Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 33-66.]

Попередня     Головна     Наступна





Макс ВЕБЕР

ГОСПОДАРСТВО І СУСПІЛЬСТВО У РИМІ ПЕРІОДУ ІМПЕРІЇ



Переможний поступ полісного устрою в античному світі тривав і в добу Римської імперії. Так само як македоняни, заснувавши Александрію Есхату *, досягли меж Туркестану, так і римське панування — чи то через «синойкії» 1, як в Лузитанії, чи заснуванням колоній, або ж, що важливіше, шляхом муніципального підпорядкування 2, як у Британії, Ґаллії та Мавританії, на Рейні та Дунаї, — скрізь, де це було можливим, торувало переможний шлях полісній організації на Заході. І тут також, ще частіше, аніж в елліністичному світі, гігантські території «приписуються» до певних міст. Завдяки зосередженню управління територією у містах, а надалі завдяки виникненню з представників вищого чиновництва привілейованої верстви декуріонів 3, усі — чи принаймні значна частина великих землевласників — непрямим шляхом (а подекуди прямо) примушувались до проживання у міських межах. Після того як римські імператори прийняли християнство, церква, спілкуючись із державою, також прилучається до полісної організації. її прихожани здавна були (доки не почав діяти принцип «coge intrare») 4 у переважній своїй більшості міищнами (дрібним бюрґерством): вираз «paganus» **, який у давнину поступово набирав зневажливого в очах міщанина відтінку, церква починає тепер вживати на адресу «язичників», ставлячись до них так само, як монархи-войовники до усіх «цивільних».



* Александрія Есхата (букв.: Александрія Крайня) — сучасне м. Ходжент у Таджикистані. — Прим. перекл.

** Поганин, язичник, селюк, простолюдин (латин.).Прим. перекл.



Після того як церква офіційно конституюється як держава у /34/ державі, починає впроваджуватись і набувати дедалі більшої ваги принцип, за яким резиденція єпископа мусить обов’язково бути у місті.

І у римських синойкіях політичні інтереси нерідко вступали у конфлікт з інтересами економічними: коли ще «діойкії»5 Мантинеї і Патр протидіяли прагненню магнатів жити безпосередньо у своїх маєтках, то у період імперії — особливо у віддалених від узбережжя містах, де практично не було шансів вкладення капіталів у морську торгівлю, — що далі, то більше спостерігається протидія синойкізмові. Одначе скрізь застосування праці рабів або орендарів-колонів поруч із досить відчутним прагненням ухилитись від виконання громадських обов’язків було неминучим наслідком розвитку міст — особливо міст з великими земельними ділянками, розташованими всередині країни. Починаючи від III ст., розвиток міст наштовхується на все відчутніші перешкоди. Перш ніж торкнутися причин цього явища, згадаймо ще раз про своєрідність античного полісу і насамперед задаймо собі запитання: чим він є у порівнянні з «містом» доби середньовіччя? Поєднання володіння землею і торгівлі на ринку як головна умова права громадянства, поступове нагромадження земельної власності шляхом прикупу, ставлення до безземельних як до «гостей» (метеків) 6, натуральні повинності (літургії), що їх мусять відбувати городяни міському сеньйорові; військова організація городян, зокрема тих ремісників, які виробляють зброю і спорядження, соціальне розмежування між лицарями і пішим ополченням, — усі ці явища ми зустрічаємо у добу початку розвитку середньовічних міст, так само як і в добу раннього античного полісу. Проте в усьому іншому маємо досить значну різницю. Насамперед слід чітко усвідомити, наскільки відмінні між собою середньовічні міста за своєю соціальною структурою. Візьмемо хоча б такий важливий момент, як ставлення до військової аристократи, яка в античних містах завжди і скрізь виступає основним чинником розвою міст. Так, скажімо, між Ґенуєю, рання історія якої певною мірою /35/ йшла згаданим вище шляхом, і Флоренцією, де городяни добились «incasamento»7 для сільських дворян і часом застосовували свого роду «примусове переведення» у дворянський стан, а також тими численними містами, які прямо чи непрямо змушували аристократів записуватися до цехів, — з одного боку, — і між Фрайбурґом та іншими містами, де аристократам заборонялося селитись у містах, а також тими численними містами (насамперед великими), які пережили процес постання лицарського патриціату із бюрґерства, існує значна різниця. Загалом можна сказати, що середньовічні морські торговельні міста, де переважають суто торговельні інтереси й торговельні капітали, найбільш близькі до типового великого античного міста, маленькі землеробські містечка — до маленьких античних міст, тоді як промислові міста є типом, дуже відмінним від античного полісу. Якими б умовними, як і всі основні економічні розмежування, не були ці відмінності, все ж — попри заперечення Ґольдшміта 8 — думка Ластіґа про те, що специфічні новації в галузі права, яке реґулює сферу промислового капіталу, запроваджувались насамперед у містах з розвиненим ремеслом, яким була Флоренція, має під собою досить серйозні підстави. Той факт, що якраз таким «індустріальним містам» завдячують своїм існуванням право на працю і така соціальна сила, як цехи й цехова організація виробництва, тобто перша форма організації вільної праці, — явище, для якого в античності вже були певні передумови, однак лише передумови, а не воно саме, — такий факт лежить, як-то кажуть, перед очима.

Держава Каролінґів мала ринок рабської сили і вміла його реґулювати. На розташованих у глибині континенту землях Східної Європи торгівля рабами була так само поширена, як і в середземноморських портових містах (наприклад, у Ґенуї), тоді як у континентальних містах з розвиненим ремеслом вона занепадала. Неправильно було б вважати, ніби для цих міст кріпосне право — то щось принципово чуже. Якраз навпаки: ті ремісники й гендлярі, які /36/ переселялися у новостворені міста, були у своїй переважній більшості кріпаками, яких їхній пан — так само як античний землевласник своїх χωρίς, οικουντες * — відпускав до міста, щоб збагачуватись, беручи з них чинш та успадковуючи їхнє майно, і які лише поступово (інколи упродовж сторіч) ставали повністю вільними. Подібно до рабів античної доби, які платили ’αποφορά ** своєму хазяїнові, ці кріпаки займалися ремеслом поруч із своїми вільними колеґами. Різниця, проте, полягає в тім, що тут оця мішанина вільних і невільників є певною цільового призначення спілкою, у межах котрої іґноруються станові відмінності, спілкою, що з неї згодом постане автономна громада зі своїми правами і свободами, членами якої є ті, хто платить чинш зі своєї землі і свого тіла — а не (як в античну добу) патриції виступають від імені «міста».



* Відпущений на волю (давньогр.).Прим. перекл.

** Податок (давньогр.). — Прим. перекл.



Так було не лише у провінційних містечках, жителі яких займалися ремеслом, а й взагалі скрізь, де цехова організація набувала більш-менш значного впливу. Звичайно ж, неправильним було б вважати, ніби «провінційне місто» розташоване там, де немає зовсім ніякого зовнішнього товарообміну, — тоді там би не було ніяких міст взагалі. У даному випадку мається на увазі інше — те, що в таких містах виробництво і споживання орієнтовані переважно на місцевий ринок. Власне кажучи, і «промислові» міста середньовічної доби не покривали своїх потреб у сільськогосподарській продукції виключно шляхом обміну власних ремісничих виробів. Йдеться лише про те, що зосередження вільної промисловості у міських межах виступає основою забезпечення життєвих потреб, — якраз у цьому й криється специфічна відмінність цих міст від сільських поселень. Ті міста, що існують виключно завдяки земельній ренті та кріпацькій праці, як, наприклад, Москва до цього сторіччя, так само як і їхні антиподи в економічному відношенні, тобто міста на зразок Ґенуї, що існують завдяки /37/ прибуткові з морської торгівлі, заморським капіталовкладенням і плантаторським господарствам у колоніях, — обидва такі типи міст більш схожі на античний поліс, аніж те, що виникає між цими двома крайніми полюсами: середньовічне промислове місто у тому розумінні, про яке йшлося вище.

Безперечно, різниця між містом індустріальним і містом промисловим може бути досить умовною (Венеція, а ще більше міста Фландрії та багато верхньонімецьких і прирейнських міст), як очевидним є й те, що у давнину промисловість могла бути досить важливою для розвитку полісів. І все ж значення цієї різниці аж ніяк не можна применшувати. Найважливішим є те, що за античних часів ремесло не набуває зростаючого соціального та економічного впливу в міру того, як зростає багатство міст, і цей вплив тут ніколи не був таким, як у великих ремісничих центрах середньовічної доби, тоді як увесь сучасний капіталістичний розвиток, сучасний промисловий капіталізм пов’язані насамперед із тими специфічними правовими формами, що постали тільки у «промислових містах» і були відсутні в античних полісах. «Деміург» 9 доби раннього античного полісу зникає в міру розвитку рабовласницького капіталізму. Натомість ті групи вільних і невільних маленьких людей, які у ранньому середньовіччі були такими ж зневаженими, як і в античності, і так само, як тоді (на відміну від гендлярів), не входили до числа тих, хто може обіймати міські посади, стаючи верствою «ремісників», починають неухильно нарощувати свій економічний та політичний вплив. Звичайно ж, античність, про що свідчать праці Лібенама й Цібарта, вже знає таке явище, як ремісничі корпорації. Проте, коли в добу раннього полісу, так само як і в середні віки, ремісники-зброярі об’єднувалися з метою захисту своїх прав у корпорації, які голосували на народних зборах, то в античному полісі класичної доби бодай трохи важливого впливу об’єднань ремісників ми не бачимо практично ніде. Лише тоді, коли починає втрачати своє економічне значення работоргівля, — постають соціально /38/ впливові спілки ремісників, які, однак, ще не мають тих типових прав середньовічних цехів, зародки яких з’являються аж у пізнішу добу, після повного занепаду античного капіталізму, як на це справедливо звернув увагу Л. М. Гартман 10.

Так само як античний поліс не знає найхарактернішої риси міського життя середньовічної доби — цехів із їхньою боротьбою проти патриціату і конституювання суто цехових міст, — так середньовічне місто не знає навіть чогось подібного до характерного явища в житті вільних античних міст: боротьби селян проти патриціату і формування «полісу гоплітів» 11, тобто панування здатних нести військову повинність селян над містом. Типове середньовічне місто спочатку принципово відмовляється від надання громадянських прав селянам; коли ж пізніше воно прагне взяти їх під свій захист як «чужаків», на перешкоді цьому стають дворянство і князі. І коли бюрґери, розбагатівши, прикуповували собі землю, це ще не означало прирощення сільської території. Звичайно ж, тут, як і всюди в історії, мають місце «проміжні форми». «Поліс гоплітів» у його абсолютно чистій формі в античності не існував ніколи — ані в Афінах після доби реформи Клісфена та Ефіальта 12, ані в Римі після Гортензієвого закону 13, ані будь-де в іншому місці; окрім того, звичайно ж, слід мати на увазі, що «гоплітство» — це категорія, вельми важливим складником якої виступає дрібна міська буржуазія, зокрема домовласники. З іншого боку, мусимо не забувати про значення дрібних городян-землевласників у середні віки та про адміністративно-правове значення «окремих громад» у містах, а також про роль сільської території у житті італійських міст-держав. Одначе той, хто не згоден бачити завдання історичної науки лише у тому, аби постійно твердити: «Усе це вже було», — і цим фактично усунути самого себе як дослідника, та: «Всі або майже всі відмінності — то лише відмінності міри» (це, безумовно, правильно), — той мусить наголошувати насамперед не на аналогіях, а на відмінностях, і використовувати /39/ аналогії лише для того, щоб усвідомити специфічну своєрідність кожного з цих двох процесів розвитку. Вони ж справді досить відчутні. Там, де в середньовічну добу маємо цехи, які завойовують панівні позиції у міському житті і, виходячи зі своїх політичних інтересів, змушують патриціїв, а також усіх, хто прагне мати політичні права, записуватись до якогось цеху, щоб там їх могли контролювати і брати з них податки, — там в античну добу маємо δημος *, село, котре (наприклад, майже в усій сфері панування Афін) застосовує схожий примус для досягнення своїх політичних цілей. Якщо в античну добу обов’язки постачання озброєної людської сили розподіляються між класами землевласників, то у середні віки вони розподіляються між цехами. Різниця тут разюча, і свідчить вона передусім про те, що типове «середньовічне» місто в економічному та соціальному сенсі організоване принципово інакше, ніж античне. Насамперед мається на увазі, що середні віки (хоча тоді ще не було власне капіталістичних форм господарської організації) все ж стоять значно ближче до нашого капіталістичного шляху розвитку, аніж античний поліс.



* Тут: громада (давньогр.).Прим. перекл.



Про це свідчить і розстановка головних сил у соціальній боротьбі тоді й тепер. В античності найтиповішою соціальною суперечністю є проста майнова протилежність між власниками — великим землевласником і дрібним. Боротьба тут ведеться насамперед навколо питань політичної рівноправності і розподілу повинностей. Там же, де ця боротьба набирає форми економічного конфлікту між класами, вона, якщо не брати до уваги проблеми державних земель, майже повсюдно зводиться до суперечності між землевласниками та незаможними або (у більш ранній формі) між кредиторами і боржниками. При цьому боржниками виявляються, як правило, селяни, як проживають поблизу міст. Ті конфлікти між цехами і патриціатом, що мали місце в добу високого середньовіччя (XIII — XIV ст.), спочатку ще /40/ можна порівняти із соціальною боротьбою всередині полісів доби античного «середньовіччя»: те ж саме позбавлення знаті політичних прав, політика фінансових утисків та обмеження в користуванні альмендою складають їхню основу. Проте вже не селяни з-за міста, а ремісники всередині його виступають основною збройною силою опозиції. В міру розгортання процесів капіталістичного розвитку соціальна боротьба зумовлюється вже не просто суперечностями між заможними та малоімущими або між кредиторами та боржниками. Що чіткіше проступають суто економічні розбіжності, то виразнішою стає суперечність, яка в античну добу практично не відчувалась, — суперечність між купцями й ремісниками. Античний селянин не хотів бути борговим рабом — тобто сільською робочою силою для городянина, який жив завдяки земельній ренті. Ремісник у місті доби пізнього середньовіччя так само не хотів ставати кустарем, тобто промисловою робочою силою для капіталістичного «підприємця». А після перемоги цехів стає помітним ще один соціальний контраст, якого не знала античність, а саме: контраст між «майстром» і «підмайстром». Давньосхідний невільник «страйкував» під гаслом: «Дайте нам наш (традиційний) хліб». Античний раб-землероб повставав, щоб знову стати вільним; одначе про повстання та боротьбу античних рабів-ремісників нам невідомо нічого. Бо якраз у сфері ремесла становище рабів було сприятливішим: воно давало їм — на відміну від сільського господарства — шанси на викуп. Гасло «свободу підмайстрам» тут не мало б під собою ніякого ґрунту, оскільки не було підмайстрів як таких (а як десь і були, то не утворювали окремого прошарку). Майже всі різновиди соціальної боротьби, властиві античному світові, — це боротьба всередині міст-держав, однак боротьба за володіння й за земельне право. У середні віки цієї проблеми як суто міської просто не існує; натомість мають місце типові конфлікти між класами, що осіли на землі: селянами та пануючими над ними не міськими верствами (сеньйорами-землевласниками або політичними /41/ володарями), — як це знайшло своє відображення у драматичній, здебільшого безуспішній боротьбі селян за волю в Англії, Франції, Німеччині. Звичайно ж, міста часто відігравали певну роль у цій боротьбі, поваливши феодальну систему (як в Італії) або (як у Німеччині) вступивши із нею в затяжну боротьбу. Одначе тільки в окремих найбільших (італійських) містах-державах цю боротьбу було перенесено всередину міської спільноти чи її округи. Боротьба об’єднань гоплітів на Заході в античні часи проти міського патриціату може мати свій середньовічний аналог хіба що у боротьбі швейцарських кантонів проти феодального лицарства і князів 14.

Відмінності між тенденціями розвитку міст античності та міст середньовічної доби зумовлені насамперед різницею у місцеперебуванні й характері знаті та князів. Розвиток античних полісів починається із доби правління царів — володарів міст; згодом їх витісняє міська олігархія, а ще пізніше розгортається процес емансипації села і встановлення його панування над містом. В середні ж віки домінують землевласники-феодали, що сидять на своїх землях, і суто сільського походження королі та князі; тому розвиток міст у середні віки — це процес, пов’язаний з емансипацією бюрґерства і вивільненням його з-під економічної та юридичної залежності від цих типово неміських сил. Звичайно, і тут не слід допускати абсолютизації тих суперечностей, які виникали при цьому. Бо якраз такі великі торговельні міста Південної Європи середньовічної доби, як Піза, Венеція, Ґенуя, так само як і більшість великих французьких та іспанських міст, досить часто були чи, точніше, ставали місцем проживання аристократії. В Італії цей процес зайшов так далеко, що у XIII ст. у Тоскані citta * відрізняється від borgo ** та castello ***



* Місто (im.).Прим. перекл.

** Селище (im.).Прим. перекл.

*** Замок (im.).Прим. перекл.



як з церковної /42/ точки зору (резиденція єпископа чи ні), так і знатністю дворян, котрі там проживають. І ті присяжні братства, за допомогою яких узурпувалась (як це мало місце, наприклад, у Ґенуї завдяки «compagna communis») 15 незалежність таких міст, примушують згадати, попри всі відмінності у соціальній структурі, про античні синойкії. Принаймні у цьому тут допустиме порівняння: і в романських містах доби раннього середньовіччя існує правляча знать. За своєю економічною базою цей патриціат, що постає заново, дуже близький до полісної олігархії античної доби: такою базою виступає морська торгівля (іноді у формі коменди 16, як на Стародавньому Сході), що поєднується із дедалі більшим за своїми масштабами — внаслідок прибутків із торгівлі — придбанням земель. Вищезгадана подібність економічної бази міського патриціату існує практично всюди, коли порівнюємо середньовічні міста з містами ранньої античності. Навпаки, ставлення до власне феодальної влади у середньовічних містах (насамперед північноєвропейських та більшості континентальних промислових міст — як у добу їх виникнення, так і в процесі подальшого розвитку) принципово відмінне від того, яке було у вільних античних полісах. Це тому, що середньовічні міста з самого початку виступають свого роду складовими частинами хоч і досить слабкої, проте реально існуючої системи великої феодальної держави, вони отримують від князів і феодалів різноманітні концесії та привілеї, існують на їхніх землях, і навіть там, де їхня залежність спочатку є суто номінальною, згодом вона зростає, про що свідчать постійні пошуки компромісів між містами й князями. Саме цим зумовлений їх значно чіткіше виявлений (у порівнянні із середземноморськими, витвореними морським торговельним патриціатом, містами) «бюрґерський», тобто ґрунтований на монополізації ремісничого виробництва та дрібної торгівлі, характер. Завдяки такому суто «економічному» характерові середньовічні міста з самого початку принципово різняться від античних полісів класичної доби, тоді як елліністичні /43/ й пізньоантичні міста їм у цьому відношенні набагато ближчі. Переважна більшість середньовічних міст постала з поселень на теренах, що належали вже якомусь князеві чи сеньйорові, котрий сподівався мати з того чинш на землю, ринкове мито й судові прибутки — тобто дивився на це, як на звичайну ринкову концесію, що завжди слугувала саме таким цілям. Іноді власникові території не вдавалося нажитись при заснуванні нових міст, так само як це й раніше могло трапитись при освоєнні нових ринків. Коли ж це йому вдавалося, тоді на виділеній сеньйором території поселявся гурт як вільних, так і залежних осадників, які отримували землю під садибу, право альменди 17 та право торгівлі на міському ринку, а іноді й певні торгові привілеї: право користування складами, монополію, право заповідної милі тощо. Таке поселення одразу ж або за короткий час перетворювалось на фортецю і поступово ставало до певної міри (завжди різної) незалежним від свого володаря, або повністю пориваючи з ним, або ж досягаючи економічної чи поліційної автономії, а у великих містах, як правило, повної внутрішньої і фактично й зовнішньої незалежності при визнанні прав володаря на земельний чинш та судочинство; при цьому останній, звичайно ж, мав певну політичну, але насамперед (як отримувач мита і чиншів) економічну зацікавленість. Та обставина, що бюрґерство аж до XV ст. неухильно зміцнювало свою автономію в межах тодішніх державних об’єднань, тоді як елліністичні римські міста у межах монархічних держав її все більше й більше втрачали, пояснюється перш за все відмінностями структури вищезгаданих державних утворень.

Монархічна держава античної доби завжди була або ж поступово ставала державою бюрократичною. В Єгипті ще в другому тисячолітті до н. е. на ґрунті царської клієнтели склалося універсальне панування бюрократи. Остання разом із теократією придушила на Сході розвиток вільного полісу. Римська імперія при монархії пішла тим самим шляхом. На середньовічному Заході перетворення /44/ міністеріалітету 18 на систему посад йде руч-об-руч з утворенням системи територіального управління, що, виникнувши у XIII ст., остаточно зміцнюється у XVI ст. Відтоді (практично вже з XV ст.) автономія міст поступово підупадає, і вони все більше підпорядковуються династичній бюрократичній державі. Впродовж усього періоду раннього і високого середньовіччя місто, що розвивається, повною мірою виявляє свою самобутність: воно не лише стає головним носієм грошового господарства, а й перетворюється у зв’язку з цим на місце, де правлять в силу службового обов’язку, — і водночас воно звідусіль оточене ієрархією влади, яка ґрунтується на відносинах лену і ленної служби і в якій бюрґери як такі, загалом кажучи, не беруть жодної участі. Ця обставина мала вельми значні наслідки. В античному полісі, з його поділом на класи, які відбувають військові повинності в залежності від свого економічного становища, з його всепроникним духом мілітаризму, права громадянства повністю тотожні військовим обов’язкам. Тому тут геть усе — торговельні монополії, шанси на спекуляцію землею і, зрештою, найголовніше: володіння нею, — залежить від успіхів у тих нескінченних війнах, які кожен поліс вів, у кінцевому рахунку, проти всіх своїх сусідів. Поліс класичної доби — це найдосконаліша військова організація, яку створила античність. Він створений насамперед з військовою метою — так само як основна маса середньовічних міст заснована насамперед з метою економічною. Аналогію мілітаризмові та безоглядній військовій експансії античних полісів можна віднайти лише в італійських приморських містах — адже нещадне знищення Амальфи гаванцями, придушення самої Пізи Ґенуєю, боротьба Ґенуї проти Венеції за своїми цілями й засобами є не що інше, як цілком «антична» міська політика. Аналогії цьому явищу можна віднайти ще і у віддалених од моря місцевостях: зруйнування Ф’єзоли, підкорення Ареццо та придушення Сієни Флоренцією, а також політика Ганзи будуть тому прикладом. Одначе в цілому (насамперед /45/ це стосується континентальних районів Франції та Німеччини, а також Англії) військова хижацька політика у стосунках між. містами практично неможлива з самого початку. Середньовічні міста, на противагу містам ранньоантичного часу, не можна назвати досконалими військовими організаціями: у період лицарства, тобто власне у середньовічні часи, ті міста, що розташовані всередині країни, лише виборюють і прагнуть утримати свою незалежність і мир на своїй землі, заради своїх торговельних інтересів, — і вони здатні робити це, лише об’єднуючись у союзи. Вперше епоха кондотьєрів 19 і найманого війська, навіть в Італії, почала віддавати перевагу силі грошей лише там, де капіталізм був досить розвиненим, щоб для цього здобути кошти (нідерландські міста вели свою боротьбу за незалежність на суші — не кажучи вже про захист міських мурів — виключно руками найманців; таким же чином здійснювала свою експансію і Флоренція). Континентальне місто при всьому тому значенні, якого воно надавало здатності громадян відбувати військову повинність, все ж від самого початку (і що далі, то більше ) було суто «бюрґерським», орієнтованим на мирне ринкове господарство. «Бюрґер» епохи середньовіччя із самого початку є куди більшою мірою «homo oeconomicus» *, аніж ним хотів чи міг бути громадянин античного полісу. Насамперед тому, що (у повній протилежності до античного полісу) середньовічне місто не прагне завойовувати землі з метою створення нових клерухій 20: тут просто немає категорії людей, яка в цьому зацікавлена, — пограбованого й декласованого селянина, котрий, сидячи в неоплатних боргах і шукаючи якогось клаптя землі хоча б своїм дітям, виступав важливим чинником завойовницької політики, що її вели поліси. Водночас, так само як і в античності, міський патриціат доби середньовіччя часто практикує вкладання грошей у сільські маєтки.



* Економічна людина (латин.). — Прим. перекл. /46/



Коли в епоху середньовіччя селянство поступово розселяється в глибину предковічних лісів і на схід, — це не набирає характеру завоювання та окупації земель (як то було в античності) саме завдяки існуванню феодальної організації. Територіальну експансію здійснюють тепер сеньйори та місцева знать. Як політична мета, «клерухія» була б для (нормального) середньовічного міста неможливою ні з військового, ні з економічного погляду, тоді як для античних полісів це цілком нормальне явище. Інтереси середньовічного «бюрґерства» — за винятком окремих великих міст, що вели морську торгівлю та експлуатували колонії, — були спрямовані головним чином на розширення (мирним шляхом) місцевого і зовнішнього ринків збуту товарів. Цілком природно, що (як це слушно підкреслює Зомбарт)21, капіталізм, який почав складатися в другій половині середніх віків, мав найбільші шанси прибутку там, де йому вдавалося прибрати до своїх рук державний відкуп (Ґенуя, Флоренція) або — що найголовніше — задовольняти фінансові потреби королів. Одначе саме це явище, так само як і постаті, пов’язані з ним (Аччаджуолі, Барді, Перуцці, Медічі, Фугери 22 та ін.), не є чимось принципово новим порівняно з античною добою, котра знає таких діячів, починаючи із «грошовитих людей» Хаммурапі 23 і закінчуючи Крассом 24. Зрештою, для розв’язання проблеми виникнення особливостей господарського ладу доби пізнього середньовіччя і нового часу, інакше кажучи, проблеми виникнення сучасного капіталізму, питання про те, яким чином нагромаджувались перші великі капітали, не є принциповим. Вирішальним тут є насамперед питання про розвиток ринку, про те, яким чином у середні віки постає коло покупців виробів промисловості, котра згодом організується вже на капіталістичних засадах, а також, з іншого боку, питання про спосіб організації виробництва: яким чином капітал у своєму прагненні до прибутків став на шлях створення такого типу організації «вільної» праці, якого не знала /47/ античність. Однак цих проблем ми зараз торкатися не будемо.

До сказаного додамо ще кілька зауважень щодо протилежності середньовічного розвитку античному, які стосуються аграрних умов. Повільне, проте неухильне поліпшення економічного становища середньовічного селянства, яке припинилось лише із завершенням внутрішньої колонізації лісової зони та східних територій і яке означало, що середньовічні міста здобувають дедалі ширший ринок збуту для своїх товарів, а селяни для своїх продуктів, — це поліпшення, як випливає із вищесказаного, залежало (так само, як і згаданий суто «бюрґерський» розвиток середньовічних міст, на противагу містам античним) від життєвих умов, що їх надавала континентальному селянству та феодальна організація суспільства, яка складалася поза міськими межами. Видається доречним підкреслити протилежність цього явища зовні схожим на нього явищам античного часу.

Зважаючи на велике значення, якого протягом усієї античної епохи набувають суто феодальні елементи, а також враховуючи те, що релігія в цей час з такою неймовірною силою впливає на повсякденне життя, що навіть такі штучні, суто раціональні утворення, як філи 25 і т. п., часто набувають релігійної значимості, не слід недооцінювати тривкості феодальних відносин, заснованих на особистій відданості, і в пізніші часи. В обох випадках висхідний момент феодального розвитку буде однаковим. У середні віки, так само як і в античності, цей розвиток починається з утворення дружини (trustis) місцевого князя, яка, тільки у більших масштабах, повторюється в королівській дружині. Як за античності, так і в середні віки, остання часто вважається зібраною із чужинців і такою, що стоїть поза земським правом і підлегла лише владі короля. Тут, як і там, знаходимо зачатки королівського магазинного правління: постачання війська з магазинів (про це свідчить «Капітулярій про маєтки»), реґулювання цін і т. ін. Тут, як і там, з цього королівського /48/ почту — хоча іноді й за допомогою різних інших, не пов’язаних з дружиною правових інститутів — формується лицарська знать, яка, завдяки своїй силі і неможливості обійтися без неї, поступово підпорядковує собі короля, часом змушуючи деґрадувати його до рівня виборної особи, і зосереджує в своїх руках реальну владу в країні. Одначе, так як король не є тут міським монархом, так і його знать не є міською знаттю, і такою вона (принаймні в континентальних районах, на відміну від приморських) у середні віки ніколи й не стала. Те ж саме стосується і великих маєтків. В античності, до періоду імперії включно, завдяки ним живуть міські рантьє — передусім просто тому, що саме поняття античності пов’язане для нас із культурою морського узбережжя: вже фессалійські великі маєтки мали, здається, риси, близькі до маєтків середньовічних, власне ж про господарство континентальних рівнин ми вперше довідуємось, лише починаючи з елліністичної та особливо з імператорської доби. В середні ж віки, навпаки, центр ваги того історичного цілого, яке веде від єгипетських фараонів до нашої культури, зміщується вглиб материка. Тут основна маса маєтків — уже не приміські, а справжні сільські поселення, призначені утримувати своїх власників, що постійно живуть у селі, і їхній почет (князів і вільних васалів з їхніми лицарями-міністеріалами). Цю функцію маєтки далеко не завжди — особливо якщо вони великі — виконують тільки у формі натуральних повинностей. Навпаки: король, князі, великі васали — усі вони прагнуть і тут здобувати торговельну вигоду. Засновуючи ринки і міста, князі й великі землевласники намагаються здобути вигоду, спекулюючи правом збору мита та отримання ренти. Одначе знать і сеньйори як такі не є, як в античності, громадянами міст; навпаки, вони намагаються не допустити, щоб їхні панські садиби зараховували до складу «вільних» міських громад, вони прагнуть ізолюватися, позбавляючи міста права приймати до свого складу «чужинців». Таким чином, інтереси жителів сільської місцевості і жителів /49/ міста стають принципово різними. Зрозуміло, повністю і остаточно розійтись вони не можуть, одначе про таке зближення між ними, яке мало місце в античному полісі, плаці для військових вправ і військовому таборі, — вже ніде й ніколи не може бути мови. Так само і внутрішнє соціальне розшарування феодальних верств інше, ніж у давнину. Васали східних деспотів, ілоти, ойкії, клієнти, прекарії та колони сеньйорів узбережжя Середземного моря часів античного лицарства — це маленькі залежні люди, що у складі військової валки або, в кращому разі, як легкоозброєні піхотинці супроводжують важкоозброєних бійців, котрі пересуваються на колісницях. У війську гоплгтів кожен важкоозброєний воїн мав лише одного-двох чоловік (ілотів, рабів), котрі носили зброю і слугували йому. Антична ж кіннота (якій в класичну епоху ще не відомі стремена) залишається технічно відсталою аж до часів Парф’янського царства 26. В середні ж віки військо, сформоване на засадах ленної залежності, від самого початку й надалі є військом кінним; його спорядження, озброєння і дисципліна постійно вдосконалюються. Навіть міністеріалам, що стоять на найнижчому щаблі ленної ієрархії, коли вони озброєні прямують на війну, вже не надають земельних ділянок типу κληρσι, що їх обробляли μάχιμσι 27 та ін. на Сході, або (ймовірно) клієнти у Римі, однак вони вже не знають і того соціального пригнічення, у якому перебували члени античної клієнтели. Свій лен вони мусять відстоювати власним «лицарським» способом життя. Усі ж ті, хто є «селянами», стають соціально залежними від цього прошарку, котрий, по суті, є прошарком рантьє. (Я свідомо спрощую картину, яка насправді була, безумовно, далеко складнішою).

Характер розвитку континентального селянства доби раннього середньовіччя зумовлений насамперед тим, що вже найнижчий щабель тієї феодальної ієрархії, котра височіє над ним, складає прошарок рантьє, групові інтереси якого мають позаекономічний характер, тоді як, з іншого боку, самі селяни /50/ поступово стають невійськовим класом. Отже, селянство здійснило ґрандіозну за своїми масштабами територіальну експансію, яку можна порівняти із завоюваннями гоплітів античної епохи, — проте, як і розвиток міст, ця експансія була суто мирною і слугувала насамперед інтересам феодальних рантьє. Вирубування лісів та колонізація східних околиць здійснювались за прямого сприяння панівного прошарку тодішнього суспільства, що був зацікавлений в отриманні земельної ренти. Оскільки для такої ґрандіозної «внутрішньої колонізації», по-перше, вже не було належної кількості рабів, по-друге, утримання рабів вимагало дедалі більших коштів, по-третє, і найголовніше, якість рабської праці була такою, що її невигідно було використовувати для створення поселень на «дикому корені» або на піщаних східних землях, — то з цього випливає, що згадана колонізація була не чим іншим, як могутньою експансією «вільних» селян (у тому розумінні, що вони сплачували фіксований оброк). Індивідуалістичне «скватерське право» 28 германського «Bifanc’y» (займанщини) у диких лісах діяло цілком відмінно від окупаційного права Риму на завойованих ним теренах (де воно допомагало засновувати плантації) і, зрештою, у повній протилежності до реґульованого бюрократією освоєння нових земель шляхом прориття зрошувальних каналів у державах Стародавнього Сходу. Селянство середньовічної доби виступало як проґресуючий, експансивний клас доти, доки над ним височіла сеньйоріальна верства суто ленної держави, верства, яка прагнула не баришів з ринку, а отримання ренти. Громіздкість натурального господарства на неосяжних (враховуючи можливості транспортних засобів тих часів) континентальних просторах зменшувала шанси зовнішнього збуту сільськогосподарських подуктів якраз настільки, щоб дати селянському господарству можливість завоювати всю Центральну Європу. Наприкінці середніх віків покріпачений, проте обкладений здебільшого лише традиційним оброком селянин є типовим сільським господарем; найближче місто є /51/ його традиційним ринком, а він сам — оскільки місто в міру своїх можливостей монополізувало промисловість, витісняючи сільських ремісників як «порушників» — стає традиційним і надійним покупцем міських ремісничих виробів. Ленне військо і ленна держава сприяють формуванню специфічного типу селянства і специфічного типу міст, здатних до суто економічної експансії.

З цими обставинами і пов’язане поширення сучасного капіталізму у сфері промисловості та в сільському господарстві. Звичайно ж, капіталізм поступово руйнував традиційні господарські відносини. Разом з тим не можна недооцінювати того значення, яке мали для розвитку капіталізму обмінні взаємозв’язки, що складалися внаслідок тисячократного сплетення одне з одним різного роду виключних прав, привілеїв, спілок, прав на застосування сили, на користування складами, шляхами та ринками, але насамперед внаслідок традиційного або примусово впроваджуваного реґулювання цін. Усі ці явища є гальмом капіталістичного прагнення до наживи, проте водночас вони стають і базою капіталістичного комерційного розрахунку, який ніяк не можна було б запровадити на сипкому ґрунті торговельних правил, що існували у східному світі. Адже оця сплетена із тисяч взаємозв’язків система обігу матеріальних благ, яка постала всередині теократично-феодальної шкаралупи середньовічного світу, стала одним із компонентів доступного для калькуляції ринку товарів, так само як існуючий у межах цієї системи прошарок вільних селян та дрібної буржуазії став тим широким і відносно стабільним колом споживачів товарів, якого потребує сучасний капіталізм.

Протилежність шляхів економічного розвитку бюрґерства і селянства Заходу в середні віки і в античну добу зумовлена насамперед зміною географічної сцени, а також певним чином залежними від цієї обставини особливостями військового розвитку в середні віки. Середньовічне лицарське військо зробило необхідним феодальний суспільний лад, і /52/ заміна цього війська ландскнехтами, а пізніше (з часів Моріца Оранського) 29 дисциплінованою сучасною армією привела до перемоги сучасного державного устрою. Античність же пережила два великих перевороти у військовій справі. Це, по-перше, запровадження кінноти (це явище прийшло зі Сходу, з Ірану або з Турану), внаслідок чого постають (як і в середні віки) фортеці, східні войовничі держави і середземноморське лицарське суспільство. По-друге, — застосування заліза і залізної колючої зброї. Навчені правил рукопашного бою закуті у панцирі гопліти стають основою війська із заможних селян і городян, а відтак — основою античного «бюрґерського полісу». Усе подальше зумовлене тою ареною, де він став діяти. Поліс із часу виникнення і до кінця свого існування скрізь і завжди залишався всуціль мілітарною, войовничою спільнотою, що прагнула мати монополію у торгівлі, підданих для збирання данини і водночас нові землі для розселення потомства гоплітів та збільшення числа платників ренти городянам. Таким він був усюди, де тільки його експансію не перемагала сильніша політична потуга.

Навпаки, сама економіка і техніка ведення господарства, починаючи з часів Рамессідів 30 і Ашшурбаніпала 31 (якщо не брати до уваги запровадження монети), в античності досягла відносно невеликих успіхів. Розв’язати питання про те, наскільки багатою (чи, навпаки, бідною) на технічні нововведення є доступна історичному висвітленню епоха античної історії, можна лише тоді, коли буде створено відповідну сучасному рівневі знань промислову історію Єгипту і Месопотамії (з погляду історії техніки — насамперед Єгипту). Цілком можливо, що тоді Схід — батьківщина усіх форм торгівлі, які були поширені аж до кінця нашого середньовіччя (Вавилон), поміщицьких маєтків (Єгипет), підневільної домашньої праці (Єгипет), літургійних союзів 32 (Єгипет), бюрократії (Єгипет), храмових та інших церковних організацій (Єгипет та Юдея) — виявиться також і батьківщиною більшості усіх тих /53/ технічних нововведень, що взагалі були здійснені в галузі ремесла до кінця середньовічної епохи. В галузі сільськогосподарської техніки античної доби бачимо окремі нововведення, що допомагають збільшити кількість оброблюваної за певний час землі, тобто дозволяють економити працю (кращої якості знаряддя обмолоту, оранки і жнив — останні двоє впроваджуються лише наприкінці класичної епохи і тільки на північних внутрішніх територіях). У галузі ремесла проґрес (коли, як прийнято, не брати до уваги військові машини та близькі до них підйомні механізми й інші знаряддя, якими користувались головним чином для громадських робіт) полягає, наскільки можна судити, насамперед у спеціалізації окремих робітників, яка не сприяє зовсім або ж сприяє лише незначною мірою об’єднанню праці. Схожі явища спостерігаємо і в сфері економіки ремісничого виробництва. Якщо брати до уваги особливості внутрішньої структури античного ремесла і комерційну зацікавленість рабовласників у реалізації виробів, то в цьому немає нічого дивного.

Сучасний капіталізм постає на ґрунті середньовічної торговельної і промислової організації, почасти існуючи поряд із ними, почасти всередині них (незважаючи на боротьбу проти цехів), використовуючи вже знайдені раніше шляхи й правові форми. На базі коменди, яка була найпоширенішою формою організації торгівлі від Хаммурапі до XIII ст. включно, він створює командитні товариства (характерно, що їхні зачатки в античності були лише там, де існували товариства державного відкупу). Але колективна солідарність пайовиків, яка в античності існувала лише у простій артільній формі, сублімується у вельми витончені форми права у торговельних та промислових товариствах пізнього середньовіччя: окреме майно, фірма тощо. Інакше кажучи, тепер з’являються правові форми для стабільного капіталістичного виробничого і торгового підприємства, тоді як в античності (принаймні у сфері приватного обміну) залишалися форми права, які відповідали спорадичному, тобто /54/ здійснюваному від випадку до випадку вкладенню капіталів. В середні віки капітал, проникаючи у сферу промислового виробництва, починає інтеґрувати дрібні ремісничі підприємства. Від організації збуту, а потім і поставок сировини капітал поступово заглиблюється всередину самого виробничого процесу, комбінуючи нові й нові, відповідно до раціоналізації техніки, штучні, все більш віддалені від сім’ї виробничі одиниці дедалі більшого обсягу і, кажучи загально, з усе зростаючим завдяки розподілу і концентрації праці внутрішнім розчленуванням. Нічого подібного ми не спостерігаємо у сфері чисто приватних виробництв античної доби. Адже саме по собі зосередження десятків і навіть тисяч рабів в окремому господарстві не означало (навіть там, де вони були зайняті в одній галузі промисловості) створення великого підприємства в економічному розумінні — так само як сьогодні вкладення майна кількох пивних заводів не означає створення нового пивного заводу. Бо й там ішлося лише про вкладення майна, сама ж економіка й техніка виробництва від цього ніяк не змінюється, раби залишаються тими ж, ким вони були: дрібними ремісниками, яких власник експлуатує як джерело ренти, або ж який-небудь імпортер сировини, як той же Демосфен 33, — і це максимум наближення до сучасного капіталістичного підприємства — експлуатує їх, змушуючи цю сировину перероблювати. Ми бачимо, якими нестійкими були при малому значенні «постійного капіталу» такі скупчення і наскільки тут доля «підприємства» залежала від долі майна. На завершення зауважимо ще одне: коли ми бачимо серед античних рабів — власності свого господаря — сукупність зовсім різних ремісників (Тімарх), то це можна вважати настільки ж випадковим, як і те, що сьогодні у пакеті цінних паперів можна мати цілком різні, абсолютно непорівнянні з погляду їхніх дивідендів акції. Вкладення капіталу в щонайбільш різні папери, як це відомо кожному, є запорукою обережності, — те ж саме в античності стосується вкладення майна у рабів, якщо при цьому не йдеться про робітників для /55/ таких абсолютно стійких промислів, як видобуток руд коштовних металів (Нікій) 34 або експлуатація власного купецького майна (Демосфен). В інших випадках купувати різнорідних ремісників було прямою запорукою обережності, запобіганням можливим збиткам — подібно до того, як у сфері ренти з найму житла один і той самий пайовик прагне володіти частками по можливості більшої кількості різних будинків. А звідси випливає, що в античності інтереси «капіталізму» у сфері промисловості, оскільки це був «рентний капіталізм» у певному розумінні, спрямовані були проти створення «великих виробництв», що випускають якийсь один вид продукції. До того ж сам збут цієї продукції, принаймні зовнішній збут, мав тут, як правило, випадковий характер, оскільки залежав від нескінченних політичних перипетій і насамперед від коливань цін на зерно — чинника, який, починаючи з пізнього середньовіччя, втрачає своє першорядне значення; самі ж маси населення (на задоволення потреб яких і працює сучасна капіталістична економіка) в античну епоху обмежували свої потреби тільки вкрай необхідним, їхня купівельна спроможність у сфері промислових товарів була настільки слабкою і нестабільною, що не могла стати бодай трохи надійною базою, на якій могло б існувати соціально міцне цехове виробництво, а ще менше — великі «кустарні промисли» або «фабрики».

Після цих мимоволі дещо категоричних роз’яснень (аби підкреслити ті відмінності, що мають безсумнівний характер) не слід, звичайно, заперечувати, що промислове виробництво античної доби де в чому могло наближатися до раціонального «великого виробництва»; це була б вдячна тема для окремого дослідження. Та все ж характерним для античності був розвиток у зовсім протилежний бік, тобто у напрямку не до, а від сучасного промислового капіталізму. Винятково велике значення тут має той факт, що на перешкоді прагненню капіталу до отримання прибутку в античності стоїть рабська праця, яка гальмує такий розвиток. Той факт, що у середні /56/ віки маємо іншу ситуацію, залежить, окрім суто історичних чинників, насамперед від зміни географічної сцени капіталістичного розвитку. Зумовлений кліматом зовсім інший рівень потреб 35, пов’язане з тим же кліматом і формоване віками особливе домонтарство північної людини впродовж значної частини року (на противагу схильності вештатися поза домівкою, «αγοςαζειν» * людини античної, відповідником чого є стиль життя завсідників кав’ярні, властивий сучасним іспанцям та італійцям), а також і відмінності «темпераменту», зумовлені — навіть коли не звертатись до якихось «расових» гіпотез — тим, що кожне нове покоління потрапляє у нові кліматичні умови життя, але насамперед незліченні розташовані в глибині суходолу центри обігу зі стабільним ростом споживання й виробництва, що виключав будь-які випадковості, — все це було тими новими умовами, в які поступово вростали технічні традиції античності і з якими мусило рахуватися знову пробуджене прагнення капіталу до прибутку.



* Букв.: проводити час на агорі — міській площі, головному осередку громадського життя у давньогрецькому полісі (давньогр.).Прим. перекл.



На північних територіях невигідно було застосовувати рабську працю не тільки внаслідок її збитковості. Сам описаний вище військовий устрій середньовіччя виключав можливість участі міст — головних осередків промисловості — у війнах за рабську силу, чим постійно займалися античні поліси. Реальним здобутком у тих чварах, що точилися поміж лицарями континентальних країн, була заміна одного сеньйора, якому селяни платили оброк, на іншого, розширення за чийсь рахунок власного землеволодіння й територіального верховенства, але не захоплення людей, як у хижацьких морських війнах античної берегової культури. З розвитком культури на континенті рабство — принаймні відносно — занепадало, тоді як розвиток «вільної» праці здобував користь з усіх згаданих вище моментів (детальніше обґрунтування цього завело б нас надто далеко). Отож, якщо практично кожна із /57/ воєн, що їх вели між собою поліси до самого падіння Римської республіки, означала насильницьку руйнацію всієї попередньої системи землеволодіння, величезні конфіскації і нові поселення (поліс у цьому розумінні застиг на рівні германського переселення народів), то середні віки з усім своїм войовничим духом, так само як і початок нового часу, все ж були — за античною і, можливо, елліністичною міркою — добою «замиреного» співіснування народів. Звичайно, сучасний капіталізм у середні віки і в новий час свої найбільші прибутки здобував з «військових потреб». Одначе якраз те, що було тут новим (капіталістична організація промислового виробництва), ґрунтувалося на тому «замиренні» 36, за якого, попри всі політичні перипетії, все ж зберігалася певна спадкоємність економічного розвитку і в якому, поряд з великими ленними державами, насамперед спільною для всіх була церква. В античності ж, навпаки, вже саме заснування полісу було свого роду політико-мілітарною акцією, і весь подальший його розвиток залежав від військових обставин; тому й «капіталізм» тут існував насамперед завдяки суто політичним чинникам, — власне, економічним явищем у цей час він вважається лише умовно; політичне піднесення й занепад полісу з його мінливими шансами на державні відкупи, на захоплення рабів та (насамперед у Римі) загарбання земель були складовими елементами такого «капіталізму». Коли ж в епоху еллінізму та в епоху Римської імперії ойкумену було замирено, тоді й на базі античного міста, яке віднині більшою мірою стає носієм виключно економічних інтересів, починають бурхливо розвиватися професійні об’єднання гендлярів та ремісників, які до того існували лише в зачатковому стані. Існування таких об’єднань, що їх пізньоантична держава використовувала у своїх інтересах, можна прослідкувати аж до зародження середньовічних цехів. Одначе годинник античного «капіталізму» уже відбив своє: мир і монархічна держава, перехід від берегового до материкового культурного життя — усе це пригнітило його паростки там, де /58/ вони були, замість того щоб сприяти їхньому розквітові, як це можна було думати а priori. А саме такий перехід до мирного життя та материкової цивілізації остаточно завершився у часи Римської імперії.

Імперія принесла, почасти вже за Тіберія, а остаточно за Адріана, мир і припинення воєн за землі та рабів; у цей час до складу держави увійшли обширні території материка: Ґаллія, прирейнські та придунайські землі, Іллірія, а також (на додачу до старої провінції Македонії) уся внутрішня частина Балканського півострова. Мир означав поступове припинення припливу рабів: для того марнування людського матеріалу, яке, згідно з ідеалом Варрона, мусило відбуватися на плантаціях і якого потребували рудні промисли, спекулятивного розведення рабів і мирної работоргівлі було явно не досить. Спочатку ціна на рабів різко зросла, оскільки постачання ринку стало обмеженим; одначе в епоху пізньої імперії вона, навпаки, дуже впала, оскільки за цей час попит на рабів відчутно знизився внаслідок перетворень господарської системи. Раніше я дещо переоцінював цей момент, пов’язаний із рабською силою як об’єктом ринкових стосунків, проте його не варто і недооцінювати. Зникнення рабських казарм, відновлення родинного життя рабів і разом з цим завмирання розвитку капіталізму у великих сільськогосподарських підприємствах є доконаним фактом, і воно також пов’язане, можливо, досить тісно (джерела дають можливість визнати «потребу в людях») із вищезгаданими змінами. У великих маєтках, розташованих на неозорих просторах континентальних країн Півночі, де торговельні зв’язки були вельми слабкими, вести господарство на зразок карфаґенсько-римських плантацій було неможливо. Уже Таціт (або той, хто йому це повідомив) бачив, найпевніше у князів Убіїв на рейнському кордоні, великий маєток з натуральними рентами, який згодом став типовим в епоху франків, — і протиставляє його римським рабським казармам і військовій організації їхньої роботи. /59/

Поступово римська villa з її завжди високою культурою господарювання починає проникати на північ, аж до кордонів Шотландії. Ця вілла ґрунтується — і в цьому ми можемо пересвідчитися із джерел — на дедалі ширшій основі, і вона мусить так робити, оскільки усе, що необхідне для її «панівного» існування, вимагає щораз більшого й більшого простору. Процес розширення великих землеволодінь, який намітився ще в період республіки, розгортається тепер на повну силу; одночасно йде поступове їх вивільнення від впливу ринку, який з погляду забезпечення їхніх потреб все частіше стає просто зайвим. Монархія прагне силоміць «синойкізувати» посесорів (і, як свідчать джерела, наштовхується при цьому на дедалі більший опір з їхнього боку). Проте втеча з міст переважає. Аристократія все частіше починає осідати по селах, а це означає: наближаються середні віки, міста втрачають своє соціальне та економічне значення. Звичайно, в абсолютних величинах за три з половиною сторіччя від Гракхів до Каракалли 37 товарообмін у підпорядкованому Римові orbis terrarum * справді зріс досить помітно. Одначе його відносного приросту, коли порівняти величину товарообігу з кількістю втягнутих у коло античної культури реґіонів та людей (і як вільних громадян, і як підданих), бути не могло. Бо це коло неймовірно розширилось.



* Коло земель (латин.).Прим. перекл.



Антична культура з берегової стає континентальною, і, коли б узяти до уваги масштаб існуючих засобів обігу, це мусило означати відносне зменшення інтенсивності обігу. У берегових районах витрати на харчування та одіж рабів у великих ойкосах повністю або частково покривалися за рахунок ринку. Раби ж чи колони посесора у далеких від моря провінціях забезпечують, зрозуміло, свої життєві потреби натуральним шляхом; тільки невеличкий прошарок панівної верхівки має тут потребу в купівлі товарів, що покривається за рахунок продажу надлишків. Такого роду обмін — це те саме тонесеньке /60/ мереживо, напнуте над натурально-господарською основою. З іншого боку, у великих столицях масу населення забезпечує не приватний обмін, а державна annona 38. Звичайно, розвиток у такому напрямку зовсім не виключає факту абсолютного збільшення числа населення та захоплення земель для обробітку у новоприєднаних суходільних територіях: ніщо не може бути переконливішим від того, що ці явища були досить поширені. Проте саме це посилювало вплив змін у культурі. Континентальний її характер чітко простежується у двох явищах: поступовому роззброєнні полісу, остаточній ліквідації його самостійної політики (а тим самим знищення усіх тих капіталістичних інтересів та шансів на прибуток, які були пов’язані з нею) і в перетворенні верстви провінційних великих землевласників та їхніх інтересів на все впливовіший чинник імперської політики. Остання обставина мала вагомі, у тому числі суто політичні наслідки. Однією з причин ослаблення наступальної здатності римського війська, очевидним проявом чого стає розпорошення ізольованих гарнізонів по всій лінії північного кордону, є зростання впливу культурного прошарку провінційних сільських посесорів, які вимагали від війська насамперед охорони і захисту їхнього майна, тобто виконання насамперед оборонних функцій. Ця обставина тісно пов’язана з монархічним характером держави, з чого випливають всі ознаки, типові для стародавніх монархій. Свого часу союз італійських міст з його народним ополченням розгромив кельтів, чию могутність цілком можна порівняти з готською або вандальською (від 15 до 20 тисяч воїнів), а в добу війни з Ганнібалом 39 подолав таку військову силу, для якої покласти край т. зв. «переселенню народів» було цілковитою дрібницею. Одначе, якщо навіть не ставити собі запитання, наскільки соціальне розшарування римського суспільства часів імперії дозволяло організувати військову службу на засадах самоекіпірування цивільного (для античного полісу це означало — сільського) ополчення, — такого роду народне ополчення, яке кожного разу /61/ набиралося ad hoc *, неспроможне було нести постійну службу з охорони державного кордону, лінія якого простягалася через усю Європу, як того вимагали інтереси провінційних посесорів та орендарів доменів. Це здатне було зробити лише постійне і, отже, як на умови античного світу, професійне військо. З такими інтересами прилучених тепер до культури континентальних територій тут, як і скрізь, збігалися династичні інтереси монархів. Місце непридатного для світової імперії полісного самоуправління заступає династичне професійне військо і династична бюрократія елліністично-єгипетського зразка, і це було необхідним завершенням того розвитку, який розпочався з часу перенесення імперської резиденції на Схід та інтенсивного засвоєння елліністичної спадщини.



* На цей випадок (латин.).Прим. перекл.



Звичайно ж, Авґуст, так само як і інші визначні постаті перших двох сторіч існування імперії, були імператорами римлян, обережними щодо розширення права громадянства, особливо на Сході, і дбали насамперед про забезпечення привілеїв корінних римлян. Одначе для того, щоб зі свого боку бути володарями над панівною нацією, вони її поступово роззброювали, як про це досить переконливо свідчать записи про місце народження у ветеранських військових дипломах. Таким чином стало можливим, що шляхом звичайного державного перевороту, без зайвого галасу і спротиву, за Северів 40 пануванню корінних римлян було покладено край, і таке собі, чуже будь-якій культурній традиції, плем’я, як-от іллірійці, починає, чергуючись із вихідцями зі Сходу, правити Римською державою. Усунення родовитих римлян з офіцерських і чиновницьких місць, порушення давньої, усталеної традиції панування римської знаті (а не «расові» впливи, найменших доказів яких ми не маємо і в цьому випадку) мусило потрясати підвалини римської державності, за чим настало — насамперед (як це показав Домашевський) внаслідок зрослих до неймовірних розмірів /62/ донативів 41, що їх роздавали всемогутній армії, — фактичне державне банкрутство і разом з ним розвал античного грошового господарства, що тривав протягом кількох поколінь (пізніші укази про «знахідки скарбів» переконливо свідчать про те, де саме залишалися, як це завжди буває у таких випадках, готівкові гроші). Стався остаточний розпад держави, і відродилася знову вона вже на зовсім інших засадах. Римська монархія стає тепер літургійною державою {Lieturgiestaat) елліністично-єгипетського зразка. Початки цього спостерігаємо в глибині другого сторіччя.

Те станове розшарування, яке склалося в імперські часи: від високопривілейованого стану сенаторів до об’єднаної свого роду спільним культом постачальників імператорського двору (augustales) буржуазної верстви вільновідпущених у маленьких містечках, а також система декуріонату, організація екстериторіальнах доменів і великих маєтків, — усе це створювало соціальні передумови для поширення при Каракаллі права громадянства на згадані привілейовані верстви суспільства, яким протистояли обкладені подушним податком λαοί, plebs, coloni, tributarii *. Ці звільнені від «sordida munera» ** простих людей привілейовані верстви «possessores», землевласників, офіційно стають, так би мовити, «безпосередньо» підлеглими державі. Такий стан суспільства — подальший розвиток того становища, в якому перебували піддані за часів республіки, — де в чому нагадує елліністичну добу, незалежно від того, що саме тут вважати прямим запозиченням: умови античної монархії постійно відтворювали подібні явища.



* λαοί (давньогр.) — люди, натовп; plebs (латин.) — плебс, прості люди; coloni (латин.) — землевласники, селяни; tributarii (латин.) — платники податків. — Прим. перекл.

** Нужденний дар (латин.).Прим. перекл.



Спосіб постачання продовольства війську і забезпечення землею леґіонів, які фактично перетворюються на спадкоємний стан охоронців кордону, що мають свої сім’ї, безумовно, запозичений зі Сходу, зокрема з Єгипту, не кажучи вже, /63/ звичайно, про монополії, державні майстерні, примусово створювані цехи, солідарність декуріонів щодо сплати податків та всі інші повинності, які, мов густі тенета, обплутують індивіда, прикріплюючи його до визначеної функції.

Цими тенетами антична держава поволі, але неухильно душила капіталізм. Інакше як могло статися, що принаймні протягом двох перших століть існування імперії, а згодом, після відновлення спокою і миру, впродовж усього IV ст., коли був такий (відносно) тривкий мир, якого не знала вся «класична» антична доба, розквіт «капіталістичного» господарства так і не настав? Розвиток грошового господарства, безсумнівно, мав місце, принаймні до часів Марка Аврелія 42 включно, проте поняття «грошове господарство» і «капіталізм» не рівнозначні. Постають і розвиваються великі поміщицькі господарства; з іншого боку, протягом усього (також і пізнього) періоду імперії зі Сходу на Захід проникають дрібні гендлярі та ремісники (вони стають тут поширювачами християнства). Одначе ми не помічаємо ніякого проґресу капіталістичної господарської організації ні в торгівлі, ні в сільському господарстві, ні тим більше у ремеслі. Навпаки: «імперські купці» доби ранньої імперії, які торгували на півночі, поступово зникають, а їхнє місце займає дрібний торговий люд. Податки з обігу під час великої кризи у III ст. занепадають до такої міри, що (як свідчить Домашевський) зникають і самі посади їх збирачів. І стан млявості, поступового занепаду розпочинається, як це з певною долею ймовірності засвідчують папірусні джерела, вже з часів Марка Аврелія.

Свого часу античний світ пережив куди більші військові потрясіння, аніж смутні часи III ст. н. е., чому ж цього разу він не спромігся подолати кризу? Насамперед тому, що античний «капіталізм» ґрунтувався на політичних засадах, його основою була приватна експлуатація політичної влади в експансіоністському місті-державі, і з припиненням експансії як джерела капіталоутворення саме воно також припиняється. Для цезарів завжди першорядною /64/ справою було реґулювати податки і приборкувати свавілля державних відкупників. Як і птолемеївська адміністрація, вони також спочатку не могли обходитись без капіталу й ділового досвіду цих людей. Але, зрозуміло, чим більшої вправності набувала їхня власна бюрократія, тим менше цезарі схильні були дозволяти державному відкупникові отримувати особистий прибуток; вони все далі й далі ставали на шлях «одержавлення» податкової системи, і, таким чином (як це показали Домашевський і Ростовцев) 43, державний відкупник ставав державним чиновником. Захищаючи своїх підданих, з одного боку, і замирюючи світ, з іншого, імперія тим самим прирекла капіталізм на загибель. Звуження ринку рабської сили, зникнення усіх тих шансів, що їх надавала боротьба одного полісу з іншим, ліквідація насильницької монополізації торговельних шляхів окремими полісами, взагалі припинення приватної експлуатації доменів та підданих — усе це означало для античного «капіталізму» втрату того ґрунту, на якому він проростав. Само собою зрозуміло, що у літургійній державі Діоклетіана капіталізм тим більше не міг знайти Архімедової точки опори своєму прагненню до збагачення. Бюрократичний порядок гнітив як політичну, так і економічну ініціативу громадян, для розвитку якої тут не було відповідних шансів.

Будь-який капіталізм перетворює «майно» заможних верств населення у «капітал» — імперія ж вилучала з обігу «капітал» як такий і трималась, як і держава Птолемеїв 44, на «майні» заможних верств. Своїм добром, а не, як за часів античного полісу, своїм списом і панцирем мусили тепер слугувати їй заможні класи як ґаранти зростання її прибутків і задоволення державних потреб. Для того щоб пряма експлуатація заможних підданих, властива літургійній державі, змінилася опосередкованою, набравши форми спілки між монархією і капіталом у меркантилістській державі нового часу, потрібен був розвиток промислового капіталізму і приклад приватного капіталістичного багатства, як це мало /65/ місце у Нідерландах та в Англії. Загалом же придушення приватної економічної ініціативи бюрократією — це явище, притаманне не тільки античності. Усякій бюрократії властива тенденція розростатися чисельно, але діяти з тою ж самою ефективністю. Наша також не виняток. І якщо в античні часи політика полісів мусила бути «маховиком» для капіталізму, то сьогодні сам капіталізм виступає маховиком бюрократизації господарства. Якщо ми згадаємо про вугілля, залізо та інші гірничі продукти, про всі галузі металургійної промисловості, про спирт, цукор, тютюн, сірники і, по можливості, про всі товари масового попиту, виробництво яких сьогодні картелізоване і є державним або таким, що de facto контролюється державою; про володіння доменами і фідеїкоміси, про зростання числа контрольованих державою рентних маєтків, про втілений у життя «проект Каніца» з усіма його наслідками; про державні майстерні й державні споживчі товариства, створені для потреб війська і державних чиновників; про внутрішнє судноплавство, яке тягне на буксирі держава, і морське судноплавство, яке нею контролюється; про те, що всі залізниці державні; а ще, окрім цього, про імпорт бавовни, який реґулюють державними замовленнями, та про всі інші виробництва, які реґулюються бюрократичним способом; про «контрольовані» державою синдикати і про все інше, що реґулюється цеховим шляхом через усякого роду незліченні підтвердження правоздатності; про «rentier paisible» * як загальний тип, — згадаймо про все це і ми матимемо (за умови існування мілітарно-династичного режиму) суспільство доби пізньої Римської імперії, тільки на досконалішій технічній основі. З якостей своїх предків епохи міських союзів сьогоднішній німецький «бюрґер» має, зрештою, не набагато більше, ніж афінянин епохи цезарів з якостей героїв битви при Марафоні 45. У більшості випадків його лозунгом є «порядок» — навіть коли він «соціал-демократ».



* Мирний рантьє (фр.).Прим. перекл.



Очевидно, /66/ бюрократизація суспільства у нас коли-небудь приборкає капіталізм так само, як це трапилось у давнину. І тоді в нас замість «анархії виробництва» настане «порядок», у принципі схожий на той, що панував у Римі часів імперії, або, ще більше, у Єгипті часів Нового царства та держави Птолемеїв. Не замислюються лише про те, що служба у казарменому війську, якому бюрократичним способом постачають військову техніку, яке одягають, утримують, муштрують і яким командують, може виступати «противагою» і що взагалі сучасна військова примусова праця у династичних державах має внутрішню спорідненість з громадянською боєздатністю далекого минулого. Одначе ми такого роду перспективами займатися тут не будемо. Континуум середземноморсько-європейського культурного розвитку не знав донині ні замкнених «рухів по колу», ні однозначно орієнтованого «прямолінійного» розвитку. На якийсь час цілком зниклі явища античної культури згодом знову виринають у чужому їм світі. З іншого боку, міста пізньої античності, зокрема епохи еллінізму, були у сфері промисловій тим, чим були маєтки пізньої античності у сфері аграрній: попередниками середньовіччя.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.