Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна           Примітки





Розділ третій

ВИНИКНЕННЯ І ОФОРМЛЕННЯ КЛАСУ ФЕОДАЛІВ І ФЕОДАЛЬНО-ЗАЛЕЖНОГО СЕЛЯНСТВА



1. Виникнення класу феодалів


В міру того, як виникає і розвивається феодальний спосіб виробництва, виникають і оформлюються клас феодалів і клас феодально-залежного селянства. Подібно до того, як різноманітні були шляхи й способи встановлення феодальної залежності, так само різноманітні і джерела виникнення цих класів. Ми знаємо, що великими землевласниками стають общинники, які захоплюють землю своїх сусідів і перетворюють їх у робочу силу в своїх володіннях 40*, князі, князівські дружинники і міські люди. Загальний хід розвитку й оформлення класу феодалів характеризується такими основними моментами: 1) об’єднанням усіх цих великих землевласників в один клас, 2) поступовим втяганням їх у відносини васалітету і міністеріалітету 41 *, 3) поступовим правовим оформленням класу, закріпленням за ним особливих привілеїв.

В міру того, як оформлюється клас феодалів, йому присвоюється особлива назва — бояри 42*. Літопис, описуючи битву 1221 р., прекрасно відбиває в загальних рисах розпад тодішнього суспільства на три основні групи: «боярин боярина пленивше, смерд — смерда, град — града» 1.

Свого часу в домарксистській літературі панував погляд, що боярство виникло тільки всередині дружини. Спроби деяких істориків заперечити цю думку, висунувши теорію так званих земських бояр, у літературі успіху не мали. M. M. Покровський, розкривши класове коріння пануючого погляду, рішуче взяв під захист погляд про те, що бояри — це великі землевласники, що велике землевласництво — це необхідна умова для того, щоб стати боярином. Але було б явним перебільшенням уважати, що князівські дружинники не могли стати великими землевласниками, феодалами, словом, боярами. Безперечно, в Київській державі князівська дружина, як і в давніх германців, в основному складалась з місцевої знаті, але безперечно також, що в дружині могли бути представники різних соціальних груп, а в складі так званої молодшої дружини — і невільні люди. Звичайно, ці неземлевласницькі елементи, часто вихідці з інших країн (угри, торки та ін.), висунувшись на службі в князя, могли так само осісти на землю і скоріше, ніж хто інший, перетворитись у великих землевласників, феодалів і бояр.

Але все це не може підірвати цілком правильного погляду, з такою силою висловленого M. M. Покровським, на походження боярства головним чином з великих землевласників, що не належали до дружинної організації. В усякому разі, з XI ст. ми маємо відомості, які цілком ясно вказують, що е князівські бояри і бояри взагалі, як говорили в домарксистській історіографії — «земські» бояри. Після поразки, завданої Ярославові об’єднаними силами Святополка і Болеслава, Ярослав «убежи c 4-ми мужи Новгороду», тобто втративши всю свою дружину, отже й своїх бояр. Але літопис розповідає, що «Новгородци расекоша лодье Ярославле рекуще: «хочем ся и еще бити c Болеславом и c Святополком». Начаша скот собирати от мужа по 4 куны, а от старост по 10 гривен, а от бояр по 18 гривен». Ясно, що бояри, з яких збирали по 18 гривен, — не князівські бояри, бо їх у даний момент у Ярослава, що втратив усю дружину, не було, а бояри новгородські, які не належали до дружинної організації. А свідчення, що стосуються XII — XIII ст., не лишають ніяких сумнівів у тому, що новгородські бояри і бояри князівські — це дві різні феодальні групи, які мали свої власні інтереси, часто протилежні інтересам князя і його бояр.

В Галицькій землі також виникла досить сильна боярська група, що провадила довгу й люту боротьбу з князями. Під час цієї боротьби було одразу вбито 500 бояр. Ясно, що вважати ці боярські групи верхівкою князівської дружини ми, не насилуючи фактів, не можемо.

Пам’ятки [стародавньої писемності] дають нам змогу встановити, хто були нарочитими, кращими людьми, які стали боярами. Такими людьми були старці, старійшини 43*. Саме в ранніх літописних відомостях якраз старці й старійшини протиставляються князівським боярам і разом з тим масі іншої людності. В літературі ніби ніхто не висловлював думки, що старці — це вікова категорія. Навпаки, всі вважають, що це — верхівка суспільства, справді нарочиті кращі люди землі чи міста. Дуже характерно, що латинське слово senatores — сенатори в давньоруській писемності перекладається словом «старці». В літературі звичайно визнають, що старці, старійшини, навіть у давнішу епоху. не бувши віковою групою, все-таки виникли з основного ядра родових старійшин. Проте було б так само неправильно вважати, що ці нарочиті, кращі люди є виключно потомками родових старійшин. Безперечно, до них поступово долучались великі землевласники, можливо, великі торговці — словом, верхівка тодішнього суспільства, не зв’язана c князівською дружиною.




2. Розклад дружини


Як було вказано, другу групу населення, з якої виходили феодали, становила князівська дружина, коли дружинний лад почав розкладатись і коли дружинні відносини стали переростати в відносини васалітету.

Основною ознакою дружини є побутове і господарське об’єднання князя й дружинників, перебування дружини на утриманні князя, отже неможливість для дружинника мати своє майно, свій дім, свою землю. Дружина починає розкладатись у момент перетворення дружинників у землевласників, у феодалів, коли почала руйнуватись господарська й побутова об’єднаність князя і дружини. Від дружини васалітет дістає в спадщину дуже багато рис — особистий характер служби, вірність сеньйорові тощо.

Ознакою розпаду, що почався, е те, що термін «дружина» починає мати невизначений, а іноді й беззмістовний характер. Під дружиною починають розуміти збройні загони. Так, Всеволод Юрійович послав пронським князям «Володимерьское дружини 300» 2. Ізяслав Мстиславич просить дядька Вячеслава: «со мною пусти полк свой»; Вячеслав відповідає: «сыну, у мене дружины моея, вси c тобою пущаю» 3. Іноді під дружиною починають розуміти й ціле військо. Так, коли Ізяслав організує в 1148 р. похід на Суздальщину, то він іде туди з новгородцями; Ростислав же привів йому всі сили і полки руські (київські і смоленські), похід не вдався і «дружина руская, они c Ростиславом идоша» 4. Ознакою розкладу дружини є також і те, що вона набирає місцевого характеру — дружина володимирська, дружина руська і т. д., що було цілком неможливо для епохи розквіту дружинних відносин. Тоді дружина могла бути тільки особистою дружиною князя — дружина Ігоря, Святослава.

Як ми вже говорили, основною причиною розкладу давньодружинної організації було поступове перетворення дружинників у землевласників, у феодалів, поступовий відрив від князівської «гридниці», одержання господарської самостійності. Як відзначалось, відрив цей намітився і мусив визначитись уже давно, в міру росту землеволодінь княжих мужів. Уже при Володимирі не вся дружина живе при князівському дворі. Він уже скликає бояр своїх і наказує їм збиратись «по вся неделя... при князе и без князя». При Ярославичах ми читаємо, що «боярин Иоанн первый в болярах» мав свій дім.

У «Житії» Феодосія [Печерського] розповідається, що коли князь збирався відвідати Феодосія, то розпускав усіх бояр «в домы их».

Можна думати, що спочатку земельні володіння бояр містились недалеко від резиденції князя, отже зв’язок їх з князем був більш-менш тісний і постійний. Але в міру того, як розширялось велике боярське землеволодіння, в міру того, як боярські села поширювались по всій території князівства, зв’язок дружинників з князем і князівським двором дедалі більше слабнув і почав виявлятись тільки в з’їздах на князівські бенкети й ради.

Поступово осідаючи на місцях, в окремих князівствах, дружина стає місцевою — чернігівською, смоленською та ін. «Закріпляючись на територіях кормлінь, засиджуючись по своїх селах, вона почала швидко втрачати характер табору, який розпорошився по князівствах на швидкий короткочасний покорм до скорого походу чи переміщення» 5.

Насамперед осіли на місцях якраз ті елементи дружини, які швидше ніж інші могли дістати господарську самостійність, які швидше ніж інші могли перетворитись у великих землевласників. Такими елементами були, безперечно, старші дружинники, боярство. Бояри предусім дістають назву від тієї землі, на якій вони осіли. Літопис уже на початку XI ст. згадує про білогородських «болярців». В XII ст. ми спостерігаємо оформлення вже складених груп місцевого боярства, яке виникло з князівської дружини.

Далі поступово осідають на місцях і ті дружинні елементи, які стояли між боярами і «гридьбою», які не мали, як було сказано, особливої назви і становили основний контингент кращих військових сил князя. Очевидно, що наведені вище тексти, які говорять про місцеву дружину — володимирську, руську тощо, дуже добре документують процес осідання цієї частини дружини.

Молодша дружина, що складалась з особистих слуг князя, його охоронців, різних дрібних двірських агентів, само собою зрозуміло, була тією групою дружини, яка необхідно повинна була найдовше перебувати в особистих відносинах, нелегко могла відірватись від князя; процес осідання цієї групи був повільний.

Але процес розкладу дружини полягав не тільки в осіданні основної її маси на місцях, у перетворенні її в місцеву — київську, чернігівську тощо, а й у зміні її складу. Ті і інші групи дружини починають вбирати в себе нові елементи. Насамперед розширився і поповнився склад тієї частини дружини, яка дістала назву бояр. Одною з ознак цієї зміни складу, а також росту цієї групи є невстаиовлене, мінливе значення цього слова: воно має то вужче, то ширше значення, протиставляється то тільки гридьбі, то всій масі населення.

Боярство, вийшовши з дружини, почало поступово асимілюватись з тим боярством, тобто з тими великими землевласниками-феодалами, які стояли поза дружинною організацією. Якщо раніш, коли дружинний союз ще не існував у своїй організаційній чистоті, між боярством князя і місцевими феодалами було багато відмінностей як в економічному, так і в правовому відношенні, то тепер ці відмінності поступового стираються. Уже в самий ранній момент розкладу дружинного ладу, тобто самий ранній період розвитку феодального процесу, місцеве боярство не могло не втягтись в управління тим чи іншим краєм чи землею, не могло не брати участі в організації влади. З другого боку, княжі мужі, одержуючи в управління міста, повинні були спиратись на місцях якраз на невеликих землевласників, на місцеву феодальну знать. Тому неправильно було б дивитись на місцевих бояр, що стояли поза дружинним союзом, як на групу, відірвану від свого класового політичного апарату.

Навпаки, укріплення влади на місцях припускало якраз особливе значення місцевих феодальних сил. Особливо яскраво це підтверджується даними з історії Галицької і Новгородської земель. Тут боярство, що якраз стояло поза дружинною організацією, повинне було брати участь в організації військових сил, в управлінні тощо.

Коли боярин, що вийшов з дружини, осідав на землі, зберігаючи службові відносини до князя, ніякої істотної різниці між ним і всяким місцевим боярином ні в економічному, ні в службово-адміністративному відношенні майже не було. Але, поступово пускаючи коріння на місцях, чимраз глибше входячи в місцеві інтереси, все більше й більше відриваючись від князівського двору, бояри з дружинників дуже скоро асимілювались з попереднім боярством, особливо після того, як тим і другим довелось зазнати нівелюючого впливу нових службових відносин — васалітету.




3. Розвиток боярського васалітету і підвасалітету


Питанню про розвиток васалітету між князями ми присвячуємо спеціальний розділ, а тут скажемо тільки про розвиток боярського васалітету і підвасалітету.

Раніш, говорячи про виникнення васалітету, ми вказували, що в васальні відносини входили порівняно нечисленні елементи дофеодального суспільства, бо небагато князівських слуг у дофеодальний період могли дістати господарську самостійність і відірватись від князівського двору й дружини. Як ми вказували, такими васалами були князінамісники, племінні князі і дуже незначна частина найближчих до князя людей, як, наприклад, Свенельд.

Але в міру розвитку процесу феодалізації розвиток васалітету підсилюється, і на XII ст. дружинні відносини в основному переросли вже в васальні. З другого боку, міняється і характер васальних відносин: вони починають набувати всіх рис розвинутого феодального васалітету.

Перейдемо до аналізу якраз цих встановлених відносин, які, на наш погляд, цілком відповідають ранньому васалітетові західноєвропейських країн. Уже в цей період боярин і ті елементи, що вступили в васальні відносини, є вільні люди, вони не є ні холопи, ні піддані. Вони служать князеві за договором чи за умовою. Джерела дозволяють нам установити вільний договірний характер служби. «Приказавшись» до одного князя, вони могли відмовитись від служби і перейти до князя іншого. Багато бояр, відомих нам з літератури своєю видатною діяльністю, не раз міняли і князів, і навіть князівства. Як приклад можна навести послужний список одного з найвідоміших бояр XII ст., діяльність якого можна простежити за 30 років, — саме боярина Жирослава. Насамперед літопис говорить нам про початок діяльності Жирослава як посадника кн. Вячеслава в Турові; від цього посадництва його усунув князь Ізяслав Мстиславич. В 1147 р: він давав поради кн. Глібу Юрійовичу, в 1149 р. був виряджений з Вячеславом і Юрієм до Володимира проти Ізяслава Мстиславича як голова загону, утвореного проти половців. В 1159 р. він їздив як посол від Святослава Ольговича до Ізяслава Давидовича вимагати видачі Берладника Ярославові Галицькому. В 1171 р. його усунув з посадництва в Новгороді Рюрик і воно було знову доручене йому кн. Андрієм 6. Таким чином Ярослав, міняючи князів, об’їздив майже всю Русь. Можна було б навести дуже багато прикладів такого цілком вільного переходу бояр від одного князя до другого. Відмовлення від служби, отже й перехід на нову службу ніколи не вважався зрадою своєму сюзеренові.

Класичним прикладом такого відмовлення, і притому відмовлення колективного, давньоруських васалів від служби є відмовлення бояр кн. Володимира Мстиславича в 1169 р., який задумав напад проти київського кн. Мстислава всупереч їх пораді. «И рекоша к нему дружина его: o собе еси, княже, замыслил, а не едем по тобе». З літописного оповідання (Іпатіївський літопис) цілком ясно, що Володимир Мстиславич не вбачав у цьому відмовленні порушення основних принципів тодішнього службового права. Літопис говорить, що Володимир Мстиславич після відмовлення бояр не просив їх і не докоряв їм; він обмежився тільки тим, що сказав: «возрех детскы, а се будут мои бояре». Літописець, який добре відбивав погляди тодішнього феодального суспільства, рішуче стоїть на стороні бояр, а не князя; навіть більше: розповівши про дальшу дію після відмовлення бояр, він ніби хотів показати, наскільки необхідні для благополуччя князя створені службові відносини. Галицька історія XII — XIII ст. може дати силу [прикладів] окремих і колективних відмовлень від служби.

Якщо боярин може вільно покинути князя, то й князь має право відпустити його. За встановленими в тодішньому феодальному суспільстві поглядами, васали після того, як вони були звільнені, не повинні були виявляти ніякого незадоволення. Літописець під 1170 р. повчально розказує: «Искони же вселукавый дьявол, не хотяй добра всякому хрестьяну и любви межи братьею, начаста молвити Бориславича, Петр и Нестер, зле речи на Мьстислава к Давыдови, лжюча: занеже бяша Мьстислав озлобив я отпустил от себя, про ту вину, оже бяху холопи ею покрале коне Мьстиславли у стаде, и пятны свое въсклале, рознаменываюче» 7.

Але під час своєї служби боярин мусить бути вірним своєму князеві. Літописець ганьбить тих бояр, які зраджують князя, перебуваючи на його службі. Коли Блуд, близький боярин Ярополка, допоміг Володимирові погубити свого сюзерена, літописець 8 вибухає цілою тирадою: «Се есть совет зол, иже свещевають на кровопролитье; то суть неистовии, иже приемше от князя или от господина своего честь ли дары, ти мыслять о главе князя своего на пагубленье, горьше суть бесов таковии: якоже Блуд преда князя своего, и приим от него чьти многи»...

За літописцем, що розповідає про змову Улеба тисяцького і Івана Вийтишича проти Ігоря Ольговича, тільки «всекозненный дьявол» міг «вложить совет зол c Кияны на князя своего».

Угода про службу, очевидно, супроводилась цілим рядом юридичних і побутових обрядностей. Мабуть, ще в Київській Русі виробився звичай «бити чолом» про службу, що було необхідною обрядністю в Північно-Східній Русі — наш homagium 44*. А що в Москві «бити чолом» було вже скоріше зворотом мови, ніж реальною дією, то наше припущення про старовинність цього звичаю природне. Але, мабуть, можна вважати більш-менш доведеним, що васали повинні були присягати своєму сюзеренові. В 1164 р. після смерті чернігівського кн. Святослава вдова його хотіла передати чернігівський стол синові своєму Олегові: «сгадавши c пискупом и c мужи князя своего c передними, и целоваша св. спаса на том... первое целова пискуп Антон св, спаса и потом дружина целоваша», тобто боярство. Немає ніякого сумніву, що цю присягу приймали не на підданство, а на службу. Присягу на підданство, очевидно, повинні були приносити не тільки єпископ і боярство. Проте добровільний характер служби боярської не є ще специфічною рисою васалітету — він спостерігався і в дружинній організації. Для того, щоб констатувати утворення васалітету, треба спинитись і на інших ознаках.

Однією з характерних ознак васалітету е спеціалізація служби. Васал — насамперед військовий слуга свого князя. Найглибший дослідник західноєвропейського раннього васалітету [Генріх] Бруннер 9 відзначає, що центр ваги васалітету лежить саме в військовій службі васала, причому ця військова служба різко відмінна від військової служби князевих підданих. В той час, як служба васала заснована на вільному договорі, служба решти населення заснована на обов’язку і притому обов’язку чисто територіальної підлеглості. Але поруч з військовою службою васал повинен брати участь у раді князя.

Чи є різниця між васалітетом і дружинною службою в цьому відношенні? Павлов-Сільванський не схильний бачити цієї різниці, бо під дружиною він, очевидно, розумів верхівку дружини, тобто якраз ті елементи, що вже почали виходити з дружинного союзу. Але якщо взяти всю дружину в цілому, яка складалась з усіх трьох груп, то ця різниця виявляється в чималій мірі.

Справа в тому, що при дружинному ладі найменше можна говорити про певну спеціалізацію дружинників. Хоч в основному дружина була переважно військовою організацією, все-таки після закінчення війни дружинники виконували різноманітні обов’язки і в адміністрації, і в управлінні господарством, і в судовій справі. Особливо господарсько-адміністративні, а не військові обов’язки падали на членів молодшої князівської дружини — отроків, дітських та ін. Як приклад відсутності спеціалізації в епоху дружинної організації можна вказати, що Ігорева дружина підмовляв його збирати повторну данину і супроводить його. Якщо навіть спеціалізація й була, то вона виявлялась надзвичайно слабо і, в усякому разі, грунтувалась головним чином на службовому стажі дружинника. І ця відсутність спеціалізації цілком природна, коли взяти до уваги, що дружина оточувала князя в його повсякденній обстановці. Вона повинна була допомагати йому в усіх його діях. З часом, при ускладненні діяльності князя і князівського господарства, треба чекати вже встановлення чіткішої й різноманітнішої спеціалізації. І справді, для виконання тих чи інших обов’язків почали створюватись уже різноманітні судові й адміністративні посади; досить відзначити посади мечників 45*, вирників, данників тощо. Боярство вже не могло брати участь у дрібній князівській адміністрації, особливо не могло займатись воно господарськими справами князя, бо це означало б покинути свої справи, свої господарські інтереси. Таким чином, боярство остаточно спеціалізується на військовій допомозі князеві і на участі в раді, якщо князеві ця рада потрібна. Само собою зрозуміло, що все сказане стосується основної і рядової маси боярства. Були такі бояри, що, бувши васалами князя, займали головні посади по військовому командуванню і управлінню. Такими були Свенельд, Блуд, Вишата і Жирослав. Їх службові відносини були незрівнянно складніші. Але і в добу раннього васалітету в Західній Європі ці посади також існували, і такі ж складні й багатобічні були особливості деяких близьких до королів людей.

Третьою ознакою васалітету, ознакою, дійсно відмінною від дружинних відносин, була господарська самостійність васала: васал, відмінно від дружинника, мав свій дім, своє господарство. Мабуть, перші боярські села, оскільки процес відриву від князівської гридниці проходив повільно, були недалеко від міста, але потім, при дальшому втяганні в васалітет інших груп, ці села організувались уже далеко від головних міст.

Виникає питання: яку винагороду одержувало за свою службу боярство? Нам відомо, що дружинники були на повному утриманні князя: князь мусив дбати про їх одяг, зброю, коней, убрання і приміщення. Але в нашій історіографії питання про винагороду бояр-васалів не ставиться так, як треба; очевидно, вважають, що боярином-васалом ставали заради честі. Що бояри одержували грошову платню від князя — в цьому немає ніякого сумніву. Так само безперечне те, що бояри, які тримали в своїх руках міста й волості, одержували різні побори. Далі, бояри одержували доходи з своїх сіл, якщо вони ними володіли. Але, очевидно, всі ці джерела були можливі для порівняно невеликого кола бояр. Очевидно, що були якісь інші стимули боярської служби. І тут ми підходимо до питання про існування в давній Русі бенефіцій і феодів, і в усякому разі, до питання про умовне землеволодіння.

Само собою зрозуміло, що дружинний союз перестав існувати не зразу. Боярство все ще близько трималось до князівського двору. Князі так само, очевидно, не могли одразу відмовитись від постійних зносин з своїми колишніми дружинниками. Тому при дворах часто влаштовували бенкети; боярство, очевидно, дуже часто збиралось у дворі для розв’язання багатьох адміністративних питань, а також на ради і для участі в князівському суді.

Те, що ми говорили про князівських васалів, стосується і до васалів боярських. Процес відриву від боярського двору так само відбувався й у них. Так само боярський дружинник ставав вільним військовим слугою в свого боярина. Ті самі відмінності від дружинника були й у боярських васалів, зокрема оформлювалась їх спеціалізація — військова служба і рада. Дуже характерно, що в найвидатніших бояр були свої бояри, наприклад, у боярина Георгія Симоновича [Шимоновича].




4. Виникнення міністеріалітету


Як ми вказували, в епоху розквіту дружинних відносин різні дрібні адміністративно-судові і фінансово-господарські справи доручались молодшій дружині — дітським, отрокам. При розкладі дружинного союзу, коли і верхівка, і основна частина дружини відірвались від князівського двору, безперечно, сталися великі зміни і в молодшій дружині. Справа в тому, що в добу розквіту дружинного союзу молодша дружина була справді віковою групою, молодші дружинники були дітьми дружинників старших — бояр і основного контингенту дружини княжих мужів. Молодші дружинники, як це особливо виявляється при вивченні германських дружинних відносин, вступали в дружину для того, щоб дістати відповідне виховання. Звідси, як тільки намітились відхід основних контингентів князівської дружини і поступове перетворення їх у князівських васалів, само собою зрозуміло, з князівської гридниці пішли за своїми батьками і їх діти — отроки, дітські та ін.

Як же став поповнюватись склад молодшої дружини? Нам здається, що на дрібні адміністративні посади, які раніш займали молодші дружинники, почали призначати боярських дружинників, що не встигли завести собі землю, міських людей. Але головний контингент, з якого поповнюється склад двірських службовців, це були раби, холопи.

Руська Правда містить цілий реєстр осіб, які є двірськими слугами князя: вогнищани (вогнищні тіуни), конюші тіуни, князівські тіуни, князівські отроки, сільські тіуни, «кормильці» і «кормильниці», мельники, гриді, дітські.

А що значна маса двірських службовців складалась з князівських холопів, то служба їх не мала того добровільного характеру, як служба боярства — васалітет.

З другого боку, всяка двірська людина різнилась від бояр-васалів тим, що мала певну посаду і виконувала чітко визначені функції. Їх служба була регулярною і повсякденною. Посади ці були різноманітні, як різноманітні були галузі князівського господарства й управління. В пам’ятках XII — XIII ст. відзначається, що найтиповішими для двірських людей були посади тіунів, ключників, мечників.

В міру ускладнення князівського господарства і двірської служби починає рости значення князівських двірських слуг. Придворні посади поступово починають перетворюватись у двірські чини, а слуги, які займали ці посади, почали підноситись до ступеня найбільш шановитих бояр. Так, ми знаємо, що з тіуна вогнищного виник особливий двірський чин — двірського чи дворецького, з тіуна конюшого — чин конюшого. Поступово з’являються чини печатників, стольників, скарбників, мечоносців та ін., про функції яких ми будемо говорити в розділі, присвяченому вивченню адміністративної системи Київської держави.

Поступово верхівка міністеріалітету зростається з верхівкою боярства-васалітету, так би мовити обоярюється.

Але все-таки основний контингент князівських міністеріалів утворює особливу групу, яка дістала спеціальну назву, принаймні в Новгородській і Суздальській землях, — а саме дворян. Ця назва вперше зустрічається в оповіданні літописця 10 про події після вбивства кн. Андрія Боголюбського: «горожане же Боголюбскыи и дворяне разграбиша дом княж, и делатели, иже бяху пришли к делу, злато и сребро, порты же и паволоки и именье, ем’уже не бе числа».

Джерела, правда пізнішого часу (XIII ст.), з певністю протиставляють бояр дворянам. У договірній грамоті Новгорода з князем тверським Ярославом Ярославичем говориться 11; «А из Бежиць, княже, людий не выводити в свою землю, ни из иной волости Новгородьськой, ни грамот им даяти, ни закладников принимати, ни княгыни твоей, ни бояром твоим, ни дворяном твоим, ни смерда, ни купчины».

Але, хоч дворяни і бояри протиставляються як дві різні службові групи, їх не можна вважати цілком замкненими. Як сказано, боярство займало вищі двірські посади, так само як і вислужені дворяни могли вийти в ряди боярства — васалітету.

Само собою зрозуміло, основна і, тим більше, нижча маса дворянства, що об’єднувалась з холопством, навряд чи була зв’язана з землеволодінням. Тому основні кошти дворян складались або з різних доходів з князівських сіл, якими вони управляли, або з мит від різних судових справ, а також з князівської платні грішми й натурою.

Процес утворення особливої службової групи спостерігався і в бояр. Внаслідок перетворення частини боярських дружинників в ар’єр-васалів — у «боярських бояр», боярський двір почав поповнюватись, так само, як то ми спостерігаємо в князів, головним чином холопами. Боярський двір був свого роду «мікрокосмосом» князівського, і Руська Правда починає поруч з князівськими тіунами відзначати боярських; з’являються і боярські двірські чини. Руська Правда згадує про один такий чин — боярського двірського тіуна, на якого можна «по ноужи сложити послушество».




5. Виникнення і початковий розвиток бенефіціальної і ленної системи


В історичній літературі це питання ставили в формі питання про існування «початків помісної системи» в Київській Русі, причому під цією системою, очевидно, розуміється сукупність юридичних і побутових відносин, що лежать в основі службового землеволодіння пізнішого часу, тобто XV-XVII ст.

Поставлене так це питання не було розв’язане. Востаннє його обмірковували [І. А.] Лінниченко, [M. C.] Грушевський і [О. Є.] Пресняков.

Лінниченко 12 для розв’язання цього питання використав матеріал, що стосується до Галицької землі. На його думку, в Галицькій землі на середину XIII ст. навіть виробився спеціальний термін для боярського землеволодіння з умовою служби, саме «держання», що відрізняється від другої форми володіння — вотчини. Грушевський 13, хоч і визнавав привабливим припущення про існування початків помісної системи в Київській Русі через одночасне виникнення і розвиток її на територіях Литовської, Польської й Московської держав, але гадає, кінець кінцем, що в цьому питанні не можна все-таки йти далі здогадів, бо наші джерела не дають скільки-будь певних вказівок на роздачу князями маєтків з умовою служби.

Пресняков 14 приєднався в цьому питанні до Грушевського: на його думку, наведені Лінниченком факти говорять скоріше не про роздачу землі з умовою служби, а про початкові форми «кормління».

В цій суперечці ми не можемо пристати ні до думки Грушевського — Преснякова, ні до думки Лінниченка. Насамперед треба вказати, що саме питання про початки помісної системи в давній Русі і Грушевський, і Пресняков формулювали недосить виразно, бо поняття «початки помісної системи» може мати різне значення. З наведених Грушевським і Пресняковим аргументів можна думати, що справа йде про існування в Київській Русі організованої і досить регламентованої системи роздачі служилим людям землі з умовою служби з цілим рядом привхідних економічних, адміністративних і побутових моментів, словом, про ту помісну систему, яка остаточно встановилась у Московській державі з XV — XVI ст. з усіма її специфічними особливостями.

Але коли в історичній літературі тільки з великими застереженнями і обмеженнями говорять про існування помісної системи в Московській Русі XIV і в першій половині XV ст., то тим більше не можна говорити про неї в Галицькій Русі в половині XIII ст. Московська помісна система має такі специфічні риси, так зв’язана з особливостями московського суспільно-економічного і соціально-політичного ладу, що шукати слідів її існування в давніші часи і в інших землях давньої Русі не можна. Тому Грушевський і Пресняков мають підстави, негативно розв’язуючи питання про початки помісної системи в Галицькій Русі в досліджувану епоху. Але вони не праві в тому, що, заперечуючи проти існування помісної системи, вони разом з тим заперечують у давній Русі форму землеволодіння, зв’язаного з службою, і взагалі знімають питання про зв’язок земельних відносин зі службою. Якраз наведені Лінниченком факти дуже цікаві, хоч зроблені ним на підставі їх висновки йдуть далі, ніж то можна було зробити.

Ми ставимо питання інакше. Ми поки що не цікавимось встановленням зв’язку між утвореними поземельними відносинами в Київській Русі і помісною системою Московської держави, але ставимо питання про існування в IX — XII ст. тих форм землеволодіння, що є такі характерні для раннього феодалізму, наприклад, західноєвропейських країн, зокрема питання про існування відносин, близьких або тотожних з бенефіціями і феодами-ленами. Адже так чи інакше, треба з’ясувати питання, яка була матеріальна база в тих служилих елементів, які вийшли з дружинного союзу і почали осідати на землю. Думати, що всі ці елементи одержували доходи з служб, не можна, бо число служб було обмежене. Так само не можна припускати, що все боярство одержувало за свою службу плату грішми чи натурою з сільських доходів князя: в умовах слабого розвитку грошових товарних відносин князь не міг збирати з населення таку велику казну, рівно як не міг одержувати зі своїх земельних володінь достатньої кількості хліба та інших продуктів. Так само не можна припускати, що боярство виконувало свою службу безплатно, порядком військової повинності. Словом, корінь питання про матеріальну базу боярської служби криється, безперечно, в особливих формах землеволодіння, які почали визначатись ще в IX ст.46*, але остаточно оформились в XI — XII ст.

В добу раннього західноєвропейського феодалізму ми спостерігаємо різні форми винагороди за службу, а саме: передача землі в оброчне держання (fief — roture), посади (fief — office), видача грошей (fief — argent) i передача землі (fief — terre) в довічне і спадкове володіння. За довічним володінням установилась назва бенефіції, а за спадковим — феоди. [М. П.] Павлов-Сільванський, якому належить заслуга у встановленні зв’язку між бенефіціями-феодами раннього західноєвропейського середньовіччя і поземельними відносинами давньої і Московської Русі, ототожнив бенефіції з маєтками, а феоди — з вотчинами («служба з маєтку», «служба з вотчини»).

Виникає питання: чи існували всі ці інститути раннього феодалізму в Київській Русі? Щодо питання про існування fief — roture, передачі землі в оброчне держання, то про ці передачі до нас не дійшло ніяких відомостей. Що ж до феодів-посад (fief — office), які в Московській державі дістали назву «кормлений», то вони в досліджуваний період існували безперечно. На даній стадії економічного і соціально-політичного розвитку Русі, звичайно, і не могло бути іншої системи урядових відносин.

Посада, чи вірніше доходи з неї, були справді платнею (beneficium). Їх роздавали князі найближчим і заслуженим дружинникам як подяку за службу. Літописи не раз відзначають, що як тільки князеві вдається в результаті боротьби добути той чи інший стол, то першим актом його є роздача міст своїм мужам. Але безперечно, що роздавали не тільки міста, а й волості 47*; уже до київської епохи належить виникнення самого терміна волостель.

До нас не дійшли безпосередні дані, на основі яких можна було б з’ясувати, які доходи одержували давньоруські «кормленщики» і яким чином було організоване одержання цих доходів. Зате в нас е ряд даних посередніх, а саме: в Руській Правді перераховуються доходи різних нижчих судових і адміністративних службових осіб — вирників, мечників тощо. Безперечно, що ці доходи становлять частину загальної системи доходів усіх службових осіб; мова може йти тільки про кількість і про порядок одержання цих доходів. Найяскравішим типом доходів є доходи, одержувані за Руською Правдою вирником: «вирникоу взяти 7 ведер солоду на неделю, то же овен, любо полоть, или две ногате, а в среду резаноу в три же сыры, в пятницоу такоже; а хлеба по колькоу могоуть ясти и пшена; а кур по двое на день; коне 4 поставити и соути им на рот колько могоуть зобати; а вирнику 60 (6) гривен и 10 резан и 12 веверици; а переде гривна, или ся пригоди в говение рьбами, то взяти за рыбы 7 резан».

Нам здається, що службові особи одержували доходи як грішми, так і натурою — хлібом, пшоном, м’ясом, рибою, фуражем для своїх коней. Безперечно також, що вони одержували частину князівських доходів від суду і торговельних мит.

Найяскравіше виявилась суть тотожності тодішньої системи службових відносин з системою fief — office — кормління в Галицькій землі. Літопис, наприклад, повідомляє, що під час хвороби кн. Володимира Васильковича кн. Мстислав Данилович почав роздавати міста й села своїм боярам. Це доводить, що посади, як особисту милість, дар, роздає кожний новий князь.

Літопис вкладає в уста князеві Данилу Романовичу гнівні слова, сказані бояринові Доброславу, винному в самочинних діях: «Черниговьских бояр не велех ти, Доброславе, приймати, но дати волости Галичым. А Коломыйскюю соль отлучити на мя». Коли кн. Данило звільнив Галицьку землю від угорців, він почав, як розповідає літопис, роздавати міста боярам і воєводам. Дуже характерне оповідання літопису про надання кн. Ярославом грецькому царевичеві, вигнаному зі своєї країни, «неколико городов на утешение». Отже всі ці приклади, які стосуються, правда, трохи пізнішого часу, дуже добре показують, що посада, вірніше доходи з посади, є платня, милість з боку князя. Як було вказано, Лінниченко висловив думку, що такі тимчасові володіння містами називались «держаннями», відмінно від спадкових володінь, які називались вотчинами. Але нам здається, що витриманого вживання цих термінів не було. Якраз літопис показує, що слово «держати» могло бути застосоване і до вотчин: «Си бо (два беззаконника) еста не достойна ни Вотьнина держати», — говорив кн. Данило Доброславові.

Що ж до роздавання сіл у довічне володіння, то в нас немає ніяких даних, які стосуються досліджуваного періоду. Про те, що князі взагалі роздавали села своїм боярам, літописи говорять, але не вказують, на яких умовах це робилось.

На нашу думку, навіть не може виникнути ніяких сумнівів, що князі роздавали села в довічне володіння своїм боярам і, в усякому разі, роздавали їх з умовою служби бояр або як винагороду за цю службу. Справа в тому, що між роздачею міст і сіл ніякої різниці з погляду тодішніх відносин не було, бо не було поділу на доходи публічні і доходи приватні. І міста, і волості, і села, і навіть взагалі всякі угіддя — все це могло давати доходи і бути об’єктами князівських дарів і боярських держань. Навіть більше: можна думати, що роздавання сіл у тимчасове чи довічне користування з умовою служби було справою звичайнішою й частішою, ніж роздавання міст і волостей. Міста і волості роздавались верхівці боярства, а села, очевидно, — основній масі князівських дружинників.

Але нам здається, що найтиповішою формою поземельних відносин при дружинних відносинах і васалітеті в пізніший час було спадкове землеволодіння, тобто феоди-вотчини. Руська Правда, як ми вже відзначали, вичерпно говорить, що бояри і боярські дружинники, відмінно від смердів, могли лишати спадщину своїм дочкам. Текст статті не дає приводу тлумачити її обмежено, зокрема припускати, що стаття говорить тільки про домашнє майно померлого боярина, а не про землю. Але в Руській Правді немає жодної статті, яка регулювала б земельні держання, що мали тимчасовий характер.

На чому грунтується наша думка про перевагу спадкових службово-поземельних відносин, тобто, іншими словами, переважання «служби з вотчини» над «службою з маєтку», переважання феодів над бенефіціями на Русі X — XII ст.?

Тут насамперед треба вказати, що з вотчин служила маса бояр, утворених з великих землевласників, які не входили в склад дружини. Перетворюючись у князівських васалів, вони діставали деякі додаткові блага, зокрема визнання і регламентацію імунітету, додаткове надання служби, не говорячи про їх частку в воєнній здобичі.

Крім того, князі могли надавати землі своїм найближчим дружинникам і васалам просто в спадкове держання, тобто в вотчину, подібно до того, як це робили Меровінги у Франції.

Нарешті, безперечно, що у феодалів дуже рано почала виявлятись тенденція закріпляти за своїм потомством володіння, одержані ними на тимчасове держання, як то ми бачимо у Франції, Німеччині та інших країнах в епоху раннього середньовіччя. Цей процес перетворення тимчасових, зокрема довічних держань у спадкові вотчини, особливо інтенсивно проходив у Галицько-Волинській землі і, зокрема, в Новгороді.

Як би там не було, але в основному володіння землею боярами і князівськими слугами так чи інакше почало зв’язуватись зі службою, з васалітетом приблизно з XI — XII ст.

Ми говоримо «почало зв’язуватись» тому, що в нас, так само як і в Західній Європі, васалітет спочатку не був зв’язаний з володінням землею. Наш дружинник, перетворюючись у васала, міг спершу добути свої села різними шляхами, зокрема купуючи, заселюючи пусті землі своїми рабами, дістаючи спадщину, придане або насильницьки захоплюючи їх. Маркс особливо підкреслює відсутність зв’язку між давньоруським васалітетом і володінням землею в період утворення Київської держави 48*.

Але, повторюємо, в XI і особливо в XII і XIII ст. цей зв’язок установлюється скрізь, крім Новгорода. Про це вичерпно, на наш погляд, свідчать численні повідомлення літописів про те, що боярське землеволодіння загалом поділяє долю землеволодіння князівського при різних перипетіях міжусобної князівської боротьби. Як загальне правило, боярство, вірне своєму князеві, втрачає свої села, коли князь втрачає своє князівство. Так, під 1146 р. Іпатіївський літопис розповідає, що після вигнання кн. Ігоря з Києва «разграбиша Кияне c Изяславом домы дружины Игоревы и Всеволоже и села и скоты». Між іншим, літописець (Іпат., 1150 р.) вкладає в уста вигнаному з Києва кн. Ізяславу слова, сказані ним своїй дружині: «Вы есте по мне из Русскые земли вышли своих сел и своих жизний лишився». Можна було б навести чимало таких звісток, але нам здається, що досить і цих, щоб констатувати майже закономірну послідовність грабування боярських сіл і, очевидно, забирання їх після того, як князь виходив за межі князівства. Все це, звичайно, на перший погляд можпа пояснити тим, що майно князя і його оточення природно повинні були б бути звичайною здобиччю переможця. Але ближче й пильніше аналізуючи всі відомості, що дійшли до нас, неважко встановити, що боярські села грабували не тому, що вони були взагалі боярськими, а тому, що вони належали боярству і дружині даного князя: наприклад, літопис спеціально відзначає: «домы дружины Игоревы и Всеволоже и села и скоты». Все це переконливо доводить, що втрата боярських сіл при втраті князівства є наслідок того, що володіння цими селами зв’язане з особою князя, що боярські села входять у князеву земельну систему.

Отже є всі дані припускати, що всі основні форми службово-поземельних відносин раннього західноєвропейського середньовіччя — і феоди-лени, і бенефіції, і феоди існували в нас на Русі в XI — XII ст.

Але неправильно було б думати, що всі великі земельні володіння були зв’язані з службовими відносинами. Як у Західній Європі, так і в нас у досліджувану епоху було багато земельних володінь, які перебували в повній власності володільців. Таким володінням у Західній Європі була присвоєна назва алодів.

Процес дальшої феодалізації Русі, між іншим, виявлявся в поступовому охопленні відносинами на основі бенефіцій і феодів алодіальних земельних володінь.

Таким чином процес виникнення класу феодалів у XII — XIII ст., можна сказати, закінчився. Давня дружина розпалась на дві групи — бояр-васалів і дворян-міністеріалів. Виникла справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські вільні слуги. Бояри остаточно стали великими землевласниками, що експлуатували різноманітні групи сільського населення на основі різних титулів. Природно, що бояри — верхівка класу феодалів почали намагатись оформити своє правове становище, забезпечивши за собою цілий ряд привілеїв.

Наші джерела дають дуже мало матеріалу, який дозволив би нам докладно вивчити процес правового оформлення боярства. Руська Правда говорить лише про деякі моменти розвитку цього процесу, лише про деякі норми боярського права.

Постараємось, проте, звести в єдине всі дані, що є в цьому питанні. Нам здається, що основним привілеєм боярства було закріплення за ним права володіти землею на особливому, як ми вказували, «сеньйоральному» праві, тобто праві користування імунітетом, що знову-таки давало боярам право суду й управління над феодально-залежним населенням. Ми свого часу вже говорили про особливі риси феодального і зокрема боярського землеволодіння. Вивченню імунітету в Київській Русі ми присвячуємо цілий розділ, а тому на цьому моменті правового становища бояр тут спинятись не будемо.

Другим досягненням бояр як класу феодалів є підсилення охорони їх життя, здоров’я і особи.

Уже за Правдою Ярославичів, життя вогнищанина, князівського тіуна і старого конюха оцінювалось у 80 гривень, вдвоє більше, ніж життя кожної вільної людини, і в 15 разів більше, ніж життя холопа і смерда. За Пространною Правдою, що більше відбила глибину й широту феодального процесу, подвійна вира була встановлена для княжого мужа, тобто вільного князівського слуги — васала.

Але привертає увагу, що в Пространній Правді нічого не говориться про виру за боярина, хоч говориться про боярського тіуна; звичайно, це можна пояснити тим, що поняття «князь мужь» є настільки широке, що охоплює й бояр, але все-таки в XII ст., коли оформилась Пространна Правда, боярство виступає як окрема група. Нерозуміння викликає також і те, що за вбивство боярського тіуна належить 40 гривень, тобто в два рази менше, ніж за боярина, коли вважати, що під княжими мужами слід розуміти й бояр.

Нам здається, що за вбивство боярина, який належав до верхівки феодального суспільства, насправді накладалась вища кара, мабуть, кара смертна. Адже в Руській Правді нічого не говориться про вбивство князів і членів князівської родини, про вбивство духівництва — єпископів і ігуменів; навряд чи князі застосовували до себе і до членів своєї родини виру, встановлену для їх мужів.

Підсилено охороняється честь боярина-феодала. Про це свідчить Устав кн. Ярослава. За крадіжку чи зґвалтування боярської дочки або жінки, якщо боярин належав до групи великих бояр, платили 5 гривень золота: коли ж він належав до групи бояр менших, то гривну золота; за зґвалтування ж дочки інших «добрих людей» — 5 гривень срібла чи навіть менше. Очевидно, що взагалі охорона особи і честі бояр забезпечувалась карами більшими, ніж кари за Пространною Правдою. Мабуть, кари ці не були зафіксовані законом, а встановлювались князем у кожному окремому випадку. «Правосудне Митрополичье» цілком певно говорить про це: «Князю... за бесчестье главу сняти, а меншему князю, ли сельськомоу ли тысячником, ли околичником, ли боярину, ли слузе, ли игумену, ли попу, ли дьякону, по житию... бесчестье соудят».

Дальшим моментом, що визначав правове становище бояр і боярських васалів (дружини), були особливі привілеї в спадковому праві. В той час, як дочки смердів у спадщині батька участі не беруть, а одержують тільки частину її, а майно смердів, якщо після них не лишилося синів, переходить до князя, — дочки бояр і боярських дружинників одержують майно своїх батьків так само, як і сини. Ось ті норми, які зафіксовані в наших юридичних пам’ятках і які визначають правове становище феодалів. Ясно, що в житті й побуті склалось багато інших форм, які лишились нам невідомі. Бояри, безперечно, діставали силу привілеїв і різко виділялись з інших груп суспільства.

Наші джерела нічого не говорять також про спадковість норм боярського права. Але так само очевидно, що багато привілеїв були спадковими, отже що клас феодалів поступово почав перетворюватись у стан.




6. Виникнення класу феодально-залежного селянства


В міру виникнення і оформлення класу феодалів відбувається і процес оформлення класу феодально-залежного селянства. Цей процес іде по лінії: 1) об’єднання всіх феодально-залежних груп селянства в один клас, 2) уніфікації правового становища, 3) утворення з феодально-залежного селянства спадкового стану.

Вивчаючи процес виникнення і початкового розвитку феодальної сеньйорії і феодальної ренти, ми виявили різні групи населення, які поступово перетворюються в феодально-залежне селянство. Поруч з холопами на ріллі — руськими сервами, виникають групи закупів, смердів, ізгоїв, задушних людей, прощеників, закладників, прикладників, жебраків, наймитів та ін. Ми відзначили, що цей реєстр розрядів феодально-залежного населення не є вичерпним, що був цілий ряд феодально-залежних груп, які називались загальною і невиразною назвою холопів (неповних, «необельних»). В міру того, як оформлюється феодальна сеньйорія, як остаточно встановлюється певна одноманітність у формі феодальної експлуатації, все більше розвивається тенденція до поступового об’єднання всіх цих груп в один клас і до поступового зглажування групових відмінностей.

Цьому процесові остаточного об’єднання всіх груп феодально-залежного населення в один клас передує виникнення двох основних груп населення, які пізніше зливаються.

Першою групою були холопи. У склад її ввійшли насамперед так звані «обельні», або повні холопи, далі до них примикала різноманітна дворова челядь, що служила за рядом, зокрема за наймом («челядины — наймиты» «Правосудия Митрополичья»), закупи і всілякі залежні групи, що не мали особливої назви, але перебували в кріпосній залежності від феодалів. Таким чином, холопи в XI — XIII ст. — це особлива група населення, значною мірою відмінна від холопства більш раннього періоду. В цій групі об’єднувались, на наш погляд, ті групи феодально-залежного селянства, що не мали своєї земельної ділянки, сиділи на землі феодала, не мали свого інвентаря, відбували панщину і були закріпачені. Вивчаючи правове становище закупів і наймитів, ми вказували, що почала розвиватись практика прирівнювати їх до повних холопів; зокрема ми вказували, що пани їх били «без вини» і навіть убивали безкарно, поневолювали закупів, коли вони йшли до суддів чи князя скаржитись, а наймитів, — коли вони самовільно кидали роботу. Цю практику прирівнювання закупів і наймитів законодавство не санкціонувало головним чином тому, що феодальна верхівка, як нам здається, безпосередньо не була зацікавлена в цьому поневоленні: закупів і наймитів, безперечно, передусім поневолювали середні і дрібні землевласники; внаслідок цього поневолення зменшувалось число данників, а це було невигідно як князеві, так і вищій князівській адміністрації.

Цій тенденції утворення великої групи холопів відповідало намагання законодавства XI — XII ст. забезпечити більшу економічну самостійність за повними («обельними») холопами і розширити їх публічні і приватні права — про це ми вже говорили докладно. Таким чином, процес оформлення групи холопів іде по лінії поступового обмеження прав неповних холопів і по лінії розширення прав холопів повних.

Перейдемо тепер до питання про об’єднання інших груп залежного населення, які не ввійшли в групу холопів — смердів, закладників, прикладників, задушних людей та інших груп залежного сільського населення, що почали втрачати свою свободу, маючи землю і інвентар. Нам здається, що основною групою, до правового становища якої прирівнювались інші групи цього розряду сільського населення, була група смердів. Свого часу ми вказували, що смерди становили найчисленнішу групу залежного населення, що експлуатація цієї групи була організаційним типом при експлуатації інших залежних груп, які виникли в результаті перетворення данини в феодальну ренту.

В міру того, як до складу робочої сили феодальних володінь втягались інші групи залежного населення — закладники, прикладники, безперечно, уніфікувались форми феодальної експлуатації, причому при цій уніфікації рівнялись на смердів, як на найдавнішу і найчисленнішу групу. Цього процесу поступового злиття всіх груп сільського населення, до перетворення їх у залежні групи, які володіли землею і своїм сільськогосподарським інвентарем, не можна вивчити через брак даних, але що цей процес справді мав місце — легко доводиться наявними матеріалами. Так, у наших пам’ятках XII — XIII ст. маса залежного сільського населення починає називатись смердами. Іпатіївський літопис, розповідаючи про битву 1221 р., говорить: «боярин боярина пленише, смерд — смерда, град — града». Хоч це — риторична фраза, але вона відбивала створені відносини, хоч і з перебільшенням. Що смерди були основною групою залежного сільського населення, доводять і міркування на Долобському з’їзді про смердового коня, про смердову ріллю. Немає ніякого сумніву в тому, що в селах жили не тільки смерди, а, як ми знаємо, і інші групи сільського населення; тим часом дружина говорила про смердів як про найчисленнішу і найбільш типову групу феодально-залежного селянства, яка обробляла землю своїм інвентарем. Про смердів як типовий розряд сільського населення говориться в договорах, що укладав Новгород з князями: «а смерд пойдет в свой погост, а купец в свое сто», хоч не вся сільська людність в Новгороді була смердами — існували і своєземці, так само, як не все міське населення було купцями. Цього процесу дальшого «осмердення» сільського населення не взяли до уваги більшість дослідників і вони, як ми вже довели, зробили неправильний висновок про те, що під смердами треба розуміти всю масу сільської людності.

Одним з основних моментів у процесі оформлення єдиного класу феодально-залежного сільського населення є поступове об’єднання. Як і багатьох інших важливих моментів в історії сільського населення IX — XIII ст., процесу цього, на жаль, не можна дослідити через брак даних, але що він розвивався — доводиться виникненням і поширенням нової назви, яка, очевидно, почала всмоктувати всі інші назви, а саме назви «сирота», а далі «селянин». Слово сирота вперше зустрічається в пізніших списках Руської Правди — Карамзінському і Пушкінському. Там є стаття «О сиротьем вырядке» і стаття «О коне» («А кто конь купить княжь, боярин или купець или сирота»). Далі ця назва стає загальновживаною в XIII ст. Так, про сиріт як про селянство говориться в «Поученні», яке звичайно приписують єпископові Серапіону, але яке, безперечно, належить до домонгольського періоду. Саме там говориться про «вільних сиріт», яких сильні люди поневолюють і продають. Однією з ознак об’єднання всіх груп залежного населення є разом з тим поступове зникання назв багатьох залежних груп: зникають назви ізгой, прикладник, прощеник, пущеник, задушна людина, зникає назва закуп, крім південно-східної частини Русі, і смерд, крім Новгорода. І навіть смердами часто називали все селянство.

Другим моментом оформлення класу феодально-залежного селянства є, як вказано, процес уніфікації правового становища груп, що об’єднувались. Ця уніфікація проводилась законодавчим шляхом, але, безперечно, величезне значення в цій справі мало підпорядкування селянства юрисдикції пана. Те, про що не говорило законодавство, феодал проводив у своїх судових рішеннях.

Про процес уніфікації правового становища холопів у широкому розумінні цього слова — «сервів», що включали в свій склад холопів повних і неповних, ми вже чимало говорили. Зокрема ми відзначили, що цей процес полягав у прирівненні до повних холопів закупів, наймитів і, безперечно, інших груп, які не мали землі і свого інвентаря, відбували панщину, і одночасно — в розширенні господарської самостійності, а також публічних і приватних прав повних холопів. Такий же процес уніфікації відбувається і відносно другої групи, саме групи сільського населення, яка зливалась із смердами. Правове становище всіх цих груп чимраз більше наближається до становища смердів, але разом з тим права смердів, як і тих груп, що зближалися з ними, все більше обмежуються.

Однією з яскравих ознак поширення на всю масу селянства норм права смердів є норма Устава кн. Ярослава, за якою «безатщина» всієї маси церковного селянства йде митрополитові і єпископам: «А что деется в домовных людех и церковных и в монастырех, и не вступаются княжи волостели в то, а то ведают епископии волостели и безатщина их епископу идет».

Третім моментом оформлення класів феодально-залежного населення є поступове встановлення спадкового обмеження публічних і приватних прав сільської людності, тобто встановлення принципу становості.

Як ми вже вказували, цей принцип у IX — X ст. виявлявся незрівнянно менше, ніж у XII чи XIII ст. Ми говорили, що пам’ятки цього часу відзначають, що склад князівської дружини був досить різноманітний не тільки щодо свого походження, а й щодо національності. Характерно, що походження кн". Володимира від рабині Малуші не перешкодило йому зайняти князівський стол. Не вплинуло походження від холопа й на становище дядька кн. Володимира — Добрині.

Ми вже говорили, що Переяслав — людина, яка, безперечно, походила з низів суспільства, за свою перемогу був зроблений «великим мужем», і на честь його було назване збудоване на місці битви місто. Але після розпаду дружинного союзу й оформлення васалітету, коли створюється основна група феодалів — боярство, яке поступово перетворюється в стан, поступово, починаючи з XI ст., розвивається і принцип спадкового обмеження прав сільського населення.

Між боярством і селянством дедалі більше розширюється прірва: «поганий» смерд не може тепер увійти в склад васалітету й боярства. Поряд з боярством щороку підноситься численна князівська челядь, утворюючи впливову групу дворян.

Не тільки холопи, а й смерди стали групою, походження від якої плямує людину, незважаючи на її особисті властивості. Слово смерд стає лайкою. Досить пригадати, що єпископ Сергій назвав свого попередника по кафедрі Мойсея, причисленого до лику святих, смердовичем: хоч батько Мойсея був людиною багатою і славною, але, очевидно, він усетаки походив від смерда.

Літописець, розповідаючи про беззаконня галицьких бояр, особливо підкреслює обурливий для нього факт передачі міста Коломиї «двум беззаконникам из племени смердья» — Лазареві Домажиричеві і Івору Молибожичеві.

Все це свідчить про те, що клас феодалів і клас феодально-залежного сільського населення перетворюється в XII — XIII ст. в два замкнені класи, в два стани.






Кінцеві зауваження


Звичайно, в умовах розкладу общини землевласницькі елементи могли з’явитись уже в досить ранній час. Але ці елементи дуже повільно розривали зв’язки з общиною і з рештками родоплемінних організацій.

В XI ст. оформлюється клас феодалів, бояр, які з цього часу складаються з двох груп — з місцевих великих землевласників і з дружинників, що брали участь в експропріації селянства разом з князем. Але ще довго печать дружинних відносин лежить на боярській службі.

З часом ці групи, як загальне правило, зливаються. Дружинники, перетворюючись у васалів, стають землевласниками. Місцеві землевласники стають васалами. У XII ст. виникає підвасалітет. В міру розкладу дружин і відходу дружинників від князівського двору поступово починають набувати особливого впливу двірські слуги, верхівка феодальної знаті поступово зливається з верхівкою двірських слуг. Виникає міністеріалітет.

В XII ст. закінчується правове оформлення класу феодалів. Можна припускати, що вони почали перетворюватись уже в спадковий стан.

Щодо появи класу феодально-залежного сільського населення, то, оскільки способи виникнення феодальної залежності дуже різноманітні, уніфікація різних груп залежного селянства йде дуже повільно. Єдина назва для позначення всієї маси феодально-залежного селянства в Київській Русі так і не виробилась. Не уніфікувалось і правове становище цього селянства.

Але можна думати, що в деяких частинах Русі залежне сільське населення поступово об’єднується навколо холопів і смердів. Ознакою зближення деяких груп цього населення з холопами є поява окремої групи холопів взагалі, неповних, «необельних» холопів. Спостерігається і деяка тенденція до злиття цих груп.

Отже наше дослідження походження феодальних класів Київської Русі неминуче приводить нас до висновку, що говорити про цілком встановлені й оформлені класи феодалів і феодально-залежного сільського населення в IX — X ст. не можна, якщо грунтуватись на наявних у нашому розпорядженні даних і якщо не підміняти фактів голими соціологічними міркуваннями.













Попередня     Головна     Наступна           Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.