Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 338-354.]

Попередня     Головна     Наступна





Макс ВЕБЕР

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО «ЗІБРАННЯ ПРАЦЬ ІЗ СОЦІОЛОГІЇ РЕЛІГІЇ»



Сучасна людина, дитя європейської культури, неминуче і з цілковитою на те підставою розглядає загальноісторичні проблеми насамперед під таким кутом зору: внаслідок якого сплетіння обставин сталося, що саме на Заході, і лише тут, виникли такі явища культури, котрі розвивалися — принаймні як ми схильні це уявляти — у напрямку, що має універсальне значення і вплив.

Тільки на Заході існує «наука» на тому рівні розвитку, що його ми сьогодні вважаємо загальнозначимим. Емпіричні знання, розмірковування про проблеми життя й світобудови, глибока філософська, а також теологічна життєва мудрість, знання та спостереження виняткової витонченості — все це існувало і в інших місцях, насамперед в Індії, Китаї, Вавилоні, Єгипті (хоча повний розвиток систематичної теології виявився лише у християнстві, яке зазнало впливу еллінізму, — якщо не брати до уваги певних попередніх спроб, що мали місце в ісламі та деяких індійських сектах). Одначе ні вавилонська, ані будь-яка інша культура не знають математичного обґрунтування астрономії, яке вперше запровадили лише елліни (тим більше гідним подиву є рівень саме вавилонських знань про небесні світила). В індійській геометрії не було раціонального «доведення» — це також витвір еллінського духу, так само як і механіка та фізика. Індійське природознавство, де емпіричні спостереження досягли небачено високого рівня, ще не знало ні раціонального експерименту (перші спроби його з’явилися в античності, а загалом це здобуток Ренесансу), ні сучасних лабораторій, внаслідок чого в індійській медицині, високорозвиненій з емпіричного й технічного погляду, /339/ відсутня біологічна і насамперед біохімічна основа. Жодна культура, крім західної, не знає раціональної хімії. Високорозвинена китайська історіографія не мала властивої Фукідідові прагматичності. Мак’явеллі мав своїх попередників у Індії. Та в кожному з учень про державу, що склалися в країнах Азії, немає ні систематики, що дорівнювала б арістотелівській, ані раціональних понять взагалі. Незважаючи на все те, що було зроблено в галузі права в Індії (школа міманса) 1, незважаючи на обширні кодифікації, створені головним чином у Передній Азії, і на збірники звичаєвого права, що з’явилися в Індії та деяких інших країнах, — тут ніде немає того, що зветься раціональною теорією права, немає строгих юридичних схем та логічних форм, типових для римського права і для всієї правової науки Заходу, яка виникла на його основі. Феномен типу канонічного права також відомий лише на Заході.

Те ж саме і в мистецтві. Музикальний слух в інших народів був, можливо, ще тоншим, аніж сьогодні у нас; в кожному разі, не менш тонким. Поліфонія різних типів набула поширення в усьому світі; поєднання багатьох інструментів і ведення мелодійної лінії відомі скрізь. Усі наші раціонально розраховані інтервали також відомі не лише на Заході. Але раціональна гармонійна музика — як контрапункт, так і акордово-гармонійна фактура, — оформлення звукового матеріалу на базі трьох головних тризвучань і гармонійної терції, наш хроматизм та енгармонізм, що з часів Ренесансу набули гармонійного раціонального обґрунтування (яке заступило попередні просторові аналогії), наш оркестр зі струнним квартетом як його ядром та організацією ансамблю духових інструментів, генерал-бас, наше нотне письмо (запровадження якого уможливило компонування й розучування сучасних музичних творів, тобто зробило можливим їхнє існування в часі), наші сонати, симфонії, опери (хоча програмна музика, тембр, альтерація звуку і хроматизм як виражальні засоби музики були відомі у різних народів) та головні /340/ інструменти для їхнього виконання: орган, фортепіано, скрипка, — усе це існувало лише на Заході 2.

Стрілчаста арка як декоративний елемент також була відома багатьом народам Азії та античного світу; ймовірно, що на Сході знали також і стрілчасте хрестове склепіння. Проте раціонального застосування ґотичного склепіння як засобу розподілу маси та перекриття будь-яких просторових форм і насамперед як конструктивного принципу монументальних будівель та основи стилю, що містить в собі скульптуру і живопис як декоративні елементи, — такого застосування, винайденого в середні віки, не трапляється більш ніде. Також ніде, окрім Заходу (хоча технічні засади цього запозичено зі Сходу), немає розв’язання проблеми шатра, як немає і того різновиду «класичної» раціоналізації мистецтв у цілому (зокрема в мистецтві живопису завдяки раціональному застосуванню лінійної та повітряної перспективи), який було створено у нас Відродженням. Книгодрукування існувало в Китаї. Проте друкована література — тобто така, що призначена лише для друку, — можлива тільки з появою друкарського верстата; насамперед преса, періодика виникли саме на Заході. Найрізноманітніші вищі учбові заклади, серед них і формально схожі на наші університети чи академії, також існували у різних народів (Китай, мусульманські країни). Одначе раціональна й систематична наукова діяльність як професія, освічені фахівці у тому специфічному сучасному розумінні, яке передбачає їхнє провідне становище в культурі, відомі лише на Заході. Мова йде насамперед про спеціалістів-чиновників як опору сучасної держави й сучасної західної економіки. В інших культурах спостерігаються лише початкові форми цього явища, але ніде воно не набуло такого конструктивного значення для соціального порядку, як на Заході. Звичайно, «чиновник», навіть чиновник-фахівець у певній галузі — це явище, здавна відоме в різних культурах. Проте такої абсолютної залежності усього існування, такого підпорядкування всіх політичних, технічних та /341/ господарських передумов нашого життя організації професійно підготовлених чиновників, такого перетворення технічно, комерційно і насамперед юридично освічених державних чиновників на носіїв найважливіших функцій повсякденного життя не знала, крім сучасного Заходу, жодна країна і жодна епоха. Станова організація політичних і соціальних груп досить поширена. Однак станово організована держава — «rex et regnum» * у західному розумінні — відома лише на Заході. І, нарешті, парламенти з «народними представниками», що періодично обираються, з демагогією і пануванням партійних лідерів як «міністрів», що підзвітні парламентові, виникли лише на Заході (хоча «партії» як організації, спрямовані на захоплення політичної влади і зміцнення політичного впливу, були, безумовно, відомі всьому світові). Взагалі держава як політичний інститут з раціонально розробленою «конституцією», раціонально обґрунтованим правом та орієнтованим на раціонально визначені правила — «закони» — правлінням фахівців-чиновників у саме такому істотному для неї співвідношенні специфічних ознак відома лише Заходові, хоча певні паростки усього цього були і в інших місцях.

Те ж саме відбувається і з найвирішальнішою силою нашого сучасного життя — капіталізмом.

«Жадоба наживи», «прагнення набувати», гонитва за грошовою вигодою в якомога більшому обсязі самі по собі не мають нічого спільного з капіталізмом. Ці риси бачили і бачать зараз у кельнерів, лікарів, візників, художників, повій, корумпованих чиновників, солдатів, розбійників, хрестоносців, відвідувачів гральних будинків, жебраків: можна з повним на те правом сказати, що вони притамані «all sorts and condition of man» * усіх часів і всіх народів та виникають скрізь, де для цього була і є будь-яка об’єктивна можливість.



* Король і королівство (латин.).

** Люди будь-якого ґатунку і стану (англ.).



Від подібних наївних уявлень про капіталізм слід раз і назавжди /342/ відмовитися з перших кроків вивчення історії культури. Нестримна пожадливість жодною мірою не ідентична капіталізмові, а ще менше його «духові». Капіталізм якраз можна ідентифікувати з намаганням приборкати чи принаймні раціонально реґламентувати це ірраціональне прагнення. Йому притаманий потяг до наживи, одначе в межах постійнодіючого раціонально організованого капіталістичного підприємства; він прагне безперервно відтворювати капітал, мати прибуток — тобто вимагає рентабельності. Таким він і мусить бути. У межах капіталістичної системи господарства підприємство, не орієнтоване на рентабельність, неминуче приречене на занепад. Спробуймо дати цьому точніше визначення, ніж це робиться звичайно. «Капіталістичною» ми будемо тут називати насамперед таку господарську діяльність, яка ґрунтується на очікуванні прибутку шляхом використання можливостей обміну, тобто на (формально) мирному придбанні. Добування прибутку насильницьким (як формально, так і за суттю) шляхом підпорядковане своїм власним законам, і було б недоцільно (хоча цього й не можна нікому заборонити) підводити його під одну категорію з діяльністю, що, кінець-кінцем, орієнтована на можливість отримання прибутку шляхом обміну. Там, де капіталістичне отримання прибутку набуває раціонального спрямування, відповідна діяльність орієнтована на облік капіталу. Це значить, що вона спрямована на планомірне використання матеріальних засобів та особистих зусиль для отримання прибутку таким чином, щоб обчислений у балансі кінцевий прибуток окремого підприємства в його товарно-грошовому вираженні (або, коли мова йде про постійнодіюче підприємство, балансова вартість матеріальних благ у їхній грошовій формі, яка періодично підраховується) перевищував «капітал», тобто балансову вартість використовуваних підприємством матеріальних засобів (у тривалодіючому підприємстві перевищував би постійно). При цьому байдуже, чи мова йде про товари in natura, що даються у вигляді коменди роз’їзному купцеві (прибуток у /343/ цьому разі може знайти вираження у нових товарах in natura, придбаних внаслідок торговельних операцій), чи про промислові підприємства, чиї складові частини у вигляді будівель, машин, капіталу, сировини, напівфабрикатів і готової продукції є мовби втіленням вимог, відповіддю на які будуть певні зобов’язання. Вирішальним для всіх цих типів отримання прибутку є те, що тут наявний облік капіталу у грошовій формі — чи то у вигляді сучасної бухгалтерської звітності, чи то в якійсь простішій і поверховішій формі. Перша стадія підприємницької діяльності пов’язана зі складанням початкового балансу; будь-яка наступна дія — з калькуляцією, контролем і перевіркою доцільності; завершальна стадія — з підведенням остаточного балансу та обчисленням прибутку. Торговельна угода типу коменди передбачає, що всі її учасники насамперед мусять визначити грошовий обсяг вартості товарів, які передаються (якщо, звичайно, частка прибутку учасників ще не набула грошового вираження). Завершальна стадія такої угоди пов’язана з оцінкою наявних товарів, на підставі чого визначається частка прибутку чи збитку окремих учасників коменди. При раціональному веденні справ кожна дія торговця, що отримав коменду, ґрунтується на калькуляції. Точний розрахунок та оцінка можуть бути відсутніми — тобто й сьогодні на капіталістичних підприємствах підраховують і оцінюють приблизно, коли немає потреби рахувати точно. Однак у цьому випадку йдеться лише про міру раціональності капіталістичного підприємства.

Для визначення поняття капіталізму важливим є тільки одне: наявність фактичної орієнтації господарської діяльності на зіставленні прибутків і видатків у грошовому вираженні, в якій би примітивній формі це не здійснювалось. У такому розумінні «капіталізм» та «капіталістичне» підприємство, в тому числі і з досить високим рівнем раціоналізації обліку капіталу, існували, наскільки про це можна судити з історичних джерел, в усіх культурних країнах земної кулі. В історії Китаю, Індії, /344/ Вавилону, Єгипту, стародавніх середземноморських країн середніх віків ці явища відомі не менше, аніж в історії нового часу. Існували не лише повністю ізольовані окремі підприємства, а й господарства, що передбачали безперервне створення нових капіталістичних підприємств, а також постійні «промисли»; хоча якраз торгівля досить довго не мала характеру тривкого підприємства і, по суті, була серією окремих торговельних угод; лише поступово в деяких галузях тут утворився внутрішній взаємозв’язок, характерний для діяльності великих торговців. Очевидно, в кожному разі, що капіталістичні підприємства й капіталістичні підприємці, чия діяльність носить не тимчасовий, а довготривалий характер, — це явище досить давнє і повсюдно поширене.

Проте тільки на Заході капіталізм набув такого значення і, що особливо важливо, таких різновидів, форм і напрямків, яких раніше не знали ніде. В усьому світі існували торговці, великі й дрібні, місцеві й прибулі здалеку, здійснювались різного роду кредитні операції, діяли банки з різноманітними функціями, що в деяких випадках були, по суті, близькими до функцій західних банків XVI ст., морський кредит, коменда та схожі на неї угоди й асоціації, у тому числі й підприємницького типу, — все це було досить поширеним. Повсюдно там, де державні інстанції мали потребу у фінансуванні, з’являвся позикодавець; так було у Вавилоні, Елладі, Індії, Китаї, Римі. Його послугами користувались насамперед для фінансування воєн і морського піратства, всілякого роду поставок і будівництва; він виступав як колонізатор при освоєнні заморських країн, як плантатор-рабовласник чи плантатор, що експлуатує (прямо або приховано) працю робітників; отримував на відкуп домени, посади і перш за все податки; фінансував виборчу кампанію партійних лідерів і кондотьєрів, щоб ті вели громадянські війни; і, нарешті, виступав як «спекулянт» у всіляких грошових операціях. Такий тип підприємців — капіталістичні авантюристи — відомий усьому світові, їхні шанси на успіх — коли не рахувати торгівлю, /345/ кредити, банківські операції, — як правило, мали суто ірраціонально-спекулятивний характер або ж були орієнтовані на збагачення шляхом насильства насамперед через набуття здобичі; ця здобич могла добуватися як прямо в ході військових дій, так і у фіксальний спосіб, через постійну експлуатацію тих, кого завоювали.

Капіталізм ґрюндерів, великих спекулянтів, колонізаторів і сучасних фінансистів на Заході зберігає низку таких рис і в сьогоднішній мирний час. Проте в першу чергу вони притамані капіталізмові, орієнтованому на війну. Не чужі такі риси і окремим — саме окремим — різновидам великої міжнародної торгівлі минулого та сучасності. Одначе Заходові, починаючи з нового часу, відомий ще й зовсім інший і до того раніше ніде не знаний різновид капіталізму: раціонально-капіталістична організація (формально) вільної праці. В інших місцях існували тільки окремі передумови такої організації. Скажімо, певний рівень раціоналізації мала тільки невільницька праця на плантаціях та, досить незначний, в античних ергастеріях *, ще менший — у феодальних маєтках і майстернях, а також, на зорі нової доби, у домашньому ремеслі, де працювали кріпаки та залежні від феодалів люди. Стосовно вільної праці, то за межами Заходу ми лише в окремих випадках знаємо «домашню промисловість» у власному розумінні цього слова; повсюдне ж застосування праці найманих робітників не тільки не призвело тут до виникнення мануфактур, а навіть не мало своїм наслідком створення раціональної організації навчання ремесла, як це було в середньовічних цехах Заходу. Виняток складають лише нечисленні й досить специфічні підприємства у межах державних монополій, досить відмінних од сучасних підприємств. Одначе орієнтована на ринок товарів, а не на політичну боротьбу чи ірраціональну спекуляцію, раціональна організація виробництва — це не єдина особливість західного капіталізму.



* Майстерні (латин.).Прим. перекл. /346/



Сучасна раціональна організація капіталістичного виробництва була б неможливою без іще двох важливих елементів: відокремлення підприємства від домашнього господарства, яке є домінуючою рисою сучасного господарського життя, і тісно пов’язаного з ним раціонального бухгалтерського обліку. Відокремлення місця виробництва і продажу товарів від місця проживання виробників також повсюдно поширене (досить згадати східний базар чи античний ергастерій). Капіталістичні асоціації з калькуляцією в межах окремого підприємства також створювались у деяких країнах Сходу та античного світу. Проте в порівнянні з автономією сучасних промислових підприємств це лише зачатки, насамперед тому, що тут цілком відсутні (або тільки ледь помітні) внутрішні засоби цієї автономії: раціональна бухгалтерська звітність і юридично оформлене розмежування між капіталом підприємства та особистим майном підприємця. Загальна тенденція розвитку вела до того, що ремісничі підприємства виникали у межах домашніх господарств («ойкосів») великих правителів чи землевласників, і ця тенденція, як показав уже Родбертус 3, незважаючи на деяку поверхову схожість із західним розвитком, має зовсім інший, ба навіть протилежний характер.

Одначе свого сьогоднішнього значення такі особливості західного капіталізму остаточно набули тільки завдяки їхньому зв’язку з капіталістичною організацією праці. Це стосується й того явища, котре називають «комерціалізацією»: появи ринку цінних паперів та біржі, яка раціоналізувала спекуляцію. Адже без капіталістично-раціональної організації праці усі риси капіталізму, включаючи й тенденцію до комерціалізації, не лише не мали б свого сучасного значення, а й взагалі були б неможливими. Насамперед мова йде про їхнє значення для формування соціальної структури і вплив на всі пов’язані з тим специфічні проблеми сучасного Заходу. Точна калькуляція — основа усього іншого — можлива лише на ґрунті вільної праці. Через те, що ніде, крім Заходу, не було раціональної організації праці, тому /347/ ніде за його межами не знають і раціонального соціалізму. Безумовно, як у всьому світі знали про міське господарство, продовольчу політику, меркантилізм і політику добробуту правителів, раціонування, реґульоване господарство, протекціонізм і теорії laissez-faire * (у Китаї), так само відомі були й комуністичні та соціалістичні господарства найрізноманітніших форм: комунізм, що ґрунтувався на сімейних, релігійних або мілітарних засадах; державно-соціалістичні (в Єгипті), монополістично-картельні організації та організації споживачів різного типу.



* Роби, що хочеш (фр.) — формула економічного лібералізму. — Прим. перекл.



Одначе, так само як поняття «бюрґер» не існувало ніде, окрім Заходу, а поняття «буржуазія» — ніде, окрім сучасного Заходу (незважаючи на те, що всюди існували колись привілеї для міських ринків, цехи, гільдії та інші юридично узаконені відмінності міста від села, які могли набирати досить різноманітних форм), — ніде більше не існувало «пролетаріату» як класу — і це мусило бути так, оскільки відсутня була раціональна організація вільної праці у формі підприємства. Здавна і скрізь мали місце найрізноманітніші форми «класової боротьби» між кредиторами та боржниками, землевласниками і безземельними селянами, залежними людьми та орендаторами, представниками торговельних кіл і споживачами чи землевласниками. Проте навіть та боротьба, яка велась у середні віки на Заході між ремісниками й перекупниками, в інших реґіонах існувала лише в зародковому стані. Зрештою, за межами Заходу відсутнє типово сучасне протистояння між великими промисловцями і вільними найманими робітниками. І саме тому ніде, окрім Заходу, не могла скластися проблематика, характерна для сучасного соціалізму. Таким чином, головною проблемою всесвітньої історії культури в суто економічному її аспекті для нас є не капіталістична діяльність як така, що у процесі свого становлення може набирати найрізноманітніших форм: капіталізму авантюристичного, /348/ торговельного, капіталізму, орієнтованого на війну, політику, управління і пов’язані з цим можливості наживи. Нас цікавить насамперед виникнення буржуазного промислового капіталізму з його раціональною організацією вільної праці. Або, якщо взяти в культурно-історичному аспекті: виникнення західної буржуазії в усій її своєрідності, яка, безумовно, тісно пов’язана з капіталістичною організацією праці, одначе не просто ідентична останній. «Бюрґери» як стан існували й до виникнення специфічно західного капіталізму. Проте, звичайно, тільки на Заході. Очевидно, що специфічно сучасний західний капіталізм тісно пов’язаний із розвитком і можливостями техніки. Сьогодні його раціональність великою мірою зумовлена можливостями обчислення технічно вирішальних факторів, що створює підставу для точної калькуляції. А це, у свою чергу, означає, що раціональність такого роду пов’язана із специфікою західної науки, насамперед точного природознавства з його математичними обґрунтуваннями і точними експериментальними методами. Розвиток цих наук і техніки, що ґрунтується на них, у свою чергу, стимулювався досі тими вигодами, з якими пов’язане застосування науки в системі капіталістичного господарства. Звичайно, виникнення західної науки зумовлене не цими факторами. Позиційний принцип і алгебру знали всі індуси, які винайшли десяткову позиційну систему числення, однак уперше її було застосовано західним капіталізмом, що розвивався, тоді як в Індії це не призвело до запровадження методів сучасної калькуляції та складання балансу. Виникнення математики і механіки також не було зумовлене капіталістичними інтересами. Однак технічне застосування наукових знань — те, що було найважливішим з погляду життєвого укладу народних мас, — здобуло на Заході поширення завдяки економічному стимулюванню такого роду ініціатив. Це стимулювання, у свою чергу, пов’язане зі специфікою соціального устрою західного суспільства. Далі виникає питання: з якими ж саме компонентами цієї специфіки /349/ воно пов’язане, адже, зрозуміло, не всі вони були однаково значимими? Безумовно, до найважливіших із цих компонентів слід віднести раціональну структуру права та управління. Бо сучасний раціональний промисловий капіталізм потребує (не менше ніж калькульованих технічних засобів виробництва) раціонально обґрунтованого права та управління згідно з чіткими формальними правилами, без яких обходяться авантюристичний, спекулятивно-торговельний та політично зумовлений капіталізми в усіх своїх можливих різновидах, проте неможливе раціональне приватногосподарське підприємство з його основним капіталом і точною калькуляцією. Таке право і таке управління в його необхідній технічно-формальній завершеності надав у розпорядження економіки лише Захід. Природно, виникає питання: де джерела такого права? Як показує наукове вивчення цього питання, капіталістичні інтереси, поряд з іншими факторами, безперечно, також сприяли утвердженню й пануванню у сфері права та управління стану вихованих на нормах раціонального права професійно навчених юристів. Однак не можна вважати, що цей стан виникає тільки у зв’язку з такими інтересами чи тільки завдяки їм. Не вони створили це право. У ході його розвитку діяли й зовсім інші сили. Чому, скажімо, капіталістичні інтереси не мали аналогічних наслідків у Китаї чи Індії? Чому в цих країнах ні наука, ні мистецтво, ні державний, ні господарський розвиток взагалі не стали на властивий Заходові шлях раціоналізації?

В усіх наведених випадках ідеться про специфічний «раціоналізм», характерний для західної культури. У це поняття — на що ми далі неодноразово звертатимемо увагу — можна вкладати найрізноманітніший сенс. Можлива, наприклад, «раціоналізація» містичного споглядання, тобто такого ставлення до життя, яке з інших точок зору видається специфічно «ірраціональним». Так само можлива й раціоналізація господарства, техніки, наукового дослідження, виховання, війни, права та управління. /350/ Ба більше, кожну з названих сфер можна «раціоналізувати» під зовсім різними кутами зору і з різною метою; і те, що з одного погляду видаватиметься «раціональним», з іншого може виявитись «ірраціональним». Тому в різних культурах існували цілком відмінні раціоналізації в різних сферах життя. Характерним для культурно-історичної відмінності між ними є те, які сфери раціоналізуються і в якому напрямку. Питання, отже, знову зводиться до визначення своєрідності західного раціоналізму та пояснення його походження. Будь-яка спроба пояснити це мусить, з огляду на фундаментальне значення господарства, зважати насамперед на економічні умови. Проте не можна залишити поза увагою і зворотний каузальний зв’язок. Бо такою ж мірою, як від раціональної техніки та раціонального права, виникнення економічного раціоналізму залежить і від здатності та схильності людей до певних видів практично-раціональної життєвої поведінки. Там, де це гальмується труднощами психічного роду, розвиток господарсько-раціональної життєвої поведінки наштовхується на серйозний внутрішній опір. У минулому найважливішим фактором формування життєвої поведінки повсюдно була віра у магічні та релігійні сили і ті етичні уявлення про обов’язок, що на ній ґрунтувалися. Про них і йтиме мова у наступному викладі, основу якого складають опубліковані раніше й доповнені для цього видання праці. У перших двох статтях, найраніших за часом написання, ми намагаємось підійти до найскладнішого аспекту поставленої проблеми насамперед з однієї точки зору: з погляду зумовленості виникнення «господарського мислення», «етосу» певної форми господарства певним характером релігійної віри. Ілюстрацією тут виступає зв’язок сучасного господарського етосу з раціональною етикою аскетичного протестантизму. Отже, розглядається лише один бік причинного зв’язку. В пізніших працях про «господарську етику світових релігій» робиться спроба, вивчаючи ставлення основних світових релігій до господарства й соціальної структури, проаналізувати /351/ обидва боки каузального відношення тією мірою, яка необхідна, аби віднайти моменти, що їх можна зіставити із західним розвитком. Адже тільки таким шляхом можливе більш-менш однозначне каузальне пояснення тих моментів релігійної господарської етики Заходу, що притаманні лише їй. Пропоновані праці жодною мірою не претендують на те, щоб дати — нехай навіть у стислій формі — загальний аналіз культури. Тут свідомо підкреслені тільки ті особливості інших культур, які були і є протилежними західному культурному розвиткові. Ці праці, отже, орієнтовані лише на те, що у західному розвитку є найважливішим саме під таким кутом зору. Жоден інший шлях досягнення поставленої мети не видається нам можливим. Проте, аби запобігти непорозумінню, слід з усією чіткістю вказати на межі поставленої нами мети. Тих, хто не досить обізнаний у таких питаннях, слід також застерегти ще в одному сенсі, а саме: від переоцінки значення цього дослідження. Очевидно, що ні синолог, ні індолог, ні семітолог чи єгиптолог не знайдуть тут для себе нічого істотно нового. Хотілося б лише сподіватись, що вони не виявлять тут ніяких фактичних помилок, які стосувалися б суті справи. Якою мірою авторові вдалося — у приступних нефахівцеві межах — наблизитись до такого ідеалу, судити не йому. Цілком очевидно, що кожен, хто змушений користатись перекладами і звертатися, з метою правильного розуміння документальних та літературних джерел, до спеціальної, досить суперечливої літератури, висновки якої він також не може самостійно оцінити, має всі підстави досить скромно оцінювати власні здобутки. Тим більше що кількість існуючих перекладів першоджерел (написів та актів) інколи (насамперед це стосується Китаю) ще досить незначна порівняно з тим, що існує і що є важливим. З усього сказаного випливає, що пропоновані статті мають суто попередній характер — особливо там, де мова йде про Азію. Остаточне судження повинні винести лише фахівці. Пропоновані праці взагалі було написано тільки тому, що й досі ми не маємо /352/ таких спеціальних досліджень, які ставили б собі подібну мету й розглядали матеріал з такого специфічного погляду. Будь-якому науковому дослідженню судилося з часом «застарівати», і нашого дослідження це стосується в першу чергу. У дослідженнях такого роду неминуче доводиться вдаватися до аналогій і звертатися, незважаючи на пов’язані з тим сумніви, до матеріалу з інших галузей знань. Однак при цьому слід зважати на всі можливі наслідки і критично оцінювати досягнуті успіхи. В наші дні під впливом модних в літературі настроїв набуває поширення віра в те, нібито можна взагалі обійтися без фахівця, відвівши йому другорядну роль порівняно із «споглядачем», який інтуїтивно осягає істину. Справді, майже всі науки чимось зобов’язані дилетантам, які часто здатні висловлювати досить цінні судження. Проте піднесення дилетантизму до ранґу наукового принципу означало б кінець науки. Хто бажає «споглядань», нехай іде в кіно. Крім того, він має багато можливостей задовольнити сьогодні свої прагнення і в літературній формі. Ніщо не може бути дальшим від наших вищою мірою тверезих і строго емпірично орієнтованих досліджень, аніж настрої такого роду. І ще мені хотілося б додати таке: той, хто прагне «проповіді», нехай іде на збори сектантів. Ми жодним словом не згадуємо тут про будь-яке ціннісне зіставлення тих культур, які порівнюємо. Щоправда, ґрандіозна картина людських доль, маленький фрагмент якої постає тут перед нашими очима, здатна потрясти будь-кого. Одначе в таких випадках було б краще утриматись від власних нікчемних коментарів; вони тут так само мало доречні, як і захоплення виглядом моря чи гірського пасма, — хіба що людина здатна втілити свої емоції у творі мистецтва чи пророчому заклику. В усіх інших випадках нескінченні розмови про «інтуїцію» є не що інше, як нездатність відчути належну дистанцію стосовно об’єкта вивчення, а це не менше заслуговує на осуд, ніж аналогічна позиція щодо людей. /353/

Вважаємо за потрібне пояснити, чому ми не залучили для досягнення поставленої мети етнографічний матеріал у тому обсязі, як то — враховуючи його нинішній рівень — було б необхідним для справді глибокого аналізу (особливо там, де мова йде про релігії народів Азії). Пояснюється це не лише тим, що будь-яка людська працездатність має свої межі, а й насамперед тим, що ми ведемо мову про впливи релігійно зумовленої етики верств, які виступали в ролі «культуртрегерів» у тих чи інших регіонах. Ідеться про впливи якраз із боку їхньої життєвої поведінки. Цілком слушно, що останню в усій її своєрідності може бути вивчено належним чином лише при зіставленні з фольклорно-етнографічним матеріалом. Усвідомлюючи тут певну прогалину, котру з повним на те правом виявить етнограф, сподіваємось якоюсь мірою заповнити її у процесі подальшої систематичної розробки проблем соціології релігії. Одначе такого роду дослідження вже виходило б за межі нашої розвідки з її чітко визначеними цілями. Ми змушені тут обмежитись лише спробою виявити ті аспекти релігій народів Азії, які допускають порівняння з релігіями, що розвивались у межах західної культури.

На завершення треба згадати і про антропологічні аспекти проблеми. Оскільки ми постійно виявляємо, що певні типи раціоналізації набули свого розвитку на Заході, і тільки там, — причому мова йде про раціоналізацію у таких сферах життєвої поведінки, які розвиваються (нібито) незалежно одна від одної, — то природно було б припустити, що тут вирішальну роль відіграють спадкові якості. Автор визнає, що він особисто, згідно зі своїми суб’єктивними поглядами, схильний надавати великого значення біологічній спадковості. Проте, незважаючи на значні успіхи антропології, він усе ж не бачить, яким шляхом сьогодні можна було б точно або навіть приблизно визначити міру, характер і форму можливого внеску антропології в розробку наміченого тут напрямку. Одним із завдань соціологічних та історичних досліджень у майбутньому має стати /354/ вивчення по можливості усіх впливів та причинних зв’язків, які можна переконливо пояснити як реакції на долю і навколишнє середовище. Лише в цьому випадку — якщо до того ж порівняльна расова неврологія та психологія вийдуть із своєї початкової, хоча подеколи обнадійливої стадії, — можна буде сподіватись на задовільні результати такої постановки проблеми. Поки що, як нам здається, такі передумови відсутні, а тому посилання на «спадковість» означало б нерозважливу відмову од тієї міри пізнання, яка можлива на сьогодні, і зведення проблем до ще не відомих (нині) факторів.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.