[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 479-495.]

Попередня     Головна     Наступна

Олександр ПОГОРІЛИЙ

ЧИТАЮЧИ ВЕБЕРА

Твори Макса Вебера (1864 — 1920), ще недавно у нас мало кому відомі, нині, завдяки появі перекладів, стають доступними якнайширшому читацькому загалові *. Однак доробок визначного німецького мислителя XX ст. настільки багатогранний і значний за обсягом, що перекладені у нас Веберові праці можна назвати лише «верхівкою айсберга»: Повне зібрання творів Вебера, яке зараз виходить друком на його батьківщині, складатиметься з-понад тридцяти об’ємистих томів. Аби полегшити читачеві опанування класичної спадщини, на Заході вже давно практикують видання їхніх дайджестів — хрестоматій та антологій, куди входить те, що дозволяє скласти перше уявлення про класичну концепцію і може стати дороговказом до глибшого її засвоєння. Як правило, такі видання супроводжуються ретельно укладеним довідковим апаратом, коментарями і т. ін., що робить їх корисними водночас і фахівцям, і масовому читачеві, але насамперед тим, хто працює з класичними текстами у межах вузівських навчальних програм, — студентам, аспірантам, викладачам.

* Вебер М. Избранные произведения/ Отв. ред. и сост. Ю. Н. Давыдов. — М.: Наука, 1990; Вебер М. Избранное. Образ общества / Гл. ред. С. Я. Левит. — М.: Юрист, 1994; Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К.: Основи, 1994.

Якраз таке спрямування має пропонований читацькій увазі збірник вибраних праць Макса Вебера, вперше опублікований відомим німецьким видавництвом «Альфред Кренер» 1975 року у багатотомній серії «кишенькових видань» («Taschenausgabe»), що саме й запланована з тією пропедевтичною метою, про яку йшлося вище. З часу виходу у світ ця /480/ антологія витримала вже кілька перевидань, і її справедливо вважають одним із найкращих джерел для опанування Веберової «великої соціології» — насамперед таких фундаментальних праць, як «Господарство і суспільство» та «Господарська етика світових релігій».

У передньому слові до цього видання його упорядник, відомий німецький веберознавець Йоган Вінкельман зазначав, що назва антології відповідає трьом головним темам Веберових наукових пошуків: соціології розуміння, загальноісторичним дослідженням і політичній теорії. Карл Ясперс у відомому слові пам’яті Вебера сказав, що ця людина була водночас великим вченим, великим політиком і великим філософом. Отож і упорядник зазначеної антології добирав саме ті тексти, які дали б змогу за множиною окремих тем і фактів відчути Веберове світобачення, його своєрідну й глибоку «філософську антропологію». А майже хронологічний порядок розміщення матеріалу дозволяє читачеві зрозуміти Веберові ідеї у їхній послідовності та розвитку.

Максові Веберу випало жити й працювати в епоху, коли європейська людність переживала глибоку кризу. Кульмінацією цієї кризи стала перша світова війна, у полум’ї якої спопеліли надії і сподівання тих, хто вважав тодішню Європу осередком цивілізованості й гуманності. Серед німецьких гуманітаріїв кризові настрої почали визрівати ще непередодні війни. Найпослідовніше втілились вони у філософській творчості Фрідріха Ніцше, який поставив під сумнів усю просвітницьку раціоналістично-гуманістичну традицію і закликав до «переоцінки усіх цінностей». Дещо згодом песимістичний діагноз західній культурі поставив Освальд Шпенґлер у своїй відомій праці з промовистою назвою «Занепад Заходу». Прагнучи віднайти якісь нові духовні орієнтири, дехто з тогочасних західних інтелектуалів починає «лівішати», шукаючи істину на шляху «нового прочитання» Маркса, або ж звертається до вчення 3. Фройда і його послідовників. Своєрідність позиції Макса Вебера полягала насамперед у тому, що він /481/ відгукується на болючі питання сучасної йому доби, не полишаючи меж «раціонального дискурсу», чи, просто кажучи, здорового глузду. Він усвідомлював, що після Маркса і Ніцше критерії наукової раціональності у сфері гуманітарного знання уже не можуть бути такими, якими їх уявляв собі Огюст Конт. Водночас він як ніхто інший прагнув мислити у межах емпірично обґрунтованої науки і зневажливо ставився до будь-яких спроб «втечі в ірраціональне». Як справедливо зауважує німецький веберознавець В. Момзен, Вебер прагнув іти за великою традицією європейського просвітництва у час, коли ця традиція позбулася своєї аури й занепадала.

Праці Макса Вебера вражають енциклопедичним обсягом матеріалу, що є в них предметом дослідження, всебічністю і глибиною його аналізу. Він вивчав історію торговельних об’єднань та біржі, аграрні відносини в античному світі, сучасне становище сільськогосподарських та індустріальних робітників, історію східних суспільств, східні релігії, типи політичного панування, професійні орієнтації науковців та політиків і т. ін. Однак він не абсолютизував якийсь один тип причинно-наслідкових зв’язків, протиставляючи його іншим (як це мало місце у Марксовій теорії «базису і надбудови»). Згідно з Вебером, каузальні впливи в суспільстві можуть діяти у найрізноманітніших напрямках, соціальні феномени перебувають у стосунках взаємовпливу і взаємопроникнення. Саме тому однаково значимим і цінним з наукового погляду буде і вивчення економічної зумовленості релігійного життя, і, навпаки, релігійної зумовленості господарської поведінки.

Соціологічні ідеї М. Вебера тісно пов’язані з його суспільно-політичною орієнтацією, і поза її контекстом повною мірою зрозуміти їх важко. У своїй громадській та політичній діяльності вчений обстоював ідеї націонал-лібералізму. Прихильники національно-ліберальної ідеології обстоювали потребу прискореної капіталістичної модернізації німецької економіки і, відповідно, — зменшення впливу юнкерства та бюрократії і посилення політичного впливу /482/ національної буржуазії. Йшлося, врешті-решт, про перехід від військово-монархічного режиму до парламентської демократії британського зразка. Однією з основних колізій тодішнього німецького політичного життя стало те, що юнкерсько-мілітарна верхівка була вже практично не здатна керувати країною, тоді як німецька буржуазія виявила себе ще політично незрілою для виконання таких функцій.

Вчений називав себе сином буржуазного класу і свою місію як політичного діяча пов’язував насамперед з формуванням політичної свідомості свого класу і пробудженням його політичної ініціативи. Ідеологія лібералізму видавалася йому найадекватнішою формою усвідомлення національною буржуазією свого історичного призначення. Однак існувала потреба раціонального обґрунтування ідей лібералізму — як політичного, так і економічного — на німецькому ґрунті, де їм з одного боку активно протидіяли консерватори, прихильники існуючого «військово-патріархального» устрою, а з іншого — соціал-демократи, прихильники усуспільнення засобів виробництва і створення «держави трудящих». Основні напрями науково-теоретичної діяльності Вебера прямо чи опосередковано пов’язані з політично актуальними проблемами розвитку капіталізму і тих змін у політичному устрої Німеччини, які дали б країні можливість подолати пережитки феодалізму й водночас не збитися на манівці ризикованих соціальних експериментів на зразок «держави диктатури пролетаріату».

Вчений не обмежувався лише німецьким досвідом політичної модернізації. Коли в Росії спалахнула революція 1905 р., М. Вебер, за два тижні опанувавши російську мову, написав про російські події дві брошури — «Про ситуацію буржуазної демократії в Росії» і «Перехід Росії до мнимого конституціалізму». У першій роботі вчений значну увагу приділив українському питанню. Він виявив глибоку обізнаність із працями Михайла Драгоманова та інших діячів українського визвольного руху, загальною політичною і культурною ситуацією в Україні. /483/ «Проблема автономії 30 мільйонів українців, — писав Вебер, — це питання, перед яким зупиняються найпослідовніші демократи». Одною з причин цього він вважав, зокрема, політику русифікації, що її послідовно здійснював в Україні царський режим: «Такі українські міста, як Київ або Полтава, осередки інтеліґенції, фактично успішно русифіковані — Київ до тої міри, що його корумпована міська Дума фактично є реакційнішою, аніж петербурзька». Разом з тим соціолог робив висновок, що Росія, попри усякі відступи назад, все ж стала на шлях «специфічно європейського розвитку», і висловлював упевненість у тому, що боротьба учасників демократичних та національно-визвольних рухів не буде марною.

На рубежі минулого і нинішнього сторіч Німеччина була, з економічного погляду, розвинутою капіталістичною країною, яка вступала у вищу, державно-монополістичну фазу розвитку. Водночас, як уже зазначалося, правова й політична надбудова тут явно не відповідала капіталістичному «базисові». Тож не випадково навіть у ранніх історичних працях Вебера, здавалося б, досить далеких за своєю тематикою від сучасності, постійно присутня така тема, як взаємозв’язок і взаємовплив між формами господарського життя й правовими та політичними інститутами. Побічно цього питання вчений торкається вже у своїй докторській дисертації «До історії торговельних товариств у середні віки» (1889), де досліджує правові засади діяльності командитних товариств — об’єднань, які сприяли розвиткові капіталістичних відносин у країнах Західної Європи.

Згодом проблема взаємозв’язку між економічними і правовими та політичними інститутами в античному світі знайде всебічне висвітлення на сторінках капітального Веберового дослідження «Римська аграрна історія у її стосунку до державного і приватного права» (1892). Вчений висунув цю працю на захист для здобуття звання викладача права Берлінського університету. Після захисту славнозвісний історик античності Теодор Момзен сказав: /484/ «Коли мені прийде пора йти на спочинок, шанований мною Макс Вебер буде тим, кому я зможу сказати: «Сину, ось тобі мій спис, — для моєї руки він уже затяжкий!»

Праці М. Вебера «Соціальні причини занепаду античної культури» та «Господарство і суспільство у Римі періоду імперії» — це невеличкі, однак промовисті фраґменти солідного корпусу Веберових досліджень господарської історії античності й середніх віків. У цих працях відчутний певний вплив ідей Т. Момзена і Е. Меєра, які модернізували господарське, соціальне та політичне життя античного світу і в ряді випадків вдавалися до прямих паралелей між Римом доби імперії та Німеччиною середини й кінця минулого століття (зокрема, це робив Т. Момзен). З іншого боку, Е. Меєр доводив, що античний світ пережив свої середні віки і свій феодалізм, а згодом — і капіталізм, після занепаду якого відбулось повернення до примітивних натуральних форм господарства. І в історичних працях Вебера бачимо зіставлення структурних форм римського і прусського аграрного капіталізму, занепаду римської аристократії і прусського юнкерства, бюрократизації пізньоримського і тодішнього німецького суспільств. Звичайно, деякі з висновків цих Веберових праць — зокрема щодо масштабів використання рабської сили в економіці Риму доби імперії — сьогодні вже навряд чи можна сприймати беззастережно. Водночас одна з головних ідей цих досліджень — ідея континуальності, спадкоємності в господарському і соціальному розвитку античності, середніх віків і нового часу — цілком слушна й сьогодні.

Наступні тексти цього збірника — «Господарство і суспільство як загальні поняття», «Свобода і примус у правових спільнотах» та «Політичні спільноти і господарство» — це уривки з другої частини фундаментальної Веберової праці «Господарство і суспільство», яка лишилася незавершеною. Знайомство з їхнім змістом дає змогу глибше усвідомити спільне і відмінне між Марксовою і Веберовою /485/ методологією аналізу процесів господарського життя і, зокрема, економічної поведінки людей. Для К. Маркса такого роду поведінка загалом не є предметом аналізу. Він досліджує не якісь конкретні господарські об’єднання, а зосереджується на аналізі «виробничих відносин» капіталістичного типу як відносин між класом власників засобів виробництва, з одного боку, і класом найманих робітників — з іншого. А М. Вебера цікавить насамперед поведінка суб’єктів господарської діяльності, їхні інтереси, механізми формування груп і тенденції групової динаміки. Фактично йдеться про постання об’єднань типу «інгруп» і «аутгруп», у діяльності яких власне економічні інтереси межують і переплітаються з інтересами позаекономічними. Логіка внутрішньогрупової взаємодії породжує дві протилежні тенденції: експансії, з одного боку, і монополізації шансів усередині груп — з іншого. Вебер показує, як поступово ця взаємодія інституціюється, і власне економічні інтереси набувають організаційного, політико-правового оформлення, а вільна конкуренція поступається місцем монополії.

Торкаючись проблеми правового реґулювання відносин у сфері господарської діяльності, М. Вебер аналізує суперечність між формальним характером юридичних норм і реальними економічними інтересами тих, хто входить до складу «правової спільноти». За умов ринкової конкуренції суб’єкти господарської діяльності прагнуть наповнити ту чи ту правову форму змістом, який відповідає їхнім економічним інтересам. Зменшення міри «правового примусу» із вдосконаленням правового реґулювання ринкової економіки не рівнозначне зростанню «обсягу свободи», оскільки супроводжується посиленням засобів економічного впливу з боку одних, сильніших суб’єктів господарювання — на всіх інших. Соціалістичний тип господарювання, за Вебером, пов’язаний насамперед із централізованим адміністративним реґулюванням господарської діяльності. Однак і в межах капіталістичних, формально «вільних» господарських спільнот існують авторитарного типу /486/ відносини, які жорстко обмежують свободу вибору на користь тих, у чиїх руках зосереджено важелі економічного впливу.

Порушуючи питання про вплив економічних інтересів на зовнішню політику держав, М. Вебер підкреслює, що ці інтереси діють не прямим чином, а опосередковано, і в ряді випадків держава як політичне утворення може існувати без розвиненого внутрішнього ринку. З іншого боку, експансіоністська зовнішня політика великих держав стимулюється економічними інтересами їхніх панівних верств. Економічна експансія не конче супроводжується експансією політичною. Водночас широкі маси населення схильні недооцінювати той ризик, з яким пов’язана така експансія, і суб’єктивно готові підтримувати імперіалістичну політику. Сподівання (здебільшого ілюзорні) поліпшити свої справи коштом сусіда є тим впливовим чинником, на якому ґрунтується великодержавницька політика.

Стаття «Про деякі категорії соціології розуміння» є стислим і водночас глибоким обґрунтуванням нової соціологічної парадигми — «соціології розуміння». Карл Ясперс назвав останню «дивною соціальною наукою», яка не має власного матеріалу, оскільки її матеріал уже раніше було опрацьовано іншими науками, — і водночас вона запліднює інші науки і змушує їх працювати на себе — тією мірою, якою їхнім об’єктом виступає людина. Це дуже суттєва думка. За Вебером, соціальний світ постає внаслідок людської взаємодії. Людина відрізняється від тварини насамперед тим, що надає своїм вчинкам певного сенсу. Цього самого вона очікує від інших людей. Вона сподівається, що розуміє саму себе та інших, а інші так само розуміють самих себе і її. Першою заповіддю соціології розуміння можна назвати визнання існування «презумпції сенсу» людського спілкування й пов’язаних з нею взаємних очікувань людей. Це та, коли завгодно, «чарунка» чи клітина, з існування якої починається розвиток і розбудова будь-яких соціальних організмів. Тож і науковець, розпочинаючи вивчення того чи того соціального /487/ явища або процесу, не може оминути оцей найелементарніший факт спілкування. Він мусить зрозуміти тих, чиєю взаємодією вибудовуються все складніші контури соціальних спільнот і структур, зрозуміти, якого сенсу вони надають своєму спілкуванню у межах тих чи інших спільнот.

При цьому найочевиднішим буде розуміння у поняттях раціональності й доцільності, пошук раціонально-доцільного сенсу людських вчинків. Раціональне розуміння при вивченні соціальної взаємодії змістовно адекватне, вважав М. Вебер, тому, що у природничих науках називають каузальним поясненням. Розуміння і каузальне пояснення, знову ж таки, не протистоять одне одному, а доповнюють і продовжують одне одного. Водночас очевидно, що «презумпція сенсу» людських вчинків поширюється лише на соціальний світ і втрачає силу за його межами. «Соціологія розуміння, — підкреслював М. Вебер, — розглядає окремого індивіда і його поведінку як первинну одиницю, як «атом» (коли вважати припустимим таке досить сумнівне порівняння). Відповідно до інших завдань індивіда можна розглядати звичайно як комплекс психічних, хімічних чи будь-яких інших «процесів». Для соціології ж усе, що перевищує поріг того відношення до «об’єктів» внутрішнього і зовнішнього світу, яке допускає можливість осмисленого тлумачення, мусить братися до уваги лише тією мірою, що і явища «позбавленої сенсу» природи... Індивід є водночас і верхньою межею осмисленої поведінки, він — її єдиний носій».

Обґрунтовуючи концептуальні засади «соціології розуміння», М. Вебер — свідомо чи мимоволі — висував якісно нову, антинатуралістичну парадигму наук про суспільство. Однією з базових категорій соціології постає категорія соціальної дії — такої людської дії, яка, згідно з передбачуваним дійовою особою сенсом, співвідноситься з діями інших людей, орієнтується на дії інших. Незалежно від Вебера і водночас подібним чином формулював нові засади методології гуманітарних наук Михайло Бахтін. «Точні науки, — писав він, — це монологічна форма /488/ знання: інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. Тут лише один суб’єкт — той, що пізнає (споглядає), і той, що говорить (висловлюється). Йому протистоїть лише безмовна річ. Будь-який об’єкт знання (у тому числі й людина) може бути сприйнятий і пізнаний як річ. Але суб’єкта як такого не можна сприймати і вивчати як річ, бо як суб’єкт він не може, залишаючись суб’єктом, стати безмовним, отож пізнання його може бути лише діалогічним» *.

* Бахтин М. Эстетика словесного художественного творчества.

Ідеї «соціології розуміння» мають певні спільні точки дотику з ідеями «психології розуміння», яку обґрунтовував Вільгельм Дільтей. Проте основну увагу Дільтей приділяв розробці методів «вслухування», «занурення» у чужий психічний світ. «Соціологія розуміння», навпаки, обстоює допустимість тлумачення поведінки інших не шляхом віднайдення прихованих, глибинних її мотивів, а через тлумачення її у категоріях «мети і засобів», тобто через віднайдення зрозумілого, очевидного сенсу людських вчинків, без якого спілкування просто неможливе. Варто згадати, що поняття «раціоналізації» вживається і у психоаналізі, проте тут ним позначають один із механізмів психологічного захисту особистості, коли суспільно неприпустимим прагненням чи діям дають на позір «прийнятне» з моральних міркувань пояснення. У «соціології розуміння» йдеться про трохи інше, а саме: про пояснення сенсу взаємодії шляхом побудови нехай спрощених, однак зрозумілих моделей її мотивації. Глибше обґрунтування концепція розуміння знайшла у Веберовій категорії ідеального типу.

Концепція розуміння поступово формувалася у процесі переосмислення М. Вебером теоретичної спадщини німецької історичної школи політекономії, неокантіанства, марксизму, «філософії життя». Статті про об’єктивність соціально-наукового пізнання і сенс «свободи від оцінок» у соціальних науках — це свого роду перший нарис соціології розуміння, її /489/ методологічних засад. Ці праці сприяли подоланню натуралістичної орієнтації у соціології, усвідомленню якісної відмінності між методами, завдяки яким досягається приріст знань у природничих і гуманітарних науках.

У працях «Три чисті типи леґітимного панування» та «Покликання до політики» вчений обґрунтовує концептуальні засади соціологічного аналізу політики. Не заперечуючи впливу на політику економічних та інших інтересів, він водночас не схильний вважати політику «надбудовою» над економічним базисом, а розглядає її як окрему сферу соціальних відносин «в галузі влади і панування». В центрі уваги вченого мотивації, якими керуються суб’єкти політичних відносин. Веберова концепція харизматичного лідерства, бюрократії, політичного професіоналізму стала невід’ємним складником сучасної політологічної теорії.

Значну частину обсягу антології займають праці М. Вебера із соціології релігії. Вже майже століття довкола них не вщухають гострі суперечки. Вчений опрацьовував величезний матеріал з історії світових релігій, всебічно проаналізував взаємовпливи і взаємозв’язки між релігійними віровченнями і культами, з одного боку, та соціальними позиціями їх носіїв, їх економічною ментальністю. При цьому, на відміну від К. Маркса, Ф. Ніцше та 3. Фройда, він не прагнув за будь-яку ціну викрити, розвінчати релігійну віру як «опіум народу», «почуття заздрощів слабких до сильних» чи «ілюзію». Релігію вчений розглядав як основну форму етичної раціоналізації людської поведінки у традиційних суспільствах. Релігійна свідомість трансцендує світ, даючи етично-раціональне обґрунтування сенсу людського буття в цьому світі. Віровчення кожної із світових чи національних релігій можна розглядати як різновид раціональної теодицеї, пояснення причин існування світового зла і шляхів його подолання, шляхів спасіння душі. Етики світових релігій — це перші радикальні форми «розчаклування світу» від магічних забобонів, це ті центри, навколо яких постають ті чи /490/ інші «картини світу», формується відповідна ментальність людей, від якої немалою мірою залежить історична доля цивілізацій.

Ще Карл Ясперс звернув увагу, що Веберова соціологія релігії пов’язана з пошуками відповіді на питання про походження і специфіку західного капіталізму. Вебер доводив, що певні різновиди економічної поведінки капіталістичного зразка — як-от грабіжницький капіталізм, традиційний капіталізм, військовий капіталізм, капіталізм парій і т. ін. — виникли у Китаї, Індії, Вавилоні, давніх Греції та Римі уже за античних часів і продовжували існувати на Сході та в Європі в епоху середньовіччя. Західний капіталізм — це явище принципово відмінне від усіх попередніх форм господарювання. Йому притаманні насамперед специфічна економічна ментальність, що склалася під впливом аскетичного протестантизму, а також своєрідні інституційні форми (наявність ринку вільної робочої сили, чітке розмежування між капіталом підприємства і особистою власністю підприємця, раціональний бухгалтерський облік і раціональна організація праці). Жадоба збагачення як мотиваційний чинник при цьому зовсім не виключається, проте для збагачення використовуються раціональні засоби — насамперед рентабельно діючі підприємства, продаж продукції яких на ринку дає прибуток власникам і стабільну заробітну плату робітникам. В ідеальному випадку всі учасники такого роду виробничих відносин добровільно визнають «правила гри» і зацікавлені — оскільки мають від цього кожен свою вигоду — у їхньому збереженні і дальшому вдосконаленні.

Звичайно, вибудувана М. Вебером модель капіталізму має всі ознаки «ідеального типу» і в чистому вигляді навряд чи де-небудь траплялася. Тим більше що й сам соціолог, вказуючи на протестантські джерела духу сучасного капіталізму, досить жорстко обмежував сферу поширення цієї форми господарювання промислово розвинутими країнами Західної Європи і США. Окрім того, внаслідок свідомого обмеження площини аналізу мотиваційною сферою /491/ («людським чинником») вчений практично не торкався тих властивих капіталізмові явищ, довкола яких згодом почалися найгостріші дискусії (концентрації виробництва і виникнення монополій, циклів економічного розвитку і пов’язаних з ними криз, зв’язку між ринком і державним реґулюванням, соціальної політики і т. ін.).

«Раціональний капіталізм» у розумінні Вебера — це насамперед форма гранично раціоналізованої економічної поведінки, яка ґрунтується на певних нормативних передумовах, які, у свою чергу, визначаються загальнозначимими у межах даного суспільства цінностями. Протиставляючи раціональний капіталізм і капіталізм грабіжницько-авантюрний, вчений протиставляв відтак і різні типи суспільств: суспільство, де шанують «етику праці» з такими її чеснотами, як помірність, дисципліна і чесність, і де мають місце певного роду взаєморозуміння та солідарність, — і суспільство, яке взагалі не знає етичних орієнтирів як таких і де триває нескінченне протистояння всіх проти всіх, що набуває нерідко відверто кримінального характеру: «верхи» прагнуть якомога швидше і більше збагатитися коштом «низів», нехтуючи при цьому всіма нормами моралі, а часто-густо й законами, — тоді як «низи», у свою чергу, реаґують на таку поведінку поганою працею, саботажем, крадіжками. Прагнення «здобути незароблене» набуває масового поширення насамперед там, де немає спільних цінностей і підтримуваної ними суспільної солідарності й де діє так звана «подвійна мораль».

На думку Вебера, значення духовної революції, що відбулася в епоху Реформації, полягало, зокрема, в тому, що було знайдено способи етичного реґулювання нової сфери тодішнього економічного життя — капіталістичного підприємництва, яка до того практично перебувала в соціальному підпіллі й не визнавалася за ціннісно значиму, а то й вважалася гідною осуду («купець не може бути людиною, угодною Богові» і т. ін.). Народжена Реформацією етика праці (можна навіть сказати, услід за Люсьєном /492/ Февром, «релігія праці») змогла зінтеґрувати західне суспільство і спрямувати його на шлях ефективної «органічної модернізації». «Бідні перестали заздрити багатим, бо легко набуте багатство засуджувалось, а багатству, яке нажите у поті чола свого і з ризиком для життя, не позаздрить і останній бідняк. Усі категорії населення, як обрані Богом, морально зрівнялися. А економічно? Нерівність зберігалася. Але багатство як таке не засуджувалось, отже, воно зберігало свою привабливість для тих, хто його поки що не мав, та дуже сподівався на нього, був здатний і хотів працювати. Багатство залишалося стимулом для вертикальної мобільності, коли вона здійснюється леґальним шляхом. А леґальний шлях — найдемократичніший і найдоступніший. Отож формування масового середнього класу було вже на за горами» *.

* Кравченко А. И. Социология Макса Вебера. Труд и экономика — М.: На Воробьевых, 1997. — С. 121.

Один з парадоксів долі теоретичного доробку М. Вебера пов’язаний з тим, що сьогодні ідеї «трудової етики» й раціонального капіталізму все частіше обговорюються з погляду їхнього застосування не до розвинутих західних країн (де ці явища вперше виникли), а до практики економічної та соціальної модернізації «за межами Заходу». Сам німецький мислитель, з одного боку, доводив унікальність західного шляху розвитку, проте водночас він визнавав, що властиві західній культурі раціональні риси набувають дедалі універсальнішого значення. Отож якщо одні дослідники відносять Вебера до прихильників «вестернізації», то інші мають його за прихильника «плюралізму раціональностей» і самобутнього шляху розвитку кожного із «незахідних» культурних регіонів. Вебер усебічно аналізував давньосхідні релігійні вчення у їхньому зв’язку із соціальною структурою давньосхідних суспільств. Він дійшов висновку, що етичні приписи більшості тих релігій мають мало спільного з «етикою праці», оскільки орієнтовані споглядально, внаслідок чого їх можна визначити або як «етику пристосування до /493/ світу», або навіть як «етику втечі від світу» (буддизм). Водночас етичні приписи юдаїзму і зороастризму вчений розцінював як «етику світоволодіння», котра, внаслідок прийняття християнами Старого Заповіту, може розглядатись як одне із джерел протестантської «етики праці». Отож у пізніх працях М. Вебера ідея розбіжності, неідентичності західної та східної моделей соціокультурного розвитку була підтверджена ще раз. А з цього, зокрема, випливало, що й шанси появи «раціонального капіталізму» на Сході досить малі і тут найпевніше можна очікувати розвитку вже згадуваних різновидів грабіжницького, військового, традиційного чи ще якогось іншого, нераціонального капіталізму.

Проте за нинішнє століття стало очевидним, що такого роду схема сьогодні вже не спрацьовує. Це засвідчив, зокрема, досвід Японії, яка під кінець століття перетворилася на країну з ефективною, типово раціонально-капіталістичною економікою, зберігши водночас власні релігійні й національно-культурні традиції. Притаманний японській культурі дух традиціоналізму, станової дисципліни й корпоративної солідарності напрочуд вдало поєднався тут з відверто західними запозиченнями, що сприяло досить швидкій модернізації японського суспільства. Аналогічну ситуацію можемо спостерігати зараз і в деяких інших східних країнах. Тож доводиться визнати, що шляхів і форм економічної та соціальної модернізації більше, аніж вважалося донедавна, і ефективна ринково орієнтована економіка та відповідний їй «етос» здатні виникати й на іншому, ніж протестантська «етика праці», ґрунті. Зрештою, сам М. Вебер, підкреслюючи специфіку «західної раціональності», вказував водночас на множинність шляхів раціоналізації різних сфер життя та відмінність самих критеріїв раціональності в різних культурах.

Скидається на те, що хвиля «ренесансу Вебера» досягла й пострадянського простору. Це стосується насамперед Росії, де науковий доробок німецького мислителя пильно вивчається з огляду на його виняткову актуальність за сучасних російських умов. /494/ Увагу російських дослідників привертає насамперед питання про роль протестантської трудової етики у становленні західного капіталізму. «З цією проблемою, — пише відомий російський веберознавець Ю. М. Давидов, — Вебер увійшов у соціологічну думку XX століття. В нас вона набуває актуальності у зв’язку з тим прикрим відкриттям, що до кінця століття ми підійшли з «вакуумом» у сфері етики праці та етичної мотивації праці... Стару трудову етику, яка відповідала традиційному суспільству, ми зруйнували, тоді як нової етики не створили... І ось проблема: як створити етику праці, котра відповідала б сучасному суспільству, враховуючи, що на Заході умовою її виникнення була релігійна Реформація?»* Очевидно, що проблема, про яку говорить російський соціолог, стоїть не лише перед його країною, а й фактично перед усіма країнами, котрі входили раніше до радянської імперії. Не слід забувати, що в російській соціально-політичній думці XIX — поч. XX ст. набуло значного поширення негативне ставлення до західного капіталізму і західної «раціональної» культури як явищ, чужих російській ментальності. Про неприйнятність для Росії західних культурних зразків і пошуки самобутнього шляху її розвитку вели мову слов’янофіли, Достоєвський, Толстой. Моральна філософія Достоєвського і Толстого, як вважає Ю. М. Давидов, містила в собі програму морально-релігійної реформації, яка, проте, залишилася нереалізованою, не була належним чином оцінена і сприйнята в Росії. За умов переходу до ринкової економіки і пошуку шляхів демократизації суспільного життя питання етичної мотивації економічної поведінки знову набувають актуальності. Отож досвід західного «раціонального капіталізму» і притаманних йому цінностей та менталітету (як би ми не ставились до цих речей) вимагає детального вивчення і неупередженої, об’єктивної оцінки.

* Гайденко П. П., Давыдов Ю. Н. История и рациональность. — М.; Наука, 1992. С. 8. /495/

До теоретичної спадщини М. Вебера звертаються сьогодні представники досить далеких один від одного напрямків сучасної соціологічної думки: неофункціоналісти і феноменологи, структуралісти і конфліктологи, інтеракціоністи і представники «світосистемного аналізу» (зокрема, як пише англійський соціолог Рендал Колінз, праці М. Вебера були орієнтовані на вивчення світової системи економічних зв’язків ще до того, як І. Волерстайн спопуляризував цей термін). І досі належним чином не оцінені Веберові розробки в галузі соціології сім’ї та стосунків між статями — теми, що актуалізується сьогодні в соціології фемінізму. Вчений, зокрема, показав, як економічні й політичні чинники впливають на статус жінки та її права у традиційному західноєвропейському і східних суспільствах.

Запорука неминущості Вебера — у його методологічній віртуозності та аксіологічному поліфонізмі. Думка його завжди цуралася догматичної однозначності, вражаючи читача своєю глибиною, афористичною формою і багатоваріантністю можливого подальшого розвитку і тлумачення. Може, саме завдяки цьому ми й сьогодні з певністю кажемо: Вебер — надовго.

Олександр Погорілий

Попередня     Головна     Наступна