[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 264-309.]

Попередня     Головна     Наступна

Макс ВЕБЕР

СЕНС «СВОБОДИ ВІД ОЦІНОК» У СОЦІАЛЬНИХ НАУКАХ

Під оцінкою далі слід розуміти (коли прямо не висловлюється чи не вважається за само собою зрозуміле щось інше) «протетичну» оцінку явища, доступного нашому впливові, як такого, що заслуговує на осуд або ж схвалення.

З виразом «оцінне судження» пов’язане глибоке непорозуміння, яке викликало суто термінологічну, тобто цілком безплідну суперечку, малосприятливу для розуміння суті справи. Як було сказано, слід чітко усвідомлювати ту обставину, що в межах наших дисциплін мова йде про практичні оцінки соціальних фактів, які розглядаються з етичного, культурного чи якогось іншого погляду як бажані чи, навпаки, небажані. Тим часом, незважаючи на все, що говорилося з цього приводу, нам як «заперечення» цілком серйозно висловлюють думку, згідно з якою наука потребує результатів: 1) «цінних», тобто розцінюваних як логічно і фактично правильні, і 2) «цінних» у тому розумінні, що вони важливі за своїм науковим значенням. Згідно з таким поглядом, уже сам вибір матеріалу містить певну «оцінку». Час від часу виникає й таке дивне непорозуміння, ніби ми твердимо, що об’єктом емпіричної науки не можуть бути «суб’єктивні» оцінки людей (тоді як соціологія, а в галузі політичної економії теорія граничної корисності ґрунтуються на протилежних засадах). Одначе йдеться виключно про досить тривіальну вимогу, відповідно до якої і в самому процесі дослідження, і при викладі матеріалу слід чітко відрізняти один від одного два різновиди цілком гетерогенних проблем: встановлення емпіричних фактів (включаючи сюди і «оцінювальну» позицію тих людей, які стають об’єктом емпіричного дослідження), /265/ з одного боку, і власну практичну оцінку, тобто своє судження про ці факти (включаючи сюди й перетворені на об’єкт емпіричного дослідження людські «оцінки»), у світлі якого вони можуть розглядатись як бажані або небажані, тобто свою власну «оцінювальну» позицію, — з іншого. Автор однієї загалом серйозної праці пише: «Дослідник може й свою власну оцінку приймати як «факт» і робити з цього відповідні висновки». Ця думка настільки ж безсумнівна, наскільки спірною є форма її викладу. Можна, звичайно, ще до початку дискусії дійти, наприклад, згоди, що певні практичні заходи, скажімо, витрати коштів на збільшення армії, будуть фінансуватися за рахунок заможних класів; можна розглядати це як «засновок» дискусії і обговорювати лише засоби реалізації такої домовленості. У ряді випадків це доцільно робити. Одначе такий спільно узгоджений практичний намір зватиметься вже не «фактом», а «апріорно поставленою метою». Ця різниця досить швидко знаходить свій прояв під час дискусії про «засоби» реалізації — хіба що та «мета», яку вважають за «недискутабельну», виявиться такою ж конкретною, як, скажімо, намір запалити зараз сигару. Хоча в цьому випадку навряд чи потрібно буде дискутувати про засоби. Навпаки, майже в усіх випадках, коли є спільно сформульований намір, ми переконуємося, що в ході дискусії про засоби виявляється, наскільки різним може бути розуміння окремими людьми цієї нібито однозначної мети. У ряді випадків може виявитись, що прагнення до однієї й тієї ж мети буває пов’язаним із зовсім різними мотивами, що впливає і на дискусію про засоби її реалізації. Проте облишмо це питання. Адже ще нікому не спадало на думку заперечувати той факт, що можна керуватися певною спільною метою і сперечатися тільки про «засоби» її реалізації і що така суперечка матиме суто емпіричний характер. Але ж основна дискусія точиться якраз навколо питання про вибір мети (а не «засобів» для чітко визначеної мети), тобто про те, в якому розумінні та оцінка, що її кладе в основу свого вибору окрема /266/ людина, не сприймається за «факт» і може бути об’єктом наукової критики. Коли це незрозуміло, то будь-які подальші пояснення зайві.

Не є предметом дискусії, власне, й питання: якою мірою практичні оцінки, насамперед етичні, можуть, зі свого боку, претендувати на нормативну цінність і, отже, відрізнятися за своїм характером від такого, скажімо, питання: кому належить віддавати перевагу — блондинкам чи брюнеткам, — та інших схожих суб’єктивних суджень смаку. Це — проблеми аксіології, а не методики емпіричних дисциплін. Для останньої важливе насамперед те, що значимість практичного імперативу як норми, з одного боку, і значимість істинності емпіричних фактів, що встановлюються, — з іншого, перебувають на абсолютно гетерогенних рівнях проблематики; коли не зважати на це і пробувати поєднати обидві сфери, буде завдано шкоди специфічній цінності кожної з них. Що, як на мій погляд, особливо виразно проявилося у працях Густава Шмолера ¹.

Насамперед я хотів би спростувати думку, ніби прихильники «свободи від оцінних суджень» вбачають у самому факті коливання значимих оцінювальних позицій, як в історії, так і при індивідуальних рішеннях, доказ безумовно «суб’єктивного» характеру, наприклад, етики. Так само й емпіричні факти досить часто стають предметом суперечок, і з приводу того, чи вважати дану особу за негідника, спільної згоди часто буває досягти легше, аніж погодженості (саме серед фахівців) з приводу тлумачення пошкодженого рукопису. Думка Шмолера щодо все більшого конвенційного зближення усіх віросповідань та окремих людей в основних питаннях практичних оцінок різко суперечить моїм враженням. Зрештою, це не має прямого стосунку до справи. В кожному разі, слід спростувати думку, ніби наявність такої конвенційно створеної фактичної очевидності певних, хай навіть досить поширених практичних позицій здатна задовольнити вченого. Специфічна функція науки, на мій погляд, полягає якраз у протилежному: саме те, що конвенційно є /267/ цілком зрозумілим, буде для неї проблемою. Адже свого часу Шмолер та його друзі самі це обстоювали. І ще: з того, що каузальний вплив на господарське життя фактичних релігійних чи етичних переконань ставав предметом досліджень, а іноді й досить високо оцінювався, не слід робити висновку, що внаслідок цього згадані переконання (які, можливо, у каузальному відношенні були досить впливовими) треба поділяти або тільки вважати «цінними». І навпаки, визначення великої цінності якої-небудь етичної чи релігійної ідеї жодною мірою не означає, що такий самий позитивний предикат мусить поширюватися й на ті небажані наслідки, до яких могло б призвести її втілення в життя. Такого роду питання не розв’язуються шляхом встановлення фактів, кожна людина судить тут по-своєму, залежно від своїх релігійних або якихось інших практичних оцінок. Усе це я не збираюся заперечувати. Натомість я цілком рішуче відкидаю думку, нібито «реалістична» наука про етику, що виявляє той фактичний вплив, який умови життя певної групи людей справляють на їхні етичні погляди, а ці останні, у свою чергу, — на умови життя, нібито така наука створює «етику», яка здатна визначити, що саме слід вважати значимим. Це так само неможливо, як неможливо шляхом «реалістичного» викладу астрономічних уявлень китайців встановити правильність їхньої астрономії. Метою такого викладу може бути лише спроба виявити, якими практичними мотивами керувалися китайці, вивчаючи астрономію, і як саме вони це робили, яких результатів вони при цьому досягли і чому саме. Так само і встановлення, скажімо, того факту, що методи римських землемірів чи флорентійських банкірів (в останньому випадку — при розподілі значної спадщини) часто призводили до наслідків, мало сумісних з тригонометрією або таблицею множення, не може бути приводом для дискусії про їхню значимість. Емпірико-психологічне та історичне дослідження певної оцінної точки зору в аспекті її індивідуальної, соціальної та політичної зумовленості /268/ може бути тільки таким: розуміючи, пояснювати її. І це немало. І не лише завдяки тим побічним, суто особистим (не науковим) результатам, які досягаються при цьому, даючи змогу бути «справедливішим» щодо інших (чи таких, що видаються іншими) поглядів. Цей висновок надзвичайно важливий і в науковому сенсі. По-перше, при вивченні емпіричної каузальності людської поведінки це дозволяє зрозуміти її справді найглибші мотиви. По-друге, там, де дискутуються різні (дійсно різні чи ті, що видаються такими) оцінні судження, це дозволяє зрозуміти справжні ціннісні позиції сторін. Адже правдивий сенс дискусії ціннісного характеру полягає в тому, щоб зрозуміти, що насправді має на увазі мій опонент (а також і я сам), тобто справжні, а не уявні цінності обох сторін, і тим самим визначити власне ставлення до цих цінностей. Отож вимога «свободи від оцінок» в емпіричному дослідженні зовсім не означає, що дискусії на цю тему оголошуються безплідними чи навіть безглуздими; навпаки, розуміння їхньої справжньої суті є передумовою будь-яких корисних уточнень такого ґатунку. Вони просто передбачають розуміння принципових і нездоланних відхилень у головних оцінках. Бо «все зрозуміти» ще не означає «усе пробачити», і взагалі розуміння чужої точки зору зовсім не веде до виправдання її. Навпаки, воно з такою ж, а часто й більшою імовірністю веде до чіткого усвідомлення, чому саме і в чому згоди бути не може. Але якраз таке усвідомлення і є осягненням істини, задля цього й точаться «дискусії про цінності». Безперечно, це не шлях до якоїсь нормативної етики (він пролягає у протилежному напрямку) чи взагалі до «імперативу». Всім добре відомо, що «релятивізуючий» (принаймні на перший погляд) вплив таких дискусій стає радше на заваді досягненню мети. Але ми, звичайно, не маємо наміру твердити, що їх слід уникати. Якраз навпаки. Якщо етичне «переконання» втрачає свою силу внаслідок психологічного «розуміння» інших цінностей, то воно варте не більше, ніж релігійні уявлення, які долаються з розвитком /269/ наукового знання, що нам часто доводиться спостерігати. І нарешті, оскільки Шмолер вважає, що прихильники «свободи від оцінок» в емпіричних дисциплінах можуть визнавати лише «формальні» етичні істини (напевно, в дусі «Критики практичного розуму»), то ми змушені на цьому коротко зупинитися, хоча згадане питання безпосередньо нашої теми не стосується.

Насамперед слід заперечити ототожнення Шмолером етичних імперативів з «культурними цінностями», зокрема з найвищими. Адже можна уявити собі такий погляд, у якому вже «наперед задано» культурні цінності, хай навіть і такі, що перебувають у гострому, нерозв’язному конфлікті з будь-якою етикою. І навпаки, етика, яка відкидає всі культурні цінності, може бути внутрішньо несуперечливою. В кожному разі, цілком очевидно, що ці дві сфери цінностей не ідентичні. Такою ж серйозною (і досить поширеною) помилкою є думка, нібито у «формальних» твердженнях, наприклад, етики Канта немає жодних вказівок змістовного характеру. Можливість нормативної етики не ставиться під сумнів через те, що є практичні проблеми, для розв’язання яких вона сама по собі не може дати ніяких однозначних вказівок (сюди, на мою думку, слід віднести специфічні інституційні, тобто саме «соціально-політичні» проблеми). До того ж етика — це не єдина «значима» сфера, окрім неї існують й інші сфери цінностей, і їх може реалізувати лише той, хто бере на себе «вину» в етичному розумінні. Сюди насамперед належить сфера політичної діяльності. Мені видається проявом слабкодухості заперечувати, що політичні міркування можуть суперечити вимогам етики. Проте, всупереч звичному протиставленню «приватної» і «політичної» моралі, це притаманно не лише політиці. Зупинімося на кількох згаданих вище «межах» етики.

До питань, однозначно розв’язати які неспроможна жодна етика, належать наслідки, що випливають із постулату «справедливості». Чи слід, наприклад (і це, певно, буде найближчим до поглядів, свого /270/ часу висловлених Шмолером), вважати, що тому, хто багато чого робить, ми багато чим зобов’язані, або, навпаки, що від того, хто може багато чого зробити, слід і багато вимагати; інакше кажучи, чи слід, наприклад, в ім’я справедливості (бо інші міркування, як, скажімо, потреба «стимулювання», мусять тут бути відкинуті) надавати великому талантові також і великі шанси, чи навпаки (як вимагав Бабеф)², треба прагнути усунути несправедливість нерівного розподілу духовних благ, суворо пильнуючи, аби талант, сама наявність якого пробуджує радісне відчуття престижності, не міг користуватися у власних інтересах своїми більшими можливостями, оскільки це, мовляв, неприпустиме з «етичних» міркувань. Такою, власне, є етична проблема більшості соціально-політичних питань.

Проте і в сфері індивідуальної поведінки існують специфічні фундаментальні етичні проблеми, які сама етика, ґрунтуючись тільки на власних засновках, розв’язати не здатна. Сюди належить насамперед таке принципове питання: чи можна цінність етичного вчинку саму по собі (її ще називають «чистою волею» або «переконаністю») розглядати як виправдання цього вчинку, відповідно до сформульованої у християнській етиці максими: «Християнин чинить праведно, полишаючи все інше на Бога», — а чи слід рахуватися з передбачуваними можливими чи ймовірними наслідками своїх дій, зумовленими тим, що ці дії здійснюються в етично ірраціональному світі? У соціальній сфері першим постулатом керуються всі прихильники радикальної, революційної політичної орієнтації, насамперед так званого «синдикалізму», другим — усі прихильники «реальної політики». При цьому і ті, й інші посилаються на етичні максими. Проте самі ці максими перебувають у постійній сварці одна з одною, сварці, яку не можна припинити тільки засобами замкнутої у своїх межах етики.

Обидві згадані етичні максими мають суто «формальний» характер, будучи подібними щодо цього до відомих аксіом «Критики практичного розуму». /271/ Така властивість цих критичних аксіом змушує багатьох вважати, ніби вони взагалі не містять жодних змістовних вказівок щодо оцінки людських дій. Одначе це, як ми вже зауважили, анітрохи не відповідає істині. Візьмімо один найдальший від політики приклад, який, можливо, допоможе усвідомити зміст цього часто згадуваного «суто формального» характеру Кантової етики. Уявімо, що якийсь чоловік каже щодо своїх еротичних стосунків із жінкою таке: «Спочатку наші стосунки ґрунтувалися на пристрасті, а тепер вони стали для нас цінністю». Мовою Кантової етики з її тверезою об’єктивністю перша частина згаданої фрази звучала б так: «Спочатку ми були одне для одного тільки засобом», — а всю фразу можна розглядати як окремий випадок того відомого принципу, який дивним чином прийнято вважати виключно історично зумовленим вираженням «індивідуалізму», тоді як насправді це ґеніальне формулювання безмірної багатоманітності етичного змісту, який треба лишень правильно розуміти. У своєму неґативному формулюванні, коли не вирішувати питання про те, що ж позитивно можна протиставити такому етично неприпустимому ставленню до іншої людини тільки як до «засобу», ця Кантова теза містить, очевидно, такі моменти: 1) визнання існування самостійних позаетичних ціннісних сфер; 2) відмежування від них власне етичної сфери; і, нарешті, 3) встановлення того, що дії, які реґулюються позаетичними цінностями, можуть бути — і в якому розумінні — все ж досить відмінними за своїм етичним змістом. Справді, ті ціннісні сфери, що припускають або приписують ставлення до іншої людини тільки як до «засобу», є гетерогенними щодо етики. Ми не будемо детально це розглядати. Зрозуміло, в кожному разі, що якраз «формальний» характер навіть такої, досить абстрактної етичної тези зовсім не є індиферентним до змісту дії. Одначе далі проблема ускладнюється. Під певним кутом зору сам цей неґативний предикат, вираженням якого будуть слова «лише пристрасть», можна розцінювати як образу того, що є /272/ найсправжнішим та істинним у житті, того єдиного або принаймні головного шляху, який виводить нас за межі безособистісних і надособистісних, а тому ворожих життю «ціннісних» механізмів, звільняє від прикутості до мертвих скель повсякденного буття та від претензійності «заданих» нереальностей. Можна, скажімо, уявити собі концепцію такого розуміння, де (хоч вона навряд чи забажає вживати слово «цінність» щодо вищої конкретності переживання, про яку тут ідеться) буде сконструйована сфера, однаково чужа й ворожа будь-якому вираженню святості чи доброти, будь-яким етичним чи естетичним законам, будь-якій культурній значимості та особистій оцінці, і де, незважаючи на це і саме завдяки цьому, висуватимуться претензії на власну, цілком «іманентну» гідність. Як би ми не ставились до таких претензій, очевидно, що ніякими «науковими» засобами їх не можна ні виправдати, ні «спростувати».

Будь-яке емпіричне дослідження у такій справі завершиться, як це помітив ще старий Міл ³, визнанням, що єдиною прийнятною тут метафізикою може бути лише абсолютний політеїзм. Якщо ж це дослідження буде не емпіричного, а інтерпретивного характеру, тобто належатиме сфері справжньої філософії цінностей, то воно не може не дійти висновку, що навіть найкраща понятійна схема «цінностей» не охоплює найсуттєвішого фактичного моменту. При зіткненні між цінностями скрізь і всюди ми маємо не альтернативи, а безкомпромісну смертельну боротьбу, таку, як боротьба між Богом і дияволом. У ній не може бути ані релятивізації, ані компромісів, — звичайно, за своєю суттю. Фактично ж, як це ми бачимо в житті, такі компроміси мають місце, причому на кожному кроці. Адже майже в кожній окремій життєво важливій ситуації реальних людей наявне перетинання й переплетіння сфер цінностей. Суть їхнього вирівнювання, яке спостерігається у «повсякденності», в найточнішому значенні цього слова, якраз у тому й полягає, що у своєму щоденному житті людина не усвідомлює /273/ такого змішування цінностей, які глибоко ворожі одна одній, змішування, що зумовлене почасти психологічними, почасти прагматичними причинами; головне, вона й не хоче усвідомлювати, що уникає необхідності робити вибір між «Богом» і «дияволом», приймати остаточне рішення про те, яку ж із цих конфліктуючих цінностей відносити до «божественного», а яку — до «диявольського». Небажаний з погляду житейських зручностей і все ж неминучий плід із дерева пізнання може означати для нас тільки одне: ми мусимо знати про ці суперечності й бачити, що кожен наш важливий вчинок і все наше життя як щось завершене — звичайно, коли не сприймати життя як явище природи, а свідомо його будувати, — складається у ланцюжок останніх рішень, завдяки яким душа, як каже Платон, обирає свою власну долю, тобто сенс своїх вчинків і свого буття. Серйозною помилкою було б приписувати тим, хто визнає факт існування таких ціннісних колізій, «релятивізм» — тобто прямо протилежний світогляд, який ґрунтується на цілком протилежному співвідношенні між сферами цінностей і може бути відповідним чином (тобто послідовно) розбудованим тільки на базі досить специфічної за своїм змістом («органічної») метафізики.

Повертаючись до нашого випадку, можна, як мені видається, без жодного сумніву твердити, що, оцінюючи явища у галузі практичної політики (отже, в галузі економічної та соціальної політики), — оскільки йдеться про те, щоб вивести звідси директиви для практично цінних дій, — емпірична наука своїми методами може визначити лише таке: 1) необхідні для цього засоби; 2) неминучі побічні результати; 3) зумовлену цим конкуренцію між можливими різними оцінками та їхні практичні наслідки. Засобами філософських наук можна також виявити «сенс» таких оцінок, тобто їхню кінцеву змістовну структуру та змістовні наслідки; інакше кажучи, вказати на їхнє «місце» серед усіх інших можливих «останніх» цінностей і визначити сфери їхньої змістовної значимості. Навіть відповіді на такі, /274/ здавалося б, прості питання: наскільки мета виправдовує необхідні для її досягнення засоби; або допоки слід миритися із побічними небажаними наслідками наших вчинків; або як запобігти конфліктам між багатьма бажаними чи необхідними цілями під час їхньої конкретної релізації, — усе це справа вибору або компромісу. Не існує ніяких наукових (раціональних чи емпіричних) методів, що могли б допомогти нам прийняти тут якесь рішення. Ще меншою мірою наша суто емпірична наука може претендувати на те, щоб звільнити людину від обов’язку такого вибору, і тому їй не слід створювати видимість, нібито вона спроможна це зробити.

Нарешті, слід чітко й однозначно підкреслити, що визнання такої ситуації у наших дисциплінах аніяк не залежить від ставлення до тільки стисло викладених тут нами аксіологічних міркувань. Адже, по суті, взагалі немає логічно обґрунтованої позиції, з якої можна було б це спростувати, — окрім хіба тієї однозначної ієрархії цінностей, котра приписується нам церковними догматами. Я хотів би знати, чи справді знайдуться люди, які переконані, що питання на кшталт: «Чи має цей конкретний факт таке, а не інше значення?», «Чому дана конкретна ситуація складається саме так, а не інакше?», «Чи настане, відповідно до правил фактичного процесу розвитку, за даною ситуацією наступна і з якою ймовірністю?» — що такі питання за своєю суттю не відмінні принципово від інших, де питається: «Що саме слід практично робити у конкретній ситуації?», «Під яким кутом зору ситуацію можна розглядати як практично бажану чи небажану?», «Чи існують бодай якісь загальні положення (аксіоми), до яких можна було б звести вищезгадані точки зору?». І таке, дещо інше питання: у якому напрямку і з яким ступенем ймовірності розвиватиметься (чи, як правило, розвивається) конкретна фактична ситуація (або, у загальнішій формі, — ситуація певного, більш-менш однозначно визначеного типу)? Ще одне питання: чи варто сприяти тому, щоб певна ситуація розвивалася у певному — байдуже, найбільш ймовірному, /275/ чи прямо протилежному, чи якомусь іншому, — напрямку? І нарешті, таке питання: які погляди ймовірно (чи обов’язково) складуться у певних осіб за конкретних умов (чи у певної кількості осіб за однакових умов) на проблему будь-якого роду? Чи будуть такі ймовірно чи реально існуючі погляди правильними? Чи існує, нарешті, хоч якась спільність за змістом між згаданими вище протилежними групами питань? Чи й справді їх, як це постійно доводиться чути, «неможливо відокремити одне від одного», і таке твердження не суперечить вимогам наукового мислення? Коли б хтось, визнаючи цілковиту гетерогенність двох вказаних типів питань, вважав, одначе, за можливе висловитися з приводу одного з них, а потім — іншого в одній і тій же книзі, на одній і тій же сторінці, у межах головного і підрядного речення однієї й тієї ж синтаксичної одиниці, — то його справа. Від нього вимагатиметься лише одне: аби він при цьому мимоволі (чи навпаки, задля пікантності, — свідомо) не вводив в оману своїх читачів щодо абсолютної гетерогенності вищезгаданих проблем. Особисто я переконаний, що немає у світі засобу, який би виявився надто «педантичним» для усунення такого роду непорозумінь. Отже, зміст дискусій щодо практичних оцінок (для самих учасників таких дискусій) може полягати тільки ось у чім:

а) у визначенні тих останніх внутрішньо «послідовних» ціннісних аксіом, на яких ґрунтуються протилежні один одному погляди. Адже досить часто помиляються не лише з приводу поглядів опонента, а й своїх власних. За своєю суттю ця процедура є процесом, який іде від одиничного оцінного судження і його змістовного аналізу до дедалі принциповіших ціннісних позицій. Тут не користуються засобами емпіричної науки і не відкривають нових фактів. «Значимість» такої процедури суто логічна;

б) в дедукції для оцінювальної позиції тих «наслідків», які випливатимуть з певних останніх ціннісних аксіом, якщо керуватися ними — і тільки ними — при практичній оцінці фактичного стану /276/ справ. Процедура ця, суто спекулятивна за своєю арґументацією, водночас пов’язана з певними емпіричними твердженнями для якомога вичерпнішої казуїстики тих емпіричних даних, які взагалі можуть братися до уваги при практичних оцінках; в) у виявленні тих фактичних наслідків, які матимуть місце при здійсненні практичної оцінки тієї чи іншої проблеми: 1) внаслідок того, що це пов’язано з певними необхідними засобами; 2) внаслідок появи неминучих сторонніх наслідків, що можуть виникнути і без свідомого наміру. З таких суто емпіричних тверджень випливає: 1) повна неможливість навіть умовної реалізації в житті постулату цінності внаслідок неможливості виявити шляхи такої реалізації; 2) більший чи менший ступінь неймовірності повного або часткового втілення в життя цього постулату із вказаної причини або ж в результаті ймовірної появи небажаних сторонніх наслідків, які здатні прямо чи побічно зробити таке втілення ілюзорним; 3) необхідність звертати увагу на ці засоби або сторонні наслідки, яких не врахував прихильник даного практичного постулату, внаслідок чого його ціннісний вибір між метою, засобами й побічними наслідками перетворюється для нього самого на нову проблему, втрачаючи водночас свою колишню силу впливу на інші проблеми. Зрештою, при цьому може виникнути:

г) потреба у висуненні нових ціннісних аксіом та постулатів, що з них випливають, — тих, які не врахував прихильник даного практичного постулату і, отже, не визначив свого ставлення до них, — хоча втілення в життя його власного постулату пов’язане з ними або принципово, або за своїми практичними наслідками, тобто теоретично чи практично. У першому випадку йтиметься про проблеми типу «а», у другому — типу «б».

Отже, дискусії такого роду досить далекі від того, щоб бути «позбавленими сенсу», проте вони мають серйозне значення тоді і тільки тоді, коли правильно розуміти їхню мету. /277/

Користь дискусії про практичні цінності, яка ведеться вчасно і на належному рівні, зовсім не вичерпується тими безпосередніми «результатами», які вона дає. Якщо її провести належним чином, вона матиме плідні наслідки для емпіричного дослідження, оскільки поставить перед ним нові проблеми. Постановка проблеми в емпіричних дисциплінах пов’язана насамперед зі «свободою від оцінних суджень». Це не «проблема цінностей». Проте у межах наших дисциплін проблеми постають внаслідок віднесення реальностей до цінностей. Для розуміння значення виразу я змушений відсилати читача до моїх попередніх міркувань, а насамперед — до відомих праць Г. Рікерта. Тут немає можливості знову все це повторювати. Досить лише нагадати, що вираз «віднесення до цінностей» є не що інше, як філософське тлумачення того специфічного наукового «інтересу», яким керуються, вибираючи і формулюючи об’єкт емпіричного дослідження.

Цей суто логічний метод не леґітимізує ніяких «практичних оцінок» в емпіричному дослідженні. Одначе в поєднанні з історичним досвідом він дозволяє побачити, що навіть суто емпіричному науковому дослідженню напрямок вказують культурні, а отже, ціннісні інтереси. Цілком очевидно, що такі ціннісні інтереси можуть розвиватися в усій своїй казуїстиці тільки шляхом дискусії про цінності. Дискусії такого роду здатні загалом зняти або ж значно полегшити завдання «інтерпретації цінностей», яке постає перед кожним науковим працівником і становить важливий попередній етап його власне емпіричної роботи. Оскільки розмежування не лише між оцінкою і віднесенням до цінності, а й між оцінкою та інтерпретацією цінності (що означає: розвиток можливих змістовних позицій стосовно даного явища) часто проводять не досить чітко, внаслідок чого постають неясності у розумінні логічної сутності історії, то для розуміння даної проблеми я відсилаю читача до моїх попередніх зауважень з цього приводу (не вважаючи їх, звичайно, вичерпним розв’язанням цього питання). /278/

Замість того, аби ще раз торкнутися цих основних методологічних проблем, хотів би детальніше зупинитися на кількох інших, практично важливих для нашої науки питаннях.

Ще досить поширеною є віра в те, що з «тенденцій розвитку» обов’язково належить чи принаймні можна виводити певні вказівки для практичних оцінок. Проте, якими б однозначними не були згадані «тенденції розвитку», з них можна вивести, як однозначні імперативи до дії, тільки здогадно придатні для даної мети засоби, одначе не саму мету. Звичайно, при цьому йдеться про «засоби» у найширшому розумінні. Якби для когось останньою метою були інтереси державної влади, то він мусив би вважати, відповідно до даної ситуації, найприйнятнішим (відносно) засобом абсолютистський або радикально-демократичний державний устрій, і досить дивним було б вважати ті чи інші зміни в оцінці державного апарату як засобу зміною самих «останніх позицій». Само собою зрозуміло також (на що ми звертали увагу раніше), що перед індивідом постійно постає проблема, чи не слід йому відмовитись од надії на можливість реалізації своїх практичних позицій — або внаслідок того, що він виявив певну однозначну тенденцію розвитку, яка пов’язує його наміри із залежністю від застосування нових засобів, котрі іноді можуть бути сумнівними з морального чи якогось іншого погляду або ж давати жахливі сторонні наслідки, — або тому, що ця реалізація стає настільки малоймовірною, що спрямовані на неї зусилля порівняно із шансами на успіх матимуть вигляд просто «донкіхотства». Проте знання про такі більш або менш стійкі «тенденції розвитку» зовсім не має якогось особливого характеру. Кожен новий факт може з однаковим ступенем ймовірності спонукати до того, щоб знову зіставити мету та необхідні для її реалізації засоби, бажану мету й неминучі побічні результати. Проте питання, чи мусить так бути і які практичні наслідки можливі при цьому, — то питання не емпіричної науки і не науки взагалі, якою б не була її специфіка. Можна, наприклад, /279/ з усією очевидністю доводити переконаному синдикалістові, що його діяльність не тільки є «марною» з соціального погляду, тобто що вона не здатна змінити умови життя пролетаріату, ба більше, що, посилюючи «реакційні» настрої, вона неминуче призводитиме до погіршення цих умов, — це йому (якщо він справді повністю сприйняв усі логічні наслідки своєї точки зору) абсолютно нічого не доводить. І зовсім не тому, що він несамовитий, а тому, що зі свого погляду він може «мати рацію». Спробуємо це пояснити. Загалом люди досить схильні внутрішньо пристосовуватися до успіху або до ймовірності успіху, і не лише (що цілком зрозуміло) у своїх засобах чи тією мірою, якою вони намагаються реалізувати свої вищі ідеали, а й коштом відмови від таких ідеалів. У Німеччині вважають за можливе високомовно іменувати це «реальною політикою». Щоправда, не зовсім зрозуміло, чому саме представники емпіричної науки мусять відчувати потребу підтримувати це й аплодувати «тенденціям розвитку», перетворюючи «пристосування» до них на принцип, санкціонований авторитетом науки, — тоді як насправді це мусило б бути останнім суто особистим рішенням кожної людини в кожному окремому випадку, тим ціннісним рішенням, яке є справою совісті кожного.

Ніхто не заперечує (коли це правильно розуміти), що успішна політика завжди є «мистецтвом можливого». Одначе не менш достовірно, що можливого часто досягали тільки завдяки спробам вийти за його межі, сягнувши у сферу неможливого. Адже ті специфічні риси нашої культури, що ми їх, попри всі наявні (суб’єктивно) відмінності, ймовірно оцінюємо більш або менш позитивно, постали, зрештою, не з бюрократичної моралі конфуціанства — цієї єдиної справді послідовної етики «пристосування» до можливого. Я менш за все хотів би, щоб саме в ім’я науки націю систематично позбавляли розуміння того, що поряд з «цінністю успіху» дії існує й «цінність внутрішнього переконання». Нехтування цим безумовно стає на перешкоді розумінню реальності. Бо, /280/ повертаючись до прикладу із синдикалістом, можна бачити, що навіть із суто логічного погляду немає сенсу зіставляти, з метою критики, ту поведінку, яка послідовно керується «цінністю переконання», з критеріями, пов’язаними із «цінністю успіху». Адже справді послідовний синдикаліст хоче лише того, щоб зберегти в собі та, по можливості, пробудити в інших певні переконання, які видаються йому цінними й святими. Його ж зовнішні дії, особливо ті, що від самого початку приречені на повну невдачу, мають, зрештою, одну мету: додати самому собі перед форумом власної совісті упевненості в тому, що його переконання справжні, тобто спроможні «підкріпити» свою значимість дією, а не є простою похвальбою. Для такої мети дія, можливо, є справді єдиним засобом. В усьому ж іншому (коли він послідовний) царство його, як і взагалі царство будь-якої етики переконання, не від миру сього. «Науковим» шляхом можна тільки виявити, що таке розуміння своїх власних ідеалів є єдиним розумінням, яке позбавлене внутрішніх суперечностей і не може бути спростоване зовнішніми «фактами». Хотілося б вірити, що це роз’яснення принесе користь як прибічникам, так і противникам синдикалізму і дасть їм те, чого вони з повною на те підставою вимагають від науки. Стосовно ж міркувань типу «з одного боку — з іншого боку» або семи доказів «на користь» і шести «проти» певного явища (наприклад, загального страйку) та зіставлення їх, як це мало місце у давній камералістиці і, можливо, у творах сучасних китайських письменників, — то вони, як мені видається, не дають користі жодній науці, якою б вона не була. Зведенням синдикалістської позиції до її найраціональнішої та внутрішньо послідовної форми і виявленням емпіричних умов її виникнення, її шансів та практичних наслідків, які перевіряються досвідом, вичерпується завдання науки — в кожному разі, науки, вільної від оцінок. Довести ж, чи слід бути синдикалістом, чи не бути ним, неможливо без цілком визначених метафізичних передумов, демонстрація яких, особливо у цьому випадку, /281/ лежить за межами будь-якої науки, незалежно від її характеру. Коли офіцер воліє ліпше загинути, підірвавши свій шанець, аніж здатися в полон, то це можна вважати цілком безглуздим, коли оцінювати з погляду результатів такого вчинку. Але зовсім не байдуже, чи існує такий етос, який дозволяє приносити себе в офіру, не питаючи про користь. Це, в кожному разі, безглузде не більше, аніж переконання послідовного синдикаліста. Щоправда, коли б професор із висоти своєї кафедри закликав до такої «катонівської» поведінки, це видалося б мало сумісним зі стилем університетського викладання. Проте зовсім не обов’язковим буде й протилежне, оскільки йому не вказано вбачати свій обов’язок у тому, щоб пристосовувати ідеали до тих шансів, які надає та чи інша тенденція розвитку і ситуація, що склалася. Ми неодноразово вживали тут вираз «пристосування», який у даному випадку, за даного способу викладу навряд чи можна зрозуміти неправильно. Проте виявляється, що вираз цей за своїм змістом двозначний: він може означати або пристосування засобів певної ціннісної позиції до даної ситуації («реальна політика» у стислому розумінні цього слова), або — при виборі між кількома взагалі можливими ціннісними позиціями — пристосування до тих реальних чи уявних шансів, що їх надає в даний момент одна з цих позицій (наприклад, та «реальна політика», завдяки якій ми спромоглися з 1890 року досягти таких визначних успіхів). Але це далеко не вичерпує число можливих значень цього слова. Тому не завадило б, як мені здається, у наших дискусіях щодо цих проблем (як з питань «оцінок», так і з інших) взагалі відмовитись од такого поняття, зміст якого часто тлумачать досить довільно. Бо як науковий арґумент воно взагалі неприйнятне, хоча ним постійно користуються як при «поясненні» ряду явищ (приміром, наявності певних етичних поглядів серед певних груп населення у певний час), так і при винесенні «оцінного судження» (скажімо, з приводу цих фактично наявних етичних поглядів як таких, що об’єктивно «підходять», внаслідок чого їх /282/ можна вважати за «правильні» й «цінні»). Одначе в жодному з таких випадків вживання поняття «пристосування» не дає ніяких відчутних результатів, оскільки саме воно потребує пояснення. Воно веде свій родовід з біології. Коли брати його в біологічному значенні, тобто як зумовлений обставинами більш або менш ймовірний шанс для певної групи людей зберегти свою психофізичну спадковість шляхом продуктивного розмноження, — тоді економічно панівні верстви населення, які найраціональнішим чином реґулюють своє життя, виявилися б, згідно з добре відомими показниками статистики народжуваності, «найбільш непристосованими». Тими ж, хто «пристосувався», з біологічного погляду (а також у будь-якому можливому суто емпіричному розумінні), до природного середовища, у Солт-Лейку можна було б вважати невеличку групу індіанців, які жили там до появи мормонів, — жили так само добре й так само погано, як і мормони, що згодом густо розселилися там. Отож за допомогою такого поняття ми жодною мірою не досягнемо кращого розуміння емпіричних даних, хоча легко погоджуємось припустити, що це саме так. Відзначимо одразу ж, що тільки шляхом зіставлення двох відмінних лише за однією конкретною ознакою, а в іншому цілком однотипних організацій можна стверджувати, що певна конкретна відмінність однієї з них зумовлює її емпірично «доцільніше», отож, у цьому розумінні, більш «пристосоване» до даних умов становище порівняно з іншою. З погляду оцінки, припустимою тут може бути кожна з двох точок зору: можна твердити, що матеріальні та інші досягнення й риси характеру мормонів, які оселилися там, їхня чисельна перевага ймовірно свідчить про їхню загальну перевагу над індіанцями. Проте на цій же підставі можна цілком заперечувати засоби і сторонні наслідки таких досягнень, які певною мірою пов’язані з етикою мормонів, і віддати перевагу їхньому поселенню серед степів та, звичайно ж, романтичному існуванню індіанців у цих степах, — і жодна наука у світі, незалежно від її характеру, не /283/ змогла б претендувати на те, аби змусити прихильника якогось із згаданих вище поглядів змінити їх. Адже тут ідеться вже про неприпустиме порівняння мети, засобів та сторонніх наслідків.

Тільки там, де вирішується, який засіб буде найдоцільнішим для досягнення абсолютно однозначно заданої мети, можна вважати, що мова справді йде про питання, яке розв’язується емпіричним шляхом. Твердження на зразок: X є єдиним засобом для досягнення Y, — це лише зворотна форма твердження: Y випливає з X. Поняття ж «пристосування» (та всі близькі до нього поняття) — і це найголовніше — не дає жодних відомостей оцінок, які покладені в його основу і які воно найчастіше — так само як і цілком невизначене, з мого погляду, улюблене нині поняття «економії людей» — просто маскує. «Пристосованим» у сфері культури (залежно від того, що ми вкладаємо у це поняття) може бути або все, або нічого, бо з культурного життя неможливо усунути боротьбу. Можна змінити її засоби, об’єкт, навіть основні її напрямки та носіїв, але не боротьбу як таку. Ця боротьба може бути не лише зовнішньою боротьбою ворогуючих між собою людей за зовнішні блага, а й внутрішньою боротьбою люблячих людей за блага духовні, у якій зовнішній примус підмінюється внутрішнім насильством (у формі еротичної покірності чи самопожертви), чи, нарешті, боротьбою всередині людської душі із самим собою, — але так чи інакше ця боротьба ніколи не припиняється, і часто наслідки її найвідчутніші там, де вона найменш помітна і найбільш схожа на тупу, зручну байдужість, ілюзорний самообман або ж набирає форми «відбору». «Мир» означає переміщення форм боротьби, чи зміну протиборствуючих сторін, предмета боротьби, або, нарешті, зміну шансів відбору — і більше нічого. Чи витримають такі переміщення випробування етичним або якимось іншим оцінним судженням і за яких умов — про це ми нічого не можемо сказати. Одне лишень поза сумнівом: оцінюючи будь-які суспільні відносини, незалежно від їхнього характеру і структури, слід /284/ виявити, якому типові людей вони дають у процесі зовнішнього або внутрішнього відбору (мотивів) оптимальні шанси на панування. Бо емпіричне дослідження ніколи не може бути вичерпним, до того ж ми не маємо необхідних фактичних даних ні для свідомої суб’єктивної оцінки, ні для оцінки об’єктивної значимості. Ми хотіли б нагадати про це хоча б тим із наших колеґ, які вважають, нібито при дослідженні суспільного розвитку можна оперувати однозначним поняттям «проґресу». Це змушує нас детальніше зупинитися на такому важливому понятті.

Можна, звичайно, розглядати поняття проґресу цілком поза оцінними судженнями, коли ототожнювати з ним поняття «просування вперед» у ході якогось взятого окремо конкретного процесу розвитку. Проте здебільшого справа значно складніша. Розгляньмо декілька прикладів з різних галузей, які найтісніше пов’язані з проблемою цінності.

У тих випадках нашого психічного життя, які мають ірраціональний, емоційний, афективний характер, суто кількісне зростання і тісно з ним пов’язану якісну багатоманітність можливих типів поведінки можна, залишаючись вільним від оцінок, визначити як проґрес у сфері духовної «диференціації». Одначе з тим одразу ж поєднується суто ціннісне поняття: збільшення «розмаху», «глибини» конкретної «душі» або (що вже ніяк не можна вважати за однозначну конструкцію) конкретної «епохи» (як це знайшло своє вираження у праці Г. Зімеля «Шопенґауер і Ніцше»).

Звичайно, не викликає сумніву, що таке фактичне «поглиблення диференціації» має місце. Проте воно не завжди наявне там, де його шукають. Нашим дням притаманна підвищена увага до різних відтінків почуттів, що є наслідком зростання раціоналізації та інтелектуалізації усіх сфер життя і збільшення тієї суб’єктивної значимості, якої індивід починає надавати власним формам самовираження (що можуть бути зовсім байдужими іншим людям). Ця увага легко може створити видимість поглиблення диференціації. Вона й справді іноді /285/ свідчить про наявність диференціації або сприяє їй. Але видимість часто вводить в оману, і я свідомий того, що міра такого роду похибки може бути досить значною. Та як би там не було, такий факт має місце. Питання ж про те, чи визначати поглиблення диференціації як «проґрес», — це питання термінологічної доцільності. Але чи слід оцінювати названий факт як «проґрес» у розумінні зростання «духовного» багатства — на це не здатна відповісти жодна емпірична наука, бо вона не займається питанням про те, чи слід вважати «цінностями» ті емоційні можливості, які щойно з’явилися або щойно нами усвідомлені та які подеколи породжують нові «напруження» й нові «проблеми». Перед тим же, хто волів би зайняти стосовно самого факту диференціації певну оцінювальну позицію (що ніяка емпірична наука нікому не може заборонити) і хто шукає відповідний кут зору на це питання, декотрі явища сучасності неминуче поставлять питання: «яким коштом» досягається такий процес, коли він являє собою щось більше, аніж інтелектуальну ілюзію? Так, наприклад, не можна ігнорувати тієї обставини, що жадоба «переживань» — модне слово нашої німецької дійсності — значною мірою буває наслідком втрати здатності наповнювати «повсякденність» духовним змістом та що зрослу потребу індивіда виносити свої переживання на публіку можна, мабуть, розцінювати і як втрату пафосу дистанції, а отже, власного стилю поведінки та власної гідності. В кожному разі, у сфері оцінок суб’єктивних переживань «проґрес диференціації» можна ототожнити зі збільшенням «цінності» лише в інтелектуальному розумінні, як зростання усвідомленого переживання, як зростання здатності висловлювати свої почуття і спілкуватися з іншими.

Дещо складніша справа застосування поняття проґресу (в розумінні «оцінки») у сфері мистецтва. Найчастіше можливість такого застосування категорично заперечують. Справедливо чи безпідставно — це залежить від змісту, який вкладається у це поняття. Оцінка твору мистецтва ніколи не /286/ обмежується простим протиставленням того, що є мистецтвом і що ним не є, а бере до уваги відмінність між задумом і виконанням, між цінністю різних художніх втілень, між тим, що цілком довершене, й тим, що в якомусь відношенні чи у ряді відношень (навіть важливих) не вдалося, та все ж не може розцінюватись як витвір, позбавлений усякої цінності, — і все це стосується не лише конкретної індивідуальної творчості, а й мистецтва цілих епох. Поняття «проґресу», коли його застосувати в такій ситуації, видаватиметься (внаслідок того, що ним звичайно користуються для втілення суто технічних проблем) надто тривіальним. Однак саме собою воно далеко не беззмістовне. Зовсім іншого значення набуває ця проблема стосовно емпіричної історії мистецтва та емпіричної соціологи мистецтва. Для першої «проґрес»» мистецтва, природно, полягає не в естетичній оцінці художніх творів як певних свідомих втілень художнього задуму, бо таку оцінку неможливо зробити засобами емпіричної науки і вона, отже, виходить за наукові межі. Тим часом якраз при емпіричній оцінці можна користатися суто технічним, раціональним, і, отже, однозначним поняттям «проґресу» (ми ще повернемось до цього питання); його придатність для емпіричної історії мистецтва зумовлюється саме тим, що тут обмежуються лише встановленням технічних засобів, необхідних для виконання того конкретного естетичного завдання, яке ставить перед собою митець. Іноді значення такої чітко визначеної настанови недооцінюють або перекручують, вкладаючи у нього зміст, якого надають їй модні, позбавлені власної думки і справжнього розуміння «знавці», котрі претендують на те, аби «зрозуміти» митця, коли їм пощастило відхилити завісу його майстерні і познайомитися з його зовнішніми засобами, його «манерою». Тим часом саме «технічний» проґрес у правильному його розумінні і є сферою історії мистецтва, оскільки саме він та його вплив на художній задум є тим, що встановлюється суто емпіричним шляхом, тобто без естетичної оцінки. Візьмімо кілька прикладів, які /287/ пояснюють, у чому полягає справжнє значення «технічного» проґресу у правильному його розумінні для історії мистецтва.

Виникнення ґотики було насамперед наслідком вдалого технічного розв’язання суто конструктивної проблеми — перекриття простору певного типу: йшлося про створення найоптимальніших з технічного погляду контрфорсів для розпорів хрестового склепіння та про деякі інші питання, на яких ми тут зупинятись не будемо. Розв’язувались цілком конкретні будівельні завдання. Думка про те, що таким чином можна перекривати й неквадратний простір, надихнула не відомих нам, мабуть, назавжди будівничих, яким ми зобов’язані появою нового стилю в архітектурі. Завдяки їхньому технічному раціоналізмові новий принцип було доведено до логічного завершення. Творча воля будівничих використала цей принцип для розв’язання не знаних до того часу мистецьких завдань, ввівши у пластику завдяки цілком новим просторовим формам нове «бачення людського тіла». Та обставина, що згадане перетворення, викликане насамперед технічною необхідністю, зіткнулося з певними соціологічно і релігійно зумовленими емоційними чинниками, мало своїм наслідком появу ряду істотних компонентів тих проблем, які постали перед ґотичним мистецтвом. Дослідженням суто фактичних — технічних, соціальних, психологічних — передумов виникнення нового стилю вичерпується завдання історії мистецтва та соціології мистецтва як емпіричних дисциплін. Вони не «оцінюють» ґотичний стиль у порівнянні, скажімо, з романським чи зі стилем Відродження, який також значною мірою пов’язаний з технічною проблемою шатра та зі зміною (не без впливу соціологічних моментів) завдань у галузі архітектури; не виносять вони — доки залишаються емпіричними дисциплінами — й естетичних «суджень» щодо окремих витворів архітектури. Ба більше: для емпіричної науки гетерономною є сама зацікавленість мистецькими витворами, їхніми естетично релевантними особливостями, а отже, об’єктом, що заданий їй /288/ апріорно, тобто зацікавленість естетичною цінністю творів мистецтва, яку сама ця наука своїми засобами визначити не може.

Аналогічна ситуація має місце і в історії музики. Тут головна, з погляду інтересів сучасного європейця («віднесення до цінності»), проблема полягає ось у чому: яким чином із народної поліфонії, що існувала майже повсюди, тільки в Європі у певний часовий період постала гармонійна музика, тоді як в усіх інших країнах раціоналізація музики йшла іншим, як правило, протилежним шляхом — формуванням інтервалів через дистанційний поділ (як правило, кварти) замість гармонійного поділу (квінти). Центральною, отже, стає проблема появи терції та її гармонійного значення як елемента тризвуччя і, далі, проблема гармонійного хроматизму, ритму з його сильними і слабкими долями такту (замість суто метрономного відліку) — ритміки, без якої неможливо уявити сучасну інструментальну музику. І тут спочатку йшлося про суто технічні раціональні проблеми «проґресу». Адже про те, наприклад, що хроматизм задовго до гармонійної музики використовувався як засіб вираження «пристрасті», свідчить антична хроматична (можливо, навіть енгармонійна) музика, якою супроводжувались пристрасні дохмії щойно виявленого фраґменту твору Евріпіда ⁴. Таким чином, не у прагненні до художнього втілення, а в технічних засобах криється відмінність між античною музикою і тим хроматизмом, який великі музичні експериментатори доби Відродження витворили у бурхливому раціональному пориванні першовідкривачів з однією метою: знайти спосіб музичного вираження «пристрасті». Технічна новизна тут полягала в тому, що цей спосіб став хроматизмом наших гармонійних інтервалів, а не мелодійних напів- і чвертьтонів, що їх знали вже елліни. З’явитися такий хроматизм міг лише завдяки попередньому розв’язанню технічних раціональних проблем — таких, насамперед, як створення раціональної нотної грамоти (без якої взагалі неможлива ніяка сучасна композиція), а ще раніше — /289/ створення певних музичних інструментів, які вимагали гармонійного тлумачення музичних інтервалів, і особливо раціонального поліфонічного співу. Провідну роль у цій справі відіграли ченці доби раннього середньовіччя з північноєвропейських місій, котрі, не підозрюючи навіть, які наслідки матиме їхня діяльність, пристосовували для своїх цілей народний мелос, замість того щоб доручити писати музику вишколеним на візантійських традиціях фахівцям. Цілком конкретні особливості внутрішнього й зовнішнього становища християнської церкви на Заході, зумовленого соціологічними та релігійними чинниками, сприяли, внаслідок властивого тільки західному чернецтву раціоналізму, виникненню музичної проблематики, що була, по суті, «технічною» за своїм характером. З іншого боку, запозичення й раціоналізація танцювального такту, від якого ведуть свій родовід ті музичні форми, що знайшли своє завершення у сонаті, були зумовлені певними умовами суспільного життя за доби Відродження. Нарешті, вдосконалення фортепіано, одного з найважливіших технічних чинників сучасного музичного розвитку, і поширення його у бюрґерському середовищі зумовлене також специфічним камерним характером північноєвропейської культури. Усе це — «проґрес» технічних засобів музики, який значною мірою визначив її історію. Емпірична історія музики може і мусить розглядати такі чинники історичного розвитку, не вдаючись при цьому до естетичної оцінки музичних творів. Технічний «проґрес» спочатку досить часто знаходив своє вираження у досить недосконалих з естетичного погляду творах. Спрямованість інтересу історії музики, об’єкт її вивчення заданий тут гетерономно від його естетичного значення.

У галузі живопису визначним прикладом того, що може дати емпіричне дослідження, є «Класичне мистецтво» Вельфліна ⁵, де ця проблема поставлена зі шляхетною скромністю.

Повна розбіжність сфери цінностей та сфери емпіричної знаходить свій яскравий вияв у тому /290/ факті, що застосування певної, нехай навіть «проґресивної» техніки ще нічого не говорить про естетичну цінність художнього твору. Мистецькі витвори, створені за допомогою «найпримітивнішої» техніки, — наприклад, картини, де немає жодного уявлення про перспективу, — можуть бути з естетичного боку цілком рівноцінними тим, які створено за допомогою раціональних технічних методів, при одній умові: коли мистецький задум не виходить за межі того, що адекватне цій «примітивній» техніці. Створення нових технічних засобів означає перш за все поглиблення диференціації, воно свідчить лише про появу можливості більшого «багатства» мистецтва у ціннісному відношенні. Насправді ж цей процес часто має зворотний ефект — «втрату» почуття форми. Одначе для емпіричного каузального дослідження саме зміна «техніки» (у найвищому розумінні) є найважливішим (і таким, що допускає загальне формулювання) моментом у розвитку мистецтва.

Тим часом не тільки історики мистецтва, а й історики взагалі доводять, що вони не можуть відмовитись від політичних, культурних, етичних та естетичних оцінок; ба більше, без таких оцінок вони взагалі не можуть працювати. Методологія неспроможна і не має наміру приписувати будь-кому, як він повинен спрямовувати свою літературну працю. Вона лише бере на себе відповідальність стверджувати: певні проблеми є гетерогенними за своїм змістом, і змішування їх призведе до того, що в ході дискусії опоненти не зможуть знайти спільної мови, і що в одному випадку дискусія, котра ведеться засобами емпіричної науки чи логіки, може бути плідною, а в іншому вона взагалі буде неможливою. Очевидно, тут доцільно висловити ще одне загальне зауваження, залишаючи його поки що без детальної арґументації: при уважному ознайомленні з історичними працями неважко переконатися в тому, що повний об’єктивний розгляд емпірично фіксованого ланцюжка історичних каузальних зв’язків майже завжди припиняється, тільки-но історик починає /291/ «оцінювати» те, що завдає шкоди результатам його наукової роботи. Йому загрожує, приміром, небезпека того, що він «пояснюватиме» як «помилку» чи «занепад» явища, які могли бути радше наслідком впливу чужих йому ідеалів діячів тієї чи іншої історичної доби; внаслідок цього він не досягне своєї основної мети — «розуміння». Подібні помилки пояснюються двома причинами. Насамперед (залишаючись у сфері мистецтва) тим, що художня дійсність доступна, окрім суто естетичної оцінки, з одного боку, і суто емпіричного каузального розгляду — з іншого, ще й інтерпретацп її цінності (про це вже йшлося вище). Не може бути ані найменшого сумніву ні в самостійній цінності цього аспекту, ні в тому, що жоден історик не може без нього обійтися. Безперечно також, що пересічний читач праць з історії чекає саме такої інтерпретації. Річ лише в тому, що за своєю логічною структурою остання не тотожна емпіричному дослідженню.

І, звичайно ж, той, хто хотів би займатися історією мистецтва (нехай навіть у суто емпіричному плані), мусить мати хист «розуміти» специфіку художньої творчості — а це, певна річ, неможливо робити без здатності естетичного судження і, отже, без здатності до оцінок. Усе, про що тут говорилося, однаково стосується й фахівців у галузі політичної історії, й істориків літератури, релігії чи філософії. Разом з тим воно жодною мірою не зачіпає логічної природи історичного дослідження.

Та про це далі. А тут ми розглядаємо лише одне питання: в якому розумінні можна говорити про «проґрес» в історії мистецтва поза естетичною його оцінкою. Очевидно, що згадане поняття має технічне й раціональне значення, оскільки поширюється на засоби втілення художнього задуму і може бути вкрай важливим саме в галузі емпіричної історії мистецтва. Настав час розглянути поняття «раціонального проґресу» у власній його сфері і встановити, наскільки воно є емпіричним чи неемпіричним за своїм характером. Адже все те, про що /292/ мовилося вище, — лише окремий випадок універсального явища.

Спосіб, у який В. Віндельбанд ⁶ (див. «Історія філософії», 4-е вид., § 2, с. 8) окреслює свою тему (визначаючи її як «процес, в якому у наукових поняттях відображено світогляд європейської людини»), зумовлює блискуче, на мою думку, застосування ним специфічного поняття «проґресу» як такого, що випливає з віднесення до культурних цінностей (про наслідки цього див. на с. 15, 16 його праці). З одного боку, це поняття жодною мірою не є чимось само собою зрозумілим для кожної «історії філософії»; з іншого боку, його можна класти в основу відповідного віднесення до культурних цінностей не лише в історії філософії чи якоїсь іншої науки, а й — втім, інакше, аніж вважає Віндельбанд (див. там само, с. 7), — у будь-якому історичному дослідженні взагалі. Тим часом далі йтиметься лише про ті раціональні поняття «проґресу», які відіграють певну роль у наших соціологічних та економічних дисциплінах. Суспільне й господарське життя Європи та Америки є «раціоналізованим» специфічним чином і в специфічному розумінні. Тому одне з головних завдань, що стоїть перед нашими науками, — пояснити таку раціоналізацію і виробити відповідні їй поняття. При цьому знову постає порушена нами у зв’язку з історією мистецтва, проте остаточно не розв’язана проблема: що, власне, мають на увазі, коли кажуть про «раціональний проґрес»?

Тут знову має місце ототожнення «проґресу», по-перше, з поглибленням «диференціації»; по-друге, зі зростанням технічної раціональності засобів; і, по-третє, зі зростанням цінності. Насамперед слід підкреслити, що суб’єктивно «раціональна» поведінка далеко не ідентична раціонально «правильним» діям — тобто діям, де застосовують об’єктивно правильні (відповідні науковим поглядам) засоби. Суб’єктивно раціональна поведінка означає тільки те, що певні суб’єктивні наміри планомірно орієнтуються на засоби, які вважаються правильними для досягнення якоїсь мети. Отже, /293/ зростання суб’єктивної раціоналізації поведінки не обов’язково означатиме «проґрес» у напрямку раціонально «правильних» дій. Магія, наприклад, «раціоналізувалась» так само систематично, як і фізика. Перша ж «раціональна» за своїми намірами терапія майже всюди означала нехтування лікуванням емпірично встановлених симптомів уже випробуваним зіллям і настоями, прагнучи натомість усунути (ймовірно) «справжню» (тобто магічну, демонічну) причину хвороби. З формального погляду, зважаючи на її раціональну структуру, така терапія нічим не відрізнялась од низки найважливіших досягнень терапії сучасної. Але ж ми не можемо оцінювати таку магічну терапію жерців як «проґрес» у бік правильних дій порівняно зі згаданими емпіричними засобами. З іншого боку, далеко не завжди «проґрес» у застосуванні «правильних» засобів досягається завдяки «просуванню вперед» у першому, суб’єктивно раціональному розумінні. Коли суб’єктивно «проґресуюча», раціональніша поведінка веде до дій, що об’єктивно «доцільніші», то це тільки одна з багатьох можливостей, і ймовірність очікуваного наслідку тут може бути різною. У тому випадку, коли правильним буде твердження, згідно з яким дія X є засобом (будемо вважати, що єдиним) для досягнення результату Y, — це питання суто емпіричне, просто зворотна форма каузального зв’язку: Y випливає з X, — і таке твердження люди свідомо застосовують для орієнтації своїх дій на результат Y (що теж піддається емпіричній перевірці), — тоді ці дії будуть орієнтованими «правильно з технічного погляду». Коли ж людські дії (будь-якого роду) в якомусь окремому випадку будуть орієнтованими з технічного погляду «правильніше», аніж досі, — тут є підстава говорити про «технічний проґрес». Чи то справді так — це (звичайно, при абсолютно точному визначенні мети) якраз і складає завдання емпіричної науки і може бути встановлене її засобами, тобто емпіричним шляхом.

Отож у цьому розумінні (повторюємо: при точному визначенні мети) існують однозначні поняття /294/ «технічної» правильності й «технічного» проґресу засобів (термін «техніка» ми вживаємо тут у найширшому його розумінні як раціональну поведінку взагалі, в усіх галузях — у тому числі політичній, соціальній, педагогічній, у пропаґандистському маніпулюванні людьми і пануванні над ними). Можна також (коли вести мову про найближчі нам речі) майже однозначно говорити про «проґрес» у тій спеціальній галузі, що називається власне технікою, а також у галузі торговельної техніки чи техніки судочинства, коли при цьому за вихідний пункт узяти чітко визначений статус певного конкретного утворення. Майже однозначно, бо кожен дослідник знає, що окремі технічно раціональні принципи здатні вступати у конфлікт між собою і досягти тут порозуміння можна лише шляхом компромісу між виразниками різних конкретних інтересів, але не в «об’єктивному» розумінні. Можна віднайти також і «економічний» проґрес у справі відносно оптимального задоволення потреб при наявних можливих засобах, якщо виходити з наявних потреб і за умови, що всі ці потреби як такі та оцінка їхніх суб’єктивних ранґів не повинні ставати об’єктом критики, і якщо до того ж чітко визначений характер самої економіки (знову ж таки маючи на увазі, що, скажімо, інтереси, пов’язані з тривалістю, надійністю та ефективністю такого задоволення потреб, можуть конфліктувати і такі конфлікти справді існують). Лише за таких умов та обмежень можна вести мову про «економічний» проґрес.

Звідси іноді пробують робити висновок щодо можливості однозначних суто економічних оцінок. Характерним прикладом можна вважати згаданий свого часу професором Р. Ліфманом класичний випадок зумисного нищення в інтересах виробників нерентабельних товарів, ціна яких виявилась нижчою за собівартість. Такі дії пробують іноді об’єктивно розцінювати як «правильний з народногосподарського погляду» захід. Проте це та будь-яке інше подібне тлумачення приймає як самозрозумілі низки передумов, які, одначе, такими не є. По-перше, інтерес /295/ індивіда досить часто не тільки фактично продовжує діяти й після його смерті, але мусить раз і назавжди розглядатися як довготривалий чинник. Без цього переміщення із сфери «буття» у сферу «належного» наведена вище начебто суто економічна оцінка не може бути здійснена більш-менш однозначно. Бо без такої передумови не можна говорити, наприклад, про інтереси «виробників» та інтереси «споживачів» як про інтереси постійно існуючих осіб. Одначе та обставина, що індивід може брати до уваги інтереси своїх спадкоємців, не є тільки економічним чинником. За такого підходу живі люди підмінюються носіями інтересів, які вкладають «капітал» у «виробництво» і існують лише задля цього виробництва. Це — фікція, корисна в теоретичному відношенні. Проте навіть як фікцію вказану обставину не можна застосовувати при оцінці становища робітників, особливо тих, що не мають дітей. По-друге, тут іґнорується такий чинник, як «класове становище», котрий за умов панування ринкових відносин може (саме може, а не мусить) різко погіршити забезпечення матеріальними благами певних верств споживачів якраз внаслідок можливого з погляду рентабельності «оптимального» розподілу капіталу і праці між різними галузями виробництва. Бо такий «оптимальний» розподіл рентабельності, який зумовлює стабільність інвестицій, у свою чергу залежить від співвідношення сил між класами, внаслідок чого позиції окремих верств у боротьбі за ціни можуть (хоча й не повинні) послабитися. По-третє, за такого підходу іґнорується можливість тривалого й непримиренного протистояння інтересів різних політичних одиниць, а отже, апріорно визнається «арґумент свободи торгівлі», який із цілком прийнятного евристичного засобу перетворюється на далеко не самоочевидну «оцінку», тільки-но його починають використовувати, щоб постулювати принцип «належності». Коли ж з метою запобігання конфліктові політична одиниця підпорядковується світовій економіці (що з теоретичного погляду є цілком припустимим), то невикорінена можливість /296/ критики, яка вимагає знищувати такі ще цілком придатні до вживання блага в інтересах припустимого — як тут вважається — і за даних умов довготривалого оптимуму рентабельності (з погляду виробників та споживачів), змінює свою спрямованість. Об’єктом критики стає тепер сам принцип забезпечення ринку за допомогою такої директиви, як виражений у грошовій формі оптимум рентабельності при обміні, здійснюваному окремими господарствами. Водночас не пов’язана з ринковими відносинами організація забезпечення споживачів матеріальними благами могла б створити умови, коли констеляцію інтересів окремих господарств, яка існує завдяки принципам ринкової економіки, можна було б не брати до уваги, і тому, відповідно, не виникало б необхідності вилучати з обігу наявні ще придатні до вживання продукти.

Визнати точку зору професора Ліфмана за таку, що бодай з теоретичного погляду є коректною і, отже, правильною, можна, лише врахувавши кілька обов’язкових умов:

1) коли йдеться виключно про довготривалі інтереси рентабельності з погляду константно ймовірних осіб, метою діяльності яких є їхні стабільно ймовірні інтереси;

2) коли потреби задовольняються за умов повного панування приватного капіталу шляхом цілком вільного ринкового обміну;

3) коли державна влада не зацікавлена економічно і є лише втіленням правових ґарантій господарської діяльності.

За таких передумов об’єктами оцінки стануть раціональні засоби для оптимального розв’язання конкретної проблеми — розподілу матеріальних благ. Проте корисні із суто теоретичного погляду наукові фікції не можуть бути підставою для практичних оцінок в реальній дійсності. Як і раніше, слушним залишається твердження: економічна теорія не може дати нічого іншого, окрім вказівки на те, що відповідним до технічної мети X засобом може бути або лише Y, або Y поряд з Y¹, Y²; що в останньому ви/297/падку засоби Y, Y ¹, Y² різняться за характером свого впливу та — іноді — мірою раціональності; що їхнє застосування і, отже, досягнення мети X може мати сторонні наслідки Z, Z¹, Z². Усе це не що інше, як просте обернення каузального зв’язку, і «оцінки», які можуть бути пов’язані з тим, не виходять за межі визначення міри раціональності можливої дії. Такі оцінки будуть однозначними в тому (і лише в тому) випадку, коли чітко визначено економічну мету та умови соціальної структури і йдеться тільки про вибір якогось одного економічного засобу з багатьох, і коли до того ж ці засоби різняться лише за мірою ґарантованості, швидкістю реалізації та кількісною ефективністю результату, а в усіх інших, нехай навіть дуже важливих з погляду інтересів окремих людей відношеннях функціонують цілком ідентично. Тільки тоді пропонований засіб можна безумовно оцінити як «технічно найправильніший», і лише у цьому разі оцінка буде справді однозначною. В усіх інших випадках, тобто таких, що не мають технічного характеру, оцінки перестають бути однозначними: до них додаються інші, які вже не можна визначати як суто економічні.

Проте встановленням однозначності технічної оцінки в суто економічній сфері досягти однозначності остаточної оцінки, звичайно ж, не можна. Навпаки, за межами такого уточнення — хаотична плутанина нескінченної багатоманітності ймовірних оцінок, подолати яку можна тільки шляхом редукції цих оцінок до певних останніх аксіом. Адже варто згадати хоча б про те, що за «дією» завжди стоїть людина. З її ж погляду підвищення суб’єктивної раціональності та об’єктивної технічної «правильності» дій як таких, коли воно виходить за певні межі (а з інших поглядів — будь-коли), може поставити під загрозу деякі важливі (наприклад, етичного чи релігійного характеру) цінності. Так, будь-кому з нас було б важко, мабуть, дотримуватись вищих вимог буддистської етики, де всяка цілеспрямована дія відкидається тільки тому, що вона — як цілеспрямована дія — стає на заваді спасінню. Однак /298/ «спростувати» цю етику так, як ми спростували б неправильне розв’язання арифметичного завдання або неправильний діагноз лікаря, абсолютно неможливо.

Втім, і без цих крайніх випадків легко зрозуміти, що навіть найбільш «технічно правильна» економічна раціоналізація сама собою ще не здатна здобути леґітимацію на форумі «оцінок». Це стосується всіх без винятку раціоналізацій, у тому числі й такої на позір суто технічної сфери, як банківська справа. Ті, хто заперечує раціоналізацію такого роду, зовсім не обов’язково мусять бути темними людьми. Коли ми хочемо оцінювати, слід завжди пам’ятати про те, що технічна раціоналізація неминуче призводить до змін в усіх зовнішніх і внутрішніх умовах життя. Визнане всіма нашими науками поняття проґресу всюди і без будь-якого винятку пов’язане з «технічною» стороною, що мусить тут, як ми вже говорили, означати: із «засобами» для досягнення однозначно встановленої мети. Воно ніколи не підіймається до сфери «останніх» цінностей.

Насамкінець я хотів би додати, що вживання терміна «проґрес» навіть у тих вузьких межах, де його емпіричне застосування не викликає сумнівів, видається мені недоцільним. Проте заборонити будь-кому користуватися тими чи іншими словами не можна, а непорозумінь, зрештою, треба уникати.

Перш ніж ми завершимо, слід зупинитися ще на одній групі проблем — на значенні раціональності в емпіричних науках. Коли щось нормативно значиме стає об’єктом емпіричного дослідження, воно як об’єкт втрачає свій нормативний характер і розглядається уже як «суще», а не як «значиме». Так, наприклад, коли статистик прагне виявити межу припустимої помилки у певній галузі обліку, яким він професійно займається (що може мати цілком наукове значення), — то правила таблиці множення будуть для нього «значимими» у двох цілком різних розуміннях. В одному випадку їхня нормативна значимість буде, звичайно, абсолютною передумовою його власних підрахунків. В іншому ж, коли /299/ об’єктом дослідження є ступінь правильного застосування таблиці множення, питання (із суто логічного погляду) набуде іншого характеру. Тоді застосування таблиці множення тими особами, чиї підрахунки складають об’єкт статистичної перевірки, розглядатиметься як фактична, прищеплена їм вихованням і тому звична для них максима поведінки, практичне застосування якої зумовлене її повторюваністю, — цілком так само, як об’єктом статистичного обліку можуть бути прояви психічних захворювань. Та обставина, що таблиця множення є нормативно «значимою», тобто «правильною», у випадку, коли «об’єктом» буде її застосування, взагалі не вважатиметься за предмет дослідження і з логічного погляду не матиме ніякого значення. Перевіряючи підрахунки, зроблені особами, які стали об’єктом дослідження, статистик, звичайно, змушений буде, зі свого боку, рахуватися з цією умовністю — «відповідно до правил таблиці множення». Проте він так само змушений був би застосовувати «хибні» з нормативного погляду методи підрахунків, якби вони вважалися за «правильні» якоюсь групою людей і в його завдання входило б статистично дослідити частоту їх фактичного, «правильного» з погляду цієї групи застосування. Отож за емпіричного, соціологічного чи історичного розгляду наша таблиця множення, стаючи об’єктом дослідження, набуває лише конвенційної значимості у якомусь колі людей як певна максима практичної поведінки, що її застосовують з більшою або меншою мірою наближення, і нічим іншим. Пояснюючи піфагорійську теорію музики, завжди доводиться виходити з «хибного» (для нашого знання) припущення, нібито 12 квінт дорівнюють семи октавам. Так само в історії логіки слід рахуватися як з історичною даністю із суперечливими (на наш погляд) логічними побудовами; отож не має жодного стосунку до науки той — суто по-людськи зрозумілий — гнів з приводу «абсурдних вигадок», яким пойнявся один шановний історик середньовічної логіки. /300/

Такі метаморфози нормативно значимих істин у конвенційно значимі погляди, яким підвладні всі духовні витвори (до логічних і математичних ідей включно) з тієї миті, як вони стають об’єктом рефлексії, що розглядає їх під кутом зору їхнього емпіричного буття, а не їхнього (нормативно) правильного змісту, існують цілком незалежно від того факту, що нормативна значимість логічних і математичних істин є безумовною апріорною даністю усіх емпіричних наук. Простішою буде їхня логічна структура у тій (вже згаданій нами) функції, яку вони виконують при емпіричному дослідженні духовних взаємозв’язків і яку слід чітко відрізняти від їхнього становища як а priori цього дослідження. Кожна наука, що вивчає духовні та соціальні зв’язки, завжди є наукою про людську поведінку (це поняття стосується також будь-якого акту мислення і будь-якого психічного складу). Наука прагне «зрозуміти» таку поведінку і тим самим її «інтерпретувати шляхом пояснення». Тут ми не можемо детальніше займатися складним поняттям «розуміння». У цьому плані нас цікавить лише один його специфічний аспект — «раціональне пояснення». Ми «розуміємо», звичайно, без якихось додаткових пояснень, коли мислитель «розв’язує» певну проблему в такий спосіб, який ми самі вважаємо за нормативно «правильний», — коли, наприклад, якась людина «правильно» вважає, що для поставленої нею мети застосовує правильні (на наш погляд) засоби. Наше розуміння цих процесів буде очевидним саме тому, що мова йде про реалізацію об’єктивно «значимого». Одначе було б помилкою вважати, що в цьому випадку нормативно правильне матиме — у логічному аспекті — ту ж саму структуру, що і в своєму загальному значенні апріорної передумови наукового дослідження як такого. Навпаки, його функція як засобу «розуміння» буде такою самою, як і при суто психологічному «вчуванні» в ірраціональні з логічного погляду зв’язки емоційного та афективного характеру, коли йдеться про їхнє розуміюче пізнання. Засобом розуміючого пояснення тут виступатиме не /301/ нормативна правильність, а, з одного боку, конвенційні звички дослідника чи педагога мислити саме так, а не інакше, з іншого — його здатність в разі необхідності, розуміючи, «вчуватися» у ті думки, які відрізняються од звичних для нього і внаслідок цього видаються йому «хибними» з нормативного погляду. Вже та обставина, що «неправильне» мислення, «хибні думки» у принципі так само доступні нашому пізнанню, як і «правильні», може бути доказом того, що мислення, яке ми вважаємо нормативно «правильним», виступає тут не як таке, а тільки як найзрозуміліший нам конвенційний тип. А це веде нас до принципових висновків щодо ролі нормативно правильного в соціологічному знанні.

Навіть задля того, щоб «зрозуміти» «хибний» підрахунок чи «помилковий» логічний висновок, щоб виявити і показати їхній вплив та фактичні наслідки, слід, безперечно, не лише зробити перевірку, «правильно» підрахувавши або логічно переосмисливши їх, а й чітко визначити засобами «правильного» підрахунку чи «правильної» логіки саме той момент, де підрахунки або логічні висновки, які перевіряються, «відхиляються» від того, що дослідник, здійснюючи перевірку, вважає за нормативно «правильне». І це має значення не лише для педагогічної практики, як то підкреслює В. Віндельбанд у вступі до своєї «Історії філософії» (ведучи мову про «попереджувальні знаки», які застерігають від «глухих кутів»), а є позитивним побічним наслідком дослідницької праці історика. І не тому, що у всякій історичній проблематиці, об’єктом якої стає будь-яке логічне, математичне чи й інше знання, єдиною можливою основою, яка визначає вибір при віднесенні до цінності, може бути тільки значима для нас цінність «істини» і, отже, «проґрес» у напрямку до неї. (Втім, навіть у цьому випадку слід пам’ятати про зауваження Віндельбанда про те, що «проґрес» у цьому розумінні дуже часто, збочуючи з прямого шляху, йде — коли вживати економічну термінологію — «вигідним з виробничого погляду обхідним шляхом» через «помилки», коли /302/ змішуються різні проблеми). Згадана вище вимога зумовлена тим, що моменти, в яких певний духовний витвір, узятий як об’єкт дослідження, відхиляється (або й тією мірою, якою він відхиляється) від «правильного», з погляду дослідника, зразка, часто належать якраз до специфічно «характерних» в його очах, тобто таких, що або безпосередньо співвіднесені з цінністю, або є важливими каузально у зв’язку з іншими ціннісно співвіднесеними явищами. Це, як правило, буває тим частіше, чим більшою мірою за основну цінність історичного дослідження вважатиметься цінність істини певних думок, — отже, насамперед це стосується історії тієї чи іншої «науки» (наприклад, філософії або політичної економії як теоретичної дисципліни). Проте зовсім не обов’язково лише тут. Схоже становище виникає всюди, де предметом зображення є суб’єктивні з погляду намірів раціональні дії взагалі і де, отже, помилки у «мисленні» чи «розрахунку» можуть стати каузальними компонентами поведінки. Так, наприклад, щоб «зрозуміти» ведення війни (не обов’язково повністю і в деталях), слід уявити собі на тому й другому боці ідеального полководця, для якого у будь-який даний момент цілком ясною є загальна ситуація та дислокація ворогуючих сторін, а також можливості, які з цього випливають, для досягнення in concreto * однозначної мети — знищення військової могутності противника, — і який на основі такого знання діє безпомильно і логічно «несхитно». Бо лише в цьому випадку можна було б однозначно встановити, яким чином каузально вплинула на хід подій та обставина, що реальні воєначальники не мали ні такого знання, ні такої безпомильності суджень і взагалі не були суто раціонально мислячими машинами. Отже, тут цінність раціональної конструкції полягає в тому, що вона є засобом для правильного каузального «зведення». Аналогічне значення мають і ті утопічні конструкції чітких та безпомилкових раціональних дій, які вибудовує «чиста» економічна теорія.

* Конкретно (латин.). — {Прим. перекл.) /303/

Для каузального зведення емпіричних процесів нам потрібні раціональні — емпіричні, технічні або логічні — конструкції, які дадуть відповідь на питання: як би склався реальний стан справ (не має значення, чи йдеться про зовнішній зв’язок подій, чи про розумову конструкцію, — скажімо, про філософську систему) за умов абсолютно раціональної, емпіричної і логічної «правильності» та «несуперечливості». З логічного погляду, конструкція такої раціональної «правильної» утопії — це лише один із безлічі можливих способів утворення «ідеального типу», як я (за браком іншого терміна) визначив такого роду понятійні уявлення. Адже можливо, як уже говорилося, не лише уявити собі таку ситуацію, коли саме характерні хибні висновки або певного роду не відповідна меті поведінка можуть — як ідеальний тип — принести більше користі. Існують ще окремі галузі поведінки (сфера «ірраціонального»), де найкращих результатів можна досягти не завдяки максимумові логічної раціональності, а завдяки однозначності, яка походить з ізолюючої абстракції. Щоправда, фактично дослідник найчастіше користується нормативно «правильно» сконструйованими «ідеальними типами». Одначе з логічного погляду така нормативна правильність не є чимось найістотнішим. Характеризуючи специфічне переконання людей певної доби, дослідник може сконструювати як тип переконань, що видається йому етично нормативним і в цьому розумінні об’єктивно «правильним», так і тип, що з його погляду видаватиметься етично неприйнятним, — а потім порівняти з такими конструкціями досліджувану ним поведінку людей; нарешті, він може вибудувати й такий тип переконань, що йому особисто не здаватиметься ані позитивним, ані неґативним. Отже, нормативно «правильне» для такої мети не має жодної монополії. Якого б змісту не був раціонально створений ідеальний тип — чи то етичною, догматично-правовою, естетичною або релігійною нормою, чи технічною, економічною, політико-правовою, культурно-політичною максимою або «оцінкою», що набула /304/ найраціональнішої форми, — конструкція ідеального типу в межах емпіричного дослідження завжди спрямована до однієї мети: слугувати порівнянню з емпіричною дійсністю, виявляти, чим ідеальний тип і дійсність різняться між собою, виявити міру відхилення дійсності від ідеального типу чи відносного наближення до нього — для того, аби за допомогою по можливості однозначно вживаних понять описати її, зрозуміти шляхом каузального зведення і пояснити. Такі функції виконує, наприклад, раціональне утворення догматичних понять для такої науки, як історія права, а вчення про раціональну калькуляцію — для аналізу реальних дій окремих виробничих одиниць у підприємницькому господарстві. Обидві названі догматичні дисципліни виступають не лише у ролі «знання ремесла», а й ставлять перед собою важливі нормативно-практичні завдання. І обидві ці дисципліни з такого погляду — як догматичні науки — настільки ж далекі від емпіричних дисциплін у прийнятому тут розумінні, як і, скажімо, математика, логіка, нормативна етика, естетика, від яких вони, з інших причин, так само відмінні, як різняться між собою.

Очевидно також, що економічна теорія у логічному розумінні буде вважатися догматикою в цілком іншому значенні, аніж, наприклад, догматика права. Поняття економічної теорії стосуються економічної реальності зовсім по-іншому, аніж поняття догматики права — реальних об’єктів емпіричної історії та соціології права. Одначе, подібно до того як догматичні правові поняття можуть і мусять бути «ідеальними типами» для історії і соціології права, так і застосування подібних понять для пізнання соціальної дійсності сьогодення й минулого є єдиним змістом чистої економічної теорії. В її межах створюються певні передумови, які в реальній дійсності повністю ніколи не втілюються, проте можуть до неї більшою або меншою мірою наближатися, після чого постає питання: яким чином за таких передумов здійснювалися б соціальні дії, коли б вони були суворо раціональними? Економічна теорія обстоює /305/ насамперед суто економічні інтереси, враховуючи вплив таких чинників, як політична влада чи інші позаекономічні орієнтації індивідів.

Але тут маємо типове явище «змішування проблем». Ту «вільну від державного втручання», від «моральних оцінок», «індивідуалістичну» чисту теорію, яка завжди була й залишиться необхідним допоміжним засобом дослідження, радикальні фритредери стали тлумачити як повну подобу «природної», тобто не спотвореної людським непорозумінням дійсності — а тим самим і як «обов’язковість», інакше кажучи, як значимий у ціннісній сфері ідеал, а не лише як ідеальний тип, корисний для емпіричного дослідження реальності. Коли ж унаслідок економічних та соціально-політичних змін у питаннях оцінки держави також відбулася зміна цінностей, вона, у свою чергу, поширилась і на сферу буття, і суто економічну теорію почали відкидати не лише як втілення ідеалу (на що вона й не могла претендувати), а й як методичний шлях дослідження дійсності. «Філософські» міркування найрізноманітнішого ґатунку покликані були стати на місце раціональної прагматики, а ідентифікація психологічно «сущого» й етично значимого мала своїм наслідком ліквідацію більш-менш чіткого розмежування між ціннісною сферою та емпіричним дослідженням. Видатні успіхи прихильників цього наукового напрямку в історичній, соціологічній та соціально-політичній галузях здобули загальне визнання; проте для неупередженого спостерігача настільки ж очевидним є повний занепад теоретичного і строго наукового економічного дослідження взагалі, який триває упродовж десятиріч і є природним наслідком того змішування проблем, про яке йшлося вище. Одна з основних тез, обстоюваних противниками чистої теорії, полягала в тому, що раціональні конструкції останньої нібито є всього лише «чистими фікціями», які нічого не кажуть про реальну дійсність. За умови правильного розуміння це справді так. Адже теоретичні конструкції тільки сприяють пізнанню, одначе самі ще не є пізнанням /306/ реальності, — вони внаслідок впливу інших обставин та мотиваційних рядів, які не знайшли відображення у змісті теоретичних передумов, самі лише дуже рідко містять у собі наближення до конструйованих процесів. Проте, як випливає зі сказаного, остання обставина жодною мірою не применшує корисності чистої теорії і потреби в ній. Друга теза супротивників чистої теорії полягає в тому, що вільної від оцінок економічної політики як науки взагалі не може бути. Ця теза, безумовно, є цілком хибною; ба більше, правильним буде протилежне твердження: тільки «свобода від оцінок» (у тому розумінні, як ми це показали вище) буде передумовою кожного суто наукового дослідження політики, особливо політики соціальної та економічної. Навряд чи треба повторювати, що, звичайно, можливо, а в науковому сенсі корисно й необхідно висувати твердження такого типу: для досягнення (в економічній політиці) мети X єдиним надійним засобом буде Y, а за умов B₁, В₂, B₃ єдиними та найефективнішими будуть засоби Y₁, Y₂, Y₃. Слід насамперед пам’ятати, що проблема полягає в тому, аби якомога однозначніше визначити мету, якої ми прагнемо. Коли це зроблено, то далі йтиметься про звичайне обернення каузальних тверджень, тобто про суто «технічні» проблеми. Саме тому в усіх наведених вище випадках зовсім не забороняється вважати такі технічні телеологічні твердження звичайними каузальними рядами, тобто: із Y чи з Y₁, Y₂, Y₃ за умов B₁, B₂, В₃ завжди випливає результат X. Бо це точнісінько те ж саме, а «рецепти» «практичний політик» може легко звідси вивести. Проте економіка як наука ставить перед собою поряд із пошуком ідеально-типових конструкцій, з одного боку, та встановленням згаданих окремих причинних зв’язків у економіці — з іншого (бо лише про них ідеться, коли X є доволі однозначним і, таким чином, зведення результату до причини, а отже — засобу до мети здійснено досить строго), — іще деякі завдання. Економіка як наука мусить вивчати всю скупність соціальних явищ під кутом зору їхньої зумовленості також і економічними /307/ причинами, тобто з погляду впливу економіки на історію та суспільство. Окрім цього, до її завдань належить встановити зумовленість економічних процесів та господарських форм соціальними явищами залежно від їхніх різновидів і стадій розвитку. Це завдання історії та соціології господарства. Такими соціальними явищами будуть насамперед політичні дії та політичні утворення, тобто власне держава і ґарантоване державою право. Одначе само собою зрозуміло, що не лише названі політичні явища, а й сукупність усіх тих утворень можуть достатньо релевантною з погляду наукових інтересів мірою впливати на економіку. Звичайно, вираз «наука про економічну політику» мало придатний для визначення всієї сукупності згаданих вище проблем. Проте його все-таки досить часто вживають, що пояснюється «внутрішньо» характером університетів як центрів підготовки державних чиновників, а «зовнішньо» — тим могутнім впливом, який державна влада чинить на економіку, практичною важливістю розгляду саме цих проблем. Навряд чи потрібно знову нагадувати про те, що перетворення в усіх такого роду дослідженнях «причини й наслідку» у «засіб і мету» можливе у тих випадках, коли результат, про який мовиться, може бути визначений більш-менш однозначно. Зрозуміло, що в логічному співвідношенні між ціннісною сферою і сферою емпіричного пізнання у даному випадку нічого не змінюється.

Насамкінець вважаємо за потрібне вказати ще на одну обставину.

Протягом останніх десятиріч значно зріс престиж держави — перш за все внаслідок тих безпрецедентних подій, свідками яких ми є. З усіх існуючих соціальних утворень їй одній надана сьогодні «леґітимна» влада над життям, смертю і свободою людей, і державні органи справді використовують цю владу у період війни проти зовнішнього ворога, а в мирний — проти внутрішньої опозиції. У мирний час держава виступає найбільшим підприємцем і наймогутнішим збирачем податків з населення, а в /308/ період війни вона має право необмеженого використання усіх доступних їй господарських ресурсів країни. Сучасні раціоналізовані форми державного підприємництва дозволили досягти у низці галузей таких результатів, які навіть у наближеній формі були б неможливими з погляду якихось інших усуспільнених дій. Здавалося б, неминучим висновком із сказаного був би погляд на державу як на найвищу «цінність», — особливо якщо йдеться про оцінки у політичній сфері, — з інтересами якої слід співвідносити усі соціальні дії. Одначе таке тлумачення неприпустиме, оскільки воно ґрунтується на переміщенні фактів із сфери буття до сфери нормативних оцінок, коли відсутність однозначних висновків з цих оцінок повністю ігнорують, що одразу ж дається взнаки при обговоренні питання про «засоби» («збереження держави» чи «надання їй допомоги»). У сфері суто фактичній слід було б якраз для згаданого престижу встановити, чого саме держава не може робити. Причому навіть у тій галузі, що безумовно вважається її доменом, — тобто у військовій. Вивчення деяких явищ, які спостерігалися під час війни в арміях держав з національно неоднорідним складом населення, дозволяє зробити висновок, що вільна од примусу відданість справі своєї держави є досить вагомим чинником навіть з військового погляду. Що ж до господарської сфери, то досить вказати хоча б на те, що застосування у мирний час форм і принципів економіки воєнного часу і тривале їхнє збереження може дуже швидко призвести до таких наслідків, які насамперед продемонструють неспроможність концепцій прихильників експансіоністських державних ідеалів. Цього, однак, ми тут не торкатимемось. У сфері оцінок можна з повною підставою захищати думку, що державна влада задля своїх інтересів може не зупинятися перед вжиттям крайніх заходів у боротьбі з опозицією; проте можлива й протилежна точка зору — що будь-яка самодостатня цінність держави заперечується, і на останню дивляться як на суто технічний допоміжний засіб для реалізації зовсім інших /309/ цінностей, що тільки й виправдовують її достойність, причому лише доти, доки держава не пробує змінити своє підпорядковане становище.

Тут ми, зрозуміло, не будемо розвивати чи, тим більше, обстоювати ні цю, ні будь-яку іншу ціннісну позицію. Варто лише нагадати, що безпосередній обов’язок професійних «мислителів» полягає насамперед у тому, щоб мати тверезу голову перед лицем пануючих нині ідеалів, якими б величними вони не видавалися, і зберігати здатність (коли б у цьому постала потреба) «пливти проти течії».

Попередня     Головна     Наступна