Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 297-358.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





Микола Леонтійович УСТИЯНОВИЧ
1811 — 1885





Микола Леонтійович Устиянович народився 7 грудня 1811 р. у сім’ї бурмистра містечка Миколаєва на Львівщині. Після закінчення місцевої початкової школи М. Устиянович продовжував освіту у Львові у нормальній школі, а потім у гімназії. Чутливий і запальний юнак захоплювався патріотичним ентузіазмом польської молоді на початку 30-х років.

З 1834 р. по 1838 рік М. Устиянович учився у Львівській духовній семінарії. Висвятившись на священика, був адміністратором у с. Волкові біля Львова, а згодом переїхав на парафію у гірське село Славськ, Стрийського округу.

У 1836 р. М. Устиянович написав свій перший вірш «Сльоза на гробі М. Гарасевича», який завдяки його народній мові був схвально оцінений семінаристами і спричинився до його знайомства з М. Шашкевичем. Репресії, що їх зазнали творці «Русалки Дністрової», насмішки недругів народної мови знесмілили молодого поета, і до 1846 р. він майже нічого не писав.

Тільки 1848 рік розбудив М. Устияновича: він став одним із ініціаторів скликання і душею «Собору учених руських» у Львові, на сторінках перших /300/ українських газет «Зоря галицька», «Галичо-руський вісник» (деякий час М. Устиянович був її редактором) помістив свої кращі поетичні і прозові твори: «Старий Єфрем», «Месть верховинця», «Страстний четвер» та ін.

У 1850 р. з переходом редакції «Вісника» до Відня М. Устиянович повернувся до Славська, продовжуючи надсилати свої твори до багатьох українських видань. В 1861 р. був обраний послом до крайового сейму. Відірваний від громадсько-культурного життя, обтяжений великою сім’єю, М. Устиянович останні двадцять років життя поступово згасав як письменник. На зміну поетичній, часто пісенній мові, яку Устиянович так високо підніс у своїх кращих творах, прийшло штучне «язичіє».

Помер М. Устиянович 3 листопада 1885 р. на Буковині у м. Сучаві, куди він переїхав 1870 р. «Не послідню силу,писав у некролозі І. Франко,покрила буковинська земля... умер один із перших будителів нашого народного духу, друг Маркіяна, «Соловейко», як звали його молодші товариші, умер, залетівши на старості літ на чуже поле, забажавши співати «по нотам».

М. Устиянович щиро любив свій рідний народ. У часи розквіту творчих сил він створив не один хороший твір народною мовою і цим заслужив шану у нащадків.

Свої твори письменник підписував: Николай з Николаєва; Дротарь; Наум; Н. з Н.; Н. У.; Ъ.









ПОЕЗІЇ




ОСІНЬ


Сумно, марно по долині,

Почорніли білі цвіти,

Пожовк лист на деревині,

Птах полетів в інші світи.

Від запада сиві хмари

Цілу землю заливають,

Чагарами нічні мари

З вітрами ся розмовляють.

А на горі калинонька

Головоньку нахиляє,

А над Дністром дівчинонька

Сльозами ся заливає.

«Чого тужиш, калинонько,

Головоньку нахиляєш?

Чого плачеш, дівчинонько,

Сльозами ся заливаєш?

Чи тя доля покинула?

Чи не маєш матусеньки?

Чи ти краса загинула?

Чи говорять вороженьки?»

«Ні мня доля покинула,

Ні не маю матусеньки,

Ні ми краса загинула,

Не говорять вороженьки.

Йно ми тужно за весною,

Що так борзо перецвила:

Куди гляну мисленькою,

Нема того, що-м любила!» /302/







ПОБРАТИМОВІ В ДЕНЬ ІМЕНІ ЄГО


Друже сердечний, красненький соколе!

Ти соловієм з руського серденька,

Як о дитині любящая ненька,

О руськім щастю плачеш і недоли.


Ти гаї наші, ріки, гори, доли

Будиш з немочі, даєш їм оченька,

Даєш їм голос, гарнії личенька,

І нас думати з ними вчиш поволи.


О Маркіяне! Коби ти весною

В силі, здоров’ї зацвів побратимам,

Щоби ми довго тішились з тобою!


Щоби ти довго, соловію красний,

З душі руської співав руським синам

І о нас з гадков подумав си щасний!







НАДДНІСТРЯНКА


Дитино красна, голубко тихенька,

Котору мати в нещасній годині

На світ родила, промов, що-сь живенька,

Промов до світа і к милій родині!


Глянь оченьками на твої сестриці,

Кожда ся власнов пісеньков радує;

О твоїй долі хіба на границі

Ворон закряче, зозуля закує...


Не так-то в тебе колись-то бувало:

І твій то голос колись небесами

На буйних крилах взносився немало,

Не так і в тебе бувало віками!..


Шумів колись-то Дністер-Славотиця 1,

Славою наші гримотіли гори,

Любо співала Лада краснолиця

І дівиць гарних ясненькії збори. /303/




Поезія М. Устияновича «Осінь». (Фотокопія автографа). /304/



А нині сумно, глухо, як в темниці...

Скажи, рідненька: що ти стисло груди?

Хто оніміти казав красавиці?

Хто велів роду зрікатись з облуди?


Скажи, небого: чом твої річеньки

Так сумно, глухо серед гір дрімають?

Чом, рідна, плачеш жалібно з тугоньки?

Скажи сусідам, най тя раз пізнають!


Заспівай світу тими голосами,

Що-сь переймила від красной природи:

Збуди від віку лісами, горами

Гомін загиблой слави і охоти!


Покажи світу, що ти ні татари

З білого личка красоньки не здерли,

Ні бісурмани поганської пари,

Ні враги чорної душиці не вперли!..


А колись, може, дитина вірненька

Згане о тобі, згане... подумає...

Слізоньку вронить, як любяща ненька,

І вікам дальше порозповідає...








ГЕЙ, ГЕЙ, МИЛИЙ БОЖЕ!


Гей, гей, милий боже!

Де ся наші літа діли, літа молоденькі:

Як-мо разом долинами

Над дністровими водами,

Як соколоньки літали сивенькі!

Гей, літа молоденькі!..


Гей, гей, милий боже!

Де ся наші гадки діли, гадки-красолиці:

Коли-смо з місяцем в гаю

При дрімаючім ручаю

Буяли в небо крилами вірлиці!

Гей, гадки-красолиці!.. /305/


Гей, гей, милий боже!

Де слобідка наша мила, слобідка тихенька:

Коли-м з тобов, голубонько,

Із квітоньки на квітоньку

Літав, друг вірний вірного серденька!

Гей, слобідко тихенька!..


Гей, гей, милий боже!

Де ся наші пісні діли, пісні жалібненькі:

Що-смо нічого посполи

О козаках, і о доли,

І о дівчині співали вірненькій!

Гей, пісні жалібненькі!..


Гей, гей, милий боже!

Де ся наше щастє діло, щастє золотоцвіте:

Що як сонінько весноньці,

Дрібний дощик муравоньці

Сіяло красу — рум’яненькі квіти!

Гей, щастє золотоцвіте!..


Гей, гей, милий боже!

Все загибло, Меланю, як межи горами

Голос гине в сумнім гробі!

А коли ж пам’ять о тобі

Загине в серці, загине віками?

Гей, як голос меж горами!..







ЗГАДКА ЗА МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА ВО ВІЧНУЮ ЄГО ПАМ’ЯТЬ

Кому язик свій, своя земля мила,

Тот жалям нашим не подивує.


Три яри-м глядав, ожидав три яри,

Чи яка цвітка пораночком мая,

Хотяй маленька, смиренна, дрібная,

Блідного личка, независной твари,

Не взійде на твоїм гробі;

Або звук струни сумраком вечернім,

Ударен скромно братньою рукою,

З-над Дністра, Сяну родимцям сіверним /306/

Гомоном жалю, журною думою

Не подасть вістки о тобі.


Но дармо-м глядав і ожидав дармо,

А в серці гадка, лице паленіє:

Де ж руські діти?.. Надармо, надармо

І третьой яри сонце вечеріє,

А за тя ніхто не скаже!

Ніхто сусідам вісті не дасть знати,

Якоє серце земля привалила,

За яким сином плаче руська мати,

І на хрест святий, де твоя могила,

Віночка ніхто не зв’яже!..


А ти почесті, пам’яті і згадки,

О Маркіяне, так достоїн всюди!

Оден з-меж тількой руських чад громадки

Припав-єсь серцем матері до груди,

До руської землі, коханки;

І, залишивши сусідськії ниви,

На власній дикій, відвічній пустири

Цвіту і воні глядав-єсь сквапливе

На благовісник безнадійной яри

Для красной діви Дністрянки.


Як рання звіздка на неба востоці,

Що ясній днинці досвіт розвиває,

Як воздух мая, що по земнім стоці

Радість, довольство, житя вигріває

Очарованя світ милий, —

Так ти жаркою чувств твоїх весною

Дихнув утіху в наші оболони,

Так ти лучею звіздочки ранньою

Розсвітом шибнув попід небосклони,

Дністровій днинці тоскливій.


Єдина гадка була в серці твоїм,

Гадка, якую меж мира товпами

Ангел завіта ясним крилом своїм

В груди молодця заледво віками

Возбудить і в жизнь, і в силу; /307/

Гадка блаженна, небесная, свята,

Зірочка світу, честі, долі, миру,

На руськім небі, де темна затрата

І чад останки, і прадідну віру,

І мову губила милу.


В тій гадці жив-єсь, віддихав-єсь нею,

В ній твоє щастє, печалі, надії,

Снів наповиди, і радощі з нею,

І тая тоска, в котрій боліє

Піснь твоя золотокрила:

Як ова птиця, що так без устанку

То раз сумує, то знова співає,

І знов весела, і знова думає,

То вечерами, то в просоню ранку,

Яко би в пісні умерти хотіла.


Тямлю ще добре, — бо якими ж літи

Хвильочки тії мож запам’ятати? —

Коли-сь яв думи нашії нам піти

І руськой мови красу розвивати

В ясненьких барвах і силі,

Що ще донині тяжкими судьбами,

Сльозою плече свої немовлята,

Як би від бога і людей заклята

Думати глухо літами, віками

На німій чорній могилі.


Тогди, о боже! як же то жаріла

Блідність уст твоїх, палало личенько,

Жалем, думою душа розгоріла,

В небесні двори далеко, бистренько

Несла гадочки печали.

І мольби несла за Галича-неньку,

За її тоскаво задумчиві доні,

За сини милі, цвіт, красу давненьку,

Що днесь в сестричній яліє короні,

Відломок народной хвали. /308/


А нам як любо, як солодко було

Той родим голос руським серцем пити!

В якім дитятко дні щастя проснило

І в якім нині так солодко снити,

Мов медом віє дуброва;

І де так мило душу колисати,

Азбуку гадок, чувства і подоби,

Грудьми поєну матерной утроби

З безодні серця на світ розвивати,

В цвіточках пісні і слова.


А днесь... о братя, розбилися стіни

Красного серця, душі величавой!

Змовкли груди, чувства оніміли,

Загасло сонце зрінички тоскавой,

На устах печать холодна!

Ніт Маркіяна, молод соловія,

Пророка честі, слави предитечі!

Розбились стіни, загибла надія.

З вихром, що в поле сухим листом мече,

Яр пошуміла народна.


Судьбо небесна! Чи ж руській дитині,

Тій нещасливій сироті на світі,

Що в глухій сонце узріла годині,

Німій і темній зістатись навіки?..

І мов за тяжкую злобу,

По трудах тілько і тілько недолі

На цур ся своїм сестрицям лишити?

І залюбившись в духовій неволі,

Сором жебрачий на чолі носити,

Прочуняти 1 свою добу?!..


Ото могила!.. Хто ж днесь так довольно

Гадочки наші волшебними руки

Роздзвонить любо, красаво, удольно,

В м’ягенькі, гладкі, плеканії звуки?

Хто сором зірве нам з груди? /309/

А єго мати руськая родила,

З думочок руських колиску звивала,

Руськоє серце під головку клала,

Руськими гадки, душею поїла,

Кормила руськими груди!..


О Маркіяне, небесний звістуне!

Будь-кудась нині на воздухах хмари,

Чи в лучах сонця, чи в полисках луни,

Чи в зорі ранній, чи вечірній згари,

Чи в звіздах світа границі,

Я нині смутно на твій гріб ставаю,

І на хрест божий, мира упованя

Печальну думу, жаль мій возвіщаю,

Братнії сльози, матернє риданя

І згадку руськой землиці.


О прийми радо, прийми, друже милий,

Сей первісночок моєго думаня!

Твоє то зерно, твій труд печаливий,

І в дар печальний вірна чувствованя

Тобі го назад складаю.

І тим не дбаю, аж ся хто поглумить

З товпи враждебной над тими сльозами:

Знайдеться серце, що мя порозумить,

І над Лабою, над Порогами 2,

І там на стінах Дунаю.








ДУМА МАТЕРІ РУСЬКОЇ


Ото дитинка! Як день божий красна,

Як лебідь біла, як зірничка ясна;

В синім її очку небо вечоріє,

В рум’янім личку цвітка паленіє.

На чолі гладкім ум ся розвиває,

В тепленькім серці світ-утіха грає.


Над дитинкою сидить руська мати,

По блідих устах, по журбі спізнати. /310/

Сидить, склонившись, як берізка біла,

Над ягідкою, руки опустила

Та й руську думку стихенька, злегенька,

З щирої груді, з вірного серденька

До сну дитинці так мило співає,

Мов то з-за моря леготь повіває.


Бідна невісто! Печальная мати!

Ой лиши з-руська дитинці співати!

Бо руська думка — сумний хрест на гробі,

А руська мова — сором на подобі,

А руське серце — туга степовая,

А руська доля — сирота німая.


Колись, хто знає, очнеться добою

Син твій спросоня, занудить собою,

Гляне по світі, заллєся сльозами

І гадку верже лісами, вітрами:

Бодай-то руськой думочки не знати,

Серця не чути, долю переспати!..







ДО ПЕРЕМИШЛЯН


Перемишляни, Володаря 1 діти!

Краснії щепи винниці Івана! 2

Для вас збирає золотії квіти

Мати Галича, столиця Романа 3.

На вас глядіють Трембовлі розломи,

Земля Василька 4, героя сліпого,

На вас Льва кротка гордії хороми,

Чудуясь, з тина позирають 5 свого.


О чесні діти, праві сини Руси,

Святої Русі, Русі возлюбленной!

Перед лицем вашим враждебні союзи

Щезнуть, як пітьма в згарі полуденной.

А як не згине насильність толпава,

Як розіллється терпливості мірка,

Знайдеться скоро козацькая слава,

Знайдем Богдана 6, знайдем Владимирка 7

І поспитаєм: чия ту землиця?

Чия ту мати? Чия ту столиця?


/311/







ДО «ЗОРІ ГАЛИЦЬКОЇ»


Від керниць Сяну до берегів Дону,

На землі красній, багатій, широкій,

Де Дністр, красуясь з Даниїла трону 1,

Тихо, велично снує нурт глибокий,

Де сині води Дніпра-Славутиці

Честь Ярославлю 2 гримлять порогами,

Там живе нарід всеславной столиці 3,

Нарід, що древле тряс підвалинами

Царогорода 4, що грудьми своїми

Розбивав кріпко тучу татарина,

Спасав Європу від вражого сина

Кервою серця — сини дорогими.


Прикован твердо гіркими судьбами

Ланцем залізним до чорной неволі

І на хрест вбитий вражими руками 5.

Не знав той нарід свобіднійшой долі

Над плач самотній безсонними ночі,

Над святой віри надію на гробі;

А здертий злобно з цвіту на подобі,

Ударен тяжко сліпотою в очі,

Як Уголіно 6 в гадючій темниці,

Голодом душі і мором серденька,

Загибав сумно на власній землиці,

Мов биль без роси гине зелененька.


Но честь молодцям славной Віндобони 7,

Честь ракузанів 8 високій державі!

Пирсли заліза, розверлись опони,

А на галицькій землиці тоскавій,

На овій Русі святої частині

Загримів голос в небесній годині,

Пам’ятний голос вічового дзвона 9,

І блисла радість в наші оболоня,

Славний лев, борець Ростиславів трона 10,

Крепкими сили здвигнувся спросоня,

А над Львіградом, як путник з-за моря,

Возникла Зоря, блаженная Зоря.


Незнаний гостю на руській землиці!

Звістунко мила райського зараня! /312/


Дитино неба, сонця красавице,

Цвітко надії, первістко світаня,

Гадочок щасних зрінице дівича,

Витай же, звіздо, на землі Галича!

Витай на нивах, де кождая скиба

Кривдами зрита, кервою зброчена,

Гіркими сльози зіллята, сплавлена,

Де чорна доля, сумная загиба

Сумраком гробу душу привалила!

Витай нам гостю, витай, Зоре мила!


Ти-сь — перше серця надійноє тливо,

Першоє слово з гробовой могили,

Перше братнього союзу огниво,

Першоє зерно свідущества сили,

І перша цвітка до віночка чести,

І перша струна піснь щастя завести.

На твоїм личку, як в роси перлині,

Блистає ясна благодатність світу,

По лучах твоїх на слов’ян картині

Новая буква святого завіту

Для руськой жизні по літах неволі

Черткуєсь злотом свободи і долі.


Здраствуй же, мила, межи сиротяті,

Де праведноє чотирма століти

Мачуха злая красному дитяті

Яросним серцем завистіла зріти!

І срібну косу лісами, горами

Понад руськими розплети водами,

Нехай засвітить, як красноє сонце,

В кожду хатинку, в кождоє віконце,

Розіб’є хмари, розжене тумани,

Огріє груди і в серденько гляне,

Аби ожила руськая дитина,

Аби зацвіла руськая родина!


Засвіти, звіздко, народові тому

Блаженним світлом днинки воскресеня

Від стін Галича до степів залому,

Крізь пітьму темну душного забвеня,

Крізь муть сліз гірких і печалій хмари,

Крізь сум розпуки і нещастя зойки, /313/

Крізь твердь неволі і чувствій пустари,

Крізь вдовиць тоску, горе сиротоньки:

Де тільки зв’яло руськоє личенько,

Де стоїть тільки руськая хатина,

Та де боліє руськоє серденько,

Та де нуждує руськая дитина.


Всягде, о всягде розсвіти лучами

Народной жизні щастя і свободу,

Загляни ясно лісами, горами

До кождой річки, до кождого броду.

А п’ясть молодця в шабельку задзвонить,

В білії руки заплеще дівиця,

Старець сивенький слізку долі зронить,

Роз’яснить око журлива вдовиця;

А вколо сонця дитятко малоє

Зачне при піснях о Дніпрі, Полтаві 11,

Як соколятко в гнізді молодоє,

Снити о щастю і козацькій славі.







ВЕРХОВИНЕЦЬ


Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе так мило!

Як ігри вод, плине ту час,

Свобідно, шумно, весело.


З верха на верх, а з бору в бір

З легкою в серці думкою,

В чересі кріс, в руках топір,

Буяє легінь тобою.


Ей що ми там Поділя край!

Нам полонина Поділя,

А бори — степ, ялиця — май,

А звіра голос — весіля!


Не вабить нас баришів лесть,

Коби лиш порох та цівка,

У бога світ, у людей честь,

Та овець турма, сопівка. /314/


Та коби пирс хребет із вод 1

І медвідь шибнув лісами,

Завіяв юг 2, заграв Бескид,

Черемош гукнув скалами:


То ми то час, то ми то піснь,

Молодче, ну же в розтвори!

Овечці сплав з кучерей пліснь

І далі, далі на гори!


Літом цілим, би ніч, би день,

Хлопці гуляють там наші;

Свобідна там вода, огень,

Довольно ліса і паші.


Там пан не клав ланцюгом меж,

Ворог не станув стопою;

Буйная там землі одеж,

Плекана пісней росою.


Там то бринить тромбети звук,

Щебече любо сопівка;

А як звіря завиє гук,

В челюсті плюне му цівка.








ПІСНЬ ОПРИШКІВ


Гей, братя опришки! Долийте горілки,

До ватри прикиньте ще дров;

Настрійте ми горло голоском сопілки,

А я вам співати готов.


Безпечні-смо, доки земля єсть зелена

І листям вкриваєся ліс;

По гущах і корчах, де сосна звалена,

В галузях не знайде нас біс.


Як птицям свиріпим, так в скалах нам діри,

Спимо там спокійно до звізд;

Як сумрак найде гет на люди, на звіри,

Ми з наших вилазимо гнізд. /315/


Барани з полонин дадуть нам печені,

Горілка на злую є страсть;

А грошей насиплють проїжджих кишені

Поцілуя гуцулка нам дасть.


Бакуну принесем з угорськой границі,

Дігнати нас трудно конем;

Одежі дістанем з жидівськой крамниці

І жида до дверей приб’єм 1.


Де гори і бори, яруги скалисті,

Для наших там кріпость і дім;

Не страшний нам мадьяр, як маєм що їсти,

Сльота нам не страшна і грім.


Веселімся, братя, ще докиля можем,

Недовго нам жити дадуть.

Як сніги нас здрадять, голови положим,

Не будем співати вже тут.







ЖЕБРАК


Господи боже! Що жебрак має

На тій широкій, багатій землиці?

Ні му весноньки надія світає,

Ні колос літом в золотій пшениці;

Ні єму свята, ні єму неділі,

Ні великодня, ні рождества в ділі.

Триста шістдесят ночей гірких, темних,

Журних, голодних має в кождім року,

І тисячі ран болящих, нужденних,

І слізок тільки в заумерлім оку.

А днинки ясной — ніколи, ніколи!

То єго частка, то єго держава,

То ціле жниво єго щастя, долі!


Но богу хвала, богу честь і слава!

Колись тихонько схилишся добою,

Трупе животний, до німої ями.

О, тогди ж в серці не спудить покою

Ні блідий голод, ні дворак у брами, /316/

Ані собака; а коли світами

Затрубить ангел 1 з високого неба,

Встанеш багатий, як цар над царями,

Жебрати більше не буде ти треба.








ВІСТКА З ЧУЖИНИ


Земле нещасна! Де суть твої діти?

Чи джума стяла? Чи їх лють пожерла?

Чи страшна повідь край моря заверла?..

Де сини твої? Де суть твої цвіти?


Летів орел з чужиноньки

Та й став повідати

За керваві долиноньки,

За спалені хати;


Та за кості біленькії,

Випрані дощами,

За могили високії,

Сипані руками;


Та за думи сумненькії,

Вержені в облоки,

Та за жалі гіренькії,

Сльозаві потоки.


Та за шаблі щербавії,

Поломану зброю,

Та за душі блукавії

Без миру, покою.


Летів орел воздухами,

Став розповідати;

Зашумів Дністр берегами

Та й яв ся питати:


«А чиї ж то кровці плили

Тими долинами?

Та чиї ж то кості мили

Вітроньки дощами?» /317/


«Ой плила там кровця тепла

Не з єдного краю,

Лиш найбільше зсіклась, скрепла

З-над Дністра, Дунаю.


Бо там серце, мов сталь в гарті,

За боязнь не знає;

Як на учті, як при кварті,

З ворогом гуляє».


«А чиї ж то руки звели

Могили широкі?

Та чиї то сльози сплили

В потоки глибокі?»


«Не єдна там жменя верла

На очі землиці,

І не єдна щира перла

Упала з зріниці.


Але сльози тогди в світі

Линули, мов ріки,

Як Дністра, Дунаю діти

Прощались навіки.


Єдна мати їх плекала,

Єдна судьба била,

Єдна любов їх в’язала,

Єдна смерть злучила».


«А чиї ж то щербавії

Шабельки та зброя?

Чому душі блукавії

Шукають покоя?»


«Не з єдного там Дунаю

Поламана зброя,

Лиш душечки з Дністра краю

Шукають покоя.


Бо там хлопці, там молодці

За свободу впали,

А дівчата, чорнобровці,

Дома полишали. /318/


Плаче дівча, плаче мати,

З жалю не втихає,

Що й свободи не видати

Й милий не вертає».







ВЗРІСТ


«Нащо ти ся, доню, твориш

Та на Івасенька?

Таж він тебе з тяжка возьме,

Бо-сь му ще маленька».


«За взріст ви ся не журіте,

Золота мамейко,

Таже я ж му сього року

Вгнала по серденько.


А як ся лиш трошки випну

І на пальцях стану,

То легонько аж до личка

По цмочок дістану».







ЗВІСТКА


«А що тото, моя доню, що тото,

Що ти личко червоноє ось тото?»

«Любого-м ся, — чи ж не сором? — встидала,

Зобачив мя, що-м прядучи дрімала —

Тому ж тото, моя мамо, тому то».


«А що ж то є, моя доню, що то є,

Що ти ся не зчервоніли обоє?»

«А чей же ми не поглянув на обі...

Вергли-смо лиш одним очком по собі —

Тото ж то є, моя мамко, тото є».







КРАСЯ 1


Витай, дівице, витай, сонця доню,

На мрачнім нашім сльозавім підсоню!

Тебе бог вислав в оній добі щасній,

Як старий Ной в радості прекрасній /319/

Наново землю поцілував мило,

Бо ся з ней неба проклятство вступило.


Звістунко райська і світла, і плоду!

В твоїм я личку правдиву свободу

Світонька бачу і враз величаю

Син правий Русі по галичім краю.


Твоє-то личко, як ангел завіту

Христових вісім блаженностей світу,

Вісьмома барви на світ розливає

І радощами серця наповняє.


Як в сині правди спасеніє мира

І житя щастє, і правая віра,

Так твій істочник ясне неба сонце,

В твоїй появі земних дітей доля,

І світ, і краса, і роса подоля

Яліють разом в кождоє віконце.


В твоїм-то личку надобно спізнати,

Як гадок много і свобода має,

А всі красаві, а всім єдна мати,

Любов святая, житя ужичає.


В твоїх-то барвах осьмогласній згоді

Сіяє любо правдивой свободи

Розличних бажань благодарна згода,

Як небес тихих личенько погоди.


І як свобода з розсвітом зоріє

І назад в розсвіт в’яже свої цвіти,

Так твоя барва з лучей красов мріє

І назад в лучу в’яже лучей діти.


Прекрасний вінче небесного цвіту!

Тебе бог вислав в знак свого завіту

На світ гіренький, що землиця тая

Вовік від клятьби небес свобідная.


Ми другой клятьби пам’ять пережили,

Клятьби, що братня рука на нас верла,

І судьбу давно до гробу зложили,

Що нас і з краси і з цвіту обдерла. /320/


О будь нам, красю, і тут знаком долі,

Свободи личком, завітом на світі,

Що мир не верне до давньой неволі,

Давня неволя не верне навіки!







ТУГА


Шумить вітер долами,

Сухим листом іграє,

А над Дністра водами

Дитя цвіту шукає.


Шумить буря студена,

Гудить ворон і кряче,

А на полі дитина

Глядить весни і плаче.


Ходить, сквапно питає,

В вінчик жовтий лист в’яже.

Як яр згибла? — Не знає.

Чи поверне? — Не скаже.


«Ой поверне, дитино,

Але довго чекати,

Ой поверне, калино,

Но ще тяжко нуждати.


Як ся сонце оберне,

Небо ярев затліє,

З юга леготь поверне,

Западовець огріє;


Бусьок сяде на хати,

Медвідь гавру розмече,

Пчілка почне гуляти,

Соловій защебече.


І злопотить крильцями,

І заведе піснь маю,

І розів’є думками

Нове житє по гаю. /321/


Тогди ж блиснуть загони,

Цвіт землицю звінчає,

А природа в всі дзвони

Піснь воскресну заграє.


Тогди ж, дитя милоє,

Знайдеш цвіту доволі,

Нехай листя сухеє,

Та не блукай по полі».


Шумить буря студена,

Сухим листом іграє,

А над Дністром дитина

Такой весни питає;


Такой цвіту шукає,

В вінчик жовтий лист в’яже.

Як яр згибла? — Не знає.

Чи поверне? — Не скаже.


19 лютого 1850







ПОСЛІДНЯ ЖИТЯ ТОСКА


Спущено трупа, згашено походні,

Запечатано ворота безодні,

Відотхнув гробар, пійшли домів милі,

Оден лиш старець остав у могили.

І все замовкло, молитва і зойки,

На гробах сіла вкруг тишина мирна,

Лиш з очей старця, як роса вечірня,

Дрібні, тоскаві капали слізоньки.

«Послідній з друзів! Всі мя полишали,

Всі пійшли спати

До вічной кімнати,

А я ще скитаю!

Струджен, ослаблий серед бур навали,

Я ще волочусь по недолі краю

І плачу... /322/

О, як же тихо в сих хижах покою!

По зимних трудах і зною

Як же то милий такий супочинок!

Як буйно росте рута, барвінок

Під хрестом на свіжій могилі!

Святий спокою!

Коли ж в свої крилі

Ти мене приймеш, осіниш ми кості?

Усмириш м’якою рукою

Чувств моїх вражду,

Душі жажду?


Мені так сумно, так грусно на світі!

Посеред ликів утіхи, радості

З порожнім серцем влекусь одинокий;

Цвітка надії чужа мні навіки,

Земля мені — гріб широкий.

Для мене сонце не світить, не гріє,

Яр солодочком миленьким не віє;

Одна лиш болізнь ходить вслід за мною,

Стелить ми ложе, кладесь біля мене,

Зо мнов усипає, будиться зо мною.

Вдень коло мене, вночі коло мене.


Я пустий череп, розбитий, згорілий,

Сам собі не рад, нікому не милий.

Здревніли ноги, руки зціпеніли,

Скорчились груди, очі спопеліли,

Пам’ять загибла, висох ум поволі.

Я тягар, знуда питомій родині,

Вітри мнов гонять, мов билинков в полі,

Діти глумляться старцеві-дитині.

Вся душі сила,

Всі сустави тіла

Дякують за дружбу,

Виповівши службу,

Жебрають спочинку...

Боже, коли ж ти пришлеш ми ту днинку?

Я плавець на морі,

Від житя поранку

Б’юся без устанку,

О, кілько сил стане,

Ко тихій пристани, /323/

Но всегда дармо, но все бездільно...

Скоро доборюся,

Челном довлекуся

До мирной затоки,

О горе мні, горе!

Нова мя оп’ять буря пре на море

І мече сильно

В облаки високі.

І знов в безодні розтвори,

Щоби наново боротись, скитати,

Наново дармо пристані шукати.

Бо світ пристані не має,

Син Євин спочинку не знає,

Хіба як зложить руки на собі

І ляже в гробі.


Боже, коли ж ти пришлеш ми днинку?

Глянь, лодь моя розбита, розгнила,

Платєм запихаю шпари,

Корма зломлена, роздерті вітрила.

Воколо мене зівають мари.

Отче, прийми в пристань свою дитинку...

Спочинку, боже, спочинку!»







ПРОКЛЯТСТВО МАТЕРІ


«Не ходи, сину, на глибоку воду,

Купайся, сину, у мілкому броду;

Глибокі води — то згубна принада,

Там смерті зіва, там нечайна зрада», —

Просила мати, благала рідная, —

А була мати вдовиця журная.

Орест не слухав, не повинувався,

В найглибших вирах дністрових купався.

«Брате солодкий, братчику миленький!

Не роби жалю матері благенькій,

Послухай сестриці,

Не надь топелиці, /324/

Топелиці зрадно

Прилудяться к тобі

І в глибину на дно

Порвуть тебе к собі», —

Молила сестриця, благала щиренька,

Но дармо просять сестра і ненька,

Орест не слухав, не повинувався,

В найглибших вирах дністрових купався.


Заледве милость божа в яри дуне,

Небо завісу зимову розсуне,

І сніг прищезне Бескида горами,

Засмієсь сонце теплими устами,

Заледве перша цвітка розів’єся, —

Уже наш Орест по глибинах б’єся.

І чим Дністр фалі грізнійше спинає,

Тим він милійше по водах гуляє.

Мати горозить, бідна сестра плаче,

Орест не дбає, в бездну ріки скаче.

Но лихо дитині,

Що в ранній годині

Злуднії принади,

Тії серця гади,

Не дбає здушити

І поскоромити,

Бо прийде полуднє,

Гад взросте доволі,

Єго жало брудне

Втисне їдь недолі

В серце молодому,

І горе такому!


Минуло літо і зима минула,

Власть божа знова на землю подула;

І знов наш Орест по водах гуляє,

Хоть мати просить, хоть сестра благає.


Раз загриміло, мати задрижала,

Відь якесь лихо серденьком віщала,

І перед сином стає розпачлива:

«Не йди, солодкий, днесь горозить злива.

Бач, як Бескиди насувають хмари,

Як смола, чорні, ужасні, як мари; /325/

Линуть потоки, загуде Бистриця,

Розложить сіті бліда топелиця.

Згинеш в навалах в нечаяннім гробі,

А серце з жалю розпукнесь по тобі».


Просила мати, благала щиренька,

Но дармо просять і сестра, і ненька.

Син-окаянник з рук ся вириває,

На Дністр принадний чимскорше взлітає.

А мати кличе: «Вернися, небоже!

Ах, непослушний! Бог ти не поможе;

Вернися, сину, ай верни, дитино!»

Но дармо, дармо... Нещасна годино!

В серцю невісті рвуться всі огнива,

За груди хапле болізнь розпачлива,

А з уст ся тиснуть страшні слова грому:

«Богдан же-сь більше не вернув додому!»


Орест не дбає,

Хоть мати лає,

Хотяй сестра плаче,

Єму серце скаче

На Дністер на милий рибкою гуляти,

З буйними водами хвильку поіграти.

Но бог, чи правда, дитину карає,

Которій мати за непослух лає?

І глянь, о грозо! Орест над водами,

Уже по фалях буяє гадками,

Уж на побережу

Складає одежу,

Уже в розходи

Мечесь на води...

Плюснув — но враз з безодні голосом могили,

Мов з гортань тисяч, волни згомоніли

Глухо, ужасно, страшнійше від грому:

«Богдай же-сь більше не вернув додому!»


Страшнії татари,

Страшні пекла мари,

Але ж страшнійший над всякий див

Єсть божий гнів. /326/


Задрожав Орест, серце зледеніло,

Брем’я скалою на грудь му усіло,

Скаче на берег, і вже свої ноги

Звертає спішно в батьківські пороги,

Біжить — но звідтам гуде голос грому:

«Богдай же-сь більше не вернув додому!»


Враз заблистіло здаля Бескидами,

Встрясло землею, рушило скалами.

Наш окаянник підніс очі горі,

Зложив долоні к небесам в покорі,

Но небо к нему страшнійше від грому:

«Богдай же-сь більше не вернув додому!»


Як тур ражений, ударив собою

Молодець лячно в бори над рікою.

Но за ним слідьма,

Мов чорна відьма,

Жене тривога

Лиховорога,

Стопи хапає,

Травичков грає

І листом кличе,

Цвіточком сиче,

Глухо, ужасно, страшнійше від грому:

«Богдай же-сь більше не вернув додому!»


А чорна хмара чим ближче надходить,

Посестри доні зо всіх сторон зводить,

І в страшну темінь всі к собі збирає.

І недвижимо в однім місці стає.


Змовкла природа, вітер ані дуне,

На тайних крилах тривога ся суне,

Під лист ся криють порхливії птиці,

Цвітка головку склоняє к землиці,

З піль худобина спішиться до хати,

Дітей скликає тоскливая мати.

Все, що живоє, притулку шукає,

Один лиш Орест неводом скитає,

А над ним хмара гуде пісню грому:

«Богдай же-сь більше не вернув додому!» /327/

І розпочалась борба стихійная,

Борба жестока, ужасна, лютая;

Заклекотіло, як із кузниці в пеклі,

Завили вихри, мов то біси встеклі.

З коренем ліс

Зриває біс,

Мов з адськой безодні,

Сверкають походні,

Бори ревуть,

Перуни б’ють,

Мов світ всіх на розходні.

Но Орест того не знає, не чує,

В нім оден голос до серця свидрує,

Лютий, ужасний, страшнійший від грому:

«Богдай же-сь більше не вернув додому!»


Хвильку притихло, либонь, то гадає,

Куди полк смерті розпіслати має.

Втім, напрасно знова

Заколебалась землі заснова,

Грянув страшний грім...

А за ним враз —

Ужас! ужас!

Хмари пролом!!

І бухло — о горе! —

З небес ціле море.

Шумлять дуброви,

Гримлять ярови,

Повінь землю дре,

Скали рве;

Всюди гук, рев, спор,

Всюди розор!


А на долинах — чи кончина світа?

Чи рука тайна божого совіта?

Слиш, який там шум,

Які там стони, зойки!

Яка розпука, сум,

Які кроваві слізоньки!

Океан гуде,

Погибель несе, /328/

Тисне зломи,

Валить доми,

Столітні труди

Лишають люди,

Щоб хоть живот

Спасти від вод.


Але наш Орест того не знає, не чує,

В нім оден голос до серця свидрує,

Лютий, страшнійший від хмар пролому:

«Богдай же-сь більше не вернув додому!»


Уже волн грози довершають повню,

Зрівняли берег, зайняли всю ровню;

Валяться в доми, стріхи досягають,

Худобу, старці, діти затопляють.

По стріхах люди руки возносять,

Милості божой очима просять,

Бо умкло мову, слова не стало,

Ужас, тривога, горе їх залляло.

Лиш на горбочку церковний дзвон

Розносить суму унилий стон,

А за ним враз

Бори ревуть,

Перуни б’ють:

Ужас, ужас!

Згибає світ,

Спасеня ніт!


Но хто ж там в волни мечеся із скали,

Як буйна птиця, серед бур навали?

Без човна, керми розпачливо б’єся!

Хто одчайдуша сей? як він зовеся?

Волос му русий, очі мов сокола,

Чи то не ангел? Іль святий Никола?

Чи, може, блажен Осташ?

Ні, то Орест наш!


О, стій, нещасний! Проклятство на тобі,

Ти грудьми пореш по власнім гробі.

Ах, згинеш, небоже,

Бог ти не поможе!.. /329/

Даремні слова, він не чує звука,

Ним горе носить, ним жене розпука,

Гадь в серці в’єся, камінь заляг груди.

Но єще божі не достигли суди.


Бач, там на хижі, где лютих волн грози

Б’ють найлютійше, садять зломів стоси,

Там єго мати висить розпачлива,

Бліда, як хуста, ледве трохи жива.

Уже взрушена заснова хатини,

Уже колеблесь, вже до половини

Рвеся в уголі, уже решту хати

Валять напори, і вже — в волнах мати!


Не здрижав Орест, но, рек * би-сь, стрілою

Мечесь до місця, сильною рукою

Хапле невісту, верху волн возносить

І тягар милий к берегам уносить...

Видів-єсь львицю, що в ліса пожарі

З дитинов в пащі б’єся в жгучій хмарі?

Так боресь Орест в волнах! хмаролому

І вже продерся чрез напори лому,

Уже у мети, уже туй-туй близько...

Но втім завили топелиці різко,

Грянули плавцем ко бережній скалі,

й щез Орест, мати — в безднах лютой фалі...

Берегом тлуми впали на коліна,

Вознесли руки до божого сина,

І хвиля довга, ужасна, як тьма.

Нема... нема... нема...



* Сказав.



Аж ту напрасно дві руки заблисли,

Води, мов чудом, в боки ся розтисли.

А нова фаля

Прилітає здаля,

На берег мече невісти тіло.

А за Орестом лиш заклекотіло

Сумно, страшнійше од хмари пролому:

«Уже ся більше не вернеш додому!» /330/








ОДВІТ МНОГИМ


І ви питаєте: чому замовкли ми?

Прощо утихла піснь тепла святої яри?

І ви питаєте!.. Чи не видите ви,

Як коплють сквапно гріб, роздають братам свіщі,

З єреями чужих муз 1 заводять похорон,

Ліплять послідній зазов, розносять гласи віщі.

І се в очі живцу, щоб прискорити скон?


І ви питаєте!.. А чи ж не звісно вам,

В яке то сіре платє строять святу невісту,

Галича матір, і провадять в рідний храм

Прискорбну, як Марія, як Марія, чисту,

До широкої колоди, на жертву ідолам?

Як серед святих стін ведуть безладний спор,

Глумляться їй в лице, соромлять родиму красу,

В святині мирних сердець творять лихий роздор,

Вредний владикам їм, зловіщий скотопасу? 2


І ви питаєте!.. А чи ж не чув ваш слух

За болізнь і всю грязь, зроджену гідров злуди,

Що ізсушає мозг, язвою убиває дух,

Любов стинає в лід, гадом залягає груди?

Други! Оставте нас, оставте зріти в гріб,

В оний широкий гріб, викопан їх руками,

Слідити з болем там за датком скорих діб:

Чи ляжем в нім самі, чи ляжуть вони з нами.







ПО ГРОБАХ ГРОБІВ


По гробах гробів ходим ми,

І з ілу костей наших братій

Возносим храм для отчини,

Величественний, пребагатий.

Но хто вість, чи на місці тім,

Где днесь взникає Русі дім,

Не взнесуть колись судьб укори

Розвалини, а на них бори!.. /331/







ЗАПИТАНЄ


(З польської рукописі)


Мама мене била,

Що-м Яся любила,

А як маминоє

Тато личко ссе,

Чому ж го за тоє

Мамунця не б’є?


Я мечусь робочо

І роблю охочо,

Однак мя «ледащо»

Зове щогодина

І бог знає за що!

Бідна ж я дівчина!


Скажіть мені, прошу,

Чому я се зношу,

Посестри, конечно?

Чи я согрішила,

Що-м мого сердечно

Ясунця любила?








СТАРІСТЬ — НЕ РАДІСТЬ


За тобов ся оглядаю,

О тобі всегда думаю,

І вечером і раненько

За тобов тужить серденько,

О юносте солоденька!

В тобі краса, в тобі сила,

В тобі житя яр миленька

В цвіт маєвий ся розцвіла.


За тобов ся оглядаю

З сльозов в очах, з тосков в груді,

Где цвіточки

І віночки,

Любов щира

Всього мира,

Где минулись житя злуди. /332/

А где тепер я остаю,

Там спочили всі сни милі,

В які любов вколисала,

Там минулись щастя хвилі,

І вся доля там остала.

Нині згадка пересунесь,

Як восени красна днинка,

Ледве засвітить, загріє,

Знов студений вітр повіє.


І сумненько-сь оглядаю

По минувшім житя маю,

Где мисль сміла

В світ летіла,

Где думаня,

Упованя

В пламень були розгоріли,

Нині... згасли, спопеліли.


Вже ж ніколи тя не взріти,

Літ молодих, красний світе!

Бо вже ослаб віщий голос,

І сніг припав чорний волос,

І світ очей вже темніє,

І грудь серце вже не гріє,

І вся кріпость, і вся сила

Вже мя нині опустила.


Дармо вже ся оглядаю,

Дармо юності шукаю —

Вже відцвіла

І ув’яла,

Вже по красі

В зимнім часі.

Минулося, що бувало,

І навіки вже пропало.








А. і Б.


А. Нараю ти, друже,

Жіночку хіорошу.

Б. Дякую ти, друже,

О жінку не прошу. /333/

А. Красна і здорова.

Б. Ет, нездала мова!


А. Як ангел, миленька,

Добра і смиренна,

Щира і чемненька

І многоучена.


Б. Чом не відчепишся?

Чом сам не женишся?


А. Старі добрі люди,

Та й грошей чвертинка.


Б. Вже якось-то буде,

Такой здасться жінка.







ХОРА


Як сонце западе і вечір замріє,

І птичка вколишесь під тихим листом,

І зірки засвітять, і луна розтліє,

І все до спочинку складеся кругом,

Я, бідна, думаю і нуджу собою,

До зірки вздихаю, говорю з луною,

Чогось ми так тоскно, щось ми не стає...

Скажіть мені, люди: що мені є?


Ожила землиця, яр блисла докола,

І паволоками окрились луги,

Посестри по цвітках, мов крильми сокола,

Гуляють весело без смутку, туги.

Я сиджу самотня, головку звішаю,

Що сплету віночок, то оп’ять зриваю,

І слізка в зіниці чомусь ми стає.

Скажіть ми, посестри: що мені є? /334/


Отворю віконце: соловій щебече,

Піснями колише в гніздочку любу,

А в мені серденько, як рибка ся мече,

І вічка надармо складаю до сну,

І б’юся з гадками, як з вітром билина,

І сплачу часами, як мала дитина,

Бо щось ми так жалко, щось душу ми пре...

О мамко, о мамко, що мені є?


В неділю з полудня стояла-м в віконці,

Співала-м весело: ля, ля, ля, ля, ля;

Нечайно хлопчина, прекрасний як сонце,

Верг на мя очима і щез, як піна.

Мене щось кольнуло ту, оту — в серденько...

Ах боже! ах боже! Так дуже дивненько,

Що ми до днесь вколо головка ся в’є:

Я хора, ой хора — но що мені є?


Чогось ми в віконце мов гачком все тягне,

А з рук ми все ховзне, що в руки возьму,

І кров ми б’є в личко, як хто щось прибагне,

Як огня запросять, — я воду несу.

Ні їсти не можу, ні сну я не маю,

Щохвилі трусливо на двері ззираю,

А двері як рипнуть, то ляк мя бере.

О, бійтеся бога! Що мені є?








ЧИМ ПРОВИНИЛИ МИ?


Чим провинила ти, що в твоїм оку

Узрів я мій небесний світ?

Чим провинила ти, що рік по року

Мені спокою більше ніт?


Що за тобою неводом скитаю,

Як тінь блудна в лучах луни,

Що болізненно я вздихіаю.

Скажи, чим провинила ти?


Що без надії я, твоя ж причина?

Чи ж ти зірвала єй листок? /335/

Твоя ли злоба се, твоя провина,

Що моїх днів загиб восток?


Що перед мною запад темний,

Студенний, як могили дно,

Що моя пісня стон підземний,

Чи се твоєй руки діло?


Ні, ти невинна, чиста, без пороку,

Ти незлобива, як мольба,

Як луч твоїх зіниць уроку,

Но в чім же винуват і я?








ДО НЕЇ — БЕЗНАДІЙНОЇ


I. ДОБРИЙ ДЕНЬ!

Добрий день! Щасть ти, боже! Ти плачеш? О диво.

Днесь Новий рік, чи знаєш? На лучах зорі

Плинуть в бряску рожевім хмарки задумчиво,

А в них райська колибель: надія і сни.


А ти плачеш? Днесь плачеш? Всяк бодай злудливо

Несе світ свій маленький в медові сади

І колишесь. А тобі ж посліднє огниво

Пирсло? Само ли пекло родить твої дні?


О, то плач же, плач, бідна! Ридай, нещаслива!

Єсли єще для тебе єсть душа жичлива

Одна тільки на світі, приладь їй до груді,


І там вилий всю болізнь, все горе твоє,

Наридайся доволі, а легко ти буде.

А ти пращай! Кому днесь і сліз не стає.



II. ДОБРИЙ ВЕЧІР!

Добрий вечір! Ти плачеш? Плачеш без престанку.

Ніт на землі листочка для твоїх зріниць?

Ніт на світі для тебе нових днів поранку?

Ніт ли даже і злуди обильних керниць? /336/

І друга ніт?.. Боже, як пліненна бранка,

Сама єдна посеред мільйонів лиць,

Прикована навіки до судьби кайданка,

Глядиш в ніч степовую без дна і границь?


О, стій, бідна! Глянь в себе глибоко, глибоко

В душу, в серце устреми безнадійне око,

А там знайдеш хрест божий, а під ним котвицю,


А над ним світ незнаний, білійший від дня,

Яснійший над всі звізди, над сонць лискавицю...

О щасливий, хто в серцю не стратив хреста!



III. ДОБРАНІЧ!

Чи-сь утихла? Добраніч, цвіточко бліда!

Добраніч! Спи солодко, спи, о спи мирненько,

Восток ярі погибшой да сяде тихенько

На вічка ти і розхилить раю ворота.


А свят ангел да стане при тобі близенько

І положить долоню, где рана твоя,

І нашепче ти в ухо, і в душу, в серденько,

І леготом повіє з ясного крила,


І покаже здалека овії хороми,

Где сквар сонця не жгає, не б’ють тучі-громи

І вихор більше долі з коренем не рве.


О добраніч, добраніч! Спи, спи, дорогая,

Житє наше спливає серед бур, нуждая.

Ангел божий невинних за руку веде.








РІЙ І ТРУТЕНЬ


Раз ся пчоли вироїли,

Но бідні без матки;

Однак вірно позносили

Добиток і статки,

Що дістали в віні

По своїй родині, /337/

Вся зо всім

В новий дім.


Й зачали робити:

То хатку ліпити,

То збирати мід,

То пилок на плід,

І щиро, і вірно,

Як пчолам примірно.

Но сумно без матки!

Хоть були достатки,

Не мож було ладу

Завести в громаду,

Газдівство розвести

І черву нанести.

Тож ся пчілки пожурили,

Трохи крила опустили,

І сям, і там

По сусідам

Стали посилати,

Цариці питати.


Сусіди, біди

Ругаються тому,

І ще покрийому

З їх гіркого лиха

Радуються стиха.

Сумує рій,

Хоть молодий,

Бо праця є,

А сил не стає.


Аж раз трутень-повага

Висадився в ясний день

На перегру сив’яга

І занюхав свіжий пень.

І ну ж в очко до роя:

«Помагай біг вам, друзя!

Як живете, біднята?

Чи в достатках! вам хата?»


А пчоли

Поволі — /338/

Зум-зум-зум!

Дум-дум-дум!

Спереду і ззаду

Зачали нараду,

Трутня на столицю

Ведуть, як царицю,

І дай же надвір

Гостя величаву

Голосити славу

На цілий мир.


Сусіди зачули,

Здумілись, забули,

І ну ж собі до діри

Та й зад догори:

«Хи-хи-хи! ха-ха-ха!

А пек, пек, цураха,

Кумцю, кумцю, подивіть,

В якій славі дармоїд!..»


Недармо в полі й пустий вітер віє,

І мою байку хтось порозуміє.







ДО НОВОГО РОКУ 1857


Вітай нам, гостю з таїнственних світів!

Вітай нам, сине матері времен!

Якую судьбу небесних совітів,

Скажи, владико: грозу чи Еден

Несеш ти нам? 1


Се глянь, ми народний возносим храм:

Камінь на камінь дрібною рукою

Складаєм вірно на руське гніздо

І в мольбах тихих надії росою

Скрапляєм землю стін святих єго.


Но земля тая — ах, сама могила,

Чорна могила без дна,

Где мільйони сердець закотила

Времен залізна судьба;

Сердець, що в сльозах желаній, /339/


В обманах мечтаній,

В неплатних трудах і зної,

В болізнях темной остої

Замовкли до судного дня.


На тих могилах стаємо днесь ми

І взносим руки, як перед віками

Взносили отці наші над предків гробами,

До тебе, гостю, владико. Скажи,

Якими букви в небеснім совіті

Начертан наших надій гаразд?

Чи тілько сльози желаній в віки

Земних участь?







ХЛІБОРОБ


Гей, хто на світі кращу долю має,

Як той, що плугом святу землю оре,

Золоте зерно на ній засіває,

З пустарей творить царинноє море?


Гей, хто пожитки чеснійше відносить,

Як той, що літом старанно на поли

Серпом, косою буйні ниви косить

І божий даток зносить до стодоли?


Хто несе більшу прислугу для світа,

Для своїх братей, як той, що віками

Голодним хліба подає досита,

Кормить держави своїми руками?


Іль котра биржа, як золота скиба,

Відсотки більші в пожаді сплачає,

Скоро землицю благословлять неба,

А з чола дощик працю підливає?!


Іль чиє діло, чиї мильші труди

Від тих, що сонце теплим личком гріє,

Роса холодить, благословлять люди,

І м’який легіт солодочком віє?


Десять талантів дає бог на світі —

То десять пальців, кождий з ними-сь родить;

Верж їх до скиби, трудись в ярі, в літі,

А вдячна осінь щедро нагородить. /340/


Нехай там витязь добивавсь слави,

Торжник по морях шукає заплати,

Я не лишуся землиці, мурави,

Піснь відспіваю та й пійду орати!







БІДНА


Когда-сь ся прощала,

То-сь так ми казала:

«Мій милий, як сонце спічне

І взійдуть звіздочки,

Позвідай зірочки,

Чом личко блідніє моє.


Вона ти розв’яже,

Вона тобі скаже,

Яка я бідненька сама!

Як цілії ночі

Виплакую очі

За тя, мій миленький, за тя!


До звіздки я чаю,

Зірочки питаю:

Скажи, злотокоса, скажи!

Що діє милая,

Голубка вірная?

Гдесь бідна пожовкла з туги!..


А зірочка-псота

В сміх з цілого рота,

Аж єй ся носик задер:

«Ай, ай, твоя любка,

Вірная голубка,

Гного цілує тепер!»







ЗЕМСЬКИЙ РАЙ


Чи знаєш, брате, где вічні рожі

І безустанний цвіте май?

Где з небес сходять ангели божі

І насаджають земський рай? /341/


Ходи зо мною, глянь: там кімната,

В кімнаті мати голубка

Стоїть в віконці і жде на тата,

Біля неї діточок купка.


В єй очах синє небо зоріє,

В личку веснує урода,

На устах тепле заранє мріє,

А з чола дише погода.


В кімнаті стіни, мов сніг, біленькі,

На стінах святих ікони,

При стінах ложа, мов гусь, чистенькі,

В головах ложей мир сонний.


Серед кімнати накриті столи,

На столі хлібець насущний,

Збанок водиці і чарка соли,

Край стола стілець дворучний.


Вкруг коло хати цвіте барвінок,

І біждеревка тройгілє,

І любимене, і розмаринок,

В углах кімнати — мир-зілє.


Надійшов татко, вибігла мати,

Вибігла дітей копичка,

Сплесли в долоні, яли вітати,

В руки цілують і в личко.


Стислись, зв’язали в м’який клубочок,

Кожде по свому любує,

Сплелись воколо в цвітний віночок,

Отець їх взаєм цілує.


І бач, провадять в віночку няня,

Мов царя в злоті престоли,

У єдних ліска, у других крисаня,

Найменше тягне за поли.


І посадили до стола тата,

І самі сіли смирненько;

Ясніє воздух, вонить кімната,

Леготи дишуть тепленько. /342/


Бо кругом стола гості докола,

Любві сімейной друзя всі,

Ангели божі, святий Никола,

І сам божейко з небесі.


Радість в кімнаті, но цить! Хтось плаче?

«Чого ти плачеш, мій любко?» —

Звідує мати, а татко каже:

«Бо-м в моєм раю, голубко!»







СУДЬБА


І передше сльози плили,

І передше ллялась кров,

І передше стоси тліли,

А на стоси йшла любов.


І передше лють стинала

В лід грудей гарячий стон,

І передше тернь вінчала

Найсвятійших чувств урон.


Так про що же униваю?

Так про що кленусь судьбов?

Чим я луччий, чим страдаю

Більше тих, що перед мнов?


О, для мня одно лиш горе,

Лиш оден лютійший жаль,

Що не сам страданій море,

Сам не п’ю мою печаль!







РЕКРУТКА


По горах ходила,

Дитятко носила,

Дитятко — ягідку дрібную,

І цвітки збирала,

І в пучки в’язала,

І клала му в ручку малую. /343/

«Цить, ах цить, дитятко!

Поверне наш татко,

Поверне; говорять, мир буде,

Принесе дитині

Калачик в гостині

І мамку притисне до груди».


Ходила і ходить;

Нім день ся розплодить,

Садить в полонину високо,

І бистрі соколи

Спускає на доли

По шляхах рекрутка широко.


І тулить дитину,

Голодну пташину,

Бо тоска, журиця корм спила;

І плаче-ридає,

Себе проклинає,

Що бідну на світ сей родила.


«Цить, ах цить, голубко!

Поверне наш любко,

Принесе калачик дитині».

З зараня до ночі

Леліє і очі

Внуряє по шляхах в долині.


Замріло на пути,

Вертають рекрути,

Заблисли рекрутки соколи.

Б’є в груди серденько,

Палає личенько,

Головка ся крутить в роздоли.


«Дитятко, дитятко!

Вертає наш татко!

Вертає нам сонце до хати!

Обмиймо росою

Личенька свіжою,

Щоб стались милійші для тати!»


І личка обмила,

І цвітку заділа /344/

В головку обоїх русую,

І скоро помчала

Настрічу, і стала

При путі на скалу стромую,


І взнесла високо

Дитя, і глибоко

Востхнула, бо в серцю щось тисне:

«Ах сину, мій сину,

Споглянь на долину

І в ручки на татка заплесни!»


Надходять рекрути.

«Гей, братця! Чи чути,

Где друг мій? Чи, може, він з вами?»

«Жено, бог з тобою!

Твій друг упав в бою

Ай там, під Мадженти мурами» 1.


Невіста здрожала,

Поблідла, взридала,

Притисла до серця дитину,

І в небо соколи

Вознесла поволі,

І верглась з ягідков в глибину.








УЖАС НА РУСІ


при зближеню моголів в л[іті] 1224


«Ой зле, сусіде! Горе нам, горе!

Сонце за три дні в кровавім мори

Бродить з полудня, а в дворці луни

Слідно віддавна могили три.


То гонці лиха, ой зле, сусіде!

Спадуть на землю ужасні біди;

Ой біди, біди спадуть на мир,

Князям готуєсь кривавий пир!


Недармо пріють так сагайдаки,

Недармо виють вночі собаки:

Над Руссю висить тяженький бич,

Заплаче Київ, зойкне Галич. /345/


Ой нам казалось, думало, снило,

Що ся мир-зілє в Русі розвило,

Що крам шовковий розклав купець,

Здудніли в горах турми овець;


Що окрив ангел крилом землицю,

Отерла мати слізну зріницю,

Діва в дівочі вколисалась сни,

За плуг хватили Русі сини.


Кмети скували на леміш стрілку,

Скотар взяв знову в руки сопілку,

Дні Ярослава 1 вернули назад,

І Осмомисла загостив лад 2.


А ту, о гляньте, горе нам, горе!

Тьма гайворонів лишають бори,

Кракають, в’ються, б’ють до села, —

Вони жир вітрять, буде біда!»


Так гомоніло на Русі стиха.

Сусід сусіду не таїв лиха,

І в Десятинній, кажуть, що знов

Пречиста діва плакала 3 кров.


І бачте, бачте! Луно в степов’ю!

Біжать половці, залляні кров’ю,

Женуть останки коней, скота

В Русь на гостинний берег Дніпра.


Перед ними Котян 4, за ним тривога,

Як бліда відьма, лиховорога,

Розносить вихром по землі вість

За чернь незвісну, за страшну прість.


Снуються гонці межи князями,

Сум розстелявсь меж городами,

По цілій Русі і вшир, і вдаль

Заводить Котян зойки і жаль:


«Ой Русе красна, горе ти, горе!

Ой з-за Кавказу прорвалось море! /346/

Через ущелля льодових скал

Втислось, зломило половців вал.


Ой і волнує в нашім степов’ю,

Береги Дону заллялись кров’ю,

Незнана світу Таурмен глуш 5

В немовлят серцю топить оруж.


І полки наші розбиті в бою,

Цвіт половецький стятий косою,

Кончаків Юрій уже лежить,

і Кобякович Данило 6 спить.


А діви наші — ой горе, горе!

В полон забрали, женуть за море,

Старці, каліки — стинають впень,

Сироти, діти — мечуть в огень.


Ой лихо Русі, лихо, сусіди!

Сюди по п’ятах жене нам в сліди

І чернь до ваших веде країв,

Щоб в злотоверхім Києві усів».


І шибли зойки вкруг небесами,

А в Русь гостинну валить товпами,

Як стривожена птиця степна,

Вся половецька буйна земля.


І воздрожали Дніпра пороги

Первий раз лячно від їх розмоги,

Вздимаюг-сь води на страшну прість,

І фаля фалі подає вість.


І тихо стало в руській землиці,

І сумно, глухо, мов по голосниці

Ударив сильно вражий обух,

Онімив мову, умертвив дух.


Тільки на крилах небес оболока

Від Волги, Дону до фаль Вислока,

Від устя злотобережного Дніпра

Аж до варяг гранітного хребта. /347/


Скрізь незміриму руськую ниву,

Свобідну, красну і величаву —

Сунеся сумно унилий глас:

«Ай горе, горе, ужас, ужас!»







СЛОВ’ЯНСЬКА КОЛИБЕЛЬ


Гей, Славо, Славо 1, лебедице біла!

Скажи нам казку за ану пору,

Коли тя мати на світ ізронила

Таку нам милу, таку нам любу —

Скажи нам казку: чому-сь така красна,

Як сред Бескидів повноцвітий сад,

Чому-сь так добра, а така нещасна,

Що в твоїм серцю трійсічний булат?!


Чи тебе мати горем повивала,

Що єще груди сум не розсадив?

Чи з хмар льодових колиску збивала,

Що грім не ломить ясних твоїх крил?

Чи в лучах сонця вона тебе мила,

Що твоя досі не жовкне краса?

Чи лист завітний в скалі чеканила,

Що єще думно несесь голова?


Гей, Славо, Славо, де світ той старинний,

Що чував первий житя твого стон?

Де земля тая, де рай твій дитинний,

Що-сь в нім проснула утіх первий сон?

Де твої старці, що тя научали

Честі і правди, світбога любви?

Де тії барди, що в душу ти вляли

Огень і миро з небес вітчини?


Скажи нам, мати: де твої туряня?

Де гнізда твоїх високих вірлів?

Де суть могили твоєго страданя,

І борб, і горя жертвенная кров?

Чи всю азбуку діл твоїх затерла

Бремен безвісних тяжела стопа?

Чи піснь і зойки, все слишком повергла

В вир катакомбів заглади рука? /348/


Мовчиш, святая... Мрак темний скриває

Твою колибель, житя твого май;

Зачим же тоска, голубка, взлітає

Ген десь за гори, над тихий Дунай?

І мов на гробі безнадійна мила

Могилу тисне до вірних грудей,

Так слід цілуєм, куди ти ходила,

Цілуєм порох з костей твих дітей.








І СТАРОМУ ПРИДАСТЬСЯ ШКОЛА

(Народная казка)


На славнім Поділю,

Там, де хліб по кілю,

Десь недалеко Чорткова,

Жив кметик заможний,

Статочний, побожний,

Софрон Крутиголова.


Були в него статки

І всякі достатки,

Корови, коні і воли:

Хоть робив триднівку,

Не знав переднівку,

Не бракло хліба ні соли.


Чи будень, чи свято,

Завсе там багато

Накриті стояли столи;

І бідним щось пало,

І на свічку стало

Перед святого Николи.


А були в Софрона

П’ять синів і доня,

Й тішився ними, мов днині,

І в своїй любові

Не важив би крові

Дати з-під серця дитині.


І думав, бувало,

Промишляв немало,

Щоби їм доля готова, /349/

Так що люде з того

Прозвали старого

Ніби в глум: Крутиголова.


І пройшов всі хати

Та й розпіслав свати

До найбагатших в обзори,

І розділив в часті

Синонькам і Насті

Послідні роги з обори.


А всіх роздав з дому,

Лише Гнату свому

Батьківську землю дав в віні,

Щоб собі спочити

І кості зложити

При наймолодшій дитині.


Ой та і жив красно,

Весело і щасно,

Як в квочці середня звіздка;

Син шанував тата,

Любили внучата,

Вигоди несла невістка.


Була мила днина,

Була і гостина,

Як прийшли другії діти,

Був час і спічнути,

В полуднє заснути,

На печі кості нагріти.


Но треба вам знати,

Що Софрон лежати

Не привик в будень ніколи.

Нім ще сонце зійде,

Старий перший вийде,

Робить, як наймит, на поли.


І всім ще до того

В користь сина свого

Давав до праці принуку. /350/

А як ніч настала,

То невістка спала,

А дідо колисав внуку.


І робив щосили,

А достатки плили

До хати Гната росою,

Так що другі діти

Стали завидіти,

Що все йде брату рукою.


А все лиш за тата,

Бо ж то мало Гната

Видів хто з плугом на рілі,

З косою на ниві,

А з серпом при жниві,

З ціпом, віячков в стодолі.


«Ой тату миленький,

Чому ти, бідненький,

Силу так тиряєш в зною? —

Казали раз діти, —

Час би ти спочити,

А ти не маєш спокою.


Лиши братню хату,

Ходи до нас, тату.

Побачиш, як добре ти буде!

Хіба царства з неба

Буде тобі треба,

А нам позавидять люди».


«Не пійду, діточки,

Не пійду, квіточки,

Мені ту добре у Гната».

Даремні розради,

Прийшло і до звади,

І діти витягли тата.


І ходить дідина

Від сина до сина,

Щороку до іной стріхи, /351/

І плаче на старість,

Що му бог дав радість

З дітей. Ой плаче з утіхи!


Ай, бо ж то щиренькі,

Діточки миленькі,

А жони їх, жони, о боже!

Ще рік не минає,

Уже прибагає

Кожда для татка, що може.


«До мене, татуню!»

«Ні, до нас, дідуню!

Ходила-м до міста зрана,

Єсть з медом горілка

І пива барилка,

Пиріжки, калач, сметана».


Дідом радість носить,

А родина просить,

Кожде до своєй рве хати,

Бо где дід в кімнаті,

Там бузьок на хаті,

Слуги не треба наймати.


Но і сила тата

Не з криці зіллята,

А в плузі й криця ся злиже.

На голові сідо,

Корчиться наш дідо

Щодень і ниже, і ниже.


Порохніють кості

І моги — як трості,

А руки — мов вбиті в кайдани.

Дід-зробок маячить,

Но ніхто не дячить

Зробка. Чи правда, краяни?


Не раз прийде з поля

Збіджен, як неволя,

Слабий, негоден, каліка;

Най же му годинку

Дозволить спочинку

Яспідна, люта невістка. /352/


«Татуню, по воду!

Татуню, до броду!

Татуню, помийте миси!

Ідіть дров, татуню!

Колишіть Гануню!

Діду, взяли би тя біси!»


І взявся дідина

Від сина до сина

Ходить, шукає пристани;

І ходить і плачет,

Но ніхто не дячить

Зробка. Чи правда, краяни?


Раз іде з болоня

До доні, а доня:

«Діду, не твоя ту хата!

І я не єдина

У тебе дитина,

Іди си, іди до Гната!»


Крикнула з порога

І з страху небога

Вибігла, сперла ворота;

А дідо знурений,

Мов громом ражений,

Упав, як глина, у плота.


Упав з горя, болю,

Оплакує долю,

Плаче про діти і внуки,

Же му бог на старість

Дав з діточок радість.

Плаче, ай плаче з розпуки!


Надходить дяк з школи,

Стає поневоли,

Шепче щось дідові в ухо,

Шепче, вопрошає;

Що шепче? Бог знає,

Бо шепче тихо і глухо. /353/


Дід взніс взрок на дяка,

І востхнув сарака,

І лізе весельший ко Гнату.

А Гнато все в полі,

А старий поволі

Нишком, тихенько в загату.


І щось там ділає,

І щось там складає,

Слідить очима вокола

І носить до хати.

Що? Нащо? Не знати!

Хіба дяк знає та школа.


Минула година,

Готов дідовина;

І бач, два хлопці із школи

Надходять ко хаті

І в’яжуть в кімнаті

Скриньочку спору на коли.


Помчали, подули,

А коли-сь угнули,

А дідо за ними, каліка,

Як може взмагає,

Сусід поздравляє

Низько, велично, здалека.


Як повінь на ярі,

Як вихор в пожарі,

Бухла вість в селі, на поли,

Що Софрона гроші

Два хлопи на ноші

Ледве занесли до школи.


Вість бухла по хатах,

А в братніх кімнатах

Грижа, мов в пеклі, і звади:

«Ти го гнала з дому!»

«Ай, ти винен тому!

Пропаде праця, пропаде!» /354/


По службі в неділю

Панотець в подвір’ю,

Перед ним людей громада;

П’ять синів і доня

Єднають Софрона

Виродні дітища тата.


«Лиши чужу хату,

Ходи до нас, тату,

Побачиш, як добре ти буде;

Хіба царства з неба

Буде тобі треба —

Нехай не сміються люди!»


«Лишу, діти, лишу,

Но письмо напишу, —

Озвався дідо. — І кажу,

Що тому, хто у себе

Зайде мя, погребе,

Все то, що в скриньці, відкажу».


«До мене, татуню!»,

«До мене, дідуню!» —

Гудьба завила добрана:

«Єсть з медом горілка

І пива барилка,

Пиріжки, калач, сметана».


Зашуміли свари,

Мов вихор з-під хмари,

Бо діти рвуться за татом;

Треба було в спілку

Завести тижнівку,

Щоб брата згодити з братом.


І ходить дідина

Від сина до сина,

Щотиждень до іншой стріхи;

Ходить, прибагає,

Що збагне *, все має І смієсь тишком з утіхи.



* Забагне. /355/



Но прийшла година,

Умер дідовина;

Кому ж честь погребу дана?

Панотцю складають,

Всі ся зажичають

І гребуть діда, як пана.


Погребли старого,

Мов князя самого,

І ставлять столи до ладу,

І гості саджають,

Стипи виправляють

І несуть скриньку в громаду.


І, бач, відчинили,

І очі вліпили,

Мов яструб в гніздо пташине.

Втім, раптом назаді

Сміх бухнув в громаді:

В скриньці — череп’я, каміне...







ПОХІД РУСІ НА ЦАРГОРОД

(В року 907)


Чи в Бескидах хмароломи,

Чи пороги крають громи,

Чи потрясся небозвід?

Ні в Бескидах хмароломи,

Ні пороги крають громи,

Олег 1 двигнув Русь в похід.


Новгородці, радимичі,

Полочани, дреговичі,

І тиверців темний ліс,

І дуліби, деревляни

Враз з хорвати і поляни 2

Сяють щетю стальних спис.


Глянь, від Десни до Самари

Димить Дніпр, мов степ в пожарі,

В мрячний пил веслом розбит; /356/

А шляхами, долинами

Стогне земля під стопами

Ратних комонів копит.


Ржуть комони, плещуть сплави —

Гей, куди ви, діти Слави,

Куди Олег-богатир?

Перед вами Чорне море,

Чорне море — чорне горе,

Зазнали то Аскольд, Дир 3.


Не журися, м’яко в морі,

Світ сокола на просторі,

Бач, Влахерни 4 — Царгород!

Сонце к вежам луч потисло,

В грудях тьохло, в очах блисло:

Далій в танець, руський род!


Стерлись, пирхли поликари 5,

Двори в згари, церкви в згари,

Відчиняйте ворота!

Буйні крила у сокола,

Згостить гнізда доокола,

Не вжахнеся буй-тур льва 6.


Плач в Софійській, як в день суду,

На колінах здвиги люду,

Дзвони виють в небо стон:

«Скляви в мурах! гей, отроки,

Срібло, злото, паволоки

Несіть в окуп і поклон!»


По кровавім попелищі

Сум ся стелить, вітер свище

В недогарків бліду грань;

А на білім коню грає

Віщий Олег і приймає

Від гречина довжну дань.


І за себе, за Ігоря 7

Прийняв клятву договора

В пам’ять щит свій яснокрил

В вторій світа цар-столиці

Силов стріли-лискавиці

К думним воротам прибив. /357/







МОГИЛА СВЯТОСЛАВА 1


Над річкою над Опором

Долина зацвіла,

Біля річки на долині

Самотня могила.


Над могилов Бескид гордий

Недвижимо чає

І, мов дитя, раменами

Курган обнимає.


А одвічні ліси, бори

Вершки нахиляють

І могилу, мов стареньку

Матір, осіняють.


Тихо, глухо доокола,

Як в дворищах суму,

Рек би-сь, що там душі снують

Таїнственну думу.


Лиш хвилями слезков кане

Грустная ялиця,

Мов то плаче, вічно плаче

Над гробом вдовиця.


І часами вітрець дуне

Від востока, юга,

І могилу обцілує,

Мов друг вірний друга.


Чиї ж кості в тім ізгнанні

Судьба повалила?

Серед глуші, серед суму

Чия ж то могила?


Ішли старці з верховини,

Ялину ламали,

На могилу на самотню

Галузя метали. /358/


Чом ви, старці сідоглаві,

Чом, милії друзя,

На сей курган завалений

Мечете галузя?


Давно тому, давно дуже,

На зелені свята,

Убив в бою на тім полі

В погоні брат брата.


Ой брат брата Святослава,

Руськоє орлятко,

Ледве що лиш замкнув очі

Ярослав, їх татко.


Ой брат брата рідненького

З каленого ружя,

Тому ж ми ту на могилу

Мечемо галузя:


Щоби звірі не порили

Княжеського гробу,

Щоби діти пам’ятали

Каїнськую злобу.









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.