Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





КОМЕНТАРІ


1* Згідно з уявленнями сучасної науки скіфи-орачі мешкали на Дніпровському Правобережжі — у межиріччі Дніпра і Дністра. Нині доведено, що ці племена були автохтонним, тобто місцевим, населенням, що ототожнюється з протослов’янами. Поселення скіфів-землеробів розташовувались на Лівобережжі Дніпра, зокрема, у Нижньому Подесенні та басейнах рік Сули, Псла і Сіверського Дінця. Ця група населення у своїй переважній більшості не була споріднена з племенами, що мешкали в цих районах у передскіфський період, а являла собою землеробський народ скіфського етносу. Втім, відмінності в особливостях матеріальної культури правобережних і лівобережних племен скіфської доби поступово стирались. У науці висловлюється, небезпідставна, на наш погляд, думка про те, що ці племена створили власне політичне об’єднання, яке зберігало певну автономію у складі скіфської конфедерації (див.: Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. — М., 1979. — 247 с.; Стрижак О. С. Етнонімія Геродотової Скіфії. — К., 1988. — 224 с.).

2* Археологічні дослідження східнослов’янських поселень останніх десятиріч підтверджують справедливість висловлених С. В. Юшковим міркувань щодо поширення орного землеробства у Київській Русі. Ще на зламі VIII — IX ст. тут вдосконалюється техніка землеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. У Середньому Подніпров’ї, наприклад, в цей час відбувається переоснащення землеробського виробництва більш досконалими знаряддями, пожвавлюються процеси суспільного поділу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається парова двохпільна система землеробства (див.: Пашкевич Г. О., Петрашенко В. О. Землеробство і скотарство в Середньому Подніпров’ї // Археологія, 1982. — № 41. — С. 46 — 62; История крестьянства в Европе: эпоха феодализма. — М., 1985. — Т. 1. — С. 317 — 319). Все це створювало матеріальні передумови для розвитку феодальних виробничих відносин і виникнення основ ранньокласового суспільства.

3* Сільська община становила основу внутрішньої соціально-економічної системи організації племінних союзів східного слов’янства. Вона складалась з одного-двох чи більше селищ-«гнізд», споріднених поселень. Детальніше про структуру та еволюцію східнослов’янської общини VI — X ст. див.: Свердлов М. Б. Семья и община в Древней Руси // История СССР, 1981. — № 3. — С. 97 — 108; Тимощук Б. А. Восточнославянская община VI — X вв. н. э. — М., 1990. — 192 с.

4* Матеріали археологічних досліджень східнослов’янських поселень V — VIII ст. засвідчують закріплення орних ділянок за окремими господарствами — димами, що особливо помітно для VIII ст. (див.: Кравченко H. M. K изучению общины у славян Восточной Европы (по материалам раскопок многослойного поселення Обухов II) // Тезисы докладов советской делегации на V Международном конгрессе славянской археологии. — М., 1985. — С. 31). Поступовий перехід від родового колективу до окремої сім’ї — «диму», посилення господарчої самостійності останньої підтверджують також літописні джерела, що засвідчують наявність у східних слов’ян внутрішньоплемінного оподаткування «від диму».

5* Початки спеціалізації ремісничого виробництва у східних слов’ян, принаймні у мешканців Середнього Подніпров’я, на думку деяких учених слід відносити до більш раннього часу, а саме — VI — VIII ст. (див.: Рыбаков В. А. Ремесло Древней Руси. — М., 1948. — С. 77).

6* До цього слід додати, що формування державної податкової системи відбувалося на основі розвитку форм внутрішньоплемінного оподаткування. Данина стягувалась від певної одиниці обкладання — від «диму», «рала», чи «плуга». Подібна система оподаткування була типовою для європейського середньовіччя (див.: Свердлов М. В. Из истории системы налогообложения в Древней Руси // Восточная Европа в древности и средневековье. — М., 1978. — С. 144 — 150).

7* Виникнення найдавніших східнослов’янських міст за даними сучасної науки відноситься до кінця VIII — IX ст. Їх формування відбувалося переважно на основі племінних «градів» третьої чверті І тис. н. е. Найважливішими функціями, притаманними для таких міст, на думку П. П. Толочко, спершу були воєнна і політична (див.: Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — Киев, 1989. — С. 47). В міру зміцнення і розвитку давньоруської державності міста поступово набували характерних для зрілого феодального суспільства соціально-економічних і політичних функцій.

8* Про багатозначність та соціальний зміст цього терміну див.: Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси, — Л., 1986. — С. 158 — 162.

9* Ця тенденція подекуди виявляється й нині (див.: Пьянков А. П. Происхождение общественного и государственного строя Древней Руси. — Минск. 1980; Горемыкина В. И. Возникновение и развитие первой антагонистической формации в средневековой Европе. — Минск., 1982; Тарасов Ю. М. Шляхи розвитку феодалізму на Русі // Проблеми української історичної медієвістики. — К., 1990. — С. 23 — 27). Проте твердження зазначених авторів про домінуючу роль рабства в соціально-економічній структурі давньоруського суспільства не знаходять підтримку в серйозних дослідників.

10* Згідно з уявленнями сучасної науки союзи племен та племінні княжіння були головною формою суспільної організації східних слов’ян. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури. Організація племінних княжінь у східних слов’ян стала першим етапом у формуванні Давньоруської держави (див.: Шаскольский И. П. О начальных этапах формирования Древиерусского государства // Становление раннефеодальных славянских государств. — Киев, 1972. — С. 55).

11* Йдеться про племінні княжіння східних слов’ян, які в кінці X — першій половині XI ст. ще зберігали певну автономію. У містах, що були звичайно центрами племінних княжінь, сиділи місцеві «велиции» князі, які знаходились у васальній залежності від Києва. Вони сплачували київському уряду данину і залучалися як союзники до участі у зовнішньополітичних акціях Русі. Київські правителі змушені були рахуватися з військово-політичною міццю, на яку спиралась влада племінних князів. Ось чому від імені цього «княжья» вони укладають угоди з Візантією, вирішують інші міжнародні питання. Київська Русь у перші століття свого існування була, таким чином, своєрідною «політичною асоціацією «світлих» і «великих» князів, що перебували «під рукою у великого князя» (див.: Черепнин Л. В. K вопросу о характере и форме Древнерусского государства X — начала XIII в. // Исторические записки. — 1972. — 89. — С. 358).

12* Дружина, яка становила суспільний інститут привілейованих людей, виникла у VI — VII ст. внаслідок постійної військової активності племені й зростання соціально-політичного значення князівської влади. Виникнення постійного прошарку професійних воїнів у східнослов’янському суспільстві за даними сучасної науки датується VI — VII ст. (див.: Горский А. А. Дружина и генезис феодализма на Руси // Вопр. истории. — 1984. — № 9. — С. 20; Горский А. А. Древнерусская дружина (к истории генезиса классового общества в государства на Руси. — М., 1989. — 123 с.). Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Слугуючи опорою для князів і племінної аристократії, дружина поступово перетворювалась у самостійній орган публічної влади. 13* Военно-адміністративне влаштування східнослов’янського суспільства мало справді чимало спільних рис з організацією цього інституту в деяких інших слов’янських народів (див.: Василевский Т. Организация городской дружины и ее роль в формировании славянских государств // Становление раннефеодальных славянских государств. — Киев, 1972. — С. 106 — 122).

14* Погости виникали як тимчасовий адміністративний пункт, влаштований князями для збирання данини під час полюддя. Пізніше вони набувають значення територіального округу — агломерації сільських поселень. Структура останніх у сучасній науці реконструйована на матеріалах археологічних розкопок сільських поселень Смоленської землі (див.: Седов В. В. Сельские поселения центральных районов Смоленской земли (VIII — XV вв.) // Материалы и исследования по археологии СССР. — 1960. — № 92. — С. 30.

15* Припущення С. В. Юшкова про належність міст князям «на особливому праві» не знайшло підтримки у сучасній історіографії. Будівництво багатьох укріплених міст, наприклад, на південноруському порубіжжі, дійсно проводилось з ініціативи князів. Однак необхідно враховувати, що таке будівництво відповідало передусім загальнодержавним інтересам (див.: Свердлов М. В. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — Л., 1983. — С. 119). Разом з тим судження вченого, аргументовані ним на наступних сторінках цієї праці, зокрема, про міста як феодально-адміністративні, воєнні і господарчі центри, набули широкого визнання і підтримки сучасної науки (див.: Свердлов М. В. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — С. 125; Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — С. 79).

16* В локалізації Мичеська автор допустив помилку. Це давньоруське місто знаходилось на березі р. Тетерів.

17* Про те, що доменіальні володіння князів інколи не збігалися з політичними межами тих земель, де вони князювали, свідчать й інші приклади. Так, до складу доменіальних володінь владимиро-суздальських князів у другій половині XII ст. входив літописний Городець (м. Городок на р. Острі). Детальніше про структуру князівського домену див.: Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — С. 126 — 129.

18* у сучасній історіографії утвердилась інша точка зору, згідно з якою, «князівський домен існував протягом всього періоду незалежності Новгорода» (див.: Янин В. Л. Новгородская феодальная вотчина (историко-генеалогическое исследование). — М., 1981. — С. 243).

19* Процеси формування боярського землеволодіння відбувалися нерівномірно в різних частинах Давньоруської держави. Якщо перші індивідуальні боярські володіння на півдні Русі з’являються у X — XI ст., то на північно-східних землях феодальна вотчина виникає з середини — другої половини XII ст. (див.: Кобрин В. В. Власть и собственность в средневековой России (XV — XVI вв.) — М., 1985. — С. 40).

20* Як показав Я. М. Щапов, церковна десятина не була запозичена деінде. У своїй давньоруській формі вона виникла в умовах соціально-економічного й політичного розвитку східнослов’янського суспільства другої половини І тис. (див.: Щапов Я. Н. Церковь в системе государственной власти Древней Руси // Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965. — С. 315 — 326; Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси X — XIII вв. — М., 1989. — С. 85 — 87). Десятина була своєрідною формою розподілення феодальної ренти між світською і церковною владою.

21* На наш погляд, відносити початий церковного землеволодіння у Київській державі раніше, ніж до другої половини XI ст., все ж немає підстав (див.: Запровадження християнства на Русі: Історичні нариси. — К., 1988. — С. 104).

22* Багатозначність поняття «холоп», його значення та історичну еволюцію на матеріалах пам’яток давньоруської писемності нещодавно детально простежив ленінградський дослідник В. В. Колєсов (див.: Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси. — С. 166 — 169).

23* За даними сучасної науки тенденція до перетворення холопів у феодально-залежних селян фіксується з XII ст. Детальніше про хронологію та механізм цього процесу у новітній історіографії див.: Зимин А. А. Холоша на Руси (с древнейших времен до конца XV в.).-М., 1973.-391 с.

24* Подібна точка зору на шляхи формування цієї категорії населення Київської Русі утвердилась і в сучасній науці (див.: Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — С. 173).

25* Більшість сучасних дослідників у своїх судженнях про закупництво на відміну від С. В. Юшкова припускають наявність у закупів своїх земельних наділів, худобини тощо (див.: Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси. — Л., 1966. — С. 87 — 101; Черепнин Л. В. Русь. Спорные вопросы истории феодальной земельной собственности в IX — XV вв. // Новосельцев А. П., Пашуто В. Т., Черепнин Л. В. Пути развития феодализма. — М., 1972. — С. 182 — 183; Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — С. 173).

26* Цікаву точку зору про зміст та характер феодальної ренти у Київській Русі висловив О. М. Рапов (див.: Panoв О. M. K вопросу о земельной ренте в Древпей Руси в домонгольский период // Вестник МГУ / История. — 1968. — № 1. — С. 58 — 62). Положення, висунуті дослідником, втім, були неоднозначно зустрінуті у науці. Детальний історіографічний огляд проблеми див.: Фроянов И. Я. Киевская Русь : Очерки отечественной историографии. — Л., 1990. — С. 164 — 166,

27* Про походження слова «смерд» та еволюцію його змісту у давньоруській писемності детальніше див.: Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси. — С. 163 — 166.

28* Детальний історіографічний огляд питання про місце смердів у соціальній структурі давньоруського суспільства у новітній історичній літературі здійснили Л. В. Черепнін та О. О. Зимін (див.: Черепнин Л. В. Русь. Спорные вопросы истории феодальной земельной собственности. — С. 176 — 182; Зимин А. А. Холопы на Руси (с древнейших времен до конца XV в.) — С. 84 — 93).

29* Новітня радянська історіографія подолала односторонній підхід у визначенні смердів тільки як феодально-залежного населення Київської Русі. Дослідження вітчизняних вчених останніх років розкривають соціальний статус частини смердів як основної маси вільних людей. (Детальніше див.: Рыбаков В. А. Смерды // История СССР. — 1979. — № 1. — С. 41 — 58; Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — С. 138 — 146).

30* Інтерпретація цього джерела у вітчизняній історіографії викликала суттєві розбіжності у поглядах дослідників. Огляд різних точок зору істориків на цю проблему та їх всебічний аналіз зроблено М. Б. Свердловим. Див.: Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — С. 141 — 144.

31* Вже в XI ет. церкві належала юрисдикція над такими специфічними групами давньоруського населення як прощенники, прикладники, задушні люди та ін. Питання про її обсяги та коло судових справ у сучасній історіографії детально розглянуте Я. М. Щаповим (див.: Щапов Я. Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси XI — XV вв. — М., 1972. — С. 178 — 317; Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси X — XIII вв. — С. 98 — 107).

32* Це питання залишається й досі нерозв’язаним у сучасній науці, принаймні, немає одностайної думки щодо його розв’язання (див.: Советская историография Киевской Руси. — Л., 1978. — С. 98 — 110),

33* Що стосується проблеми походження та соціального стану «задушних людей», то а цього приводу не виникало дискусій і в літературі пізнішого часу.

34* Відносно питання про походження прощенників в сучасній історіографії існують різні точки зору. Огляд думок, висловлених у літературі, див.: Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси X — XIII вв. — С. 102 — 103.

35* Думка автора про те, що інститут ізгойства не був винаходом церкви, підтверджується матеріалами конкретно-історичних досліджень останнього часу (див.: Запровадження християнства на Русі: Історичні нариси. — С. 138). Детальніше про зміст та еволюцію поняття «ізгой» у пам’ятках писемності Русі див.: Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси. — С. 174 — 175, 228.

36* Проблема виникнення феодальної ренти жваво дискутувалася у науці повоєнного часу. До неї зверталися у своїх працях такі дослідники, як В. Й. Довженок, М. Ю. Брайчевський, Б. О. Рибаков, Л. В. Черепнін, С. М. Каштанов, О. М. Рапов, І. Я. Фроянов та інші вчені. Огляд думок, що висловлювалися з цього приводу в історіографії див.: Фроянов И. Я. Киевская Русь: Очерки отечественной историографии. — С. 156 — 170.

37* Розгорнуту характеристику залежності і використання праці рядовичів у вотчинних господарствах феодалів у новітній літературі подав М. Б. Свердлов (див.: Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества Древней Руси. — С. 175 — 178).

38* Див, прим. 15*.

39* Поставлене С. В. Юшковим питання про значення давньоруського міста в системі феодального панування започаткувало новий напрям у розвитку вітчизняної історіографії. Її огляд, а також власний погляд на шляхи становлення давньоруських міст, формування їх соціально-топографічної структури та соціальну типологію подаються у нещодавно виданій монографії П. П. Толочка (див.: Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — 255 с.).

40* Дане твердження С. В. Юшкова є результатом впливу панівної у марксистській історіографії схеми генезису феодальних стосунків, запозиченої з праці Ф. Енгельса «Франкський період». Як відомо, головним елементом у цьому процесі Ф. Енгельс вважав становлення алоду, під яким схильний був розуміти індивідуальну земельну власність, близьку до приватної. Алод формується, за Енгельсом, внаслідок розкладу общинного землеволодіння й емансипації індивідуальних землевласників. Після цього у дію вступають товарно-грошові стосунки, й одні позбавляються власності, інші — накопичують її. Таким чином відбувається формування так званої великої земельної власності з одного боку, та класу обезземелених виробників — з іншого. Довгий час під цю схему, яка вважалася класичною, але, як з’ясовується, не знаходить підтвердження навіть на західноєвропейському матеріалі, для якого, власне, й винайдена (див.: Гуревич А. Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. — М., 1970), намагалися підвести й давньоруський феодалізм. Однак становлення на Русі незалежного від князівської влади великого землеволодіння, тобто виділення з общини алоду, не простежується за наявними джерелами.

41* Автора можна зрозуміти так, що, набувши земельної власності, феодал лише згодом вступав у васальні стосунки з князем. Це є логічним висновком з описаного вище ходу міркувань. Справа в тому, що марксизм трактує феодалізм як спосіб виробництва, відтак надаючи першорядного значення саме відносинам між землевласниками та безпосередніми виробниками. Встановленню васальноденних стосунків традиційно відводиться другорядна роль; вони не є самостійним фактором, лише наслідком. Втім, хоча можливості подібних явищ повністю відкидати не можна (на початковому етапі комендація навіть у західноєвропейській моделі не передбачала земельного пожалування), насправді у всіх випадках, що документовані джерелами, на Русі виникнення земельної власності у феодалів некнязівського походження є результатом князівського надання (див.: Горский А. А. Феодализация на Руси: основное содержание процесса // Вопросы истории. — 1986, № 8). Природа давньоруського феодалізму — потестарна, імунітет є наслідком державного надання, й, отже, земельна власність виникає одночасно із встановленням васально-сюзеренних зв’язків. Інша річ, наскільки давньоруський васалітет відповідав тому західноєвропейському, власне — північнофранцузькому, явищу, яке звично вважається взірцем. Очевидно, стосовно Русі треба розрізняти два суттєво відмінних типи васальних зв’язків — у князівському середовищі, та між князями й боярами.

42* Автор чи не найпершим серед вітчизняних дослідників сформулював твердження про бояр як загальну назву у джерелах землевласників-феодалів, що відтоді стала загальновживаною у працях з історії Русі. Однак джерела у більшості випадків не дають підстав для такого беззастережного твердження. У пам’ятках домонгольського часу слово фігурує у двох формах — «боярин» та «болярин», Остання форма вживається у найдавніших пам’ятках (XI — поч. XII ст.), причому переважав форма множини, що може свідчити про запозичений характер поняття й одночасно про відсутність чітко окресленого явища, що мало позначатися цим технічним терміном. Лише поступово, протягом XII — XIV ст. відбувається зміна форми, й запановує «боярин», «бояри» (Завадская С. В. «Болярин» — «боярин» в древнерусских письменных источниках // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы й исслед. 1985 г. — М., 1986. — С. 89 — 94). «Бояри» до середини XIII ст. — знать взагалі, «боярин» — перш за все ступінь у придворній князівській ієрархії, а не землевласницький титул (див. також: Львов А. С. Лексика «Повести временных лет». — М., 1975. — С. 208 — 220).

43* Традиційно у терміні «старці», «старійшини» (з предикатами — «градські», «людські») схильні вбачати відображення певної соціальної страти, заможних людей, родоплемінну знать, попередників бояр-феодалів тощо (див.: Мавродин В. В., Фроянов И. Я. «Старци градские» на Руси X в. // Культура средневековой Руси. — Л., 1974; Ловмяньский X. О происхождении русского боярства // Восточная Европа в древности и средневековье. — М., 1978; Фроянов И. Я., Дворниченко А. Ю. Города-государства в Древней Руси // Становление и развитие раннеклассовых обществ. Город и государство. — Л., 1986. — С. 222 — 224). Однак дослідженнями літописної термінології з’ясовується, що терміни «старці» вжиті лише у переказах; із припиненням сказань про Володимира під 997 р., зникає й поняття «старці». Отже, термін «старці» не відбиває реальної суспільної категорії, і на час складання «Повісті временних літ» був вже літературним кліше (Завадская С. В. О «старцах градских» и «старцах людских» в Древней Руси // Восточная Европа в древности й средневековье. — М., 1978; Львов А. А. Указ. соч. — С. 186; Свердлов М. В. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — Л., 1983. — С. 37 — 39). Вживання терміну «старійшини» найбільш характерно для літописних ремінісценцій з приводу біблійної історії; стосовно давньоруських реалій це поняття вживається переважно як наслідування «високого» стилю книжних зворотів мови (Львов А. С. Указ. соч. — С. 186, 252; Завадская С. В. K вопросу о «старейшинах» в древнерусских источниках XI — XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исслед. 1987 г. — М., 1989. — С. 36 — 42).

44* Літописна термінологія, що відображає князівські ритуали, пов’язані із встановленням васально-сюзеренних стосунків, докладніше досліджена В. Т. Пашуто (див.: Пашуто В. Т. Черты политического строя Древней Руси // Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965).

45* Щодо «мечників» як представників князівської адміністрації див.: Янин В. Л. Археологический комментарий к Русской правде // Новгородский сборник. 50 лет раскопок Новгорода. — М., 1982. — С. 138 — 155, де міститься й огляд попередньої літератури з цього питання.

46 *Припущення про початок формування землеволодіння феодального типу вже у IX ст., звичайно, є досить довільним. Щоправда, подібна аргументація методом суто логічних міркувань була досить поширеною у сучасній С. В. Юшкову історіографії; про боярське землеволодіння у X і навіть IX ст. писав Б. Д. Греков (див.: Греков В. Д. Феодальные отношения в Киевском государстве. — М., 1937. — С. 81; Його ж. Київська Русь. — К., .1949. — С. 125 — 137). Ретельні дослідження останніх років засвідчили, що боярське землеволодіння є історичним фактом у Новгороді з XII ст. (Янин В. Л. Указ. соч. — С. 272 — 273), у північно-східній Русі — з другої половини того ж століття (Кобрин В. В. Власть и собственность в средневековой России (XV — XVI вв.) — М., 1986. — С. 37 — 40); у Києві — століттям раніше. Історіографію питання див.: Советская историография Киевской Руси. — Л., 1978. — G. 85 — 118; Фроянов И. С. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. — Л., 1990. — С. 213 — 318. Слід відзначити також думку І. Я. Фроянова і його послідовників, які практично заперечують існування земельної власності на Русі (див.: Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки социалъно-экономической истории. — Л., 1974; Его же. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. — Л., 1980).

47* Теза про роздачу князями міст та волостей своїм боярам на засадах умовного землеволодіння в наш час підтримується О. М. Раповим, який на доказ цього припущення зміг навести свідчення пізніх літописних зведень, у тому числі Никонівського літопису, та дані В. М. Татіщева. Годі казати, що ці пам’ятки відбивають пізнішу практику й термінологію (див.: Рапов О. M. K вопросу о боярском землевладении на Руси в XII — XIII вв.//Польша й Русь. — М.. 1974. — С. 200). Перший документально засвідчений випадок подібного роду — запис Галицько-Волинського літопису під 1240 р. (ПСРЛ. — Т. 2. — Стп. 789). Така ж практика існувала у Галичі й одразу після катастрофи 1237 — 1240 рр. Подібне становище, що вирізняє Галичину з-поміж інших земель (крім Новгородської) може бути задовільно пояснене лише особливими стосунками князівської влади й боярства у Галицькій землі (див.: Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицько-Волынской Руси IX — XIII вв. — Киев, 1985. — С. 125 — 132; Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984).

48* Автор посилається на твердження К. Маркса про васалітет без ленів або лени, що складалися виключно з данини, як характерну ознаку початкового етапу давньоруського феодалізму. Ця думка, висловлена Марксом у памфлеті «Таємна дипломатична історія вісімнадцятого століття» (Marks K. Secret diplomatic history of the eighteenth century and the story of the life of Lord Palmerston / Ed. by K. Marks. — New York, 1967.), праці сумнівного наукового гатунку й виразної політичної спрямованості, що довгий час була дуже популярна у вітчизняній історичній літературі.

49* Концепція С. В. Юшкова про феодальний характер давньоруського міста здобула згодом численних прихильників і сьогодні є найбільш плідною з еврістичної точки зору (див.: Тихомиров M. H. Древнерусские города. — М., 1956; Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — Киев, 1989; Дубов И. В. Города, величеством сияющие. — Л., 1985). — З іншого боку, вкрай екстравагантну концепцію давньоруського міста як типового міста-держави, характерного для античності феномену, відстоюють І. Я. Фроянов та О. Ю. Дворніченко. Тут, як і в багатьох інших випадках, вони демонструють цілковитий розрив із вітчизняною історіографічною традицією (див.: Фроянов И. Я., Дворниченко А. Ю. Города-государства в Древней Руси // Становление й развитие раннеклассовых обществ. Город и государство. — Л., 1986. — С. 198 — 311; Фроянов И. Я., Дворниченко А. Ю. Города-государства Древней Руси. — Л., 1988).

50* Це твердження автора недостатньо аргументоване. Археологічні дослідження останнього часу засвідчили, що «чистих» замків, міст без сільськогосподарського селища поблизу Русь практично не знала. У літературі останнього часу даньоруське місто постав у нерозривній єдності зі своєю аграрною округою, власне, її безпосереднім продовженням (див.: Толочко П. П. Древнерусский феодальний город. — С. 79 — 99). Крім того, слід враховувати, що протилежності між вільними ремісничими містами та феодальними замками, характерної для Західної Європи, на Русі не виникло. Місто завжди акумулювало феодальну знать й було постійним місцем резидування феодалів. У цьому відношенні аналогією" є міста середньовічної Італії, Провансу, Візантії тощо (див.: Янин В. Л. Новгородская феодальная вотчина. — С. 213 — 228).

51* Термін «городова волость», як справедливо зазначає С. В. Юшков, не має підстав для існування, але не лише через те, що з ним асоціюється уявлення про «торговельно-промислову демократію». Цей штучно впроваджений в наукову літературу термін, розгадку якого знайдемо, коли пильніше придивимося до течій суспільної думки другої половини минулого століття, настільки не відповідає реаліям X — XIII ст., що в нього схильні вкладати будь-яке значення, аж до міста-держави, як це робить І. Я. Фроянов (див.: Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. — Л., 1980; Фроянов И. Я., Дворниченко А. Ю. Городагосударства в Древней Руси. — Л., 1988).

Зрозуміло, що наукова термінологія має відповідати автентичним реаліям досліджуваного часу, а не смаковим примхам дослідника. Вже самий семантичний рух терміну «волость» засвідчує неможливість трактовий його як «городової волості». Генетично «волость» бере початком поняття «власть» (інколи навіть у такій формі й побутує у пам’ятках), під яким у X ст. розуміли «можливість, силу й право на дію», владу; але вже з кінця XI ст. це єдине поняття одночасно і влади, й володіння, й власника розкладається навпіл.., й «волость» стає доменом, а «власть» — силою й правом володіння ним» (Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси. — Л., 1986, — С. 262). Отож, у терміні «волость» фіксується характерна для давньоруського феодалізму обставина: князівське землеволодіння виростає безпосередньо з державного панування, навіть у терміні зберігаючи з ним зв’язок.

52* Поняття «земля-князівство» також веде своє походження від спроб узгодити лексику джерел із понятійним апаратом дослідника. На позначення певної територіальної одиниці літописи вживають лише два терміни: «волость» та «земля». Щоправда, обсяг обох ще недостатньо з’ясований, а отже, застосування — дещо умовне. Цю умовність терміну «земля» відзначав ще М. С. Грушевський (Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 2. — К., 1913).

Що ж до «князівства», то його давньоруський відповідник — термін «княжение» — означав не територію держави, і не спосіб її організації, як то звично вважають, а процес відправлення князем своєї влади (див.: Колесов В. В. Указ. соч. — С. 258).

53* Стосунки батька великого князя й його синів — князів місцевих, треба гадати, не були такими однозначними, як це випливає з тверджень С. В. Юшкова. Принаймні щодо часів Володимира Святого й Ярослава Мудрого форма родинних взаємин ще багато у чому відповідає сутності міжкнязівських взаємин. Але саме завдяки С. В. Юшкову у вітчизняній історіографії утвердилася думка, що сімейно-родові стосунки у князівському середовищі з самого початку були лише архаїчною формою, за якою крилися васальносюзеренні.

Типологічно взаємини всередині династії Рюриковичів є тотожними з європейським феноменом, що одержав назву «corpus fratrum» (Brüdergemeine, Auwachsungsrecht). Такий порядок владарювання, успадкований від варварського суспільства, полягав у іманентному праві співучасті усіх наявних представників династії у відправі політичного панування, що виражалося у виділенні кожному територіального уділу (Назаренко А. В. Родовой сюзеренитет Рюриковичей над Русью (X — XI вв.) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1985 год. — М., 1986. — С. 149 — 157). Довгий час «родове володіння» вважалося характерною ознакою саме слов’янських держав, і стало вихідним пунктом для цілої низки «родових теорій» (російської — С. М. Соловйова, польської — О. Бальцера тощо). Блискучу критику наукових та суспільно-філософських підвалин «родових теорій» див.: Adamus J. Polska teoria Rodowa. — Lodź, 1958 (Łódzkie towarystwo naukowe. Prazi. Wydział II, N 23).

З кінця XI ст. взаємини всередині князівської династії, дійсно, набувають рис типового васалітету, але ще довго, власне, протягом усього домонгольського часу, вони нестимуть на собі відбиток стосунків родинних, що є характерною рисою давньоруського феодалізму (досить зважений огляд див.: Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. — С. 52 — 63). Родинною ж залишається практично вся термінологія васально-сюзеренних зв’язків у літописах (див.: Пашуто В. Т. Черты политического строя. — С. 67 — 70).

Близьку до висловленої С. В. Юшковим точку зору див.: Черепнин Л. В. K вопросу о характере и форме Древнерусского государства X — начала XIII в. // Истор. записки. — 1972. — Т. 89; Тихомиров М. Н. Древняя Русь. — М., 1975. — С. 278; Рапов О. М. Кияжеские владения на Руси в X — первой половине XIII в. — М., 1977; Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. — Киев, 1987.

54* Заповіт (або ж, як його інколи іменують, «ряд») Ярослава відомий нам лише з літописного переказу. Можливо, він існував тільки в усному вигляді. «Ряд» Ярослава, як документ, що регулює міжкнязівські стосунки династії Рюриковичів, є типовим для «corpus fratrum» документом. Аналогічні розпорядження були видані й іншими європейськими монархами: «Ordinatio imperii» Людовика Побожного від 817 р., закон про сеньйорат Бржетіслава І у Чехії (1055 р.), «Тестамент» Болеслава Кривоустого в Польщі (1138 р.). Ці документи мають спільне завдання: поєднати необхідність роздроблення території (бо ж кожен князь має право на наділ) із утримуванням єдності держави. Крім того, одне із завдань — шляхом врегулювання процедури наслідування верховної влади запобігти міжкнязівським усобицям.

У ставленні до заповіту Ярослава дослідники розділилися на два «табори»: одні визначали новаторський характер документа (В. И. Ключевський, О. Е. Пресняков, В. І. Сергеєвич, О. В. Назаренко), інші заперечували це (зокрема М. С. Грушевський). Перша точка зору грунтується на переконанні, що до 1054 р. на Русі не знали сеньйорату, тобто відмінної від батькової влади всередині династії, й взагалі будь-якого певного порядку наслідування великокнязівського столу. Думка С. В. Юшкова, що трактує «ряд» як цілком характерний для попереднього політичного розвитку Русі акт, сьогодні видається більш переконливою.

55* Ця теза С. В. Юшкова, підтверджена ним десятьма роками пізніше (див.: Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. — М., 1949. — С. 140), не є бездоганною. Хоча автор і зазначає, що процес дробління політичного суверенітету є закономірним етапом розвитку феодальної держави, він, однак, вважає за можливе твердити про її розпад після смерті Ярослава Мудрого. Ця констатація, треба відзначити, суперечить попереднім висновкам, автора про встановлення заповітом Ярослава сюзеренітету старшого а-поміж нащадків над молодшими братами.

На позиції С. В. Юшкова позначалася характерна для попередньої історіографії методична хиба — поширювати на середньовічну державу ознаки централізованих країн новітнього часу. За «розквіт» держави вважалась її територіальна єдність, а за ознаку занепаду — відсутність такої єдності. При цьому не бралася до уваги специфічна природа феодальної держави, для якої дробління суверенітету, ієрархічність політичної влади, врешті — територіальна роздробленість є іманентними властивостями.

56* Концепція соціальної природи давньоруського віча, що її обстоює С. В. Юшков, й сьогодні є найбільш обгрунтованою. Щоправда, останніми роками у працях І. Я. Фроянова та ряду його послідовників робляться спроби гальванізувати традиційну парадигму російської історичної науки, сформовану у XIX ст. як елемент інтелектуальної опозиції самодержавному устроєві Російської імперії, віча — органу народоправства. (Фроянов И. Я. Киевская Русь. — С. 150 — 184; Андреев В. Ф. О социальном составе Новгородского веча // Генезис и развитие феодализма в России. — Вып. 11. Проблемы истории города. — Л., 1988. — С. 70 — 80). Це твердження грунтується на переконанні в «общинному характері» давньоруського міста, в якому князь виступав не більш як найманим ватажком війська. Відповідно, уся міська адміністрація розглядається як незалежний від князя-кондотьєра апарат общинного управління, а віче — як верховний орган влади у «городовій волості».

У концептуальній системі ленінградської школи давньоруське віче органічно вкладається у загальні уявлення про соціальну природу державності домонгольського часу. Значно більш суперечливою видається позиція тих дослідників, які, визначаючи феодальний характер Русі XII — XIII ст., припускали можливість трактовки віча як органу широких демократичних мас (Б. Д. Греков, М. М. Тихомиров, Л. В. Черепнін).

Близька до висловленої С. В. Юшковим точка зору щодо віча розвивається у дослідженнях В. Т. Пашута, В. Л. Яніна, П. П. Толочка (див.: Янин В. Л. Проблемы социальной организации Новгородской республики // История СССР. — 1970. — № 1. — С. 50 — 51; Толочко П. П. Вече и народные движения в Киеве // Исследования по истории балканских и славянских народов. — М., 1972. — С. 125 — 143; Толочко П. П. Древняя Русь. — С. 224 — 236; Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — С. 205 — 207). Треба гадати, що попри певну типологічну однорідність, роль віча у системі державної влади суттєво різнилася в залежності від місцевих умов. Коли для Києва можна стверджувати якщо не абсолютну, то принаймні переважну залежність віча від князівської влади (П. П. Толочко), то щодо Новгорода треба констатувати еволюцію віча у бік конституювання його як противаги князю, органу опозиційної боярської аристократії (В. Л. Янін).

57* Очевидно, дослідження співвідношення десяткової та кончанської адміністративних систем у Новгороді може значно пролити світло на функціонування міського управління. Як гадає В. Л. Янін, десяткова система у Новгороді, принаймні вже у XII ст., була підлеглою князівському тисяцькому, а кончанська структура — посаднику. Це дозволяє зробити висновок про населення сотень як незалежне від бояр й підпорядковане князівському апарату, населення вільне, на відміну від підлеглого кончанській структурі, боярам (Янин В. Л. Социально-политическая структура Новгорода в свете археологических исследований // Новгородский исторический сб. — Вып. 1/2. — Л., — 1982. — С. 90 — 92). Не підтверджується й колись широко розповсюджена теза про сотенну організацію як породження ще додержавних часів (M. І. Хлебніков, M. Ф. Владимирський-Буданов, М. П. Павлов-Сільванський, М. О. Дьяконов) й стосовно інших давньоруських міст. Ретельний перегляд літописних відомостей про посаду тисяцького засвідчує його яішайщільніший зв’язок із князем (див.: Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — С. 210 — 219, там же й огляд думок вчених, що висловлені з цього приводу). Треба гадати, що десяткова організація населення вже з XI ст. була добре опанована князівською владою й функціонувала як складова частина державної адміністративної системи.

68* Останнє дослідження ролі князівських з’їздів у політичній системі Русі див.: Толочко П. П. Киев и Киевская земля. — С. 187 — 190. Треба відзначити також своєрідну й не досить відому спробу В. Ф. Пашута надати князівським з’їздам XII — XIII ст. значення офіційного «законодавчого» органу «колективного сюзеренітету князів над Києвом, що діяв у новій системі політичного панування, сформованій, на думку вченого, у кінці XII ст. — (Пашуто В. Т. Черты политического строя. — С. 11).

69* Припущення С. В. Юшкова про «волостеля» як спеціального князівського урядовця, на нашу думку, не має підстав. Перш за все через те, що власне терміну «волостель» джерела «домонгольського» часу не знають. Можливо, адміністративно волость складала собою «тисячу». Відповідно, князівські інтереси у волості обстоював не «волостель», а тисяцький, можливо, тіун. Виникнення посади волостеля — справа значно пізнішого часу.

60* Термінологічне протиставлення Півдня й Півночі Русі в даному разі, треба гадати, не цілком обгрунтоване. І Новгородське літописання, і літописання Північно-Східної Русі (відбите у Лаврентіївському, Радзивіллівському літописах) добре знають поняття «волость». Очевидно, ніякої суттєвої різниці у смисловій навантаженості терміну між Півднем та Північчю не існувало.

61* Останні дослідження соціально-економічного розвитку Новгородської землі див.: Подвигина Н. Л. Очерки социально-экономической и политической истории Новгорода Великого в XII — XIII вв. — М., 1976; Янин В. Л. Новгородская феодальная вотчина. Историко-генеалогическое исследование. — М., 1980.

62* Дослідження генезису феодальних стосунків у Північно-Східній Русі останніх років див.: Нобрин В. В. Власть и собственность в средневековой России (XV — XVI вв.). — М., 1985.

63* Особливості становлення феодальних відносин у Галицько-Волинській землі докладно з’ясовані М. Ф. Котляром (див.: Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX — XIII вв. — Киев, 1985).














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.