Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 175-186.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





Яків Федорович ГОЛОВАЦЬКИЙ
1814 — 1888





Яків Федорович Головацький народився 20 жовтня 1814 р. в с. Чепелях, Золочівського округу в Галичині в багатодітній родині священика. Навчався спочатку у так званій нормальній школі, а в 1825 — 1839 рр. у гімназії та університеті у Львові. Національно-визвольні ідеї М. Шашкевича, «Енеїда» І. Котляревського та збірки народних пісень М. Максимовича запалили Головацького до активної громадської та фольклористичної роботи. Збираючи пісні, описуючи мову і побут народу, він обійшов пішки Галичину, Закарпаття, бував на Буковині і в Угорщині.

Починаючи з 30-х років, Я. Головацький листувався з М. Погодіним, О. Бодянським, Я. Колларом, К. Запом, П. Шафариком та іншими славістами і діячами слов’янського відродження. За участь у виданні «Русалки Дністрової» і зв’язки з культурними діячами слов’янського світу перебував під наглядом поліції і посаду священика зміг дістати лише 1842 року. Спочатку жив у с. Микитинцях на Станіславщині, а з 1846 р. у с. Хмелевій тодішнього Чортківського округу. В цей час Головацький видав «Галицькі приповідки, зібрані Іль-/178/кевичем» (1841), важливу працю «Становище русинів у Галичині» (німецькою мовою, 1846), два збірники «Вінок русинам на обжинки» (разом з братом Іваном; ч. І — 1846; ч. II 1847).

В 1848 р. Головацький був активним учасником з’їзду українських вчених, на якому виступив з доповіддю «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях», став професором, а в 1864 р. і ректором університету, в якому викладав українську мову і літературу. В цей час видав свої праці «Три вступительнії предподаванія о руській словесності» (1849), «Граматику руського язика» (1849) та ін.

Під впливом М. Погодіна, Д. Зубрицького Головацький в 50-х рр. перейшов на реакційні позиції москвофільства, відцурався народної мови. В 1867 р. за участь у Московській етнографічній виставці був звільнений австрійським урядом з посади в університеті і виїхав до Росії. Не одержавши університетської кафедри, Головацький працював у археологічній комісії у м. Вільно (Вільнюсі), займався етнографією та фольклористикою. Заходами О. Бодянського в 1878 р. було надруковано цінне чотиритомне зібрання «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким».

В останні роки життя Головацький стояв осторонь української літератури, не поділяв передових поглядів щодо її розвитку. Літературною працею займався Головацький в 3040-х роках, пізніше виступав як учений. Велика наукова спадщина Головацького досі не зібрана і не вивчена.

Помер Я. Головацький 13 травня 1888 р. у м. Вільно. Крім власного прізвища, свої твори підписував псевдонімами і криптонімами: Гаврило Русин; Балагур Яцько; Галичанин; Г-кій; Головацький Ярослав; Я.; Я. Г.; Я. Ф.; Я. Ф. І.








ПОЕЗІЇ




ДВА ВІНОЧКИ


Попід гаєм зелененьким

Чиста річка тече,

На яворі зелененькім

Соловій щебече;


Сидить дівча над річкою,

Два віночки ввила,

І ручкою біленькою

На воду пустила.


Один вінець з барвіночку,

А другий з рутоньки;

Один вінець козаченька,

Другий дівчиноньки.


Поплив вінок із барвінку,

Вовня го сіпає,

А остався із рутоньки,

Бо берег спиняє...


«Поїхав мій козаченько

В далеку дорогу,

Мене лишив молоденьку

Самую небогу.


Вернись, вінку із барвінку,

Приплинь к береженьку!

Вернись, милий, з України,

Пристань ко серденьку!.. /180/


Коли ж, вінку із барвінку,

Сплинеш к береженьку?

Коли вернеш з України,

Милий козаченьку?»


Закувала зозуленька

В гаю в середині,

Аж ся стало страшно, сумно

Молодій дівчині:


«В Україні на могилі

Зацвіла калина,

Там лежить твій козаченько,

Бідна сиротина!


А коли ся води вернуть,

Що за сім літ вплили,

Тоді вернесь з України

Козачок твій милий!»








ВЕСНА


Вже сонінько пригріває,

Теплий вітер подуває,

І річеньки забриніли,

Темні луги зашуміли;

Заспівала в лісі птиця,

Що рухнула вже травиця;

І травиця-муравиця,

І листочки на калині,

І цвіточки по долині, —

Радується вся твар божа,

Що настала весна гожа!..


Галичанка люба, мила

Городочок городила;

Покопала, пограбала

І грядочки оплескала;

Богові ся помолила

І святий хрест положила. /181/

«Галичанко, що ти дієш?

В що дуфаєш і надієш?»


«Що я дію?.. Зерно сію,

А на літо ся сподію,

Пади зерно за зерночком,

Ні купкою, ні рядочком

На порхкую земленоньку,

В щасливую годиноньку!»


«Галичанко, люба, мила,

Щоби ти ся не вмилила!

Та чи зійде, що посієш?

Може, дармо робиш, сієш?»

«Я на бога ся надію,

Що недармо роблю, сію.

Зійде, зійде моя краса,

Як на ставу густа ряса;

Пов’яжеся парістками,

Устелиться барвінками

На цілую долиноньку,

На рідную родиноньку.

Буде цвісти, процвітати,

І в листочок розвивати:

Що цвітонько, то ягода —

Моєй праці нагорода».


«Галичанко люба й мила,

Коб надія не завела?..

Будуть тучі, гради, громи,

Спека, смага, зливи, ломи:

Нікому ти захистити,

Ані в спразі закропити.

Ой пропадеш, моя роже,

Краси й праці жаль ся боже!»


«Хоч нема заступить кому,

Не боюся тучі, грому,

Спеки, смаги, ані лому.

Буде дощик покрапляти,

Моє листе ізрошати.

Там на межі є липонька, /182/

Та заступить від сонінька;

Своїм маєм мя прикриє,

Студен вихор не завіє...

Невелике й моє зілє —

Як барвінок на весілє,

Як на ріднім гробі рута,

В дробен листок розвинута.


Кому ж оно вадить в полі?

Не задерне, ані вколе,

Вітрові ся к землі склонить,

Тучі, бурі охоронить.

Згине зерно на мій ниві

Одно, друге у кропиві;

Туча заб’є, сонце спарить:

Предці, коли ми ся здарить,

Хоть десяте то посходить;

Сотне зерно хоть доспіє,

Мою працю нагородить.


Хто працює, оре, сіє,

Тот і плодів ся надіє!..»








ТУГА ЗА РОДИНОЮ


Я в чужині загибаю,

По чужині блуджу,

За своєю родиною

Білим світом нуджу.


Ту чужая сторононька,

Та люди чужії

Не пристануть до серденька,

Хоть і не лихії.


Най би які добрі були,

Все не свої рідні;

Я чужая чужениця

Межи ними бідний!


Ой по саду, винограду

Сумний походжаю, /183/

Із чужини до родини

Гадки посилаю.


Ох милая родинонько,

Чи на мя згадаєш?

Домовая сторононько,

Як же ми ся маєш?


Солоденька рідна мово,

Як би-м тя рад вчути!

Із глубини серця свого

Рад би-м піснь добути.


Проспіваю співаночки,

Де-но які знаю,

Як би-м учув голосочок

Із рідного краю.


Голосочок, як дзвіночок,

К серцю промовляє:

Хто ж слухає, зрозуміє,

Хто тебе пізнає?!


Цвітуть сади брескинові,

Та виноград має,

А мені за рідним домом

Аж по серці крає.


Мильші були гаї рідні,

Калинові цвіти,

Ох, як тії ходниченьки

Виноградом крити!


Всюди люди купоньками,

А я самотою;

Всюди люди з іграшками,

А я зо сльозою!


Веселіться, чужі люди;

Ох, бо мені годі!

Мені втіхи вже не буде,

Аж у своїм роді! /184/

Іграйтеся, розкошуйте,

Гаразд вам ся діє...

Ой хто знає, відгадає,

Як ми серце мліє!


Ходжу, плачу понад Дунай.

Сльоза в Дунай кане:

Як згадаю рідну річку,

Аж серденько в’яне!


Ще й то мені доїдає,

Ох, то смерть готова!..

До нікого й промовити

Сердечного слова!


Ні з ким мені поплакати,

Ні з ким потужити...

Розступися, синій Дунай,

Хоть би ся втопити!


Журба мене гризе нині,

Журба гризла вчора;

Ой хто не був у чужині,

Той не знає горя!


Пешт, 1835








РІЧКА


Чом, річенько домашняя,

Так пливеш поволи?

Чом водиці не розлієш

З берегів на поле?


Годі плисти самотою,

Час вже тугу збути:

Шуми, гуди хвиленькою,

Щоб далеко чути!


«Як же мені, рідний сину,

Не плисти поволи?

Високії береженьки,

Ще й рівненьке поле. /185/


Я би в фалю загриміла,

Та водиці мало;

Зато гладке личко моє

Чисте, як чюркало.


Були тучі, дощі, громи,

Води забриніли;

Що ж!.. Підрили береженьки

й воду сколотили.


Лучче плисти потихоньки,

Та певненьким ходом,

Оминати островоньки,

Каміне й колоди.


Так поплину тихо, смирно,

Без шуму, без горя;

З личком чистим, незмученим

Чей дійду до моря!»







НАД ПРУТОМ


А нуте, нуте, бистренький Пруте,

Весело мені заграй!

Чи я сподівся тебе взглянути,

Втогід сказавши «прощай»?


Я мав надію, заким минеться

Одно літенько, зима,

І моя доля вже розів’ється,

Що й мені засяє весна.


А нині тебе з тов тугов вітаю,

З яков прощав-єм вторік;

Одну лиш гадку у серці ховаю,

Що в молод розвилася вік...


Молоді літа — калинові луги —

Цвіли розкішно, як рай; /186/

Весняні цвіти, зелені смуги,

Як сльоза чистий ручай!..


Цвіти опали, краса змарніла,

Загибло зерно і плід!

Надіє мила, чо-сь голубила,

Коли-сь зрадила впослід?


Вона ся лестить, вона ласкає,

За собов вабить мене;

Цвітом бликає, рученьку подає,

Хочу не хочу — веде.


І так я блуджу, світами гоню,

Нігде спокою нема,

Молоді літа в клопотах роню —

Пропала моя весна!..


Милая весно, красно-сь воскресла

На мою гірку печаль:

Усему-сь світу радість принесла,

А мені тугу і жаль!







І. СРЕЗНЕВСЬКОМУ З НАГОДИ ЄГО ПЕРЕБУВАНЯ В УЖГОРОДІ І ЛЬВОВІ (1842)


Руський з руським повстрічався,

Руський з руським повітався...

Хоть з далекой України,

Хоть з далекої родини,

Вже один другому брат!

Ізв’яжімся, руські діти,

Час вже нам відмолодіти!

Свою пісню заспіваймо,

Свої сили добуваймо,

Та все піде влад!









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.