[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 459-476.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ



1 Histoire de І’ancien gouvernement de la France avec XIV Lettres Historiques sur les Parlemens ou États-Généraux. La Haye, 1727. Останній із листів має назву «Про феодальне управління та заснування феодів» (Détail du gouvernement féodal et de l’établissement des Fiefs — t. I, p. 286), і ми читаємо там (с. 300) таку фразу: «Я навів уривок із цього ордонансу, вважаючи, що він дає точне уявлення про стародавній феодалізм»

2 Хто з французів, у чиїй петельці сьогодні червоніє стрічка або троянда, знає про те, що одним із обов’язків, який накладала на них їхня перша конституція від 19 травня 1802 p., було «боротися проти будь-яких спроб відновити феодальний лад?»

3 Phédon, 109 Ь.

4 Auctores Antiquissimi (Mon. Germ.), t. XI, p. 362; Widukind, 1, 19.

5 Кожна історична праця, хоч би якому широкому колу читачів вона була адресована, ставить перед своїм автором практичну проблему, яка належить до тих, що їх найскладніше розв’язувати, — проблему посилань. Справедливість, можливо, й хотіла б, щоб у примітках давалося якомога більше назв тих учених праць, без яких ця книжка не змогла б існувати. Проте, ризикуючи, можливо, накликати на себе слушні звинувачення в невдячності, я визнав за ліпше доручити бібліографії, яку мій читач знайде в кінці книжки, завдання провести його дорогами високовченої літератури. Натомість я зробив для себе законом ніколи не цитувати жодного документа, не давши кожному бодай трохи досвідченому дослідникові засіб віднайти згадуваний уривок і переконатися в слушності пропонованого тлумачення. Якщо я не даю прямого посилання, то це означає, що відомості, які даються в цитованому уривку та наявність добре продуманих покажчиків у публікації, з якої його взято, роблять згадуваний пошук достатньо легким. В протилежному випадку примітка має послужити вказівною стрілкою. Зрештою, для суду громадянський стан свідків важить набагато більше, аніж громадянський стан адвокатів.

6 Це назва, пам’ять про яку зберігає сучасне село Ґард-Френе. Але цитадель сарацинів стояла на березі моря й не могла бути на місці Ґарда, розташованого в глибині суходолу.

7 Сама назва угрів є, мабуть, тюркською. Те саме, либонь, можна сказати й про один із її варіантів — «мадяри», що спочатку, проте, імовірно застосовувався лише до одного з племен.

8 Lantbertus, Fita Heriberti, c. I, dans SS. t. IV, p. 741.

9 Flodoard, Annales, 937.

10 Léon, Tactica. XVIII, 62.

11 K. Schünemann, Die Entstehung des Städtewesens in Südosteuropa, Breslau, s. d., p. 18 — 19.

12 За умов, сформульованих досить неясно, що Угорщина стане королівством, див. P. E. Schramm, Kaiser, Rom und Renovatio, t. I, 1929, p. 153 ets. /460/

13 Історія етнічної мали «екстрафеодальної Європи» безпосередньо нас тут не цікавить. Зазначмо, проте, що оселення угрів на Дунайській рівнині розкололо слов’янський моноліт на дві половини.

14 Відношення цих скандинавських ґетів до готів, що зіграли таку значну роль у історії германських вторгнень, становить делікатну проблему, щодо якої фахівці досі не дійшли згоди.

15 Ті «нормани», яких іноді виводять на сцену джерела англосаксонського походження — до речі, ця ж таки традиція існувала й у самих скандинавських текстах, — це норвежці, протиставлені данцям stricto sensu.

16 Asser, Life of king Alfred, éd. W. H. Stevenson, 1904, c. 66.

17 Shetelig, Les origines des invasions des Normands (Bergens Museums Arbog, Historisk-antik-varisk rekke, nr. 1), p. 10.

18 Landnamabok, c. 303, 334, 344, 379.

19 Були запропоновані два головні тлумачення. Деякі ерудити виводять походження цього слова від скандинавського vik, затока; інші бачать у ньому дериват спільногерманського wik, слова, яке позначало бурґ або ринок. (Пор. нижньонімецьке Weichbild, міське право, і велику кількість назв населених пунктів, таких як Норидж, у Англії, або Брунсвік — Braunschweig — у Германії.) У першому випадку вікінг запозичував свою назву від назви затоки, в якій він чатував на свою здобич, а в другому — від міста, що його він відвідував або як мирний купець, або як озброєний грабіжник. Поки що не знайдено жодного вирішального аргумента ані для першого, ані для другого тлумачення.

20 R. Poupardin, Monuments de l’histoire des abbayes de Saint-Philibert, 1905, avec l’Introduction, et G. Tessier, Bibliothèque de l’Éc. des Chartes, 1932, p. 203.

21 King Alfred’s old English version of Boethius, éd. W. J. Sedgefield, XV.

22 Montelius, Sverige och Vîkingajäderna västernt («Швеція і походи вікінгів на Захід») в «Antikvarisk Tidskrift», t. XXI, 2, page 14 (кілька інших прикладів).

23 У величезній літературі, яка має стосунок до поеми, допоможе зорієнтуватися публікація Klaeber, 1928. Дата викликає суперечки, лінґвістичні критерії є дуже важкими для інтерпретації. Думки, висловлені в тексті, як здається, відповідають історичній правдоподібності: див.. Schüking, Wann entstand der Beowulf? в «Beiträge zur Gesch. der deutschen Sprache» t. XLII, 1917. Нещодавно пан Ritchie Girvan (Beowulf and the seventh century, 1935) спробував відсунути дату створення поеми десь аж до 700 р. Але він не пояснив, звідки взявся скандинавський вплив, такий відчутний у самому сюжеті.

24 Автор праці M. Petit-Dutaillis, La monarchie féodale, p. 63, вважає можливою домовленість між двома завойовниками, які начебто домовилися про поділ. Гіпотеза вельми винахідлива, але їй явно бракує доказів.

25 Мабуть, тоді ж таки, коли й Майн, який згодом було повернуто.

26 Згодом у різних регіонах Франції різні сеньйоріальні родини визнавали своїми предками норманських вождів: наприклад, сеньйори де Віньйорі та де ла Ферте-сюр-Об (M. Chaume, Les origines du duché de Bourgogne, t. 1, p. 400 n. 4). Один ерудит, пан Моранвільє, приписував таке саме походження домові Русі (Bibl. Ec. Chartes, 1922). Але певних доказів ми не маємо.

27 Flodoard, Annales, 924 (про Рьогнвальда).

28 Guillaume de Jumiéges, Gesta, éd. Marx, V, 12, p. 86.

29 Mabillon, AA. SS. ord. S. Bened, saec. II, éd. de 1733, t. II, p. 214. — Landnamabók, III, 14, 3. /461/

30 Saga d’Olaf le Saint, c. LX. Cf. traduction Sautreau, 1930, p. 56.

31 Nordenstreng, Die Ziige der Wïkinger, trad. L. meyn, Leipzig, 1925, p. 19.

32 Cartulaire de l’abbaye de Saint-Victor de Marseille, éd. Guérard, n° LXXVII.

33 Bibl. Nat., Baluze 76, fol. 99 (900, 14 sept.).

34 Ann. Bértiniani, 859 (avec la correction proposée par F. lot, Bibl. Ec. Chartes, 1908, p. 32, n. 2). — Regino de Prûm, 882. Dudon de Saint-Quentin, II, 22.

35 King Alfred’s West Saxon Version of Gregory’s Pastoral Care, éd. Sweet (E.E.S., 45), p. 4.

36 Cf. Vercauteren, Étude sur les cités de la Belgique seconde, Bruxelles, 1934, p. 371, n. 1; cf. pour Tournai, V. S. Amandi, III, 2 (Poetae aevi carol, t. III, p. 589).

37 Memorie e documenti per servir ail ’istoria del ducato di Lucca, t. V, 2, n° 855.

38 Заповіт короля Етелвулфа в Asser’s Life of King Alfred, éd. W. H. Stevenson, c. 16.

39 R. Poupardin. Le royaume de Provence sous les Carolingiens, 1901 (Bibl. Éc. Hautes Études, Sc. histor., 131). — L. Delisle, Instructions adressées par le Comité des travaux historiques... Littérature latine, 1890, p. 17. — Muratori, Antiquitates, 1738, t. I, col. 22.

40 Capitularia, t. II, n° 273, C. 31. — F. Lot, dans Bibl. Éc. Chartes, 1915, p. 486. — Chaume, Les origines du duché de Bourgogne, t. II, 2, p. 468 — 469.

41 Jolliffe, The constitutional history of médiéval England, Londres, 1937, p. 102.

42 Saga d’Olaf le Saint, c. XX (trad. Sautreau, p. 24).

43 Adémar de Chabannes, Chronique, éd. Chavanon, III, c. 44 (про пригоди віконтеси). — Shetelig, Vikingeminner і Vest Europa (Археологічні пам’ятки вікінґів у Західній Європі), Oslo, 1933 (Instituttet for sammenlignende kulturforksning. A, XVI), p. 242 (про участь норманських контингентів у битві під Клонтарфом).

44 Ibid, III, с. 21.

45 Cf. F. Lot, Études critiques sur l’abbaye de Saint- Wandrille, 1913 (Bibl. Éc. Hautes Études, Sc. histor, fasc. 204), p. XIII et s. et p. L. n. 2.

46 Lois d’Edgar, IV, 2,1.

47 Щодо слова dreng: Steenstrup, Normandiets Historie under de syv förste Hertuger 9111066 (з резюме французькою мовою) в «Mémoires de l’Académie royale des sciences et des lettrde es Danemark», 7 e série, Sect. des Lettres, t. V, n° 1, 1925, p. 268. Щодо мирного законодавства: Yver, L’interdiction de la guerre privée dans le très ancien droit normand (Із праць тижня історії норманського права), Caen, 1928. Корисно також прочитати статтю К. Amira (в ній ідеться про працю Steenstrup, Normannerne, t. 1): Die Anfange des normannischen Rechts, dans Hist. Zeitschrift, t. XXXIX, 1878.

48 Я гадаю, що пан Жоліф (Jolliffe) пoмиляєтьcя, коли всупереч загальній опінії англійських ерудитів не бачить у «розорюванні» земель Північно-Східної Англії вплив безладу, спричиненого вторгненням скандинавів; див. зокрема: The era of the folk, в Oxford Essays in medieval history presented to H. E. Salter, 1934.

49 Cf. Allen Mawer, The redemption of the five boroughs, dans Engl. Hist. Rev., t. XXXVIII, 1923.

50 Montelius, Sverige och Vikingafäderna vasternt («Швеція і походи вікінґів на Захід»), с.20. /462/

51 E.-H.-Duprat, A propos de l’itinéraire maritime: I, Citharista. La Ciotat, dans Mém. de l’Institut Historique de Provence, t. IX, 1932.

52 Ep. 16, (Monum. Genn., E.E., t. IV), p. 42.

53 Про цю повільність морського розвитку Англії див. F. Liebermann, Matrosenstellung aus Landgütern der Kirche London um 1000 в Archiv für das Studium der neueren Sprachen, t. CIV, 1900. Морська битва, яку дали 851 p. жителі Кенту, була ізольованою подією; також необхідність підтримувати взаємини з близькими портами Ґаллії спричиняла, безперечно, на цій ділянці узбережжя більш пожвавлене морське життя, аніж деінде.

54 Prolégomènes, trad. Slane, t. I, p. 291. Про монголів див. тонкі спостереження в Annales d’hist. économ., 1931, p. 564; я запозичив звідти кілька виразів.

55 Monuments de l’histoire des abbayes de Saint-Philibert, éd. Poupardin, p. 62.

56 Cf., par exemple, L. LÉvy-Bruhl, La mentalité primitive, p. 377.

57 Analecta Bollandiana, 1883, p. 71.

58 Migne, P.L., t. CXXXI, col. 966.

59 Analecta Bollandiana, 1883, p. 78.

60 Nithard, Histoire des fils de Louis le Pieux, éd. Lauer, II, c. 8.

61 Loup de FerriÈres, Correspondance, éd. Levillain, t. I, n° 41.

62 Capitularia, t. II, n° 281, c. 25.

63 Cf. E. Faral, dans Revue critique, 1933, p. 454.

64 Ep., n° 69, dans Migne, P. L, t. CXLI, col. 235.

65 Asser, Life of King Alfred, éd. Stevenson, c. 104. Схожа система, якщо вірити Ревершонові — L. Reverchon, Petite histoire de l’horlogerie, p. 55 — застосовувалася й Карлом П’ятим.

66 Gislebert de Mons, éd. Pertz, p. 188 — 189 (1188).

67 P. Viollet, Les Établissements de Saint Louis, 1881 — 1886 (Soc. de l’Hist. de France), t. III, p. 165, n. 8.

68 Pastoral Care, éd. Sweet, p. 6.

69 Gunzo Novariensis dans Migne, EL, t. CXXXVJ, col. 1286.

70 Adémar de Chabannes, Chronique, éd. Chavanon, III, c. 54. Імператор Генріх Третій, про якого йтиметься нижче, велів ченцям копіювати рукописи: Codex epistolarum Tegernseenstum (Mon. Germ., Ep. selectae, t. III), n° 122.

71 Menendez Pidal, La España del Cid, Madrid, 1929, p. 590 et 619.

72 Cf. O. Höfler, Kultische Geheimbünde der Germanen, t. I, 1934, p. 160.

73 Raban Maur, De Universo HbriXXII, dans Migne, P.L., t. CXI, col. 12.

74 Helmold, Chronica Slavorum, I, 55.

75 Apologeticus, dans Migne, P. L., t. CXXXIX, col. 472.

76 Tardif, Cartons des rois, n° 357. — Diplom, regum et imperatorum Germaniae, t. I, Otton 1 er, no 366.

77 Wilmart, dans Revue Mabillon, t. XI, 1921.

78 Cf. E. Perels, Das Kaisertum Karls des Grossen in mittelalterlichen Geschichtsquellen y Sitzungsberichte der preussischen Akademie, phil-hist. Klasse, 1931.

79 P. Fournier et G. Le Bras, Histoire des collections canoniques, t. II, 1932. p. 338.

80 De civ. Dei, XVII, 1.

81 Ch. E. Perrin, Recherches sur la seigneurie rurale en Lorraine d’après les plus anciens censiers, p. 684.

82 Huon de Bordeaux, éd. Guessard et Grandmaison, p. 148. /463/

83 Aireld de Rievaulx, Spéculum charitatis, II, 17, y Migne, P. L., t. CXCV, col. 565.

84 V. 1880 — 1882. Ця мова вражає тим більше, що «Пісня про Роланда» вкладає її в уста архиєпископа. Схоже, що григоріанська реформа ще туди не дійшла.

85 Цілком можливо, в Couronnement de Louis як виняток є деякі сліди запозичень із літописів : див. Schladko, в Zeitschrift für die französische Sprache, 1931, c. 428.

86 Prologue de la Thidreksaga; cf. H. J. Seeger, Westfalens Handel, 1926, p. 4.

87 De perfectione monachorum, y Migne, P.L., t. CXLV, col. 324.

88 Pierre Damien, De elemosina, с. 7 y Migne, P. L, t. CXLV, col. 220.

89 Див. F. Lot, y Romania, 1928, p. 375; a на тему всього поданого вище — серію статей, опублікованих цим ученим.

90 Lambert d’Ardre, Chronique de Guines et d’Ardre, c. CXXX, éd. Ménilglaise, p. 311.

91 Miracles de Saint Benoît, éd. Certain, VIII, 36.

92 C. Erdmann, y Zeitschrift für deutsches Altertum, 1936, p. 88 et 1937, p. 116.

93 Histoire de Guillaume le Maréchal, éd. P. Meyer, t. I, v. 8444 et s. — Philippe de Novare, Mémoires, éd. Ch. Kohler, c. LXXII; cf. c. CL et s.

94 Можна мимохідь зауважити, що вивчення цього зникнення — яке, здається, досі ніким не було здійснене — дозволить зіставити з певними датами популярність леґенди про Роланда.

95 Giraldus Cambrensis, De principis instructione, dist. III, c. XII (Opera, Rolls Series, t. VIII, p. 258).

96 Jean de Salisbury y H. Denifle et E. Chatelain, Chartularium universitatis Parisiensis, t. 1, p. 18 — 19.

97 Histoire de sa vie, l, 4; éd. G. Bourgin, p. 12 — 13.

98 D’Arbois de Jubainville, Histoire des ducs et comtes de Champagne, t. III, p. 189 et s. — Chroniques des comtes d’Anjou, éd. Halphen et Poupardin, p. 217 — 219.

99 Lambert d’Ardre, Chronique, c. LXXX, LXXXI, LXXXVIII, LXXXIX.

100 Manegold de Lautenbach, Ad Gebehardum liber y Monum. Germ., Libelli de lite, t. I, p. 311 et 420.

101 Tetralogus, éd. Bresslau, v. 197 et s.

102 Asser, Life of King Alfred, éd. Stevenson, c. 106.

103 Te саме було й у Іспанії, де, як ми вже бачили, в колах мирян зберігся певний рівень освіти, а тому законодавство вестготів досі переписувалося та вивчалося.

104 Glanvill, De legibus et consuetudinibus regni Angliae, éd. G. E. Woodbine, New Haven (USA), 1932 (Yale Historical Publications, Manuscripts, XIII), p. 24.

105 Hincmar, De ordine palatii, c. 21. — Migne, P. L., t. CLI, col. 356 (1092, 2 dec). Cf. Tertullien, De virginibus velandis, c. 1.

106 Chron. Ebersp., dans SS, t. XX, p. 14; весь цей уривок справляє надзвичайно дивне враження.

107 Histor. de Fr., t. VI, p. 541. — Lambert d’Ardre, Chronique, CXVIII.

108 Hinojosa, El regimen senorialy la cuestion agraria en Cataluna, p. 250 — 251.

109 Martene et Durand, Ampl. Collectio, t. I, col. 470 (1065).

110 E. Mabille, Cartulaire de Marmoutier pour le Dunois, 1874, n os CLVI et LXXVIII. /464/

111 Rev. hist. du Droit, 1922, p. 301.

112 Walter Map, De nugis curialium, éd. M. R. James, p. 237.

113 Серед дуже давніх законодавств можна назвати також законодавство королів Єрусалима. Див. H. Mitteis y Beitrage zur Wirtschaftsrecht, t. I, Marbourg, 1931 et Grandclaude y Mélanges Paul Fournier, 1929. Te саме можна сказати й про законодавство норманських королів Сицилії. Але це останнє також успадкувало деякі традиції, чужі Заходу.

114 Принаймні в тій єдиній версії, яку ми нині маємо. Їй, певно, передувала латинська редакція, нині втрачена.

115 Cartulaire de Sainte-Madeleine de Davron: Bibl. Nat, ms. latin 5288, fol. 77 v°. Цю еквівалентність слів «друг» і «родич» ми знаходимо також у ґалльських та ірландських юридичних текстах. Див. R. Thurneyssen, dans Zeitschr. der Savigny-Stiftung, G. A; 1935, p. 100 — 101.

116 Joinville, éd. de Wailly (Soc. de l’histoire de France), p. 88. — Garin le Lorrain, éd. P. Paris, t. I, p. 103. — Robert de Torigny, éd. L. Delisle, p. 224 — 225. — Gislebert de Mons, éd. Pertz, p. 235 et p. 258. — Aethelstan, Lois, VI, c. VIII, 2.

117 Hinojosa, Das germanische Element im spanische Rechte в Zeitschrift der Savigny-Stiftung, G. A., 1910.

118 J. Tardif, Coutumiers de Normandie, t. I, p. 52, c. LXI.

119 Le couronnement de Louis, éd. E. Langlois, v. 787 — 789.

120 Davidson, Geschichte von Florenz, t. IV, 3, 1927, p. 370 et 384 — 385.

121 Regino de Prüm, De synodalibus causis, éd. Wasserschleben, II, 5.

122 Hariulf, Vita Arnulfi episcopi, dans SS., t. XV, p. 889. — Thomas de Cantimpré, Bonum universale de apibus, II, 1,15.

123 Raoul Glaber, éd. Prou, II, c. X.

124 У книжці віконта дю Моте — Motey, Origines de la Normandie et du duché d’Alençon, 1920 — розповідається про цю історію з відвертим співчуттям до Тальва.

125 F. Cattier, La guerre privée dans le comté de Hainaut, в Annales de la Faculté de philosophie de Bruxelles, t. I, (1889 — 90), p. 221 — 223. Cf. pour la Bavière: Schnellbögl, Die innere Entwicklung des bayer. Landfriedens, 1932, p. 312.

126 Par exemple, en Flandre, Walterus, Vita Karoli, c. 19, y SS., t. XII, p. 547.

127 G. Espinas, Recueil de documents relatifs à l’histoire du droit municipal, Artois, t. I, p. 236, c. XXVIII. Цікаво відзначити, що цей припис зник із «Keure» 1469, р. 251, с. IV j.

128 А також, як побачимо далі, сеньйорові жертви або її васалові; а це вже свідчить про майже абсолютне уподібнення протекції та персональної залежності зі зв’язками спорідненості.

129 Girart de Russillon, traduction P. Meyer, p. 104, n° 787. — Leges Edwardi Confessons, XII, 6.

130 Établissements de Saint Louis, éd. P. Viollet, à la table.

131 L. Delisle et E. Berger, Recueil des actes de Henri II, n° CLXII; cf. CXIV. — M. Quantin, Recueil de pièces pour faire suite au cartulaire général de l’Yonne, n° 349.

132 Bibl. nat., ms. latin 4763, fol. 47 r°.

133 Felibien, Histoire de l’abbaye royale de Saint Denys, p. just., n° CLV. — A. Luchaire, Louis VI, n° 531.

134 B. de Born, éd. Appel, 19, v. 16 — 17. — Porée, Les statuts de la commu-/465/nautérdes seigneurs paniers de La Garde-Guérin (12381313) dans Bibliothèque de l’Ecole des Chartes, 1907 et Études historiques sur le Gévaudan, 1919.

135 Lex Saxonum, c. LXII.

136 Див. приклад (вирок суду в Блуа) в Ch. Métais, Cartulaire de Notre-Dame de Josaphat, t. I, n° CIII; cf. n° CII.

137 B. Guérard, Cartulaire de l’abbaye de Saint-Père de Chartres, t II, p. 278, n° XIX.

138 Це обмеження вперше згадується в 1055 — 1070 pp. в одній примітці, у книжці Livre Noir de Saint-Florent de Saumur : Bibl. nat., nouv. acquis. lat. 1930, fol. 113v°.

139 A втім, в англосаксонську епоху в Англії виникла категорія земельних наділів, правду кажучи, не дуже численних, що називалися book-lands, вони не підлягали звичаєвим обмеженням і могли вільно відчужуватися.

140 Miracula S. Ursmari, c. 6, dans SS., t. XV, 2, p. 839.

141 Geoffroi de Vigeois I, 25, dans Labbé, Bibliotheca nova, t. II, p. 291.

142 L’histoire de Guillaume le Maréchal, éd. P. Meyer, t. I, v. 339 et s.

143 Guillaume de Tyr, XII, 12. — Joinville, éd. de Wailly (Soc. de l’Hist. de France), p. 105 — 106.

144 Garin le Lorrain, éd. P. Paris, t. II, p. 268.

145 W.O. Farnsworth, Uncle and nephew in the old French chansons de geste: a study m the survival of matriarchy, New York, 1913 (Columbia University: Studies in romance philology and literature); — Cl. H. Bell, The sister’s son in the medieval german epic: a study in the survival of matriliny, 1922 (University of California: Publications in modem philology, vol. X, n° 2).

146 Polyptyque de l’abbé Irminon, éd. A. Longnon, II, 87. Бувало, що прагнення в такий спосіб позначати синівство по-батьківській і материнській лініях призводило до утворення дивних нонсенсів: так, англосаксонське ім’я Wigfrith дослівно означало «мир війни».

147 Livre Roisin, éd. R. Monier, 1932, § 143 — 144. — A. Giry, Histoire de la ville de Saint-Omer, t. II, p. 578, c. 791. Цим пояснюється й той факт, що канонічне право могло, не вагаючись, поширити аж на сьоме коліно заборону єдинокровних шлюбів.

148 Annales Altahenses maiores, 1037, dans SS., t. XX, p. 792. Jehan Masselin, Journal des Etats Généraux, éd. A. Bernier, p. 582 — 584.

149 Philippe de Novare, Mémoires, éd. Kohler, p. 17 et 56.

150 Haskins, Norman institutions, Cambridge (USA), 1918, Harvard Historical Studies, XXIV, p. 63.

151 Згодом, уже після знавців феодального права, які жили за Старого Режиму, майже обернувши смисл на протилежний, у цьому значенні іноді вживали слово «сюзерен», але його первісне значення було зовсім іншим. Скажімо, Поль дав присягу на вірність П’єрові, а той, у свою чергу, дав її Жакові. В такому випадку, Жак, а не П’єр, буде «сеньйором-сюзереном», або, коротше, сюзереном Поля: тобто «верховним сеньйором» (це слово, мабуть, утворилося від французького sus, за аналогією з «суверен»). Іншими словами, мій сюзерен — це сеньйор мого безпосереднього сеньйора. Цей термін виник досить пізно (у сімнадцятому сторіччі?).

152 Mirot, Les ordonnances de Charles VII relatives à la prestation des hommages dans Mémoires de la Société pour l’Histoire du droit et des institutions des anciens pays bourguignons, fasc. 2, 1935; G. Dupont-Ferrier, Les origines et le premier siècle de la Cour du Trésor, 1936, p. 108; P. Dognon, Les institutions politiques et administratives du pays de Languedoc, 1895, p. 576 (1530). /466/

153 H. Wartmann, Urkundenbuch derAbtei Sanct-Gallen, t. I, n° 31.

154 Raban Maur, dans Zeitschriftfur deutsches Altertum, t. XV, 1872, p. 444.

155 G. Dottin, La langue gauloise, 1920, p. 296.

156 Принаймні в цьому смислі. Бо саме до ambacte простежується — з різними відхиленнями, які нас тут не цікавлять, наше слово «ambassade» (посольство).

157 Capitularia, t. I, n° 64, с. 17.

158 Ibid., t. I, n° 141, e. 27.

159 Thietmar de Mersebourg, Chronique, VII, 30. — Miracula S. Bertini, II, 8, dans Mabillon AA. SS. ord. S. Benedicti, III, 1, p. 133 — 134.

160 Використання ритуалу присяги на вірність як спокутного акту, про що йшлося вище (с.146) тепер повертається в новій ролі як акт покори, притаманний відносно високим суспільним класам. Деякі елементи, помічені ще Платоном і висвітлені в одній, можна сказати, не досить критичній, статті (L’hommage comme moyen de contracter des obligations privées, dans Revue générale du droit, t. XXVI, 1902), дозволяють, крім того, розглядати цей ритуал як засіб давати певні зобов’язання, що входять до галузі приватного права. Йдеться про практику, яка відхиляється від загальної й обмежена невеликою кількістю регіонів (Каталонія, можливо, Кастилія) і виникла досить пізно.

161 Найкраще це висвітлено, з лінґвістичного погляду, в Wartburg, Franzosisches etymologisches Wörterbuch, 1928 et suiv. t. III (але хартія Карла Товстого, 884 p., є підробкою).

162 Recueil des chartes de l’abbaye de Cluny, éd. Bruel et Bernard, t. I, n° 24; 39; 50; 54; 68; 84; 103; 236; 243.

163 Cartulaire de Maguelonne, éd. J. Rouquette et A. Villemagne, n° III (texte différent dans Histoire de Languedoc, t. V, n° 48). Date: 893, 23 janvier — 894, 27 janvier, ou (plus probablement), 898, 1 er janv. — 31 dec. Щодо пізніших прикладів, то я не можу цитувати тут свої посилання. Провансальська форма feuz зафіксована 9 червня 956 p. (Hist. de Languedoc, t. V n° 100).

164 A. Miraeus, Donationes belgicae, II, XXVII.

165 В поемі «Геліанд» (822 — 840 pp.) дві теми, з якими пов’язаний наш феод (fief) і німецький лен (Lehn), дивно поєднуються у виразі lehni feho = добре позичений (v. 1548).

166 Приклади сержантських феодів (feuum sirventale, як говорили на Півдні: див. Hist. de Languedoc, t. V, n° 1037) добре відомі. Те саме можна сказати й про feudum presbyterale. Про феоди ремісників можна прочитати в М. Bloch, Un problème d’histoire comparée: la ministérialité en France et en Allemagne dans Revue historique du droit, 1928, p. 54 — 55.

167 Gislebert de Mons, éd. Pertz, p. 35. — Red Book of theExchequer, éd. H. Hall, t.I, p. 283.

168 Cartulaire de Saint-Sernin de Toulouse, éd. Douais, n° 155.

169 H. Round, Feudal England, Londres, 1907; H. M. Chew, The English ecclesiastical tenants-in-chief and knight-service, especially in the thirteenth and fourteenth century. Про Зальцбурґ, SS, t. XI, c.25, p.46.

170 S. Stephani. Lemovic Cartul, éd. Font-Réaulx, n° XCI et XVIII.

171 Lambert d’Ardre, Chronique de Guines, éd. Ménilglaise, C. CI.

172 Принаймні в країнах, глибоко феодалізованих, як більша частина Франції. В Італії було інакше.

173 G.-G. Dept, Les influences anglaise et française dans le comté de Flandre, 1928; Kienast, Die deutschen Fursten im Dienste der Westmàchte, t. I, 1924, p. 159; t. II, p. 76, n. 2; 105. n. 2; 112; H.-F. Delaborde, Jean de Joinville, n° 341. /467/

174 Про англійські drengs найкраще розповідається в Lapsley, y Victoria County Histories Durham, t. I, p. 284; пор. Jolliffe, Northumbrian institutions dans English Historical Review, t. XLI, 1926.

175 P. Guidi et E. Pellegrinetti, Inventari del vescovato, délia cattedrale e di altre chiese di Lucca dans Studi e Testi pubblicati per cura degli scrittori della Biblioteca Vaticana, t. XXXIV, 1921, n° 1.

176 Capitularia, t. I, n° 88.

177 В буллі, яка має стосунок до Террачіне, 1000 p., 26 грудня. Див.. Jordan, Dos Eindringen des Lehnwesens in das Rechtsleben der römischen Kurie dans Archiv, für Urkundenforschung, 1931.

178 Див. L. Hüttebrauker, Das Erbe Heinrichs der Lowen dans Studien und Vorarbeiten zum historischen Atlas Niedersachsens, H. 9, Göttingen, 1927.

179 Aethelstan, II, 2. — Серед угод, укладених у Мерсені у 847 p. трьома синами Людовіка Благочестивого, у відозві Карла Лисого читаємо таку фразу: «Volumus etiam ut unusquisque liber homo in nostro regno seniorem, qualem voluerit, in nobis et in nostris fidelibus accipiat». Але перегляд аналогічних документів, укладених під час інших розділів імперії, показує, що «volumus» тут означає «ми дозволяємо», а не «ми наказуємо».

180 Robert de Torigny, éd. L. Delisle, t. I, p. 320.

181 Щодо астуро-леонських інституцій, то я вельми вдячний за цінні відомості панові П. Бернару, архіваріусові Савої.

182 E. Lesne, Histoire de la propriété ecclésiastique en France, t. Il, 2, p. 251 — 252.

183 Pro ecclesiae libertatum defensione, dans Migne, P.L., t. CXXV, col. 1050.

184 Mon. Germ., EE, t. V, p. 290, n° 20; Loup de Ferrières, éd. Levillain, t. II, n° 122. — Wartmann, Urkundenbuch der Abtei Sanct-Gallen, t. II, n° 386.

185 Le Couronnement de Louis, éd. E. Langlois, v. 83.

186 Métais, Cartulaire de l’abbaye cardinale de La Trinité de Vendôme, t. I, n° LXVI et LXVII.

187 Cantatorium S. Huberti, dans SS., t VII, p. 581 — 582.

188 Брати, проте, здавна були об’єктом особливих привілеїв — погляньте на закон Конрада Другого, — які іноді, орієнтуючись на ті переваги, що їх народне право надавало старшому поколінню, вважали їхнє право вищим за право синів: див. G. Garaud, dans Bullet. Soc. Antiquaires Ouest, 1921.

189 Wolfram von Eschenbach, Parzival, I, str. 4 — 5.

190 Деякі історики пояснюють цю повинність тією звичкою самим озброювати своїх васалів, яку мали колись сеньйори; видане в такий спосіб спорядження, як розповідають, мало бути повернене по смерті васала. Але від того моменту, коли син також переводився в ранг васала, який сенс було вимагати цього повернення? Інтерпретація, яка пропонується тут, має ту перевагу, що приймає до уваги очевидну подібність між феодальними обов’язками та повинностями схожої природи: наприклад, за право вступу до певних ремісничих цехів сеньйорові теж давали певне відшкодування тими речами, які відповідали професії обкладеного повинностями.

191 Та ж таки стурбованість призвела до того, що в Англії в 1290 р. було заборонено продавати феод у формі передачі його в нову оренду. Покупець віднині міг одержати землю та майно лише безпосередньо від сеньйора свого продавця.

192 Mon. Germ. Constitutiones, t. I, n° 447, c. 5.

193 Автори праць H. Mitteis, Lehnrecht und Staatsgewalt p. 103 і W. Kienast, y Historische Zeitschrift, t. CXLI, 1929 — 1930 вважають, що вони відкрили /468/ значно давніші приклади. Але тільки в одному такому випадку ми бачимо справжній поділ влади, в Римі, між Папою й імператором, що створював ситуацію подвійної вірності для підданих; але то був дуалізм суверенітету, а не дуалізм стосунків між сеньйором і його підопічним. Хартія Сен-Ґалль, якої ні пан Ґаншоф, ні пан Міттейс не змогли знайти і яка опублікована в Urkundenbuch, n° 440, повідомляє про передачу землі через чинш.

194 Ruodlieb, éd. F. Seiler, I, v. 3. — K. Lehmann, Dos Langobardische Lehnrecht II, 2, 3. — W. Lippert, Die deutschen Lehnsbucher, p. 2.

195 Vita Burchardi, éd. de la Roncière, p. 19; cf. p. XVIII.

196 Ganshof, Depuis quand a-t-on pu en France être vassal de plusieurs seigneurs? dans «Mélanges Paul Fournier», 1929. — Us. Barc., c. 25.

197 Щодо посилань див. праці, подані в бібліографії. До них можна додати: щодо двох монастирів — Arch. Nat., LL 1450 A, fol. 68, r° et v° (1200 — 1209); щодо Моріньї — Bibl. Nat., lat. 5648, fol. 110 r° (1224, dec); щодо кріпаків — Marc Bloch, Rois et Serfs, 1920, p. 23, n. 2.

198 Leges Henrici, 43, 6 et 82, 5; 55, 2 et 3; Us. Barciru, c. 36.

199 Chartes du Forez, n° 467.

200 Mon. Germ., EE., t. V, p. 127, n° 34.

201 Haskins, Norman institutions, p. 15. — Round, Family Origins, 1930, p. 208; Chew, The English ecclesiastical tenants-in-chief and knight-service, especially in the thirteenth and fourteenth century. — Gleason, An ecclesiastical barony of the middle ages, 1936. — H. Navel, L’enquête de 1133, 1935, p. 71.

202 Hariulf, Chronique, III, 3, éd. Lot, p. 97. — Us. Barc, c. CXXIV. — du Cange, Dissertations sur l’hist. de Saint Louis, V, éd. Henschel, t. VII, p. 23.

203 В Англії, в кінцевому підсумку, терміни ієрархізувалися, «допомога» казали в стосунку до васалів, а «відріз» — до скромніших підлеглих.

204 Premier cartulaire de Saint-Serge, restitution de Marchegay. Arch. Maineet-Loire, H. fol. 293. Природно, що у випадку церковних феодів умови могли бути іншими; для тих, які залежали від єпископа Байо, наприклад, вони були такими: подорож єпископа до Рима, ремонт собору, пожежа єпископського палацу (Gleason, An ecclesiastical barony, p. 50).

205 Див. вище, с. 258.

206 Steinmeyer et Sievers, Althochdeutschen Glossen, I, p. 268 et 23.

207 flodoard, Hist. Remensis eccl, III, 26, dans SS., t. XIII, p. 540; див. уже Actus pontificum Cenomannensium, p. 134 et 135 (616; «nutritura»), — Commynes, VI, 6 (éd. Mandrot, t. II, p. 50).

208 Codex Euricianus, c. 310. Натомість, васал, одружений своїми двома послідовними володарями, якого виводить на сцену Комп’єнський собор 757 p., є, згідно з первісним значенням цього слова, звичайним рабом, і нас тут не цікавить.

209 Ordonnances, t. XII, p. 295. — Et. de Saint Louis, I, c. 67. — Stenton, The first century of English feudalism (1066 — 1166), p. 33 — 34.

210 Très ancien Coutumier, XXXV, 5.

211 Le Roman de Thèbes, éd. L. Constans, t. I, v. 8041 et s., et 8165 et s. — Arch. Nat., X 1A, 6, fol. 185; cf. O. Martin, Histoire de la coutume de la prévôté et vicomté de Paris, t. I, p. 257, n. 7.

212 Fourgous et Bezin, Les Fors de Bigorre («Travaux sur l’histoire du droit méridional» fasc. 1, 1901), c. 6.

213 Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, p. 100 (éd. Foerster, Romanische Studien, t. V, v. 3054). — Prem. cartul. de Saint Serge, restitution Marchegay, Arch. Maine-et-Loire, H, fol. 88. — Doon de Maience, éd. Guessard, p. 276. /469/

214 Наприклад, Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, p.83; Garin le Lorrain, éd. P. Paris, t. II, p. 88. — Concile: Migne, PL., t. CXLII, col. 400.

215 Alfred, dans Liebermann, Die Gesetze der Angelsachsen, t. I, p. 47 (49, 7); Leges Henrici, 75, 1. — Gislebert de Mons, éd. Pertz, p. 30. — Philippe de Novare, éd. Kohler, p. 20.

216 The Christ of Cynewulf éd. A. S. Cook, v. 457. — Migne, P. L, t. CXCIII, col. 523 et 524. — L. Gougaud, Dévotions et pratiques du moyen âge, 1925, p. 20 et s.

217 Richer, IV, 78. Autres exemples (jusqu’au XIII e siècle), Jolliffe, The constitutional history of medieval England, p. 164.

218 Alfred, XLII, 6. — Two of the Saxon chronicles, éd. Plummer, t. I, p. 48 — 49 (755). — K. Lehmann, Das Langobardische Lehnrecht: Vulgata, II, 28, 4.

219 Leges Henrici, 55, 3. — Raoul de Cambrai, v. 1381. — Chron. mon. de Abingdon (S. S.), t. II, p. 133 (1100 — 1135). — Renaud de Montauban, éd. Michelant, p. 373, v. 16.

220 J. Depoin, Recueil de Chartes et documents de Saint-Martin-des-Champs, t. L n° 47, et Liber Testamentorum S. Martini, n° XVIII.

221 Наприклад, феод маляра, В. de Broussillon, Cartulaire de l’abbaye de Saint-Aubin d’Angers, t. II, n° CCCCVIII.

222 Ch.-V. Langlois, Textes relatifs à l’histoire du Parlement, n° CXI, c. 5 bis.

223 До французьких прикладів можна, приміром, додати ті, про які йдеться в Chalandon, Histoire de la domination normande en Italie et en Sicile, t. II, p. 565; homeyer, System des Lehnrechts der sàchsischen Rechtsbücher dans Sachsenspiegel (t. II, 2, Berlin, p. 273); Kienast, Die deutschen Fürsten im Dienste der Westmächte bis zum Tode Philipps des Schönen von Frankreich, t. II, p. 44.

224 Можливо, це було ще не досить помічено: згадуючи про таких малих васалів, французький ордонанс 1188 p., y якому йдеться про десятину на хрестовий похід, фактично постулює, що вони мали тільки одного абсолютного сеньйора.

225 Cap., t. I, п° 132, с. 5.

226 A. Lesort, Chronique et chartes... de Saint-Mihel, n° 33.

227 Acta Murensia, y Quellen zur schweizer Geschichte, t. III, 2, p. 68, c. 22.

228 Chartes du Forez antérieures au XIV siècle, n° 500 (t. IV).

229 Monumenta Historiae Patriae, t. XIII, col. 711.

230 Olim, t. I,p. 661, n° III.

231 Suger, De rebus, éd. Lecoy de La Marche, c. X, p. 167.

232 Cap., I,n°162, c. 3,n°50c. 2.

233 Lex Romana Visigothorum, éd. Haenel, Cod. Theod., V, 10, 1 et Interpretatio.

234 A. Bernard et A. Bruel, Rec. des chartes de... Cluny t. IV, n° 3024.

235 Bibl. de Tours, ms. 2041, feuillet de garde. — Histor. de France, t. XII, p. 340. — Cartulaire de Saint- Vaast, p. 177.

236 Звичаї Моншове (затверджені вперше в 1101 — 1137 pp. y Mém. Soc. archéol. Rambouillet, t. XXI, 1910, p. 301. — Див. також Ordonn., t. XI, p. 286 (Saint-Germain-des-Bois).

237 Pierre de Fontaines, Le Conseil de Pierre de Fontaines, éd. A.-J. Marnier, XXI, 8, p. 225. — Marc Bloch, Les transformations du servage dans «Mélanges d’histoire du Moyen Age offerts à M. F. Lot», 1925, p. 55 et s.

238 Perrin, Recherches sur la seigneurie rurale en Lorraine d’après les plus anciens censiers, p. 225 et s.; Chronique de l’abbaye de Saint-Bénigne... éd. E. Bougaud et J. Garnier, p. 396 — 397 (1088 — 1119). /470/

239 Хартія Кодале-в-Конфлані, 1142 p., y В. Alart, Privilèges et titres relatifs aux franchises... de Roussillon, t. 1, p. 40.

240 Останній виклад цієї проблеми в J. Calmette, Annales du Midi, 1928.

241 H. Prentout, Les origines de la maison de Bellême, dans «Études sur quelques points d’histoire de Normandie», 1926.

242 Bibliotheca Casinensis, IV, p. 151.

243 Mon. Germ. LL, t. IV, p. 557, col. 2, 1. 6.

244 Hariulf, Chronique, éd. Lot, p. 308; cf., p. 300. — Monumenta boica t. XXVIII, 2, p. 27, n° XVII.

245 Richer, Histoires, I, c. 15.

246 Serment de paix de Beauvais, dans Pfister, Études sur le règne de Robert le Pieux, 1885, p. LXI.

247 Deloche, Cartulaire de l’abbaye de Beaulieu, n° L. — Casus S. Galli, c. 48.

248 Fritz Meyer, Die Stànde... dargestellt nach den altfr. Artus-und Abenteuerromanen, 1892, p. 114. — Poema del mio Cid, éd. Menendez Pidal, v. 918.

249 H. Derenbourg, Ousâma Ihn Mounkidh, t. I (Publications Ec. Langues Orientales, 2 e série, t. XII, I), p. 476.

250 Ed Appel, n° 40; порівняйте, наприклад, Girart de Vienne, éd. Yeandle, v. 2108 et s.

251 Hartmann von Aue, Gregorius, v. 1547 — 1553.

252 La chançun de Guillelme, éd. Suchier, v. 1055 et s.

253 Orderic Vidal, Histoire ecclésiastique, éd. Le Prévost, t. III, p. 248.

254 Guillaume le Maréchal, éd. P. Meyer, v. 2777 et 2782 (йдеться, власне, про рицарів, які мандрують від турніру до турніру).

255 Pons de Capdeuil, dans Raynouard, Choix, IV, p. 89 et 92.

256 Erdmann, Die Entstehung des Kreuzzugsgedankens, 1935 («Forschungen zur Kirchen- und Geistesgeschichte», VI), p. 312 — 313.

257 Geoffroi de Vigeois, I, 6 dans Labbe, Bibliotheca, t. II, p. 281.

258 Bertrand de B., éd. Appel, 10, 2; 35, 2; 37, 3; 28, 3.

259 Guibert de Nogent, De vita, éd. Bourgin, I, c. 13, p. 43. — Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, p. 42.

260 Наприклад, щоб узяти здобич, Codex Etiricianus, c. 323; Marlot, Histoire de l’église de Reims, t. III, P. just. n° LXVII (1127); — Les chariots: Garin le Lorrain, éd. P. Paris, t. I, p. 195 et 197. — Скарги ченців Каніґу: Luchaire, La société française au temps de Philippe Auguste, 1909, p. 265.

261 Huon, éd. F. Guessard, p. 41, v. 1353 — 54. — Louis IX, Enseigneimens, c. 23, dans Ch. V. Langlois, La vie spirituelle, p. 40. — B. de Born, 26, v. 15.

262 Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, § 633 et 637. — Vita Heinrici, éd. W. Eberhard, c. 8.

263 Casus S. Galli, c. 43.

264 Vita Johannis ep. Teruanensis, c. 12, dans SS., t. XIV, 2, p. 1146.

265 Miracula S. Benedicti ed. Certain, VIII, c. 16.

266 Règles de Robert Grossetête dans Walter of Henley’s, Husbandry, éd. E. Lamond.

267 Marc Bloch, Les caractères originaux de l’histoire rurale française, 1931, p. 148.

268 Fors de Bigorre, c. XIII.

269 Lambert d’Ardres, Chronique, c. LXXXVIII. — Garin le Lorrain, éd. P. Paris, t. II, p. 244. /471/

270 Ch. Mètais, Cartulaire de l’abbaye... de la Trinité de Vendôme, t. I, n° CCLXI.

271 Про рицарські турніри, крім праць, перелічених у бібліографії, можна прочитати в Waitz, Deutsche Verfassungsgeschichte, t. V, 2 e éd., p. 456. — Guillaume le Maréchal, éd. P. Meyer, t. III, p. XXXVI et s. — Chronique de Gislebert de Mons, éd. Pertz, p. 92 — 93; 96; 102; 109 — 110; 128 — 130; 144. — Raoul de Cambrai, v. 547.

272 Joinville, c. CIX.

273 Rangerius, Vita Anselmi dans SS., XXX, 2, p. 1252, v. 1451.

274 Joinville, c. CLIX.

275 Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, S. 257 et 299. Cf. La Mort de Garin, éd. E. du Méril, p. XL. І погляньте, серед інших, на витончено-любострасну сцену з Lancelot, éd. Sommer, Thé vulgate version of the Arthurian romances, t. III, p. 383.

276 Іноді, коли йдеться про куртуазне кохання та ліричну поезію, в якій воно знаходило свій вираз, порушують проблему арабського впливу. Мені не здається, що досі було наведено бодай один переконливий доказ такого впливу. Див., крім Al. Jeanroy, La poésie lyrique des troubadours, t. II, p. 366, рецензію Аппеля — C. Appel, Zeitschrift für romanische Philologie, t. LU, 1932, p. 770 (sur A. R.Nykl).

277 Albert de Malaspina, dans C. Appel, Provenzalische Chrestomathie, e éd., n°90, v. 19 et s.

278 Geoffroi de Vigeois, I, 69 dans Labbe, Bibliotheca, t. II, p. 322.

279 Raimon Lull, Libro de la orden de Caballeria, éd. J. R. de Luanco; Trad. fr. dans P. Allut, «Etude biographique et historique sur Symphorien Champier», Lyon, 1859, IV, 11. — Lambert d’Ardres, Chronique, C. XCI

280 Haskins, Norman institutions, 1918, p. 282, c. 5.

281 Rec. des Histor. de France, t. XV, p. 187.

282 Ed. Rothari, c. 359. Літургія висвячення в рицарі не була досі об’єктом достатньо глибоких досліджень. Читач знайде в бібліографії ті окремі праці та збірники, з якими я консультувався. З цією першою спробою класифікації, хоч якою рудиментарною вона видається, я зміг ознайомитися лише завдяки люб’язній допомозі, яку мені надав мій колега зі Страсбурґа пан абат Мішель Андріє.

283 Jehan et Blonde, éd. H. Suchier (Œuvres poétiques de Ph. de Rèmi, t. II, v. 5916 et s.).

284 Policraticus, VI, 10 (éd. Webb, t. II, p. 25).

285 Guillaume Durant, Rationale, IV, 16.

286 Pierre de Blois, ép. XCIV.

287 Der Welsche Gast, éd. Ruckert. v. 7791 — 92.

288 Anselme, Ep. I, (P. L, t. CLVIII, col. 1147). — S. Bernard, De laude novae militiae, 11, c. 2.

289 Raimon Lull, op. cit., I, 9. Весь уривок має надзвичайно вишуканий смак.

290 Стародавній статут: G. Schnürer, Die ursprungliche Templerregel, 1903. — Статут по-французькому: H. de Curzon, La règle du Temple (Soc. de l’hist. de France), c. 431; 445; 446; 448. — Аналогічні правила для ордену Госпітальєрів, ухвалені на загальному капітулі 1262 p., 19 вересня: Delaville le Roulx, Cartulaire général, t. III, p. 47, c. 19.

291 Constitutiones, t. I, p. 197, c. 10; p. 451, c. 20. — H. Niese, Die Gesetzgebung der norm. Dynastie, p. 67. — Marca, Marca Hisp., col. 1430, c. 12. — Papon, /472/ Histoire générale de Provence, t. III, p. 423. — Siete Partidas, Part. II, t. XXI, I, 2. — Що стосується Португалії, див. Prestage, Chivalry: a series of studies to illustrate its historical significance and civilizing influence, by members of Kings’s College, London, Londres, 1928, p. 143. — Щодо Франції, то існує надто багато праць, щоб їх можна було всі назвати; див. Petit-Dutaillis, L’essor des États d’Occident, p. 22 et s.

292 Raimon Lull, op. cit., III, 8. — Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, p. 28 (cf. éd. Foerster, Roman. Studien, t. V, v. 940 et s.

293 P. Thomas, Textes historiques sur Lille, t. II, 1936, p. 237.

294 Rec. des Hist. de France, t. XXII, p. 18.

295 Otton de Freising, Gesta, II, 23.

296 Hist. de Languedoc, e éd., t. VIII, col. 1747.

297 Annal. Colmar, dans SS., t. XVII, p. 208,1. 15; cf., p. 224,1. 31.

298 Barthélémy, De la qualification de chevalier dans «Revue nobiliaire» 1868, p. 123 et Id., Etude sur les lettres d’anoblissement, dans «Revue nobiliaire», 1869, p. 205.

299 Usatici Barcin., c. 9 et 8. — Ch. PorÉe, Études historiques sur le Gévaudan, 1919 (et Bibl. Ec. Chartes, 1907), p. 62, cl. — Charte de paix du Hainaut (1200), dans SS., XXI, p. 619.

300 Summa de legibus, dans Tardif, t. II, XIV, 2. — F. Benoit, Recueil des actes des comtes de Provence, t. II, n° 246, c; IX a, 275, c; v a, 277, 278 (1235 — 1238). — Guilhiermoz, Essai sur les origines de la noblesse en France au moyen âge, 1902, p. 481, n, 5.

301 Annales Colonienses max. dans SS., t. XVII, p. 845.

302 Barthélémy, Étude sur les lettres d’anoblissement, p. 198.

303 Beaumanoir, t. II, § 1434.

304 Див. вище, с. 215.

305 Праці А. Шульте — A. Schulte, Der Adel und die deutsche Kirche im Mittelalter, 2 e éd., Stuttgart — і дона Урсмера Берлієра — dom Ursmer Berlière, Le recrutement dans les monastères bénédictins aux XIII e et XIV e siècles (Mém. Acad. royale Belgique, in-8°, 2 e série, t. XVIII) — дають у цьому плані чимало відомостей. Вони відзначаються точністю хронології, проте не досить критично виважені. Хоч би що там думав про це Шульце, а з цитованих текстів стає очевидно, — якщо ми знехтуємо той факт, що в давнину слова «шляхетний» і «нешляхетний» мали досить розпливчасте значення, — що монополія аристократів, у точному значенні цього терміна, була явищем відносно недавнім. Що ж до прийому в цей клан підневільних людей, то це вже інша проблема.

306 Olim, t. І, р. 427, п° XVII (Chandeleur, 1255). — F. Benoit, Recueil des actes, passages cités ci-dessus, p. 453, n. 300. — M. Z. Isnard, Livre des privilèges de Manosque, 1894, n° XLVII, p. 154.

307 Cf. E. et A. G. Porritt, The unreformed House of Commons, e éd. 1909, t. I, p. 122.

308 Щодо Провансу див. Kiener, Verfassungsgeschichte der Provence seit der Ostgothenherrschaft bis zur Errichtung der Konsulate (5101200), Leipzig, p. 107. Про «башлярів» див. E. F. Jacob, Studies in the period of baronial Reform, 1925, (Oxford Studies in social and légal history, VIII), p. 127 et s.

309 Usatici., c. 6.

310 Ibid., c. 6.

311 Cf. F. Tout, Chapters in administrative history, t. III, p. 136 et s.

312 На користь дюка Бретані: Dom Morice, Histoire de Bretagne Pr, t. I, /473/ col. 1122. — Про претензії перів див. Petit-Dutaillis, L’essor des États d’Occident, p. 266 — 267.

313 Borelli de Serres, Recherches sur divers services publics, t. III. 1909, p. 276.

314 Всі посилання на прочитану літературу, зроблені в цьому параграфі, можна легко знайти в різних працях, поданих у бібліографії (с. 477) під заголовком «Сержанти та сержантство» (до яких слід додати: Roth von Schreckenstein, Die Ritterwiirde und der Ritterstand...), читач зрозуміє, що я звів примітки до найвужчого мінімуму.

315 Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, § 620 (éd. Foerster, v. 9139).

316 Sur les routes de l’émigration. Mémoires de la duchesse de Saulx-Tavannes, éd. de Valous, 1934, Introduction, p. 10.

317 Рабське становище цього персонажа — як це чітко розгледів В. М. Ньюмен — W. M. Newman, Le domaine royal sous les premiers Capétiens, 1937, p. 24, n. 7 — випливає з того факту, що король по його смерті забрав усе його майно (згідно з правом «мертвої руки»).

318 Quellenwerk zur Entstehung der schweizerischen Eidgenossenschaft, n° 1650.

319 K. Rost, Die Historia pontificum Romanorum aus Zwettl, Greifswald, 1932, p. 177, n. 4.

320 Див., зокрема: Z. N. Brooke, dans Cambridge Historical Journal, t. II, p. 222.

321 Див. вище, с. 500.

322 Jacques P. Migne, P. L, t, CLXXXIX, col. 146. — P. Abaelardi, Opera, éd. V. Cousin, t. I, p. 572.

323 A. Wauters, Les libertés communales. Preuves, Bruxelles, 1869, p. 83 (1221, avril). — Cf. Marc Bloch, dans Anuario de historia del derecho español, 1933, p. 79 et s.

324 L. Raynal, Histoire du Berry, t. 1, 1845, p. 477, n° XI (1071, 23 avril — 1093, 22 avril. — Saint-Silvain de Levroux).

325 Guibert de Nogent, Histoire de sa vie, I, 11 (éd. Bourgin, p. 31). — Thietmar de Merse-Bourg, Chronicon, II, 27 (éd. Holtzmann, p. 72 — 73). — Texte épique caractéristique: Garin le Lorrain, éd. P. Paris, t. I, p. 2.

326 Папам великої григоріанської епохи часто приписували намір стати феодальними сеньйорами певних королів. Проте, як здається, вони фактично обмежувалися тим, що вимагали, а іноді й одержували присягу на вірність і певну данину: це були, звичайно, форми покори, але нічого феодального в них не було. Присягу на вірність Папа вимагав тоді лише від простих територіальних князів (норманських вождів Південної Італії; графа Ланґедоку). Правда, Іоанн Безземельний дав таку присягу, але значно пізніше (1213 p.).

327 Jaffé-Wattenbach, Regesta pontificum, t. I, n° 3564. — Rathier de Vérone, dans Migne, P. L., t. CXXXVI, col. 249. — Thietmar, Chronicon, I, 26 (p. 34 — 35).

328 Один із найдавніших прикладів, який часто пропускають: G. Busson et Ledru, Actus pontificum Cenomannensium, p. 299 (832).

329 Joinville, c. CXXXVI.

330 Cf. le synode de Paris, 1212: Mansi, Concilia, t. XXII, col. 851, c. 8 (feneratoribus et exactoribus).

331 A. Giry, Documents sur les relations de la royauté avec les villes, 1885, n° XX, p. 58. /474/

332 Лаонська інституція миру (1128 p., 26 серпня) у Warnkoenig und Stein, Französische Staats- und Rechtsgeschichte, t. I, Urkundenbuch, p. 31, c. 2.

333 Cartulaire du prieuré de N.-D. de Longpont, éd. Marion, no 25.

334 Ortlieb de Zwiefalten, Chronicon, I, c. 9 dans SS., t. X, p. 78.

335 Monumenta Gildhallae Londoniensis (Rolls Séries), t. I, p. 66.

336 Roger de Hoveden, Chronica (Rolls Séries), t. I, 228.

337 Warnkoenig et Stein, op. cit., p. 34, c. 22.

338 Rangerius, Vita Anselmi, dans SS., XXX, 2, p. 1256, v. 4777 et s.

339 Diplom. regum et imp; t. III, n° 34. — Histor. de France, t. XV, p. 144, n° CXIV.

340 Flodoard, Historia Remensis ecclesiae, t. IV, 5, dans SS, t. XIII, p. 563.

341 Liudprand, Antapodosis.ll, c. 26.

342 Wiponis, Opera, éd. Bresslau, p. 3 et 106.

343 Hermann Bloch, dans Neues Archiv, 1897, p. 115.

344 Кілька разів висувалося припущення, що титул дюка Франції, який після Роберта Першого носили Робертінґи, був ніби титулом віце-короля, чия влада поширювалася на все королівство. Можливо, що деякі сучасники й мали таке відчуття, хоча мені ніколи не доводилося бачити, щоб воно знайшло якийсь очевидний вираз у текстах (термін dux Galliarum, застосований у Richer, II, 2, є лише педантським перекладом dux Franciae; фраза omnium Galliarum ducem constituit, в II, 39 нагадує про ту подію, коли Юґ Великий одержав собі в інвеституру герцоґство Бурґундія на додачу до герцоґства Франція). Але що тут ідеться насамперед про території, не викликає сумніву. За протилежної гіпотези, як зрозуміти спробу Юґа об’єднати три герцоґства? Можливо, титул графа палацу (королівського) теж був поділений, як у Германії, за тим самим принципом, і кожне герцоґство віднині мало свого окремого графа палацу; в такий спосіб можна пояснити, звідки взявся титул придворного графа (пфальцграфа), на який паралельно претендували: у «Франції» граф Фландрії, у Бурґундії — граф де Труа (якого згодом називали «граф де Шампань»), у Аквітанії — граф Тулузький. Щодо потрійного королівського титулу див. Rec. des Hist. de France, t. IX, p. 578 et 580 (933 et 935).

345 Gislebert de Mons, éd. Pertz, p. 223 — 224 et 58.

346 Monumenta Boica, t. XXIX, 1, n° CCCCXCI; Württemberger Urkundenbuch, t. II, n° CCCLXXXIII.

347 Suger, Vie de Louis VI, éd. Waquet, p. 228.

348 Немає жодного деталізованого дослідження про інститут повірених у посткаролінзькій Франції; це одна з найсерйозніших лакун у галузі досліджень історії середньовіччя й одна з таких, які найлегше заповнити. У Німеччині ця інституція особливо детально вивчалася — не без певних теоретичних зловживань — у її зв’язках із юридичною системою.

349 Mém. Soc. archéol. Eure-et-Loir, t. X, p. 36, et Gallia christ, t. VIII, instr., col. 323.

350 De rébus, éd. Lecoy de La Marche, p. 168.

351 Diplom. regum et imperatorum, t. III, n° 509.

352 Bonizo, Liber de vita Christiana, éd. Perels, 1930 (Texte zur Geschichte des römischen und kanonischen Rechts), VII, 248.

353 Cartulaire de Redon, éd. de Courson, p. 298, n° CCCXLVII; cf. p. 449. — Siegfried Hirsch, Jahrbücher des Deutschen Reiches Unter Heinrich II, t III, p. 174.

354 Et. de Saint Louis, I, 53. /475/

355 Bigelow, Placita Anglo-Normannica, p. 145.

356 Constitutiones regum et imp., t. I, n° XIII, p. 28 — 29.

357 SS. rer; Langab. Saec. VI — IX (Mon. Germ.), p. 385, c. 166.

358 Cartulaire de Saint-Aubin d’Angers, éd. B. de Broussillon, t. II, n° DCCX, 1138, 17 sept.

359 Constitutiones, t. I, p. 643, c. 30. — Two of the Saxon Chronicles, éd. Plummer, t. I, p. 220. — Неможливо зібрати всі оповідки про всілякі тодішні випадки. А це треба було б зробити, щоб відчути справжній присмак тієї епохи. Наприклад, король Англії Генріх Перший не залишив по собі репутацію дикого звіра. Проте Ордерік Вітал розповідає нам, що після того як чоловік однієї з його незаконнонароджених дочок звелів виколоти очі малому синові одного королівського кастеляна, він, у свою чергу, наказав, щоб осліпили й покалічили його власних онук.

360 M. Ashdown, English and Norse documents relating to the reign of Ethelred the Unready, 1930, p. 137. — Knut, Lois, II, 21.

361 Праці, в яких ідеться про історію Божого миру (зокрема, Huberti Studien zur Rechtsgeschichte der Gottesfrieden und Landesfrieden : I. Die Friedensordnungen in Frankreich, Ansbach, 1892; Görris, De denkbeelden over oorlog en de bemoeeiingen voor vrede in de elfde eeuw (Уявлення про війну та зусилля, спрямовані на досягнення миру в одинадцятому сторіччі), Nimègue, 1912 (Diss. Leyde), містять у собі численні посилання, і їх неважко знайти, тому не варт дивуватися, що в подальшому викладі я даватиму чимало цитат, не називаючи конкретного джерела.

362 На півдні півострова Боже замирення було запроваджене одним французьким папою (Урбаном Другим) та норманськими баронами: Jamison, dans Papers of theBritish School at Rome, 1913, p. 240.

363 Histoire de Languedoc, t. V, col. 15.

364 R. Busquet, dans Les Bouches-du-Rhône. Encyclopédie départementale. Première partie, t. II. Antiquité et moyen âge, 1924. p. 563.

365 SS., t. XXIII, p. 361. Cf. Frensdorff dans Nachr. von der Kgl. Gesellsch. zu Göttingen. Phil. hist. Kl, 1894. Ті самі перетворення відбулися в Каталонії та в Араґоні.

366 Див. вище, с. 281 і далі.

367 Щоденний прибуток королівської скарбниці, коли помер Філіп-Авґуст, становив, згідно зі свідченням Конона з Лозанни, 1200 паризьких ліврів (SS; t. XXIV, p. 782). Річний доход паризького абатства Сен-Женев’єв, за оцінкою прибутків від десятини, дорівнював у 1246 р. 1810 ліврів (Biblioth. Sainte-Geneviève, ms. 356, p. 271). Перша цифра, мабуть, завищена, друга — занижена. Але слід пам’ятати й про те, що ціни за період між двома датами, певно, зросли. Хай там як, а контраст вражає.

365 Richer, IV, 80.

369 Cesta ер. Cameracensium, III, 2, dans SS., XVII, p. 466; cf. III, 40, p. 481.

370 Tardif, Cartons des rois, n° 264.

371 Esprit des Lois, XXXI, 30.

372 Lettres, éd. Havet, nos 12 et 37.

373 Marc Bloch, La vie de S. Edouard le Confesseur par Osbert, dans Analecta Bollandiana, t. XLI, 1923, p. 22 et 38.

374 Окрім бібліографії (с. 505, підзаголовок «Національності») див. Lot, Les derniers carolingiens, p. 308 et s. — Lapotre, L Europe et le Saint-Siège, 1895, p. 330 et s. — F. Kern, Die Anfänge der französischen Allsdehnungspolitik, 1910, p. 124 et s. — M. L. Bulst-thiele, Kaiserin Agnes, 1933, p. 3, n. 3. /476/

375 Abbo, De bello Parisiaco, éd. Perte, I, v. 618; II, v. 344 et 452. — Adémar de Chabannes, Chronique, éd. Chabanon, p. 151. — Gesta ep. Leodensium, II, 26 dans SS., t. VII, p. 204. — Widukind éd. P. Hirsch, I, 9 et 11 ; II, 3. — Thietmar de Mersebourg, éd. R. Holtzmann, V, 12 et 19.

376 SS., t. VI, p. 339 et 41 — 42.

377 Prologue du Heliand, éd. E. Sievers, p. 3. Різниця між королівськими васалами Teutisci quant et Langobardi визначається в одному італійському акті 845 p. (Muratori, Ant; t. II, col. 971). — Annales Juvavenses maximi, dans SS., p. 738.

378 Liudprand, Legatio, c. 1.

379 Walafrid Strabo, De exordiis, c. 7, dans Capitularia reg. Francorum, t. II, p. 481. — Richer, I, 20.

380 Eudes de Deuil, dans SS., t. XXVI, p. 65.

381 Ekkehard d’Aura, dans SS., t. VI, p. 218.

382 Girart de Roussillon, trad. P. Meyer, § 631; éd. Foerster (Romanische Studien, V) v. 9324.

383 Esprit des Lois, XXX, I. — Voltaire, Fragments sur quelques révolutions dans l’Inde, II (éd. Garnier, t. XXIX, p. 91).

384 G. Lefebvre, Les paysans du Nord, 1924, p. 309.

385 Наприклад, E. Lodge, Serfdom in the Pyrenees, dans Vierteljahrschr. für Soz. und WG., 1905, p. 31. — Sanchez-Flbornoz, Estampas de la vida en Leon, e éd., p. 86, n. 37. — Perreciot, De l’état civil des personnes, t. II, 1786, p. 193, n. 9.

386 Dudon de Saint-Quentin, éd. Lair, Mém. Soc. Antiquaires Normandie, t. XXIII, III, 43—44 (1933).

387 P. Hévin, Consultations et observations sur la coutume de Bretagne, 1724, p. 343.

388 P. Thomas, Textes historiques sur Lille et le Nord, t. II, 1936, p. 285 (1385 et 1397); cf. p. 218 (n° 68).

389 T. F. Toot, Chapters in the administrative history, t. IV, 1928, p. 62.

390 Colbert, Lettres, éd. P. Ciement, t. II, p. XXX. Про один стародавній приклад принесення обіцянки в дружбі див. J. Guicherat, Rodrigue de Villandrando, 1879, p. just., n° XIX.

391 Ch. Aimond, Histoire de la ville de Varennes, 1925, p. 50.

392 Manegold de Lautenbach, dans Libelli de lite (Mon. Germ.), t. I, p. 365. — Wenrich, Ibid., p. 289. — Paul de Bernried, Vita Gregorii, c. 97 dans Watterich, Romanorum pontificum vitae, t. I, p.532.

393 Landr. III, 78, 2. Заперечення первісного смислу — в Zeumer dans Zeitschrift der Savigny-Stiftung, G. A., 1914, p. 68 — 75; його аргументоване підтвердження — в Kern, Gottesgnadentum und Widerstandsrecht im früheren Mittelalter, 1914.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.