[Олександер Оглоблин. Люди старої України та інші праці. — Острог-Нью-Йорк, 2000. — С. 71-125.]

Попередня     Головна     Наступна





Олександер Оглоблин

ВАСИЛЬ КАПНИСТ



І


"Друг Родины он был". — Ці правдиві слова з автоепітафії Капніста найкраще і найглибше передають нащадкам всю суть цієї людини і громадсько-політичного діяча. Бо все життя Василя Капніста — з початку і до кінця — було присвячене надхненному служінню своїй батьківщині. Глибоко-поетична натура, тонкий лірик, закоханий у скою чудову і затишну Обухівку, якій він присвятив прекрасні строфи, — він не вагався ні хвилини гострою, пекучою сатирою бичувати російську централістичну політику, скеровану проти України, чи навіть кидати все, сім’ю, поезію, російських друзів, маєток, впливове службове становище одного з перших дворян імперії і їхати за кордон, шукати там допомоги для своєї, уярмленої Москвою, батьківщини, наражуючися на небезпеку традиційного і облудного російського тавра "зрадника", на гоніння, на смерть. Глибоко самолюбна вдача, ображений своїми найкращими друзями, він, після багатолітньої ворожнечі, перший простягає їм дружню руку тоді, коли цього вимагали інтереси його батьківщини — її визволення або навіть найменше полегшення того важкого ярма, яке лягло на її страдницькі плечі. Відомий письменник, член Російської Академії і багатьох літературних товариств, інтимно своя людина в колі вищої петербурзької інтеліґенції того часу, він, з походження напівгрек, напівукраїнець, завжди і скрізь — і в чужому російському оточенні, і на закордонній чужині, і на батьківщині, де він прожив більшу частину свого життя — залишався українцем у найкращому, найглибшому розумінні цього слова — українським патpіотом. Велич його імення пережила кілька поколінь і вічно залишиться на скрижалях нашої історії.

Капністи у XVIII стол. були нові люди на Україні. Традиційна генеалогія Капністів дуже заплутана. Вона каже, що Стомателло Петрович (?) Капніссіс, православний грек з острова Занте, що належав тоді Венеції, року 1702 дістав від дожа Альоїзо Моченіґо графський титул Венеційської Республіки. Це, мабуть, так і було. Але далі починаються генеалогічні кунстштюки, які викликають, цілком слушні сумніви дослідників. Бож Капністи хочуть довести, що той Петро Христофорович, який допомагав своїм загоном російському цареві Петрові I під час війни з турками (1710-1711) і після прутської поразки тікав до Росії (він помер у дорозі), був унук того Стомателла Капніссіса. Це була безперечна нісенітниця, сенс якої полягав хіба-що в тому, щоб причепити безрідного (або худорідного) грека Петра Христофоровича до одноіменного венеційського нобіля. Так чи інакше, Петро Капніст був дід Василя Васильовича Капніста.

Син його, Василь Петрович Капніст, "ревнуя христіанскому закону, оставя родителей своихъ домъ и все имЂніе въ Турецкой областе", перейшов на бік Росії під Прутом р. 1711 із того часу "служилъ въ польскихъ походахъ волонтеромъ въ партіяхъ и разъЂздахъ". Року 1726 він був призначений полковим сотником Ізюмського слобідського полку. Він відзначився, як бойовий старшина, в Кримських походах 1736 і 1738 років, і 1737 був призначений полковником Миргородським, діставши там багаті маєтки. На початку 1750-тих років він став жертвою доносу, який обвинувачував його в державній зраді супроти Росії і зокрема у змові і готуванні атентату проти імператриці Єлисавети, а також у різних зловживаннях під час командування Миргородським полком. Ця сенсаційна справа, що завдала багато лиха Капністові (він був усунутий з посади і заарештований), виявилася блефом. Року 1751 В.П.Капніст був реабілітований, нагороджений рідким серед української старшини російським чином бригадира і призначений командиром Слобідських полків. Він брав участь у Семилітній війні і 19.VIII. 1757 року впав у битві при Ґрос-Еґерсдорфі, у Прусії.

В.П.Капніст був одружений двічі: першим шлюбом з якоюсь грекинею Соґден; другим — з Софією Андріївною Дунин-Борковською, донькою бунчукового товариша, що поріднило Капністів майже з усією вищою українською старшиною (Дунин-Борковські, Апостоли, Скоропадські, Лизогуби, забіли, Бороздни, Домонтовичі, Танські, Томарь, Ґалаґани, Турковські, Маркевичі, Дублянські, Гудовичі та інші) і ввело їх у коло української шляхетської аристократії.

Діти від обох шлюбів (6 синів і, здається, одна донька) утворили немов би дві окремі родини Капністів, дальша історія яких пішла різними шляхами. Грецька родина В.П.Капніста складалася з двох синів. Старший, Данило Васильович, що вчився у Київській Академії, помер до 1759 року. Другий син — Ананій Васильович був бунчуковим товаришем і помер до 1802 року.

Друга — українська — родина В.П.Капніста складалася з чотирьох синів. Старший з них, Микола Васильович, служив у гвардії, де мав чин прапорщика (1788), а згодом був на цивільній службі, де дістав чин надвірного радника (1802). Він був Кременчуцьким (1788) і Градизьким (1789) повітовим і Катеринославським губерніяльним (1795) маршалом шляхетства. Був одружений з донькою бунчукового товариша Маврою Григорівною Новицькою (першого подружжя — Требинською) і був живий ще року 1811. Третій син В.П.Капніста (від II шлюбу) — Андрій Васильович, Гвардії підпоручник у відставці (1802), помер божевільним. Зате інші два сини В.П.Капніста, Петро і Василь, t ули дуже інтересні люди. Петро Васильович Капніст народився десь на початку 1750-тих років. З 1758 року він рахувався на військовій службі, яку покинув р. 1775 у чині гвардії прапорщика. Є відомості, що його відставка була викликана особистою сутичкою з усемогутнім тоді кн. Потьомкіним. Після відставки Петро Капніст виїздить за кордон, де перебуває (з перервами) понад 20 років. Він побував у Голландії і Франції, де жив у 1789-1793 рр. і був свідком Великої французької революції. Згодом він жив в Англії, звідки вивіз дружину — англійку (Єлисавету Тимофіївку Гаусман). Він повернувся на батьківщину переконаним республіканцем і, власник 800 кріпаків (у Полтавській і Катеринославській губерніях), у своєму маєтку — с. Турбайцях (Хорольського повіту) завів "республіку". Це, звичайно, межувало з дивацтвом, але в основі цього лежали глибокі й щирі переконання республіканця-демократа. Петро Капніст помер 22.XI. 1826 року.

Іншої вдачі був його наймолодший брат, зв’язаний з ним багатолітньою дружбою і спільністю національно-політичних інтересів. Василь Васильович Капніст народився року 1756 в селі Обухівці, Сорочинської сотні, Миргородського полку. Він рано втратив батька, і його молоді роки пройшли в українському оточенні матері. Софія Андріївна Капніст, народжена Дунин-Борковська, була дуже інтересна людина. Це був справжній тип старої української жінки-матері, господині, патріотки. "Наша бабушка, — пише про неї донька В.В.Капніста, Софія Василівна Скалон, — оставшись вдовою, жила въ ОбуховкЂ. Хотя она происходила изъ хорошей дворянской фамиліи ..., но была мало образована. Недостатокъ образованія искупался въ ней природнымъ умомъ. ВладЂя большимъ имЂніемъ мужа, состоявшимъ изъ 6 000 душъ въ разныхъ губерніяхъ Малороссіи, имЂніемъ неустроеннымъ и слЂдственно малодоходнымъ, она, несмотря на это, употребляла всЂ средства, чтобы дать хорошее образованіе своимъ 4 сыновьямъ: Николаю, Петру, Андрею и Василію, помЂстя ихъ въ лучшій того времени Петербургскій пансіонъ". Вона зберегла і впорядкувала маєтки свого покійного чоловіка і залишила своїм дітям багату спадщину. Була щира українська патріотка, в кращому, старосвітському розумінні цього слова, вдягалася в українське національне вбрання, розмовляла виключно українською мовою і не любила дружини свого сина Василя тільки за те, що та була "московка". Саме вона посіяла в душах своїх синів зерна українського патріотизму, що згодом дали такі багаті плоди. Майже всі сини її були українські патріоти. Микола Васильович, дідич с. Манжелії, і вся його родина розмовляли звичайно українською мовою. На вимогу Петра Васильовича, священик с. Турбайців виголошував казання тільки українською мовою. А Василь Васильович, хоч і писав свої твори російською мовою і був відомий російський поет, посів визначне місце в історії боротьби українського народу за свою державну незалежність.

Отже освіту свою В.В.Капніст дістав у Петербурзькому пансіоні. Саме з того часу починаються його широкі й дружні зв’язки в колах російської інтелігенції, які він зберіг на все життя. Року. 1771 Капніст вступає на службу капралом ляйб-ґвардії Ізмайловського полку і того ж року дістає рангу підпрапорщика. На початку 1772 року вын переходить сержантом до Преображенського полку, де року 1775 дістає рангу прапорщика. Але незабаром він виходить у відставку з чином підпоручника ґвардії і повертається на Україну. Немає сумніву, що військова служба не припала до серця молодому Капністові. Він явно потрапив не на свою стежку. J відставка, очевидячки, була тільки антрактом перед дальшими, широкими його підприйняттями. Капніст шукає нових шляхів — а знайти їх було йому, видимо, не так легко, тим паче, що в нього рано прокидається дух протесту проти встановленого "порядку", спочатку протесту стихійного, а згодом свідомої політичної боротьби проти російського централізму. З цього погляду дуже характерна справа, яка виникла р. 1776, ще коли Капніст був на службі. Того року "находящейся въ Малороссіи у покупки строевыхъ лошадей Псковскаго карабинерного полку" підполковник Баранов подав своєму вищому начальству "челобитную", де він скаржився "на отставного гвардій прапорщика Петра Капниста и гвардій жъ Преображенскаго полку сержантовъ Василья и Андрея Капнистовъ же въ вызывагіи ими ero, Баранова, въ Малороссійскомъ городЂ ХоролЂ за напоминаніе имъ тЂмъ сержантамъ, для чего они осмЂливаются, въ противность имянного указа, Ђздить не въ позволенномъ экипажЂ, то-есть четвернею въ карстЂ и съ вершниками, и что на двухъ человЂкахъ была ливрея, выкладенная вмЂсто петлицъ бЂлымъ узкимъ галуномъ, — ;а поединокъ и въ разбросаніи пасквильныхъ ругательныхъ писемъ". Ображений підполковник просив об "учиненій съ ними за что какъ законы и указы повелЂваютъ". I пішла писати губернія. Фельдмаршал кн. О.М.Ґоліцин вдався до Військової Колеґії, та — до Малоросійської Колеґії, яка в свою чергу доручила перевести слідство Миргородському судові. Цілком невинний епізод на весіллі в домі земського судді Миргородського повіту Семена Родзянка, який женив свого сина, бунчукового товариша Омеляна Родзянка, набрав би дуже прикрого характеру для молодих Капністів. Але слідство встановило, що Капністи (мова мовилася про Андрія та Василя Капністів, бо Петро, як відставний, не підлягав обмеженням), "будучи на сватбЂ, Ђздили верховыми лошадми, и на людяхъ ихъ ливрея была съ простого сЂраго сукна", а Військова Колеґія, з свого боку, гостро зауважила амбіціозному підполковникові, що в такій приватній справі йому "Воєнную Коллегію безполезными переписками утруждать не надлежало". Так ця "кляузна" справа і закінчи: а ся нічим.

Утворення лівобережно-українських намісництв відкрило перед молодим Капністом перспективи службової діяльности на Україні. Спочатку він шукає собі долі на цивільній службі. Мабуть, за допомогою своїх родичів — Дунин-Борковських, він 8. X. 1781 р. дістає посаду стряпчого в Чернігівському Верхньому Земському Суді. В січні наступного року 25-літній В.Капніст був обраний маршалом шляхетства свого рідного Миргородського повіту. Але, мабуть, тоді Капністові потрібна була служба для заробітку, і він шукає її в Петербурзі. Року 1782, в серпні, за допомогою О.Безбородька (можливо, Капністові тут став у пригоді його шваґер М.О.Львов, друг Безбородька) він був призначений контролером Головного Поштового Управління, але і на цій посаді витримав неповний рік. У травні 1783 р. він знову подався до димісії і повернувся на Україну, бо він, як казав його приятелі) І.І.Хемніцер, "писать хочетъ, потому что, можетъ быть, онъ свое блаженство въ этомъ находитъ" (лист до М.О.Львова з 2.VII.1783 р.).




II


Цей петербурзький період у житті В.Капніста мав не абияке значення для розвитку його літературної діяльности. Зокрема Капніст входить до того цікавого й важливого в історії російської літератури та громадської думки XVIII стол. кола літераторів, що гуртувалося навколо найвизначнішого з російських поетів того часу — Гаврила Романовича Державша. Один з учасників цього літературного гуртка, відомий російський поет, байкар і державний діяч (був міністром юстиції за Олександра І), Іван Іванович Дмітрієв, у своїх "Записках", пише: "Н.А. и Ф.П.Львовы 1, А.Н.Оленинъ 2, П.А.Вельяминовъ 3



 1 Миколай Олександрович Львов (1751-1803). член Російської Академії, письменник і пост, перекладач Анакреона і трактату Палладій, тонкий літературний критик, талановитий архітект і теоретик мистецтва, нарешті. геолог. Федір Петрович Львов (+ 1835), двоюрідний брат і зять М.О.Львова. письменник і поет.

 2 Олексій Миколайович Оленін, учений, літератор, аматор мистецтва і сіаровинностей, згодом директор Імператорської Публічної Бібліотеки в Петербурзі.

 3 Петро Лукович (у Дмітріева неточно: П.А.) Вельямінов, поет.



составляли почти ежедневное общество Державина. ЗдЂсь же познакомился я съ Василіемъ Капнистомъ. Онъ по нЂскольку мЂсяцевъ проживалъ въ ПетербургЂ, пріЂзжая изъ Малороссіи, его отчизны, и веселымъ остроуміемъ, вопреки меланхолическому тону стиховъ своихъ, оживлялъ нашу бесЂду".

До цього дружнього гурту належали ще: відомий байкар Іван Іванович Хемніцер (згодом, з 1782 р., російський генеральний консул у Смірні), поет-українець Іпполіт Федорович Богданович (1743-1803), урядовець Колеґії Закордонних Справ, член Російської Академії, автор славнозвісної поеми "Душенька", літератор Олександер Васильович Храповицький (1749-1801), родом із смоленської шляхти, статс-секретар імператриці Катерини II і автор цікавого "Дневника" (1782-1793), давніше генерал-авдитор-лейтенант у штаті фельдмаршала гр. К.Розумовського (1772), старший брат В.В.Капніста — П.В.Капніст та інші. Це був хоч і невеличкий, але найвпливовіший осередок поступової російської літератури і громадської думки того часу, далекий і від соціяльно-політичного радикалізму радіщевського гуртка (зокрема "Собранія переводчиковь" і "Общества для напечатанія переводовъ", а також "Вольнаго Общества любителей словесности, наукь и художествъ" де брали участь також українці — К.І.Дараган, І.І.Богаєвський, І.Г.Долинський, І.Оп.Кованько тощо), хоч контакт між чими був (власне, між Радіщевим і Державіном, одним з небагатьох, кому Радіщев послав примірник свого "Путешествія изь Петербурга въ Москву"), і від реакційности В.Рубана й tutti quanti. В цьому дружньому колі високо тримали прапор літератури і дивилися на неї, як на найвище служіння суспільству. Вони з огидою й обуренням ставилися до звичайної тоді моди на "підносну поезію", і недарма саме Капніст у своїй "СатирЂ" затаврував відомого тоді петербурзького літератора, українця родом, В.Г.Рубана:


Но можно ли какимъ спасительнымъ закономъ

Принудить Рубова мириться съ Аполлономъ,

Не ставить на подрядь за деньги гнусныхъ одъ

И рыломъ не мутить Кастальскихь чистыхъ водъ?


В це коло В.Капніст увійшов і як відомий літератор, і як свояк М.Львова і (згодом) Державша 30. Ще року 1774 Капніст, якому було тоді 18 років, написав свій перший твір, французькою мовою, "Ode à l’occasion de la paix conclue entre la Russie et la Porte Ottomane à Kaynardgi le 10 Juillet Anno 1774".

Та особливо відомим стало ім’я Капніста, коли 1780 р. була надрукована в "Санктпетербургскомъ ВЂстникЂ" його славнозвісна, дуже гостра "Сатира" ("Сатира первая") 31.



 1 В.Капніст був одружений з Олександрою Олексіївною Дьяковою (пар. 1759. жива 1830), донькою бригадира О.Оп.Дьякова (1721-1791), сестри якої, Марія (їй Хемніцер присвятив свої байки) була одружена з М.О.Львовим, а Дарія р. 1795 стала дружиною Г.Р.Державша, після смерти його першої дружини Катерини Яковлівни (народж. Бастідон). Четверта сестра, Катерина Олексіївна була за гр. І.М.Стенбок-Фермором.

 2 Була передрукована в "СобесЂдникЂ Любителей Россійской Словесности", 1783, ч. 5. Згодом автор перейменував її на "Сатиру первую и послЂднюю".



"Она, — згадує М.О.Дмітрієв, — возбудила негодованіе на сочинителя за личности" (Капніст бичує в ній реакційних, здебільшого нездарних російських літераторів того часу), після чого Капніст "закаялся писать сатиры". В державінському літературному гуртку Капніст займав особливе місце. Цілком слушно пише знавець Державша і редактор академічного видання його творів, акад. Я.К.Ґрот: "Капнистъ, не обладая такимъ самобытнымъ талантомъ, какъ Державинъ,... далеко превосходилъ его въ свЂтскомъ образованіи, въ знаній теорій искусствъ, въ версификаціи и даже въ правильности русскаго языка, хотя и не могь, въ употребленіи его, освободиться отъ слЂдовъ своего малороссійскаго происхожденія даже на письмЂ". Між іншим, Капніст, разом з І.І.Дмітрієвим, брав участь у редагуванні творів Державша. Людина високої культури, знайомий з античними мовами і великий прихильник клясицизму, Капніст вніс чимало нового і в російську літературну мову, і в ідейний арсенал російської літератури. Він був одним з тих культурних українців, які так багато зробили в XVIII-XIX стол. для розвитку російської літературної мови або, власне кажучи, мови української шляхетської інтеліґенції того часу, і в цьому він поступався тільки перед Гоголем. Ще важливіше було те, що Капніст вніс у російську літературу кращі традиції української бароккової літератури, зокрема ідеї Г.С.Сковороди (див. нижче). А втім це питання, що вимагають спеціяльного дослідження.

Може, найважливіше, що вносив Капніст не тільки до державінського гуртка, але і до всієї тогочасної російської літератури, — це високий дух демократизму, традиційного українського козацького демократизму і палкий протест проти всякого поневолення — і національного, і соціяльного, і морального. Це добре відчували сучасники і передусім друзі Капніста. Не дарма ж писав колись Храповицький:


"Умъ пылокь у тебя, пріятенъ слогъ и чистъ;

ЗачЂмъ не пишешь ты, любезный мой Капнистъ?"


Обрання в члени Російської Академії (1785 р.) було тільки прилюдним визнанням великих літературних заслуг молодого Капніста.

Можна думати, що петербурзькі російські зв’язки Капніста були ширші і виходили за межі державінського гуртка. Він, безперечно, близький був до масонських кіл, хоча масонські зв’язки Капніста (він сам був масоном) нам, на жаль, ближче невідомі. Він був зв’язаний також з музичними колами Петербургу, зокрема з композитором Сарті, з Яном Прачем, одним з перших збирачів та гармонізаторів українських мелодій, а також з композитором Дмитром Бортнянським і музикою Василем Трутовським. Є підстави думати про тодішнє (пізніше вони були знайомі по "БесЂдЂ любителей россійскаго слова") знайомство Капніста з добрим знайомим Державша — Олексієм Івановичем Мусін-Пушкіном, згодом графом, обер-прокурором Св. Синоду і президентом Академії Мистецтв, великим аматором, знавцем та видавцем російських і українських старовинностей, що мав близькі зв’язки з українськими культурними діячами того часу. Нарешті, Капніст був "вхож" до багатьох домів столичного "вищого світу" (гр. О.А.Безбородько, гр. О.Р.Воронцов, кн. О.А.Вяземський, Л.О.Наришкін тощо). Не кажемо вже про широкі знайомства Капніста серед столичної молоді, особливо Гвардійської.




III


Початок 1780-тих років — це був справді критичний момент у житті Капніста. Перед ним відкривався уторований шлях відомого російського літератора, одного з найповажніших представників тогочасного петербурзького культурного світу. Але не цього прагнула українська душа Капніста. Вдумлива і щира людина, палкий патріот, він відчував своїм молодим серцем, де корінь зла, яке переживала тоді його улюблена батьківщина. Широке петербурзьке життя і дружні взаємини з багатьма представниками російського вищого суспільства не могли закрити від нього всіх язв російського централізму. Він надто добре знав Петербурґ — і дуже любив свою Україну, радів з її радощів і болів її стражданнями. Поет-патріот мусів сказати своє віще слово. І написана на початку 1780-тих років "Ода на рабство" пролунала могутнім і гнівним протестом молодого українського громадянина проти російської централістичної політики на Україні.

"Ода на рабство" В.Капніста має спеціяльну літературу. Як відомо, традиційна версія, встановлена в історії російської літератури і громадської думки, звідки вона перейшла до широкого вжитку популярних видань, вважає, що "Оду на рабство" Капніст написав з нагоди указу Катерини II від 3.V.1783 р. про заборону вільного переходу посполитих, себто про закріплення селян на Лівобережній Україні. Ця версія прийнята була і в українській науковій та популярній літературі. Цим самим питання про цей твір вважалося розв’язаним, і дослідники фактично втратили до нього інтерес. Але останніми часами (1941 р.) в чужоземній (німецькій) науковій літературі піднесено цілком іншу думку про походження і політичний сенс цього твору. Ґеорґ Закке (Sacke) у своїй невеличкій розвідці "V.V.Kapnist und seine Ode "Na rabstwo" доводить, що ця ода написана Капністом, як протест проти скасування державної автономії України російським урядом. Досить перечитати твір Капніста, щоб переконатися, що це справді так. Уже початок оди не залишає жадного сумніву, про що йде мова:


Отчизны моея любезной

Порабощенье воспою —


пише поет, рука якого "отягчена желЂзныхъ бременемъ цЂпей" (це досить дивно звучало б в устах власника кількох сот "душ", закріпачених для нього тим самим указом Катерини II). Поет малює страшну картину уярмлення своєї батьківщини:


Куда ни обращу зЂницу,

Омытую потокомъ слезъ,

ВездЂ, какъ скорбную вдовицу,

Я зрю мою отчизну днесь:

Исчезли сельскія утЂхи,

Игрива рЂзвость, пляски, смЂхи;

Веселыхъ пЂсенъ гласъ утихъ;

Златыя нивы сиротЂютъ;

Поля, лЂса, луга пустЂють;

Какъ туча, скорбь легла на нихъ.

ВездЂ, гдЂ кущи, села, грады

Хранилъ отъ бЂдъ свободы щитъ,

Тамъ тверды зиждетъ власть ограды

И вольность узами тЂснитъ.

ГдЂ благо, счастіе народно

Со всЂхъ сторонъ текли свободно,

Там рабство ихъ отгонитъ прочь.

Увы! СудьбЂ угодно было,

Одно чтобъ слово превратило

Нашъ ясный день во мрачну ночь.



Справедливо зазначено було, що вже сама згадка про "грады" цілком заперечує традиційну версію про походження і сенс "Оды на рабство". Але далі поет, хоч дещо в завуальованій формі, подає широку й сумну картну пригнічення України:


Воззрите вы на тЂ народы,

ГдЂ рабство тяготитъ людей;

ГдЂ нЂтъ любезныя свободы,

И раздается звукъ цЂпей:

Тамъ къ бЂдству смертные рожденны,

Къ уничиженью осужденны,

Несчастій полну чашу пьютъ;

Подъ игомъ тяжкія державы

Потоками льютъ потъ кровавый

И зляе смерти жизнь влекутъ.



З особливою силою поет малює ставлення широких верств українського суспільства до російського панування. Це ж його земляки:


Насилія властей страшатся;

Потупя взоръ, должны стенать;

Поднявъ главу, воззрЂть боятся

На жезлъ, готовый ихъ карать.

Въ веригахъ рабства унываютъ;

Низвергнуть ига не дерзаютъ,

Обременяющаго ихъ;

Отъ страха казни цЂпенЂютъ,

И мыслію насилу смЂютъ

Роптать противъ оковъ своихъ.



Це справжня картина політичних настроїв серед українського суспільства початку 1780-тих років. Навіть там, де поет, в дусі того часу, покладає надії на "доброту" цариці, він не забуває додати новий штрих до попередніх скарг на гірку долю своєї батьківщини:


Когда спасительной рукой

Веригъ постыдныхъ сложишь бремя

Съ отчизны моея дpагой,

Тогда, о лестно упованье!

Прервется въ тЂхъ краяхъ стенанье,

ГдЂ въ первый разъ узрЂлъ я свЂтъ.

Тамъ, вмЂсто воплей и стенаній,

Раздастся шумъ рукоплесканій,

И съ счастьемъ вольность процвЂтетъ.



Проте зміст цього твору Капніста, безперечно, ширший, ніж думає Ґ.Закке. Надто вже примітивні і непереконливі його міркування, що Капніст, як "Gutsbesitzer" i "Edelmann", не міг протестувати проти покріпачення українського селянства. Аджеж не слід випускати з ока, що з погляду кожного українського патріота — чи то був дідич, чи ні — форма, вне встановлення кріпацтва на Україні, зроблене указом російського уряду 3.V.1783 р., було втручанням чужої влади у внутрішні справи України, отже новим порушенням її суверенних прав. Ця концепція зберегалася на Лівобережжі дуже довго. Ще 1831 р. військовий губернатор Лівобережної України кн. М.Г.Репнін, щільно зв’язаний з українськими автономістичними колами, писав імператорові Миколі І: "Вь 1783 г. малороссійскіе земледельцы порабощены были происками тогдашнихъ царедворцевъ, клевретовъ ихъ и нЂкоторыхъ малороссійскихъ старшинъ, пожepтвовавшиxъ счастіемъ родины для собственной корысти". В самій "ОдЂ на рабство" яскраво переплітаються два мотиви: протест проти політичного поневолення всієї України і протест патріота-народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на українські народні маси.

Нарешті, маємо чимало даних про те, що Капніст близько стояв до демократичної думки того часу. Недарма в російській науковій літературі було вказано на близьку спорідненість "Оды на рабство" Капніста з відомою одою "Вольность" Радіщева. В.Семенніков, який спеціально досліджував це питання, пише, що "в оде Радищева ... замечается несомненное литературное соответствие c „Одой на рабство" Капниста, написанною в 1783 году". — "Совпадение оды Капниста c одой „Вольность", — продовжує Семенніков — обнаруживается в нескольких отдельных мотивах". — "Эти сопоставления, — пише він далі, — указывают на несомненное соответствие отдельных мест этих двух од. Но Радищев ли повлиял на Капниста или обратно — мы решить не беремся; так как точная дата оды „Вольность" неизвестна (вона датується звичайно 1781-1782 рр. — О. О.), то хронология допускает и то, и другое предположение". Російський дослідник все ж думає, що "более вероятным... представлялось бы воздействие Радищева на Капниста, так как ода „Вольность" гораздо сильнеє по своєму политическому пафосу". Залишаючи цей останній мотив, як зовсім непереконливий, на боці, ми повинні зауважити таке. Між двома творами є велика принципова.відмінність. Радіщев протестує лише проти соціяльно-політичного гніту, і то в загальнолюдському маштабі. Капніст виступає, як речник країни, уярмленої іншою країною, з протес ом передусім національно-політичного характеру, хоч і в ньому виразно бринять соціяльні мотиви. Решта залежить від поетичного таланту обох авторів, сили їх громадського патосу тощо. На нашу думку, твір Радіщева був саме відповіддю на "Оду на рабство" Капніста. Ми також не вважаємо безперечною традиційну дату 1783 року. Навпаки, є підстави думати, що "Ода на рабство" була написана трохи раніше. На це є натяк у самому творі. Там, де поет згадує, що


Стенящій въ узахъ Твой народъ

Съ восторгомъ днecь онъ тopжecтвyeтъ

Твой громкій на престолъ восходъ, —


він, мабуть, має на увазі 20-ліття царювання Катерини II, яке припало саме на літо 1782 р., отже задовго до видання указу 3.V.1783 р. Якщо це так, то можна зрозуміти і основний привід до написання цього твору. Саме в 1781-82 рр. російський уряд зламав останні інституції державного устрою Гетьманщини, де, замість старих полків і сотень, встановлено було російського типу намісництва, які зруйнували стару адміністративну єдність державної території України-Гетьманщини та її традиційний козацький адміністративно-політичний устрій. Передбачалися дальші реформи в тому ж напрямку — російського державного централізму. Капніст був безпосереднім свідком цих подій. За таких умов протест Капніста, висловлений в його творі, був цілком зрозумілий. Що це справді було так і що "Ода на рабство" була викликана передусім російськими централістичними реформами на Україні 1780-тих років, видко з того, що згодом, 1791 року, українські автономісти, протестуючи через того ж таки В.Капніста на міжнародньому форумі проти російської тиранії, вбачали її зокрема в губерніяльній реформі 1781-1782 років 1.



 1 Недарма ж оповідали в Польщі (р. 1791), то серед київських, кременчуцьких і переяславських міщан, в наслідок російських реформ 1780-тих рр., лупали голоси про те, що лишається тільки одне: покинути рідні міста і податися до польської України.



Протест Капніста набирає особливої сили і стає небезпечним і для твору, і для самого автора. Недарма ж був так наляканий приятель Капніста, Державін, коли 1786 р. виникла думка про видання "Оды на рабство" і піднесення її імператриці. Воно справді було б, як казав Державін, "съ здравымъ разсудкомъ несходно". "Ода на рабство" вперше побачила світ лише 1806 р., за іншої епохи, але не могла ввійти до повної збірки творів Капніста 1849 р.

Був ще один цікавий момент, спільний і для Радіщева, і для Капніста. Як відомо, "Вольность" Радіщева була написана у зв’язку з подіями великої американської революції 1776 року. Треба пошкодувати, що досі українські дослідники не звертали уваги на проблему впливу американської революції на розвиток української національно-визвольної думки і руху кінця XVIII стол. Аджеж ідеї і гасла американських патріотів XVIII в. були надзвичайно близькі українським автономістам того часу, ближчі навіть, ніж ідеї великої французької революції 1789 року. Можливо, що в лавах американських інсургентів бились і українські волонтери, імення яких загубилися в проваллях історичного забуття. Маємо підстави думати, що образ визволення Сполучених Штатів Північної Америки з-під англійської влади стояв і перед духовим зором Капніста. Недарма він казав родичам, що, якби йому не дісталась Обухівка, він "рЂшительно оставилъ бы отечество, переселившись въ Америку". Це зайвий раз рекомендує В.Капніста, як глибоко переконаного демократа, і саме з цих позицій він виступав в "Оді на рабство" проти російського ярма на Україні. Цікавий також другий твір громадської лірики Капніста — його "Ода на истребленіе въ Россіи званія раба Екатериною II" року 1786 1.



 1 Написана з нагоди указу Катерини II р. 1786 про заборону підписуватися "раб" у зверненнях до верховної влади (треба було вживати терміну "верноподданный"}. Твір Капніста був надрукований того ж року в "Новыхъ ЕжемЂсячныхъ Сочиненіяхъ", ч. XV.



В обох випадках це був протест не шляхтича, не дідича, а передусім щирого гуманіста, і з цього погляду "Ода на рабство" Капніста, попри її неминуче цареславство, була ідейним попередником національно-визвольної поезії Т.Шевченка. Цілком мав рацію М.Драгоманов, який казав, що "першим проявом того демократизму (на Україні — О. О.) треба признати „Оду на рабство" В.В.Капніста". Так зрозуміли твір і його сучасники (згодом це розуміння затуманилось і стало однобічно-тенденційним), і прозва "Васька Пугачов", під якою Капніст був відомий в інтимному колі російських друзів (1787 р.), дісталася йому недарма.




IV


1780-ті роки — це, безперечно, один з найцікавіших періодів у житті В.В.Капніста. Це — роки формування його філософського світогляду, роки оформлення його громадсько-політичної ідеології, роки великої і напруженої праці над самим собою. На жаль, ми взагалі мало знаємо про внутрішнє життя цієї небуденної людини. Деяке світло проливають хібащо літературні твори Капніста, а також листування (власне, його уламки) з найближчим його серцю другом — Гаврилом Державіном. Що єднало цих двох людей, таких різних і віком, і службовим станом, а найголовніше — національністю? Державін був значно старший за Капніста, службове становище посідав незрівняно вище (він був тоді губернатором, а незабаром став сенатором, що швидким кроком простував до вищих ступенів державної ієрархії, яку він закінчив міністром юстиції за Олександра I, — а Капніст перебував у відставці, з скромною ранґою спочатку підпоручника гвардії, а потім надвірного радника), належав до панівної нації і зовсім не співчував українським прагненням свого друга. Він, нарешті, не був таким вільнодумцем, як "пылкій умомъ" "любезный другъ" "Васенька" Капніст. Правда, Державін був щирою, одвертою аж до різкости людиною, що мала власні погляди і мужність не критися з ними: він справді "истину царямъ съ улыбкой говорилъ", і його улюбленій "ФелицЂ" (Катерині II) не раз доводилося слухати від свого найкращого поета і щирого прихильника досить прикрі істини. Літературознавці і досі недооцінюють громадської лірики цього видатного російського поета. Безперечно, це, як і взагалі спільне служіння музам, зближало цих двох визначних людей — українця і росіянина, їх об’єднували спільні літературні смаки 1,



 1 Хоч проф. Д. Чижевський слушно називне Капніста "ліриком подержавінського часу", підкреслюючи, що "його симпатії належали колу Карамзіна".



спільне розуміння поезії — і як "приємної лімонади" (серед важкої спеки й задухи!), і як гострого бича проти різних пороків суспільства, хоч в українського поета бич сатири був куди дошкульніший і невблаганніший: Державін ніколи не дійшов би до "Оди на рабство", тим паче "Ябеды". Зближення їхнє було згодом посилене близькими родинними узами: вони були одружені з рідними сестрами Дьяковими — і тісній дружбі сестер відповідала дружба їх чоловіків.

Дружба з Державіном займала особливо велике місце в житті Капніста 1780-тих років. "Какъ бы я полетЂлъ къ Вамъ, ежели бъ были крылья! —писав Капніст Державіним (до Тамбова) з Обухівки 20.VII. 1786 року. — А то нЂтъ, привязанъ къ дому и женой, и дЂтьми, и экономіей, и должностью, и дЂлами. Сколько цЂпей! Ho, право, думаю, что нетерпЂніе мое всЂхъ ихъ разорветъ и понесетъ меня къ вамъ на воскрыліяхъ кибиточныхъ. Понесусь ... тебя обнять, переобнять, дорогой губернаторъ! 1 Видно, что я объ васъ съ великимъ рвеніемь думаю, что часто вижу васъ во снЂ .... Безъ васъ, я чувствую, мнЂ не можно быть совершенно счастливымъ". "Ганюшка" й "Катенька", перші діти Капніста, були названі на честь подружжя Державіних.



 1 Державін був тоді губернатором у Тамбові.



Дуже дружній тон знаходимо і в листах Державіна до Капніста того періоду 29.IV. 1785 р. Державін писав другові (з Петрозаводську): "Васенька, любезный мой другъ, — Христосъ Воскресъ! Пишу все коротко, для того что пуститься къ тебЂ писать пространно, то мысль за мыслью, чувства за чувствами слЂдують ... Дожидаюсь нетерпЂливо, какъ самъ пріЂдешь; тогда душу къ тебЂ съ словами выпущу и напою тебя моимъ открытымъ сердцемъ ... ПріЂзжай, пожалуй, мой другъ, дай на себя наглядЂться". "Милые наши Копиньки" — звичайний вислів у листах подружжя Державіних до Капністів. Найкращий біограф Державіна, Ґрот, стверджує, що "самыя дружескія чувства Державинъ питалъ, повидимому, къ Капнисту".

Яким теплим подихом ніжної дружби віє досі від листів Капніста до Державіна! Так, багато чого різнило цих людей, і все ж їх тягло одного до одного. Капніст більше сердечного вогню вкладав у цю дружбу. Ось глибоко зворушливі рядки його листа до

Державша від 10.V.1789 p. з Обухівки, де він висловлює співчуття з приводу різних лих, що спіткали його друга: "Умирающіе тогда около меня сыны мои не занимали всей моей души: она была исполнена скорбью о васъ, скорбію, свойственною той дружбЂ, которою я съ вами связанъ и которая составляеть великую часть моего благоденствія. Безсиленъ помогать, мнЂ оставалось лишь сострадать съ вами. НЂсколько разъ принимался писать къ вамъ; перо падало изъ рукъ; печаль моя не находила словъ".

Куди холодніша, куди розсудливіша дружба Державіна, який, зрештою, дуже любив свого "любезнаго друга Васеньку", хоч не пропускав жодної нагоди, щоб не "пожурить" його за те, за се, а то й просто, бувало, мокрим рядном напнути. Ось що писав Державін своєму приятелеві 31.XII. 1789 р. у відповідь на його, до речі, справедливу критику (якої Державін взагалі не терпів) оди Державіна "Фелица": "Скажу откровенно мои мысли о твоихъ стихахъ „ОтвЂтъ Рафаэла пЂвцу Фелицы" (або, як жартівливо називав Капніст свій твір, посилаючи його Державіну: "Рапортъ лейбъ-автору отъ екатеринославскихъ музъ трубочиста Василья Капниста". — О. О.): ежели они у васъ, въ Малороссіи, хороши, то у насъ, въ Россіи, весьма плоховаты... НЂтъ ли правильнаго языка, ни просодіи, слЂдовательно и чистоты. Читая ихъ, должно бормотать по-тарабарски и разногласица въ музыкЂ дереть уши. Мысли низки, какъ то, что не изъ чего сделать рамъ на картину, ибо я не къ столяру, но къ живописцу просьбою моею относился. Изображенія смЂшны и отвратительны, какъ то, что на туловище одной богинЂ голову приставляешь другой, и съ поясомъ лЂзешь подъ подолъ къ той героинЂ, которую самъ хвалишь. Похвалы ей грубы, ибо всякъ видитъ сущую въ нихъ ложь, что она о благЂ и спокойствіи всЂхъ царствъ земныхъ не печется, когда воюющихъ противъ ея поражаетъ. Шутки не забавны, a язвительны... Ежели ты хочешь впередъ писать прямо по-русски, то пріЂзжай къ твоимъ друзьямъ (себто до Петербургу. — О.О.) и советуй съ ними, или оставляй, что напишешь, про твоихъ земляковъ; a безъ того не токмо читать или печатать, любя твою славу, стиховъ твоихъ, но и принимать ихъ не будемъ; ибо, кромЂ твоей оды Надежды и сатиры, здЂсь при твоихъ друзьяхъ написанныхъ, послЂдующія твои сочиненія никакого уваженія не заслуживаютъ. Ежели таковыми стихами подаришь ты потомство, то и въ самомъ дЂлЂ прослывешь парнасскимъ трубочистомъ, который хотЂлъ чистить стихи другихъ, а самъ нечистотою своихъ былъ замаранъ. Сіе не я одинъ, но и всЂ, прочтя твои присланные сюды стихи, сказали; и я ихъ рЂчи лишь положилъ на бумагу съ таковою же искренностію, съ каковою есмь навсегда". "Истинный твой и по конецъ жизни преданный другъ" (підпис Державіна в листі до Капніста) був занадто холодний, а до кінця життя обом було ще далеко.

Вже з цього листа Державіна стає ясним, що обидва друзі в душі були чужі один одному. Недарма Державін зневажливо, з почуттям своєї російської, ще й столичної, "вищости" дорікає своєму "малоросійському" другові, що зажився десь у сільській глушині: те, що погане для росіянина, може бути цілком добрим для якогось там "хахла"; добрими віршами своїми українець Капніст зобов’язаний тільки Петербургові і своїм російським друзям; все інше хай залишається "про твоихъ земляковъ". Тут ми підходимо до того, що було для Капніста "святая святих". Всі джерела одностайно свідчать, що В.Капніст, який писав свої вірші російською мовою, завжди залишався українцем і українським поетом у душі. Недарма ж Ґрот відзначає, що "въ правописаніи Капниста отражается часто выговоръ малороссіянъ". Більше того. Державін не міг не знати того, що було відомо цілком сторонній людині — Ф.Ф.Віґелеві. У своїх Спогадах Віґель, що добре знав багатьох визначних сучасників, пише: "ПримЂчательны были также два украинца: одинъ поэтъ въ отставкЂ (мова мовиться про останній період життя Капніста — О. О.), другой въ семъ званій только что поступившій на службу. Оба они, несмотря на единовЂріе, единокровіе, единозваніе, на двухвЂковое соединеніе ихъ родины съ Россіей, тайкомъ ненавидЂли ее и русскихъ, москалей, кацаповъ. Это были Капнистъ и ГнЂдичъ. Василій Васильевичъ Капнистъ женился на родной сестрЂ жены Державина, и даже эти брачныя узы не могли привязать его къ Россіи..." І це було, справді, так. С.В.Скалон згадує про свого батька: "Мой отецъ страстно любилъ свою родину и готовъ былъ жертвовать всЂмъ состояніемъ для блага Малороссіи; при малЂйшемъ угнетеніи или несправедливости начальниковъ, он летЂлъ въ Петербургъ, бросалъ семейство, дЂлалъ долги ... и, сражаясь часто съ знаменитыми людьми, почти всегда возвращался побЂдителемъ". — "Вообще, — продовжує С.В.Скалон, — он (В.В.Капніст — О.О.) принималъ живое участіе во всемъ, что касалось Малороссіи и какъ бы страдалъ вмЂстЂ съ нею; близко принимая къ сердцу нужды своего края, онъ почти всегда бывалъ грустенъ и въ дурномъ расположеніи духа. Ero завЂтнымъ желаниемъ было возстановить прежнее благоденствіе и богатство Малороссіи, оживить народъ, помнившій еще свою свободу, но угнетенный и преслЂдуемый несправедливостью земской полиціи того времени". Більше не можна було сказати в ті часи у спогадах, надрукованих під російською цензурою.

Ми добре знаємо тепер, коли опубліковані основні документи про закордонну місію Капніста 1791 року, чого саме прагнув він, в чому вбачав порятунок і щастя своєї батьківщини. Так, він не міг бути щасливий, коли нещаслива була Україна. Він справді страждав разом з нею. Хіба міг він це сховати від своїх петербурзьких друзів, і хіба російські друзі могли це йому подарувати? Це було більше, ніж політичне розходження. Це була та духова і моральна прірва, яка завжди відділяла Василя Капніста від його російських друзів, від російської літератури, від усього російського. Так, він писав свої твори російською мовою, бо це була літературна мова тогочасної української інтеліґенції. Але ніяк не має рації акад. С.О.Єфремов, який колись кинув камінцем у "Рубанів, Богдановичів, Капністів і т. ін., що цілком навіть забувають про свої рідні літературні традиції". Не кажемо про інших, але Василь Капніст, що писав свої твори російською мовою, був і залишився назавжди українським поетом. Новітні досліди проф. Дмитра Чижевського про впливи Сковороди на творчість Капніста переконливо доводять про це. Аджеж відгуки сковородинської філософії дуже помітні в ліриці Капніста, і, безперечно, Капніст перебував під впливом Сковороди — і естетичним, і особливо етичним. Проф. Чижевський слушно каже, що "вірші Сковороди Капніст міг легко пізнати", бо "він приятелював з Василем Томарою, учнем Сковороди, що, як відомо, назавжди залишився вірний пам’яті вчителя. Капніст навіть користався порадами Томари в питаннях поетичних". Окрім того, Капніст "був зв’язаний із іншим почитателем Сковороди, А.Прокоповичем-Антонським". Нарешті, "обертався Капніст взагалі в масонських колах, що мали певний інтерес до творів Сковороди... та в яких він міг зустрінутись із Михайлом Ковалінським".

Ми бачили на прикладі "Оди на рабство" великий вплив української національно-політичної думки на творчість Капніста. Далі ми побачимо це в найвидатнішому, ще і досі недоціненому як слід творі Капніста — його безсмертній "Ябеді".




V


Року 1785, в січні, В.Капніст був обраний на київського губерніального маршала шляхетства. Це обрання було для двадцятидев’ятилітнього поета виявом повного визнання його громадсько-літературних заслуг перед батьківщиною. Ми не зробимо, мабуть, жодної помилки, коли пов’яжемо цей акт з великим успіхом Капністової "Оды на рабство", як сміливого протесту проти уярмлення України. Нові обов’язки зв’язують Капніста з Києвом. Але й тепер він більше часу віддає своїй улюбленій Обухівці. "Сказать Вамъ мое житье-бытье! — писав він Державіну 20 липня 1786 року. — Воть оно: душевно отсталъ я отъ всякихъ великосвЂтскихъ замысловъ. Съискиваю свое истинное щастіе въ уединеніи, въ содружест†Сашеньки (дружина В.Капніста — О.О.), въ воспитаній дЂтей, въ созерцаніи прекраснЂйшей дЂвственной природы, лелЂющей обитель мою, въ погруженіи себя иногда въ нЂдра души моей и въ воспареніи оттуда иногда къ Источнику ея и всея твари. Вотъ мои упражненія душевныя. Руками упражняюсь то въ очищеній и украшеніи сада моего, какого прекраснЂе и рЂдкіе цари имЂютъ, въ обозрЂніи хозяйства, въ построеніи новаго домика, словомъ, во всЂхъ сельскихъ пріятныхъ и, можно сказать, покойныхъ трудахъ. Часто и, лучше сказать, каждый день мы ходимъ съ Сашенькой прогуливаться въ прекрасныхъ, при рЂкЂ ПслЂ лежащихъ рощахъ, водимъ съ собою Ганюшку (син В.Капніста — О.О.), на травкЂ ребячимся съ нимъ, то ляжемъ подъ густою и разширившею тЂнь и вЂтви грушею, читаемъ, бесЂдуемъ и прочая... Прямо вамъ сказать, живемъ щастливо".

Але це "пустинножитіє" тривало недовго. Капністове губерніяльне маршальство збіглося з подорожжю Катерини II на Україну й до Криму 1787 року. Як губерніальний маршал, Капніст мусів узяти безпосередню участь у готуванні до зустрічі імператриці і репрезентувати київське шляхетство під час різних урочистостей, пов’язаних з її при’їздом. Це був дуже важливий момент в історії України і в житті самого Капніста. Аджеж подорож Катерини II на південь її неосяжної імперії мала велике політичне — зовнішнє і внутрішнє — значення. Передусім заносилося на війну з Туреччиною, яка правильно оцінила подорож російської імператриці, як антитурецьку демонстрацію. Переговори з австрійським імператором Йосифом II і з польським королем Станіславом Августом щільно пов’язані були з готуванням до нової війни на Близькому Сході (союз з Австрією і роля Польщі, як буфера проти Пруссії). В цій війні Україна і українська військова сила мали відограти дуже важливу ролю, а найголовніше те, що могла створитися нова і добра нагода поставити українське питання на міжнародному форумі. Це, безперечно, було ясне для українських політичних кіл, які в цей час шукали собі спільників і за кордоном (наприклад, у Польщі), і в Росії. Внутрішньо-політичні відносини в Російській імперії були дуже заплутані і загострені. Політична опозиція в Росії, очолювана престолонаслідником, вел. князем Павлом Петровичем, і пов’язана з широкими колами російської ліберальної інтелігенції (зокрема масонством), готувалася до рішучого виступу проти уряду Катерини II та її всемогутнього фаворита, кн. Потьомкіна. З цією опозицією був близько зв’язаний фельдмаршал гр. П.Рум’янцев, генерал-губернатор України. За таких обставин, природно, намічається політичний бльок між українськими автономістами і російською опозицією. Спільність найближчих завдань відсувала на майбутнє основні, принципові розбіжності, а спільна міжнародно-політична орієнтація диктувала певну координацію сил і дій. Саме подорож імператриці на південь, з одного боку, розкривала всі ці суперечності, доводячи їх майже до відкритого конфлікту, принаймні у внутрішньо-політичних питаннях і взаєминах, а, з другого боку, давала вийнятково зручну нагоду для різних зустрічей, офіційних і таємних нарад, обміну інформаціями і встановлення особистих стосунків, і то в широкому міжнародному маштабі.

Важко сказати, чи вже тоді, чи, може, пізніше викристалізувалась у Капніста думка про шукання допомоги для визволення України за кордоном. Це залишиться, мабуть, назавжди таємницею для історії. Але, безперечно, тодішні обставини мусили сприяти пожвавленню української визвольної акції. І становище київського губерніяльного маршала, на якому тоді був Капніст, було з цього погляду особливо відповідальне і зручне. Далекий від двірських сфер та інтриґ, він одночасно, як лідер місцевого шляхетства, до того ще відомий поет і член Російської Академії, людина з широкими знайомствами, був і навидноті, і сам міг добре бачити навколо себе. Він був у Києві під час кількатижневого перебування там Катерини II (вона була тут до весни, чекаючи на початок навігації Дніпром) і супроводив далі імператорський поїзд (властиво фльоту) аж до Кременчука, де починалося Катеринославське намісництво. В цей час Капніст мав повну можливість зустрічатися з різними російськими достойниками і політичними діячами, навіть опозиційного напрямку (і такі були в почті імператриці або серед урядовців імператорського поїзду); це, між іншим, полегшувалося тим, що там був друг і свояк Капніста, М.О.Львов, тоді урядовець Поштового відомства.

Але, може, найцікавіше те, що Капніст у Києві і під час дальшої подорожі імператриці міг бачитися і розмовляти на цікаві для обох сторін теми з польськими представниками: чимало польських магнатів, особливо з Правобережної України і польських двірських кіл, були в Києві і в Каневі (де відбулася зустріч Катерини II з Станіславом Авґустом), а в їхньому почті були, звичайно, різні, політично заанґажовані особи. Польські політичні кола були взагалі добре поінформовані про антиросійські настрої лівобережно-українського шляхетства. Недарма ж галицький польський делегат Морський доводив пруському міністрові, графові Герцберґу в червні 1790 року, в Райхенбаху, що нема чого боятися Росії, бо "не тільки в Польщі, а й на Україні ненавидять москалів". Це тим більше мусило цікавити польських політиків, що вони самі тоді (і пізніше) шукали собі допомоги проти Росії за кордоном, зокрема у Пруссії (наприклад, пересправи подружжя Ржевуських з гр. Герцберґом 1788-1789 р.). В свою чергу ближче знайомство з польськими політичними настроями могло мати певний вплив на тактику українських автономістів щодо Росії. Годі й казати, що подорож імператриці через усі три лівобережні намісництва сприяла також пожвавленню контакту поміж різними українськими політичними осередками, гуртками та окремими діячами.

Так чи інакше, з українським шляхетством треба було тоді рахуватись і російському урядові. Отож зроблена була спроба "приласкати" київського губерніяльного маршала. "У здЂшняго губернскаго предводителя ВаскЂ (sic! — О.О.) Пугачева, — писав Державіну М.О.Львов з Києва 23 березня 1787 р., — сынъ родился Николай. Государыня его крестила и дала ему табакерку въ 1110 рублей". Через те, що незабаром маршальські повноваження Капніста кінчались, "именнымъ высочайшимъ указомъ" 20 квітня 1787 p. йому було доручено "главное надзираніе" київського державного шовкового заводу, з платнею 450 карб, на рік (досить висока на той час), і тоді ж (27.IV) він дістав рангу надвірного радника. 2 травня 1787 року Капніст у Кременчуці "получилъ отпускъ" і був "жалованъ къ рукЂ" імператриці.

Після губерніяльного маршальства (воно закінчилося 2 лютого 1788 р.) Капніст фактично залишився "не у дЂлъ". Шовковий завод взагалі весь час провадив жалюгідне існування, під доглядом або, краще, недоглядом випадкових майстрів-чужинців, і його головному наглядачеві (Капністові) було цілком байдуже, чи шовкова черва виконувала свої природно-промислові функції, чи, як це справді було, масами гинула. Здебільшого Капніст жив в Обухівці, зайнятий родинними справами, господарством, літературними творами, — все це назовні, а по суті весь час ішла глибока внутрішня праця, обдумування важливих українських політичних проблем, що виникали в умовах важкої війни з Туреччиною і загострення міжнародно-політичної ситуації. Зрідка виїжджав Капніст до Петербурґу (наприклад, 1788 року), підтримуючи свої старі літературні та особисті зв’язки. Листування його стало досить рідким. Важкі сімейні втрати (в нього померли два маленькі сини) викликали глибокі філософські думки і настрій релігійної резиґнації. "Я привыкъ уже претерпЂвать, — писав він Державінові з Обухівки 10 травня 1789 року, — ... Скорби, наносимыя намъ міромь, суть тщета, равно какъ и удовольствія, и прелести. Скорбы (sic! — О. О.) же, Богомъ посылаемыя на насъ, благи намъ по многому по слову: блаженъ, его же аще накажеши, Господи! Въ сихъ мысляхъ, любезнЂйшій другъ, пріймайте (sic! — О.О.) судьбу вашу и не преклоняйтесь на роптаніе противу воли Всевышняго лишнымъ скорбЂніемъ".

Але разом з тим Капніст у цей час пише свою "Оду на смерть сына" — цей гнівний осуд російського режиму:


Возможно ль, зря коварство злое,

Ведуще правость въ смертну сЂть,

Порокъ, достоинство прямое

Хулою ищущій сотреть,

Зря стыдъ поправшую кичливость,

Держащу скиптръ несправедливость,

У ногъ вельможъ ползущу лесть,

Возможно ль, ими не гнушаясь,

Оть вида ихъ не содрогаясь,

Ихъ мерзости и злобу снесть?



Ми нічого не знаємо про політичну діяльність Капніста цього часу. Можемо лише догадуватися, що вона була інтенсивна. Закордонна місія 1791 року переконливо свідчить про це.




VI


Російсько-турецька війна 1787-1791 рр. велася дуже мляво. Блискучі перемоги Суворова при Фокшанах і Римніку, де вирішальна роля належала українським частинам, здобуття штурмом фортеці Ізмаїлу та інші успіхи російської армії були зведені нанівець австрійськими поразками і кволим керівництвом Потьомкіна. Туреччина знайшла собі міжнародну підтримку і піднесла голову. Пруссія уклала союзні договори з Туреччиною і Польщею. Швеція оголосила війну Росії і завдавала їй дошкульних ударів. Австрія була ще заклопотана своїми внутрішніми справами (повстання в Бельгії, заколоти в Угорщині, Чехії та Італії). Політичний обрій в Европі був укритий хмарами французької революції, які нічого доброго не віщували обом імперіям — австрійській і російській. А головне — Пруссія, підтримувана Англією, невпинно готувалася до війни з Росією. Недарма ще 1787 року французький посол у Петербурзі, гр. Сегюр у розмовах порівнював Пруссію з Македонією, а імперію Катерини II — з Кіровою. Внутрішнє становище імперії було дуже напружене. Ситуація уряду Катерини II стала критичною. Підносила голову опозиція. Українські автономісти готувалися до рішучого бою проти російського централізму.

Які сили були в розпорядженні українських політичних чинників того часу? Це питання вимагає спеціяльного дослідження. Коротко кажучи, українські автономісти провадили політичну і військову підготову повстання проти Росії і шукали собі підтримки ззовні, як з боку російської опозиції (підтримка морально-політична), так особливо з боку міжнародних сил (підтримка військово-політична). Вже сам факт закордонної місії Капніста 1791 року промовляє за те, що на Україні провадилася відповідна політична підготова. Ми не маємо певних відомостей про це. Але інакше й не могло бути. Мав цілковиту рацію М.С.Грушевський, коли писав з нагоди відповідних публікацій польського історика, проф. Броніслава Дембінського, що Капніст, як київський губєрніяльний маршал "справді міг якесь поручения від української шляхти дістати". А С.О.Єфремов зауважив, що "звичайно, "Исторія Русов" не стояла цілком нарізно ні од письменства українського..., ні од життя, коли можливий був такий учинок, як відома од гуртка однодумців висилка Капніста до Пруссії, щоб шукати у чужоземців собі оборони". Правда, вороги українства, а в тому числі і деякі недолугі нащадки українського шляхетства, намагалися довести, що місія Капніста 1791 року була позбавлена великого громадсько-політичного значення, бо, мовляв, цей "подлинно грекъ, а не малороссіянинъ" (слова одного офіційного документу про батька В.В.Капніста) не мав за собою нікого, ніякої підтримки з боку провідних кіл тогочасного українства, отже був звичайним авантурником, яких тоді чимало вешталося по Европі. На жаль, цю версію підтверджували (з тих чи тих міркувань) навіть деякі українські дослідники (наприклад, М.І.Петров, який називає "затЂю" Капніста "сумасбродною", "вероятно, навеянною французскими идеями"). Зрештою, і українська історіографія не цілком правильно оцінювала місію Капніста та його особисту ролю в ній. М.Грушевський, наприклад, назвав колись Капніста "гарячою головою", а пляни його гуртка — "мріями, не підтриманими загалом". А вже цілковитим безглуздям були наклепи російських чорносотенців, які оголосили місію Капніста за модерну "австрійську інтриґу" ("австрійскаго профессора Грушевскаго"), абож спроби декого з нащадків Капніста витлумачити місію їх предка, як розпочату в інтересах Росії, мало не з доручення російського уряду, отже показати Капніста в ролі якогось російського урядового агента. Ці спроби жалюгідні й смішні, як і недавня спроба совєтської історіографії змалювати Капніста "російським патріотом", якого марно намагався зробити своїм агентом пруський уряд. Новітні досліди на підставі архівних матеріялів цілковито доводять широкий громадський характер місії Капніста і серйозність її підготови, тим самим стверджуючи думку М.Грушевського про існування "гуртка Капніста", якоїсь групи міцних людей — українських патріотів. Такий гурток справді був, але він мав ширше громадсько-політичне і національно-культурне значення, ніж: це уявляв собі Грушевський. Це було коло осіб, що входили до Новгородсіверського українського патріотичного гуртка 1780-1790-тих років.

В.В.Капніст мав вийнятково широкі особисті, фамільні і громадські зв’язки на Україні, і то по всіх трьох намісництвах колишньої Гетьманщини, та і взагалі на Лівобережній і Південній Україні. Годі й говорити про Київське намісництво, до складу якого входила тоді рідна Капністові Миргородщина з його Обухівкою і де серед дідичів, вищої губерніяльної адміністрації та шляхетських маршалів у Капніста було чимало родичів, друзів та однодумців. Аджеж серед шляхетства Київського намісництва діяли тоді такі люди, як, наприклад, близький свояк Капніста (через Танських і Дунин-Борковських) — Петро Іванович Симоновський, згодом голова Київського Верхнього Земського Суду, палкий український патріот і автор відомого "Краткаго описаній о козацкомъ малороссійскомъ народЂ и о военныхъ его дЂлахъ". Були родичі ii знайомі Капніста і серед шляхетства Чернігівського намісництва, де він якийсь час (1781) служив (Дунин-Борковські, близькі родичі Капніста, Лизогуби, Капністові свояки, та інші). А найбільш інтересні для нас зв’язки В.Капніста з Новгородсіверським намісництвом, де він також мав багато родичів і свояків (окрім Дунин-Борковських, зокрема А.Я.Дунин-Борковського, одруженого з К.М.Ширай, ще рідний брат П.І.Симоновського — Данило Симоновський та інші), знайомих (між іншим, він, мабуть, був знайомий з О.К.Лобисевичем, теж його, хоч і далеким, свояком, з яким він мав чимало спільних друзів і знайомих) 1, друзів і однодумців (серед учасників Новгородсіверського гуртка, а також серед молодих українських старшин, які служили тоді в російській армії). Особливо цікаві з цього погляду стосунки Капніста з Гудовичами, зокрема з опальним тоді генералом Андрієм Васильовичем Гудовичем, його близьким свояком (через Дунин-Борковських), сусідою (Обухівка була дуже близько від одного з головних маєтків Гудовича — Сорочинець, Миргородського повіту) і, мабуть, однодумцем, а головне — значним представником опозиції проти політики Катерини II, людиною з великими міжнародно-політичними зв’язками (зокрема в Пруссії, де він здавна, Іде з 1761-1762 років, був знайомий з першим міністром, гр. Герцберґом). На нашу думку, саме Андрій Гудович зв’язав Капніста з лідерами "новгородсіверців", виразна національно-політична лінія яких була дуже близька до засад і цілей Капністової акції 1791 року, — а, з другого боку, він міг скерувати закордонну акцію новгородсіверських патріотів (і Капніста) в певному, колись добре знайомому йому, напрямку 2.



 1 Зокрема, Київський кафедральний протоієрей Іван Леванда. Іван Григорович Туманський та інші.

 2 Докладніше про це в нашій статті "До питання про місію Капніста 1791 року" ("Краківські вісті", 1943, ч. 129).



А втім самими українськими зв’язками не вичерпується питання про політичну підготову місії Капніста. Бо є підстави думати, що українські автономісти в своїй антиросійській акції послуговувалися також деякою підтримкою російської політичної опозиції. Звичайно, ми далекі від думки про організаційний зв’язок між російською опозицією і українською іредентою. Але гадаємо, що не слід недоцінювати певного інтересу (далеко не завжди неприхильного) з боку деяких кіл російської громадськости кінця XVIII століття до українського національно-визвольного руху. Аджеж мусили мати українофільські настрої Рилєєва свою Vorgeschichte, що її, хоч і нелегко, все ж можемо добачити в часи Катерини II і Павла І. Не зупиняючися тут спеціально на питанні про російську політичну опозицію того часу (це питання, зрештою, дуже мало висвітлене і в російській історичній науці), вкажемо тільки на можливі канали, якими йшли стосунки між українською іредентою (зокрема в особі Капніста) і російськими опозиціонерами.

Передусім існував контакт між українськими автономістами і російською інтеліґенцією в Петербурзі. В російській столиці наприкінці XVIII століття було повно українців, і то визначних представників української інтеліґенції, які служили скрізь — у ґвардії, в сенаті, синоді, колеґіях (зокрема чужоземних справ, адміралтейства і медичній), в академії наук, військових школах (корпусах — морському, суходільному, артилерійському, інженерному), державному банку тощо.

Вони утворювали в Петербурзі поважну і досить авторитетну українську колонію, яка численними нитками була пов’язана з поступовою російською інтеліґенцією і навіть керівними урядовими колами Росії, але разом з тим зберігала найщільніший зв’язок з своєю батьківщиною. І культурне, і політичне життя російської столиці розвивалося тоді під сильним впливом українців. Відповідні зв’язки йшли з російського боку через Радіщева (дуже близького до української колонії і особисто, бо він був одружений двічі з українками-сестрами Рубановськими, племінницями його друга і товариша по Ляйпціґському університету, А.К.Рубановського), Новікова (масонські льожі, де було чимало українців 1, а з українського боку — через Капніста (літературний гурток Державіна) та інших. Різними шляхами (зокрема масонським — через Баженова і Львова або через знайомого Державіна — Михайла Антоновського 2 ці зв’язки доходили аж до самого шефа російської



 1 В масонських організаціях, близьких до Новікова. брали участь українці: С.І.Гамалія, Ф.Я.Дублінський, М.І.Антоновський, А.В.Могилянський, Л.М.Максимович, Л.Я.Давидовський, М.І.Багрянський, Кочубей, Прокопович-Антонський та інші. Цікаво. що коло 1789 р. асесор Білоусович, що був зв’язаний через І.В.Лопухіна з новіковським масонським товариством, заснував масонську льожу в Кременчуці, але в 1792 році вона була "въ недЂйствіи". Обухівка — недалеко від Кременчука, і листування та інші зносини Капніста з Петербургом у 1780-тих рр. ішли через Кременчук. Зрештою, сам Капніст був масоном.

 2 Михайло Іванович Антоновський (народ. 1759), мартініст, українець з Борзни, вихованець Київської Академії і Московського університету, секретар Адміралтейств-колеґії (1786), президентом якої був тоді генерал-адмірал вел. кн. Павло Петрович; згодом бібліотекар Імператорської Публічної Бібліотеки, людина, як на той час, дуже вчена, автор "Исторіи о Малой Россіи", опублікованої у виданні І.Ґ.Георгі "Описаніе всЂхъ обитаюшихь вь Россійскомь Государст†народовъ", СПБ., 1799, ч. IV, і низки інших творів та перекладів, а також цікавих, хоч і трохи фантастичних, "Записок".



опозиції — вел. кн. Павла Петровича, що здавна виявляв свою прихильність до України і українців (ще під впливом голштінських традицій Ґатчінського двору), протеґував їм, особливо військовим — тим, що служили в голштінській Гвардії його батька, Петра III (А.Гудович, В.Ханенко, С.Карнович, О.Милорадович, Максимович, Борсук, Жураковський та інші) і в його власних ґатчінських військах (М.Котлубицький, П.Капцевич та інші), вживав у розмові українських слів тощо. Навіть у найближчому оточенні великого князя були українці (наприклад, його фліґель-адьютант, згодом генерал Микола Осипович Котлубицький, син асесора Колеґії закордонних справ, конотопського дідича Осипа Григоровича Котлубицького і дружини його, з роду Миклашевських, автор цікавих спогадів). Недарма ж в українських колах виникла була думка про гетьманство Павла Петровича.

В.Капніст був добре відомий цесаревичеві. Його міг представити або Державін 1, або М.О.Львов, що був зв’язаний з Павлом Петровичем міцними масонськими стосунками і мав на нього великий вплив (і безпосередньо, і через свого вчителя в архітектурі — Баженова, великого прихильника та конфідента цесаревича і, до речі, приятеля Г.А.Полетики). Великий князь протегував Капністові (це могло йти також через Гудовичів 2).



 1 Перша дружина Державша — Катерина Яковлівна Бастідон була "молочна сестри" великого князя, і Державін назвав його в одному листі (1780) "милостивЂйшимъ покровителем], семьи моей".

 2 Павло I, за словами Ф. Булгаріна, "покровительствовалъ всему роду" Гудовичів "за безпредЂльную вЂрность и преданность одного Гудовича" (А.В.Гудовича) Петрові III.



В родині Капністів збереглася звістка про те, що Павло І мав нагородити Капніста великими маєтками. С.В.Скалон згадує, що про Павла І батько її "не могъ и впослЂдствіи говорить равнодушно, разсказывалъ намъ всегда съ особеннымъ чувствомъ уваженія многіе истинно благородные и великодушные поступки этого монарха". Свою "Ябеду" Капніст присвятив Павлові І такими словами:


Монархъ! Принявъ вЂнецъ, Ты правду на престолЂ

Съ Собою воцарилъ. Вельможа въ пышной долЂ,

И рабъ, въ поту лица ядущій хлЂбъ дневный,

Какъ передъ Богомъ, такъ передъ Тобой равны.



і недарма згадує в цій присвяті Капніст:


Но бывъ по мЂрЂ силъ споспЂшникомъ Твоимъ.



В цих словах чути натяк на старі політичні зв’язки між ними.

Нарешті, українська іредента в 1780-1790-тих роках могла розраховувати якщо не на пряму підтримку, то принаймні на співчуття з боку фельдмаршала Рум’янцева, одного з лідерів російської опозиції і близького конфідента вел. кн. Павла Петровича. А від нього, імперського намісника на Україні і водночас головнокомандувача армії на театрі війни, дуже багато залежало. Жило і діяло ще покоління, яке добре пам’ятало, що його генерал-губернаторство прийшло на Україну не "яко роса на пажить и яко иней на руно" ("Исторія Русов"). Представник цього покоління, автор "Исторіи Русов", палкий український патріот і ідеолог української державности, оцінюючи наслідки діяльности Рум’янцева, згадує про те, що "онъ дЂйствительно оправдалъ надежды народныя патріотическими своими поступками для его блага". Є всі підстави твердити, що "Исторія Русов" висловила тут думку українського громадянства того часу. Недарма П.В.Завадовський писав Рум’янцеву 1790 року, що на Україні його "обожають". Для українських автономістів 1780-1790-тих років не були секретом такі факти, як ворожість Рум’янцева (та і всієї його армії) до Потьомкіна (пригадати хоча б гостру скаргу Капніста на "тиранію" Потьомкіна), опозиція старого фельдмаршала політиці російського уряду під час другої турецької війни (ця опозиція набирала форм відкритого непослуху наказам імператриці), усунення Рум’янцева від керування вищою адміністрацією на Україні (починаючи з 1789 року), яке було доручене р. 1790 тульському і калузькому генерал-губернаторові, генералу М.М.Кречетнікову; його (Рум’янцева) тодішня демонстративна прихильність до відомих діячів українського автономізму другої половини XVIII стол. (брати Іван, Петро і Яків Михайловичі Скоропадські, Г.К.Долинський, Г.А.Полетика, П.Г.Коропчевський, О.К.Лобисевич та інші), дружні, майже родинні (кумівство) стосунки фельдмаршала до багатьох українських шляхетських фамілій, рішуча перевага українців у його фельдмаршальському штабі, серед урядовців його величезних маєтків і в його особистому оточенні (В.В.Гудович, П.Г.Дубовик, А.Г.Іваненко, П.І.Миклашевський, М.К.Мосціпанов, М.Р.Политковський, В.І.Скоропадський, М.М.Стороженко, І.М.Ханенко, О.Г.Подлузький, І.Я.Селецький, О.Г.Туманський, А.І.Чепа та інші), дружба його з О.А.Безбородьком і особливо П.В.Завадовським, нарешті, виразна нехіть Рум’янцева до Москви і відома всім його прихильність до української мови. Так чи інакше, українська традиція XIX стол. мала поважні підстави добре ставитися до Рум’янцева  1.



 1 Докладніше про це в нашій розвідці "Ukrainian Autonomists of the 1780’s and 1790’s and Count P.A.Rumyantsey-Zadunaysky" — "The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.", vol. VI, No. 3, 4 (21-22), 195S, p.p. 1313-1326.



Але найголовніше значення за тих обставин мала військова підготова повстання. Українські політичні діячі — і серед них Капніст — добре розуміли, що, тільки маючи власну військову силу, українські автономісти могли сподіватися реальної допомоги з боку закордонних політичних чинників, а головне — що тільки ця військова сила могла забезпечити Україні здійснення її національно-державних прагнень супроти зажерливих апетитів її могутніх сусідів. У цей час Україна-Гетьманщина переживала велику кризу своєї військової організації. Російський уряд на початку 1780-тих років скасував старий козацький устрій України. Козацькі полки й сотні були зліквідовані, і, замість старих 10 козацьких полків, утворено 1784 р. 10 шестиескадронних карабінерних полків, що мали, як особливий корпус реґулярного війська, під назвою "Малороссійская конница", ввійти до складу російської армії. Але реформа зупинилася на півдорозі. Українські карабінерні полки зберегли сильні рештки своєї територіяльної організації, а головне — вдержали свою стару, місцеву українську старшину. Отже українські карабінерні полки в складі російської армії являли собою фактично майже автономну організацію, тим небезпечнішу для російського уряду, що і старшина, і козацтво карабінерних полків добре пам’ятали колишню козацьку "вольність" і одверто жалкували за нею. Серед цих українських полків російської армії поширювалося тоді велике невдоволення також з приводу того, що вони, входячи до складу армії Рум’янцева, були упосліджені (передусім матеріяльно і технічно) супроти армії Потьомкіна, а тим самим особа Потьомкіна, який взагалі не користувався доброю славою серед лівобережно-українського шляхетства (на Південній Україні було інакше), ставала ще більш одіозною. Якщо ця організація взагалі творила потенціяльну загрозу російському пануванню на Україні, то її гостре невдоволення російською політикою та її реформами на Гетьманщині було цілком реальною силою, що в руках українських автономістів ставала дуже небезпечною для Росії зброєю; а, з другого боку, воно неминуче активізувало українську іреденту, надто ж за обставин важкої війни з Туреччиною та Швецією і напередодні дожиданої війни з Пруссією.

Капніст прекрасно розумів значення військової сили, зокрема українських карабінерних полків, тим паче, що він був, очевидно, зв’язаний з деякими українськими старшинами тих полків, наприклад, із своїм родичем (властиво, свояком) гр. Василем Васильовичем Гудовичем (молодшим), полковником Київського карабінерного полку від 1784 до 1794 рр., який від 1787 до 1794 р. був "неотлучно" при фельдмаршалі Рум’янцеві, а також з Михайлом Павловичем Миклашевським, на той час полковником Стародубівського карабінерного полку. Але для українських автономістів, в тому числі для Капніста, було цілком ясно, що тільки відновлення українського козацького війська створить належну військову базу для визволення України з-під російського ярма та відродження українського державного буття. Отже на початку 1788 року Капніст складає і подає Катерині II проєкт відновлення козацьких полків на Україні ("Положеніе, на какомъ можетъ быть набрано и содержано войско охочихъ козаковъ") 1.



 1 Мабуть, з цим проектом була зв’язана подорож Капніста до Петербургу 1788 р. і перебування його там у 1788-1789 рр., під час якого він міг відбути якісь, на жаль, ближче нам невідомі, паради з представниками російської опозиції і поінформуватися про її настрої та пляни.



Це мало бути окреме козацьке кінне військо, складене з добровільців, під командою власної старшини, частково виборної (сотенна старшина), фактично не зв’язане з російською армією. Проект Капніста зустрів критику з боку гр. О.Безбородька, який боявся, щоб "отнюдь то не имЂло вида прежняго гетманства", і тому заперечував проти окремішности козацького війська та виборности старшини, хоч загалом погоджувався з проектом, як і Потьомкін, який назвав проєкт "полезнымъ" і вважав "быть ему по образцу донскихъ казаковъ". В такому вигляді проект відповідав тодішнім мілітарним і політичним інтересам російського уряду, який був тієї думки, що — як писала Катерина II Потьомкінові 6.VII. 1789 р. — "умноженіе войскъ казачьихъ, къ которымъ въ свое время могли бы присоединиться и заграничные наши единовЂрцы, весьма нужно". Але реалізація цього була передана Потьомкінові, отже перенесена на територію Південної України. Ясна річ, що це нічого спільного не мало з проєктом Капніста, як і проголошення Потьомкіна 10.1.1790 року "великимъ гетманомъ Нашихъ казацкихъ Екатеринославскихъ и Черноморскихъ войскъ" аж ніяк не було відновленням традиційної форми української козацької держави. Зрештою, для російського уряду це мало суто коньюнктуральний характер. Року 1794 той же Безбородько писав гр. О.Р.Воронцову: "Ежели въ 1790 году хотЂли употребить подобное крайнее средство (мова мовиться про відновлення козацького війська на Україні — О.О.), то самая уже крайность нашего положенія того требовала. Мы были въ войнЂ съ Шведами и Турками, ожидая ея отъ Англіи и Пруссіи. Поляки, на то время весьма сильные, противу насъ были готовы. Надлежало потому искать способовъ къ ихъ истребленію независимо отъ нашихъ операцій... Теперь мы не въ такомъ крайнемъ положеній. Украина, Подолія и Волынь наши. СлЂдовательно было бы возмутить свой собственный народъ, помнящій времена Хмельницкаго и склонный къ казачеству. Тутъ сдЂлалася бы военная нація и тЂмъ опаснЂе, что и Малороссія (Гетьманщина — О. О.) заразилася бы тотчасъ тЂмъ же духомъ, а за нею и его (Потьомкіна — О.О.) губернія (себто Південна Україна — О.О.). Отъ чего вышла бы новаго рода революція, въ которой, по крайней мЂрЂ, принуждены будемъ возстановлять гетманство, дозволять многія нелЂпыя свободы и, словомъ, терять то, чЂмъ смирно и тихо навЂки бы владЂли".

Тим часом війна йшла далі, все більше ускладнюючи становище Росії. Ніхто не міг сказати, звідки саме — чи з півдня, чи з заходу — насувається воєнна загроза для імперії. Це особливо виявилося в 1790-1791-му рр. Недарма ж 1790 року російський уряд перевіряє стан мобілізаційної готовости на Україні, зокрема в Києві і Переяславі, де переводиться репарація укріплень. Були вжиті заходи для військової підготови київських та переяславських міщан. Ці міські збройні формації мали бути підпорядковані "великому гетьманові" Потьомкінові. До того ще внутрішнє становище на Лівобережній Україні було дуже напружене. Саме 1791 року генерал-губернатор Кречетніков завдав чималого удару сподіванкам багатьох тисяч українських шляхетських (здебільшого козацьких) фамілій, які бажали російського дворянства. Це викликало велике невдоволення не тільки серед дрібношляхетської маси. Можна думати, що дворянські зібрання 1790-1791 років на Лівобережній Україні (наприклад, новгородсіверське дворянське зібрання, що закінчилося 19 червня 1790 року) були дуже бурхливі. Звичайно, там, на прилюдних зборах, не обговорювали українських державно-політичних питань. Але в кулюарах дворянських з’їздів могли бути різні цікаві зустрічі, інтимні бесіди, розмови про далекосяжні пляни... Також: настрій українського міщанства не міг не турбувати російський уряд. Взагалі настрій на Україні був дуже тривожний. Скрізь виникали великі пожежі (зокрема в Глухові 1790 року, в Новгороді-Сіверському 1791 року). Незалежно від того, звідки ждано головного удару (чи з боку Туреччини, чи з боку Пруссії та Польщі), факт величезного напруження військово-політичного становища Російської імперії дуже яскраво засвідчений мобілізаційними готуваннями на Україні, та ще і в центрах, дуже віддалених від кордонів Туреччини та Пруссії. Російський уряд не міг не боятися свого українського запілля. Але цього не могли не знати українські патріоти.




VII


За цих обставин в українських політичних колах виникає думка про звернення по допомогу до міжнародних чинників, зокрема до можливого головного ворога Росії— Пруссії. У квітні 1791 року до пруського державного і кабінєт-міністра графа Герцберґа (Ewald Friedrich Hertzberg, 1725-1795) звернувся з листом невідомий йому особисто український шляхтич Капніст. Він писав (французькою мовою): "Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність, що з нею звертаюся безпосередньо до Вас. Вельми важлива державна справа, що привела мене з далекої країни до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці. Отже насмілююся благати Вас дати мені окрему авдієнцію; моя місія така, що її можна довірити лише Вашій Ексцеленції". Міністер прийняв автора листа. Це був надвірний радник (conseiller de Cour) і урядовець державних фабрик (un emploi dans les fabriques) 1 Капніст, який в конфіденційній розмові (24 квітня) заявив міністрові, що він надісланий своїми земляками ("par les habitants de се pays-là"; мова про "la Petite-Russie ou Ukraine Russienne"), які, доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду, зокрема князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть вони, в разі війни (Пруссії з Росією), рахувати на протекцію пруського короля, коли вони спробують скинути російське ярмо (dans lequel cas ils tâcheroient de secouer le joug Russien). Капніст пояснив, що справа йде про країну колишніх запорозьких козаків ("Військо Запорозьке"), в яких відібрано всі їх привілеї, а їх поставлено на стопу росіян (en les mettant sur le pied des Russes); що там утворено 28 кавалерійських полків, кожен по 800 чоловік, які служать Росії, хоч вони воліли б відновити давню козацьку конституцію (l’ancienne Constitution des Cosaques); що імператриця зформувала 5 губерній — Катеринославську, Харківську, Київську та інші (себто Новгородсіверську і Чернігівську).



 1 Ця вказівка Герцберґа остаточно розв’язує питання, хто саме був цей Капніст В.В. чи його брат Петро.



Герцберґ ухилився від виразної відповіді, посилаючись на те, що справа війни Пруссії з Росією ще не вирішена і що в разі війни від самих українців залежатиме, яке становище займе до них Пруссія. Герцберг трохи побоювався, чи не був Капніст посланий російським урядом, щоб позондувати в Берліні грунт. Але він сам же відкидав подібну можливість (quoiqu’il — Капніст — n’en ait pas la mine exterieure). Очевидно, особа Капніста і його пропозиція справили на Герцберґа не абияке враження (Капніст, справді, дуже не подібний був до різних бельгійських, польських, угорських, балкансько-слов’янських політиків, а нерідко просто авантурників, які шукали тоді пруської політичної і військової допомоги для своїх цілей та акцій), і він досить прихильно рекомендував його королеві Фрідріхові Вільгельмові II: "Cet émissaire (Капніст) a assez bonne mine et m’a parlé d’une maniere assez prévenante", — писав він королеві. Але Фрідріх Вільгельм II поставився до справи дуже холодно, мабуть, головним чином з уваги на свої тісні стосунки з російським престолонаслідником, з яким він був зв’язаний ще й масонськими узами, а, можливо, також і з особистої антипатії до свого бувшого фаворита Герцберґа, доля якого тоді вже була вирішена (він того ж року дістав відставку). Так чи інакше, король 25 квітня 1791 року схвалив позицію свого міністра в цій справі.

Але по суті відповідь пруського уряду була цілком ясна: це була безумовна відмова. Правда, обидві сторони не вважали пересправи за закінчені, і Капніст домовився з Герцберґом, що зв’язковим, в разі можливого продовження переговорів, буде його брат Петро Васильович, що тоді подорожував по Европі і, безперечно, був утаємничений в акцію брата. Характерно, що в цей же час російська політична опозиція, зокрема через вел. князя Павла Петровича та його конфідентів, провадила також таємні переговори з Пруссією про допомогу проти тодішнього російського уряду. Але всі ці переговори не привели ні до чого. Пруссія, з уваги на Англію, що відмовила їй своєї підтримки, змушена була скласти угоду з Австрією (Райхенбахська або Теплицька конвенція) і зректися плянів війни проти Росії, а свою аґресивну політику звернула в бік революційної Франції, що закінчилося розгромом німців під Вальмі. 1791 року закінчується війна Росії з Туреччиною 1, французькі події чимраз більше об’єднують реакційні держави на континенті для боротьби проти "революційної гідри", і, замість війни з Росією, Прусія ідилічно ділить з нею нову польську здобич (другий розподіл Польщі).



 1 Ще раніше закінчилася війна Росії із Швецією (Версальський мир 14.VIII. 1790 р.).



Треба сказати ще кілька слів з приводу берлінської місії Капніста та її невдачі. Чому саме українські патріоти вдалися тоді по допомогу до Пруссії? Поза всяким сумнівом, лівобережно-українська інтеліґенція XVIII стол. мала досить міцні, традиційні зв’язки з Німеччиною. Багато українського шляхетства вчилося (а іноді і вчило) в німецьких університетах, цікавилося німецькою філософією, наукою й культурою, іноді друкувало там свої праці, а найчастіше купувало там книжки (не тільки німецькі), нерідко володіло німецькою мовою, а разом з тим провадило з давніх-давен широку торгівлю з німецькими країнами (в тому числі через пруський порт Кеніґсберґ або через Вроцлав). Німецька культура, в силу цих обставин, не чужа була українській шляхетській інтеліґенції. Але специфічно пруські риси не могли бути популярними на Україні з її традиційним духом демократизму, тим паче, що і в Німеччині (навіть у самій Пруссії) XVIII стол., вихованій на французькій просвітницькій літературі, ці пруські риси не були в пошані. І те, що українські автономісти звернулися по допомогу проти Росії до Пруссії, пояснюється лише тим, що за тогочасних умов тільки Пруссія (яку тоді підтримувала Англія), могутня країна з першорядною армією, з багатим скарбом, яка відкрито готувалася до війни проти Росії, могла допомогти Україні. Інших зовнішньо-політичних можливостей тоді в українських автономістів не було. Отже, звернення до Пруссії було неминучим, тим паче, що і польська партія реформи ("конституціоналісти З травня"), і російська політична опозиція шукали собі допомоги саме там і могли підказати цей шлях також українській іреденті. Так чи інакше, місія Капніста до Берліну виходила не тільки з більш-менш правильної оцінки міжнародної політичної ситуації, але також і з як слід вибраного моменту — зайвий доказ на те, що за Капністом стояли дуже поважні і добре поінформовані політичні кола. Не їх вина, що зміна загальноєвропейської політичної ситуації знову загнала українську справу в глухий кут російсько-українських стосунків.

Інша річ, наскільки правильна була взагалі орієнтація України на закордонну допомогу в боротьбі проти Росії. Не аналізуючи цього питання в його суті (ця надто широка і складна проблема виходить далеко за межі цього історично-біографічного нарису), мусимо підкреслити традиційність орієнтації українських автономістів на міжнародну ситуацію і закордонну допомогу (Б.Хмельницький, П.Дорошенко, І.Мазепа, П.Орлик та інші). Так було до Капніста, так було і після нього. Отже політика українського автономізму кінця XVIII стол. була з цього погляду безпосереднім продовженням політики Мазепи та Орлика. В основі цього була не служба інтересам чужої держави, навіть не помилковий політичний розрахунок, а ясне розуміння того, що українське питання — проблема міжнародна і може бути розв’язане тільки міжнародним шляхом. Саме цієї міжнародної допомоги шукали українські автономісти наприкінці XVIII стол., але її не знайшли. І коли не справдилась надія на пруську допомогу, деякі з них (переважно молодь) звернули свої погляди в бік революційної Франції; проте консервативна більшість, налякана радикалізмом французької революції, сподівалася досягти українських цілей шляхом порозуміння з Росією. Але — і це було найважливішим наслідком невдачі місії Капніста 1791 року — поважна частина українських патріотів почала усвідомлювати собі ту істину, що справа визволення України і відродження незалежної української держави — це справа передусім самих українців. Отже це була ідея самостійности і незалежности української національно-визвольної боротьби, що з такою силою втілена була у вікопомній "Исторіи Русов".

В цьому і був головний сенс акції Капніста 1791 року.




VIII


З того часу В. Капніст надовго зникає з громадського обрію. Акція Капніста мала дуже конспіративний характер і, очевидно, не виходила за межі вужчого кола однодумців. Впадає в око вже той факт, що вона залишилася невідомою російському урядові і не пошкодила Капністові та іншим учасникам справи. Можна думати, що тут Капністові допомогли і його російські спільники. Не слід випускати з ока, що фактичний представник російського уряду в Берліні, М.М.Алопеус (1748-1822) був явний прихильник Пруссії, отже міг замовчати Капністову акцію перед своїм урядом —-так само, як він приховав від нього, очевидно, відомі йому таємні зносини вел. князя Павла Петровича з пруським двором. Але особисто Капніст, безперечно, важко переживав невдачу своєї місії і крах своїх політичних плянів. До кінця царювання Катерини II він був у відставці і жив тихо, майже безвиїзно в Обухівці, іноді відзиваючися листовно до петербурзьких друзів, зокрема до Державша, або зрідка приїжджаючи до столиці (наприклад, р. 1793). 1796 року в Петербурзі (з друкарні Медичної Колеґії) вийшла в світ збірка творів Капніста. В цей час триває нова і велика літературна праця Капніста, що мала вийнятково (на жаль, не оцінене як слід і досі) громадсько-політичне значення. Він творив свою "Ябеду".

Сучасники по-різному оцінили цей великий твір українського поета. Ф.Віґель писав: "Онъ (Капніст) много написалъ стиховъ и весьма хорошихъ и, заключивъ поприще свое великимъ твореніемъ своимъ, называемымъ "Ябеда", опустился на лавры. Не обращая вниманія на наши слабости, пороки, на наши смЂшныя стороны, онъ въ преувеличенномъ видЂ, на позоръ свЂту, представилъ преступныя мерзости нашихъ главныхъ судей и ихъ подчиненныхъ. Тут ни въ дЂйствіи, ни въ людяхъ нЂтъ ничего веселаго; забавнаго, а одно только ужасающее, и не знаю почему назвалъ это комедіей". Інакше підійшов до "Ябеды" молодший сучасник епохи Капніста, що проте відбивав у своїх спогадах думки й оцінки дружнього кола сучасників Капніста (державінського літературного гуртка), — М.О.Дмітрієв (племінник І.І.Дмітрієва). Відмічаючи, що "слогъ "Ябеды" грубъ и шероховатъ, хотя и силенъ", він писав: "Комедія Капниста "Ябеда" была нЂсколько времени забыта, какъ піеса старая. Очень жаль! Нынче опять иногда ее играютъ на театрЂ. Это одна изъ тЂхъ комедій, которыя дЂлаютъ честь не только автору, но всей литературЂ. Сила ея изумительная! Есть такія мЂста, въ которыхъ порокъ, не геряя стороны комической, доходить до трагической силы: такова, напримЂръ, ужасающая нравственное чувство оргія членовъ палаты. — Вотъ право Капниста на безсмертіе ... ".

Дослідники давно вже завважили, що "Ябеда" була ідейною попередницею "Ревізора" (та деяких інших творів) М.Гоголя. Це, безперечно, так. Але літературознавці спустили з ока два основні моменти: це історично-документальний характер "Ябеды" і її глибокий філософсько-етичний зміст. Передусім "Ябеда" відбиває багато побутових рис російської системи судівництва на Україні і взагалі російсько-української бюрократії 1780-1790-тих років. Відомо, що чимало сатирично-побутового матеріялу дали Капністові багатолітні земельні позви Капністів з Тарновськими 1 та, мабуть, і інші подібні судові справи, що були тоді такі звичайні серед українського шляхетства.



 1 Почалися в 1780-тих рр. і тяглися до 1801 року.



Але особливо цікаво, що в "Ябеді" зустрі-

чаємо майже портретно поданих людей, відносини, побут лівобережно-українського губерніяльного центру кінця XVIII століття. Хіба не можна впізнати в Кривосудові, якому дано таку оцінку:


... Дому господинъ, гражданскій предсЂдатель

Есть сущій истины Іуда и предатель —



голову Новгородсіверської Палати цивільного суду (1786-1793) — І.Я.Селецького, що користувався в колах українських патріотів дуже незавидною репутацією. Того Селецького, що, будучи губерніяльним прокурором у Чернігові в 1780-тих роках, "бЂгая по домамъ, разглашаетъ, якобы Государыня лишила многихъ бЂлорусскихъ дворянъ дворянства за то, что они при разборЂ дворянства давали свидЂтельства, подобныя нашимъ свидЂтельствамъ 1, и сими ложными клеветами многіе смущаются ко вреду бЂдныхъ и требующихъ справедливой помощи людей" (слова А.А.Полетики в листі до брата — Г.А.Полетики в липні 1784 року).



 1 Мова мовиться про так звані "свидетельства 12 дворянъ", які вважалися тоді законним доказом шляхетського походження претендентів на російське дворянство.



Як не згадати тут Кривосудова, який каже:


Я былъ бы очень радъ,

Когда бь вь крестьянску чернь, чтобъ носа не взносили,

ВсЂхъ мелкотравчатыхъ дворянъ перекрестили.



А тирада Доброва:


Не знаю, какъ сказать: иль Ангелъ, или бЂсъ,

Внявъ челобитчиковъ умильному моленью,

Присутственны мЂста всЂ предалъ всесожженью;

A какъ домовъ такихъ нельзя здЂсь вдругъ найтить,

ГдЂ выгодно суды могли бы помЂстить,

То ПредсЂдатель нашъ въ свой домъ вмЂстилъ Палату,

Съ казны за то себЂ пріобрЂтая плату, —




чи не чудова ілюстрація до сухого документального оповідання про страшну пожежу в Новгороді-Сіверському 1791 року, що знищила всі "присутственныя мЂста", яким потім довелося тулитися по приватних будинках.

Історичне значення "Ябеды" полягає в тому, що вона яскраво, майже документально малює той глибокий моральний розклад, який, на справедливу думку Капніста та його спільників, принесла на Україну російська губерніяльна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих, (майбутніх) небезпек для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії 1780-тих років, то "Ябеда" у вийнятково сильній сатиричній формі, де комедія підноситься до верхів’їв трагедії, одверто кидає своє невблаганне "J’accuse!" на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні. З цього погляду "Ябеда" була безпосереднім продовженням "Оды на рабство" і становить дуже важливу ланку не тільки в літературній, а і в громадсько-політичній діяльності Капніста.

Але "Ябеда" має й глибший філософський сенс, і це робить її визначним твором європейської літератури. Бо в ній з вийнятковою — ми сказали б, шекспірівською — сішок змальовані людські пристрасті та пороки. Зокрема сцена оргії членів палати, справді, далеко виходить за рамки провінційного чиновницького побуту. Капніст подав тут художнє втілення морально-філософської ідеї осуду пороку і злочину. Нехай у цій сцені чимало переборщено, аж до шаржу, — але вона своєю трагічною, надлюдською силою перевершує аналогічні сцени в споріднених творах Гоголя.

Сучасники, звичайно, розуміли (бо й знали) це ліпше, ніж пізніші дослідники. "Ябеда" могла з’явитися у світ і на сцені за Павла I, в 1798 році, і то для того лише, щоб потім довго пролежати під "спудом" російського театрального репертуару. Вона била не тільки по губерніяльній реформі Катерини II на Лівобережній Україні, а і по всій російській централістичній політиці на Україні 1.



 1 "Ябеда", як і взагалі творчість Капніста, мало досліджена. Зокрема не вивчений ще авторський текст "Ябеды", "содержащей в первоначальной редакции более резкую, чем в печатном издании, политическую характеристику царекого неправосудия и дикого произвола чиновников" (Д. С. Бабкин, "Слово о полку Игореве" в переводе В. В. Капниста ("Слово о полку Игореве". Сборник исследований и статей под редакцией члена-корреспондента АН СССР В. П. Адриановой-Перетц. Москва-Ленинград, 1950), стор. 320).



Бо заключні слова "Ябеды": „Жить ябедой и тЂмъ: что взято, то и свято" можуть бути епіграфом не тільки до неї, але й до всієї історії російського панування на Україні XVII-XVIII століть.




IX


За Павла І на короткий час Капніст повертається на державну службу (ще 1797 року він приїздить до Петербургу в своїх маєткових справах), але на цей раз ближче до свого улюбленого мистецтва. 1799 року (31.Х) Капніст, у ранзі колезького радника (2.XI. 1799) був "причисленъ къ театральной дирекцій и назначень на должность по разсматриванію всЂхъ пьесь и переправливанію оныхъ". Але ця служба недовго забирала увагу Капніста. "Дней Александровыхъ прекрасное начало" з його девізою керувати Російською імперією "въ духЂ въ БозЂ почивающей дражайшія бабки Нашей" (Катерини II) прозвучало для українських патріотів похоронним дзвоном. Хоч які були малі павлівські реформи на Україні і хоч як далеко вони лежали від жадань і сподіванок українських патріотів, але повернення, хай і часткове, до установ і порядків часів Катерини II справді не віщувало українцям нічого доброго. Правда, Капніст написав 1801 року оду "Память ноября 6 дня 1796 года", в якій вихваляється Катерина II, але це була, мабуть, тільки неминуча данина часові та обставинам, можливо, навіть з метою самоохорони, бо всім відоме було добре ставлення Павла І до Капніста. Капніст тяжко переживав державний переворот 11 березня 1801 року і як український автономіст, і як людина, що особисто симпатизувала покійному імператорові. 14 серпня 1801 року Капніст подається до димісії з ранґою статського радника. Він повертається — на цей раз остаточно — на батьківщину і останні два десятиліття свого життя проводить на рідній Полтавщині, якнайближче до своєї Обухівки і того пріютнаго домика подъ соломой", який він оспівав у своєму прекрасному вірші.

Але така вже була вдача Капніста, цієї глибоко скромної, заглибленої у свій внутрішній світ людини і разом з тим палкого й невтомного українського патріота, що він не міг довго бути осторонь громадських справ. 1802 року він був обраний генеральним суддею І департаменту Полтавського генерального суду. З 24 березня 1812 року до 19 лютого 1818 року Капніст рахується при Департаменті народної освіти в Петербурзі. Це була, мабуть, синекура, що її він завдячував своїм впливовим петербурзьким друзям. Постійний учасник різних дворянських зібрань, він нерідко виступає з цікавими промовами в дусі українського (територіяльного) патріотизму (наприклад, промова на дворянському зібранні 1805 р.), які справляли велике враження на сучасників своїм високим громадським патосом. Авторитет Капніста був такий великий, що 1820 року він був обраний полтавським губерніяльним маршалом дворянства (1820-1823), і на цьому посту його спіткала смерть.

Ми мало знаємо про громадсько-політичну діяльність Капніста в цей період його життя, хоч саме від цього часу збереглося чи не найбільше джерел, зокрема частина його листування, а також різні спогади про нього. Але, на жаль, архів Капністів (властиво, його рештки, врятовані Українською Академією Наук у 1924 році), де міститься чимало паперів В.В.Капніста (літературні твори, листування тощо), і досі лишається майже недослідженим. Але немає жодного сумніву, що В.Капніст цього періоду був уже не той "бунтар", яким ми звикли бачити його в 1780-1790-тих роках. І часи були не ті, і люди не ті, а головне — літа брали своє. Зовсім не треба робити з "графа Капніста" (як його іноді неточно називають: В.В.Капніст ніколи не був і не писався графом 1 якогось "мятежного вельможу", щось на кшталт ірляндського лорда: Капніст, очевидячки, не був учасником "Малоросійського таємного товариства" В.Л.Лукашевича.



 1 Графський титул (італійський) був визнаний за нащадками В.Капниста в Російській імперії щойно в 1876-1877 роках.



А втім не мав рації і Д.І.Дорошенко, коли закинув Капністові його оду 1811 р. з приводу відкриття в Полтаві "колюмни" на спомин Полтавської перемоги 1709 року. Так, це був "той самий Василь Капніст, що рівно 20 років перед тим їздив з таємною місією до Берліну шукати для України захисту проти московської тиранії", а тепер "вшанував відкриття цього ганебного для нас монумента спеціяльною одою" (Дорошенко). Відомо також, що В. Капніст, як зрештою переважна більшість лівобережно-українського шляхетства, вороже поставився до вторгнення Наполеона до Росії 1812 року.

Українське шляхетство і зокрема Капніст, навчений гірким досвідом 1791 року, добре розуміли, що Наполеон розпочав війну проти Росії не в інтересах визволення України (та інших народів), а до того ще політика Наполеона щодо Польщі аж ніяк не могла бути до вподоби українським патріотам. Капніст бере активну участь у творенні українського козацького ополчення 1812-1813 рр., що, між іншим, мало на меті обороняти Лівобережну Україну від можливого наступу французької армії. Капніст написав тоді поему "ВидЂніе плачущаго надъ Москвой россіянина. 1812 года октября 28 дня". Звичайно, автор не оплакує московської пожежі; навпаки, він каже:


И пламя мстительно вертепъ неправдъ пожрало.

Надъ падшими ли здЂсь чертогами скорбЂть?



Подаючи яскраву кяртину соціяльно-морального розкладу всього російського суспільства та його адміністрації, Капніст вбачає в московській катастрофі кару Божу за гріхи росіян. І хоча ця думка вкладена в чужі уста та досить завуальована "патріотичною" фразою і він пророкує остаточну російську перемогу над Наполеоном, проте поема Капніста була заборонена цензурою.

Отже справа не в тому, що "такі змінливі в своїх поглядах і переконаннях наші люди" (слова Д.Дорошенка), а в тому, насправді Капніст ні в 1811-1812 роках, ні пізніше не зміняв своїх національних і громадських переконань. Змінилась історична доба, змінилася міжнародна ситуація, змінилось і ставлення провідних українських кіл до проблеми політичної орієнтації України. Покоління новгородсіверців 1780-тих років — а до нього належав Капніст — було захоплене ідеями американської революції і надхнене її перемогою. Здавалось і вірилося, що й українське визволення буде здобуте тим же шляхом — "консервативної революції" (якщо можна так висловитись) і збройного повстання проти російської влади, підтриманого міжнародними чинниками. Проте надія на закордонну допомогу (з боку Пруссії) не справдилася, а збройний виступ проти Росії став не тільки неможливим, але й небажаним для українського шляхетства, бо французька революція 1789 року, а особливо її "поглиблення" в першій половині 1790-тих років показали українським шляхетським патріотам страшну загрозу соціяльної революції і знищення всього суспільно-економічного ладу. "Консертивна революція" на Україні виявилася тоді неможливою, а російський уряд був єдиною твердою владою, що могла втримати і охоронити існуючий громадський лад і порядок. Відтоді увага старшого покоління українських автономістів, до якого належав Капніст, звертається в бік громадської праці і культурно-національного піднесення України в рамках Російської імперії, що неминуче призводило до політичного компромісу з російським урядом. Не треба також забувати — новітні дослідники не доцінюють цього — різниці в ставленні тогочасного українського шляхетства до особи царя, династії — з одного боку, і до Росії, народу російського — з другого боку. В той час це були зовсім різні речі. На терені Російської імперії (отже і України) панували ще традиційні февдальні форми політичного мислення, а в них справа персональної відданости монархові, взагалі особистий момент у державних стосунках, грали дуже велику ролю. Для українських автономістів XVIII і початку XIX століття ставлення до особи російського монарха, як суверена української держали, було чимсь зовсім іншим, ніж ставлення до російського народу і навіть Російської держави. З другого боку, офіційне становище Капніста — так само, як і інших українських діячів його стану і віку — вимагало нерідко таких виступів і слів, що аж ніяк не були щирим висловом їх справжніх думок — взагалі велика трагедія всякого більш-менш видатного діяча кожної бездержавної нації, надто ж в умовах московського деспотизму. Інша річ, коли б Капністова діяльність цього періоду обмежувалася тільки такими одами (які, зрештою, він писав і в 1780-1790-тих рр., на честь Катерини II, Суворова тощо). Але ми знаємо і дещо інше, цілком протилежне, а скільки ж фактів глибоко підпільної політичної діяльности (а ще більше думок!) українських патріотів усіх часів залишилося назавжди захованими від історика!

У своїй, на жаль, неопублікованій (і, здається, не закінченій) розвідці про В.Капніста в 1812-1813 рр. Михайло Антонович аналізує один з дуже характерних моментів громадської діяльности Капніста. Мова йде про ролю Капніста при наборі козацького ополчення 1812-1813 рр. якому тодішній "малоросійський" генерал-губернатор, кн. Л.Лобанов-Ростовський, хотів надати загальноросійського характеру. Між генерал-губернатором і полтавським губерніяльним маршалом Д.П.Трощинським виникла сварка, бо Трощинський, як і інші керівні українські діячі, обстоював український вигляд (себто козацький устрій) цього ополчення. Капніст цілком поділяв думку Трощинського. Захоплений цією справою, він навіть живе якийсь час у маєтку Трощинського — с. Кибинцях. Треба було шукати захисту в Петербурзі проти "злобы Лобанова". Капніст, що вісім літ перед тим посварився з Державіном на особистому ґрунті (вони були перервали всякі стосунки між собою), — в момент, коли слово досить впливового в Петербурзі Державша могло придатися в українській справі, скинув образу з серця і перший звернувся до колишнього друга. Чи допоміг тут щось Державін — невідомо. Але відомо, що справа закінчилася згідно з бажаннями українських патріотів. Цей епізод дуже характерний для Капніста, який завжди дбав pro bono publico. Правду казав Капніст, коли писав у листі до Державіна (18.VII. 1812): "общественныя дЂла были всегда близко къ сердцу моєму".

Життя пішло далеко вперед, і Капніст, вірний своїм літературним ідеалам 1780-1790-тих років, залишився позаду. Петербурзьке літературне товариство "БесЂда любителей россійскаго слова", що його діяльним членом був Капніст, стояло на правому фланзі російської літератури, плекаючи літературні традиції, які вже стали застарілими. 1815 року, коли М.І.Гнідич, земляк Капніста, розпочав російський переклад "Іліяди", Капніст енерґійно обстоює "русское стихосложеніе" (проти "экзаметровъ", якими переклав цей клясичний твір Гнідич). Капніст тримає літературний і особистий контакт з такими консервативними діячами та письменниками, як Державін, І.Дмітрієв, В.Озеров, С.С.Уваров (зять великого приятеля Капніста — гр. Олексія К.Розумовського). А.А.Прокопович-Антонський та інші.

Консервативні погляди Капніста стають особливо помітними в його теоретично-літературних студіях останнього періоду. Звичайно, ми не поділяємо думки деяких дослідників (російські автори, а також Закке), що вважають неґативне ставлення Капніста до реформ Петра I і пов’язану з цим вимогу позбутися "чужоземного яду" і пам’ятати про звичаї та добродійства предків — за вияв його реакційности. Годі вже нам дивитися на це російськими очима. Саме з погляду українських патріотів петровські реформи з їх централізмом і фактичним скасуванням української державної автономії були явищем неґативним, а звичаї предків нагадували українцям про давній козацький устрій та його традиції. Так само не слід вбачати якоїсь реакційности в думках Капніста про те, що руси були нащадками легендарних гіпербореїв, від яких давні греки нібито запозичили свої науки, музику і поезію ("Краткое изысканіе о гипербореанахъ и коренномъ россійскомъ стихосложеніи", 1814), або що "руську" мову треба розглядати як основу і прамову для інших слов’янських мов і що вона старша за латинську та грецьку, навіть старша за всі інші європейські мови (лист до А.Прокоповича-Антонського). Аналогічні думки були досить поширені серед українських патріотів другої половини XVIII століття. Але, ясна річ, у першій чверті XIX століття вони були вже застарілими.

Так чи інакше, Капніст ще за життя став клясиком російської літератури. Його твори, зокрема "Оду на рабство" і "Ябеду", високо цінив Пушкін. Вірші Капніста вважалися зразковими. Недарма відомий російський драматург В.Озеров писав Капністові 1:


Теперь, хотя бъ Эдипъ за скорбной слЂпотой

Не могь меня вести къ безсмертью въ путь надежный,

Стиховъ твоихъ согласьемъ, красотой

Стиховъ, перу Капнистову приличныхъ,

Къ безсмертью я дойду, въ досаду злоязычныхъ.




 1 У відповідь на вірші з похвалою трагедії Озерова "Эдипъ въ Афинахъ".



В безперечному ідейному консерватизмі Капніста останнього періоду була одна характерна риса, що мала велике значення для дальшого розвитку української національної ідеї. Поруч із своїми старими теоретично-літературними поглядами, Капніст зберіг незмінними вічні і завжди революційні ідеї українського автономізму. Далекий від революційних ідей і течій тогочасного лібералізму, Капніст до кінця залишився українським патріотом в дусі 1780-1790-тих років, трохи старомодним і стародумним (це помітно, крім його теоретично-літературних студій, і в його поетичних творах останнього періоду, і в його захопленні клясицизмом, особливо Горацієм), але завжди щирим і відданим українській справі. Аджеж саме до цієї — останньої — доби діяльности Капніста стосується наведена вище характеристика його, як ворога Росії, зроблена Віґелем. Ідейний консерватизм зовсім не заважав тут Капністові, як не заважав він і його землякові та молодшому сучасникові — Гнідичу, про якого Віґель писав: "Все, кажется, налагало на него долгь благодарности къ Россіи, a онъ питалъ къ ней совсЂмъ противное чувство, которое гораздо послЂ, противъ воли его, мнЂ часто обнаруживалось въ короткихъ съ нимъ бесЂдахъ".

Одна з найцікавіших праць Капніста цього періоду — це нещодавно (1950) опублікований його переклад на тогочасну російську літературну мову "Слова о полку Ігореві" з докладним коментарем, що над ним Капніст працював у 1809-1813 роках. В цьому коментарі, який справді являє собою "первый опыт исторического подхода к изучению „Слова" (Д.С.Бабкін), Капніст виявив дуже добре знання історії княжої України 1, географії України, топографії її окремих місцевостей, а особливо української мови та фолкльору. Надзвичайно важливі його численні пояснення т. зв. темних місць "Слова" за допомогою живої української мови, — метода, що дала такі плідні наслідки в дальших студіях над цією славною пам’яткою староукраїнської літератури.

Але консерватизм Капніста першої чверти XIX стол. свідчив про те, що старше покоління українських патріотів уже не відповідало новим вимогам життя і дальшої боротьби за національну самостійність і визволення України. Потрібні були нові ідеї і нові люди.

Тихо і малопомітно пройшли останні роки Капніста серед бурхливих подій такої бурхливої епохи, як перша чверть XIX століття. Ми ще мало знаємо про нього в цей час, та й докладне дослідження його біографії виходить за межі і можливості цього нарису. Капніст здебільшого живе в своїй Обухівці 2, пише, але мало 3,



 1 Капніст взагалі цікавився історіею України. В його архіві зберігся рукописний збірник, який складається з Літопису Граб’янки, "статтей" Б. і Ю.Хмельницьких. Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи, "Пунктів" Д.Апостола 1728 р., наказів К.Розумовського та інших актів і документів XVII-XVIII стол. (останній з них — ордер Рум’янцева 1785 р. про утворення карабінерних полків).

 2 Окрім Миргородського (згодом Гадицького) повіту, маетки В.В.Капніста були ще в повітах Кременчуцькому, Полтавської губ., і Верхньо-Дніпровському, Катеринославської губ. Року 1802 в усіх цих маєтках нараховувалось 1180 душ обох статей.

 3 1806 року вийшло в Петербурзі друге видання його творів.



листується з друзями (Державін, гр. О.К.Розумовський, Д.П.Трощинський, кн. М.Г.Репнін, В.С.Томара, кн. М.А.Цертелев, протоієрей І.Леванда, В.С.Попов, В.О.Гоголь та інші), приймає їх у себе (наприклад. Державіна 1813 року і, здається, ще 1819, в дорозі до Криму), іноді сам гостює в них (особливо в гр. О.К.Розумовського в його затишному Почепі), зрідка виїздить до Петербургу. Він помер 28 жовтня 1823 року в Кибинцях і похований в Обухівці, в своєму чудовому парку, який він сам насадив і який він так любив. Він склав собі епітафію, яка вірно передає всю суть цієї небуденної людини, талановитого поета, великого громадянина:


Капнистъ сей глыбою покрылся;

Другъ Музъ, другъ Родины онъ былъ;

Отраду въ томъ лишь находилъ,

Что ей, какъ могъ служа, трудился,

И только здЂсь онъ опочилъ.





* * *


Нам хочеться сказати ще кілька слів про те насіння, добре насіння, що його залишив по собі Василь Капніст. Цікаві люди були діти Капніста! Іван Васильович Капніст (1794-1860), приятель кн. М.Г.Рєпніна, бере участь у складанні відомого проєкту про відновлення українського козацтва 1831 року. Брат його — Семен Васильович (1791-1843) був одружений з сестрою декабристів Муравйових-Апостолів. А третій брат — Олекса Васильович Капніст (1796-1869), причетний колись до руху декабристів, був приятелем Т.Г.Шевченка — де той Капніст, що привіз його до Рєпніних. Кирило-методіївець Василь Біломорський писав своєму собратчикові Опанасові Маркевичу 1846 р.: "Въ Полта†блеснулъ для меня лучъ радости и надежды: у Скалона — человЂка благороднЂйшаго и чувствительнЂйшаго, который женатъ на дочери поэта Капниста 1Ђну котораго я недавно только узналъ), женщинЂ весьма умной... устрояются литературные вечера. Было два, я былъ на второмъ; на первомъ былъ Чужбинскій, т. е. Афанасьевъ, который теперь находится здЂсь, и читалъ нЂкоторыя произведенія Тар. Гр. (Шевченка — О. О.) и свои записки на КавказЂ. На второмъ я читалъ „Орисю" 2; присутствовало 4 дЂвушки и др. особы; межъ ними была M-lle Капнистъ, дЂвушка съ умомъ, (страстно) любящая, какъ кажется искренно, Украину 3.



 1 Скалон Василь Антонович (1805-1882). генерал-майор, зять В.В.Капніста. Скалон Софія Василівна, з дому Капніст (пар.1795), його дружина.

 2 "Орися" — відомий твір П.Куліша, написаний 1844 року.

 3 Це, мабуть, була одна з дочок Семена 13. Капніста, внучка В.В.Капніста.



Слушали съ большимъ вниманиемъ и остались весьма довольны, серьезно, умно довольны. ПослЂ чтенія, я обратился къ M-lle Капнистъ, дЂйствительно ли нравится ей прочитанная піэса. Она стала доказывать съ жаромъ, почему ей должна понравиться „Орися" — и сказала умныя вещи. Я не думалъ, однакожъ, чтобъ этимъ свЂтскимъ дЂвушкамъ могла она понравиться: такой противоположный бытъ, жизнь! Одинъ изъ слушателей говорилъ, что литер(атура) укр(аинская) есть послЂднее усиліе. Я, разумЂется, ему попротивурЂчилъ и опровергалъ его мысли. M-lle Капнистъ меня поддерживала, и чудно мнЂ было, когда я упомянулъ о славянскихъ стремленіяхъ и литературЂ, въ чемъ полагалъ ручательство въ существованіи Украины, а она подтвердила мои слова. Чудно, если ей (дЂвушкЂ!) панночкЂ свЂтской! известно славянское воодушевленіе".

Так, інакше і не могло бути. Бо на цих українських літературних вечорах 1846 року в Полтаві незримо були присутні ще дві особи — Тарас Шевченко і Василь Капніст, який передав новому поколінню діячів українського національного відродження священний прапор визволення.








Джерела та література


1. Київський Центральний Архів стародавніх актів, фонди: а) Малоросійської Колеґії, 1776, ч. 2040: б) Новгородсіверського Намісницького Правління, неописані справи.

2. Андреевъ В. Представители власти въ Россіи послЂ Петра I. СПБ. 1870, стор. 263, 264, 267, 286.

3. Андріевскій А. Кіевскій вооруженный мЂщанский корпусъ въ 1790 г. "Кіевская Старина", 1891, VII, 129-131.

4. Андріевскій А. Архивная справка о соста†ʳевскаго "общества" въ 1782-1797 годахъ. "Кіевская Старина", 1894, II, стор. 192-203.

5. Антонович М. Козацький проєкт Василя Капніста. "Сьогочасне й Минуле", 1939, II, стор. 16-22.

6. "Архивъ князя Воронцова", кн. VII, стор. 288, 299; кн. XXIII, стор. 37, 314 (В.П.Капніст).

7. Бабкин Д. "Слово о полку Игореве" в переводе В.В.Капниста. "Слово о полку Игореве". Сборник исследований й статей под ред. В.П.Адриановой-Перетц. Москва-Ленинград, 1950, стор. 320-399.

8. Берков П. В.В.Капнист. Москва-Ленинград. 1950*.

9. Берков П. Русская комедия и комическая опера XVIII века. Москва-Ленинград, 1950*. [*Ці видання лишилися неприступними авторові цієї праці.]

10. Большая Советская Энциклопедия. т. 32, М.. 1936, стор. 400

11. Borschak E. L’Ukraine dans la lilleralure de l’Europe Occidentale. Paris, 1935, p. 70-71.

12. Булгаринъ Ф. Воспоминанія, ч. II. СПБ., 1846, стор. 300; ч. IV, СПБ, 1848, стор. 74 (про Гудовичів).

13. Веселовскій A. Капнистъ и Горацій. "ИзвЂстія ОтдЂленія русскаго языка и словесности Имп. Академій Наукъ", XV, 1910, I, 199-232.

14. Вигель Ф. Записки, т. I, М., 1928, стор. 353.

15. Возняк М. Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика ("Исторія Русовъ" у літературі й науці). Л.-К., 1939, стор. 154-155.

16. Воспоминанія С.В. Скалонъ (урожд. Капнистъ). "Историческій ВЂстникъ", 1891, т. XLIV, V, 338-367; VI, 599-625. Передруковано в збірці "Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов", ч. I, М., 1931.

17. Гинзбург Л., Неизданные стихотворения Рубана. "XVIII век". Сборник статей и материалов. Под ред. акад. А.С. Орлова. М.-Ленинград, 1935, стор. 415.

18. Григоріїв Н. Німеччина, Росія й Україна. "Нова Україна", 1925, ч. 1, Прага, стор. 73.

19. Григоровичъ H. Канцлеръ князь Александръ Андреевичъ Безбородко въ связи съ событіями его времени, том II. — "Сборникъ Имп. Русскаго Историческаго Общества", т.XXIX, СПБ., 1881, стор. 6-7, 88, 92, 260-261, 491, 505, 516-517, 536, 611.

20. Грушевський М. Секретна місія українця в Берліні p. 1791. "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка", т. IX, Л., 1896, Miscellanea, стор. 7-9.

21. Грушевскій М. Очеркъ исторіи украинскаго народа, СПБ., 1904, стор. 344.

22. Грушевський М. З біжучої хвилі. К., 1907, стор. 56.

23. Hruschewskyj M. Die ukrainische Frage in hislorischer Entwicklung. Wien, 1915, S. 36 („Graf Kapnisl").

24. Грушевскій М. Исторія украинскаго народа. "Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ, т. I, Петроградъ, 1916, от. 318.

25. Гуковский Г. Хрестоматия по русской литературе XVIII века, ст. 219-220 ("Ода на рабство" В. Капніста).

26. Гуковский Г. Очерки по истории русской литературы и общественной мысли XVIII века, Ленинград, 1938.

27. Dembiński B. Tajna misya Ukraińca w Berlinie w r. 1791. „Przegląd Polski". 1. III, Kraków, 1896, str. 511-523.

28. Dembiński B. Plany Seweryna Rzewuskiego. „Kwartalnik Historyczny". 1914, Roczn. XXVIII, zesz. 3-4, str. 487-501.

29. Дмитріевъ И.И. Взглядъ на мою жизнь. Записки. М., 1886. стор. 61-269.

30. Дмитріевъ М. А. Мелочи изъ запаса моей памяти. М., 1869, ст. 23, 32, 34, 37, 38, 42-44, 211.

31. Donzow D. Die ukrainische Staatsidee und der Krieggegen Rusland. Berlin. 1915, SS. 69-70.

32. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї, Вінниця, 1917. ст. 39-44.

33. Донцов Д. Українська державна думка і Европа. Л., 1918, ст. 34-38.

34. Дорошенко Д. Кн. М. Рєпнін і Д.Бантиш-Каменський (Сторінка з українського громадського життя першої четвертини XIX століття). "Праці Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова у Празі. Науковий збірник", т. I, Прага, 1929, ст. 95-97.

35. Дорошенко Д. З галерії українських міст (Київ, Харків, Катеринослав. Чернігів, Полтава). "Календар-Альманах" "Просвіти" на рік 1931, Л., 1930. Передруковано: "Наступ". Ілюстрований календар-альманах на рік 1943. Прага, 1942.

36. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. І. Відень, 1915, ст. 6.

37. Энгельгардтъ Л. Записки. М., 1868, ст. 22, 26.

38. Евгеній, митрополить. Словарь русскихъ свЂтскихъ писателей. соотечественниковъ и чужестранцевъ, писавшихъ въ Россіи, т. I. М.. 1845. ст. 272.

39. Єфремов C. Історія українського письменства, т. І. вид. IV, Київ-Ляйпціг, стор. 253-254, 269.

40. Есиповъ Г. Путешествіе имп. Екатерины II въ Южную Россію въ 1787 году. "Кіевская Старина", 1890, XII, ст. 392.

41. Sacke G. V.V.Kapnist undseine Ode „Na rabslwo". „Zeitschrift für slavische Philologie", Bd. XVII, H. 2, Leipzig, 1941, SS.291-301.

42. Записки Одесскаго Общества Исторіи и Древностей, т. III, Одеса, 1852. ст. 275.

43. Źrodta do dziejów drugiego i trzeciego rozbioru Polski, т. I. Л., 1902, стор. 375-376.

44. ИзвЂстія ОтдЂленія русскаго языка и словесности Имп. Академій Наукъ, 1912, №4, ст. 98-109.

45. Kwartalnik Historyczny, 1895 (реферат Б. Дембінського).

46. Кіевская Старина, 1886, XII, ст. 717-722; 1891, IV, ст. 73; 1894, III, ст. 431; 1895, X; 1901, XI, "документа", ст. 71.

47. Клепацький П. Дворянське земське ополчення ("козаки") 1812 р. на Полтавщині. "За сто літ", кн. V, К.. 1930, ст. 6-21.

48. Коваленко Л. О влиянии французской буржуазной революции на Украину. "Вопросы Истории", 1947, № 2, ст. 80-87.

49. Лазаревскій А. Капнисты. "Русскій Архивъ", 1876, т. НІ, ст. 437.

50. Лернер Н. Пушкин и Капнист. "Звенья", V, ст. 1 13.

51. "Литературное наследство", т. 9-10, ст. 304.

52. Майковъ П. П.А.Румянцовъ-Задунайскій. "Русскій Біографическій Словарь", том "Романова-Рясковскій", Петроградъ, 1918, ст. 521-573.

53. Міяковський В. Люди сорокових років (Кирило-методіївці в їх листуванні). "За сто літ", кн. III, ст. 67.

54. Митрофановъ П. Леопольдъ II Австрійскій. ВнЂшняя политика. Т. I, ч. I. Петроградъ, 1916, ст. 145-146, 147, 171.

55. Модзалевскій В. Малороссійскій Родословникъ, т. II, К., 1910, ст. 282-297, "Капнисты" (зокрема ст. 285-286); ibid., ст. 713.

56. Мочульський М. Кн. Микола Андрієвич Цертелев. "Україна". 1917, кн. 3-4, ст. 43-76.

57. Мочульський М. Погруддя з бронзи — Микола Цертелев і Іван Манджура. Л., 1938.

58. Оглоблин О. Нариси з історії капіталізму на Україні, в. I, Х.-К.. 1931. ст. 19-20.

59. Оглоблин О. До питання про місію Капніста 1791 року. "Краківські Вісті", 1943, ч. 129.

60. Оглоблин О. Американська революція та український національно-визвольний рух кінця 18 ст. "Вісник", 1955, ч. 7-8 (81-82), ст. 11-16.

61. Ohloblyn O. American Revolution and Ukrainian Liberalion Ideas During the Lale 18th Century. „The Ukrainian Quarterly", Vol. Xl, №. 3, 1955, pp. 203-212.

62. Павловскій И. Малороссійское казачье ополченіе въ 1812 году. "Кіевская Старина", 1906, IX.

63. Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 рр. "Табор", 1933-1935, чч. 19-23.25. Варшава.

64. Письмо В.В.Капниста къ С.С.Уварову о экзаметрахъ. "Чтеніе въ БесЂдЂ любителей русскаго слова", XVII, СПБ., 1815, ст. 18-42. Відповідь Уварова, ibid., ст. 47-66.

65. 1 Полное Собраніе Законовъ Россійской Имперіи, т. XXII, № 16532 (20. IV. 1787).

66. Романовичъ-Славатинскій А. Дворянство въ Россіи. ст. 539.

67. Русскій Біографическій Словарь, том "Ибакъ-Ключаревъ", СПБ, 1897. ст. 478-479 (В.П.Капнист).

68. Саитовъ В. Вас. Вас. Капнистъ. "Русскій Біографическій Словарь", том "Ибакъ-Ключаревъ", ст. 475-478. Там же деяка бібліографія. Дата народження В.В.Капніста (1757 р.) неточна.

69. Саитовъ В. В.В.Капнистъ. ‘‘Русская поэзія" за ред. С. Венгерова, ч. I, ст. 725-729.

70. Сборникъ Императорскаго Русскаго Историческаго Общества, т. т. XXVII, XLII.

71. Семевскій В. Крестьянскій вопросъ въ Россіи, т. І, СПБ., 1888. ст. 206.

72. Семенников В. Радищев. Очерки и исследования. Москва-Петроград. 1923, ст. 7, прим. I, ст. 299, 446-448 ("Радищев и Капнист").

73. Симоновскій В. Участіе малороссійскихъ козаковъ въ Отечественной войнЂ 1812 г. "Полтавскія Губернскія ВЂдомости", 1900, №№ 140, 144. 153, 158.

74. Сірополко C., junior. Українська кінно-козацька дивізія в Наполеонівських війнах 1812-13 рр. "Табор", ч. 28-29, 1936, ст. 81-93.

75. "Соборна Україна", 1947, III-IV (серпень-грудень), ст. 136-139. Париж.

76. Сочиненія Г.Р.Державина, т. V, СПБ, 1876, passim; т. VI, СПБ, 1876, passim; т. VII, passim; т. VIII, СПБ, 1880, passim (зокрема, ст. 278-279 — біографія В.В.Капніста); т. IX, passim.

77. Сочиненія В. Капниста. СПБ., 1849 (вид. Олександра Смірдіна).

78. Сочиненія графа П.И.Капниста, т. I, М., 1901, ст. XVII-XVIII, Див. ibid. ст. XV-XVI.

79. Slender-Peslersen Ad. Gogol und Kotzebue. Żur thematichen Enlstehung von Gogols "Revisor". "Zeitschrift furslavische Philologie", B. XII, H. 3-4, Leipzig, 1935, SS. 21-22.

80. Сухомлиновъ M. Исторія Россійской Академій, в. 1, СПБ., 1874, ст. 18: в. VI, СПБ., 1882, ст. 161-173, 343, 509; в. VII, ст. 55-57, 488-489.

81. Терновскій Ф. и Голубевъ C., Кіево-Софійскій протоієрей Іоаннъ Леванда. — "Труды Кіевской Духовной Академій", 1878, X-XII.

82. Тищенко М. Шовківництво в Києві та на Київщині в XVIII та першій половині XIX ст. "Історично-Географічний Збірник", т. II, К., 1928, ст. 177-178.

83. Ткаченко М. Архів Капністів. "Україна", 1925, VI, 170-173.

84. Труды Кіевской Духовной Академій, 1911, т. I, ст. 94.

85. Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссіи, I, ст. 135-139.

86. Труды Черниговской Губернской Архивной Комиссіи, в. V, Черн., 1903, "Приложенія", "Сенатский Архивъ", ст. 10.

87. Туркестановъ H., кн. Губернскій Служебникъ, СПБ., 1869, ст. 64-65, 78.

88. Частная переписка Г.А.Полетики (1750-1784), К., 1895, ст. 204.

89. Чижевський Д. Замітки до творчости Сковороди, як поета. І. Василь Капніст та Сковорода. "Науковий Збірник в 30-ту річницю наукової праці проф. д-ра Івана Огієнка", Варшава, 1937, ст. 172-176.

90. Čiżevskyj D. Literarische Lesefrüchle. Th. V. V. Kapnist und Skovoroda. „Zeilschrift für slavische Philologie", XIV, 1937, SS. 337-346.

91. Чижовъ Ф. Историческое обозрЂніе шелководства въ Кіевской губерній, М., 1851, ст. 14-16.

92. Шаликовъ И. кн., Новое путешествіе въ Малороссію. "ВЂстникъ Европы", 1804, XIII, №2, ст. 115.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.