Попередня     Головна     Наступна





Олександр ПОГОРІЛИЙ

МАКС ВЕБЕР І ЙОГО КЛАСИЧНА ПРАЦЯ



Наше суспільне життя зазнає сьогодні радикальних змін. Іншими стають і наші теоретичні уявлення про нього. Суспільні науки помітно змінюють і свою структуру, і свій зміст, і свої функції. Вперше за довгі роки праця у цій царині звільняється від пильного ідеологічного нагляду, втрачають свою вагу могутні колись лжетеорії і псевдонауки, відновлюються прийняті у всьому світі норми і критерії науковості. Із забуття повертаються вітчизняні і зарубіжні мислителі, чия духовна спадщина протягом довгих десятиріч була неприступна нашому читацькому загалу.

Макс Вебер належить до числа найбільш впливових і водночас ще надто мало відомих у нас соціологів двадцятого сторіччя. Лише нещодавно з’явився друком збірник його вибраних праць у російському перекладі (1). Українською мовою праці цього всесвітньовідомого дослідника взагалі не виходили — за винятком кількох невеличких уривків (2). Тим часом до його ідей і висновків постійно звертаються сьогодні фахівці — соціологи, економісти, історики і юристи, політологи і культурологи. Світову славу вченому принесли його дослідження культурно-духовних джерел новоєвропейського капіталізму, праці з історії господарства та господарської етики світових релігій, новаторські відкриття у галузі соціологічної та політологічної теорії.

Цього вченого іноді називають «Галілеєм соціально-наукового пізнання» або «буржуазним Марксом». Звичайно, ці порівняння, як і всяка аналогія, умовні. Та є тут і певна частка істини. М. Вебер — так само, як і Е. Дюркгейм, В. Парето, Д.-Г. Мід та інші класики світової соціологічної думки — причетний до методологічної революції у соціології, внаслідок якої ця наука вивільнилась від однобічних натуралістичних уявлень і спрямувала свій інтерес у бік вивчення сучасних форм соціальної взаємодії людей. М. Вебер вніс також серйозні корективи у розуміння фундаментальної проблеми взаємозв’язку між економікою і суспільством. Він надав цій проблемі більш коректного наукового формулювання, показавши, що питання про «первинність» чи «вторинність» економічних відносин взагалі лежить за межами можливостей емпірично-наукового об\4\ґрунтування і що з емпіричного погляду обидві «великі каузальні гіпотези» — як Марксова, так і протилежна їй — однаковою мірою можливі. Спираючись на аналіз величезного фактичного матеріалу, вчений показав, що духовні запити людей можуть виступати не менш важливим чинником історичного прогресу, аніж їх матеріальні інтереси (що стало, зокрема, одною з причин тривалого замовчування його праць правовірними марксистами). Застосувавши поняття «раціоналізації», М. Вебер дав оригінальне пояснення особливостей економічного, соціально-політичного і культурного розвитку західного суспільства нового часу, а це, у свою чергу, дозволило по-новому глянути на предмет, функції і методи соціології, його працю «Протестантська етика і дух капіталізму» справедливо відносять до числа класичних творів світової соціологічної думки. М. Вебер народився 1864 р. в Ерфурті. Батько його займав відповідальні посади у міських управліннях Ерфурта, згодом — Берліна; обирався депутатом німецького рейхстагу і прусського ландтагу. Мати походила із родовитої і заможної сім’ї Фаленштейнів. Найкращі спогади дитинства майбутнього вченого пов’язані з колоритною фігурою його діда Г. Фаленштейна — учасника війни проти Наполеона — та його віллою на березі річки Неккар у Гайдельберзі, де сім’я відпочивала влітку. Мати була духовним центром родини; глибоку пошану і любов до неї М. Вебер зберігав протягом усього життя. Ця жінка була вихована у дусі кальвіністської набожності, водночас вона мала добру класичну освіту. У домі Веберів часто бували видатні вчені і політичні діячі — Т. Моммаен, В. Дільтей, Г. Трейчке, Р. Беннінгсен та інші. Дід і батько брали активну участь у діяльності німецької націонал-ліберальної партії.

Первісток у родині, маленький Макс у ранньому дитинстві тяжко перехворів на менінгіт, протягом тривалого часу його життя було під загрозою. Водночас досить рано проявилися його розумові здібності. «В інтелектуальному відношенні, — писав Вебер, — я дозрів досить рано, тоді як в усіх інших відношеннях дуже припізнився» (3, 7). Тринадцятирічним школярем він «під партою» перечитує твори Гете, цікавиться працями Спінози, Канта, Шопенгауера. У п’ятнадцять років предметом його читання стають твори Геродота, Вергілія, Тіта Лівія, Цицерона, Саллюстія та праці з історії європейського середньовіччя. По закінченні гімназії у Шарлоттенбурзі Вебер розпочинає навчання в Гайдельберзькому університеті, і продовжує його в університетах Берліна, Страсбурга та Геттінгена. Своїм основним фахом за прикладом батька він обирає право; однак поряд з юридичними дисциплінами інтенсивно вивчає економіку, філософію, стародавні мови. Закінчивши університетське навчання протягом 1883 — 1884 років, він відбуває військову повинність, потім деякий час працює в судових установах, продовжуючи водночас зай\5\матись науковою діяльністю — зокрема як активний учасник наукового семінару відомого історика права Л. Гольдшмідта. Змолоду вихований у ліберальному дусі, М. Вебер зближується у цей час з такими ж, як і він, молодими гуманітаріями, які прагнули проведення у Німеччині буржуазних реформ — насамперед із В. Зомбартом, Ф. Майнеке, Е. Трьольчем, Г. Шульце-Гаверніцем та ін. Разом із ними він бере активну участь у діяльності «Спілки соціальної політики», яку заснував «катедер-соціаліст» Г. Шмоллер. Дещо пізніше вчений примкнув до християнсько-євангелічного руху, ставши близьким приятелем одного з його лідерів Ф. Наумана.

1889 p. M. Вебер захистив докторську дисертацію, присвячену історії середньовічних торгових товариств в Італії. Праця «Римська аграрна історія та її значення для державного і приватного права» (1891) дає змогу зайняти посаду інструктора права у Берлінському університеті. Невдовзі М. Вебер одружується зі своєю кузиною, донькою лікаря з м. Ерлінгаузена Маріанною Шнітгер. В цей час за пропозицією «Спілки соціальної політики» М. Вебер бере участь в одному з перших у Німеччині емпіричних обстежень становища найманих сільськогосподарських робітників у Східній Пруссії. Вивчення мотивацій трудової діяльності німецьких та польських батраків дало вченому багато матеріалів для роздумів про роль рель гійного виховання у виробленні ставлення до праці і формуванні типових ціннісних орієнтацій певних груп селянства. В цей же час він публікує дослідження про біржу, до аналізує мотивації діяльності учасників біржових операцій.

1894 р. Фрейбурзький університет пропонує М. Веберові кафедру політичної економії; вчений приймає цю пропозицію. У вступній лекції він торкається політичних питань, зокрема проблеми розбудови сильної національної держави. Підкреслюючи свою приналежність до буржуазного класу, М. Вебер водночас вказує на нездатність німецької буржуазії виконувати роль національної еліти. Засобом подолання політичної слабкості буржуазного класу має бути кропітка і тривала праця по політичному його вихованню, виробленню у ньому свідомості провідної і консолідуючої національної сили. З початку 1897 р. Вебер очолює кафедру політичної економії Гайдельберзького університету, яку до цього займав відомий лідер німецької історичної школи політекономії Карл Кніс. Тут він близько сходиться з істориком права Г. Єлінеком та істориком церкви Е. Трьольчем, погляди яких багато у чому співпадали із веберівськими. На цей час припадає гострий конфлікт між М. Вебером і його батьком, якого він звинуватив у нечуйному ставленні до матері; відносини між батьком і сином так вже ніколи й не відновилися.

Не пробувши у Гайдельберзі і двох років, вчений змушений був залишити викладацьку роботу внаслідок тяжкої нервової хвороби. \6\ Він повністю втрачає працездатність і, як пише біограф, «стає нездатним ні до читання, ні до писання, ні до думання» (3, 8). Тривалий час Вебер лікується вдома та в санаторіях, неодноразово виїздить разом із дружиною до Італії, подовгу залишаючись у Римі та Флоренції. Лише навесні 1902 р. здоров’я його покращало. Вебер пробує повернутись до викладання, однак умови, запропоновані факультетом права Гайдельберзького університету, видаються йому принизливими і він покидає роботу. Певний час він веде замкнений спосіб життя, спілкуючись лише з вузьким колом друзів і знайомих; у цей час він робить детальний власний опис своєї хвороби, однак написане заклеює в конверт з поміткою «розкрити після 2000 року» (Маріанна Вебер знищила цей матеріал у 1944 році).

Поступово вчений повертається до наукової і громадської діяльності (в цей же час він отримує велику спадщину свого померлого дядька, і ставши матеріально незалежним, відмовляється від викладацької роботи). Він пише цикл статей під спільною назвою «Рошер і Кніс та логічні проблеми політичної економії», де піддає ґрунтовній критиці теоретичні уявлення історичної школи, які були певний час близькі і йому самому. У методологічних питаннях М. Вебер солідаризується з ідеями видатного представника баденської школи німецького неокантіанства Г. Ріккерта, книгу якого «Межі природничо-наукового утворення понять» називає «дуже гарною». Однак поділяючи гносеологічні погляди Ріккерта, М. Вебер водночас піддає серйозному переосмисленню неокантіанську аксіологію (теорію цінностей). З 1904 р. М. Вебер разом з Е. Яффе та В. Зомбартом розпочинають видання часопису «Архів соціальної науки і соціальної політики». Перший випуск часопису відкривала програмового характеру стаття «Об’єктивність соціально-наукового і соціально-політичного пізнання», що належала перу М. Вебера; другий і третій містили публікацію першої частини праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (4). 1904 р. вчений на запрошення Гарвардського університету разом з Трьольчем приїздить до США, де вперше після довгої перерви виступає з доповіддю на науковому конгресі, відвідує на півдні США сім’ї кількох своїх родичів по материній лінії. З одним із них М. Вебер побував на зібраннях місцевих баптистських громад. Високо оцінюючи здобутки американської цивілізації, вчений разом з тим зауважив, що в американському суспільстві прагнення до наживи, позбавлене усякого релігійно-етичного змісту, набуває часом характеру чисто спортивної пристрасті.

Великий інтерес проявив М. Вебер до подій першої російської революції. Аби мати інформацію з перших рук, він за кілька місяців опанував російську мову і уважно слідкував за висвітленням революційних подій у російській пресі. Аналізові подій у Росії вчений присвятив фундаментальні праці «Становище буржуазної демократії \7\ в Росії» та «Перехід Росії до мнимого конституціоналізму», а також ряд статей. Як зазначають сучасні дослідники, між висновками «Протестантської етики» про природу сучасного капіталізму і працями Вебера про російську революцію 1905 р. існує прямий зв’язок (5, 4). Справа в тім, що М. Вебер гаряче симпатизував російському ліберальному рухові і вважав, що російське суспільство в принципі відкрите для сприйняття традиційних ліберально-демократичних цінностей, ідей свободи і демократії. Водночас він був свідомий того, що внаслідок поширення сучасних форм капіталістичного господарювання демократичні інститути і цінності автоматично не виникають; окрім того, історичний розвиток Росії мав специфічні особливості, оскільки тут не було бюргерства у західному розумінні цього слова, тобто того стану, який протягом сторіч виступав ініціатором боротьби за громадянські права і свободи.

Іншим важливим чинником, який стояв на перешкоді процесу демократизації російського суспільства, М. Вебер називав невирішеність національного питання. Вчений прагнув осмислити взаємозв’язок між проблемою російської демократії і питанням про національне самовизначення пригноблених націй, насамперед українців і поляків. Погляди М. Вебера на національне питання в Росії формувались під безпосереднім впливом Михайла Драгоманова, роботи якого соціолог знав і високо цінував (5, 12, 138 — 152). Про становище на Україні М. Вебера безпосередньо інформував Богдан Кистяківський, з яким соціолог перебував у дружніх стосунках (ця цікава тема потребує окремого дослідження).

Публікація «Протестантської етики» викликала гостру дискусію; у бік автора було спрямовано чимало критичних зауважень. М. Вебер сам узяв участь у цій дискусії, пояснюючи і уточнюючи окремі свої тези і спростовуючи несправедливі, на його погляд, критичні закиди (6). Водночас він став учасником дослідження професійних орієнтацій і професійної адаптації робітників у різних галузях важкої промисловості, яке здійснювала німецька «Спілка соціальної політики». Разом з її головою, відомим економістом Т. Шмоллером і своїм братом Альфредом М. Вебер розробляє програму та методику дослідження. Передбачалося, зокрема, вивчити вплив капіталовкладень у різні галузі промисловості і обігу капіталу в них на зміни у професійній структурі робітничого класу і професійних та «людських» якостях робітників, а також пояснити явища, пов’язані з негативним впливом рівня професійної кваліфікації робітників на технічний прогрес в окремих галузях промисловості. Досліджуючи цю проблематику, М. Вебер звертається до новітніх здобутків психології, фізіології, антропології, тривалий час перебуває безпосередньо на виробництві. Написана ним на матеріалі цих досліджень праця \8\ «До психофізіології індустріальної праці» (1910) поклала початок розвитку соціології праці у Німеччині.

З часом всередині «Спілки соціальної політики» виникає і поглиблюється розмежування між його засновниками і представниками молодшої генерації. Невдовзі останні — і серед них брати Вебери, В. Зомбарт, Ф. Тьонніс та ін. — виходять із спілки і на початку 1909 р. засновують «Німецьку соціологічну асоціацію». З цього часу розпочинається академічна, офіційна історія німецької соціології. М. Вебер особисто доклав чималих зусиль для створення асоціації, на першому її з’їзді виступав як основний доповідач (президентом асоціації було обрано Ф. Тьонніса). Тоді ж вчений погоджується на пропозицію відомого видавця Р. Зібека увійти до складу авторського колективу фундаментального видання «Нарис політичної економії». Робота над розділом для цього видання стала поштовхом для великого дослідження про взаємозв’язок між економікою й іншими сферами суспільного життя, над яким Вебер працював до кінця життя. Ця незавершена праця була опублікована під назвою «Господарство і суспільство» лише 1922 р. (7). Продовжуючи роботу по уточненню предмета, об’єкта і наукового статусу соціології, яку розпочали Ф. Тьонніс і Г. Зіммель, М. Вебер публікує працю «Про деякі категорії розуміючої соціології», де обґрунтовує принципово нове бачення предмета і завдань соціології як науки (8). Власне йшлося про надання концептуальної форми тим ідеям, які вже знайшли практичне втілення у ході роботи над «Протестантською етикою». Водночас він заглиблюється у музикознавчі проблеми. Його цікавлять соціологічні фактори, які зумовлюють специфічні особливості музикальної культури Західної Європи (дослідження М. Вебера про раціональні і соціологічні засади музики було опубліковано вже після його смерті).

Вілла Фалленштейнів у Гайдельберзі поступово стає одним із осередків духовного життя цього давнього німецького міста. Тут часто збираються як однодумці, так і духовні опоненти Макса і Альфреда Веберів. Тут деякий час прожив Е. Трьольч, часто бували Ф. Тьонніс, Г. Зіммель, Е. Блох, Е. Толлер, Г. Лукач, Ф. Гундольф. Сучасники помітили навіть свого роду інтелектуальну конкуренцію, яка виникала поміж колом Макса Вебера і популярним тоді гуртком відомого поета Стефана Георге, що теж жив тоді у Гайдельберзі. М. Вебер негативно ставився до естетизму і культу ірраціонального, властивих творчості представників «гуртка Стефана Георге»; зі свого боку поет вважав Вебера «політичним скандалістом». З початком першої світової війни М. Вебер стає начальником військового шпиталю, розташованого поблизу його рідного міста. Деякий час він схильний був поділяти властиві його колегам шовіністичні настрої і шкодує, що не може брати безпосередньої участі \9\у воєнних діях. Однак незабаром він починає мислити більш реалістично. Піддаючи гострій критиці політику кайзера Вільгельма та його уряду, М. Вебер виступає у пресі з питань майбутнього післявоєнного політичного устрою Німеччини, його висновки однозначні: існуючий мілітарно-бюрократичний режим зжив себе і мусить поступитися місцем демократичному устрою, за якого громадяни відчували б себе суб’єктами, а не об’єктами політики. Від того, чи здійсняться демократичні перетворення, прямо залежить майбутнє нації. Проекти перебудови німецького суспільства у соціалістичному напряму М. Вебер відкидав, оскільки вважав соціалізм вищим проявом «чиновницької диктатури». На запрошення міністерства закордонних справ учений взяв участь у роботі комісії по підготовці Версальського мирного договору.

Починаючи з 1915 p., в «Архіві соціальної науки і соціальної політики» з’являються публікації нової кількатомної веберівської праці «Господарська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії», її окремі томи присвячені конфуціанству, індуїзмові, буддизмові та ранньому іудаїзмові (9). Робота містить також окремий «перехідний» розділ під назвою «Напрямки і щаблі релігійного заперечення світу». Праця лишилась незавершеною. Як свідчить один із листів М: Вебера, він планував здійснити також дослідження розвитку європейського бюргерства античної та середньовічної доби, раннього християнства, середньовічного іудаїзму, ісламу, а також східного і західного християнства. Однак і те, що встиг зробити вчений у цьому напрямку, мало винятково важливе значення не лише для соціології. Якщо говорити про найсуттєвіше, можна сказати, що М. Вебер не лише заклав підвалини соціології релігії як окремої субдисципліни, а й обґрунтував нову парадигму соціологічного аналізу процесів культурно-історичного розвитку.

Після закінчення війни М. Вебер, окрім інтенсивної наукової роботи, веде також активну громадську діяльність. Він став членом «Народного союзу за вітчизну і свободу», який об’єднував діячів ліберальної орієнтації, виступав з доповідями на громадсько-політичну тематику. Найбільш відомими з них стали лекції «Політика як покликання і професія» (10) і «Наука як покликання» (11), прочитані на запрошення «Вільної спілки студентів» Мюнхена. Ці лекції іноді називають духовним заповітом М. Вебера. Весною 1919 р. вчений прийняв пропозицію Мюнхенського університету очолити кафедру політичної економії і розпочав читати курс історії господарства та курс «Загальні категорії соціальної науки». На початку літа 1920 p. M. Вебер застудився і захворів на запалення легенів. 14 червня 1920 р. вчений пішов із життя. Турботи по систематизації і підготовці до видання його незавершених праць взяла на себе його вдова \10\ Маріанна Вебер, яка створила і детальний життєпис цього визнач» ного мислителя (12).

Над рукописом «Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебер працював протягом 1903 — 1904 років. Такі досить стислі строки певною мірою зумовлені прагненням «підготувати», як він сам говорив, часопис «Архів соціальних наук і соціальної політики», у якому двома поданнями було надруковано цю працю. Безпосереднім поштовхом до її написання стало знайомство М. Вебера з опрацьованим його учнем М. Оффенбахером статистичним матеріалом, який свідчив про перевагу протестантів серед баденських фінансистів, підприємців та кваліфікованого робітництва. Дані освітньої статистики Бадена, Баварії, Вютемберга, Рейнських земель і Угорщини також говорили про те, що число осіб протестантського віросповідання серед тих, хто отримав вищу і середню технічну освіту, значно більше, ніж число католиків та представників інших конфесій.

Вчений надав цим фактам принципового значення. Зіставивши їх із своїми особистими спостереженнями під час вивчення становища сільськогосподарських робітників у Східній Пруссії, М. Вебер висунув кілька гіпотез щодо причин, які спонукають протестантів надавати більшого, порівняно з католиками, значення таким фактам, як рівень своєї професійної кваліфікації, рівень заробітку і соціальний статус у цілому. Найбільш переконливим йому видалось припущення щодо існування певної внутрішньої «вибіркової спорідненості» між догматичними засадами протестантизму (особливо його аскетичних різновидів) і тим, що Веберів колега і опонент, відомий економіст В. Зомбарт, називав «духом капіталізму».

Не буде перебільшенням сказати, що якраз В. Зомбарт був, поряд із Г. Зіммелем, одним з найближчих ідейних попередників автора «Протестантської етики». Саме він висунув і обґрунтував концепцію капіталізму як системи господарювання, яка ґрунтується на прибутковості і економічному раціоналізмі, тобто доцільності, планомірності і обліку. «Капіталізм, — писав В. Зомбарт, — виріс з глибин європейської душі» (13, 316). Це трапилось тоді, коли притаманне новоєвропейській людині прагнення до діяльності, до влади і багатства злилося воєдино з прагненням до порядку і організованості. До схожих висновків прийшов і Г. Зіммель, який у своїй широковідомій праці «Філософія грошей» (1900) спробував всебічно осмислити роль грошей не лише як регулятора ринкових стосунків, а і як чинника, який впливає на все людське спілкування і культуру (14).

Погоджуючись із деякими висновками В. Зомбарта і Г. Зіммеля, автор «Протестантської етики» більшої ваги надавав питанню про специфіку того типу капіталістичних відносин, які утвердились у господарському житті розвинених країн Заходу. Це відносини, в рамках яких господарська поведінка власників засобів виробництва орі\11\єнтована не на задоволення їх традиційних потреб, а на одержання прибутку, на збагачення — однак на збагачення шляхом раціональної організації виробництва й мінімізації непродуктивних затрат. Сучасне капіталістичне підприємство ґрунтується на засадах рентабельності, уявлення про яку відсутнє як у традиційному селянському господарстві, так і в «капіталізмові» колонізаторів, авантюристів, завойовників і т. п. «Духом» же сучасного капіталізму М. Вебер називає певний, як сказали б сьогодні, «менталітет», коли люди цілеспрямовано прагнуть до збагачення в рамках своєї професійної діяльності, водночас свідомо обмежуючи себе у витратах на споживання і надаючи, знову ж таки цілком свідомо, своєму способові життя певних аскетичних рис. Люди з такою ментальністю здатні без особливих внутрішніх труднощів адаптуватись до вимог капіталізму як раціонально діючої економічної системи; з іншого боку, сама ця система швидко впроваджується і ефективно функціонує там, де такий менталітет набув масового поширення. У протилежному ж випадку розвиток «раціонального капіталізму» наштовхується на серйозні психологічні перепони, пов’язані з невмінням чи небажанням людей «раціонально» перебудувати свою економічну поведінку і, до деякої міри, весь життєвий уклад.

Таким чином «протестантська етика», «дух капіталізму» і сам капіталізм як економічна система виступають, за М. Вебером, як явища «вибірково споріднені». Це означає, що між ними можна віднайти певну смислову адекватність — що не дає, водночас, підстав розглядати їх як ланки причинно-наслідкових зв’язків і вважати протестантизм за причину капіталізму чи навпаки. Кожне із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку. Флоренція доби Відродження, підкреслював М. Вебер, була центром тодішнього капіталістичного розвитку, ринком грошей і капіталів усіх великих держав того часу — однак її життя ще не було пройняте духом капіталізму. Водночас цей дух панував серед жителів провінції Пенсільванії XVIII ст., де не було ні скільки-небудь значної промисловості, ні великих банків. Схилившись на бік Реформації, населення багатих західноєвропейських міст відчуло не знану раніше «духовну тиранію» — однак терпіло її, не зменшуючи свого прагнення до нагромадження капіталів, і т. ін. Зрозуміло, що відому тезу про «надбудову як відображення базису» М. Вебер розглядав як надто сильне спрощення неймовірно складних взаємозв’язків між матеріальними і духовними, об’єктивними і суб’єктивними чинниками історичного розвитку.

Праця М. Вебера спрямована не на обґрунтування того чи іншого варіанта філософії історії, а на розв’язання чисто емпіричної проблеми — пояснення механізмів впливу релігійних мотивацій особистості на її економічну поведінку. Визначаючи глибоку внутрішню несумісність між економічним раціоналізмом і відверто ірраціональ\12\ними мотивами поведінки людини, яка прагне потойбічного спасіння, дослідник на основі фактичного документального матеріалу показує, як внутрішня логіка розвитку аскетичного протестантизму — зокрема його вчення про предестинацію — стимулювала формування уявлень про професійне покликання і професійну самореалізацію, під впливом яких складався новий стиль життєвої поведінки економічно активних верств населення. Протестантська етика не була причиною появи капіталізму як раціонально орієнтованої економічної системи, вона її не творила і не могла створити; однак вироблені ідеологами Реформації нові цінності сприяли «прориву» системи традиціоналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це, зі свого боку, сприяло утвердженню у масовій свідомості нових, відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну та ін., без яких неможливе нормальне функціонування сучасних економічних інститутів.

Не забуваймо і про те, що у «Протестантській етиці» йдеться насамперед про релігійний, духовний родовід капіталістичної економіки, про її давні і сьогодні вже ґрунтовно призабуті корені. У міру того, як ця економічна система утверджувала себе, ці корені поступово відмирали і сама пам’ять про них пригасла. Сучасне господарське життя, писав М. Вебер на початку нашого сторіччя, як і вся сучасна культура, вже дуже далеко відійшли від духу аскези. Вони, як правило, відверто орієнтовані на зовнішні світські блага, і лише уявлення про «професійний обов’язок» несе на собі певний відблиск давніх релігійних ідей. Варто згадати також і ту обставину, що пуританська система цінностей, найбільш адекватна духові капіталізму, сама по собі вельми неоднозначна, і пряме наслідування її може привести до висновків, які важко узгодити з гуманністю. М. Вебер і не приховує цієї обставини, тому його окремі репліки на адресу капіталізму не поступаються у своїй гостроті Марксовим. Однак не забуваймо й того трагічного досвіду нашого сторіччя, який показав, що спроби насильницьким шляхом «відмінити» капіталізм чи якось його «обійти» ведуть до наслідків устократ жахливіших, аніж ті, про які вели мову К. Маркс і М. Вебер.

У ряді своїх пізніших Праць М. Вебер ставив за мету глибше вивчити ті причини, внаслідок яких вчення про світську раціональну аскезу змогло виникнути саме в рамках західного християнства. Він доходить висновку, що це пов’язано з певними особливостями самої Християнської релігії та специфікою її вкорінення у господарське і культурне життя Заходу. Кожна із впливових світових релігій, до числа яких належить і християнство, має своїй специфічну господарську етику — систему приписів, які визначають ставлення віруючого до праці, матеріальних цінностей, багатства і т. ін. Зміст таких приписів, як правило, має аскетичне спрямування. Кожна зі світових релі\13\гій визнає, що порівняно з Божою досконалістю світ завжди недосконалий, тому поведінка того, хто прагне спасіння, повинна якоюсь мірою бути, як кажуть, «не від світу цього». Кожна зі світових релігій на свій лад встановлює напрямок і міру такого дистанціювання від світу. Певну роль тут відіграє і такий фактор, як соціальна позиція носіїв того чи іншого віровчення — тих, серед кого воно найбільш поширене (15).

У зв’язку з цим М. Вебер вбачав принципову різницю між господарською етикою християнства іудаїзму — з одного боку, і відповідними приписами конфуціанства, індуїзму та буддизму — з іншого. При всіх досить глибоких відмінностях у характері віровчення і культу три вищезгадані релігії мають певну спільну рису: їх аскетизм має пасивно-споглядальний характер. Конфуціанство — це станова етика «літераторів», високоосвічених імператорських чиновників, що з погордою ставилися до простого люду. Це етика «порядку», пристосування до існуючої системи соціальних взаємин. «Релігією інтелектуалів» називає М. Вебер й індуїзм, підкреслюючи водночас, що на відміну від конфуціанців індуїсти не прагнуть до осягнення державних посад, а утворюють спадкоємну касту «фахівців з особистих і обрядових справ» — касту, яка здійснює значний вплив на суспільне життя, сприяючи закріпленню існуючих порядків. Буддизм же, який виник дещо пізніше, був рухом жебруючих ченців, які пропагували аскетичний спосіб життя і прагнули взагалі не втручатися у світські справи. Таким чином, господарську етику трьох вищезгаданих релігій можна відповідно до її спрямованості назвати етикою пристосування до світу (конфуціанство) або етикою втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). В останньому випадку ставлення релігії до всякої господарської діяльності може набирати відверто негативного характеру.

Принципово іншою була етична позиція щодо господарства і взагалі усього світського життя, що її містили священні книги раннього іудаїзму та християнства. Останнє виникло як релігія мандрівних ремісників, ставши пізніше «специфічно світською, бюргерською релігією». В силу ряду специфічних обставин носії цих двох релігій виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, аби поліпшити його, і тому вважали за допустиме активно і водночас раціонально діяти у найрізноманітніших сферах — господарській, політичній, культурній і т. ін. Така раціонально-активістська установка властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Християнська ідея раціонального «поліпшення світу», потрапивши на сприятливий ґрунт західноєвропейської бюргерської культури, стала могутнім інноваційним чинником. Певне значення тут мала також і та обставина, що етичні норми Старого і Нового Заповіту викладені \14\ у простій, образній, приступній для масового сприйняття літературній формі. «Хоча кожна дитина легко зрозуміє зміст гомерівського епосу чи основні події «Махабхарати», все ж етичні системи, Що їх містять антична міфологія, «Бхагавадгіта» чи вчення Будди, не такі вже й прості для розуміння. Натомість «той етичний, а також прагматично-космологічний раціоналізм, що його містить давньоєврейське «Святе письмо», у принципі доступний для всіх... Уявлення про трансцендентного монотеїстичного Бога, котрий править світом то як цар, то як батько, котрий буває ласкавим і буває суворим, котрий любить свій народ, але може і жорстоко його карати, котрий дозволяє ублажнювати себе молитвою і діями у відповідності з його вказівками — це та конструкція, яка дає чітке раціональне тлумачення світу, доступне водночас розумінню простих людей і навіть дітей» (16, 415). Таким чином, шляхом порівняльно-історичного аналізу господарської етики світових релігій М. Вебер підтвердив і поглибив висновки «Протестантської етики» щодо стимулюючого, або, навпаки, негативного впливу релігійних уявлень на економічну поведінку людей. Він показав, що духовні корені пуританської аскези сягають ще ветхозавітних часів, коли давньопалестинські пророки обґрунтували і практично втілили в життя вимоги раціональної етики, котра вимагала не втечі від світу і не пристосування до його порядків, а вселяла надію в майбутню радикальну зміну цих порядків і вимагала активно сприяти прискоренню цієї події. Отже і тут релігійні уявлення стають чинником, який сприяє формуванню певної соціальної позиції — у даному випадку критичної щодо існуючого соціального ладу (ця проблема була всебічно досліджена колегою М. Вебера Е. Трьольчем у його праці про соціальне вчення християнської церкви і християнських сект).

Критики М. Вебера — особливо ті, хто дотримувався марксистської орієнтації, — неодноразово закидали йому докір у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя і у намаганні видати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Як згадано вище, автор «Протестантської етики» ніколи не прагнув підмінити однобічну «матеріалістичну» інтерпретацію причинових зв’язків історії культури таким же однобічно «спіритуалістичним» поясненням. Він виходив з того, що і те, і інше пояснення однаково можливе, враховуючи неймовірну багатоманітність і складність явищ історії і культури та їх взаємний вплив одне на одного. Окрім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях йдеться про давноминулі часи, коли «дух» капіталізму лише народжувався, а не про сучасну систему капіталістичного господарства, яка вже давно не потребує релігійної опори. Сьогоденне економічне життя, так само, як і сучасна політика, право, наука, мають власну логіку розвитку, власні критерії раціональності, власну професійну етику. У своїх \15\ працях «Політика як покликання і професія» та «Наука як покликання і професія» М. Вебер спеціально вивчав ті етичні критерії, якими керуються у своїй діяльності фахівці-політики і фахівці-вчені. Кожна з цих сфер професійної діяльності має власні специфічні цінності і щодо цього може вважатись повністю автономною. Яким чином згадані цінності співвідносяться з «аскетичним раціоналізмом», це М. Вебер вважав окремим питанням, яке заслуговує спеціального вивчення.

Висновки «Протестантської етики» вже за життя М. Вебера викликали жваву дискусію серед німецьких гуманітаріїв. Завдяки Т. Парсонсу, який присвятив М. Веберові спеціальний розділ своєї праці «Структура соціальної дії» (1937), а перед цим переклав «Протестантську етику» англійською мовою (1930), ідеї М. Вебера здобули визнання в американській соціології — насамперед серед прихильників функціоналізму та «теорії конфлікту». Веберівська праця стимулювала численні дослідження процесів раціоналізації у різних сферах суспільного життя і культури. Соціологи «франкфуртської школи» зробили спробу віднайти спільні моменти між веберівською концепцією і психоаналізом, зосередившись на вивченні впливу наслідків раціоналізації на процеси формування особистості в рамках європейської культурної традиції (17). Вагомим доповненням до «Протестантської етики» стало фундаментальне дослідження Н. Еліасом довгострокових змін у поведінці вищих верств західного суспільства, побудоване на аналізі численних літературних та історичних джерел (18). Взагалі ж гострі суперечки на тему «раціональності» і «раціоналізації» не вщухають у соціологічній, культурологічній та філософській літературі ще й сьогодні. Деякі сучасні автори, як наприклад М. Макіннон, розходяться з М. Вебером в оцінках змісту тих теологічних текстів — насамперед кальвіністських, — які стали вихідним матеріалом для порівняння протестантської етики і «духу» капіталізму. Проте висновки більшості дослідників у цілому свідчать на користь автора «Протестантської етики». Особливо зростає сьогодні дослідницький інтерес до тих проблем, які підняті у веберівських працях з соціології конфуціанства, індуїзму, буддизму, ісламу та іудаїзму.

Зосередившись на аналізі відмінностей господарської етики аскетичного протестантизму від ортодоксальних католицьких поглядів на господарську поведінку людини, М. Вебер майже не торкався того, як ставились до цих питань прихильники православ’я. Він мав намір всебічно вивчити господарську етику східного християнства, однак передчасна смерть перешкодила йому це зробити. Окремі побіжні зауваження, які містяться у веберівських працях, свідчать про те, що якоїсь суттєвої відмінності у цьому питанні між двома різновидами християнської ортодоксії він не вбачав, вважаючи їх позицію \16\ типово традиціоналістською. В цілому ж православна антропологія далеко більш оптимістична, аніж кальвіністська. Тут більш акцентовані ті моменти, де йдеться про людину не як безнадійно гріховне створіння, а як об’єкт особливої ласки Божої, здатний навіть зрівнятися із самим Творцем (ідея «боголюдства») (19). Однак оптимістичне розуміння людини не стало в рамках східної ортодоксії поштовхом до господарських і культурних перетворень насамперед тому, що православна аскеза мала містично-споглядальний характер і у цьому відношенні здебільшого все ж була аскезою «поза світом». Однак це питання не слід розуміти надто спрощено. Гостра релігійна боротьба, яка розгорнулася на Україні у зв’язку з проникненням сюди реформаційних і гуманістичних ідей, з самого початку якнайтісніше сплелася з проблемою існування національної державності і збереження державної національної самобутності. Саме сюди спрямувалася основна духовна енергія полеміки навколо релігійних питань — що, безумовно, майже не залишало простору для міркувань про поведінку в галузі господарській, торговельній і т. ін. Разом із тим не забуваймо, що вже у першій половині XVI ст. на Україні набули певного поширення і лютеранство, і вчення «чеських братів», і кальвінізм, і аріанство. Раціоналістичні погляди пропагували представники «жидівства», які осіли на Західній Україні, тікаючи від переслідувань Москви. Євангелістів підтримував Костянтин Острозький; з кальвіністського роду походив І. Гізель, симпатії до лютеранства неодноразово закидали Ф. Прокоповичу. Енергія та інтенсивність українського національного руху, як зазначив М. Грушевський, виявилися не без зв’язку з реформаційним рухом, і так само потім підупали в західноукраїнських землях не без зв’язку із занепадом реформаційного табору. «Український корабель плив повними вітрилами під вітром Реформації і спустив вітрила, коли цей вітер опав» (20, 76). В цих умовах, зауважує автор «Історії України-Русі», найбільш чутливі з українських релігійних діячів XVI ст. шукають «чогось третього» між Римом і Віттенбергом, і ці пошуки приводять їх до Царгорода, до «афонського ригоризму». Іван Вишенський та інші святогорці спрямовують могутній полемічний запал і проти старого латинства, і проти Реформації водночас. Ідеал Вишенського, писав Д. Чижевський, це «загальний монастир для всього людства» (21, 237). Геніальний полеміст виступає не тільки проти «католицького гніту», а проти всього сучасного йому суспільства і культури. Як і для Беньяна, для Вишенського єдино сприйнятна позиція віруючого — це позиція «пілігрима», мандрівника, втікача від світу. Не можна не згадати у зв’язку з цим і іншого великого «втікача» і «ченця у світі» — Григорія Сковороду. У своєму прагненні відродити давньохристиянську простоту і щирість, у несприйнятті офіційної ритуалізованої релігійності він багато у чому близький до \17\ вождів Реформації. Можливо, що для більш сприятливих умов така внутрішньо звільнена, неортодоксальна релігійність могла стати підґрунтям формування того, що М. Вебер назвав «професійною аскезою». Адже, сторонячись релігійності церковно-ритуальної, Сковорода віддає перевагу безпосередньому спілкуванню з текстами Святого письма, втілюючи своє розуміння людського призначення у високопрофесійних за своїм рівнем літературних творах, котрі заклали підвалини національної літератури нової доби.

Згадаймо, що інший фундатор нової української літератури Іван Котляревський теж певно» мірою був причетний до євангелізму як член управління і бібліотекар полтавської філії Біблійного товариства. В міру того як офіційна церква на Наддніпрянщині змосковщується і перетворюється на імперську державну інституцію, багато хто з діячів національної культури тяжіє до «вільного євангельства» як засобу легітимації національних і демократичних цінностей. Це стосується насамперед кирило-мефодіївців, з числа яких вийшли автор «Книг буття українського народу» Микола Костомаров і український перекладач Біблії Пантелеймон Куліш. Окремого спеціального розгляду вимагає питання про неортодоксальну релігійність Тараса Шевченка, котрого Драгоманов прямо порівнював з англійськими пуританами, які за допомогою біблійних текстів накреслювали новий соціальний устрій Англії (22). Заслуговує на увагу і значне поширення ідей реформатської релігійності у XIX ст. на теренах південної України — не без відповідного впливу німецьких переселенців-колоністів. Однак треба мати на увазі, що євангельський рух тут відзначався певними ізоляціоністськими тенденціями і, крім того, не мав національного характеру. Питання про долю цього руху у пізніші часи потребує окремого розгляду.

На завершення ще одне зауваження. Слід обов’язково пам’ятати, що «Попередні зауваження», з яких читач починає знайомитися з класичною веберівською працею, написані автором значно пізніше, аніж канонічний текст «Протестантської етики» і стосуються усього першого тому «Зібрання праць з соціології релігії» (тобто відноситься і до праці «Господарська етика світових релігій»). Цим зумовлена наявність у «Попередніх зауваженнях» моментів порівняльного аналізу західної і східної культурних традицій, а також роздумів Про суть і особливості процесів раціоналізації. Традиційно до тексту усіх сучасних видань «Протестантської етики» включають цей важливий для розуміння її змісту авторський вступ.

На сьогодні найвідомішу веберівську працю вже перекладено англійською, французькою, російською, італійською, іспанською, португальською, голландською, норвезькою, угорською, хорватською, корейською та іншими мовами. Пропонуючи читачеві український пере\18\клад цього твору, сподіваємось, що він принесе користь усім, хто цікавиться проблемами нашої культурної традиції та її зв’язків з духовним життям інших європейських народів.












ЛІТЕРАТУРА


1. Вебер М. Избранные произведения. М. «Прогресс», 1990.

2. Вебер М. Напрями і щаблі релігійного заперечення світу // Проблеми філософії, вип. 87, К. 1991; Вебер М. До стану буржуазної демократії в Росії // Філософська і соціологічна думка, вип. 10, К. 1991; Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Попередні зауваження. // Проблеми соціології, вип. 1, 1992.

3. Fügen H. N. Max Weber. Hamburg. 1988.

4. Weber M. Protestantische Ethik und der «Geist» des Kapitalismus // Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik,1904 — 1905, Bd. 20 — 21.

5. Weber M. Zur Russischen Revolution von 1905. Schriften und Reden 1905 — 1912. // Weber M. Gesamtausgabe. Bd. 10. Tübingen. 1988.

6. Weber M. Die Protestantische Ethik II. Kritiken und Antikritiken. Hg. v. J. Winckelmann. München und Hamburg. 1968.

7. Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. Grundriß der Sozialökonomik. Bd. I, II. Tübingen. 1922.

8. Weber M. Über einige Kalegorien der verstehenden Soziologie // Logos. Bd. 4, H. 3. 1913.

9. Weber M. Die Wirtschaftsethik der Weltreligionen // Weber M. Gesammelte Aufsätze zur Religionssoziologie. Bd. I Tübingen, 1920; Bd. II. Tübingen, 1921; Bd. III. Tübingen, 1922.

10. Weber M. Politik als Reruf. Vorträge vor dem Freistudentischen Bund. Zweites Vortrag. München und Leipzig. 1919.

11. Weber M. Wissenschaft als Beruf. Vorträge vor dem Freistudentischen Bund. Erster Vortrag. München und Leipzig. 1919.

12. Weber Marianne. Max Weber. Ein Lebensbild. 2 Aufl. Heidelberg. 1950.

13. Sombart W. Die Anfänge des modernen Kapitalismus. Munchen. 1916.

14. Simmel G. Philosophie des Geldes. Hamburg. 1900.

15. Weber M. Die Wirtschaftsethik der Weltreligionen. Einleitung // Weber M. Gesammelte Aufsätze zur Religionssoziologie. Bd. I. S. 237 — 275.

16. Weber M. Das antike Judentum // Weber M. Gesammelte Aufsätze zur Religionssoziologie. Bd. III. S. 415.

17. Horkheimer M., Adorno T. W. Dialektik der Aufklärung. Frankfurt am Mein. 1969.

18. Elias N. Über den Prozess der Zivilisation. Soziologenetische und psychogenetische Untersuchungen. Bd. I — II. Frankfurt am Main. 1991.

19. Соловьев В. Чтения о Богочеловечестве // Соловьев В. С. Сочинения в двух томах. I. М. 1989. С. 5 — 171.

20. Грушевський Михайло. З історії релігійної думки на Україні. Вінніпег. 1962.

21. Чижевський Дмитро. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Нью-Йорк. 1956.

22. Драгоманов Михайло. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М. Вибране. Київ. 1992.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.