Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 513-544.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





Олександр Васильович ДУХНОВИЧ
1803 — 1865




Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803 р. в с. Тополі, Гуменського округу на Пряшівщині (тепер Чехословаччина) в родині священика. Початкову освіту одержав дома. У 1813 р. О. Духновича відвезли до Ужгорода для завершення початкової освіти та вступу до гімназії. У 1816 р. помер батько, мати з шістьма дітьми залишилась без засобів до існування, і найстарший, Олександр, всупереч великому бажанню студіювати землемірство, змушений був вступити до духовної семінарії в Ужгороді (1823).

Після закінчення семінарії О. Духновича призначили службовцем єпархіальної концелярії у Пряшеві. Не витерпівши жорстокої експлуатації єпархіального начальства і нужденного животіння, О. Духнович 1830 р. втік до Ужгорода. Але пряшівський епіскоп перешкодив йому влаштуватися на посаді, і О. Духнович став домашнім учителем ужгородського урядовця.

1833 року О. Духновича знову відкликали до пряшівської єпархіальної канцелярії. Незабаром він був призначений адміністратором у с. Комлоші (тепер Хмельова), а через рік священиком у с. Біловежі. Через чотири роки йому дозволили пе-/516/рейти до іншої єпархії, і до січня 1844 р. він працював на посаді нотаріуса консисторії в Ужгороді, а в 1844 р. назавжди переселився до Пряшева.

До подій в Угорщині 1848 р. О. Духнович поставився неприхильно, бо, як стверджує він в автобіографії, угорська буржуазія не зважала на права інших націй, не визнавала елементарних прав українців на Закарпатті. У квітні 1848 р. за освітню діяльність його було арештовано, а після звільнення письменник довгий час перебував під жандармським наглядом.

Різноманітна діяльність О. Духновича (письменник, історик, педагог, видавець, журналіст і громадський діяч) тісно пов’язана з культурним відродженням у Галичині. Письменник присвятив себе праці на користь народові, вболівав за його гірку долю і мріяв про світле майбутнє. Гостре політичне спрямування мають його драматичні твори «Добродитель перевишає багатство» (1850), «Головний тарабанщик» (1852), в яких він затаврував зрадників народу, багатіїв, високих урядовців. В історичній праці «Истинная история карпатороссов» Духнович виступив з протестом проти мадьяризації українського населення в Угорщині.

Художня спадщина О. Духновича не рівновартісна: цінніші ті твори, в яких письменник йшов від фольклору і народної мови, а не від вимог «високого стилю» з його штучною мовою.

Багато сил віддав О. Духнович на організацію сільських шкіл, народної освіти. Написав для цього педагогічні праці «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (І ч., 1857) та «Педагогия специальная» (загублена в рукописі).

Помер О. Духнович 30 березня 1865 р. в м. Пряшеві.








ПОЕЗІЇ




ВРУЧАНІЄ *


Я русин бил, єсмь і буду,

Я родився русино́м,

Чесний мій рід не забуду,

Останусь єго сино́м;

Русин бил мій отець, мати,

Руськая вся родина́,

Русини сестри і бра́ти

І широка дружина́;

Великий мій рід і главний

Миру єсть современний,

Духом і силою славний,

Всім народам приємний.

Я світ узрів під Бескидом,

Первий воздух руський ссав

І кормився руським хлібом,

Русин мене колисав.

Коль первий раз отворив рот,

Руськоє слово прорік,

На азбуці первий мій пот

З молодого чола тік.

Руським потом я питан бил,

Руським ішов расходом

В широкий світ, но не забил

З своїм знатися родом. —

І тепер, хто питаєт мя?

Хто кормит, хто мя держит?

Самоє руськоє плем’я

Мою годность содержит! /518/

Прото тобі, роде мій,

Кленуся живим богом,

За печальний піт і труд твій

Повинуюся долгом.

І оддам ти, колько могу,

Прийми той щирий дарок,

Прийми вот маленьку книгу

І сей письменний рядок;

Прочеє ж не забуду,

Серця моєго скруху

Пожертвити; — я твій буду,

Твоїм другом і умру.



* Присяга, шлюб.








САМОТНІСТЬ


Без друга і без милой

Сам ходжу по лугах,

Ходжу з душею унилой

Єдин по берегах,

Хоть збираю куспорки,

І цвіт я збираю,

Но сердечнії тоски

Тим не облегчаю.


Зриваю я цвіточок

І в мислі говорю:

Кому сплету віночок,

Кого ним подарю?

І в мислі сей познаю,

Що всігда жалію,

Що самотний воздихаю,

Друга не імію.


О, уже я нині вижу,

Що без друга ніт утіх,

Що покоя не находжу,

Все мні мерзость, все мні гріх.

Як нещасний плінник вию,

Обриднаю самотність,

Плачу і кричу, проклинаю

Убігшу мні свободність. /519/



Поезія О. Духновича «Незабудка». (Фотокопія автографа). /520/








ПІСНЬ О СВОБОДІ


Любо граєт, бистро трептить

Птиця в румній зориці,

Із вітки на вітку летить

Во зеленій дебриці;

Рябі луги

І береги

Єй служать, ю веселять.


Но нещасна, непозорна,

Коль другочка глядаєт,

Бідна птичка, непокойна

В мрежу ловця впадаєт;

Птиця кричить,

Ловець плещить,

Вона плаче, він скаче.


Так я сльози проливаю,

Убігшую свободу

Обридная, все страдаю

Мою участь молоду.

Но все поздно,

Уж все трудно

Вовіки пленен буду!








НЕЗАБУДКА


Ой пойду я по долинах,

По зелених розвалинах,

Пойду, где птички поють,

Где пестрі цвіти цвітуть;

Знайду я там цвіток драгий,

Що мні наганет вік благий.

Сей цвіточок не рум’яний,

Не златоглов, не жовтавий,

Мій цвіточок маленький

Не пестрий, не біленький;

Мій цвіточок вида того,

Як око мого милого:

Він, як небо, сивенький, /521/

Прекрасний і миленький.

Він не ростет во городах,

Во палатах, в ніжних садах,

Він цвінет под бережком

За черчащим поточком.

Не маєт пах благовонний,

Бо він єсть, як я, невинний.

Він не вонит, не тронет,

Лем весело все цвінет.

Сей цвіточок єдин видів,

Когда мя милий увидів,

Когда мене полюбив —

Цвіточок сей свідитель бил.

Сей цвіточок єдин слишал,

Що мні мій миленький шептал,

Когда мні подав ручку

При зеленом поточку.

О ти, цвітку, добре знаєш,

Бо ти єще пам’ятаєш,

Як він тебе ізорвав

І мні во подарок дав.

І говорив: «Ти миленька,

Серце моє, ти драженька,

Молю тя: моя буді

І мене не забуді».

Як мні сія слова сказав

В лице, в уста мя полобзав,

Сині очка заслезив

І так далей говорив:

«Єсли ти моя не будеш,

Але-бо мене забудеш,

Так ісчезнет мні весь цвіт,

Унилий будет мій світ».

І сказав мні: «Да, сей цвіток

Будет достовірний свідок,

Що ми собі віщали,

І любов обіщали.

І прото він незабудка

Наречеться аж довіка:

Ми єго не забудем,

Поки єдно не будем». /522/







ПОМ’ЯНИК *


Ой било то та й било,

Шкода, що ся ізбило,

Коль я мислями блудив

І дівушку полюбив.

Но дівушка полоха

Лиш сміялась: «Ха-ха-ха!»


«О дівушко, знай бога,

Не будь ко мні так строга.

Я тя люблю, люб меня,

Я уж твій, ти будь моя».

Дівушка на то глуха,

Схохоталась: «Ха-ха-ха!»


Я к дівушці близенько:

«Поди ко мні, серденько!

О дівушко, пожалуй,

Дай хоть один поцілуй».

А дівушка до сміха

Одвічала: «Ха-ха-ха!»


«О дівушко дорога,

Молю я тя для бога,

Гляні на мою муку,

Подай білую руку,

Лиш ти моя потіха».

А дівушка: «Ха-ха-ха!»


Я дівушку за личко:

«Люби мене, горличко,

Посмотри на мя хоть раз,

Полюби мя хоть на час».

А дівушка-хитруха

Захохочет: «Ха-ха-ха!»


Я дівушку за губку:

«Дай поцілуй голубку,

Дай лиш один поцілуй,

Дай, бідного помилуй.


* Спогад. /523/

Ніт в нім лесті ні гріха».

А дівушка: «Ха-ха-ха!»


«Ой дівушко, що чиниш?

З ким мене переміниш?

Я тя люблю єдину

І за тобой загину».

А дівушка все лиха,

Усміхнеться: «Ха-ха-ха!»


«О дівушко, єще раз

Поглянь на мене сей час,

Не возмущай мою кров,

Прийми гарячу любов».

А дівушка, та блоха,

Одскочила: «Ха-ха-ха!»


Така моїй любві мзда

Да тщетна вся надєжда,

Долю мою безславив

І дівушку оставив.

Тепер уж я: ха-ха-ха,

А дівушка... старуха!

Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Ти остала старуха!








ПІСНЬ О ПРИДВОРНІЙ ЖИЗНІ


В ніжних дворах я довго жив,

Гіркую сладость вкусив,

Властям все підданий служив,

Злоє добро іскусив;


Много раз високо сидів,

Много раз бил потуплен,

Много мудрих, дурних видів

І сам бил часто пленен;


Не желав я, що на світі

Токмо достати власті,

Трудився во всім животі

Ради слави і честі; /524/


О, коль много ночей не спав,

Непрестанно трудився,

В іскушенія часто впав,

Но іним не журився!


Токмо милість владетеля

Получити і любов,

Токмо пишна властителя

Прелестити знову внов.


Я веселим показався,

Хотяй дуже смутний бил,

Я покірно знизовався,

Хоть бодрий дух мя будив;


Воля владетеля мого

Била воля і моя,

Я осторожно внимав того,

Не чувствовав покоя;


Коль владетель мій смутився,

Тогда я ся зажурив,

Коль он плясав, веселився,

Я з ним все ся веселив;


Коль владетель болезновав,

Я єму страсно сожалів,

І хотяй біль не чувствовав,

Тучею гірко сльозив;


Когда он брашно * розказав,

Я тогда голоден бил;

Словом, що він мні показав,

Я сіє все повторив.


* Пожива, страва.


Єсли він малий мрак видів,

Я грімку бурю сказав,

Єгда він тучу увидів,

Я єму громи признав; /525/


Словом, я всігда єму жив:

Єму спав, ставав і їв.

Єму тілом, духом служив,

Но я єго не любив!


Бо то єсть став придворного,

Щоби він і свій не бил,

Щоби єго, покорного,

Властитель видів, любив;


Так як мотиль легкомислий

По цвіточках літаєт,

Но он для себе промислий,

Лем сладкий сік зриваєт;


Так пролітна пчола в полі

Цвіточкам ся кланяєт,

Но всігда по своїй волі

Мед от всіх висисаєт;


Виссавши же сік от єго,

Цвіточка оставляєт,

Єгда же усхнет, на него

Більше і не внимаєт;


Так я владику почитав,

Не щоб єму послужив,

Но о сем лестно мудровав,

Щоб собі полезний бил.


О придворний! Властям предан,

Оним всігда служити

Єсть повинен, гірким сластям

І мамоні жертвити.


Своєй він не чуєт волі,

Зависть і страх зо всіх стран,

Він одрікся своєй долі,

Лестникам єсть весь предан;


Он в тих мєстах пребиваєт,

Где би і сам не хотів,

Кратку потіху пізнаєт,

Но сто раз ю претерпів; /526/


Що в серці, душі чувствуєт,

То не смієт сказати,

Сліпий, німий і не чуєт,

Сам ся не може знати;


Любимцям послідовати

Должен, хоть їх не любить,

Себе низько піддавати

Знаєт — сам себе губить;


Всегда господню супругу,

Хотя бридка як чорт єсть,

Лобзати і на вислугу

Єй стояти должен єсть.


Много рази любимому

Мальчику ся кланяти,

Дари приносити єму,

Повинен ся вручати;


Бо то мальчик, милий слуга,

Много может шептати,

Коли лестно господина

Ведет на покой спати;


Часто псика господнього

Повинен єсть гласкати,

А як би представленого

Должен лестно ласкати;


Неправедність похваляти

І врага полобзати,

Господен двір все хвалити,

Приятеля не мати;


О вірності говорити,

Хотя ю не познаєт,

Чуднії діла творити

Должен, хоть нич не знаєт.


І про сію тяжку службу

Яка єму заплата?

Про всю старость, про всю тужбу

Єсть надєжда багата!


/527/








ЖАБА


(По лаборському вираженію)


Што там кричит

А што гучит,

Який дідько наперат?

Чи то рано, чи то сночи,

Чи в полуднє, чи впівночи

Скарідно ся роздерат?

Чей сорока-

Білобока?

Чей ворона ся давит?

Скреже зубами: кра-кра-кра,

Дусится грудьми: ква-ква-ква.

А чей дідько ся бавит?


То ме-ре-ке,

То бе-ре-ке,

Ко-а, тре-те, три-ти, тав;

Гучит, гі сова: гу-гу-гу,

Скучит, гі туток: ту-ту-ту,

Бреше, гі пес: гав-гав-гав.

То не птиця,

Бо галиця

Не на дереві черчит.

Ай по млаці чеперится

І у воду занурится,

По болоті верещит.


Тепер знаю,

Понимаю,

Што за біда так бреше:

То страпата, коропата

Ряба жаба, ой проклята,

У болотищу креше.

О ждай, ряба,

Брида жаба, —

Дідько би тя брав і чорт! —

Прийдут німці, рукавиці

Стягнут ти і ногавиці,

Замовкне твій громкий рот.


/528/







ЛЮБОВ МИЛОЙ І ОТЕЧЕСТВА


Помни, помни, любезний друг,

Що ти мені говорив,

Коль жаром твій горящий дух

Моє серце отворив;

Когда невинна наша жизнь

Одна радість, одна болізнь

Била, і взаїмна страсть,

Когда всі наші успіхи

Били сладкії утіхи,

І весь мир лиш одна сласть.


Не поминай, уж минуло,

перейшло тоє врем’я,

Тоє серце застинуло;

Воно мні тяжко брем’я,

Бо нас о преділ нещасний

Граничить, і той ужасний,

Судьбиною розділить,

Покорися її власті

І ти, забудь сія страсті,

Мні не вільно уж любить.


О жестокий! Мні забути

Навіки не мож тебе,

Я щасна не смію бути

Нікогда, кроме тебе,

Без тебе моя жизнь мертва,

Я лєсті, обмана жертва,

Я навіки унила,

Коль ти прелестним обманом

Стався врагом і тираном

Той, що ти била мила.


Не поминай лесть, і обман,

Той гріх мене не ранить,

Я вищою силою зван,

Вона мене охранить,

Отділа сего причина

Не я, но строга судьбина,

Противо ней хто годен?

Вона то оприділила, /529/

Щоби ти моя не била

І щоб наш жар безплоден.


Судьба, судьба, о нещасна,

Таж мене осудила;

О свирепа, о ужасна,

Невинну погубила,

Но однако все ти винен,

Чому бил судьбі повинен

І чому мене любив?

Ти участь твою предвидів,

Ти і мою тоску видів,

Чому дух твій не одкрив?


О, не мучи серце страсно,

Пространний для тебе світ,

Не мучись тоской напрасно,

Для нас уже любві ніт,

Мене-бо пламень знатнійший

Палить, і превосходнійший

Невгасимий єго жар,

Мене звет сила природна,

Історнет любов народна,

Я єй пожертвився в дар.







ТОСКА НА ГРОБІ МИЛОЇ


Подувай, вітрику,

Подувай легонько,

Най моя миленька

Спочине тихонько,

Двигнися печально

В глубокій жалобі,

Не дерзай віяти

На єй чорнім гробі;

Опасно * прилети,

Щоби твоя сила

Моєй милій покій

Не поколотила.


* Обережно. /530/


Рум’яна розочко,

Тихо розвивайся,

На єй тяжкий гробик

Зовсім не склоняйся,

Бо під ним другая

Розочка, як і ти,

Вічно почиваєт

Лишена красоти.

Веселі птичечки,

Тихо щебетайте,

Над зеленим гробом

Опасно літайте,

Щоб моя миленька,

В матерній утробі,

Сладко почивала

В тім незрілім гробі.

Нічнії тумани,

Оттуд убігайте,

Сладко-покійний єй

Сон не возмущайте;

Лиш дряхла вербочко,

Смутно розвивайся,

По зеленій дерні

Щедро розширяйся,

Спусти долів тонкі

І гиблящі лози,

Щоб там не достигли

Кудряві морози.

Шум’ящий поточок,

Розливайся стиха,

Бо ти бил нєкогда

Єй блага утіха;

Розливайся тоской,

Горни всі напасті,

Би ю не взбудили

На новії страсті.

Ручейку, не шуми,

Бо мої жостокі

Очі проливають

Довольно потоки.

Вони совокупно,

Споєні тоскою,

Пролляються, потекуть /531/

Ужасно рікою;

Удалітесь отсюд

Таже древні сміхи,

Радості, забави,

Пустії утіхи,

Бо тут пребиваєт

Безконечні печаль,

Стон, плач, ужас і боль,

Тяжар серця і жаль;

Сюда не засвітит

Золота денничка,

Ані не запієт

Прелестная птичка,

Кромі чей заблудша,

Лишена другочка,

Прилетить на гіркий

Стон сива горличка.

Столисточна роза

Тут ся не розвієт,

Где моя миленька

Смутно ся розгнієт.

Вона розпадеться

Без болізні, смутка,

Моєго серденька

Вічна незабудка!

Лиш на узком гробі,

На смутній могилі

Будет зеленіти

Трава в кождій хвилі;

Будет буйно рости

Травочка зелена,

Моїми сльозами

Щедро орошена;

Будет незабудка

Жовто-синьо цвісти,

Моєму серденьку

На жалобні вісти.

Бо я ю осторожно

Буду сокотити,

От всякой напасті

Приліжно хранити.

На дерновий холмик

Все позор давати, /532/

Гіркими сльозами

Єго поливати.

А коль не возмогу

Лічно сутствовати,

Жалостная душа

Тут будет стенати.

Тут я в смутной мислі

Непреривно буду,

Пока ся не мину,

Пока ся не збуду.

А коль я ослабну

От жаркой жалоби,

Побіжден судьбою,

Нещасної злоби,

Ви, братя, помніте

Мою страсну тужбу,

Учиньте послідну

Падшому ми службу:

При миленькой гробі

Яму ісконіте,

Сосхнутоє тіло

При ній погребіте.

Ізсічте пам’ятник

В кожі смутной верби,

Да будет свідетель

Двух сердець жалоби,

Да кождий, увидя

Дерновий той покров,

Скажет, пожалуй:

«Се тут лежит любов».








ЕПІТАФІЯ


ілі надгробная надпись славного п’яниці


Под сим чорним гробом,

Где ростуть горчиці,

Почиваєт горло

Бідного п’яниці.

Він сорок п’ять годов

Все в корчмі пребивав,

Горьку паленочку,

Як воду, попивав; /533/

Где часто ночував

Під жидівським плотом,

Заснув, розлучився

З гореньким животом;

Плаче мати з дітьми,

Сльози ллють до гробу,

Бо любезний няньо

Пропив їм худобу.

Зажурився і жид,

Плачуть му і діти,

Бо не буде кому

Уж паленьку пити.







КАЗКА


Стрітилися сліпий з хромим,

Стали розмовляти.

Ким способом собі в світі

Можна б помагати?

І вдруг закличився совіт:

Взяв сліпий безнога,

А хромий му показував,

Куда єсть дорога;

Сего глаза, того ноги

Купно ся слагають,

Так-то бідні собі в нужді

Мудро помагають.








НЕНАСИТИМІСТЬ


Знаєш, ніколи що не насититься? —

Підлої хтивості око:

Вкинь всі багатства — ще не наповниться

Ями той дно глибоко!







ЩО БИВАЛО — ЄСТЬ І НИНІ!


Як тепер єсть, так і било,

То весело, то унило.

Бивал день, била і ноч,

Раз погода, то знов дощ. /534/

Люди їли, люди пили,

Грішили і чесно жили,

Прилежний все роботав,

А лінивий і вдень спав.


Багатим все ізбивало,

Убогим недоставало,

Все бивал розличний сан,

Били слуги, бил і пан.

Били і суть люди праві,

Били хитрі і лукаві,

Били мудрі, і таки

При них били дураки.


Добрі люди все любились,

Злії за губи водились,

Старці в церкву радо йшли,

Молодії до коршми.

Одні богу ся молили,

Другі на судьбу худили,

Бил добрий і злий народ,

І плідний і лихий год.


Били сейми і собори,

Перемир’я і роздори,

І война била, і мир,

Чума, голод — потім пир.

Біднії всегда страдали,

Все лиш гроші панували,

Той найчастше тучно жив, Хто обманял і крутив.


Женщини всегда бивали,

Яко цвіти в модній зали:

Легкі, зміннії, як вітр,

Їх обичай всегда хитр.

Молодці все хвати били,

І дівчата їх любили,

Вінчалися з ними враз,

Як прийшов на теє час.

Як тепер, так прежде било,

І весело, і унило, /535/

І так будет всегда тут,

Докіль люди ще живут.

Лиш одного не бивало,

Що тепер аж вот настало:

Не бивало в п’ять аршин

Дутих женських кринолин.









ВОЗВОЄНІЄ


Що минуло, загинуло,

Во вечності уж да спит,

А що живет да не гниєт,

Но принесет жизні цвіт!

Дух і тіло, ступай сміло,

Куда розум поведет,

Лиш помало через скали,

Рівнинами — орлом в лет!


Ожидати — нич не мати,

Так до праці, братя, враз!

Ми заспали, занедбали,

Рівноправність будить нас.

Що закрито і зарито,

Держить в тайні природа,

Одкривайте, розвивайте —

Ви сини всі народа!







ПІСНЬ ПРОСТОНАРОДНА


«Прийди ти до нас

Хоть на малий час.

Хочеш вечір, хочеш рано,

Хоч убрано, хоч подрано

Прийди ти до нас!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Ані вечір, ані рано,

Ні убрано, ні подрано

Не пойду до вас». /536/

«Прийди ти до нас

Хоть на малий час,

Дамо ти масной сметанки,

Наваримо ти стеранки,

Прийди же до нас!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Не хочу вашу сметанку,

Не хочу вашу стеранку,

Бо те все ваш квас».

«Прийди ти до нас

Хоть на малий час,

Дамо ти сира, жентиці,

Ізбієм ти яєчниці,

Прийди же до нас!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Не хочу вашу жентицю,

Ні сира, ні яєчницю,

Не пойду до вас!»

«Прийди ти до нас

Хоть на малий час,

Наваримо ти пироги

З сиром, маслом — о три роги,

Прийди же до нас!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Не хочу ваши пироги,

Хоть би били о сто роги,

Не пойду ні раз».

«Прийди ти до нас

Хоть на малий час,

Раді будуть тобі наші,

Наварять ти з медом каші,

Ой прийди сейчас!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Не хочу гостини ваші,

Ані меду, ані каші,

Не пойду до вас!»

«Прийди ти до нас

Хоть на малий час, /537/

Дамо ти доброй горілки,

Вина, пива і медівки,

Погостимся враз!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Не хочу вашу горілку,

Вино, пиво, ні медівку,

Не хочу ні раз!»

«Прийди ти до нас

Хоть на малий час,

Дамо ти грушки, оріхи,

Сливок, яблок і два міхи

Понесеш од нас!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Бо у мене зуби лихі,

Я не кусаю оріхи,

Не пойду до вас».

«Прийди же до нас!

Ой пожалуй нас,

Напечемо ти баники,

Капустинки, сировинки,

Погостишся в нас!»

«Не пойду до вас

Ні на малий час,

Не хочу я капустинки,

Сировинки, маковинки,

Не хочу од вас!»

«Прийди же до нас,

Ой послухай нас,

Дамо ти красну Оленку,

Чорнобриву і біленьку,

Прийди же сейчас!»

«Так лечу до вас

І на вічний час,

Про мою милу Оленку,

Чорнобриву і біленьку,

Пойду і сто раз!»


[1865]



/538/






ДУМА НА 60-ЛІТНІЙ ДЕНЬ


Літа мої молоденькі,

Щасливії літа,

Ви мні били так миленькі,

А не вжили світа!

Ви убігли без радості,

Як раном буйні сни,

Ісчезли без веселості,

До вічної бездни.

Юність моя веселая,

Куда ся поділа?

Як ласточка крилатая,

Куда полетіла?

Полетіла не в теплий край,

Багату отчину,

Не достигла блаженний рай,

В щасливу родину.

Ластівочка одлітаєт

Осіню в теплий світ,

Но весною повертаєт,

А моїх літ уж ніт!

Ластівочка повертаєт

І запоєт знову,

Юність моя не вертаєт

На сіду голову.








РАДУЙТЕСЯ, СОКОЛЯТА


Радуйтеся, соколята,

Вам зоренька світаєт,

Плещіте, руські дитята,

Вам-бо весна блистаєт,

Вітри з юга подувають —

І морози ісчезають,

Обновилась природа,

З ней народна свобода.

Соколи уж гніздо виють

По скалистим утесам,

Нанесено яйце гріють

По дубровам і лісам, /539/

Ісправно дом устрояють

З м’яких пер’їв складивають,

Щоб нести в нім любові плід,

Щоб не пропав власний рід,


Стройте стіни, будуйте дом

З чувственного мрамора,

Оставленний уж прадідом

Обновить уже пора,

Стройте гніздо для потомків,

Для будучих рідних внуків,

Сійте багато сім’я,

Щоб задержалось плем’я.


Бог дасть росу і погоду,

В нім надежда і в людях:

Ростет плод з власного роду

І по скалистих горах.

Лиш будуйте на скалі дім!

Не вредит му вражий грім,

Обновите старий внов

Для будучих вам синов.


Бо од пола чесна, здрова

Родиться все чесний пол,

А од гнізда соколова

Вилетить бистрий сокол!

Сова родить лишень сову,

А глупець глупу голову,

Хто учився яку піснь,

Таку поет во всю жизнь.


Так же, братя-соколята,

Підлітайте, весна тут,

Змагайтеся на крилята,

Вам стелиться новий путь!

Стройте гніздо, підлітайте,

Теплим пір’ям зігрівайте,

Бо то желаєт любов

Для рідних ваших синов.


[1862]



/540/








ПОСЛІДНЯ МОЯ ПІСНЬ


Ой дитята-соколята,

Змагайтеся на крилята,

Бо я уже сокіл старий,

Уж мні крила поломані.


Горі долів літаючи,

Свої діти питаючи,

Од юності до старості

Ізнемогли жили, кості.


Ах, літав я і високо,

Понурявся я глубоко,

Плив я по шумним струям,

Без кормщика правив сам.


А колько-то стихій бурних,

Колько молній і стріл буйних

Ізніс од врагов природних,

І од чужих, і од родних.


Не красився пір’ям чужим,

А кріпився духом дужим,

Не ізміняв ні на страстях,

Терпів біду в тих напастях.


Скубли враги зо всіх сторон,

Виставляли мя на сором,

Розбивали, як колокол,

Но я остав старий сокол.


Бил соколом для родини,

Співав пісні соколини,

Учив так і вас співати,

По-сокольому літати.


Так, дитята-соколята,

Змагайтеся на крилята,

Старий сокіл вже не может,

Він вам більше не поможет. /541/


Білий ваш світ, білий світ,

В нім доселі гріха ніт,

Не беріте чуже пір’я,

Бо то ваших лиш потеря.


З мислію о горній жизни

Жийте благо для отчизни,

А чужини стережіться.

Чуже в нас не устоїться.


А я звершив мою жизнь,

Днесь пою послідню піснь,

Піснь послідню для вас милих,

Соколиків сизокрилих.


На Бескиді в ріднім краю,

В тім ісконно руськім раю,

Де світ узрів, там лежати

Хочу, вічно спочивати.


Схороніте мя в дубраві,

При скалах в густій темряві,

Самі здорові співайте,

А на батька пам’ятайте!








НАДГРОБНЕЄ О. ДУХНОВИЧА


Тополя колибель,

А Стакчин кормитель,

Ужгород учитель,

Пряшів мні погибель.

Ієрей і учитель,

І письмоводитель,

Да стихотворитель.

Учив добродитель,

Позвав мя спаситель

Во вічну обитель,

Упокойся, льститель,

Мій бідний гонитель. /542/








ЛОГОГРИФИ


Все єсть пространнійший

Чисто руський округ,

Там ліси, вертепи,

А по долинах луг.

Первий будет в нім верх,

О, за ним долина,

Без винниць, без гроздей

Заключаєт вина;

Чистим руським духом

Все ся величаєт,

Однако ж родимих

Другів розлучаєт.

(Верх+о+вина)



* * *


Кто тя направляєт

І мудрості учит,

Так ся називаєт,

Всягди честь получит;

Мислите * на него —

Будет весь злосливий,

Без чувства, без серця

Враг немилостивий.

(Учитель Мучитель)



* * *


Один слог, букви чотири,

Єсть то звір страшливий,

Овцям, козам і гачатам

Єсть немилостивий.

Но без хвоста єсть сильний скот,

Коль молотить — не в’яж му рот.

(Вол + к)


* * *


Без люди ** — убогий мужик,

Чорну землю поре,

Придай люди — хищна птиця,

Летить і за море.

(Оре + л)



* Назва букви М у старослов’янському алфавіті.

** Назва букви Л у старослов’янському алфавіті. /543/









ЗАГАДКИ


Білим як сніг я родився,

Возрастом зелен остав,

Но так ти мя не доткнувся

І молодця не внімав.

Но коль тіло почорніло,

А серденько скаменіло,

Тогда-сь мною пользовал.

(Черешня)



* * *


Хоть в школі биваю,

Сама нич не знаю,

Однако ж мудрості

Другим подаваю.

Од мене, хоть німий,

Язика ся учить,

Хто хочет, од мене

Розума получить.

(Книга)



* * *


Мене мати породила

Твердою зимою,

Я маму знову сплодила

Теплою весною.

(Вода і лід)



* * *


Така біда черевата,

Як многогрішний багач,

Він не прядет, лиш все снуєт,

Як деякий лихий ткач.

Хоть безрукий, сіти плете,

Як іскусний решетар,

Ловитва — все єго діло,

Но не ловець, ні рибар;

Зависливий, як хитрий враг,

Лукаво засідаєт,

Невинноє животноє

В сіті лестно уловляєт.

(Павук)



/544/



* * *


Два сини, два отці

Три риби зловили,

Без всякої распрі

Так ся поділили,

Щоб каждому одна ціла

Досталася без розділа.

(Отець, син і внук)









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.