоціаціях призвів би до зменшення лише прошарку компетентних людей? Я підозрюю, що економісти, котрі аналізують попит, можуть розповісти історію набагато кращу про цей «людський капітал»: збільшіть попит на компетентних людей, і такі люди з’являться. Збільшіть можливості для громадської діяльності, і активісти вийдуть зі свого схову, аби цим скористатися. Дехто з них, без сумніву, будуть обмеженими фанатиками, зацікавленими лише в скандальній славі для своїх груп, але чим більшою буде їхня кількість і чим різноманітнішою буде їхня діяльність, тим менш імовірно, що вузькість мислення і сліпий /124/ фанатизм у кінцевому підсумку здобуде перемогу над розумом.
Деяка різкість — це характерна особливість того, що ми колись визнаємо як ранній мультикультуралізм, вона особливо помітна між найновіших і найслабкіших, найбідніших і найгірше організованих груп, де економічні негаразди тісно переплітаються із суспільним станом меншин — де клас, не цілком, але великою мірою, залежить від раси й культури. Ця різкість — продукт сучасної історичної епохи, коли соціальна рівність, обіцяна (і частково здійснена) нашим режимом толерантності, повільно й насправді підривається економічною нерівноправністю.
Більш сильні організації, здатні добувати ресурси і забезпечувати своїх членів усілякими перевагами, поступово просуватимуть шляхом взаємотолерантності і демократично орієнтованої політики. Без сумніву, існує напруженість між членами й громадянами, між індивідуальними й спільними інтересами, проте існує також і реальна спадкоємність між ними. Громадяни, віддані інтересам суспільства, не з’являються нізвідки. Вони є членами груп, які вважають, що отримають виграш у країні в цілому, по-перше, від самого режиму толерантності, а потім — і від більш вільної політики режиму. І тому вони прагнуть брати участь у схваленні рішень на національному рівні.
Згадаймо, що це траплялося й раніше під час етнічних і класових конфліктів. Коли групи об’єднуються, центр захоплює периферію і перетворює її на свій електорат. Таким ось чином, скажімо, профспілкові лідери розпочинають свою діяльність на кордоні пікетів і потім стають членами шкільної або муніципальної ради. Або релігійні й етнічні активісти розпочинають із захисту інтересів своєї громади, а закінчують у політичних коаліціях, борючись за місце в «збалансованому» списку кандидатів чи розумуючи (принаймні) про спільний добробут. Згуртування групи /125/ надихає її членів, а честолюбство і непостійність найенергійніших членів роблять самі групи більш ліберальними.
Деякі члени групи колись вийдуть із неї й пристануть до інших, або ж візьмуться за складну діяльність на перетині різних культур. Вони скористаються можливістю роз’єднання й об’єднання. Вони діятимуть як абсолютно вільні індивідууми, котрі переслідують власні матеріальні й духовні інтереси. Проте якщо вони діють на тлі групової стабільності, то також будуть провідниками культурної інновації і взаємонавчання. Ці блукачі епохи постмодерну, коли не займають чийогось місця, а мешкають поруч із громадянами й членами суспільства, навряд чи будуть говорити самі до себе, заглибившись лише у власні думки: навпаки, вони будуть учасниками найцікавіших розмов.
Ці розмови точитимуться повсюдно, але, можливо, найчастіше в державних середніх школах (а також у державних та приватних коледжах та університетах), які історично були відзначені, принаймні, в найважливіших центрах імміграції, інтегративним видом консоціації. Державні школи об’єднують дітей і батьків — членів різних релігійних та етнічних общин — а також дітей і батьків, які уникли або намагаються уникнути такої належності. Самі школи, які здогадно байдуже ставляться до громад і членів, котрі їх залишили, мають забезпечити доброзичливе тлумачення історії й філософії нашого власного режиму толерантності, де навряд чи можна буде уникнути уточнення його конкретного походження (англійський протестантизм). Вони мусять викладати американську узаконену державою релігію і прагнути того, щоб сприяти появі американських громадян, і таким чином кинути виклик культурним общинам, де подібне громадянство не практикується.
Чи мусять державні школи робити більше? Чи мають вони допомагати дітям виходити з подібних общин і блукати самотньо в культурному просторі? Чи мають вони прагнути /126/ відтворити більше таких блукачів? Справді, хочеться уявити демократичну освіту як навчання критичного мислення так, аби студенти могли давати незалежну, бажано скептичну оцінку всіх систем вірувань і культурних звичаїв: адже це напевне, що критики — найліпші громадяни?9. Можливо, в будь-якому разі нам треба побільше критиків. Проте вони можуть не бути найтерпимішими громадянами; вони можуть не бути мовчазними й байдужими стосовно обмеженості співгромадян — чи навіть стоїчно її приймати. Демократії мають потребу в критиках, що мають доброчесність толерантності, в таких критиках, які віддані моральним цінностям і мають деяке уявлення про достоїнство асоціативного життя. Школи можуть допомогти знайти таких, просто визнаючи плюралізм культур і надаючи інформацію про різні групи (навіть без їхньої критики: досвід розмаїття сприятиме критичному обміну). Для державної системи слід було б мати також і другу мету, котра цілковито збігається з першою: репродукувати громадян «через дефіс», чоловіків і жінок, які відстоюватимуть толерантність всередині своїх найрізноманітніших общин, поки що цінуючи відмінності й приумножуючи (і по-новому обдумуючи і переглядаючи) їх.
Я не хочу видатися відомою Поліаною (оптимістична героїня однойменного роману 1913 року — прим. пер.). Ці результати самі по собі не з’являться; можливо, що вони взагалі ніколи не прийдуть. Усе довкола нас тепер проблематичне — родина, клас і община менше згуртовані, ніж колись; уряд і благодійні організації володіють меншими ресурсами; злочинний світ вулиці й наркоманії дедалі більше страхітливі; самотні чоловіки й жінки все більше віддаляються одне від одного. Проте є ще одна проблема, яку ми маємо, навпаки, вітати. В минулому організовані групи успішно вливалися до панівної американської тенденції тільки після того, як залишали решту груп (і своїх найслабкіших членів) /127/ позаду. А залишені ззаду чоловіки й жінки у переважній більшості сприймали власну долю як належне або принаймні не зчиняли з цього галасу. Нині, як я вже зазначав, рівень смирення значно нижчий, і якщо більша частина згаданого галасу незрозуміла й марна, то вона, проте, служить для нагадування решті, що існує дещо важливіша соціальна мета, ніж наш особистий успіх. Мультикультуралізм як ідеологія — це програма, яка сприяє збільшенню соціальної й економічної рівноправності. Жоден режим толерантності довго не функціонуватиме в плюралістичному суспільстві іммігрантів епохи модерну й постмодерну без комбінації цих двох складових; захист групових відмінностей й атака на міжкласові відмінності.
Якщо ми хочемо домогтися зміцнення як спільноти, так і індивідуальності, аби слугувати спільним інтересам, нам слід діяти на політичному рівні, щоб зробити цей процес ефективним. Він потребує певного фону або обмежених певними рамками умов, які можуть бути забезпечені лише діяльністю держави. Групове життя не врятувало б окремих чоловіків і жінок від роз’єднання і пасивності, коли б не політична стратегія мобілізації, організації, а якщо необхідно, то й субсидування діяльності правильних груп. А енергійні індивідууми не модифікували б своїх зобов’язань і не розширили б своїх амбіцій, коли б не було можливостей — роботи, офісів і позицій, відкритих для них у цьому великому світі. Відцентрові сили культури й егоїзму корегуватимуть один одного лише тоді, коли корекція запланована. Необхідно прагнути до рівноваги між ними. Це означає, що ми ніколи не будемо послідовними захисниками мультикультуралізму чи індивідуалізму; ми ніколи не зможемо бути або просто членами общини чи лібералами, або лібералами, або модерністами чи постмодерністами, але ми маємо бути нині і тим і іншим, як того вимагає рівновага. На мою думку, найліпша назва цій рівновазі — це /128/ соціальна демократія, політичний світогляд, який захищає рамки, підтримує необхідні форми державної діяльності і таким ось чином підтримує сучасні режими толерантності. Якщо мультикультуралізм нині завдає більше негараздів, аніж надії, то він так чинить через слабкість соціальної демократії (у цій державі, з лівим лібералізмом). Проте це зовсім інша і значно довша історія.
