Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 647-653.]

Попередня     Головна     Наступна





4. Державний устрій Української Держави в 1917 — 20 pp. 1)



УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА


Творці відновленої в 1917 — 18 pp. Української Держави спирали свою відповідну акцію на простий і ясний принцип самовизначення націй, що випливає з основних засад демократії, яка, в свою чергу, була плодом природного права. Таким чином відновлена українська державність оперта на природне право нації свобідно і необмежено визначати свою державну долю. Основні акти відновлення Української Держави виразно покликаються на цю правну підставу (універсали Української Центральної Ради та деклярації правління Української Народної Республіки, пізніші грамоти гетьмана Скоропадського та деклярації Директорії УНР, її правління та Трудового Конґресу України).


1) Див. також Історія.


Таким чином існує єдність правної підстави Української Держави, а звідси і тотожність цієї держави. В ній впродовж її розвитку мінялися тільки форми правління (режими) та суспільні владні групи, що надавали даному режимові суспільного змісту.

Доба Української Центральної Ради 23. VI. 1917 — 20. XI. 1917. Як орган вияву національної волі УЦРада обрана Всеукраїнським Національним Конґресом 21. IV. 1917 р. у Києві з правом дальшої кооптації. Із чисто нац. органу УЦРада перетворюється в орган національно-державний з моментом ухвалення I Універсалу з 23. VI. 1917 p., яким УЦРада, реалізуючи право самовизначення, сама приступає до творення автономного ладу /648/ України в зв’язку з Росією. Тоді ж УЦРада кооптує також представників нац. меншостей України (росіян, жидів, поляків, молдаван, німців, татар, білорусинів). Остаточний склад УЦР налічував 822 членів, з них 198 нац. меншостей. До часу скликання Всенародних Зборів України, вибраних загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорційним голосуванням, УЦРада проголосила себе повноправним законодавчим органом України і всю владу здійснювала парляментарним порядком. Обсяг своєї діяльности УЦРада реалізувала послідовно етапами, при чому поставали відмінності в держ. ладі.

Першим етапом була автономія України, 23. IV. 1917 — 20. XI. 1917. Проголосила автономію й приступила до реалізації її силою свого конституційного права як національний орган сама УЦРада без згоди рос. Тимчасового Уряду. Законодавчу владу з метою вироблення докладнішого порядку автономії має УЦР із тим, що вироблений нею закон про взаємовідносини України і Росії мали б затвердити Всеросійські Установчі Збори (конституанта). Закони про внутрішній лад України УЦР застерігає виключно для України (Всенародним Зборам України). Правління належало Генеральному Секретаріятові, що складався з голови і генеральних секретарів (внутрішніх справ; національних меншостей; фінансів; земельних справ; харчових справ; військових справ; судових справ; освітніх справ), а крім того, генерального писаря. Генеральний Секретаріят створювався УЦРадою і відповідав перед нею. Адміністрація була зорганізована на тих самих підставах, що й російська, із революційними змінами (демократизація самоврядування). Суди діяли за дотеперішнім правом. Військо почало створюватися на нац.-територіяльних підставах.

Цей територіяльно-автономний лад був змодифікований умовою УЦРади і Рос. Тимчасового Уряду з 16. VII. 1917 р. (II Універсал). Під натиском нерівного взаємовідношення сил УЦРада погодилася на те, щоб а) Генеральний Секретаріят, створюваний УЦРадою, затверджував Рос. Тимчасовий Уряд, б) до складу Генерального Секретаріяту включалося відповідне число представників нац. меншостей. Зате Тимчасовий Уряд а) визнав Генеральний Секретаріят органом правління України, через який тільки може діяти Тимчасовий Уряд, б) визнав представництво УЦРади в кабінеті військового міністерства, в Генеральному Штабі й Верховному Командуванні, в) в самому Тимчасовому Уряді адміністрація України мала здійснюватися через окремого комісара, г) урочистою декларацією принципово визнано право самовизначення України.

При виконанні цієї умови постали деякі накинуті Петроградом модифікації, зокрема визнання за автономною Україною лише 5 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська). Інші губернії мали заявити про свою волю через органи місцевого самоврядування.

Українська Народна Республіка, 20. XI. 1917 — 29. IV. 1918. III Універсалом з 20. XI. 1917 p., прийнятим усією УЦРадою разом із національними меншостями (крім большевиків, які вийшли з УЦРади після 8. XI.), УЦРада проголосила Українську Народну Республіку, яка мала бути у зв’язку з Росією, під умовою, що остання перетвориться на федерацію всіх націй. Ще перед тим, 13. XI., УЦР перебрала в своє управління ін. укр. землі (губернії Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську без Криму, Холмщину й частини Курщини та Вороніжчини). Зв’язок із Росією був лише теоретичний, бо не утворено дійсної федерації решти націй і федерального правління, складеного з представників вільних республік. Цей навіть теоретичний зв’язок був остаточно розірваний IV Універсалом УЦР, яким проголошено повну самостійність і незалежність Української Народної Республіки (22. І. 1918), також при співучасті в цім конституційнім акті нац. меншостей. Конституція УНР складалася з ряду конституційних актів УЦР та вироблення конституційних звичаїв шляхом прецедентів згідно з основами парляментарного режиму. Лише 29. IV. 1918 р. УЦР ухвалила Конституцію Української Республіки, яка однак перестала діяти, бо вночі з 29. на 30. IV. стався державний переворот Павла Скоропадського.

УНР цього режиму була правною державою. Держава дбала про добро громадян, економічно слабших, щоб скріпити силу цілої нації. Звідси соціяльні реформи: закон про усуспільнення землі (понад 30 десятин); закон про 8-го динний робочий день; націоналізація всіх підземних скарбів, вод і лісів.

Українську Державу визнали ще 18. XII. 1917 р. Франція і трохи пізніше Великобрітанія. У мирових переговорах у Бересті визнали Укр. Державу, підписуючи з нею мир, центр. держави (Австрія, Болгарія, Німеччина, Туреччина).

Доба гетьмана Павла Скоропадського, 29. IV. 1918 до 14. XII. 1918. Режим УЦРади був замінений режимом гетьманату Павла Скоропадського, який своєю грамотою з 29. IV. 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України. Цим актом запроваджено /649/ зовсім нову форму правління, але лише тимчасово, бо про таку чи таку конституцію мав рішати сойм, до якого мав бути виданий окремий виборчий закон. Тимчасова, до скликання сойму, компетенція гетьмана у всіх трьох функціях влади повна, тільки що деякі акти він видає безпосередньо сам, а деякі — через міністрів, яких він призначає, чи ін. органи. Безпосередньо: а) гетьман видає закони, проєкти яких опрацьовує Рада Міністрів, б) гетьман призначає і звільняє отамана Ради Міністрів разом із цілим кабінетом, які відповідальні тільки перед гетьманом, в) гетьман є найвищий керівник усіх зносин із чужими державами, г) він є верховним воєводою української армії і фльоти, ґ) гетьман оголошує стан облоги і військовий стан (припиняє всі громадсько-політичні свободи), д) він виконує право загальної амнестії, особистого помилування та аболіції процесу. Гетьман спочатку титулує себе в урядових актах »гетьманом всієї України« (чужими мовами »усіх українців«), а пізніше »гетьманом всієї України та військ козацьких«. Всякі урядові акти гетьмана мали бути контрасиґновані отаманом Ради Міністрів або одним із відповідних міністрів. Громадянські свободи цієї тимчасової конституції вужчі числом проти доби УЦРади. Громадян тимчасова конституція поділяє на »громадян« і »козаків«, виявляючи тут тенденцію почасти відновити станову будову суспільности. На чолі судівництва стоїть Генеральний Суд, пізніше Державний Сенат, що його призначає гетьман. Знесена була нац.-персональна автономія. Загальна адміністрація управління була територіяльно і щодо прав поділена, як і за УЦ Ради, тільки не прийнято назви »земель«, а збережено губернії. Запроваджено нові назви начальників адміністрації управління. Територіяльне самоврядування позбавлено загального й рівного виборчого права і проведено цензові вибори (голос давало нерухоме майно, підприємство або стан і освіта). Територіяльно правління гетьмана зреклося укр. частин Донської области.

В соціяльній галузі заповіджено земельну реформу, але за викуп і за добровільною згодою самих землевласників. Режим гетьмана вже в тимчасовій конституції визначав поділ народу на »громадян« і »козаків«, не окреслюючи однак точніше правного значення цих майбутніх груп у державі. Лише універсал з 16. X. 1918 р. відновлював окрему станову організацію козацтва й сповіщав про видання закону в цій справі. Козацький стан мав, за наміром гетьмана, творити як частину збройної сили, так і соціяльну опору режиму.

Цей етап розвитку укр. державности замикається днем 14 листопада 1918 p., коли була оголошена грамота гетьмана про те, що має бути відновлена спілка з Росією на федеративних принципах, де Україна повинна зайняти одно з перших місць. Ця грамота становила новий період режиму гетьмана Скоропадського, що після перемоги повстання, очоленого Директорією УНР, скінчився зреченням гетьмана Скоропадського від влади на користь Директорії 14. XII. 1918 р. Щодо устрою цей період не виявив себе чимсь новим поза основною деклярацією, бо негайно, 15. XI. 1918, почалося повстання Директорії УНР.

Доба Директорії Української Народної Республіки, від 15. XI. 1918 р. Ця доба має три устроєві періоди: 1. від повстання до Трудового Конґресу; 2. від Трудового Конґресу до повної окупації України большевиками наприкінці 1920 p.; 3. праца на еміґрації під час ворожої окупації.

Директорія УНР була обрана 13. XI. 1918 р. Українським Національним Союзом, що об’єднував у собі укр. політ. і професійні організації. Був усталений тимчасово її склад: голова Директорії і чотири члени. Уповноваження Директорії УНР були широкі, але тимчасові: дати провід повстанню проти режиму гетьмана, а після його повалення скласти свої уповноваження перед загальним представницьким органом. Повстанча декларація Директорії з 15. XI. 1918 р. нічого не говорить про те, яка конституція має тимчасово бути обов’язковою, але цілість декларації і її загальний сенс говорать за те, що в основі мала бути обов’язковою конституція УНР, встановлена УЦРадою. Але Директорія, вступивши, після зречення гетьмана, в Київ, наполовину змінила своє становище проти першої деклярації. Відновлюючи в основі законодавство УЦРади в соціяльних і організаційних внутр. справах, Директорія разом із тим не стала на ґрунт парляментарної (всенародної) демократії, але в деклярації з 26. XII. 1918 р. стала на позицію неповної, »трудової демократії«, тобто влади лише трудових кляс народу, бо тільки за ними деклярація принципово визнає право вирішального голосу в держ. справах. Свої уповноваження Директорія хоче тепер скласти перед Трудовим Конґресом України, право виборів до якого в трьох професійних куріях мають трудові селяни, міські робітники й трудова інтеліґенція. В адміністрації та судівництві Директорія відновила право часів УЦРади, зокрема знесено ценз у самоврядуванні. Адміністративний поділ лишився давній. Відновлено закон УЦРади про нац.-персональну автономію нац. меншостей, що був /650/ першим такого роду законом в Европі. Територія держави стала в принципі Великою Україною, бо 22. І. 1919 р. в Києві проголошено з’єднання Західньо-Української Народної Республіки із Українською Народною Республікою із застереженням окремих прав автономно-територіяльного характеру.

У соціяльній сфері Директорія УНР видала новий закон про усуспільнення землі (в основі повторення закону УЦР) та націоналізацію лісів, вод і підземних багатств. Відновлено закон УЦР про 8-годинний робочий день у промисловості та про організацію фабричних комітетів, свободу коаліцій та страйків. Сама Директорія точно не поділила функцій між своїми членами (призначаючи лише формально одного головою і одного члена — головним отаманом військ). Директорія мала всі уповноваження: голови держави, законодавчу й адміністративну функції з тим, що правління виконувала через Раду Тимчасових Уповноважених, а згодом через Раду Народних Міністрів, до складу якої введено міністра жидівських справ.

22. І. 1919 р. зібрався Трудовий Конґрес України. Його законний склад — 528 депутатів із території УНР (від селянства — 377, від робітників — 118, від трудової інтеліґенції — 33) і від Зах.-Укр. Народної Республіки — 65. Директорія і Рада Народних Міністрів склали Трудовому Конґресові звіт із своєї діяльности й усі уповноваження. Конґрес, після обміркування справи, прийняв такі конституційні постанови: а) відкинув робітничу диктатуру, б) проголосив себе лише тимчасово Верховним Органом, а тривалою законодавчою установою встановив »всенародний парлямент Великої Соборної Української Республіки«, відкидаючи таким чином проголошувану досі засаду Директорії про »трудову демократію«, в) до наступної сесії Трудового Конґресу чи до виборів всенародного парляменту Конґрес передає Директорії всі уповноваження тимчасового законодавчого органу, г) згідно з духом конституції УЦР правління мало бути на парляментарних засадах, а в переходову добу створюване Директорією й відповідальне перед нею. Отже голова Директорії виконує функції голови держави на час своїх уповноважень, бо він заступає Директорію назовні. Адміністрація і судівництво були в основі ті самі, що за попереднього стану. Від лютого 1919 р. в числі членів Директорії відбувалися зміни: зреклися поступово двоє членів, а в кінці 1919 р. зреклися своїх прав на користь останнього голови Директорії Симона Петлюри два ін. члени.

12. XI. 1920 р. Директорія видала ухвалений Радою Народних Міністрів закон, на основі якого на випадок обсадження цілої території УНР ворогом і неможливости виконувати свій уряд з будь-яких причин (недуга, смерть та ін.) для голови Директорії, його уповноваження повністю переходять на голову Ради Народних Міністрів. На основі цього закону Директорія УНР діє в одноособовому складі на еміґрації від 21. XI. 1920 p., покликуючи для обмеженого круга правління зменшену Раду Народних Міністрів.






ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА


Парляментарний режим Української Національної Ради, 18. X. 1918 — 9. VI. 1919. Українська Національна Рада як конституанта Зах. України утворилася 18. X. 1918 р. у Львові в складі укр. послів до галицького й буковинського соймів, послів до віденського парляменту, укр. єпископату та делеґатів політ. партій. УНРада на своєму засіданні 18. X. 1918 р. проголосила постанову про утворення Української Держави у федеративному зв’язку з Австрією. До цієї держави входили всі етнографічні укр. землі, що були дотепер під владою Австро-Угорщини (Галичина, укр. Буковина, Карпатська Україна). Фактично УНРада перебрала владу силою лише 1. XI. 1918 р. і того ж дня проголосила самостійність Західньо-Української Народної Республіки (ЗУ HP). Творці відновленої державности Зах. України покликуються в конституційних актах на природне право самовизначення народів, а не на леґітимістичний чи іст. принцип Галицького Королівства.

Тимчасова конституція самостійної суверенної ЗУНР була така: законом з 13. XI. 1918 p., законом з 16. XI. 1918 p., законом з 1. XII. 1918 р. та законом з 4. І. 1919 р. накреслено тільки головні підстави держ. ладу. Докладний зміст аж до ухвалення держ. основних законів майбутнім соймом лишився унормований давніми австр. законами, якщо вони не були знесені самим фактом створення нової Української Держави. Внутрішня суверенність в ЗУНР належала згідно з законом з 13. XI. 1918 р. народові, який має її виконувати через своє представництво, вибиране рівним, безпосереднім, тайним і пропорційним голосуванням. До часу вибору цього парляменту суверенне право народу здійснює УНРада. Її дотеперішній склад був доповнений до 150 депутів, вибраних з повітів і міст. Нац. меншості (поляки, жиди і т. д.), хоч мали застережене представництво в УНРаді, не брали в ній участи. Крім основної функції — законодавства, УНРада мала /651/ на зразок парляментів також вплив на правління, яке відповідало перед УНРадою й підлягало її парляментарному контролеві. Перевага УНРади над усіма ін. органами держави проявлялася в тому, що президент УНРади був одночасно (як за режиму УЦРади в УНР) головою держави. Президент УНРади мав чотирьох заступників, які заступали його за законною чергою на випадок перешкод для нього.

Законом з 4. І. 1919 р. утворено окремий Виділ УНРади, до якого вона вибрала 9 членів. На його чолі стояв як 10-ий член президент УНРади. Виділ УНРади мав компетенцію, що нормально входить до уповноважень голови держави.

Закон з 14. IV. 1919 р. про вибори до сойму забезпечував кожній нац. курії відповідну до загального перепису населення пропорційну кількість мандатів. У межах кожної курії, поділеної на виборчі округи, нац. виборчі партії розподіляли між собою мандати на основі пропорційної системи. Активне виборче право визнано для всіх громадян по закінченні 20 p., пасивне виборче право — по закінченні 28 р. Сойм мав складатися з 226 послів; з них на укр. курію припадало 160 (70,8%), на поль. — 33 (14,6%), на жидівську — 27 (11,9%) і на нім. 6 (2,7%). Перші вибори були призначені на червень 1919 p., але не відбулися з огляду на воєнні події.

Правління було парляментарне, покликував і відкликував орган центральної виконавчої влади Виділ УНРади на основі довір’я УНРади. Називалося воно Держ. Секретаріятом, який складався з президента Ради Держ. Секретарів і окремих держ. секретарів із держ. секретарем військових та заграничних справ включно. Адміністрація була збудована за давнім австр. законом (закон з 16. XI. 1918). Самоврядування функціонувало за старими австр. зразками, але знесені були привілеї шляхти і всякого цензу. Судівництво було незалежне від правління, зорганізоване законом з 21. XI. 1918 р. В основі воно було збудоване на австр. зразках і передбачало як начальну судову інстанцію — Найвищий Суд.

Із соціяльного погляду режим УНРади характеризувався поміркованими соціяльними реформами, як земельна реформа з 14. IV. 1919 р. й запровадження 8-годинного робочого дня. Законом з 14. IV. 1919 р. вивласнено всю велику земельну посілість; із цього фонду земельні громадські, повітові й обласні комісії під наглядом держ. правління мали приділяти землі сільським господарям. Питання про винагороду за вивласнення мав вирішити найближчий сойм. Ліси були удержавлені, а пасовища віддані громадам.

Ця держава була фактично і юридично цілком суверенною до 22. І. 1919 р. В цей час вона входила в договірні відносини з УНР. Основний договір про взаємовідносини двох українських держав був укладений із Директорією УНР у Хвастові 1. XII. 1918 р. У цій умові представники ЗУНР заявляли про волю об’єднатися з УНР в одну державу. Цю волю до об’єднання урочисто проголосила від себе в Києві Директорія УНР 22. I. 1919 p., а Трудовий Конґрес України затвердив постановою 28. І. 1919 р. Обидва уряди встигли тільки 30 березня 1919 р. умовитися про спільне представництво обох держав на мировій конференції й у всіх чужих державах, про що нотифіковано через усі чужі посольства у Відні. Це з’єднання мало тільки політ. і ідеологічний, а не правно-держ. характер, бо не складена була остаточна умова про фіналізацію з’єднання і не зійшлися компетентні законодавчі органи для ратифікації. Отже існувала ще не перфектна умова про з’єднання. Обидві держави були також силою обставин у різних правних відносинах із сусідами: ЗУНР була у формальному стані війни з Польщею, тоді як ні УНР Польщі, ні Польща УНР не оголошували формальної війни, хоч Польща фактично воєнною силою забрала від УНР Підляшшя, Холмщину і частину Волині. Натомість УНР, як і ЗУНР, була у формальному стані війни проти воєнної аґресії большевицької Росії. Президент УНРади ЗУНР мав, згідно з постановою Трудового Конґресу України, входити до Директорії як 6-ий член, але ця постанова не була реалізована.

Режим Диктатури ЗУНР. Окремим актом 9. VI. 1919 р. Виділ УНРади і Держ. Секретаріят віддали всю військ. й цивільну владу, яку виконували досі на основі конституції Виділ УНРади і Держ. Секретаріят, уповноваженому диктаторові. Таким чином влада диктатора, яким визначено президента УНРади д-ра Євгена Петрушевича, обіймала тільки правління й репрезентацію держави (як її голови) без судових і законодавчих функцій. Законодавча влада далі належала УНРаді, яка однак більше не могла бути скликана. Під час перебування Диктатури на території УНР на схід від Збруча диктатор виконував верховну владу над Укр. Галицькою Армією через свою Військ. Канцелярію. Всі ін. справи правління, зрештою вузького об’єму, виконував через головноуповноважених. У листопаді 1919 р. Диктатура примушена була в наслідок заломання фронту покинути територію УНР і еміґрувати за кордон. На цій еміґрації диктатор проголосив припинення виконання закону з 3. І. 1919 /652/ p. про з’єднання ЗУНР з УНР з огляду на те, що тодішній держ. провід УНР, бувши під непереможним тиском Польщі, не міг заступати інтересів областей ЗУНР. Диктатор утворив повне правління ЗУНР, яке складалося з головноуповноважених диктатора. Головноуповноважених (міністрів) покликував диктатор, і вони відповідали перед ним. Назовні, в дипломатичних зносинах із чужими державами, диктатор виступав тільки як президент Укр. Національної Ради. Цей правно-держ. стан існував аж до смерти диктатора ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, а з його смертю скінчилися уповноваження диктатора.






КАРПАТСЬКА УКРАЇНА


18. X. 1918 р. Зах.-Укр. Державу у Львові урочисто проголошено також на території Карпатської України (за письмовою згодою її представників), а 1. XI. 1918 р. перебрано фактично владу в Галичині й проголошено самостійність ЗУНР. Законом з 13. XI. 1918 р. УНРада ЗУНР виразно означила свої границі з Карпатською Україною включно. Законна влада ЗУНР на цій території була здійснювана недовго, бо незабаром почалася знову угорська окупація, яка проголосила 26. XII. 1918 р. в Будапешті закон про автономію »Руської країни« з окремим міністром для Закарпаття а Будапешті та комісаром уряду в Мукачеві. Не зважаючи на це, депутати Карпатської України входили до складу УНРади ЗУНР. Угорську окупацію незабаром змінила чеська.

Чехо-словацький уряд добився міжнародного визнання цієї окупації сен-жерменським мировим договором, посилаючись при цьому на ухвалу з 18. XI. 1918 р. у Скрентоні в Америці американських громадян, що походили з Карпатської України. Мировий договір передбачав однак для »території русинів на південь від Карпат«, як називали там Карпатську Україну, таку широку автономію, яку тільки можна було погодити з цілістю Чехо-Словацької Держави. Зміст мирового договору перейняла конституція ЧСР з 29. II. 1920 р. Карпатська Україна повинна була мати власний сойм, що мав видавати закони про мову, освіту, релігійні організації та справи адміністрації краю, а також справи, що їх передасть законодавчий орган ЧСР. На чолі адміністрації мав стояти губернатор, іменований президентом ЧСР і відповідальний перед соймом.

Ця автономія була проведена в життя лише 11. X. 1938 p., коли на вимогу Першої Центральної Української (Руської) Народної Ради президент ЧСР покликав перший уряд Карпатської України. Нова конституція для Карпатської України була видана 22. XI. 1938 р. Згідно з цією конституцією відбулися вибори до першого сойму Карпатської України 12. II. 1939 р. Цей сойм був скликаний на першу сесію 15. III. 1939 р. і він законом з 15. III. 1939 р. проголосив самостійність Карпатської України. Цього самого дня Угорщина без оголошення почала війну проти Карпатської України й незабаром переважною силою зломила геройський опір збройної сили Карпатської України. Угорська окупація тривала до 1944 p., коли її змінила окупація СССР.






КУБАНЬ


Все населення Кубані поділялося не тільки на нац. групи (українці, росіяни, черкеси-горці), але також на стани. Після революції на кубанському крайовому з’їзді в Катеринодарі в квітні 1917 р. обрано Обласну Раду та Обласний Виконавчий Комітет для оборони інтересів Кубані. Обидва ці органи складалися з представників усього населення з більшістю некозаків. Незадоволені цим козаки утворили окрему Військову Раду та Військове Правительство як єдино уповноважені органи Кубані, змінивши відповідно до цього свою назву на Обласну Раду і Обласне Правительство, яке було в жовтні визнане за крайовий орган рос. Тимчасовим Урядом. Більшість за національним складом у правлінні була українська. Інша частина первісної Обласної Ради і Обласного Виконавчого Комітету не визнала виключних прав козаків на управління областю й далі вважала себе обласною владою. Таким чином на Кубані існували дві конкуруючі влади, при чому козацька влада входила до Південного Союзу Козацьких Військ, до якого входили представники Донщини, Кубані, Тереку, Астраханщини й Ставропільщини. Після большевицького перевороту в Петербурзі в листопаді 1917 р. Обласна Рада (Військова) проголосила себе самостійною владою Кубані, а в грудні 1917 р. ця влада утворила нові органи на підставі порозуміння з некозаками: Законодавчу Раду і новий Обласний Уряд із представників козаків і некозаків. У січні 1918 р. Законодавча Рада проголосила самостійність Кубанської Республіки. Під натиском большевицької армії Законодавча Рада і уряд мусіли покинути Катеринодар (12. III. 1918 p.); під впливом цієї військ. поразки кубанський уряд уклав договір про союз із рос. Добровольчою Армією й віддав під її головне командування своє військо. Вигнавши большевиків з Кубані, командування Добровольчої Армії вимагало зміни кубанського уряду, щоб усунути з нього автономістів. Нарешті, 21. XI. 1919 р. Добровольча Армія вимусила зміну кубанської конституції: Законодавча Рада ухвалила, що Кубань є нерозривною частиною Росії. /653/ Після ослаблення рос. Добровольчої Армії кубанські козаки звільнилися з-під її впливу, змінили свій уряд на самостійний (під проводом українця В. Іваниса), а Рада скасувала попередню постанову з 21. XI. 1919 р. Кубань провадила війну проти наступу большевицької армії в союзі з Україною, але 13. III. 1920 р. кубанський уряд під натиском ворога змушений був покинути свою столицю й перенестися з рештою Добровольчої Армії в Крим. Після розгрому і цієї частини Добровольчої Армії та союзної армії Кубані уряд Кубані опинився на еміґрації в Зах. Европі.

М. Стахів


Література: Чубатий М. Основи держ. устрою Зах.-Укр. Республіки. Л. 1920; Лозинський М. Галичина. Відень 1921; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції 1917 — 20 pp., I — IV. Відень 1921 — 22; Дністрянський С. Загальна наука права і політики. І. Прага 1923; Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. Прага 1926; Кедрин І. Берестейський мир. Л. 1928; Шелухин С. Історично-правні підстави укр. державности. Вінніпеґ 1929; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часів світової війни. Великий зрив. 1929 — 31; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23, I — II. Ужгород 1930 — 32; Kutschabskyj W. Die Westukraine im Kampf mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918 — 23. Берлін 1934; Яковлів А. Основи Конституції УНР. Париж 1935; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції, I — III. Прага 1942; Пачовський В. Історія Закарпаття. Мюнхен 1946; Стахів М. Гетьманський режим в 1918 і його правнодержавна якість. Скрентон 1950.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.