[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 345-359.]

Попередня     Головна     Наступна

4. Історія української мови

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ ПЕРЕДІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Про постання укр. мови є дві теорії: одна виводить її, як і всі інші слов. мови, безпосередньо з одного з говорів праслов. мови, так що всі слов. мови між собою — сестри; друга — після спільної праслов. доби встановлює ще окрему добу »праруську«, з якої нібито аж пізніше (в XII — XIII ст.) відокремилася укр., рос. і білор. мова. Новітня совєтська історіографія, обслуговуючи політичні вимоги Москви, висуває »теорію« про зародження укр. мови й народности аж в XV ст.

Діялект, із якого бере початок укр. мова, сусідував у слов. прабатьківщині на південь із півд.-слов. говорами (хорватськими, сербськими, словінськими, болгарськими, на північ із білор. (дреговичів і кривичів), на захід із польськими, словацькими і чеськими. Про таке сусідство свідчить спільність деяких дуже давніх звукових явищ то з однією, то з другою діялектною групою.

Коли в VI і VII ст. велика частина слов. племен вимандрувала поза межі своєї слов. прабатьківщини (між Вислою та Дніпром) на південь, захід і північ, ті слов. племена, що з них опісля склався укр. народ, тільки в малій мірі посунулися на схід за Дніпро, у далеко більшій мірі вони лишилися на своїх давніх оселях і, крім того, зайняли ще ті півд. й зах. землі слов. прабатьківщини, з яких вимандрували півд.-зах. слов. племена, так що найбільшу частину кол. слов. прабатьківщини від найдавніших часів, а тим то і центральне становище серед слов. мов, іще й тепер займає укр. народ.

Розійшовшися з прабатьківщини, слов. племена жили іще довгий час спільною традицією, далі розбудовуючи в своїй мові винесені з прабатьківщини зародки й розвиткові тенденції останньої спільної доби. Аж згодом в нових обставинах вони починають творити свої державні осередки, індивідуалізуватися, жити окремим життям і розвивати в своїй мові нові власні тенденції формально-структурального й внутрішнього семантичного характеру.

З тієї першої, ще діялектної доби, укр. мова винесла такі важливіші ознаки, що вже тоді в своїй сукупності відрізняли її як діялект праслов. мови від інших таких діялектів в окрему одиницю: 1. л »епентетичне« у сполуках губних приголосних із йотованими голосними (земля, мовляти); 2. -сЂ з chě в місц. одн. (мусі); 3. цвЂ, звЂ, з *kvě, *gvě (цвіт, звізда); 4. ч, (д)ж з *tj, *dj (молочу, ходжу, межа); 5. чи, чь з *kti, *gti, *gtь (печи, сучасне пекти; ніч); 6. ыи з ъи, а ии з ьи (мыю, шия); 7. вимову г як h (не g!); 8. тверду вимову те, де, не, ле, се, зе, ти, ди, ни, ли, си, зи (як тверде ti...); 9. повноголос (золото, береза; роз-, локъть, рало); 10. ры, лы з ръ, лъ, рь, ль (кривавий, гриміти, глитай); 11. ол із ел (молоти — мелю); 12. ъл із ьл (пълнъ із pьlnъ); 13. двозвуки ай, ой, ий, ей, уй, ій; 14. обидві півголосні б і ь у деяких позиціях стають глухими з тенденцією до повної редукції, в інших позиціях виразна вже в них тенденція перейти в повні голосні: ъ у відкрите о, ь в е; 15. різниця між довгими й короткими голосними зникає; 16. тенденція заміни носових ę на двозвук ^іа, a о_н на у; 17. tl, dl спрощуються в л (плели — плетеш, вели — > ведеш); 18. -ъмь в орудному однини о-пнів (богъмь); 19. Ђ в родовому однини м’якої відміни жіночих іменників; 20. закінчення -шь у 2 особі одн.; 21. -ть у 3 особі однини і множини; 22. -мо в 1 особі множини.

З появою русів у IX ст. й заснуванням у Києві Руської держави починається історичне і окремішне культурне життя тих сх.-слов. племен, що згодом об’єдналися у своїй державі в один народ (поляни, деревляни, волиняни, бужани, дуліби, лучани, уличі, тиверці, сіверяни). Спільною літературною мовою цих племен стала мова староболгарська, що прийшла з християнством та церковними книгами і що її з »порущеною« (поукраїнщеною) вимовою не відчували як зовсім чужу (словЂньскъ языкъ и руськый єдинъ).

За С. Смаль-Стоцьким

ДАВНЯ ДОБА (XI — XIV СТ.)

Літературна мова Київської Руси-України засвідчена писаними пам’ятками від середини XI ст. (»Ізборник Святослава« 1073, »Ізборник Святослава« 1076 p., Архангельське Євангеліє 1092 p., XIII слів Григорія Богослова XI ст., почасти Остромирове Євангеліє 1056 — 57 і далі численні інші). Ці пам’ятки одначе не репрезентують літературної мови достатньо повно — в усіх її територіяльно-говіркових відмінах і в усіх щаблях її розвитку. Пам’ятки з Києва датуються XI — XII ст., а далі їх майже нема; Чернігів репрезентований тільки написом на чарі кн. Володимира Давидовича (бл. 1151); Тмуторокань — написом на камені (1068); Переяслав не репрезентований зовсім; тільки з Галичини пам’ятки дійшли до нас систематично, починаючи від кінця XI ст.

З другого боку, відомі тепер пам’ятки охоплюють майже тільки самі тексти церковного /346/ характеру і походження; з ділової мови є тільки одна (Мстиславова) грамота 1130 р.; (галицько-буковинські грамоти XIV ст. належать своєю мовою до середньої доби розвитку укр. мови); матеріяли приватно-епістолярного характеру дійшли тільки як вставки в літопис; сам літопис, як і художня проза (повісті) і поезія (»Слово о полку Ігореві«) відомі в пізніших списках і переважно роблених поза українською територією і чужинцями (напр., »Слово о полку Ігореві« — у Пскові, літопис — у Пскові, Костромі тощо). Причина такого стану — в постійних війнах на Україні і многоразових нищеннях українських міст росіянами і татарами, від яких розмірно меншої руїни зазнавали манастирі.

За основу літературної мови Київської Руси була прийнята старо-церковнослов’янська мова. На той час це вже не була жива мова, а канонізована, застигла писемно-ритуальна мова, що відірвалася від своєї македонської (солунської) основи і що не стільки розвивалася за своїми внутрішніми законами, скільки зазнавала різних місцевих впливів і в наслідок цього оформилася в різні редакції: сербську, середньоболгарську, українську. Зокрема на ґрунті Київської Руси ця мова вбирає в себе цілу низку місцевих, слів, різного походження (посадникъ, тіунъ, гривьна ‘монета’ і ‘міра ваги’, куна, рЂзана, кожухъ, жьньчюгъ, уксусъ, рЂнь, лаяти ‘сварити’, тулитися, сорокъ і багато інших), зазнає характеристичних фонетичних і морфологічних змін і в такому вигляді стає писемно-книжною мовою. Твори, не переписані з болгарських ориґіналів, а створені в Києві, відзначаються теж великою витриманістю мови (напр., Іларіонове »Слово о законі і благодаті«). Вона була, можна думати, і усною мовою найкультурніших верств інтеліґенції (Шахматов). Одначе ця мова була знаряддям тільки дуже тонкого прошарку інтеліґенції. Поза тим населення говорило, очевидно, своїми говірками, що становили продовження племінних говірок, але жадної фіксації їх ми не маємо. Можна тільки припускати, що в численних містах того часу, які були осередками широко розвиненої внутрішньої і зовнішньої торгівлі, мусіло утворитися своєрідне койне, але прямих свідчень цього нема. Прослідками жвавих зносин з чужинцями лишилися позичення з мов турко-татарських (напр., каган ‘князь’, шерешир, ‘сагайдак’, кощій ‘раб’ тощо) і германських (напр., щьгла, якорь, кодола, ретязь, гридь, тіунъ, стягъ, вира тощо). Щождо численних позичень з грецької мови, то вони тільки частково йшли через міське койне. а великою мірою через канали книжково-церковні. Так постають численні кальки (напр., родословиє — з γενεαλογία, земночьтьство — з γεομετρία, благословениє — з ευλογία) і — переважно пізніше — позичення (напр., клімат, кентр, аромат, мусикія, іпостась тощо).

Зустріч місцевої традиції з греко-болгарською легко простежити в синтаксі тогочасних писаних текстів. З живої мови йде панування паратактичних зв’язків у реченні (напр. »емше имъ вЂры и присязЂ ихъ« — Іп.) і в зв’язку між реченнями, безприйменникові конструкції льокального, часового і ін. значень (»Не могу вы я ити« — Іп.), відсутність непрямої мови, використання дієприкметника (що з нього згодом творився дієприслівник) у предикативній функції нарівні з особовими дієсловами, широке вживання давального незалежного і системи других відмінків тощо. Безперечно наявні вже тоді в живій мові процеси розвитку гіпотакси, прийменниковости і одноцентровости речення знаходять сильний підтрим у синтаксі церковнослов’янскої мови, багато в чому взорованої на високорозвиненій грецькій синтаксі. Зокрема розгалужена система гіпотактичних /347/ споплучників (аще, занє, понєже, бо, да, єда, неже, иже, къто, чьто, яко, къдЂ, камо, куды, акы, Чьтобы, абы тощо), не завжди до ладу вживаних, великою мірою просто переноситься з церковнослов’янських текстів.

Фонетичні процеси цього часу почасти становлять собою завершення змін, що почалися ще раніше (перехід початкового е в о перед складом із голосним переднього ряду перед і під наголосом, напр. єсень > осень; перехід початкового а в о, напр.: Олександръ), а найбільше зв’язані з занепадом слабких редукованих ъ, ь, и. Процес цей відбувся, мабуть, в середині й другій половині XII ст. і потяг за собою цілу низку фонетичних змін, що головні з них: асиміляції приголосних (дъхорь > тхорь), явища паляталізації й диспалятилізації приголосних (красьныи > красний), дисиміляції приголосних (къто > хто), випадання приголосних (мьгла > мла), утворення складотворчих сонорних, наслідком чого була поява при них голосних о, е, а в середині слова и (узлъ > узол, кръвавъ > кривавий), перехід сильних ъ, ь в о, е (рътъ > рот, тьсть > тесть) і поява т. зв. »випадних« о, е (сон — сну, день — дня), нарешті, явище компенсаційного подовження і дифтонгізації о, е перед складом з занепалим слабким редукованим. У цих випадках о > ō > уо, е > ē > іе (-Ђ) перед складом із занепалим ь, е > ’ō > уо перед складом із занепалим ь. Із цих дифтонгів поставало характеристичне для укр. мови і, черговане з о, е: з дифтонга іе частково (в Буковині й Галичині) ще в цьому періоді, з дифтонга уо — вже в середню добу історії укр. мови. (Інакше пробували пояснити постання укр. і, чергованого з о, е, С. Смаль-Стоцький і О. Курило). Нарешті, в цей же період відбувається перехід е в о після ж, ч, ш, j перед твердим приголосним (жена > жона), перехід е в а в звукосполученні ije (зелиє > зілля), збіг звуків ы, и в и середньому — спершу після г, к, ґ, (сер. XII ст.), а далі і в усіх становищах взагалі і процеси ствердіння приголосних губних, діялектно в кінці складу р, а далі всіх приголосних у позиції перед е, и. Таким чином звуковий інвентар укр. мови на середину XIII ст. може бути встановлений в основному так: голосні: а (< a, ą), о (о, je, ъ, е, ь); е (< е, ь), уо (< о, е), у (< у), и (< ы, и), і (< Ђ, е); приголосні губні: б, п, в, м, (ф); зубні: д, т, з, с, н, л, ц, д’, т’, з’, с’, н’, л’, ц’; р, р’ (діялектно); середньопіднебінні: ж’, ш’, ч’; задньопіднебінні: г, к, х.

У словозміні головні процеси цього періоду — початок усунення родових відмінностей у множині; зближення відміни іменників різних основ і групування їх (в однині) за граматичним родом; якщо дублети закінчень зберігаються, то виявляється тенденція розрізняти їх семасіологічно (а/у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду). В займенниковій відміні починається плутання /348/ твердої і м’якої групи. В відміні дієслів на цей період припадає втрата аориста й імперфекта і початок передрання функцій перфекта дієприкметником на -ль, втрата супіна і певні спрощення в творенні наказового способу.

Ю. Шерех

УКРАЇНСЬКА РЕДАКЦІЯ СТАРОЦЕРКОВНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ МОВИ

Староцерковнослов’янська (точніше староболгарська) мова, зв’язана своєю звуковою і морфологічною структурою з болгарсько-македонським діялектом, віддзеркалює найстаріший стан писаної мови у слов’ян. Уже в IX і X ст. у найстаріших пам’ятках староцерковнослов. мови були незначні льокальні відмінності в ділянці фонетики, морфології і лексики. Як штучно прищеплена мова одного діялекту до більшости слов’янських мов, староцерковнослов. мова на могла втриматися в своєму первісному виді, але змінялася впродовж століть на ґрунті окремих слов мов.

Це явище виявилось в укр. редакції староцерковнослов. мови дуже виразно. Передусім відмінна від староболгарської вимови укр. вимова деяких звуків сильно відрізняє українізовану староцерковнослов. мову від інших (зокрема від змосковізованої та збілорущеної). Юси великий і малий ѫ, ѭ, ѧ, ѩ вимовлялися на укр. ґрунті як у, ю, я; Ђ як і; ъ, ь у слабій позиції заникали (байдуже, що залишилися частково, особливо в кінці слів, на письмі), а в сильній вокалізувалися в о, е, и; ы пересунуло артикуляцію до переду, и — натомість назад, і в наслідок цього вони вимовлялися однаково. Дзвінке проривне і вимовлялося як гортанний дзвінкий спірант, староцерковнослов. шт, передаване знаком щ, вимовлялося шч. В наслідок ствердіння шелесних ч, ж, щ, ш, після них замість я, ю та ь, появляються написання з а, у та ъ.

В ділянці морфології іменників частково перенесено на ц.-слов. тексти укр. редакції те поміщання основ, яке відбувалося в укр. мові. У відміні прикметників проведено спрощення звукових груп у закінченнях (нова-ıєго — новаго, синиихъ — синихъ), замінювано в закінченні родового відм. однини жіночогр роду ѧ на Ђ (новыѧ — новыЂ, новоЂ, хоч подекуди роблено і чисто графічне підставлення я замість ѧ новыя). У відміні дієслів в 3 особі однини і множини теперішнього часу замість ъ — ь (ведетъ : ведеть, ведѫтъ > ведуть) та побіч форм 1 особи множини -мъ є мы, -мо (ведохомы, ведохомо).

Також у словництві укр. редакція староцерковнослов. мови приймає багато нових слів на місце староцерковнослов. Найкращим показником цього явища є словництво Острозької Біблії 1580 — 81 р. та мовознавчих друків і рукописів включно до перших словників Зизанія (1596) та Беринди (1627). З появою граматики : Мєлетія Смотрицького (1619) почалося усталювання норм для укр. редакції церковнослов’янської мови, що прийняли майже всі вище подані познаки цієї редакції.

В. Лев /349/

СЕРЕДНЯ ДОБА (XIV — XVIII СТ.)

В XIV й XV ст. осередок громадсько-політичного й культурно-релігійного життя переноситься з зруйнованого Києва й Галича на півн. захід, на Волинь, Полісся, Білорусь і Литву. Поукраїнщена староцерковщина стає, під назвою »руська мова«, державною й дипломатичною мовою Великого Литовського Князівства, приймаючи на нових теренах деякі місцеві білор. (лексичні й фонетичні) ознаки. Цією традиційною мовою писані грамоти й акти канцелярії Великого Литовського Князівства, літописи, Литовський Статут тощо.

»Руської мови« вживають і на півдні, в Молдавському Господарстві, в офіційних документах, грамотах та ін.

Починаючи з XVI ст., літературна (»книжна«) мова виявляє три напрями розвитку:

1. Перший з них — це поворот до чистої староцерковнослов. мови, що позначився передусім у богослужебних книгах, напр., в Острозькій Біблії 1581 р. і в перших мовознавчих працях: у капітальній староцерковнослов. граматиці М. Смотрицького (1619) та в староцерковнослов.-укр. словниках Л. Зизанія (1596), П. Беринди (1627) і »Синонима славенорусская« середини XVII ст. Громадсько-літ. діяльність найвизначнішого письменника цих часів І. Вишенського теж чимало сприяє цьому напрямові.

2. Другий напрям — це тенденція вживати чистої нар. мови в літературі. Вона виявляється насамперед як певний стилістичний засіб у побутових інтермедіях (напр., Ґаватовича 1619 p.), в анонімних великодніх і різдвяних віршах цієї доби. В нар. піснях (напр., у першій записаній чеською латинкою в 1571 р. про Штефана Воєводу), в козацьких думах, в т. зв. одеському рукописі з Хоружівки 1610 p., /350/ /351/ /352/ у віршах Некрашевича кінця XVIII ст. і в ін. подибуємо перші спроби свідомого й серйозного намагання ввести нар. мову в письменство. Були також спроби застосувати мову, близьку до нар. в Св. Письмі (»Четья — Мінея« 1489 p., Пересопницьке Євангеліє 1556 — 61 pp., Крехівський Апостол 1563 — 72 та ін.).

3. Найсильніш виявляє себе в цю добу мова, що є мішаниною різних елементів: староцерковнослов. і народного укр. з великою домішкою поль. та латинсько-німецьких слів і форм, тобто органічна зросле середньоукраїнське койне. Воно вживається широко в офіційних актах, грамотах, описах замків тощо. Цього койне, зокрема багатого на поль. та латинсько-німецькі слова та звороти, вживають учені й письменники братських шкіл, передусім Київської Могилянської Академії. Його вживають у промовах і диспутах, а також у товариських взаєминах освічених верств тодішнього суспільства. В літературі цим койне писані твори А. Радивиловського, М. Довгалевського, козацькі літописи Самовидця, С. Величка, Г. Граб’янки та ін.

Дві останні тенденції виявляють такі важливі прикмети укр. мови в середню добу:

а) В ділянці фонетики: 1. голосні е та о виявляють тенденцію звужуватися у вимові без наголосу в напрямі до и та у; напр., ме^ині, ко^ужух; 2. ненаголошений голосний и подеколи заникає в кінці слів: щоб, будь; 3. перед назвучним у з’являється приставне напр.: вухо, вулиця; 4. перед назвучним а- з’являється приставне г, напр.: гарфа, гармата, Ганна тощо; 5. шелесні приголосні ч, ж, ш, (щ), що первісно були палятальні (м’які), ствердли, напр.: ніч (з давн. ночь), ніж (з ножь). 6. розвивається м’якшення в групах приголосних -ський (із -ьський) і под., напр.: гадський (із давн. адьский); 7. замість протисненого з появляється дз-, напр.: дзеркало (з зеркало), замість ж — дж, напр.: джерело (зам. жерело); 8. л у кінці дієслів переходить в ў (брал > брав; ще давніше л > ў в середині слів перед приголосним, якщо між ними не стояв ъ, напр.: вовк); 9. зубні і яснові приголосні в сполучені з j між двома голосними, асимілюючи до себе j, перетворюються в подовжені паляталізовані, напр.: весілля (із весільjа), ніччю (із нічьjу). Це явище, як і попереднє, в укр. мові спільне з білоруською; 10. з чужомовними словами приймаються чужі досі укр. фонетичній системі звуки ґ та ф, напр.: ґанок, ґрунт, ґвалт, фалш, форма, фундамент.

б) В ділянці морфології: 11. в прикметниковій відміні стягнулися закінчення -ая в а, напр.: добра (з добрая), -оє в -е, напр.: добре (з доброє), -ую в -у, напр.: добру (з добрую), -иї в -і, напр.: добрі (з добриї) тощо; 12. подібно закінчення 3 особи однини дієслів -ає стягається діялектно в -а, напр.: нема (з немає), співа (з співає); 14. прийменники й приростки съ та изъ зливаються в одне з, напр.: збір (із съборъ), збавити (з изъбавити).

Крім цих явищ, у середній добі остаточно дозрівають ознаки укр. мови, що постали ще в давню добу, як, напр., ікання, ліквідація родових розрізнень у давальному, орудному й місцевому відмінках множини іменників, у множині прикметників тощо.

З кінця XVII ст. починаються нагінки з боку царського уряду через управу Православної Церкви на тодішню українізовану староцерковщину й примус вимовляти її змосковська (напр., г як ґ, Ђ як є, и як і й ін.), »дабы никакой розни и особаго нарЂчія не было«. Цар Петро I видав 1721 р. указ, щоб усі книги з укр. друкарень »исправленія ради и согласія съ великороссійскими« присилати в Синодальну Контору, а для догляду над друкарнями встановлено цензора, »протектора типографіи«, що мав стежити за тим, чи виконують постанови цього указу. В другій пол. XVIII ст. уряд наказав навчати рос. мови скрізь по колеґіях і семінаріях по Україні.

Я. Рудницький /353/

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В XIX — XX СТ.

Нова укр. літ. мова, зароджуючися окремими проявами впродовж XVI — XVIII ст., змогла піднестися до ваги помітного нац. чинника наприкінці XVIII ст. (видання »Енеїди« І. Котляревського 1798 p.). Супроти літ. мови попередніх діб — давньої і середньої — вона прикметна тим, що виникла й побудована на основі живої (розмовної) нар. мови. Але її розвиток ішов у дуже ненормальних етнічних, суспільних і політичних умовах. Ці умови були ненормальні з ряду причин: а) Вона виникла під час політичної (державної) роз’єднаности самої її основи — укр. мовної території (ще до появи першого твору, цією мовою написаного, »Енеїди« Котляревського, зах. частина України була приєднана до Австрії, 1772 p., a решта належала до Росії), і це мало не призвело потім до роздвоєння літ.-мовного процесу, а як цього й не сталося, то це в усякому разі болюче розвиток літ. мови гальмувало, б) На вирішальному етапі розвитку на більшій частині укр. мовної території (у другій пол. XIX ст.) вона наразилася на нечувані перешкоди — на майже повні заборони 1863 та 1876 pp., що мали силу аж до 1905 р. в) На більшій частині укр. мовної території — в Центральній і Східній Україні вона не мала впродовж понад столітнього (аж до 1917 р.) свого існування апробації таких життєво- вирішальних чинників, як школа, преса, наукове вживання, вільне громадсько-політичне та громадсько-товариське, культурно-побутове вживання. г) її вживали напочатку тільки вузькі кола дуже нечисленної, з огляду на денаціоналізацію, інтеліґенції, хоч дуже скоро вона стала потребою широких верств народу. Через ці ненормальні умови розвитку справа мови ставала часто справою політичною, і не один укр. діяч уважав розвиток літ. мови за головну царину своєї діяльности. П. Куліш зформулював це у вірші:

Так, ми на те у нашубогий мир прийшли,

Щоб мову з мов людських принижену, забвенну

З народніх уст узять і в перло возвести.

(»До Ганни Барвінок«)

У розвитку нової укр. літ. мови не було різко відокремлених періодів, а був один, — як це й притаманно мові, — процес, що непоборно йшов уперед у розумінні дедалі більшого охоплення жанрів практичного мововжитку й дедалі вищого стилістичного удосконалення. Оці два показники — жанрово-функційне розширення та якісностилістичне досконалення — визначають певні етапи в історії української літературної мови.

Ці етапи такі:

1. «Перші спроби«, що виникли »стихійно« й тривали від XV ст. (від укр. інтермедій Я. Ґаватовича) до кінця XVIII ст., до »Енеїди« І. Котляревського, і що з стилістичного боку характеризуються бурлескними ознаками.

2. Перші спроби »поважного стилю« (п’єси І. Котляревського, елементи цього стилю в П. Гулака-Артемовського, наприклад, в його »Рибалці«, у псальмах тощо).

3. «Манівці« мовної »котляревщини« з їх стилістичною ознакою — перебільшеною бурлескністю.

4. Мова Квітчиної прози як велике жанрове розширення.

5. Мова укр. романтиків — на Центральних і Східніх Землях і в Галичині. /354/

6. Шевченкова мова як епохальне явище в жанровому і стилістичному розвитку укр. літ. мови.

7. Укр. літ. мова другої пол. XIX ст. з широким жанрово-функційним засягом (запровадження в школі, спроби розмовно-побутового вжитку серед освічених людей, спроби публіцистичного й наукового застосування) в умовах заборон на Центральній і Сх. Україні і більш-менш сприятливих умовах на Зах. Україні (в конституційній Австрії).

8. Розвиток укр. літ. мови у Центральній і Сх. Україні після 1905 р. і до 1917 р. (поява преси).

9. Буйний розвиток укр. літ. мови після 1917 p., остаточне її оформлення як всеосяжного знаряддя політичного й культурного життя укр. народу всупереч усяким перешкодам (нагінки в УССР та заборона на початку 30-их років в РСФСР і всякі обмеження її вживання в Польщі; недопускання до вжитку в державних установах, скорочення мережі шкіл тощо).

Зрозуміло, що ці етапи нерівнозначні, нерівноцінні: є серед них справді епохальні »стрибких, як от Шевченкова мовна діяльність, як розвиток укр. літ. мови на Центральній і Східній Україні після 1917 p., і є тільки »манівці« (мовна »котляревщина«), збочення від основного стрижня розвитку.

В. Чапленко

Перед Т. Шевченком спроби покласти в основу укр. літ. мови живу нар. мову мали переважно реґіонально-діялектний характер. Мова Котляревського спирається на полтавську говірку, мова Квітки-Основ’яненка — на харківську, мова М. Шашкевича й інших діячів Галицької Трійці — на відповідні говірки Галичини і т. д., як ще давніше, в XVIII ст., мова І. Некрашевича базувалася на півн.-укр. говірках тощо. Шевченко перший піднісся до розуміння синтетичности і соборности літ. мови — як в розрізі історичному (використання архаїзмів, слов’янізмів тощо), так і в географічному: використання приступних і відомих Шевченкові укр. говірок — півд.-східніх, північних і півд.-західніх з врахуванням досвіду його полтавсько-харківських попередників. В 60-их і першій половині 70-их років відбувається великий вплив розбудованої перед тим і оформленої Шевченком і згодом »Основою« (1861 — 62) укр. літ. мови на базі києво-полтавських говірок на літ. мову Галичини; в наслідок цього впливу там відходять на другий плян, а далі й зовсім сходять нанівець підтримувані рос. урядом спроби москвофілів застосувати в літературі рос. мову (здебільшого дуже покалічену й незграбну), в Закарпатті москвофільство в питаннях мови фактично здало свої позиції тільки в 30-их роках XX ст. Заборона укр. друків у Росії (указ 1876 р.) викликає перенесення видавничо-пресової діяльности до Галичини. Мова тамтешніх видань pp. 1876 — 1905 (за винятком москвофільських) мала за основу норми, вироблені Шевченком і »Основою«, але, природно, вона вбирала в себе чимраз більше галицьких елементів — почасти з місцевих говірок, почасти позичень і кальк з німецької і польської мов, які вживалися в мові галицької інтеліґенції. Ще /355/ П. Куліш виступав проти, за його терміном, »всієї нової галичанщини«; але, будуючи свою мову як синтетичну, широко використовуючи елементи давніх етапів розвитку укр. мови, він тим самим відходив від літ. мови, що спирається на одну говірку, і об’єктивно готував ґрунт засвоєнню галицьких елементів літ. мовою. Більше безпосередніх галицьких впливів виказує мова М. Драгоманова, а принциповими прихильниками збагачення укр. літ. мови галицькими елементами виступали В. Мова-Лиманський і Олена Пчілка — остання особливо виразно зформулювала це в своїй передмові до перекладів з Гоголя (1881). Практично програму цю найпослідовніше здійснював М. Старицький. Тогочасна критика закидала йому »кування« слів. В дійсності ж велике число його »кованих« слів становить собою не його індивідуальні новотвори, а впровадження в літ. мову елементів півд.-західніх, в тому числі галицьких говірок. Усвідомлення процесів говіркового схрещення в літ. мові відбулося в мовній дискусії 1891 — 93 pp., де як супротивник галицьких впливів на літ. мову виступав В. Грінченко і почасти А. Кримський, а прихильниками їх — І. Франко, І. Кокорудз, Лосун і почасти М. Школиченко (Кононенко). Дискусія привела до засудження крайностей і ствердження середньої лінії.

Іновації в літ. мові, запроваджені на галицькому терені в pp. 1876 — 1905, просочувалися за Збруч безперервно, але вузькими каналами: в книжках, що діставалися через кордон, через особисті знайомства під час подорожей, через виїзди укр. студентів з Центральної України до Галичини, а надто тим, що укр. політичні партії мали своє запілля і видавничу базу саме в Галичині. Перепони знесла революція 1905 р. Засновувана по тому в Києві та інших укр. містах преса й видавництва не могли спертися тільки на традиції мови »Основи«, бо ці традиції були недостатні для модерної публіцистичної і наукової мови. Навіть супротивники галицьких мовних впливів були змушені до цих впливів звертатися. Творчість і висловлювання таких письменників, як М. Коцюбинський і Леся Українка, свідчать, що в синтаксі, морфології, словнику — надто в царині абстрактних понять і модерної міської термінології, галицькі мовні здобутки весь час ставали в пригоді. Різкі виступи І. Нечуя-Левицького /356/ проти галицьких елементів у мові (»Сьогочасна часописна мова на Україні« 1907, »Криве дзеркало укр. мови« 1912) викликають заперечення С. Єфремова, І. Стешенка, М. Жученка, М. Левицького і І. Верхратського. Так витворюється синтетичний характер нової укр. літ. мови: при незаперечній центральноукр. говірковій основі, вона ввібрала в себе і чимало елементів периферійних — східніх, півд., меншою мірою — півн., а найбільше — західніх. Роки Визвольних Змагань з участю галицького війська, пізніша широка участь галичан в »українізації« (школа, наукова термінологія, літературна творчість тощо) сприяли закріпленню цього синтетичного характеру. І хоч большевицька мовна політика від 1932 р. виразно спрямована на усунення галицьких елементів з літ. мови і нове пересунення говіркової основи на схід (порядком загального руху до русифікації), але тепер уже годі »очистити« укр. літ. мову від численних і для неї корисних галицьких нашарувань, прийнятих усією Україною.

Сучасна літ. мова широко використовує галицькі елементи в термінології (мутра, паливня, лата, тран тощо), в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати, розпука тощо), в словнику понять модерного міського життя й побуту (парасоля, карафка, кава, серветка, цукерки, тістечко, фотель тощо), в сфері адміністративно-канцелярській (звіт, уряд тощо). Певні вагання в наголосі пояснюються галицькими впливами (типи: засíдáння, прúхід, вúстáва, виклáдáч, відпýстка; а також ціла низка окремих слів і парадигм, як от: рóкú, тúсячí, звúчáй, кóрúсть, чáсý, рáзý, цíлúй, блíдúй, нéстú). Також у синтаксі певні конструкції можна вважати за зумовлені галицькими впливами, як от речення типу: »Книгу читається«, вживання займенника воно в ролі фіктивного підмета в безособових реченнях без спеціяльної стилістичної мотивації, низку прийменникових конструкцій (о в часовому значенні, за в значенні підстави, за часове з родовим відмінком, за часове зі знахідним відмінком відповідно до східньоукр. через, по часове з місцевим відмінком відповідно до східньоукр. після тощо), окремі сполучникові конструкції тощо. В фонетиці й морфології галицькі впливи виступають консерваційними чинниками, захищаючи літ. мову від тих іновацій, що ширяться в сх. говірках або в мові сх.-укр. інтеліґенції (спорадичне акання, русифікована вимова чужих слів, відмирання кличної форми, занепад давального відмінка іменників чоловічого роду на -ові тощо).

Ю. Шерех

УКРАЇНСЬКА МОВА В СОВЄТСЬКІЙ УКРАЇНІ

Після окупації України большевицьким військом постало питання про мовну політику окупаційної влади на Україні.

У відповідь на це питання створена була в Москві т. зв. теорія боротьби двох культур А. Лебедя, а саме: царська Москва зрусифікувала міста й частину міського пролетаріяту, українськими залишилися села й здебільша містечка. Отже: пролетаріят має міську культуру й рос. мову. Майбутнє за пролетаріятом, за »аванґардом світової революції«, за пролетарською культурою, отже за міською рос. культурою і мовою. Тому саме життя поведе до того, що укр. культура ввіллється в рос., що селянська культура »об’єднається« з пролетарською в єдину культуру, а саме: в рос. культуру. Тому, мовляв, комуністична партія повинна всю свою працю й діяльність спрямувати до неминучої перемоги рос. культури й мови.

Проти цієї теорії виступили укр. сили (живий відгомін цієї боротьби маємо в брошурі М. Скрипника: »До теорії боротьби двох культур«, Держвидав 1926), і їхня перемога виявилася в запровадженні політики т. зв. »українізації«, яка натрапила на жорстокий опір великодержавних російських елементів.

Проте, до 1930 року, — поминаючи те, що без свободи слова, преси, науки, особи про справжній розвиток укр. слова й культури не могло бути мови — все ж виходили наукові матеріяли, ішла наукова праця. Та відтоді починається нова доба »дезукраїнізації«, в дійсності систематичний погром укр. народу, його мови й культури, що триває досі. Знищено в суті Українську Академію Наук, знищено укр. мовознавство, припинено видання академічного словника, припинено всяку подібну роботу, заборонено дотеперішні видання.

Усі наступні роки позначені смертями комуністів — українців, що не могли винести душевного болю, коли їм відкрилися очі на справжню ціль Москви. М. Скрипник, М. Хвильовий, П. Любченко, Стронський скінчили самогубством, десятки письменників і більшість українських мовознавців (Синявський, Курило, Ганцов, Голоскевич, Німчинов, Йогансен, Смеречинський, Гладкий і багато ін.) опинилися на засланні або по тюрмах, а кілька укр. комуністів, що врятувались від Москви втечею на еміґрацію, оголосили документи про національну й мовну політику на Україні: М. Галій-Новицький »Геть Маску І Національна політика на Радянській Україні в світлі документів. Прага 1934.

Перебіг цього погрому української мови можна добре простежити в цілому ряді псевдонаукових публікацій, якими Москва намагається показати, ніби »дезукраїнізація« укр. мови є в інтересах трудящих мас укр. народу. (А. Хвиля. »За большевицьку пильність на фронті творення української радянської культури«. »Комуніст«, 4. IV. 1933; А. Хвиля. »На боротьбу /357/ з націоналізмом на мовному фронті«. »За марксо-ленінську критику«. VII. 1933; Н. Каганович. »Мовна теорія українського буржуазного націоналізму«. »За марксо-ленінську критику«, Х. 1933; А. Хвиля. »Викоренити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті«, Бібліотека »Більшовик України«, партвидав. ЦК КП(б)у 30. X. 1933; »Мовознавство«, I — IV. Всеукраїнська Академія Наук, Інститут Мовознавства, Київ, 1934 — 37).

Уже до процесу СВУ (Спілки Визволення України), що почався 9 березня 1930 p., обвинувачення намагалося за всяку ціну причепити підсудним »мовне шкідництво«. 1933 р. А. Хвиля береться »науково« уґрунтувати обвинувачення щодо »мовного« шкідництва, а 1934 р. виступила вже сама Українська Академія Наук із спеціяльним виданням для »поборювання« націоналізму в мові.

Видання »Мовознавства« почалося програмовою статтею А. Хвилі, що відкривав »нову добу« українського комуністичного мовознавства; ввесь його матеріял — це акт обвинувачення московських комуністів проти укр. мовознавців; його можна звести до трьох точок, а саме: а) »націоналістичне шкідництво« в термінології: вся українська термінологія, що різниться від рос., оголошена націоналістичним шкідництвом, наприклад: дрібень (петит), письмівка (курсив), світломір (фотометр), витинок (сектор), дотик (контакт), притичка (штепсель), збірник (колектор), знечулення (наркоза), гасло (сиґнал), уклад (система), первень (елемент) і т. д.; б) »націоналістичне шкідництво« у синтаксі й фразеології, себто спрямування розвитку укр. мови на »націоналістичні шляхи« (всяка боротьба проти явних русизмів у синтаксі й фразеології і їх примусового впроваджування в укр. мову — це »націоналістичне шкідництво«); в) »націоналістичне шкідництво« в укр. правописі: всі відмінності укр. правопису від рос. — це »шкідництво«; так укр. правопис перестав бути фонетичний, літеру ґ, що вживалася від XVII ст., зліквідовано, впроваджено особливі правила писання рос. і міжнародних слів, узгіднюючи їх із правилами рос. правопису (напр.: не Геґель — а Гегель, не Гааґа — а Гаага; не Гюґо — а Гюго; не соціяльний — а соціальний; не кляса — а клас; не плян — а план; не блюза — а блуза; не катедра — а кафедра; не аритметика — а арифметика; не авдієнція — а аудієнція; не проєкт — а проект і т. д.).

Суть оскарження А. Хвилі міститься в тім, що »шкідники« розвивали теорію: »українська мова, українська культура — европейські і повинні орієнтуватися на Европу«, далі, що »процес творення української наукової термінології, скерування розвитку наукової мови було спрямоване по лінії штучного відриву від спільної, братньої українській мові, мови руського народу«. Як бачимо, мова рос. народу є для комуністів не тільки братньою, але й спільною, себто спільною літературною мовою.

Від 1930 р. почалася примусова русифікація укр. мови на Совєтській Україні всіма засобами, які має тоталітарна влада диктатури: припинено негайно видання всіх словників, »переглянуто« словники й всю термінологію, вилучені підручники й наукові видання, проведено »уніфікацію« укр. термінології з рос., »проведено перегляд« кадрів на мовному фронті й »вигнано буржуазно-націоналістичні елементи«, »переглянуто« укр. правопис і »забезпечено цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно большевицькими шляхами, так, як цьому вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін« (А. Хвиля). Розуміється, що ввесь термінологічний доробок укр. мови в Галичині й Буковині, де укр. мова за часів Австрії розвивалася вільно, теж оголошено »націоналістичним шкідництвом«.

Русифікація укр. мови ком. Москвою була частиною акції червоної Москви, закроєної на ввесь Совєтський Союз і скерованої проти всіх національних мов, передусім проти білоруської й української, а також тюрксько-татарських мов, грузинської, вірменської, мов Півн. Кавказу, фінської мови в Карелії, румунської мови в Молдавській АССР (де видумано окрему зрусифіковану молдавську мову) тощо. Ідеологом мовної політики Москви став мовознавець Н. Я. Марр і його школа. Він оголосив усе індоевропейське порівняльне мовознавство буржуазним обманом і став засновником »матеріялістичної лінґвістики«. Марр вчить: »Суть її (т. зв. яфетичної теорії Марра) в тому, що, виходячи з історизму різно- й навіть багатостадіяльних діб, вона дала побудовану методою діялектичного матеріялізму науку про мову, постання форм, що мають разом із господарством, у результаті боротьби й перемоги пролетаріяту, перетворитися в єдність мови-думання з єдністю світового господарства як її бази«.

Тим то рос. комуністи думають, що и тепер цілий ряд важливих питань, які в’яжуться з уніфікацією мови в майбутньому, вже є практично актуальними проблемами, що їх Москва покликана розв’язати, а саме: уніфікація технічної і наукової термінології, уніфікація різноманітних графічних систем, реґулювання ортографічних систем тощо.

Користаючися теорією Марра, рос. комуністи зробили мовознавство зброєю русифікації всього СССР. Мовознавство має продовжувати русифікацію поневолених Москвою народів, прищеплюючи їм байдужість до рідної мови, вмовляючи в них, що йде одна спільна мова людства, що рідні мови не мають ні вартости, ані майбутнього і що залишається одне: відразу заговорити »на общепонятном пролетарском русском языке«.

Тепер укр. мова в УССР не є повноправною; укр. мова не тільки не має /358/ від державної влади належної опіки, але вона не користується навіть тими самими правами щодо свого розвитку, що кожна інша поза Совєтським Союзом. Про напрям розвитку укр. мови рішають не українці й інтереси укр. народу, а — інтереси Москви. Пролетарська Москва оголосила укр. мову »не відрубною« і »не самобутньою«, значить: не самостійною мовою. Таким чином Москва викреслила ще раз, як це роблено і перед 1917 p., укр. мову з числа самостійних слов’янських мов і зробила з неї якусь »васальну напівмову« рос. мови.

Гаслом для дальшого розвитку укр. мови оголошено якнайбільше зближення з рос. мовою. Щоб це »злиття« провадилося скоріше й без перешкод, Москва намагається знищити суцільність укр. мовного простору, переселюючи українців на Схід і колонізуючи їх землі росіянами (головне Північний Кавказ, почасти Донецький басейн).

Засобами злиття всіх інших мов і націй із рос. мовою і народом у Совєтському Союзі в один »совєтський народ« із однією рос. мовою є »парцеляція« (витворювання штучних »літературних« мов з діялектів), »утраквізація« всього шкільництва, »уніфікація«, при чому русифіковане царатом робітництво всюди виконує завдання »мовних ударників«. На ці напрямні настановлений увесь апарат комуністичної партії, держави, війська, школи, преси, літератури та науки, передусім мовознавства, що його єдиним завданням стає: »науковими методами« встановити найдоцільнішу й найуспішнішу »техніку злиття мов«. Отже цілі царської Москви й пролетарської Москви були і є ті самі.

Боротьба з новим обмосковленням. Наступ Москви на укр. мову викликав низку протестів (виступ Х. Полонського в Харкові, низки укр. письменників у Києві, студентів тощо), які придушувалися засобами фізичного терору і старанно замовчувалися. Більші можливості протесту існували за кордоном, де прометеївська Ліґа поневолених Москвою народів скликала прометеївський мовознавчий Конґрес, що відбувся 31. V. — 1. VI. 1938 р. у Варшаві під головуванням проф. Р. Смаль-Стоцького при участі 140 делеґатів. Мовознавці, історики й етнографи дали реферати про поневолення кожного народу й ухвалили резолюції протесту, переслані Лізі Народів і іншим культурним та політичним міжнародним організаціям, закликаючи всі наукові та культурні міжнародні організації виступити в оборону народів, поневолених Росією.

Р. Смаль-Стоцький

Література. Ґенеза української мови: Шахматов А. Початок укр. мови. Україна, I. 1914; Тимченко Є. Місце укр. мови серед слов’янських. Україна, III. 1924; Trubetzkoy N. Einiges über die Auflösung der gemeinrussischen Sprachelnhelt. Zeltschrift für slavische Philologle, I. 1924; Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім’ю слов. мов. Прага 1927; Східні слов’яни. Україна, III. 19228; укр. мова її початки, розвиток і характер, її прикмети. Л. 1933; Селищев А. Древнейшая судьба русских диалектов. Slavia VII. 1928; Vasmer M. Die alten Bevölkerungsverhältnisse Rußlands im Lichte der Sprachforschung. Берлін 1941.

Давня доба: Ягич В. Четыре критико-палеографические статьи. П. 1884; Kolessa A. Dialektologlsche Merkmale des Südrussischen Denkmals. Archiv für slavlsche Philologle, XVIII. 1896; Соболевский А. Древне-киевский говор. Известия Отделения Русского Языка и Словесности Императорской Академии Наук, Х.1905; Крымский А. Древне-киевский говор. ИОРЯС ИАН, XI. 1906; Деякі непевні критерії для діялектологічної клясифікації староруських рукописів. Л. 1906; Панькевич І. Лексика старо-укр. пам’яток. ЗНТШ, CXXVI; Фасмер М. Греко-славянские этюды, III. П. 1909; Paschen A. Die semasiologlsche und stilistische Funktlon der trat/torot Alternative in der altrussischen Literatursprache. Гайдельберґ 1933; Обнорский С. Очерки по истории русского литературного языка старшего периода. М. 1946. Літературу про мову окремих текстів див. у загальних курсах, названих на початку розділу Мова.

Укр. редакція староц.-сл. мови: Ягич В. Четыре критико-палеографические статьи. П. 1884; Jagić V. Entstehungsgeschichte der Kirchenslavischen Sprache. Берлін 1913; Рудницький Я. Нарис граматики староц.-сл. мови. Мюнхен 1948 (там дальша література). Vaillant A. Manuel du vieux slave. Париж 1948.

Середня доба: Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII и XVIII в. К. 1889, в укр. перекладі: Нарис літ. історії укр. мови в XVII в. Л. 1941; Шимановский В. Очерки по истории русских наречий, Черты южно-русского наречия в XVI — XVII вв. В. 1893; Дем’янчук В. Морфологія укр грамот XIV — XV в. ЗІФВ УАН, XVI. К. 1928; Ярошенко В. Укр. мова в молдавських грамотах XIV — XV в. Збірник Граматичної Секції УАН. К. 1930; Огієнко І. Укр. літ. мова XVI ст. Крехівський Апостол. В. 1930; Kuraszkiewicz W. Gramoty Halicko-Wołyńskie XIV — XV w. Кр. 1934; Stang Chr. S. Die westrussische Kanzleisprache des Großfürstentums Litauen. Осльо 1935; Шерех Ю. Поль. мова в Україні в XVI — XVII ст. Україна, II. Париж 1949.

Розвиток літ. мови в XIX — XX ст.: Житецкий П. »Энеида« Котляревского и древнейший список ее. К. 1900, укр. переклад 1918; Плевако М. О стиле и языке повести Г. Ф. Квитки Маруся. Х. 1917; Ніковський А та ін. Передмови до Словаря укр. мови В. Грінченка, під ред. С. Єфремова і А. Ніковського, I — III. К. 1928; Вісник Інституту Укр. Наукової Мови УАН, I — II. 1929 — 30; Синявський О. Елементи Шевченкової мови, їх походження і значення. Культура укр. слова. Х.-К. 1931; Огієнко І. Шевченкова /359/ мова. Рідна мова, V, VI, VIII, X — XII 1934; III 1935; Янко-Триницька. Паралелізми в мові І. Котляревського. Мовознавство, Х. 1936; Tichý F. Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi. Прага 1938; Левченко Г. Місце Шевченка в історії укр. літ. мови. Наукові Записки Київського Державного Університету, Філологічний Факультет, І. 1939; Сімович В. Дещо про Шевченкову архаїзовану мову. Сьогочасне й минуле, III — IV. 1939; Шевельов Ю. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. Відбитка з Учених записок Харківського Державного Університету, XX. 1940; Шерех Ю. Участь Галичини в формуванні нової укр. літ. мови. Мюнхен 1949.

Укр. мова в Сов. Україні: Смаль-Стоцький Р. Укр. мова в Совєтській Україні. В. 1936; Рудницький Я. Die Lage der ukrainischen Sprache in der Sowjetunion. Wörter und Sachen. XIX. Гейдельберг 1938; Шерех Ю. Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов в СССР. Свобода, листопад 1947.

Попередня     Головна     Наступна