Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 129-142.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





Іван Миколайович ВАГИЛЕВИЧ
1811 — 1866






Іван Миколайович Вагилевич народився 2 вересня 1811 р. у селі Горішньому Ясені, нинішнього Калуського району, Івано-Франківської області, в родині священика. Після закінчення нормальної школи у м. Бучачі вчився у Станіславській гімназії. З 1830 по 1838 р. І. Вагилевич в університеті у Львові. Там познайомився він з М. Шашкевичем і ввійшов до гуртка його однодумців. Захоплювався етнографією, історією та археологією, листувався з багатьма ученими-славістами і фольклористами: П. Шафариком, М. Погодіним, О. Бодянським, П. Лукашевичем, І. Срезневським та ін. У «Русалці Дністровій» опублікував свої перші наукові розвідки та художні твори, через що, як і інші члени «Руської трійці», опинився під наглядом поліції і після закінчення навчання в 1838 р. довгий час був безробітним.

Під час навчання у Львові Вагилевич посилено займався самоосвітою. З 1838 р. його наукові розвідки час від часу друкувались у чеській і польській періодиці. В 1845 р. Вагилевич видав свою граматику української мови (польською мовою). Не маючи змоги присвятити себе науці в умовах ці-/132/сарської Австрії, І. Вагилевич звертався в 1847 р. і до російського уряду з проханням дати йому посаду на кафедрі слов’янських мов у Києві або Харкові, але його прохання не задовольнили.

З 1846 по 1848 р. І. Вагилевич був священиком у с. Нестаничах, Золочівського округу. У 1848 р. покинув парафію і став редактором газети «Дневник руський», яка на 9-му номері припинила своє існування. Консисторія відмовилась дати йому знову парафію, реакційне духовенство загрожувало суворим покаранням за непослушність, і Вагилевич залишився без роботи та засобів для утримання сім’ї.

У 1851 р. І. Вагилевичу пощастило влаштуватись на роботу в бібліотеці Оссолінських у Львові, а через 9 місяців за нестійкість релігійних переконань його було звільнено. Позбавлений постійної роботи, І. Вагилевич близько десяти років підтримував нужденне життя своєї сім’ї випадковими заробітками.

Внаслідок переслідувань з боку австрійської влади, польської шляхти і уніатського духовенства, Вагилевич відійшов від української літератури. З 1838 р. і до кінця життя виступав в основному як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки у чеських і польських виданнях («Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло» та ін.). Наукова спадщина Вагилевича й досі не зібрана і не вивчена.

Помер І. Вагилевич 10 червня 1866 року.

Свої твори підписував: Вагилевич Далибор, Волк Заклика.











ПОЕЗІЇ



МАДЕЙ


На високій Чорногорі

Буйні вітри віють,

На зеленій полонині

Сірі вовки виють;

Тисяч коней вороненьких

В байраках ірзає,

Тисяч гарних легіників

Коників сідлає.

А ватажко сивий Мадей

Зморщив густі брови,

Чорні очі заблищали

та жаждою крови.

Поверх коней яснобарві

Прапори сіяли,

Байраками і дебрами

Ратища мелькали.


* * *


Мрачно, скучно по майдані,

Пітьма ся чорніє,

Огні горять по шалашах,

Легкий вітер віє.

Мадей велів чатувати

Густою дебрею;

Гомін далеко клекоче:

«Вертаймо, Мадею!

З верх Бескида глухий дубот

Бором ся шибає, /134/

Тьмою-вихром ідуть угри,

Дебр ся улягає».

«Ніт вертаться сив Мадею

З соромом додому,

Глухов пущев, темнов ночев

Блудити по лому;

З безчесними оченьками

Ясне сонце зріти,

З безчесними губоньками

Богу ся молити.

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами,

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!»

Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити,

Під зеленов муравоньков

В деревищі гнити.

Не тобі вже сиру землю

Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю

Ратищем точити.


* * *


Трублять роги зубровії,

Сумно коні рзають,

Шумлять тучі срібних стрілок

Та мечі бряжчають.

А з байрака летить шпарко

Остроє ратище,

Заточився під Мадеєм

Кінь на колодище...

Люто кликне сивий Мадей,

А дебр заклекоче,

Вовком вержесь в вражі тучі,

Зубми заскрегоче.

Куда мелькне ясним мечем —

Кров рікою точить,

Куда ратищем засвище —

Кінь їздця волочить.

І рев лютий, мрак темнійший

По сирім майдані...

Дзвонять коні, бряжчать мечі, /135/

Тьмють стріли калені.

А з Мадея дев’ять стрілок

Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища

Влекуться землею.

Сивий Мадей утомився,

І ноженьки мліють,

З слідів кровця виступає,

Груди ся чорніють.

Вже ж за шию ужевками

К мажі прив’язаний,

За рученьки і ніженьки

Вкований в кайдани.


* * *


Вилетіла зозуленька,

Сіла на тополі,

Закувала жалібненько:

«Мадей у неволі!»

«Ой зозуле сивенькая,

Не кувай сумненько,

Не задавай серцю туги —

Й так мені тяженько!

Ноги залізо зриває

І в руки ся в’їло,

Кровцьов груди обкипіли,

Тіло почорніло.

Мої друга білогруді

В Бескидах дрімають,

А ворони чорні крячуть,

Кровцю попивають!

Моїх вірних легіників

Кості ся біліють,

Сірі вовки стікаються,

Трупи рвуть і виють!

Ой полети, куваючи,

За темненькі звори,

На зеленій левадоньці

Біліються двори.

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали,

Лише мене на весілє

На силу призвали; /136/

З студеної керниченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили».








ЖУЛИН І КАЛИНА

(Казка)


Глухо, тихо доокола,

Все в темку щезає,

Понад Дністром, понад бистрим

Сив туман лягає.

Лиш далеко в густих корчах

Тлють вовчі зірниці,

Лиш далеко очеретом

Сверкають лучниці.

Жулин блуден, самооден

Обманцями ходить,

Через густе хащє дреся,

Болотами бродить.

Ходить, гонить, не тямиться,

Облудом, пітьмою,

Шум і закрут у голові

Шибаєсь собою.

І спинився на березі,

Головочку склонив,

І тяженько задумався,

І сльози не вронив...

Рум’яноє лице зблідло,

І губи зів’яли,

Серце єго в горюваню

І душа в печали.

І кленучи сам собою,

Взявся нарікати:

«Проклятая розлучнице!

Нащо світ в’язати?

Розігнала-сь дрібні діти...

Нащо-сь мя зводила?

Через тебе лишив милу,

Ти мя спечалила!

Був-єм тобі все вірненький, /137/

Згадував гадочки —

Все пропало, минулося,

Заростуть стежочки.

Ти не була мені щира,

К собі-сь принаджала;

Як роздав-єм срібло, злото,

З мене-сь ся сміяла.

У грудь нині розпукою

Печаль ся копає.

Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,

Серце ми ся крає!..

Чи я ходжу, чи я ляжу,

Житя-м проклинаю,

Бідне серце зайшло кров’ю,

Сльози проливаю!

Щастє знило, мир розбився,

Лиш мені тужити;

Лучче гнити в сирій землі,

Як під сонцем жити!»


* * *


А по Дністру б’ють вовноньки

В крутім береженьку,

Ватра верх вовнь розлилася

Скрізь пітьму темненьку.

Сині тумани димляться,

А з ватри хилиться

Гарна діва, круглолиця,

Єй свита рясниться...

Красне личко бліденькоє,

І очі чорненькі,

Розсипаються густенько

Косоньки жовтенькі.

Клекотять вовноньки бистрі,

Глухо, тихо б’ються,

Поверх вовнь тумани сині

З ватров зливаються.

Жулин руки звів злегонька,

Лице розтліває,

К гарній приступив Калині,

Стиха промовляє:

«Чо ти туда блудна ходиш,

Люба красавице? /138/

Чого глядять чорні очі,

Блідне круглолице?

Чи близький дім, чи далекий,

Дорога бріднява;

Як гляну на тя, марнію,

Миленька, білява!

Темна нічка, бистра річка,

Студен вихор віє,

Занесу тя додомоньку,

Грудь моя зогріє».


* * *


Поглядає відьма вкосом,

Кплячись посміхає,

Очі вуглем ярим тліють...

К ньому промовляє:

«Горе тобі, невдячнику!..

Загинеш марненько!

Запро тебе кляла-м житям,

Ізісхло серденько.

Дні і ночі сльози лляла-м,

А за вірність мою

Мене-сь забував нещире,

Лишив сиротою!..

Присягав передо мною,

А другую-сь любив;

Я в сльозах ся розпливала,

Ти з нев ся голубив.

Лучче було не любити,

Ніж любов зраджати!

Горе тобі, невдячнику,

Марне загибати!

В бистрім Дністрі глухо, тихо.

Пісочок дрібненький,

На дні двір мій з вовнь прозристих

Ясний, студененький.

Пісок очі виїдає

В синій колобані,

Скучно там є і сумненько,

Тяжке горюванє.

Світличенька без оконець —

Сонце не зогріє, /139/

Сама журюся собою,

Вітер не завіє.

Заведу тя, мій миленький,

В тую світличеньку,

Обійму тя, поцілую,

Пригорну к серденьку.

Постелю ти ладно, гладко

Пісочок дрібненький,

Покладу ти під головку

Та рінець біленький».

Відьма чорними очима

Крізь серце прошила,

Свита рясно провівала,

Вся ватрою тліла.

Під нев земля ся розпала.

І щезла кленучи;

Поверх поломінь палала

Синя, клекотючи.

Закрутився буйний вітер

На роздорожищі.

Клубить піску туманами,

І кипить, і свище;

І луч синій ясно сверкне,

Щезне, знов затліє.

Серед вихру забіліє,

Ниє, маячіє...

Глухий гомін доокола,

Хащі ся згинають,

І тріскучий гром ударив,

Граньці-сь розсипають.


* * *


Жулинові проканули

Слізоньки дрібненькі,

Стигло серце спечалене

В розпуці лютенькій.

Б’єся в груди білов руков

І клене собою,

І серденько промерзало,

Заплило кервою.

«Ах Калино, красавице,

Щире-сь мя любила!

Горе ж мені, вже-сь не моя,

Нащо-сь мя лишила? /140/

Куди зникла-сь в вир безвісти?

Де твої слідоньки?

Там студено вельми, темно,

Шептять червачоньки.

Ще зажди, на стиг вернися,

Най вічне спрощаю!

Ах, возьми мене з собою,

Най ся не лишаю!..

Та вже ж я тя не прикличу,

За мене не дбаєш,

Та вже ж я тя не приплачу,

О мені не знаєш.

Ніжки твої скоропадні

Вже ледом застили,

Ручки твої біленькії

Вже углем згоріли.

Очки твої чорненькії

Вже пополовіли,

Губи твої рум’яненькі

Уже посиніли.

Не будеш дрібними слови

К мені промовляти,

Ні білими рученьками

К собі пригортати».


* * *


І Жулин замовк... думає,

Дрож го пронимає.

Нич не видить, нич не чує,

Жалем прозябає.

І розпука хапле ледом

Серце закервлене,

В голові ся закрутило,

Оченьками жене;

Розсміявся глухо, дико,

Схитав головою...

Вергся в синій вир глибокий,

В ріку бистренькую.

І вир під ним розступився,

До дна іграючи,

І закипів пак поверху,

Сильно вовнюючи. /141/

Котилися каламутні

Вовні берегами,

І вихор гнав споловіле

Листе туманами.

А далеко черленії

Луни розлялися,

А далеко чорнявії

Хмари котилися.


* * *


На розсвіті красить зоря

Та небо ясноє,

Котиться з-за хмар золотих

Сонце черленоє.

І вже синій туман щезав

З очеретів густих,

Буйний вітер проганявся

По остепах пустих.

А по Дністру та два тіла

В вовнях ся крутили,

Разом Жулин і Калина

За руки-сь держали.

Вовні верх них каламутні

Красні сукні дерли,

Виючися баранами,

Білі боки терли.

У Калини в річі часом

Усміх озіркався,

Гарна була, журна була,

Волос розсипався.

У Жулина лице синє,

Печаль скопалася.

Зуби твердо ся затяли,

І грудь надулася.

І винесли води тіла

На рінець дрібненький,

Замулені білов пінов,

Як сніжок біленькі.

Тут злетіли ворон тучі,

Лобами схитали,

Тіло дзьобали Калини,

Очі випивали. /142/

А Жулина не торкнулись,

Здалека кружали:

Як над него надлетіли,

Падали, здихали:

Бо закляла го Калина

Словами твердими

В ужа 1 з світу не тирятись

Віками вічними.

Ворони го приоділи

Чорними крилами.

Вихрове го обкотили

Піску туманами.

Аж верх него насипали

Могилу круглую,

Що морогом не вростає

На пам’ять вічную.









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.