Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна           Примітки





II. ВИНИКНЕННЯ І ПОЧАТКОВИЙ РОЗВИТОК ФЕОДАЛЬНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ


Джерела виникнення феодальної залежності численні і різноманітні: в умовах розкладу докласового суспільства, в умовах товарних відносин, що почали розвиватись, в умовах чимраз більшого феодального гніту, можна сказати, щогодини, щохвилини народжувався феодалізм. У літературі були запропоновані різні способи класифікації виникнення феодальної залежності. Нам здається, що можна більш-менш вичерпати ці способи, запропонувавши таку класифікацію їх: 1) виникнення феодальної залежності з форм холопської експлуатації; 2) закабалення сільського населення; 3) поступове перетворення данини у феодальну ренту; 4) патронат; 5) наймання; 6) насильницьке закріпачення сільського населення.

Найдавніші способи виникнення феодальної залежності — це перетворення холопів у феодально-залежне сільське населення, кабала і насильницьке закріпачення. Інші способи набули особливого значення вже в добу оформлення феодальної держави.




1. Перетворення холопів у кріпосне селянство


Як ми вже раніш з’ясували, рабів у дофеодальний період експлуатували патріархальним способом. В міру розвитку процесу феодалізації треба було чекати, що холопи будуть перетворюватись у робочу силу феодальних володінь і що експлуатація їх матиме феодальний характер, тобто буде виникати серваж на руському грунті.

Процес перетворення холопів на полі в сервів в основному припускає, що вони дістають певну господарську самостійність, починають володіти інвентарем на праві рівності, і форма їх експлуатації починає фактично зближатись з феодальною залежністю. Словом, холопи в результаті цього процесу перетворюються в кріпосних людей. Показником зближення холопів з кріпосним селянством звичайно є поширення їх правоспроможності і дієспроможності, встановлення кар за замах проти їх особи.

Що цей процес проходив в XI — XII ст. у Київській Русі досить інтенсивно, доводить те, що в XIII — XIV ст. у феодальному господарстві, особливо князівському, холопи перестають грати роль основної робочої сили — це ми спостерігаємо, наприклад, аналізуючи текст Руської Правди (особливо Правди Ярославичів). Цього факту, звичайно, не можна пояснити тим, що князі відпустили своїх холопів. Це може означати тільки те, що холопи почали перетворюватись у кріпосні групи селянства, в ті його розряди, які в Московській державі дістали назву страдних людей, страдників.

Але, на жаль, процесу перетворення холопів у кріпосне селянство в Київській Русі XI — XII ст. не можна докладно і пильно дослідити, бо в нас немає докладних і безпосередніх відомостей про це. Нам мимоволі доводиться оперувати різними посередніми вказівками джерел, всілякими натяками чи навіть півнатяками, які говорять про розвиток цього процесу.

Насамперед [писемні] пам’ятки з певністю говорять про те, що основна маса холопів, крім дворових (домашніх) холопів, живе не в рабських казармах, а в окремих дворах разом із своїми родинами, в своїх домах. Про це свідчить, наприклад, Уставна грамота кн. Ростислава Смоленського, який передав, між іншим, смоленському єпископові Мануїлу «на горе огород c капустником и c женою и c детьми, за рекою тетеревник c женою и c детьми».

Про те, що холопи сиділи окремими родинами, свідчить купча Антонія Римлянина і вкладна Варлаама Хутинському монастиреві. В цих документах, як ми бачили, говориться про холопські родини («Тудор c женою и c детьми одерень, Волос c женою и з детьми одерень» й г. д.). Перегляд усіх наявних даних про холопів (XI — XII ст. як про робочу силу в феодальних сеньйоріях не дає нам жодної вказівки на те, що холопів експлуатували тим самим способом, як і античних рабів у латифундіях. Навіть і тоді, коли наші пам’ятки говорять про величезне число холопів, посаджених на землю, мимоволі створюється враження, що їх садять не в казарми, а заселюють ними пусті землі. Наприклад, літопис повідомляє, що Ярослав і Мстислав «собраста воя многы, и идоста на Ляхы, и заяста грады Червенскыя опять, и повоеваста Лядьскую землю, и многы Ляхы приведоста, и разделиста я; и посади Ярослав своя по Рси, и суть до сего дни». Ярослав, як видно з цього повідомлення, оселив їх не в одному якомусь місці, а по р. Росі, на зайнятій ним території, очевидно досить великій, де він і організував села.

Цілком природно припускати, що холопи, живучи в своїх дворах, зі своїми родинами — жінками і дітьми, поступово почали освоювати переданий їм їхніми господарями інвентар, заводячи своє господарство — собину і поступово стали відбувати вже регламентовані повинності, тобто почали зближатися з іншими залежними людьми. Немає ніякого сумніву, що на становище холопів повинен був вплинути і типово феодальний характер земельних володінь, де вони сиділи, типово феодальна система панування і підлеглості, що встановилась там, а також і становище феодально-залежних груп селянства, експлуатованих у феодальній сеньйорії поруч і разом з холопами. Характерно, що в пам’ятках холопи починають постійно згадуватись поряд зі смердами.

Поступове перетворення холопів у феодально-залежне кріпосне населення підтверджується і дуже цікавим фактом, досі якось мало оціненим в історіографії, з саме тим, що слово холоп мало два значення — широке і вузьке.

У широкому значенні під холопом (челядином) почали розуміти всяку залежну людину; як ми побачимо далі, холопами називались, між іншим, закупи і наймити. Під холопами в вузькому значенні розуміли рабів. Але, коли хотіли сказати, що мова мовиться про холопів-рабів, то говорили про холопство «обельное», або повне. Наприклад, у «Правосудии Митрополичьем» є така стаття: «А се стоит в соуде челядин наймит, не похочет быти, а осподарь, несть «моу вины, но дати ему вдвоє задаток; а побежит от осподаря, выдати его осподарю в полницу. Аще ли оубьет осподарь челядина полнаго, несть емоу душегоубьства, но вина есть емоу от бога; а закоупнаго ли наймита, то есть душегоубьство».

Легко переконатись, що челядин міг бути повним і неповним, що повний челядин протиставився закупові і наймиту. Навіщо було б говорити про челядина повного, якби слово челядин мало одне певне значення?

В Руській Правді — далі ми докладно будемо говорити про це — закупи протиставлялись не просто холопам, а неодмінно холопам «обельним». Уже ця подвійність розуміння слова холоп у достатній мірі характеризує різноманітність форм холопської залежності, що почала встановлюватись у досліджуваний період 20*.

Процес перетворення холопів у феодально-залежне, кріпосне населення і викликане цим процесом зближення холопів з феодально-залежним селянством дуже добре відбивається в юридичних пам’ятках. В них можна простежити чимраз більшу тенденцію знайти нові способи поневолення і одночасно розширити економічну самостійність холопів, а також наблизити юридичне становище холопів до юридичного становища феодально-залежного селянства. Само собою зрозуміло, що юридичні пам’ятники, регламентуючи ці зміни в становищі холопів, зважають на інтереси не самих холопів, а їх власників, які при розширенні публічних і громадських прав холопів могли найкраще їх експлуатувати.

Правову регламентацію процесу зближення холопів з феодально-залежним селянством досить добре можна вивчити і на основі тексту Руської Правди, якщо підходити до цього вивчення не формально, тобто старатись вникати не тільки в зміст статей, а й з’ясувати, чому та чи інша норма була встановлена і вміщена в Руську Правду. Це цілком необхідно при вивченні даного пам’ятника, що, як ми доведемо в спеціальному дослідженні, являв собою не збірник звичаєвого права, а збірник нових норм, які касують створені звичаї і загальноприйняту практику.

Про певні зрушення в становищі холопів говорить уже перша частина Пространної Правди — Устав кн. Ярослава. Тут серед статей про холопів привертає увагу стаття про так званий челядинний ізвод. Ця стаття е і в Короткій Правді, але тут вона доповнюється сентенцією: «а то (челядин) есть не скот, нелзе рещи: не ведаю, оу кого есмь коупил, но по языкоу ти до конца». Далі, в Уставі Ярослава є стаття, за якою з князівських, боярських і церковних («черньцовых») холопів, винних у крадіжці, продажа не стягається, але господарі їх повинні платити подвійну винагороду потерпілому.

Коментатори цієї статті звичайно вказують, що встановлення цієї норми було викликане намаганням підкреслити, що холоп не вважається суб’єктом злочину і що вчинена холопом крадіжка не вважається діянням кримінальним, і тому замість продажі на користь князя збільшується винагорода на користь позивача. Але чому ця стаття була вміщена? Невже досі не було відомо, що холоп не може бути суб’єктом злочину? Нарешті, чому стаття говорить не про холопів взагалі, а про холопів, що належать феодальній групі — князям, боярам, церкві? Адже можна було просто згадати про холопів, не вказуючи, кому вони належать.

Ми, звичайно, не можемо пояснити вміщення цієї статті бажанням декларувати старий принцип, що раби не є взагалі суб’єктами злочину. Руська Правда містить, як було вказано, лише ті статті, що зміняють встановлені норми. Вона не є збірником правових декларацій. Була, звичайно, якась потреба цю норму встановити саме в даний момент.

Нам здається, що появу цієї норми можна пояснити тільки тим, що до цього встановилась практика стягати продажу з холопів, як і з смердів. Цю практику тепер відкидають. Але вона була відкинута не цілком, а тільки відносно холопів, що належали феодалам — князеві, боярам і церкві. Холопи ж інших груп населення — купців, ремісників, своєземців тощо повинні платити, подібно до смердів, продажу. Отже цією нормою встановлювався особливий привілей для феодальних груп, бо при подвійній винагороді за вкрадене (подвійний урок) платили меньше, ніж урок і продажа. Зокрема, урок за коня дорівнював гривні, а продажа — двом і навіть трьом гривнам (за крадіжку князівського коня). Таким чином, установлення даної норми можна пояснити тільки зближенням юридичного становища холопів з юридичним становищем смердів.

Особливо багато матеріалу, який свідчить про змінене становище холопів у XII ст. в розумінні збільшення їх господарської самостійності і розширення їх публічних і громадських прав, містить Устав кн. Володимира Мономаха. Надзвичайно характерно, що в цьому Уставі вміщений дуже великий комплекс статей про холопів, який звичайно називають Уставом про холопів. Таку виняткову увагу до питання про холопів можна пояснити тільки тим, що становище їх внаслідок дальшого розвитку процесу феодалізації дуже змінюється.

Устав кн. Володимира Мономаха регламентує джерела холопства. Такими джерелами тепер, крім народження від рабині і полону, є: 1) продаж самого себе в рабство; 2) одруження з рабою «без ряду»; 3) тіунство «без ряду». Але цей перелік не є вичерпний. В тому ж Уставі вказуються і інші джерела холопства, а саме: в холопа перетворюється зруйнований купець, закуп, що втік від пана, «коневий тать» і палій. На практиці і в побуті, звичайно, було більше способів поневолення. Можна думати, що законодавство

Володимира Мономаха, який намагався розрядити напружену атмосферу після київського повстання 1113 р., звузило цей перелік.

Воно повинне було спеціально застерегти, що «вдачь (за іншим списком «въдаче») — не холоп; а и ни по хлебе робять, ни по придатце». Але в деяких списках (наприклад, Карамзінському) ця стаття читається «инии по хлебе робять». Це різночитання, безперечно, відбивало тодішню практику — саме працювали і «по хлебе», и «по придатце».

В історичній літературі не було звернуто уваги на один з дуже цікавих моментів в історії холопства, а саме на факт продавання себе в холопство, перетворення себе в холопа внаслідок одруження з рабою і прийняття посади тіуна «без ряду». Уважно вчитуючись у текст статей, бачимо, що це перетворення вільної людини відбувається без формального примусу. Могли продавати себе навіть за мізерну суму — за півгривни («еже кто купить, хотя и до полугривны»). Все це свідчить про те, що холопи вже в. цей період почали являти головним чином робочу силу феодальної сеньйорії; очевидно, експорт рабів майже припинився. Інакше не можна було б знайти людей, які продавали б себе за дешеву ціну, знаючи разом з тим, що вони будуть відправлені як товар на візантійські й східні ринки. Ніяк не можна уявити собі, що були люди, які виявляли таку необережність, не укладаючи «ряду», знаючи, що ця необережність могла мати своїм результатом продаж у чужоземні країни. Все це можна пояснити тільки тим, що становище вільних людей при чимраз більшому гніті з боку феодалів було таке тяжке, що деякі елементи воліли продавати себе в рабство, одержуючи «хотя и до полугривны», або одружуючись з рабою, або приймаючи посаду туінів і ключників «без ряду».

Крім регламентування джерел холопства, в Уставі Володимира Мономаха є ряд і інших статей, які безпосередньо чи посередньо свідчать про зміну становища холопів.

Передусім треба відзначити статтю про встановлення стягання в розмірі двох гривен за крадіжку «обельним» холопом коня. Отже, за Уставом Володимира Мономаха, встановлена практика стягати за крадіжку з холопів продажі, відкинута в Уставі кн. Ярослава щодо належних феодальній групі холопів, тепер частково визнається. Ми говоримо частково, бо статтею передбачається не всяка крадіжка, а крадіжка коня. Що тут говориться про продажу, а не про винагороду потерпілому — це доводиться тим, що урок за коня платили в розмірі одної гривни. Отже холоп починає визнаватись суб’єктом злочину.

Устав Володимира Мономаха містить статті, які охороняють життя холопа серйознішими карами, ніж раніш. Так, за статтею, що трактує про зневагу ударом, завданим холопом вільному мужеві, пан холопа-зневажника, якщо не видасть його зневаженому, платить 12 гривень продажі, а далі, якщо зневажений зустріне десь раба, який зневажив його, то, за законом Ярослава, він мав право його вбити. Але, за законом дітей Ярославових, це право було скасоване: зневаженому дозволялось або стягти вдруге гривну кун «за сором», або побити зневажника. Устав Володимира Мономаха підтверджує цю норму.

Цей Устав збільшує кару за вбивство холопа: «А в холопе и в робе виры нетуть, но оже будет без вины убиен, то за холоп оурок платити, или за робу, а князю 12 гривен продажи».

Привертає увагу формулювання цієї статті. В ній спочатку вказується, що за холопа й рабу не треба платити вири. Навіщо ця згадка? Невже досі цього не знали? Нам здається, що наявність цього формулювання можна пояснити тільки тим, що почала складатись практика, за якою за вбивство холопа чи рабині стали стягати виру. Ця практика тепер відкидається, але зате встановлюється кара: крім урока, виплачується ще й продажа в вищому розмірі — 12 гривен. Треба далі відзначити, що починає зростати до певної міри й судова дієспроможність холопів. За однією статтею, вищому розрядові холопів — боярським тіунам давалось право в деяких випадках «по нужи». За другою статтею, передбачається послушенство холопів, але вказується, що холоп не може бути «очистником, принимавшем присягу» і що позивачеві при певних формальних умовах дається змога на основі зізнань послуха-холопа «брати на залізо» свого противника. Якщо йому вдасться обвинуватити останнього, то процес іде нормально і він виграє позов; якщо йому не вдасться довести обвинувачення, то він платить обвинуваченому одну гривну як винагороду «за муку», «зане по холопьи речи як и». Негативне формулювання статей, що трактують про послушенство холопів: «А послушенства на холопа не складають», «Холопу на правду не вылазити» — дає підставу думати, що встановлення цих норм було викликане намаганням відкинути далеко йдучу практику в ототожненні судових прав холопів з правами феодально-залежних людей, мабуть, смердів.

Про ріст правоспроможності холопів добре говорить стаття, яка визнає дійсними угоди холопа, що торгував з доручення свого пана («Аже пустить холоп в торг, а одолжаеть, то викупати его господину и не лишитеся его»).

Безперечно, правоспроможність холопів, посаджених на ріллю, повинна була також розширюватись. Не тільки Руська Правда, а й інші юридичні пам’ятки говорять про розширення публічних і громадських прав холопів. Так, у мирній грамоті новгородців з німцями в 1195 р. вводиться стаття, що охороняє честь раби: за замах на зґвалтування стягався штраф у розмірі гривни, а зґвалтована раба діставала свободу.

Щоб урахувати значення нових норм про права холопів, треба мати на увазі, що в Руської Правди холоп звичайно не був суб’єктом злочину. Він не платив ніяких продаж. Холоп звичайно не міг бути послухом ні при яких умовах; життя його охоронялось тільки стяганням урока. Встановлення нових норм права про холопів у Руській Правді викликало зміну системи експлуатації холопів у феодальній сеньйорії. Але можна думати, що практика зближення холопів з феодально-залежним селянством ішла далеко далі. Створюється враження, що законодавство займає середню лінію: регламентуючи нові відносини, воно часто охороняє старі основи права про холопів.

Проте, звичайно, неправильно було б спрощувати процес перетворення холопів у феодально-залежне кріпосне сільське населення. Цей процес був довгий і складний 23*. Ще довго холоп відрізнявся від звичайного кріпосного. Не говорячи вже про те, що право пана над холопами було юридично й фактично далеко ширше, ніж над кріпосними, були відмінності і в формі експлуатації. Нам здається, що холоп, відмінно від кріпосних пізнішого часу, знав одну тільки панщину. Мабуть, натуральний і грошовий оброк почали стягати з них тільки в період консолідації всіх груп феодально-залежного сільського населення, тобто, очевидно, в XIII ст. Але все-таки експлуатація холопів була першою щодо часу формою феодальної експлуатації в давній Русі. В X — XI ст. форми холопської експлуатації, безперечно, мали провідне значення. Дуже велике значення мали холопи і в XII ст., коли почали виникати різноманітні групи феодально-залежного селянства. Отже важко зрозуміти, що форми експлуатації холопів протягом довгого часу були організаційним типом феодальної експлуатації. Цим пояснюється не раз відзначений нами факт, що смердів постійно намагаються прирівняти до холопів, що смерди постійно згадуються поруч з холопами.




2. Закабалення сільського населення


Одним із способів перетворення вільного населення у феодально-залежне селянство е його закабалення, і при тому в таких формах, які майже виключають можливість для закабаленого знову дістати волю.

Форма експлуатації закабаленого поступово перетворюється в типову феодальну ренту і, відповідно до цього, кредитор перетворюється в феодала, а закабалений — у кріпосного. Якщо закабалений повинен був відробляти своє боргове зобов’язання на полі кредитора, то він, перетворившись у залежну до кінця своїх днів людину, повинен був нести відробітку ренту; якщо ж закабалений повинен платити кредиторові натурою і грішми, то ця виплата перетворювалась у натуральну або грошову форму ренти — оброк.

У [старо] давній Русі існував інститут, що, на нашу думку, був одним з найголовніших джерел феодальної залежності в найжорстокішій її формі, в формі кріпосництва, а саме — інститут закупництва.

Питання про закупів — одне з найскладніших питань історії сільського населення в [старо] давній Русі. Складність його зумовлюється тим, що майже єдиним джерелом для вивчення становища закупів є кілька статей Руської Правди. Руська Правда не дає вичерпного систематичного визначення цього інституту, а вирішує лише окремі питання, які ставились судовою практикою і життям; тому статті її мають казуїстичний характер. Очевидно, ці статті дуже рано стали незрозумілими для переписувачів і вони пробували дещо осмислити їх, внаслідок чого з’явилась сила схолій і варіантів. Варіанти наростали один на одного при дальшому переписуванні, і поступово зміст статей став незрозумілий навіть і для глибоких дослідників.

Оскільки Руська Правда досі не була видана в усіх списках, що дійшли до нас, і оскільки не було проведено роботи по встановленню початкового тексту, дослідники довільно вибирали те чи інше різночитання і залежно від цього вибору давали різну конструкцію інституту закупництва.

Інших даних про давньоруських закупів ми майже не маємо. Не згадують про закупів ні літописи, ні канонічні пам’ятки. Правда, про них досить багато говориться в пам’ятках західноруського права пізнішого періоду — XIV — XVI ст., але в літературі справедливо ставиться питання: чи можна вважати тотожним закупництво X — XI ст. — інститут епохи становлення феодалізму, з закупництвом XIV — XVI ст. — інститутом епохи розвинутого феодалізму. Тотожний своєю назвою інститут може різко змінитись за два-три століття. Зокрема, кабала XV ст., особливо кабала рязанська, не тотожна з кабалою кінця XVII ст. в Московській державі. Нарівні з малочисленністю джерел, вивченню питання про закупів пошкодило також і те, що його обмірковували головним чином історики-юристи, які часто підходили до нього надто догматично, застосовуючи при розв’язанні його принципи або римського, або сучасного цивільного права. «Загальні» ж історики звичайно в дискусіях про закупів не брали участі і ставали на бік того, чи іншого історика-юриста. Питання про правове становище закупа розбирали надзвичайно докладно, але економічного становища й характеру експлуатації їх майже ніхто не зачіпав.

Тому не дивно, що питання про закупів досі не було розв’язане. Навіть тоді, коли до тієї чи іншої думки приєднувалась більшість дослідників, з’являлась робота, яка примушувала переглядати питання або вносити в розв’язання його ті чи інші окремі поправки. Тепер питання про закупів треба знову переглянути, бо 1) нам треба вивчити не тільки походження і юридичне становище закупів, а й форму їх експлуатації паном, бо цим розв’язується питання про форму експлуатації їх після перетворення в феодально-залежне селянство; 2) ми маємо тепер новий матеріал про закупів у виданому нами пам’ятнику «Правосудие митрополичье»; 3) в нашому розпорядженні є наше нове видання Руської Правди за всіма списками, що дійшли до нас, через що можна легше встановити початковий текст її трактуючих про закупів статей.

Але повного перегляду питання ми все-таки не даємо, бо нас цікавить поки що закупництво як один із способів перетворення закабаленого населення в феодально-залежне селянство. Відповідно до цього, багатьох другорядних деталей, які мають лише спеціальний, чисто історико-юридичний інтерес, ми не розглядаємо.

Нам здається, що питання про закупів у відзначеному нами розрізі буде розв’язане, якщо ми з’ясуємо походження і суть закупництва, форму експлуатації закупів у господарстві пана і їх правове становище.

Питання про походження закупів, отже й про суть закупництва є основним, і якраз з приводу нього було висловлено дуже багато найрізноманітніших думок. Найбільша група дослідників — [М. М.] Карамзін 8, [Д. І.] Майєр 9, [М. М.] Ясінський 10, [І. І.] Яковкін 11 і цілий ряд авторів підручників і загальних оглядів вважають, що в основі закупництва лежить договір позики, забезпечений заставою особи боржника, тобто позика, сполучена з самозаставою.

Друга група дослідників, з яких найвидатніші [О. М.] Рейц 12 і [В. І.] Сергеєвич 13, вважають закупів найманими робітниками.

Третя група намагається примирити обидва попередні погляди. Найвидатніший її представник — [Г. В.] Чичерін вважає, що закупництво було родом особистого найму з приєднанням до нього позичкового зобов’язання. Модифікацією цього погляду є погляд [В. Й.] Ключевського, за яким закупи є сільські робітники, що оселювались на землях приватних власників і були залежні від пана.

Четверту групу становить погляд [І. Д.] Беляєва, за яким закупи — це селяни, що живуть на чужих землях і зобов’язані платити за землю роботою. Модифікацією цього погляду є погляд [П. А.] Аргунова, який, рішуче критикуючи теорію самозастави, відмовився висловити свою думку про суть закупництва, але все-таки він це зробив: закуп за Аргуновим — це селянин, що платив своєму панові натуральну данину (купу), іздольщину 14.

Є дослідники, які намагаються примирити погляди першої і останньої груп. Одним з них є Б. Д. Греков, який, визнаючи (в давніших своїх працях), що в основі закупництва лежить боргове зобов’язання, вважає, проте, що закупи платять панові купу-ренту 15.

Переходячи до перегляду всіх цих думок про походження й суть закупництва, треба передусім з’ясувати, звідки походить назва інституту закупів. Нам здається, що Руська Правда дає достатній матеріал для розв’язання цього попереднього питання. Саме в двох її статтях згадується якраз те, що лежить в основі закупництва — купа. В цьому питанні наче сходяться всі дослідники: всі визнають, що закуп походить від слова купа, що купа робить людину закупом. Залежно від того, як дослідники розуміють термін купа, вони звичайно розв’язують питання про походження і суть закупництва, і це, на нашу думку, цілком правильно. Отже що являє собою купа? На думку більшості дослідників — це взята від пана сума, борг. На думку інших, купа — взята вперед заробітна плата. На думку третіх, не закуп бере купу від пана, а, навпаки, пан бере її від закупа, причому є два варіанти цього погляду: за одним ([П. А.] Аргунов), купа — «натуральна данина», іздольщина, яку закуп платить панові, а за другим (Б. Д. Греков) — купа є феодальна рента.

Звернемось до розгляду останнього погляду. Б. Д. Греков, висловивши думку, що купа є рента, не обгрунтував її. Характерно, що думка ця не випливає навіть з його загальних поглядів на походження закупництва. Цим значною мірою й пояснюється, що він незабаром відмовився від неї. Щодо погляду Аргунова, то автор наводить різні міркування на користь своєї думки, що закуп давав панові купу і що купа — це натуральна данина панові від закупа.

Насамперед він вказує 16, що при тлумаченні статті, де згадується про купу — «Но еже дал ему господин плуг и борону, от него же купу ємлеть, то то погубивше платити», — фраза «от него же купу ємлеть» у розумінні взяття купи закупом збуджує сумнів щодо граматичних форм. Зокрема, слово «ємлеть» не можна, на його думку, передати словом «узяв», тобто однократним видом; його треба передати видом багатократним, як то робить при тлумаченні цієї статті Дебольський і як перекладає Goetz — «bekommt».

Сенс цього заперечення Аргунова полягає в тому, що коли «ємлеть» не можна розуміти як однократну дію, то тим самим підривається думка більшості про те, що купупозику закуп бере від пана одразу і один раз.

Аргунов наводить цілий ряд статтей Руської Правди, де «ємлеть» треба розуміти в значенні багатократної дії і в розумінні стягання за нормою. Але наведені ним приклади якраз спростовують його тлумачення слова «ємлеть»: цитата, яку наводить Аргунов скорочено, в повному вигляді дуже добре показує, що слово «ємлеть» можна розуміти в значенні однократної дії: «Ты тяже вси судять послухи свободными; будеть ли послух холоп, то холопу на правду не вылазити; но еже хощеть истець или иметь и, а река тако: «по сего речи емлю тя, но аз емлю тя, а не холоп и емети и на железо; аже обинити и, то ємлеть на немь свое». Ясно, що «емети на железо» можна розуміти тільки в значенні однократної дії; «емлеть на нем свое» так само можна розуміти як остаточне одержання позову. Адже не на виплат суд визнавав цей позов? Що ж до спроби розуміти «ємлеть» у значенні стягання за нормою, то це значить вводити в мовну науку ще особливу форму дієслова, яка виявляє дію за нормою. Нам здається, що таких дієслівних форм наука не знає і їх, звичайно, не було; «ємлеть» може означати і багатократне стягнення, і однократне. Отже цей довід відпадає.

Другий висновок Аргунова теж від граматики. На його думку, фразу «от него же купу ємлеть» граматично правильніше відносити до пана, а не до закупа. Але цей довід Аргунова йде від сучасної літературної мови, від сучасної граматики. Він не е взагалі вирішальним і, як ми побачимо далі, тлумачення Аргуновим купи як предмету, стягуваного паном, е в нерозв’язній суперечності з другою трактуючою про купу статтею.

Останнім доводом Аргунова є те, що слово купа в початковому тексті читалось як копа і що копа в деяких слов’янських і литовських мовах, отже і в Руській Правді, означає міру грошей і сільськогосподарських продуктів.

Твердження Аргунова, що слово купа в більшості списків замінене словом копа, вимагає уточнення: слово копа зустрічається приблизно 50 разів, слово купа щось 20 і разів 30 воно заміняється словом ціна; при цьому часто в першій статті, де згадується про купу, пишуть копа, а в другій — купа і навпаки. Отже Аргунову треба ще довести, що слово копа відбиває початковий текст пам’ятника. Просте посилання на «більшість списків» ще не може мати значення. Нам здається, що це взагалі йому не вдалося б, бо слово закуп, як визнають усі дослідники, походить від слова купа, а не копа: в жодному списку ми не зустрічаємо слова «закон». Але припустимо, що в початковому списку стояло копа, а не купа, що копа — міра грошей і хлібних продуктів. Тоді статті, де згадується про копу, втратять сенс, якщо не буде сказано, копу яких грошей або копу яких хлібних продуктів дає закуп панові.

Далі, якщо навіть ми визнаємо, що копа — міра грошей чи продуктів, то Аргунову треба довести, що ці гроші й продукти були «натуральною даниною», що це була іздольщина. З цього ясно, що всі твердження Аргунова є просто здогадом, який не може знайти підтвердження в жодній статті Руської Правди.

Але головне не в цьому довільному граматичному тлумаченні і не в бездоказовому припущенні, що копа — це міра грошей і хлібних продуктів, а в тому, що Аргунов при аналізі слова купа обминув другу згадку про неї в статті, в якій купу не можна розуміти як натуральну данину, як іздольщину, стягувану паном з закупа. Якраз у цій статті вичерпно говориться, що купа належала закупові, купа не панова, а закупова: «Аже господин переобидить закоупа, а оувидить (оувередить) купу его или отарицю, то ему все воротити».

Аргунов, прекрасно розуміючи, що ця стаття кладе край його спробам витлумачити купу як натуральну данину, виплачувану закупом панові, бо ясно, що пан не буде шкодити своїй данині, цілком обминув це надзвичайно важливе для з’ясування питання про купу місце Руської Правди. Правда, є один список, де про купу не згадується, саме список Синодальний, де текст статті читається: «Аже господин переобидить закоупа а оуведить враждоу его или отарицю». Але Аргунов, знаючи, що всі інші списки говорять про пошкодження копи або ціни, не пробував довести, що текст статті за Синодальним списком відбиває початковий текст. Він просто обминув факт другої згадки про купу, яка рішуче паралізує всі його припущення про те, що купу платить закуп панові.

Таким чином, думка Аргунова про суть купи відпадає, і разом з нею відпадає й думка Б. Д. Грекова, бо й він, визнаючи купу рентою, також повинен виходити з припущення, що купу платить панові закуп.

Перейдемо тепер до розгляду другого погляду, а саме, що купа — це заробітна плата, видавана паном закупові вперед.

Цей погляд, найповніше висловлений Сергеевичем, спирається на одне місце з статті Руської Правди, де в багатьох списках закуп називається наймитом.

Але треба мати на увазі, що в 26 списках говориться не про наймита, а про закупа. Значить, треба довести, що згадка про наймита справді була в початковому тексті. Отже доводи Сергеєвича ще не є вичерпні, коли вони спираються тільки на той факт, що про наймита згадується в більшості списків. Статистичний метод при відтворенні списків можна застосовувати дуже обережно. Припустимо, що Сергеєвич має рацію, що наймит справді був згаданий у початковому тексті, але все-таки ми не можемо приєднатися до його погляду, що закуп — найманий робітник.

Нижче ми докладніше скажемо про найманих робітників, наймитів у досліджувану епоху, але й тут треба відзначити, що слово наймання (отже й найми) вживалось у двох різних значеннях — 1) у значенні наймання і 2) в значенні стягання процентів, так званої лихви. Наймит у цьому останньому розумінні — це людина, яка платить лихву, людина закабалена. Оскільки, як ми бачимо, закуп якраз був у становищі закабаленої людини, він і міг бути названий наймитом у даній статті, яку можна тлумачити так, якщо пан продасть закупа в повне холопство, то закабалений звільняється від виплати боргу. Вживання слова наймит у цьому значенні ніяк не можна вважати випадковим — воно дуже доречне.

Що закуп не найманий робітник, не наймит саме в цьому розумінні слова — це доводить виданий нами пам’ятник — «Правосудие Митрополичье» 17. Про становище наймитів ми будемо говорити в спеціальному розділі, а тому процитуємо тут лише ті статті, які вичерпно доводять, що закупи — не наймити.

«А се стоит в соуде челядин наймит, не похочет быти, а осподарь, несть емоу вины, но дати ему въдвое задаток; а побежит от осподаря, выдати его осподарю в полницу.

Аще ли оубъект осподарь челядина полнаго несть емоу душегоубьства, но вина есть емоу от бога. А закоупнаго ли наймита — то есть душегоубьство».

Неважко бачити, що ці дані вичерпно доводять різницю між закупом і наймитом: по-перше, становище наймита, як воно визначається процитованою статтею, інше, ніж закупа; наймит — вільна людина, яка легко може розірвати договір, виплативши подвійний завдаток; якщо завдатку він не одержав, то може без дальших розмов покинути хазяїна. Дух і зміст статтей Руської Правди про закупів говорять про незрівнянно більшу залежність закупів, про більшу зв’язаність їх зобов’язаннями перед паном. По-друге, залежність наймитів визначалась одержанням завдатку, а залежність закупів — одержанням купи. По-третє, закуп і наймит протиставляються в статті («А закупного ли наймита»). Було б дивно тлумачити цю статтю, виходячи з припущення, що слово наймит визначає або пояснює слово «закупного». Інститут закупництва і наймання був усім відомий і пояснювати, хто такі закупні люди — не було ніякого сенсу.

Таким чином думка Сергеєвича, що купа є заробітна плата, дана паном вперед закупові, отже, що закуп — найманий робітник, не може бути прийнята, а тому не може бути прийнята і думка Чичеріна. Нам здається, що коли , відкинути тлумачення Аргунова, що купа є натуральна данина, тлумачення Грекова, що купа — рента (оброк), виплачувана закупом панові, Рейца і Сергеєвича, що купа є заробітна плата, — то лишається єдино можливою думка більшості істориків, що в основі купи лежить боргове зобов’язання, що закуп стає закупом для забезпечення і виконання цього зобов’язання.

Розуміння купи як відносин, в основі яких лежить боргове зобов’язання, дозволяє нам розкрити зміст усіх статей Руської Правди про закупів без особливих труднощів і суперечностей. Зокрема, другу статтю, що безпосередньо говорить про купу — «Аще господин переобидить закоупа, а оуведить (увередить) купу его или отарицу, то то ему все воротити, а за обиду платити ему 60 кун» — дуже добре можна зрозуміти саме при цьому значенні купи. Цілком можливі випадки, коли пан, видавши купу, може її «увередить», силою відібравши передані гроші або відібравши майно, яке було в розпорядженні закупа. Але особливо добре при цьому значенні купи можна зрозуміти зміст інших статей про закупів. Зокрема, в першій статті про закупів — «Аже закуп бежить от господы, то обель; идеть ли искать кун, а явлено ходить или ко князю или к судиям бежить обиды деля своего господина, то про то не робять его, но дати емоу правдоу» — стає зрозумілою фраза «идет ли искать кун». Звичайно, щоб виплатити своє боргове зобов’язання, закуп потребував кун — грошей. Очевидно, почала встановлюватись практика перетворювати закупа в повного холопа в разі, коли він ішов шукати грошей, і законодавство цю практику відкинуло.

У дальшій статті — «Паки ли прииметь на немь кун, то опять ему воротити куны, что будеть принял, а за обиду платити ему 12 гривен продаже» — вираз «паки ли приимет (пан) на нем кун» можна зрозуміти, тільки взявши на увагу, що пап міг, користуючись залежним становищем закупа, примусити його вдруге виплатити боргове зобов’язання. За цією статтею пан повинен повернути закупові взяту суму. Тлумачення цієї статті має вирішальне значення при розв’язанні питання про купу. Не дивно, що один з головних противників погляду на купу як на відносини, в основі яких лежить боргове зобов’язання, Аргунов 18, висуває цілий арсенал заперечень проти цього тлумачення. Він рішуче заперечує думку, що стаття говорить про одержання купи вдруге. Він вказує, що вираз «паки ли» в Руській Правді і в інших сучасних пам’ятниках вживається не в розумінні знову, вдруге, а в розумінні якщо, а слово «опять» означає назад.

Але приклади, які наводить Аргунов, непереконливі. Насамперед вираз «паки ли» ніколи не буває тотожний з «якщо»; він має непередаваний сучасною мовою відтінок повторення або продовження дії, про яку говориться в реченні, що починається з «паки ли». Далі, вираз «паки ли» і «паки» може мати значення «знову», «удруге». Але хай буде так, як думає Аргунов, що «паки ли» однозначне з «якщо» (дійсно, в деяких списках «паки ли» заміняється словом «аще»), проте слова «опять» вже ніяк не можна вважати однозначним з словом «назад». Розберемо ті приклади, які наводить Аргунов. Він, між іншим, наводить таке місце з Руської Правди: «а кде будеть конечный тать, то опять воротять челядина» і вказує, що за цією статтею челядин у разі, коли знайдуть остаточного злодія, повертається назад. Але, коли ми наведемо всю статтю, то виявиться, що «опять» означає не «назад», а вдруге: «Аще кто познаеть челядин своей оукраден, а поиметь и, то оному вести и по кунам до 3-го свода; пояти же челядина в челядин место, а оному дати лице...» Значить, уже раніш повертали челядина; тепер, при виявленні остаточного злодія, челядин повертається знову.

Другий наведений Аргуновим приклад спростовує якраз його самого: він наводить статтю Руської Правди за Пушкінським списком, за якою в разі купівлі хворого коня покупцеві дозволялось «свое серебро взяти опять назад». Якби «опять» було однозначне з «назад» або «взад», то вони не були б поставлені поруч в одній фразі. Третій приклад Аргунов узяв з однієї статті договору смоленського князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готландом. В одній редакції говориться: «Тако русину не узяти латинського товара своего, опять платити ему», в другій: «Тако роусиноу не взяти оу немьчина товара своего назад ему платити» і в третій: «Тот товар неворотити»; в четвертій редакції стаття читається так же, як і в першій. Аргунов, посилаючись на статтю, де в другій редакції замість «опять» стоїть «назад», вважає доведеною тотожність значення цих слів.

Але, коли ми наведемо всю статтю цілком, то цей висновок Аргунова не підтверджується: «Аже Русин купити у Латинеского человека товар, а возметь к себе, то ть Латинескому не взяти товара науспять, Русину тому платить. Тако Русину не узять у Латинского товара своего, опять платити ему».

Як видно слово «опять» стосується до виразу «Русину тому платити».

Проте найголовніше заперечення проти Аргунова являє текст самої Руської Правди. Там є статті, де слово «опять» вживається в значенні знову, вдруге.

«Аще кто многим должен будеть, а пришед гость (господь) из иного города или чюжеземец, а не ведая запустить зань товар, а опять начнеть не дати гостю кун...» Стаття не викликає сумніву: хтось, заборгувавши і не бажаючи платити за своїм борговим зобов’язанням, бере товар у гостя, який приїхав з іншого міста, або чужоземця, і знову не хоче платити боргів гостеві. Отже всі заперечення проти цього тлумачення статті, які так енергійно були висунуті Аргуновим, відпадають.

Нарешті, при вказаному розумінні купи розкривається зміст статті: «Продаст ли господин закупа обель, то наймиту (закупу) свобода во всех кунах, а господину за обиду платити 12 гривень продаже». В разі, коли пан продає закупа в повне холопство, закуп звільняється від боргового зобов’язання і, крім того, пан повинен заплатити 12 гривен продажі.

Аргунов заперечує і проти цього тлумачення. Він під кунами хоче розуміти не боргове зобов’язання, а заборгованість закупа внаслідок невиплати ним натуральної данини і платежів за позикою, винагороди за втрату сільськогосподарського інвентаря та ін. Але Аргунов не наводить ніяких доводів проти запропонованого тлумачення цієї статті. Він відзначає, що вираз «свобода во всех кунах» граматично не зовсім ясний. Треба було, на його думку, сказати «свобода от всех кун». Але цей вираз лишиться також «граматично» «не зовсім ясним», якщо ми будемо розуміти слово «кун» так, як пропонує Аргунов. Отже аналіз як статті, де безпосередньо говориться про купу, так і всього комплексу законодавства про закупів приводить нас до переконання, що в основі купи, отже й закупництва, лежить боргове зобов’язання, для забезпечення виплати якого закуп повинен був перебувати в особливих відносинах залежності від свого пана і працювати в його господарстві.

Сукупність умов і передумов встановлення закупництва в літературі звичайно зветься «самозаставою», але це поняття далеко не адекватне дійсній суті даного інституту; він далеко складніший і багатогранніший, ніж ті відносини, ще асоціюються з цим словом.

Постає питання: коли і при яких умовах виникає боргове зобов’язання, яке може лежати в основі закупництва? Нам здається, що воно може виникнути: 1) при позиці, 2) при одержанні вперед заробітної плати, 3) при віддаванні батьком свого сина в кабалу за борг, 4) при умові відпуску на волю повного холопа, 5) при несплаті винагороди за правопорушення, 6) при несплаті раніш зробленого боргу, коли кредитор має право продати боржника в повне холопство. Висловлювали думку, що закупництво може виникнути і «за позиками безгрошовими» 19.

Але, незважаючи на різноманітність умов, при яких може виникнути закупництво, основним типовим джерелом цього інституту, на нашу думку, була позика і меншою мірою наймання 24*. Але і з погляду права, і з погляду життєвої практики після того, як закупництво вже оформилось, не можна розрізнити, з ким ми маємо справу — з наймитом чи з боржником. Адже закупництво веде до тих самих наслідків — до однакової залежності і до однакової експлуатації.

Якщо ми не визнаємо задовільним даного вище пояснення того, чому закуп був названий наймитом, то це можна пояснити й тим, що закуп був наймитом, але не в розумінні тотожності його з закупом — тут про наймання може йти мова не як про суть закупницьких відносин, а як про привід для встановлення закупництва.

Виникає питання: чи всяке боргове зобов’язання походило з норм закупництва? І тут ми, не задумуючись, повинні дати негативну відповідь. Всі попередні статті говорять нам, що боргові зобов’язання самі по собі закупництва не викликають. За взяті гроші платили проценти, «рази», і тільки. Коли брали більші проценти («третий раз») борг зовсім погашався.

Всі статті Руської Правди про торговельну неспроможність вичерпно говорять нам про те, що купці, обтяжені боргами, зберігали свою свободу і господарську самостійність, поки кредитори не подадуть позову про стягання боргу.

Але, може, купецькі кредитні операції регулюються інакше, ніж боргові зобов’язання інших груп населення, як то думав Гетц? І знову в нас є стаття Руської Правди, яка, здається нам, вичерпно доводить, що боргове зобов’язання навіть малоімущого населення самі по собі також не вели до закупництва:

«А вдачь (въдаче) не холоп, ни по хлебе работять, ни по придатьце». Як бачимо, боргове зобов’язання може виникнути як наслідок позики грішми чи хлібом. «Вдачь», як звичайно почали називати в літературі людей, що заборгували, може або відробити свій борг протягом року, або повернути його. «Но оже не доходять год, то ворочати ему милость, отходить ли, то не виноват есть».

[В. І.] Сергеєвич 20, визнаючи закупа наймитом, вважає проте, що ця стаття говорить про закупів. [О. Є.] Пресняков 21 також, правда, дещо вагаючись, відносить статтю до закупів. Але І. І. Яковкін 22, так само як і Аргунов, заперечує проти віднесення цієї статті до закупів. Яковкін уважає, що «вдачь» — це наймит, а не закуп.

Проте досить вчитатись у статтю, щоб зрозуміти, що вона говорить зовсім не про наймитів, а про людей, які заборгували, взявши позику грішми чи хлібом. Вони могли зовсім не працювати в свого кредитора. Про відробляння боргу говориться тільки в випадку неможливості для них погасити боргове зобов’язання. Оскільки в статті говориться про «милість», це повинне вказувати на безформальний позичковий договір. Та й зміст цієї статті цілком різниться від духу й змісту всього законодавства про закупів.

Аргунов правильно відзначає, крім того, що ця стаття не може стосуватись закупів тому, що в ній взагалі немає згадки про закупів і що вона стоїть окремо і відділена від статей про закупів силою різноманітного матеріалу.

Таким чином дана стаття дозволяє нам встановити, що боргове зобов’язання, хоч би й малоімущого, некредитоспроможного населення, саме по собі ще не веде безпосередньо до закупництва.

Що ж кінець кінцем перетворює боргове зобов’язання в «купу», а людину в закупа?

Ми цілком певні, що боргове зобов’язання перетворюється в купу при певних формальних моментах. Воно повинне бути оформлене, мабуть, шляхом оголошення владі, при послухах, або, можливо, фіксуватись у писаних документах. При цьому можливі були й окремі церемонії. Тільки при цих формальних умовах звичайний боржник міг бути перетворений у закупа.

Відповідно до цього треба розв’язувати й питання про види закупів. Оскільки в закупи при певних формальних умовах могли попасти різні елементи (і збанкротовані купці, і ремісники, і селяни), остільки їх могли експлуатувати по-різному. Купці-закупи могли бути використані в торгівлі пана або в інших галузях його господарства, ремісники також по своїй спеціальності, а селяни, що якраз і становили основну масу закупів, були «ролейними» закупами, які працювали на ріллі, на полі 23.

Підсумуємо наші спостереження в питанні про походження і суть закупництва. Закупи стають закупами при певних формальних умовах, причому боргове зобов’язання, що лежить в основі купи, може виникнути на різних основах (позика, наймання, умова при відпусканні холопа на волю тощо). Закупництва не можна розкласти на складові частини, як то роблять у літературі (позика сполучена з самозаставою, «наймання» сполучене з самозаставою тощо). Закупництво — це особливий інститут, відносини sui generis, до якого не можна підходити з категоріями римського чи сучасного цивільного права.

Про закабалення смердів у Київській Русі Ленін говорить: «І «вільний» російський селянин у 20-му ст. все ще змушений іти в кабалу до сусіднього поміщика — цілком так само, як в XI ст. ішли в кабалу «смерди» (так називає селян «Руська Правда») і «записувались» за поміщиками!» 24




3. Форми експлуатації закупів


Як ми вже говорили, одною з основних проблем закупництва є з’ясування форми експлуатації закупів. У літературі висловлюють різні погляди в цьому питанні, залежно від поглядів на походження і суть закупництва. Прихильники погляду на закупів як наймитів, наприклад, Сергеєвич, не відрізняють форми експлуатації закупів від експлуатації найманих робітників-батраків. «Це бідні люди, які ні плуга, ні борони не мають. Весь робочий припас одержують вони від наймача, живуть у його дворі, пасуть його худобу, і виконують усякі його доручення» 25.

Дослідники, які бачать у закупах уже оформлених, прикріплених, феодально-залежних селян, як, наприклад, Аргунов або Греков, повинні визнати, що закупи мають своє господарство, певну господарську самостійність. Аргунов, вважаючи, що закупи — іздольщики, навіть припускає думку «про поділ між ними урожаю в певній, звичайній для даної місцевості пропорції» 26.

Нам здається, що з’ясування форми експлуатації закупів залежить від розв’язання питання про майнове становище їх. Якщо буде з’ясовано, що закуп має своє господарство, свій сільськогосподарський живий і мертвий інвентар, то форми експлуатації будуть одні; якщо в закупа свого майна не буде, то форма експлуатації його буде інша.

Переходимо до майнового становища закупів. При цьому ми використаємо статті, що трактують про закупів «релейних». Ми думаємо, що ці закупи є основна і найтиповіша група закупів. Основними статтями, що визначають майнове становище закупів, є такі:

«Аже оу господина ролейный закуп, а погубить войскии конь, то не платити ему; но еже дал ему господин плуг и борону, от него же купу емлеть, то то погубивше платити; аже ли господин его отслеть на свое орудье, а погибнеть без него, то того ему не платити. Аже из хлева выведуть, то закупу того не платити но же погубить на поли, и в двор не вженеть и не затворить, кде ему господин велить, или орудья своя дея, а того погубить, то то емоу платити. Адже господин переобидить закоупа, а оувидить купу его или отарицю, то то ему все воротити, а за обиду платити ему 60 кун» 27.

Майже всі дослідники, які не мали під руками текстів усіх списків Руської Правди, що дійшли до нас, вважають, що в початковому тексті її стояло не «войскии», а «свойский» кінь. Але ці найдавніші списки — Троїцький, Синодальний, Пушкінський і всі похідні від них — всі без винятку говорять тільки про «войского» коня. З 65 списків Троїцького, які могли б так чи інакше відбити початкову традицію, жоден не згадує про коня «свойского». При такому становищі, коли всі найдавніші (XIII і початок XIV ст.) списки в величезній більшості дають однаковий текст, його і треба вважати початковим. Списку Карамзінського, де говориться про «свойського» коня, списку пізнього, відмінного від інших включенням нового матеріалу (статті про приплід і устав про мости) і силою схолій, звичайно, не можна визнати списком, який краще ніж усі інші зберіг рукописну традицію, тим більше, що й не всі списки його говорять про «свойского» коня. Безперечно, «свойский» кінь — це пізніший варіант; шляхом цієї схолії переписувач спробував осмислити незрозуміле для нього місце статті: йому здавалось неясним, чому закуп не відповідає за загублений «войского» коня. Але ми не обмежимось самим визнанням цього варіанту основним, до чого нас зобов’язує аналіз усього текстового матеріалу Руської Правди, а доведемо, що читання «свойский конь» веде до цілого ряду незрозумілостей.

Дослідники, які приймали читання «свойский конь», примушені були тлумачити статтю приблизно так: якщо «ролейний» закуп загубить свого коня, то він не платить за це панові, але якщо він одержить від пана, від якого взяв купу, плуг і борону і загубить їх, то за це він повинен платити; якщо пан пошле закупа в своїх панських справах, а плуг і борона будуть загублені під час його відсутності, то йому не треба платити за них панові.

Але при такому розумінні цієї статті виникає цілий ряд незрозумілих питань, а саме: навіщо треба спеціально згадувати, що закуп не платить панові за свого коня? Яке діло панові, що закуп загубив своє майно? Друге питання: чому в статті не говориться про загублення панського коня, а говориться про загублення плуга й борони?

Перше питання стараються розв’язати різними способами.

Сергеєвич 28 визнає, що «свойский конь» — це кінь, який належить закупові, але наявність цієї статті він пояснює тим, що загублення коня, на якому наймит підрядився працювати, могло завдати збитку наймачеві: «загубивши чи (це є те саме) таємно продавши коня, наймит не зорав поля вчасно і тим завдав наймачеві збитку».

Це пояснення може бути скільки-небудь серйозно задовільним тільки тоді, коли буде доведено, що закуп — найманий робітник, а це, як ми знаємо, неможливо. Але навіть, коли визнати закупа наймитом, при тлумаченні цієї статті виникає не менш незрозуміле питання: чому закуп, одержавши вперед завдаток і не виконавши роботи, звільняється від компенсації збитків? Сергеєвич змушений був визнати, що «розглядуване правило лишається незрозумілим», тобто він ніби розписується в неслушності свого тлумачення.

Друга спроба була зроблена І. І. Яковкіним, який під «свойским» конем розуміє коня, що ввійшов у старицю (реculium) закупа. Peculium не є власністю володільця, який мав тільки особливі права над майном, що входило у peculium. «Кінь цей не настільки свій, щоб звільнити без особливої вказівки закону закупа від відповідальності за нього, але й не настільки чужий, панський, щоб відповідальність безпосередньо покласти на закупа». Але все це тлумачення можна буде прийняти тільки тоді, коли ми доведемо, що «свойский конь» — це кінь, який був у peculium-i закупа. І. І. Яковкін пробує це довести, тлумачачи одну фразу з тексту Студійського устава XI ст. за рукописом Московської синодальної бібліотеки.

Там, у розділі «О одеянии мнишьстем» між іншим говориться: «Преподобного отца нашего исповедника Федора запрещение єдино се есть, еже и свойскую одежю худу имети должно». Через те, що за Студійським уставом монах не повинен мати власності, то можна думати, що свійською одежею тут названа одежа, передана в розпорядження і користування монаха і яка становила його peculium.

І тут [П. А.] Аргунов 29 висуває ряд серйозних міркувань проти тлумачення І. І. Яковкіним слова «свойский» як такого, що стосується до peculium. Насамперед він відзначає, що одяг монаха не можна без зловживання терміном прирівнювати до рабського peculium-a. Далі, здогад Яковкіна, що під «свойскою» розумілась монастирська одежа, ні на чому не заснований, крім загальної заборони монастирським уставом мати приватну власність; але коли «свойска» одежа справді була монастирською одежею, то навіщо треба було в уставі говорити про якість цієї монастирської одежі, коли її крій і якість наперед і давно були встановлені? Аргунов вказує, що Яковкін, крім того, не звернув уваги на те, що в тексті стоїть часточка «еже и» («еже и свойскую одежью»); ця часточка вказує, що не тільки монастирську, а й свою, «свойску» одежу треба мати просту і скромну.

Аргунов разом з тим навів приклад, де слова «свойский» не можна зрозуміти інакше, як свій: саме під 1258 р. в Іпатіївському літопису читаємо: «Романови же пришедшу ко граду и Литве, потекши на град Литве, ни ведеша нишьто же, токмо и головне ти, псы течающе по городищу; тужаху же и плеваху, посвойскы рекуще: «янда», взывающе боги своя «Андая и Дивирикса».

Нам здається, що Аргунов має рацію, зробивши висновок, що «свойский» є свій у підсиленій мірі, де власність або свійськість особливо підкреслюються.

Таким чином припущення І. І. Яковкіна, що «свойского» коня треба вважати конем, який є в peculium-i закупа, відпадає. Разом з тим, крім цих філологічних міркувань, треба відзначити ще одне незрозуміле питання, яке виникає, коли прийняти припущення Яковкіна: яка рація панові, що дав закупові купу, давати ще в його розпорядження коня, вартість якого була досить високою, на правах peculium-a і, при тому, звільняючи закупа від відповідальності в разі загублення цього коня?

Нарешті, Павлов-Сільванський 30 робить ще одну спробу розв’язати питання про «свойского» коня. Він вважає «свойского» коня конем домашнім, відмінно від дикого коня. Але свійський, домашній кінь, на його думку, все-таки належить панові. Тоді виникає питання: чому за загублення панського коня закуп не відповідає, а за плуг відповідає?

Таким чином визнання за варіантом «свойский конь» пріоритету перед читанням «войский конь» веде до повного нерозуміння. Очевидно, нам треба взяти до уваги текст величезної більшості списків, до яких належать і найдавніші, і читати «войский конь».

Деякі дослідники визнавали перевагу читання «войский конь», наприклад [M. І.] Ланге, який під «войским» конем розумів кавалерійського. Але з легкої руки [В. І.] Сергеєвича, який відзначив малу ймовірність відокремлення в нас у XIII ст. кавалерійських коней від запряжних і висловив нерозуміння, чому закуп, загубивши його через своє недбальство, не платить збитків, — дослідники від читання «войский конь» відмовились. Але тепер нас примушує повернутись до цього самий текст Руської Правди.

Почнемо з тлумачення цієї статті при читанні «войский конь» замість «свойский». Коли в пана буде ролейний закуп і він загубить «войского» коня, то йому не треба за нього платити; але, коли пан, у якого закуп бере купу, дав йому плуг і борону, і він загубить коня, даного для орання, то він мусить платити. Коли ж пан пошле закупа в своїй, панській справі, і робочий кінь загине під час його відсутності, то закуп не повинен за нього платити.

Таке тлумачення тексту цілком усуває нерозумінню чому не говориться про загублення панського робочого коня, а говориться про плуг і борону. Як видно з нашого тлумачення, фраза «еже дал ему господин плуг и борону» стосується до коня, яким оре ролейний закуп. І було б дивно, щоб законодавство спеціально присвятило цілу статтю плугові і бороні, які в цей період були саморобні, технічно недосконалі і тому не мали особливої цінності; навряд чи в бороні були залізні зуби чи плуг був весь залізний. Ще в кінці XIX ст. ми бачили борони з дерев’яними зубами; їх селяни робили самі. Охочих красти борони й сохи, як ми спостерігали, зовсім не було — і борони і сохи цілими днями валялись на полі без ніякого догляду.

Але виникає питання: що являв собою цей «войский» кінь, яке відношення до нього мав закуп і чому він не відповідає за його загублення? Ланге під «войским» конем розумів коня кавалерійського. Але Сергеєвич вказав, що малоймовірне відокремлення коней кавалерійських від запряжних у XIII ст. Нам здається, що якраз у цей час, коли кіннота була головним родом озброєння, коли добрий кінь був так потрібний і при перемозі, і при поразці, це відокремлення могло бути. Але ми все-таки не згоджуємось з Ланге: «войский» кінь — це не кавалерійський кінь, а кінь, з яким закупові доводилось мати справу на війні. Як ми побачимо далі, закуп живе в дворі свого пана, бувши його холопом (неповним). Як усі холопи (і повні, і неповні), так і інші групи залежного сільського населення — смерди тощо повинні були брати участь у війні. «Смерда и холопа нам выдайта» говорили князі після закінчення війни. Очевидно, що смерди й холопи входили в склад ополчення. Про мобілізацію смердів і їхніх коней ми будемо докладно говорити далі. Закупи, так само як і інші холопи — повні і неповні, повинні були входити в склад панового ополчення, складати його почет, причому багато з них були на конях, звичайно, панських.

Оточення холопів-кіннотників збільшувало безпеку пана. Під час воєнних дій кінь, що був у розпорядженні закупа, міг бути убитий або взагалі загублений. І ось за цього коня закуп, який, звичайно, не з свого бажання брав участь у війні, за даною статтею не відповідав. Ланге, визнаючи «войского» коня кавалерійським, пояснює цю еевідповідальність закупа за загублення його тим, що сільському робітникові не слід було доручати догляд за кавалерійським конем. Сергеєвич цілком правильно називає це пояснення штучним. Інша справа кінь, даний паном для роботи в полі. Тут ніяких підстав звільняти закупа від відповідальності не було, крім особливих випадків, про які говориться в статті.

Нам здається, що й дальша стаття продовжує говорити також про коня. І ця стаття поглиблює норму попередньої.

Можуть заперечити, чому все-таки просто не сказано про загублення закупом робочого коня, а говориться так неясно: «а еже дал господин плуг и борону»... Але ж усе законодавство про закупів — це цілий комплекс лаконізмів і недомовок. Та коли порівняти цю недомовленість з тими неясностями, які виникають при читанні «свойский конь», то вона, звичайно, менш серйозна.

Таким чином читання «войский конь», що визначається аналізом усього текстового матеріалу Руської Правди, веде до того, що закуп коня не має і, нам здається, й не може мати, бо інакше він не був би закупом. Кінь був занадто цінним майном і, маючи його, не було рації йти в закупи, йти в холопи з малою надією добути коли-небудь незалежність. Більша рація була продати коня, ніж іти в повну кабалу.

Звернемось тепер до питання про інше майно закупа. На загальну думку всіх дослідників, це майно звалося отарицею.

В літературі давно вже було відзначено, що в грамоті суздальського єпископа Діонісія Псковському монастирю, де цитується місце з «Пандектів» Миколи Чорногорця, слово peculium перекладається як отариця («глаголемая отарица»). І. І. Яковкін 31 звернув особливу увагу на це значення слова отариця і провів паралель між майном закупа і реculium-ом греко-римського раба або так званих адскриптиціїв. Інститут peculium-a — отариці складний. Це — майно пана чи господаря, виділене для холопа або феодальнозалежного селянина. Звичайно, відбувався процес відокремлення цього майна від панського, але це «відокремлення отариці» йшло хоч досить далеко, але в усякому разі не настільки, щоб втрачалась ідея про належність її панові».

Аргунов 32 критикує і ці зауваження Яковкіна про прирівняння peculium-a до отариці закупа. Він передусім відзначає, що отариця є не peculium, а повна власність закупа. Це доводиться тим, що особлива стаття охороняє її від замаху на неї з боку пана. Визнавши отарицю peculium-ом, довелось би зблизити закупа з холопом.

Але цих заперечень не можна визнати серйозними. Якщо отариця близька до peculium-a, то в закупа були особливі права на майно, і ось ці особливі права і може охороняти законодавство від замахів пана. Визнання отариці видом peculium-a не означає, що ми повинні ототожнювати закупів з холопами. Як сказано, peculium був не тільки в рабів, а й у феодально-залежного селянства — адскриптиціїв.

Нарешті, Аргунов вважає можливим розуміти під отарицею закупів тільки їх «собину», а собина — це майно, що є в повній власності її володільця. Він звертає увагу на той факт, що в Посланні Діонісія «глаголемою отарицею» назване приватне майно монахів, протиставлене загальному майну братії. А це приватне майно вважалось власністю монахів. Аргунов подає багато прикладів, які доводять, що ці собини були в нас дуже поширені. Але справа в тому, що хоч собини справді були дуже поширені в монастирському побуті на Русі, що вони справді були власністю монахів, все-таки Послання єпископа Діонісія говорить не про цю вкорінену практику в руськомонастирському побуті, а цитує переклад з «Пандектів» Миколи Чорногорця, де сказано peculium, і перекладає це словом отариця. «Пандекти» ніякого приватного майна взагалі не визнають, але не хочуть визнавати й майна, що перебувало в особистому володінні монахів — peculium-а. Якби peculium був собиною, то слово це так би й було перекладене («глаголемая собина»). Але автор чомусь слова собина, дуже поширеного не тільки в манастирському, а й у селянському побуті (жіноча собина) не вживає, а перекладає його дуже рідкісним і спеціальним словом отариця.

Звичайно, було б неправильно цілком ототожнювати греко-римський peculium з давньоруською отарицею, але все-таки вони були близькі тим, що володіння майном на праві peculium-а і отариці вело і до фактичного обмеження прав власності пана, і до обмеження права володіння раба, а в нас закупа. Інститут peculium-a мав різні відтінки. І в Римі давньоримський рабський peculium відрізнявся від peculium-a епохи Юстініана.

Якщо отариця є peculium на руському грунті, то вона могла утворитись тільки на основі виділення від пана або, в усякому разі, з мовчазної згоди пана. Мабуть, вона включала малоцінне майно — одежу, можливо, дрібну домашню худобу.

Ці висновки про майнове становище закупа і весь комплекс статей про закупа кінець кінцем дозволяють з’ясувати форму і характер експлуатації закупів.

Закуп живе, очевидно, в панському дворі. Ролейний закуп — а цей вид закупів був, безперечно, основним і найбільш типовим — одержує від пана коня, плуг і борону. Звичайно, закуп може працювати тільки на панській ріллі. Оскільки закуп лише в деяких випадках міг відлучатись з панського двору, то можна думати, що він був на повному хазяйському утриманні — годувався і жив разом з дворовою челяддю. Отже викликають сумнів думки Беляєва і Ключевського про закупів, засновані на припущенні значної господарської самостійності закупа і на тому, що в них був не тільки живий і мертвий інвентар, а й окремий двір і господарство 25*.

Форма і характер залежності закупа визначаються 1) закріпленням його за паном, 2) підсиленою над звичайні норми відповідальністю його, 3) підляганням закупа панській юрисдикції.

1. Закріплення закупа за паном визначається першою статтею Руської Правди про закупів:

«Аже закуп бежить от господы, то обель; идеть ли искат кун, а явлено ходить, или ко князю, или к судиям бежить обиды деля своего господина, то про то не робять его, но дати емоу правдоу».

Зміст даної статті ясний: закуп, що втік від пана, перетворюється в повного холопа. Законодавство, очевидно, підтверджує встановлену практику, але воно вважало за потрібне дати закупам змогу відлучатись з панського двору в двох точно визначених випадках: коли закуп ішов шукати кун для виплати боргового зобов’язання і для "подачі скарги на заподіяну йому паном кривду. Срезневський 33, а слідом за ним Аргунов намагаються тлумачити цю статтю в розумінні права закупа взагалі йти від пана на заробітки і навіть для торгівлі («для відвідання ринків з метою обміну продуктів господарства»). Аргунов посилається на «Законник» Стефана Душана, де була стаття, за якою панам заборонялось утримувати людей від відвідання ринків, і проводить зв’язок між цієї статтею і аналізованою постановою Руської Правди. Але таке тлумачення Аргунова легко спростовується рядом міркувань: 1) після того, як ми з’ясували форми експлуатації закупів, не може бути й мови про самостійне господарство закупа, про його самостійні промисли й торгівлю; 2) стаття має строго обмежений зміст: точно перераховуються випадки, коли закупові дозволяється відлучатись з панського двору і ніяких інших підстав для цього стаття не передбачає: 3) в статті з певністю вказуються формальні умови, при яких закуп може відлучатись, а саме там підкреслюється: «а явлено ходить». «Явлено» звичайно перекладається в розумінні відкрито, але, нам здається, цей приклад неточний. Закуп не тільки відкрито, тобто нетаємно, повинен відлучатись у зазначених випадках, але й добитись якимсь чином офіціального визнання за ним права на відлучку. Ми припускаємо, що він повинен був у кожному окремому випадку заявляти про це або послухам, або місцевій владі; 4) стаття починається категоричною нормою: «Аже закуп бежить от господы, то обель». Ясно, що пани вживали всіх заходів до того, щоб використати цю статтю для остаточного поневолення закупів. Тому, знаючи цю тверду норму, а, головне, ще твердішу практику, навряд чи закупи самі давали привід для поневолення і, незважаючи на норму, кидали двір свогопана.

Що ж до посилання на «Законник» Стефана Душана, то він, звичайно, ніякого відношення до закупів, особливої групи залежних відносин у давній Русі, не має.

Зазначена стаття Руської Правди точно і певно говорить про те, що закуп «крепок» своєму панові.

2. Другим моментом, що визначає форму і характер залежності закупа, є встановлення більшої, порівнюючи з вільними людьми, відповідальності закупа за завдану шкоду, за злочин і вчинки, зроблені як проти пана, так і проти третіх осіб.

Про більшу відповідальність закупа говорить ряд докладно розібраних нами статей Руської Правди.

За цими статтями, закуп відповідав за цілість коня, даного йому паном для роботи в полі, а також за цілість худоби. Якщо наше припущення, що ці статті стосуються також і до коня, буде заперечене, то він відповідав за домашню худобу в винятково широкому обсягу — і за крадіжку її третіми особами, за поранення коня, за його псування («Но еже погубить на поле, и в двор не вженеть и не затворить, кде ему господин велить, или орудья своя дея, а того погубить, то то ему платити»). Тобто закуп відповідав не тільки за прямий намір, за необережність, а й взагалі за цілість коня. Він, наприклад, повинен був відповідати за коня, якщо його вкрадуть під час його відлучки в своїх справах. Звичайно, вільна людина, наприклад наймит, такої відповідальності за даного їй коня нести не могла: вона могла відповідати за лихий намір, за необережність, мабуть, за доведене недбальство, але не за те, що кінь пропав під час її відсутності, коли вона ходила у своїх справах.

Про більшу відповідальність говорить і така стаття: «Аже закуп выведеть что, то господин в немь; но оже кде и налезуть, то преди заплатить господин его конь или что будеть ино взял, ему холоп обелный, и паки ли господин не хотети начнеть платити зань, а продасть и, отдасть же переди или за конь, или за вол, или за товар, что будеть чюжего взял, а прок ему самому взяти собе».

Зміст цієї статті, на наш погляд, ясний: якщо закуп украде щось (оскільки в попередній статті говориться про крадіжку холопом коня, то, мабуть, і тут мається на увазі, головним чином, кінь), то пан має право вчинити з закупом те, що йому схочеться (очевидно, перетворити його в повного холопа, збільшити розмір купи тощо). Але коли буде доведено, що закуп украв коня чи інші речі в третіх осіб, то панові дається на вибір — або заплатити за крадіжку коня потерпілому і перетворити закупа в повного холопа, або продати закупа і з одержаної суми заплатити потерпілому; коли ж буде лишок, то цей лишок пан може взяти собі.

Мотиви, чому панові дається змога вибирати два способи винагороди потерпілому, ясні: ціна вкраденого закупом може бути вища, ніж вартість закупа як повного холопа; панові немає рації платити вище цієї вартості і тоді він може просто продати закупа і цим задовольнити потерпілого. Незважаючи на ясний зміст статті, деякі дослідники, зокрема [М. Ф.] Владимирський-Буданов 34, тлумачать її інакше. Владимирський-Буданов, грунтуючись на тому, що в Пушкінському списку після слів «господин в немь» додано «в том не платити», вважає, що цей додаток відповідає змістові статті і тлумачить цю статтю так: «Якщо закуп украде щось і втече, то пан не відповідає; але коли його знайдуть, то хазяїн мусить заплатити за коня або за інше вкрадене, а закуп перетворюється в його повного холопа».

Але такого тлумачення не можна прийняти. Справа в тому, що додаток «в том не платити» є тільки в одному списку; всі інші списки, в тому числі найдавніші — Синодальний і Троїцький, його не подають. Не можна сумніватись і в тому, що цей додаток пізніший. А, головне, якщо ми приймемо, що цей додаток відбиває початковий текст, то матимемо дві суперечливі норми: пан не платить за закупа і пан усе-таки платить за нього. Владимирський-Буданов, щоб вийти зі скрутного становища, від себе додає: якщо закуп украде (і втече), тільки тоді пан не відповідає. Але в тексті не говориться про це. В статті протиставляються два випадки: крадіжка, вчинена закупом у пана, і крадіжка, вчинена ним у третіх осіб («оже кде и налезуть»), а не крадіжка з дальшою втечею і з дальшим затриманням злодія.

Таким чином, відмінність відповідальності закупа за крадіжку від відповідальності вільних осіб полягає в тому, що закуп завжди міг бути перетворений у повного холопа, хоч яка б незначна була вартість украденого.

3. Третім моментом, що визначає характер залежності закупів від пана, є підлягання їх панській юрисдикції.

Руська Правда дає вичерпні вказівки щодо цього: «Аже господин бьет закупа про дело, то без вины єсть».

За безпосереднім змістом цієї статті питання про винність закупа розв’язує сам пан. Хоч є продовження цієї норми: «биеть ли не смысля, пьян, а без вины, то якоже в свободнем платежь, такоже и в закупе», але цілком ясно, що на практиці це останнє правило лишалося мертвою буквою. Знаходили, звичайно, сотні приводів для пана виправдувати свою розправу з закупом без достатніх підстав.

Другою статтею, що встановлює підлягання закупів панській юрисдикції, є щойно проаналізована стаття про відповідальність закупів перед паном і третіми особами. Вказівка статті, що в разі крадіжки закупа в пана «то господин в немь», дає змогу панові самому встановити форму кари. Тут уже законодавство не ставить ніяких меж його сваволі.

З’ясування форм і характеру залежності закупа допоможе нам розв’язати питання, до якої групи населення треба віднести закупів. В попередній літературі питання розв’язували просто. Було два розряди населення — вільні і холопи. Грунтуючись на нормі, що в випадку, коли пан у п’яному вигляді поб’є закупа без достатніх підстав, він відповідає за закупа як за вільного («якоже в свободнем платежь»), більшість дослідників, не вагаючись, відносили закупів до числа вільних. В результаті нашого дослідження буде доведено, що поруч з вільними і «обельными» холопами в епоху Київської Русі були різні проміжні групи, які звались «необельными», неповними холопами. До цих неповних холопів якраз і належали, здається нам, закупи.

Безпосередньої вказівки на це Руська Правда не дає, але загальний зміст усіх її статей приводить нас до цього висновку. Справа в тому, що в усіх статтях, де закуп так чи інакше згадується в зв’язку з холопами, скрізь підкреслюється «обельне» холопство, а не холопство взагалі. Це значить, що закуп і просто холоп не протиставляються один одному, що ці два поняття не виключають одне одного.

Візьмемо статтю: «Аже закуп бежить от господы, то обель», — тут чомусь не сказано: «Аже закуп бежить от господы, то холоп». Або: «продасть ли господин закупа обель, то наймиту свобода во всех кунах», — чомусь не сказано: «продасть ли господин закупа в холопы».

Далі: «преди заплатить... его конь или что будеть ино взял, ему холоп обельный».

Якщо вдуматись у зміст статті, на основі якої закупів звичайно відносять до вільних — «биеть ли не смысля, пьян, а без вины, то якоже в свободнем платежь, такоже и в закупе», — то вона якраз доводить неможливість такого віднесення, бо говорить тільки про прирівняння закупів до вільних в одному відношенні, а саме в відношенні кари за побиття їх у п’яному вигляді і без достатніх підстав. Якби закуп був дійсно вільним, то не було б рації робити таке застереження.

Закупництво як вид повного холопства виявляється і в статті про послушенство. В цій статті встановлюється загальна норма: «А послушество на холопа не вскладают», причому не сказано, що це — холопи «обельні», а говориться про холопів взагалі. Але з цього загального правила роблять виняток: у разі відсутності послухів з вільних, «по нуже», можна притягати як послуха боярського дворового тіуна, і в незначних справах, а «также по нуже» можна притягати й закупів. Отже за змістом цієї статті закупи, так само як боярські дворові тіуни, є холопи, яким у деяких випадках дається право бути послухами. Дуже характерна, що закуп поставлений при цьому в гірше становище, ніж повний холоп — боярський дворовий тіун. Його притягають просто «по нуже», а закупа також «по нуже», але в «мале тяже».

Характерно також, що статті Руської Правди про закупів переплітаються з статтями про холопів. У дуже багатьох списках під загальним заголовком «О холопе» даються норми про холопа «обельного» і закупа. В статті про послушенство говориться і про холопів, і про закупів.

Отже закуп не може бути визнаний вільною людиною, так само як і рабом («обельным» холопом). Він разом з іншими групами входить у склад неповних холопів. Очевидно, це добре розуміли сучасники, і грецьке слово ήμιδουλος, напівраб, вони переклали словом закуп.

Ми з’ясували інститут закупництва на основі кількох статей Руської Правди. На загальну думку, ці статті належать Володимирові Мономаху, який після київського повстання 1113 р. змушений був шляхом законодавства пом’якшити відносини між боржниками і позикодавцями. Природно, що на практиці становище закупів було далеко тяжче. Окремі норми законодавства про закупів зредаговані так, що легко встановити практику, проти якої бореться законодавство Володимира Мономаха. Цілком ясно, що на практиці закуп поневолювався, коли він ішов шукати грошей для виплати боргового зобов’язання або йшов скаржитись на свого пана. Очевидно, закуп змушений був відповідати за загублення коня і на війні, і вдома, коли кінь був украдений, хоч закуп загнав його в стайню і зачинив. На практиці пани закупа «вередили» його купу і завдавали шкоди його майну, вимагали вдруге виплачувати боргове зобов’язання, продавали його в повні холопи, били без ніяких підстав і навіть безкарно вбивали, так само, як і холопів.

Але законодавству навряд чи вдалось пом’якшити цю практику, навіть коли воно справді хотіло цього. Оскільки закуп лишався під юрисдикцією пана, останньому належало вирішальне слово. Від пана залежало встановити недбалість і неохайність закупа і тим самим примусити його платити за крадіжку худоби чи коня. Від нього ж залежало пояснити побиття закупа недбальством і неохайністю останнього. Але коли законодавство ставило певну межу існуючій на практиці тенденції прирівнювати закупів до повних холопів, то воно, звичайно, не могло й не хотіло забезпечити закупам можливості виходити з закупницьких відносин. Закуп — перший кандидат у повні холопи був разом з тим першим кандидатом у кріпосні. Не маючи свого живого інвентаря, зазнаючи лютої експлуатації, бувши залежною людиною, холопом, хоч і неповним, закуп, мабуть, тільки в виняткових випадках міг погасити своє боргове зобов’язання. Звичайно на практиці йому вдавалось тільки змінити свого хазяїна, встановивши нові закупницькі відносини з іншим землевласником, який згоджувався його викупити.

З’ясування становища закупів дозволяє нам встановити, з яких груп сільського населення закупи походили. Сільські люди, перетворюючись у закупів, виходили з підлеглості загальним органам влади, підкоряючись юрисдикції пана. Очевидно, вони не платили данини, не несли оброків тощо.

Цілком природно припускати, що в закупи могли йти тільки ті елементи, які досі ще не входили до складу залежного селянства. Нам здається, що, наприклад, смерди не могли бути закупами в інших, не своїх панів.

Таким чином, ми спробували переглянути інститут закупництва, оскільки це визначалось темою нашої роботи. В результаті ми приходимо до висновку про правильність поглядів на закупництво як на інститут, в основі якого лежать боргові відносини. Але суть інституту закунництва розкривається не тільки пильним аналізом усього матеріалу про закупів, але й порівнянням його з близькими інститутами. Закупництву в цьому випадку пощастило. Справа в тому, що закупи існували не тільки в Київській Русі, а й у Литовсько-Руській державі. [M. H.] Ясінський порівняв давньоруське закупництво з закупництвом у Південно-Західній Русі XIV — XV ст. і переконливо довів, що в основі й цього закупництва лежать боргові відносини.

Поруч з закупами були елементи, які позичали гроші і хліб, очевидно, за проценти, але не перетворювали цих боргових зобов’язань у купу. Та й ті, що давали в борг, очевидно, не настоювали на забезпеченні їх боргу прийняттям закупництва. Ці елементи в одному з списків названі вдачами («вдачь»). Але в початковому тексті, що відбився в давніших списках, про «вдачів» не говориться, а стаття читається так: «А въдаче не холоп, ни по хлебе работять, ни по придатце; но еже не доходить года, то ворочати ему милость; отходить ли, то не виноват есть».

В літературі — правда, трохи штучно — елементи, які брали в позику хліб чи гроші, почали називатись вдачами на відміну від закупів, бо доведено, що цитована щойно стаття не стосується до закупництва. Процес поступового перетворення різноманітних, вибитих з колії груп сільського населення, звичайно, повинен був зачепити і їх. Про цей процес говорить видання особливої норми, де відкидається практика перетворення в холопи тих, що взяли позику хлібом чи грішми: законодавство дає їм змогу виплатити або відробити позику.

Існування такої практики доводиться текстом даної статті в пізніших списках: «Вдач не холоп, а инии по хлебе робять». В початковому ж списку стояло не «инии», а «ни» або «и ни». Але коли законодавство поклало певну межу перетворенню «вдачів» у повні холопи, то само собою зрозуміло, в умовах загального закабалення й закріпачення знаходили тисячі приводів для перетворення вдачів у феодально-залежне селянство. Вдач за зроблену йому милість повинен був працювати протягом року на свого кредитора і, звичайно, не міг поставити належно своє господарство і добути засоби існування на другий рік. Лишався тільки один шлях — знову звернутись до свого хазяїна по милість чи навіть перетворитись у закупа — словом, шлях перетворення вдачів у постійну робочу силу феодальної сеньйорії.




Продовження секції...







Попередня     Головна     Наступна           Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.