[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 381-396.]

Попередня     Головна     Наступна

Макс ВЕБЕР

«ЦЕРКВИ» І «СЕКТИ» У ПІВНІЧНІЙ АМЕРИЦІ

Церковно- і соціополітичний нарис

І

Кожен не позбавлений спостережливості відвідувач Сполучених Штатів одразу зверне увагу на активність життя церковних громад у цій країні. Звичайно ж, стрімка європеїзація сьогодні дещо гальмує той вплив церкви на все людське життя, який був притаманний справжньому «американізмові». Гідні подиву компроміси між цими тенденціями можна бачити на прикладі такого пункту із статутів обох чиказьких університетів: від обов’язкової — під загрозою відрахування з університету — присутності на церковній службі студенти можуть «відкупитися», показавши довідку про відвідання певного обов’язкового мінімуму богослужінь; кожному ж, хто протягом семестру перевищував — насправді чи «відкупившись» — встановлену норму відвідання богослужінь, цей надлишок зараховувався у кредит на наступний семестр.

«Сучасний» (або ж такий, що прагне мати вигляд «сучасного») американець у розмові з європейцем відчуває себе незручно, тільки-но мова заходить про релігійну своєрідність його країни. Проте з погляду корінного «янкі» це явище недавнє, і глибин життя така «секуляризація» ще не зачепила, принаймні коли йдеться про акгло-американські кола, їхня виокремленість і — як ми хочемо тут показати — значна частка їхнього успіху у боротьбі за існування ґрунтується саме на оцій «відсталості». Та й чи можна всерйоз вести мову про «відсталість» там, де йдеться про один із найвпливовіших і сьогодні складників способу життя, який дає себе відчути незвичним для нас, ґротесковим, часто навіть шокуючим способом. Вихідці з американських родин німецького походження, які протягом часу, /382/ більшого за життя одного покоління (на противагу «New York proper») *, проживають у Брукліні, відомому своєю набожністю, відчувають як певну перешкоду на шляху до зближення з корінними мешканцями те, що не можуть без труднощів дати змістовну, а не суто «формальну» відповідь на невипадкове запитання: «То what church do you belong?» **. Ще й сьогодні вважається за цілком нормальне явище, коли спекулянт земельними ділянками, прагнучи збути ділянку під забудову, насамперед будує там «церкву» (тобто дерев’яну споруду з вежею, на зразок тієї, що у нас малюють на коробках з дитячими іграшками), після чого за 500 доларів запрошує якогось проповідника, котрий щойно скінчив семінарію, і прямо або натяком дає йому зрозуміти, що той матиме шанси лишитися тут постійно, тільки б ділянка швидше стала заселеною, щоб там було кому проповідувати. Здебільшого так і трапляється.

Статистичні дані, які приватним шляхом потрапили в наше розпорядження, свідчать про те, що й зараз у середньому лише близько 6 % населення США формально не належить до жодної конфесії, — і це у країні, де конституційна заборона надавати перевагу якійсь одній конфесії виконується настільки ретельно, що тут немає офіційної статистики віросповідань, оскільки цікавість до цього питання з боку державних органів може розцінюватись як антиконституційна дія. До того ж «належність» до церковної громади означає тут щось зовсім інше, аніж у нас, насамперед з матеріального боку: некваліфіковані портові робітники та робітники деревообробної промисловості, що належать до євангелічної громади з околиць Буфало, тратять на церкву близько 80 марок щорічно на одну особу — і це не рахуючи численних collections ***, необхідних для підтримки існування священика й церкви.

* Власне Нью-Йорк (англ.). — Прим. перекл.

** «До якої церкви ви належите?» (Англ.) — Прим. перекл.

*** Грошовий збір (англ.) — Прим. перекл. /383/

Наскільки отакий — офіційно заборонений — інтерес щодо конфесійної належності нагадує постійне випитування місця народження та імен рідних героями гомерівських поем, переконався на власному досвіді один німецький отоларинголог, котрий оселився у Цінцінаті. Коли він запитав у свого першого пацієнта, на що той скаржиться, пацієнт, на превелике здивування лікаря, насамперед повідомив: «І am from the 2 Baptist Church in the X-Street» *. До захворювання носа, як у цьому далі переконався здивований лікар, такий факт прямо не стосувався, — проте він означав дещо інше, не менш для нього важливе: «Не турбуйся щодо гонорару!»

Належність до якоїсь «солідної», за американськими уявленнями, церковної громади ґарантує моральну репутацію індивіда, і не лише суспільну, а й насамперед ділову. «Пане, — сказав мені один старий джентльмен, комівояжер фірми «Undertakers Hardware» **, з яким я деякий час перебував у штаті Оклахома, — як на мене, кожен може вірити у що завгодно або не вірити, та коли я знаю, що мій клієнт не відвідує ніякої церкви, то я не позичу йому й 50 центів: why pay me, if he doesn’t believe in anything?» ***. У неосяжній за своїми розмірами малонаселеній країні з непостійним складом населення, де судочинство ще й досі пройняте духом англо-норманського формалізму, а кримінальне право недосконале і для основної маси фермерів Заходу паралізоване привілеями гомстедів ***, надання індивідуального кредиту могло ґрунтуватися тільки на такого роду церковних ґарантіях кредитоспроможності.

* «Я належу до другої баптистської церкви на такій-то вулиці» (англ.). — Прим. перекл.

** «Торгівля чавунними надгробками» (англ.). — Прим. перекл.

*** Що змусить його повернути гроші, коли він ні в що не вірить? (Англ.) — Прим. перекл.

**** Гомстед — земельна ділянка, яку за законом міг отримати кожен американець по досягненні 21 року. — Прим. перекл.

Аналогічним чином у середні віки єпископи були першими кредитоспроможними особами, оскільки у разі несплати боргу без поважної /384/ підстави над ними тяжіла загроза відлучення од церкви. Та неймовірно розвинена система позичок, що за моїх студентських років давала можливість членам гейдельберзького студентського товариства обходитись без власної «готівки», чи той же горезвісний кредит, яким міг користуватися німецький лейтенант, оскільки за нього потенційно ручався його полковник, — ці явища однаковою мірою спираються на (справжнє або уявне) значення «соціальних порук»: все громадське існування того, хто бере кредит, ґрунтується на належності до певної спільноти, яка ґарантує його кредитоспроможність. Така сама справа і з членами американської церковної громади, проте у значно більшому масштабі: у зв’язку з іще досить слабкою диференціацією цільових соціальних об’єднань у Сполучених Штатах, де зберігають силу давні традиції, найдавніша і найуніверсальніша з усіх спільнот — релігійна — репрезентує практично всі ті «соціальні» інтереси, які індивід має за порогом власної домівки. Церковна громада влаштовує не лише лекції на різні теми, чайні вечори, недільні школи, всілякі благодійні заходи, а й найрізноманітніші спортивні, в тому числі футбольні змагання і т. ін., прагнучи по можливості завершити усе це службою Божою. Людина ж, котра внаслідок якогось dishonourable conduct * публічно виводиться (як це було раніше) зі складу членів громади чи (як це роблять зараз) просто перестає числитися в її списках, зазнає своєрідного соціального бойкоту; хто не є членом громади, той фактично не має ніяких соціальних «зв’язків». Незважаючи на певні послаблення щодо цього, які (коли навіть не брати до уваги сучасний проґрес) виникають внаслідок гострої конкуренції деномінацій між собою і пов’язаного з нею «полювання на душі», що дедалі поширюється, незважаючи також на загальне зменшення впливу церкви на життя, — ті ґарантії ділових якостей, які надає перебування в церковній громаді, зберігають і сьогодні ще досить велику вагу.

* Ганебний вчинок (англ.). — Прим. перекл. /385/

Сьогодні цю функцію у релігійних громадах частково переймають численні «ордени» і клуби різного ґатунку: майже кожен дрібний підприємець носить у петельці яку-небудь позначку. Одначе прообразом усього цього продовжує залишатися церковна громада — організація, цілком і повністю спрямована на те, щоб плекати «поважність» індивідів. Свого найдосконалішого розвитку така функція набула (і ми розглянемо це детальніше) в об’єднаннях, які є «сектами» у тому специфічному значенні слова, що його ми далі пояснимо. Особисто мені це стало чітко зрозумілим, коли я прохолодної жовтневої неділі був присутнім в одному з округів штату Північна Кароліна на обряді баптистського хрещення: по десять осіб обох статей, святково одягнені, по черзі заходили у крижану воду гірського струмка, в якій протягом усієї церемонії стояв, занурившись по пояс, проповідник, одягнений у чорну одіж. Підтримуючи одне одного за руки, вони, після здійснення ритуальних церемоній, ставали у воді на коліна, а потім опускали в неї обличчя, після чого виходили на сухе, пирхаючи і тремтячи. Знайомі фермери, які стояли поряд зі своїми возами і кіньми, вітали їх і трохи згодом розвозили по домівках. Віра, здавалося, рятувала їх від застуди. Мій двоюрідний брат, із ферми котрого ми сюди приїхали, був, унаслідок свого німецького походження, далеким від будь-якої релігійності і дивився на все, що відбувалося, з певною зневагою. Та раптом він, з цікавістю приглядаючись до інтеліґентного вигляду юнака, який саме занурювався у воду, сказав мені: «Oh see: Mr. N, — I told you so!» *.

* «Дивись, пан N.! Я ж казав тобі!» (Англ.) — Прим. перекл.

На моє запитання, що він має на увазі, родич пояснив, що пан N. хоче відкрити власний банк і потребує кредитів. З подальших пояснень випливало, що вступ до баптистської громади має важливе значення не лише з погляду майбутньої баптистської клієнтури, а й насамперед для клієнтів, котрі не є баптистами, і цей вступ означає всебічну перевірку моральних та ділових якостей /386/ індивіда, всього його попереднього життя (мені мимоволі пригадалося, що майже так само ретельно у нас перевіряють претендентів на звання офіцера резерву). У цих питаннях немає нічого другорядного. Будь-яка неточність у виконанні грошових зобов’язань, легковажні витрати, відвідання трактирів — словом, усе, що могло поставити під сумнів суспільні якості кандидата, розцінювалось як підстава для відмови у вступі до громади. У разі ж вступу індивід погоджував із сектою навіть найменші кроки свого життя. Коли він переїздив у інше місце, то одержував відповідне свідоцтво, без якого його не прийняли б у місцеву громаду такої деномінації. Коли ж він (не з власної вини) відчував якісь матеріальні труднощі, то секта прагнула надати йому певну підтримку, аби її репутації не було завдано шкоди (сьогодні цим правилом у сектах вже не керуються, проте воно продовжує діяти в численних «орденах»).

Виняткову суворість контролю, встановленого тими сектами, які розвинулись на основі перехрещення (насамперед квакери) над усім способом життя і особливо над діловою порядністю своїх членів, можна спостерігати протягом цілої їхньої історії: пуританська «мирська аскеза» займає тут провідне місце саме завдяки спрямованості «церковної дисципліни» у цей бік. Безумовна чесність, а тому, зокрема, система стабільних цін у дрібній торгівлі, солідна поведінка у кредитних справах, утримання від усіляких «мирських» затрат і будь-яких форм debauchery * — словом, твереза діловитість у межах професії протягом усього життя виступає специфічною, а по суті — єдиною формою, завдяки якій можна довести свою належність до християнства, а отже, моральну леґітимність своєї належності до секти.

* Розпуста (англ.). — Прим. перекл.

Якщо в Америці й нині суворо забороняється торкатися у проповідях догматичних питань, зокрема так званого «вчення про відмінність», а «pulpit exchange» (обмін популярними проповідниками /387/ різних сект) і загалом прагнення створити міжденомінаційні картелі для запобігання «прихованій конкуренції» при залученні нових членів ще й зараз досить поширене, — то сьогодні усе це є симптомами того індиферентизму, який несе з собою європеїзація. Однак і в минулому можна спостерегти такі специфічно «недогматичні» епохи — зокрема, байдужість (відносна) до догматичних питань є істотною ознакою «пієтистського» християнства. Основний принцип усіх різновидів «аскетичного» протестантизму (радикального кальвінізму, баптизму, меннонітського вчення, квакерства, методизму та аскетичних гілок континентального пієтизму) полягає в тому, що лише підтвердження у цьому житті, зокрема у професійній праці, є ґарантією відродження у потойбічному світі і наступного виправдання перед Господом; з цього неминуче випливає висновок: «випробуваним» християнином може бути лише випробувана «людина професії», зокрема в капіталістичному дусі — надійна «ділова людина». Християнство саме такої проби було головним вихователем «капіталістичної» людини, і вже у XVII сторіччі письменники з квакерського середовища радіють виявленій до них прихильності Бога, який посилає «дітей цього світу» у їхні, квакерів, магазини, — бо тут покупців завжди чекає гарне обслуговування, стабільні ціни і т. ін. Поряд із такого роду «педагогічним» впливом мала і певною мірою ще й сьогодні має значення конституція такої релігійної спільноти саме як «секти» у специфічному значенні цього слова.

Що це означає? І чим взагалі є на ґрунті західного християнства «секта», на відміну від «церкви»?

II

Ані обмежена кількість прихильників (баптисти є однією з найвпливовіших протестантських деномінацій), ані відсутність формального «визнання» з боку держави та відповідних привілеїв (що характерне для всіх деномінацій в Америці) не можуть самі по собі бути вирішальною ознакою. Звичайно, /388/ ми знаємо, що величина соціальної групи суттєво впливає на її внутрішню структуру. Обмеження розмірів церковно-правового об’єднання, громади, такими межами, щоб її члени могли особисто знати одне одного і, отже, взаємно оцінювати й контролювати своє «підтвердження», віддавна належить до фундаментальних принципів анабаптизму, а також справжнього методизму (так звані class meetings, де віруючі, на перших порах щотижня, взаємно сповідувалися одне перед одним). Тут слушно також згадати ecclesiolae пієтизму. Варто лишень відвідати берлінський кафедральний собор, аби побачити, що коли не у величному, пройнятому цезарепапістським духом головному приміщенні, то в маленьких, позбавлених будь-яких містичних пишнот бічних приміщеннях, де збираються квакери і баптисти, ще живе «дух» протестантизму у найпослідовнішій його формі. З іншого боку, значне поширення методизму, який у різноманітних проявах є своєрідною мішаниною принципів «церковних» і «сектантських», сприяє тому, що сьогодні очевидну перевагу здобувають перші. Хоча факт нечисленності тісно пов’язаний із внутрішньою суттю сектантства, та сам по собі він ще не є нею. Що ж до відносин із державою, то «церква», природно, як і «секта», фактично однаково не мають офіційного державного «визнання». Справжня різниця між ними у цьому розумінні полягає ось у чому: те, що для «церкви», як лютеранської, реформованої, так і для католицької, є чимось «випадковим» і принципово несумісним із їхньою структурою, для «секти», навпаки, виступає чимось стимулюючим з релігійного погляду. Для усіх сект, які постали із великого народного руху перехрещення, «відокремлення церкви від держави», — це догматична засада, а для радикальних пієтистських об’єднань (кальвіністи-індепенденти й радикальні методисти) — це принцип структурної організації.

* Букв.: церковка, невелике зібрання {давньогр.). — Прим. перекл. /389/

Церква прагне бути інститутом, свого роду Божим фідеікомісом для спасіння душі індивіда; вона дана йому від народження, а для неї він є насамперед об’єктом впливу, який здійснюється суто «службовим» шляхом. «Секта» ж — відповідно до створеної тут ad hoc термінології, яка самими членами сект ніколи не вживається, — це, навпаки, добровільне об’єднання перш за все релігійно кваліфікованих індивідів, куди вступають при взаємній добровільній згоді. Ті конкретні різновиди релігійних об’єднань, які існували історично, стосовно цих двох протилежних форм не можна вважати просто прикладами. Слід з’ясувати собі питання, в чому саме та чи інша конкретна деномінація відповідає першому або другому «типові». Одначе принципова протилежність тут раз у раз дається взнаки. Адекватним символом специфічно «сектантського» характеру анабаптизму є хрещення, яке здійснюють виключно за умови вільного волевияву дорослої людини. Позбавлена ж внутрішньої правдивості «конфірмація», про перенесення терміну якої за межі дитячого віку клопотався, як відомо, Штекер *, є лише формальним, не «щирим» сподіванням, яке внутрішньо суперечить самій структурі нашої церкви, котра в принципі недалеко відійшла від не таких уже й «наївних» селянських уявлень про те, що пастор, як керівник Божого фідеїкомісу, мусить вірити більше, аніж його громада, і завдяки наявності у нього благодаті здатний це робити. «Універсалізм» церкви означає, що її благодать однаковою мірою спрямована й на праведних, і на грішних: тільки відкрите невизнання її авторитету, що проявляється у свідомому і злісному небажанні покаятись, може мати своїм наслідком «відлучення». Громада ж тих «небагатьох, кого обрано до спасіння», є «невидимою церквою», і повне знання про неї має тільки Бог. Для справжньої секти «чистота» її особового складу є найпринциповішим життєвим питанням: у добу утворення пієтистських сект одним з рушійних мотивів поведінки було побоювання розділити вечерю з тим, хто «відштовхнутий» Господом, або ж /390/ отримати цю вечерю із рук прислужника, який не мав свідчень «обраності». Секта прагне бути релігійною «елітою», котра зримо втілює «невидиму церкву» у громаді «обраних». Вона не терпить будь-якого втручання у її внутрішнє життя тих, хто не має відповідної релігійної кваліфікації, і прагне не підтримувати ніяких стосунків із земними носіями влади. Тому твердження: «Богові слід коритися насамперед, а вже потім людині», — з різними тлумаченнями якого пов’язана у певному розумінні культурна місія західного християнства загалом, набуває тут дещо антиавторитарного відтінку.

Оцінка людини виключно з погляду релігійної кваліфікації, що її вона мусить підтвердити своїм способом життя, неминуче підриває коріння будь-якої феодальної і династичної романтики. Відраза до всілякого «обожнювання тварного» не обмежувалась рамками «сект» у вузькому значенні цього терміна, а була властивою усім без винятку об’єднанням, організованим за типом секти. Вона є атрибутом цілої аскетичної релігійності як такої, а в кальвіністів-пуритан — прямим наслідком вчення про предетермінізм, перед страхітливою серйозністю якого усяка думка про «благодатність» земних інституцій видається блюзнірством і шляхом у напрямку до загибелі. Проте, звичайно, свій найповніший розвиток такі настрої здобувають на ґрунті антиавторитарного за своєю природою сектантства. Коли квакери, категорично відмовляючись від будь-яких формул придворного етикету й пошанування можновладців, брали на себе не лише страдницький вінець, а й тягар повсякденних кпинів, — вони робили це з переконання, що схилятися можна лише перед Господом, і було б образливим для Нього робити це стосовно людей. Безумовне відкидання будь-яких претензій з боку держави, котрі «суперечать совісті», і вимога «свободи совісті» як абсолютно значимого права особистості перед державою була послідовно осмислена як позитивна релігійна вимога тільки на ґрунті сектантства. Найлогічніше це було зроблене в етиці квакерів, одним з головних принципів якої було: те, /391/ що для одного — обов’язок, для іншого може бути заборонене, бо для одного саме дія, а для іншого — утримання від неї найбільше відповідатимуть голосові їхньої власної совісті. Таким чином, автономія індивіда отримує свою надійну опору не в індиферентизмі, а в релігійній позиції, причому боротьба проти будь-якого «авторитарного» свавілля підноситься до рівня релігійного обов’язку. Завдяки цьому індивідуалізм у добу своєї героїчної юності ставав впливовим чинником суспільної інтеґрації. Універсалізмові церкви, який легко поєднується з етичною невибагливістю, у межах секти протистоїть етичний ригоризм пропаґандистського спрямування. Найлогічніше це обґрунтовано у тій же етиці квакерів, котра вчить, що Бог осяває своїм «внутрішнім світлом» також і тих, до кого не доходить Євангеліє: не об’єктивовані тексти і традиції, а сам релігійно кваліфікований індивід виступає тепер носієм об’явлення, яке вічно триває, ніколи не завершуючись. Отже, «невидима» церква більша, аніж та секта, яка у нас «перед очима»; її прихильників об’єднує розуміння протестантської місії як такої, що, по суті, лише розпочинається від пієтизму та сект і не може виконуватись як замкнена у парафіяльних рамках, цілком коректна «служба» церкви. Про те, які могутні економічні інтереси здатний ставити собі на службу процес утворення спільнот типу сект, вже мовилося вище. Секти як такі за своєю природою є одними з «найпартикулярніших» утворень, проте релігійність сектантського типу — одна з найспецифічніших різновидів живої, і не лише традиційної, «народної» релігійності. Секти самі були спроможні поєднати позитивну релігійність із політичним радикалізмом, вони здатні були, виходячи із засад протестантської релігійності, наповнити життя широких мас, і насамперед сучасних робітників, також інтенсивним релігійним змістом, який поза їхніми межами можна спостерігати лише у святенницькому фанатизмі відсталих селян. Тому вплив сект виходить далеко за внутрішні межі. Саме вони надали американській демократії /392/ характерної гнучкої форми та індивідуалістичного спрямування. З одного боку, думка про те, що лише Богом надана людині релігійна кваліфікація є вирішальним чинником порятунку її душі, що тут не допоможуть ніякі магічні таємниці, що лише практична поведінка людини та отримання відповідного «підтвердження» може вважатися за ознаку того, що вона перебуває на шляху до спасіння, — усе це змушує індивіда в найважливіших для нього життєвих питаннях покладатися виключно на самого себе; з іншого ж боку, лише така «ґарантована» кваліфікація індивіда була засадою соціального згуртування громади. І саме на зразок сект конституюється та незліченна кількість соціальних утворень, якими просякнута тканина всього американського життя.

Хто розуміє «демократію» у вигляді розпорошеної на атоми людської маси, як це полюбляють робити наші романтики, той глибоко помиляється (принаймні коли йдеться про американську демократію): не демократія, а бюрократичний раціоналізм був би наслідком такої «атомізації», оскільки здолати її можна було б, лише нав’язавши «поділ» зверху. Справжнє американське суспільство (і це стосується насамперед «середніх» і «нижчих» верств населення) ніколи не нагадувало якусь купу піску; воно ніколи не було тим будинком, де відчиняються двері кожному, хто прийшов; воно було і лишається пройнятим усякого роду «обмеженнями». Індивід у цьому суспільстві — принаймні там, де збереглися ще старі звичаї, — ніколи не відчуває надійного ґрунту під ногами ані в університеті, ані в діловій сфері, доки йому не вдасться увійти до якогось соціального об’єднання (у минулому майже завжди церковного, а сьогодні будь-якого) і утвердити себе там. Давній «сектантський дух» з неминучою послідовністю панує всередині цих об’єднань. Вони є «артефактами», мовлячи словами Фердинанда Теніса, — «суспільствами» (Gesellschaften), а не спільнотами (Gemeinschaften) ². Це значить: вони не ґрунтуються на потребі «душевного спілкування» і /393/ не прагнуть до «душевних цінностей»; індивід прагне, увійшовши до складу групи, утвердити насамперед самого себе; тут відсутня ота недиференційована селянсько-веґетативна «душевність», без якої німець не може уявити собі ніяку спільноту. Твереза «діловитість» такого об’єднання у спілку вимагає суворого підпорядкування індивіда цілям діяльності групи — хай то футбольний клуб чи політична партія, — однак це не означає, що для індивіда зникає необхідність постійно дбати про власне самоутвердження: навпаки, якраз всередині групи, у колі приятелів перед ним у повному обсязі постає завдання самоутвердитись. А тому соціальне об’єднання, до якого належить індивід, не є для нього чимось «органічним», якоюсь містичною всеохопною цілісністю, а завжди є механізмом, що ним свідомо користуються для досягнення деяких власних матеріальних або ідеальних цілей. Ось найзначиміша соціальна справа, у ставленні до якої з особливою виразністю проступає типова «безцеремонність» сучасного американця: вести облік векселів — це бізнес, однак і підготовка державних документів — це теж бізнес, і останнє аж ніяк не є «святіше», ніж перше. Зрештою, — «буває ж таке!» — як завжди здивовано відзначав рядовий німецький чиновник, коли знайомився з тією величезною працею, яку здійснював його американський колеґа і яка лишалася непомітною для наших очей через густий туман корупції, характерної для великих міст, партійних інтриг та шахрайства.

Звичайно ж, демократичний характер Північної Америки значною мірою зумовлений колоніальним характером культури цієї країни і виявляє тенденцію послаблюватись у міру послаблення цього характеру. Окрім того, всі особливості американського життя, про які йшлося вище, містять у собі певну долю тієї розсудливо-песимістичної оцінки людини і всіх людських звершень, яка притаманна «церковним» різновидам пуританізму. Проте такого роду поєднання внутрішньої ізоляції індивіда, яка стимулює максимальний розвиток його творчої /394/ активності «назовні», з його здатністю створювати стабільні соціальні групи з максимальним рівнем контролю за такою активністю могло — у вищих своїх проявах — розвинутись лише на ґрунті сектантства.

Нам, сучасним, релігійно «немузикальним» людям, важко уявити собі чи навіть повірити в те, яку неймовірно важливу роль відіграли — у добу формування характеру сучасних культурних націй — оці релігійні моменти, котрі в часи, коли турбота про потойбічне життя була для людини найреальнішою з усіх справ, набирали всезагального значення. Наша, німців, доля через різні історичні обставини склалася так, що релігійна революція означала для нас насамперед такий розвиток, коли корисною виявлялася не індивідуальна ініціатива, а ореол «служби». Воднораз ситуація була такою, що (оскільки релігійні спільноти у нас і раніше, й потім існували тільки в «церковній» формі, як «установи») всяке прагнення емансипації особистості від «авторитету», будь-який «лібералізм» у широкому розумінні мусили бути чимось ворожим релігійним спільнотам, — і в той же час вони не мали тієї власної об’єднуючої сили, що (поряд з іншими історичними чинниками!) притаманна була також і «сектантству», яке розвивалося взагалі у досить відмінному від нас англосаксонському світі. Очевидно, що такий розвиток сьогодні, у межах діяльності релігійних громад, надолужити вже не можна, навіть коли б хтось захотів це зробити. Сьогоднішні «вільні церкви» не бажають бути ніякими сектами і не можуть ними бути. Зрештою, будь-яка «просвітницька релігія» на зразок тієї, про яку йшлося у Ґете, справжньому сектантству ворожа так само, як і перша-ліпша, а особливо ліберальна, теологія. Звичайно, і сектам не чуже прагнення розвивати свою власну теологію. Але ні проти чого не виступає справжнє, послідовне сектантство з такою пристрастю, як проти поваги до наукового аналізу релігії. Не якесь там почерпнуте з книжок знання, а лише релігійна кваліфікація особистості дає підстави очолювати громаду; цю тезу обстоюють усі різновиди специфічно /395/ протестантського сектантства, тому не випадково, скажімо, кромвелівські «святі» дійшли до прямої війни проти всякої теології, а також проти церковних «посад» та «десятини», яку ті посади дають церкві, — отже, проти освіченого з політичного й духовного боку lеіsure classes * і особливо проти університетів. Трагічною внутрішньою суперечністю життя та діяльності Кромвеля було те, що він як «політик-реаліст» мусив у цьому питанні виступити проти своїх однодумців. Бо це означало, що він пробував співвідносити релігійні постулати з позарелігійними політичними й духовними культурними цінностями. Тож зрозумілими стають слова, які звучали на смертному одрі Кромвеля: «Він колись сподобився ласки Божої». Одне поза сумнівом: усі сьогоднішні арґументи проти «вузькості» й «заплутаності» сектантства, які ми чуємо від найкращих «сучасних», вільних від догматизму поборників ідеалу університетської євангелічної «церкви», означають тільки те, що якраз культурні цінності, а не глибинні релігійні потреби, є для них найголовнішим.

* Клас нероб (англ.). — Прим. перекл.

Ми не збираємося тут давати будь-яких оцінок сектантській релігійності як такій. Ті приклади, до яких ми вдавалися вище, вибрані, як у цьому може переконатися кожен, зовсім не для того, аби пробудити до неї якусь симпатію. Вони певніше здатні посилити, на противагу «пуританізмові», оту поширену в наших краях віру, яка, по суті, була чистим «лицемірством» і залишається таким і до сьогодні. Одначе спростовувати тут такі сумнівні уявлення аж ніяк не входить у мої наміри; я, проте, вважаю, що скрізь і завжди там, де інтенсивні релігійні ідеї знаходили і знаходять своє зовнішнє соціальне втілення та — свідомо чи мимоволі — не переплітаються з політичними, економічними й «суспільними» інтересами, вони однаковою мірою «розбавляються і розбавляються водою», а також (про що сьогодні часто забувають) не лише водою. Коли ж вести мову про «оцінку», то треба було б /396/ насамперед поставити собі питання, чи не мусили б бути найадекватнішою формою «служіння Господу» (для віруючих, які не хотіли б поєднувати власне «релігійний» зміст із формальними психологічними ознаками тих естетських декадентських настроїв, що їх сьогодні викликають, вдаючись до всіляких музичних та візуальних містифікацій) якраз оті «тверезі» meeting * квакерів, де «реальні» та «бажані» моменти релігійного спілкування зведено, як правило, до мінімуму і часто все здійснюється у глибокій мовчанці. Мусили б бути! — бо загалом ідеться про те, що навіть коли «сучасна» людина у даному конкретному випадку насправді (чи, як це іноді буває, лише в уяві) має релігійний «слух», вона все ж продовжує залишатися істотою, абсолютно не здатною діяти в межах релігійних спільнот, і внаслідок цього приречена задовольняти свої релігійні потреби не за допомогою тієї чи іншої секти, а за допомогою церкви (яку вона, коли не бажає, може взагалі «не помічати»). Однак не повинно бути жодного сумніву, що саме оцей момент — у поєднанні з абсолютною індиферентністю стосовно всього, що виходить за межі звичного і зрозумілого для «коректних» бюрґерів, — є свідченням тієї загальної слабкості власне релігійних мотивацій, яка упродовж найближчого майбутнього сприятиме нашій «національній» церкві, і не тільки їй, а й будь-якій церкві взагалі.

* Зібрання (англ.). — Прим. перекл.

Попередня     Головна     Наступна