Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 491-511.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





Іван Миколайович ГУШАЛЕВИЧ
1823 — 1903






Іван Миколайович Гушалевич народився 4 грудня 1823 р. у с. Паушівці, тепер Чортківського району, Тернопільської області в багатодітній селянській родині. Вчився спочатку в паушівського дяка, потім у початковій школі (в с. Базар) та у гімназії у м. Бучачі. На 12-му році І. Гушалевич втратив батьків (померли від тифу) і близькі родичі взяли його під свою опіку.

Після успішного закінчення гімназії І. Гушалевич став вихованцем Львівської духовної семінарії. Вірші почав писати ще в гімназії (німецькою мовою). 1848 року, будучи семінаристом, видав свою першу збірку «Стихотворенія Івана Гушалевича». Цього ж року він закінчив семінарію, був учасником «Собору руських учених».

У 1849 р. І. Гушалевич редагував перший літературно-науковий часопис у Галичині «Новини», а потім «Пчолу». З 1849 по 1855 р. учителював у Львівській гімназії, разом з Я. Головацьким, І. Вагилевичем входив до складу комісії для вироблення української юридичної термінології, складав шкільні підручники.

1855 року за браком необхідної кваліфікації І. Гушалевич змушений був залишити викладання в гімназії і до 1862 р. займав парафію у селах Іванівці та Князівському (тепер Калуського району Івано-Франківської області). Будучи одночасно завідувачем Перегінського деканату та інспектором народних шкіл, І. Гушалевич сприяв піднесенню /494/ місцевих шкіл, організував громадськість для підписання протесту проти спроб польських урядників запровадити польський алфавіт для українського письма, збирав народні пісні.

1860 року І. Гушалевича обрано послом до крайового сейму, а в 1867 р. і до державної ради. У сеймі І. Гушалевич також виступав на захист української мови. У 1862 р. склав екзамен на учителя і до 1889 р. працював викладачем у Львівській гімназії, після чого пішов на пенсію і останні роки прожив у Львові.

Народна мова, щире людське чуття та мелодійна музика композиторів І. Лаврівського, Т. Рутковського, М. Вербицького сприяли тому, що деякі поезії І. Гушалевича («На полі, на полі пшениченька розцвілась», «Чого лози похилились при тихій воді» і ін.) та пісні із мелодрам стали популярними на Західній Україні. З 1850 р. І. Гушалевич пішов згубним шляхом галицького москвофільства з його орієнтацією на російський царизм, з його зневагою до народної мови і пропагандою «язичія» (дивовижної мішанини старослов’янських, російських, українських, польських слів) як літературної мови.

Написані ним в цей період численні твори: пісні, сонети, думи, байки, віршовані повісті в більшості не мають ніякої художньої вартості. З чотирьох драматичних творів тільки мелодрама «Підгоряни» (1879), пізніше перероблена М. Кропивницьким, мала деякий успіх.

Помер І. Гушалевич 2 червня 1903 р. У статті «Іван Гушалевич», що вийшла слідом за наскрізь фальшивим некрологом у москвофільській газеті «Галичанин», І. Франко розкрив справжні причини сумної долі змарнованого Гушалевичевого таланту.








ПОЕЗІЇ




ТУГА ЗА ЮНОСТЕВ


Літа мої молодії,

Де ж ви ся поділи?

Ой за вами золотії

Гадки улетіли!


Пішов би-м я вас шукати,

Лиш куди, не знаю,

А дорогу показати

Нікого не маю.


Понад річку берегами,

Пойду задумавшись,

Може, знов ся здиблю з вами,

Сльозами заллявшись.


Але річка не вертає

Догори водицев,

Лиш щоборше утікає

До моря землицев.


Вже не знайду вас ніколи!..

Ой хоть раз присніться,

Як давнійше, моїй доли

На хвильку верніться!


Бо я тужу, як голубка

За своїм миленьким,

Чекаючи, може, чутка

Прийде днем біленьким. /496/


І чекаю, і чекаю

На тую годину,

Оченьками виглядаю

В далеку країну.


І що ж з того? Вас не бачу

Тепер і потому,

І як ревно на сам плачу,

Легше серцю мому.








ДО ЗОРІ


Красна зоре, подивися

Ясним оком з висоти,

Ближче, нижче прихилися,

Тугу з серця розжени!

Засвітай ми, як світала-сь,

Коли-м в щастю моєм жив!

Мило, щиро все сіяла-сь,

Ніж тя темний світ закрив.

Красна зоре, ти-сь все знала

Мій гаразд і клопіт всяк,

Хуткість, прудкість потішала,

Як дитину сонний зрак!

Я в надії виглядав-єм

Луччу долю щовесни,

Жити-снити перестав-єм,

Як ми щастя квіти всхли.

Тепер мені світ немилий,

Бо надія... Де ж вона?

Стану, гляну, нещасливий:

Щастя мого десь нема...







ТУГА ЗА РОДИНОВ


В чужиноньці загибаю,

Марно житє йде!

За родинов поглядаю...

Ах, де ж вона, де?


О мій боже милостивий,

Верни мя домів! /497/




Поезія І. Гушалевича «До зорі» (Фотокопія автографа). /498/



Най послишу раз ще милий

Звук родинних солов’їв.


Звідтам легший вітер віє,

Це родинний край,

Там інакше вечоріє,

Там-то щастя рай!


Там!... Мя гадка туда тягне,

І не маю сну,

Поки серце там не лягне,

Поти сльози шлю!








БУРЛАК


Сонце западає

За високі гори,

Товар повертає

До своєй обори.

Лише я нещасний, без кута, без хати,

Де голов притулю? Не знати, не знати...

Лист, гонен вітрами,

Хоть колись спочине,

А човен водами

Береги досягне...

Лише я не можу дорогу вкінчити,

Аби ся до мого берега добити.

Пташина малая

Своє гніздо має, —

Где буря страшная,

Вона ся ховає.

Лиш я дощі, бурю терплю, бідолаха,

Сльота і погода — то мені однака.


Як голуб сивенький

Не верне до ночі,

За ним друг миленький

Продивляє очі.

Лиш мене нікого нема хоть вспімнути,

Довго ж так на світі в самотоньці бути? /499/


Виджу, в супокою

Жиють другі люди,


Їх краснов весною

Віддихають груди.

Лише моє горе нігдесь не лишило,

Аби хоть годинку серця не мутило.


Хто раз дорогоє

Серце пострадає,

Тому щастє своє

Навіки втікає,

Лиш сиротою, бурлаком стаєся,

Ніколи до щастя свого не доб’єся.








ДЕ ЄСТЬ РУСЬКА ОТЧИНА?


(Співаємо по нуті народній «Дай же, боже, добрий час»)


Де єсть руська отчина?

Де пшениці, ячмена,

І де жита єсть досить,

Куда голод не гостить;

На-на-на-на-на-на,

Ой там руська отчина!

Де молоко, мед тече,

Ліс, дубрава, луг цвіте,

Там, де гори, долини

І тучнії скотини;

На-на-на-на-на-на,

Ой там руська отчина!

Там єсть з чого шаблюки

Уклепати на враги,

Ой там і сіль єсть своя,

Нею солить й чужина;

На-на-на-на-на-на,

Ой там руська отчина.

Де Сян, Дністер, Буг реве,

Порогами Дніпр трясе,

Де широкі суть степи,

Де гуляли козаки; /500/

На-на-на-на-на-на,

Ой там руська отчина!


Там, де нарід молодий

Силен, кріпок і мирний,

Отців віри ся держить,

Рідним словом бога чтить;

На-на-на-на-на-на,

Ой там руська отчина!


Де могили з давніх літ

Пригадують змерлий світ,

Де старих батьків діла

Одягає дум краса;

На-на-на-на-на-на,

Ой там руська отчина!


Така руська отчина!

Над ню іншой вже нема,

Всего, всего єсть досить,

Аж ся серце веселить;

На-на-на-на-на-на,

Така руська отчина!








ДУМА


Розлетілись наші думи,

Як птиці бездомні,

Надоїли серцю суми

І ночі безсонні.

Бідне серце горю ниє,

Хто ж в него загляне?

Хто ж в него потіху вліє,

Як вже дум не стане?


Тяжко з ними розставатись,

Без них — нема світа,

Єще тяжче їм блукатись

Самим без привіта.

Не буде так душа друга

Без них горювати, —

З ними легше нам бувало

Терпіти, страдати! /501/


Кажуть люди, що сред моря

Бездомность чорная

І що в серці серед горя

Ніч темна, страшная!

Хто ізмірить ту глубину,

Дно достигне моря?

Ніхто в нічку, ніхто вднину

Не розжене горя!


Горе люте, горе чорне

Очі ізсушило.

К серцю щастя хто пригорне,

Як щастя не било?

Шовк-травиця в степу, в полі

Скучить за росинков —

Бідне серденько в неволі

За милою днинков.


Ніч минула, на востоці

Небо прояснилось —

Цвітка рада, що росинки

Досита напилась.

А для тебе, бідне серце,

Где роса — потіха?

Нема... Боже, завидують

Нам і рідной стріхи!


Руське серце, бідне серце

Скілько ж натерпілось!

Чому ти над камень твердше

На світ не родилось?

Чому давно не спочило

Під земнов могилов?

Чому, чому... Бо то серце

Все в надії жило!








ДО ПЧОЛИ


Пчілко моя, пчілко,

О мушко скваплива!

Летиш весной в поле —

О, лети щаслива! /502/

Гляди за пожитком

По родимой ниві,

Нім вітри росицю

Ізженуть бурливі.

Своїми лугами,

Пчілко, пролетися,

З обножей домоньку,

Пчілко, повернися;

Росой українськой

З берегів дніпрових,

І росой галицькой

З берегів дністрових,

З-над Прута, з-над Сяна,

З Бескидів високих

Оживляйся, пчілко,

В трудах одиноких!

Та забрини, пчілко,

Любо, солоденько,

Чей раз озвинеться

Всіх братців серденько.

Чей уж озвинеться,

Покинеть дрімати

І родимим словом

Іметь раз співати.

Не журися, пчілко,

Як тя повітають,

Люди темной ночі

Всім днесь ся цурають.

Не для них то слово,

Родимо, святоє —

На смерть би го дали,

А вскресли чужоє;

Не лякайся того,

Но жальцем маленьким

Як мож не давайся

Ворогам тяженьким.

Тепер, моя пчілко,

О мушко скваплива!

Лети ж весной в поле,

Да лети щасливо!


/503/







ЛЮБОВ РОДИННОЙ ЗЕМЛІ


Я не знаю іной пісні,

Кромі пісні о тобі,

О тобі, моя отчизно,

І лиш о твоїй судьбі.


Ти мене всегда пліняєш,

Хоч і на лиці твоїм

Цвіт потіхи і веселя

Збляк в зав’язаню своїм.


І твоя тоска дівственна,

І невинная сльоза,

І твій вздох мені понятний, —

Ними дишу, скорблю я.


А хоть ти мні невесела,

Засмучаєш жизнь мою,

Я — любовник мов пристрасний —

Все в тобі ровно люблю:


Простий нрав неістонченний,

Тиху жизнь, невинні сни,

Тверду постоянось в вірі

І преданя старини;


І ті пісні заунилі

Дів твоїх і молодців,

І розкази стародавні

Матерей і стариків;


І ті домики убогі,

І спокойство в них святе,

Добре серце, чисту совість,

Як кристальних вод лице.


Я люблю, як твої люди

Знають долг свій і звичай,

Всі жиють в любві взаємной, —

Межи ними божий рай!


/504/

Ту отець опитний, добрий

Промишляє о своїх,

Мати ніжна і побожна

Серцем огріває всіх.


Я люблю, як ту внімають

Разом старшій голові,

І за дневний труд беруться

З богом враз, як муравлі.


І як всі з благоговіням

В храми божії спішать,

І як всі одним язиком

Ім’я вишнього хвалять.


І в церквах народне піня,

Слово божеє святе

Книг святих великоліп’я —

Більше — ах, люблю над все!


І люблю я темні гори,

Їх дрімучії ліси,

Вічно дикі і німії,

Як самотника мечти.


І поля, луги широкі,

І розгульнії степи,

І розсіяні кургани, —

Як плінительні вони!


І люблю серебрноструйні

Ріки, що із гір текуть,

На хребті своїм спокійно

Плоди золоті несуть.


І як ті кипучі ріки

Силов рвуться із щілин,

Не внімая, що там шепче

До них сокіл 1-властелин:

Так любов моя ліється

Із розчувственних грудей, /505/

Не взирая, що там смуток

В лиці матері моєй!


Я люблю ту матір страсно,

Хоть чужий язик хулить, —

Я готов за ню умерти,

Весь для ней оддати світ!


Най хто гордиться, як хоче,

Серебром і золотом,

І палатою багатов, —

Я свій скромний ставлю дом.


Най хто гордиться, чим може,

Не завижу я єму —

А тебе, моя отчизно,

Неізмінно все люблю!







РОДИМІЇ ПОЛЯ


Ви, милі мні родимії поля!

Преділ ваш — небо голубоє,

І ви, дрімучії ліси, — туда,

Єще дитя не раз малоє,

Іграл я тихо, як мотиль,

З пестрих цвітів збивая пиль.


І нині тот ручай і колодязь,

Та просторінь лугів далека,

І серед ней курган, куди не раз

Ходив я, мальчик ніжний, злегка,

Єще і нині милі ви

Душі, застиглой для любви.


Там ніжний холоденький вітерок,

Як ангола крило, незримо

Надеждов віяв, кождий там цвіток

Розговоряв з душов невинно.

І розговорам я внімав,

Другого щастія не знав. /506/

Ваш тісний мир — як він широкий бил!

І думав я, що ніт другого,

Щасливець беззаботний, я не снив,

Що пространнійших миров много,

А все ж таки до смерті я

Жию лиш в вас, мої поля!








ЛЕБЕДКА


По тихим волнам Дуная

Біла лебедка пливе

І, на берег позирая,

Мнить: гроза її не найде.

Снила вчора, снить і нині

Все о милой лиш родині,

О гніздечку молодім

І о щастю золотім.


Вдаль пливе, бідна, не знає,

Що їй завтра предстоїть;

Небесам все повіряє,

Пред грозою не дрожить.

Но спіши, лебедко біла,

Ти на коршунів забила:

За тобою вслід летять

І кігті свої острять.


І спішить вона бідненька,

І все молить небеса:

Чей родина їй родненька

Буде ціла, як була.

І надії не теряє,

І на грозу забуває,

Поки птенців не найшла.

О щасливая вона!


Но тут коршуни віються,

І в отдалі — туча, грім;

Коршуни о добич б’ються

Над лебединим гніздом. /507/

То уєдіє не ваше!

Меж всіма давно найкраще

То лебедине гніздо,

Воно в силу вже взросло!


І, всплеснувши, птиці білі

Вон прогнали коршунів:

Слава вам, синове смілі,

З всіх родной землі кінців!

А ти плинь, лебедко біла,

Відь твоя родня премила

Все з тобов і за тобов —

Не боїться коршунов!







ТУЖЛИВАЯ ДІВА


Не роса паде, — а туча

На отчизну дорогу,

Не росте цвітка цвітуча

По шовковому лугу.

Кождим ранком я виходжу

І білою ножков броджу,

Цвітки не урву,

Вінка не сплету.

Цвітко моя дрібненькая,

Весна моя пізненькая,

Коли ж вас узрю?


Не вітрець віє — а буря

По родимій стороні,

Не кує сива зозуля

В нашім садочку мені.

Все я бурю люту молю:

Не вій, буре, по роздолю,

Не вій по лісу,

Не вій по саду, —

Ти зозулю іспугала,

Моє щастя розогнала,

Где ж я їх узрю?


Не летять веселі хмарки

По голубим небесам. /508/

І не світять звізди яркі

Молодим моїм мечтам.

В тихий вечір, в тиху нічку

Не одну я шлю гадочку,

Не одну сльозу

За землю мою.

Земле моя рідненькая,

Сльозо моя тяженькая,

З вами я жию!








ГОЛУБКА


На яворі на зеленім

Сива голубка сидить,

Виплакала свої очі —

Єй миленький не летить;

Не летить ні із-за моря,

Ні з-за широких полей, —

Вірно, він не знає горя

І розпуки єй.


Все вона глядить поранком,

Чи вість мила не прийде,

Вечір вітру ложидаєсь,

Чей єй жалі занесе;

Занесе к її милому

І умолить у него,

Щоби серденьку бідному

Раз легше було.


Вітер віє, повіває,

В листах явора шумить:

Не діждатись милой вісті, —

Хто голубку утулить?

Ой не муч, голубка сива,

Серця бідного раз в раз,

Прилетить к тобі, тужлива,

Твой миленький в час.



/509/







ЧОВЕН


Розбилася хмара над рвучов рікою,

Човнок одинокий летить по водах,

До пристані рветься, борючись з грозою,

То пірне, то всплине, аж згибне в волнах.


Так бідноє серце на жизні просторі,

Покинувши берег, родний берег свій,

Спокою глядіє з грозов в розговорі,

Аж в зимной могилі найде сопокій.







ПОХОРОНИ


Тихий вітер повіває,

З колокольні дзвін унил

За покійником ридає,

Перед часом ще він жив.


Томний путник шле моленя

О покойника душі,

І думає: за мгновеня,

Може, так задзвонять мні.


Сумний дзвін, як поморок темний,

Воздухом несеться вдаль;

Узи він ізверг туземні,

За чим, друже, тобі жаль?


Вірний друг в приютній хаті,

Ти навік простився з ним;

Не ридай, однак, по страті,

Відь кінець такий нам всім!







ВВЕДЕНІЄ


Під тихий вечер я спою,

Ударю в гусль мою,

По ній перстам моїм проткнутись,

Наново Русі припом’янутись. /510/


Ви, милі други, други всі!

На нашім очазі

Приютний вогничок зажжіте

І меж себе мене прийміте.


Ударю в гусль по-своєму,

Награди не візьму;

Безмездно піти я родився

І бідной гуслі посвятився.


Гусль бідна ти, як мій народ,

Як жалкий мій народ:

Позбавлені преукрашеній

Народ і гусль моя в смущенні!


І звук той гуслі, яко шум

По лісі руських дум,

З-під струни притисненої рветься,

Печально, грусно вдаль несеться.


А сохранить хто, братя, з вас

О мні в щасливий час

Воспоминаня хоч одноє, —

Спасибіг руське вам за тоє!








МИ В ЛУГ ПІДЕМО


Ми в луг підемо з косами

Та станемо вряд,

Луг устелиться травами

Скошений під лад;

Кожний з нас сокіл-легінь,

А всі разом, як один.

Як нам коси затупіють,

Поклеплем клепцем;

Руки наші не омліють,

Скосим луг бігцем.

Лиш тоді відпічнемо,

Як травицю зітнемо.



/511/







ТОСТ ДО РУСІ


Дай, дівчино, нам шампана,

Ми з шампаном і з тобов

Проспіваєм ніч до рана

За шампана і любов.

За твої хороші очі,

Очі, лиця, брови п’ю,

П’ю, любима, до півночі

За дівочу честь твою.

Гей, за нарід чаша тая,

Я за нарід душу ддам,

Слава, мати дорогая,

В мучеників зложить храм.

Що там серцю до кордонів,

Серце видить тільки люд.

П’ю до Русі, до мільйонів,

Плоди Русі там і тут.

Дай шампана і не бійся,

Не спалить вино мене;

Пий же з нами, розігрійся,

Видиш, рветься і жене.

На погибель всім тиранам,

І погибель долі злій,

І погибель тим кайданам,

Що скували нарід мій.

П’ять столітій на прокляття,

А прокляття — Русі месть

І будучність, і завзяття,

А завзяття — Русі честь.

Сторгнем напір, чорноока,

Гей, вторує нарід нам

Від Уралу до Вислока

На погибель ворогам.




* * *


Поле моє, поле,

Костьми ізоране,

Груддю волочене,

Сльозами залляне... /512/

З-під серця, з-під груди,

Скажи мені, моє поле,

Где єсть добрі люди?


Поле моє, поле,

Прадідний добитку,

Чому мені не мати

Із тебе пожитку?

Не мати пожитку

Через злії люди,

Скажи мені, моє поле,

Коли добре буде?


Поле моє, поле,

Тяжка кервавизно,

Я тебе віддавна

Засівав надежно!

Засівав надежно,

Посвящав всі труди,

Скажи мені, моє поле,

Коли легше буде?









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.