Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





СПОГАДИ ПРО БАТЬКА


Мій батько — Серафим Володимирович Юшков народився 1888 р. у с. Трофимовщина Саранського повіту Пензенської губернії у сім’ї священика Володимира Івановича Юшкова. Його матір’ю була Надія Миколаївна Несмєлова.

Володимир Іванович був суворою людиною, Надія Миколаївна відзначалась щиросердною вдачею, душевністю. Вона співчутливо ставилася до селян, допомагала їм: часто лікувала та обшивала дітей бідноти. Коли Надія Миколаївна померла все село вийшло провести її в останню путь. Моєму батькові тоді було всього два роки, але смерть матері запам’яталася йому на все життя. У своєму щоденнику» який батько вів уже в зрілі роки, він згадував: «Сама головна подія мого раннього дитинства — смерть моєї матері і молодшого брата (Надія Миколаївна померла при пологах. — Авт.). Я добре пам’ятаю, як вмирала моя мати...» * Для нього це було найбільшим горем.



* Щоденники Серафима Володимировича (4 зошити) зберігаються у домашньому архіві автора спогадів.



Невдовзі після смерті дружини захворів Володимир Іванович. Хлопця віддали на виховання бабусі й діду по лінії батька. Баба Саша була, на жаль, егоїстичною людиною. Як згадував батько, «її не любили за скупість та зневажливе ставлення до селян. Цілими днями вона сварилась на всіх». Вона погано доглядала онука. Той днями бігав босоніж, у брудній сорочці, часто голодним. Дід Іван, натомісць, був доброю, товариською, веселою і цікавою людиною. Він заприязнився з онуком, приділяючи йому чимало уваги. Батько розповідав, що він успадкував від діда частину його душі.

Серафим ріс допитливим хлопчиком. Вже у п’ятирічному віці йому страшенно хотілося навчитися писати і читати.

Однак нікому було навчити його. Дідусь сам читав по складах, а батько хворів. Тоді про хлопця потурбувалась його тітка, сестра Володимира Івановича — Надія Іванівна Квашина, яка була вчителькою. Вчителював і її чоловік. Він-то й взявся за навчання Сіми, якого віддали до церковної школи, що знаходилась у с. Олександрівці Пензенської губернії. Дядя виявився чудовим, хоч і вельми суворим та прискіпливим педагогом. Хлопчик старанно вчився і невдовзі вже зміг самостійно написати листа батькові. За свідченням вчителя, Сіма хоч і був найменшим серед його учнів, але навчався краще за інших.

Після закінчення школи, за звичаями того часу, Сіма як син священика повинен був вступати до семінарії. Та хлопець не хотів бути священиком і упрохав батька віддати його до гімназії. Володимир Іванович поступився бажанню сина, і той став гімназистом Першої Пензенської гімназії. У Пензі жив дід, батько матері, протопоп Микола Миколайович Несмелов, який за бездоганну 50-річну службу отримав орден Володимира 4-го ступеня, що давав йому право потомственого дворянства. У Пензі мешкали і дві тітки, материні сестри, дочки M. M. Несмелова. Спочатку Сіма жив у тітки О. М. Попової, жінки дуже лагідної вдачі і доброзичливої. Вона полюбила його, як рідного сина. Батько згадував, що тітка доглядала і опікувалась ним так, як ніхто інший: «...За все своє життя я більшої турботи не відчував». Та невдовзі син тітки заборонив матері «утримувати нахлібників» й домігся того, щоб вона віддала Сіму іншій тітці. То була Марія Миколаївна — класна дама єпархіального жіночого училища, дуже сувора і манірна жінка. Батько згадував, що йому жилося у неї погано.

Володимир Іванович дивлячись на те, як його син переходить з рук у руки і що, власне, нікому з родичів він Не потрібний, вирішив присвятити життя сину. Відмовившись від спокусливої пропозиції стати настоятелем Донського монастиря у Москві, він переїздить разом з сином у Петербург. Тут він став викладати Закон Божий у новоствореній народній школі нового типу. Цікаво, що влаштуватися Володимиру Івановичу на роботу допоміг М. М. Стасюлевич — редактор і видавець журналу «Вестник Европы» й водночас голова комісії по народній освіті Петербурзької міської управи. Сіма продовжив навчання у Ларинській гімназії.

Закінчивши гімназію (зі срібною медаллю), батько вступив до Петербурзького університету. По завершенні навчання він залишився працювати в університеті, і невдовзі дістав посаду приват-доцента.

1912 р. Серафим Володимирович одружився. Його дружиною стала Єлизавета Петрівна Болдова — красуня і чудової душі людина. То була моя мама. Батько і мама були знайомі ще з дитячих років. Батько матері — Петро Дмитрович Болдов був дворянином, але працював управителем маєтку барина Кикіна у с. Трофимовщина. Незважаючи на те, що шлюб моїх батьків був шлюбом двох закоханих сердець, життя у них не склалося. Нас, дітей, було троє: Надія, Євгенія і Олена. Коли спалахнула революція, мама поїхала з нами у село, а батько 1919 р. перевівся на роботу з Петрограда в Саратов. Невдовзі батьки розлучились. Спочатку вийшла вдруге заміж моя мама, а потім одружився й батько. Його другою дружиною стала Катерина Миколаївна Арапова. Вона походила з аристократичної сім’ї, була красивою, розумною, вольовою жінкою. Батько жив з нею до кінця свого життя.

Коли прийшов час нам, дітям, йти до школи, батько забрав мене з старшою сестрою до себе в Саратов. Серафим Володимирович був чудовим батьком, добрим і напрочуд ніжним. Таких ласкавих людей, яким був мій батько, я у своєму житті більше не зустрічала. Втім, він міг бути й суворим, коли це було потрібно. Він і Катерина Миколаївна займались нашим вихованням, слідкували за нашим навчанням.

В Саратові тато багато працював. Займався наукою, вів велику педагогічну та громадську роботу. Він був одним з перших професорів, хто підтримав Радянську владу. За це колеги називали його «червоним» професором. Батько закликав стару професуру до співробітництва з новою владою. Так, виступаючи на з’їзді вчених він говорив: «Радянська влада нам простягає руку і ми повинні її прийняти».

1929 р. Серафим Володимирович знову повертається на роботу в Петроград (Ленінград), а разом з ним переїздимо і ми. Потрібно сказати, що походження і безпартійність батька завжди стояли на заваді його наукової діяльності. Саме з цієї причини в Ленінграді створилися несприятливі умови для його творчості, і батькові довелося перевестися по конкурсу на роботу в Самарканд, в Узбецьку Педагогічну Академію. Це сталося 1931 р. Мій батько був одним з ініціаторів перетворення цієї Академії в Узбецький державний університет. До речі, закінчивши школу, ми з сестрою стали студентами цього навчального закладу. Невдовзі хвиля репресій щодо вчених старої школи докотилась і до Самарканда. 1933 р. ректор УзДУ привселюдно став називати батька «буржуазним вченим». Це звісно унеможливлювало подальшу роботу Серафима Володимировича в університеті, . і він знову переїздить, тепер уже в Дагестан, у Махачкалу. Я разом з сестрою Надією продовжувала жити і вчитись у Самарканді, але невдовзі за станом здоров’я перевелась на навчання до Саратовського університету.

Тим часом у Махачкалі з батьком повт’орилась та ж історія — його знову звинуватили у належності до «буржуазної школи». Невитримуючи цькування і образ, Серафим Володимирович приїздить до Москви і йде в ЦК ВКП(б). Там він з великим обуренням розповів про свої знегоди і пред’явив документи, що свідчили про наукову та педагогічну діяльність в Саратові та Ленінграді. То був сміливий вчинок. І на диво в ЦК його зрозуміли і підтримали, запропонувавши посаду професора в Свердловському педагогічному інституті.

У Свердловську батька зустріли дуже добре. Згодом тут йому було присвоєно вчену ступінь доктора історичних наук без захисту дисертації. Його поважали колеги, а студенти були у захопленні від лекцій, які їм читав Серафим Володимирович.

1937 р. батька запросили на роботу до Москви, у Всесоюзний Інститут юридичних наук. Водночас він працював також в Інституті історії АН СРСР, Військово-юридичній академії, Московському державному університеті, де завідував кафедрою історії держави і права. Тоді ж він зав’язав тісні наукові зв’язки з українськими вченими, з якими плідно співробітничав. Катерина Миколаївна разом з батьком збудували дачу під Москвою у м. Малоярославці. Туди на постійне мешкання перебрався Володимир Іванович, а я залишилась у Свердловську, де працювала в Уральському відділенні АН СРСР. Тут я вийшла заміж й народила дочку Ірину, яку дуже любив Серафим Володимирович.

Під час війни батько разом з Катериною Миколаївною евакуювалися в Алма-Ату. Тут, в Казахстані, утворилася Академія Наук, і тата обрали першим академіком республіки. Він очолив тоді Інститут історії, проте, працював недовго, бо відразу після війни повернувся в Москву.

Життя мого батька було не схоже на тихе життя кабінетного вченого. Це була боротьба і нерідко дуже жорстока. Він був мужньою людиною і самовіддано боронив свої погляди, ідеї та принципи. Якось на одній з наукових конференцій, міністр (прізвище вже забулося) звинуватив батька в космополітизмі. Тоді Серафим Володимирович піднявся на трибуну і сказав: «Який я космополіт? Я син попа, а Ви сьогодні міністр, а завтра ні, а я як був професор Юшков, так ним і залишусь». Того міністра, дійсно невдовзі звільнили з роботи.

Тато був чарівною, м’якою, товариською і гордою людиною. Його любили друзі, колеги та студенти, але були у нього і вороги, які заподіяли йому немало кривди (зокрема Серафим Покровський). Це не могло не позначитися на здоров’ї батька. Тому-то таким коротким було його життя.

Серафим Володимирович помер 14 серпня 1952 р. Поховали його на міському кладовищі Малоярославця поруч з його батьком, який помер у березні того ж року. Дача, яку так любив тато, була передана під дитячий садок. На стіні будинку, оточеного садом, до цього часу висить меморіальна дошка з його ім’ям.

Мій батько був людиною з великою і доброю душею. Мені приємно знати, що його люблять і шанують численні учні та послідовники в науці. Немало теплих, зворушливих слів на адресу Серафима Володимировича прозвучало на урочистостях, які відбулися у Москві, Києві, Саратові і Ленінграді з нагоди 100-річчя від дня його народження. Пишаюся тим, що його праці живуть у науці і перевидаються.



Є. С. Юшкова












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.