Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна           Примітки





Розділ другий

ВИНИКНЕННЯ І ПОЧАТКОВИЙ РОЗВИТОК ФЕОДАЛЬНОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ, ФЕОДАЛЬНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ І ФЕОДАЛЬНОЇ РЕНТИ



I. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ФЕОДАЛЬНОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ


1. Виникнення і розвиток князівського землеволодіння


Таким чином, як ми бачили, загальним ходом суспільно-економічного розвитку в дофеодальний період Київської Русі були створені передумови для розкладу сільської общини і для виникнення великого феодального землеволодіння. Але і в XI, і в XII ст. ці передумови продовжували посилюватись. Ще дужче почало розвиватись ремесло; ще дужче почала розвиватись торгівля, особливо внутрішня. Число міст і чисельність міського населення росте. Починають створюватись місцеві внутрішні ринки. Грабіжницькі війни не припиняються. Поруч з даниною встановлюється судове мито, яке руйнує населення. Разом з тим розвивається техніка сільського господарства. Орне землеробство стає повсюдним. Словом, створюються всі умови для росту великого землеволодіння. Насамперед великими землевласниками-феодалами стають князі, бояри і церква. Розвиток усякого виду великого землеволодіння має свої особливі організаційні форми.

Вивчаючи велике землеволодіння в Київській державі, треба розрізняти виникнення трьох основних типів його — князівського, боярського і церковного. Подивимось насамперед, як виникло і розвивалось князівське землеволодіння — князівський домен.

В історіографії, присвяченій питанню про виникнення і початковий розвиток феодалізму в давній Русі, ніхто і ніколи не ставив питання про князівський домен; звичайно говорять про князівські села, про «окняження» землі. Не вживається й самий термін — князівський домен.

Звичайно не бачать різниці і не намагаються її встановити ні в способах виникнення князівського домену, ні в організаційних формах його порівняно з іншими типами великого землеволодіння — церковного чи боярського. Тому мало цікавились питанням, які земельні права мали князі над територією належних їм земель-князівств у досліджуваний період. А тим часом неважко бачити, що від правильного розв’язання питання про шляхи виникнення і про організаційні форми князівського домену залежить і вирішення багатьох інших питань, які мають величезне значення в історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі, зокрема питання про роздачу князями земель їхнім боярам і дружинникам.

Матеріал, що є в нашому розпорядженні і стосується історії великого феодального землеволодіння в Київській Русі, взагалі надзвичайно бідний, але все-таки можна встановити основні моменти в історії виникнення і росту князівського домену.

Однією з початкових стадій в утворенні князівського домену була організація князівських володінь, де князі експлуатували холопів й перші групи вибитого з колії і обезземеленого селянства — закупів і ізгоїв, при тих же організаційних формах і тими ж способами, що і місцеві великі землевласники, які виникли на цей час.

Нам здається, що немає особливої потреби доводити, що ці князівські села повинні були з’явитись з самого моменту виникнення Київської держави.

Перші Рюриковичі не могли обмежитись самим збиранням данини з підвладного населення у вигляді меду, воску і хутра або грошей. Як ми побачимо далі, на повному їх утриманні була численна дружина. Дружина ця перебувала при князівському дворі, де годувалась і бенкетувала. Можливо, що частину продуктів харчування збирали з навколишнього населення, частину закуповували на міському ринку, але цілком очевидно, що основну частину продуктів для князівського, отже, й дружинного, столу могли одержувати тільки в князівських селах. До цього треба додати, що підвладне сільське населення не могло постачати дружину «войськими» кіньми; їх могли розводити, звичайно, тільки в спеціальних князівських господарствах. Таким чином, питання про організацію свого господарства, про організацію своїх сіл було питанням самого існування князівської влади і, звичайно, воно повинне було бути розв’язане позитивно. Але поруч з селами, які доставляли зерно і худобу, треба було мати рибні тоні, бджільництва, «ловища», «перевесища» тощо.

Літопис починає говорити про існування князівських сіл і угідь з середини X ст.: «И иде Вольга по Дерьвьстей земли c сыном своим и c дружиною, уставляющи уставы и уроки, суть становища ее и ловища...

В лето 6455, иде Вольга Новугороду, и устави по Мьсте погосты и дани и по Лузе оброки и дани; ловища ея суть по всей земли, знамянья и места и погосты, и сани ее стоять в Плескове и до сего дне, и по Днепру перевесища и по Десне, и есть село ее Ольжичи и доселе» 1.

В літопису згадується про село Берестово, що належало кн. Володимирові.

Дуже мало говорячи про діяльність князів, літопис все-таки подає відомості про те, що Ольга й Володимир володіли селами. Мимоволі виникає думка, що володіння селами в X ст. було явищем рідкісним і, в усякому разі, незвичайним, через що і могло привернути увагу літописця.

Всі ці князівські села могли виникнути шляхом експропріації земель у общинників з дальшим їх закріпленням за князем.

Привертає увагу, що літописець багато говорить про «ловища» і «перевесища», які освоїла кн. Ольга. Це свідчить про велике господарське значення цих володінь.

В усякому разі, аналіз відповідних місць літопису спонукує нас визнати, що хоч князівське землеволодіння і виникло в середині X ст., все-таки питома вага його в економічній системі Київської Русі була мізерна.

Про те, що князівський домен був ще в зародковому стані, свідчить і той факт, що князі в X ст. мали свої «власні» міста. Це означає, що права князя над територією не могли бути названі феодальними, доменіальними правами. Князі мусять самі організувати ці міста і тим самим добувати особливі права над ними.

За літописом, у кн. Ольги було власне місто Вишгород («Бе бо Вышегород град Вользин» 2). У кн. Володимира, крім одержаного в спадщину Вишгорода, був ще й Білгород («В лето 6499. Володимир заложи град Белъгород, и наруби в нь от инех городов, и много людий сведе в онь: бе бо любя град сь» 3). Ці міста відрізнялись від інших міст Київської Русі; вони перебували в приватному володінні князя. Безперечно, що в міру процесу феодалізації число таких міст почало зростати.

Можна, наприклад, думати, що всяке місто, збудоване з ініціативи князя і на його кошти, належало йому на особливому праві 15*. Нам здається, що княжими містами були міста по Росі, засновані кн. Ярославом і заселені полоненими, захопленими у війні з Польщею. Літопис так повідомляє про збудування цих міст: «Ярослав и Мьстислав собраста вой мног, идоста на Ляхы, и заяста грады Червеньскыя опять, и повоеваста Лядьскую землю, и многы Ляхы приведоста, и разделиста я; Ярослав посади (своя) по Ръси, и суть до сего дне.

В лето 6540. Ярослав поча ставити городы по Ръси» 4.

В історичній літературі зовсім не ставили питання про ці «власні» князівські міста. Тому ніхто не порушував питання про відмінність цих міст від міст інших, які входили в загальну адміністративну систему. Через це на цьому питанні треба спинитись дещо докладніше. Що являло собою місто в Київській Русі в добу становлення феодалізму — про це ми будемо говорити окремо, але тепер треба підкреслити, що новоорганізовані князями міста — це феодальні центри, «бурги», навколо яких і під охороною яких з часом стало жити міське торговельне і ремісниче населення. В цьому місті основною силою були місцеві феодали, що мали там свої двори. Таким чином, місто було опорним пунктом феодального панування. Але власні князівські міста були феодальними центрами ще більше, ніж міста, які входили в загальноадміністративну систему. Нам здається, що ці міста були центрами, де зосереджувалось не тільки військово-адміністративне, а й адміністративно-господарське управління князів.

До них належали безпосередньо князівські волості і села. Можна думати, що в місті були склади продуктів, одержуваних з князівського господарства. Літопис 5, наприклад, говорить про склад меду («медуши») в м. Білгороді, яке належало князеві. Можна думати, що й форми експлуатації князями своїх міст і міського населення не обмежувались ніякими умовами чи побутовими моментами. Очевидно, жителі міст з самого початку були княжими людьми, а не «підданими». Якби князі не мали змоги експлуатувати міське населення своїх міст багато інтенсивніше, ніж то було можна в інших місцях, то їм не було б рації їх будувати і організовувати.

Безперечно також, що князівські міста були опорними пунктами в справі поступового освоєння прилеглої до міста території, а також у спразі організації на цій території сіл та інших угідь.

Як виникали князівські міста? Можна припускати, що їх могли організовувати князі на пустому чи мало заселеному місці (наприклад, міста по Росі); князі або приводили населення з інших частин Київської Русі (наприклад, м. Білгород), або оселювали там полонених (наприклад, міста по Росі або м. Полонне, пізніше подароване князями митрополитові).

В XII ст. князі могли добувати міста, захоплюючи їх у інших князів і далі закріпляючи їх за собою як власні володіння. Цей спосіб був особливо можливий щодо прикордонних міст.

Нарешті, князі могли організовувати міста, притягаючи туди як поселенців купців і ремісників, а також, можливо, селян, даючи їм пільги. Можливість цього останнього способу підтверджується деякими літописними даними. Саме в Іпатіївському літопису розповідається про благодіяння Андрія Боголюбського Володимирській церкві.

Серед переліку майна, переданого князем, між іншим вказуються «слободи, куплені з даниною». В дальшому ж оповіданні про ці слободи не згадується, а говориться вже про міста. Як відомо, Ростиславичі відібрали те, що подарував князь Андрій, і коли їх вигнали, то церкві були повернені «городы св. Богородицы, яже бе отъял Ярополк». Отже ці міста були колись слободами 6.

Можна думати, що цей спосіб утворення князівських міст шляхом надання пільг поселенцям, як такий, що не вимагав особливих організаційних зусиль і коштів, був одним із звичайних способів.

Виникнення власних князівських міст, безперечно, мало дуже велике значення в рості князівського землеволодіння, князівського домену. Маючи ці опорні пункти, князі захоплювали і навколишню територію. Оскільки до міст, що були в загальній адміністративній системі, належали волості, цілі комплекси володінь і общин, можна було чекати, що князі організовуватимуть і свої князівські волості і що ці останні, подібно до міст, не повинні будуть входити в загальноадміністративну систему князівств.

Пам’ятки справді чимало говорять про ці князівські волості. Так, за Іпатіївським літописом, князь Ярополк Ізяславич, що вмер в 1086 р., віддав Печерському монастиреві «всю жизнь свою, Небльскую волость и Дерьвскую и Лучьскую, и около Києва». Досить багато волостей, якими, за свідченням літописів та інших пам’яток, володіли церковні установи, безперечно, належали раніш князям і були пізніше передані ними церкві.

Питання про те, як виникли князівські волості, не можна з’ясувати через цілковиту відсутність даних. Можливі тільки припущення. Так, можна думати, що вони могли утворитись внаслідок об’єднання в одну адміністративну одиницю суміжних князівських сіл і володінь; при цьому можливо, що деякі посмужні землі, які не входили до складу князівських володінь, включались у територію волості для округлення; цілком можливо також, що волості ставали князівськими внаслідок звичайного захоплення їх у інших князів; нарешті, можна припускати, що дану волость князь міг організувати і заселити на зовсім новому, ніколи не зайнятому місці.

Являючи собою володіння, які не входили в загальноадміністративну систему, власні князівські міста й волості могли бути відчужені і передані спадково, як усяке володіння, на праві феодальної власності.

Волості кн. Ярополка названі його «жизнью». В заповіті Володимира Васильовича, що належить навіть до пізнішого часу, належні йому волості виділені з князівства і передані іншим спадкоємцям на основі іншого титулу.

Князь Андрій Боголюбський в 1159 р. за заповітом батька свого віддав Печерському монастиреві м. Васильїв [Василів, суч. назва Васильків на Київщині] на р. Стугні і містечко Мичеськ на р. Миці 16*. Князі міняли міста на волості і, можливо, й на інші володіння. Так, місто Полонне митрополит обміняв за волость. Дуже характерно, що князі могли володіти цими містами й волостями в чужому князівстві. Принаймні, Андрій Боголюбський віддав міста Васильїв і Мичеськ Печерському монастиреві в 1159 р., а тим часом у цьому році Андрій ще не володів Київщиною 17*.

Таким чином у XII ст. князівський домен дуже виріс. У землі-князівстві починають виникати великі комплекси князівських володінь, опорними пунктами яких е міста. Так звана Правда Ярославичів дозволяє нам встановити наявність дуже зміцнілої і розвинутої князівської сільськогосподарської адміністрації. А літописи дають нам ряд подробиць про великий розмір князівських володінь і про багатство продуктів і скоту в них. Так, літопис говорить про величезне господарство Святослава Ольговича, на путивльському дворі якого було 700 холопів. Там були склади, обори, льохи, де стояло 500 берковців меду, 80 корчаг вина. В сільці в його брата Ігоря Ольговича було 900 стогів сіна (?). Під Новгород-Сіверськом князі, що воювали з Ольговичами, захопили в їх селах 3000 кобил і 1000 коней.

Дальший розвиток князівського домену йде по лінії поступової консолідації князівських міст і волостей з містами і волостями, які були в загальній адміністративній системі землі-князівства. Систему панування і підлеглості, що встановилась у цих містах і волостях, князі намагаються перенести на всі інші адміністративні одиниці. Найбільший успіх у цій справі князі повинні були мати в XII — XIII ст., коли експлуатація селян-общинників, що не входили в склад робочої сили князівських, церковних і боярських володінь, своїми організаційними формами і кількістю та тяжкістю данини, оброків і повинностей різнилась мало або майже зовсім не різнилась від експлуатації князівських, церковних і боярських селян. Можливо, в деяких землях-князівствах князям удавалось добитися цього злиття, і таким чином усі землі, що не входили в склад церковних j боярських сеньйорій, почали складати князівський домен. Князі в цьому випадку могли експлуатувати всі володіння однаково і розпоряджатись у них на свій розсуд.

Другим важливим моментом у процесі організаційного оформлення князівського домену е поступове втягання в систему цього домену володінь боярства, яке не входило в дружинну організацію. Цього доходили, поширюючи васальну службу на все боярство. Немає ніякого сумніву в тому, що боярство повинне було комендуватись [латинське commendatio — доручення, схвалення, акт, яким за феодалізму оформляли залежність васала від сеньйора] на службу князеві і, звичайно, комендуватись з усіма своїми володіннями, якщо воно мало надію дістати імунітет.

Але треба мати на увазі, що процес утворення князівського домену мав великі відмінності в кожній землі-князівстві. В деяких землях князівський домен включав більшу частину території князівства; у князя було багато сіл та інших угідь, багато власних міст і волостей; князеві вдавалось поступово поширювати доменіальні права на всі інші землі. Такими землями, наприклад, нам здається, були землі Київська, Чернігівська, Переяславська, Новгород-Сіверська, Рязанська і, особливо, Суздальська.

В інших землях князеві не вдавалось у потрібний момент захопити велику територію для свого домену і доводилось з великими труднощами збільшувати його, натрапляючи на опір з боку місцевих феодалів, що давно освоїли землю. Такою, наприклад, землею була Галицька Русь. Нарешті, була земля, де князі не мали ніякої змоги утворювати домени — це була земля Новгородська 18*. За договорами, які складала новгородська влада з князем, йому заборонялось не тільки купувати землі в Новгороді, а й набувати їх безплатно, і притому це заборонялось не тільки князеві, а й княгині, боярам і дворянам його. Заборонялось також приймати і закладників, бо це могло потягти за собою освоєння князями їх земель.

Розвиток князівського домену є одним з основних моментів феодалізації в Київській Русі. Насамперед, у князівському домені швидше, ніж в інших феодальних сеньйоріях, склалися форми експлуатації різних груп феодально-залежного селянства. Як нам здається, у великих князівських володіннях скоріше проходив процес поступового перетворення холопів, посаджених на землю, в кріпосне селянство (руський серваж), бо князі мали змогу встановити спеціалізацію праці холопів, відірвати їх від свого двору, чого не могли робити дрібні землевласники.

На нашу думку, тільки в князівському домені смерди з найбільш пригніченої групи данників перетворились у феодально-залежне кріпосне селянство. Князі, в руках яких перебував урядовий апарат, скоріше, ніж хто інший, змогли освоїти цей розряд сільського населення і зробити смердів своїми людьми, підкоривши їх своїй юрисдикції і обмеживши на свою користь їх спадкові права. Ні боярство, ні церква не мали таких організаційних засобів і якщо й володіли смердами, то спочатку тільки тими, яких дарував їм князь.

Нам здається, що в князівському домені скоріше, ніж деінде, встановлювалась залежність вільного сільського населення, вільних общинників, бо князям, використовуючи адміністративний апарат, удавалось краще обплутати їх путами всяких додаткових оброків і повинностей.

В князівському домені ізгої раніш ніж деінде поступово були оселені в селах і перетворились в одну з великих груп залежного селянства; так само князі розвинули, очевидно, і інститут закладництва, який використовували для збільшення робочої сили в своїх селах і волостях.

Маючи урядовий апарат, князі швидше, ніж хто інший, могли добитись закріпачення деяких груп селянства.

Разом з тим, треба відзначити, що в князівському домені були найбільші, найінтенсивніші і найкраще організовані господарства, що в ньому вперше склались організаційні принципи феодальної експлуатації розвинутого типу, бо саме в князівському домені право землевласника органічно зливалось з правом носителя державної влади. Таким чином, князівське володіння було й організаційним типом для Інших феодальних сеньйорів, зразком для наслідування як у внутрішньому розпорядку, так і в відношеннях до зовнішнього світу.

Нарешті, треба вказати, що князівське землеволодіння було одним з основних джерел росту церковного й боярського землеволодіння. Як ми побачимо далі, перші землі церква одержала від князів і продовжувала одержувати їх і далі. Боярство також одержувало від князів землю на різних підставах.




2. Виникнення і ріст боярського землеволодіння


Як ми побачимо далі, боярство мало два джерела походження: з одного боку, боярами стають князівські дружинники, що осіли на землю, а з другого — великі місцеві землевласники, які ввійшли в склад князівського васалітету. Щодо землеволодіння другої групи бояр, то питання про те, коли вони стали великими землевласниками і як виникло велике землеволодіння їх, звичайно, не можна розв’язати на основі даних, бо даних цих немає.

Але можна думати, що перші ростки справді великого землеволодіння могли з’явитись приблизно тоді, коли з’являються перші князівські села, тобто приблизно коло середини X ст.19* Тоді ж з’являються землевласники з розряду дружинників, зокрема тих, що, подібно до Свенельда, мали свою дружину і які, так само як і князі, не могли обійтись без сіл і угідь.

Безперечно, питома вага великого боярського землеволодіння в X ст. в загальній господарській системі того часу була мізерна. Якщо літописець спеціально згадав про володіння Ольги і Володимира, очевидно, як про незвичайне явище в X ст., то, мабуть, і володіння великих землевласників також були рідкістю. В X ст., мабуть, велике землеволодіння не могло виділитись як окремий економічний комплекс з общинних земель, як особлива боярщина. Способи утворення великого землеволодіння всередині общини, мабуть, були звичайні: експропріація общинних земель шляхом захоплення, закабалення, займання нових земель і їх освоєння за допомогою холопів і залежних груп тощо.

При виникненні васалітету обидві групи феодалів дістали ще одне джерело швидкого збагачення землею — князівські надання. З кінця XI ст. джерела починають говорити про боярські села. Свого часу ми в спеціальному розділі зачепимо одну з найскладніших проблем історії руського феодалізму — проблему правової суті боярського землеволодіння. В усякому разі, в Руській Правді велике землеволодіння, «боярщина», виділялось з общинного землеволодіння певними виразними рисами. Так, Руська Правда розрізняє майно смерда і боярина: в той час, як дочки смердів не могли спадкувати після смерті свого батька, дочки бояр мали це право.

Іпатіївський літопис наводить характерне оповідання, яке підтверджує виділення боярщини з розряду інших земель. Саме під час князювання галицького князя Данила, боярин Доброслав вчинив без згоди князя ряд незаконних дій, зокрема віддав Коломию «Лазарю Домажиричу и Ивору Молибожичу, двум беззаконникам от племени смердья». Посланий князем Данилом один з його наближених людей, між іншим, говорив Доброславові: «Како можеши бес повеления княжа отдати ю сима, яко велиции князи держать сию Коломыю на роздавание оружьником; си бо еста не достойна ни Вотьнина держати» 7, тобто тримати на вотчинному праві. Лазар Домажирич і Івор Молибожич, очевидно, не були смердами, а тільки походили з «племени» смердів. Мабуть, вони були наближеними боярина Доброслава. І все-таки з погляду тодішньої правосвідомості володіння ними Коломиєю на вотчинному праві було як в очах князя, так і в очах виявленої літописцем громадської думки беззаконним.




3. Виникнення і розвиток церковних сеньйорій


Прийняття християнства з Візантії мало своїм наслідком встановлення в Київській Русі грецької церковної ієрархії.

Не тільки митрополити, а і єпіскопи і, мабуть, найвидатніші представники чорного й білого духівництва були греками. Природно, що в своїй діяльності в новоохрещеній землі грецьке духівництво повинне було так чи інакше спиратись на практику, яка склалась у них удома.

В історичній літературі майже немає праць, присвячених докладному вивченню візантійського феодального ладу, немає досліджень, які дозволили б вичерпно виявити особливості візантійського феодалізму. Але навіть і ті праці з цього питання, які е в нашому розпорядженні, дозволяють нам зробити висновок, що феодалізм у Візантії був феодалізмом розвинутого типу. Разом з тим можна встановити, що візантійська церква була не менш розвинутим феодальним організмом, ніж церква католицька. Але апарат візантійської церкви мав іншу організаційну структуру: він був пристосований до візантійського абсолютизму, до візантійської системи церковно-державних відносин, до візантійської правової системи.

Само собою зрозуміло, візантійське духівництво, прийшовши на Русь, повинне було в своїй діяльності проводити організаційні принципи і ідеї розвинутого феодального суспільства. Візантійське духівництво повинне було стати основною силою, яка буде провідником і організатором економіки розвинутого феодального суспільства, буде оформлювати феодальну ідеологію, буде сприяти затвердженню централізованої політичної влади і рецепції розвинутого феодального візантійського права.

Першим кроком церкви було створення міцної економічної бази. Насамперед вона добилась десятини 20* від усіх князівських прибутків як приватних, так і державних. Є деякі дані для припущення, що десятина була встановлена і на мирян. Поруч з десятиною великі прибутки церква одержувала з церковного суду, причому в цьому відношенні грецьке духівництво відмовилось від візантійського обсягу церковної юрисдикції. Воно добилось передачі в її відання таких справ, які звичайно повинні належати до світської юрисдикції, наприклад, справи про порушення подружньої вірності, про зневагу особи, справи про спадщину тощо. Порівняння змісту двох уставів — Устава кн. Володимира і Устава кн. Ярослава — дозволяють встановити, що церковна юрисдикція весь час розширялась, отже росли мита з церковного суду.

Нарешті, церква, очевидно, добилась визнання за нею права збирати мито з мір і вагів; принаймні, за Уставом кн. Володимира церкві доручалось стежити за правильністю мір і вагів, але, звичайно, без особливої винагороди вона цього доручення не стала б виконувати.

Десятина, судове мито, мито з мір і вагів, жертвування на помин душі, прибутки від лихварства — все це створило міцну базу для розгортання церковного господарства. Виникають церковні сеньйорії.

Церковне землеволодіння ł щодо інтенсивності свого росту, і щодо свого економічного й соціально-політичного значення грає велику роль у загальному процесі феодалізації Київської Русі.

В історичній літературі точилась досить жвава суперечка в питанні про те, чи слід виникнення церковного землеволодіння зв’язувати з іменем кн. Володимира (за Уставом його, принаймні, Десятинна церква наділялась — це ми знаємо не тільки з Устава — не лише окремими земельними ділянками, а й містами), отже зв’язувати його з першими роками прийняття християнства чи вважати недостовірною цю постанову і питання про час появи перших церковних земель розв’язувати на основі літописних даних; а ці літописні дані належать до XII ст.

Дослідники, що заперечують факт існування в часи кн, Володимира церковного землеволодіння, звичайно посилаються на пізнє походження пам’яток, які говорять про це. Устав же вони визнають пізнішою підробкою. А що сучасних відомостей про існування церковних земель немає і при кн. Ярославі, то вони відкидають можливість цього існування і при ньому. Нам здається, що пізніші відомості, якщо навіть постійним джерелом їх були не сучасні пам’ятки, все-таки відповідають дійсності. Важко думати, що при швидкому розгортанні церковних установ, при встановлені митрополії, єпархії, монастирів і окремих парафіальних церков не були зайняті і використані різні землі, хоч би для елементарного церковного господарства, і не були потім дуже скоро освоєні 21*. Більше ніж імовірно, що при встановленні окремих єпіскопій і монастирів, а тим більше при встановленні митрополитської кафедри, князями Володимиром і Ярославом був призначений заздалегідь потрібний земельний фонд спочатку в місті, а далі й поза ним для різних господарських потреб як самих церковних установ, так і духівництва, — це те, що ми спостерігаємо й пізніше, наприклад, при організації Смоленської єпархії. З другого боку, церковні установи почали обростати різними «церковными и богадельными людьми», для утримання яких потрібно було багато продуктів харчування і взагалі продуктів сільського господарства. Ми занадто перебільшили б розвиток грошового, товарного господарства в кінці X і на початку XI ст., якби почали твердити, що всі потрібні для церковних і монастирських людей продукти купувались на ринку.

Отже володіння землею було для церковних установ життєвою потребою, і тому, нам здається, немає серйозних підстав сумніватись у достовірності хоч би пізніших джерел, які говорять про факт існування володінь уже в перші роки християнства на Русі. Але зате літопис XI — XII ст., а також інші пам’ятники, що належать до цього часу, вже повні звісток про церковні села, угіддя та ін. по всій Руській землі — і на Київщині, і в Ростовсько-Суздальській землі, і в Смоленську, і в Новгороді. Так, відомо, що Антоній Печерський одержав при кн. Ізяславі гору, «яже есть над Печерою». В «Київському Патерику» розповідається, що багато приносили Феодосієві Печерському «от имений своих на утешение братии и на устроенbе монастыря, другие же и села вдаваху».

Ми вже раніш говорили про значний земельний дар Києво-Печерському монастиреві від Ярополка Ізяславича. Лаврентіївський літопис під 1096 р. розповідає, що «Половци, и зажгоша болоньє около града, и възвратившася на манастырь, и въжгоша Стефанечь манастырь и деревне Германечь». Під тим же роком літопис розповідає, що кн. Олег, воюючи з кн. Мстиславом, «повеле зажещи Суждаль город, токмо остася двор манастырьскый, Печерьского манастыря и церкы, яже тамо есть св. Дмитрея, юже бе дал Евфрем и c селы».

Іпатіївський літопис під 1158 р. повідомляє, що жінка кн. Гліба Всеславича «по своем животе вда княгини 5 сел и c челядью, и все да и до повоя» церкві.

Можна навести багато і інших відомостей.

Як було вказано, князівське земельне володіння являло, з одного боку, джерело, а з другого — і організаційний тип для церковного землеволодіння. Подібно до князівського, церковне землеволодіння складалось з окремих сіл, волостей і міст.

Ми вже говорили, що за Уставом кн. Володимира церкві була надана десята частина міст. В історичній літературі достовірність цього надання звичайно заперечують. Але [те], що церкві дійсно належали міста, підтверджується пізнішими літописними свідченнями. Так, під 1169 р. говориться про Полонне, «десятинний град» церкви св. богородиці.

Щодо даних, які встановлюють, що взагалі церковні установи володіли і волостями, і містами, то їх ми маємо дуже багато. Говорячи про князівське землеволодіння, ми вже наводили ці дані. Ми відзначали передачу Ярополком Ізяславичем Печерському монастиреві Небольської, Деревської і Луцької волостей, а кн. Андрієм Боголюбським — міст Васильєва й Мичеська. Відзначали також, що Суздальська єпископія володіла містами й волостями, які були забрані від неї Ростиславичами, але пізніше, після вигнання останніх, ці землі були їй повернуті. Найдавніша звістка про церковні міста належить до 1123 р. Ніконовський літопис повідомляє під цим роком, що «Никита митрополит... в своем граде в Синелице затвори в темнице злаго єретика Дмитра».

Щодо способів утворення церковних володінь, то вони були різноманітні.

Мабуть, напочатку перший земельний церковний фонд утворився внаслідок надання князя. Так, при утворенні смоленської єпископії кафедра одразу одержала від її організатора кн. Ростислава Смоленського кілька сіл. Далі, величезне значення мають різні пожертви як від князів, так і від інших землевласників. Зайво наводити довгий перелік цих земельних пожертв, особливо передач за заповітами.

Але церква, природно, не обмежувалась безплатними способами збільшення своїх земель. Вона дуже енергійно почала купувати, обмінювати, одержувати за невикупленими заставами окремі земельні ділянки, поступово їх округлюючи. Нарешті, цілком імовірно, що церква культивувала ніким не зайняті землі, населюючи їх залежним селянством — ізгоями, прикладниками, задушними людьми тощо.

Словом, церква дуже скоро, в усякому разі на XII ст., почала являти собою міцний феодальний організм. Але вона була не тільки міцним феодальним організмом, а разом з тим і установою, яка в своєму розвитку використала ряд нових організаційних засобів, почасти під впливом візантійської практики, а почасти й самостійно. Все це зумовило ряд особливостей у розвитку церковного феодалізму, в формах церковного феодального панування, в системі феодальної експлуатації, яка встановилась у церковних сеньйоріях. Однією з цих особливостей було те, що церква відмовляється від рабської праці як від невигідної. Щодо цього можна навести характерну розмову між Феодосієм Печерським і кн. Ізяславом, яка збереглась у передачі «Печерського патерика»: кн. Ізяслав, бувши в гостях у Феодосія, висловив своє захоплення з приводу майстерності монастирських кухарів: таких смачних страв йому не доводилось їсти в себе вдома. На запитання, чим це може бути викликане, Феодосій відповів, що в монастирі кухарі готують не з примусу, «твои же раби, — говорив Феодосій князеві, — работают сварящася и тегаща и кленуще друг друга многажды же и биеми суть от приставник».

Природно припускати, що церква йшла попереду інших феодальних груп і в справі поступового перетворення холопства в серваж або формально перетворюючи холопів у залежних людей, відпускаючи їх на волю, або викупаючи (пущеники, прощеники, ізгої), або фактично зближаючи їх з типовими феодально-залежними групами селянства.

Але вважаючи експлуатацію холопів економічно невигідною, церква зробила патронат головним способом набування робочої сили для своїх земельних володінь.

Як ми далі будемо говорити, патронат широко здійснювали князь, члени князівської родини, бояри, дворяни і всі ті, хто мав економічний і політичний вплив. Завдяки патронатові з загальної маси населення, особливо населення, вибитого з колії в епоху розкладу родоплемінних відносин, створювались численні кадри робочої сили. Поступово патронат, який полягав в охороні патронованих від сваволі сильних людей, перетворювався у владну опіку, а далі й у феодальну залежність. Церква, яка виступала як феодальний організм уже після того, як князі й боярство притягли в свою економічну орбіту масу населення, була змушена зробити інститут патронату ще дійовішим і гнучкішим.

Насамперед вона добилась того, що духівництво, а також члени родин духовних осіб («піп, попадя, попович, диякон, дияконица, дияк, проскурниця») вийшли з загальної адміністративної системи і стали підлягати щодо судe і данини митрополитові, а далі, в міру організації єпархії, — місцевим єпископам. А далі церква почала включати в склад цієї церковної громади так званих personae miserabilis, сліпих, кривих, жебраків, удів, що живуть милостинею тощо, тобто ті елементи, які так чи інакше зв’язані з церквою і з церковною добродійністю. Далі церква почала втягати в свою громаду різноманітні елементи, що вже мали випадковий зв’язок з церквою і з церковними установами, а саме так званих подорожніх, паломників, лікарів (лечець), які обслуговували притулки для подорожніх, лікарняний персонал (лікарні) і, нарешті, почала поширювати патронат на різні групи населення, які могли бути притягнені церквою як робоча сила церковних сеньйорій — ізгоїв, прикладників, задушних людей, прощеників, пущеників. Розширення церковного патронату ми можемо вивчити на основі церковних уставів, головним чином на основі Устава кн. Володимира, пізніші редакції якого дають дедалі ширший список «церковных и богадельных людей». Навіть і той список Устава кн. Володимира, що є найдавнішим, не являє справжнього акту князя, а, безперечно, фальсифікований. Але пізніші дані, в достовірності яких ми не можемо сумніватись, підтверджують, що церковна громада, яка щодо суду і даними підлягала митрополитові чи єпископові, поступово розширювалась і що цей список у значній своїй частині відповідав дійсності. У митрополита і в єпископів дійсно були свої «піддані», що вийшли з загальної адміністративної системи.

Отже в галузі оформлення патронату, в справі широкого охоплення патронованих церква також показала приклад іншим феодальним групам. І взагалі нам здається, що своєю організаційною структурою, розміщенням робочої сили в своїх володіннях, уточненістю й ефективністю форм феодальної експлуатації церковний феодалізм був більш розвинутим і оформленим, ідучи попереду феодалізму не тільки боярського, а й князівського.

Церква всіляко прищіплювала віруючим необхідність відпускати рабів (пущеники й прощеники), передавати їх церкві (так звані задушні люди), причому всі ці колишні раби входили під патронат церкви і використовувались нею як робоча сила церковних сеньйорій.

Бувши феодальною установою, церква і церковні установи дістали типово феодальну організацію, причому ця організація відповідала рівневі руського феодалізму. Руські митрополити і єпископи мали такий же двір, як і інші феодали того часу. У них були свої митрополитські бояри — типові васали, які відбували військову службу в своїх сеньйорій. У них були й свої міністеріали — воєводи, дворецькі, чашники, стольники. Безперечно, були в них і свої війська, що перебували під командуванням воєводи; софійський полк — полк новгородського архієпископа, — звичайно, не був винятком.

Безперечно також, що митрополити і єпископи роздавали землю своїм боярам і дворянам за їх службу.

Маючи іноді величезні земельні володіння — волості і міста — митрополити і єпископи потребували розвинутого адміністративного апарату. І цей апарат був збудований так само, як і князівський; у них були волостелі і їх помічники — тіуни, так само, як і в князів.

Можна думати, що митрополити, єпископи і великі монастирі мали своїх церковних васалів — підлеглі їм монастирі, підлеглі не на основі церковної ієрархії, а на основі феодальної залежності. Ці васальні монастирі в історичній науці звуться приписними монастирями. Таких монастирів було багато в XIV — XV ст. Але в нас є дані, на основі яких можна вважати, що Києво-Печерський монастир уже в XI ст. мав такий підвладний васальний монастир, саме Тмутараканський. Він був організований Ніконом, який «вся своя предав блаженному (Феодосієві) в руце», «сам же бе з всякою радостью покоряся ему».

Церква, діставши типово феодальну організацію, забезпечила свою владу над залежною людністю шляхом широкого імунітету.

Можна думати, що дістати цей імунітет з самого моменту свого виникнення церква не могла, оскільки вона не мала земельних володінь. В міру ж того, як церковне землеволодіння розвивалось, головним чином на грунті князівських надань, князі надавали їм свої землі разом з даниною і судом та іншими прибутками, що мали публічноправовий характер. Але церква почала прагнути до узагальнення цих окремих випадків надання імунітету, причому стала спиратись на ніби видані з цього приводу спеціальні акти. Такими актами, які церква дуже поширювала, були князівські устави — Устав князя Володимира, Устав кн. Ярослава і Устав кн. Всеволода.

Добившись узагальнення імунітетних прав, церква почала намагатись їх уточнити, надати їм твердості і оформити їх. Можна думати, що вона добивалась підтвердження імунітету і на письмі.

Все це дає нам серйозні підстави припускати, що імунітет у давній Русі остаточно оформився на основі церковного імунітету, що церковний імунітетний диплом був покладений в основу при виробленні формуляра дипломів, які почали давати боярству і взагалі світським феодалам.

Як ми вже говорили, візантійська церква діяла в іншій економічній і соціально-політичній обстановці, ніж церква руська. Там — феодалізм розвинутого типу, з розвинутим грошовим господарством, тут — період становлення феодалізму з дуже сильними пережитками і рештками родоплемінних відносин. Там — оформлені класи: клас феодалів, клас феодально-залежного населення, тут — класи тільки; виникає на основі розкладу дружини, клас феодально-залежного населення тільки починає консолідуватись, вбираючи в себе численні і різноманітні групи. Там — оформлена бюрократична абсолютна монархія; тут — ранньофеодальна монархія, строкатий комплекс племінних, напівфеодальних, феодальних держав з неустановленим, з неоформленим політичним апаратом, який лише з великою натяжкою і з явним перебільшенням можна назвати «державними установами».

Само собою зрозуміло, що візантійське духівництво приїхало на Русь з певними традиціями, з складеними політичними і юридичними поглядами і, звичайно, багато з того, до чого воно звикло, воно намагалось провести і на Русі, зокрема провести візантійську систему права. Для цього були поширені перекладені на слов’янську мову візантійські законодавчі пам’ятки — «Еклога», «Прохірон», «Землеробські закони». Всі ці пам’ятки були приєднані до основного візантійського канонічного кодексу, «Номоканону», складаючи з цілим рядом додаткових статей так звану «Кормчу книгу». «Кормча книга» була настільною книгою того часу. Читачі її повинні були сприймати основні принципи візантійського права, що відбивали розвиток феодальних відносин, і таким чином створювались передумови для правового оформлення багатьох феодальних інститутів.

Разом з тим візантійське духівництво добилось визнання за ним юрисдикції в багатьох справах, які за візантійською практикою належали до відання не церкви, а світського суду. Завдяки цьому церква мала змогу в значній мірі застосовувати візантійське феодальне процесуальне право і вносити багато візантійських принципів у матеріальне, право.

Але церква повинна була скоро переконатись, що візантійського законодавства не можна цілком застосувати в країні, де процес феодалізації був ще далекий від остаточного завершення. Візантійське законодавство могло бути тільки далеким ідеалом. Тоді візантійське духівництво почало намагатись запровадити в життя всякі переробки візантійського законодавства для слов’янських народів, що відбивали феодалізм раннього періоду. Такою переробкою був так званий «Судебник» царя Константина. Цей «Судебник» намагались ввести в склад руського юридичного збірника — Руської Правди, причому було зроблено спробу об’єднати постанови «Судебника» з Руською Правдою, зробивши це так, щоб читач не міг розібрати, де кінчаються статті Руської Правди і починаються статті «Судебника»; створюється одне літературне ціле під загальним заголовком — Руська Правда. Своєю спробою рецепції візантійського права церква розчищала шлях для створення системи феодального права і разом з тим всіляко оформлювала своє становище як розвинутого феодального організму.















Попередня     Головна     Наступна           Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.