[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 460-470.]

Попередня     Головна     Наступна





б. Джерела історії



10. Джерело, авторитет чи документ — це той сировинний матеріал, із якого робиться історія. Саме собою джерело може бути викладом колишнього факту, себто воно може бути гомогенним із тим кінцевим продуктом, на який намагається перетворити його історик, але бути таким йому немає потреби. Це може бути документ на кшталт хартії, письмового акту чи прокламації, яка набуває форми наказу, тож у цьому випадку немає нічого легшого, як перетворити документ на оповідь, написавши: «У році x король y надав такі й такі землі такому й такому абатству», — але ж потрібно пам’ятати ще й про таку важливість, що відповідні люди не підкорилися наказові, а той, хто віддавав наказ, не сподівався, що наказ буде виконано. Для такого випадку, коли чиїсь документи прибирають форму оповіді, історик має враховувати й таку можливість, що оповідач чи з /461/ невігластва, чи навмисно поширював фальшивки. Випадок стає ще складнішим, коли те джерело не є навіть наказом, а простим залишком дії, от як загублена монета чи рештки будівель та начиння. Тут навіть для інтелекту, найменш схильного до рефлексії, стає очевидним, що цей документ не розповідає нічого, якщо тільки історик не зуміє, застосувавши принципи, зінтерпретувати його, доводячи, що будівлі такого типу з необхідності мали бути призначені для певної мети, що їх зводили в певний час і таке інше. Але те, що є істинним для цих невербальних джерел, фактично є істинним і для всіх джерел узагалі. Всі вони німі для всіх — окрім одного інтелекту, що спроможний дати їм тлумачення; і навіть таке джерело, що складається із простої оповіді, хай то буде Фукідід чи Фруассар, не приносить ніяких, ні добрих, ні поганих, наслідків історичних, поки не вироблено хоч якогось методу інтерпретування їх.


11. Отже, інтерпретація джерел є тим формальним елементом історії, що стає противагою для складника матеріального, яким є саме джерело. Без цих двох складників немає ніякої історії. І оскільки ці самі джерела історикові треба відшукати, зібрати, скласти докупи як дані, що обмежують його поле діяльності, то робота витлумачення їх відбувається згідно із засадами, які він витворює із нічого сам для себе, адже він не знаходить їх готовенькими — ні, йому доводиться вирішувати щодо них, ухвалюючи щось подібне до законодавчого акту. Ця «сприйнятливість» історика стосовно його джерел урівноважується його «спонтанністю» відносно принципів, за якими він інтерпретує ті джерела.


12. Отже, джерела треба знайти — дістаються вони історикові у готовому вигляді. Його робота полягає у збиранні їх, а це передбачає їх вишукування. Але йому не розпочати того пошуку, поки він не дійде згоди із самим собою щодо принципів інтерпретації, адже, поки цього не зроблено, він просто не знає, що ж йому шукати. Він повинен знати, який саме тип документів дасть добрі наслідки при застосуванні наявних у нього методів, оскільки різні методи вимагають зовсім різних типів документів. Ось чому повне зібрання документів є неможливою річчю — навіть для /462/ обмеженого періоду чи якоїсь конкретної проблеми в рамках того періоду. Адже кожен поступ у вивченні проблеми виносить на світло якийсь новий тип джерел. Так, сто років тому джерела для історії Римської імперії зводилися (не винятково, але майже винятково) до античних істориків. Протягом XIX сторіччя вперше дістала певне визнання важливість написів (хоча вона ніколи й не ігнорувалася повністю), і тоді зведений був Корпус Латинських Написів — досі ще не викінчений та й ніколи він не буде викінченим — із метою зібрати це новоосягнене джерело в таку форму, щоб історикам зручно було ним користуватися. Наприкінці XIX сторіччя розпочалось використання цілковито нового типу джерел, власне, посуду, і ще інші типи джерел виникнуть, безперечно, в ході інтенсивного поступу вивчення того періоду. Але із джерелами ми тільки те й можемо, що розпізнати їх та витлумачити; ми не можемо доточити жодного уламочка туди, де його бракує; коли ми в пошуках документів знаходимо порожнє місце, тут нам ніщо не зарадить. Коли внаслідок прийняття 1923 року запропонованого лордом Біркенгедом Акту про нерухоме майно стали непотрібними документи, що встановлюють право на володіння власністю, серед солиситорів та агентів, у чиєму розпорядженні вони перебували, по всій країні розпочалося систематичне нищення цих документів; і це знищення невивчених та невитлумачених потенційних джерел середньовічної історії стало найтяжчим ударом, завданим знанню від часів Французької революції, адже така втрата матеріалу є абсолютно невідновлюваною — не може бути ніяких мислимих способів поновити ту інформацію, яку зробило недосяжною для нас це всеспалення.


13. Одначе там, де забракне одного котрогось типу джерел, історик винаходить нові методи інтерпретації і відкриває новий тип джерел. Так, наприклад, середньовічна історія багата на письмові документи й датовану архітектуру. Будь-хто може навчитися інтерпретувати готичні карнизи та середньовічний рукописний шрифт за дуже короткий час, і цього матеріалу стільки — хоч греблю гати; і тому історик, якому забажається відтворити історію котрогось абатства, навіть і не подумає вийти за рамки цих джерел. Але в добі Римської /463/ імперії нам не відшукати ніяких письмових документів, вартих того, щоб про них вести мову, за винятком написів, які розповідають дуже мало, окрім особистих подробиць, і практично ніякої датованої архітектури; тож ми мусимо удаватися до інших джерел, розробивши складну науку археологію, мета якої — тлумачити хронологічно присипану верству населеного колись майданчика і знайдених на ньому предметів. Археологія в цьому розумінні не існує для середньовічного періоду; жодна жива душа не знає про середньовічний посуд, наприклад, і п’ятої частини того, що перший-ліпший початківець знає про давньогрецький чи римський посуд.


14. Отже, запас джерел — невичерпний у тому розумінні, що ніхто, працюючи над будь-якою історичною проблемою, ніколи не зміг би дійти кінця їх, і момент, у який ми гадаємо, що вже вичерпали свої джерела, є просто тим моментом, у який наші власні принципи інтерпретації вичерпали той особливий тип матеріалу, до якого їх можна застосувати. Але ті джерела, що на них справді натрапив у певний даний момент певний даний дослідник, завжди коли-небудь вичерпуються. Ось чому можна дати список джерел, використаних при розв’язанні котроїсь конкретної проблеми, але неможливо дати список джерел, що можуть бути використані при розв’язанні ще не розв’язаної проблеми.


15. Дослідник, що знає джерела, називається ерудитом, а ерудиція є тим складником, — необхідним складником, — історії, що полягає у володінні матеріалами історії. Вчена людина не обов’язково є істориком, але історик повинен бути вченою людиною. Одначе існує природна тенденція переплутувати ці дві концепції, ототожнюючи історію з ерудицією. Це — дуже поширений тип помилки. Там, де існує якась відмінність між фактором досвіду, що є даним, і чинником досвіду, що надходить від духу, який переживає досвід, сама сталість діяльності духу веде до втрати пильності при розрізненні, так що весь сукупний досвід приписується даному факторові. Так художники, що малюють пейзажі та інші природні об’єкти, бувають схильні гадати, нібито вони знаходять свої твори мистецтва готовими у зовнішньому світі, випускаючи з уваги той факт, що, малюючи пейзаж, вони завжди виконують акти вибору, адаптації, /464/ конвенціоналізації та ідеалізації, без яких картина просто не буде картиною. Так само люди часто говорять про вплив оточення на будову тіла й характер людини, от ніби ідіосинкразія конкретної особи, на котру оточення начебто справляє якийсь вплив, не має нічого спільного із своєю дією. Часто найактивніші та найспонтанніші люди найменше помічають існування своєї власної спонтанної діяльності; і саме ті легкість і успішність, із якими історик інтерпретує свої джерела, й спонукають його уявити, що він не дає їм ніякої інтерпретації, мовляв, вони самі себе витлумачують; те, що вони означають, мовляв, написано величезними літерами у них на обличчях, і, щоб їх зрозуміти, не треба нічого, крім простого огляду. Звідси й хибне ототожнення джерел з історією, яку можна з них «списати»; а коли вже історія дістала таке фальшиве осмислення, її й розглядають як просте переписування джерел. Коли виходити із цього погляду, джерела стають авторитетами чи збірниками повідомлень, що їх історик приймає і пересаджує у свою власну оповідь, тоді як остаточний плід історикової праці є не чим іншим, як ковдрою, зшитою із клаптиків-цитат, узятих із його авторитетів, більш чи менш стоплених докупи зовнішньо-літературними засобами. Більшість історій, вибудованих у великому масштабі, таких, що покривають значні обшири історичної площі, виказують ознаки цієї вади; оповідь дивовижним чином начебто міняє свою тональність, коли після одного авторитету слово бере інший. Таким от чином історія Давньої Греції зазнає зміни в тональності, коли Геродот поступається місцем Фукідідові, й вельми нелегко буває вивчати історію ранньої Римської імперії так, щоб не стати жертвою Тацітової мелодрами. Цю ж ваду можна навіть захищати, посилаючись на те, що історик, мовляв, не може заходити далі, ніж дозволяють йому джерела, та не має іншої ради, як тільки прийняти їх і повірити в те, що вони йому розповідають. Але все це — абсолютна омана. Історик, навіть на щонайрудиментарнішому рівні думки, є відповідальним за прийняття своїх авторитетів за авторитети; він вірить у те, що вони кажуть, не тому, що вони це кажуть, а тому, що він поклав собі за принцип вірити їм; він завжди має вибір, хоча альтернативою прийняттю того, що йому /465/ говорить авторитет, може бути й часто є рішення, що вірогідна інформація із цього конкретного питання є на сьогодні недосяжною. Це завжди прикмета глупоти, коли виправдовуються: мовляв, ми зв’язані тим, що говорять наші авторитети; і все ж це твердження є істинним стосовно матеріального боку історичної думки, хоч яким неістинним воно є з боку формального.


16. Наслідком цієї помилки, коли історія розглядається як така, що міститься у своїх джерелах у готовому вигляді, є розрізнення історії та передісторії. Із точки зору цього розрізнення історія є тотожною із письмовими джерелами, а передісторія — із браком таких джерел. Вважається, що повна (в розумних межах) і сумлінно виписана оповідь може бути створена тільки тоді, коли у нашому розпорядженні є письмові документи, з яких і треба її вибудовувати, та що, коли таких документів у нас немає, ми можемо лише стулити докупи сяку-таку хистку конструкцію із непевних і зле обгрунтованих здогадів. Це — абсолютно помилковий погляд: письмові джерела аж ніяк не мають подібної монополії на вірогідність чи на інформативність, як випливає із такої тези, і є зовсім небагато типів проблем, які не можуть бути розв’язані на основі неписьмових свідчень. Наприклад, часто кажуть, що хронологічні проблеми абсолютно вимагають письмових джерел для свого розв’язання; але навіть письмова хронологія часто буває вельми нелегкою для інтерпретації, коли вона відноситься до ер, які ми не можемо із певністю співвіднести із нашою власною добою (прикладом може бути єгипетський сотичний цикл, який є періодом у 1460 років і який лишає нас у непевності стосовно усієї ранньоєгипетської історії, чи котрась подія припадає на ту чи ту відповідну дату по той чи по той бік 1460 років), а з другого боку, такі неписьмові хронологічні дані, як щорічні відкладення намулу відступаючими льодовиками наприкінці Льодовикового періоду, можуть подеколи давати надзвичайно точні результати. Строго кажучи, вся історія є передісторією, оскільки всі історичні джерела є простим матеріалом, і жодне із них — готовою історією; усі вони потребують того, щоб історик силою своєї думки перетворив їх на історію. А з другого боку, ніяка історія не є передісторією, /466/ оскільки жодне джерело чи група джерел не є настільки непіддатливими для інтерпретації, наскільки вважаються такими джерела передісторії 3.



3 На протилежній сторінці натрапляємо на таке доповнення: «N.B. Передісторія може означати ще не сформовану історію. Пор. с 67.». (Місце, на яке посилається автор, слід шукати на с. 517 — 518 цього тому).




17. Але на певному рівні думки розрізнення історії та передісторії має свою цінність. Якщо ми візьмемо історика в певному зупиненому моменті його розвитку, замість розглядати його в його викінченій ідеї чи таким, яким він мав би бути; якщо візьмемо випадок початківця в історичній роботі, то зрозуміємо, що для нього і тільки для нього існує таке розрізнення грубого історичного матеріалу (документи й хартії, зруйновані будівлі, монети й черепки) та напівперетравленого історичного матеріалу — історичних оповідей. Різниця тут та, що напівперетравлений матеріал уже перероблено на щось однорідне із тим, на що він намагається його обернути, тоді як сирий матеріал ставить перед ним такі вимоги, виконати які йому зовсім не до снаги. Він не знає, як тлумачити документи й череп’я; це для нього — просто цікавинки, речі в музейних вітринах, на які він витріщається із дурнуватим виразом на обличчі; але він таки знає, у певному розумінні, як читати книжку з історії, і це щось та донесе до його розуму, тоді як сирий матеріал не донесе йому нічого. Отже, історик-початківець отримує готові книжки з історії, з яких він бере дещо для себе, хоча пізніші студії преконають його в тому, що більшість із того, що йому дісталося, було хибним. І все ж та хибність була необхідною стадією його просування в напрямку істини. І це треба мати на увазі у зв’язку із навчанням історії наймолодших. Історії про Ноя, про Ромула із Ремом, про короля Альфреда із пиріжками можуть бути цілковито неправдивими, але коли дитини не вигодувати на цих чи інших, не менш казкових оповідках, вона навряд чи ще коли здобуде той здоровий апетит до історії, який єдиний може замінити ці байки правдивішими оповідями. Підручники з історії, якими ми користуємося у школі, лише на один чи два ступені правдивіші за Альфреда із пиріжками; але й вони заражені тим самим присмаком легенди, і не буде надто ризикованим узагальненням, /467/ коли скажемо, що на той час, поки котресь повідомлення проб’ється на сторінки шкільного підручника, воно вже буде або спростоване, або принаймні дуже захитане поступом пізнання.


18. Співвідношення між двома типами джерел: сирим матеріалом та матеріалом, попередньо переробленим, або готовою оповіддю, є паралельним до розрізнення прекрасного в природі й прекрасного у мистецтві. Коли дитина вчиться малювати, вона переконується, що перемальовувати картинку набагато легше, ніж малювати безпосередньо котрусь річ, адже картинка є попередньо обробленою версією речі; хтось-бо вже брався розв’язати проблему, як малювати ось цю річ, і дитина користується досвідом свого попередника. Ось чому легко малювати речі в умовно-спрощеній манері й важко зображати їх натуралістично. Так само набагато легше розгледіти красу речі, як її зінтерпретовано та ідеалізовано у творі мистецтва, ніж тоді, коли ту саму річ показано нам у її природній необробленості: митець указує іншим людям на ті красоти, яких вони без його допомоги і не роздивилися б. Тож було б безглуздим педантизмом наполягати на тому, щоб ніхто й ніколи не копіював чужих малюнків, картин, а завжди малював тільки з натури, і так само абсурдним було б вимагати, аби люди нехтували твори мистецтва й завжди у своїх естетичних переживаннях спиралися лише на природу та на силу своєї власної уяви. Мовою релігії це — занедбати засоби милосердного провидіння, даровані нам для розвою нашого духовного життя, і це означає блюзнити супроти духу, що дає нам ці засоби, аби краще допровадити нас до самої Істини.


19. Отже, історик, що вчиться, приймає оповідь такою, якою знаходить її, приймає на віру; й він усе ще настільки некомпетентний, що не може ані піти далі й покритикувати її, ані (що є тим самим) вибудувати свою власну оповідь із необроблених матеріалів. Але на цьому етапі він є тільки істориком in fieri [у становленні], а не істориком in esse [дійсним]. Він приймає готову оповідь на віру, й він ще не дійшов до концепції історичної істини — істини, що постає із критики й здатна витримати вогонь критики. Він не схильний називати оповідь, яку приймає, істинною оповіддю; /468/ він тільки й може сказати, що ось це він знаходить у своїх авторитетів. І на цьому етапі, поки він іще не навчився вибудовувати свою власну оповідь, він цілковито залежить від готової оповіді, тож історія для нього є суміжною із загальною кількістю готових оповідей. Де йому забракне таких, там він знайде не історію, а передісторію — матеріали, що він неспроможний витлумачити їх хоч би з якою точністю й певністю.


20. Але кавіть на цьому елементарному етапі історичного мислення історик не буває аж таким пасивним, як він сам гадає. Він таки врешті приймає своїх авторитетів, а цим передбачається певний принцип віддавання переваги, хоч як мало визнають його як такий; і він справді інтерпретує їх — у тому розумінні, що читає їхні оповіді й знаходить у них тільки те, що його знання мови, якою їх написано, дозволяє йому там знайти. І вже на дуже ранньому етапі він починає усвідомлювати, що, читаючи ту чи ту книгу, йому необхідно брати до уваги ту чи іншу ідіосинкразію чи упередженість із боку автора, а ще необхідно пам’ятати, що автор своєю чергою був обмежений своїми авторитетами й ні в якому разі не може бути самодостатнім свідком усього того, про що розповідає. Ці концепції починають змінювати його некритичне відтворення чиєїсь готової оповіді; і вони дедалі більше виступають наперед у міру того, як дедалі послідовнішим стає його намагання відтворити готову оповідь. Як тільки історик-початківець починає замінювати вивчення однієї книги студіюванням інших, він неминуче з’ясовує, що погляди авторів різняться між собою та що їхні версії однієї й тієї самої оповіді ніколи не збігаються у всьому; тоді йому стає зрозуміло, що його власна історія, та оповідь, яку він намагається вибудувати у своїй уяві, не може йти слідом за одним котримось авторитетом без того, щоб не відхилитися від іншого авторитета. І тоді він мусить узяти на себе відповідальність вибрати того, кому повірити.


21. Ця змога вибирати своїх авторитетів із числа багатьох претендентів-суперників є першою і найрудиментарнішою формою, в якій історик починає усвідомлювати свою власну свободу. Але, оскільки це — первісна стадія у розвитку історичної свободи, звідси аж ніяк не випливає, /469/ ніби так легко розв’язуються ті труднощі, що вона приносить. А вони настільки нелегко розв’язуються, аж є, по суті, на тому рівні думки, якого ми на сьогодні досягли, нерозв’язними. Адже ex hypothesi будь-котрий авторитет, хоч який ненадійний, знає незрівнянно більше про розглядувані події, ніж наш студент: як же тому студентові зважитися й відкинути бодай когось із них? Може видатися, що всякий вибір між авторитетами буде заснований на примсі, що ми просто вирішуємо піти слідом за А, знехтувавши Б, і то без будь-якої підстави, окрім того, що так ми вибрали — і край. Або ж, коли треба навести підставу, вона виявиться непереконливою, наприклад, що А — кращий автор, ніж Б, й подає свою версію в привабливішому вигляді; або що А є тим джерелом, із яким ми давно знайомі, а версію Б лише недавно відкрито, й тому вона збиває нас із пантелику; або ще, що версія А гармонує із нашими власними упередженнями політичного, психологічного чи ще якого іншого характеру. А коли ми поміркуємо про непереконливість підстав, що спонукали нас віддати перевагу А перед Б, ми можемо легко дійти висновку, що наша віра в А — безпідставна, і це може штовхнути нас до загального скептицизму стосовно історичної віри й до переконання, буцім усяка історична оповідь (як висловився Вольтер) — це fable convenue [загальноприйнята байка] 4, та що історичне дослідження є (як назвав його Руссо) l'art de choisir, entre plusieurs mensonges, celui aui ressemble le plus à la vérité [мистецтвом вибирати з-поміж багатьох побрехеньок ту, котра найбільше скидається на правду] 5.



4 У листі до Гореса Волпола, датованому 15 липня 1768 p., Вольтер писав: «Я завжди, як і Ви, мсьє, вважав, що слід відмовитися від усіх стародавніх історій. Фонтенель, єдина людина доби Людовіка XIV, яка була водночас поетом, філософом та вченим, говорив, що вони — це загальноприйняті байки» (OEuvres completes de Voltaire, Nouvelle edition, Correspondance generate, IX (Париж, 1822). — C. 271). Подібне Вольтер написав і в «Jeannot et Colin»: «Усі ті стародавні історії, як висловився один із наших блискучих умів, є лише загальноприйнятими байками» (OEuvres completes de Voltaire, Nouvelle edition, Romans, II (Париж, 1821). — C. 123).

5 J.-J.Rousseau, Emile ou de l'education (Париж, 1957). — C. 283. Останніми словами мало б бути: «найкраще скидається на правду».



Цей скептицизм і справді є необхідним наслідком погляду на історію як на /470/ переписування готових оповідей, а хто не скочується в нього раніше чи пізніше, той уникає цього лише завдяки тому, що або має занадто мало логічної послідовності, або припускається завеликої фривольності у ставленні до власних історичних досліджень, і в обох випадках не заходить аж так далеко. Проте історична думка не закінчується отак просто тут, оцією катастрофою. Не слабкість, а сила вивела її на цей перевал; коли б вона, історична думка, була слабкішою, вона б так і лишилася задовольнятися простим відтворенням готовеньких оповідей; але в ній виросло невдоволення цим, оскільки вона визнала, що, навіть відтворюючи готову оповідь, вона здійснює вільний вибір з-поміж авторитетів, і проблема, яка нині стоїть перед нею, полягає в тому, щоб осягнути, що ж означає цей вільний вибір. Разом із розв’язанням цієї проблеми зникне й концепція історії як переписування авторитетів, і історик перейде із етапу учнівства на етап незалежного дослідження, яке покладається тільки саме на себе. Цей перехід можна описати як перехід від догматичної історії до історії критичної, де догматична історія є такою історією, якою вона видається початківцеві, а критична — такою історією, якою вона являється компетентному дослідникові. Подібні переходи подибуються і в розвитку мистецтва, релігії, філософії, по суті, в кожній дисципліні, адже повсюдним правилом є те, що ми вчимося володіти діяльністю, беззастережно приймаючи спочатку накази інших, які опанували її перед нами. Місце догматизму в людському житті є місцем необхідним і постійним, а ті, хто хотів би вигнати всякий догматизм узагалі, цим своїм бажанням лише виказують той факт, що вони все ще не розуміють людського життя і тому досі не пройшли тієї стадії, коли потребуєш догматизму заради власного ж блага; одначе місце догматизмові — у школі. Першим ділом учня є вчити те, чого його навчають, і робити те, що йому велять, адже коли б він уже був спроможним мислити самостійно і самостійно вибирати, що йому робити, то не йшов би він у науку. Отже, всяке викладання науки є з необхідності догматичним, і історія як шкідливий предмет повинна бути догматичною історією — готовою оповіддю, яку просто подають учневі, аби він її вивчив і відтворив.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.